СТАРИЙ КАЛУШ

Максим Гон Євреї і Західноукраїнська Народна Республіка




Євреї і Західноукраїнська Народна Республіка

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) постала у листопаді 1918 р. як наслідок волевиявлення українського народу до національного самовизначення і державотворення. Близько 800 тис. євреїв складали 13% усього населення новоствореної держави.

Стратегія євреїв у ЗУНР була співзвучна політичному курсу всіх націй постгабсбурзького геополітичного простору, що визначався пріоритетом національних інтересів. Надії на власне державотворення, природно, визначали імператив відмежування від територіальних конфліктів инших націй. Цієї позиції дотримувалися відомі політики, наприклад, М. Фростіг. Характер українсько-польського протиборства – територіальний конфлікт за Східну Галичину – був одним із вирішальних аргументів на користь проголошення євреями нейтралітету у війні.

Обрання євреями тактики нейтралітету зумовлювалося й иншими чинниками. Зокрема, вони не хотіли протистояти ані українському, ані польському народам, а дотримання політики невтручання мало відвести від євреїв загрозу можливої помсти з боку переможців. Зрештою, для багатьох євреїв вирішальним виявився не стільки предмет політичного вибору (ЗУНР – Польща), скільки пріоритет життєвих інтересів: толерантне співжиття з иншими націями, налагодження мирного життя на попелищі І Світової війни. Ці постулати відображені серед першочергових завдань в ухвалі Єврейської Національної Ради (ЄНР) міста Станіславів (нині – Івано-Франківськ).

1 листопада 1918 р. українські підрозділи оволоділи Львовом. Того ж дня представники всіх єврейських партій та кагалу утворили коаліційний орган євреїв міста – Єврейський комітет громадянської безпеки. Своєю першою постановою він закликав євреїв усунутися від польсько-українського протистояння. Таку ж позицію зайняла і ЄНР Східної Галичини. Єврейська Національна Рада Східної Галичини, яка репрезентувала все єврейське населення краю, мала у своєму складі як речників проукраїнської, так і пропольської орієнтацій. Унаслідок відсутности єдности в оцінках стратегії та тактики євреїв у нових історичних умовах ЄНР ухвалила рішення про нейтралітет у польсько-українській війні.

Самостійного політичного курсу дотримувалися євреї й на инших землях, що увійшли до складу ЗУНР. Зокрема, за дотримання нейтралітету висловилася ЄНР Буковини. Євреї самоусунулися від участі в Генеральному конгресі Буковини, який ухвалив рішення про возз’єднання краю з Румунією.

Проголошення євреями нейтралітету не знайшло розуміння ані в української, ані в польської сторін. Серед частини польської громадськости і армії поширювалося припущення, що за тактикою невтручання у польсько-українську війну криється, принаймні, опосередкована підтримка євреями ЗУНР. Це стало однією з причин погрому у Львові, що розпочався після відступу УГА з міста. Упродовж 22–24 листопада 1918 р. було убито 64 особи єврейської національности, спалено десятки будинків, пограбовані сотні крамниць. Насильству не змогла протидіяти єврейська міліція, яку очолював капітан Ейслер. Незважаючи на проголошений нейтралітет, єврейські міліціонери були обеззброєні польським військами.

Оволодіння Львовом польськими військами призвело до встановлення у Східній Галичині українсько-польського двовладдя і зумовило потребу в координації діяльности ЄНР, які перебували на контрольованих УГА територіях. 18 грудня 1918 р. у Станіславові розпочав роботу установчий з’їзд Єврейських Національних Рад тієї частини Східної Галичини, що контролювалася українськими військами. Участь у ньому брали близько 30 делегатів, які представляли 22 місцеві Національні Ради. Визнавши Станіславів за місце тимчасового розташування новоствореної Ради, учасники форуму заявили про своє прагнення до національного самовизначення й ухвалили політичну платформу східногалицького єврейства: «У суперечці між поляками і русинами залишаємося, як і досі, на становищі повного нейтралітету». 23 березня 1918 р. у Станіславові розпочало роботу пресове бюро при ЄНР. Органами останньої були «Дос кадіше ворт» («Єврейське слово») та «Міттелунген фунім Остгаліцієн націоналрат» («Вісті Східногалицької національної ради»).

Ставлення єврейської громадськости до ЗУНР не було одностайним. Пропольські настрої домінували, наприклад, серед асимільованої єврейської інтелігенції Львова. Процес її організаційного об’єднання відбувався паралельно з відродженням Польщі. Наприкінці листопада 1918 р. у місті постав «Союз поляків Мойсейового віросповідання». Частина євреїв – прибічників Польщі – брала участь у війні на її боці.

Водночас, серед східногалицьких євреїв було й чимало тих, хто симпатизував ЗУНР. В окремих містах (Коломия, Самбір, Станіславів) і повітах (Долинський та ин.) євреї з прихильністю поставилися до молодої української держави. Співчувала українцям і частина євреїв північно-західної Буковини, зокрема, Чернівців.

Проукраїнські настрої серед євреїв Східної Галичини посилилися після львівського погрому. Насилля над одновірцями підштовхнуло євреїв до ЗУНР, у якій відтепер вони вбачали силу, здатну захистити їх від антисемітизму. До того ж, українська громадськість надала фінансову допомогу жертвам львівського погрому, разом із євреями брала участь в акціях протесту проти нього, – наприклад, у Дрогобичі. Вагомим було й те, що з часу інституціоналізації Української Національної Ради (УНР) відбувалося створення того правового поля, що давало змогу вирішити єврейське питання на демократичних засадах.

Ще 19 жовтня 1918 р., проголошуючи утворення Української держави, УНР заявила про визнання прав національних меншин, а отже, і євреїв, на національно-культурну автономію та їхнє представництво в уряді. Закликаючи національні меншини делегувати своїх представників до її складу, УНР відмовилася від дискримінаційної практики Австро-Угорщини вирізняти євреїв лише за віросповіданням, визнавши їх як окрему націю.

За короткий період перебування Львова в руках українців були здійснені подальші кроки до українсько-єврейського порозуміння. Оволодівши містом, УНР опублікувала відозву до українського народу, в якій підтвердила засади громадянської, віросповідної та національної рівности усіх громадян держави. Водночас, національним меншинам пропонувалося надіслати своїх представників до Української Національної Ради. 2 листопада 1918 р., під час переговорів між представниками польської та української сторін щодо мирного врегулювання конфлікту, К. Левицький, М. Лозинський та инші українські провідники заявили про готовність надати євреям автономію. Через два тижні, 18 листопада 1918 р., Українська Національна Рада вирішила створити інститут державних секретарів для польських, німецьких та єврейських справ.

Відповідно до Тимчасового основного закону «Про державну самостійність українських земель», ухваленого 13 листопада 1918 р., владу в республіці «виконує весь її народ через своє заступництво, вибране на основі загального, рівного, безпосереднього тайного і пропорційного права голосування». Згідно із Законом про громадянство ЗУНР (8 квітня 1919 р.) воно надавалося усім, хто постійно проживав у краї не менше п’яти років.

У середині лютого 1919 р. за євреями, як і иншими національними меншинами в ЗУНР, визнано право на шкільництво рідною мовою та її використання у зносинах з державною владою. Постановою Державного секретаріату освіти і віросповідань від 26 березня 1919 р. їм надано дозвіл на вивчення єврейської мови та історії у середніх навчальних закладах. 21 березня 1919 р. ухвалено право Єврейської національної ради призначати свого представника при президії Державного секретаріату (уряду), а в середині квітня 1919 р. вищий орган законодавчої влади в країні, Українська національна рада, розглянула проєкт закону про єврейську автономію.

Хоча офіційно місцеві єврейські національні ради репрезентували узгоджений політичний курс, партійні сили, що входили до їхнього складу, оцінювали реалії доби по-різному. З тактикою нейтралітету, яку за пропозицією сіоністів було покладено в основу політичного курсу єврейських національних рад, не погоджувалося керівництво Єврейської соціал-демократичної партії «Поалей Ціон». Через свій періодичний орган «Дер їдише арбайтер» («Єврейський робітник») поалей-ціоністи вимагали не лише підтримки євреями ЗУНР, а й їхньої участи в захисті української держави від польських зазіхань.

Инший варіант розв’язання галицького питання пропонувала Єврейська соціал-демократична партія (ЄСДП). Члени партії вважали, що етнічний склад населення Східної Галичини унеможливлює її входження до складу Польщі. Абсолютизуючи класові ідеали, ліве крило ЄСДП стверджувало, що справедливо вирізнити питання про державно-правову належність краю можуть лише представники робітничих і селянських рад.

Гнучка політика уряду ЗУНР у національному питанні спонукала окремі єврейські партії офіційно задекларувати зміну своєї позиції в польсько-українському протистоянні. Першою від позиції нейтралітету відмовилася партія «Поалей Ціон». 21 березня 1919 р., під час дискусії навколо питання про політичну ситуацію в краї було ухвалено резолюцію, якою проголошено підтримку самостійної Української держави.

Слідом за «Поалей Ціон» від уже усталеної тактики Єврейської національної ради відмовився Загальноєврейський робітничий союз. Наприкінці березня 1919 р. у заяві, проголошеній на з’їзді українського Селянсько-робітничого союзу, Бунд сповістив про зміну у ставленні до ЗУНР. Водночас змінила свою політичну позицію і ЄСДП: на крайовому з’їзді Української радикальної партії її представники заявили про співпрацю з українським урядом. Єврейські робітники брали участь у першотравневій демонстрації 1919 р. у Станіславові під гаслами «Хай живе соборна, вільна Українська Народна Республіка!»

На другому етапі українсько-польської війни свою стратегію переглянула й Єврейська національна рада Східної Галичини, що діяла у Станіславові. Це рішення у її лоні визрівало упродовж зими 1919 р. У березні того ж року на таємному засіданні єврейської національної ради ухвалено відкрито підтримати ЗУНР після закінчення польсько-української війни.

Проте, більшість євреїв Східної Галичини, як і раніше, залишалася на позиції нейтралітету, що з плином часу викликало дедалі більше невдоволення в українському таборі. Воно почало проявлятися після провалу Вовчухівської операції (березень-квітень 1919 р.). Серед українських політиків залунали голоси про залучення євреїв до УГА. Зокрема, в останні дні березня 1919 р. на селянсько-робітничому з’їзді О. Назарук пропонував мобілізувати до армії представників національних меншин. Уже влітку 1919 р. військова влада в окремих підконтрольних їй містах (наприклад, Збараж) примусово мобілізовувала євреїв до УГА. Навесні того ж року, під час розробки проекту про вибори до сейму Західної Області Української Народної Республіки (таку назву дістала ЗУНР після її об’єднання з Українською Народною Республікою), євреї опинилися перед загрозою обмеження політичних прав. Однак, унаслідок проведених переговорів між представниками Єврейської національної ради та українськими урядовцями досягнуто компромісу: чотири представники єврейської громадськости увійшли до виборчої комісії Української національної ради з правом дорадчого голосу, а законом від 15 квітня 1919 р. євреям, пропорційно до їхньої чисельності, надано 27 місць у сеймі ЗОУНР.

Незважаючи на офіційне проголошення і дотримання більшістю єврейської громадськости позиції нейтралітету, у її лоні сформувався проукраїнський табір. Під час боїв за Львів на українському боці виступали євреї К. Белькс, Б. Грінблат, Й. Пастернак, Є. Пежанський та ин. У квітні 1919 р. євреї Тернополя сформували «Жидівський пробойовий курінь», що увійшов до складу 1-го корпусу УГА. Серед єврейських політиків до проукраїнського табору належали І. Вальдман, Векслер, М. Бененсток, Г. Рейзес. Симпатизували українцям харизматичні провідники сіоністів М. Рінгель і Л. Райх.

Визначальним критерієм діяльности Державного секретаріату (уряду ЗУНР) було обстоювання міжнаціональної злагоди. Рескриптом від 3 березня 1919 р. було заборонено антиєврейську агітацію та передбачено покарання винних за неї. Після грабунків у Тернополі (14 лютого 1919 р.) трьох учасників погрому було розстріляно. Невдовзі після антиєврейських ексцесів у Станіславові (березень 1919 р.) Державний секретаріат на засіданні 5 квітня ухвалив утворити Єврейський децернат, що мав стати на сторожі інтересів єврейського населення. Його склад пропонувалося сформувати з урахуванням кандидатур, запропонованих Єврейською національною радою. З метою запобігання міжнаціональному протистоянню, що було б неминучим під час виборів до сейму ЗОУНР, законом передбачено утворення 5-ти виборчих національних округів.

Загалом уряд ЗУНР і, зокрема, голова Української національної ради Є. Петрушевич займали принципову позицію у боротьбі з проявами антисемітизму. Дотримуючись засад національної рівности, Державний секретаріат заснував у Станіславові єврейську державну гімназію. Упродовж короткочасного контролювання українськими військами території Східної Галичини засновано чотири єврейські навчальні заклади, видавалося понад 10 газет мовою їдиш.

Визнавши східногалицьку Єврейську національну раду найвищим органом влади євреїв у краю, уряд ЗУНР ухвалив проведення виборів її нового складу. Виборча кампанія (18 травня 1919 р., Станіславів) оцінена з українського боку як відхід євреїв від нейтралітету і визнання української держави. Однак, українсько-єврейська співпраця не встигла набрати чітких організаційних форм: у середині липня 1919 р. підрозділи УГА було витіснено зі Східної Галичини польськими військами.

В умовах нових суспільно-політичних реалій керманич єврейської крайової політики – Партія сіоністів, виробила «гнучку позицію» яка полягала в підтримці нейтрального статусу Східної Галичини під контролем Союзу Народів (Ліги Націй). Єврейське національне представництво зверталося до вищих міжнародних інстанцій, пропонуючи свій варіант розв’язання галицької проблеми. Наприклад, наприкінці 1920 р. Л. Райх домагався утворення у Східній Галичині нейтральної держави під контролем Союзу Народів. Цей курс практично збігався з домаганнями української громадськости.

Несподівану підтримку на міжнародній арені українська дипломатія дістала з боку Л. Нам’єра – авторитетного фахівця з галицького питання, радника Міністерства закордонних справ Англії, єврея, чия юність пройшла у Кошилівці, що неподалік Заліщиків у Східній Галичині. Зокрема, Л. Нам’єр вніс пропозицію передати край під контроль верховного комісара Ліги Націй, піддав критиці проєкт конституції, запропонований комісією з польського питання Паризької мирної конференції.

30 квітня 1921 р. екзильний уряд ЗУНР запропонував державам Антанти проєкт конституції Галицької Республіки. Згідно з ним, державною нацією, поряд із українською й польською, визнавалася і єврейська. Вибори до Державної Ради пропонувалося здійснювати за трьома національними куріями. Один із віце-прем’єрів мав бути поляком, другий – євреєм, а очолювати республіку повинен був президент, що обирався б з-поміж українців. Внутрішніми мовами пропонувалося вважати українську, польську та єврейську.

Упродовж усього часу розв’язання питання про державно-правовий статус Східної Галичини на міжнародній арені єврейська громадськість дотримувалася самостійного політичного курсу. Позиція євреїв набула особливого значення під час виборів до польського сейму і сенату (1922 р.), оскільки участь у них кваліфікувалася з боку Варшави як свідчення визнання польської влади в краї.

Ухвали українських партій про бойкот виборів зумовили патову ситуацію для євреїв. У той час, як вони прагнули здобути представництво у законодавчих органах з метою захисту своїх національних та громадянських прав, українські політики, безпосередньо голова Української національної ради Є. Петрушевич, вимагали від євреїв підтримки ЗУНР.

Не бажаючи втрачати здобутки українсько-єврейського порозуміння, сіоністи делегували до Відня делегацію на чолі з Л. Райхом, який запевнив Є. Петрушевича, що участь євреїв у виборах не означає визнання належности краю від Польщі. Незалежний курс сіоністів підтверджує й неафішоване гасло, з яким вони йшли на вибори: «Не улещувати однієї сторони (польської) і не протиставлятися другій стороні (українській), лише захищати власні інтереси».

Голосування більшости єврейського електорату за власних кандидатів – Об’єднаний комітет національно-єврейських партій – змінило наголоси в єврейсько-українському діалозі. До цього спричинилося й те, що незадовго до виборів Єврейська національна рада Східної Галичини декларувала подальше дотримання євреями позиції нейтралітету до часу остаточного розв’язання долі краю на міжнародній арені.

У 1922 р. євреї – прибічники української державности – об’єднались у складі Західноукраїнського товариства Ліги Націй. Головою єврейської секції став прибічник незалежної ЗУНР сіоніст І. Вальдман. Одним із перших його кроків на міжнародній арені було звернення до американського представника Г. Моргентау з домаганням визнання ЗУНР та її відокремлення від Польщі. 8 жовтня 1922 р. І. Вальдмана призначено уповноваженим з єврейських справ при голові УНР Є. Петрушевичу.

Єврейська громадськість краю стримано зустріла постанову послів Антанти від 14 березня 1923 р., за якою Східну Галичину було передано Польщі. Знесилені довготривалим перебуванням у жорнах конфлікту (події Першої світової та польсько-української війни, подальше протистояння двох націй у краї), євреї прагнули стабілізації політичної ситуації. Український політичний провід вбачав у євреях, як і в инших національних меншинах, союзника у національно-визвольній боротьбі. Незважаючи на симпатії до української справи частини галицьких євреїв, більшість із них упродовж листопада 1918 – березня 1923 рр. обстоювали самостійний політичний курс, покладаючи в його основу пріоритет національних і громадянських прав. Подекуди це викликало осуд та різкі оцінки з українського боку, але, зрештою, судження та висновки коригувались, і встановлювався баланс рівноваги та порозуміння.



Создан 28 июн 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Интернет реклама УБС