СТАРИЙ КАЛУШ

Регіональна специфіка розвитку промисловості Калуша

Півторак Дарія, (м. Калуш, Івано-Франківська обл. )




ІІІ місце

Півторак Дарія, (м. Калуш, Івано-Франківська обл. )

Регіональна специфіка розвитку промисловості Калуша

Передісторія крізь призму минувщини краю

У передгір’ї Карпат, на березі річки Лімниці, яку вважають найчистішою в Європі, на перехресті шляхів із Заходу на Схід на шести з половиною тисяч гектарах землі розкинувся старовинний Калуш – індустріальний центр Прикарпатського краю, місто обласного підпорядкування. Калущина, як і саме місто, розташована у північно-західній частині області, в зоні Передкарпатського передгір’я. 

^ Територія Калущини охоплювала терени на правому березі Дністра від річки Сулятич на півночі до карпатського пограниччя на півдні, в басейні рік Лімниці й Лукви. 

Калуш і Калущина мають тисячолітню історію. Її витоки сягають глибини віків. Про це свідчить біля 300 одиниць пам’яток археології, історії, культури, архітектури, мистецтва й етнографії, які віднайдені на Калущині. До епохи бронзи ІІІ – ІІ тисячоліть та 15 – 12 століть до н. е. та культур комарівської, шнурової кераміки належить зброя, посуд, сільськогосподарський реманент, прикраси, віднайдені у таких місцях:

  • урочище Струпкова гора (могильник древніх поселенців);

  • урочище Залісся в Підгірках (поховання);

  • окраїна села Негівці;

  • урочище Дубина біля села Томашівці. 

Протягом ХVI – першої половини ХVIІ ст. тут зосереджуються значні групи селян-утікачів, які освоювали ці землі. У 1533 році Калуш став центром староства. Калуське староство охоплювало власне місто і 17 королівських сіл: Кадобна, Голинь, Добрівляни, Бережниця, Підмихайля, Новиця, Кропивник, Сівка, Завій, Грабівка, Вістова, Старий Угринів, Середній Угринів, Довпотів, Копанки, Мостище, Котятині. 

У другій половині ХІХ ст. у Калуші на місці колишньої толоки виявлені старовинні кургани, а в урочищі Струковате знайдено меч та майстерно зроблену керамічну сокиру, яку тоді ж передано до музею Краківської Академії Красних Мистецтв. 

Існує версія, що Калуш виник за часів Галицько-Волинської держави (перша згадка про місто належить до 1241 року) і був відомий як давній осередок солеваріння. 

Про першу документально підтверджену письмову згадку Калуша, який мав статус села й входив до Галицького староства, датовану 27 травнем 1437 року, довідуємося із дванадцятитомника Галицьких ґродських книг (Галицьке староство в той час перебувало під Польською короною), коли “королівського чоловік Мітко Драгуш із Калуша” (1) подав позов до суду. З цього часу Калуш все частіше згадується в різних земських книгах, наприклад, 1447 року – в письмових документах разом із місцевою солеварнею (Calusza cum Szupa) і броварнею. 

Щодо назви нашого міста, то вона, правдоподібно, походить від слова “калюші” - природних сольових джерел, з яких в давнину добували сіль. 

Із 1549 року наша батьківщина набула нового статусу – «вільного міста» на Магдебурзькому праві: польський король Сигизмунд ІІ Август уповноважує Белзького воєводу, коронного гетьмана і Галицького старосту Миколу Сенявського заснувати місто Калуш із відповідною юрисдикцією на самоврядування. 

Одночасно місто отримало власний герб із малюнком трьох грудок солі й оберненого рогами догори півмісяця (найдавніше відоме нині його зображення збереглося на міській печатці Калуша 1583 року). Згодом до герба додався також «промовистий» елемент - літера «К». 

За твердженням австрійського гербознавця Г. Г. Штреля, малюнок півмісяця у гербі Калуша виступав як символ перемоги військ короля Яна Собеського над турками у другій половині XVII століття. Однак ця думка відомого австрійського геральдиста є хибною, оскільки півмісяць у калуській емблемі з'явився у середині XVI століття як традиційний елемент українських міських гербів доби польського панування. 

Остаточний варіант герба Калуша, затверджений австрійським урядом після 1772 року, виглядав так: на блакитному тлі золота літера "К", супроводжувана вгорі трьома грудками солі, а унизу - золотим півмісяцем, оберненим рогами догори. Щит вінчала золота п'ятилисткова корона. На тогочасній міській печатці до герба було додано польський напис: "Magistrat krol. wol. miasta Kalusza". 

^ У місті був створений міський магістрат (міська рада). Його очолював бургомістр, якого обирала громада. 

У 1553 році у нагороду за військові заслуги польський король дарував Калуш з усіма прилеглостями польському коронному гетьману і воєводі Руському Миколі Синявському. Однак при цьому застерігав, що в разі вигасання роду по чоловічій лінії дароване повертається до корони. У цьму ж році соляні промисли також були передані королем Польщі шляхтичу Синявському за вірну службу короні. 

29 грудня 1772 року по всій Галичині, в тому числі і в Калуші, місцеві мешканці складали присягу вірності імператриці Марії Терезі і Калуш на перших порах зберігав власну юрисдикцію і частково адміністрацію: як і інші колишні вільні королівські міста міг самостійно утримувати урядовців, мав право на свої магістрати. Такі міста з урегульованими магістратами називалися муніципальними. 

Калуш як менше місто мав свій уряд, що складався з бургомістра, його заступника, секретаря, канцеляриста, ревізора, поліції, касира, контролера, лікаря і акушера. їм допомагали допоміжні служби. 

Місто збільшувалося, зростало населення, його автохтонні мешканці-українці займалися сільським господарством, ремісництвом, зберігали прабатьківські традиції, розвивали свою культуру. Розвивалася і промисловість Калуша, в якій основу становило соляне виробництво. 

^ Від кустарно-ремісничого виробництва

до загальноєвропейського визнання

Звичайно, що ремесло становило основу економічного виробництва Калуша, проте вперше про калуських ремісників довідуємося з люстрації Галицького староства за 1565 – 1566 роки. Серед калуських міщан перелічуються «Гришко Коваль, Федір Ткач, Тимко Швець, Васько Коваль, Павло Боднарь… Вільні від чиншу Гаврило Кушняр (замість чиншу ремеслом служив громаді), Блоско Блоняр (робить до двору, що потрібно)» (3). Види ремесла в Калуші, які згадуються в першоджерелах можна умовно поділити на групи: харчово-текстильно-одягові, шкіряні, металообробні, деревообробні, керамічні і побутові. 

У Калуші працювали дрібні кустарні ремісники – шевці, кравці, кушнірі, суконники, що виготовляли грубе сукно, бондарі, ковалі, слюсарі та інші, які обслуговували міщан та селян Калуського повіту. Розвивалося гончарне виробництво. В XIX столітті глиняний посуд виготовляли 17 майстрів, які щорічно випалювали близько 15 тисяч одиниць гончарних виробів – горняток, глечиків, збанків – загальною вартістю 12 тис. злотих. На гарбарському промислі в кінці XIX століття спеціалізувалися 3 гарбарі, які щорічно виправляли 500 штук якісних шкір. Деяке ремесло у XIX столітті переросло у фабричне виробництво: у цей час діяли і такі дрібні підприємства Калуша, як миловарня, фабрика хімікатів, гарбарня, 3 цегельні. 

У XIX – на початку XX століття почалися пошуки нафти, яку було відкрито в селі Небилові біля Калуша. 

У Майдані працював цинколиварний завод, званий гутою, у Войнилові була копальня вапна, в селі Середньому видобували гіпс. У 1880 році гончарну глину видобували в Медині, Войнилові й Сівці. В селі Небилові експлуатувався торф, а в місцевих тартаках заготовлялася деревина. Із групи «металообробних» ремесел в актах згадуються ковалі. За своєю професією вони були зайняті в місцевій солеварні, де виготовляли, ремонтували панви, черени, знаряддя для зваричів, залізні обручі для бочок. Крім ковалів, у Калуші, за даними джерел, працювали в XVI-XVIII ст. слюсарі. До групи металообробного ремесла належали золотарі, їх причисляли до міського патриціату, вони входили до складу міської ради, володіли великими коштами і грошовими ресуроами. Калуські золотарі, як і коломийські та галицькі, виконували замовлення переважно багатших міщан, міської верхівки, старостинської управи, костьолів: виготовляли столові сервізи, таці, світильники тощо. 

У калуському замку, місцевому костьолі зберігалась коштовна зброя, люстри, посуд, золоті чаші, які були виготовлені в різний час місцевими золотарями. 

Із джерел відомо, що в Калуші працювало п'ять котлярів, які виробляли різні казани з міді і бляхи, цинкові баняки, пляшки, котли для винокурень, броварень і воскобоєнь. . 

Із найдавніших часів у Калуші працювало багато бондарів. Це явище пояснюється тим, що ремісники-бондарі були зайняті на солеварнях. Вони забезпечували солеварні як у самому Калуші, так і в його околицях тарою, виготовляли масово бочки для пакування солі. Проте самостійного цеху калуські бондарі не мали. До цієї галузі ремесла належали також столярі, токарі, колодії і стельмахи. В місті кількість їх була помітною, бо вони виготовляли багато чумацьких возів (маж) для розвезення солі не лише по всій Калущині, Долинщині, але й по Галицькій землі і Великій Україні. 

У Калуші, як і по всіх містах і містечках Прикарпаття, працювали шклярі. В XVII ст. шклярством займалися переважно єврейські ремісники, вони склили вікна. 

Із розбудовою міста Калуша пов'язане гончарство. Тут гончарі здавна виготовляли звичайний глиняний і полив'яний посуд: кахлі, дахівку, ставили печі у міщанських будинках та місцевому замку. Гончарні вироби виготовлялись із місцевої глини, добре випалювалися. Попит на кахлі значно зріс після нападів татар та воєн середини другої половини XVII століття. 

Однією з найбільш поширених галузей виробництва було ткацтво й одягове ремесло. Сюди належали ткачі, кравці, постригачі, фолюшники, суконники, коберники, рушникарі, вишивальники, поворозники. В джерелах надибаємо таких ловорозників у Калуші й Більшівцях. Вони плели шнури, вуздечки, посторонки і линви – переважно для солеварень. 

^ Калуське пивоваріння

У XIX – на початку XX ст. крім солеварної та калійної промисловості в Калуші високого розвитку набрала броварно-пивоварна. Довгий час 1649 рік вважався роком заснування пивного заводу в Калуші. Пізніше було знайдено архівні документи, які свідчать про існування в місті пивоварного виробництва щонайменше у 1565 році, відтоді історію підприємства прийнято вести саме від тієї дати. 

У документах 1550 року згадується панська солодовня. Той, хто робить при ній солод, то платить «4 гроші за мірку і півмірки солоду, що дає до року 66 золотих і 20 грошів, бо вважається, що щороку тут роблять тільки 90 солодів. У броварні платили від варення пива 3 гроші. На тиждень тут роблять 2 вари». (3) А ще роблять двірське пиво, яке йде для потреб маґістрату. Дохід, що дають ці фабрики, у порівнянні з іншими, досить високий. 

Люстрація 1570 року згадує у Калуші один бровар та одну солодовню (3). 

Калуська пивоварня була заснована 1870 року на базі давнього бровару. Із введенням парової машини вона переросла у відомий пивоварний завод, власниками якого в кінці XIX (з 1870) – на початку XX століття були знатні промисловці міста Мільштейн (Muhlstein), Шпіндель (Spindel) і Вайсман (Weissmann).Вони удосконалили устаткування на паровому механізмі й значно збільшили випуск продукції. На пивоварному заводі працювало біля 200 робітників із місцевих міщан, передміщан та приміських селян – жителів сіл Загір'я, Підгірок. 

За статистичними даними, щорічно продукувалось понад 30 тисяч гектолітрів доброякісного пива. Воно набуло слави не лише у самому Калуші, але й по всій Галичині. Його експортували до Польщі, Угорщини, Франції, куди пиво відправляли у спеціальній тарі. «Цісарське калуське пиво», як його тоді називали, конкурувало з баварським, чеським і навіть львівським пивом. 

Про нього ходили легенди. В одній із них розповідається, що гальба калуського пива надавала споживачеві сили й енергії на цілий день. 

За радянських часів пивзавод було націоналізовано, підприємство входило до об'єднання «Укрпивопром» Мінхарчопрому СРСР, Івано-Франківського АПК Мінагропрому СРСР. Калуське пиво і надалі було знане не тільки в Україні, ай у на всій території СРСР. 

Крім пивоварні, у місті наприкінці XIX століття існував спирто-очищувальний завод та фабрика рому і лікеру. Ця продукція також була широко відома в прикарпатському краї, її радо купували не лише мешканці Калуша, але й Рожнятова і Станіславова. 

Отож пивоварне виробництво прославило Калуш не тільки в краї, але і у Європі. Цей висновок підтверджують і соціологічні дослідження. Із опитаних респондентів із вищою освітою – 95, 37% жінок і 86, 1% чоловіків із трьох галузей промисловості, які найбільше прославили Калуш, на перше місце ставлять саме пивоваріння. Мало різняться і результати опитування респондентів із середньою освітою: 95, 5% жінок і 100% чоловіків теж перевагу надали пивоварній галузі. 

І зараз калуське пиво є відоме в Україні. 

^ Ливарне дзвонарство братів Фільчинських

Не зважаючи на те, що результати соціологічного опитування підтверджують невелику обізнаність краян із дзвонарним виробництвом Калуша (тільки 36, 1% респондентів із вищою освітою як жінок, так і чоловіків та відповідно 31, 8% і 25% із середньою освітою вважають що Калуш відомий у світі завдяки дзвонам братів Фільчинських), ливарня дзвонів у Калуші, якою володіли брати Людвик і Михайло Фельчинські, була відомою далеко за межами міста: її продукція користувалася доброю славою в цілій Галичині. Вона – одна з найстаріших фірм в Галичині. Започаткована майстерня в 1808 році. 

Історія успіху родини Фільчинських у Калуші розпочинається з Міхала Фельчинського, який у 1808 році започаткував фірму з відливання дзвонів. Із родинних переказів відомо, що Міхал був родом з центральної Польщі. До Калуша потрапив, імовірно, з німецькими колоністами на межі ХVIII-ХІХ століть. Багато років відливання дзвонів проводилося „кочовим” способом: Фельчинський їздив від парафії до парафії і на місці відливав дзвони. Тут варто детальніше зупинитися на розгляді такого способу лиття, щоб зрозуміти його причину. 

Отже, як зазначає у своїй статті нащадок Міхала Фельчинського, Збігнєв Фельчинський з Тацішова, у Польщі людвісари (люди, які відливають дзвони) з’явилися у далекому XVI столітті. «Ливарник виходив у світ у Попельну середу, а вертався на Всіх Святих. У тому часі він жив при костьолі і готував усе для відлиття дзвона. Коли в ХІХ столітті з’явилася залізниця, і дзвони можна було перевозити, людвісари почали провадити осілий спосіб життя». Зі сказаного вище можна зробити висновок, що Міхал Фельчинський не був якимось безхатченком чи диваком. Він просто дотримувався тогочасного вимушеного способу життя, яке диктувала йому професія. Мабуть, саме тому відомо, що первісна майстерня була розташована на вулиці Яна Собєського (зараз вул. Фельчинських – відходить від роздоріжжя вулиць Ковжуна, Франка), але, як вона виглядала, невідомо. 

Наступним власником майстерні став син Міхала-молодшого – Францішек, а пізніше – четверо синів Францішека: Людвік, Міхал, Ян і Каетан, які керували вже спілкою «Odlewnia Dzwonow Bracia Felczynscy Kalusz» («Дзвоноливарня братів Фельчинських у Калуші»). «Перед Першою світовою війною успішно конкурували з німецькими фірмами з відливу дзвонів, які мали значні державні пільги», – зазначає науковий співробітник історико-краєзнавчого музею Калущини Уляна Паньо, базуючись на даних сайту felczynski. pl. 

Дзвоноливарні Калуша та Перемишльська філії проіснували до „золотого вересня” 1939 року. 

У Калуші червона армія відразу реквізувала дзвоноливарню. Катажину Фельчинську з дочками Іреною та Ядвігою вивезли у Сибір, де вони перебували до 1946 року. Дзвоноливарню у Перемишлі закрили нацисти. Брати Каетан і Ян переїхали до Людвіка у Перемишль. Під час окупації утримували слюсарну майстерню, робили кінські підкови. Після війни Людвік Фельчинський поновив виробництво дзвонів, але найскладніші випробування, як виявилося, були ще попереду. Адже Польща теж була у складі атеїстичного «соцтабору». Та цю віху з життя калуських людвісарів ми, через обмежений обсяг дослідження, не будемо заторкувати. Принагідно торкнемося питання: що ж сталося з приміщенням калуської ливарні?

У майстерні розмістився торговий павільйон ринку, який існує до сьогодні. Інформаційне панно на офісі замінила горельєфна композиція на гуцульську тематику, а у приміщенні офісу ливарні тривалий час діяли заклади харчування, а в останні роки – приватна крамниця одягу. Із болем констатуємо, що колишньої краси цієї будівлі сьогодні зовсім непомітно. 

Ливарну справу продовжує родина Фельчинських у Польщі. Один дзвін, вилитий там, Януш Фельчинський подарував у 1991 році парафії св. Миколая у Калуші. Ще один уже згодом був придбаний для храму Святого Духа на Височанці. 

Нас зацікавило: де є ці дзвони? І ми вирішили: треба й це дослідити! Давні дзвони – цінні пам'ятки історії та матеріальної культури. 

Варто зазначити, що зі здобуттям Україною незалежності дзвони Фельчинських оприявнюють своє місцезнаходження в обласному центрі. У Івано-Франківську збереглася значна кількість старих дзвонів, частина з яких продовжує використовуватися за своїм прямим призначенням. Наприклад, на зведеній у 1995 р. дзвіниці-каплиці УГКЦ Христа Царя (м. Івано-Франківськ, вул. Незалежності) є два дзвони. Давніший (70 і 76 см) має на корпусі гарний рельєфний напис «ЦЕРКОВ УСПЕННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ», нижче – дата виготовлення: «Р. Б. 1931». На протилежному боці – рельєф Богородиці й когось зі святих, котрі сидять. Ще прикрашає дзвін фірмовий знак: «З ліярні Братів Фельчинських в Калуши». Перед валом дзвона одна тяга і нижче на ньому ще дві. 

Паламар Микола Юрцуняк розповів нам, що коли копали 1997 р. траншею для електрокабелю з північного боку монастиря («його совіти перетворили у свій час під кінотеатр ім. Горького»), то випадково знайшли цей дзвін. Його відчистив на заводі, де раніше працював ковалем, зробив і прикріпив серце. Тутешній старожил розповідав паламарю, що після початку Другої світової війни десь поблизу закопали ще один дзвін, але точне місце поки що невідоме. 

У всі часи дзвони дорого коштували. Наприклад, коли для церкви преподобної Параскеви у с. Великому Ключеві Коломийського району в 1934р. замовили в ливарні братів Фельчинських у м. Калуші новий дзвін, що важив 410, 5 кг і налагодили старий, вагою 290 кг, то один кілограм дзвонового сплаву коштував дуже дорого – 6 злотих. У Другу світову війну дзвони пропали. Нині на дзвіниці – 5 дзвонів, один з яких у 1991 р. замовили за 50 тис. рублів і назвали «Миколою». 

«Кожного разу, коли почується биття у дзвін, голос його дзвоніння буде відбиватися радістю не тільки в тих, хто вкладав кошти, але й в тих, хто виготовляв цей святий дзвін та й в усіх нас, хто почує його», - такі слова Високопреосвященнішого Владики Ігоря Возняка чули 30 березня 2008 року під час освячення дзвону в церкві Різдва Пресвятої Богородиці (м. Львів). Дзвін масою 750 кг, ім'я якого «Цариця України», було виготовлено на спільні пожертви священиків та парафіян храму Різдва Пресвятої Богородиці. Дзвін було виготовлено у ливарні дзвонів ім. Яна Фельчинського, яка діє на сьогоднішній день у м. Перемишль (Польща). 

«Із дзвонів, які на даний час виготовляються в Україні, не можна зробити хроматичної гами. А саме ця ливарня дає можливість досягнути того, що можна підібрати звуки за тонами, і що в результаті дає надзвичайно милий звук, звучання якого триває дуже довго. В той час, коли він голосний, через милий звук він залишається лагідним», – аргументував вибір ливарні для виготовлення дзвону о. Орест. 

На часі подальше повне вивчення дзвонів Фельчинських: не тільки встановлення імен майстрів, точного місця та дати виготовлення, вимірювання верхнього діаметра порожнини, її висоти, товщини стінки в ударній частині, частоти основного тону в герцах, історії придбання чи як потрапляли до церков тощо, а й запис дзвонінь, їхня систематизація. 

Окремого дослідження потребують монументальні пленерні музичні інструменти – дзвіниці зі своїми підборами дзвонів. Не всі з них, які з початком світових воєн були закопані в землю, віднайдені. Чекають на своїх дослідників багаті архіви, з яких, напевно, можна немало ще почерпнути про історію побутування дзвонів, виготовлених майстрами нашого міста. Ще й сьогодні дзвони, виготовлені у Калуші на початку XIX століття, скликають віруючих на Богослужіння в багатьох селах нашого краю. 

Дзвонарне виробництво це духовна надзвичайно красива справа, яка могла б прославити наше місто. Я думаю, що знайдуться і в Калуші підприємці, які за прикладом Перемишля зможуть відродити виробництво дзвонів у місті. 

Висновки

У своїй роботі нам вдалося дослідити ретроспективу економічного розвитку рідного міста, адже Калуш здавна славився своїми запасам солі, вдало організованим промисловим виробництвом солі, пивоварінням, ливарним дзвонарством. 

Із вищесказаного випливає, що необхідність економічного відродження України, піднесення її економіки до рівня найрозвинутіших країн сучасного світу зумовлює орієнтацію не тільки на кращі зразки організації сучасного економічного виробництва процвітаючих економік, але й потребу вивчення традицій України. Економічна історія нашої держави у зіставленні з історією розвитку господарства провідних країн світу дає змогу узагальнити досвід господарського розвитку наших предків, зрозуміти сучасний стан економіки, визначити її ціннісні орієнтири, варіантні та альтернативні шляхи розвитку на майбутнє. І своєю роботою сподіваємося прислужитися рідному місту, посприяти відродженню його кращих традицій промислового виробництва.
Джерело http://mij-kraj.com.ua/roboty/pivtorak-darija-regionalna.doc





Создан 23 июн 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником