СТАРИЙ КАЛУШ

Андрей Камiнський Загадка України i Галиччини




Андрей Камiнський Загадка України i Галиччини

 

Предкладаючи цю книжку ми бажалиб поставити перед очi провiдну iдею, iменно, що теперiшня фаза iсторiї є сном. Все одно, чи той сон справляе нам небесне блаженство, чи пекольнi муки – це сон i читач – полiтик чи неполiтик, мусить свою акцiю – полiтичну i неполiтичну координувати з будучим пробудженням.

Наша книжка писана з увзглядненням реальностей життя пiсля пробудження.

 
Автор.


Будучнiсть – рефлєкс минувшини.

Минувшiсть є днем; будучнiсть – навіть безпосередня – ночiю, для декого звiздяною, для досконалого ока мiсячною. Як свiтло сiсяця є рефлексом свiтла сонця, так знання будучностi є рефлєксом знання минувшини. Коли минувшiсть ми розяснили собi так, що вона – по крайнiй мiрi деякi її областi – є для нас соняшним днем, то i будучнiсть суспiльностi, її дорога життєва, її завтрiшня днина, представляеться нам доволi ясно.

При укладаннi програми на завтра, держатись треба отже одного способу: пiзнавати минуле, далеке i близьке. Це метод науковий.

Є ще i другий, широко примiнюваний спосiб при укладаннi пляну завтрiшньої дороги: глядиться уперто в один пункт вимрiяної будучностi, видумується для неї iдею теорiю, доктрiну – соцiяльну, полiтичну, нацiональну – i силується людей i подiї до тої видеалiзованої, витеоретизованої програми змiряти. Це метод утопiйний. Метод страстi, не ума; серця, не мозгу.

Зрозумiвши важнiсть пiзнання минулого, ми будемо развраз до него здглядати. Замiтити однак треба, що наука, яку хочемо витягнути з минувшини, не є зложена готова в лiтописях, чи компендiях по iсторiї. Там зложенi i виложенi подiї, факти, акти, то є повiстева, iсторична часть – мехянiка минувшини. Органiчна-же, внутрiшня суть минувшини, реальна правда її духа, її псiхiка, фiльософiя iсторiї, остає звичайно предметом до дальшого шукання.

Компендiї по iсторiї є звичайно тою безконечною масою камiння, грузу i пiску, в котрiм находимо зеренця золота, але не механiчною працею, а аналiзою.

Таким робом в фiзичних матерiялах iсторiї шукаємо її душi.

Бо людськiсть, суспiльнiсть i її iсторiя, так як i чоловiк, має не тiлько тiло, але i душу, як i все iнче органiчне i неорганiчне, має тiло i душу: i камiнь i звiря i край i народ i кожде село, i кождемiсто, i Галиччина i Україна, i Росiя, i кожда iнстiтуцiя i кожда iдея, i українство i нацiоналiзм i сепаратизм i обєдинення i кождий час i кождий перiод i кожда фаза; загалом все – живе i неживе, конкретне i абстрактне – має не тiлько тiло, але i душу.

I коли ми пiзнали тiло даного предмета, знаємо дещо, але не багато; знання наше мертве. Щойно, коли ми пiзнали душу, знаємо багато; знання наше є тодi живе i животворче. Без того ходимо напомацки, говоримо наздогад, на память, “орiєнтуємось”, як обертаний вiтром когут на даху.

I так заглянемо на хвильку в минуле, давнє i недавнє, викристалiзуємо єго i поставимо програму для будучностi, не на всi вiки – це прiвiлей iнчих – а для нашого поколiння.

Закон єдностi руських земель.

Цiвiлiзацiя це – органiзацiя. Органiзацiя продукцiї в своїм основнiм резонi. А що продуiцiя вимагає спокою, порядку, права, отже потребує i органiзацiї полiтичної, вiйськової, державної, яко консеквенцiї органiзацiї продукцiї.

Тисячлiття до Христа i тисячу лiт по Христi силкувались греки насадити цiвiлiзацiю – органiзацiю на пiвденних берегах Сарматiї. Довго, без переломових результатiв. Раз тому, що мали до органiзування три континенти, не тiлько Сарматiю, а друге тому, що сусiднiй номад – сила дезорганiзацiйна – мав перевагу. Палив огнем, що було до палення; гасив кровiю, що було до гашення.

Сарматiя же сама з себе цiлi столiття в давнiщiм i далi в славянськiм перiодi, виявляла тiлько рудiменти органiзацiї.

Коли настала потреба лучшої державної органiзацiї славяне, не вмiючи себе зорганiзувати пiсля вимог даного часу, змушенi були згодитись на органiзацiю свого краю варягами. Прошенi i непрошенi, вигонюванi i знов запрошуванi i незапрошуванi, знаменитi органiзатори тих часiв, органiзують Сарматiю полiтично, – перше блищi їм землi, iменно пiвнiчний захiд, потiм пiвдень, а далi пiвнiч.

Деякi iсторики бiльше дбалi про честь руських земель, нiж про правду, доказують, що славяне самi зорганiзувались, а варягiв звали яко наємникiв. Тимчасом сам Нестор був переконаний, що славяне слабi органiзатори i висказав то в знаменитiй фразi, переведенiй на сучасний язик: “Ми не органiзатори, прийдiть i органiзуйте”.

Так само дальша iсторiя аж до нинiшнього дня переконує нас, що Русь, це слабi органiзатори; тому все i все вискакували звiдкись з боку узурпатори, котрi брались за Дiло органiзацiї руських земель.

Ми особисто думаємо навiть, що сама назва “Русь” свiдчить, що славянськi землi органiзували варяги. Рацiя цьому та, що назви племен i народов походять вiд других племен i беруться з перших, в очi впадаючих ознак: пiгмеї, кiнокефали, савромати, словене, нiмцi, лемки, бойки, хохли, кацапи, багнюки, поляне, деревляне i т.п. i от при першiй масовiй стрiчi славяне пiвдня, переважно мелянохроа, до того зi значною примiшкою також чорнявих азiятiв-монголiв – назвали норманiв, в величезнiм процентi рудих, русих, просто: русi, збiрною назвою: “Русь”.

Нормане-Русь, горiшня державна верства, грали в зносинах з чужими першу скрипку i тому назва “Русь” дана варягам славянами, пiдхоплена зараз чужинцями, розтягнулась потiм i на славян. 3i славянами не занедбала початкова “Русь” обмiнятись назвою “чернь”, означаючою початково чорнявих, чорноволосих, а опiсля в значiннi перенесенiм, чорноруких.

Iменники-бо самi: “русь”, “чернь”, утворенi з приложникiв так, як слова: зелень, синь, червень, бiль, жовч.

В повнiй скромностi просимо ту нашу “теорiю”, котра в iнчiм видi находиться у автора “Iсторiї” Русов”, не вважати навiть теорiєю, а просто нашим висказом i це одинока iдея в цiлiм трактатi, котрої ми нiяк не готовi боронити, хоть ми особисто переконанi о її вiрностi.

Ми просто думаємо, що славянськi мужики, увидiвши вперше русь, назвали їх Русь тому, що вони русь, от так як негрiв названо неграми тому, що вони негри, так як черця названо черцем тому, що вiн чорний, а i чорта названо чортом, бо чорний. (Цьому не перешкоджує навiть, що в Галiї було племя Rutheni).

Зорганiзована великими майстрами органiзацiї країна розвивається надзвичайно гарно. Обiймає скоро цiлу сармацьку рiвнину, сягаючи по Карпати, Вислу, Балтик, Поволже. Лiси Галиччини, Припетi i Пiвночi рядяться зсловянщеними руськими князями. “Русь” розпливається в славянах, даючи їм назву, дану їй давнiще славянами.

Зорганiзованi племена славянськi стають Русею.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Iсторiею правлять закони. Але вони не готовi, незвiснi; їх треба щойно пiдглядати, винаходити.

Яким же законам пiдлягае iсторiя руських земель?

Якi факти положимо в основу при дефiнiюваннi тих законiв?

Ми будемо вистерiгатись доказувати якунебудь правду. Пишуться цiлi томи, щоб щонебудь доказати i без успіху. Ми будемо старатись вказати на факти, бо тим способом часто одно речення вповнi переконує о правдi висказаного погляду.

Iсторiя органiзацiї руських земель в один органiзм обiймає тисячу лiт. В княжiм перiодi, котрий би можна назвати пiвденним, зорганiзовано вiд 9 – 13 столiття в один державний складовий органiзм взагалi всi землi межи Чорним i Бурлим Морем i межи Балтиком i пустарями Азiї. По розвалi тої органiзацiї державної через номадiв в 1237 р., зорганiзовано в другiм, пiвнiчнiм перiодi, вiд 13 – 18 столiття, взагалi всi тi самi землi знов в один, тепер вже централiзований державний органiзм.

Органiзацiя йшла перший раз з пiвдня, другий раз з пiвночi. Перший раз, на скору руку повстала удiльна, соборна Русь; другий раз, поволi – централiзована. Органiзацiя розтягалась оба рази на тi самi землi так, що годi опертись покусi, щоб не сказати, що мабуть це один полiтично-державний комплєкс, коли процес єго органiзацiї доконувався в такий спосiб. Важне i то, що пiвнiч пiвдневi при першiй, а пiвдень пiвночi при другiй органiзацiї опору взагалi не ставив.

Коли денебудь в iсторiї стикаються два бiльшi краї, то на границi тих країв видимо упертi довголiтнi зусилля обох країв не датись один другому поработитись. Так римляне i Картагiна; они же i Галiя; они же i германе; французи i нiмцi; Галiя i Францiя; Русь i татаре; Росiя i шведи; она же i турки; она же i Польща i т.д. Пiвнiчна Русь i пiвденна – як мало антагонiзмiв! Як часто чути там: помагайте нам, борiться за нас, берiть нас! Навiть розвал тої другої органiзацiї в 1917 р., розвал в повнiм значiннi слова, не перевiв роздiлу на двi половини: пiвдень i пiвнiч, а задержав прiнцiп соборностi, удiльностi: С.С.С.Р.

Такi головнi струї iсторiї Русi. Тi екзактнi правди ставимо собi перед очi. Вони мусять на нас дiлати як стихiя, бо факти самi є констатованням iсторичних стихiй. Перед нашим умом напрям iсторiї 1000 лiт i дивлячись на цей закон органiзацiї охота капризничання уступає.

Iсторiя вiкiв вказує на границi єдинення i сепаратизмiв.

Як двi органiзуючi сили дiлали на Русi, одна з пiвдня, друга з пiвночi, одна з Київа, друга з Москви, так само двi дезорганiзацiйнi сили дiлали тамже – зi сходу i з заходу. Номади зi сходу розбивалi всяку органiзацiю. Поляки з заходу будували свою, але руську нищили. Колиб були розбили цiлковито руську органiзацiю i руську культуру на цiлiй Русi, по Азiю, i вибудували на розвалинах свою, як це зробили в Галiї римляне – булоб гаразд. Колиб ще поляки були приняли христiянство вiд грекiв, то можливо, що булиб уподобились руському народовi – вiра зблизилаб язики – i може, перенiсши столицю бодай на Буг або i далi на сход, булиб витворили славянський амальгам зi себе i з руських племен, на користь свою i всех i булиб стали могучою силою органiзацiйною, так дуже там потребною. За слабi на це фiзично i духово анектували тiлько часть Русi i нищили стiмульованi своєю релiгiєю, що могли i як могли i ту часть Русi, котру посiли, i Русь по за їх безпосереднiм натиском. I так вони, як i Русь, стали вiчними антагонiстами i послiдня мусiла сама себе органiзувати, хоть її здiбностi органiзацiйнi може слабшi, як у полякiв.

Чи нiяк не можливе зближення Польщi до Русi, через деяке приспособлення польської культури: вiри, письма, язика, очевидно дiйсне уподоблення культури двайцяти мiлiонiв до культури 150 мiлiонiв, не наоборот?

Чи не можливий культурний процес, паралельний тому, який зазначується межи дуже нечисленними, культурно висче стоячими словенами, а численiщими, культурно низче стоячими сербо-хорватами, де словене учаться письма, – “цирилiци” i язика сербо-хорвацького i дискутують о приняттi в богослуженнi старославянського язика? Не мусять же поляки находитись вiчно в трагедiї непримиримостi, фатальнiй для них, мiж нiмцем i Русею. Iх дiло о цiм подумати.

Студiюючи отже процес тисячлiтньої руської iсторiї, бачимо, що руськi землi виписали на протязi столiть великими буквами закон цiлостi державної органiзацiї. Хто задумує перевести органiзацiю осiбної держави (української або бiлоруської) на однiй тiлько частинi Сарматiї, мусить бути свiдомий, що починає нову епоху переорганiзацiї iсторичного життя Сарматiї, мусить чути в собi сили, оспорюючi тисячлiтню iсторiю половини Европи.

“А колиб так український Наполєон?”, вкине хто з боку. “Скiнчивби на Соловках” – вiдповiстися мусить. “Хмельницький?” Сказавби вкiнець: “Волимо пiд руського царя”. “А Гарiбальдi?” “Гарiбальдi може найтись до будови Русi; до деструкцiї нi. Будова независимої України генiя не найде. Найде хиба Петлюру i ему пiдiбних авантюристiв, не ентузiястiв високого стилю.

Полiтична неповнолiтнiсть Русi.

Iсторiя державної органiзяцiї на Русi виказує ще один основний факт, також радше правило – закон, а iменно: слабiсть здiбностей органiзацiйних – кождочасову полiтичну неповнолiтнiсть Русi. Нiгде в Европi не явилось з претенсiями до властi i замахами на власть тiлько самозванцiв i узурпаторiв, немаючи узасаднених даних на заниманi позiцiї, як на руських землях: Разiн, Пугачев, Тетеря, Мазепа, Распутiн, Керенський; Василько, Тишкевич, Макс, Вишиваний, Шептицкi i другi.

Де в Европi мiгби звичайний козак оголоситись царем! Коли снив о чiм подiбнiм – то снив Валєнштайн, а цiль осягнув Кронвель. Екзальтований фемiнiст Керенський може грати Наполєона тiлько на Русi. Тiлько на Русi можливий “жидiвський царь” Росiї – Троцький.

Тiлько нд Русi можливо, що горсть полякiв, за благословенням Риму, чвалає з Дмитром i Мариною в Москву скрiпляти смуту. Сто лiт пiзнiще сiють ту смуту шведи; сто лiт пiзнiще французи; сто лiт пiзнiще жиди, нiмцi i поляки. Они добираються до самих центрiв Русi: Київа, Москви; бушують по цiлiй просторiй землi; потрясяють основами органiзацiї держави. Чому це? одиницi I сусiднi держави накидлють її свою власть – сводомi слабостi органiзацiї Русi. – Це не є звичайнi сусiдськi вiйни, щоб анектувяти часть Русi; це є походи, що родяться в головах то генiяльних, то знов дiтвачих умiв, щоб розбити в порох руську державу, не якнебудь, а пiсля слiв пiснi: “Od Warszawy az do Petersburga za Moskalami wraz, wraz, wraz!”

Ту слабiсть оргянiзяцiї вiдчували руськi iдейнi лiберали i революцiонери 19-го i безiдейнi 20-го ст. з їх безпощадною критикою режiму i активною борбою з ним; така смiлiсть в iнчих державах неможлива!

Потребу заповнити недостаток органiзяцiї вiдчув Петро Великий, котрого дiяльнiсть є як раз дiяльнiсттю органiзатора, органiзатора в найбiльших розмiрах, якi виказує iсторiя свiта. Вiн дав наче iлюстрацiю значiння органiзицiї, коли зорганiзував сiру масу i покончив одного з найбiльших воякiв i одного з найбiльших iнтриганiв i на багнах шiстьдесятого рiвнолежника вибудував мiлiонове мiсто, форсуючи проти натури вилом в Европу...

Засилля жидiв iлюстрацiєю значiння органiзацiї.

Знячiння органiзацiї в iсторiї цiвiлiзацiї i значiння браку органiзацiї в iсторiї Русi iлюструють послiднi лiта – вiйна i часи по вiйнi. Два-три проценти населення – жиди – спричинюють програння вiйни i вихопившись на хребет 180-мiлiонової держави, пiддають пiд вуаллю iдей i претекстом революiцiї, пiд розгром руську горiшню клясу – iнтелiгенцiю в няйширшiм значиннi – а руську долiшню клясу порабощують.

I по розгромi значна часть iнтелiгенцiї наче в гiпнозi вдоволяється фразами, що це сталось ради високих iдей, що це прогрес, комунiзм, революцiя, що переведено то саме, за що боролись Пестель, Бакунiн, Желябов i що наведенi ентузiясти i iдеалiсти є iдейними батьками Троцького, Зiновєва, Нахамкеса, Каменєва, Свердлова i всiх других соток i тисяч юдеїв, що цiлий рух є клясовий, що той рух є етапом еволюцiї суспiльностi наче пiсля слiв Реклю, що i революцiя є еволюцiя, що цiлий рух є, як скажемо, етапом розвою, а не явищем патольогiчним.

Тимчасом хто приглянеться i вдумаеться, пiзнає, що там стоять сьогодня проти себе двi осiбнi не кляси, а народи. В долi руська маса, а в горi жидiвський органiзований iнтелєкт. Руська маса – iнтелiгентна i проста – несвiдома завдань своїх i краю, бо руський iнтелект екстравагантний, анархiчний, iдеалiстичний, не методичний. Жидiвський – сконцентрований, зсолiдаризований, самолюбний. Кождий українець чи великорус хоче що iнчого i то що дня. Всi жиди бажають 2.000 лiт одного i того самого: теплу жiнку, дозен дiтей i купу гроша. Русин жиє кождий про себе; всi жиди свiта творять один колєктiвний органiзм. Русин експлуатує землю, жидовин експлуатує русина. Товаром для русина: поле; товаром для жидовина: русин. У русина змисл органiзацiї рудiментарний; жидовин перфектний органiзатор i конспiратор; вiн є органiзатором експлуатацiї не-жидовина; вiн є вiчним конспiратором i то властиво тiлько в цiлях економiчних, в цiлях єго одинокої iдеї, одного Бога – гроша. Прiнцiпом органiзацiї: змова; виразом її: шайка; гаслом: гой. Гой є всякий, хто не Спiноза i не Маркс. Говорiть про Герцена, Огарева – вiн тихо; заговорить про Лассаля вiн рушиться в крiслi: “То великий чоловiк!”

Ленiн так говорить о однiм з них, Троцькiм: “У Троцкаго никакой физiономiи не было и нет... С Троцким нельзя спорить по существу, ибо у него нет никаких взглядов. Весь “троцкизм”, это прикрыванiе левыми, яко-бы революционными фразами практической политики своих собственных дел”. Ленiн в тих словах дав характеристику колєктиву: жид.

Жиди, це народ, котрий достарчає непропорцiонально великого проценту злочинцiв: ошуканцiв, фальшiвникiв, злодiїв; так само непропорцiонально великого проценту професiй, котрими бридяться люди: шпiонiв, агентiв, провокаторiв, донощикiв; непропорцiонально великого проценту неробiв, що цiлими днями ходять по вулицях i конспiрують; непропорцiонально великого проценту рiжних професiй, для котрих треба наукового пiдготовлення, але таких, в котрих мож робити для суспiльностi тiлько добра, скiлько зла: публiцiсти, писателi, адвокати, лiкарi; непропорционально великого проценту свiтових скандалiв, зi зрадою державною i крiзами державними; непропорционально малого проценту неквестiонованих продуцентiв.

Це народ паразiтерний, шкiдливий, непотрiбний.

Суспiльностi, проникнутi жидами, виказують тi сiмлтоми, якi виказують органiзми iндiвiдуумiв, проникнутих бацiлями сухiт: горячковання, марнiння, нидiння, деформацiя, витончення, смерть; у суспiльностi вiд жида то само: крiзи економiчнi одиниць; крiзи льокальнi, провiнцiональнi, навiть часом державнi; а на Русi, сьогодня вперше, катаклiзм панруський. Цiла, особливо драматична, лiтература галицька, а почастi i других народiв середньої Европи, виводить на сцену жидiв – шкiдникiв i паразитiв.

Жидок хоче зробити гешефт “екстра” способом. “Намiряє” вихреститись. Нерозважний священик вихрещує. Яко наслiдок горить пiв мiста; загорiлась i церква. Якийсь жидок сказав: “То твiй Бог (горить)”. Почалась бiйка з жидами; суд i iнквiзiцiя пiд крик “лiберальної” преси цiлої Австрiї. Для русинiв мiста крiза, майже катастрофа; жидовi – жадному нiчого не лучилось.

Могуча нiмецька суспiльнiсть, а двох Барнатiв спричинюють не малу крiзу – горячку. Драйфус викликує велику крiзу – горячку в Францiї. На слабiй Русi жидова викликує катаклiзм. Страшний суд для iнтелiгентної верстви.

Будучи хлопцем, чув я вiд такогож хлопця, що вже народився Антихрист – вiд жидiвки. Iнстiнкт народа каже Антихриста родити жидiвцi.

Горячковання – слабiсть у одиниць, груп, громад, провiнцiй i iмперiй на сходi Европи – спричинена отже в основi жидами. Є, були i будуть, все i все безконечнi причини недолi людей i народiв. Але при дiфференцiяцiї людей на кляси, групи, заняття, партiї, жиди витворили з себе спецiфiчний продукт: це спецiфiчнi органiзми причинючi горячку – слабiсть – смерть.

Тому органiзми слабi, такi як поляки i Русь, вються судорожно в обiймах жидови.

Народ, котрий дiлав з заду, заражуючи тiлько духову атмосферу в часах Герцена, коли iдея революцiї була високою i чистою – витворює з iдеї жидiвський монополь, коли iдея розмножилась, розгноїлась, коли такi, як брат Герцена, доживають в нуждi.

Змисл органiзацiйний того народа видно з того, що жиди, захвативши державний апарат в свої руки, зорганiзовали з етично больше меньше негативного матерiялу всiх кляс i слоїв – дворян, чиновництва, офiцерського корпуса, духовенства, iнтелiгенцiї, робiтникiв – армию большевикiв, чорносотенцiв, хулiганiв з менталiтетом Пугачевцiв, для екстермiнацiї другої половини руської горiшньої iнтелiгентної верстви i порабощення цiлої руської долiшньої верстви – народа.

Змисл органiзацiйний жидiв так досконалий, що, хоть у всех переворотах страсти полiтичнi викликають екстермiнацiю одних вождiв другими, – гинули такi як Цезар, Дантон; тут Зiновєв з Троцьким обмiнюються засланням на... Кавказ.

В якiй повнiй гармонiї, присущiй тому виїмковому племенi они дiлають видно з того, що вiд 1917 р. до 1926 р. не згинув нi один з них яко наслiдок полiтичних пристрастей. Чому? У них жадних полiтичних пристрастей, кромi ненавистi до жертви – хрещених – нема. Кождий осягнув обi цiлi: теплу женку i грошi i єдиною дальшою їх задачею є поширювання ти хдвох благодатей мiж щораз бiльше число однородцiв з одного, а екстермiнацiю руського племенi, большевицького i не большевицького, з другого боку.

Бо на Русi є двi кляси, два роди, два народи: жиди в горi i Русь в долi. Русь дiлиться знов на двi групи: Русь-большевики – инструмент жидiв i Русь не-большевики – жертва жидiв. Пануюча кляса чи народ – жиди, большевиками – iнструментом, нищать Русь жертву, при чiм повстають сiтуацiї, де що дня, на кождiм мiсцi, екстермiнується i Русь большевикiв в великiм числi. Жиди остають нетикальнi, бо они не Русь i не большевики, они жиди.

Зрозумiти треба душу подiї. Большевики не всi з натури негатiвнi: є i iндiферентнi i позiтiвнi цiвiлiзацiйно, але в данiм хаосi i розвалi егоїзми, iнтереси, страсти людськi кидають людей одних на других i в руках органiзаторiв деструкцiї – жидiв – люди, принимають менталiтет чекiста.

Большевики, то є матерiял на большевикiв, є i був по всi часи по всех краях в великiм числi; їх повно довкола нас, але вони або не шкiдливi, або iндiферентнi або й пожиточнi члени суспiльностi. Щойно органiзацiя большевизму жидами дається одиницi i суспiльностi, а нинi людськостi в знаки.

Жидовi захочується для спорту i гешефту з власної волi, або з волi организованої шайки, щоб застрашити юдофобiв, убити русина. Вiн убиває Петлюру, авантюриста, якого має право карати тiлько iсторiя. Жидок не убиває великороса того гатунку i степення, що Петлюра; вiн i вони бояться, пiмсти на цiлих масах жидiв. Вiн i вони знають, що як що вiдбудується, то вiдбудується не щось, за чим стояв Петлюра, а щось могучого, грiзного, що стояти буде проти iдей Петлюри. Вiн i вони знали, а бодай думали, що Петлюру нiхто не пiмстить. Малороса-польонофiла можна убити не боячись помсти. Вiн убиває не в Польщi, де Петлюру бодай знають, а в країнi, в дану фазу Лєона Блюма. Жидок робить iнтерес, а жидова остерiгає противникiв жидiвського паразiтiзму.

Хиба ясно показали правду, котру вiдчувається, але не знається: закон слабших здiбностей органiзацiйних руських племен, кiлькоб там у них не було Тургенєвих i Гоголiв, Пушкiних i Шевченкiв. Незначний процент жидови наховстує i видушує широкi слої передового населення так безпощадно i з тими прийомами, з якими видушується тiлько марних паразiтiв. Бидовище грандiозне, яке перший раз вiдбувається в iсторiї свiта.

3 того слiдує двi рiчi: перше, коли при слабих органiзацiйних власностях, при неповнолiтностi народа руськi землi таки утворили i удержали одну державну органiзацiю, то видно, що цiлiсть державну виписало фатум на заголовку книги iсторiї Сарматiї; друге, що, коли цiла соборна Русь так легко пiдпадає великим секулярним крiзам, що iдуть вiд чужих: ляхiв, шведiв, французiв, нiмцiв, жидiв, то щоб було, колиб ще i сама добровольно розбилась? Апетити сусiдiв зрослиб i части Русi сталиб кольонiями, “гiнтерляндом” свiтових потуг i їх сателiтiв. По третє, що коли Русь оценить значiння органiзацiї, то будучнiсть її велика i свiтла.

Цiвiлiзацiйна роля Русi.

Сказано, що з X-ого вiку зорганiзовано первоначально i переходово з Новгородської землi, потiм з Київа, всi землi Сарматiї в одну руську державу. Це i є велика наша вiтчизна. Коли татари ту органiзацiю розбили, зорганiзовано всi тi самi землi знов в одну державу, але вже з пiвнiчного центра. Вiтчиною – державою нашою до татар була отже Русь Володимира. Тi самi всi землi зiбранi вкiнець в 18-iм вiцi знова в одну державу перестали бути нашою вiтчиною-державою, тому що були збиранi довгим iсторичним процесом, з iнчого центра? Тi самi землi, раз наша вiтчина, другий раз нi?...

Це не перечить, що Київська земля, пiвдень, є нашою близчою, милiщою вiтчиною, вiтчиною по серцю, тимчасом коли цiла Русь, вiд океанiв до океанiв, є нашою державною вiтчиною, вiтчиною, яку витворив дух iсторiї, дух нашаої експанзiї, вiтчиною интересiв полiтичних, економiчних, культурних.

Ми вказали на нашу давню i нову, вузчу i ширшу вiтчину. Скажемо тепер, що коли вона наша, то зглядом неї маємо i обовязки... Таким першим обовязком є вимога вiдноситись до неї не по дiтвацьки (“Рассєя”; “адiн народ”; “єдiная недєлiмая” – все те в галицькiй трансскрипцiї), а серiозно, хотьби вже i тому, що шеста часть нашої планети заслугує на вiдношення серiозне, оттак як i слонь або медведь заслугує на серiозне вiдношення. Серiозно вiдносяться до Русi американцi, нiмцi, англiйцi; будемо сподiватись, що на будуче серйзно будуть до неї вiдноситись i галичане, так, як всi серiозно вихованi народи вiдносяться до своєi вiтчини. А чому, увидимо з дальшого.

Могучу державну органiзацiю з Київом, яко осередком, розбили татари. Розгром був не то катастрофою, котру гоїть час; розгром був катаклiзмом, котрого направа вимагала 5 столiть. Без того розгрому пiвденно-руське булоб мало таку позiцiю, як нинi пiвнiчно-руське, позiцiю, надаючу тон, домiнуючу; пiвнiчна Русь вдоволиласьби була позiцiєю “України”; Київ мавби два мiлiони; Москва, Петербург малиб замiсть мiлiонового населення меньше; український язик занявби був перше мiсце; оба язики булиб мабуть ще близчi до себе, можеби вже i злились були давно в один iнтензивнiщим культурним процессом i т.д.

Розгром перемiнив усе. Русь розбилась на три частi. Полуднево-схiдна стала Номадiєю-Татарiєю; полуднево-захiдна польською кольонiєю. Остала животiти Русь пiвнiчна i та стала “Московiєю”. Московiя мрачна, тяжка, забита, заскорузла, але ставши головною частiю Русi, органiзує опiр наїздникам, а далi експанзiю в зячерку Олега, Святослава, Володимира, хоть не тяку блискучу i iнавгурує цiвiлiзацiйну мiсiю, зачеркнену в таких розмiрах, в яких рiдко котрому народовi довелось виконати.

На її долю, кажемо, випало завдання стисло цiвiлiзацiйне, зi стисло, ясно очеркненою програмою. Завдання це полягало на тiм, щоб номадiв i кавалерiстiв, гуляючих по незмiрних просторах, сягаючих по Чорне море, Кавказ, середньо – азiйськi пустинi, i Тихий Океан, осадити стало, видерти їм з рук мотуз, кайдани i нiж, дати в руки соху i косу i почати для тих земель нову еру цiвiлiзацiї.

Коли грекам i римлянам судьба призначила мiсiю цiвiлiзацiйну свiтлу i блескучу, так третiм, народом цiвiлiзацiйним на велику скалю була Русь. i Не маючи однак сама вищих ресурсiв цiвiлiзацiйних, давала зi скудостi своєї то, що сама мала: цiвiлiзацiю хлiборобську на мiсце номадо-розбiйничої. I коли греки i римляне з великими зусиллями вицiвiлiзовали Европу i то аж на своїх розвалинах, то Русь пiдцiвiлiзувала величезнi простори Европи i Азiї по Тихий Океан. Такої мiсiї iнчим народам iсторiя не дала.

Цiле дiло йшло дуже туго, дуже пиняво; дiло з тими племенами, що цiлi тисячi лiт гасили всi цiвiлiзацiї, якi денебудь повставали: китайську, месопотамську, iндiйську, грецьку, римську, арабську, не було легке. Однак соха здобувала простори безнастанно, далi i далi, пустарi сходу i степи пiвдня. Хатки i осади посувались що раз далi на схiд i пiвдень. Царство мотуза i ясира пiдпадало редукцiї i так на многих мiлiонах квадратних кiльометрiв довелось цiвiлiзацiю оснувати Русi i ми не знаємо, чому тi великi правди не викристалiзованi iсториками в тези. От чому нам до Русi треба вiдноситись серiозно i меньше “критично”.

Капризничаюча групка українцiв, а i галичан, причепа нiмецької потуги i польської тромтадратерiї мусить на тi правди звернути увагу, коли поняття правди має в їх умах якiнебудь права.

Все сказане, що вiдноситься до цiлої пiвденної частi Сарматiї i до середньої i пiвнiчної Азiї, вiдноситься тим самим до українських земель, до пiвденної Русi, котрої по розгромi не стало. На її мiсцi водворилась Татарiя i польський “гiнтерлянд”.

Отже пiвнiчна Русь повзяла зглядом обох пiвденних колишнiх Русей – польської i татарської – те саме спецiфiчне завдання: перемiну Татарiї, то є долiшнього Днiстра, Днiпра, Дону, Кубанi, Чорноморя назад в руськi землi i перемiну польского “гiнтерлянду” в руський “фордерлянд”. I вона його доконує.

Зростаючи на силах, Русь пiвнiчна кольонiзує далi i далi полудне; люди виходять з лiсiв пiвнiчних погранич i утiкають з крiпацтва захiдних земель на степи, що витоптували тiлько дикi конi, i тi степи оре плуг пiд охороною руських гарнiзонiв i Україна породжена Московiєю росте i росте, початково до признання i вдячностi, далi до зарозумiлостi i полiтичного нерозуму.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

“Пишучий забув на козацтво”, – скаже хто; “воно булоб зробило для України краще то, що зробила Московiя”. Застановимось тому над резонами биту козацтва.

Поволi i тяжко посувала Московщина межу межи органiзацiєю держави, органiзацiєю працi, рiльництвом з одної сторони, а сiстемою номада, сiстемою розбою i грабежа, з другої; межи сiстемою регулярної продукцiї з одної, а сiстемою експлуатацiї з другої сторони. коли вже сила организованої пiвнiчної Русi дала себе чути доволi сильно на Волзi i Дону (козача община на Дону повстала 1549 р.), тогдi артiлi козацькi – органiзацiї повстали для “козакування”, органiзацiї вольнопромишляючi, економiчнi – приняли закраску полiтично-мiлiтарну, щось в родi сильно примiтивного ордена, для борби з поневолюючими Русь Польщею i турко-татарами.

Резон козацтва, це зрив i протест поневоленої Русi. Оно пiдносить голову в iсторичнiм iнстiнктi в момент, коли сили пiвнiчної Русi даються чути i от-от будуть надвигатись. Козацтво остає полiтичною силою рiвночасно з рiшучим наступом пiвнiчної Русi на схiд, полудне i заход в ХVI столiттi. Це зоря перед сходом сонця на пiвднi.

В будовi Русi характер козацтва є отже епiзодичний, так як на пр. епiзодичною є независимiсть Новгорода Великого або Пскова. Органiчним завданням козацтва є пiднести голову проти обох чужих сил, поневолюючих Русь, Польщi i татаро-туркiв, вплисти в руську державу i только в тiм характерi оно проявляє нерв.

Коли з Хмельницьким це завдання написалось, оно стає вялим; гетьмани стараються пристроїтись яко вассалi всiх можливих i неможливих чужих володарiв, оглядаються i кидаються на всi сторони. А коли це роблять i проти “Московщини”, то тiлько тому, що звiдтам надвигалось неминуче фатум.

Козацтво тревало довго – вiд Косiнського до Мазепи уплило багато часу – але тревалих основ держави не положило; було сильно анархiчним стовпищем; старшин любили простi зраджувати, видавати; було часто очайдушне; дуже лицарським не було; до державности i висчих органiзацiйних понять ледво пiдносилось. Було, як сказано, епiзодом по дорозi переходу земель з пiд Польщi i Татарiї пiд Русь.

Беручи отже за основу органiчний хiд подiй, пiвнiчна Русь не поневолює України; она породила “окраїну” – “Україну”. – Так само ставши Великою Росiєю, она породиля Малу Росiю – “Малороссiю”. Чуючи за собою її плечi, козацтво осмiлилось полiтично родитись для борби з Польщею i Татарiєю. Слово “родити” харяктеризує повстання українства вiд пiвнiчної Русi. Без неї козацтво злiквiдувалиб Потоцкi, Вишневецкi, Чарнецкi. Его розумiєсь злiквiдувала пiвнiчна Русь, але рiжниця в способi лiквiдацiї ясна. Там на палях, шибеницях i в варшавськiм колiзею; тут часто на помiстях, як дворяне.

Не обiйшлось i без трагiних епiзодiв, бо iсторю руської держави, як i всiх других, не є iсторiєю сентiменталiзму; iсторiя дiйсностi не є iсторiєю iдейного полiтичного еротизму, який так пишно зацвiв в послiднiх десятилiттях i принiс тiлько лиха народам другої кляси i на пр. вiдношення Петра до Павла (Полуботка) мають паралєль в вiдношеннях Елисавети до Марiї Стюарт. Так отже мiж полудневою i пiвнiчною Русею не можна найти слабшої звязi як родство.

Основи гармонiї українства з московством.

Фiзичне нацiонально-державне родство Русей вплинуло рiшучим образом на менталiтет обох. Iменно на Українi i на пiвночi пiдмiчаємо одно фундаментальне суспiльно-полiтичне явище, вiд котрого тає з розкошi душа українця i укрїнолюбця, котрий бажає розцвiту своєї країни; явище, що замiчаєсь у українцiв так найвищого iнтелєкту, як i простолюддя, iменно прiнцiп гармонiї українства з “Московством”. Бо коли українцi i великороси два народи, що зайве так твердити як i перечити, то мiж ними гармонiя така, якої нiгде нiколи мiж двома народами не було. Гармонiя ця основується на сiмпатiї, а сiмпатiї породженi iсторiєю, культурою i битом. Та гармонiя дала безконечнi позiтiвнi результати. Бо коли руськi землi лежали не заслоненi вiд кавалєриста Азiї i коли їм присущий слабший змисл оргазiзацiйний, то без тої гармонiї руськi землi не моглиб удержатись независимими, маючи до дiла з iмперiєю Османiв, з мiлiтарним генiєм шведiв, з їддю католицького духа Польщi, а нинi з талантом органiзацiї нiмця i полiтичним генiєм брiта – двох всепоглощаючих сусiдiв всiх народiв.

Ми не знаємо, чи українець – южанин, сепаратист, над тим коли небудь застановлявся, очевидно коли єго iнтелєкт сягає глубше, як поверхня модерних фраз i iдей. Колиб на Українi було бiльше серiозної полiтичної мислi, колиб люди iшли хоть за власним iнстiнктом – результатом довголiтнього iсторичного процесу – i не пiддавались каприсовi i абстракцiям, зрозумiлиб, що їх iррiдентизм, сепаратизм, независимство, поза тим, що є абсурдом яко можливiсть, є яко iдея-iдеал – грiхом против життєвих iнтересiв народа i як всi iнчi пляни i iдеї, котрi родяться на наших очах так обильно, мусить бути розгляданим крайно осторожно i критично.

Гармонiя руських племен чи народiв, це третiй закон, який лежить в основi iсторiї Русi. Цей наш закон виснували ми з того, що написане в серцях переважаючого числа нам сiмпатичних українцiв i українофiлiв XIX столiття, столiття iдеалiзму i нацiоналiзму, вiд Котляревського до Драгоманова, а також в серцях тисячiв iнтелiгентiв i мiлiонiв простолюддя України.

Гармонiя ця, це фортеця, котрої навiт нiмець i брiт серiозно розбивати не думає, не надiючись результатiв. До тої твердинi беруться тiлько на пр. галичане, або групка, що звалась “Союзом Визволення України”, а нинi успiвають тiлько московськi жиди, тi знаменитi органiзатори своїх iнстiтуцiй i интересiв на дезорганiзованих руських землях.

Законом гармонiї мешканцi України творять собою сiнтезу українства i панрусiзму. Житель України є українцем i руським в однiй особi; руським не русофiлом, як це хотiвби пiддати на пр. Донцов. Русофiлiв на Українi нема; мешканцi України є вповнi українцями i вповнi руськими, так само як на пр. Дмитро Донцов є повним Дмитром i повним Донцовим, не Донцофiлом. Донцофiлами можуть бути хиба поляки, читаючi “Основи” єго “полiтики”....

Генеальогiя iсторичної причиновостi полiтичної мислi на Українi така: географiчнi услiвя породили iсторiю; iсторiя породила даний бит; бит породив дану культуру; культура породила даний менталiтет, даний полiтичний iнстiнкт.

Зазначити треба, що той менталiтет на Українi, не витеоретизований, не iдеольогiчний, а органiчний, iнстiнктiвний, розумiючийся сам собою: вiн в кровi i костi. Дасться навiть завважати, що возок наймогучiщих, як Костомаров, Кулiш, Драгоманов пiд впливом iдей молодостi – ставиться в меньше зрiлiй молодостi против органiчних iнстiнктiв; з часом, коли досвiд i знання подвоюєсь, вертає назад в струю, котру на деякий час оставив.

Так отже перед нами факт почуття у одних українцiв, чи мешканцiв України повної нацiональної єдностi з великоросами, у других при почуттi деякої вiдмiнностi чувство повної гармонiї iнтересiв культурних i полiтично-нацiональних.

У сепаратистiв почуття – не почуття, а бажання двiйностi i дiсгармонiї. Оно не iнстiнктове, а кепсько витеоретизоване; тому оно при найлекшiм натиску життєвих интересiв розсiваєсь, як оно розсiялось в умах многих передових лiбералiв України.

Не оставимо незазначеним, що поети, божеський Шевченко, Метлинський, Чужбiнський, Нiщинський, Лисенко, в стихах i пiснях тягнуть в пречудних акордах українську нуту, українську, а не общеруську. Джерелом їх вдохновення був подвиг козацтва в борбi з Польщею i номадами. В тiм характерi козацтво було повне живописностi, романтизму, навiть блеску i дає тому для художника безмежий матерiял для поезiї, пiснi, театру, малярства, музики. Що до нинiшнiх iдеалiстiв, “послiдувателiв” Шевченка, замiтимо, що як позiтiвним був Шевченко жиючи 1814 – 1861 р., вказуючи на вищi вартостi душi i життя, так негатiвнi i неiдеалiстичнi є єго “послiдувателi”, що жиють в 20-тiм столiттi, коли стремлять “возстановити” Україну, т. е. свiдомо i несвiдомо, роздiлити її мiж нiмця, брiта i жида i її сателiтiв. Як чиста душа мадяра велiла ему стати в ряди Кошута в 1848 р. i боритись проти нiмця, так нинi патрiот угорський мусить шукати опiки пiд протекторатом тоїж нiмецької потуги.

Шевченко обiймаючи духом i серцем все гарне i високе, яке носилось тогдi в воздусi, атакував все лихо даного часу i мусiв бути i горячим українофiлом, будучи iдеалiстом, так як Олександер I, будучи iдеалiстом був i... декабрiстом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Так все, що пiдпадає пiд руки з областi географiї, iсторiї, биту, культури руських земель, свiдчить про закони iсторичнi: закон одностi, закон гармонiї i закон неповнолiтностi. Тi закони мусять стати вiтрилами нашої життевої плавби. Без свiдомостi тих законов до тихої пристанi вїхати не можна.

Хартiя 10 сiчня 1917 i самоозначення народiв.

Условiя географiчнi, iсторiя i бит – культура, говорять про цiлiсть руських земель i їх народiв, чи етнографiчних величин. Яку пiсню спiває теперiшнiсть, iсторiя, культура, самих послiднiх часiв? Напрям же даний давнiщими часами не мусить бути вiчний! Новi часи можуть вимагати другого! Тому пригляньмося новим часам – найновiщим.

Пiдчас вiйни родилась одна велика iдея (котру люди, що люблять говорити напамять, – приписують Вiльсоновi), котра вiдограла величезну ролю i спричинила, що результати вiйни були для середньої Европи такими, якими були; це iдея независимостi народов, всiх – великих i малих, iдея, звана самовизначенням народiв. Результати тої iдеї були величезнi, але она була iдеєю хвилевою, для хвилевої вигоди i догоди i не знаємо, чи нинi хто в тiм сумнiвається. Ми цiй iдеї самовизначення приглянемось, не тiлько тому, що вона дала величезнi результати, але i тому, щоби на ней показати крихкiсть i хиткiсть iдеалiстичного елєменту в полiтицi там, де проти него стоїть елємент реалiстичний.

По зломаннi Румунiї Асквiт уступив, а керму Англiї обняв Льойд-Джордж. Тогдi Вiльсон, не розумiючи в европейськiй полiтицi нiчого i йдучи за чувством пронiмецьким так своїм як i переважної частi американцiв, не даючи союзникам, а в ту хвилю особливо Льойд-Джорджевi, прийти до себе з зяклопотання, поставив в нотi з 18 грудня 1916 р. в субстанцiї запитання: Why do you really continue bloodshed and destruction? Чому ви властиво продовжаєте пролив кровi i деструкцiю?

Союзники, бачучи що бiда, вiдповiли на ту ноту нотою з дня 10 сiчня 1917 р. Та нота союзникiв є одною з найважнiщих хартiй всiх часiв i найважнiщою в цiлiй вiйнi, так що до безпосереднiх, як i дальших наслiдкiв. Щож в тiй вiдповiдi мiститься?

Отже там виписано перший раз за цiлий час вiйни признання законностi аспiрацiй до волi i независимостi пригнiчених нiмцями обох держав народiв i признання законностi акцiй тих народiв; перший раз союзники принимають стремлiння пригнiчених яко свої. Документ отже рiвнозначний цiли повної дезiнтеграцiї Австрiї i обкроєння Нiмеччини. Вiн є наче другим виповiдженням вiйни в iменi югославян, чехiв, словакiв, румунiв, полякiв i – галичан. Союзники в критичну для себе годину – горе робить чоловiка лiпшим, каже ему обняти чесноту – зумiли в матерiялiзм життя i змагань влити багато iдеалiзму i зискати собi сiмпатй у iнтересованих. Це пронунчiяменто з 10 сiчна домiнує цiлий 1917 рiк, а нявiть цiлий дальший хiд вiйни. Передовсiм вiдчули удар тою нотою високi круги обох нiмецьких держав. Вони зрозумiли, що “бiда” i кидають на стiл два послiднi атути, один на заходi, другий на сходi, щоб парувати послiдню харту – протоєвангелiє свободи i независимостi племен пiдбитих нiмцями.

Нiмцi не надумувались. Рiшили зломити Англiю i Росiю i то скоро. На заходi Нiмеччина оголосила, що з 1 днем лютого 1917 р. она затопить кожде судно, котре буде змiряти до портiв Великої Британiї, Iрландiї, до захiдних берегiв Европи i до портiв Середземного Моря, стоячих пiд власттю союзникiв.

Результатом того повiдомлення була вiйна з Америкою. Вiйни з Америкою нiмцi тогдi не боялись. Вони знали про силу нiмцiв американських з Гексамером на чолi, про мiлiтарну слабiсть Америки, про сiмпатiї американцiв до нiмцiв, про неохоту до вiйни. Нiмцi сподiвались всех користей з вiйни з Америкою, а iменно iзоляцiї Англiї топленням кораблiв без розбору i присутностi Америки пiдчас мирних переговорiв. Амбасадор нiмецький в Вашингтонi Бернсторф ввяжав виповiдження Америкої вiйни своїм трiюмфом. Рацiя та, що всi вважали, що Америка i Вiльсон чуються арбiтром, посередником, а не стороною.

На Сходi рiшили покiнчити i покiнчили вiйну властиво вже в двох мiсяцях по 10 сiчня 1917 р. армiєю пораженцiв i агентiв органiзованою тисячами Нахамкесiв, котрi оснували над Росєю гегемонiю юдеiв.

Деклярацiя 10 сiчня дала цiлком натурально початок деклярацiям союзникiв, адоптуючи з того часу новi дипльоматичнi лозунги, але що особливо важно, та деклярацiя дала напрям i матерiял тим нотам Вiльсона, в котрих вiн виступав проти нiмцiв.

Бо Вiльсон пливав раз – враз мiж натиском Англiї з одного, а впливами нiмцiв i жидiв з другого боку. Єгож головним iнслiратором був жид, так високо славний “Colonel House”, очевидно жид в масцi, як всi вони в Сполучених Державах.

I так, коли Временне Правительство, що творило вже волю пораженцiв i нiмецького генерального штабу, компромiтувало в цiнiчних деклярацiях, на пример в деклярацiї з 9 квiтня 1917 р. справу Росiї i союзникiв, союзники, щоб ратуватись, продовжали наставати, що їх цiль, як говорилось в вiдповiдi французського правительства руському є: secouer cette tyrannie germanique prompte a peser si lourdement sur les peuples moins avances dans les voies du progres. [*]

[*] Стрясти ту германську тiранiю, що так тяжко давить меньше передовi народи на дорозi прогреса.

Англiя на ту руську ноту вiдповiла 3 мая з емфазою, що она в першiм перiодi вiйни воювала за свою независимiсть, а тепер за свободу других вiд чужої тiранiї.

Французська Палата Депутатiв наче доповнюючи вiдповiдь свого правительства рiшила 5 червня 1917 р.: Eloignee de toute pensee, de conquete et d’asseroissement de populations etrangeres, elle compte que l’effort des armees de la Republique et des armees alliees permettra, le militarisme prussien abattu, d’obtenir des garanties durables de paix et d’independance pour les peuples, grands et petits, dans une organisation, des maintenaut preparee, de la societe des nations”. [*] (Мiж иньшим з цитованого видно круги i часи, в котрих родилась iдея товариства нацiй).

[*] Далекi вiд всякої мислi пiдбою i порабощення чужих народностей, вона (Францiя) числить на те, що змагання армiй Републики i армiй союзних позволить, по пораженнi пруського мiлiтаризму, одержати тревалi гарантiї мира i независимостi для великих i малих народiв, в органiзацii товариства народiв, котра вiд тепер приготовлюється.

По тих деклярацiях союзникiв Вiльсон, як усе, не маючи свого сталого погляду на справи i тому завсiгди уступаючи натисковi, вiдповiдає 8 червня Временному Правительству дуже сильно. Вiн бє наче кулаком по столi за кождим висловом i адресуючи до Росiї, говорить властиво до нiмцiв, уважаючи верно слабе росiйське правительство вже тiлько агентурою нiмецькою.

Хоть в тiй деклярацiї, як i в iнчих, на примiр при виповiдженнi вiйни Нiмеччинi i при виповiдженнi вiйни Австрiї Вiльсон остро картав обi нiмецькi держави, вiн, вiрний собi i свому краєвi, котрого сiмпатiї були все fifty-fifty (50-50) – половину за Англiю, половину за нiмцями – зараз таки в вiдповiдi папi на єго апостольське посланiє з нагоди вступлення народiв в 4-тий рiк вiйни, писав: “We must await some new evidence of the purposes of the great peoples of the Central Powers. [*]

[*] “Ми мусимо ждати (в логiцi – дiстати) якусь нову евiденцiю цiлей великих народiв Центральних Потуг”...

Очевидно i папа i Чернiн i Гертлiнг i цiла пронiмецька преса Гарста з “New York American-ом” на чолi, вичитала цiлком слушно то, що там було написано, то є чувство пронiмецьке Вiльсона. “New York American” писав: We can see no essential difference between Pope Benedict’s proposal and President Wilson’s formula”. [*]

[*] “Ми не видимо жадної суттєвої рiжницi межи пропозiцiями папи Бенедикта, а межи формулою президента Вiльсона.”

Опiсля прийшла нота з 14 пунктами, для нiмцiв знов дуже тяжка не так в замiрах Вiльсона, як в результатах, якi вона дала, пiдхоплена iнтересованими.

Опiсля прийшла кiнцева єго iнтервенцiя, щоб нiмецьку ярмiю ратувати вiд розгрому i так вiчно – пiв дiла для брiтiв, пiв дня нiмцiв.

Отже Вiльсон говорячи одного для одно, другого друге, противолежне першому; будучи одного дня за нiмцями, другого проти них, завсiгди однак уважний, щоб їм не сталась кривда (з нiмецького погляду), завсiгди стремлячий до мира без анексiй i контрiбуцiй, наврать при кiнцi вiйни мимо 14 пунктiв; вiн, пiд англо-саським натиском, говорити мусiв раз враз i то, що було написане в тiй деклярацiї з 10 сiчня, тому з ним i проти него, єго висказами проти єго висказiв витворювалась атмосфера, корисна для дрiбних народiв, бо нiмцi надто вже грешили чувством: “Gewalt”, “Tod und Teufel”... i т.д.

Про iдеї тої хартiї независимостi, як i про дiтей, якi она породила, не говорилось на вулицях так голосно i широко якби повинно. Всесвiтня преса невтральних держав, а i американська, про ню замовчувала. Та преса пiдносила нiмецьку iдею мира без анексiй i контрiбуцiй – готовлену нiмцями на случай програння ними вiйни.

В Америцi, за виразну побiду стояв хиба глубокий Елайгу Рут, а чемшоном побiди, з независимiсттю дрiбних народiв, був Рузвельт. Але Вiльсон робив все своєю величезною власттю, яку має в Америцi президент, хоть его воля до заниманого становища була за слаба, а ум до подiй недорослий. Вiльсон робив то, що сфорсував Рузвельт, але все пiв року пiзнiще.

Вiйна виповiджена Америкою 6 квiтня 1917 р. почалась властиво 1918 р. в маю, коли Англiя почала вже не кричати, а пищати, i коли було видно, що по пораженнi Англiї, нiмцi кинуться на Америку.

Так слабiсттю i конечнiсттю породжений iдеалiзм независимостi малих народцiв дав такi обильнi результати, що слабi народцi i iдеалiсти будують на тих результатах доктрину самоозначення народiв, забувши, що та iдея – чеснота, виплекана в часах критичних, мусить уступити реальностям тяжчим, як iдеї – чесноти. Англiя вже аж надто часто висказала, що вона думає о суверенностi малих i слабих, то є, що, коли хочеш бути сувереном, не будь малим i слабим i видержи натиск.

Держави, що породились яко результат заклопотань, слабостi i страху союзникiв – Чехи, Польща, Румунiя – характеристично ще, що в обємi неприродно великiм, не розумiють того, що сталось. Вони не хочуть знати, що в нашей епосi вони можуть бути тiлько протекторами – курчатами, котрi мусять шукати крил курки. Вони ведуться надто смiло, невважно; забувають, що “цыплят считают по осени”...

Iдеї независимостi – самовизначенню, iдеї – маневровi, iдеї- ефемерi життя протиставить друге явище основне, iдею наддержави. I як гуси розбiгаються, коли надходять воли або конi, так малi держави замовчують i уступають натисковi могучих. Чотири або пять комплексiв державних на кулi земськiй, це желiзний закон подiй i явищ iсторичних нашого часу. Нинiшнiй день не знає питання: соборна, чи не соборна Україна, а питання, в котрий комплекс чи комплекси вiйдуть або втягаються автоматично українськi землi. Горе землi, що того не розумiє....

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


Українiзацiя України i її характер.

Звертаємо увагу на грандiозне явище нашої епохи, на формацiю наддержавних организмiв, гранд-органiзмiв, котре то явище убиває в зародку всяку мисль, iдею, акцiю “самовизначення” слабих. В життi державних формаций вiдбувається щось таке, як з небесними тiлами: сонця-осередки i планети-сателiти.

I коли iдеалiсти тягнуть за Шевченком, за полiтичнi тони ним висказуванi – то це треба брати яко iдеалiзм – поезiю, а не полiтику, бо нинi комплєктно змiненi часи диктують цiлком iнчу доктрiну.

Змiнилось слiдуюче:

1. Тогдi Японiї ще не було чути, а пiвнiчна часть Тихого Океану i в частi оба береги, азiйський i американський були бiльше руськими, як неруськими. То нинi виглядає на мiт. Часи змiнились: нинi є Японiя з 70 мiлiонами населення i коли ми читаємо в українськiй пресi, що Амур населений українцями мавби бути кольонiєю України, то питаємо, чи в разi независимостi України вiд прочої Русi мож подумати, що Амур у вiдношеннi до Японiї не найшовбися в положеннi горобця до орла.

2. Могучим натиском цiлої Русi розбито iмперiю Османiв. Нинi хоть може только ще наразi, Русь розбита, а брiт вже голосно озивається аж на Чорнiм Морi мимо завистi францiї, Нiмеччини, Iталiї, мимо молодої Туреччини, мимо можливого руського завтра.

3. Чи нашi днi не показують, що розвал Росiї, навiть далеко не комплєтний, возстановлює на наших землях автоматично Польщу, навiть Чехи, навiть Румунiю, навiть серiознi проби Юдеї, а з iдеї України властиво только українiзацiю i юдеїзацiю.

4. Нинiшня Москва, тi клясичнi органiзатори дезорганiзацiї i деструкцiї руських земель, зрозумiли, що дезорганiзацiя Русi вiдразу запалахкотить живим вогнем, коли пiдкопається гармонiю мiж пiвденною i пiвнiчною Руссю, коли найдесь щось, що кине малоросса на общеросса на самiй Українi. I вони найшли українiзацiю України.

Многi думають, що українiзацiя це продукт процесу визвольних стремлiнь народа. Тимчасом українiзацiя має свої стислi, льогiчнi, полiтичнi причини в полiтицi могучих сил, котрi бавляться Україною так, як филi моря човном. Тi причини наведемо.

Англiя, вiддаючи жидам Палестину, сподiвалась з того для себе великих користей: сiмпатiй всесвiтнього юдаїзму, особливо юдаїзму, розсiяного на славянських землях; далi основання авангарда в центрi арабiв i iсляму; далi дiлання того-ж авангарда проти натиску Росiї на пiвдень.

Жиди завели Англiю. Палестина сiонiстична стала по сторонi своїх одноплеменникiв з Москви – комунiстiв-сiонiстiв – i розсадником нацiоналiстичних рухiв на Сходi по мислi юдео-большевiзму.

Консеквенцiя – злiсть Англiї. Льорд Самуель уступає Пульмеровi, котрий трошка приборкує жидiв i араби – 90% населення – пiсля виказу юдеїв “пiдняли голову”. Консеквенцiя – злiсть жидiв. Рiшено замiсть малої, сухої Палестини зробити Юдеєю-Сiоном велику, товсту Україну з Кримом.

Одна рацiя цеї полiтики товстий чорнозем, де торговля вже в руках жидiв, але головна рацiя населення. Араб фантаст, задумчивий, хмуравий, син пустинi i волi не до працi затяжної, а до заняття або нiякого або легкого i вольного; тепло дає само все те, що потрiбне до життя, араб не раб – робити не буде. Крiм того Палестина красна, що тисячi лет не видержувала натиску рiжних сусiдiв i нинi не видержить натиску панiсляму – спецiялiстiв меча.

Українець друге дiло. Жид его знає: “Яремо, герсту хамiв (слово “хам” є псевдонiм) сину”... В Галиччинi вiн знає свого жидiвського Iвана, стоячого босого коло шинквасу; краса культури... Спецiялiст-раб – буде робити.

Тут рiшено оснувати жидiвську державу, юдеїзацiю України, а яко одно зi средств переведення постановлено українiзацiю.

Рiшено юдеїзацiю України. Чому України i яко краю i яко вираз певного поняття, певної iдеї? Чому юдеїзацiю України, а не на примiр Малоросiї?

Юдеїзацiя якоїсь ...“росiї” iдея за смiла. “...росiя” це не тiлько Керенський, Львов i т.д., це також Корнiлов, Колчак, Денiкiн i т.д. Україна же – це Петлюра i другi органiзатори держави в его стилю, в найгiршiм (для iдеї жидiвства) случаї Скоропадський. Це щось без волi, без мозгу, без нерву, без сили. Це щось, що є тiлько стихиєю як буря, море, землетрясення, часто грiзне, але даючеся опанувати iнтеллєктовi. Це щось, що не є нi означене, нi здефiнiоване; щось, в чiм елемент фантазiї займає велике мiсце. Це хаос яко прiнцiп iдеї українства, анархия яко прiнцiп державностi, а нiгiлiзм – беззасаднiсть, безпрiнцiпнiсть яко двигучий, все вивертаючий, етичний прiнцiп-мотор. Яку-би форму управи не установили, скинуть її. Яка-би маленька не вродилась Україна мимо величезних претенсiй на Кавказ i Сян, в нiй повстане ще цiла маса сепаратизмiв i провiнцiоналiзмiв. Скинувши Грушевського, ще ледво взяв за булаву Скоропадський, а вже чиняться серiознi проби дати булаву чужому Вильгельмовi Габсбургському! А нинi претендентiв до булави, скiлько їх! Представте собi танець на Українi по скиненнi большевикiв! Це щось, чим не править жаден iдеалiзм, патрiотизм, iдеал; це примха, каприс або чистий гешефт. Це така там собi Україна – союз: Хаосу, Анархоiї i етичного Нiгiлiзму – сила слабша, як яка Естонiя або Альбанiя; величина, яку свiт видить з 1917 р. На її порабощення вистане звичайного жидiвського нахальства i наглостi.

Додайте до того менталiтет вже цiлої росiйської iнтелiгенцiї, котра в великiй частi вiдкидала всяку державность, як Крапоткiн або й Толстой, або домагалась через нiч державностi такої, до котрої тяжка Росiя йшла тяжко i поволi (констiтуцiоналiзм) або до такої державностi, до котрої не треба iти анi скоро анi поволi (утопiї, неможливi або бiльше меньше можливi з дальшi поколiння).

Так ясно отже, чому рiшено юдеїзацiю i так вже пiдюдеїзованої України.

При чому однак українiзацiя? Вiдповiдь легка: Старе як свiт “divide et emperа”. На Українi є населення руське чи українське, зви як хоч, але воно є одно i одностайне. Хохли чи кацапи, говорять по українськи чи по великоруськи, але вважаються одним “ми”, де в тiм “ми” є всi українцi i всi “москалi” i де не “ми”, а “они” це нiмцi, поляки, жиди.

Роздiлити цiле велике “ми”, цiлих 90% населення на “ми” i “не ми”, вiдiрвати вiд спiльного, одного “ми” 20-50% сил – це велика iдея. Тогдi мож одних бити другими, робити погроми “москалiв” або “українцiв”, котрих захочесь i панувати.

От iдея – велика i деструктивна, як сам прiнцiп деструкцiї – два народи чи один, але одно “ми”, таки розбити на “ми” i “вони”.

Українiзацiя дає обильнi плоди. То тут, то там, завели жидiвську мову. Хрещатик – широкий iсторичний – вiддано Воровському. Столипiн, що переводив землеустройство, буржуазацiю мужичого елєменту, розбиваючи лятiфундiї, найплодотворнiща iдея, яку смертельний може повзяти i переводити, уступає Марксовi, котрий пропагував двi iдеї: пролетяризацiю плєбсу i концентрацiю капiталiв в руках... капiталiстiв, котрими є в великiм процентi...? Володимир ще не уступив Мойсеєвi. А по цiлiй Українi монументи не Тарасовi, а Шолем-Алейхему. Хай же жиє Шолем-Алейхем.

I так за часов Шевченка не було ще Японiї Англiя була силою, не потугою. Суезкого Каналу не було; парова машина в починi своєї акцiї.

Нiмеччини також не було, Бiсмарк ще только рiс. Сполученi Держави Америки ще деклямували з патосом доктрину Монрое: Америка для американцiв. Жидовин, пише Шевченко, ще ходив перед паном Хведором ходором. Меньшi держави так були рiвнi бiльшим, як той “szlachcic na zagrodzie rowny wojewodzie” i перед душою великого українця вставали в мрiях гетьмани, Україна в славянськiм союзi, рiвна з iнчими, вiльна, все очевидно яко iдеали, мрiї, а не яко полiтичний дезiдерат.

Тогдi думалось, що держави товчуться на однiм мiсцi, а не, що деякi ростуть до великанських розмiрiв, коштом всiх iнчих.

Кромi того то були часи iдеалiзму i гуманiтаризму. Тогдi думали, що всi люди i народи є братами i що малi i великi, слабi i сильнi, мають право на рiвнi права.

Нинi виразно видно, що життям правлять суворi, жорстокi життєвi закони. Якi вони? Плявтус сказав одну з найбiльших правд, якi є на свiтi: “Homo homini lupus”. Iлюстрацiя: жиди, властителi бодай цiлої половини всего соцiялiзму i комунiзму – отже високих iдей – “перебили – кажемо вже не то мi а i Chicago Tribune – руську iнтелiгенцiю, а на оставшуся часть накинули намордник”... Якi тi закони? Студiюйте їх в поступованнi могучих народiв: брiтiв, нiмцiв i жидiв: це закони органiзацiї Сили.

Студiюючи i звичайнi закони географiї i iсторiї i культури i в додатку життєвi кровавi закони виводимо, що нам треба лучитись, а не розлучуватись вiд найблищих для оборони перед напасттю.

Ми мусимо взяти на увагу засилля жидiв на Русi. Ми мусимо взяти на увагу так часто повторюючуся iнсталяцiю i захват найвищих позiцiй чужинцями, або непокликаними. Дальше i то, як слабо i як поволi реагує Русь на всяке лихо. Коли реагує, то бiльше яко стихiя, нiж яко сила органiзованого iнтелєкту. Проти ворога любить послугуватись бiльше стихiєю, на примiр морозом, нiж мечем i т.д. Руський чоловiк є iнчого складу ума, як європеєць. Це щось, судячи по iсторiї, наче вiчний 18-лiтнiй молодець.

Це все мусить лячи в основу нашого менталiтету, нашої полiтики. Ми мусимо зрозумiти, що ми суспiльности другоряднi, неповнолiтнi полiтично, недокровнi культурно i нам не остає на нинi ничого iнчого, як поскромнiти в iдеях i змагати до возстановлення тої органiзацiї державної, яку судьба витворила на Русi, тої неiдеальної, висмiваної чужими i своїми, полiтично-державної єдиної, недiлимої Русi, такої, щоб установила хоть звичайнi, прiмiтiвнi людськi права, не швайцарськi, не англiйськi; з властiю такою, котрої прiнцiп управи запевнявби хоть право на життя, спинивби екстермiнацiю, а чужинцям сказавби: годi! Гарна рiч федератiвна, демократична республика – для слiдуючих поколiнь...

Студiювати нам треба не англiйськi форми управи, не “self-government”, не констiтуцiю Швайцарiї, Америки, Францiї, а перше всего полiтичний i культурний бит країв i держав, на степенi переходу вiд абсолютiзмiв до констiтуцiй. Нам не думати про Люкулльовi обiди, а про звичайний житнiй хлiб, кусок сала i чарку горiлки.

Що до iдей, то вироблювати треба iдеї позiтiвнi, такi, при котрих збiльшується, або хоть удержується продукцiя. Перше всего, щоб не горiли села України; щоб не видушувались люди-большевики i небольшевики; щоб був обезпечений який такий лад i порядок; недоторканiсть личности, обезпечення доробку, можнiсть продукцiї; словом – хлiб насущний. Розвалити Стiнку i Чеку i здалека чалапкати за культурнiщими народами, перше за меньше культурними, а далi за вище культурними, i то з заду, не забiгаючи вперед.

Високими iдеями не треба упоюватись. Високi iдеї, як i все друге, родяться, ростуть, цвiтуть, дозрiвають, потiм старiються, розкладаються, гниють i видають убiйчий запах, що ширить епiдемiї i смерть. Крiм цього є iдеї хорi; iдеї утопiї; iдеї блофи; iдеї передвчаснi – хоть гарнi, але шкiдливi; є iдеї люксусовi; є ультра-iдеї; всякi є iдеї. Проникати в саму душу iдеї i аналiзувати, не упоюватись позором, блеском, модою. Так поступаючи українець буде конструктором, а не деструктором i будучнiсть оцiнить вартiсть єго дiяльностi – по результатах...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Драгоманов i Галиччина.

Проти всiх географiчних, iсторичних, битових i культурних фактiв; проти всего, що думає, говорить i робить 90% українцiв; проти душi i iнстiнкту України; проти показаних нами законiв iсторичних подносить протест Галич (говоримо все тiлько о руськiй Галиччинi) i вносить в своє життя полiтичне i культурне тiлько лиха, а в життя Днiпрової України – тiлько хаосу, роздвоєння i руїни, на скiлько слабi галицькi сили позволяють.

Є два руськi народи, двi руськi нацiї. Границя їх не в Курськiй губернiї, а на Збручi. Українцi на схiд i захiд цеї рiчки осiбнi, вiдрубнi. Вони пiдносять високо пугар за єднiсть, деклямують про спiльнiсть земель вiд Сяну по Кавказ, але спiльного мiж ними, крiм матерiялу на спiльнiсть, фактично дуже мало; це рак i птах. як легко найти 90 на 200 пунктiв спiльностi мiж iнтелiгентом з Полтави i Вологди, так можна найти 90 пунктов, дiлячих iнтелiгента Тернополя i Житомiра.

Їх дiлить цiла духова культура; цiлий полiтичний менталiтет i всi нацiональнi iдеї i iдеали. Щоб зясипати пропасть мiж Україною i Галиччиною, делiгувала Мати Україна до Галиччини Драгоманова i вiн намагався кинути мосток через 3бруч i зближити оба народи. Галичане слухали єго то з неохотою, то набожно, але за єго проповiддю не пiшов нi один, анi наврать з тих, що его величали i перед ним благоволiли. Коли вiн умер, то завернули вiд єго проповiдi дальше, як перед ним. Галичане почали по єго смертi перiод названий нами Шептиччиною, котрий по вiйнi далi степенується в перiод лiквiдацiї українства в Галиччинi.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Домiнуюча в тiм часi полiтична доктрiна, що Галиччина є осередком i вигiдною точкою – Пiємонтом – нацiонального життя України, урвалась нагло 1924 р. i “Дiло” сконстатувало смерть своєї доктрiни i полiтики 19 грудня 1924 р. словами: “Ствердження нами безпримiрного факту, що Галиччина перестала бути українським Пiємонтом, просто витискає сльози з очей польської реакцiйної мафiї”. Вона урвалась, затихла, нiхто не вiдважувався Галиччину називати з того року Пiємонтом, але вона не умерла, тiлько перейшла в пiдпiлля. Носителi доктрiни остали в живих.

Зi статтi Томашiвського: “Драгоманов i Галиччина”, що находиться в “Полiтицi” пiд датою 10-25 грудня 1925 р., довiдуємось, що за Збручем, це “Схiд”, “Евразiя”, а тут “Европа”; що “Европi” буде “суджено здобувати Схiд на ново”; автор закидає галичанам, що “галичане не хотять мати нiчого спiльного з тим новим наступом на “Схiд”; закидає, що “галичанам так опротивела Европа i їм так спiшно до Евразiї, що не хотять гаяти часу жадною автономiєю”; автор каже, що “галичане заявляють, що вони не европейцi й ними не хотять бути; вони – “євразiяти” й тiлько того бажають, щоб землi Ростиславичiв Мстиславичiв, Романа й Данила – цих типових європейцев – негайно подiлили долю батькiвщини i спадщини Джiнгiсхана, Батия i Золотої Орди”; автор статтi закидає галичанам, що вони “хочуть щоб “pestis moscovitica” була єдиним кормом їх душам”. Томашiвський наводить цитати, пiсля котрих Драгоманов стояв за угоду з Польщею; вiн каже, що Драгоманов стояв за selfgovernment, а галичане той selfgovernment вiдкидають; вiн цитуе Драгоманова, котрий писав, що “тiлько в Галиччинi можуть природно вирости люди, котрi будуть i європейцi i українцi i потягнуть до себе i росiйських українцiв”. Автор статтi переконує нас, що вiн i єго приклонники принимають политику Драгоманова i що для них український Пiємонт усе ще на Заходi”.

Є щось дiяболiчного в iнсiнуацiї, що галичане “й чути не хотять про децентралiзацiю її (Польщi), про автономию українських земель, про власне законодавство, власну адмiнiстрацiю, шкiльну владу, краєву оборону, то-що”.

В “Галиччинi Пiемонтом” показували ми фактами, що Галиччина була австро-польським Пiємонтом. Стаття Томашiвського показує нам той Пiемонт in statu nascendi так як ванн родиться, повстає, чи вiдновлюеться як фенiкс в країнi блудних дорiг. Зачаття саме, сказатиб, того Пiємонту ловиться на гарячiм. Являються люди, котрi всi явища i факти iсторичнi вивертають на виворiт.

I так божевiльнi галичане i чути не хотять “про власне законодавство”, навiть власну “краєву оборону”, говориться до тих, котрi вдоволилисьби елєментарними горожанськими правами.

Польща пiдбiрає людей, котрi ще раз пiддають iдею походу на Київ, то є на “зломаний карк, гнити там, де вже гниє один наклад галичан. Вони лестять, як дiтвакам: ви європейцi, не азiяти; ви захiд, культура, будьте вильнi вiд “схiдно-європейської зарази.

Руськi народи – слабi органiзатори; тому нiмецькому генеральному штабовi удалось започати за помiччу агентiв розвал, котрий жиди перевели на руськiм народi. Томашiвський пiддає, що то Русь – яко спадкоємець, а може i потомок Джiнгiсхана, Батия i Золотої Орди, завела у себе нинiшню анархию. До того вiн – українець, визнаючий, що над Днiстром i Днiпром один народ – вiддiлює землi Романа i Данила, вiд “батькiвщини” Джiнгiсхана, повидимому за Збручем.

Роман i Данило були “типовi європейцi”; начеб тодi були якiнебудь європейцi; начеб тодiшнiй “Захiд” не дивився на Вiзантiю, столицю блеску, богатства, збитку i штуки, як на центр культури, зi зложеними як до молитви руками; начеб тодi денебудь в Европi горiло свiтло культури так ясно, як в Царьгородi!

Стаття iнсiнуує, що Драгоманов, редактор “Вольного Слова i автор Исторической Польши и Великорусской Демократiи” був так начеб польонофiлом, у всякiм случаї попередником таких, як автор цитованої статтi.

Рiч в тiм, що в часах, коли Драгоманов писав про угоду з поляками, оба антагонiсти, русини i поляки, стояли проти себе, яко борцi пiд верховною властiю нiмця, котрий вечно пiдозрiвав слабого русина, але пiдозрiвав i не любив i сильнiщого поляка, памятаючи єго з 1830-тих роков, з 1846 р. i з 1848 р. коли ж Томашiвський пiддає мислi до угоди, русин i поляк не стоять проти себе, а лежать – один пiд сподом, другий на верха; борба скiнчена; мiсця для борби властиво нема i мiсця для угоди також нема; а є животiння побитого, побiдженого; є надiя на будучнiсть у одних, а страх перед будучностiю у других.

Коли Драгоманов надiявся на галичан, то то була єго явна помилка, бо i Драгоманов не був вiльний вiд малих i великих помилок.

Драгоманов величав Заход, але свiй Захiд, не Захiд Томашiвського. Захiд Драгоманова, це Францiя, Швайцарiя, Англiя. Захiд нео-пiємонтезiв починається на захiд вiд Збруча. “Pestis moscovitica” є lapsus linguae, хтоб єго не виповiв, бо галицьку неволю виїсть або pestis moscovitica або її нiчо не виїсть.

Взагалi-ж сказати треба, що якби так Драгоманов читав нинiшню iнтерпретацiю єго поглядiв, написавби мабуть другу брошуру пiд заголовком: “Былобы болото, а черти будут”.

Властителi iдей, репрезентованих статтею знають, що роблять. I ми знаємо. В статтi це стоїть виразно. Вони репрезентують групу, в котрої кузнi куються мечi на Україну; в їх ткальнi ткуть нове мотуззя для Галиччини, в їх лябораторiї виробляють антiдоти на pestis moscovitica, що iде зза Збруча, не то з над Волги, а таки з над Днiпра.

Галичане групи Томашiвського приготовляють з галичан авангарду сили, котра границi єго “Европи” хоче посунути кiлька мерiдiянiв на Схiд. Галиччина має достарчити мяся i червоного напою на бенкет європеїзацiї “Азiї” – за-Збруча. Галиччина має стати Нео-Пiємонтом.

Наш закон неповнолiтностi на руських землях вiдчувають iнстiнктом або i систематичними льогiчними заключеннями i галичане – цiлi їх групи Стоцький, – Кучабський, – Томашiвський, по котрiм не сподiватисяб цього, i Донцов i тi невидимi, що стоять з-заду; що посадили на святiм Юрi чужинця, що iнспiрували i кермували походом на Київ, що пiддають iдею другого походу на Київ.

Намiряються двi рiчi: перша внести на Україну тiлько дальшої дезорганiзацiї, скiлько дасться, навiть армиєю, а друга, викинути з Галиччини сто тисяч молодi i розсипати їх кiстки по Українi та зробити тим способом мiсце для сто тисяч молодi з-за Сяну.

До переведення цего замислу-пляну найшлись галичане, що чорнi пляни розмальовують пестрими красками, рахуючи мабуть слушно на полiтичну незрiлiсть галицького загалу...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Далеко поза Галиччиною, з рiжних причин ми не спосiбнi анi на нiяку борбу, анi на нiяку угоду; не можемо нi своїм нi чужим причинити нiякого лиха нi добра, отже абсолютно обєктивнi мiж активними дiячами – сторонниками борби або угоди, подамо, яко епiзодик, наш погляд на угоду i борбу.

Вiд часiв коли Галич зачав полiтично висказуватись, однi русини змагали вiз галицької полiтики i культури повернути дишлем до схiдних столиць: Київа, Москви, Петербурга, другi до захiдних: Кракова, Вiдня, Берлiна. В 1890-95-тих роках Драгоманов в “Народi” держав цей вiз зверненим симпатiями на Схiд.

По єго смерти приступили до дишля тi, котрi вважали, що край з єго смертiю не осиротiв, але тут iнтервенiював Шептицький. Вiн ухопив за дишель i по рiжних маневрах при дуже слабонькiм свiтлi галицьких свiтил, – Шептицький видiв дорогу добре – повертав сюда i туда i поїхали при великiм ентузiязмi на Україну – в захiднiм напрямi. Їхали до Вiдня, Берлiна, але понеже життя звязане i з несподiванками, то желiзною льогiкою подiй, прийшлось остановитись в Польщi. Хто сказав: “а”, мусiв сказати: “б”; хто хотiв Австрiї, або хто опирався на Австрiю, мусiв послiдовно згодитись на ту величину, котра лежить на схiдних границях Австрiї i котра була завсiди протежє Австрiї.

Нинi групки борби ведуть борбу i от мiж многими iнчими полiтичними засудами Польща засуджує 1 липня 1926 р. вi Львовi 8 молодих людей на тюрму 3-8 рокiв.

Є це борба для борби; борба для полiтичного спорту; борба для жертв. Тимчасом жертви непотрiбнi; борба безрезультатна i даремна. Цiла полiтика цiлого поколiння вела explicite до Австрiї, implicite до Польщi; осягнули, єсли не точно то, чого хотiли, так точно то, за що боролись.

Повiрте, що все на свiтi має душу. I подiї мають душу. Коли годились на посадження чужинця на вершку св. Юра; коли пiдносять сепаратизм i упоюються москвоїдством, то в цiлiм рядi льогiчних заключень згодились на Польщу; тому треба перестати кидати молодi життя в пащу погуби. Треба лишити борбу, а органiзувати, коли є охота i добра воля, силу внутрi i помiч зi внi вiд своїх i близьких. Зглядом же Польщi бути льояльними в поступках, цiлком льояльними, без борьби i без угоди. Треба гордо, хоть без яктанцiї, замкнутись в собi, в своїх кружках i органiзувати силу економiчну, культурну, полiтичну, але без угоди i без борби.

Полякам треба сказати так: Ви побiдили; ми побiдженi. Побiдителя не судять; побiдженi не будемо нi нарiкати, нi вас обвиняти, нi вас просити, нi головою о мур товчи; будемо льояльнi, яко полiтично розумнi єства. Теперiшня фаза iсторiї є епiзодом... Ви, поляки, маєте найкращу нагоду заслужити тепер нашi взгляди, нашу, сказатиб... ласку. Вона вам може придатись тогдi, коли на вашу посiлiсть обрушаться з заходу i сходу могучi массiви... Тi слова визвуть в них напевно зiтхнення запираюче вiддих i може промiнь полiтичної розваги.

Отже льояльнiсть для Польщi це одно: органiзацiя своєї сили економiчної, культурної, полiтичної, це друге i найтерпеливше ожидання будучностi, це третє. Ми вже сказали чому це так, скажемо ще й iнчi резони чому?

Галич є край наче заклятий, наче предестинований на погубу. А це задля слiдуючих причин.

Конструктивним, органiзуючим елєментом давнiх часiв була арiстократiя: князi, бояре, дворяне. Органiзуючим елєментом наших днiв є буржуазiя. Чого можна сподiватись по суспiльностi, котра тих двох елєментiв не має? Галицька суспiльнiсть, це плєбс – елємент до органiзовання, а не органiзуючий, горсть iнтелiгенцiї – в великiй частi на чужiй службi, то є органiзуючий, управляючий, але пiсля чужих директив, на чужу користь. Iнтелiгенцiя, це елємент дуже позiтивний, коли є арiстократiя i буржуазiя, з котрою вона разом дiлає, а iндiферентний, або – в певних обставинах i негативний, коли буржуазiї, до котрої нинi входять останки арiстократiї, нема.

Навiть приклад Росiї показав, що iнтелiгенцiя не все позiтивна. Вона (- її частi), можуть бути позiтивнi, iндiферентнi, або й негативнi. Величина все i абсолютно для цiвiлiзацiї конструктiвна, це буржуазiя. Це вiдчули i деструктори i виплекали iдею i доктрiну ненависного “буржуя”. Буржуазiя – це розмах цiвiлiзацiї в ХIХ ст. Ми видiли її, як вона робила революцiю 1789 р. Той ентузiястичний пiдйом людського духа, з многими найвеличавiщими мужами, якi дала iсторiя; ми видiли ту революцiю, що для пiзнання її краси, на многих унiверситетах потворено в ХIХ ст. осiбнi катедри; ту революцiю, що воодушевляла всi благороднi душi цiлого ХIХ-ого столiття.

Коли iнтелiгенцiя i буржуазiя мають значiння, яке описуємо, то що сказати про Галич, без буржуазiї, з горсточкою iнтелiгенцiї, сповняючої волю, хотя-нехотя, хлiбодавця!

Тому кажемо, що нiяк, нiколи, в жадних услiвях Галич нiчого великого для себе сам не доконає i всяка акцiя ним пiднята на бiльшу скалю мусить вивернутись в фарсу, або буде поведена так, що скiнчиться програною або й катастрофою.

Приклад в великих розмiрах: похiд на Україну.

Приклад в малих розмiрах: 3 початку “бойкотували” русини польськi унiверситети; тепер польськi унiверситети їх бойкотують.

Ще один приклад: Вибрали диктатора; не могучи повернути до краю – це булаб непотрiбна капiтуляцiя – остаючи за границею вiн мiгби бути корисним колиб... колиб... колиб хоть остали з ним в контактi галицькi кружки, позволили єму по трохи на них опертись, не зiзольовали єго, дали директиви, виробили спiльнi пункти поступовання загалом, колиб суспiльнiсть доросла до полiтичних концепцiй.

Зi сторони Петрушевича – колиб орган можливий; колиб хто вмiв писати статтi; колиб вiн сам знав з ким говорити, а з ким нi; колиб не чувся бувшим маєстатом, а на примiр галицьким Масариком i другi неможливi колиб...

Христiянська теольогiя студiюючи душу чоловiка, пiзнала її I рiшила, що для її спасення треба сили iз внi – благодатi.

Студiюючи душу Галича в її проявах, зрозумiємо, що сам зi себе, своїми силами нiчого не докаже; потребує благодатi – сили дарованої.

Галич є не суспiльнiсть, а фрагмент; не цiлiсть, а часть цiлостi; сила фiзична, без духової; 4 мiлiони людей, не чотиромiлiоновий народ, чи часть 40-мiлiонового.

Правду нашої теорiї потверджує одно цiкаве явище. Iнтелiгенцiя галицька не противиться очевиднiй руїнi руськости переводженiй сусiдами. Була iменно одна часть руської iнтелiгенцiї – духовентво – майже независиме; щось в родi якогось рода буржуазiї: освiченi i неголоднi. Колиб iєрархiя духовна походила з духовенства, творила з ним один органiзм, одну цiлiсть i силу, була виразом i концентрацiєю чувств, iдей i стремлiнь духовенства – на взiр других народiв – то добро для суспiльностi булоб з того дуже велике: Iєрархiя, священики i монахи яко одна цiлiсть творилиб силу, котрої знищити булоб годi. Та-ж духовенство дало яких чотири пятих культурної працi в Галиччинi. Воно-ж дало Шашкевича, Головацького, Вагилевичя, Могильницьких, Устiяновича, Трещаковського, Огоновського, Наумовича, Петрушевича, Гушалевича, Качалу, Сiчинського, Пелеша, Хиляка, Танячкевича, Онишкевичiв, Войнаровського, Фолиса, Нижанковського i багато других, що давали краєвi культуру в рiжних областях вповнi свiтського знання i дiяльностi, бо то не були нi попи нi ксьондзи, то були люди гармонiї духа. Що-ж сталось?

Сталось то, що в 1890-тих роках iнтелiгенцiя, котра тогдi почулась доволi сильною, через силу, яка еманувала з особи Драгоманова i через акцiю радикалiв, не перешкодила накиненню духовенству начального iєрарха чужинця [*] i обсаджуванню епiскопiй такими русинами, що пошли дiлати пiд iнстiнкт чужинця – на митрополичiм престолi, що пiшли проти духовенства, єго цiлей i интересiв i проти iнтересiв руськостi.

[*] Шептицкого (примеч. С.О.).

Друге, вже в самих послiднiх лiтах iнтелiгенцiя не перешкоджує переформованню цiлого духовенства через целiбат на таке, що буде творене на образець iєрархiї i що пiде за iерархами проти руськостi.

Це резони, чому ми кажемо: заклята земля. Позволяє на очевидну погубу. А коли Галич не хоче навiть вдержати в руках спадщини, яку посiли ще з рук послiднього поколiння – от власне сили i независимостi духовенства, своєї послiдньої реальної сили i коли той сам Галич трясе Кавказом, то ми бачимо в них незрiвноважених, акробатiв, чудотворцiв, а не полiтикiв-патрiотiв. Та-ж ясно, що держати треба то, що ще мається в руках, своє духовенство – головну галузь iнтелiгенцiї i джерело iнтелiгенцiї i буржуазiї все одно, чи ти вiруючий чи рацiоналiст.

Це булоб ясно, колиб послiднє поколiння не було пропащим. Таким воно є через духовну i фiзичну декаденцiю. Фiзична лежить в зменьшеннi iнтелiгенцiї походом на Київ i в придушеннi духовенства. Духова в блофi i тромтадратерiї i лозунгiв i кличiв нацiональних i патрiотичних. Коли ще случайно явився на горизонтi i свiтив фарос – Драгоманов, було вiдраднiще. Вiн погас. Остала сиротою галицька земля.

Парляментаристи – Романчук, Барвiнський, Вахнянин, Олесницький, Кость Левицький – ледво чи слабшi вiд типових парляментаристiв – вождiв партiй i народа – других австрiйських народiв, але не мали за собою опори буржуазiї – тiлько “народ”, то є плєбс, то є полiтичне майже зеро. Тому не могли виказати твердостi, сили i послiдовностi; на то треба чути за собою 200-тисячну буржуазiю, попри чотирьох мiлiонах “народа”. Це яко практики.

Яко теоретики потрiбних позiтивних великих правд, якi лежать в основi життя Галича, не видiли i не сказали.

Радикали, – давали великi надiї, котрi не сповнились. Суслiльнiсть без буржуазiї – брак сокiв – настала атрофiя.

Москвофiли, мали здоровий iнстiнкт, але лихе, неполiтичне понимання реальностей.

Грушевський, знаменитий архивар – дав галичанам, то є загаловi iнтелiгенцiї, знання iсторiї України, котру до него знали слабо i в тiм єго велика заслуга для Галича. Але поза архивом не жив... До того був з Росiї i при леда нагодi можна було сказати: “on Moscal”; був в положеннi спецiяльно делiкатнiм.

Франко талантливий, всестороннiй писатель; писав в мовi руськiй i польськiй; русько-польський публiцiст на всi руки; пропагандист соцiялiстичного свiтогляду.

Що до iдей однак, то глубоких, основних, провiдних, позiтивних у него нема. Єго iдеї соцiяльнi, нацiональнi, полiтичнi, битовi, фiльософiчнi – це непередуманости, невироблености гiмназiзми. У него всюди пiвмудрiсть, мудрiсть модерна, популярна, голосна, дешева. На свiт дивився через одно маленьке вiконце хати, пролєтарське, потiм австро-українське, замiсть глядiти через всi вiкна культури, на всi сторони свiта. Дати краєвi потрiбних iдей не був в станi.

Це все, що ми до цего параграфу про Франка хотiли сказати, але в послiднiм, 21-шiм числi “Українського Прапора” з 1926 р. слова Грицая: “Безхарактернiсть i мертвецька тупiсть галицької суспiльностi в добi виступу Франка...” пригадали нам в тiй же газетi галицької дiпльоматiї слова про “вiчний поличник”, який Франко зааплiкував “рутенцями” в статтi: Nieco o sobie samym i ми рiшили застановитись з полiтичних зглядiв ще i над “рутенцями” i Франком, бо-ж цiла наша студiя йде до того, щоб зрозумiти наш край i подати вислiди того розумiння.

Галич представляється нам як огород, де росли цiлком звичайнi продукти, де не було жадних надзвичайних гатункiв, але все на диво несогiрше, мимо того, що сусiд вiчно вiдгортав лiпшу землю для своих культивованих ростин, а руськi пiдривав, присипував камiнням, придоптував. Ми думаємо собi, як би гарно виростали продукти в тiм городi, якби хтось поставив, де треба, плiт, якби повиривав чуже насiння i повикидав камiння i понасаджував ростини, якi ростуть по других наших землях.

Франковi i послiдувателям, як от Грицаєвi, представляється галицька земля як багно, в якiм повзав “тупий”, “брудний”, “безхарактерний рутенець” не в першiй степенi, а до квадрату (“мертвецька тупiсть”); єство, на котре олицетворена Україна каже єму “наплювати”, котрому вiн в присутностi чужинця, по думцi Грицая, задає “поличник” i то, щоб будучi поколiння, що будуть зватись: Вяхнянин, Барвiнський, Олесницький, Шухевич, Гладилович, Целевич, Огоновський i т.д. i т.д. стидались своїх дiдiв, “вiчний поличник”. Колиб з опису псiхiки рутенця, поданого Франком i послiдувателями портретист представив на вiчну память рутенця: присадистого, з сильно розвиненою долiшньою щокою, вистаючими кiстьми над очима, щетинястим жовтим волоссям, маленькими вусиками, коротким носом, виразними злосливими сильними губами, з бородавкою пiд оком i в старiм зеленавiм оберочку, будучнiсть, що нiчого не буде читати i студiювати, тiлько писання Франка i єго обожателiв, буде знати середовище, котре не дало Франковi вирости в свiтову велич, затьмiваючу все середовище, заслугуюче на потоп.

Галичане так люблять писати; чому нiхто не застановиться докладно, замiсть з боку, над цiкавим явищем Франко-рутенського антагонiзму. Це-ж потрiбне для знання свого краю, свого стану, своїх людей. Застановимось коротко ми.

Франко був чемпiоном пролєтарiяту i прогреса в першiй половинi життя, а независимої України в другiй. В тiм характерi поставив собi задачею борбу з буржуазiєю. Буржуазiї Галич не має. Має слабий її сурогат.

Були iнтелiгенти: освiченi, вихованi, богато з них величавої поверховностi, життерадiснi, заслугували i дiзнавали вповнi звичайного товариського респекту. Тим самим заслугували з боку чемпiона пролєтарiяту на атаки.

Всi визначнi були спосiбнi або й талантливi, були повної хоть не найвищої освiти – заслугували на назву: “тупих”.

Мали взагалi гарний характер; всi зi звичайними життєвими iнтересами, амбiцiями, егоїзмами; всi пiсля подiлу на типи звiсного Франковi Бенедикта, належали певно до лiпших представникiв типу: homo typicus. Заслугували отже на назву: “безхарактерних” i “брудних” i “цинiчних”, хоть цинiзму тогдi ще в Галичi взагалi не було.

Не всi вони, але всi по змозi, всi визначнi працювали на полi культурнiм, просвiтнiм, а далi економiчнiм: учили математики i географiї; поправляли задачi; писали учебники, граматики; складали словники; працювали по видавництвах, клубах, органiзацiях; компанували, будували, малювали, лiчили, судили, проповiдували; писали повiстi, драми, поеми, лiпшi i гiршi; деякi писали цiлi великi компендiї; закладали рудiменти економiчного i культурного життя бедного краю, словом – робили багато невидимої, а мало видимої для слабого ока, працi.

Франко робив багато видимого – словникiв i граматик не писав – i може нинi устами приклонникiв легко сказати: Дивить, це моя продукция – за 20 рутенцiв, рахуючи на те, що меньше iнтелiгентний галичанин слабо розбираеться, як то вiдчув Пачовський, починаючи свою книжку словами: “Вмийте очi, вмийте очi, бо слiпе дитя”.

Колиб ми мали фiзичний, або духовий инструмент до мiрення дiяльностi, особливо пожиточної дiяльностi, не знати чи Головацький, Огоновський, Пелеш, Барвiнський або i многi другi не переважилиб Франка, а такi, як Нагiрний, може i цiлий їх дозен, бо це були позiтивнi, неквестiонованi дiячi.

Франко i єго поклонники атакують рутенцiв пiд зглядом спосiбностей, пiд зглядом характеру i пiд зглядом працi. Важний i цiкавий ще i спосiб атаковання: найтяжчими словами, якi видержує папiр. Ви тямите тих iнтелiгентних, свiтлих людей, котрих i в Париж на виставку фiзичної досконалостi можна слати. Як до них пасують Франковi епiтети?

В методах Франкових атакiв маємо другу характеристику Франка: метод атаковання безвзглядний, смiливий i наглий.

Кромi таланту, характеру, працi, в розбiр входять ще iдеї. Iдеї полiтичнi русинiв були такi, якi мож критикувати евентуально кiлько хочеться; могли бути лiпшi; але були якi були; важно, що нiяк не гiршi вiд Франкових. Русини не були нi надто консервативнi, нi надто поступовi; були осторожнi, вичiкуючi. На лихо опортунiсти на тiлько, що не вмiли з групою панруською утворити одну, обом спiльну. Це великий їх грех.

Такi взагалi були русини i такою була їх дiяльнiсть.

Пригляньмось блище Франковi. Посiдав безперечний талант, значний, але не глубокий, анi блискучий. Стояв на висотi “Лiтературно-Наукового Вiстника” i “Kuriera Lwowsk-ого”. В Нiмеччинi, Росiї i Польщi таких сотнi i сотнi i там великої уваги на них не звертають. Це видно iз того, що поляки, у котрих вiн так багато працював, в лiтературу i мiж дiячiв єго цiлком не втягають.

Що до характеру, то Франкiв характер позволяє єму на все те, на що характер пересiчного iнтелiгента не позволить: на публичну клевету i виразнi обяви завистi i ненавистi. Дрiбнiсть характеру, невихованiсть душi, непорядочнiсть мислi така, що вiн нападає русина навiть за “пенсiю”, а навiть за “жолудкове травлення” – бо “рутенцi” заробляли на хлiб, споживали i... травили.

Що до працi i iдей, то франко ставиться проти всего, що творило єство iнтелiгенцiї руської. Єму не подобається у них нiчо; вiн вiдкидає все; єму з русинами цiлком не по-дорозi. Вони i вiн виключаються взаїмно так, як виключається взаiмно чорне i бiле, плюс i мiнус, буржуазiя i большевiзм.

Як вiн вiдкидав явно цiле їх єство, так вiдкидали русини Франка, мовчки, тихо; наче єго й нема; вiдкидали єго – то є негацiю себе i всего того, що представляє руський iнтелiгентний слiй, який творили самi i з котрого походили, i руський плєбс, котрого прогрес лежить в доробку, в достатку, в буржуазацiї, котру переводили.

В тiм зглядi все, що робили i репрезентували русини, було хоть як слабе, але взагалi позiтивне; то що представляв собою Франко, позiтивним не було. Вiн стояв на пр. за соцiялiзм-пролєтаризацiю; вони старались, шоб плєбс щось мав – радi були буржуазацiї. Десь-колись робили проби, щоб обi партiї, народовцi i москвофiли, йшли разом; Франко, як пiдносить це Крушельницький – був проти порозумiння; воно-ж не було i по мислi полякiв, у яких Франко працював.

В другiй половинi життя пригасив вiн свої соцiяльнi абстракцiї, зблизився до русинiв i став за независиму Украину вiд Бескида по Кавказ. Вiн бо любив завсiгди бути чемпiоном i брати найвищi тони. Тепер трафив пiд нуту i русини – нове поколiння (люблять також високi тони), узнали єго i пiшли навiть по єго взiрцям атакувати “рутенцiв” з доби єго “виступу”. Перенялись єго завiтами так, як большевики завiтами Iльiча.

Багато в тiм кумедного, бо в суспiльностi плєбсу, котра не має сильного середнього i богатого стану i вiдповiдної iнтелiгенцiї, в суспiльностi де не все вироблене, зрiвноважене, солiдне, кумедний елємент займає значне мiсце.

Позiтивним отже елєментом у Франка є єго публiцiстична, наукова, писательська праця, така, де его особистiсть як найменьше зазнячуєсь, от на примiр в переводах.

В дiяльностi-ж полiтичнiй, де зазначується єго характер i iдеї, рiч представляється так: Хто стоїть на ладi i свiтоглядi буржуазнiм, кто бажає для нашого плєбсу доробку, продукцiї, прогреса тої продукцiї, перемiни частини плебсу в буржуазiю, той видить негативну дiяльнiсть Франка, разсiянням дiсгармонiї своїм характером, а друге встримуванням прогреса своїми нереальними iдеями.

Хто-ж стоїть на становищi пролєтаря, котрому нема дiла до продукцiї, котрий видить тiлько нагромадженi капiтали, котрi викликують тiлько апетит консумцiї i деструкцiї, тому представиться Франко, як апостол i жрець будуччини, пiсля єго слiв:

Сеж послiдна вiйна. Се до бою
Чоловiцтво зi звiрством стає...
Се поборює воля неволю,
Оживемо, брати, оживем.

Деструктивну псiхiку тих слiв показали лiта 1917 до нинi.

Сказане вiдноситься до областi соцiяльно-полiтичної.

В областi нацiонально-полiтичнiй, хто стоїть на iдеї державно-полiтичної єдностi (при адмiнiстративнiй областностi) всiх руських земель, той видить негативнiсть iдеї Франкового москвофобства i независимства. Хто же стоїть на независимостi України, той найде у Франка все для себе потрiбне.

Дух єго легкостi, плиткостi, не сереiозностi вiдбився на полiтичнiй псiхiцi молодого галицького поколiння, у котрого за багато єго nec plus ultra-iзму, а за мало почуття сили, спокою, рiвноваги, гармонiї. так, коли пiд єго впливом полiтичний характер молодого поколiння став несерiозним i дав результати, якi видимо, так i культура не без єго впливу обнизилась умисним затиканням богатих панруських джерел i накиданням своїх убогих або i нездорових.

Для контролi вiрностi i точностi сказаного нами про Франка – єго iдеї i характер – наведемо вязку цитатiв, уживаних галичанами яко мотта i взiрцi по газетах.

Франко пише:

Наша цель – людське щасте i воля
Розум владний без вiри основ
I братерство велике всесвiтне
Вiльна праця i вiльна любов i т.д.

Зробiть пробу, дайте це прочитати дiйсним лiтератам. Вони скажуть: Це теорiя деструкцiї; програма розкладу i блофу; незрiлости, дiтвацтва i грiхи проти основних прiнцiпiв життя i культури; чародiйна формула – рецепта на всi проблєми i недостачi нашої планети – мусить викликувати в зрiлiм чоловiцi тiлько усмiх.

А ось пророцтво:

Та прийде час i Ти огнистим видом
Засяєш у народiв вольних колi,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом
I покотиш Чорним Морем гомон волi.

Писано для предестiнованих на погубу, що нiчо не знають, ничо не розумiють, не видять, не мислять. Чорне море не ставок i хай покотиться по нiм гомоном волi пiсня: “Не пора”, то її в миг ока докончить гимн дреднавтiв: “Rule Britannia”. Кавказ! Не ма на свiтi рози, котрої запах так милий i пожаданий для англо-сакса, як запах Кавказького петролю. Навiть Бескид не наш, а чий хочете: угорський, польський, чеський, бо дiтей країни кормлять дуром. Стихи пророкують серiозно, патетично независиму Україну. Iдея може прецiнь здiйснитись тiлько якимсь дуже загальним голосованням цiлої, соборної України – України Олега i Володимира з населенням нинi в 150 мiлiонiв, не лиш гiпотечних 40 мiлiонiв... голосованням людей, армат, бомб i т.д.

До таемничої, животворящої природи вiдносились завсiгди поети i непоети з благоговiнням, бо її потуга i таємничiсть всеобiймаюча, безмежа. Франко так її чествує:

Мамо природо!
Хитра ти з бiса!

Для порiвнання наведемо стишки про природу не якого великого поета, а так незначного, що на него в краю величезних лiтературних богатств i уваги не звертають – Володимира Палiя:

ТебЪ природа, Божiй храм,
ГдЪ о любви поют потоки,
ТебЪ влекущей нас к мечтам,
Я посвящаю эти строки.
. . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . .

Я в них воспЪл зари восход,
Небес вечернiе пожары,
ЦвЪтов дыханье, пЪсни вод,
ВсЪ искушенья и всЪ чары
Я пЪл страдая и любя...

Як бачимо, у одного природа “Божiй храм”, у другого “хитра ти з бiса!”...

Завдання i значiння науки так рекомендує:

Ворог батько, ворог мати
Що не вчили сина,
I пiде вiн в свiт блукати
Як та сиротина.
Як мiж павами ворона
Поваги не має,
Так невчений в товариствi
Голову схиляє.

Цiль науки, щоб не бути вороною мiж павами i щоб сидiти в товариствi пав i панiв.

Єго братолюбiє – так братолюбiє:

Нi, хто не любить всiх братiв
Як сонце Боже, всех зарiвно i т.д.

забувши, що в iнчiм мiсцi до тої високоi чесноти вiдноситiся бiльше критично.

Не слiд усякого любити без розбору...

А деiнде до народа – забувши на клевети – так озиваєсь:

Як би ти знав
Чого в серцi тiм повно!
Як би ти знав, як люблю я тебе
Як люблю невимовно i т.д.

Франко свариться справдi клясичними образами!

Ти брате любиш Русь
Я-ж не люблю сарака,
Ти брате патрiот,
А я собi собака.

Олицетворена Украина наставляє синка:

Наплюй! Я синку лiпше знаю
Всю ту патрiотичну зграю.

Як видно i Україна єго не обходиться без фiзичних демонстрацiй.

А ось яко борець, чемпiон прогресса:

Лиш борися, не мирися
Радше впадь, а сил не трать,
Гордо стiй i не корися,
Хоч пропадь, але не зрадь!

Воєнний лопiт, трескiт, тромтадратерiя, – знав для кого пише.

Яко пророк, суперлятiв, абсолют, так молиться:

Силу рукам дай, щоб пута ломати
Яснiсть думкам, – в серцi кривди влучать,
Дай працювать, працювать, працювати,
В працi сконать!

Тут вiд чесноти так i морська хороба тебе розбiрає.

Клясична черта псiхографiї гласить:

I знай, коли щасливую годину
Ти прозiвав, щоб iнчих взять пiд ноги,
Тебе самого безпощадно в глину
Задопчуть, як камiнчик в брук дороги.

Отцего не хотiли русини вважати за поезiю, а коли нинiшне поколiння тим наслаждається, то – de gustibus non est disputandum. Коли поезiя є правда, добро, краса, то тут цего всего не найти. Це i не поезiя, а стихи: або блуднi iдеї, або слина i жовч. Муза не з Парнасу, не кормилась нектаром степiв, лiсiв, садiв. Любила низчi iнстiнкти.

Давнi рутенцi розпещенi божеською музою Тараса i невеличкою, але милою як “дiвка русявенька” музою “Русалки Днiстрової” вiдкидали це. Це не революцiйнiсть, соцiялiзм, радикалiзм були тим, що рутенцiв бридило; Шевченко ж був їх божеством. Це був спецiфiчний Франкiв склад духа, що їх разив, розбиваючи гармонiю їх духа i життя борительством (з чужинцями оминав борби; з бiдними русинами вона лекша), блудом iдей i чадом лозунгiв.

Томас, мiнiстр в кабiнетi Мек-Дональда, секретарь федерацiї желiзнодорожникiв, каже, що Англiя, не може собi позволити на роскiш внутрiшнiх конфликтiв”. Англiя не може, а Галич по заветам Франка, може...

Грицай атакує русинiв часiв “виступу” Франка методом Франковим; це смiло, бо поколiння, яке застав Франко, було для краю бiльше позiтивним, як поколiння, котре вiн лишив.

Нашi погляди на Франкову дiяльнiсть цiлком вiдмiннi вiд поглядiв галичан. Сподiємось, що по якiмсь часi погляди галичан не будуть рiжнитись вiд наших. Також правда мусить бути терпелива.

Так отже нi у парляментаристiв, нi у радикалов, нi у москвофiлiв, нi у писателiв основних правд про сiтуацiю суспiльностi, її потреби i задачi не находимо; тих правд не винайдено, не витеоретизовано i над краєм зависла катастрофа.

Колиб була буржуазiя, тогдi i без спецiяльних светил в безконечних щоденних дiскусiях вироблювались-би дороги, средства, цiли суспiльностi, бо коли є буржуазия, то iнтелiгенцiя працює у неї, на користь її i свою; коли нема своєї буржуазiї, iнтелiгенцiя наймається у чужої буржуазiї i держави, вiчно стоїть на роздорожу: совiсть руська – тягне за своїми, але патрон за дармо не платить i вимагає стислої роботи для себе i от i Франко пише: Nieco o sobie samym, стаття-авторекомендацiя.

В наших часах, часах викривлених понять, читається раз враз проти буржуазiї. Вдумайтесь i зрозумiйте, що буржуазия, це авангард людськости, це хранитель достояння цiвiлiзацiї – матерiяльної, духової i єетичної, основа i двигатель прогреса при тисячах її грiхiв.

Ми знаємо i видимо всi блуди буржуазiї: на них дивимось тисячi лет; на них показувала 1800 лiт христiянська аскеза; на них показує 100 лiт соцiялiстична доктрина. Однак знаємо, що де вона повстяє, родиться, там родиться праця, достаток, прогрес, культура. Можливо i певно, що є щось лiпшого, кращого, як нинiшнiй лад, але це на довгi часи тiлько в теорiї.

Говорячи про буржуазiю, ми обовязанi сказати два слова про новий небуржуазний стрiй на Русi – большевiзм. Большевiзм – на очах всiх – мимо того явище незрозумiле. Єго поняття i величина, це то, що в альгебрi X, Y, Z. Вишукаємо i пiдставимо мiсто незвiсних X, Y, Z, реальностi i всi явища большевiзму стануть нам ясними. так, большевiзм, це псевдонiм; вiн складається з двох реальностей: жидiвство i пугачевщина.

Пугачевщина звiсна: це танець грабежi, рознузданностi i голотизму, котрий все i всюди хоче прорватись, але єго держить на привязi органiзована суспiльнiсть. Жидiвство також звiсне, це паразiтiзм i експлюатацiя. Комунiзм не є то, о чiм снили iдеалiсти 19 вiку. Комунiзм в СССР, це жидiвський капiталiзм, що совхозами, внiшторгами i т.п. взяв в свої руки руськi капiтали. Iнтернацiоналiзм в СССР, це не висока iдея братерства нацiй, це жидiвський нацiоналiзм, усуваючий всюди народ руський. СССР, це не союз республик, це захват жидами бiльшої частi апарату державного руського, це завойовання державної адмiнiстрацiї. Це не республiка – respublica – це пановання шайки, головно жидiвської. Це не революция, в котрiй опровергається давнiй полiтичний чи соцiяльний лад, це погром i розгром руської iнтелiгенцiї пугачевським танцем пiд музику жидiвства, щоб заспокоїти пугачевський iнстiнкт руїни i грабежi i жидiвську жажду капiталiв.

Про iнтернацiоналiзм, соцiялiзм, комунiзм i iнчi високi iдеї не думали нi жиди, нi пугачевцi. Тi, що про це думали – їх перебито або вони утекли. Совiтизм, це не демократичний прiнцiп управи через дiскусiї широких мас, це централiзована бюрократична звязь шайок, ячейок жидiвсько-пугачевських. Коли говориться про большевiзм, пiдрозумiвається головно пугачевщину. Це не вiрно. Пугачевщину суспiлнiсть руська булаб наховстала в двох тижнях; навiть єсли нi, то пугачевщиня булаб давно приливом i натиском позiтивних елєментiв еволюцiонiзувала до нормального здорового ладу. На дорозi цего стало жидiвство. Жиди завоювателi Русi – зречись завойовань не хотять. Жиди поработителi руських народiв – i цего не зречуться. Жиди екстермiнатори iнтелiгенцй i експлюататори плєбсу – змiряють всi тi свої завойовання укрiпити. Завважали, що навiть Лєнiн, Дзєржинський, Сталiн – висказували часами iдеї i думки конструктивнi. Троцький i Зiновєв, Йоффе i Нахемкеси стоять виключно на руїнi i розвалi. Пугачевцi наситились кровi i вогню, жиди нi. Студiюйте сказане одними i другими; рiжниця основна. Питяння: Що робити? Отже пугачевцi-большевики – вони нашi; напились кровi братньої i своєї; еволюцiєю чи переворотом треба вiйти в лад мира i розвою. Основна теза: вони нашi. Подумайте на Брусiлова або Євдокима. Один мiг бути памятник до неба високий, другий мiг бути може й патрiярхом. Лицарiв i джентельменiв мало на свiтi.

Iнче дiло жиди. 3авоювателi, поработителi, екстермiнатори, експропрiятори i експлюататори. Пугачевщину вилiчите столипiнщиною; жидiвства нiчим. При новiй нагодi повторить нову екстермiнацiю iнтелiгенцiї. Руськi народи мусять їх вважати тим, чим вони є: тормозом прогреса i розвою i носителями убожества i занепаду, коли їх держиться руках, а авторами катлклiзмової руїни i смертi, коли їх з рук випустили.

Здорова, полiтична полiтика диктує помирення i союз большевикiв i закрiпощених i тероризованих небольшевикiв проти екстермiнаторiв i експлюататорiв, завоювятелiв i поработителiв в цiли освободження руських племен.

Українiзацiя Галиччини.

Факти, що в основi полiтичної, державної i культурної органiзацiї Сарматської рiвнини лежить закон цiлостi яко головна струя, де областне було струєю побiчною – iнцiдентами, епiзодами; факти, що мiж головними вiдмiнами руськими, українцями, великоросами i бiлорусами царює закон гармонiї на цiлих перiодах iсторiї аж до кiнця 19 столiття (кiльканайцять лiт ХХ-го столiття не позволяє, саме воно, нiчого певного сказати, щоб було “за” або “против” того закона); факт, що части Сарматiї о густiм населеннi творять круг з центром в губернiї Орел (гляди в “Галиччина Пiємонтом”), заключаючий в собi Галиччину; факт, що в Галиччинi населення тої самої етнiчної язикової групи що на Сарматiї, факт, що Галиччина є десятою частiю українських земель, а шiстьдесятою земель о густiм населеннi цiлої Русi; факт, що Галиччина економiчно на степенi павперiзму, полiтично поневолена, культурно глухо провiнцiональна, етично – зазначивши, що багато одиниць працювало з великим пожертвованням, – є в бiльшiй частi опортунiстична, в меньшiй сервiлiстична, навiть меркантiлiстична; факт, що Галич не дав Українi взагалi нiчого. – Галич повинен остерiгатись дiлати на Україну i деструктiвно, причинюючись через “будження” нацiональної свiдомостi, через “освiдомлювання” до захитання там прiнцiпу цiлостi i гармонiї руських племен. 3 другої сторони принимаючи в основу полiтики стан географiї, результати iсторiї, бит i культуру за-Збруча i стан полiтичний, економiчний, культурний, етичний на захiд вiд Збруча, виступає конечнiсть пiддання i пiдданняся галичан вимогам координацiї їх життя нацiонального з життям нацiональним за-Збруча. I так застосовуючись до за-Збруча галичанин мусить перейти процес українiзацiї.

Що є українiзацiя? Українiзацiя, це процес духовий, котрим галичанин стає що до нацiонального свiтогляду пересiчно таким самим, як пересiчний українець, той, котрого вiн знає з науки i лiтератури на протязi цiлого ХIХ-того столiття.

Галичанин мусить приняти нацiонально-полiтичний менталiтет українця, то є дивитись в середнiм так як вiн на Україну i Росiю, українство i московство; приняти в середнiм єго сiмпатiї i антiпатiї полiтично-нацiональнi; чутись на тiлько українцем i на тiлько обще-русом, як вони; загалом стати з галичанина українцем, взяти за взiрець Гоголя, Костомарова, Драгоманова i сотки тисяч знаних i незнаних українцiв! Галичанин приняв вже назву українця, навiть язик накручує на українське, але остав галичанином i українства в нiм полiтично – нема нiчого, культурно – поза культурою белєтристичною, дуже мало.

А понеже галичанин наповнений iнчим змiстом, то той змiст галицький (розумiємо тiлько iдеї нацiональнi) треба викинути: независимство України, її сувереннiсть, соборнiсть, iррiдентизм, вiдрубнiсть, загалом викидати треба повною долонеї всi галицькi нацiональнi абстракцiї, не боячись, що викинеться зя багато. (Не говоримо про бит! Кожда провiнцiя має свiй бит, котрого нарушувати не можна).

Українiзуючийся галичанин мусить почути себе зглядом всего того, що видить на Українi бiльше тактовно, обережно, пасiвно. Вiн мусить усвiдомити собi, що вiн нiчого вартiстного ще не дав Українi. Вiн мусить дати Українi себе самого. Вiн мусить полюбити Україну, як трилiтня дитина маму; полюбити таку, якою вона є, добра чи зла, розумна чи дурна, українська чи московська, чи пiвмосковська, прогресiвна, чи козацька, чи монархiчна; мусить вважати за свою навiть нинiшню, хору i божевiльну.

Галичане не потребують боятись, щоб вони не стали “несвiдомими нацiонально”. Чи хоть один молекул мозгу у Гоголя, Костомарова, Драгоманова є меньше свiдомий, як у галичанина?

Чи галичанин не думяє, що наведенi потентати ума i тисячi iнтелiгентних людей на Українi, а 40 мiлiонiв простих, мають в кровi свiдомiсть величезного iсторичного процесу, який 1000 лiт вiдбувається мiж Чорним i Бiлим морем, процесу витворюваного самим духом iсторiї, самою стихiєю биту, самою фiзикою Сарматiї?

Українцi свiдомi єдностi руських земель i культури, а галичанин хоче в них вмовити свiй брак змислу вiдчування духа руських земель i то накинути українцям яко нацiональну свiдомiсть?

Галичанин забув не одну важну рiч. Панруську свiдомiсть мав галицький плєбс i iнтелiгент також вiд вiкiв в кровi i костi. Доперва в 1860-тих роках свiтський iнтелiгент почав її мiняти на москвофобство-народовство – сiнонiм опортунiзму i льояльностi, а з 1890-тих рокiв потягнув за собою i бiльшу часть плєбсу, але доволi поверховно. Примiрiв на це повно.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

3 двох головних групок галичан, одних назвали поляки народовцями, других москальофiлами. Їх суть лiпше виразилиб назви: опортунiсти i панруси, бо однi приспособляли свою руську совiсть до вимог австро-польських хлiбодавцiв, а другi вважали первiсно, що галичане, хоть троха iнакшi, як “москалi”, але i “ми”, мовляв, “то само, що i вони; ми Русь i вони Русь”. Пiзнiще, взагалi по смертi Драгоманова, опортунiсти еволюцiонiзували, пiд маскою скрiплювання українства, до сателiтiзму, а етично слабшi аж до меркантiлiзму. Панруси же заперечили i вiдкинули всяке українство i стали уважатись русами, руськими. – Вони робили помилку, вiдкидаючи українство, не тiлько утопiйне або опортунiстичне, але i реальний, український провiнцiоналiзм; все те, що дається видiти, чути, дотикати, то є українство етнографiчне, наукове, лiтературне, битове, якого є повно якраз в Галиччинi i котре муситься вважати вихiдною стадiєю в дорозi до панруськостi. Вони попадали часто в комiзм i безвихiднiсть.

Опортунiсти, тяжко грiшачи москвофобством, працювали однак по змозi – многi одиницi всiми силами – на полi просвiтнiм i екойомiчнiм. Панруси замикались в мрiях руської величi, грiшили недостатком акцiї культурної i економiчної, але iнстiнкт їх був позiтiвний. I коли їм мiг робити закидiв скiлько хотiв, Дрлгоманов, то москвофобство опортунiстiв-народовцiв мало свою основу в слабостях народовцiв – в опортунiзмi. Москвофiлiв треба було звати до працi культурної i економiчної, кладучи в основу галицько-руський провiнцiоналiзм, але панруськiсть треба було їм лишити, i самим її адоптувати в такiй мiрi, в якiй її посiдали українцi Днiпровi, то є в повнiй мiрi; в бiльшiй мiрi, як та панруськiсть, яку посiдали самi москвофiли, котрi ограничувались красною лiтературою.

Ошибка лежала в некоректнiм поглядi на вiдношення мiж собою руських народiв, чи племен, чи вiдмiн. Коректний погляд каже руськi племена вважати варiєтетами одного гатунку. Species: Русь; varietates: Великороси, українцi, бiлоруси, галичане, лемки, угророси, бачка, в рiжних межи собою етнографiчних i культурних спорiдненнях.

Українцi на примiр стоять в культурнiм спорiдненнi бiльшiм з великоросами, як з галичанами; вони же в спорiдненнi етнографiчнiм майже одно з галичанами.

Iстновання тих двох партiй – народовцiв i москальофiлiв не повинно було мати мiсця, бо вони не репрезентують осiбних, нi клясових, нi економiчних iнтересiв. Їх родило тiлько вiдношення австропольських правлячих сил i кругiв. Їх родило тiлько груповi iнтереси i слабий генiй органiзацiйний русинiв.

Пiзнiще галицьке независимство народовцiв не є такою високою iдеєю, як видаєсь. Галицький плєбс i iнтелiгент поконаний пiд австро-польське ярмо – розтягнений на землi, придушений, безсильний, мiг мати тiлько одно чувство полiтичне: помiч з за кордону I вiн єго натурально мав: i поп i хлоп. Але в дальшiм поколiннi гноблений, вючись на всi сторони, вiн винаходив рiжнi формули для запрезентовання їх хлiбодавцевi: “Тирольцi сходу”, далi москофобство, москвоїдство, независимство, все це яко сiнонiма льояльностi, опортунiзму у сильнiщих, сервiлiзму i меркантiлiзму у слабших. Все це здебiльшого означало: ми їх, клятих москалiв в порох... Тому це независимство не дало жадних результатiв. Воно не серiозне. То не чистий патрiотизм, не iдеалiзм, а мiшанина руської доброї волi, руського сумлiння i життєвих конечностей.

Вкажемо тут в двох словах на прiнцiпи, якi мусять кермувати дiячем в областi життя полiтичного, коли хоче, щоб єго дiяльнiсть була позiтiвною. Необходимо є в основу полiтики покласти саме життя, сам стан, самi фактичнi данi.

Приглянемось трьом областям полiтичного життя: обастi соцiяльно-економiчнiй, партiйно-полiтичнiй i нацiонально-культурнiй.

Данi життя соцiяльно-економiчного для Галича є такi: галичане, це плєбс; мiнiмальна горсть iнтелiгенiї, плєбо-буржуазiї i пролєтарiяту головно сiльського, то є пролєтарiяту не властивого.

3 того стану рiчей випливає полiтика простою дорогою. Вона – коли здорова i натуральна – мусить бути полiтикою плєбсу; мусить лежатн в органiзацiї плєбсу в одну силу плєбсу, в одну партiю плєбсу. Буржуазiя мусить, пролєтарiят може творити свої фракцiї; але в тiснiй координацiї з плебсоМ своїм, руським. Iнтелiгенцiя – голова i мозок народа – може творити свою фракцiю, але також в координацiї i яко голова головно плєбсу. Треба вимовити десять раз: плєбс, по разу: буржуа, пролєтар, iнтелiгент, коли хочеться приступити до дiла.

Цiль дiла: добробут, культура, прогрес. Вiн лежить в доробку матерiальнiм i духовiм – в прогресiї того доробку. Вiн лежить в буржуазацiї плєбсу. Заможнiщий хлiбороб доробився, купив ланок, став буржуа; хвала єму за те, не фонтан жовчi; ремiсник доробився, заложив фабричку, став буржуа i єму хвала. Субєкт заложив склеп, а iнтелiгент купив каменичку i їм хвала за це. Всi разом закладають банки, каси, товариства – переводять буржуазацiю плєбсу, при чiм через органiзацiю продукцiї витворюються джерела працi, посади, мiсця, наповнюється кешеня i жолудок пролєтарiв, котрi дiстають тi мiсця. Стан руського посiдання поширюється, чужинцiв шахують.

Буржуаэацiя – це перша велика соцiяльiно-економiчна заповiдь для руського народа.

Заповiдь буржуазацiї виконувала iнтелiгенцiя по своїм силам i умiннi; дiлала яко елємент позiтiвний.

Деякi групи ставили проти бужуазацiї пролєтаризицiю в координацiї з iдеями соцiялiзму, помагаючи переводити полякам, жидам i нiмцям пролєтаризацiю нашого народу. Iдея нiяк не позiтiвна.

Другою областтю полiтичного життя, то є груповання в партiї. Формула для партiйної полiтики слiдує простою дорогою з положення економiчно-соцiяльного галичан. Один плєбс, з вiдтинком буржуазiї i пролєтарiяту, з iнтелiгенцiєю-мозгом того плєбсу – все це разом повинно утворити одну партiю, тому що всiх злучила спiльна недоля i гнiт i проче. Потреба унiфiкацiя груп є так очевидна, що коли її суспiльнiсть руська на переведе, то не є спосiбна на мiнiмум полiтичної не акцiї, бо то ще не акцiя, а основи до акцiї.

Долю Галича подiлило багато iнчих руських земель. Понеже цiхою руських земель є всяка дiсунiя; понеже цiла акцiя завоюватєлiв спрiяє всяким дiсунiям, їх витворює i пiддержує, то iдея унiфiкацiї на всiх полях всiх Русей: Бiлої, Чорної, Червоної i всiх пiдбитих русичiв: бiлих, великих i малих, мусить стати основною полiтичною iдеєю.

Третiй круг полiтичного життя творять iдеї нацiональнi i культурнi. Завдання, яке галичане повиннi собi поставити i переводити, це то, що ми назвали українiзацiя полiтично-культурна суспiльностi, про котру говоримо. Галичане поставили своєю цiллю галiцiянiзацiю України. Робота i ненатуральна i негатiвна.

Коли життя є рухом, то в образi представляється нам життя Галича як вiз, до котрого галичане запрягли спереду здорового коня: буржуазацiю i моглиб їхати несогiрше вперед, але вони iз заду запрягли коня – дику дiсунiю. До того деякi старались конче випрячи буржуазацiю, а впрячи заместь неї химерну пролєтаризацiю, а з заду бiльше коней зi стада дiсунiї.

Поручаємо до буржуазацiї допрячи ще два конi: унiфiкацiю i українiзацiю i тогдi: вперед! Це є формула дiяльностi галичан.

В заключеннi скажемо, що коли iстнує тiлько одна кляса плєбсу з так незначною буржуазiєю, iнтелiгенцiєю i пролетарiятом; коли та кляса плєбсу є i “народом”, “нацiєю”; коли жие в державi, в котрiй люди подiленi головно на народи, а не на кляси-партiї; коли у всякiм случаї антагонiзми нацiональнi становлять gros всiх антагонiзмiв взагалi, то русини повиннi утворити тiлько одну однiську партiйку – яку фактично становлять – партiйку: русин.

А понеже i та партiйка так дуже слаба – екомомiчно, культурно, етично, то щоб їй дати сили i самоувiреностi у внутрi, а респекту на внi, партiйка мусить почати нацiональну i культурну автоукраїнiзацiю; мусить стати, не тiлько назватись, українцями. Називались пiємонтезами; та iдея викликала в ворога радiсть i погорду. Уважайтесь скромно: мальтезами; назва викличе острах i респект.

В тих формах, в якi виливалось життя, полiтичне Галича, українство сiнонiм сепаратизму – було тормозом власної культури i в життi галичан настав рiшучо час, дати своїй культурi солiдну базу, адоптуючи iдею українiзацiї. Перед суспiльнiсттю дiлємма: або виплине, в русько – українське море, або буде i далi продавати свої слабонькi сили рiжним “Заходам” до торможення “Сходу” в першiй мiрi України.

Коли приймється в Галиччинi iдея українiзацiї, то галичанин встрепенеться на думку про похiд на Київ. Мисль походу на Київ може бути лелiяна тими українцями, котрим дорогий Болеслав Хробри, Потоцкi, Вишневецкi, Чарнецкi, Шептицкi. Нормальному галичаниновi приснивбися поход з Київа: Володимира, Ярослава, Богдана. Якби так галичанин знав, що є Київ, то вiн вiд давна, бодай вiд часiв народної “свiдомостi” бувби робив цiлi походи не на Київ, а в Київ, не з мечем, а з пальмою в руках, так як iдуть туди рiк рiчно десятки, навiть сотки тисяч людей з цiлої Русi, вiд Чорного до Бiлого моря. Бо до Київа треба iти молитись, коли вiруєш, благоговiти, коли не вiруєш; змивати Днiпровою водою хрещення Полтви, бо Київ, каже Тарас, є святий. Впрочiм, Київ може бути спокiйний. Вiд Галиччини не грозить єму нiчого. Iнспiратори походу стремлять тiлько, щоб галицька армiя розсипалась кiстками поза Галичем. О здобуття Київа для русинiв не ходить.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Простi, яснi для кождого iдеї – буржуазацiя, унiфiкацiя, українiзацiя – мiстять в собi всю потрiбну програму i всi потрiбнi лозунги економiчної, полiтичної, культурної роботи галичан. Галичане дiлають працю позiтiвну, коли дiлають в дусi тих iдей; негатiвну, коли всупереч їм.

I так буржуазацiя – каси, банки, парцеляцiа, комасацiя, склепи – загалом все, що хоть дрiбочку побiльшує стан посiдання i улекшує економiчну продукцiю приватну чи органiзовану, творить основний вклад в капiтал руського народа.

Щадити, працювати, органiзувати працю i продукцiю в можливiй гармонiї з другими, руськими продуцентами, в стремлiннi гармонiї пролєтаря-плєбсу, буржуа i iнтелiгента, дасть хоть мiнiмальнi, але позiтiвнi результати. Iдеї соцiялiстичнi i комунiстичнi мiж населенням хлiборобським, сильно iндiвiдуалiстичним; лозунги внутрiшньої клясової борби там, де нема кляс, де є всего одна руська кляса, проти котрої стоять двi кляси, жидiвська i польська, продукцiї, достатку, добра матерiального не збiльшать, тiлько єго зменьшать. Хиба в Галиччинi мало пролєтаризацiї i пролєтаризаторiв? Кого ще пролетаризувати? Тих, що мають 1 до 5 моргiв грунту? На-вiщо? Во iмя якої рацiї? Щоб сповниласъ теорiя Маркса, котра перемiнена на практику, вiдбере русинам тi шматки землi, що мають i вiддасть її одноплемiнникам?

Iдея унiфiкацiї, бодай iдея стремлiння до унiфiкацiї в питаннях ширшої, загальної натури i в поступованнi зглядом чужинцiв моглаб зi слабенької суспiльностi зробити хоть якусь пасiвну силу, але силу. Але це даремне, бо власне пульверiзацiя є органiчна признака суспiльностi, котрої вiдпорнiсть є майже нiяка i котрої сила майже нулею. Чому? Тому, що органiзм слабої суспiлностi є так зложений, що єго члени мусять поборювати взаїмно себе, а не чужинця. Коби тi, що люблять “боротись” найшли предмет борби поза своєю суспiльнiсттю!

Iдея українiзацiї в витеоретизованiм нами поняттi, сама та iдея, саме її приняття переверне вiдразу нещасного раба в гордого обивателя, хоть увязненого чужою силою. Колиб Галич приняв ту iдею, то “Slowo Polskiе” (2 сiчня 1927) не писалоб, “що не треба анi 20 лет на те, щоб “меньшостi” перестали iстнувати, i що “metoda Bismarka dostosowana do naszych warunkow nie zawiedzie nas”, бо меньшости вiдповiлиб коротко “сказанiєм” о Китоврасi.

Але Галич земля заклята. Не мае буржуазії i буржуазної інтелiгенції: має тiлько плєбс, а плєбс є все пасiвний i має пролєтарську – зароблячу – нечисленну iнтелiгенцiю. Буржуазiя тiй інтелiгенції не може дать опори, заняття, хліба, бо буржуазiї нема, нема великої посілостi, торговлі, средств, комунiкацiї, індустрії, а державний апарат i на руських землях не в руських руках. Iнтелігенцiя мусить або пропасти, або йти служити чужiй буржуазії, державi i справі.

За Австрії було духовенство якоюсь трошка буржуазією; зачала вироблюватись i дiйсна світська дрібна буржуазія; апарат державний в Галиччинi був дрібочку руський. Австрiська імперiя була на половину німецька; була в високiй мірі чеська, польська i т.д., отже крихiтку i руська. Польща є держава только польська i тілько для поляків. I русини, коли йдуть на посади, мусять служити i служать тілько полякам i тілько польскій справi, проти русинів, проти руськоi справи. Це роблять в двоякий спосiб: або стають вповне ренегатами, признаючись до руськості тілько два рази на рiк, в родиннiм кружку на Різдво i на Великдень – урядники, професорi, вчителi, або служать польськiй справi яко українськi патрiоти i дiячи – адвокати, лiтерати, публiцiсти, ученi. Вiд них поляки жадають специального галицького українського патріотизму. На що він їм? Iдея Польщi яко “mocarstwa” дасться подумати тілько при наличностi сил деструктівних i деструувчих тисячолiтнiй курс історії руських земель – сил удержуючих i годуючих розклад i розруху на Українi по можности вічну. Польща яко держава навіть не велика, не дасться подумати без ідеї независимства, iррiдентизму, “соборностi”, “самостiйностi” Україні. Тому полякам потрiбний русин не тілько яко ренегат, але i яко патриот. Бо у полякiв двi мислi; одна – нема Русi, то є України; є только Польща i Москва. Але історiя пригадує їм, що коли так, то Москва змiтає Польщу так легко, як вітер змiтає домик з карт. Тому у дiяких є друга мисль. Понеже козацьку (українську) державність докінчила та сама монархиня що i польську, то Польща i Україна, це може наче Сiямськi брати, котрi родяться i мруть рівночасно. Отже... галицькi патріоти може i пожиточнiщі, як галицькi ренегати, очевидно під услiвям, що вони хорi на mania moscovitica. Така манiя у галичан є i ії находить i Юлiян Бачинський, автор книжки: “Україна іррiдента” в “Укр. Прапорi” з 1 сiчня 1927. Галичане знають, що вiд тої їх манії полякам (та i нiмцям) серце тає i вони десятилiттями кождим публичним висказом устним чи писаним зазначують, хочби писали про бараболю, свое антiмоскальство то з пафосом, то з іронією, бо – le ridicule tue – смiшнiсть убивае. Не тямлю напевно 1920 р. чи 1921 р., але котрогось з двох тих років читаю в львiвськiм “Впередi” 1-го мая великими буквами: “Проч з царатом!” Хоть царя i царату давно не стало, але галичанин наче з просоння підносить в благороднiм революцiйнiм завзяттi цей високий лозунг!

Не треба собi робити iлюзій. Галичане – мусять працювати в дусi тих, котрi дають їм посади, заняття. Якийнебудь зізд о кабалiстичних буквах УНДО або iнчих, має сам в собі таке саме значiння i вартість, як зізд якого тайного чи явного кружка гiмназистiв. Але такий зізд мiє ціль деморалiзуючу: держати руську суспiльнiсть в ілюзії, що буцiм-то щось робиться, що зiзди щось значать, коли до них займають становище ворожi сили i що з того може щось корисного вийти. Такi зiзди в сучасну пору i в сучасних обставинах повиннiб радше проголосити меньше бiльше слiдуюче: Нам полiцiя позволила на зізд з тим, щоб ми політично деморалiзували суспільнiсть; ми є політичне нічо, бо ми пiд режімом, де прiнцiп побiди в повнiм торжествi, а друге, ми спролетаризованi, невiдпорнi; а третє, ми служимо. Ми публичних зiздiв i не повиннi устроюватн, щоб не було видно нашого безсилля i нашої деморалiзації. Але – безсильнi для широкої полiтики ми можемо розвинути значну силу в лєгальній економiчнiй, культурнiй органiзації внутрi народа, мiж нашим плєбсом, витворюючи органiзацiєю економiчною хоть не великi економiчнi капiтали; органiзаціею полiтичною груп i партій, капітали політичні, а пожичивши i адоптувавши могучi панруськi культурнi капiтали, дати основу дiйсному вiдродженню нашоi суспільностi. Отже ширшу полiтику борби i угоди, в котрiй ми тілько інструментом i елєментом деморалiзуючим i наш край i Приднiпровє, лишаємо. Але i в ширшiй полiтицi ми можемо зробити багато. Ми можемо... i повиннi молитись, співати i плакати оттак, як у Скутарi молились, співали, i плакали козаки-сердеги, тiлько голоснiще як вони. Бо у нас є могуча, хоть хора i божевiльна, сестра i велитенський, хоть пяний i хвилево пригнiчений швагер чи дядько.

Так моглиб русини поставити себе і суспільнiсть на становищi викликуючiм респект, колиб того респекту забажали. Але... галичане волять “боротись” у внутрi (вони оминають борби з поработителями; вона неприемна) замість унiфiкації; волять приємний поработителям патріотизм, замість українства після взiрцiв великих українцiв. Суспільнiсть поринає в нiрвану, але на щасття історичне фатум, поминаючи нинiшню історичну фазу, начеркнене так ясними буквами, що одчаюватись не треба. Полiтично дитинний, етично нечистий патріотизм галичан, не спинить елементарної сили історії, котрої закони находимо i дефiнюємо i нинiшнє, хоть як роздуте українство, независимське, соборне, iррiдентне, суверенне i т.д., те українство, в котрiм нема нi тiнi ідеалу i ідеалiзму, вiри i краси, правди i добра; українство, сiнонiм блуду i блофу i зради лопне нечайно вiд разу як миляний мiхур на сміх і здивовання самих єго адептів, не тілько тому, що воно йде проти iсторії, а i тому, що нема мабуть двох інтелiгентiв, котрi в него вiрять, i єго в душi дiйсно узнають.

Занепад галицької культури.

В “Дiлі” характеризує Рудницький галицьку науку i литературу терпкими неперебiрчивими словами, в “Українськiм Прапорі” Бачинській українську полiтику; “Політика” пожичає до характеристики українства слів з патольогії. Кожда групка держить інтелєктуальну силу других групок звичайно на границi приличності; i колиб власне не грішили проти приличностi i виховання, тоб мусілось всем признати рацію. Галицька наукова, літературна, політична думка рудiментарна. Берете до рук яке галицьке видавництво, переглядаєте i кажете собi: 20 лет тому читав я в тiм самiм видавництвi то саме. Коли вам в 1925 р. післали пачку газет, ви переглядаєте i кажете собi: в 1924 читав в тих самих газетах то саме; а коли вам пришлють “Український Прапор”, то ви констатуєте, що 3 літа в кождiм числі те саме раз під титулом: “Зазив до Ліги Націй”, то знов під заголовком: “До всего культурного світа”.

Читаючи по тiм всім про то, що Галич має таки культурну мiсiю не самому підцiвiлiзуватись, а европеїзувати Схід, звертаємо увагу хоть групки людей на дороги, як вилізти самим i витягнути край з тої духової забитости. Бо приступаючи до великого дiла, треба розпоряджати великими матерiялами. Щоб будувати тунель Готгарда, треба великих духових i механічних матерiялiв. Чи Схід, его європеїзацiя, его піємонтеїзація, не вимагає від Галиччини нічого? Чи в країну Гоголя, Шевченка, Костомарова, Драгоманова, Кропивницького, Лисенка, а далі в країну і Пушкіна, Достоєвського, Соловйова, Пипіна, Ковалевського i сотень других, бо i вони – всi тi пiвнiчнi- є i в Київi, i в кождiм селi України, не треба прийти з чимсь великим і позiтiвним в руках? 3 чим покажеться там галичанин?

Галич не повинен забувати, що его відношення до України і цілої Русі інче, як відношення на примір Швайцарії або Ельзаса до Франції i Нiмеччини. Швайцарія і Ельзас-Лоррень видали тисячі людей, котрi є цiлком рiвноряднi найкультурнiщим людям Нiмеччини i Франції, тому при маленькій терiторiї признаються цiлком рівними i узнаними.

3 Галичем станеться в вiдиошеннi до руських земель то саме, але тілько тогдi, коли бодай культурно ввiйдуть в руськi землi, в руську суспiльнiсть, так як швайцар належить культурно до Німеччини або Франції або до обох.

Галич мусить піддатись культурнiй духовiй українiзації. I так передовсiм мусять галичане вповнi адоптувати руський язик, яко інструмент культури i руську литературу, яко капітал культури. Бо як не можна будувати дреднавта без капіталу, так Гоголя i Шевченка не можна виліпити також без величезного духового капіталу. I вони, – також і Шевченко лiпились дiйсно з величезного загально-руського капіталу, а інструментом творення того капіталу був великий руський язик i спецiяльно висока духова, палатня – атмосфера, котрою вiд дитинства дихали.

I ми приходимо до зазначення спецiфiчного значiння язика для культури. Як мажа i вiл i польська дорога дуже пригожа для домашнього обиходу, так для їзди вiд океану до океану треба паровоза, автомобiля i аеропляну, і як українська лiтература заспокоює часть вимог домашнiх, для нинішніх культурних вимог не вистарчає, не тому, що язик який там меньше спосiбний вiд панруського, а тому, що 50 а може 500 разiв меньше на нім написано і багато разiв меньше культурних людей єго вживає i ним би суспiльнiсть це направила, то духово перше зубожiлаб некорисною, духово непродуктiвною затратою енергії, як це i видно в Галиччині. Бо язик є средством комунiкації мислi. А це средство комунiкації; котрим комунiкується легко мисль мілiонам людей вiд океанів до океанів, мисль тисячів i тисячiв людеi, котрi ту мисль вложили в тисячi i тисячі книжок – язик руський – є много раз доскональшим средством комунiкації, як язик український, которим мисль комунікується головно робочiй клясi – мисль немногих десятків людей, зложена в кiлька соток книжок невеличкої вартості.

Лiтература в нашi часи, то сотнi денникiв; то тисячі видавництв; то словники для всех язиків світа; то енцiкльопедії; то цілi бiблiотеки по всiм дiлам науки; то сотнi величезних i тисячi меньших цiлих бiблiотек в кождiм мiстi, у кождого богача i ученого.

Коли це все є, то доперва тогдi є литература i – капітал, i коли вона є, тогдi з з того капиталу виросте з босяцтва Горький або самоуцтвом Шевченко. Бо відчуваєте хиба, що Шевченко що до чувств син України-Запорожа, але що до культури дитя цілої руської культури i лiтератури.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

По смерти Драгоманова, українофiла першої половини життя, а більше общеруса другої половини життя, галичане, котрi займались литературою, наукою, публiцiстикою, звiльненi вiд его немилої контролі, почали галицький курс культури, сильно антiмосковський у всіх проявах культурного життя. Що до лiтератури, то думали, що її можна якось витворити самим механiчним записуванням паперу, i то так обильну, що буде вистарчати для потреб народа. 3 великоруської мови только переводили деякi твори, не только для народа, а i для інтелiгента, зазначуючи тим, що руська мова i iнтелiгентовi є i повинна бути чужою. В той спосіб умисно затикали обильне безпосередне джерело культури, так необходиме хотьби i для пiзнання українських земель, джерело, котре повиинноб було давати напій головний, де українське повинноб було служити яко милий близчий нам дессерт. Бо властиво треба було голосно пропагувати i ясно акцкентувати ідею, що в основу галицької культури потреба покласти повне знання всіх україньських i руських земель. Послiдовно треба пiзнати публіцістику, бит, географію, історiю, поезію, белєтристику цілої Русi, скілько дасться. Послідовно треба наставати, щоб кожде товариство, група, одиниця, запаслись київськими, петербурськими, московськими дневниками, періодиками, компендіями биту, географії, історії, більше як поетами і романістами. Консеквентно треба було основувати iнстітуції для пізнання панруської культури.

Замiсть того галицькi грамотiї подумали: “Драгоманова, Богу дякувати, нема; тепер ми на єго мiсці”. До суспільностi же сказали так: Ви читайте пильно це все, що ми вам будемо писати, а i самi пишiть – не святi ж горшки лiплять – пишiть як знаете і тим способом витвориться література i станемо на рiвнi з другими культурними народами. I пішли писати i читати то, що (пiсля того що пише Рудницький в “Ділі” або Грицай в “Українськiм Прапорi”, або “Политика”) в найбiльшiй частi не повинно було бути нi писайе, нi читане.

Доперва коли настали часи, де певне мiнiмум культури стало для громадянства необходимим, стало ясно перед очима одно страшне явище: пустинний або негатівний стан публiцiстики, лiтератури і культури так що до методiв, як що до ідей, доктрин, системiв, як що до сутi взагалі.

Методи публiцiстичної i лiтературної розмови, наслiдуючи Франка, копiюють полєміку баби Грицихи і баби Гринихи. От примір: “Український Прапор”, орган галицької дiпльоматії, обiцює 15 лютого 1926: “Роботою О. Назарука та його особою займемося небавом основно”. Бачинський там-же, криткуючи програму української нацiональної партії, закидає авторам: “чванливе пустоменьство”, “ординарну мегальоманiю”, “безглуздi фрази” i т.д. Субстантiва можливі i певно вiрнi, але яка фiнезiя в адєктiвах. Письменство галицьке служить мiсцем, де з організму можна устами викинути все, що в серединi непотрiбного нагромадилось.

Що до ідей, сiстемiв, доктрін, то “Политика”, без сумнiву видавнйцтво групки найiнтелiгентнiщих сил, пише: “У нас нема нормальної, здорової громадянської думки, бо головнi чинники, якi її витворюють, оживлюють i орудують, у нас або не iстнують або є в станi дегенерації”. Прогрес, культура, вiдродження в Галиччинi отже або нiрвана (“не істнують”), або дегенерація. Редакція “Полiтики” подає реформу преси яко раду “до направи цього стану”.

Можнаб заждати, щоб побачити в будуччинi ту реформу i її результати. А можна, не ждучи і цiлком не перешкоджуючи реформi, сказати, що реформа преси є фразою, бо лихо в тім, що нема властиво що реформувати, коли не духовi капiтали, не методи, не iдеї. Тимчасом капітали, їх..... нема; ідеї.... прiмiтiвнi: мiркувяння, котрi треба більше вiдкидати ніж реформувати, методи..... ах, ними треба стидатись i не пускати на папир.

В кiнець цiлiсть змiсту культурної мислi характеризують, крiм повищого, слова Грицая в “Українськiм Прапорi” з 1 лютого 1926: “В нас цілими десятилiттями все одно i то саме”.

Всім отже ясно одно i всi сходяться на однім: “У нас нема”... Отже кормились лiтами пісною юшкою; величали її i прихвалювали; читали томи i томи видавництв “лiтератури” i “науки”: гаяли час; за мало попадало вартiсного i констатують яко результат вiдродження: “у нас нема!...”

Ми ще в “Востоцi i Западi” видiли, що у нас нема i не буде i висказали думку покласти на “index” навіть багато з того, що є i оглянутись за сильнiшими джерелами, перечуваючи тогді, що суспiльнiсть задавиться ruthenica-ми, а що у нас “цiлими десятилiттями одно i то саме”, то приходиться повторити нинi наш висказ, бо коли культура Галича піде далi по тій самiй дорозi, то за дальше чверть столiття не буде вже до кого озиватись. Ліквiдацiя духова.

Країна могил.

Виведенi в трактатi iсторичнi закони вiдносяться до цілої Русі – північної і південної – Дніпрової. 3 подiй же самої південної Русi викристалізуємо один основний закон, котрого вище виложенi, оскілько тичать піденної Русi, є тілько частями.

На південнiй Русi є багато могил. Це звiсно. Але ми хочемо не тілько сказати, що південна Русь є країною могил par excellence, але i країною могил в сiмволiчнiм розумiннi. Пiвденна Русь це край, в котрий ішли народи в часах передiсторичних i iсторичних наче тілько на те, щоб там битись, робити її цвинтарищем, сипати могили. Цей процес i до нинi не скiнчений. Пiвдень характеризує то, що право власностi до него одного народа вічно було оспорюване другим; це земля, на котрiй жаден народ, котрий на ній сидів, не був заінтабульований; це вічна країна аспірацiй. На тисячлiттях передiсторії i історії підносили i підносять до неї право рiжнi народи i то з рiшаючим успіхом.

Пiвдень це край, котрий i до южноросiв – належав тілько короткий період. I хоть южнороси не вiдступали вiд права на титул до власностi, Южної Русi, другi, не багато звертаючи на це уваги, раз враз підносили i то з повним успіхом свое право на власнiсть.

Важне ще i то, що жаден народ в своїх борбах о независимість не числив на чужу інгеренцiю в такій мірі, як южнороси. Тут робиться зависимою независимiсть в високiй мiрi від iнгеренцiї, турков, татар, шведів, Польщi, Молдави, Сiверної Русi. В наших часах вiд нiмцiв, поляків, антанти. Тут iсторик шукає звязей з Франціею, Наполєоном, Фридрихом II, Бисмарком. Тут всi групи націоналістів – Грушевськог, Винниченка, Скоропадського, галичан, навязують з нiмцями. Словом, тут ясно виступає свiдомiсть южноруського (українського) безсилля. Те чувство безсилля i те дiйсне безсилля є законом історії Южної Русi, оскiлько вона виступає яко южна. Закон безсилля i закон могил творять один закон, присущий Южнiй Русь

Длятого, щоб ослабити аспірації других народiв, інстiнкт історiї i дух історії велів великим органiзаторам давньої Русi не ограничуватись анi на миг ока Южною Русiю, а змагати розширити свою потугу на цілу Сарматiю, роблячи вiд удачi або невдачi зависимим своє бути або не бути.

Длятого найбiльший органiзаторський геній козаччини, Хмельницький, видячи вічно оспорюваний титул власностi Южної Русi непевним i шатким, піддає країну під найблизчого їй по культурi i сiмпатiям руського царя, то є лучить з краєм оспорюваної власності.

Длятого iнстiнкт найсильнiщих умiв України – вiдкидає сепаратизм i стоїть на унії Русей.

Щасливi землi, до котрих столiттями чужинцi не пiдносять прав до власності. Щасливi шведи, норвежцi, бріти. Кроваве зарево висить вічно над Єгиптом, Месопотамiєю, Україною. Що з того слiдує?

Коли географiчнi услiвя i історiя не дали на тій країнi права на независимість, то остає синам країни шукати найдогiдніщого протекторату – коли хочете – найлекшого ярма.

Україна той протекторат найщла в північній Русі і утворила з нею соборну Русь. Юг почувся гарно. Веселість, легкість, гумор почувся в слові устнiм i писанiм южанина. Але почувся i каприз, а взявся він ось так:

Цiвiлiзацiя при данім інтелєктi чоловіка дiло повiльне. Руськi землi холоднi, одностайнi; їм тяжко вийти з примiтiвного хліборобства на інтенсівне; тяжко індустрiялiзуватись; до того на великих просторах торговля, – елемент інтенсiвної – i органiзацiйної мислi змонополiзована інородчеським, жидiвським елєментом. Русь – тяжкий віл – не може так бiгти вперед по дорозi життя, як, скажiм, лев. Руська інтелiгенцiя цего не хотіла розумiти, що i вона сама є органiчно тою тяжкоподвижною головою тяжко подвижного організму: поступова только на словах i фразах. Обвинювати треба було себе, голову, то є пять мiлiонiв iнтелiгенцiї, а не одну маленьку часть себе – царя i правительство.

Iнтелiгенція поставилась шторцом проти результату історичної еволюції краю, то є шторцом проти себе самої. Голова – мозок народа, проти себе, власної голови. Бо кажемо, що головою народа були мiлiони інгелiгенцiї, а не царь, великi князi i скiлька тисяч їх служби. Жиди, вищий органiзацiйний інтелєкт, підстерегли каприз інтелiгенції, використали єго, викликали пугачевщину, хулiганщину на великий розмiр i вiдтяли голову Русi, стяли міліони інтелігентів.

Причепивши свою голову до туловища Русi, жиди почали утверджувати розвал. До южанина сказали так: після віковiчного закона безсилля юга i після вiковiчного закона сили інтелєкту, ми хочемо заінтабульовати наше право на власнiсть на Українi. Тому пiдносимо блоф українiзації, то є рiвноправностi i справедливостi. Ми вам дамо українiзацiю України, ви нам признаєте юдеїзацiю України. Ми вам дамо право слова, ви не будете спротивлятись нашому праву на ваші землі і державні лятіфундії, а далі може і приватні. Ви нам Крим, Україну, Білу Русь, ми вам Сібір. Понеже любите борбу для борби, для спорту, ми пускаємо вас на таких же украiнцiв, южан, малоросiв, але таких; що не відкидають руськості, робимо їх “москалями”, “чужинцями”, на те, щоб ви мали з ким боротись i щоб не боролись з нами. Мiсце руського язика буде занимати наш – нiмецький дiялєкт. Понеже вiн є нiмецьким, то тим скрiпляється i нiмецька потуга у вас; язик ваш, український, займе належне ему мiсце... в гешефтi жида з мужиком.

Так отже борiтеся, поборете, ви їх, а ми вас.

Так українське безсилля робить край на перемiну пожарищем-цвинтарищем в одній фазi, порабощеним в другій фазі. Iдея независимої України, результат слабої полiтичної мислі. Бит i розвій забезпечити їй може тілько нерозривна, повна лучнiсть – з Великою Русiю, тiлько європеїзацiя, то є германiзація, брiтанiзацiя полiтнчної мислi; тілько розмах панруського ідеалiзму.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Р е з ю м е.

Полiтичну мисль Галича, України i цілої Русi чи Росії мусить детермiнувати:

1. Закон цiлостi, яку виказує історія Русей.

2. Закон гармонії Юга i Сiвера. Коли цей закон визнавали Гоголь, Костомаров, Драгоманов, то простіть, що ідучи за модою, назвемо его пiсля інiцiялiв Г. К. Д., закон гакадизму.

3. Закон полiтичної неповнолiтностi i культурної анемії.

4. Только на юзi: закон безсилля – цвинтарищ – могил.

Є чотири тайни, пояснюючі, чому Україні не бути независимою: брак (осібної) терiторiї, iсторії, биту i культури, а яко наслiдок тих чотирьох, дальші три: брак українського менталiтету, брак iдеалiзму-патріотизму i брак Гарібальдія. Кроваві эксперiменти – коли будуть – докажуть ще раз нашу тезу.

5. Закон супердержавних органiзацій, який виказує нинiшня доба всесвiтньой історії.

6. Даж-божi дари ширились на руських землях в першiм періодi історії Русi 9 – 13 вiку, з юга на пiвніч; в другiм, 13-18 в. з сівера на юг. В першiм періодi йшла руська експансiя з юга. В другiм, руська експансiя з півночi, руська кольонiзацiя – юга.

7. Чорнобожi дари йшли i зi Сходу – татаро-турки; нинi йдуть вiд головного сукцесора, Турецької iмперії – Англії, i з заходу: шведи, Польща, нинi гроза нiмецька i iї союзниця жидiвська.

8. Пункти 6 i 7 кажуть, що все руське є взагалi конструктiвне мимо всяких полiтичних егоiзмiв; все (полiтичне), що іде вiд вичислених сусидiв – негатiвне, деструктiвне. Руське означало завсiгди визволення, в дальшiй стадії нашу експансiю; сусiдне, не руське, означало завсiгди інвазiю, порабощення, чужу експансiю, а наш розгром.

9. 3 Русi в Галиччину неслась, вiд Хмельницького почавши, що кiлькадесять лет хоругов надії i воскресення численними руськими полками, а потентати пісні і слова: Бортнянський, Шевченко, Нiщинський, Лисенко, несли умилительне слово благовістi.

10. Галич, земля заклята, несе на Дніпро свою псевдо-українську проповідь i підносить навіть меч по мислi i духу чужих поработителiв України.

11. Заместь плянiв пропаганди на Українi, Галич повинен занятись собою: 1. буржуазація плєбсу; 2. уніфікація партiй; 3. культурна українізацiя, – це рамки, в котрi треба вложити всi свої сили і працю.

Трактат називається “Загадка України i Галиччини”. Завданням єго є розвязка загадки. Що до України, вiдповiдь наша пояснює історiю; що до Галича, вiдповiдь наша предсказує iсторiю. В тiм наша певність, наш спокiй i наша радість, бо все минеться, одна правда останеться. I хоть нинiшнiй день нi трохн не наш, завтра вповні наше.

Полiтичне сумлiння українця – унiонiста може бути спокiйне. 3 ним душа Сарматії.

Галич – хай снить о щасттi, хай молиться до сходу сонця i хай шепоче слова піснi, котра співається в церквах в Велику Суботу: Не рыдай мене Мати, воскресну убо и прославлюся.



Создан 15 апр 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Интернет реклама УБС