СТАРИЙ КАЛУШ

Андрей Камiнський Галиччина – Пiємонтом




Андрей Камiнський Галиччина – Пiємонтом

 

Без гнiву й жалю, наче стихiя холодної природи, життя iсторичне елiмiнує величини, що не умiють iстнувати. Проблеми, якi предкладає iсторiя нашого краю до розвязання, вимагають основнiщого розумiння iсторiчних i полiтичних подiй i явищ, як те розумiння, котре дало результати, якi споживаємо.

Не потребуємо доказувати правдi тих двох тез; їх наглядно iлюструє образок послiдного походу Галичан на Київ.

Перед нами iсторiя України з Олегом i Святославом, Володимиром i Ярославом – кождий з них унiверзiтер – на початку, доведена нинi до концепцiї Галиччини яко Пiємонту з Василем Вишиваним i другими. Перед нами концепцiя Галиччини, яко держави, котра по 150-лiтах т. зв. вiдродження, заплила там звiдкiля виплила. Перед нами трагiзм Галицької армiї, котра спонтанiчно витруснула на борьбу з опрессiєю, за визволення Галиччини, дається кинути на авантюру, губиться морально й по рядi фатальних помилок вертає в ряди опрессорiв проти котрих почала компанiю, пiддається аннiгiляцiї.

Кожда величина, кожна подiя, навiть армiя i її акцiя стає негацiєю себе самої. Наче незрозумiле фатум – негацiя панує, яко прiнцiп. Акцiя, що почалася проти Польщi, кiнчиться якцiєю з нею. Акцiя, що мала визволити Галиччину помагає закрiпощувати ще й Україну. Армiя, що повстала для борби з Поляками, вiддається в їх неволю майже добровiльно.

Що се таке? – Фарса, дитинство, манiя? Що таке українство?

Коли кара, така тяжка, постигла суспiльнiсть, мусить бути й вина.

Молодь – цвiт українського народу, що пролежувала по шпиталях i пiд шпиталями в гною серед трупiв своїх товаришiв, видить, що кожда полiтична програма, кожде полiтичне слово, кождий полiтичний акт, якими крутими стежками й манiвцями вiн би не йшов, веде до деструкцiї всего за що бореться i до аннiгiляцiї самої молодi.

Iї мемуари устнi i списанi представляються якимсь тяжким актом обвинувачення i в них тая молодь витягає руки за чимось; за правдами й законами, якi правлять iсторiєю i якi показалиби iй дедукцiї, основанi на тих правдах i законах.

Часи воєнних кампанiй нiяк нескiнчилися i муситься витворити таку полiтичну мисль, котраби в чорну годину дала результати трiюмфу, а не руїну й смерти.

Дотеперiшне українство – його полiтична мисль, його полiтична акцiя – складається з двох частей. Одну частину становлять абстракцiї, а другу деструкцiя – той комплекс сил, дiйствующих невидимо, що проникає цiле українство яко жертву.

Та деструкцiя оперуюча на абстракцiях, якими кормиться українство, давала довгi часи iлюзiї, а яко результат, вже на наших очах, не iлюзiї, а фiзичну, широку й глибоку руїну.

Руїна не прийшла сама. Iї привело те, що українство нiколи не плекало полiтичної мисли й полiтичної науки, а живилося тiльки фантазмагорiями.

Метою сеї книжочки є положити хоть елєменти пiд будову конкретної, полiтичної мисли.




Двi експанзiї.

Змiст i характер цiлої iсторiї Схiдної Европи творить експанзiя нiмецького народа на Схiд i експанзiя українського й московського народа на Захiд. Тi двi iсторичнi, собi-противоположнi струї домiнують цiлу iсторiю.

Галиччина в вищiй степенi, як котрий небудь иньший край Схiдноi Европи, стоїть пiд натиском нiмецькоi експанiї i вiдкиненої на Заходi польскої експанзiї – зi Заходу, а пiд натиском української i московської зi Сходу.

Про експанзiю слабу угорську й сильну турецьку нема що говорити в полiтичнiм трактатi. Одна була хвилева, друга давно минула.

Експанзiя, iдуча зi Заходу й їi противоположна, iдуча зi Сходу стоять проти себе наче двi чорнi хмари, раз потенцiонально, то знова фiзично, сiючи в Галиччинi недолю, неволю або й руiну. Покищо натиск зi Заходу дущий, чим зi Сходу й яко результат сего, представляється нам перемена всiх слоїв галицького народа в плєбс або й в парiїв.

Серед тих двох хмар народ незнає проти кого звертатися з мечем, а куда з сiмпатiями. Цiлий або частинами робить обороти то на Схiд, то на Захiд, тому, бо полiтичної науки тут майже немає.

Ми представимо тут, як найкоротше iсторiю, характер, натуру, закони тих двох експавзiй i надiємось так ясно, що полiтичний стан краю i полiтичнi задачi представляться яснiще як до тепер.




Експанзiя нiмецького народа на Схiд.

Германськi племена розвалили з IV. до VI. ст. римську iмперiю, залили її яко горiшна верства й осiли стало. Сей конець переселень припадає на перелом VI. i VII. ст. Границею межи Германами, а Славянами були менше-бiлыпе: Лаба, Саля, Чеський Лiс i Iнн.

Вiд того часу заничаються полiтичнi вiдносини Герман до Славян; полiтичнi, бо їх характер до нинiшного дня не змiнився i зiстає все один i той сам.

Нiмецькими племенами з Пiвночи до Полудня були: Саси, над Балтиком; Франки, на Захiд вiд Судетiв; Бавари на Заход вiд Iнну; Алємани на Захiд вiд Бiвар.

По славянськiм боцi були: Полабськi племена над Лабою: польськi межи Одрою а Вислою; племена Судецькi i Альпейськi.

Мiж Германами й Славянами велися безконечнi вiйни. Протягом тих воєн Нiмцi мають перевагу. Причиною сего було те, що Нiмцi творили бiльше одноцiльну масу. В їх користь дiлали: бiльше одноцiльний терен межи Альпами, а Балтиком; iнстiтуцiя спiльного цiсаря; бiльше одноцiльна погансько-христiянська релiгiя. Славяне-же творили три географiчно вiдрубнi групи: Альпейська, Судецька, i Полабсько Вислянська. Спiльної держави утворити було їм годi, а при тiм вiдрубнiсть племiнна й релiгiйна (вiра грецька, римська, поганська) були сильно заакцентованi.

До того Авари, а потiм Угри звили собi гнiздо серед Славян i пiдломили їх силу зараз на початку.

Одноцiльнiсть, як сказано, дає перевагу Нiмцям; а партикуляризм шкодить Славянам. Нiмцi переходять поволи до сталої офензиви; Славяни держаться в дефензивi. Gotha, окутий в залiзо, надає боротьбi характер iдеї. Обi сторони спостерiгають, що нiмецький меч твердший вiд славянського й вiд тодi полiтика Нiмцiв стала експанзiєю, полiтику-ж Славян характеризує якийсь фугiтiвiзм. Сам iнстинкт Нiмцiв – се iмператiвна домiнацiя, iнстiнкт же Славянива – се сервiлiтична субордiнацiя.

3 того часу до нинi минуло, – прожило яких пятьдесять поколiнь i кожде поколiння Нiмцiв вiдобрало кождому поколiнню Славян – земель пересiчно величиною одної або двох Буковин. Подвиг достойний труда благородних.

3 того часу до нинi нiмецький етнiчний вал вiдсунув Славян далеко за Салю, Лабу, декуди за Одру, Вислу, Нiман i Двину, за Iнн, глубоко в Альпи, в Судецькi гори, долi Дунаєм, та оазами, гнiздами й пасмами проник глубоко в славянскi землi по Чорне море Волгу й далi.

Що раз дальше на Схiд розсiдався конфiскатою i другими їй рiвнозначними способами на великiй посiлости Нiмець. Славянський, великий посiдач її тратить. Даровизнинами й привiлєгiями осiдає тут i там нiмецький кольонiст. Славянськi хлiбороби зробили йому мiсце, розсунулися на боки. Нiмецький промисловець державними законами й зручною манiпуляцiєю недопускае розвою славянського промислу. Нiмець, або його протеже й авангарда, Жид, утворив собi з торговлi монополь. Нiмецький iнтелiгент за окупацiї i опiсля вiдсуває з посад функцiонарiв Славян. В армiях Нiмець офiцером. Славянин рядовиком.

3 нiмецькою експанзiєю iдуть двi рiчi: матерiяльнi, моральнi, духовi добра – культура для Нiмцiв; матерiяльний, моральний, духовий занепад у Славян.

Процес боротьби зi Славянами витворив з бiгом столiть рiжнi органiзаiї i рiжнi методи боротъби. Проти Славян оргавiзуються Христовi походи й Ордени рицарiв. Проти Славян повстали двi могучi держави на виключно славянських землях, далеко на Схiд вiд лiнiї Лаба, Саля, Iнн; Австрiя для походу на Схiд, на Полудни; Бранденбург – Пруси для походу на Схiд, на Пiвночи.

Про тi двi держави скажемо кiлька слiв.




Бранденбург-Пруси.

Пiвнiчнi Нiмцi, пiвнiчне крило нiмецького орла, хоч ще не сцентралiзоване, пiдбиває Полабських Славян i ударяє на Польшу. Польша з початку, особливо за Болєслава Хороброго i Болєслава Кшивоустого, ставила оборону своїх земель вiд Нiмцiв, а навiть офензиву проти них, як свою головну, а може найголовнiщу задачу. Нiмцi по казалися дущими. Слiдував удар за ударом й Польща тратить Шлеськ, Захiдне Поморє, край над Одрою, Схiднi Пруси, Любушу, край над долiшною Нотицею i Вартою, Поморє Гданське й Кашубське, а Казимир Великий зрiкаєтьса навiть прав до Шлеська й Схiдного Поморя.

За Локетка, Казимiрового батька, нето полiтична сувереннiсть, а iстнування Польщi висить на волоску. Орден Хрестоносцiв мало що не зайняв Велико-Польщi, котра з Мало-Польщею творила двi послiднi польськi провiнцiї. Локетек переносить столицю до Кракова з Познаня. Утрата независимости Польщi квестiєю кiлькох десяткiв лiт.

Сталася однако подiя велика й важна, подiя, котра виратувала Полыцу. Подiєю сею є напад Татарiв на Русь.

То що зараз скажемо має капiтальне значiння.

Татари здезорганiзували руськi держави перше схiднi, а коли дезорганiзацiя дiйшла i до захiдних, тодi Польща скрiпила свою силу здезорганiзованими руськими землями, пiдбиваючи їх, починаючи з Казимiра Великого. Напад Татарiв. виратував Польщу перед неiстнуванням. Колиб нападiв тих на Русь не було, Орден бувби, як сказано вище, пiдбив останки Польщi т.є ВеликоПольщу, опiсля й Мало-Польщу; Польща булаб перестала iстнувати. Та так як животворна кров в умираючiм органiзмi, так руськi землi в складi польської держави влили в неї нове життя й за6езбечили її перед забором Нiмцiв на кiлька столiть, аж до кiвця ХVШ. в. 3 другого боку, колиб не напади Татарiв, Русь булаби зi звичайним бiгом iсторiї зорганiзувалася в централiзовану велику iмперiю i Польща булаби вже тодi пiд тим натиском Нiмцiв i Русичiв, пiд який попала при кiнци XVIII. в. – Польща вiд XIII. до XVIII. в. понесла всi полiтичнi користи з нападу Монголiв ва Русь.

Нiмцi (головно Орден) i по уступствах пороблених Казимiром Великим, натиску на Польщу й на Литву не злагодили. Коли положення Полякiв i Литовцiв ставало критичне тодi оба тi народи заключили в 1385 р. унiю, утворили одну мiлiтарну силу й користуючись засобами легко пiдбиваних руських земель, дiйшли навiть до великого розцвiту й продержалися, яко независима держава до кiнця XVIII. в. Тодi то нiмецьке, пiвнiчне крило – Пруси й нiмецьке, полудневе крило – Австрiя. забрали всi польськi землi й частину земель українських i бiлоруських – по Збруч, Буг, Нiман. Фридрих II. був королем польським, бо панував майже виключно над польськимк землями; над нiмецькими вiн не панував.

Частину українських i бiлоруських земель заняла Катерина II. Польської землi не взяла она нi одноi пяди у всiх трех розборах.

Подiли Польщi називавть розборами. Розбори – се дипломатичва назва. Нiяких розборiв Польщi, яко польскої терiторiї, не було, а був пiдбiй цiлого польського народу нiмецьким народом, зорганiзованим в двох нiмецьких державах.

Нiмецька експанзiя против Полякiв зашахувала їх акцiю на Заходi вже за Кривоустого й Польща звернула трохи пiзнiще всi стремлiння на руськi землi в руйнуючiй експанзiї. Та польська експанзiя на всiм протязi нашоi iсторiї була одною з найтящих, якi знає iсторiя. – Се незвичайна, так сказатиб пооседневва в iсторiї субюгацiя i домiаацiя, се експропрiяцiя i екстермiнацiя в найвищiй степени.




Австрiя.

Дивна i незвичайна, iнакша вiд других держав, держава австрiйська. Сподiємося легко показати, – що се держава якась маскована i то цiла маскована, а не тiльки її полiтика, бо полiтика кождої держави маскована.

Австрiя, яко добровiльний союз менших народiв, се одна неправда. Австрiя – Дунайська держава – витворена, мовляв, натуральним союзом малих народiв проти Туркiв, се друга неправда.

Австрiя начеб ненiмецька держава, а славянська, думало богато Славян – знов неправда.

Австрiя, буцiм антiтеза Прусам; антiтеза, котру навiть требаби пiддержувати i що Габсбургiв мож протипоставити Гогенцолєрнам, а австрiйську стару арiстократiю нiмецьким “parvenu”, думала у Фравцiї, навiть пiдчас вiйни, дуже значна полiтична школа.

Австрiя начеб з германiзмом нiчого спiльного не мала й в самiй назвi Austria – первiсне поняття нiмецькости цiлком затерлося, хоть Austria – Ostarichi значить Ost (deutch) reich.

Ще одна iдея.

Розбираючи iсторичнi явища основно побачимо особливо власне на тiм примiрi, що є iсторiя народу i є iсторiя держави.

В нашiм писанню ми все, як читач завважав уживаємо слова Нiмцi, нiмецький нарiд, а уникаємо по можности слiв Нiмеччина, Пруси, Австрiя. Се тому, що експанзiя нiмецького народу одна, а полiтичнi органiзацiї двi. I так “Deuschland” є пiвнiчною половиною одної нiмецької сили, пiвнiчним крилом нiмецької експанзiї, а Австрiя є полудневою половиною одної нiмецької сили, полудневим крилом нiмецької експанзii. Колиб точно означити й зазначити правдивий стан рiчи, требаби називати Deuschland – “Deuschland Nr. I”, а Австрiю – “Deuschland Nr. II”. Оба краї є однаковими нiмецькими краями. Що в Австрiї богато иньших народiв, особливо Славянсе тiлько значить, що Нiмцi оружем i дипльоматiєю їх покорили.

Не треба забувати, що Нiмцi того “Ostdeutschreich” – покорили так многi землi тiльки тому, що чули за собою духовi, моральвi, а й фiзичнi сили цiлого германiзму й на них опирались. Нiмцi австрийськi – около 25 процент, населення Австрiї – не булиби нiяк утворили Австрiї, колиби за плечима не стояли сили цiлої метрополiї.

Так посувається на Схiд залив нiмецького народу двома крилами, двома державами.

В тiм походi були часи для Слявiзму дуже критичнi.

Критичним часом був перiод за Локетка й наслiдникiв, як ми вище спiмнули.

Ще бiльше критичними для Слявiзму були часи кiнця XVIII. cт. Вже тодi експанзiя нiмецького народа опиралася о Збруч, Буг i Нiман. Наполєон своїми ударами на Нiмцiв заставив їх велику часть добичi славянськоi i то вже навiть руської випустити. Колиб ненаполєонськi вiйни, то не знаємо вже, який натиск булиби мусiли видержувати руськi землi вiд Нiмцiв вже в першiй половинi XIX ст.

Так сталося, що той третий критичний натиск Нiмцiв вiдложила iсторiя до 1914 р.

* * *

Ми думаємо, що ми ясно представили нiмецьку експаязiю на Схiд i її значiння. Та що ми рiшили занятися блище Галиччиною то представимо тепер значiвия заняття Галиччини Нiмцями (Австрiєю) вiд р. 1769 до 1772.

Те занятя Галиччини є послiдовною фазою натиску полудневого нiмецького крила. Так як Галиччина є найдальше на пiвнiчний схiд висуненою провiнцiєю пiд нiмецькою властю, так легко можна поняти, що Нiмцi зробили з неї протягом часу Пiємонт своєї дальшої експанзiї, котра в стадiї 1914 р. мала опинитися на Припяти, Днiпрi i Чорнiм Морi, а хто знає чи не дальше, бо апетит приходить з’їдженням.




Галличчина Пiємонтом.

Було фатальним для Русинiв (не уживаю слова Українець там, де слово Русин є якимось специфiчним термiном), що край, який прилучено до Австрiї 1772 р. т. є. Галиччина i 1775 р. Буковина, з нею адмiнiстративно злучена, край довгий на 580 км., а широкий на 60 до 200 км. увiйшов у склад Австрiї, яко одна провiнцiя. Се сталося головво для того, що кракiвська земля, котра географiчно аж просилася на осiбну провiнцiю не малаб столицi, бо Кракова Австрiя 1772 р. не дiстала.

Якаж була доля Галиччини за Польщi й за Австрiї?

Польща була, як назвав її генiяльно Шевченко, шляхетчиною т. є колєктивною державою зложеною з тiльки державок, кiлько було шляхотських родин, державою самоволi, де правна регуляцiя вiдносин буль зведена до мiнiмум. Такою вона була для Полякiв.

Для Русинiв була Польша ще крiм того держовою нацiональної i релiгiйної опрессiї i переслiдувань аж до екстермiнацiї руської церкви й всiх вищих станiв.

Австрiя була державою бюрократичною, а за Марiї Тереси й Йосифа II. державою просвiченого абсолютизму.

Вiд 1772 р. до нинi розличаємо два перiоди: абсолютний i констiтуцiйний.

Поляки були елементом пiдбитим, сильним, неспокiйним. Русини елементом о силi полiтичнiй мiнiмальнiй. Австрiя з полiтичних зглядiв Русинiв з легонька протегує.

Однак iнтерес Австрiї се в першiй мiрi нiмецька експавзiя й вона шле в Галиччину нiмецьких урядникiв, i нiмецьких ремiсникiв i промисловцiв. Щойно в другiй мiрi, пристосовуючи Галиччину до австрiйськоi, вищої чим польська, форми правлiння, злекшує тим самим її ярмо. Зносить невiльництво i регулює панщизнянi вiдносини, видає толєранцiйний патент i бере в карби самоволю римської церкви; обмежовує дещо права Жидiв.

Пiсля свого прiнцiпу завести у всiх краях бюрократичний лад основує у Вiдни Barbareum, а у Львовi семiнарiю i унiверситет, де виховується руська, церковна бюрократiя, котра має рядити народом в дусi престола й германiзму.

По смерти Иосифа II. запанував абсолютизм вже звичайвий, непросвiчений.

Тi часи виказують у Русинiв деякi успiхи в шкiльництвi, знесення панщини 1848 р. i скiнчилися констiтуцiєю.

Пiдчеркуємо, що головним розультатом по аннексiї був нiмецький, етнiчний залив, котрий за Иосифа II. започатковався, так сказатиб, в спосiб сильно гуманiтарний.

Настала констiтуцiя. По приборканню Мадярiв московськими вiйськами цiсар – потрохи незрозумiло для свiта – виступає сильно проти Россiї в кримськiй вiйнi i по нiй.

В поняттях цiсаря i широких верстов учених i невчених Нiмцiв руський елємент в Галиччинi є елєментом, єсли не одним з московським, то в усякiм случаю елєментом до московського дуже близьким що до народности, вiри i т. д. Що хоч кажи, що хоч роби, як хоч клянись – се елємент непевний, неблагонадежний.

Поляки-же, се той народ, що з Нiмцями, в загалi на протягу цiлоi iсторiї по крайнiй мiрi вiд Кривоустого, битися ве хотiв; елємент, що навiть з кольонiєю Хрестоносцiв, яку запросив, не мiг нiколи упоратися; елємент, котрий вiчно звертався на Схiд за Днiпро, по Чорне Море, по Москву; елємент, котрий по кождiй побiдi над Сходом давав лозунг екстермiнацiї; елемент католицький у того цiсаря, що дiлив людей на какатоликiв i єретикiв.

Цiсар рiшив подiлитись з Поляками пануванпям над Русинами.

В тiм часi мiста незвичайво зростають, а в них нiмецьке, головно старозаконне населення. Констiтуцiя многократно помножує перзонал адмiцiстрацiї, шкiльництва, судiвництва. Розвiй комунiкацii, залiзних дорiг, почт, телеграфiв вимагає тисячi технiчного перзоналу. В кождiм мiстi прибуває в двох, трох десятках лiт, лєгiон польського урядничого населення. За тим iдуть нiмецькi (жидiвськi), польськi промисли й торговля.

Русини, зiпханi в малесенький кутик судiвиицтва й шкiльництва, в залiзних руках обох пануючих елєментiв.

3 кiнцем XIX; на початку ХХ. ст. руським остає плєбс i декiлька вiдсоткiв бюрократiї на австро-польськiй службi.

Великоi посiлости нема; купцiв нема; високої бюрократiї й вiйськового стану нема. На многих полях i иньшої бюрократiї нема.

Так Галиччина стала австропольським Пiємонтом, базою до дальших операцiй мiлiтарних i полiтичних i тi операцй почалися в 1914 р.

* * *

Там де нiмецька маса стикається ва Сходi з яким ненiмецьким племенем безпосередно, там нiмеччина заливає все, лишаючи хиба простiр для археольога. Тамже далi на Сходi, небезпосередно на етнiчних границях, де Нiмцi творять горiшну верству або її часть, дiлять опрессiю з одним племенем або одною клясою над другим племенем або другою клясою населення.

Так на пр. Нiмцi нодiлилися з Мадярами угорськими племенами; так протегують Кроатiв проти Сербiв; Нiмцям-Жидам вiддали право й правду над всiми другими, головно Русинами i т. д.

Є iсторичною правдою, що слабi племена все й все у взаїмних, непотрiбних навзаводах даються експльоатувати сильнiщому сусiдовi.

Погляньмо, як реагували Русини на австрийський, а потiм на австро-польський вплив.

Ситуацiя фактична, як ми вище сказали була така: спiдну верству становила руська масанеосвiчена, бiдна й гноблена, Горiшну верству творила нiмецька (старо- й ново-завiтна) й польська верства, освiчена, богата, пануюча, зложена з бюрократiї, купцiв, промисловцiв, великих посiдачiв i iнтелiгенцiї взагалi.

Звiдси мабуть пiшло, що подивляємо нiмецьку культуру й кажемо, що Нiмцi ширять культуру мiж Славянами. На результати звичайно недивимося, а результати се обiднiння некультурних Славян, а обогачення i культура у Нiмцiв. – Славяни – долiшна верства, а Нiмцi (в перехiднiй стадiї i їх славянськi союзники) – горiшна верства. Тут курна хата, там палата; тут латана або нелатана одежа, там шовки, женчуги й дороге камiннє; тут босi ноги – там повозка, розкiшнi конi i т. д. Некультура на сподi, культура в горi,

Та горiшна верства доволi тонка за абсолютизму грубiє незвичайно за констiтуцiї. Мiста стають нiмецько-польськими з нечисленними руськими кольонiями. На село в нонстiтуцiйнiй добi до руського населения домiшується вже й польське, опираючися на тисяч моргову велику посiлiсть.

Межи руським плєбсом, а горiшною верствою Нiмцiв i Полякiв стоїть нечисленна руська бюрократiя духовенства, урядникiв i учительства. Вона, хоть симпатизує в душi з народом, мусить виконувати волю могучого хлiбодавця. Вона не може так як польська, чеська або иньша бюрократiя опертися на иньшi верстви: купецьку, промислову, велику посiлiсть i т. д. I так, коли чеська чи польська є завсiгди позитивна для свого народу, завсiгди має однi iдеї й iдеали з цiлим народом, то про руську бюрократiю тiлько хотiлобися сказати, що її робота не є негативна.

Велика отже аж страшна, матерiяльна, духова й моральна недоля продовжала панувати в українськiм народi в Галиччинi. Та не має її в наглядних цифрах. Колиби хто детайлiчно показав, який процент в Галиччинi займають Українцi в науцi, публiцистицi, лiтературi, промислi, торговлi, в вищих i нисших урядах, в великiй i малiй рiльничiй посiлости, в вiйську i в профессiях – показалобися, як далеко зайшла опрессiя, експропрiяцiя Українцiв. Українцi, (непсуймо поезiї) назвiм Русини, так як вони всi називались, займають тiльки меншу посiлiсть i часть урядництва (священникiв) i часть профессiї. Замiсть займати все або хоть яких 95 процент всего або коли вже населевня стало чогось мiшане, то хоть процент вiдповiдаючий населенню.

Що Австрия i Польща зробили собi Пiємонт з Галиччини – се отже фiзичний факт.

Якжеж ставиться до того культурне життя Руси?

Про це болючо говорити менi, що дивлюсь на факти, а не на писання австро-руських урядникiв.

Воно деколи зривається, вечно протестує i стало iндорзує той немецко-польский “Drag nach Osten” i довершує власне додушування, а прояви щоденноi полiтики й журналiстики – се вiчнi заяви й протести.

Ми дуже iнакше бачимо розвiй Галиччини, як книжки писанi на ту тему Галичанами чиновниками.

Поминаючи аморфний, початковий перiод, ми бачимо в розвою українського життя в Галиччивi вiд початку XIX. в. до тепер чотири фази. 3 тих першу назвемо: Святоюрщина; другу: Голуховщина; трету: Драгоманiзм; четверту: Шептиччина – в надiї, що вже в самих назвах найдеться квiнтесенцiя iсторiї.




Святоюрщина.

Тольки в древнiх Атенах i новiм Парижi горiла ярко полумiнь iдей i iдеалiв принесених з неба Прометеєм. Чистi душi всiх народiв хамали iскорки того огню запаленою великою француською революцiєю й роздмухували їх у себе.

З 1820-их рокiв жиють в Галиччинi Шашкевич, Вагилевич, Головацький, Устiянович. Як радiсно дишеться в веснянiм просторi, з якою роскошiю слухається в лiсi щебету пташин, так радiсно слухається їх оповiдань про Рекрутку, Мадея, Пiдлися, Месть Верховинця. В тих творах бачило три елєменти: славянство, українство, й демократизм. Мабуть треба пiдчеркнути: живе, чисте славянство, живе, чисте українство, живий, чистий демократизм. Тi придатки були причиною, що тих молодих людей знищено.

Престол закладав “Barbareum”, унiверситет i семiнарiю не на те, щоби там родилося славянство, українство й демократизм; не на те, щоби вихованцi тих заведевь, ставши шефами духової бюрократiї, позволили на такi ектраваганцiї. В Шашкевича i тов. не було одного есенцiонального елементу: австрийства. Щоби хоть один який гимн цiсаревi, або хоч Св. Юровi, а то спiває гимни в честь милої мужички, або смiлого Мадея на Чорногорi,

В тих часах Нiмцi (т. є Австрiя) заставляють на свою службу, вихованих в своїх школах, головно семiнарiях начальникiв духовенства, спиняти всi проби славянської, демократичної i нацiональної думки й акцiї.

Негативний отже натиск культури на галицьний народ iде вiд Нiмцiв. Позитивний витриснув на галицькiй, руськiй землi пiд сильним впливом розвивувшогося тодi демократичного українства на Українi й славянства по всiх славянських землях.

Се двi противоположнi течiї, котрi полiтична й наукова лiтература Галицької Руси старається надармо погодити.

Колиб кости й попiл чистих душ того часу спитав про їх iнстинкт, про iнстинкт їх iдейних струй, сказалиб, ми плили: з Днiстром, Днiпром, Україною проти Австрiї й вихованого нею Св. Юра,

Сей перiод полiтичної iсторiї Галиччини назвали ми святоюрським, святоюрщина. Узгляднюючи тiльки позитивний його елємент можна його назвати перiодом первоцвiту.

Перiод сей скiнчився галасливим i веселим 1848 роком, роком надiй i iлюзiй.




Голуховщина.

Коли скiнчилися лiта Баха (1852 – 59) й по пораженню пiд Сольферiно й Маджентою настала констiтуцiя, що по короткiм вибуху радости (1861 р.) настала у Русинiв рефлєксiя i душевна реакцiя.

Кождий Русин увiйшов в себе; заналiзував трагедiю Шашкевича i тов ...; зрозумiв, що у них були два неможливi елєменти: українство й брак австрiйства, Шашкевича й тов. знищив Вiдень i єго бюрократiя... Кождий зрозумiв, що та бюрократiя не дуже своя, а Вiдень стоїть в цiлiй своїй грозi. Вся робота, єсли позитивна, наведе знищення. В мислях пролетiв Київ i Москва, глубока Россiя, похiд Наполєона в Россiю, маєстат Миколая I. i люде подумали, що треба тихенько ждати “може то всьо колись буде разом”. – Се генеза групи москвофiлiв, головно з помiж духовенства.

I другi аналiзували долю Шашкевича i тов. I знову те саме. Українство й брак австрiйства... Молодiж, покiнчивши школи, хотiла якесь жити, треба було сягнути по австро-польськi посади. Сумлiння i молодий ентузiязм були у них українськi, вже й явився мiж ними могучий, орел Тарас. Серце рвалося у них до дiла, а з другого боку стоїть велична постать Агенора Голуховського, словами: А-ге-но-ра Го-лу-хов-сько-го, властителя посад i пана життя... I у молодих людей – повiтає генеза українства й австрiйства разом. Українство мусить бути таким на яке бодай згодиться Вiдень, або може ще похвалить i заохотитъ. Знаючи чого Вiдень хоче, група та принимає i розвиває iдею “минемоскальства” рiвнозвачого “Тирольцям Сходу”.

Вони були й мусiли бути консеквентними. Всi елєменти есенцiяльнi українства виелiмiновуються. Остають елєменти другоряднi. Остає так сказати полiтичний, український обряд, цiлий i ненарушений.

Трета група думала, що замiсть мучитися з тим українством, неповним i перецiдженим через австрiйство, краще приняти вiдразу iдею “gente Rutheni, natione Polonis-му”.

Той перiод може найкраще характеризує слово “Голуховщина” або “бiрутенство”.

Москвофiли й народовцi спорять за дрiбницi. Поза тим грають в карти й накликаються до чарки, як показує тодiшне богацтво милих, веселих композицiй того рода. – В них дуже гарно гармонiзує романтична веселiсть з сумовитим, малонадiйвим українством.

На той перiод (1860-90) припадає в 1870-х роках гарний з артистичного, трагiчний з нацiонального боку епiзод соцiялiстичних iдей Павлика, Франка i тов.

Цiлий блiдий перiод вiд 1860 го до 1890 того рр. є виразом експанзiї, натиску на Галичан зi Заходу. Слабе й блiде українство, бiльше, як добра воля i сумлiння, є слабим виразом елєменту мiсцевого руського й Днiпрового українського. Москвофiльство являється другою рiжновидностiю тогож Днiпрового й загально-руського вiдпору против германiзму.

В тiм другiм перiодi Галицької iсторiї 1860 до 1890 р., займає польська експанзiя на Галиччиву дуже широке мiсце, так широке, що Русини не видять зовсiм нiмецької (австрiйської) експанзiї. Експанзiя польська ставить в тiнь нiмецьку; та послiдна в констiтуцiйнiй добi поввого натиску на Українцiв розвинути не в силi. Нiмцi беруть на помiч Полякiв, наче виарендовують їм Українцiв i дiляться результатами.




Драгоманiзм.

Россiя вiд часiв кровавого крещення Пестеля i тов. наповнялась по береги iдеями й наукою принесеною з Европи. Виринули на верх гiгантичнi постати Бiлiнського, Гоголя, Герцена, Чернишевського, Бакунiна, Шевченка, Костомарова i др. Тих постатей реакцiйна Россiя поглотити не могла; вони панували.

В Галиччину почали являтись писання Драгоманова й пiд протекторатом його високого духа Павлик i Франко й вше немала горстка енергiчної молодiжи основують “Народ” i радикальну партiю (1890). – Немале дiло радикалiзм яко такий т. є яко комплєкс програм, полiтичних методiв, прiнцiпiв i так далi, але справдi велике дiло в области мисли.

Драгоманов лiберал, радше радiкал в европейському значiнню, кинув в Галиччину iдею українства, московства й европеїзму, – в тую суспiлънiсть бiдну, пригноблену, дишучу гнилим, невiнтильованим воздухом. Обi галицькi партiї, народовцiв i москвофiлiв в основi подiбнi, як Сiямськi братя, вiн критикував часами навiть аж з пересердєм, опускаючи з виду положення тих майже парiїв, майке гельотiв, у котрих, щоби не бути сервiлiстом треба було пiднятися до геройства й бути засудженим на знищення. Вiн вказував народовцям i москвофiлам на українство, так сказати, Днiпрове, Київське. Вiн казав Українцям полюбити московство, а москвофiлам полюбити українство.

Радiкальна партiя має значiння тим, що почала учити й учитись полiтичної практики т. є творення програм, вiч, товариств, та дала сильний товчок деякiй економiчнiй роботi вже цiлого українського загалу.

Тую фазу в iсторiї Галиччини називаємо “драгоманiзмом”.

Найважнiщим дiлом драгоманiзму було то, що вiн велiв Галичанам з комбiнацiї українства у московства шукати iдей, iдеалiв, сил й науки й свiтогляду й дорiг. Пiсля него дiференцiї мiж українством, а московством се щось домашного, внутрiшнього, свого. Гнет в Россiї походить вiд абсолютизму, вiд правительства. Коли воно впаде, а се мусить статися, дiференцiї мiж українством i московством вирiвнаються самi собою.

Так отже в тiй третiй короткiй фазi продовжується натиск двох противоположних струй на Галиччину. Натиск нiмецький i польський, котрий в 1880 тих роках довершує закрiпощення Галичан (процес Ольги Грабар i тов., реформа Василiян) з одної сторони, а з другої сторони могуча струя европейського радикалiзму й москво-українства влити в Галиччину Драгомановим. Се найкращi днi життя Українцiв в Галиччинi, так гарнi, як провеснок Шашкевича й товаришiв. Ще кращi, бо новi iдеi пiшли доволi широкою струєю.

Хоч радикалiзм мiг на себе звертати увагу Австро-Польщi, та надто небезпечним бути не мiг. В разi потреби недозволяється на вiча, збори; розвязується органiзацiї, а евентуально багнетується кiлькох мужикiв i справа скiнчена. Драгоманiзмови мусiли пiддатися i радiкали й народовцi й москвофiли й хоть не легко, а пiддавались, бо вiн вказував на обильне джерело духових i матерiяльних богацтв обох Русий. Його аргументацiї опертися було годi.

Драгоманiзм був небезпечний, бо казав дивитися на Схiд, а тим небезпечнiщий, що перевертав i змiняв цiлу галицьку iдеологiю, пiдчас коли радикалiзм обявлявся в конкретних зверхних формах.

Радикалiзм зверхний можна було знищити полiцiєю. Драгоманiзму, дiла духа, полiцiєю звищити годi, але вiн оставав тим небезпечнiщою величиною, що вимагала знищення iмператiвно.

Драгоманов умер 1895 р. i в тiм роцi перестав виходити “Народ”. – В життю галицьких Українцiв почалася нова фаза, котра тягнеться до нинi.




Шептиччина.

Хотя Польща й Австрiя, роздiлившись властю в Галиччинi, опанували на дiлi вже край, однакож ще не доконали. В українськiй суспiльности остала крiм драгоманiзму ще одна величина, котра Польщу й Австрiю також непокоїла. Була нею одна часть бюрократiї, а iменно духовенство. I ся величина була також до знищення.

Духовенство було з усеї нечисленної галицької бюрократiї iнтелiгенцiєю найбiльше українською, найбiльше здоровою фiзично й морально. Його релятивної независимости не треба поясняти. Що воно було найбiльше українським ясно з того, що його сини, стаючи свiтською бюрократiєю були народовцями чи москвофiлами, а не ставали gente Rutheni, natione Poloni, противно дiти свiтської iнтелiгенцiї ставали Poloni. – Здорова морально зi звичайною людською моралю, без покликання, без девоцiї, без грiха.

Найважнiще однак то, що здорове фiзично духовенство було наче магазином украївської iнтелiгенцiї. Се власне пекло Польщу й Австрiю. Без припливу iнтелiгенцiї з духовенства, українська бюрократiя польонiзуваласьби швидше й лек- [ ше, бо сини бюрократiї все такi ще цiлком української, живучи по мiстах, ставали natione Poloni в однiм поколiню. По друге, без священничих дiвчат українська iнтелiгенцiя немалаби де женитися i бралаби за жiнки (як то почасти й дiється з причини недостачi дiвчат) польки з менше iнтелiгентних кругiв. Руїна iнтелiгенцiї й українства ясна. Се було причиною заходiв коло целiбату.

Кромi того духовенство тримає руську, чи грецьку вiру з її поезiєю богослуження, з її красою i богацтвом обряду. Воно опирається вводженню беззвучного й бездушного латинства з його iдолопоклонством, забобоном i грiхом. – Се нова рацiя до його знищення...

Отже драгоманiзм i духовенство се двi величини, одна до зашаховання друга до знищенвя, були причиною, що Австро-Польща висуває на митрополичий престол чоловiка вже цiлком свого, бо хоче мати такого, котрийби дiло перевiв i на котрого можна спуститися.

Ще один елємент. Великi забори славянських земель через оба нiмецькi крила Австрiю i Пруси, доконались в трех розборах Польщi – столiт тому назад. Послiдний забiр Боснi i Герцоговини доконовса 45 лiт тому назад. В 1871 р. вiдсвядкувано в Верзалю апотеозу германiзму й зєдинена, могуча Нiмеччина повзяла iдею зєдинитися ще з Австрiєю i на всю решту Европи ростягнути гегемонiю, або й домiнацiю. Чи легко се зробити, чи нi, але по россiйсько-янонськiй вiйнi почали приготовляти прискорену, приготовляючу акцiю. Помiж Балтиком, а Чорним Морем i межи Чорним, а Адрiятиком, Нiмеччина й Австрiя обняли своєю акцiєю всi краї, всi области людського дiлання, всi органiзацiї, всi iнституцiї, проникли їх, обняли своїм впливом i взяли в свої руки фiзичний матерiял i мозок всiх суспiльностей по Чорне Море й Урал.

Нещасна Галиччина мала призначення стати не чимнебудь, бо одержала тепер специфiчну мiсiю, стати Пiємонтом, вихiдною стадiєю в поневоленню богатої України. – До сего треба було чоловiка, що розумiє i воєнне дiло, що може Українцiв держати в руках, що може без великого пiдозрення зноситись з мiлiтарними й полiтичними кругами й їх iнформувати. Нато треба було чоловiка свого, бо Українець, хоть i сервiл]ст, а совiсть у його таки українська, як то було хотьби навiть у Сильвестра Сембратовича.

Iсторичне провидiння знало, що Українцiв, так як 250 i 300 лiт тому, будуть знов возити до Варшави; воно знало, що може статися i так, що мужицтво або молодiж хопиться за оружя. Ходило отже о те, щоби якось так складалося щоби всякий почин i всякий подвиг обернувся в нiщо, вийшов на шкоду українству, а на користь Польщi i Австрiї. I так отже сталося, що начальником i шефом Українцiв в пiдготовляючу пору й в пору, коли Українцi найшлися пiд Польщею став граф Шептицький – в котрiм i виховане польське i кров польська, котрої чоловiк як небудь шануючий себе вiдпекатись, чи котру зрадити незнаємо чи пiсмiвби.

Подiї призначенi духом iсторiї далеко завчасу, коли їх ще жаден смертний не видить, виконуються неначе припадок, хоч припадком неє.

Пiд авспiцiями Шептицького продовжається з великою iнтензивностiю напрям деструктивної роботи, яка велася досить екстензивно вiд початку констiтуцийної ери.

Вернемо ще на хвилину до часiв Голуховщини, щоби зрозумiти саму натуру положення, ситуацiї i людий.

Ми вже сказали, що польська верстка почала скоро грубiти з початком конституцийної ери, коли то Австрiя з Польщею фактично рiшила залити все українське.

Констiтуцiя принесла зi собою велике запотребування людий для адмiнiстрацiї, судiвництва, шкiльництва, комунiкацiї, для великоi посiлости, промислу й купецтва. Треба було богато служби, пiвiнтелiгенцiї. Найшлося дещо мiсць i для Українцiв.

Дiти українського плєбсу й духовенства вiддають собою частинку матерiялу для державної i приватної служби, для пiвiнтелiгенциї i для низшої бюрократiї, а iменно для суду й шкiльництва. Тi Русини, що становлять низшi, службовi чини або пiвiнтелiгентнi, польщаться так швидко, як тiлько можуть, бо польщення є властивим услiвєм їх приняття. – Iнтелiгенти же бюрократи друге дiло. Однi польщаться також так скоро, як можуть, стаючись тими “natione Poloni”, а другi з певним сумлiнням i людським достоїнством в першiм поколiнню не польщаться i з помiж них то виходять дiялнi Українцi. Однак вже дiти тої власне бюрократiї що остає українськоiо польщаться майже без виїмку. Не легко нагадати собi дiтий українських бюрократiв, хочби дiячiв, котрiби не польщилися. Дiти їх затирають за собою всякi слiди українства. Тiлько духовенство остає вiд початку до кiнця українським.

Так отже iдея українства у iнтелiгентiв, кромi духовенства, держить тiльки малу частину бюрократiї i то тiлько на одно поколiння.

Сей культурний процес атрофiї творить бiльшу частину змiсту галицького вiдродження. Меншу часть змiсту того вiдродження творить дiяльнiсть українського поколiння бюрократiї. Та бюрократiя по слабим силам i засобам держить українство пiд давлячим натиском, як знає i умiє, часто вичерпуванєм послiдних сил фiзичних.

Гушалевич (пiсня); Дiдицький (лiтература й полiтича дiяльнiсть); Наумович (народна лiтература й протест проти natione polonis-му); Огоновський (лiтература i лiнгвiстика); Барвiнський (шкiльництво); Романчук (парляментаризм); Федькович, Франко (лiтература); Павлик (Новi струi полiтичнi, “Народ”); Пелеш (богата церковна литература); Олесницький (особистiсть репрезентацiйна, економ. органiзацiя); Грушевський (iсторiя); Войнаровський (парцеляцiя); Онишкевич (коммасацiя); Нагiрний (церковна архiтектура, органiзацiя Народної Торговлi); Трильовський (органiзацiя Сiчей); Нiжанковський (музика) i многi десятки других змагали недати задушитись спiднiй верствi пiд горiшною чужою. Продукцiя їх дiяльности: “Слово”, “Дiло”, “Народ”, “Просвiта”, “Наукове Товариство iм. Шевченка”, “Народний Дiм”, “Народна Торговля”, “Днiстер”, гiмназiї i т. д.

Та бюрократiя однак на австро-польских посадах мусить примiнювати свою дiяльнiсть до iнтенцiй i плянiв австро-польських правлячих кругiв. Вона се робить пружаючись з певного рода судорогами сумлiння, але сильно пристосовуєсь. Вона витворює деяку науку, деяку лiтературу й полiтику в котрих змiст українства переплiтається однак зi змiстом австрiйства, котре то друге домiнує. Бюрократiя стає “Тирольцями Сходу”, “камеральними”, “порядними” Русинами. Бюрократiя розхвалює констiтуцiю величественну в своїх плодах для иньших народiв, а маловартну для Русинiв, очевидно не яко констiтуцiя, а просто тому, що з нею почалося австро-польське порозумiння.

Все добро для Русинiв лежало в знесенню панщини 1848 р. Констiтуцiя-же заступала Нiмцiв Поляками, ане Русинами. Русини й Поляки перед констiтуцiєю бiльше менше рiвноряднi; через констiтуцiю Поляки спихають Русинiв пiд спiд.

Кожда наукова, лiтературна чи полiтична книжка, кождий трактат чи статя мала на цiли заслонювати поневолення, а показувати всi блага, якi спадали на народ вiд Марiї Тереси. Вся наука, публiцистика, навiть лiтература в кiнци й полiтична пiсня стає українською тiльки що до форми; що до сути є фалшом i неправдою, котра блудними огниками манить в пропасть i закривая нещасний стан порабощеної суспiльности.

Всi iсторичнi подiї звязанi з українством розбираються тенденцiйно й поверховно, без нiякого iсторичного методу.

Так примiром фальшивiсть методiв досвiду покажеться з слiдуючого примiру:

Бюрократ, котрого дiти польщаться i забороняють собi самим навiть говорити українською мовою, говорить з обуренням про указ з 1876 р., котрий заборонює по українськи публiкувати. Галичанин удає, що не розумiє рiжницi мiж забороною власною тут i забороною правительства там. В Галиччинi iнтелiгентний син або дочка українського бюрократа вiдпекується як тiлько може й де тiлько може українського слова й походження. На Українi iнтелiгент пiдчеркує своє малороссiйство, чи українство й величається українською пiснею i у себе й по широких просторах вiд океанiв до океанiв. Указ чи неуказ, констiтуцiя, чи неконстiтуцiя тут нi при чому. Український галицький бюрократ не хоче зрозумiти, що гнет на українське слово походить там вiд правительства, тут вiд нацiї польської i нiмецької; там лопне з констiтуцiю, тут нiколи; там є се впрочiм гнет на язик, а не на нарiд, тут є екстермiнацiєю всего, що українське.

Очевидно, що українська галицька iнтелiгенцiя iнакше поступати не могла, як поступала, бо протестантiв спiткалаби доля Шашкелича й тов.; Павлика й тов, а героїчних подвигiв вiд загалу жадати не можна.

Коли отже вiд 1860-го до 90 го року, тоє до Драгоманова, Галичанами переводиться так сказати автоаннексiя Галиччини до Австро-Польщi, то з часiв Шептицького процес той стає нервозно приспiшеним i приготовляє аннексiю ще й України.

В часах, коли нiмецький 100 мiлiоновий народ приготовляє плян володiння над цiлою Европою, а може й цiлим свiтом; коли в кождiй країнi свiта, малiй i великiй, зорганiзував вiн сили свої i не свої для переведення сего пляну; коли в Галиччинi нiмецько-польська верства згрубiла так значно, а українська верства почала тончати навiть в плєбсi, українство, нерозумiючи, що германiзм готовий пiднятись в похiд над Днiпро й поглотити українство й розлити по нiм свою горiшну верству i знищити все, що не є плебсом, українство галицьке виступає на стрiчу сему нiмецькому заливовi з iдеєю Самостiйної України.

Украiнство перемiнюється тепер в якийсь слiпий люнатизм. Його не обходить нi географiя, нi iсторiя України; його не обходить полiтична мисль Европи й її феномени; воно служить слiпо такiй iдеї, яка є в iнтересах нiмецького заливу й приготовань до нiмецької мiлiтарноi домiнацiї. Тепер вже твори українських бюрократiв писанi наче диктованi нiмецькою заборчою iдею. Є навiть твори, що виглядають виразно, якби писанi вже не бюрократами, а агентами.

Се все робиться в переважнiй части в сферi впливiв Шептицького й тому про його особистiсть скажемо кiлька слiв.

З бiографiй, славословiй i апотеоз сеi замiтної, iсторичвої особи довiдуємося, що вступив до монастиря Василiян 1888 р. – тодi, коли українство доконувано.

Українство небуло тодi нi в модi, нi в жаднiм, якiм небудь розмасi або розгонi й очевидно вiн вступав до чина (поза особистими, людськими причинами, якi нас не обходять для того, щоби, яко богатий, титулярний чоловiк зробити релiгiйно-полiтичну карiєру свою i польського народу.

Так i сталося. По кiлькох лiтах засiдає в Св, Юрi. Та 1890 тi роки були не тим, що 80-тi. Радикалiзм i радикали й розбурханний рух культурний i полiтичний серед Галичан не радикалiв, дає Русинам доволi значну суму й тягнути духовенство прямолiнiйно до Австро-Польщi не легко. – Шептицький пристосовується.

Цiлу його довгу дiяльнiсть супроводжає з одного боку славо-словiє i апотеоза, а з другого вiчне подозрiння i недовiря. Однi Русини держать його за Провидiнням пiсланого спасителя, другi за зручного Валєнрода, що має за задачу так сказати, вiддати Україну Польщi. Поляки держали його однi за великого чоловiка в звоїм поцяттю (to wielki czlowiek значiнню “wielki Polak”), другi за зрадника, бо все таки кров в нiм польська й зрада одних, чи других є апарентною.

Ми дотепер говорили про те, що заключається з цiлого ряду фактiв. Тепер приглянемося ще деяким фактам, котрi є евiденцiєю в англiйськiм того слова значiнню.

Шептицький i його приятелi признають, що його iдеєю є Українцям i Москалям “дещо доброго дати”. Тоє “дещо добре” в “єднiсть зi св. католицькою церквою, через котру спливає ласка Божа, а в котрiй є єдино правдиве жерело спасення” ( Гл. “Царський Вязень”. Львiв 1918).

Та iдея виповняє цiлу його дiяльнiсть, замiри й iдеал. В той спосiб хоче вiн зблизити Россiю й Україну до “захiдної культури”. – Змiст книжки “Царський Вязень” виповнений тою iдеєю. Кожда його бесiда й кождий акт має на метi вище сказане.

Християнська вiра, як i всяка вiра, переходить в нашi часи велику крiзу. Жаден ум не збагне яка будуччина свiтоогляду релiгiйного. На Українi i Московщинi панує в цiлiй ширинi вiра грецька, чи православна. Шептицький хоче завести там вiру iньшу, нову, греко-католицьку. Чи застановлявся сей чоловiк i його приклонники з одної сторони, а всi люди, котрi як небудь любять Україну з другоi сторони, що се значить запроваджувати нову вiру ? – Чи запроваджування христiянської вiри пiсля поганської не коштувало 300 роков борби й крови? – Чи запроваджування протестантизму на мiсце католiцизму не коштувало Захiдню Европу воєн вiд 1517 до 1648 р.? – Чи запроваджування нової вiри (безвiря) большевиками не коштує Россiї руїни ? – Чи запроводжування унiї на Українi не коштувало Українi соток лiт руїни, огню i крови?

Представмо собi, що iдея руїни, огню i крови приймається не тiльки в чиїй небудь головi, а в дiйсности. Так шо-ж дiється. В кождiм селi попри православнiй церквi будується греко-католицька, Подумаймо собi скiлько рiжних iнтересiв рiжних людий нарушується. Подумаймо собi безконечнiсть антагонiзмiв мордiв-бiятик, огнiв, шибениць, убiйств мусить супроваджати такий процес.

Чи українець не жахається того, коли того не жахається Шептицький ?!

Для якої рацiї?! – Чи спасення душi буде достаточною рацiєю руїни ?!

Пiдчас вiйни й увязнення Шептицького iдеї дiяльности в напрямi унiї, чи окатоличення Поднiпровя, або i цiлої Россiї зiстали скристалiзованi i затвердженi в бесiдах Шептицького i його товаришiв так, що заперечити їх нiхто не зможе, а мабуть i не схоче.

Тi самi тенденцiї дадуться прослiдити вiд самого початку його дiяльности. Здається, що нi вiн, нi його приклонники не схочуть заперечити його тенденцiй до целiбату духовенства, тенденцiй до заведення римського калєндара, розвою Василiян, вибору на помiчникiв людий таких, як Хомишин i Ортинський i др., котрi переводять для нього то, чого вiн особисто переводити, яко квестiонований Русин не мiгби i т. д.

Вся та дiяльнiсть до вiйни ограничена взагалi Галиччиною. Пiдчас i по войнi розширена на щастя слабо й на Россiю, привелаби в результатi руїну України або й цiлої Россii.

Скаже хто, що се робота пожиточна, чи непожиточна, але все таки чисто релiгiйна i скаже, хто що Шептицький тую роботу переводить в добрiй вiрi й що найбiльше можна сказати, що є у його idee fixe. Та воно не так.

Релiгiя не є тiлько релiгiєю, але й полiтикою. Хто каже, що релiгiя з полiтикою не має нiчо спiльного, той милиться, або милить другого. Релiгiйна боротьба, якаби вибухла на Українi, єслиби грiшнi iдеї унiї чи католiцiзму далися так легко поширити, хто скаже що не малаби характеру й наслiдкiв полiтичних, державних, соцiяльних, нацiональних i iнтернацiональних? Таж тая боротьба булаби в першiй мiрi корисна польськiй експанзiї на Схiд, так як вона була корисною тiй експанзiї в минулих столiттях. Таж Українець вчера православний, ставши нинi греко-католиком, бувби, заохочений iти до польського костела по крайнiй мiрi до часу “поки вибудується греко-католицька церков”; вiн бувби заохочений i змушений шукати польського “ksiedza”, де не має греко-католицького священника i т.д. i т.д. Така унiя не булаби отже нiчим iньшим, як авангардою Польщi, поширенням польських впливiв i експанзiї но некористь якої небудь України. Се рiчи так страшнi, що ми питаємо, чи адепти тої науки застановлялися над тим.

Пiсля того є отже рiчю ясною, що i дiяльнiсть Шептицького не релiгiйна, а полiтична. Се на великi розмiри зачеркнена iдея в своїх результатах польонiзацiї i польської полiтичної домiнацiї.

Чи може католицизм се захiдна культура (Гл. Цар. Вязень стр. 54.) як хоче се пiддати Шептицький i що його приймати значить зближатись до захiдної культури ?

Принимати захiдну культуру значить принимати форми економiчного, культурного й полiтичного життя, методи iндустрiї i торговлi, захiдну науку, основаву на експерiментi й обсервацiї i дослiдi; т. є тую захiдну науку, котра, як раз так проти захiдної, як i схiдноi релiгiї. I ми за тим, щоб черпати захiдну культуру всiми способами, якi тiльки можливi. Та захiдна наука стоїть проти захiдної релiгiї яко останкiв тої далекої мивувшини, коли ще “заходу” на свiтi не було.

На Заходi є богато рiчий, котрих принимати не можна. Там є кiлькадесять деномiнацiй протестантських. I они на Заходi та ми радимо тi протетантизми, як i католицизм, лишити на Заходi, а на Сходi лишити ту вiру, яка є, а спроваджувати, коли хочете вагонами захiднi економiчнi i культурнi методи й науку.

Чи iнтелiгент, що знає як так iсторiю тисячей лiт, не навчився до нинi, що вiру найлiпше лишити всюди таку, яка де є доки тiлько можна, доки виразно непередавна, доки виразно нешкiдлива, а коли приходиться iї заступати то заступити не другою вiрою, а наукою. Тiлько так можна поступити пiсля Ляпляса й Кiвiє, Валляса й Дар вiна. Коли простолюдин питає вас про питання фiльозофiчнi й релiгiйнi, то порадьте йому держатись того, що знає, а як нi; то засiсти на двайцять лiт за книги. Всi бисери, якi є в римськiй вiрi, всi бисери, якi є в грецькiй вiрi, будуть потоптанi простолюдином, так само всi бисери рацiоналiзму й вольнодумства будуть ним подоптанi, коли викличиться противенство iнтересiв i коли з прозелiтизмом будуть звязанi iнтереси рiжних нацiй або рiжних кляс.

Що до Унй, то її вше достаточно ширили вiд 1340 р. до нинi все тi самi три коллєктивнi апостоли: шляхтич, бiскуп i жидовин – арендар. Галицькi iсторики повиннi в тiй справi заговорити й сказати: досить того.

Дiяльнiсть Шептицького є релiгiйно-полiтична, деструктивна для нашого народу. Вона можлива в таких розмiрах тому, що галицький народ i iнтелiгенцiя се бiдна й пасiвна суспiльнiсть, так бiдна, що яку половину мiсць i посад держить в своiх руках той чоловiк. Так тiлько тому можливо се, що полiтика цiлого довгого перiоду iсторiї Галиччини аж до нинiшних днiв ним змонополiзована. Так i складалося, що кожда iдея, мисль, акцiя, якийби й не був початок i дальший хiд, кiнчиться фатально.

За Шентицьким появилося у нас многодругих того самого рода кавалєрiв спасителiв України: Васильки, Тишкевечi, Вишиванi. Макси, Бони, Жани, Клiменси, Редемтористи, Дженокiси i другi, котрих “imie jest 44”, щоб сповнилось написане. Звичайно на бiднотi, наче на буйно згноєнiй землi є мiсце для роскiшних буйних цвiтiв.

В заслугу Шептицькому ставлять його дiяльнiсть фiлянтропiйну й етнографiчну (захоронки, школи, бурси, музеї i т. п.). Нiяк сего ше можна не видiти й ми ставимо се в заслугу, однак рiвночасно мусимо розумiти, що се один процент того великого добра проти девятьдесятьдевять процентiв широкої руїни до якої довела полiтична деморалiзацiя галицької iнтелiгенцiї.

В результатi Галиччина зробила великий крок вперед, яко величина для фiлянтропiї, музеїв i архiвiв.

Вся та робота довела до катастрофи.

Так як тая австро-польська сила, що похоронила колись Шашкевича i тов; опiсля слабий визвольний рух в 70-их роках; опiсля драгоманiзм, так i 1918 р., коли iнстинкт чистого українства в молодiжи згуртував її на швидко в значну армiю, вистарчаючу в даних обставинах для визволення з пiд австро-польського гнету, так та австро-польська сила з єї шефом Шептицьким, котра стала вже наче iнстинктом бюрократiї вивернула ентузiям i акцiю на нiщо. Все одно якими невидимими, темними дорогами се переводилось, воно мусiло так статись, як сталось. Австро-польськi поколiння над тим працювали, щоби галицько-українськi поколiння пронялись сервiлiзмом i деморалiзацiєю.

Мусiло cтатись так, щоби молодiж в своїм благороднiм поривi обернулася плечима до Полякiв, з котрими воювала. Сини країни, котру позбавлено всiх станiв кромi плебсу мали iти визволяти веселу Україну з її повною життя, веселости й романтизму iнтелiгенцiєю, з її богацтвом i богатими станами рiльництва, промислу; країну, де родилися Гоголь, Костомаров, Шевенко, Лисенко, Драгоманов.

Очевидно, де не було тверезої полiтичної iдеї, а тiльки хитрiсть одних, а полiтична фантазiя других, там мусiв запанувати хаос, руїна, зрада на всi боки й тi молодi люде, що вернули “з дороги в Галиччину череi Київ”, зрозумiли мабуть, що руїна краю i аннiгiляцiя їх самих були так основно приготованi, наче призначенi.

Вiдродження – синонiм декаденцiї аж до аннiгiляцiї.




Експанзiя зi Сходу.

Приглянемось теперь експанзiї, яка iде зi Сходу, з Сарматii.

Коли один конець циркля поставимо в мiстi Орел, природнiй столици комунiкацiй Россiї i радiюсом на 1000 км потягнемо перiферiю кола, то i перiферiя та буде йти через Карпати, гирло Дунайське, Чорне море, гори Кавказ, Каспiй, суворi i пустиннi степи Сходу, холоднi пустинi Пiвночи, Онегу, Ладогу, Балтик, i тiльки зi Заходу лучиться пiсковими й багнистими землями з нiмецькою рiвниною. Одна цiлiсть, наче остров, о природних границях.

В нутрi тої перiферiї, що обiймає 3 мiлiони квадр. кiльом., находиться майже цiле населення Сарматiї. Все, що позатим на Пiвночи i Пiвнiчнiм Сходi се географiчнi, майже незалюдненi аннекси.

Се є Україна, чи Русь, чи Россiя, як хочете одна рiвнина, одна, нероздiльна цiлiсть.

На тiй цiлости хто занимає нинi полудневу часть, буде завтра займав пiвнiчну; хто нинi займає пiвнiчну часть, буде завтра займав полудневу. Кавалєристи Азiї, авантурники Скандинавiї, гуляли по нiй цiлiй. Хто живе на захiднiй части тої перiферii, як Литовцi, або Поляки, або хто хотьби дiткнувся тої захiдної перiферiї, як в послiднiй кампанii Нiмцi, опянюєсь вiдразу аспiрацiяма сягнути по Київ i Москву i далi i далi по рiвнинах, доки очi несуть.

Сiй єдности сприяє бiг рiк, котрi в загалi лучать всi її области зi собою. Цiла фльора й цiла фавна всюди тут сприяє одному типовi рiльничої культури. Люде одної области того кола займаються взагалi тим, чим люде всiх иньших областей замкнутих перiферiєю. Україна етнографiчна творить сегмент перiферiї, сегмент одної цiлости. Доказувати географiчну осiбнiсть України можна тiльки на замовлення. Ту осiбнiсть чи вiдрубнiсть, як говорять тi, що хочуть скрiпити неправду, ужиттєм пересадного слова можна утвердити хиба викопавши на етнографiчних межах море завширшки Чорного й висипавши вал височиною Кавказу. Рiжницi рiжних областей замкнутих перiферiєю очевидно iстнують; вони є: їх треба пильно студiювати. Тi рiжницi, якi значнi вониби не були, немають однак значiння мiлiтарно-полiтичного. Колиб се були рiжницi даючi рацiю державам, там на трох мiлiонах квадр. кiльометрiв булоби їх кiльканайцять, або кiлькадесять, доволi сталих, доволi тревалих, на протязi тисячiлiтної iсторiї.

На тiй терiторiї, котра творить собою таку цiлiсть виказує iсторiя велику склоннiсть до державної єдности. Невелика Iталiя i Нiмеччина, так само як Дунайськi i Балканьскi краї виказують на протягу iсторiї далеко бiльше тенденцiй до так сказати многодержавности, як Сарматiя. Дух iсторiї легше дiлив малу Iталiю на кiлька держав, бодай на три, нiж велику Сарматiю. Нiмеччина залишила давний партикуляризм щойно по прусько француськiй вiйнi, а Австрiя ще й нинi не примкнула до Нiмеччини. На Балканах iстнує шiсть держав. 3 австрiйської iмперiї повстало також кiлька держав. На Сарматiї при найдогiднiщих нинi услiвях для многодержавности зазначуються на щастя виразнi симптоми єдности.

По сказанiм з области географiї пригляньмося iсторiї.

Вже на самiм початку руської, коли хочете української iсторiї князi, а особливо Володимир ростягнули державну органiзацiю на цiлу майже Сарматiю. 3 того видно ясно, що се iсторiя, що до сути, iсторiя сарматьска, а не укрьїнська, анi руська в значiнню московска – бiльше iсторiя краю, нiж населення. – Очевидно ми ту iсторiю не будемо звати Сарматською, а руською. Словом Сарматiя зазначуємо тiлько терiторiю i характер її.

Коли за часiв Ярослава Мудрого скрiпилося значiння областей Сарматiї розвиваєсь удiльний перiод, котрий бувби перейшов в якусь централiзовану державу з сильно зазначеним прiнцiпом однодержавности. Однак татарськi напади розбили державну органiзацiю перше на полудневiм Сходi, потiм на полудневiм Заходi. На Пiвночи продержалась державна органiзацiя найлекше, бо мала плечi ослоненi лiсьми й тундрами.

Державна органiзацiя не повстала на Пiвночи в Московщинi, не виросла там спонтанiчно, а була частиною полудневої держави, основана Юрiєм, сином Мономаха. Вона була отже складовою частю одної сармацької держави. Коли опiсля державне життя на Юзi заникло, то Московщина будучи частиною полудневої держави прилучила по тiм ту полудневу частину до себе. Що було одже колись одним, стало знов одним, тiлько центр змiнився; вiн первiсно був у Київi, по тiм перейшов кiнець кiнцем до Москви. Прiнцiп єдности зазначується твердо i недвозначно.

Є рацiя думати, що колиб не татарськi напади, котрi Южну Русь розбили, а заховали Пiвнiчну, то столицею Руси не булаби нi Москва, нi Київ, а з часiв, коли вже пiвнiчнi краї почали залюднюватися й сильно важити на шали значiння, тою столицею бувби десь якийсь город на пiвнiч вiд Курська, або Путивля, може десь там де стоїть город Орел – в центрi сарматської людности. Отже двiйнiсть Руси спричинена татарськими нападами, коли й зачаласьби то булаби легко знiвелювана розвоєм державного життя.

Татари, Литовцi i Поляки гуляли по широких просторах Руси. Коли по тих просторах гуляли слабi Литовцi й несильнi Поляки й їх держава розтягалася деколи на яку половину Сарматiї то й се показує, що Сарматiя вдоволялась мiнiмальним числом держав.

Перейдемо до нової категорiї фактiв.

Для розумiння iсторiї фактом великої ваги є то, що козацтво стає полiтичною силою при кiнци XVI. в. т. є тодi, коли Московщина сконсолiдувалась в могучу державу. Розвiй козацької сили, уможливлений тою грозою, якою для Польщi стала Московщина.

Слiдячи iсторiю дасться для кождої iсторичної величини прослiдити наче мiсiю, наче призначеня тої величини. Нам здається, що мiсiєю Южної Руси за козацтва було визволитись з пiд Польщi пiд сiмпатiї Пiвнiчної Руси i зливатись з нею в одну полiтичну цiлiсть. Пiд Московським натиском Польща не могла вiдповiдно свому iнстинктовi, перевести екстермiнацiю козацтва.

В мiру того, як на Пiвночи консолiдується пiвнiчне, русько-московське крило, в мiру того бодрилось полудневе, русько-козацьке крило в цiлiй першiй половинi 17-го вiку й за Богдана Хмельницького стає силою майже рiвноважною Польщi.

Многi iсторики й публiцисти сердяться на Богдана за то, що вiн пiддав Україну пiд Московського царя. Вони переконують його, що лiпще було йому заснувати суверенну державу.

Ми думаємо, що Богдан знав лiпше, що робити тому що: 1) вiн був генiй, а 2) йому були звiснi всi фактори часу. Ми покажемо, що його нинiшнi дорадники тих факторiв не знають i є особистими ворогами й Хмельницького й України.

Припустiм, що Московщина й Україна пiсля iдеалу нинiшних писателiв одна для другої прямо не iстнували. Хмельницький зробив повстання. Ми знаємо долю тих повстань вiд Косiнського до 1638 р. Ми знаємо помiч Татар на обi сторони. Ми знаємо химерних козакiв i народ. Богдан знав це все ще лiпше, як ми. Ми знаємо, що тiльки перший удар 1648 р. був поражаючий; атаки дальших рокiв слабли, а ще дальщих ? ? ? Розвал ; погоня за Хмельницьким по степах; зрада й видача його й Богдан за слiдами Пiдкови, Наливайка, Сулими в Варшавi, а Вишневецькi приборкують хлопство й доконують козацтва. Ми сказали, що тiльки особистi вороги Богдана й приятелi Польщi радять йому не дивитись на Московщину.

Богдан пiддався цареви. Йому певно тяжко було пiддатйсь, але; ще тяжше було не пiддатись. Вiн скинув тяжке ярмо з України, а вибрав ярмо лекше.

Хмельниччина – се в великiй части дiло особисте Хмельницького; народ був силою стихiйною.

Хмельницький визволив Україну з пiд Польщi; дав новий напрям iсторiї України; пiддав її пiд лекше ярмо й за те йому тiльки дяка й слава.

Держави не творяться хотiнням одиниць, гетьманiв, або навiть цiлого вiйска. Се видимо за часiв Богдана, а се видимо й нинi. Не вистарчило хотiння Центральної Ради, Гетьмана, Нiмцiв, Директорiї, Мiнiстрiв, Полякiв i т. д. Причини державности мусять бути основнiщi. Ними є натуральнi, органiчнi iмператiви незалежного, державного биту.

Iтак навiть Хмельницький прилучив Україну до Россiї.

Та ми так говорячи заставляємо генiй Богдана вiдповiдати. Вiдповiмо ще й ми самi, поясняючи в першу чергу, чим було козацтво.

Козацтво було початково “вольно промишляючим”, а опiсля вольною, воєнно-промишляючою органiзацiєю в родi Орденiв. Козацтво не було отже органiзацiєю органiчно звязаною з суспiльнiстю. Воно не було, яко правительственна сфера, еманацiвю органiзацiї суспiльности. Воно було в суспiльности, але поза нею мимо того, що кождий козак випливав прямiсенько з народу. Воно було наче мiлiтарною хунтою, що була осiбною вiд народу. Козацтво було до того незвичайно вольнодумним: вважало, що можна думати, як хотiти й робити, що хотiти. – Та хоть як мало позитивним воно було зi згляду на народ через то, що не вiдмовлялось часто й часто поживитись його добром, або, що стремiло накинути себе на народ, яко горiшна верства – елєменти якi пiдносять нераз iсторики – козацтво сповняло й сповнило свою мiсiю з початку протесту, а потiм визволення з пiд Полыцi.

Богдан мав навколо себе самовольцiв, а проти себе безпосередно Польщу, а там Москву до котрої люде з поза козацтва почували сильнi симпатiї i традицiї iсторичнi, релiгiйнi й культурнi. Богдан з козацьким матерiялом немав до вибору: Україна й не-Україна, а тiльки Україна з Польщею пiд Польщею, або Україна з Москвою i пiд Москвою.

Так Богдан пiддався пiд царя, щоб спасти себе i часть Українцiв. Впрочiм се пiдданнє могло бути й було хвилевим, не мусiло бути вiчним. Переяславський договор обовязував так як полiтичнi договори всiх часiв тiлько ту мiнуту, в котрiй пiдписувався. Вже на бенкетi котрий договори супроводжає, iнтересованi сторони роздумують, якби його недодержати й використати односторонно. – Полiтичний договiр се не святiсть, особливо договори з Україною.

[ Грушiвсьний каже, що: “.. За кiлька день пiсля пiдписання трактату (в Берестю Лит.) вони (Нiмцi) перейшли українську границю i посунупи на Схiд, займаючи Волинь i пiвнiчну Київщину, ухиляючись вiд всяких вияснень українському урядовi”, – (iлюстрована iсторiя України. Київ-Вiдень 1921, стр. 565).]

Коли рацiй на державу осiбну вiд Московщини не було, иншими словами, коли всi рацiї мiстилися в аспiрацiях гетьманiв, старшини й вiйська, а не в потребах народа, то не диво, що гетьмани не могли бути потентатами, суверенами того народа, а могли бути так як були з початку “Варшавським смiттям” (фiгуративна назва великого поета) так потiм, коли настали часи конечности зєднання з пiвнiчною Русiю “грязею Москви”.

Колиб по Богданi Хмельницькiм слiдували люде того самого генiя, що вiн, що очевидно неможливим, бо щойно на велике число людий трафляється один незвичайний, то й тодi значно кращих результатiв надiятися булоби годi, бо тяжко подумати, щоби н. пр. проти Петра Великого мiг стати Кароль XII., хотби iз Богданом замiсть Мазепи. Впрочiм треба зазначити, що “грязею Москви” були вищi чим пересiчнi люде, що знов показує, що проти iсторичних конечностей борба неможлива. Гетьмани по Богданi затверджують фактично своїм поступованнєм договiр Богдана.

Великий, iсторичпий факт, що козацтво незумiло оснувати держави, обясняється тiлько тим, що Україна – народ український не чувся кромi козацтва в iдеї української державности iмператiвно заiнтересованим.

Перiод козацький кiнчився доволi трагiчно для гетьманiв, старшин i вiйська, а без трагiзму, доволi спокiйно й гладко для народа. Той перiод показує знова самим фактом даних результатiв, що на Сарматiї двi держави, пiвнiчна й полуднева, побiч себе пе устоюються.

Правда сама в собi, а наша iсторична аналiза предкладає резони тої правди.

Ми думаємо, що ми показали доволi ясно, що й княжий i козачий перiод нашої iсторiї виразно зазначують, що пiвнiч i полудне Сарматiї осiбних, незалежних, державних органiзацiй творити не можуть.

Ми покажемо, що в наших часах iстнування пiвнiчної i полудневої держави мусiлоби бути для обох не то шкiдливим, а фатальним.

Богато є чистих душ в XIV. в з Шевченком, Метлинським i Чужбiнським, яко такими, котрi вiдчували прямо невиносимий жаль, що “вже наша мова конає”, що “наша воля пiд московським караулом”, що “нема Сiчи”... i т. д. Таких людий було богато в ХIХ, i нашiм вiцi! Та хто роздумає про причини послiдної вiйни й наслiдки, якi вона могля мати при иньшiм оборотi, той буде iнакше мiркувати о независимих державах на Сарматськiй рiвнинi.

Представимо собi, щоби було, якби Богдан не був пiддався Москвi, якби всi його наслiдники були людьми тої самої сили, що вiн; якби Кароль XII. був з Мазепою побив Петра Великого, якби все i все ставалося не так, як сталося, а так, як ми бажалиби. Що ж би було?

Очевидно булаби українсъка держава. Шведи держалисьби на Балтику: Польща булаби не упала, булаби ще довго держалася, яко велика й сильна, не иньшими, як руськими землями; Туреччина булаби на Балканах i певно в Криму й на пiвiчних побережах Чорного Моря.

Недасться подумати, щоби Україна в тiм случаю могла бути як небудь великою, або сильною; недасться подумати, що велика часть українських терiторiй не находилася би пiд Польщею, Туреччиною i Московщиною.

Та тут заходить ще одно. Ми в першiй половинi тої книжочки показали силу нiмецької експанзiї. Ми знаємо, що в трех розборах Польщi обi нiмецькi держави дiйшли до Збруча, Буга, Нiману. Ми мусимо подумати над тим, що би було колиб нiмецький народ був мав перед собою не одну, могучу московсько-українську Россiю, а двi держави, Московщину й Україну.

Польща не стрималаби двох нiмецьких держав, противно уступаючи на Заходi пiсля iсторичної рецепти Казiмiра Великого, пересуваласьби на Схiд, переносилаби столицю на Схiд, може до Львова, може до Берестя Литовського, яко наче нацiональна субдiвiзiя нiмецького народу, яко нiмецькi полiтичнi арендарi руських земель. Так бувби почався давним давном той процес германiзацiї, експльоатацiї i експропрiяцiї одної i другої Руси, який Нiмцi задумали перевести в 1914 р., а яких пробку таки лишили в 1918 р. на Українi.

Такi якiсь консеквенцiї булиби, єслиби було все взяло такий оборот чи розвiй якого бажалосьби.

Ясним є отже, що в злуцi з Московщиною українство уратовалося перед тою опрессiєю, яка його ждала з рук Нiмцiв i вiдкинених ними Полякiв.

Україна й Московщина, яко двi держави, а й цiла Схiдна Европа булаби стала для Нiмеччини тим, чим Iндiї для Англiї.

* * *

Пiдчас руйнування Запорожа й Гетьманщини родилися й виховувалися на Українi люде, котрi стали славою України. Вони не брали переходу України пiд Московщину яко субюгацiю, а якимсь полученням, хоч i не добровiльним, але й не таким, що викликує взрив i протест цiлого народу.

Пiзнiще трохи Гоголь, Костомаров, Драгоманов i другi неуважали такою процесу получення Московщини з Україною пiдбоєм simpliciter, а так якогось рода “возсоединенiем”.

В тiм мiсцi скажемо кiлька слiв про самi послiднi днi нашоi iсторiї.

Независимiсть здобували в послiднiй вiйнi найменшi народи i то часто з дуже великим блеском i славою. Не так Українцi. Читайте iсторiю Грушiвського (видання з 1921 р.) стр. 546 до кiнця, читайте уважно i думайте й вдумуйтеся в ту iсторiю, де iсторик, якось наче встидається писати i виписувати iмена дiячiв днiв, котрi требаби уважати великими; де говорить i наче незнає, що й як говорити, хоча сам пережив всю безконечнiсть матерiялу. Iсторик свiдомий, що не оспiвує слави України. Все виходило наче фарса, а дiячi пiдростками, що бавляться в революцiю.

Центральна Рада усунена Нiмцями, котрих кликала, а й то так компромiтуючо й заступлена гетьманом. Гетьман усунений тими, що спiвають: “Гетьмани, гетьмани ..”. Уряд Украiни опинився в руках Петлюри, Петлюра в руках Полякiв.

Центральна Рада хоче опиратися на Нiмцях, гетьман на Москвi, Петлюра па Варшавi. Петрушевич, диктатор i генералiссiмус, розпращавшися з армiєю, iде до Вiдня. Берлiн, Москва, Варшава, Вiдень.

Зрада всiми всiх i всего всiми, яко прiнцiп! Невжеж ся деморалiзацiя се будова держави? Для нас се все ясне!

Центральна Рада, Гетьманщина, Директорiя i Диктатура кажуть нам цiлою своєю дiяльностю, що Україна, яку будували, фiкцiя, а фiкцiя тягне за собою неконсеквентнiсть орiєнтацiї, деморалiзацiю, зраду. Коли блеск iдеї за слабий або штучний, тодi егоiзми за сильнi.

Тягнути державну лiнiю на етнографiчних межах Московщини й Утраїни, вiд Каспiя по Сян можна легко на мапi. Неможливо буде тягнути її на полi, особливо при помочи Берлiна, Варшави, Лондону. Яко кiнець усiх кiнцiв того стремлiння. Московщина не позволить на ампутацiю спiльної Русi, котру ваажалаби ампутацiєю власного органiзму, хотьби прийшлось воювати до послiдного українського салдата.

Все що можливе, пожиточне для Утраїни се в межах сарматської iмперiї терiторiяльнi, адмiнiстративнi автономiї областей.

Полiтика мусить мати на увазi характер нашого часу. Сучасне життя пливе так скоро, пiдпадає таким змiнам, що тi, котрi уважать себе прогресiстами остають яко реакцiонери, далеко поза тим, що несе життя.

В Галиччинi слова нацiоналiзм, нацiональна держава, самозначення народiв, Захiдно – Україньска Народна Република, Українська Народна Република i т. и. забрали стiлько мiсця, що витиснули все иньше разом з полiтичним розумом.

Чогож вимагають нашi часи пiд зглядом державности й нацiоналiзму ?

На витворення держави в наших часах не вистарчають матерiяли нацiональної, етнографiчної, язикової, i терiторiяльної рiжницi вiд сусiда, коли тi рiжницi не є тої сили й того рода, що вимагають абсолютної сепарацiї.

На нащих очах зазначується iсторичний процес творення полiтичних организмiв вищої категорiї, як держава. Зазначується так сказати iдея супердержави. Та iдея не покривається з iдею товариства всiх нацiй. Iдея брацтва нацiй є блудним огнем для утуманеня полiтично нерозвинених умiв. Реальною величиною є iдея супердержави, лiги близьких собi нацiй, але нiяк не всiх.

I так зазначується виразно зближення на нових началах свiта i говорячого по англiйськi (English speaking nations): Англия, Нова Зеляндiя, Австралiя, Полуднева Африка, Канада. В Сполучених Державах Пiвнiч. Америки слiдно щораз виразнiще думку утворити з прочим англiйським свiтом одну полiтичну силу. – Свiт нiмецький разом з Австрiю, Швецiю, Голяндiю, Мадярщиною i бiлыпою частю Швайцарiї – се друга держава вищої категорiї. В свiтi латинським зазначуються також тенденцiї зближення.

Война вибухла головно тому, що свiт нiмецький приготовився розбити слявiзм i лятинiзм i ростягнути свою домiнацiю далеко й широко, подiлившися тою домiнацiєю хиба зi свiтом англiйським.

Коли се не удалося i коли упала Австрiя витягнено з iдейних арсеналiв iдею самозначення народiв на те, щоб розбити Россiю, коли вже розбито Австрiю.

Чи в виду того повставання державних органiзмiв вищої категорiї iдея незалежної України, або ще бiльше Захiдно-Української Народноi Републики видержить пробу реалiзацiї ледво хто може сiмнiватися.

У Францiї є велика група iнтелєктуальних, котрi стоячи за союзом Францiї з Россiєю кажуть, що без Россiї для Францiї нема спасення, бо вона (Францiя) беа Россiї сталаби англiйською кольонiєю, а для Россiї немає без Францiї спасенния, бо вона без Францiї сталаби нiмецькою кольонiєю.

Коли отже люде неабиякого iнтеллєкту обавляються, щоби Францiя, чи Россiя не стала кольонiєю, то що говорити в нашi часи про ЗахiдноУкраїнську Народну Републику, або й Соборну Україну.

Коли в княжiм i козацькiм перiодi зазначувалися ледво рудiмента дводержавности Пiвночи i Полудня Сарманiї, то що говорити про нашi часи, де на мiсце давних партiкулярiзмiв зазначується супердержава.

Коли читач буде слiдити полiтичну мисль Захiдної Европи зрозумiє, що спасення для народцiв лежить в лученюся i що независима Україна – Захiдна чи Соборна – однако стала би тiлько перехiдною стадiєю в приняттю чужої домiвацiї.

Iдея независимости маленьких держав i України була в XIX в iдею високою i чистою, бо тодi нiхто не знав духа нашого часу. – Нинi хто лелiє iдею независимости України, працює для її деструкцiї, працює для Англiї i Нiмеччини, свiдомо, чи несвiдомо.

Дух часу вимагає, що малi суспiльности мусять ставати сателiтами великих, принимати їх гегемонiю. Лученняся близьких собi народiв є прiнцiпом їх оборони й екзiстенцiї.

В Европi, а i на цiлiм свiтi iде до того, що утвориться чотири, або пять супердержав; всi иньшi будуть i вже стають i в части вже є, їх сателiтами.

XIX. вiк був вiком нацiоналiзмiв. В тих нацiоналiзмах мiстився майже цiлий прогрес того часу, бо в нiм мiстились прiнцiпи визволення i свободи. Нацiоналiзмом захоплювались всi, котрi були здiбнi чимнебудь захоплюватися. Повстала й панувала велика iдея, що всi нароли мають право на осiбний державний бит. Та де дальше кiльна найбiльших держав: Англiя, Нiмеччина, Россiя почали сильно переростати другi. Повстала iдея, не iдея, а факт iмперiялiаму й експанзiї, що веде до супердержави. В конкуренцiї супердержав, яка виявилась пiдчас вiйни й по вiйнi, позволено так сказати, меншим народам виплекати поняття самозначення народiв. Францiя й Англiя хотiли тим ослабити нiмецькi держави й їх натиск, а потiм, коли Россiї вже не треба було, то Англiя задумала тим самим ампутувати Россiю.

Видавалосьби отже, що новi часи приносять сувереннiсть отже всiм народам, якi тiлько хочуть по ню посягнути. Тимчасом зазначується надзвичайно яскраво сателiтизм малих, а iмперiялiзм великих. Малим державам, при кождiй подiї, яка не тичить внутрiшного життя, їх поступовання диктуються.

Се власне є рацiї задля яких всяка реалiзацiя iдеї независимости й суверенности України, чи Галицькоi, чи й Соборної – пропала в тiй вiйнi; тоє пропала в тiм часi, коли вона, як видається всiм Украiяцям, як раз народилася.

Дух наших днiв вимагає вiд Українцiв, щоби лучилися з другими – З ким ? – Та остаточно з ким хочуть. Ми думаємо з тими, котрi їм найблищi – з Великоросами!

Тут неважною є дана осiбнiсть, чи данi рiжницi нацiональнi, язиковi, релiгiйнi, побутовi. Тут важною є конечнiсть лученняся.

Свiтовi iмперiялiзми англiйський, нiмецький i надiємося руський дають нам можнiсть вибирати мiж Англiєю, Нiмеччиною, (хвилево Польщею) або спiльною нам Русю.

Ми “без принуки” кличемо: вибирайте.

Факти показують, що деякi, щоб їх негнiвати, скажемо многi, так i вибирають; Нiмеччину, Англiю i Польщу, або витанцьовують на однiм мiсци танець самостiйности, орiєнтуючися “на себе самих”.

Натура землi i iнтереси народа вiзмуть своє.

* * *

Сучаснi средцтва комунiкацiї, залiзницi, автомобiлi, телефони й авiони є убiйчими для малих держав, малих народцiв i дрiбних полiтичних органiзмiв. – Парова машина перекидає день в день тисячi людий на далекi простори. Сей процес економiчний, чи культурний з неумоливою консеквенцiєю усуває дрiбнi язики з велилюдних роспуть i з артерiй комунiкацiйних в деревенську глуш. – Кiлькадесять лiт тому назад нараховувано на свiтi яких тисячу язикiв; нинi їх кiлькадесять, з того великих кiлька.

На Сарматськiй рiвнинi перевозять залiзницi i кораблi вже нинi тисячi людей вiд океану до океану. Всi тi люде говорять, сваряться, кричать i лаяться на язицi, котрий хоче бути зрозумiлий для всiх, якийби вiн не був. Той язик стремиться бути для всiх зрозумiлим на цiлих великих просторах вiд океанiв до океанiв. Будучнiсть покаже кiлько в него увiйдо елєментiв українських, а кiлько московських на Юзi, чи Пiвночи, в бесiдi, чи лiтературi. Важним то, що процес нами указаний вiдбувається й то з силою стихiйною.

Минув час, коли український язик був мужицький, а велико-руський панський i коли iдеалiстам було прикро, що мову понижують. Тепер кождий на свiтi язик однаково панський i непанський; язики дiляться на великi i малi, свiтовi i так сказатиби провiнцiональнi й того подiлу нiяка сила йе знiвелює, бо то подiл нових принцiпiв будучої культури.

Коли українство Галицьке й Днiпрове не зрозумiє прiнцiпiв своєї iсторiї в минувшинi, а нових вимог полiтичних, економiчних i культурвих в теперiшности й будуччинi, то перше буде вiчним вiдродженням, як вiд 1972 р., а друге буде вiчно пробувати не як скинути з себе домiнацiю, а як змiнити домiнацiю одну на другу; а часi козаччини польську на шведську, турецьку, татарську, московську, а вiд 1917 р. московську на нiмецйку, австрiйську, польську, а далi певно англiйську.

* * *

Добiгаючи до кiнця, вернемо до Галиччини й спитаємося ще раз: Чому отже так сталося, як сталося? Чому навiть Лотишi, Литовцi, Ести (не розбираємо: стало, чи переходово), зажили вiльним життям, а Галичан так твердо пришрубовано ?

Вiдповiдь ясна. Через трийцять лiт iшла робота, котрою вивiяно з галицького українства всю iдею, всю етику, все високе й гарне. Лишилося тiльки так сказати практичне українство. Однi торгували ним, а другi в iдеалi бажали України, але забули одно. Незрозумiли велику правду, що хто в даних обставинах бажає будувати Україну поза межами Россiї, той будує не Україну, а Полыцу.

Повторяю, що у вiйнi обох Нiмеччин з Россiєю будувати Україну значило вибудувати Польщу.

Причини: нiмецький нарiд обох держав нашептує Українцiв проти Полякiв i навiдворот, бо так йому треба. В рiшучiй хвили нiмецький народ все стане за Польщею, як се й сталося в 1916, 1918 р., а впрочiм i кождого року. Причини знов яснi.

Польща Нiмцям блища хотьби вiрою.

Польша слаба, нею, коли треба, можно все роздiлитися.

Польща спенетрована Нiмцями христiянської й жидiвської вiри.

Польща є деструктивним елєментом проти одної i другої Руси.

Польща в замiн за опрессiю руських земель мусить позволити на опресiю себе Нiмцями.

Нiякi аргументи не переконають Нiмцiв стати в рiшучiй хвилi за Українцями проти Полякiв.

Скоропис – Йолтуховський в “Хлiборобськiй Українi” вiдхилив потрошки заслону, поза котрою видно змагання до самостiйности України кiлькох значних українських груп i погляди Австрiї i Нiмеччини на тi групи й тi змагання. Обi держави не квапились передовсiм закупити навiть самi головнi репрезентацiї українства, як “Союз визволення України”, партiю Укр. Соцiялiстiв-революцiонерiв i самих передових Українцiв. Коли їх закупили, то дуже скоро деяким вже на початку 1915 р. подякували за услуги, котрi же прецi мали перерiзати росийського велита майже на двi половини. Австрiя i Нiмеччина видно зрозумiли, що ва Українцiв i їх iдею числити нема що й вже 1916 р. вiддали Галиччину Полякам.

Нiмецькi держави знали, а i переконались, що надто велику часть українства становлять люди шукаючi зарiбку; иньшу велику часть українства творять такi, як Тишкевич, Лiпiнськi, люде бiльще менше Поляки, котрi видячи, що яко Поляки виступити не можуть, а яко Українцi мають вiдразу вступ у всi сили українства й можуть лекше утворити деструктивний центр на Українi.

Нiмцi знали (сеж видно навiть з писань їх приятелiв напр. Донцова, Лiпiнського), що Українцi крiм зарiбникiв i польської групи, творять за Москалями майже один культурний амальгам. Українцi кiнець всiх кiнцiв в очах Нiмцiв, як i Поляков, як i цiлого свiта, майже одно з Мокалями.

I дiйсно в разi виграної Нiмцями вiйни булаби повстала якась велика Польща в звязи з Австрiєю i Нiмеччиною, якто показують акти вже в 1916 р. Коли Нiмцi програли, таки сталося так, що свiт волiв Польщу, як Україну.

Польщу волiла Англiя проти Росiї.

Польщу волiла Францiя проти Нiмеччини.

Польщу волiла Iталiя проти Сербiї, Россiї, славiзму.

Польщу волiла побiджена Нiмеччина й Австрiя i то велику Польщу:

1) яко деструктивний елємент на сходi; а 2) а разi подiлу дiстане бiльшу територiю.

Польщу волiли Сполученi Держави Пiвнiчної Америки. Полiтичнi круги й Американцi загалом не розумiються на полiтицi Европи зовсiм, але вони находяться в сферi могучої нiмецької пропаганди там зорганiзованої, котра все розумiє. Коли вiйна кiнчилася великi американськi публiкацiї напр. “Literary Digest” i люде такi, як Рузвельт заговорили про Польщу навiть 50-ть мiлiонову. Вони в той спосiб хотiли великої Польщi проти Нiмеччини, цiлком несвiдомi, що се якраз було пiддане невидимими дорогами нiмецькою пропагандою, бо для Нiмцiв чим бiльша Польща тим лiпше.

Нiмцi, котрi дивляться а перспентиви й будучи полiтично розвиненими знають цiну українства краще тих Українцiв, що їх переконують. Впрочiм вони думать так як напр. i Донцов, котрий констатує, твердить i доказує, що вся українська iнтелiгенцiя з виїмком маленької групки його й Петлюри се “москвофiли”, ученики “перекованого полiтичного “москвофiла” Драгоманова. Нiяка дiялєктика не потягне i Нiмцiв за Українцями.

Так отже цiле колесо галицького полiтичного життя мусить бути повернене пiсля прiнцiпiв тут виписаних, коли Галичане хочуть осягнути те про що говорять словами, а що негують дiлами.

Тут хочемо сказати слово про деякi полiтичнi iдеi – фiктивнi, такi, котрi лягли в основу полiтики й котрi яко фiкцii так i заключають неудачу вже в генезi. Сi фiкцii се: Галиччина Швайцарiєю i Галиччина Пiємонтом.

Поминаємо те, що Галиччина не Швайцарiя, не розкiшна країна богацтва, свободи й радости, а країна плєбсу, порабощення й печали. Галиччина не Швайцарiя тому, бо там жиють три народи побiч себе в положенню географiчно-горiзонтальнiм, а в Галиччинi три народи, яко три суспiльнi верстви одна на другй: на сподi Українець, а на верха Поляки й Нiмцi (жидiвськоi вiри). Там три народи, де кождий має за собою велику свою осiбну державу, а тут тiльки один має свою державу (вiд 1916 р.).

Галиччина любить зватись Пiємонтом. I в полiтицi треба небоятися точности, або правди хотьби для себе. В полiтицi не треба боятись i аналiзи. Авалiза основа полiтики, як i науки. Галиччина не є Пiємонтом. Пiємонт се независима, суверенна країна, котра визволяла країни зависимi зi словами на устах: “Roma o morte” висказуваними так твердо, що лиця блiдли, а серця розривались з ентузiязму, коли деклямували:

“Il gran prete,
torni alla rete”.

Галиччина не може дати того, чого сама не має. Галиччина й не хоче дати того, що говорить, свободи Українi. Вся лiтература полiтична, вся акцiя мiлiтарна й дипльоматична не стремила до визволення України, а до переведення її пiд Австрiю хотьби cum reservatione mentali, котре Нiмцiв не обходило. Очевидно Галиччина могла дати Українi тiльки то, що мала сама: поневолення.

Галиччина лежить в крузi Сарматської низини. Границею держави тої Сарматскої низини не може бути в її викiнченiй найменшiй ростяглости, нiчо iньше як Карпати. 3 другого боку Галиччина стоїть пiд натиском свiта нiмецького (i польського) й стала, з Буковиною, двома нiмецькими мархiями й польським Пiємонтом, краєм звiдки йшов в послiднiй вiйнi мiлiтарний натиск на Україну.

Галиччина найдалi на Захiд висунена руська країна не може бути Пiємонтом руського елєменту на Схiд, бо руський елємент мусить iти в експанзiї на Захiд. Галиччина, коли є Пiємонтом походу на Схiд, то не є Пiємонтом нiякої руськости, украївства, а нiмецькости й Польщi, котрi зверненi на Схiд.

Коли ми заступаємо бiк українства, то Галиччина Пiємонтом не є, колиж ми заступаємо бiк неукраїнства, то Галиччина ним є.

Галиччлна й не повинна присвоювати собi ролi виаволителя. Коли Галиччина потрафить доволi голосно сказати: визволiть нас, то й тодi роля її буде вичерпана на повну її честь.

Пiємонтом для Галичини – Київ – Днiпро батько, Волга мати – земля Володимира.

Коли говориться образами: Галиччина Пiємонтом, Галиччина Швайцарiвю, представимо й ми Галиччину й Україну якогось рода аллєгорiєю, не обовязуючи нiкого приймати її iнакше як аллєгорiю, – образ для лекшого зрозумiння дiйсного стану.

Галиччина й Україна – двi сестри. Україна попавши в неволю Татарина, Ляха й Турка, просить Москвина о помiч i предкладає йому свою руку. Неуклюжий, в пiвнiчних лiсах вихований, крiпкої будови чув велику сiмпатiю до Южної красавицi. Вiн i нагадав собi, що як був ще маленьким, проживав пiд рукою могучої тодi України. Подружились. Для України другого виходу не було. Життя iшло не зле. Москвин давав її все, що сам мав. Господарство розвивалось. Iнцiдентiв, як на просту, могучу, сильну пару було надзвичайво мало. Москвин тримався засади “все моє – все твоє” i наоборот. Красавиця забувала часами на свою долю пiд Татарином i Ляхом. Кидала оком на гарних околичних рицарiв i її злегка забагалось сепарацiї при помочи побряскуючих шпорами европейських рицарiв. Москвин, чуючи й за собою деякi права й потреби спiльного вже господарства, тримаючи її дальше в любовi i даючи iй все, що мав, заборонив їй по свому говорити, що для женщини було або здавалось, що було надзвичайно тяжким ударом – те закнебльовання уст.

Iї сестра, Галиччина попала пiд кнут. Тяжка праця без просьвiтку; вiдiбрання всего майна, кромi оставленого на марний прожиток; побої з арештами; вiчнi злиднi без просвiтлоi години, коли пан її прямо божеволiв з розкошi; застукана, забита задержала мову, котрою їй i говорити не хотiлось, на те тiльки, щоб нею масковати, виславляти тяжку опрессiю пiд котрою стогнала.

Божевiльна, у котрої дослiвно витягали жили й випускали кров – з неї зробили оруддя пiдмови, iнтриги для обмотаня її сестри богатої України. В неї впоїли, що вона живе собi розкiшно, як яка аристократка Швайцарiя, що вана щасливий Пiємонт.

Галиччина говорить Українi: я й мої пани тебе визволять.

Такий бiльше менше образ.

Вернемо до звичайної аналiзи подiй.

“Український Прапор”, орган Петрушевича, диктатора Галиччини з 30. вересня 1923 кличе “до всеукраїнського народу: Ратуйте!”

Ще одна iлюзiя. Тi люде, як Українцi взагалi, навiть на самiм днi любуються в них. Такою iлюзiєю ратунок Галиччини Україною без пiвнiчної Русi.

Киньмо ще оком на Україну. Велика часть iнтелiгенцiї, се амальгам україно-руський, противний сепаратизмови.- Мiж сепаратистами же видно три елєменти: 1) чистi iдеалiсти, що iдуть за всiм, що високе й гарне – їх не дуже богато; 2) люде, яких, описує Скоропис Йолтуховський, котрi готовi наповняти собою всi европейськi канцелярiї полiцii i заграничних справ i предкладати свої услуги всiм конзулям свiта заiнтересованим в вiдриваню України вiд Росiї; 3) в сепаратизмi України заiнтересований головно польський елємент Правобiчноi України. I се головнi пiонери українського визволення. Се видається трохи дивним, але так воно є. Правобiчнi Поляки чувствують, розумiють i знають, що Польща аж до Днiпра й Чорного Моря неможлива. Єслиб на Правобiччу хотiли хоч здалека будувати Польщу, скрiпилиб тiлько антiпольськi тенденцiї. Вони стараються тому всiми силами будувати Україну, роблячись українськими патрiотами. Вони знають, що українська держава утвердилаб позицiю i забезпечилаби iстнування Польщi. Українська держава мусiлаби купатись у всiх iнтригах i пiдлягати їм, щоби устоятись проти Россiї. Головним антагонiстом суверенної України булаб тiлько одна Россiя, котра посiдала 500 тисяч, чи мiлiон квадр. кiльом. української терiторiї, котра з нею граничить на многих сотках кiльометрiв отвертого поля i котра не може обойтися без Чорного Моря. Україна, антагонiстка Россiї, вiчно звалаб на помiч всiх противникiв Россiї: Нiмеччину, Румунiю, Англiю (котра на Чорнiм Морi сего пiджидає), Америку (котрiй Туреччина випродує концесiї в надiї на iнтервенцiю проти Россiї), а особливо Польшу.

Союз України а Польщею бувби конечний; захiдно-українськi терiторiї булиб за Польщею утвердженi, а сила Полякiв на Правобiчнiй Українi булаб загваравтована.

Ключ в автагонiзмi України й Россiї бувби в руках Польщi. Польща з Україною проти Россiї – яко надгорода – українськi землi. Польща з Россiєю проти України, надгорода землi бiлоруськi i українськi.

Отсе будова тої України, якої Галиччина є Пiємонтом.

3 того видно чому в будовi України таку величезну ролю вiдiграє напр. Петлюра; чому вiн веде Полякiв на Київ; чому Галичане йдуть також на Київ, кинувши борбу з Польщею, котру в певних мiтарних комбiвацiях могли продовжати; чому така богата сепаратистична лiтература; чому у Донцова або Лiпiнського таке завзяття до перемiни “маси” в “нацiю”; чому напр. Рада “Союзу Хлiборобiв України” складаєтьоя зi слiдуючих патрiотiв: Вячеслав Гжибовський, граф Здзiслав Грохольський, Володислав Гуляницький, Францiшек Котович, Леонтiй Кочубей, Витовт Кринський, професор Володимир Косинський, граф Адам Монтрезор, Iосиф Полховський, граф Адам Собанський. Як бачите Україна має добрих архiтектiв своєї независимости.

Тi люде хочуть, щоб Україна “визволялась”, бо тiлько вiчне визволення може забезпечити Польщу й охоронити її вiд неiстнування.

По нашiм виводi нехай Галиччина осудить, чи може чогонебудь надiятися вiд самої визволеної Утраїни, якоїсь невеличкоi держави, купаючоїся у всiх водах, правленої урядами зложеними з людей, яких вона може дати, яких давала вiд 1917 р.




Р е з ю м е.

Нiмцi довгими столiттями насiдають на Славянах; а з Поляками, котрих на Заходi вiдкинули, на руських народах. Результатом вiдiбрання великої маси матерiяльних дiбр i здержання духового розвою.

Сарматiя – її географiя – одна полiтично-мiлiтарна цiлiсть; її iсторiя не терпить двох або бiльше державности.

Великi володарi України княжого перiоду робили границями своєї держави моря – Балтик i Ледове.

На довгiм протязi iсторiї в ХV., XVI, i XVII. стол. широкi круги Українцiв: князi, церков, козаки, народ уперто впрошуються до пiвнiчноi Русi.

До Хмельницького Україна, змагає протестувати, бунтуватись, визволюватись з пiд Полыцi.

Хмельниччина – дiло Богдана. Хвилевий стихiйний рух тодi, цоли Московщина була вже не тiлько сильна, що могла ростягнути протекторат над частиною України. – Без сильної вже Московщини Хмельниччина булась скiнчила фатально для України й для Богдана.

По Хмельницькiм активнi проби козацтва до самостiйности України, паралiжуються пасiвною згодою народа на московску домiнацiю.

Тiлько 3апороже було сувереном. Характер управи – орден, не република.

XVIII i XIX столiття виказує амальгамацiю українства з московством. На Українi взагалi, а у поодиноких Українцiв в часности змiшання обох елєментiв пiшло так далеко, що нi вчений, нi невчений, нi посторонний, нi свiй обох елєментiв не розрiжнює. – Величезна маса iнтелiгенцiї чується Українцем i Руським нероздiльно, в одной особi.

В 1917 i слiдуючi роки, коли то визволялись найменшi народцi, дословно хто не хотiв, українство старається тiльки змiнити пана, шукає тiльки протекторатiв навiть у держав на котрих чолi виразно вирите слово: неiстнування; основує i творить панування зради, зради яко методу й прiнцiпу, отже негацiю не то держави, а всякого життя i буття.

Нашi часи вимагавть лучности. Така економiка й така полiтика нинiшного дня. Проба Чехiв, Словакiв, Русинiв; Сербiв, Хорватiв, Словiнцiв, яко початок. Такi два народи, як Українцi i Велико-роси, що так сильно симпатизували, де нiякого переслiдування нацiонального не мож винайти кромi язикового, iдуть i можуть iти яко один. Вишукування осiбностей i вiдрубностей мож лишити з одної сторони академiкам i ученим, а з другої чужим агентам. Наше время вимагає противопостановлення гiгантичним силам чужим (Англiя, Нiмеччина, Япан, Китай) нашої величи. Спiльна Русь зменшує ризико воєн i руїну воєнну, котрої жертвою все буде южна Русь, коли сама.

Вважаючи на духа iсторiї наших земель мусимо брати все, що дiялось на Сарматiї вiд початку iсторiї до нинi деструктивним, коли в результатi iшло до дво- або бiльшедержавности. Конструктиввим коли йшло до однодержавности. Хто йде до однодержавности зменшує кров, огонь i руїну. Поняття Россiя треба вважати поняттям Русi, що включає пiвнiчну й полудневу,

Адмiнiстративнi, бiльше географiчнi, як нацiональнi автономiї областей i їх розробленнясе той перiод, котрий в однiй руськiй державi мавби тендер початися, мабуть починається, перiод областей, провiнцiй, автономiчний, адмiнстративно-удiльний.

Галиччинi треба шукати помочi на Сходi (i на Заходi можнаби її найти, але Галичане в Заходi не розбираються) пiсля сiмпатiй особистих в Украївцiв i Москалiв, прогресiстiв i консерватистiв, большевикiв i реакцiонерiв, революцiонерiв i контрреволюцiонерiв.

Слабенька суспiльнiсть плєбсу й горстка перетеребленої iнтелiгенцiї i спролєтарiзованої нiби буржуазiї партiй робити не повинна. Де нема дiференцiяцiї економiчної, не може бути дiференцiяцiї партiйної i полiтичної. Соцiялiст i християнський-суспiльник, трудовик i радикал, москвофiл, комунiст, духовний i свiтський, Украiнцi в Галиччинi – се плєбеї i пролєтарi, одна групка, одна партiя, одна долiшна верства, один “rusin”, сe i нацiя i стан i кляса.

Часи змiнились. Давнiше натискали царi, армiї були гнанi на бiй. Нинi армiї народнi, елєментарнi. Завидувати Полякам державного iстнування нема чого. Польща лежить межи стомiлiонами високо-культурних Нiмцiв, що зяють експанзiєю, а стопятьдесятьмiлiонами руськоi маси, що переходить тяжку, повiльну консолiдацiю. I вони не Гiнду. Scio quia redemptor meus vivit...

 


Того же автора: Андрей Камiнський, “Загадка України i Галиччини” (Львiв, 1927)



Создан 15 апр 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Интернет реклама УБС