СТАРИЙ КАЛУШ

НАРИСИ ІСТОРІЇ МИТНОЇ СПРАВИ НА ПРИКАРПАТТІ




НАРИСИ ІСТОРІЇ МИТНОЇ СПРАВИ НА ПРИКАРПАТТІ

НАРИСИ ІСТОРІЇ МИТНОЇ СПРАВИ НА ПРИКАРПАТТІ 

 

Вступ 

 

Відомо, що митною справою люди займались ще в сиву давнину. Напис на мармуровій плиті, вивезеній із Ольвії, знайденої на березі Босфору в Малій Азії в руїнах древнього капища Зевса, датованої 4 століттям до н.е., доніс до нас одну із статей закону: „...(1.) Дозволяється ввіз і вивіз усілякого карбованого золота і карбованого срібла. (2.) Кожен, бажаючий купити чи продати карбоване золото чи срібло, повинен купувати і продавати на монети екклесіатерії, хто ж продасть або купить в іншому місті, підлягає покаранню конфіскацією: продавець – проданого срібла, а покупець – ціни, за яку купив. (3.) Продавати ж і купувати все на міські гроші – на мідь і срібло ольвіонолітів, хто ж продасть чи купить на інші, буде позбавлений: продавець – того що продасть, а покупець – ціни, за яку купить... (4.) Золото продавати і купувати по десять з половиною статерів за статер кізікський, ні дешевше і не дорожче; а всяке інше карбоване золото і карбоване срібло продавати і купувати по взаємній згоді. (5.) Мита ніякого не брати ні за карбоване золото, ні за карбоване срібло, ні з продавця, ні з покупця...”

 

Про те, що збирачі податків були в давньому Ізраїлі оповідає Біблія. Так, в третій книзі Євангелія (від Св. Луки), в главі 5 сказано: „Після цього ж Ісус вийшов і побачив митника, на ймення Левія, що сидів на митниці, та й промовив йому: „Іди за мною!” І, покинувши все, той устав, і пішов услід за Ісусом. І справив Левій у своєму домі велику гостину для Нього. І був натовп великий митників й інших, що сиділи з Ним при столі. Фарисеї ж та книжники їхні нарікали на Нього, та учням Його говорили: „Чому з митниками та із грішниками ви їсте та п’єте ?” А Ісус відповів і промовив до них: „Лікаря не потребують здорові, а слабі. Не прийшов Я, щоб праведних кликати до покаяння, а грішних.”

 

Святе письмо зараховує збирачів податків (митників) до числа грішників, вважаючи, що це відповідає уявленню людей про них. Але з давніх-давен відомо, що митники виконували важливі та значні державні функції.

 

Митна справа в Галичині з часів Галицько – Волинського князівства до Австрійської імперії.

 

Державний митний комітет України, враховуючи значне збільшення кількості суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та зростання пасажиро потоків і вантажних перевезень, з метою забезпечення ефективного функціонування митної системи та успішного виконання поставлених завдань 8 квітня 1992 року видав наказ № 73 „Про створення митних установ”.

 

В п. 5 даного наказу було вказано : „Перетворити Івано-Франківський митний пост в Івано-Франківську митницю і визначити зоною її діяльності територію Івано-Франківської області”. Митники Прикарпаття вважають 8 квітня 1992 року „Днем народження Івано-Франківської митниці”. Але митна справа на Прикарпатті існувала з давніх часів.

 

Для підтвердження цього необхідно звернутися до наступних джерел, а саме:

 

1. Історії міст і сіл Прикарпаття.

 

2. Історії досліджень вірменських поселень на Україні.

 

3. Історії солеторгівлі на Галичині (Прикарпатське чумацтво).

 

Великою допомогою у вивченні історії розвитку митної справи на Прикарпатті будуть роботи Володимира Грабовецького, Богдана Грабовецького, Василя Харитона, Михайла Тимофійчука, Григорія Ковальчака, Ігоря Андрухіва, Степана Гаврилюка, Валерія Чорного та інших.

 

В першу чергу необхідно звернутись до історії Галича, як столиці Галицько-Волинського князівства.

 

Галич лежав на перехресті торгових шляхів, що проходили з північного заходу, з Польщі і Німеччини, вздовж Дністра на південь, через Карпати на Угорщину та до Середземного моря. Утвердившись на галицькому престолі, князь Данило Романович сприяв розвитку ремесла й торгівлі. Галич у цей період став великим містом, де часто відбувались ярмарки, торги, але під суворим замковим контролем. Орендарі збирали мито від купців своїх і чужих на торгах у місті, а також від тих, що вели худобу на продаж з Молдавії або Покуття.

 

Важливу роль у торгівельному житті Галича відігравав судноплавний Дністер. Тут був розташований головний порт на Дністрі. При Данилі Галицькому створюється торговий і військовий флот.

 

І надалі, під час Речі Посполитої , значення судноплавства не зменшилось. Магнат Я.Потоцький в своїх маєтках в 1610 р. заготовив 600 бочок крупи, які кораблем експортував.

 

Митна система впливала на торгівлю в Галичі. В королівській люстрації за 1565 рік записано: „Мито як від купців, так і від зварачів та інших гостей, як і від коней і від великої худоби і соляних панів та інших, в Галичі вибирають в той спосіб, як у Коломиї”. Як відомо, на той час мито в Галичі виорендував жид - той, що і в Коломиї (Давид Александр). Тоді він не зміг дати пояснення королівським люстраторам про митний збір, оскільки лише в тому році почав вибирати мито. Але королівські ревізори визначили час, коли орендар повинен подати пояснення до сейму. В люстрації вказувалося, що це виорендоване мито бралося в Галичі разом зі спасним по 1 шелягу (1,248 г срібла – 187,5 проби) з вола від купців, які гнали волів з Молдавії або Покуття.

 

Запис в люстрації свідчить про те, що головним Волоським шляхом, який пролягав через Галич, вже в 16 ст. купці переганяли на продаж стада волів з Молдавії і Покуття. Крім того, галицький жид, який виорендовував мито, давав щорічно до замку 10 каменів візини-риби, яку купці привозили з-над Дунаю. А далі дається у люстрації пояснення, що через „тривоги з Волощиною”, тобто внаслідок польсько-молдавських конфліктів 15-16 ст., обсяг цього товару зменшився.

 

Як королівська скарбниця, так і старости з метою одержання прибутку чітко визначали шляхи, якими могли проїжджати купці, особливо Волоський, що виходив з Молдавії і через Снятин, Коломию прямував на Тисменицю й Галич в напрямку Львова. Не випадково в інструкції галицького сеймику, що відбувався у Галичі 20 вересня 1666 року, шляхта вимагала, ”щоб ніхто з гостинця галицького і снятинського не звертав”. Заборонялося під загрозою штрафу і конфіскації товарів обминати митні шляхи. Тому купці Коропця, Коломиї, Галича, які направлялися до Кременця або інших міст Волині, змушені були їздити через Тернопіль і платити податки від кожного воза на користь міста.

 

В люстрації 1565 року записано, що мито „торгове, ярмаркове, тижневе від певних речей, привезених на торг, беруть звичайним способом на замок. Також звичайно беруть мито торгове від солених і свіжих риб, які привозять на торг”. Очевидно, що таке мито від товарів брали здавна у купців, які торгували на галицькому ринку. Сучасник писав, що з внутрішнього і зовнішнього мита припадав „добрий пожиток”, тобто грошовий прибуток. Навіть у 1565 році „мав такий пожиток” від збору мита галицький війт.

 

Виникнення міста Тлумач належить до 12 ст. За князювання Ярослава Осмомисла недалеко від Дністра, поблизу важливих торгових шляхів, що йшли з Галича на схід, було засновано поселення товмачів. Тут жили князівські люди, які несли митну службу. Вони оформляли торгівельні справи князівського двору, були перекладачами під час переговорів з представниками іноземних держав. Тлумач (Товмач) в 1387 році, стає королівським містом. Його власник, а це був якийсь великий польський землевласник, не стільки дбав аби тут розвивалось традиційне ремесло, скільки аби побільше зібрати податку.

 

Перші згадки про Тисменицю вміщено в Іпатіївському літописі 1143 року. Вигідне географічне положення міста сприяло його швидкому зростанню. Тут проходив стародавній шлях зі Львова на Коломию, Буковину, Молдавію. 1449 року Тисмениця здобуває магдебурзьке право і починає зростати економічно. В 15-17 ст. вона стає одним із значних ремісничих і торгових центрів Прикарпаття, куди переселяються ремісники багатьох спеціальностей та купці. Важливу роль у розвитку міста відіграла торгівля. Тут відбувалися багатолюдні ярмарки, куди приїжджали купці з різних міст. Першими власниками Тисмениці були магнати Потоцькі. Але за неї весь час починалася боротьба. Згодом нею володіли Вільгеровські, Черновські, а там знову Потоцькі. Власники Тисмениці багатіли коштом торгових мит: з кожного воза брали від 1 гроша до 3 динарів, від котла для варіння солі-6 гривень тощо. В місті існував пункт для збирання мита.

 

В 1513 році, коли багатотисячна орда кримських татар несподівано напала на Покуття, Тисмениця була зруйнована й спалена дощенту. Швидкому будівництву нової Тисмениці посприяло те, що на прохання братів Октусів король Зиґмунд І звільнив мешканців від будь-яких податків на 4 роки, в тому числі й від обов’язкової „кварти”, що йшла на утримання армії. Крім того, він дозволив проводити в Тисмениці щорічні ярмарки і надав місту так зване „право складу”, згідно з яким купці „чужі” й „свої” змушені були на кілька днів, в обов’язковому порядку, зупинятися в місті для торгівлі. За це вони сплачували торгове мито і торговий збір. Так з воза товару, який тягли коні, купець сплачував 2 гроші, а якщо порожній віз тягли воли, то 3 динари; за торгівлю риб’ячим жиром – один грош, соленою рибою – 2 гроші з цебра або бочки; за провезення котлів для виварювання солі – 6 грош, а за торгівлю ними – по 1,5 гроша з кожного котла; з воза солі сплачували 200 мірок солі; за місце де складали товар, – один грош, тощо.

 

8 травня 1528 року королівським указом введена єдина монетна система, згідно з якою:

 

1 злотий польський (величина змінна) = 1 талеру.

 

1 дукат = 2 талерам = 20 шостакам = 40 троякам = 120 грошам = 360 шелягам = 2160 денаріям.

 

Вага монет і проба металу: 

 

Дукат - 3,5 г золота - 950-1000 проби;

 

Талер - 28,85 г срібла - 850;

 

Шостак - 5,34 г срібла - 875;

 

Трояк - 2,673 г срібла - 875;

 

Грош - 2,06 г срібла - 375;

 

Шеляг - 1,248 г срібла - 187,5;

 

Денарій - 0,345 г срібла - 93.

 

Згідно з „правом складу” купці-чужинці змушені були продавати (і також купувати) товар лише оптом (на „штуки” або на вагу, худобу – не менше 10 голів) місцевим купцям. Оптові ціни були завжди набагато нижчими, ніж роздрібні, що було невигідно для прибулих купців, але вигідно для місцевих.

 

За виконанням правил торгівлі наглядала спеціальна торгова поліція від магістрату на чолі з перекладачем (товмачем). Він слідкував за прибулими до міста купцями і як посередник брав участь у кожній торговій угоді.

 

Купцям-іноземцям заборонялося здійснювати операції купівлі-продажу між собою. У тісній взаємодії з „правом складу” знаходились і „правила дорожнього примусу”. Якщо купець оминав „складське” місто, то торгова поліція мала право оштрафувати його на значну суму або конфіскувати весь товар та коней чи волів, що тягли вози з товаром.

 

Тисменицьке купецтво, основу якого складали вірмени, як і купецтво Львова, поділялось на три категорії. До вищої належали багаті купці, які входили до купецької гільдії, що існувала у Львові з 1425 року. В їхніх руках знаходилась велика транзитна торгівля між Сходом і Заходом. Найбагатшими вважалися купці, які торгували сукном (суконники). До другої категорії належали торговці „бідні купці”, які торгували виробами місцевих ремісників або спродували товар багатих купців, що віддавали їм товар під реалізацію. Вони теж мали свою гільдію, яка існувала з 1444 року. Третю категорію складали перекупники, які торгували в будах та крамницях на ринку.

 

З Галичини на ринки Молдови, Туреччини, Криму, країн Західної Європи виводили, головним чином, такі товари як: полотно, шапки, шкіряне взуття, вірьовки, ножі, мечі, миски, залізо для плугів, мед, віск, волів, коней, шкури, сіль, овочі тощо. А ввозили – різні сорти вин з Греції, Криму, Балкан, Угорщини, шовкові тканини, прянощі, ювелірні вироби, дорогу зброю з Сирії, делікатесні сорти риб (білугу), чорну та червону ікру, сукно, вироби зі скла, арабських коней та інші речі, які не вироблялися в Галичині і користувалися попитом серед населення та шляхти.

 

Головна митниця (комора) Речі Посполитої на її південно-східних кордонах знаходилася в Галичі, оскільки саме в цьому місті перехрещувалися такі важливі внутрішні й міжнародні торгівельні шляхи, як: Львів - Стрілище – Рогатин – Галич; Львів – Стрілище – Ходорів – Букачівці – Галич; Львів – Долина – Калуш – Мартинів – Галич; Галич – Жидачів – Стрий – Дрогобич – Самбір – Перемишль; Галич – Монастириська – Бучач – Теребовля - Кам’янець-Подільський; Галич – Єзупіль – Тисмениця – Коломия – Снятин. Окрім головної митниці, існували ще три так звані підкомори (проміжні митниці), на яких з купців, які подорожували „волоським” та теребовлянським шляхами, збирали мито (цло) та різні додаткові збори. На волоському шляху такі підкомори були в Коломиї і Тисмениці, а на теребовлянському – в Підгайцях.

 

У Тисмениці спеціальна митна поліція в основному виявляла тих купців, яким усе ж таки вдавалося об’їздними дорогами обминути інші митниці. (В даний час такі функції виконують підрозділи митної варти.) У таких купців, як правило, вилучався весь товар і тяглова сила, а в кращому випадку – накладався штраф. Крім того, тут чужоземні та польські купці сплачували загальне мито від кількості товару, який ввозили чи вивозили. Для кожного типу товару існувала відповідна шкала цін, величина якої залежала від попиту та наявності цього виробництва в Польщі. Наприклад, на привізну сіль чи волів з Волощини мито було більшим, ніж на галицьку сіль та мазовецьких волів. Збирався на проміжних митницях і так званий дорожній збір, що його запроваджували власники міст та міські уряди. Особливо чимала сума набігала коли, наприклад, переганяли кілька тисяч волів, за кожного з яких потрібно було заплатити 3 гроші. Велике мито платили купці за привезені солодкі грецькі та кіпрські вина, за делікатесні види риб (білуга, форель, судак), за суконне полотно та вироби з нього і з інших товарів. Часто власники містечок та сіл, через які проходили головні й внутрішні торгові шляхи, нападали зі своїми слугами на купецькі каравани й „конфісковували” частину товару або заставляли проїжджати через їхні містечка, що знаходилися осторонь торгового шляху, й змушували сплачувати мито. Так, купці з Тисмениці Микита Колтанович і Валента Протас скаржилися до галицького суду на власника Тернополя шляхтича Круковського, який силою завернув їх з дороги на Теребовлю до Тернополя.

 

У Галичі, Теребовлі, Калуші, Рогатині, Тлумачі й Тисмениці збиралося також спеціальне мито з привізної солі в розмірі однієї гривні (48 грош) з воза (у 1635 р. це мито було зменшене до 12 грош). Митними зборами уряд захищав власних виробників солі на теренах Галицького й Коломийського повітів від зовнішніх конкурентів.

 

З люстрації за 1564 рік довідуємося, що в Рогатині від візників, яких багато їздило з сіллю, брали на замок мито по 20 топок солі.

 

Перші письмові відомості про місто Снятин належать до 1158 року. Снятин у 16 – 17 ст. був важливим економічним центром, де йшла жвава торгівля і розташовувалася головна митниця на Молдавському торговому шляху. Це був найбільш вигідний торговий шлях, який з’єднував Схід із Заходом, Краків і Львів з Чорним морем. У 1597 році король Сигізмунд ІІІ зобов’язав купців Туреччини, Волощини й Молдавії, які торгували з Польщею переходили кордон лише в Снятині.

 

В торгівлі Галичини велику роль відігравала Коломия. Коломия славилася своєю торгівлею з найдавніших часів. Знахідки римських монет на території міста свідчать про товарно-грошовий обмін місцевих жителів з провінціями Римської імперії на Балканах. В часи племінних союзів, княжої доби солеторгівці переїжджали через Коломию і торгували, обмінювались товарами. Це був один із найбільших торгових центрів не лише на Покутті, але по всій тогочасній території України-Руси.

 

Польські королі, враховуючи значення цього міста на молдавсько - польському прикордонні не лише зберегли його, а також своїми привілеями розширили функції товарообміну.

 

В 1424 році місту було надано право основного складу солі під час транспортування її з покутських солеварень.

 

В 1495 році, після вступу поляків у Коломию король Владислав Ягайло надав місту привілей на щотижневі торги.

 

З лютого 1451 р. до Коломиї з’їхалися великі королівські сановники, воєвода і староста Руської землі Андрій Одроваж Снятинський та Коломийський староста Мужило із Бучача з цілим почтом урядових краєвих панів і видали припис стосовно по заправного затримання купецьких коней і волів на коломийських і снятинських дорогах. Видно шляхетські чи королівські митники порушували правила збору мит у купців на коломийських торгових шляхах, що викликало скарги купців. Королівська комісія змушена була це полагоджувати урядово. Коломийські міщани домоглися від короля, щоб Коломия стала основним складом солі, яку перевозили через місто із солеварень Гуцульщини. Вони вимагали, щоб усі солеторгівці – селяни із сіл і околиць Коломиї, Снятина, Коропця - переїжджаючи на Поділля з сіллю чи іншими товарами, не минали Коломиї, а затримувались тут і продавали сіль місцевим міщанам.

 

На їх вимоги король Казимир Ягайлончик, щоб полегшити стан міста, в 1456 році наказує, аби волостями, їдучи з околиць Коломиї, Снятина і Коропця на Поділля з сіллю чи з іншими товарами, міста не поминали і лише міщанам продавали сіль чи там її складали: „Якщо би хтось противився тій постанові, мав бути затриманий, а майно його і товар – віддані на користь скарбниці”.

 

Ще 10 лютого 1444 р. королівський намісник Ян з Чижова – каштелян і староста Краківський (Генеральний староста Корони) – із своїми асесорами наказує Коломийському і Снятинському старості Михайлу Мужилі не побирати мита від львівських купців у Коломиї, зобов’язуючи їх (купців) таке мито платити їм від риб лише в місті Снятині. Того ж року Коломийський староста засвідчує, що на недавньому Коломийському сеймику постановлено, що львівські міщани не зобов’язані платити мито в Коломиї, а лише в Снятині і то із встановленої в документі суми.

 

Оскільки Коломия стала на Покутті основним солеторговим містом, по реалізації солі, то відповідно збиралося з солеторгівців і мито. В люстрації королівського староства 1565 – 1566 рр. прямо записано, що „мито в Коломиї є стародавнє” і протягом 15 – 16 ст. склались відповідні норми його збору. В люстрації чітко було записано, що „коломийські міщани мають привілей від короля Казимира на те їм даний, що жодний чоловік або шляхтич в Коломийському, Снятинському і Коропецькому повітах із соляних бань не має солі продавати нікому іншому, тільки мав би її привезти в місто, скласти і продати коломийським міщанам, а також посторонні гості не мали б також ніде купувати сіль, тільки в Коломиї. Такий порядок зберігався протягом багатьох часів у Коломиї.

 

З цього видно, що така митна система для солеторгівців в Коломиї зберігалася з попередніх віків завдяки королівським привілеям. В цій же люстрації ще раз виразно зафіксовано, що всі солеварні, які є біля міста Коломиї, здавна затверджені за правом коломийським міщанам, тобто той, хто володів цими селянськими банями, не мав права іншому купцеві продавати, лише коломийським міщанам. І так воно ведеться до 1569 року. Королівський люстратор описує саму процедуру по збору мита: „І так пани шляхта або зварачі (ті, що возять сіль) везуть сіль на продаж до міста Коломиї, або ті ж самі міщани їздять по ню на солеварні бані. Коли який-небудь коломийський міщанин, будучи з міста, привезену сіль купить або собі за нею поїде, тоді він того мита не дає.

 

Але коли схоче з міста вести ту сіль до Литви або куди-небудь, тоді - то мито повинен давати згідно величини воза (мажі) – тобто, коли одного коня запряже у віз, дає пів третя гроша, а коли два воли тягнуть віз – дає чиншу 5 грош, а коли їде великою телегою, запряженою чотирма волами, повинен платити 10 грош. Майже всі міщани Коломиї перекуповують сіль і з міста її вивозять. А гості нігде інде не мають купувати солі, а тільки у міщан коломийських, хоч би вони були з Литви або Польщі, або з прилеглих сіл, то повинні дати мита до Коломийського двору від коня чи солі накладеної. Коли один кінь тягне – то 3 гроші, а котрий віз тягнуть два воли – дають по 6 грош, а коли тягнуть віз чотири воли – тоді дають 20 грош”.

 

В люстрації записано, що за попередні роки мито було високе, але тепер, у зв’язку з молдавськими розрухами, оплата мита зменшилася. Коломийське мито в 1565 – 1566 роках за дорученням воєводи збирав жид Давид Александр з Галича. А взагалі все мито, що збиралось в Коломиї, за станом на 1565 рік приносило досить солідний прибуток – річно 1100 злотих 17 грош.

 

„Ще від риб солених і свежих, - писалося в люстрації, - яку живою з Русі (України) возили на продаж, брали мито в Коломиї згідно давнього звичаю, від львівської бочки – 3 риби, одну велику, другу середню, третю меншу. Також від свіжих риб, коли їх хто не багато привезе на коломийський торг, дає 1 грош, коли більше – 2 гроша, а коли хто привезе фасу риб на торг в Коломию, тоді повинен дати 3 риби, яка піде на споживу коломийському дворові, тому що там нема ставів, тільки трохи малих озер”.

 

У 1565 – 1566 роках коломийські міщани скаржилися королівській комісії, що недавно шляхта „гостинним людям”, тобто приїжджим солеторгівцям, почала по своїх селах сіль продавати, як то Ян Турецький в Делятині та інші пани. Внаслідок цього, за словами міщан, „гине не мало мита, яке перед тим давано в Коломиї”, а тому вони просили, щоб коломийський староста того не допускав. В загальному значні прибутки з мита збиралися від транзитних купців. На користь коломийського війта з грошових чиншів і данин припадала третя частина.

 

В Теребовлянських гродських книгах за 1591 рік знаходимо копії податкових квітів, виданих солеторговцям на право торгувати цим товаром. В одному з них записано: „Шибор Васічинський, галицький і коломийський поборца. Відомо чиню, що Павло з Ключева заплатив його королівський милості річний податок (побор) від прасольства за 4 вози, ухвалені на вольному Варшавському сеймі, який недавно відбувся. Тим квітом його квітуємо, щоб ніде не був затриманий. Писано, в Коломиї 10.05.1691 р. Михайло Славінський”.

 

Багаті селяни – прасоли, сплативши річний податок, вільно проїжджали з сіллю через усі митні станції. Бідніші солеторговці, які спрягались зі своїми односельчанами, везли сіль на Поділля чи Наддніпрянщину тільки для обміну на збіжжя і тому намагались обминати митні станції. Однак їх часто ловили теребовлянські митники і притягали до відповідальності. Згідно з урядовими розпорядженнями, „без листів на мито” ніхто не мав право торгувати сіллю”.

 

Гальмом розгортання солеторгівлі виступали численні митниці. На кордоні Росії з Річчю Посполитою у 1723 р. були встановлені прикордонні застави для контролю за провозом товарів, а для збору мита з цих товарів на Лівобережній Україні створені митниці. У 1751 р. застави були перетворені в митниці.

 

Цікаві історичні факти митних взаємовідносин можна знайти при дослідженні історії вірменських поселень на Прикарпатті. Кожний, хто торкався історії дослідження вірменських поселень на Україні в добу феодалізму, не міг не звернути увагу, що важливою галуззю діяльності поселенців була торгівля.

 

Важливу роль у розвитку торгівлі вірменських поселенців відігравало вигідне географічне положення. В першу чергу, вірменські поселення були розташовані на вигідних торгівельних шляхах, які з’єднували найважливіші міста як України, так і Сходу, Заходу, Півдня та Півночі.

 

Широку торгівлю вірменські поселенці Станіславова вели на півдні – з Молдавією, Угорщиною, Австрією, Трансільванією. Давні торгівельні традиції існували між молдавськими та західноукраїнськими містами, де проживали вірмени, зокрема, Львовом – головним центром обміну товарів. В 14 – 15 ст. в ряді документів йде мова про торгівельні зв’язки українських і молдавських вірмен.

 

Починаючи з кінця 17-го і протягом 18-го ст., нарівні з реалізацією товарів широкого вжитку – тканин, шкір, прянощів, металів, великого розмаху набирає закупівля станіславівськими вірменськими купцями великої рогатої худоби, коней, свиней, яких вони частково збували у своїх поселеннях – містах, на сусідніх ринках, але переважну більшість виганяли на Захід – в Сілезію, Німеччину. Так, торгівля стала основним заняттям станіславівських, снятинських, лисецьких, тисменицьких, городенківських купців-вірмен.

 

Другим поширеним товаром прикарпатських вірмен була риба, яку вони перевозили на Балкани. Такі вірменські купці їхали на Дунай і там заготовляли рибу, переважно - білугу. Звідти її привозили і частково продавали в містах, де проживали, іншу частину вивозили на продаж у Львів, а далі за кордон, і то великою кількістю. Так, в 1762 р. станіславівський вірменин купець Богдан Антонович „спродував з Дунаю рибу – білугу і торгував”. Спочатку, при привозі, він платив мито на території Молдавії, потім на кордоні – полякам, а привізши продавав і решту „далі за кордон вивозить”. В 70-х роках станіславівські вірмени „займалися торгівлею” рибою: їхали до міста Кілії біля Дунаю, яке тоді було під владою Туреччини, купували білугу і „вивозили возами на продаж”.

 

Багата на пасовища Молдавія сприяла тому, що тут прикарпатські вірмени не лише закуповують худобу. Як свідчать документи, окремі групи вірменських купців у 18 ст. утворили спеціальні господарства – фільварки, в яких вирощували волів, корів, коней і свиней на продаж. В 50-70-х роках 18 ст. станіславівські вірмени – купці брати Валетян і Каїтан Богдановичі посідали „власні фільварки, в яких плодилися і випасалися” стада, а згодом продавалися іншим купцям, що прибували сюди на закупівлю худоби. Так, наприклад, у вересні 1779 р. станіславівські купці Теодор і Давид Богдановичі „згідно купецького звичаю” вибракували собі у фільварку Богдановичів у Молдавії 110 штук коней і кляч і погнали „на продаж”.

 

У 18 ст. обмін товарами між вірменськими купцями Західної України і Угорщини ще більше розвинувся і особливо – після загарбання Галичина Австрією. В 1770 р. вірмени зі Станіславова, Тисмениці, Снятина, Лисця групами їхали в Угорщину, а звідти через гірське село Лостову поверталися у свої поселення. В 70-х роках в станіславських вірменських актах часто йдеться про торгівлю поселенців в „Угорському краї”. Наприклад, про вірменина Криштофа Стефановича сказано в одному урядовому протоколі, що він протягом 26 років вів торгівлю у „різних іноземних краях”.

 

Одна група цих купців торгувала одноосібно. Інші ж, переважно рідні брати, зав’язували між собою торгівельні спілки з метою закупівлі і збуту худобу і відповідно ділилися доходами. Так, Богдан і Ян з роду Степана Богдановича, „рідні брати”, тримали між собою спілку 12 років (1764 – 1776). Поселенці Михайло і Валерій з роду Христофора Богдановича також „рідні брати”, - теж мали між собою „спілку” молдавськими волами, а часом валанськими вепрами. В самому Станіславові „ нічем не торгували”, тільки в Молдавії вигодувану худобу у фільварках – коней, волів виводили „на кордон”, платили до угорської казни мито і через „кордон Польщі” транспортували худобу в Сілезію.

 

В 15 – 16 ст. менше відомостей про торгівлю українських вірмен з Угорщиною. Проте в 17 ст. і особливо у 18 ст. західноукраїнські вірмени, зокрема, з Прикарпаття, активно торгують з Угорщиною. Відомо лише, що у 18 ст. снятинські вірмени купували свиней у Молдавії і перевозили їх через кордон до Угорщини на ярмарки. З одного документу довідуємося, що в 1770 р. вірменські купці з Станіславова, Тисмениці, Лисця з угорськими товарами поверталися через гірські села Надвірну і Делятин у свої поселення. Це був шлях, який йшов через Яремче, Яблуницю на Рахів, Бичків і Сигіт в Угорщину.

 

По всіх важливих торгівельних шляхах, на перехресних магістралях, у найбільших містах Прикарпаття знаходилися митні комори, а в менших населених пунктах – „прикоморки”, в яких митники, збирачі, радше здирачі, знімали оплату у купців за перевезені ними товари. Як правило, найважливіші митниці знаходилися біля головних торгових осередків. Так, наприклад, до відомого Язловецького ярмарку, за даними 1632 р., належали королівська комора у Кам’янці, віддалена на 8 миль від Язлівця, та комора в Снятині – на 5-6 миль від Язлівця.

 

Згідно за наданим привілеєм снятинські вірменські купці звільнялися на 15 років (1620 – 1635) від всяких податкових оплат. Однак, не зважаючи на це, старостивське управління, різні орендарі митниць, католицьке духовенство всіляко пригнічувало поселенців, обдирало їх незаконними і надмірними податками та митами.

 

Вже в 1629 р. снятинські вірмени скаржилися старості на великі нестерпні образи і пригнічення, які вони терплять від снятинських збирачів мит і католицького ксьондза. Вони на конкретному прикладі доводили у своїй скарзі, що міський збирач мита, якийсь єврей Шмая, не звертав увагу на грамоту, відняв у снятинських вірмен – купців волів, яких вони гнали на торг, під виглядом несплати податків. Далі вони скаржилися, що „багато шляхетних людей” почали їх переслідувати, „тривожити”, а багаті міщани із Старого міста Снятина заборонили їм прибувати на ярмарки і торги. Ці громадяни загородили їм дороги за містом, внаслідок чого вони були змушені їхати поганою дорогою, а також забороняти молдавським купцям приїжджати у вірменську колонію і взагалі, „що тільки могли, робили їм на зло”.

 

На митних станціях в Бєльську і Коломиї збирачі мит „здирали у вірмен великі мита”. Вірменські купці з розпуки скаржилися, що внаслідок митних переслідувань вони бояться їхати у Львів із своїми товарами. Їхні тривоги не були марними, бо коли в 1639 р. вони приїхали у Львів, львівські митники, змовившись із снятинськими, не лише не допустили їх в місто з товарами, але й порвали дозвіл львівських властей на в’їзд у Львів.

 

Львівські митники домагались арешту на товар снятинських купців. Останні були змушені пред’явити місцевим властям свої королівські привілеї і пільги відносно оплати мит. „Ми руки опустили, - скаржилися вірменські купці, - не знаючи чого притримуватися, коли бачимо, що ті наші права тримаються на тонкій нитці”.

 

У 18 ст. ще з більшою силою королівські митники обтяжували вірменських поселенців по всій Речі Посполитій. Це відбито в багатьох документальних матеріалах. А так як більшість митниць знаходились в руках орендарів, то вони в буквальному розумінні здирали з переїжджих вірмен надмірні мита, явно порушуючи при цьому всякі права. Так, наприклад, 28 липня 1760 р. станіславівські, тисменицькі вірмени-купці, що торгували кіньми і різними товарами, скаржилися на снятинських орендарів – митників, які від них „витягали мита” як від коня, так і від риби, і займалися „здирством” купців без жодного на те права.

 

Вірменський купець, переїжджаючий з своїми товарами, змушений був на своєму шляху переборювати різні митні перепони. Як видно з однієї інструкції 1745 р., що видавалися купцям, які гнали з Прикарпаття волів за кордон, такі торговці заслонялися „гетьманськими паспортами”, по-вірменськи – „жнивами”, тобто сплатою хабара, викручувалися з біди і витрачалися на мита, постове, попасне та всякі інші митні труднощі багато грошей.

 

Виходячи з цього, вірменські купці, щоб уникнути всяких мит, деколи хитрували. Ось приклад, в 1765 р. станіславівські купці Ісаак Богданович і Яків Антоневич „в одній компанії” привезли до Львова з-над Дунаю рибу на продаж двома возами і саньми і мали її продавати біля Галицької брами. А оскільки у Львові був звичай, що митники брали оплату від воза, „незважаючи” скільки там було краму, так як були великі міські податки, то купці перед в’їздом до міста з 3 або 4 возів перекладали свій товар на один віз, хоч там було 300 – 400 камінів риби. Від такого воза бралося „міського податку” 200 злотих крім королівського мита і „загальних речей”. Зважуючи на це, вищевказані станіславівські купці-вірмени „умовилися” і перед містом, за міською брамою, ранком з двох возів перенесли товар на одні сани, виділивши окремо товар кожного „на слово купецьке”, та непомітно для збирачів мита, і щоб „не довідалися міщани”, в’їхали до Львову і продали тут свою рибу.

 

Вірменські купці з Прикарпаття – з Станіславова, Лисця, Тисмениці, Городенки, Снятина, Кут, торгуючи масово худобою в Молдавії та Угорщині, сплачували мита і всякого роду інші оплати. Українські вірмени платили мита на території Туреччини – туркам, на території Австрії – австрійцям, т. зв „цісарське мито”, на території Молдавії – молдаванам, а на кордоні – полякам. Так, в 1761 році станіславівський вірменський купець Микола Гайбаб Даникевич ще з іншими співвітчизниками рідного поселення в компанії їхали з кіньми до Сілезії, а переходячи Відзіславську комору, платили мито і мусили „документально доводити”, що й до того сплачували мито по дорозі.

 

До середньозаможної групи вірменського населення належали „шафажі” – спеціальна категорія, яка була на службі у багатих вірменських купців і відігравала важливу роль в торгівельних транзитних операціях. Шафажі складали з багатими купцями письмові угоди і за відповідну плату виконували свої обов’язки. Під час транспортування і реалізації товарів шафажі від імені власника-купця керували караванами, сплачували мито в дорозі, закуповували або продавали товари.

 

Вперше зустрічаємо таких шафажів у 15 ст. Якщо в 15 – 16 ст. шафажі тільки з’явилися в торгівлі, то в 17 – 18 ст. вони стають головними перевізниками вірменських товарів, без яких не могли обійтися багаті купці Львова, Кам’янця, Станіславова, Язлівця та ін.

 

В актових вірменських судових книгах часто йдеться про шафажів. Так, наприклад, станіславівський купець Андрій Богданович „винаймив” в 1762 р. шафажа за 4 злотих, який мав „іти з белугою” на продаж до Ярослава і Репчиць. Йому було доручено продати там 21 камінь белуги по 12 ок, за яку він отримав 1450 тинфів. Ця белуга заготовлялася в Самборі.

 

Шафажі, які винаймалися добровільно на службу до багатих купців, по-різному вели себе в дорозі. Одні з них намагалися якимсь чином, крім договірної оплати, ще підробити в дорозі. Згаданий вище шафаж станіславівського купця Андрія Богдановича намагався привласнити собі 42 тинфи, які нібито він мав дати митнику в дорозі. Інший шафаж, Єремія, подав в суд на купця, у якого винаймався реалізувати худобу в Сілезії, але змушений був ще годувати в дорозі своїм коштом караванну обслугу – парубків. Він виразно говорив на суді, що він „не є підданий” купця, а що тільки винаймався у нього шафажем для продажу худоби. У 18 ст. такі шафажі обслуговували компанії прикарпатських купців по заготівлі та реалізації худоби, закупленої в Молдавії та Угорщині.

 

Весь тракт перегону худоби з одного на друге місце здійснювався під контролем шафажа, на нього покладалися функції по оплаті мита, здійснення керівництва над водіями, фурманами, обозової челяддю, і взагалі він здійснював всю торгову справу.

 

Підібрати шафажа також було нелегко. Це мусіла бути кмітлива і довірена людина. Вірменські купці вміли підбирати шафажів, в іншому випадку вони б зазнавали невдач. Для прикладу може служити такий факт. В 1784 р. перед станіславівським вірменським судом скаржився один із учасників спільної торгівлі худобою. Він підібрав „здібного до ведення” торгівлі шафажа, але їх спільник „прогнав” його та „іншого невідомого і неспосібного поставив”, внаслідок чого вони зазнали втрати на продажі корів у Сілезії.

 

З впевністю можна стверджувати, що митна система, яка діяла в Галичині була особливою: мито, промито, мостове, перевізне, гребельне, пашне, торгове, ярмаркове, помірне, штукове, сохачне та інші. Брали збір не тільки з товарів, а й з тих возів, що порожняком верталися додому. Збирав уряд, місто, поміщик, чиновник, староста, старостовий та інші. Купець, який гнав гурт волів через Галичину, мусив платити мито 174 рази.

 

Заключення 

 

Дана робота є безумовно початком автора у вивченні історії „митного життя” на Прикарпатті.

 

Підлягають вивченню митні відносини та економічний розвиток Галичини у складі Австрійської імперії, Польщі, під час „дистрикту” у складі Радянського Союзу.

 

Але на підставі тих історичних даних, що наведенні вище, митники Прикарпаття можуть вести літопис своєї історії від 10 лютого 1444 року, коли королівський намісник наказує Коломийському і Снятинському старості побирати мито в місті Снятині.

 

 

 

Роман Яченко 

 

Асистент кафедри екології Інституту менеджменту та економіки „Галицька академія”

 

 

 

 

 

business.if.ua



Создан 08 мая 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником