СТАРИЙ КАЛУШ

Василь Паливода СПОГАДИ УКРАЇНСЬКОГО ПОВСТАНЦЯ




 

Василь Паливода

СПОГАДИ УКРАЇНСЬКОГО ПОВСТАНЦЯ

І БАГАТОРІЧНОГО В'ЯЗНЯ ТАБОРІВ ГУЛАГУ

 

ПЕРЕДМОВА

В підгірському селі під Чорним лісом на Івано-Франківщині в родині селянина я побачив світ в 1925 році. Дитинство моє не відрізнялося від дитинства мільйонів подібних мені сільських хлопчиків, хіба що з тією різницею, що в дуже ранньому віці навчився читати та писати від свого старшого на три роки брата Романа. Поки досяг шкільного віку, то вільно читав та писав, тому перший клас не відвідував, а вчителі відразу направили мене в другий. Науку засвоював добре, не дивлячись на те, що, як звичайно по селах, треба було пасти худобу літом, а в інші пори року дещо допомагати родині по господарству.

Вечорами та по святах читав художню літературу та газети, які позичав у місцевій сільській читальні "Просвіта". Крім шкільних читанок, прочитав "Кобзаря", а надзвичайно любив з насолодою читати історичні книги про козаччину та стрілецьку добу. Т. Шевченко та І. Франко визначили незворотний революційний шлях мого буття. В ті часи товариство "Просвіта" вело по селах Західної України просвітницьку виховну працю, навчаючи громадськість долати неграмотність та залучаючи обдарованих людей до громадської відповідальності, влаштовуючи різні концерти, вечори, фестивалі і, таким чином, згуртовувало людність краю коло визвольної ідеї. Я ніколи не оминав таких заходів, бо вони, хоч і не були на високому мистецькому рівні, але давали поштовх усвідомити — хто ми і чиї ми діти.

Після закінчення сільської школи вчителі прийшли до мого покійного батька і вмовляли його посилати мене дальше вчитися. На це мій батько відповів так: "Якщо його посилати до вищих класів вчитися, то мені треба продати великий шмат поля, щоби мати гроші, бо за науку треба платити. Він вивчиться, а потім буде гнити у криміналі". В ті передвоєнні часи польської окупації хто міг на власний кошт вчитися, то із здобуттям освіти і ґрунтовним вивченням історії України само по собі напрошувалося питання: "Чому ми, великий народ, і не маємо своєї держави? Чому ми раби і тягнемо ненависне вороже ярмо? Чому така несправедливість до нашої нації?" В ті часи ішов інтенсивний процес розбудови підпільної мережі ОУН і дуже багато свідомої молоді вступало в заборонену польськими властями підпільну Організацію. Звичайно, що польська дефензива (таємна поліція) висліджувала членів ОУН і за підпільну працю засуджувала. Мій батько про це все знав, бо навіть з нашого села за участь в підпільній праці хлопці сиділи у Березі Картузькій, тож він не хотів, щоби його дитина гнила в тюрмі, а старався зробити з мене сільського господаря, хлібороба. В українських газетах час від часу описували про судові розправи над учасниками ОУН, і само собою розуміється, що це піднімало дух нашого народу, що він має таких геройських синів, які не плазували перед окупантами, а сміло боролися за волю України. Читаючи такі статті, я і себе бачив в лавах борців за відновлення Української державності.

Всі наші плани перекреслила війна. Німці напали на Польщу, тож багато наших людей чомусь вірили, що при німцях буде краще, як у панській Польщі, бо поляки обкладали різного роду великими податками напівбідне населення, забороняли в школах викладати українську мову, не допускали українців до уряду. Тому всі з надією чекали на гітлерівських "визволителів". Надії не справдилися, бо 17-го вересня 1939 року Західну Україну захопили більшовицькі визволителі, подали нам "братську руку", а на шию — петлю. Було надзвичайно багато галасу про возз'єднання українських земель, та скоро ту ейфорію затьмарили арешти нашої інтелігенції та примусове переселення національної еліти та духовенства у сибірську вічну мерзлоту. Наші "старші брати" оголосили боротьбу з неписьменністю, щоби кожний мешканець міг читати безсмертні та непогрішні твори батьків світового пролетаріату Леніна та Сталіна. Я продовжував науку без ентузіазму, бо мої родичі жили у вічному страху, очікуючи вивозу на Сибір. Одноосібників, в кого були коні, заставляли їхати на так званий "форшпан", це слово австрійське, воно означало, що часто треба було відвозити до району та привозити звідти багато всяких активістів-трутнів, агітаторів, фінагентів, уповноважених, чекістів, міліціонерів та всякого роду начальників, які насильно скликали мітинги, утверджували "совєтську власть", табунами ходили по хатах, агітували організовувати колгоспи, питали, кому не подобається "совєтська власть", все переписували, обкладали великими податками, які не в силах було сплатити, а за непослух та невиконання грозили білими ведмедями. Перевіреними методами викликали в суспільстві так звану "класову боротьбу", ненависть, бо поділили селянство на бідняків, середняків та куркулів і вмілими підходами нагуцькували одних на других, і той, хто мав трохи більше поля і коней, то той був найнебезпечніший для пролетарської влади, ворог народу, експлуататор і був претендентом при першому вивозі потрапити "на білі ведмеді".

Нагрянула німецько-більшовицька війна, і знову багато наших людей мали велику надію на покращення політичного та матеріального життя, бо за час більшовицької окупації загинуло по тюрмах та засланнях чи не мільйон мешканців Західної України. Перші дні німецької окупації були обнадійливі, а з проголошенням Акту відновлення Української державності 30 червня 1941 року та з арештом керівників проголошеного українського уряду ситуація перемінилася. ОУН була змушена піти в глибоке підпілля, і почався чорний день німецького "нового порядку".

З приходом німців Український Центральний Комітет в Івано-Франківську заснував державну гімназію з українською мовою навчання. Я склав вступні іспити і навчався в гімназії два роки. В моїх споминах "Знайомство з гестапо" я описав про перебування в гестапівській в'язниці, яке остаточно визначило моє ставлення до окупантів нашого краю. Весною 1943 року я зголосився добровольцем в УНС — Українську Народну Самооборону, яка весною 1944 року влилася в УПА. В Карпатах, в Коломийському районі, я пройшов військовий вишкіл в Першому курені їм. Євгена Коновальця "Чорні чорти". Крім військового вишколу, який припав мені до душі і був моєю заповітною мрією, я волею долі був на світанку зародження української підпільної повстанської армії, так би мовити, в її колисці, і до того в такому середовищі легендарних лицарів волі і честі, які свідомо ступили на шлях відродження української державності і рішили ціною самопосвяти, ціною власного життя здобувати волю України. В таборі були різні люди, і за віком і за фахом, але нас всіх єднала спільна мета, ми спалили за собою всі мости, перейшли Рубікон і прямували за провідною зорею, яка освітлювала нам шлях тернистий до Великого Чину.

Моє перебування в УПА залишилося в моїй свідомості як акумулюючий стимул, як немеркнуче життєдайне джерело світла, яке зігрівало моє буття в примусових мандрах по безчисельних сибірських таборах, додавало мені духовної наснаги на тернистих невольничих шляхах в червоному пеклі кремлівського сатани. В 1944 році я попав в добре замасковану засідку, не встиг навіть вжити зброї, був полонений, побитий і відправлений в слідчі ізолятори НКВС, пройшов тортури і за "озброєну, контрреволюційну діяльність та ізмєну Родіни" був

засуджений військовим трибуналом 4-го Українського фронту на 20 років каторжних робіт, але після пересуду був засуджений на 10 років "ісправітєльних трудових лагерей особого режима" і в 1945 році був відправлений ешелоном-етапом в так званий СИБЛАГ в Кемеровську область.

В 1950 році мене перевезли з Сибіру в Казахстан, в концентраційні табори "посиленого режиму". В 1954 році був звільнений з-під варти, але за присудом трибуналу мусив ще відбути 5 років спецпоселення в м. Караганді. Тут нам видали паспорти — "вовчі білети" і заставили відмічатися два рази на місяць в комендатурі КДБ, без права виїзду за межі Караганди. На спецпоселенні я одружився з дівчиною-волинянкою, Христиною Твердинюк, з Лановеччини, яка була військовою зв'язковою УПА і теж відсиділа 10-річний термін ув'язнення в концтаборах ГУЛАГу. З політичною відлигою 1956 р. нам дали дозвіл повернутися в Україну, але в місцях народження не приписували, хіба що за великі хабарі. Такої суми грошей ніхто не мав, бо з таборів на волю вийшли без всяких засобів до існування, тому ми з дружиною та маленьким сином змушені були оселитись тимчасово в Луганській області та працювали на шахтах. Там одержали українську прописку і аж щойно з тією пропискою випадково при щасливому збігу обставин нас приписали в м. Скалаті Тернопільської області. Ми з дружиною виростили двох синів, допомогли їм — старшому Ярославу закінчити Сільськогосподарську академію, а молодшому Богданові — Державний університет ім. Шевченка. Ми обоє з дружиною на пенсії, часто згадуємо пройдений тернистий шлях боротьби, згадуємо друзів по підпільній боротьбі, які пішли в безсмертя. Ми вдячні долі, що попри всі небезпечні трагічні обставини, які межували зі смертельним ризиком і питанням "бути чи не бути", ми все ж волею Небесного Творця пережили все і дочекалися тріумфу надлюдських змагань нашого народу в побудові Української держави. Віримо, що прийдешнє покоління гідно оцінить наші змагання, розвіє штучний несправедливий міф, створений більшовицькою ідеологією, який спотворив і фальсифікував український безпрецедентний національно-визвольний рух 1940-1950 років.

ПРОЛОГ

Минуло більше півстоліття з тих легендарних пам'ятних років останніх визвольних змагань українського народу, років, овіяних неперевершеною славою і подвигами, окутаних і досі нерозгаданими таємницями, бо законспіроване підпілля ОУН не могло оприлюднювати всі події чи надавати їм розголосу, а тим більше назвати імена патріотів, безмежно відданих боротьбі за відновлення Української Держави. Такі дії мали би катастрофічні наслідки для всієї геніально налагодженої, перевіреної, досконалої сітки станиць, що були засновані ОУН в кожному селі і місті по всій Західній Україні. Отже, ще дуже багато буде білих плям в літописі визвольних змагань 1940-1950 років, бо багато таємниць забрали з собою в могили провідники ОУН, які гинули в нерівних боях з ворогами — в безвихідних ситуаціях, оточені окупантами, воліли, тяжко поранені, покінчити з собою, щоби не здаватися на милість завойовників. Я був би щасливий, щоби в своїх коротеньких спогадах згладити хоч одну білу пляму в літописі нашої безприкладної звитяги, заповнити хоч одне речення на сторінці нашої трагічної історії, що в теперішньому поколінні мало кого хвилює, бо наші відвічні вороги постаралися з усіх сил зганьбити, сфальсифікувати, перекрутити, знеславити, принизити наш визвольний рух. І це їм багато в чому вдалося, бо для того був задіяний весь пропагандистський всесоюзний апарат, який десятиліттями оббріхував чи спотворював прагнення нашої нації відірватися від червоної імперії, скинути ганебні кайдани, побудувати свою державу і стати господарем на своїй прабатьківській землі.

Пригадую роки, проведені за колючим дротом, роки на засланні, роки, прожиті в Україні, і всюди — такі, як я, були об'єктом приниження, зневаги не тільки від окупантів, але і від своїх яничарів, обдурених фальшивою та брехливою більшовицькою пропагандою, яка десятиліттями втовкмачувала всіма засобами в голови всього населення колишнього Радянського Союзу, що буржуазний націоналіст, бандерівець — це найстрашніший ворог "єдіной і не-дєлімой", бо вони посягають на святая святих комуністичної дружби народів. Кремлівська машина фальшивок та брехні захлиналася в своїх засобах очорнити "контрреволюційну діяльність" ОУН та УПА. Від неї не відставали і "молодші брати" — українські підлабузники, покручі-перевертні, намагаючись переплюнути "старшого брата" в брехні, доказати лакейську собачу відданість "Союзу нерушімих республік". Таким чином, від жовтеняти до переспілого більшовика в свідомість суспільства вливали гадючу отруту ненависті до героїв визвольних змагань на західноукраїнських землях.

Бандерівець, буржуазний націоналіст був гнаний, принижений, зневажений. Нам видавали після спокутування за колючим дротом наших незаслужених "гріхів" паспорти — "вовчі білети", за якими в Україні там, де народився, не приписували, хіба що за великі хабарі районні начальники КДБ давали дозвіл. А без проблем приписували тільки за Уралом. І, звичайно, треба було написати у відділ кадрів свою автобіографію, і не можна було за собою замести сліди, загубитись, відірватися від невсипущого ока чекістів, — всюди вони знаходили, викликали на примусові розмови, щоби підтвердити інформацію замаскованих сексотів, які весь час підкидали провокаційні питання та набридали надто підозрілою увагою. Весь час треба було триматися в рамках, не розслаблюватися в поведінці і розмовах, пам'ятати, що за тобою слідкують "вірні дзержинці". Все це коштувало багато зусиль і контролю над собою, щоби не зробити необдуманий крок, бо хто з нас злегковажив запобіжну тактику, неодмінно опинявся за колючим дротом.

Тож ми жили, як загнані переслідувані звірі, очікуючи кожного дня і ночі виклику в КДБ, не маючи ніколи гарантії недоторканості чи інших елементарних прав людини. Завжди тяжіла загроза бути знищеним в разі виникнення екстремальних ситуацій. Більшовицька пропаганда так нас очорнила, оббрехала, обплювала, що вже і після розпаду Радянського Союзу наша Західна Україна продовжує називатися бандерівською, а на Великій Україні тих, які в очі не бачили бандерівців, але відроджують наші прабатьківські заборонені комунізмом народні традиції, говорять українською мовою, то їх теж запопадливі "сталінські ребята" називають бандерівцями. А все це тому, що нас, вояків УПА та членів озброєного підпілля ОУН, наша держава не взяла під свій захист і не прирівняла до ветеранів Другої світової війни, не дала нам статусу воюючої сторони, хоча ми боролись з двома імперіями — німецькою та більшовицькою.

Впродовж півстоліття в мене не виникала, не зароджувалася ідея описати пережите, бо я тверезо оцінював, що при найменшій імперській дестабілізації нам, які зі зброєю в руках воювали з московською навалою, загрожує фізичне знищення, а описувати минуле — це при першому обшуку буде незаперечний доказ ворожого ставлення до існуючого режиму. Я не раз слухав глушені, заборонені передачі радіо "Свобода" та "Голос Америки" та знав, що нашу історію визвольних змагань для нащадків описали, хоч, може, не детально, багато наших вояків, яким пощастило вирватись з-поза "залізної завіси" на захід, у вільні держави світу. За півстоліття багато подій стерлося з моєї пам'яті, а як ще додати, що в неволі я перехворів на тиф, малярію, дистрофію, перестраждав голод, холод, тортури, каторжну працю і чого гріха таїти — не було навіть надії, що виживу в тих нелюдських умовах, — то про писання споминів годі було і мріяти.

Тепер на схилі літ виникла і викристалізувалася ідея дещо написати для молоді, бо і я колись в юності читав спомини Українських Січових Стрільців та вояків Української Галицької Армії і мені було надзвичайно цікаво зазирнути хоч одним оком в наше славне минуле. Я ні з ким не консультувався, без сторонньої помочі старався воскресити в пам'яті пройдений тернистий шлях, яким пройшли багато тисяч незламних духом членів озброєного підпілля ОУН та вояків УПА. Злочинні послідовники, виконавці тяжких невиліковних ран на тілі України, комуністичні вожді та їх засліплені ненавистю до всього українського "вірні ленінці" ще довго плакатимуть за комуністичним раєм, в якому вони, розкошуючи при повному кориті благ, пільг та всякої наживи, користуючись безграничною владою, нищили прогресивні, демократичні, провідні сили нації, народних героїв українського відродження, в тому числі членів ОУН, провідників, командирів та вояків УПА. Багато нашого народу сліпо вірило більшовицьким брехунам, і ту брехню не можна було перевірити, бо правдива інформація була суворо заборонена, закрита і народ не мав змоги побачити зворотну сторону медалі, і тому-то визвольний рух висвітлювався репресивною машиною фальшиво і однобоко. По совєтських законах ми були зрадниками, буржуазними націоналістами, бандерівцями, бо ми вчинили смертельний злочин проти "Советской Родіни", намагалися відірвати Україну від більшовицької імперії і відновити Українську Самостійну Незалежну Соборну державу. Ще й тепер багато несвідомих людей ставляться вороже до нас, бо у них ще не вивітрився комуністичний дурман, якому вони по своїй необізнаності щиро вірили.

Я свідомо повертаюся до минулого, бо я тепер відчуваю відповідальність перед тими, хто в розквіті своїх національних талантів, у розквіті своїх патріотичних переконань, сповнених самопосвяти, безмежної, безприкладної любові до свого народу, пішли з життя, маючи в своїх серцях без-граничну надію, що колись їх подвиги оцінять грядущі покоління і вони слугуватимуть еталоном незламності духу, відваги та мужності. По законах справедливості мусить настати той час, що в минулому знеславлене, зганьблене, принижене нашими ворогами слово "бандерівець" отримає на сторінках історії правильне, справедливе означення, якому характерні мужність, самопосвята, геройство, безгранична вірність та любов до України, і воно буде звучати гордо і величаво, бо ті, які боролися під стягами національно-визвольних змагань, заслужили пошану та повагу сучасних і майбутніх поколінь. В своїй примусовій мандрівці по ведмежих закутках Архіпелагу ГУЛАГ я, по своїй безкомпромісній, фанатичній відданості ідеалам відродження державності, не сповідував ніякої альтернативи і завжди в розмовах та дискусіях зі своїми однодумцями та опонентами відстоював свої погляди до кінця.

В різних таборах мене доля зводила з багатьма патріотами, вже старшими віком, що стояли на межі небуття, а це були засновники, організатори підвалин нашого визвольного руху, провідники та командири УПА-ОУН — і в розмовах з ними мені пригадуються їх напутні слова: "Сину, ти ще молодий, і ти повинен пережити оце лихоліття, оцю ганьбу неволі, і ти маєш колись розповісти нашим людям про нас, що ми були, що ми боролись в нелюдських умовах окупацій, потрапили в полон зрадою, поранені, попались в заздалегідь добре і підступно підготовлені пастки, але ми і в неволі продовжували боротьбу доступними нам способами, щоби ослабити лютого ворога і взятий на себе добровільно обов'язок служити Україні виконати до кінця". В моїй пам'яті стерлися прізвища тих мучеників, бо їх було багато, але в моїй свідомості залишились назавжди їх пророчі слова — вони бачили мене у вільній Українській державі. І сьогодні моїм святим обов'язком є на кожному кроці споминати і прославляти їх і той непосильний вклад, який вони внесли у відродження Української держави. Свої коротенькі спогади посвячую світлій пам'яті тих, які колючими, невольничими, мученицькими, тернистими шляхами пішли в безсмертя у боротьбі за волю України.

Розділ 1

ЗНАЙОМСТВО З ГЕСТАПО

З приходом німецьких окупаційних військ на наші землі в 1941 р. стараннями Українського Центрального Комітету було відновлено українську гімназію в Станіславові, теперішній Івано-Франківськ. Директором став професор Левицький, а викладачами переважно колишні професори та доктори — всі майже старшого віку, високої кваліфікації, і в політичному вимірі — українські патріоти. Деякі імена залишилися в пам'яті — це професори Чайківський, Ростинський, Никифорак, Бойцун, Равдяк, Лисинецький та інші. Дуже гарно викладали, але для нас, учнів, було багато проблем — треба було все записувати в зошити, бо на слух все неможливо було запам'ятати, а підручників взагалі не було. Підручники, видані за польських часів, не підходили, радянські взагалі не могли застосовуватися, бо програми були як колись в класичних гімназіях — і виходило, що програма є, а підручників нема, тож треба було бути дуже уважним на уроках, щоби все схопити, все запам'ятати, а решту занотувати.

Десь далеко на сході точилася війна між німцями та більшовиками, тож у місті на кожному кроці відчувався подих війни, були всякі проблеми, нестатки, невпевненість у завтрашньому дні. Особливо відчувалася нестача продуктів, купити їх не було де, хоча у місті було багато магазинів, продуктових та промтоварних, але вони були тільки для німців. Для міського населення були

запроваджені продуктові картки, але на ці картки важко було прожити, то мешканці міста, якщо у кого були якісь речі чи товари, їздили по селах та вимінювали їх на продукти. Хоча і по селах люди не жили на широку ногу, бо хто мав землю, то мусив платити великі податки зерном, м'ясом, молоком та іншими продуктами, які німці забирали насильно для армії. Треба було також стерегтися, щоби не потрапити в облаву, бо дуже часто поліція та військові частини блокували вулиці, ловили людей і тих, які були без документів, забирали, вантажили у вагони та відправляли на каторжні роботи до Німеччини. Бувало так, що забирали і з документами.

Пам'ятаю, одного разу кілька нас після закінчення уроків ішли додому до бурси і опинилися в заблокованому кварталі, де ловили в Німеччину. Нас затримали жандарми і зажадали документи, ми мали учнівські довідки і показали їх. Фашист оглянув довідки, що були з гімназії, порвав їх на наших очах і став гнати до гурту приречених. Ми по дорозі стали пояснювати, що ми учні і нас не мають права забирати, та цей вилюдок вилаявся по-польському і крикнув: "Стуль ґемби, кабане. Форвертс". — "Заткай рота, свиня. Вперед". Ми попали на жандарма-"фольксдойчера", поляка-шовініста, який, очевидно, люто ненавидів українців, а ще як зрозумів, що ми гімназисти, то вирішив у такий спосіб помститися над нашим народом. В німецькій поліції служило багато поляків, які були споріднені з німцями, і вони називалися "фольксдойчери", вони ненавиділи українців і при всякій нагоді знущалися та мстилися. Я пізніше не раз чув, що вони не одному порвали довідки та загнали до Німеччини.

Нас заштовхали в табір, і скільки ми не старалися доказати, що ми учні, ніхто з нами не хотів говорити, тільки били нас, а на другий день загнали на залізничну станцію, завантажили у товарні вагони і відправили до Німеччини. Ми доїхали до Калуша і стояли на запасній колії. На щастя, один з наших впізнав прицепника вагонів і попросив його відкрити двері, і ми по одному повтікали, а за нами і решта людей. Поки вартовий повернувся, то вагон уже був порожній. Він відкрив стрілянину, але було вже пізно і ми були далеко. Один з нас був родом з Калуша, знав добре місцевість, ми дочекалися в ліску до ночі, переночували у нього вдома, а ранком робітничим поїздом повернулися до Станіславова. Таким чином ми врятувалися від німецької каторги. Прибувши до міста, ми пішли зразу до директора гімназії і пояснили йому все як було. Він дав розпорядження видати нам нові учнівські посвідчення і радив другий раз не попадатися і не надіятися дуже на довідки і, перш ніж заходити на вулицю, приглядатися і переконатися, чи не заблокований квартал жандармами.

Як тільки вступили завойовники на наші землі, ми із захопленням та пошаною дивилися на них, бо вони мали досить привабливий вигляд, чисті, вгодовані, підтягнуті, нагадували скоріше інтелігентів, а насправді це була тільки обманлива видимість, бо при ближчому знайомстві виявилося, що це вовки в овечій шкурі і за вдаваною інтелігентністю ховались кати українського народу, які небагато відрізнялися від москалів. Москалі лякали білими ведмедями, а ці на місці били або могли і вбити просто так, не несучи за це ніякої відповідальності.

На початку березня 1943 р. в приміщенні української гімназії влаштовувався вечір пам'яті Т. Шевченка. На цьому святі мали виступати науковці, актори та інші працівники мистецтва з великої України. На той час їх було багато в Станіславові, бо вони воліли відступати з німцями на захід, аніж попасти в руки НКВС, а фронт почав відсуватися на захід, на українські східні кордони. Ці люди, знаючи, що їх може очікувати з приходом комуністичної системи, кидали все майно, рідну землю і втікали світ за очі. Поки фронт ще був далеко, багато цих втікачів зупинились у місті, і мистецькі колективи давали концерти, щоби якось мати засоби прожити. Для нас, галичан, це було щось нове, на яке ми чекали з нетерпінням — подивитися і послухати східняків, бо фактично ми, молоді, їх ніколи не бачили, це було для нас загадкове — вони були з Шевченкового краю, з-над Дніпра, з великої України. Тож зрозуміло, що це свято викликало у нас великий інтерес.

Ми мешкали в бурсі, і так, як гімназія була класична, то всі терміни та назви на кожному кроці і місці були з класичних грецької та латинської мов, як було заведено по наукових закладах такого типу ще з давніших часів Києво-Могилянської Академії. Наприклад, концертний зал називався авла, старший студент — цензор і т. д. Шевченкове свято мало відбутися в залі гімназії перед вечором, то нас зібралося в бурсі охочих багато, і так,

як ми ходили до гімназії кожен день організовано, то так само і на цю урочистість ми ішли організовано по-військовому, маршем, а провадив нашу колону цензор, який називався Білінський, з Коломиї. Ми ішли правою стороною вулиці, погода була, як звичайно у березні, сира, вогка, моросив ледь помітний дощик. Наш шлях пролягав коло обласної в'язниці, ми ішли, перекидаючись один з одним словами, не дуже звертаючи увагу на оточуючі обставини.

Минаючи в'язницю, ми раптом почули "Гальт" — "Стій". Від несподіваного окрику ми зупинилися і тільки тоді звернули увагу, що на нас кричав з другої сторони вулиці здоровенний німецький офіцер. Він підізвав до себе нашого цензора, закричав до нього нецензурною німецькою лайкою, сильним ударом збив з ніг нашого провідника, що той упав в болото, а офіцер крикнув щось вартовому, той подав сигнал, і в цю мить з вартівні вибігли тюремні охоронці, оточили нас, відкрили браму до в'язниці і нас усіх заштовхнули силою зброї в середину тюрми. Як вияснилося пізніше, ми ішли і не звернули увагу на німця-офіцера, а це був генерал-начальник обласної тюрми, називався Крюгер. Ми йому не віддали честі, а треба було, порівнявшись з ним, викинути праву руку догори вперед себе і всім разом крикнути "Гайль Гітлер". Ми цього не зробили і таким чином в результаті опинилися за ґратами, в тім страшнім пеклі, де орудували найжорстокіші костоломи, яких не знала історія людства і перед якими блідли всі тортури середньовіччя. Це були найвірніші пси божевільного фюрера, на яких тримався третій рейх.

За брамою нас обшукали, позабирали все, що не дозволено мати у в'язниці, і загнали в корпус та розмістили в камері. Камера була маленька, а нас багато, то було дуже тісно, не було ані де сісти, ані лягти, — то ми по черзі мінялися місцями. До вечора нами ніхто не цікавився, їсти не давали, навіть води, тільки час від часу відкривалися двері, заглядав ключник — здоровенний німчура — і наказував, що якщо хтось приходить в камеру, то треба всім вставати, а староста повинен відрапортувати, що в камері є стільки-то чоловік, і всі повинні чекати наступних наказів.

Пізно ввечері ми почали влаштовуватися на ночівлю і раптом почули розпачливі крики, звуки ударів, гамір, різні окрики по-німецькому та по-українському. Як з'ясувалося пізніше, в кінці коридору була слідча камера, де слідчі киями вибивали зізнання в арештованих.

Десь чуть не до ранку лунали зойки катованих і лункі удари катів. Голоси були різні — чоловічі і жіночі, було чути, що як спершу починали бити свіжу жертву, то крик був голосніший, а потім все тихіший, а згодом взагалі стихав, зате було виразно чути допити катів після кожного побиття. Після звірячих катувань жертву тягнули за руки чи за ноги, бо очевидно, що після таких процедур не було таких, щоби могли іти своїми ногами, їх тягали попри нашу камеру, бо ми чули тільки шурхіт по підлозі, стогін, хропіння та кроки тих, хто тягнув. Через якийсь проміжок часу повторювався крик наступної жертви, крик змінювався хрипом та зойками, можливо, передсмертними, різкими окриками слідчих, лункими ударами та шурхотом по підлозі, — це розтягали по камерах зомлілих, побитих до безпам'яття нещасних людей.

Десь перед ранком пекельний шабаш закінчився, кати пішли після диявольської оргії спочивати, набиратися сили до наступної ночі, щоб повторити криваві знущання над невинними людьми, таким чином укріплюючи страхом та жорстокістю гітлерівську імперію. Ми чули, як після закінчення мордувань миють підлогу в коридорі і ту слідчу камеру, змивають кров, змивають сліди тортур гітлерівських посіпак, які несли світові так званий "новий порядок".

З нас ніхто не спав, бо через зойки та душороздираючі крики не могло бути і мови про сон, аж поки все не затихло. Ми все очікували, що і до нас дійде черга, всі тремтіли зі страху, зверталися з молитвами до небесного Творця, щоби відвернув від нас інквізицію XX століття. На другий день нас усіх викликали в коридор, сказали стати обличчям до стіни, не рухатись і не оглядатись. Дехто з нас попробував непомітно оглянутися, але тюремний наглядач помітив, підійшов, вилаявся брутально по-німецькому, схопив ззаду за потилицю і лицем бив до стіни, поки з носа та рота не потекла кров. Після такого звірячого попередження ніхто з нас не наважувався повертатись та рухатися, всі стояли як укопані.

Нас по одному забирали в слідчу канцелярію, якщо її можна так назвати, бо це насправді була катівня, де по ночах ламали людям кості та черепи, всім тим нещасним, хто сюди попадав. Прийшла і моя черга. Тим, що я там побачив, був приголомшений, здається перший раз в житті. На стінах було видно дуже чітко великі засохлі криваві плями, в кутку катівні стояв вузький високий фанерний ящик, а в ньому, як квіти у вазі, стояли три замашні забризкані кров'ю киї. При спогляданні на них по спині бігли мурашки, бо у свідомості відлунювалися ті різкі та часті удари, розпачливі крики катованих жертв, чорний список яких поповнювався кожний день. За бар'єром сидів слідчий, гарно вдягнутий, ще здалека від нього йшов запах парфум чи одеколону, говорив хриплим голосом — видно, що захрип від нічних диявольських розваг. Говорив по-українському, став заповнювати і на мене анкету, а я під час тієї церемонії з жахом оглядав цей катівський цех. Вони не приховували слідів своїх катувань, бо звідси, очевидно, не було таких, щоби живими вийшли на волю і розповіли світові про волаюче беззаконня нацистів. У вухах та свідомості лунали нелюдські крики катованих, шурхіт по підлозі, думка, що, можливо, котримось з цих київ буде і мені ламати кості цей нелюд. Мороз проймав все тіло. Задзвонив телефон, слідчий зняв трубку і сказав по-німецькому: "Так, Купацинський слухає". Він дістав з шухляди папірець і став звітувати з сарказмом — стільки-то померло від туберкульозу, стільки-то відправлено до концтабору за нездачу зерна, м'яса та інших продуктів, а стільки-то розстріляно ворогів рейху, малося на увазі членів ОУН. Після закінчення анкети мені наказано вийти в коридор. Аналізую в голові почуте, і приходить такий висновок, що, можливо, і про нас може відзвітувати цей сатанинський виплодок своїм господарям через кілька днів, бо перед очима засохлі плями крові та замашні окривавлені палюги.

Нас всіх зареєстрували і загнали назад у камеру, а потім принесли їсти. Ще здалека було чути нестерпний запах того варива, а як стали нам його насипати, то ми не могли зрозуміти, що то таке було. А пізніше ми здогадалися, що це були передачі, які приносили арештованим родичі, але так як арештованих вже не було в живих, то вони назад пакунки не віддавали, а магазинували їх. І вони тижнями лежали, псувалися та цвіли, а як була потреба, то їх просто переварювали і давали арештантам. Перший час ми не могли їсти тієї мішанини, бо не мала вона смаку, але так як нам ніякої іншої їжі не давали, то голод нас заставив і таке їсти.

Нас більше нікуди не викликали, тільки заставляли мити коридор, змивати ту невинну людську кров — кров, яку проливав наш нескорений народ, якому ввірвався терпець носити чужинецьке ярмо. Починався вечір, і зачиналася знову страшна людська трагедія, свідками якої були ми, юнаки-учні, для яких починалася нова сторінка життя, і на самому її початку ми пізнавали

справжнє обличчя лютого ненависного ворога. Німецькі людолови встигали за день наловити нових мучеників — тих, які не хотіли визнавати гітлерівський "новий порядок", і знову починалося все спочатку. Пізно ввечері заводились нелюдські тортури невинних наших людей, бо ми виразно чули нашу мову і з болем у серці чули жіночі крики та розпачливі зойки, що особливо в'їдалися в нашу свідомість, і здавалося, що то наші мами та сестри проходять через цей пекельний вогонь. Хотілося бігти до них і якимось чином допомогти їм або взяти на себе ті муки і не слухати роздираючих пронизливих криків душі, Криків, волаючих про помсту до неба для тих вампірів у людській подобі.

Раз на тиждень у в'язниці призначених до страти розстрілювали. Навпроти нашої камери на тюремне подвір'я під'їздила вантажна машина, двигун якої не глушили. Попри двері нашої камери виводили приречених на страту. Вони, очевидно, знали про це, бо ми чули через двері, як вони голосно молилися, чути навіть було окремі слова молитви. Звертаючись до Бога, зітхали — "Ох Боже, за що". Після того як їх виводили на в'язничне подвір'я, лунали постріли, і кулі обривали пекельні терпіння мучеників фашистської неволі. Одного разу пострілів було 17, а першого разу ми пострілів не рахували, бо ще не усвідомлювали, що то робиться, і тільки чекали, що і до нас прийде черга. За нашого перебування розстріли були два рази. І за тих два тижні, що нас там тримали, кожну ніч регулярно повторювалась диявольська оргія фашистських нелюдів. Ми очікували, що, може, і нас спіткає така сама доля, що тих, яких ми не бачили, але виразно чули, як їхні кості та голови ламали палюгами німецькі завойовники нашої землі.

Одного дня нас всіх вивели на в'язничне подвір'я та завели в інший корпус і по одному зачали викликати в канцелярію. Коли прийшла моя черга, я теж зайшов усередину. За столом сидів гестапівець, а на столі лежав кашкет, на якому зловісно хизувалася гестапівська емблема — над двома навхрест зложеними кістками людський череп. Та сама емблема була і на комірці. З першого погляду волосся ставало дибом на голові, бо та емблема робила страшне гнітюче враження, особливо після всього почутого і побаченого в цьому пеклі. Гестапівець дав підписати папірець, в якому було написано, що те, що бачив і що чув в тюрмі — те не підлягає розголошенню, яке суворо карається. Сидячи там в канцелярії, я прочитав плакат, на якому було написано: "Хто нам руку простягає, то і ми подамо, а хто нам руку відвертає, то ми її полонимо". Після всього почутого і побаченого я не мав сумнівів в тому, на що вони здатні і готові.

Скільки разів до того я проходив повз в'язницю і ніколи не усвідомлював, хто там знаходиться і за що, бо ніколи до голови не приходила думка, що то криється за тими ґратами і грубими стінами, і не було звідти ніякої інформації, бо фактично звідти ніхто не виходив, а якщо і вийшов, то був застрашений тим, що там бачив. А як ще підписав анкету, яка зобов'язувала зберігати все в таємниці, і за розголошення чекала сувора кара, то такий повинен бути німим і тремтів зі страху при думці потрапити знову в те пекло. Ззовні все виглядало нормально, і в місті не раз потому я зустрічав тих катів, які "працювали" в тих коричневих заґратованих камерах каліцтва. Ніколи би не подумав, що це помічники чорного кривавого тирана, який замахнувся знищити всі слов'янські народи. Аж тепер розкрилися очі на справжній стан речей, про що раніше не здогадувався, ніколи не задумувався, бо вони не торкались безпосередньо мене, і аж тепер я усвідомив, яке страшне знищення несуть німецькі окупанти нашій нації. Аж тепер своїм оком зазирнув за ту завісу в той світ, який був закритий від сторонніх людей, і побачив справжнє обличчя замаскованих наших ворогів, які називали себе християнами, а насправді були носіями смерті для всіх ненімецьких народів.

Після підписання анкет нас усіх вивели за в'язничну браму і відпустили додому. Відпустили власне тому, що про нас весь час клопотався Український Центральний Комітет та Дирекція нашої гімназії. Особливо Український Центральний Комітет приклав дуже багато зусиль, щоби вирвати нас з пазурів гестапо, бо вони було свідомі того, що нам був уготований щонайменше концтабір. Вони також добре знали начальника в'язниці, який прославився витонченою кровожерливістю, бо з обласної тюрми ніхто не виходив на волю, там фашистська куля обривала життя або дорога вела в концтабір і крематорій. На той час Український Центральний Комітет був як би посередником між фашистською владою і нашим народом в Західній Україні, тож він використовував всі свої можливості, щоби нас вберегти від неминучої загибелі, бо в той час людське

життя не мало ніякої ціни. Німець просто так міг убити людину на дорозі, не несучи за це ніякої кари. Отже, якби не клопотання дирекції нашої гімназії і Комітету, то важко собі уявити, що нас мало очікувати в цій жорстокій німецькій людинодробилці і чи залишився би хто з нас живий.

Після всього почутого і побаченого протягом того часу, що ми були у в'язниці, у мене сформувалася своя оцінка щодо фашистських завойовників на наших землях. Всі, кого катували в гестапо, були переважно наші люди, поміж якими були і активісти більшовицького режиму, але більшість складали члени ОУН та свідомі елементи, які не хотіли здавати німцям податків, зерна, м'яса та інших продуктів. Німці "щедро" обкладали податками населення, і система працювала так, що окупанти реєстрували в селянина буквально все: поле, худобу, птицю, — і весь урожай треба було здавати владі, а самому хоч вмирай з голоду, бо нічого не залишалося.

Вийшовши за в'язничну браму, багато з нас надломилися духовно і психічно від почутого і побаченого, бо ще довго в наших вухах звучали нелюдські зойки катованих людей і ті вистріли перед вікнами нашої камери, які обривали життя нескореним, відважним і вільнолюбивим синам і дочкам нашого народу. Для мене це був перший крок у нову сторінку мого буття, бо тільки в неволі я усвідомив, що ворогам, які нищать безжально і жорстоко нашу націю, треба відповісти тим самим і боротися з ними не на життя, а на смерть. В той час ми вже знали, що на Волині формуються і ведуть бої з німецькими завойовниками сотні УПА, і я вирішив твердо і безповоротно вступити в лави народних месників, щоби тим самим не дати змоги окупантам нищити наш народ, влитись в ряди борців за відновлення Української Держави, здійснити заповітну мрію багатьох поколінь наших дідів та прадідів. Багато років, з покоління в покоління передавалась ця естафета незгасаючої ідеї побудови Української незалежної держави.

Після закінчення навчального року не довелося мені довго відпочивати, буквально за кілька днів я зголосився добровольцем в курінь Української Народної Самооборони. Цей курінь мав назву "Перший Вишкільний курінь ім. Євгена Коновальця "Чорні чорти". Він був організований і стояв постоєм в Карпатах, де нас три сотні мужніх і відважних галичан проходили бойовий військовий вишкіл на полонинах та верховинах, щоби в майбутньому боротись з окупантами української землі і зробити свій внесок в нову героїчну сторінку історії України.

Розділ II

ПОЧАТОК ТЕРНИСТОГО ШЛЯХУ

В 1942 році на Волині ОУН сформовувала з українських патріотів-добровольців сотні та курені УПА. Це були люди свіідомі, для яких доля України не була байдужа. Наш народ на Західній Україні був поставлений перед дилемою — бути чи не бути нам як народові, бо наші сусіди-завойовники загрожували існуванню нашої нації. Над нами нависла смертельна небезпека, загроза бути знищеними в огні Другої світової війни двома ворожими для нас завойовниками — фашизмом та комунізмом. Як одні, так і другі жорстоко та безжалісно, крок за кроком здійснювали свої диявольські плани — загарбавши нашу землю, знищити, змести з лиця землі нашу націю, а на нашій благословенній землі створити конгломерат покірних рабів, без'язиких роботів, безбатченків без роду і коріння, якими можна було би управляти, як машиною. Проте завойовники не врахували тієї однієї суттєвої вагомої деталі у своїх божевільних планах, що українська нація здатна відродитися і повстати з попелу, бо нас з сивої давнини оберігає і відроджує дух відвічної стихії, а наснаги додає нам генетичний поклик, прищеплений в крові нашого народу нашими славними героїчними предками. Тож опинившись між молотом і ковадлом, у нас не було іншого виходу, як здобувати зброю в боях з окупантами нашої землі і другий раз в XX столітті зробити спробу скинути з себе ганебні кайдани та відродити Українську державу. Для здійснення цієї заповітної мрії потрібна була добре вишколена армія, а в умовах жорстокої, нищівної фашистської окупації здійснити такий великий задум було не просто. Зброю, амуніцію та інші необхідні військові спорядження треба було здобувати у ворогів, бо не було в нас заводів та фабрик для виготовлення тих чи інших видів озброєння.

В процесі польсько-німецької війни в 1939 р. та німецько-радянської в 1941 р. ОУН змогла якусь кількість зброї потаємно зібрати в тих місцях, де проходили бої, та приховати в криївках, але цього було мало, щоби озброїти армію, і тепер треба було решту зброї добувати у ворогів. У Галичині перші військові формації називалися УНС — Українська Народна Самооборона, її керівником був сотник "Беркут". ОУН почала їх формувати весною 1943 р. Все це робилося у великій конспірації, бо всюди лютувала гітлерівська таємна поліція, Гестапо, і за найменшу підозру спротиву фашизму вони жорстоко розправлялися, арештовували, тортурували, відправляли в концтабори, розстрілювали, родину теж арештовували, а майно конфісковували та оселю спалювали. Все робилося, щоби застрашити, зламати волю до боротьби, посіяти зневіру в успіхові, терором придушити найменші спроби захистити людську гідність. Не дивлячись на жорстокі заходи окупантів, ОУН втілювала в життя крок за кроком Постанову З'їзду ОУН про створення УПА.

Як тільки мені стало відомо, що формується повстанча армія, я, 18-річний юнак, за покликом серця та за велінням совісті вирішив зголоситися добровольцем у лави створюваної у підпіллі омріяної для мене Української армії. Я заявив своєму станичному, що я обдумав все, як слід, і не можу в даному разі бути пасивним спостерігачем і стояти осторонь таких незвичайних подій в той час, як буде вирішуватися доля України. Я готовий був служити Україні, готовий зносити весь тягар повстанчого життя, готовий до надзвичайних ситуацій, які мене чекають на тернистому шляху в боротьбі за відновлення Української держави. Доля України хвилювала нас, молодих, бо ми не були байдужими до того, що загарбники робили з нашим народом, що нас вони вважали худобою, робочою силою, ми повинні були, як воли в ярмі, тягнути плуг від зорі до зорі, а як вже не було сили, то нас щедро та дошкульно періщили батогами. Крім того, при відході совєтських військ з території Західної України в 1941 р. ми не дорахувалися чи не мільйона наших людей, і то переважно молоді, яких виморювали по тюрмах та в засланнях вихованці кривавих диктаторів Кремля, Леніна та Сталіна. По приході на наші землі гітлерівських окупантів ситуація не змінилася, бо одних за непокору та спротив фашизму розстрілювали, а на інших, особливо молодих, робили облави, як на звірів, ловили, вантажили у вагони і відправляли на каторжні роботи до Німеччини. Таким чином, повторювалася історія, — як колись татари ловили наших предків і продавали туркам в неволю на каторжні роботи. Отже, перед молоддю стояло запитання: чи підкоритися вередливій долі і працювати на ворогів, бути рабами — чи взяти зброю в руки і боротися з окупантами, вигнати їх з нашого краю і збудувати свою самостійну державу.

Мій станичний намалював мені непривабливу картину грізних буднів підпільного повстанчого життя, повну тривог, небезпек та самозречення. Я фактично ще до того не уявляв до кінця той не осмислений, не пройдений, не звіданий, повний патріотизму тернистий, але гідний похвали і пошани повстанчий шлях боротьби за волю України. Ще раніше я мав змогу із захопленням читати багато книжок письменників Дмитра Яворницького, Андрія Чайковського, Вячеслава Будзиновського, Дмитра Донцова, Адріяна Кащенка, Миколи Костомарова, Панька Куліша, Олеся Бабія та багато інших, але на першому місці були Шевченко, Леся Українка та Іван Франко. Це були книги високоідейні, патріотичні, з історії нашого народу, в яких герої тих книжок, наші славні предки, відважно виступали в бій з лютими ворогами, боронили нашу землю, наш край, наш народ, залишаючи прийдешнім поколінням свої імена, вкриті безсмертям і славою. На мене прочитані книжки справляли незабутнє враження, і мені дуже хотілося повторити подвиги наших славних предків, стати таким, якими були вони, бо для них щастя народу, воля і свобода були вище свого життя.

В юнацькі роки мені дуже часто приходилось чути розповіді вояків Першої світової війни, які воювали на різних Фронтах, а після розпаду Австро-Угорської імперії та революції в Росії брали участь в національно-визвольних змаганнях українського народу, в побудові УНР та ЗУНР. Ці живі учасники тих історичних подій зі скорботою та смутком згадували про невдачу у справі побудови своєї держави і про ті жорстокі наслідки після капітуляції УНР, бо тих, які служили в УГА та в легіоні УСС — хто з них попав у більшовицький полон, — їх усіх знищили, а тих, хто попав у польський полон — цих довгий час тримали в концтаборах і жорстоко знущалися над ними, і багато з них повернулося каліками до своїх родин. Вони часто з ненавистю та злобою згадували про беззаконня й жорстокість польських окупантів, які переслідували та гнобили українських патріотів. Ці розповіді репресованих, покривджених українських вояків зроджували в моїй свідомості ненависть та жадобу помсти до гнобителів нашого краю, хто би вони не були, бо це були кровожерливі звірі в людській подобі, безжальні й дикі тирани, які знущалися та вбивали беззбройних, полонених, беззахисних людей. Після всього прочитаного й почутого з уст учасників та очевидців тих пам'ятних ганебних подій я постановив собі за мету, що як стану дорослим, то зроблю все від мене залежне, щоби над нашим народом ніхто не знущався і щоби наш народ був вільний.

В книгах та розповідях були різноманітні історичні події, радість перемог та гіркота невдач, але основне і найголовніше — любов до України, до свого краю залишалася незмінною в усі часи буття нашої нації. Любов до України кликала нас до самопосвяти, до великого чину, до справедливої боротьби за волю України. Наша розмова зі станичним відбувалася по всіх правилах підпільної конспірації, і мені було сказано про нашу розмову нікому не говорити, а готуватись до переходу на нелегальне становище в підпілля і чекати виклику. Навіть у моїй родині, крім старшого брата, про це ніхто не знав, хоча родина була вороже настроєна проти окупантів нашої землі, бо невольниче ярмо гострим терням впивалось у наші серця. Це ярмо впивалось у тіло цілого нашого народу — жорстоким пануванням пихатих завойовників, які на кожному кроці підкреслювали свою зверхність і беззастережне право вершити грубе беззаконня на правах загарбників, яким дозволялося по неписаних законах чужинецького насильства знущатися, залякувати, тероризувати, а то і вбивати українське населення, не відповідаючи за це перед правосуддям. Навпаки — найбільш жорстокі шовіністи і садисти нагороджувалися властями орденами та медалями, як ревні виконавці, запопадливі оборонці фашистських та комуністичних режимів.

Нас, добровольців, було двоє з нашого села, і одного вечора станичний нас повідомив про відхід. Ми непомітно зійшлися до хати станичного, а потім разом пішли на зв'язок. Там станичний звернувся до нас з коротким побажанням вірно служити Україні, не зганьбити себе, не забувати про родину, про рідний край, а закінчив словами, що ми повинні "Україну здобути або дома не бути". Наостанок ми обмінялися привітом "Слава Україні — Героям слава" і в супроводі зв'язкового пішли в нічну темряву. Відходили з рідного села в піднесеному настрої, бо переходили рубікон, переходили межу в невідоме, бо навіть і багата фантазія, яка би вона не була пророча, не могла дати відповідь — що нас чекає за тією межею. Уява рисувала різні картини, але це все здебільшого було базоване на почутих та прочитаних історіях. За підпільною тактикою та конспірацією, ми ішли мовчки, безшумно, прислухаючись до нічних звуків, заглиблені в свої мрії, розмірковуючи над тим, що було, стараючись підняти хоч кінчик завіси майбутнього, щоб хоч трішки зазирнути в невідоме і таємниче, в яке ми, не вагаючись, пішли. Це невідоме і Таємниче кликало нас до Великого Чину, кликало прислужитись Великій Ідеї, яка нами володіла і якій ми повинні віддати вогонь свого серця, синівську незрадливу любов та даний Небесним Творцем талант.

В сусідньому селі на зв'язку ми застали теж двох добровольців, і вже вчотирьох пішли далі по зв'язках. Таким чином від станиці до станиці тільки ночами ми наближалися до призначеного Проводом місця збору сотні. По дорозі приєднувалися до нас такі ж самі, як ми, хто з вогнепальною зброєю, хто з холодною зброєю, хто з різними частинами до стрілецької зброї — коротше, хто що міг роздобути. Наша група збільшувалась кожний день, і тому районний провідник ОУН призначив з-поміж нас старшого вояка, який служив у польській армії і був на польсько-німецькій війні в 1939 р. Він мав великий військовий досвід і, таким чином, відповідав за нашу групу, давав вказівки, давав команду як поводитись у дорозі, як маскуватись по всіх правилах підпільної конспірації.

Скоро ми освоїли нічну тактику пересування в терені, рухались, мов нічні привиди, безшумно, один за одним або, як у нас називалося, стрілецьким рядом, польовими дорогами, малопомітними стежками, обминаючи села та містечка, звикали до нічних маршів, звикали орієнтуватися в темряві, подавати сигнали різного значення. Спочатку було важко, але кожний з нас старався засвоїти ці нові для нас навички, бо починали розуміти, що така тактика буде необхідною в процесі нашої майбутньої боротьби, бо під покровом ночі треба буде непомітно добиратися до ворожих позицій, щоби раптовим неочікуваним наскоком ліквідувати ворогів. Тільки тепер ми стопроцентно зрозуміли слова нашої революційної пісні, де співається: "Ліс — наш батько, темна нічка — мати". На день ми зупинялися на заздалегідь приготованих і призначених Проводом ОУН хуторах на окраїнах сіл — взагалі в таких місцях, подалі від доріг і стежок, де би нас ніхто не бачив і, якби раптом виникла якась загроза, щоби був поблизу ліс чи яруга, щоби можна було непомітно зникнути, не наражаючи на небезпеку тих людей, які давали нам на день притулок.

На теренах Західної України діяла теж добре законспірована таємна німецька розвідка гестапо, і ці запроданці за юдині срібняки запопадливо стежили за всім, що твориться, хто незадоволений німецьким "новим порядком", і дуже часто по їхніх доносах приїздили каральні загони, оточували оселі, арештовували приречених, били, вивозили в концтабори, майно розграбовували і спалювали все. Тому-то нашим Проводом застосовувались правила дуже глибокої конспірації, щоби не ставити під удар тих людей, які співпрацювали з нами. Наш Провід робив усе для того, щоби не накликати біди на цивільне населення, бо наше населення — то була наша головна база постачання і поповнення рядів УПА, ми повністю опирались на народні маси, ми були нерозривні, нас об'єднувала одна мета. Для нас, вояків УПА, народ жертвував всім, чим був багатий, і це тривало до закінчення збройної боротьби в 50-х роках. Само собою розуміється, що на день ми зупинялися у своїх перевірених людей, а це були члени ОУН або симпатики ОУН — словом, такі, хто схвалювали, підтримували, допомагали всім, чим могли, ОУН в боротьбі за відновлення Української Держави. Це були патріоти вищого ґатунку, які ризикували власним життям, родиною, майном, ставили на карту все, тільки щоби внести посильну часточку своїх зусиль у боротьбі з ненависними нападниками, бо розуміли і здавали собі справу в тому, що чужинці не несуть нам рай, а смерть та руїну. Отже, ми перебували вдень подалі від людського ока, в стодолах, на горищах або в порожніх оселях.

Господині готували нам трапезу, бо для них ми були надзвичайно бажаними гостями, та ми і не перебирали стравами, споживали все, що нам подавали до столу, бо, перетомлені нічними переходами, були дуже вдячні господарям за таке піклування, не маючи змоги чимось віддячити взаемно — вояк обмежений у своїх почуттях, діях і можливостях і, фактично, крім озброєння, не володіє ніяким багатством. Протягом усієї нашої мандрівки до місця збору сотні нам доводилося побувати в багатьох оселях наших надзвичайно гостинних людей, і всюди нас приймали радо, раділи нашою присутністю, створювали нам умови доброго відпочинку за день, ділилися з нами їжею та ще щось на дорогу давали, — одним словом, допомагали нам, чим могли, бо вбачали в нас майбутніх оборонців нашого народу. З великою цікавістю і любов'ю заводили з нами розмови, жадали почути від нас щось заохочуюче, яке додавало би їм надії на краще майбутнє, бо вперше мали змогу бачити озброєних повстанців, які мали започаткувати нову сторінку в історії нашого народу.

Під час нашого походу з нами траплялися різні пригоди, і веселі і сумні, ми ще не були підготовлені до нічних маршів, до всяких завдань та операцій, пов'язаних з підпільною тактикою, а більшість бойових операцій проводились під покровом нічної темряви. Вся наша діяльність у підпіллі була спрямована на те, щоби ми мали точну інформацію про те, що робиться в терені нашої дії, а про нас щоби ніхто не знав — скільки нас точно, яке озброєння, хто командир, які наші завдання і все, що робиться під покровом ночі в глибокій конспірації так, щоби наші вороги ніколи не мали правдивої інформації, хіба в тому випадку, якщо серед нас був зрадник.
Наша група перейшла кілька районів, аж поки ми не дісталися до визначеного Проводом місця збору всієї сотні.
Це був невеликий лісок недалеко від Дністра, і, як пізніше ми довідалися, недалеко було розташоване велике село Грушка — видно, що там відмінно працювала підпільна сітка ОУН, бо хоч ми там довго і не стояли постоєм, але за цей час нас забезпечували дуже Добре всім необхідним. Десь після півночі безмісячної ночі зв'язкові завели нашу групу в ліс, ми пішли лісовою доріжкою стрілецьким рядом, не бачачи нічого під ногами, бо темрява була як у могилі, тільки у вузькому просвіті вершин дерев було видно мерехтливі небесні світила і деколи від ненавмисного звуку зламаної під ногами гілки нічну тишу прорізував переляканий полохливий крик лісового птаха, в якого чи то спросоння, чи з переляку включався інстинкт самозбереження. Раптом серед лісової тиші пролунав владний і різкий голос вартового: "Стій, хто іде? Кличка?" Від такого неочікуваного жорсткого оклику ми всі, як по команді, зупинилися і не могли в темряві зорієнтуватися, де знаходиться замаскований вартовий, а він ще грізніше скомандував: "Не рухатись, буду стріляти!" Тим часом зв'язкові відповіли відзивом, вартовий подав умовний сигнал, і через кілька секунд прибіг комендант варти з кількома стрільцями, з поготівля щось там уточнили, і нам даний був наказ ввійти в табір.

В таборі ми нічого не бачили, бо було дуже темно, хоч в око стрель, тільки видно було невеликий вогонь, коло якого сиділи озброєні стрільці з вартівничої служби. Нас завели під дерево, і комендант наказав лягати прямо під деревом на землі. "У нас постелі немає, влаштовуйтесь, як хто може і як кому вигідно", — сказав він. Ми були перевтомлені далекою дорогою, бо в темряві тяжко іти, все якісь перешкоди під ногами, тому ми полягали не роздягаючись, зі зброєю, покотом на землі під деревом, хто на чім мав, і скоро заснули на лоні матінки-природи безтурботним молодецьким сном.

Вдосвіта на сигнал "Рання зоря" (так нас будили зі сну) ми прокинулись, поспіхом по-військовому стали приводити себе до порядку, і перше, що кинулось у вічі, — це багато озброєних людей різного віку, які метушилися, мов мурашки в купині, одні одягалися, чистили взуття, інші вмивалися з усяких посудин — з їдунок, мисок, горнят, а в кого не було посудини — то з-під крана з великої бочки з водою, що була пристосована на фірі. Декотрі брилися, інші прибирали постіль, рядом диміла справжня військова кухня на колесах, а коло неї порався в білому фартусі високий, приємної зовнішності кухар, що мав псевдо "Дуб". Через кілька хвилин пролунала команда службового старшини: "Збірка на руханку без зброї". Вся сотня стала на збірку, і один зі службових старшин проводив з нами руханкові вправи.

Все для нас, прибулих, було нове, захоплююче, немов з небуття, як у казці, зродилося повстанче плем'я, все загадкове, досі не бачене і не звідане, бажане, омріяне, наповнене гордістю — що ми зі зброєю в руках будемо творити нове життя. Виповнилась моя заповітна мрія — служити Україні, і я відчував себе на сьомому небі. В пам'яті воскресала сцена збору гайдамаків в Мотронинському монастирі в Холоднім Ярі, що про них з любов'ю писав Тарас Шевченко.

Після спортивної процедури був даний наказ ставати в чергу по сніданок. На сніданок була чорна кава і шматок чорного хліба. Після сніданку була дана команда на збірку всієї сотні. Нас, всіх прибулих, розподілили по роях та чотах, укомплектували зброєю, в кого не було, всіх зареєстрували, кожному дали псевдо, призначили командирів, і аж після того ми дістали наказ проходити військовий вишкіл. Мене призначили в другу чоту, де командиром був "Благий". Він був родом з мого сусіднього села Саджава, і я не раз його бачив ще до війни 1939 р. Його справжнє прізвище було Химинець. Він від 1939 р. по 1941 р. був на еміграції в Німеччині, а з приходом німців в Україну організував відділи УНС — Української Народної Самооборони. Мій рій був третім в чоті "Благого", а роєвим був "Орлик". Командиром нашої сотні був сотенний на псевдо "Козак". Найперше нас учили обходитися зі зброєю всяких систем, які були в нашій сотні на озброєнні, а систем було багато: польська, німецька, російська, чеська, мадярська, стара австрійська та інші. Кожний вояк мусив бути обізнаним з усіма видами зброї і вміти ними досконало користуватися. Крім того, зброя повинна була бути ідеально чистою і змащеною, і за цим дуже ревно слідкували командири. Якщо якийсь стрілець впустив зброю на землю — за це карали, бо стрілець повинен зброю міцно тримати в руках.

Після досконалого вивчення всіх видів зброї почалася військова муштра. До нас, стрільців, командири звертались на "Ви" і на псевдо, а ми, стрільці, звертались до командирів теж на "Ви" і по командирських ступенях, наприклад, "Друже роєвий", " Друже чотовий", "Друже сотенний". Серед стрільців нашої сотні були різні люди і різного віку, переважна кількість були походженням з села. Були старші віком, що служили в польській армії і брали участь в польсько-німецькій війні 1939 p., були такі, які служили в радянській армії і брали участь в радянсько-німецькій війні 1941 р. Були хлопці в сотні, які служили в легіонах "Роланд" і "Соловей". Після того, як в 1939 р. більшовики окупували Західну Україну, багато членів ОУН за наказом Проводу ОУН перейшли Сян в німецьку зону окупації і там за домовленістю з військовим командуванням німців створили два легіони — "Роланд" та "Соловей" з тим, що як німці підуть війною на Радянський Союз, то ці два легіони будуть звільняти нашу землю і проголосять відновлення Української держави. І дійсно, у звільненому Львові 30 червня 1941 р. Провід ОУН проголосив створення Української держави на чолі з Прем'єром Ярославом Стецьком. Через кілька днів німці цей уряд арештували, в тому числі і Бандеру, і посадили в концтабір. Після того факту добровольці з тих легіонів відмовилися воювати на стороні німців, дезертирували, порозбігалися хто куди, і провід ОУН направив їх у підпілля, бо якраз створювалась своя підпільна армія. Це були найкраще вишколені вояки, бо вони воювали на фронтах, мали фронтовий досвід і, таким чином, займали в нашій сотні командні пости. В наших очах це були герої, бо не одного з них прикрашали шрами від куль та осколків і, як кажуть, вони вже "нюхали порох". Дивлячись на них та на їх військову виправку, я їм щиро завидував і на кожному кроці старався їх наслідувати, бо вони гідні були того і служили прикладом кожному з нас, ще не обстріляних, а нас таких було багато. Різниці в стрілецьких рядах не було, були на однакових правах старші віком і зовсім молоді.

Я був наймолодший в сотні, проте для мене не було ніяких пільг, я ніс військову службу нарівні зі старшими стрільцями, які годилися мені в батьки, хоча з самого початку було нелегко привикнути до суворих і жорстоких стрілецьких буднів. Там не було місця для розпачу, зневіри, вагання чи сумніву, військовий обов'язок, взятий на себе добровільно, нагадував, що вороття назад немає, бо це було б дезертирство, яке би межувало зі зрадою. Щоби ще не вишколені стрільці, які несли вартівничу службу вночі, пристосовувались до дисципліни, командування зміцнювало пости таким чином, що ставили на пости по двоє — старшого віком і молодшого, щоби молодший не заснув. Хоча таких випадків не було, але це був застережливий захід, бо дисципліна була дуже строга і всі накази виконувалися бездоганно. Всі добре здавали собі справу з того, що обов'язок служити Україні ми взяли на себе добровільно і тягар повстанчого життя для нас є почесний обов'язок; ми всі горді були з того, що з нас починається визвольна збройна боротьба за відновлення Української Держави.

В таборі не було ніяких споруд, ми спали під кущами та деревами, переважно листяними, спали на землі, наламавши гілок; старалися наламати тонких та дрібних, бо грубі гілки муляли спину, а застелити не було чим, бо дуже рідко в кого було військове одіяло чи сільська домоткана верета. За подушку служила в'язка дрібних гіллячок, наплічник та військова торба для боєприпасів. Накривалися хто чим мав — шинелі, куртки, рядна, піджаки, блузи. Спали при зброї, а як появлялися німці в довколишніх селах, то спали не роздягаючись, готові кожну мить до бою. Найбільша біда для нас була, коли падав дощ, бо в нас не було палаток ані плащів. Ми ще тоді не вели боїв, ми ще не могли здобувати трофеї, і про комфортні палатки не могло бути і мови. Більшість з нас прийшли з села легко вдягнуті, бо була тепла весна, тож як падав дощ, не було чим накритися і не було де заховатися. Дерева нас не захищали, бо ліси тут листяні, а дерева невеликі, крони рідкі, дощ пробивав крону наскрізь, особливо коли всю добу мочило, і хоч то було загальне лихо для сотні, ми нічого для всіх не могли придумати. Можна було придумати щось для десятьох, але не для майже двох сотень вояків, потрібно було якийсь дах, але не було його де взяти і не було з чого зробити, та й було недоречно, бо ми тут були тимчасово. Якщо ми промокали, то вдень не було ще де просушити одежу, а розкладати вогонь удень було заборонено, щоби себе не розкрити, і тільки аж ввечері ми розпалювали вогнища і сушили одежу та взуття.

Військова муштра відбувалася на лісовій доріжці тихо і без гамору, бо кругом села, а лісочки в тих місцях малі.

Найперше нас вчили, як стрілець повинен відгукуватись на виклик командира, як зголоситися, як привітатись, як звітувати, як звертатися до командира і, головне, яка повинна бути стрілецька постава, охайність і чистота, як вміти повернутися вправо чи вліво, як повернутись кругом, як віддати честь командирам, як ставати на збірку, як виконувати наказ, як ставитись до своїх друзів, до командирів, як стояти на стійці, як затримати ворога і, звичайно, як вписуватись в маршовій колоні. Решту основної польової служби, зв'язаної з бойовим навчанням, ми мали проходити пізніше на карпатських полонинах. Провід ОУН запланував збір сотні в цих місцях тільки на короткий час, поки зберуться всі добровольці з округи, а після цього наша сотня за попередньо опрацьованим планом повинна відмаршувати в Карпати.

Для повноцінного вишколу — це значить, щоби зробити з цивільних людей добре вишколених, загартованих і вправних вояків — для цього були потрібні сприятливі обставини, де би командири, військові досвідчені фахівці мали змогу за короткий час в умовах окупації вишколити на належному рівні курінь добровольців, який в майбутньому мав закласти фундамент регулярної повстанської армії. Отже, нам потрібні були великі лісові масиви та карпатські полонини, як полігони для вишколу та маневрів, а також постійне місце проживання, де можна би стати табором, де б вороги нас менше тривожили. А тут на рівнині, в Прикарпатті, цього не було, ми мусили весь час міняти що кілька днів місце постою, щоби таким чином збити зі сліду німецьку розвідку, якщо вона за нами слідкувала, і виграти час, поки долучаться до нас усі добровольці.

Весь цей час ми не дармували, а проходили військовий вишкіл. За той проміжок часу ми навчилися дуже багато і вже не нагадували якусь неорганізовану ватагу, а скоріше військову бойову одиницю, що точно виконувала накази командирів, без метушні та гармидеру. Нас навчили чітко і швидко орієнтуватися в обстановці та приймати правильні рішення. Між собою ми дуже скоро подружилися, не дивлячись на те, що були з різних і далеких районів.

Навпаки, якось так складалося, що хлопці з різних районів та далеко віддалених сіл скоріше сходились та здружувались, як ті, які були з близьких сіл чи районів. Було багато таких побратимів, що про їхню дружбу можна було б написати багато оповідань, настільки цікава, зворушлива, міцна взаємна прив'язаність, нерозлучність і якась досі нерозгадана довіра зближувала тих досі чужих та далеких людей в міцну нерозривну дружбу. Можна було зазначити, що в нашій сотні згуртованість, братання, зближення пройшли дуже швидко, бо, в основному, стрільці з першого погляду були неординарні, в кожного були якісь особисті достоїнства, майже кожен вирізнявся з-поміж інших якимись особливими рисами зовнішності, характеру чи поведінки. Сюди зійшлися люди, що ставили ідею визволення вище свого життя, і мало було таких, щоби не мали порахунків з ненависними окупантами. Були такі, що вирвалися з пазурів НКВС, були такі, що до 1939 р. пройшли через нелюдські знущання польських каральних органів у сумнозвісній Березі Картузькій за підпільну діяльність в ОУН. Більшість стрільців походили з родин націоналістів-патріотів, в яких освячувалась любов до славної нашої минувшини та плекалась надія і віра, що Україна воскресне, а для цієї мети треба було брати зброю в руки і виганяти з рідної землі ненависних окупантів.

Ввечері після військового вишколу та вечері ми сходилися в гуртки, хоч співати нам було заборонено, щоби себе не розконспірувати, бо ми мусили поводитись стримано і без гамору і не накликати біди на цивільне населення. Між нами було багато надзвичайно обдарованих стрільців, які самотужки вивчали історію України, напам'ять знали дати та події, причому правдиву історію, написану М. Грушевським чи І. Крип'якевичем. Тому їх з великим захопленням слухали ті, хто її не знав. Інші знову декламували наших національних поетів, декотрі оповідали найновіші політичні події, були такі, що повторювали різні гумористичні оповідання з сатиричного журналу "Комар", який виходив до 1939 р. у Львові. Крім вищесказаного, відбувалися розмови на інші теми, які хвилювали нас усіх, і ми з нетерпінням чекали вечора, щоби поспілкуватись між собою, почути щось нове, бо все обговорюване збагачувало нас духовно, згуртовувало нас, зцементовувало в один моноліт, і ми були як одна родина, наші відносини переростали в міцну стрілецьку дружбу, між нами стиралися грані недовіри, а головним
джерелом зближення була ідея боротьби за відновлення української державності.

Коли прибули нарешті з терену останні добровольці і влились в нашу сотню, а нас було насправді вже далеко більше сотні, десь коло 180, то одного дня перед вечором наш сотенний командир оголосив, що з настанням темряви наша сотня вирушає в Карпати. Цю надзвичайну новину вся сотня зустріла з великою радістю. Отже, нарешті ми вирушаємо в омріяні Карпати. Нам наказано збиратися в дорогу, та так, щоб у часі маршу все було в порядку, щоби не було ніякої затримки в дорозі. Для цього кожний стрілець повинен був все передбачити, перш за все, щоби взуття було зручне, щоб не терло ноги, бо як появляться мозолі чи натерті місця, стрілець не зможе рухатись, а їхати не було на чім. Хоча в нас було кілька підвід, але на них везли амуніцію та різні боєприпаси, тож далеку дорогу ми повинні подолати пішки. Ми всі марили Карпатами, бо тут ми були сковані, мусили весь час конспіруватись із-за малих лісів; кругом села, ми не мали простору, не було де розвернутись, бо якщо б зустрілись з німцями, то постраждало би цивільне населення. В таких випадках німці зганяли всіх мешканців, розстрілювали, а села палили — тому-то наш Провід враховував цю обставину.

Нам хотілося простору, волі, бо людина прагне не обмежувати себе в просторі, тож і ми всі, перебуваючи над Дністром, почували себе як у путах, незручно, бо не можна було голосно говорити, крикнути, не можна співати, і така обстановка дратувала нас. Але висувати претензії чи виявляти незадоволення ми не мали права. Все це залежало від Проводу, а для вояка наказ не обговорюється — потрібно його свято виконувати. Між собою ми іноді порушували питання і обговорювали наше майбутнє, бо ми хотіли і прагнули того, щоби з нас вийшли добірні вишколені і взірцеві вояки, а крім самого бажання, треба мати ще і відповідну військову підготовку. Тому ми з усіх сил старалися оволодіти військовими знаннями та секретами, щоби в майбутніх боях мати незаперечну перевагу над ворогами. І нарешті, як прийшла звістка і наказ відходити в Карпати, радості нашій не було меж. Ми з нетерпінням чекали того дня, коли нарешті вирушимо в легендарні місця базування Довбушевих опришків, у вічнозелену країну легенд та казок, в оспівану поетами Чорногору та Добошанку, де би вікові смереки та ялини сховали під свої крони від ворожих очей перших бунтівних, нескорених, сильних духом лицарів, котрі в майбутньому майже всі поклали свої голови в боях з лютими ворогами землі української. А поки що нас чекала незвідана далека дорога, яка буде для нас першим іспитом на витривалість, і ми, як нічні привиди, безшумно, стрілецьким рядом, вирушили назустріч загадковій будучності.

Виконуючи наказ командирів — не розтягуватися в дорозі, не дзеленчати, не говорити, не курити, точно по лінії передавати один одному накази, — ми прямували в Карпати. Ми зупинялися щогодини на 10 хвилин напитися води, покурити, поправити взуття, одежу чи зброю або щось інше і продовжували долати кілометри, не відчуваючи втоми. Але поза північ порив помалу згасав, бо зброя важчала і військові обладунки намулювали плечі та руки, хоч ніхто не скаржився ні на що, а на перепочинках, навпаки, жартували, підсміхались з деяких невдах, бо дорога не може бути без пригод. Тож декому чимось треба було помагати, і в темряві не один спіткнувся чи зачепився за що-небудь і падав на землю, чи в рів, чи яму. На марші не можна було кепкувати з невдах, бо наказ забороняв, зате на перепочинках веселуни та сміхотворці під регіт стрілецької братії переповідали комічні випадки, прикрашаючи окремі епізоди своїми вигадками та коментарями. На даному етапі не було ніякого романтизму в наших діях та вчинках, а була копітка, тяжка і виснажлива підготовка до непередбачуваних подій, які ми собі приблизно уявляли, бо з самого початку вишколу майже кожний з нас зрозумів, що йдеться не про звичайну прогулянку на лоно природи, а про ґрунтовну переміну в нашому житті, де прийдеться ходити по лезу гострого ножа, звикати до незвичайних ситуацій. Часто йшлося про такі речі, які треба було вирішувати в частки секунди, і від такого рішення залежало — бути чи не бути. Незважаючи ні на що, наша сотня продовжувала наближатися до природної твердині, подарованої нашій нації Небесним Творцем, де на полонинах та верховинах найдовше тривала національна визвольна боротьба нашого народу.

Розділ III

ТАБІР НЕСКОРЕНИХ

Сотня "Козака", долаючи в нічній темряві нерівні польові дороги та ледь помітні мало ходжені стежки, просувалася до Карпат. Погано озброєна і ще не добре вишколена, наша сотня повинна була триматися подалі від головних магістральних доріг, бо по головних дорогах їздили німці, які почувалися повними господарями. Тому в наших планах не було вести бої — у випадку зустрічі з ворогами це призвело би до небажаних результатів. Хоч виникали всякі незручності та перешкоди, все ж кілометр за кілометром ми наближалися до країни гір та зелених лісів. Наш маршрут був наперед опрацьований, але все одно на практиці виявились деякі прорахунки та непередбачені ситуації. Десь після півночі почав падати проливний дощ, але ми не переставали іти, бо треба було досягти запланованого за день постою в одному підгірському селі. Рухатись вперед ставало все важче — зверху дощ, а під ногами розмокла земля, — через те уповільнився марш.

Вже стало розвиднятися, як у передостанньому селі нашого планового постою обірвався зв'язок, на станиці не було зв'язкового, який мав нас далі проводити. Станичний кинувся його шукати, ми відпочивали, а тим часом розвиднилося надворі, і рухатись вперед ми вдень не могли, щоби не наразити себе на небезпеку — зовсім недалеко було місто Коломия і там стояли військові гарнізони та багато всякої поліції. Станичний зв'язкового так і не знайшов, і з цього приводу було багато погроз та нарікань, бо що то за дисципліна в підпільній мережі ОУН, що члени так недбало ставляться до своїх обов'язків — покарати його і найсуворіше! Наше командування вирішило розквартирувати сотню на краю села, недалеко від лісу, і ми, промоклі до нитки, порозходилися по стодолах. Переодягатися не було в що, то ми пороздягалися, повикручували одяг, порозвішували на бантинах, щоби сох, виставили варту і полягали спати, перевтомлені нічним маршем.

Дехто з нас вже заснув, а ще дехто викручував одяг, як прибіг вартовий зі станичним і крикнули: "Алярм, до села на машинах їдуть німці". Ми в лічені секунди похапали зброю та одяг і за наказом почали відступати до лісу. Моя чота квартирувала на самому краю села, і нас найперше за-алярмували, то ми швиденько добігли до лісу, а машини з німцями тим часом вже доїздили до села. Ми на ходу надягали на себе мокрий одяг, підперізувалися, готували зброю, а добігши до лісу, який був на горбочку, почали займати позиції, маскуватися та готувалися дати ворогам відсіч. Нам видно було і німців, що злазили з машин, і наших стрільців, котрих заалярмували найпізніше, і вони були — хто на половині дороги до лісу, а інші ще тільки вибігали з села. Німці швидко зорієнтувалися в ситуації, встановили кулемет і почали стріляти в наших, що бігли до лісу і були, як на долоні, бо до лісу йшла майже рівнина. Наші бійці залягли, ховаючись за межі та борозни, повні води після дощу, але тут було не до того — ворожі кулі заставляли їх пригинатися до землі, бо інакше чекала смерть. Німці, а було їх дуже багато, не давали змоги нашим добратися до лісу, відкрили шквальний вогонь, щоби їх знищити — на чистому полі, на рівнині це було тільки питання часу. Ми всі, хто встиг добратися в ліс, по команді чотового "Благого" зайняли вигідні позиції — хто за деревом, хто за пнями, хто у видолинку, за купинами — всі добре прикрились і чекали команди. Недалеко за великим дубом зайняв позицію кулеметник "Горошок".

Пролунала команда чотового: "Стріляти тільки по цілі, не марнувати набоїв. Вогонь!". І тут гримнув повстанський залп з усіх видів наявної зброї. Заторохтіли кулемети і, короткими і довгими чергами, окремі постріли. Німці цього не сподівалися і перенесли свій вогонь на ліс, цим скориста-
лися наші, що були на півдорозі, і змогли сховатися в лісі. Бій розгорівся, ми були на вигідних позиціях, замасковані і захищені від німецьких куль, бо вони стріляли скоріше навмання, а ми могли вести прицільну стрілянину. Наші кулеметники довгими чергами примусили німців розвернути машини, але вони встигли на краю села запалити дві стодоли, де наші стрільці квартирували і де недалеко стояли наші підводи з боєзапасами. Ми побачили, що вони заспішили, і чотовий дав наказ стріляти тільки по скупченнях ворогів. Німці під нашим прицільним вогнем почали помалу відступати зі своїх позицій. Ми весь час поливали їх вогнем з усієї нашої наявної зброї, не дали їм змоги зайняти вигідних позицій, а вони, очевидно, не сподівалися на таку відсіч. До того наша перевага була в тому, що ми були на замаскованому місці і нас не вражали їхні кулі.

Довго вони тупцювалися сюди-туди, очевидно, підбираючи своїх вбитих та поранених, а ми, підбадьорені тим, що вони стріляли навмання, продовжували вести прицільний вогонь з усієї нашої зброї. Ми їх змусили відступати, спочатку їхні машини від'їхали на солідну відстань, щось почало горіти, а потому вони перебіжками під нашими кулями почали бігти до машин, на ходу заскакували в кузови і від'їхали, відстрілюючись. Як стало нам набагато пізніше відомо, про наше перебування в селі німцям доповів німецький прислужник війт-зрадник, що був напівполяк-напівні-мець, "фольксдойч", як їх називали, — німці використовували їх на державних посадах, як своїх довірених, і вони люто ненавиділи наш народ.

Після бою ми відступили в глибину лісу, проклинаючи фашистів. Голодні, мокрі, розлючені, збуджені боєм, але найголовніше — ми пройшли бойове хрещення, ми не злякалися ворога, над нашими головами ми чули посвисти смертоносних ворожих куль. Ми пройшли першу фазу бойового гарту, ми переконались, що не такий вже страшний чорт, як його малюють. Німців було набагато більше, краще озброєних, новішою зброєю, краще вишколених, але вони були змушені відступити, не змогли встояти перед нашим смертоносним вогнем. Вони тепер були "героями" тільки коли арештовували наших невинних безборонних людей, катували, розстрілювали, палили села, але не коли зустрілися з народними месниками — тут уся їхня пиха і непереможність гітлерівської армії, про яку дзвонили на всю Європу, повністю розвіялись. Під повстанськими кулями вони забули про свою непереможність, про Гітлера, повтікали, рятуючи свою голову. Тут, на полі бою, перед обличчям смерті, десь раптом зникла та галаслива відвага. Як вражаючі повстанські кулі почали пробивати їхні надлюдські арійські черепи, то тваринний страх і звірячий інстинкт самозбереження підказав їм, що повстанці відповідають за сльози і кров по-біблійному — зуб за зуб, око за око, кров за кров. Цей перший незапланований вимушений бій підняв наш дух, окрилив нас — ми змусили лютого ворога втікати, це був успіх для нас, необстріляних, молодих. Багато з нас перший раз стріляли в своєму житті, але у нас пропав страх, ми понюхали пороху, звикали виконувати бойову команду, звикали до посвисту ворожих куль, до буднів повстанського життя, бо повстанець мав бути завжди насторожений і завжди готовий до бою.

Німці втекли, але ми в село не повертались, відійшли в середину лісу, в глибині виставили варту, розпалили вогнища, просушили одяг та взуття, відпочили, а з настанням темряви продовжили свій шлях у Карпати. Вже на другий день ми без особливих пригод стали підніматися на карпатські полонини та верховини. Ми, народжені на рівнинах, не звикли ходити по горах, і для нас на перших порах було дуже важко звикати, тому нам командири давали часто відпочинок, — є велика різниця пройти кілометр по рівнині і кілометр в горах. Ми любувались прекрасною гірською природою, почувалися вільно, розкуто, бо всюди були неосяжні простори, скільки око гляне — все гори, ліси, полонини, все зелене, все загадкове, якесь таємниче, відразу не сприйняти, і в тому є незвідане відчуття величі. Людина себе там відчуває свіжою, другий раз народженою, відчуття неосяжного простору робить людину малою в такому великому морі зелені та гір.

Пройшовши багато кілометрів горами, наша сотня одного дня перед вечором добралася до кінцевої мети нашого походу, до вишкільного табору. Цей наш табір був тимчасовий. Крім колиб, змайстрованих на швидку руку, ніяких будівель більше не було. Посередині табору була невелика галявина, яка мала служити місцем для збірки куреня. Кругом галявини поміж смереками були побудовані колиби. Табір знаходився у підніжжі гори Тарниця, під горою протікала річечка; в ній ми вмивались і брали воду на кухню. Навколо табору було чотири вартівничі пости, де день і ніч вартові охороняли табір. Стрільців було тут багато, бо, крім галичан, були буковинці та закарпатчики. Нам, новоприбулим, дали вечерю, і ми ще на скору руку встигли приготувати таке-сяке накриття на ніч.

На другий день, як звичайно, "рання зоря" — збірка на площі, руханка, а після руханки всі бігли до річки вмиватись до пояса, причому на березі річки службовий підстар-шина поглядав, щоби кожний стрілець обов'язково вмивався до пояса. Це був закон, хоч вода в річці була холодна, бо витікала з гірських джерел і текла по камінню. Після вмивання приходила черга на сніданок, а після того — збірка зі зброєю всього куреня. На збірці нас розподілили на рої, чоти та сотні: з нас сформовано три сотні — вишкільну, бойову та технічну. Призначили сотенних командирів, чотових та роєвих, в кожному рою було по 12-14 стрільців, в чоту входило три рої, в сотню — 3 чоти. Керував куренем командир куреня "Липей", а курінь мав назву — Перший Вишкільний курінь ім. Євгена Коновальця "Чорні чорти". Перший день нам був даний наказ збудувати собі колиби, щоби було де спати і сховатися від дощу» 3 жердин ми зробили односкатний каркас, сильно пологий, жердини вибирали міцні, бо на них накладали товстий шар смерекових гілляк з таким розрахунком, щоби дощова вода не затримувалась і швидко стікала і щоб його не міг дощ пробити. Постіль теж стелили з смерекового гілля, бо ніяких матраців не було і за них не могло бути й мови. Стелили і накривались хто що мав: шинелі, куртки, рядна, а під голову — наплічник або військова торба з набоями та гранатами. Ніч для нас була дуже коротка, бо після цілоденного військового вишколу ми спали, як після купелі.

Ми, новоприбулі, знайомилися з тутешніми стрільцями та командирами, а на другий день одержали наказ іти на полонину на вишкіл. Найближчими до нашого табору були дві полонини: одна називалась Рокіта, а друга — Стеришора, якраз ближче до табору і в підніжжі гори Тарниця. Наша вишкільна сотня, до якої я був зарахований, проходила вишкіл на обох полонинах. Вони були для нас як військові полігони. Звичайно ми виходили на одну з них і проходили там військову муштру. Загалом наш вишкіл ділився на польову службу та внутрішню службу. Польова служба — це тактика повстанської війни і все, що з нею пов'язане: бойові маневри, засідки, наскоки, наступальні операції, відступальні операції, оборона, розвідка і т. д. Служба внутрішня — це вартівнича служба та всяка служба з підтримання порядку в таборі та всього господарства. З нашої сотні несли внутрішню службу старшина, підстаршина та стрілець — вони кожну добу мінялися, і в їх обов'язки входили нагляд і дотримання порядку в таборі, дотримання всіх обов'язків по забезпеченню і виконанню всіх норм таборового статуту і нормального життя.

Продовольчим забезпеченням займався харчовий інтендант, і воно було надзвичайно складним, бо у Прикарпатті в ті роки був неврожай і з харчами було досить важко. В найближчих селах для нас з борошна, доставленого з південних районів Тернопільщини, господині, члени ОУН та симпатики, випікали хліб. З тих сіл хлопці з юнацтва ОУН тільки ночами на конях з в'ючними сідлами вантажили цей хліб в мішки і в мішках хліб, разом з іншими продуктами, підвозили до нас на полонину в околиці табору приблизно за чотири кілометри. Там вони чекали в означеному місці, аж поки хтось не приходив з табору. В таборі опівночі службовий старшина будив два рої стрільців, ті на алярм вставали, за лічені секунди вдягались і без зброї, тільки під охороною, піднімались на гору на полонину, на умовлене місце, забирали ті всі продукти на плечі і несли в табір. Юнаків, які привозили продукти, близько в табір не підпускали, бо місце табору ніхто сторонній не повинен був знати, для цивільних людей з тієї околиці це була таємниця.

Місце табору знали тільки зв'язкові, які курсували між табором та Проводом ОУН у найближчих селах. Вартівнича служба, яка охороняла табір, щодоби мінялася. Ми по черзі несли вартівничу службу, бо кожний стрілець повинен був знати всі правила, як поводитись на варті — в цей час це було надзвичайно важливо, бо в Карпатах концентрували свої спецгрупи розвідки — німецька, більшовицька, мадярська та інші, і взагалі карпатськими горами бродили всякі озброєні банди, більшість з яких мала на меті ліквідацію УПА або намагалася влитися в наші ряди, щоби, дочекавшись слушного часу, або нас знищити, або деморалізувати, і цього вони в якійсь мірі добивалися. Там, де їм вдалося це зробити, наслідки були для нас трагічні. Тому командування куреня надавало вартівничій службі велику увагу, бо йшлося про життя трьох сотень стрільців, і відповідна вартівнича служба була запорукою і гарантом нашого існування. В ній було три зміни: перша зміна стояла на стійці, друга була на поготівлі, а третя відпочивала, — і так мінялися цілу добу. На кожну добу була заздалегідь визначена кличка-пароль. Ті зв'язкові, які приходили до табору, повинні були знати кличку, а як хтось опинився коло табору і не знав клички, то вартовий заставляв його лягати на землю і сигналом викликав командира варти. Тоді командир вияснював — чи то свій, чи то ворог. Таких випадків було дуже багато.

Технічна сотня будувала для куреня в лісі будинки — щось на зразок казарм, де планувалося перебути зиму, і як тільки будівництво було закінчено, курінь перебрався на новий постій. Ми продовжували проходити вишкіл, і, хоча наші командири не закінчували вищих військових училищ, навчання велося на основі вишколу Українських Січових Стрільців і українською мовою. Дуже часто заняття наші переривалися з появою в тих місцях ворогів, і ми кожну хвилину мусили бути готові до бою, бо в повстанців не було фронту і запілля — кругом був фронт, у всяку пору дня і ночі.

Після напруженого дня перед вечором закінчувався вишкіл, і ми ішли з полонини до табору, чистили зброю, вмивались, приводили себе до порядку, вечеряли, а після того була година вільного часу, то кожний стрілець використовував її на свій розсуд. Більшість просто збиралася гуртом, по черзі йшли назбирати в ліс сухих дров, розкладали велику ватру, бо світла ніякого в темряві, крім вогнища, не було, і біля ватри проводили ту годину. Ця година була найкраща та найцікавіша за весь день, бо тут розкривались і розцвітали таланти різного жанру. Любителі поспівати, а їх було найбільше між нами, гуртувались разом, виучували і співали різних пісень, інші декламували вірші різних поетів — хто яких запам'ятав, жартівники забавляли стрілецтво усмішками та всякими вигаданими жартівливими історіями, що викликали могутній регіт всього куреня. Інші показували всякі трюки та штуки. Але найбільшу зацікавленість викликали оповідання з історії України. Тому така година давала плідний позитивний заряд бадьорості, доброго настрою і служила для малоосвічених великим надбанням нових знань та поглядів на оточуючий світ та розширенням світогляду. Після тої вільної години службовий старшина робив збірку всього куреня, і ми всі гуртом співали молитву "Боже Великий, Творче Всесильний", співали ми її кожний день, не дивлячись на погоду. Після молитви службовий старшина давав команду "вечірня зоря". Після цієї команди всі роздягалися, вкладалися на свої лежанки, і весь табір засинав міцним блаженним сном, тільки вартівнича та внутрішня служба пильно охороняла наш спокій і ніч.

Карпати вражають своєю надзвичайною красою, чистим, настояним на полонинських квітах та смерекових лісах повітрям, шумом лісів, щебетом птахів, дзюрчанням гірських потоків та величчю гірської природи. Нам доводилося подорожувати Довбушевими стежками, пити чисту джерельну воду з криниць, з яких колись у давнину пили воду Довбушеві опришки. Оглядали Довбушеві печери, наслухались про незліченні скарби, нібито сховані десь в карпатських печерах, і це додавало нам сили та гордості за нашого славного предка, бо ми тепер були його спадкоємцями в якійсь мірі. За переказами гуцулів, Олекса Довбуш брав у багатих, а бідним давав — і ми стояли на тому, щоби вигнати лютих ворогів з рідної землі і дати нашому народові волю та незалежність. Ми не мали в своєму розпорядженні багато часу, щоби милуватися надзвичайною красою природи, бо у нас всі дні були заповнені суворим вояцьким життям, перемішаним зі смертельною небезпекою. На кожному кроці чигала якась несподіванка, до якої кожен з нас мав бути завжди готовий. А таких несподіванок було багато, ми до них звикали, гартувались, бо питання "бути чи не бути" в багатьох випадках вирішувалось секундами, нашою рішучістю та відвагою.

Велика проблема була з продовольством, бо прогодувати три сотні стрільців в горах далеко від доріг, все нести на плечах, бо і коней не було у нас достатньо, не так було легко. Тож зрозуміло, що вояцький пайок був дуже мізерний, а доставка харчів мусила зберігатися в таємниці, щоби не ставити під удар тих, які нам допомагали. Тому-то ми завжди підтягали ремінці, як казали, на "сибірську дірку" — у нас навіть зародилася в той час поговірка "Три дні не їж, але весело дивися". Повстанське життя не було з медом також, бо воно виходило за рамки звичайної військової служби, і тут не могло бути ніякого порівняння ні з чим. На звичайну військову службу набирали рекрутів за існуючим законодавством, а повстанці йшли в підпільну армію добровільно, за велінням совісті та за покликом серця. Ми ставили перед собою мету, у нас була велична, висока ідея, і ми всі, що ступили на цей тернистий шлях, кожної миті пам'ятали першу заповідь Декалогу — "Збудуєш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї". Другого шляху не існувало. Тому всі труднощі повстанського життя ми долали з гордістю, бо усвідомлювали, що ми є та іскра, з якої повинно розгорітись полум'я національно-визвольної боротьби.

На цьому тернистому шляху було дуже багато всяких перешкод, але ми вчилися їх долати і вперто гартувалися до тих майбутніх подій і випробувань, які на нас чекали. Ми ходили на бойові операції, а також на тренувальні марші, де доводилося долати багатокілометрові переходи, і в гірських умовах це було надзвичайно важко. Весь час ми йшли озброєні, несучи на собі всю військову амуніцію. Видертись на гору без нічого не просто, а то треба було нести свою зброю, боєзапас, навперемінку запасні диски до кулеметів, розібраний по частинах міномет і міни до нього. Хоча були ми молоді, проте пройти горами весь день коштувало багато зусиль.

Треба ще торкнутись такої болючої проблеми як повстанський одяг. Починаючи з весни 1943 р., Повстанча Армія одностроїв не мала. У відділи, сотні та курені приходили добровольці хто в чім мав, бо фактично у нас не було майстерень, де би шили однострої, і не було фабрик виробляти сукно. В ті часи повстанцеві в першу чергу треба було мати ремінь, на якому можна почепити багнет, патронташ та гранати — якщо стрілець підперезаний ременем, то видно, що то вояк, а без такого ременя — то цивільний чоловік. На голові носили, як правило, пілотки: польські, німецькі, російські, мадярські, поліційні, також різноманітні кашкети та капелюхи. Штани також були всяких армій, а найбільше цивільних, одягали куртки, блузи, гімнастерки, френчі, піджаки, плащі — теж хто які мав: і цивільні, і всяких армій. Отже, як подивитись зі сторони на те наше військо, то воно виглядало дуже строкато. Були між нами хлопці, яким пощастило роздобути повний німецький чи мадярський однострій, то ми із заздрістю завидували таким, бо глянути на такого — зразу було видно, що то вояк, і всі ми мріяли про ті часи, коли будемо мати всі однострої. Такий час прийшов тоді, як ми пройшли вишкіл і почали воювати з ворогами — аж тільки тоді в боях ми здобували собі трофейні однострої різних армій.

В ті часи було багато большевицьких одностроїв, бо з наших теренів ще зовсім недавно німці прогнали большевиків, і багато одностроїв залишилось, але чомусь у нас та уніформа не користувалась пошаною, хіба шинеля, бо була з міцного сукна і захищала добре від холоду. А ненавиділи ту форму набагато більше, бо були ще в пам'яті народу нелюдські злочини енкаведистів, які позалишали, втікаючи із західноукраїнських земель, повні тюрми по-звірячому замордованих тисяч невинних людей. Згодом теренова сітка ОУН почала збирати поміж населення льняне полотно, яке люди офірували для УПА, і це полотно фарбували на зелене і шили для вояків однострої.

Десь в кінці березня чи на початку квітня 1944 р. на Великій Україні радянські війська прорвали німецький фронт і німці панічно тікали на захід. Це продовжувалось кілька днів, аж поки вони не зупинили той прорив. Але в паніці втікали німецькі тилові частини, поліція, всякі команди, охоронні відділи, а також регулярні частини. Всі дороги на захід були заповнені відступаючими обозами, технікою та награбованим добром. Тим хаотичним положенням скористалися наші сотні та курені. Вони вибирали на дорогах, по яких відступали німці, стратегічно вигідні позиції, влаштовували засідки, зупиняли німців та роззброювали, забирали в них все те, що було потрібне для оснащення нашої армії. Треба зазначити, що такі акції не завжди вдавалися без пролиття крові, були випадки, що за цю зброю, амуніцію та військове спорядження платили головами. Але в результаті таких операцій наша армія стала виглядати справжньою армією. Зникли цивільний одяг і різновидні озброєння. Здобули важкі кулемети, гарматки, міномети, коней, возів, брали також машини та мотоцикли. Багато зброї та амуніції замагазинували по криївках та на чорну годину.

Минуло більше півстоліття, і ті далекі події стали історією, до якої будуть довгий час звертатися дослідники нашої славної минувшини, будуть прискіпливо аналізувати джерела — і це будуть в більшості випадків спомини тих, хто в ті часи творили історію, були активними учасниками змагань. Документальних матеріалів дійшло до сьогоднішнього часу дуже мало, їх свідомо знищували провідники і командири у безвихідних ситуаціях перед лицем неминучої смерті, щоби вони не потрапили в руки ворогів і щоби вороги не репресували багатьох законспірованих прихильників, симпатиків та теренову сітку озброєного підпілля ОУН. В літописі УПА буде багато білих плям, бо багато подій і фактів забрали з собою в могили провідники і командири ОУН та УПА, які воліли, тяжко поранені в боях чи оточені в криївках, знищити себе, ніж здатися на милість ворогів, на нелюдські жорстокі тортури в підземеллях НКВД.

В нашому курені хроніку буднів записував курінний писар "Вдовенко", причому записував детально і на високому майстерному рівні, бо уривки я кілька разів чув, як він зачитував стрільцям. Я його близько не знав, хто він і звідки, бо тоді було незвично допитуватися — зразу це викликало би підозру в стрілецтва. Кожний з нас був невідомим для іншого так, як цього вимагала конспірація і тактика підпілля. Ми, в основному, дотримувались заповіді Декалогу — "Про справу не говори з ким можна, а з ким треба". Зрештою, в курінь, а це був самий початок створення армії, приходили тільки перевірені високоідейні хлопці, нас єднала спільна мета визвольної боротьби.

Я не беруся все детально описувати, бо дуже багато фактів стерлося з пам'яті — протягом довгих років більшовицької неволі організм піддавався голоду, холоду, жорстоким перепадам, різним хворобам, тяжкій каторжній праці, і все це на межі життя та смерті. Протягом довгого часу ледь жевріла в серці і свідомості іскорка надії — чи ми виживемо в тих жорстоких знущаннях, в яких нас на кожному кроці принижували, шельмували, і тільки якийсь здоровий глузд підказував, що не може бути такого, щоби стільки страждань, мук та пролитої крові пропало даремно. Сьогодні знайшлося багато ревізорів, фальсифікаторів, лжеіс-ториків, які стараються перекрутити, спотворити визвольні змагання нашого народу, шукають компрометуючих доказів, щоби очорнити пам'ять тисяч героїв, які поклали свої голови в боях та в пекельній людиновбивчій зоні "Архіпелагу ГУЛАГ".

Я пишаюся тим, що ділив неймовірно небезпечні умови повстанського життя з багатьма вояками, які пройшли шлях від рядового стрільця до командирів сотень та куренів. Один з них, стрілець "Чорнота" — Володимир Чавяк, що за чотири роки повстанських змагань дослужився до рангу сотника і командував повстанським куренем УПА. Наша молода держава не взяла нас, тих, що пройшли мученицький шлях, під свою опіку, не оцінила належно того героїчного подвигу, що його записала Західна Україна на сторінках нашої історії, хоч цей подвиг коштував дуже дорого нашій нації, бо в тих змаганнях за відновлення української державності загинули провідні сили західноукраїнських земель. Протягом прожитих років я не ставив собі ніколи за мету хоч трохи підняти завісу і поглянути в півстолітню давнину, бо з відомих всім нам обставин за тією залізною завісою, навіть при великому бажанні поділитися споминами нашої героїчної юності, було це ризикованою справою — за нами, колишніми вояками УПА, стежило невсипуще око чекістів, і дуже часто бувало, що не за розповіді, а буквально за два слова критики радянського устрою, необачно висловлені в присутності замаскованого агента КДБ, присуджували 10 років позбавлення волі.

Дуже шкодую, що за півстоліття стерлося з моєї пам'яті багато подій та пригод, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою тих років. Навіть забулися псевдо вояків, з якими був в одному рою, пробую згадати декого, але фактично тільки деякі яскраві постаті збереглися в пам'яті: командири роїв — "Карий", "Морозенко", "Чумак", "Орлик", "Буревій", "Вивірка", "Кропива", чотові командири — "Скуба", "Юрко", "Благий", "Славко", "Черник", сотенні командири — "Козак", "Дон" та командир куреня "Липей". В той час, як я потрапив в руки чекістів, по волі Небесного Творця уникнувши каліцтва та смерті і опинившись за колючим дротом в пеклі сталінських концтаборів, там не було з ким згадувати про ті події, бо поміж нами були законспіровані стукачі і такі теми не можна було зачіпати. Тож в пам'яті стиралися події і факти, до того ще і не було впевненості, що вдасться вижити в тих нелюдських умовах, щоби колись комусь переказати те, чим жило наше покоління в часи духовного відродження та стрімкого злету приспаного лицарського духу нескореної нації. Тепер, аналізуючи прожитий проміжок часу, шкодую, що не спромігся, не наважився, не вистачило відваги занотувати ті історичні події, яких я був свідком. Якщо би хтось стрінувся з тих, які проходили вишкіл в курені "Чорні чорти" зі мною, то можна було би більш детально описати нашу минувшину, та, на жаль, не зустрічав я нікого — тільки доходили чутки про героїчну смерть командирів того Першого Вишкільного куреня.

Розділ IV

ПЕРШІ ЖЕРТВИ

Наш 1-й Вишкільний курінь ім. Євгена Коновальця "Чорні чорти" міцно осів табором у підніжжі гори Тарниця, а на двох полонинах Стеришора і Рокіта ми мали свої полігони, де кожний день, не зважаючи на примхи погоди, проходили військову муштру. Виучували всі премудрості воєнної стратегії та повстанської тактики, яка була несхожа ні з якими підручниками всесвітньовідомих полководців, бо базувалася найперше на традиціях визвольних змагань нашого народу, і ми, всі учасники цієї національної звитяги, були вихідцями з народних мас. А по-друге, ми починали все на голому місці, з самого нуля. Все, що треба було воякові — треба було нам здобувати в бою, і в багатьох випадках відважні хлопці ішли на ворогів голіруч, щоби здобути зброю. По-третє, ми не мали ніякої помочі ззовні, ми розраховували тільки на власні сили. По-четверте, ми всі були добровольцями і нашим кличем була перша заповідь українського націоналіста — "Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї".

Карпати прекрасні в кожну пору року, та для нас вони були перш за все неприступною твердинею, як ми вважали на самому початку нашого перебування, хоч згодом переконалися, що воно не зовсім так. Ми помилялися, бо ще не були ґрунтовно обізнані з усіма параграфами військової стратегії. Для військових полководців нема нічого неможливого, навіть у високих горах, порослих густими лісами, вони воюють і перемагають — хто силою, а хто мудрістю та талантом. Ми гартувались, привикали до суворого повстанського життя — воно солодке не було, але більшість з нас ще до вступу в ряди народних месників кожний по-своєму покуштував невольничого життя, і багатьох привела в курінь жадоба помсти окупантам, за сльози матерів, дружин та сестер, за передсмертні зойки убієнних та катованих по тюрмах і засланнях батьків та братів.

Наша розвідка повідомила, що німці готують на нас велику облаву, як вони називали, "айнзац". До Коломиї прибували війська. Ходили в народі чутки, що нас, повстанців, багато, 5 тисяч, але це не відповідало дійсності, бо нас було тільки три сотні. На той час у нас не було достатком автоматичної зброї, бо ми ще були в стадії творення і розвитку, і все наше буття потребувало удосконалення, осмислення кожного нашого кроку. Наше командування куренем, курінний "Липей", сотенні "Козак" та "Дон" не рішались чи не мали вказівок Проводу вести наступальні акції, бо, здавалося, і озброєння, і підготовка до ведення широкомасштабних бойових дій чи не задовольняли їх, чи були якісь інші міркування, а фактично ми відбивали тільки спрямовані ворожі удари на знищення нашого табору.

Стрілецтво, особливо молодь, рвалося до оперативного простору, щоби озброїтись, здобути військові трофеї, які були вкрай необхідні кожному з нас і, найголовніше, прославитись, помірятися силою з ворогами. І, зрештою, народ чекав від нас звитяги, чекав відплатних дій, збройної відповіді за кривди та знущання, заподіяні завойовниками. До нашого табору зв'язкові приносили накази з Проводу ОУН, нам все це зачитували на збірці, щоби ми могли все осмислити і бути підготованими до тих перемін, які на нас чекали в майбутньому. В перспективі ми приблизно уявляли той тернистий шлях, усіяний нашими кістками, бо без жертв не могло бути мови про побудову нашої держави. Але ніхто з нас не допускав того, що саме він стане жертвою, хоча ми в буденному житті вже звикли бачити кров і трупи, бо ми не сиділи склавши руки, ми проходили вишкіл і гартувались у щоденних небезпеках, які загрожували існуванню нашого куреня.

Курінь тим часом міцнів, розвивався, ми являли собою бойову військову одиницю, здатну виконувати задуми і накази нашого вищого командування. Ми звикали до тяжкого, невлаштованого тернистого повстанського життя, наповненого щоденними різного роду пригодами, які нас підготовляли фізично і духовно до Великого Чину. Десь далеко над Волгою, під Сталінградом, змагалися на смерть два кровожерливі тирани за панування над світом, а ми очікували, коли вони нарешті обидва знеможуться, виснажаться, знекровляться у тій кривавій борні, зачнуть розвалюватися на куски, і тоді ми зможемо здійснити віковічну мрію нашого народу — відновити свою державу, бо з історії Першої світової війни знали, що коли розвалювалася Австро-Угорська монархія та Російська імперія, то народи, котрі мали свою армію і інституції, збудували свої держави. Україна в ті часи не мала боєздатної, добре вишколеної армії, і це була одна з причин, чому ми не могли відстояти проголошену IV Універсалом Української Центральної Ради Українську Народну Республіку. Ми були свідомі тієї мети, яку ми собі добровільно обрали, і старалися не повторити тих фатальних помилок, яких допустилися наші батьки. В тих умовах, в яких ми формувались, гартувались, зростали, не було місця для плаксивих, кволих, хворобливих роздумів, а було жагуче бажання здійснювати, творити, виборювати, втілювати в життя віковічні мрії наших славних предків, скинути ненависні, ганебні кайдани і відновити Українську державу. Наш край і наш народ грабувала, руйнувала безбожна червона євро-азіатська деспотична імперія та збудований на концтаборах і газових камерах коричневий гітлерівський новий порядок. Ми не могли спокійно спостерігати те, що творилося на нашій землі, бо переконалися, що пасивність, байдужість та приказка "моя хата з краю" ніколи не поставить перед світом питання — є Україна чи нема України — бо в той час Україну розшматували: Галичина належала до т. зв. Генерал-Губернаторства (польського), Закарпаття — до Угорщини, Буковина — до Румунії, а Волинь та Велика Україна називались Рейхскомісаріат Україна зі столицею у Рівному, а не в Києві. Таким чином, на Карті світу України як держави не існувало. Тож треба було нам заявити про себе, що ми були, є і будемо боротися за право бути господарем на своїй землі, добитися, щоби народи світу визнали нас як народ, як державу.

Поки Провід ОУН шукав шляхи нав'язати дипломатичні відносини з передовими державами світу, ми в краю готувалися збройно виборювати волю і незалежність Україні. Та не така була це проста справа. Наш курінь час від часу нагадував окупантам, що ми не зійшлися в Карпати на відпочинок чи на курорт. Тому-то окупанти розвинули розвідницьку діяльність, щоби вивідати — де ми знаходимось, скільки нас, які завдання, яке озброєння. Багатьох шпигунів вдалося знешкодити, та все-таки вони дещо пронюхали. Німці вирішили будь-що нас знищити, бо для них наш курінь був великою загрозою, для них це був ніж у спину. Німецьке командування викликало полк гірських стрільців з Альп, приїхали військові гарнізони зі Станіслава, Тернополя, Коломиї та багато всякої поліції. Війська розквартирувалися в Коломиї і поступово підтягувалися до Карпат. Командування куреня було повідомлено і попереджено нашою розвідкою, що готується великий наступ на нас, тому-то далеко від табору на панівних вершинах були розміщені так звані чати, які мали завдання при появі німецьких військ повідомити командування куреня, щоби вжити запобіжних заходів. Таких застав було кілька навкруги табору. Там чергували позмінно наші рої, а в рою було по 10-12 стрільців. На ніч вони приходили в табір, а вдосвіта виходили на означене місце і там пильнували цілий день.

Одного дня, вже перед вечором німці прийшли не з тієї сторони, звідки їх очікували, і підповзли непомітно. Застава їх спочатку не помітила, бо контролювати такі великі простори важко ще через місцевість, де не є рівне поле, а гори, порослі лісом, та провалля між горами. Все ж таки в останню мить застава помітила, як вороги наближаються до них, і зайняла оборону. Німці відкрили сильний вогонь з багатьох кулеметів та почали пристрілюватись з мінометів. Розгорівся нерівний бій. В рою був один кулемет "дегтяр", кулеметником був стрілець на псевдо "Горошок", який був на фронті в перші дні німецько-совєтської війни в липні 1941 р. Він вже мав неабияку практику ведення стрільби і таким чином він з вигідної позиції і укриття поливав ворогів смертоносним вогнем, не давав їм змоги наблизитися до застави. Кулемет мав три диски по 72 набої, а як вони закінчилися, тоді стрільці, в яких були кріси радянського взірця, повіддавали всі свої запаси, хто скільки міг, і таким чином до кінця бою кулемет не затихав.

Німці пішли на штурм, бо їх було дуже багато. Вони були досвідчені, озброєні "до зубів" найновішою зброєю, натреновані і вишколені вести бої в горах, а тут напроти них — 12 стрільців, заекочені зненацька, не приготовані до бою і під таким смертоносним шквалом вогню кулеметів та мінометів. Вистояти перед такою навалою не було сили. В бою загинули три наші стрільці: "Дуб", "Іскра" та "Чернець". Нерівний бій точився кілька годин, бо наша застава мала дуже вигідні позиції, але німці почали обходити їх, і нашим загрожувала смертельна небезпека опинитись в оточенні і потрапити в полон, тому командир рою "Вивірка", сам будучи пораненим, дав наказ покинути позиції і відступити до лісу. Вбитих вояків з собою забрати не могли, бо крім них були ще і поранені і під ураганним вогнем багатьох ворожих кулеметів та мінометів треба було поспішити, щоби німці не замкнули кільце оточення. Вікові смереки та ялини сховали ПІД свої зелені та густі крони від ворожих очей відважних нескорених лицарів нашої землі, які не схилили голови перед ворогами, а заставили бундючних та пихатих завойовників забрати та понести з поля бою вбитого свого капітана, який командував ними, а разом з ним ще кільканадцять ландскнехтів, для яких аж у Карпатах підтвердилася наша приказка, яка дійшла до нас з сивої давнини: "Хто на нас підійме меч, той і сам від меча загине".

Наступила ніч і припинила ту нерівну бойню, яка загрожувала знищенням усіх сміливців застави, що прийняли на себе страшної сили удар німецької навали. Окрім трьох вбитих, які залишилися на полі бою, всі повернулися до табору, допомагаючи пораненим в дорозі. Відчували докір сумління за полишених на поталу ворогам своїх бойових побратимів. Збуджені боєм, обпалені смертельною небезпекою, але непереможені, пішли відпочивати. З сумом та печаллю курінь довідався про смерть трьох наших бойових товаришів, але визвольна боротьба потребувала жертв.

На другий день курінний "Липей" послав на місце бою чоту "Скуби" для перевірки та щоби забрати вбитих. Чота прибула вранці на місце бою, і всі вояки побачили жахливу картину. Полеглих стрільців не можна було впізнати по обличчях, а тільки по одежі: облич, власне, не було. Вороги стріляли в них, вже мертвих, по головах з кулеметів розривними кулями так, що голови були порозривані, а набоїв завойовники не шкодували, бо на заводах Крупна в Німеччині невільники з усієї Європи день і ніч їх виготовляли. Тіла полеглих густо попробивані багнетами, навіть не попробивані, а зрешечені бузувірами в нападі переможного божевілля. Вони справляли бісівський шабаш над тілами полеглих героїв. Стрілець "Чернець" мав на руці гарний перстень, на якому був вигравійований тризуб. Вороги пообрубували багнетами пальці, щоби зняти і забрати кривавий трофей на пам'ять, бо більше з того шляхетного трупа не було що грабувати і, окрім зброї, в повстанця була тільки незгасаюча любов до України та люта ненависть до наших ворогів.

Колись німців вважали висококультурним народом, але тут в Карпатах, на місці нерівного бою, та оцінка про німецьку культурну націю десь зникала, розпливалась, бо тут, при виді замаскованих трупів, складалося враження, що це не цивілізовані люди, а кровожерлива банда маніяків десь із середньовіччя чи з доісторичних часів, які ще не мали Бога в серці, а жили по закону диких звірів: хто сильніший, жорстокіший — той панував. Якось не сполучалося у свідомості побачене з брехливою фашистською пропагандою про високу німецьку культуру.

Вся фашистська армія підперезувалась ременями з пряжками, на яких був напис "З нами Бог" ("Gott mit uns") — поставало питання: в якого Бога вірила німецька раса? Правдивий християнський Бог закликає: "Не вбивай", а оці зверх-люди, як вони себе називали, з тим кличем "З нами Бог" серед прекрасної чудової гірської вічнозеленої природи, створеної Богом, знущалися, глумилися вже з мертвих повстанців, бо їхній головний гріх полягав в тому, що вони підняли зброю в обороні рідного краю, повстали проти завойовників, які мучили наш народ в концтаборах та спалювали в газових камерах. Не цивілізація, а тваринні, звірячі інстинкти керували загарбниками, коли йшлося про завоювання чужих народів. Бажання завоювати слабші народи, запрягти їх в ярмо, мучити їх, видавлювати з них останні краплі крові і за їхній рахунок жити в розкоші та багатстві. Давно не бачили, а може, ще і не бачили величні піднебесні карпатські верховини та вікові смереки і ялини глум катів над нескореними синами потоптаної, ґвалтованої ворогами землі української, яку палили, руйнували та нищили недолюдки, вихованці психічно неврівноважених Гітлера та Геббельса, що планували винищити всі слов'янські народи. Тут, на верховинах, вони зняли маску з обличчя, під якою приховували лицемірство, злобу, брехню та ненависть до всього людства, а в першу чергу до тих, хто боровся за право бути господарем на своїй прадідівській землі. Не жаліли коричневі нелюди смертоносних куль, щоби вгамувати пекельну ненависть до всього, що ненімецьке. Всюди на окупованих територіях виднілись застереження "Тільки для німців", їм все і вся, а іншим нічого, хоч провалюйся під землю, бо на землі повинна панувати тільки "вища німецька раса".

Високо в горах, серед моря зелених лісів загубилось малесеньке сільце, що називалося Поляниця. Від нашого табору до нього гірськими стежками було десь так коло 10 кілометрів. Колись до того сільця проклали вузькоторову залізну дорогу, бо окупантам потрібний був лісоматеріал, якого в глибині Карпат було багато, тож гуцули за безцінь рубали вікові смереки, сосни та ялини, підвозили кіньми до тої вузькоколійки, вантажили у вагони, і загарбники вивозили цінну деревину за кордон та набивали грішми бездонні кишені і за рахунок національних скарбів українського народу багатіли, в той час як мешканці нашого краю жили в бідноті та злиднях, животіли обкрадені, пограбовані, обдурені, упосліджені без права вчитися, без права користуватися багатствами рідної землі, а для окупантів були як без'язикі раби, яких можна було визискувати, непокірних гноїти в тюрмах, а нескорених нищити без слідства і суду.

Командування куреня вирішило поховати наших убитих друзів в цьому малесенькому селі. Сільські майстри зробили три домовини, запросили з села Жаб'є священика, щоби відправив заупокійну панахиду по убієнних, викопали три могили, а курінь відрядив найкращу чоту, якою командував чотовий "Юрко" і яка мала віддати упавшим героям належні похоронні військові почесті. Наш диригент, що мав псевдо "Цяпка", підготував стрілецький хор, який мав відспівати похоронну траурну пісню "Ви жертвою в бою нерівнім лягли" — і таким чином одного дня схоронили наших бойових побратимів-героїв на околиці цього сільця з усіма почестями, як хоронять полеглих героїв-друзів, бо це було вперше, що нам ніхто не загрожував і ми могли чисто по-військовому та по-християнськи вшанувати їх геройську смерть і поклястися над їхніми могилами, що ми всі як один помстимося лютим ворогам за кров і сльози, за ганьбу і руїну, за муки і смерть тисяч наших невинних людей. Зі смутком і скорботою, з жадобою помсти в серцях поверталися ми з похорону в наш табір.

Життя попливло своїм повстанським руслом, з труднощами і небезпеками, випробуваннями на міцність та незламність, бо того вимагала наша боротьба, наш довгоочікуваний зоряний час. Ми намагалися не упустити той щанс створити підвалини майбутньої української держави, яка не мала би рівних собі в історії всіх народів, бо опиралися тільки на свій народ, без військових заводів, без допомоги ззовні і, в кінцевому результаті, вкрили себе невмирущою славою та відкрили нову сторінку в історії нашого народу.

Пройшло небагато часу, як одного дня наша розвідка донесла командуванню куреня, що до Поляниць наїхало дуже багато німців. Нас всіх заалярмували, в лічені хвилини виставили кругом табору замасковані бойові застави і стали чекати дальших наказів командування, Є приказка, що найважче доганяти і чекати. І дійсно, напруження було велике, бо не знали, звідки нападуть німці — десять кілометрів по гірських стежках, а саме стільки було від Поляниць до нашого табору, можна здолати за дві з половиною години (ма-єтьдя на увазі — в повному бойовому спорядженні). Ми в напруженні очікували ворогів до темної ночі, і аж тоді напруження спало. Вже вночі прийшли наші розвідники і доповіли, що німці на цей раз не планували нас зачіпати, а робили обшуки по хатах. Нічого компрометуючого не знайшли, прочесали околицю навкруг села, а потім прийшли до тих могил, де були поховані наші друзі, відкопали небіжчиків, порозбивали домовини, повиймали останки і порозкидали по кущах, зарівняли могили, відкопали і спалили хрест, після того зібралися і відійшли.

Відразу на другий день була послана чота "Скуби" до Поляниць, вони позбирали тіла героїв і поховали їх ввечері без свідків, замаскували місце поховання, щоби, крім нас, ніхто не знав. По всьому було видно, що німці мали добре налагоджену розвідку, коли детально були поінформовані про наші дії. Ми вже переконалися, що вороги не зупиняться і знову будуть тривожити вічний сон наших бойових товаришів. Вороги не змогли нас знищити, бо нам помагало кожне дерево, кожний кущик, кожна видолинка, кожна купина, бо ми виросли на тій землі; ми кормилися її хлібом та її плодами, вона була оспівана в піснях, полита кров'ю та потом наших предків, і ми, її діти, повинні і зобов'язані її боронити від ненависних лютих завойовників, які несли нам смерть, неволю та кайдани. Вороги не могли втриматись на нашій землі, бо вона горіла під їхніми ногами. Разом з іншими народами Європи ми внесли свою вагому частку в розгром коричневої ракової пухлини на тілі Європи, але за ту перемогу ми заплатили дуже дорогою ціною — життям найкращих синів та дочок нашої нації.

Ми хоронили полеглих героїв на видних місцях, якщо дозволяла обстановка, — на видних тому, щоби колись наші нащадки могли поклонитись їх могилам, гідно вшанувати їхню пам'ять. Але тих, яких гітлерівці насильно забрали, арештували, повивозили на чужину, нищили по тюрмах, концтаборах, в газових камерах і їхній прах невідомо де спочиває, про них і по сьогоднішній день ніхто не спом'яне, бо це безвісти пропалі невідомі і свої подвиги чи невдачі вони не могли комусь передати. Майже всі без винятку вони були знищені і, таким чином, свої таємниці забрали з собою в могилу. Нищили їх немилосердно ті, які на пряжках носили напис "З нами Бог" — тому постає запитання: хто насправді були ті люди, якщо їх можна назвати людьми, чому вони Божим ім'ям прикривали страшні, нелюдські, пекельні злочини, навіть над тими глумились і знущались, які покинули Цей світ. Можна припускати, що вони були посланцями пекельного зла, потойбічного світу, бо не мали людського серця, ані крихітки співчуття, їх навіть катами назвати важко, бо кат позбавляє життя свою жертву в одну мить, а вони Дуже довго і витонченими методами мордували жертву, так що вона дуже довго і в страшних муках покидала цей світ.

Над нашим краєм в часи Другої світової війни пронісся смертоносний ураган, який сформувався в Берліні та Москві. Вбивче жало цього урагану було спрямоване на наш край та народ. Наш край з величезними природними багатствами, гарним кліматом та вигідним географічним положенням був потрібен, як повітря, Берлінові та Москві. Тільки на заваді стояв наш народ. Як німці, так і москалі один поперед другого запопадливо нищили фізично і духовно, планово і послідовно провідні сили нації і нашу інтелігенцію, а потім і корінні верстви населення. ОУН створила УПА для збройного захисту нації, і хоч УПА не перемогла окупантів, але бойові її дії були поштовхом до мобілізації всіх наших життєтворчих сил, до пробудження приспаного генетичного потенціалу нації до Великого Чину. Бойові дії УПА нагадували широким масам народу, що ми не є раби, не боягузи, що в наших жилах тече лицарська кров наших славних предків і нас підбадьорює, підживляє дух відвічної стихії, який не дав стерти з лиця землі нашу націю лютим завойовникам-сусідам. Отже, в тій війні ми нагадали світові, що ми були, є і будемо боротись за волю і незалежність нашого народу.

Розділ V

ДЕЗЕРТИР

Сотня "Козака", прийнявши по дорозі в Карпати вимушений незапланований бій з німецькими загарбниками в селі Кіданці під Коломиєю, без особливих інших пригод прибула на місце постою. По наперед запланованому і опрацьованому ОУН задумі вишкільний табір був закладений в Коломийському районі у підніжжі гори Тарниця. Сотня "Козака", долаючи незвичні для нас, підгорян, гірські стежки, дороги, перевали та плаї, одного погідного весняного дня досягла кінцевого пункту нашої мандрівки. Для нас всіх усе було нове і незвичне, особливо гірська природа. Великі безкінечні простори, і все гори і ліси, ліси і гори, і все зелене, повітря чисте, п'янке, настояне на полонинських травах і квітах, запах лісової живиці-смоли, різкий запах хвої, часті короткочасні теплі дощі — все це підбадьорювало, захоплювало своєю величчю, неповторністю картин, краєвидів один кращий від другого. По дорозі попадались обороги з сухим пахучим полонинським сіном, копиці сіна, обгороджені плотиком з жердин, щоби сіна не поїли дикі кози та олені, попадались колиби особливої конструкції, де зимою перебували гуцули-лісоруби, а майже на кожній більшій полонині були великі загородки-кошари для овець з будиночком, в якому ночували вівчарі і там же переробляли овече молоко на бринзу, будз, кисляк та багато інших молочних продуктів, які майстерно вміють тільки в Карпатах виготовляти тутешні майстри, успадкувавши ці способи переробки овечого молока від прадідів та пращурів. Карпатське вівчарство бере свій початок з незапам'ятних часів нашого буття, бо не тільки викликає подив переробка овечого молока, а сама навіть гуцульська говірка достойна того, щоби її ґрунтовно дослідити, бо там ще в ті роки старі гуцули говорили так, як говорили їхні пращури в часи Київської держави. Для нас все це було загадкове, незвідане і неосмислене, бо ми ніби перенеслися на іншу планету, де людина губилась у тих величезних просторах, де часто гори та ліси окутували хмари та тумани, а через кілька хвилин із-за хмар з'являлося сонце, заливало яскравим світлом піднебесні простори, і та барвиста зелень впливала на людину життєдайно, додавала заряд бадьорості, бо така велич природи була стимулятором людського бажання освоїти ті простори, підкорити вершини, побувати в глибоких проваллях або, як там називають, зворах, насититись досхочу неповторною красою цього зеленого чуда.

В мандрівках по Карпатах не раз підсвідомо згадувались уривки з книги "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського, який зіставляв фантазію з природою, бо воно інакше і не може бути, бо краєвиди неповторні, їх безліч, а як ще сюди вписати місцевого мешканця зі старовинними повір'ями та забобонами, в яких природа живе, думає, лякає, помагає мститись, — то виходить, що не можна ані прутика зламати, ані квітку зірвати, бо вони можуть і людині в лиху годину помститися. Звичайно, що в ті роки і в тих обставинах не було багато часу філософувати над тими цінностями, але як би там не було — ці всякі незвичайні явища, досі нам невідомі, додавали привід захоплюватися тією чарівною вічнозеленою неповторною країною, бо це збагачувало духовно і ці пізнання додавали гордості за те, що наш край такий різноманітний, багатий та ні з чим незрівнянний.

Наша сотня прибула в табір, і цей табір ніхто з нас до того не міг уявити — яким він повинен бути і що, власне, є табір. Мені уявлялося, що табір виглядає щось на зразок такого, як я бачив на малюнках в книгах з історії України — козацький табір з наметами, обведений глибоким ровом; думалось, що це щось на зразок казарм, обгороджених глухим парканом, або щось принаймні як показове господарство, теж обгороджене, з вхідною брамою. Та при вході в повстанський табір ми переконались, що наша уява чи фантазія була не на висоті.

Під високою горою Тарниця протікала маленька гірська річечка, вода чистенька, джерельна і дуже холодна; над річкою прямо поміж смереками була невеличка галявина, — це було місце для збірки куреня. Ні однієї деревини не рубали, щоби не можна було помітити табір з літаків — так, як створила природа, так ніхто нічого не рухав. Тимчасові колиби спорудили поміж смереками кругом цієї галявини, зверху їх не можна було помітити, бо односкатні колиби накрили грубим шаром смерекових та ялинкових гілок з таким розрахунком, щоби цей дах не пробив дощ. Постіль вимощували теж зі смерекових гілок з хвоєю. Огорожі ніякої не було, на чотирьох кутах табору стояли замасковані вартові, але таким чином, щоби один одного бачив. Ми, новоприбулі, теж побудували собі колиби, і вважали, що це вже є комфорт, бо є де заховатися від дощу та переспати ніч. Як падав дощ, то мокрий одяг і взуття сушили на вогні, бо мешканці кожної колиби мусили палити ватру, щоби обсушитись. Ті стрільці, яких ми застали, вже жили там кілька тижнів, і весь набутий ними досвід ми переймали для себе. Нас розділили по роях та сотнях — вийшло три сотні: вишкільна, бойова та технічна. Я був зачислений у вишкільну сотню.

Після впорядкування та побудови колиб ми почали проходити військовий вишкіл. Не пам'ятаю, скільки пройшло часу, як ми проходили муштру, одного ранку на збірці куреня вияснилось, що нема одного стрільця — ввечері був, а ранком вже нема. Зброя залишилась, а стрілець пропав. За-алярмовані були всі стрільці, і в таборі залишилась тільки вартівнича служба, поранені та кухар. Нам був даний наказ прочісувати той терен, де ми знаходились, шукати дезертира, бо таку оцінку дало командування, і був наказ, що, якщо ми його помітимо, а він не буде підпорядковуватись наказу, то після попередження стріляти в нього. Його об'явили нашим смертельним ворогом, бо припускали, що це є шпигун і він може привести німців, щоби нас знищити. Форсованим маршем ми вийшли з табору, розділились на кілька відділів і приблизно в напрямі найближчих сіл від нашого табору почали прочісувати ліси, полонини та звори. Найближчі села були далеко, по кільканадцять кілометрів горами, бо доріг не було, хіба що малопомітні стежки. Пошуки тривали майже цілий день, десь аж перед вечором прибіг до нашої чоти зв'язковий з другої сотні і повідомив, що є наказ повертатися в табір, бо дезертира наздогнали і впіймали. Ми завернули назад, гублячись у здогадках, що воно таке — дезертир, як між нами міг взятися такий чоловік, чому втікав, чи справді шпигун. Я не знав його особисто, бо за недовгий проміжок часу не встиг усіх пізнати — просто не було часу вільного, бо весь день муштра, і час був поділений, розрахований так, що ми мали тільки ввечері одну годину вільну. Говорили, що псевдо його "Орел" і він був у другій бойовій сотні.

Ми аж пізно ввечері прийшли до табору, але найперше хотілося побачити дезертира, зрадника чи втікача. Окрім тих колиб, у котрих квартирували стрільці, одна велика, побудована окремо колиба була призначена для вартівничої служби і називалась вартівня. У нас були трофейні шинелі та шоломи, які перефарбували на нашу українську синьо-жовту символіку і тризуб. Наш курінь ще не мав військових одностроїв, і стрільці вдягались у те, хто що мав, але переважно цивільне вбрання, а на головах — капелюхи, кашкети, пілотки всяких армій; взуття теж різне — тож зі сторони військо виглядало дуже строкато. І щоби видно було, хто несе вартівничу службу, був даний наказ, щоби стрільці, які несуть вартівничу службу, одягали трофейні шинелі та на головах носили сталеві шоломи з українською символікою. Служба вартівнича та внутрішня мінялась через добу; нова зміна приходила на вартівню, одягала шинелі і шоломи, проходила зміна постів, нові ставали на охорону табору, а ті, які відбули свою зміну, знімали шоломи та шинелі з себе і повертались у свої колиби, де постійно проживали. На зовнішню охорону табору та всередині табору виділялось десь коло двадцяти стрільців.

Прийшовши ввечері до табору, ми проходили повз вартівню і побачили при світлі ватри сидячого втікача, а над ним з крісом напоготові стояв стрілець з вартівничої служби. Не раз карали стрільців за якісь дрібні провини на добу чи дві арешту на вартівні, але це було по військових правилах, з арештованого знімали ремінь, забирали зброю, і це рахувалось для стрільця, що він сидів під арештом, беззбройний, під вартою. Таке для стрільця було ганьбою перед друзями, хоч і досить символічним покаранням. І, звичайно, всі старалися не попадати під вартівню. Аж тепер ми побачили цього високого, здорового, чорнявого парубка — дезертира. Ніхто з нашої чоти не промовив до нього і слова, ані злоби, ані співчуття. Сидів він розбитий тою невдачею, що спостигла його свідомо чи несвідомо — годі було його тепер судити, бо ми всі стратили день, прочісуючи ліси, озлоблені таким непотрібним поворотом справи, голодні, перевтомлені, і після вечері та молитви пішли відпочивати.

Як ми опинилися в Карпатах, то часто на збірці всього куреня в урочистій обстановці наш курінний писар "Вдовенко" зачитував всілякі накази та розпорядження нашого головного, крайового, військового Проводу, які стосувались військових законів повстанчої армії, бо армія тільки зароджувалась, тільки творились закони, і з ними нас знайомили. В одному із законів наголошувалось, що за дезертирство по законах воєнного часу була найвища міра покарання — розстріл. Ми якось не надавали великої уваги тим законам і ставились до них байдуже, бо як ішов доброволець в повстанчу армію, то думок про дезертирство чи зраду в нього не було і не могло бути. Тут вперше зіткнулись з таким явищем і мимоволі стали над тим задумуватись, що спонукало молодого вродливого парубка тікати від нас. По-встанче життя було не розважальна туристична мандрівка, а тернистий, сповнений смертельних небезпек шлях, на який ми пішли добровільно, свідомі того, що нас чекає. Поміж нас точилися розмови на цю тему, і ми ще тоді просто не уявляли, що таке зрада, дезертирство, шпигунство і які все Це може мати наслідки для нас усіх. Одні стояли на таких позиціях, що цей дезертир, якщо би йому вдалося втекти, міг би піти до німців і привести їх до нашого табору, а так, як він знав всі ходи і виходи в таборі, то нас усіх могли перебити або, ще гірше, взяти в полон і знищити в найстрашніших муках, бо ми були для них смертельними ворогами. В умовах підпільної боротьби це була зрада, нічим не виправдана.

На другий день, як звичайно, весь курінь пішов на полонину на муштру, а командир куреня в присутності ще кількох старшин узяв дезертира на допит. Що він говорив, яке виправдання давав на свою користь, ми не знали, але бачили, що він продовжував сидіти на вартівні під арештом. Стрільці, які були з ним в однім рою, розповідали, що цей дезертир "Орел" писав вірші і щось не був задоволений військовою муштрою. Можливо, що він міг бути, як у нас прийнято говорити, "мамин синок", а якщо це було так, то, видно, він попав "не в свої сани". Можливо, він уявляв собі повстанче життя в рожевих тонах, повне романтики, насичене щоденними фантастичними подіями та пригодами, в яких він, сповнений шляхетних поривів, вирішував запозичені з романів неординарні головоломні завдання, малюючи в своїй уяві картини, достойні подиву недосвідчених у правдивості чи вигадці аматорів посмакувати сенсаціями. А тут навколо сувора військова дисципліна, обмеження в просторі, обґрунтована необхідність жити в рамках певних правил і революційних законів, підпільна життєво необхідна конспірація і, нарешті, в повному розумінні цього терміна, спартанський спосіб життя.

Самозречення і сувора необхідність виробити в собі сильну волю було прагненням багатьох нас, молодих, захоплених відвагою легендарних героїв підпільної боротьби ОУН в умовах польської диктатури. Особливе захоплення було тими, вміло підготованими атентатами в передвоєнні роки, про які ми прочитали в ідеологічному журналі "Ідея і чин", і які були для багатьох з нас поштовхом, щоби готувати своє тіло і дух до найскладніших, найнебезпечніших випробувань на міцність і незламність повстанця. Наші фізичні та духовні тренування на витривалість ми витримували мовчки, зі стиснутими зубами, звикали зберігати рівновагу духу в скрутних і неочікуваних ситуаціях, не ховались за спини друзів, а з миттєво обміркованим холодним розрахунком діяли блискавично і безпомилково. За нами не встигали старші віком стрільці, в них вже не було запалу до такого спартанського самовдосконалення, бо це вимагало самопосвяти, відречення від радощів щоденного життя і фанатичного прагнення — служити тільки ідеї визволення України, служити і віддавати свої сили, а як буде потрібно, то і життя, цій високій ідеї.

Ми марили подвигами, бо вважали, що це і є вершина патріотичної досконалості та загального визнання. Ми підходили до факту відродження українського війська як до створення світу, бо Господь з нічого створив усе і всьому надихнув життя, — так і ми вірили, що зі створенням та побудовою повстанської армії, яка буде базуватись на свідомих доб-ровольцях-патріотах, ми no-біблійному створимо світло, що переможе і просвітить невольничу темряву, розбудить і покличе до життя приспану волю і запалить смолоскип відродження нації. В ім'я цього ми долали неймовірні труднощі, виробляючи в собі сильну волю, щоби в майбутньому бути прикладом, еталоном для тих, які будуть з нами чи прийдуть після нас, щоби служити взірцем досконалості, відданості нескореному бунтівному народові, який через століття проніс у своїх генах незламність вільного духу, пам'ять про минулу славу та з фанатичною наполегливістю зумів зберегти найкращі етнічні риси минулих поколінь нашої нації. Ми старалися докопатися до того животворчого загадкового таємного джерела, яке давало початок тим незворотним процесам нашого буття, в якому наш народ мусив протягом століть боротися за виживання і виховувати в собі силу волі, не вагаючись, у вирішальній безвихідній ситуації приносити себе в жертву на олтар незнищенності нації; старалися наслідувати наших предків, які за волю і віру були катовані, саджені на кіл, вмирали, зачеплені гаком за ребра, живцем спалювані на вогнищах, осліплені, прикуті до галер, замуровані навічно в холодних підземеллях — і їх треба було не тільки наслідувати, але і помститися за них, бо їхня мученицька невинна кров кликала про помсту до неба. Ці мученики за незнищенність нації були для нас, як яскраві зорі на темному небозводі нашої трагічної історії, як Прометеї та незборимі Титани нескореного духу.

Не пройшло багато часу, не пам'ятаю точно скільки, бо час для нас минав у щоденних клопотах — весь день на полонині на військових вправах, на муштрі; військові походи, бойові дії, тренувальні марші, вартівнича та внутрішня служба — це все забирало в нас весь час, і ми, молоді, задоволені були тим, що ми вже вояки, навчені і обізнані з військовою справою. Те, що ще недавно було для нас недосяжне — ми тими знаннями тепер володіли бездоганно, і мало було між нами таких, котрі би не опанували таємниць військової справи. Одного ранку в таборі знову оголошено тривогу; в лічені секунди ми вже стаємо на площадці на збірці при зброї, і знову наказ — ловити дезертира. Вартівнича служба не впильнувала дезертира, і він на світанку таки повторно втік. Кожній сотні був визначений оперативний терен, і ми прискореним маршем вирушили виконувати завдання. На цей раз утікач не встиг далеко втекти, його наздогнали, зв'язали руки і привели в табір. Він знову сидів із зв'язаними руками під наглядом вартівничої служби. Поводилися з ним строгіше, бо всім завдав неприємностей, і тепер більшість стала усвідомлювати небезпеку, бо таки само собою напрошувався висновок, що можна очікувати від нього лиха, бо він, очевидно, остаточно став на зрадницьку стежку і не думав з неї повертатися назад. Тепер, хто проходив попри вартівню, вже без співчуття, а з підозрою та антипатією поглядав на нього.

Ми стояли в тимчасовому, змайстрованому на швидку руку таборі, а технічна сотня будувала для куреня новий табір. Там були побудовані дві будівлі, схожі на казарми, і одного дня ранком ми дістали наказ перебратись на нове місце постою. Весь курінь перебрався в новий табір десь за півдня, бо це було недалеко. Розмістилися по сотнях, а кожний стрілець влаштувався по-своєму, щоби було зручно і вигідно. Другу половину дня проходили військову муштру на полонині. На наступний день, як звичайно, ранком "рання зоря", руханка, водні процедури, сніданок і збірка при зброї на невеличкій галявині. На збірку був наказ стати всім, хто є в таборі, окрім тих, хто ніс вартівничу та внутрішню службу. Все було як звичайно, але відчувалася якась настороженість. На збірку, як і кожний день, для рапорту в супроводі сотенних та чотових прийшов курінний командир. Службовий старшина відзвітував командирам про стан табору та куреня. Курінний "Липей" не спішив давати команду "спочинь", а наказав службовому підстаршині: "Коменданта варти — до мене". Комендант варти побіг, і за хвилю під конвоєм стрільця з вартівничої служби привели зв'язаного дезертира. Курінний наказав прив'язати його до смереки перед збіркою куреня. Його розпорядження виконали. Тоді "Липей" сказав курінному писареві "Вдовенкові" стати перед куренем і зачитати наказ. "Вдовенко" зайняв вказане місце, дістав з польової шкіряної трофейної торби книгу наказів. Пролунала команда "струнко!", і "Вдовенко" чітко, голосно та лаконічно зачитав наказ, який зводився до того, що стрільця "Орла" по законах воєнного часу за дезертирство і зраду за рішенням командування куреня прилюдно на очах всього куреня — розстріляти. Для цієї екзекуції була викликана зі збірки та вартівнича служба, під час чергування якої вже другий раз утік дезертир, їм наказано стати навпроти дезертира в лаву; пролунала команда заряджати зброю і націлитись в дезертира. Чотовий "Черник" дав команду: "Увага, вогонь!". Гримнув крісовий залп, а дезертир... стояв, прив'язаний до смереки, живий і неушкоджений. Ніхто з тих, які стріляли, наче змовившись, не цілився у втікача, а всі стріляли мимо.

Ще в той час ми не усвідомлювали, що то є зрада і які вона може мати фатальні наслідки для нашої підпільної боротьби. Та й ще треба мати на увазі, що в той час у нас не було таких випадків зради чи дезертирства, тож зрозуміло, що психологічно ми не були підготовлені до відплатних заходів. Ще ніхто з нас не відчував ані особисто, ані громадою болю, страждань та незагоєних моральних ран, скоєних слабохарактерними, підлими, продажними зрадниками, яких під-куплювали, шантажували, вербували і направляли на дорогу зради проти своїх друзів наші запеклі люті вороги. Тому-то ніхто з вартівничої служби ще не мав у свідомості та в своєму серці накипілої ненависті, злоби та помсти до цього першого повстанського Юди, і всі стріляли мимо. Складалося враження, що це якась попередньо запланована застрашуюча акція. В наступні секунди пролунав грізний голос "Липея" до виконавців смертного вироку, що, мовляв, вони не виконали наказ командування і якщо другий раз повториться відмова, то всіх виконавців розстріляють разом з дезертиром. Пролунала команда ще раз заряджати зброю бойовими набоями, цілитися в дезертира і, на команду чотового "Черника": "Вогонь!", прогриміли крісові вистріли. Продірявлене кільканадцятьма кулями тіло дезертира, облите кров'ю, опустилось на землю. Даний був наказ забрати його і поховати поза територією табору в лісі. Кожен з сотенних командирів позабирали свої сотні і пішли, як і кожен день, виконувати заплановані завдання.

Не тільки для мене, а й для більшості стрільців куреня це була неочікувана приголомшуюча подія, що не вписувалась у норми повсякденного життя. Ми звикли бачити в боях тіла убитих наших друзів, трупи ненависних ворогів, бо це були закони воєнного часу, і ми стали на шлях визвольної боротьби не для того, щоб демонструвати пасивність і невиправдану бездіяльність, а для того, щоб у кривавих, запеклих нерівних боях вигнати з рідної землі лютих завойовників, які несли нашому народу кайдани, неволю, руїну і смерть. Цей трагічний випадок змусив нас іншими очима подивитись на другу сторону медалі, для нас невідому, і щодо вироку були між нами різні погляди.

Багато було таких, що засуджували таку дію і твердили, що треба було застосувати до дезертира тілесні покарання, або, простіше кажучи, нагнати розуму з сідниці в голову. Але це було б невиправною ганьбою як для командування, так і для винуватця, бо він ніколи не забув би такого принизливого вироку і, мабуть, таїв би приховану злобу дуже довго, а у вирішальних обставинах, де йшлося би про ворожу перевагу, міг би свідомо, у відплату за приниження свого "Я", перекинутись у табір ворогів. Були такі, що не надавали втечі ваги смертельного злочину, а міркували так, що втік — і на те треба махнути рукою, бо без одного вояка війна все одно відбудеться, а він не хоче бути з нами, то нехай іде на всі вітри. Інші шкодували, що такий вродливий парубок пішов марно зі світу, — мовляв, не гоже самим себе нищити, бо і без того нас вороги нищать без числа.

Та все ж більшість стрілецтва схвально поставилась до акту розстрілу, переважно старші віком, бо вони, можливо, не раз на собі відчули наслідки зради, у всіх трагічних виявах, — сюди підходила приказка, що "одна паршива вівця псує всю отару", і тому-то треба очищатись від таких ненадійних типів. А що було б, якби дезертир привів у табір ворогів? Ніхто не брався спрогнозувати наслідки такого повороту подій. Від нашого табору села були далеко, то як у ті села приїздили німецькі каральні війська, підпільна сітка ОУН негайно посилала зв'язкового до табору сповістити про загрозливу ситуацію, і в такому випадку курінь готувався до відсічі ворогам — ми виходили з табору, займали вигідні оборонні позиції та очікували ворогів, інші прямували на дороги влаштовувати засідки. У випадку з дезертиром чи зрадником каральні загони німців не заходили б у села, а відразу прямували б до табору, маючи провідником втікача, що знає всі підходи і виходи та охорону і боєздатність табору. І тоді нас чекав би повний безперечний ганебний розгром.

Були всякі здогадки щодо цього дезертира, але основних мотивів ніхто із стрілецтва не знав, бо нам ніхто не відкривав того, що говорив на слідстві втікач, коли його затримали перший раз, а на тому слідстві, крім курінного "Липея", були присутні сотенні "Дон", "Козак" та кілька чотових, і ніхто з них не ділився з нами наслідками допиту, бо це було неможливо з огляду на закони конспірації та правила підпільної тактики. Такі речі ніхто не обговорював у таборі, бо стрілець мав свято виконувати наказ зверхника. Зрештою, що то було б за військо і дисципліна, коли б кожний стрілець згоджувався чи не згоджувався виконувати наказ.

Аж згодом, через кілька років (вже в умовах більшовицької окупації) наші відділи повстанчої армії відчули на собі страшну руйнівну силу дезертирів і зрадників, яких готували каральні органи КДБ, спеціально засилали в наші сотні, курені та боївки, щоби таким чином знищити, розкласти, захопити в полон якомога більше повстанців, провідників та командирів. Ця тактика КДБ була поставлена на високому державному рівні: існували таємні військові школи, в яких спеціальні фахівці навчали, тренували, вишколювали відібраних, перевірених підлих зрадників, яничарів, і після ретельної підготовки засилали їх у ряди ОУН та УПА, де вони за 30 срібняків та за медалі і ордени провадили братовбивчу шпигунську та диверсійну роботу, допомагаючи таким чином ворожим загарбникам. Вони старалися відповідними компрометуючими діями в корені зганьбити чи принизити в очах суспільства нашу визвольну боротьбу або шляхом підлої зради, підступу та насильства віддати в руки ворогів наші найкращі кадри підпілля і таким чином паралізувати, знешкодити, зліквідувати закладені неймовірними зусиллями ОУН в умовах фашистського режиму Польщі підвалини національного і духовного відродження нації та невтомних відданих ідеї визволення борців за волю України.

Розділ VI

РОЗСІЛЬНЯНСЬКІ РУБАНІ

1944 рік. Коло прикарпатського села Розсільна, що під Чорним Лісом на Івано-Франківщині, є присілок, який називається Рубані. Не пригадую вже, скільки там було господарств, але запам'ятав цей присілок на все життя, бо з того присілка почалася нова сторінка пізнання світу, в якому не було ані співчуття, ані ласки, ані доброти, ані милосердя, зате була грубість, жорстокість, неправда, сваволя, без-жальність, ненависть та насильство. Як тільки через Прикарпаття пройшов на захід фронт, відразу за ним прийшов другий фронт, так звана прифронтова смуга військ НКВС. Тут військ НКВС було більше, як на фронті, бо їх з усього Радянського Союзу зігнали на Західну Україну, і вони мали завдання прочесати Чорний Ліс і винищити бандерівські загони УПА. До самого лісу вони, власне, не спішили, бо там можна було дістати бандерівську кулю в голову, а зате почали свої "подвиги" з сіл, які підступали до Чорного Лісу. По черзі ранніми ранками вони заходили облавою від лісу і прямували в село. Всі зв'язкові кур'єри та підпільники, які приходили до сіл з лісу вночі від сотень та куренів УПА, і ті, хто ночував у селах, старалися раненько сховатися в лісі і таким чином, не знаючи нічого про підступні дії чекістів, не вживаючи ніяких запобіжних заходів, попадалися в руки ворога, який ще за темряви блокував усі дороги та стежки, що вели до лісу. Отже, поки населення зорієнтувалося в таких підступних і хитрих заходах НКВС, то вже багато працівників підпільної мережі ОУН та кур'єрів, зв'язкових та вояків УПА попало в руки отим звірам у людській подобі.

Всіх тих, яких встигли зловити за день, більшовицькі людолови гнали в присілок Рубані. Енкаведисти в першу чергу повиганяли господарів присілка з їхніх осель з усім їхнім майном, зайняли весь присілок і перетворили його на свою базу, точніше, не базу, а катівню чи концтабір особливого призначення, де творилось беззаконня, якому позаздрило б, мабуть, навіть пекло. В господарських мурованих кам'яних льохах тримали арештованих без світла, без повітря, бо льохи щільно закривалися, а туди всередину напихали стільки арештованих, що не було де стати, а про те, щоби сісти чи лягти, то не могло бути й мови. А коли побитих, змордованих на слідстві людей притягали в ті льохи, то всі, хто там був, збивались стоячи докупи, щоби зробити місце для катованого і щоби він зміг хоч трохи полежати, прийти до тями після нелюдських знущань. На слідство та допити арештованих водили зв'язаних міцними шнурами або в наручниках двоє азіатів з розкосими очима, міцні та жорстокі, що з насолодою прикладами ламали всім ребра. Слідство і допити велися в порожніх сільських хатах, які охороняли вартові з усіх сторін, а взагалі присілок нагадував фортецю — замасковані кулеметні гнізда, замасковані вартові, що стежили за тим, що діється в околиці, бо всього півкілометра було до Чорного Лісу.

Звідси під покровом ночі вирушали сотні диких азіатських людоловів, прочісували села, поля та яри, а ввечері приганяли пов'язаних міцними мотузами побитих, окривавлених нещасних, невинних чоловіків, жінок та підлітків, знеможених, голодних, з потрісканими губами, з заплаканими очима, бо ні їсти, ні пити не давали, а смуток та страх накладав на їхнє обличчя чорну печать. Аж тепер їм ставало зрозуміло, яку "волю" та "свободу" принесли нам "старші брати". Енкаведисти по черзі прочісували села і також у такий спосіб збирали дані від своїх таємних агентів, яких вони навербували за 1939-1941 pp. — це за той час, коли Червона Армія "визволила" Західну Україну з польського ярма, а закувала нас у ганебні кайдани совєтського взірця, накинула на нашу шию більшовицький зашморг, нагородила наш народ Соловками, Колимою, Воркутою, Норільськами та Казахстанами, відкрила браму в обіцяний Леніним комуністичний рай, де мало бути все наше — що моє, те не твоє, а що твоє, то моє, і я тобі не товариш, твій товариш — вовк із Брянського лісу.

З приходом "старших братів" на західноукраїнські землі, як гадюки та змії, повилазили зі своїх нір законспіровані сексоти-стукачі, перевертні та інші нащадки Юди; строчили фальшиві доноси на невинних людей, зводили рахунки за всякі дрібниці з сусідами, наввипередки лизали сідни-ці ненависним окупантам, щоби встигнути першими потрапити в комуністичний червоний рай, дістати Юдину нагороду, торжествувати, насолодитись, дивлячись на плоди своєї зрадницької продажної діяльності, як чекісти будуть арештовувати їхні жертви, грабувати, мордувати, судити, розстрілювати, а інших вивозити до білих ведмедів.

Більшовицькі завойовники, що "звільнили" Західну Україну від гітлерівського фашизму, ловили та арештовували тих, на кого вказували сексоти, а також усіх, хто здавався їм підозрілими, і ватагами, пов'язаних мотузами, гнали в Рубані, в льохи, а там досвідчені, вишколені помічники червоного диявола в погонах майорів та полковників з нагрудними значками "Почесний чекіст" киями та палюгами примушували невинних людей говорити на себе неправду, немовби вони вороги радянського народу і ненавидять Совєтський Союз. Тільки тут кожному, хто попав сюди, відкривались очі на "найпередовішу, найгуманнішу, найщасливішу" державу в усьому світі, в якій так "вольно дишит человек". Тут вихованці та послідовники "залізного" Фелікса Дзержинського, Єжова та Берії, які мали тепле серце та чисті руки і які закінчували гуманітарні та юридичні факультети, зустрічали арештованих багатоповерховою брудною московською лайкою та популярними на той час словами "бандьора, бандіт, западнік".

Це вони, сталінські діти, перетворили нашу благословенну землю на духовну руїну, закопали в могили без хрестів мільйони замучених штучно викликаним голодом, на Соловках втопили в морі еліту нашого народу, на шахтах за Полярним колом замучили каторжними роботами мільйони синів та дочок нескореної нації, розстрілювали в потилицю незламних духом, не кажучи вже про Крути, Базар та незліченні жертви, по-звірячому замордовані у в'язницях Західної України в 1939-1941 pp. Тож і в 1944 р. в Західній Україні репресивна машина НКВС продовжувала нищити провідні сили нації з нечуваною жорстокістю, силою зброї, опираючись на людей, обдурених фальшивою більшовицькою пропагандою, які не вміли розрізнити — де правда, а де брехня.

На Рубанях повним ходом кипіла заздалегідь запланована знищувальна людиновбивча робота, жертвою якої були невинні люди, в серцях котрих горіла незгасна любов до своєї Батьківщини, а цю любов силою виривали з їх грудей бездушні московські кати. Людолови кожний день приганяли затриманих людей, зв'язаних по кілька чоловік, їх тут цілодобово фільтрували, пересівали через кадебістське решето, але зовсім інакше, як хлібороб зерно, бо до зерна хлібороб ставиться, як до священного Божого дару, який дає життя, а чекісти створювали і опрацьовували десятиліттями ту систему фільтрації, яка передбачала все — брехливу агітацію, муки, тортури, пастки, очні ставки, вміло і дуже хитро підготовані провокації, підслуховування, шантаж, погрози і взагалі весь арсенал, яким ці упирі користувались упродовж існування безбожної, проклятої мільйонами замучених громадян сатанинської людинодробилки, якій назва — більшовицька імперія зла. Не оминула і мене чаша сія.

Не відчуваючи ніякої небезпеки, голодний, перевтомлений кількаденними переходами лісами, на світанку я виходив стежиною з лісу; через поріділі дерева вгадувалось вже поле. Але ще було темно і неможливо добре зорієнтуватися, де я знаходжуся, чи далеко до найближчого села. Густий ліс залишився позаду, а попереду виднілися густі кущі ліщини і поодинокі дерева. Раптом, не встиг я і оком змигнути, з кущів, між якими я проходив, накинулись на мене багато постатей у маскувальних плащ-палатках. Вистрілити не встиг, бо в лічені секунди ударами по руках вибили зброю, повалили на землю, з усіх сторін посипались болючі удари, заломили руки, добре зв'язали мотузами до горла і до грудей, наїжачились гострі штики, і тільки тоді наді мною нахилився майор, б'ючи наганом куди попало, і зразу почав допит.

Мені на все життя закарбувався в пам'яті образ мого першого ката, бо інакше його назвати не можна — по всьому було видно, що я не перший попав йому в руки, поки він дослужився до звання майора. Це був високий на зріст, із занадто довгими руками, великою головою, безбровий чоловік, із жаб'ячими очима, з безформеною фізіономією, яка нагадувала мені малюнки з журналів та газет, що видавалися перед війною і на яких чекісти з лютою ненавистю та злобою розстрілювали вояків УНР зі словами: "Нікакой України нет і не будет". Цей майор був подібний до тих, з журналів: нагадував розбійника з великої дороги. Він міг би бути натурщиком художникові-карикатуристу. Під час розмови вискалювались великі різнорідні зуби, а коли допитував, то з рота бризкала слина, як у скаженого собаки. Його мова нагадувала попереджувальне сичання змії. Здавалося, що такого виродка не могла виховувати мати чи взагалі жінка, він, скоріше всього, був підкинутий під двері дитячого будинку або батьками-кримінальними злочинцями, або якимись звихненими покидьками суспільства, а виховувався в інкубаторі-інтернаті за законами джунглів — хто сильніший, жорстокіший, найлютіший, продажний, тільки той міг вижити і дослужитися до майора. Таких у більшовицькій системі називали "сталінськими дітьми", бо саме на таких 70 років трималася серпасто-молоткаста, п'ятикутно-кривава диявольська тюрма народів.

Майор, б'ючи наганом, кричав: "Де сотня? Як псевдо? Куди і звідки ідеш? Хто сотенний? Скільки вас? Де зв'язок і хто зв'язковий?" Питання сипались як з мішка, і за кожним питанням — удар наганом або кулаком куди попало. Я вже говорити не міг, тільки ротом хапав повітря, бо з обличчя, носа та з рота цебеніла кров, я її ковтав, бо витерти не міг із-за зв'язаних рук. Червонопогонники, а їх було багато, кожний намагався вдарити живого "бандеру", били чим хто дістав — прикладами, кулаками, чобітьми. Майор просичав: "Хватіт, убівать не надо, ми єво живйом зароем. Поднять єво", — і тут підскочили кілька азіатів і, знову б'ючи, підняли на ноги. Вони мене підтримують, б'ють, а майор сичить: "Говорі, тогда убівать не будем". Я говорити не міг, бо захлинався кров'ю. "Ах, так не хочеш гаваріть, ми тебя расстреляем. Прівяжітє єво к дереву". — Чекісти потягли мене до дерева і прив'язали. Майор далі сичить: "Будем єво закапивать ілі оставім зверям на с'єдєніє?" — Азіати закричали: "Зачем закапивать — пусть звєрі с'єдят". Після того проти мене став чекіст з крісом, націленим мені в голову. Майор прокричав: "Буду считать до трьох, єслі не будеш гаваріть, после каманди трі — стреляем".

Я не вірив, що мене розстріляють, вони готувались розіграти комедію. Фактично мене чекають тортури, а можливо, по тому — смерть, — думав я, — а ця комедія робилась для того, щоби застрашити мене та зламати. Але все одно, подумки прощаюсь зі світом, беззвучно посилаю щиру молитву до престолу Всевишнього, прошу, щоби Небесний Творець прийняв мою душу, а тим часом майор з великими паузами та інтервалами рахує. Після "трьох" лунає постріл — я відзначив про себе у свідомості, що живий, і на мою психіку вистріл не мав ніякого впливу. Я припускав такий варіант, але для чекістів він ефекту не мав, не справдилися їхні сподівання — вони думали і розраховували, що я в останні секунди зламаюсь, але я про те не думав, хоч уже був побитий, окривавлений і в свідомості виринала думка, що так чи інакше мені не жити, бо знущалися і били дуже болюче. Бути чи не бути — мене не цікавило.

Мені фактично було все одно, бо в пастку я попався так раптово і несподівано, що я цього ніколи не допускав, а завжди розраховував на нерівний раптовий короткий бій, на поранення, — а тут вміло і хитро влаштована підступна пастка. Ми до таких методів не були підготовані, бо за німецьких часів ми були господарями в лісі, і німці, хоч і прочісували ліси, але робили це з галасом та стріляниною. В більшості випадків ми були повідомлені своєю розвідкою завчасно і до того ми ще мали німців за панів, які пішки в ліс не хотіли іти, щоб не порвати уніформу і не топтати багнюку, а їхали на машинах, мотоциклах та панцирках; лісові ж дороги майже не придатні для такої техніки. "Івани", навпаки, пішки лазили по болотах та багнюках, по нетрях, як чорти, і всюди, де їх ніхто не сподівався, і внаслідок такої переміни поведінки окупантів в неволю потрапило багато необізнаних з такою тактикою людей.

Майор голосно лає брутальною московською лайкою азіата, що от той нібито промахнувся, а він стріляв в мене з відстані десь трьох метрів. Солдат заганяє в цівку новий набій і готується другий раз стріляти — видно, що комедію розіграно вже не вперше. Азіати знову кинулися мене бити, розігріваючи себе найогиднішими лайками, найбільш досконалими, якими можуть пишатися тільки москалі. Майор і собі найболючіше вдарив мене кілька разів наганом, а потім закомандував: "Хватіт, он нам жівой нужен. Потом ми спустім с него кожу, а труп на кускі порежем! Разойдісь! Прочесать все кусти і вообще всю окрестность, арестовать всех, кто попадьотся". І дійсно, багатьом цим ранком не пощастило так, як і мені.

Азіати розійшлись, а кілька з них мене відв'язали від дерева. Допит тривав, і майор бив немилосердно жорстоко. Я нічого не говорив, бо і не хотів, і не міг. Майор просичав: "Ми єво заставім гаваріть, он всьо раскажет. Взять єво, і пашлі". Я не міг розглядіти решту членів тої банди, яка мене калічила безжально, окрім того виродка, котрий в мене стріляв, бо моя свідомість провалювалась від ударів з усіх боків, очі скоро запухли, світ сприймався в різних кольорах, думка працювала блискавично і хворобливо, весь час підсвідомо підказувала нічого не говорити, мовчати. Чи говорити, чи мовчати було все одно — смерть, а благати пощади повстанець не міг, це була б зрада, найганебніший вчинок, на який здатний тільки низький безхарактерний підлий чоловік. Через багато років я довідався, що такі, як мій перший кат, проходили спеціальну підготовку в так званій школі "Подготовка к борьбе с бандитизмом" у м. Саратові. Туди підбирали бездушних, жорстоких, грубих, безсердечних роботів сталінської системи, яка плавала в морі людських невинних сліз та трималась на закривавлених штиках більшовицьких душогубів.

Зв'язаного, побитого, закривавленого, в гурті багатьох людей пригнали мене в Рубані, запроторили в льох, і почала працювати диявольська машина під назвою "Москва сльозам не вірить". Вона працювала цілодобово, без вихідних. Від побаченого тут та почутого спливали в пам'яті страшні спогади та картини, побачені у Івано-Франківській в'язниці в 1941 р. Війна почалася без оголошення, і німці напали на Радянський Союз віроломно, без попередження 22 червня о 4 год. ранку. Були завдані бомбові удари по мостах та залізничних станціях, і таким чином був паралізований рух на дорогах. В обласній в'язниці було повно в'язнів, і щоб їх вивезти на схід, не могло бути й мови. Тому всіх їх чекісти по-звірячому замордували. Ховати їхні трупи у чекістів не було часу, тому одних поскладали і замурували в сутеренах а для інших викопали на в'язничному подвір'ї яму і закопали.

Після приходу німців братські могили розкрили, а трупи жертв терору порозкладали для спізнання. З усієї області з'їжджалися родини та близькі арештованих, щоби впізнати своїх рідних. Картина була вражаюча, приголомшуюча, бо жертви були не розстріляні, а замордовані. Тупими знаряддями порозбивані голови, грудні клітки, повідбивані руки та ноги. Кожна жертва була зв'язана, а то і по кілька, чим попало, але найчастіше дротом. Фактично пізнати їх не було можливо, хіба що тільки по одягові. Мені спливла в пам'яті та картина, і на свідомість насунулась чорна здогадка, яка вже і не потребувала підтвердження, — що і нас спіткає така сама доля, мученицька смерть від рук наших відвічних ворогів, які нас хочуть бачити тільки рабами, а якщо зайде мова про рівноправність, незалежність і свободу — тоді ми "бандіти" і нас треба винищити.

Двоє конвоїрів завели мене в селянську хату, а самі залишилися в сінях. За столом сидів чекіст, з підробленою неприродною ввічливістю запросив мене сісти, наказав конвоїрам розв'язати мені руки, просвердлив колючим, з прихованою жорстокістю поглядом великих, ледь косооких скляних очей, і почався перший етап обробки безборонної жертви на кшталт — "ти такий молодий, нащо зв'язався з гітлерівськими прислужниками, щиро зізнайся і ми тобі дамо рекомендацію у вищі навчальні заклади; подумай також про родину, бо в противному разі її вивезуть до білих ведмедів; перед тобою попереду життя, нащо ти будеш покривати бандерівців, ми все одно їх знищимо, і чим скоріше ти нам допоможеш, тим краще для нашої "Родіни", а "Родіна" гідно оцінить твоє щиросерде зізнання; ми тебе випустимо, ти ще зможеш стати інженером чи лікарем; ми тобі допоможемо, але ти допоможи нам — те, що ти нам скажеш, ніхто знати не буде, це буде таємницею, тебе бандерівці не досягнуть, в них короткі руки, їх по лісах мало, а подивись, який великий Совєтський Союз; вони божевільні, у них нічого нема, а у нас фабрики, заводи, у нас всього "много", ми їх задушимо по лісах і по криївках, а ти не бійся — покажи, де криївки, де склади, де ховаються "бандіти", де в якій хаті зв'язок, хто зв'язковий, як псевдо сотенного командира, скільки в сотні чоловік, яка зброя, хто вам доставляє харчі, з ким сотня вела бої, скільки убили червоноармійців, де їх поховали; може, знаєш провідників ОУН, як їх звати, які в них псевдо" і т. д.

Така "роз'яснювальна" робота велася півдня. Поки не було заперечень. Терпець урвався у сталінської дитини, щось хиже і дике блиснуло в його очах. Він подав сигнал, і з другої кімнати влетіли три офіцери, як казкові богатирі — високі, кремезні капітани та майор, і звернулися до мого слідчого: "Он єщьо нічєво не сказал? Сейчас всьо скажет". Всі четверо накинулись на мене — як голодні шакали шматують гострими зубами свою жертву, так і ці виплодки пекельного зла з брудною московською лайкою та з піною на оскалених від вродженої злоби устах, з потьмареними від нелюдської жорстокості очима збили мене з ніг, а на підлозі почали бити чобітьми куди попало, підсилюючи удари відбірними багатоповерховими матюками, яким, певно, в світі нема рівних. Я не пам'ятаю, скільки ударів я одержав та як довго били, бо опам'ятався, як лили на мене воду. Дали відпочити чи, може, самі втомились. Як через мряку, я дивився на їхню азіатську дикість, хижу звірячу лють, яку не в змозі пом'якшити ніякі вищі юридичні заклади, бо в їхньому генетичному коді закладені найгірші риси — злоба, жорстокість, кровожерливість, успадковані від Івана Грозного, Петра Першого та інших тиранів, на яких трималася 300-річна династія Романових та 70-річна більшовицька тюрма народів. Колесо тортур знову закрутилося.

Я вже не пам'ятав, скільки часу пройшло від того моменту, як мене полонили, бо день змінювався на ніч, мене ніхто не заміняв, а червоні упирі мінялися, питання були перехресні — якщо одному не встиг відповісти, то удари сипалися з усіх сторін. Болю вже не відчував, дуже хотілося заснути, бо кілька днів та ночей безперервних допитів вимотали фізично, свідомість збайдужіла, тільки десь там на дні приголомшеної уяви жеврів опір та затаєна ненависть, жагуче бажання помсти лютим ворогам, червоним опричникам, помічникам кремлівського людоїда. Вдень і вночі чути було нелюдські зойки катованих по всьому присілку.

Я здавав собі справу з того, що я всього рядовий вояк, і як мене калічили на першому етапі слідства! — а що ж було з тими командирами УПА та провідниками ОУН, яких взяли чекісти зрадою, підступно чи поранених, і вони опинилися в такій ситуації, що не встигли розповісти тим, з ким вони сиділи в камері, хто вони, звідки, де і за яких обставин попалися в кігті НКВС. На першому же допиті їх люто били, приголомшували, і якщо навіть після довгих тортур їм слідчі і давали короткий перепочинок, то вони після тих нелюдських знущань западали в глибокий напівсон, — бо допити тривали день і ніч і так цілими тижнями — й не могли і не встигали поспілкуватися ні з ким. Були випадки, що вони гинули в тортурах, і таким чином людина пропадала, не залишивши про себе ніяких відомостей чи принаймні прізвища та імені або псевдо.

Слідство тривало, чекіст погрожував: "Ми тєбя убйом, щєнок бандеровскій, хотя нет — убівать тєбя нельзя, ми тєбя будем мучіть, засудім тєбя, заставім по шею в грязі работать, так что жіть будеш і работать заставім, но худой, худой будеш, женщін не захочеш". Після декількох днів безперервних допитів з хати мене перевели в льох, якраз у ньому було мало людей, і там перші дні я був як у санаторії, бо на допит брали тільки раз на добу, — видно, слідчий був перевантажений новими арештованими, а я користав з того і лежав на землі, як було місце, стояти не міг, бо все тіло було в синяках та ранах і дуже боліло, боліли всі кості та голова.

Одного дня сталася подія, яка запам'яталася мені на все життя. Примхлива доля дарувала мені дуже багато всяких надзвичайних подій, але ця особлива, бо залишила глибокий слід в моїй пам'яті і служила мені еталоном геройства мого покоління, яке вкрило себе невмирущою славою — воно майже все лягло на олтар незалежності і, на жаль, не було визнане наступним поколінням, яке під впливом брехливої та фальшивої комуністичної пропаганди не спромоглося гідно вшанувати подвиги батьків, наслідувати їх і взяти їх собі за беззаперечний взірець. Тож одного дня пізно ввечері ми почули розпачливий крик, крик, який не затихав всю ніч. Аж на другий день викликали на допит з нашого льоху дядька. Як звичайно, його довго не було, а як приволокли його конвоїри скатованого і кинули в льох, він прийшов до тями через деякий час і розповів, що він бачив коло тої хати, де був штаб контррозвідки, лежачого високого чоловіка, в якого були зв'язані мотузами руки і ноги, роздерта сорочка і на грудях кров. Пізніше нас водили на допити, то ми розгляділи його як слід, бо навмисно конвоїри зупинялися коло нього і пояснювали: "Кто попитаєтся бежать — каждого ждьот такая же участь". По одежі було видно, що це вояк УПА. На грудях зяяла неперев'язана рана від удару штиком, з рани точилася краплями кров, під тим вояком була вже калюжа крові, і на грудях і на засохлій калюжі великий рій мух. Всю ніч до ранку він голосно кричав, пізніше голосно стогнав, очі закриті, тяжко дихав, не рухався, бо, крім смертельної рани, ще був дуже побитий. Як нам вдалося пізніше довідатися, цього незнайомця вели вночі на допит два молодих конвоїри, і, як звичайно, він мав зв'язані назад руки. Він вибрав момент, ногами і головою збив на землю обох озброєних червонопогонників, сам перескочив через пліт і кинувся бігти в сторону Чорного Лісу, який був від присілка з півкілометра. За огорожею був замаскований вартовий, як у москалів називалося, "секрет", і цей вартовий наздогнав утікача і штиком пробив йому наскрізь груди. Якщо незнайомий вояк пішов на такий крок, то, видно, усвідомлював, що його чекає по завершенні першого етапу допитів, коли в нього вже не було б шансу надіятись на свою силу, спритність чи спортивну підготовку, щоб утекти. Слідчі завжди розраховують на перший фізичний приголомшуючий удар — побити, покалічити, травмувати жертву, а вже другий допит для в'язня надзвичайно болючий і нестерпний, бо б'ють вже по битих місцях, по опухлих, кровоточивих, і ці повторні побої такі нестерпні, що люди непритомніють. Видно, цей герой про те мусив знати, тому і вирішив, що поки він ще в силі, поки його не поламали, треба спробувати вирватися з цього пекла. Очевидно, він мав неабиякий хист і силу, що збив з ніг двох озброєних конвоїрів і таки добре прибив їх, бо ж поки вони прийшли до тями, то він вже перескочив пліт і направився до лісу.

Пізніше нас багатьох завезли в обласну тюрму, де почався другий етап слідства, то я зустрічався по камерах з в'язнями, які були в Рубанях, але ніхто не знав того героя, тільки знали, що він був вояком УПА, а більше так і не вдалося довідатися нічого про нього. В кожного була своя біда, що раптом звалилася несподівано на людину, і з тієї халепи не вдавалося нікому вирватися, хіба що на декого бракувало доказів, то все одно додому не відпускали, а відправляли на фронт. До родини нікого не відпускали, бо після проходження через енкаведистське сито ніхто не мав нормального вигляду — чекісти спотворювали людей, перебивали кості, відбивали внутрішні органи так, що і рідна мати не впізнавала, як кажуть.

Мати цього героя теж чекала і не дочекалася свого сина; це повинна була бути мати-героїня, що виховала, подарувала Україні такого сина-героя, який, зв'язаний і без зброї, боровся з ворогами, хоч знав, що його чекає у випадку невдачі. Мати виховала в ньому національну гордість, це був орел, що не визнавав неволі — він був народжений літати, а не плазувати перед ворогами. Як нас водили на слідство, то ми бачили, коли проходили мимо смертельно раненого вояка, як офіцери-чекісти, кожний з них, били його ногами. Скільки то треба було мати ненависті та злоби до українського народу за те, що він став на шлях боротьби за незалежність. Вони тими ударами доповнювали кожний свою чашу скаженої люті і аж тепер вважали себе достойними спадкоємцями Дзержинського. Треба було бути виплодком пекельного зла, щоби з насолодою бити смертельно раненого вояка, зв'язаного міцними мотузами по руках та ногах і з пробитими штиком грудьми. Є навіть приказка, що лежачого не б'ють, а ці з диким азіатським задоволенням били та шипіли "Ух, бандьора, така твоя мать". Чому ж ви в боях з тими вояками драпали, не оглядаючись, а тут над безборонним нерухомим, безсилим вояком показували своє "геройство"?! Багато зусиль доклали і дуже плідно попрацювали комісари, політруки, парторги та комсорги, щоби недолюдкам-чекістам прищепити, влити люту шовіністичну московську гадючу отруту і направити їх проти вільної людини та народу, який встав на оборону своєї землі.

Вояк помирав довго, цілих два дні в страшних муках, після втрати крові він стогнав вже тихіше, а останній день тільки хрипів. Було дуже боляче дивитись на нього і його муки, на потріскані губи, зв'язане мотузками тіло, калюжу засохлої крові, рій мух, що пили кров і виїдали очі. Ми нічим не могли йому допомогти, хіба співчуттям, бо у нас теж були зв'язані руки, а якби хто ступив крок до нього, то кожного з нас чекало те саме, бо в той час людське життя не мало ніякої вартості. Він два дні згорав, як свічка, на наших очах, а ще день мертвий лежав на тому самому місці. Цю демонстрацію залякування чекісти робили для того, щоби зламати наш дух, зламати волю до боротьби, показати, що з рук чекістів ніхто не втече.

Вже цей вояк мертвий лежав, а нас, в'язнів, ще водили повз нього, щоби таким чином нас зламати до кінця, посіяти в наших серцях зневіру до нашої високої мети. А ми дивилися на нього, мертвого, і заздрили, і пишалися ним, бо він не намірявся іти тим тернистим шляхом, що нам приготувала доля, і волів вмерти на своїй землі безіменним героєм, чим нести свій тяжкий хрест невольничими шляхами у вічну мерзлоту Заполяр'я. Протягом трьох днів у всіх нас, хто спостерігав це неординарне сумне видовище, виникала сильна жадоба жити, щоби при першій нагоді помститися тим диким азіатам за цього нескореного відважного вояка УПА. Невідомо, що зробили з тілом цього мученика, бо скільки я не цікавився, ніхто з нас не знав його; його, мабуть, вночі десь захоронили, як тварину, без хреста, без домовини та заупокійної панахиди, бо ці нелюди ні в що не вірили, тільки в Сталіна та Леніна. Із шкіри лізли, вихваляючи тих проклятих кремлівських ідолів, які в ріках крові потопили за 70 років провідні сили нашого народу.

Пройшло півстоліття, а в моїй пам'яті ніколи не зітреться і не забудеться образ того відважного вояка, що старався вирватися на волю і заплатив за це своїм життям. Таких людей з нашого покоління було дуже багато. Наші люті вороги всіляко старалися обливати нас брудом, перекручувати історію, старалися озлобити проти нашої маленької Західної України весь колишній Радянський Союз. І їхній брехливій пропаганді це вдалося майже в повній мірі, бо вони створили образ бандерівців як кровожерливих озлоблених відступників, які хотіли відірвати Україну від більшовицької імперії та створити свою вільну незалежну державу. Але, з другої сторони, хотіли того чи не хотіли більшовики, а так сталося, що про бандерівщину, хоча і в фальшивому, перекрученому, спотвореному вигляді, довідалось усе населення Союзу в найвіддаленіших кутках, і ті мудрі люди, котрі вміли аналізувати цей процес українського відродження, не вірили більшовицькій пропаганді, а трактували це як прагнення української нації до побудови своєї незалежної держави.

Розділ VII

ШЛЯХАМИ НА СИБІР

Нас, членів ОУН та вояків УПА, засуджених воєнними трибуналами на довгі роки ув'язнення, везли в далеке та холодне Заполяр'я за те, що ми боролися проти двох світових імперій — гітлерівської Німеччини та більшовицької тюрми народів, — боролися не на життя, а на смерть на своїй прабатьківській землі з лютими ворогами, які загрожували існуванню нації, нищили все для нас святе, українське, русифікували, морили голодом, розстрілювали, вивозили на далеку холодну північ, щоби там нас "порізати без ножа", як писав Шевченко. Це вони вміли досконало робити, бо мордувати, вбивати, грабувати, ґвалтувати вони навчились протягом століть, завойовуючи сусідні народи, спираючись на багнети, насаджуючи страх і покору силою зброї, винищуючи провідні сили нації, щоби пізніше зробити з людей безбатченків, безрідних яничарів та перевертнів. За перевіреною жорстокою традицією політичних в'язнів, "ворогів народу" та інших "ненадійних елементів" насильно під конвоєм вивозили у вічну мерзлоту Сибіру та в безводні, обезлюднені пустелі Азії, і вони або гинули в страшних умовах табірного пекла, або розчинялися в тій інтернаціональній людській масі, русифікувалися і були назавжди втрачені для української нації. Таких вивезених були не десятки і не сотні, а мільйони наших братів і сестер, що ними заселили холодну дику Північ та неозорі пустелі Азії.

Нас везли в товарних вагонах, обмотаних колючим дротом, обставлених дикими озвірілими конвоїрами, що не реагували ні на які просьби ані мольби, черствими, бездушними, яким було наказано вищими офіцерами НКВС, що вони везуть не людей, а бандитів, зрадників совєтської Родіни, які хотіли відірвати Україну від російської імперії, планували вбити вождя всіх народів Сталіна, знищити Москву, самі мають звірячу натуру, є небезпечними злочинцями, співпрацювали з гітлерівцями та вбивали совєтських людей. Чим далі ми віддалялися на північ та схід, тим сильніший був холод. Вагони не опалювали, через великі шпари в дверях на ходу поїзда вривалися гострі холодні струмені вітру, і протяги гуляли по вагону. Ніякої підстилки, ні матраців не було, в'язні спали на голій підлозі, притискаючись один до одного. Таке перевезення в'язнів залізницею називалося етапом.

Етапи були найстрашніші в житті в'язнів. Весь час у холоді і голоді, без води, без теплої страви, в тісноті, в темряві, без лікарського нагляду; безконечні перевірки у вагонах, глум та знущання — все це вкорочувало багатьом в'язням мученицьке життя. Раз на добу давали шматочок хліба у 400 грамів. Належалось ще щось до хліба — цукор, риба або консерви, але нам цього не давали, бо конвоїри все це продавали і пропивали, а за те ще жорстокіше над нами знущалися. Деколи, як була погана риба, що її не вдавалося продати, не було на неї покупців, бо просто була не придатна до вживання, то тільки тоді її віддавали нам. Це були переважно сушені бички — риба, яка мала велику голову та великий хвіст, а м'яса не було — самі кістки великі. Давали одну рибину на двох або на трьох в'язнів, то зголоднілі, виснажені люди поїдали її з лускою, шкірою та кістками. Після тої солоної та зіпсованої риби дуже хотілося пити води, а її нам не давали, бо воду треба було носити з водокачки на станціях, а конвоїрам не хотілося цього робити. Якщо приносили у вагон відро чи два води, то всі кидалися, щоби хоч ковток дістати, щоби потріскані губи вмочити — та всім не вистачало, а спрага після з'їденої риби була неймовірна. Хто напився тої холодної води, то часто відразу діставав розлад шлунка і через кілька днів у муках помирав, бо медичної допомоги не було, а воду конвоїри часто набирали на станціях просто з калабань.

З України до Сибіру, в Кемеровську область, везли нас 28 днів. Переважно кожної ночі конвоїри робили перевірку — чи хто не втік або чи хто не готується втікати з вагона. Перевіряли за формулярами, які були заведені на кожного в'язня. Вночі конвоїри відкривали вагон, заходило їх кілька чоловік з ліхтарем та дерев'яними молотками, переганяли всіх в'язнів на одну половину і звільнену іншу половину ретельно обстукували. Обстукували ретельно дерев'яними молотками кожну дошку в підлозі, стінах, на стелі, — чи хто з в'язнів не прорізав люк, щоб утекти. Після такої ретельної перевірки одної половини вагона в'язнів викликали за формулярами, отже, той в'язень, якого викликали, зобов'язаний був назвати своє прізвище, ім'я та по батькові, рік народження, статтю, за якою був засуджений, та термін ув'язнення. При тому кожний в'язень мусив роздягатися догола, конвоїри промацували весь одяг і взуття, чи не було там недозволених і заборонених предметів, ножа, брошки, голки чи іншого металевого предмета, яким можна було прорізати дошку у вагоні та втекти. Перевірений одяг і взуття скидали серед вагона на купу, а голих в'язнів переганяли в перевірену половину вагона. Як усіх закінчували перевіряти, тоді конвоїри дерев'яними молотками обстукували другу половину вагона, і, переконавшись, що нема нічого підозрілого, виходили з вагона, наказуючи, щоби був порядок і щоби не було гамору.

Вагон закривали, ми залишались у темряві і всі накидались на ту кучугуру одягу посередині вагона, і кожний старався взяти все, що в темряві попадало під руку. Своє попадало рідко, бо все було перемішане. Звичайно, той, хто був сильніший і спритніший, забирав побільше, не дивлячись, чи це його, чи чуже — тільки аби одягнутись та взутись, бо надворі сніг і мороз, а у вагоні лід та іній на стінах та на стелі. Переважно старі люди та слабі залишались без одягу, голі, і замерзали, плакали, просили, благали, щоби їм віддали їх одяг, але на це ніхто не звертав уваги, кожний думав тільки про себе. Майже всі були байдужі до страждань тих нещасних, що залишились голі. Благання та плач тривали до самого ранку, поки не розвиднювалось; тоді той, хто мав чужий одяг, мусив віддати його власникам.

Такі спеціально плановані перевірки, переважно ночами, продовжувались протягом усього того часу, аж поки нас привезли в Сибір. Зрозуміло, що той, хто перебув, роздягнений, половину ночі на такому холоді, довго не прожив. Коли в'язням давали їсти ту смердючу рибу, а води не було, то від спраги в'язні язиками злизували сніг по стінах вагона, щоби хоч якось вгамувати страшну спрагу. Це, очевидно, були завчасно сплановані знущання бездушних виродків сатанинської філії на землі, де під червоним кремлівським куполом орудували безсердечні демони, що маскувались під робітничим знаряддям серпа і молота, а насправді це були помічники кривавого Люципера, які на шостій частині світу створили досі невідому народам кошару, обгороджену високою стіною з колючого дроту, під назвою Радянський Союз.

У вагоні були в'язні різних національностей, які заселяли велику більшовицьку імперію, а також багато мешканців тих європейських держав, які більшовики завоювали у війні з німцями — румуни, мадяри, поляки, чехи, словаки, хорвати, болгари, німці та інші. Багато з них не знали російської мови, то з ними конвоїри і так само верховоди у вагонах поводились просто по-звірячому, їх не вважали за людей, а за ворогів, над якими можна беззаконно глумитися, збиткуватися, мучити та безкарно бити на кожному кроці.

Найбільше у вагоні було москалів, які на правах завойовника та старшого брата верховодили, застосовуючи жорстокі знущання, глумились над усіма, топтали та принижували людську гідність, за найменші дрібниці присікувались до неросіян, даючи зрозуміти кожному, що беззаперечними господарями є тільки вони. Характерно, що хоч вони були також в'язнями, як і ми, і були засуджені на довгі терміни ув'язнення, але коли мова заходила про цілісність, безпеку, авторитет та про ворогів Союзу, то вони були готові кожної миті боронити та захищати більшовицьку імперію.

В перший день етапу конвоїри призначили старостою вагона колишнього секретаря райкому десь із Донбасу — злодія, шахрая та брехуна. Відразу коло нього згуртувалися кримінальні злочинці — такі, для яких тюрма — рідний дім, бо, власне, вони з тюрми і не виходили ніколи надовго і багато з них мали по кільканадцять судимостей. Між ними були і військові офіцери з вищою освітою, також суджені за кримінальні злочини, вчинені на територіях окупованих більшовиками країн, за грабунки, ґвалтування, розбій, шахрайство, вбивство і за всякі інші антизаконні вчинки, бо вони в тих окупованих країнах Європи поводились на кожному кроці, як дикі завойовники, і давали волю всім ненормальним пристрастям та виявам звірячої азіатської натури. Найбільше вагонна верхівка ненавиділа мешканців Західної України, бо для них ми були бандерівці, буржуазні націоналісти, зрадники і бандити. Вони часто порушували спокій у вагоні, завжди між собою голосно сперечались за всякі дрібниці, зчиняли гармидер, і тоді до вагона вдирались конвоїри, які тільки і чекали нагоди, щоби познущатися з в'язнів. Спочатку питали, хто старший вагону, а як староста ставав перед ними, тоді його питали, хто і чому порушив спокій у вагоні. Староста, не моргнувши оком, відповідав, що то в протилежному кутку бандерівці порушують порядок. Конвоїри з пекельною ненавистю накидались на нас з дерев'яними молотками, били підряд кого попало, аж поки не задовольняли свою азіатську лють.

Ця банда вагонних верховодів наводила страх на весь вагон своєю поведінкою, яка нагадувала диявольський шабаш у неволі. Якщо приносили раз на добу хліб, то вони ділили його, як їм хотілось — більші, гарно випечені пайки забирали собі, а решту — кому хотіли, тому давали. Гарячої страви за весь час етапу нам не було, води вмитися теж не давали, і не завжди можна було навіть напитися або хоч змочити пересохлі губи, бо знову-таки верховоди спершу ділили між собою воду, а як щось залишалося, то давали нам, і то не всім, бо першість мали москалі, а інші хай здихають, бо то для них вороги народу, "контрики", як вони нас називали. Майже кожен день хтось умирав від холоду, голоду та знущань, бо між в'язнями не було єдності, була ненависть, поляки ненавиділи українців, чехи — мадярів, а всі гуртом ненавиділи німців. Вагонна банда верховодів вміло використовувала ту незгоду і ненависть між в'язнями і чинила свою розбійницьку розправу над цими роз'єднаними людьми. У слабших відбирали хліб, відбирали кращий одяг, взуття та інші речі, якщо вони були у в'язнів, а хто чинив спротив, того жорстоко били. Справа була в тому, що більшість в'язнів не стикалась у житті з такими розбійницькими умовами, бо переважали люди інтелігентні, доброзичливі, гуманні, які не мали поняття про таке аморальне, бандитське, диявольське поводження кримінальних злочинців, для котрих було девізом "Ти здихай сьогодні, а я завтра", — тому ці покидьки відбирали у слабшої людини пайку хліба і проживали сьогоднішній і завтрашній день, а ті потерпілі вже вмирали з голоду сьогодні. Часто їм вдавалося брати хліб і на мертвих, що лежали в кутку вагона, бо як приходила перевірка, то конвоїрам тільки залежало, щоби всі були на рахунку за формуляром, і їх майже не цікавило, чи в'язень слабий лежить, чи вже він помер.

Ешелон з в'язнями переїздив через Урал; на Уралі є місто Златоуст. В околицях цього міста височить на видному місці високий білий стовп, який є символічною границею між Європою і Азією. Між нами були в'язні, які про це знали і знали, що цей стовп називається стовпом плачу для в'язнів, бо кого везуть під конвоєм в Азію, то тільки одиницям щастить повернутися назад в Європу. Це викликало великий смуток та печаль між нами, багато плакали, бо в тій ситуації, що ми опинилися, не було ніякого шансу вижити, а щоби відбути довгі роки в неволі на каторжних роботах, в холоді, голоді і при щоденних знущаннях, то годі було думати про щасливий кінець. Кожний день покидали нас сили, і залишалась хіба надія на чудо. Ми собі добре все усвідомлювали, бо добре знали історію кровожерливої Російської імперії та її наступницю — більшовицьку тюрму народів, яка поглинула в своїй сатанинській утробі десятки мільйонів невинних людей — людей, які боролись за волю і незалежність своїх країн, в тому числі України.

Крім тих знущань з боку конвою, знущання в самих вагонах від кримінальних злочинців було стократ жорстокіше; вони безжально і безкарно збиткувались над безборонними людьми. Пам'ятаю, серед в'язнів вагону був німець-вчитель, і над ним першим, який представляв німецький народ у вагоні, почала розправу вагонна банда. Тільки недавно закінчилась війна, москалі відсвяткували перемогу, і ці вагонні душогуби хотіли і собі по-своєму, по-звірячому, відсвяткувати тріумф. Витягли нещасного вчителя посеред вагона і, "прикрашаючи" свою лють і гнів багатоповерховою брутальною московською лайкою, розпочали над німцем розправу, вважаючи, що роблять великий патріотичний почин. По-дикому познущалися, побили його до крові, бо він нібито був учителем Гітлера і винен був у всіх гріхах німецьких, які його співвітчизники вчинили на радянській території. Через кілька днів трагічний жереб упав на долю мадяра-інженера. Це був старший чоловік, з вищою освітою, інтелігентний і доброзичливий. Його витягли на середину вагона, поглумились, побили до крові, познущались, бо він нібито винен, що мадяри воювали проти совєтської армії на стороні Гітлера, — і цей старий чоловік мусив відповідати перед бандою кримінальних злочинців за весь свій народ.

Через кілька днів злощасний жереб упав на мене. Ці сатанинські виплодки у людській подобі обступили мене посередині вагона і почали спершу мене обливати добірною, брудною, вульгарною, нецензурною московською лайкою, з якою, мабуть, не може конкурувати лайка жодної нації в світі. "Ну розказуй, бандерівський щенок, скільки ти убив совєтських солдат, а то ми з тебе душу виженем". Ці нелюди знали напам'ять кримінальний кодекс, і, як мене на перевірці кожної ночі викликали, то я повинен був називати статтю, по якій мене засудили, і перелік пунктів, а ця стаття і пункти були найстрашніші в Кримінальному кодексі, бо згідно з ними я був зрадник "Родіни" — був в організації ОУН і боровся проти окупантів зі зброєю в руках в лавах УПА.

А ще їх дратувала інша обставина. Німець-учитель не знав зовсім ні однієї слов'янської мови, і ніхто з ним не хотів спілкуватися, всі від нього бокували, як від прокаженого, всі дивилися вовком, а москалі — то прямо, як могли, знущались на кожному кроці і не пропускали нагоди, щоби його зневажити та вколоти якнайболючіше — "Ти фріц, ти гітлерівець, ти фашистська падлюка". Я трохи знав німецьку мову і в один критичний момент щось переклав йому, і від того часу він від мене не відставав з поясненнями та перекладом. Він дуже старався вивчити хоч небагато, хоч кілька десятків слів по-російському. Але наші відносини з німцем не пройшли повз увагу вагонної "еліти", і вони стали з підозрою та злобою поглядати на мене: по-перше, із заздрістю, що я хоч трішки володію чужою, ворожою їм мовою; по-друге, що я no-людяному ставлюся до їхнього ворога; а по-третє, і саме головне, що я бандерівець. Німець, не знаючи мови, прив'язався до мене, як утопаючий хапається за соломинку, вбачаючи реальний порятунок в тій ситуації — бо ж він як біла ворона, і всі з усіх сторін створюють психологічний і хуліганський тиск, показують зневагу, злобу. І хоч він людина інтелігентна, але на кожному кроці йому кидають у вічі: "Ти фашистська падлюка". Він не знав значення того слова і звернувся до мене, просив перекласти це слово. Я йому пояснив, від чого він був просто шокований. Сказав мені, що не допускав ніколи того, що в російській мові є такі мерзенні хуліганські слова і що ті злодюги і бандити могли так принижувати інтелігентну людину. Я йому відповів, що це тільки "квіточки", а "ягідки" ще попереду і що з цією мовою ніхто не може конкурувати по брутальних виразах та вульгарних лайках.

Правду кажучи, мені було не до нього, бо пройшовши слідчі тортури з усіма підступними, хитрими пастками, з неочікуваними прийомами тієї системи, яка шліфувалась десятиліттями досвідченими чекістами, котрі застосовували найпідліші методи фізичного та морального тиску у сирих та холодних підвалах НКВС, — мені навіть було важко говорити. На це потрібно було витрачати енергію, якої в мене майже не було після перебування у катівні та в'язниці на мізерному в'язничному пайку. Без передач та ніякої допомоги мій організм підупав до тієї межі, де людська гідність байдужіє, а прокидається тваринний інстинкт самозбереження. В такому моєму стані апатії і байдужості часто підходив той німець — на жаль, у моїй пам'яті стерлося його прізвище, а запам'яталося тільки ім'я — Отто. Найперше дуже чемно та інтелігентно вибачався, привітно вітався, освідомлювався про здоров'я — не всі компліменти я розумів, але по очах та обличчю здогадувався, скільки йому коштувало амбіції та розпачу поспілкуватися зі мною кількома фразами серед цих хижих вовків з оскаленими пащами, готовими кожної миті кинутись і розшматувати його. Я чомусь ставився до нього із співчуттям, хоч сам ненавидів німців, бо воював з ними, був поранений в бою з ними. Але тут, перед лицем неминучої для всіх загибелі, в моїй свідомості зароджувалося співчуття до його теперішнього стану, хоч передбачав, що наше спілкування принесе мені великі неприємності. Ці передчуття таки справдилися. Тим часом кожен день хоч кількома словами ми з ним обмінювалися, і мені теплішало на серці, коли я спостерігав, яке моральне задоволення приносило йому наше спілкування. Та й зрештою ми обидва були на одній пласі.

Отже, тепер вагонні головорізи вирішили зігнати на мені ту пекельну ненависть до українців, яка в них плекалась століттями. Раніше вони ненавиділи хохлів, але оскільки тепер хохли не становили для них загрози, то вони ставились до них з презирством, насмішкою та зневагою, а всю свою злобу спрямували на нового смертельного ворога "Родіни" — на бандерівців. Найогидніший з тих виродків сказав: "Якщо ти, бандеро, будеш мовчати і не скажеш, скільки ти знищив червоноармійців, то ми з тебе зробимо мокре місце. Ти зі своїм Бандерою хотіли нас завоювати, та ви ненормальні, ви такі-сякі, ми вашу Западну шапками накриємо, і що той божевільний Бандера думає, та ми вас всіх винищимо до ноги; тепер ми тебе скалічимо так, що ти в цьому вагоні здохнеш, і взагалі ми всіх бандер виб'ємо чи тут, чи у таборі. Прощайся, щенок, з білим світом, тебе Бандера не врятує, ми тут господарі життя і смерті". Я дійсно подумки прощався зі світом, бо що я міг — знесилений, зголоднілий, знівечений тортурами в підземеллях — протиставити цим нелюдам, які так ненавиділи нас за те, що ми підняли проти них зброю, їх багато, а я один, як заєць серед вовків або як серед скорпіонів, де від одного укусу наступає смерть. Підігрівши себе доволі безстидними і невимовно бридкими матюками, здичавілі і здеградовані нащадки московських тиранів приготувались вчинити беззаконну акцію над безсилою, безборонною жертвою.

Нараз між ними сталася якась нерішучість, щось загальмувало їхні звірячі пристрасті. До цього кола рвучко і енергійно підійшов чоловік, високий на зріст, якого я кожен день бачив, але не звертав на нього уваги, бо голодна людина вже не має ясної думки про щось, а збайдужіла до всього, що оточує, і думка працює тільки в одному напрямку — їсти, їсти, їсти, а більше нічого не сприймається і не аналізується — голод з людини робить тварину. Отож той чоловік підійшов до гурту тих скажених потвор і голосно і владно промовив: "Чого ви вчепилися до цього невинного чоловіка? Хто вам дав право знущатися над невинними людьми? Якщо ви не припините це незаконне судилище, я зараз буду гримати у двері вагона і викликати начальника конвою І, хоч я знаю, що це може коштувати мені життя, але я доб'юсь, що вас належно покарають за те беззаконня, яке ви тут творите!" Всі ті виродки замовкли, а староста запитав: "Ти що, хочеш боронити бандеру? Чи ти і сам бандера?" На це мій оборонець відповів: "Я не бандера, а така сама людина, як ви всі тут, і не можна одних безмежно вихваляти, а інших топтати в болоті. Чому вдалося Леніну у 1917 р. зробити революцію? А тому, що він мав добре організовану партію, а війна дала їм в руки зброю, і вони повалили царя. Таким же чином хотів скористатись і Бандера — він мав підпільну організацію, а війна між Гітлером і Сталіним дала їм зброю в руки, і от він силою зброї старався відірвати від більшовицької імперії Україну, яку Ленін насильно приєднав до Союзу. Так що Ленін і Бандера діяли та користувалися аналогічними способами. А цю свою брудну гру припиняйте, бо не знаєте, що вас чекає там, куди нас везуть". Наді мною пролетів ангел-хранитель. Я скористався тим замішанням і подався у свій куток, а мій оборонець, зрозумівши, що він добився свого і приголомшив ту розгнуздану банду своїм категоричним втручанням, теж відійшов, і на цьому та нездійснена оргія закінчилась.

Я не знав того чоловіка і в наступні дні якось не мав змоги йому подякувати за те, що він, фактично, вирвав мене з обіймів смертельної небезпеки. Я був би не витримав тої екзекуції, яка мені призначалася, бо боліли кістки і все нутро після пройденого тернистого шляху через чекістські катівні. Я і так вважав своє жалюгідне існування чудом. З тих вояків, кого взяли озброєного, мало хто вижив, бо поки їх допровадили озвірілі чекісти з місця взяття у полон до камери попереднього ув'язнення (в даному випадку до району), то по дорозі ті червонопогонники смертельно калічили людей, бо вважали, і небезпідставно, їх своїми останніми ворогами — якщо би вони стрінулись в бою, то від наших вояків, від повстанських куль, далеко не одного чекіста не дорахувались би червоні командири. Звичайно, е велика різниця між тими людьми, яких мобілізують насильно і гонять завойовувати чужі народи, і між тими вояками, яких не мобілізовували, а вони свідомо і добровільно ішли в лави УПА, щоби боротися не на життя, а на смерть з ненависними завойовниками нашого краю. В мого Божим провидінням посланого оборонця спрацював генетичний поклик відвічної стихії нашої нації, дух, який нас об'єднує в хвилину смертельної небезпеки, поклик гуртуватись для відсічі лютим ворогам.

Доля звела нас багато пізніше в червонім пеклі сталінських концтаборів за колючим дротом. Я довідався, що він походив з давньої родини запорозьких козаків. Хто читав "Історію запорозьких козаків" Дмитра Яворницького, той знає, що на Січі було 37 куренів, кожний з яких мав свою назву. Якраз один з тих куренів заснував мого оборонця давній предок на ім'я Ірклій, і курінь називався Іркліїв. Отже, мій оборонець називався Ірклієнко Іван Антонович. Він дуже пишався своїм родоводом, бо ж до наших днів небагато могли похвалитися старовинним походженням свого роду. Він народився в Полтавській області, працював учителем в Кіровоградській області і був засуджений на 10 років. В таборах він познайомився з нашими провідниками ОУН та УПА, вивчив платформу нашої боротьби і брав дуже активну участь у змаганнях політв'язнів за свої права. Разом з нашими хлопцями пізніше здійснив невдалу спробу втечі, за що був другий раз суджений. Особливо приємно було з ним спілкуватися, бо мав він феноменальну пам'ять, знав весь Шевченків "Кобзар". Після другого засудження Ірклієнка перекинули в інший табір, і про дальшу його долю мені нічого невідомо.

Мені в житті таланило стрічати багато таких людей, як Ірклієнко, — високоідейних, безкорисливих, готових на самопосвяту, лицарів нескореного бунтівничого духу нашої нації. Він для кожного мав підбадьорливе слово або якусь вістку чи просто розраду, бо багато з нас падали духом, зневірялись у переконаннях, тратили надію на щасливий кінець. В умовах страхітливого, нелюдського, хижацького поводження з в'язнями багато з нас кінчали самогубством, калічились, бо знущанням, переслідуванням, виснажливим каторжним роботам не було кінця-краю. З нашого покоління кого не вбила гітлерівська куля або енкаведистська черга з "дегтяра", того десятиліттями шельмували, принижували, зневажали — але все ж більшість не зламали ані тюрми, ані тортури, ані кайдани окупантів нашої землі.

Ті, хто волею Небесного Творця пережив цей мученицький тернистий шлях, ніколи не зможуть забути і не зможуть викреслити зі своєї пам'яті тих лицарів золотого фонду української нації, які в жорстоких умовах страхітливих сталінських душогубок вистояли як неопалима купина, пройшовши довголітній шлях терпіння, зберегли в своїх серцях палаючу любов до рідного краю, залишились незламні духом і створили собі нерукотворний, невмирущий, величний пам'ятник на сторінках історії України. Наша держава ще гідно не вшанувала своїх синів та дочок — тих, які ніколи не бачили Україну вільною, але боролися з лютими ворогами з вірою в те, що на їхніх кістках проростуть паростки відновлення нашої державності, що їхнє життя і боротьба, сповнена героїзму, самопожертви та трагізму, дасть грядущим поколінням наснагу продовжити започатковану святу справу, ім'я якої Українська Самостійна Соборна Незалежна Держава. Ми свідомі були тієї великої доби, в якій довелося жити і боротися, і ми не посоромили тієї повстанської слави, як не посоромили її ті, що від нас уже відійшли. Вони заплатили велику жертву за любов до України і залишили нащадкам свої імена, вкриті безсмертною славою.

Розділ VIII

ШВЕЙЦАРСЬКИЙ ГОДИННИК

Примхлива доля закинула мене, молодого вояка УПА, засудженого на 10 років позбавлення волі, в Кемеровську область до примусових таборів, які офіційно називалися Сиблаг — Сибірські табори. Я опинився там не сам, а нас тисячі під конвоєм, в товарних вагонах, обмотаних колючим дротом, привезли на станцію Юрга, вивантажили з вагонів і завели у велику кошару, загороджену дошками висотою в три метри. Жорстокий і суворий конвой, що супроводжував нас з Дніпропетровська аж у Сибір, передавав нас конвоїрам з Сибірських таборів. Отже, "гостинні" сибіряки дали нам як добовий пайок по дві варені картоплини величиною як куряче яйце. Хочеш їж, а хочеш дивись, бо на всю добу більше нічого не дістанеш. Для нас це було щось нове, бо протягом 28 днів, за які ми долали відстань від Дніпропетровська до Кемерово, нам давали на добу 400 грамів хліба, хоч хто знає, чи там були ті грами, бо їх ніхто не важив, ніхто не добивався, щоби зважити і переконатися, що там дійсно вони є, ніхто не наважувався порушувати таке питання, це було дуже ризиковано, бо озвірілий дикий конвой міг поламати ребра за найменшу скаргу, немилосердно побити чи закрити на голодний пайок у штрафний вагон, який був в ешелоні спеціально для непокірливих. Треба ще додати, що це ще був воєнний час, на сході точилася війна з японцями, і ці нелюди поводились з в'язнями дуже жорстоко, до всього присікувалися і за найменші дрібниці знущались.

Отже, коли нас вивантажили на станції Юрга, ми всі думали, що скінчились наші страждання, той страшний етап, якого найбільше боялися в'язні, бо, повторюю, умови були жахливі, теплої страви не давали, тільки один раз хліб на добу, води не те що вмитися, а навіть пити достатньо не давали. Багато в'язнів у дорозі повмирало, а ті, що доїхали, мали вигляд живих ходячих трупів, тільки очі світилися якимось хворобливим блиском; всі були брудні, чорні, невмивані та залякані тими дикими азіатами. В тій великій кошарі нас всіх вишикували по п'ять і дали команду сісти. Досередини зайшла в супроводі конвоїрів ціла ватага чекістів-офіцерів — ті, що передавали, і ті, що приймали нас — почали повз нас ходити, а нас було багато, цілий ешелон, всіх порахували, і сибірський начальник табору став питати, чи є в когось якісь претензії до конвою. Так вони обходили нашу сидячу колону, а коли наблизилися до того місця, де я сидів, я піднявся. Вся та ватага вірних сталінських дітей, приголомшена, зупинилась — вкрай здивована, шокована, не приготовлена, до таких неординарних подій, не вірячи в доконаний факт, що хтось може висунути якийсь протест, вимогу чи скаргу, — із великим зацікавленням звернула колючі, люті, повні ненависті очі на мене, нещасного, худого, чорного, обдертого, міхзяць невмиваного юнака, що мав відвагу висунути якісь претензії до конвою. До того конвою, що нас, весь ешелон збідованих в'язнів, тероризували, продавали належний нам пайок, рибу та цукор на базарах по дорозі, а на виручені гроші пили і ще гірше над нами знущалися.

"В чьом дело?" — після довгої гнітючої і полохливої паузи, з підкресленою жорстокістю спитав начальник сибірського конвою. "В мене в Дніпропетровську конвой забрав годинник", — відповів я. Сибірський начальник повернувся до начальника конвою і спитав: "Це правда?" Цей виродок відповів: "Годинник є, і ми передамо його зі справами". Як офіцери-чекісти, так і ті, що їх супроводжували, а також всі в'язні із затаєним віддихом слідкували за всім, що відбувалося. Вся червона зграя сталінських дітей просвердлювала повними злоби десятками очей мене, який кинув виклик здеградованій системі злочинців та виродків сатанинської династії душогубів.

В Дніпропетровській тюрмі, де колись побував і Тарас Шевченко, нас відбирали на етап з великої камери, в якій нас було десь із 300 в'язнів. Нас викликали по списку на широкий коридор, перевіряли по документах, заставляли роздягатись догола, відкривати рот, заглядали, чи нема там чогось схованого, заставляли піднімати догори руки і заглядали, чи нема чого під пахвами, заставляли присідати, нагинатись, заглядали між ногами — одним словом, всюди, де би можна було заховати заборонені предмети: ножик, голку, бритву, олівець, цвях і т. д. Це робили одні конвоїри, а другі уважно і прискіпливо перевіряли одяг, промацували і все вивертали. Як прийшла черга до мене і до мого одягу, я крадькома спостерігав, як почали промацувати мої штани. Раптом чекіст зосередився і почав пороти ножиком шви на штанах, розпоров і з широкого грубого рубця витягнув кусочок олівця та ручний годинник швейцарської фірми "Омега". Всі конвоїри, що нас перевіряли, позбігалися до цього щасливчика і стали оглядати годинник.

Треба сказати, що в той час годинник був дуже дорогий і не легко було його купити, навіть не всі офіцери носили годинник — отож усі конвоїри лишили свої місця і позбігалися докупи, розглядаючи знахідку з великою цікавістю. На це звернули увагу офіцери-чекісти, що наглядали за тим відбором, а їх було кілька чоловік, і вчинили мені допит. Справа була така, що як я попався у пастку, годинник в мене був на руці і під сорочкою, і ті червонопогонники, які мене в'язали, в ранковій темряві в поспіху не помітили того годинника. Як пізніше мене привели в присілок Рубані, розв'язали руки і кинули в льох, я був при свідомості і дуже втішився, як побачив, що в мене при обшуку не виявили годинника. Я непомітно, щоби ніхто не бачив, зняв годинника, помалу від'єднав браслет, в підстилку з гнилої соломи, що була в льоху, запорпав браслет, а годинник, який мав продовгасту форму, непомітно запхав у широкий рубець штанів. Чогось я дуже не хотів, щоби він дістався моїм катам, і в мене зародилась думка, що як я залишусь живим, то, може, він мені колись стане в пригоді. Як саме, я собі не уявляв, але чомусь покладав на нього надії.

Я пройшов всі круги слідчого пекла, сотні разів чекісти обшукували мої штани, але ніхто не виявив годинника. В обласній в'язниці один мій краянин подарував мені малесенький кусочок олівця, і, хоч це теж було заборонено, я той огризок олівця прилаштував в той самий рубець, де був захований годинник. І цей огризок зрадив, бо він був гострий, чекіст намацав його і таким чином він відкрив схованку. Нас роздягали і перемацували багато разів також і в обласній в'язниці, забрали на етап і везли з Івано-Франківська до Дніпропетровська місяць, там обшукували — і все проходило, я вже вірив, що завезу його туди, де буду відбувати каторгу. І ось на останньому обшуку в Дніпропетровську його чекіст таки знайшов. Мене примушували сказати, де я його взяв, а я твердив, що при арешті не відібрали, бо не попався на очі.

Отже, тут, у Сибіру, на станції Юрга, коли нас здавала одна охорона, а приймала друга, табірна, і коли нас, сидячих по п'ять, питали, чи в нас є якісь претензії до конвою, в моїй свідомості піднялась справедлива буря протесту проти тих конвоїрів, що нас везли в Сибір. В моїй пам'яті пройшли ті знущання, які вони чинили в дорозі, що нам не те що їсти, а і води не давали напитись ті бузувіри. В ту хвилину я навіть згадав Тараса Бульбу — коли козаки відступали перед ворогами і він загубив свою люльку, то йому стало її дуже шкода, і він не хотів змиритися з тим, що вона попадеться в руки ляхам, повернувся шукати її і за це поплатився своїм життям на вогнищі. Я свого годинника теж не хотів зрікатися на користь тим нелюдам і, не думаючи, що мене чекає в майбутньому (хоч спалення, може, і виключалося), з рішучістю зробив несподівану заяву. В результаті обійшлося без прикрих несподіванок, і таки ті дикуни мусили віддати годинник туди, куди мене направляли, і ніякої помсти не було, хоч я був готовий на таку реакцію. Все обійшлося добре. Начальник немилосердного конвою, як побитий пес, як злодій, спійманий на гарячому, скрипучи зубами, тамуючи невимовну злість, посилаючи тисячі найвідбірніших матюків на мою адресу, зрозумів, що тут забагато свідків, самосуду вчинити не вдасться і доведеться віддати незаконно присвоєне.

Нас перебрали нові господарі, сибіряки, якісь відмінні від європейців, чи то мені, може, так спочатку здавалося, але більшість з них були руді, обличчя квадратові, риси обличчя не витончені, не шляхетні, грубуваті — споглядали з презирством, видно уже були приготовані до зустрічі з бандерівцями. А щодо розмови, то вони переплюнули тих, які нас сюди везли, матюками сипали що слово, як з мішка. Лаяли Христа і Бога чи було за що, чи ні, чи просто підкреслювали, що вони нехтують всім світом і Творцем, що через нього все сталося. Напрошувалось питання, хто їх привів на світ і виховував, таких пішаків звироднілої чи здичавілої династії Єрмака. Отож нас вивели з тієї кошари та й повели в степ. Земля ще не пробудилась із зимового сну, і сніг ще лежав в ярах, а степ трохи нагадував український, тільки з тієї різницею, що тут попадались кущі березини, а в нас вільха та верба.

Дорогу зі станції Юрга до табору, а то було якихось 20 кілометрів, можна назвати Голгофою. Там Ісуса вели і за ним несли хреста, а тут нас ніхто не вів, але самі ми іти теж не могли — що кілька десятків метрів колону зупиняли, бо в'язні падали на землю, а піднятись не мали сили. Спочатку вибирали сильніших в'язнів і заставляли вести слабших, тих, що падали. В'язні так були ослаблені довгою дорогою, знущанням, холодом, голодом, що зовсім не мали сили пересуватись, конвоїри їх підганяли, підштовхували, грозили, що постріляють, матюкалися, давали відпочинку, але вкрай виснажені люди рухалися черепашачим ходом. Така сумна картина змусила начальника їхати в табір по підводи, які за якийсь час приїхали. То тих, яких несила було вести попід руки, поклали напівживих на підводи, і таким чином подорож тривала. Завантажені в'язнями підводи поїхали в табір, а колона продовжувала рухатись вперед. Знесилених вже не було кому підтримувати і вести, то, пройшовши пару кілометрів, довелося конвоїрам залишити велику групу в'язнів у степу, розуміється, з охороною, з тим, що по них приїдуть підводи пізніше. Поки ті, що ще могли дійти до табору, туди дійшли, то в степу залишилося ще кілька таких груп знесилених в'язнів.

І от нарешті табір. Перше, що впало у вічі, — це високий чотириметровий глухий пліт з дощок, а на верху тих дощок був зроблений на обидві сторони так званий козирок з колючого дроту, щоби не можна було перелізти той пліт. Від загорожі шириною три метри кругом табору проходила "запретная зона", обтягнена колючим дротом, всередині поборонована, щоби було видно сліди, якби хтось вночі переходив. Кругом забороненої зони на землі були протягнені грубі дроти, а на тих дротах нанизані кільця, до яких на ланцюгах прив'язані злючі собаки. По тих дротах собаки бігали вздовж усієї забороненої зони і від найменш підозрілих звуків чи появи чужих людей зчиняли неймовірний гавкіт. По кутах табору стояли високі вежі, а на верхівці під дахом озброєні вартові пильно стежили, чи не порушується кимось заборонена зона, а якби хто-небудь переступив заборонену зону, то відразу без попередження стріляли.

Нас зупинили перед брамою, перерахували, зробили перекличку, звірили по особових справах, відкрили браму, впустили в зону, і закрився за нами світ на 10 довгих років. У таборі нас чекали "таборові криси", нас знову переписали, створили бригади, призначили бригадирів з числа старих таборових лояльних прислужників та гнобителів. Під час тієї церемонії вільнонаймана жінка, яка вела перепис, а вона була начальником КВЧ ("культурно-воспітатєльная часть"), оголосила, що в кого забрали годинник, повинен підійти до неї. Я зачекав якийсь час, підійшов до неї і сказав, що годинник в мене забрали, і простягнув руку, щоби вона мені його віддала, хоч я його не бачив. Вона мені відповіла, що годинник мій у неї, але вона віддати мені його не може — він буде лежати разом з моєю особовою справою і, як я відбуду покарання, мені його віддадуть. Я попробував ще раз її умовити, але вона дала мені категоричну негативну відповідь.

Пройшло кілька місяців, і ця жінка, прізвище її було Морозова, якось підійшла до мене. Треба згадати, що крім виховної роботи, вона також приносила в зону листи і роздавала персонально в руки адресатам, щоби вони не пропадали. І от на цей раз вона мене ощасливила, бо принесла мені перший лист з моєї дорогої Батьківщини, на який я дуже довго чекав. Аж тут, на чужині, відірваний від свого коріння, позбавлений волі, пройшовши всі круги "большевицького раю", усвідомив я ще більше, яка дорога мені тепер моя люба Україна, і треба було в її обороні голову зложити, щоби не терпіти ганьбу неволі, не тинятись по концентраційних таборах, не працювати на зміцнення нашого найлютішого ворога, який приніс нашому народові неволю, смерть та духовну руїну. Морозова переконалась у точності мого прізвища, вибрала момент, щоби не було сторонніх, і повідомила таке: "Твій годинник я здала з твоєю особовою справою в II частину на зберігання, але якось недавно я бачила, що його носить на руці дочка начальника II частини".

II частина то був слідчий відділ, а його начальника в'язні називали "кумом". Цей слідчий чекіст-шовініст не любив неросійські меншини, безжальний тиран наводив страх навіть на тих безстрашних кримінальних злочинців, які мали по кільканадцять судимостей.

Я вже чув про нього і його жорстокість, бо про нього говорив весь табір, всі його боялись за його садизм і дику ненависть до "ворогів народу". Я його кілька разів бачив на розводі, це коли нас ранком виводили за зону на роботу — він завжди стояв коло вахтового будинку, високий, худий, обличчя довге, з довгим горбатим носом, мав примружені, малі, хижі очі, завжди насуплений, ніколи не стояв на одному місці; здавалося, що це хижий птах, який вистежує свою жертву. Весь час кидав колючі погляди на гурт виснажених, пригнічених неволею в'язнів, наче хизувався своєю зверхністю над приреченими. Він був грозою всіх підневільних, а також вільнонайманих. Часто викликав у слідчу камеру підозрілих, на його думку, в'язнів, допитував, робив переслідство, вишукував якісь додаткові факти, щоби пересудити людину, додати ще кілька років до попереднього терміну ув'язнення. З самого першого погляду на нього складалося враження, що це бездушний кат, а ще знаючи, що він забрав мого годинника, думаючи, що я до волі не дочекаюся, то виходило, що це і рафінований злодюга, більшовицький офіцер без честі та совісті, який чинить розбій у білий день. Це тільки подумати, яким треба бути дріб'язковим злодюжкою та ще з вищою освітою, щоби полакомити-ся на таку річ у позбавленого волі, позбавленого можливості захистити себе, захистити своє добро від посягань захланного "стража Отечества".

Я тільки трохи ще розпитав Морозову, чи були подібні випадки, і дійшов висновку, що добиватися повернення мого годинника є марна справа. Після цих роздумів я вирішив нічого не добиватися, бо ще мав на увазі, що міг поставити під удар Морозову — то ж вона мені дала цю інформацію. Я не знаю, чим вона керувалася, але, думаю, перш за все ненавистю до цього злодія, перед яким тремтіли всі і вся. Конфлікт з ним закінчився би плачевно. Не знаю, чим я викликав у Морозової співчуття, але треба їй віддати належне, поставилася до мене no-людяному, по-жіночому, хоч працювала в такій установі, завдання якої було зламати нас духовно, виховати з нас новий "совєтський народ". Я вирішив, що нічого не доб'юся, а можу ще накликати на себе непоправні погані наслідки, а довести свою правоту в тій ситуації було просто неможливо, бо той нелюд був у селищі цар і Бог.

Розділ IX

ДАНИЛО МОСКОВІТА

В дитинстві не раз я слухав, як співали пісні про чужину, і ніяк не уявляв собі, що то означає — ота чужина. Не раз виходили дівчата заміж в невістки на друге село, і пам'ятаю, як на весіллі вся родина гірко плакала, як за мерцем, що віддають дитину на чужину, між чужих людей, хоч воно було і недалеко, всього кілька кілометрів, і своя земля, свої люди. Але чомусь там, де народився і виріс, було все рідне і дороге, святе, бо тут пізнав світ, природу, людей, все до болю було знайоме і близьке, і не можна було собі уявити, щоби все було по-іншому, щоби все змінилося. Навіть в юності ніколи собі не задавав питання, що таке чужина, бо воно просто не торкалося мене конкретно, не зачіпало за живе, не завдавало болю; не відчувалося, що за тим поняттям таїться, які відчуття та враження.

Наших славних козаків москалі гнали палками висушувати болота, щоби побудувати північну столицю Росії, Петербург, і ця сумна та трагічна сторінка нашої історії якось вбивалася болем у свідомості тим, що вони вмирали тисячами на чужині. Це дуже боліло і викликало протест проти ненависних завойовників. Москалі зруйнували Запорозьку Січ і змусили наших волелюбних предків покидати рідний край і вибиратися на чужину, і не звичайну чужину, а ворожу, і хоча вони там по неволі оселились, та довго не могли жити під чужим небом, на чужій землі, не в змозі змиритися з бусурманами, мріючи повернутись на ясні зорі та тихі води, у край веселий, де залишились могили їхніх предків. Далеко на чужину завезли останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського та полковника Семена Палія, а наше покоління заселило, освоїло не тільки людьми, а і Богом забуті чужинецькі закутки комуністичної імперії, там, де жили тільки дикі звірі та хижі птахи. Туди насильно, силою зброї загнали наш народ, щоби він вів двобій з дикою природою, який неможливо було виграти, і ця чужина стала могилою для наших діточок, братів та дідів, не пристосованих до суворого Заполяр'я та мертвих пустель Азії. Ця ненависна чужина проковтнула наші найкращі свідомі кадри, на які спиралася наша національно-визвольна боротьба.

Ніхто не знає, скільки-то нашого народу вивезено на чужину, не повернулося на батьківський поріг, бо немилосердна чужина пожерла їх, невинних, тільки за те, що вони любили Україну. Ці наші мученики, опинившись на краю світу, в чужому дикому краю, часто не мали навіть змоги послати вісточку в Україну, бо не було ким, і часто ще не було кому написати, бо наші вороги не давали нам змоги вчитися. Пихаті окупанти мали нас за бидло. Більшовицька навала залила Західну Україну брехливою пропагандою, просторікуючи про братерство та вікове прагнення до єднання. Та були в нас далекоглядні й національно-свідомі політики, які розуміли, що це була тільки замаскована спроба знекровити, витравити із свідомості людей ідею незалежності, фізично розправитись з провідними силами нації і в кінцевому результаті русифікувати, розчинити на неозорих просторах комуно-фашистської імперії збайдужілі, слабодухі середні верстви населення. Отож і почалася боротьба з тою брехливою компанією, яка готувала загибель нашої нації.

У боротьбу проти ненажерливих і ненависних окупантів включились всі ідейно-свідомі люди, серед яких було багато малограмотних і зовсім неписьменних, проте вони на своїх плечах несли великий тягар — тягар, для якого і не треба було бути письменним. Це були переважно селяни. Неписьменні та малописьменні не винні в тому, що так сталося, бо всі окупанти, які приходили на наші землі, воліли мати темну і неписьменну масу, аніж освічених людей — темною і неписьменною масою набагато легше керувати. Окупанти не запроваджували обов'язкове навчання в школі, дивились на це крізь пальці, а по селах, в глушині, далеко від основних доріг, деколи школи і не було, а якщо і була, то в одній кімнатці навчалися кілька класів почергово. Літом малеча шкільного віку змушена була пасти худобу, а зимою не могла відвідувати школу, бо не було в що вдягнутися і взутися, і тому мусили сидіти на печі, чекати, поки звільняться одні в хаті чоботи чи черевики, щоби вибігти надвір потішитися зимою. Подекуди, особливо найбідніші, навіть босяком бігали по снігу, щоби повозитися на санчатах.

На жаль, таке не вельми щасливе дитинство було за часів цісарської Австрії та панської Польщі. Про зимовий спорт не могло бути і мови, про це могли мріяти тільки діти польських легіонерів, осадників та шляхти. Так само, як була в селі школа, то сюди присилали вчителя чи вчительку польської національності, бо українців не допускали. А вчитися треба було польською мовою — українською забороняли. Щоби українець чи українка могли вчитися в педагогічному інституті, треба було вихрещуватися, переходити на римо-католицьку віру, а безкоштовних вузів взагалі не було, були тільки платні інститути. Селянин, щоби вчити своїх дітей, грошей не мав, не міг собі такого дозволити, це було надзвичайно дорого. Не було де заробити грошей, хіба що продати землю, яка селянина годувала. Таким чином, хто був здібний, обдарований природою, вчився самотужки; діставали самовчителі, які випускало товариство "Просвіта", і довгими зимовими вечорами при світлі гасової лампи по буквах, по складах вчилися читати і писати.

Це була копітка праця, але вперті одиниці таки добивались деяких успіхів. Проте це були дійсно одиниці, а більшість, махнувши рукою, казали — вчитися не буду, бо мої батьки і діди без грамоти прожили і я проживу. Така була сумна окупаційна спадщина, що позбавляла наш народ можливості оволодіти наукою та бути нарівні з іншими націями. Отже, такі були сільські "університети". На Західній Україні промисловості не було майже ніякої, все населення було селянським і тільки вміло працювати на землі; любили її, шанували її і, якби була потреба, то і життя би за неї віддали.

З того старшого покоління було багато таких, які в документах проти свого прізвища ставили хрестик. Але, з другої сторони, вони були неперевершені майстри обробляти ниву, годувати хлібом з української пшениці пів-Європи. Для цього не дуже потрібна була письменність, бо досвід вирощування гарних врожаїв передавався з сивої давнини, з покоління в покоління. Хлібороб завжди був у пошані, бо вмів використати всі можливості нашої благословенної прадідівської землі. В часи національно-визвольної боротьби 40-х — 50-х pp. багато наших сільських господарів опинилися за колючим дротом в жорстоких сталінських таборах по Сибіру за участь у цій боротьбі, бо вони допомагали нам всім необхідним, щоби жити і воювати, а їхні сини і дочки поповнювали ряди УПА та підпілля ОУН. Опинившись да леко від Батьківщини на чужині, в більшовицькій неволі, прибиті горем та жорстоким гнобленням сталінських опричників, вони жили надією на щасливий кінець. Хоч не було найменших шансів перебути ті довгі терміни ув'язнення, у кожного жевріла надія повернутися. Кожному хотілося дати про себе вісточку до своєї родини на Україну, що він живий, довідатися, що робиться вдома і як там близькі. Багато кому було невідомо, що коли його арештували і посадили за ґрати в підземелля НКВС, то відразу всю родину забирали і вивозили на далеку, дику і холодну північ на спецпоселення, а господарські будівлі конфісковували, розбирали, майно та весь доробок розграбовували, нищили, і на місці хати колись заможного господаря з'являвся пустир.

Тож кожний в'язень з тих щасливих, кому вдалося пережити в холоді, голоді і знущанні ту страшну дорогу і доїхати цілим і непокаліченим, за всяку ціну старався якось дати знати про себе в рідні краї. Але це не так було легко. Паперу в концтаборах не було. Ще тривала війна. Як хтось із тих в'язнів, яких ми застали в таборах, мав чистий папір, то за листок паперу треба було віддати добову пайку хліба, а самому поститися і голодувати. У новоприїжджих не було не тільки грошей, а навіть ложки, ніякої посудини, щоби взяти той маленький черпачок баланди, яку нам давали три рази на добу. Отже, ті в'язні, які хотіли зв'язатися з рідним Краєм, стояли перед великою дилемою — або зовсім не писати, а якщо писати, то не їсти ту пайочку хліба, яка нас тримала на світі, бо на тій баланді, в якій, крім води, нічого Не було, прожити цілу добу було дуже тяжко. Ту баланду адміністрація називала чомусь супом, але вона і близько суп не нагадувала. Всі в'язні і до того, як я вже казав, були виснажені до краю кількамісячним, а дехто і кількарічним недоїданням по тюрмах та пересильних пунктах і переїздом залізницею у товарних вагонах, де чимало людей вмирало від голоду та холоду.

Хто вирішив голодувати добу і міняв пайочку хліба на чистий листок паперу, щоби послати додому вісточку, то йому ще, крім того, треба було якимось чином дістати олівець, написати лист, адресу, зложити трикутничком, як було заведено у воєнний час, бо конвертів не було, — і аж після того цей лист здати в руки вільнонайманому службовцеві в КВЧ ("культурно-воспітатєльная часть"). Це був орган в червоному царстві диявола, створений сталінською людиновбивчою системою, щоби політичних в'язнів, смертельних ворогів більшовицької імперії, перетворити на покірних, без'язиких рабів, на слухняну людську отару плебеїв, здатну тільки задовольняти щоденні тваринні потреби, насильницьким чином переламати нашу свідомість і дух і протягом довгих років неволі посіяти в наших серцях байдужість, кволість та безнадію, невіру в успіх у визвольній боротьбі.

Службовець КВЧ відносив лист у штаб табору, де цензор уважно перечитував кожний лист, вивчаючи, що там написано, і якщо він знаходив щось заборонене, не дозволене властями — хоч одне слово, — той лист рвали і кидали у сміттєвий кошик. Якщо у листі було дуже багато написано проти режиму, то цей лист фігурував як обвинувачувальний документ для слідства і покарання. В такому випадку в'язня викликали, саджали в камеру, починали слідство, забороняли листування, засуджували на 5-10 діб, а то і на місяць арешту в табірній в'язниці і переводили на голодний пайок за порушення табірного режиму або за антисовєтську пропаганду. І таких параграфів, щоб засудити людину, в них було дуже багато. Тому-то всі в'язні старались, не маючи виходу, писати листи в рожевих тонах, вихваляючи сприятливі умови життя і ані словом не заїкаючись, що вони живуть у голоді, холоді, в неймовірно жахливих умовах, де на кожному кроці топтали людську гідність, знущалися, глумилися, принижували нашу національну гордість, не кажучи вже про побої на кожному кроці.

Дуже погано було неписьменним, бо їм, попри все вищезгадане, треба було знайти людину, якій би можна було б довіритися повністю і яка могла б уміло і добросовісно написати листа. Лист треба було написати так, щоби було зрозуміло, в яких нелюдських, пекельних умовах живе людина, і при цьому щоб цензура не змогла знайти нічого підозрілого. Цензорами працювали у більшості випадків наші брати з-над Дніпра, виховані у ненависті до свого народу, напоєні більшовицькою отрутою, які встидалися називатися українцями, щоби не бути темою для насмішок, бо їх зневажливо називали хохлами, і тому вони зі шкіри лізли, щоб довести свою любов до "старшого брата", не накликати на себе підозри. Москалі на кожному кроці насміхалися і глузували, що у хохла тільки до обіду голова варить. Тому-то ті цензори вислужувались, підлизувались до табірного начальства, щоби заробити собі зірочку на погонах та підвищення по службі.

Вони були байдужі до людських страждань, прискіпливо перечитували наші листи і, якщо находили недозволене, не приховували, а вживали репресивних заходів. Так вірою і правдою вони служили кривавій більшовицькій імперії. Треба було їх перехитрити, обдурити, щоби вони не могли запідозрити зашифрованої в листі інформації про справжній стан речей. Отже, ми старались опрацювати таку систему шифровки, щоб обманути цензуру і послати до родини хоч куцу інформацію про те животіння, яке ми вели. А перебували ми на грані життя і смерті, бо більшовицькі людоїди створили таку систему нищення людей, якій могло позаздрити пекло. В тій системі було все враховано, і хто туди попав, то мусив бути добре ідейно загартованим, щоби вистояти, не зламатись, не втратити первинних людських цінностей, не зазнати морального та духовного спустошення, не перетворитись на тварину.

Я спав на одних нарах з певним господарем старшого віку, походив він з Дрогобицької області і називався Данило Московіта. Він не раз бачив, як я писав старшим неписьменним людям листи, отож він попросив мене, щоби я йому теж написав листа. Він не їв цілу добу хліба, змінявши свою пайку за чистий листок паперу із зошита, і ми стали обмірковувати, як написати про наше життя та так зашифрувати, щоби цензура пропустила. А як він дійде, то дома щоб могли розшифрувати і довідатись, в якому пеклі ми існуємо. Я вже мав деякий досвід в цьому напрямку і розкрив моєму сусідові свій попередній план. Він довго розмірковував над тим, як то зробити, ми довго планували, все зважували, бо він був чоловік тямущий і не раз в розмові з ним навіть не можна було здогадатися, що він неписьменний — настільки він орієнтувався в оточуючому житті. Не раз він висловлював всякі мудрі думки, про які мені і не снилося. Я захоплювався його ясними, глибоко осмисленими ідеями, але здійснити їх тут, за колючим дротом, було неможливо. Праця над листом продовжувалася, ми обмірковували всякі деталі, враховуючи, що цензор має освіту, знає добре нашу мову, і до того ще розпитували постраждалих, які були у вахтовому будинку, куди їх викликали для пояснень про написане. З самого початку нашого перебування в таборі ми чули про репресії за написані листи, бо необізнані з цензурою в'язні писали в них про жорстокі знущання, про той страшний етап, про голод, холод та про всі ті митарства, які випали на нашу долю. Певна річ, що ті всі кривди, описані в листах, читали цензори і, боячись перевірки, очевидно, заявляли слідчому, а той викликав на слідство автора листа, забороняв рік листуватися та присуджував покарання в таборовій в'язниці. Таким чином постраждало багато в'язнів, а для інших це була наука, як і що писати в листах. Була велика спокуса написати родині правду про все наше життя в комуністичному "раю". Цензора ми не раз бачили, бо старі табірні в'язні показували на нього, проклинали його, матюкали його неголосно, прозиваючи таборовим буквоїдом та хитрим продажним хохлом. Отже, були всі підстави добре думати, щоби не постраждати, і це змушувало нас з найбільшою осторогою братися за написання листа.

Також, щоби добре написати листа, треба було хоч трошки ввійти у минуле того, від кого буде лист, хоч мінімально знати його біографію, близьку родину, якісь події з життя, якісь уподобання, захоплення, бо як писати сухо, лаконічно, без натяків, то це не лист. Такі неписьменні, як правило, самі диктувати не вміли, це справа не така і проста, а вони ніколи з чимось подібним не стикались у своєму житті і переважно тільки знизували плечима — мовляв, напиши як знаєш, аби було добре. Доводилося в дядька багато розпитувати, щоби хоч трохи підняти завісу повсякденного життя на волі. Часом дядько хотів напоумити своїх рідних виказати щось сокровенне або щось не сказане до арешту, що в кого було на серці, від чого дещо і залежало в родині, то знову-таки — це все треба було вміло скомпонувати відкрито й зрозуміло, а те, за що можна було потерпіти, треба було вміло зашифрувати.

Зі всякими пересторогами ми нарешті листа склали, зложили в трикутник, а коли почали писали адресу, тут виникла проблема — на чию адресу посилати листа. В селі пошту контролювало НКВС, і лист міг потрапити їм до рук, тому мій дід обдумав цю справу, і ми вирішили заадресувати листа далекому родичеві, який безпосередньо не був зв'язаний з підпіллям, але симпатизував нашому рухові, а прізвище мав зовсім інше, ніж мій дід. В листі ж ми дали зрозуміти, щоби він передав листа його дружині або дітям. Як із цим було покінчено, то зачекали, поки прийде службовка КВЧ, яка забирала листи, і віддали їй в руки, щоби він не пропав. Тепер стали підраховувати, скільки часу лист к буде іти в Україну і скільки йтиме відповідь назад. Точно не вгадали, вийшло трохи пізніше. Весь той час чекання дід часто оповідав, що в нього вдома щось не гаразд, бо сни дуже погані сняться. Я пропонував не звертати уваги на це, не брати до серця, хоч сам вірив, що між снами та дійсністю є якийсь зв'язок, правда, в кожної людини вони по-іншому справджуються.

Причин для занепокоєння було багато — дід мій був родом з Карпат, з лісистої та гористої місцевості, а там, як відомо, базувалися сотні та курені УПА. Тож там кожний день більшовицькі людолови робили облави, прочісували ліси, шукали криївки, арештовували підозрілих. А вночі, як з-під землі, появлялися озброєні повстанські відділи месників, нападали на гарнізони НКВС, нищили червонопогонників-душогубів. Удосвіта знову карпатські верховини та столітні смереки ховали під свої крони в непрохідних хащах від ворожих очей всіх незламних духом синів та дочок нашого народу, які за життя вибрали тернистий шлях безсмертя. Мій дід підтримував цю боротьбу, часто оповідав з гордістю і неприхованою радістю про той внесок карпатських мешканців, який вони зробили у процес відродження української державності. Таким чином, спогадами та розмовами, ми підтримували свій дух, і нам легше було переживати будні тієї жахливої дійсності, яка не давала найменшого шансу вижити, і тільки десь на дні свідомості жевріла іскорка надії на щасливий кінець.

Приблизно через два місяці дід мій нарешті дочекався з України вісточки; він приніс листа, і від радості чи тривоги в нього тремтіли руки, а в очах застигли дві скупі чоловічі сльозини, погляд був якийсь збентежений. Довго обертав в руках конверта, розглядав з усіх сторін, хотів переконатися, чи це не сон, нарешті розкрив його і попросив прочитати: "Читай усе, що там написано". Я почав читати листа, де автор дякував за отриману звістку і зазначав, що все в листі зрозуміли. Він просив прочитати вуйкові Данилові все, що дальше повідомлялося, бо то істинна правда, як не гірко писати, і нехай приготовляється до найгіршого, бо в наших краях тепер пекло, і ніхто не певний, що нам завтрашній день принесе. Далі в листі родича Данила йшлося про долю його трьох дітей — двох синів і дочки. Сини були вояками УПА і боролися з ворогами України. В нерівних жорстоких і кривавих боях обидва сини поклали свої голови на визвольний жертовник нескореної нації. Дочка вміла друкувати на друкарській машинці і працювала в районному осередку ОУН. Це на той час була досить унікальна професія, яка в підпіллі цінилася на вагу золота, бо і друкарська машинка і друкарка були вкрай необхідні підпіллю. Якимось чином чекісти довідалися про місцезнаходження криївки, оточили її і, як у таких випадках бувало, запропонували скласти зброю і здатися на милість ворогам. У відповідь пролунали постріли, вибухи гранат і почався нерівний бій — на одного повстанця, як правило, наступало кілька десятків ворогів. Бій точився недовго — весь районний осередок по-геройськи загинув, включно з дідовою дочкою. Дружина ж його на нелегальному становищі і ховається у своїх людей, щоби постаратися уникнути вивезення на Сибір.

Поки я це читав, мій дід ревно і гірко плакав, я навіть не міг дочитати того листа — не можна було без скорботи і жалю дивитися на старого чоловіка, що раптом став осиротілим, скривдженим жорстокою долею, одиноким на проклятій чужині, вбитим непоправним горем — і ще доводилося працювати на тих, котрі забрали в нього найдорожче — дітей, радість і надію на старі літа. До цього моменту, як не було тяжко, але надія тримала на світі і надія заохочувала до життя — а може, перебудемо, а може, переживемо, бо ще було для кого жити. Подумки розмовляв з дружиною, діточками, а тепер — все обірвалося. Після такої приголомшливої вістки мій дід став глухим та німим, ні з ким не заводив ніяких розмов. Багато людей з нашого оточення довідалися про його трагедію і багато співчували дідові, хотіли якось розрадити старого, але він ні на що не реагував, . якось замкнувся в собі, втратив всякий інтерес до життя. Ночами не спав, плакав таким плачем, що все тіло здригалося. Вдень сльози завжди стояли в очах, очі згасли, не було звичайного блиску, здавалося, що він нічого не бачить, бо його уява жила минулим, тільки ворушилися уста — видно, він говорив подумки зі своїми мертвими діточками, певно, що не ганив їх за те, що сталося, бо і сам ішов тим тернистим шляхом.

Я, чи хотів того чи не хотів, а за всім спостерігав, іноді старався заговорити до діда; розрадити не надіявся, бо в тому випадку не міг — не було такої людини, щоби могла розрадити, і не було таких слів. Звичайні слова не мали ніякої сили, щоб утішити діда Данила чи полегшити ту смертельну муку, ті страждання, які так раптово звалилися на старого чоловіка. Ніхто не міг відчути того, що робилося в його душі та свідомості; нема такого мірила, щоби зміряти ту муку, що заволоділа його єством, бо мало таких трагічних випадків траплялося в житті, щоби так прибити, спопелити людську життєздатність. Все своє свідоме життя він прищеплював дітям ті шляхетні людські якості, які леліяв у своєму серці і які були ідеалом для нього.

У моїй пам'яті ця трагічна подія теж залишила глибокий слід. Я порівнював її з життєвою долею моєї мами, в житті якої було майже те саме, бо невблаганна доля і наш рід зачепила своїм чорним смертельним крилом — старший син загинув у бою з московськими нападниками, а другий попав у лабети НКВС, що було майже рівнозначне смерті. В ті часи співали популярну революційну пісню, і там були такі слова: "Не вернеться вже той живий ніколи, кого чекісти повели".

За довгі роки, прожиті за колючим дротом, мені доводилося багатьом нашим неписьменним людям писати листи, в якійсь і мірі мені це вдавалося, я завжди зі співчуттям ставився до таких людей і старався вкласти в цю справу часточку своїх знань та кмітливості, допомагаючи тим знедоленим, але незламним патріотам спілкуватися зі своїми родинами. Для мене було щастям, коли я бачив позитивні результати зі своїх намагань, і було приємно бачити, коли після одержання листа в наших стареньких дідів радістю світилися очі. Це у випадку, коли все було гаразд, не було трагедії, хоч у більшості випадків була скорбота та печаль, бо на наших землях шаленів кривавий терор і в цьому смертельному двобої з лютими ворогами гинули сини та дочки тих наших дідів, що їм за любов до України кремлівські людожери відміряли стільки років позбавлення волі, що перебути вони їх не могли. Майже всі пішли з життя, залишивши недобуті роки ув'язнення тим катам, котрі їх судили, та їхнім нащадкам. Тяжкі гріхи сталінських катів — знущання та терор, гіркі сльози, невинно пролита кров — повинні впасти на їхніх дітей та онуків, бо людська кров не водиця.

Малописьменні і неписьменні з нашого покоління виховали зміну, яка прославила наші національно-визвольні змагання. Тернистий шлях, пройдений нашим поколінням 40-х — 50-х pp. засвідчує, що малописьменність та неписьменність не були гальмом чи перешкодою в боротьбі за відновлення української державності, а ці люди нарівні з освіченими несли той самий тягар відповідальності за долю нашої нації перед майбутніми поколіннями.

Розділ X

ЦВИНТАР ПРИРЕЧЕНИХ

Сибір. Кемеровська область, станція Юрга, Сиблаг. Назва табору невідома, відома тільки поштова скринька — табори були зашифровані тільки числами. Даний табір мав шифровку 247/1. В цьому районі, який займав територію, як в Україні ціла область, було багато таборів: мені відомі 247/30, 247/50 — один від другого був віддалений на десятки кілометрів, а подекуди табір від табору стояв недалеко, бо в ті часи Кемеровська область була заселена рідко, хоча і багата на родючі чорноземи. В'язні ГУЛАГу тоді побудували багато заводів та фабрик, розвинули сільське господарство, освоїли тайгу. Примхою долі мені прийшлося побувати в кількох з тих таборів ГУЛАГу, але про один з них спомин у пам'яті залишився, поки буду жити. В тому таборі було дуже багато інвалідів; мається на увазі, що вони не були без рук чи ніг, але то були настільки зморені, зголоднілі, замордовані, виснажені люди, що вони перебували на грані життя і смерті. Те, скільки їм залишилося жити, було питанням найближчих днів, навіть не місяців, — це були крайні дистрофіки.

Нас утримували в інвалідних бараках-напівземлянках, що нагадували не житлові приміщення, а живі трупарні. Ті бараки були вкопані в землю по вікна, напівтемні, всередині з суцільними нарами. Нари були дерев'яні, стеля теж дерев'яна, оперта на дерев'яних стовпах, а між нарами вздовж бараку — вузький прохід. В дерев'яній стелі, у стовпах, в нарах розмножувалися паразити-блощиці, яких було страшенно багато. Коли наступала ніч, то вся та нечисть вилазила зі своїх щілин, падала зі стелі та з нар на сплячих в'язнів, і ту кров, що ще недопили сталінські кати і косто-ломи в слідчих ізоляторах та тюрмах в одиночних камерах, — то ті блощиці допивали, допивали останні краплі життя з тих нещасних змордованих в'язнів. Вони не давали заснути, лазили по тілі, по обличчю, а як вдавалося спросоння якусь роздушити, то вона дуже противно смерділа. За ніч одежа червоніла від роздушених блощиць, тіло свербіло від укусів тих гидких паразитів. Спасіння від них не було. Як мала бути перевірка вищого начальства, то нас заставляли гарячою водою промивати дошки на нарах, але та процедура нічого не помагала, а навпаки, нам здавалося, що паразити ще гірше і дошкульніше кусали наше тіло. Вони гризли нас цілий рік, а літом знову нам не було життя від комарів та мошкари, які, як тільки сонце сідало за обрій, з'являлися хмарами і немилосердно кусали, залазили всюди під одежу, в очі, в рот, у вуха і пили кров. Ніяких засобів захисту від цих кровопивців не було; їх що день, то більше роїлося, але табірне начальство тим не переймалося — для них людські страждання були насолодою, в них ніколи не було співчуття до знедолених невинних людей, бо для них ми були ворогами народу і "ізмєнніками Родіни", а вони належали до привілейованої касти сильних світу цього і мали за мету терором "перевиховати" або знищити противників комуністичної ідеології.

В тих бараках ми жили разом з кримінальними злочинцями, які відбували покарання за різноманітні вчинки, зафіксовані в Кримінальному кодексі Радянського Союзу. Хоч би за які провини вони були засуджені, то були люди, які різко відрізнялися від нормальних людей. Сама їхня поведінка, спосіб життя, стосунки між собою були для нас спочатку малозрозумілими, незвичними, бо вони виходили за межі прийнятих норм життя, не були розповсюдженими ніде, крім Радянського Союзу. Вони любили повторювати табірну приказку: "Кто не бил в лагере — тот будет, а кто бил — тот нікогда не забудет". Складалося враження, що всі були в таборах, окрім партійців та чекістів. Хто з них не лаявся з начальством, не мав прогулів на роботі, виконував добросовісно норму виробітку і яким залишалося досиджувати рік чи два, то таких місцеве табірне начальство випускало з-під варти, і вони без конвою працювали за зоною табору на всяких роботах, закінчуючи термін ув'язнення. За скоєні кримінальні злочини вони себе не винили, не відчували докорів совісті і ненависті до держави, але коли привезли нас, політичних в'язнів, то вони нас люто зненавиділи, ставились до нас вороже, бо ми — "ізмєннікі Родіни, бандеровци, гітлеровскіє пособнікі" і т. д. На нас їх нацьковувало табірне начальство, щоби між нами не було злагоди, а тільки ворожнеча. Якщо кримінальний злочинець убивав людину, то для них це не було щось надзвичайне, це була буденщина. Але якщо в політичного в'язня чекісти знаходили листівку із закликом повалити криваву більшовицьку імперію, то він уже був смертельним ворогом "отечества", "контриком", як вони нас називали (від слова "контрреволюція").

Кожного дня з інвалідних бараків клали до лікарні тих, які не могли встати, з опухлими ногами та животами, а з лікарні їх на другий чи на третій день мертвими вивозили за зону. Один з таких арештантів, що працювали без конвою за зоною табору (їх називали безконвойниками), заганяв у табір підводу, яку тягнув бичок, під'їздив до лікарні, вантажив мерців або, як вони їх називали, "дубарів", накривав їх, роздягнутих, брудною плахтою і вивозив за табірну браму. Там він спинявся коло вахтового будиночка, звідти виходив чекіст-черговий з табличкою, на якій вівся облік в'язнів (бо паперу не було), стягав плахту і списував з бирки, прив'язаної до ноги небіжчика, його прізвище, ім'я та по батькові, рік народження, статтю, за якою засуджений, на який строк і т. п. Ще у лікарні кожному мерцеві до ноги прив'язували шматок дощечки чи фанери, на якій було написано всі дані про людину.

Отже, черговий переписував усіх небіжчиків на свою табличку, перевіряв, все перераховував, бо мерців ніколи не везли по одному — завжди кількох. Після того брав замашний молоток і кожного мерця бив молотком щосили по голові, стараючись таким чином стопроцентно переконатись, що в'язень дійсно небіжчик, не прикидається, бо таким ударом він міг би убити живу людину; били вони з насолодою, добросовісно, "з патріотизмом" — цю дику процедуру вони виконували залюбки. Куди пролягав далі шлях "ізмєнніков Родіни", ніхто в таборі не знав і не цікавився, бо рідко в кого з інвалідів жевріла надія, що він вийде на волю з того пекла. Фактично ми не бачили жодної людини, яку б випускали на волю. Ми ще застали небагатьох в'язнів, арештованих і засуджених у 20-х—30-х pp. за контрреволюційну діяльність. Більшість з них були засуджені на 10 років таборів суворого режиму, але як котрому вдавалося відбути той строк і приходив час випускати їх на волю, то їх викликали до начальника табору, а той їм об'являв, що на волю випускати їх не можна, бо вони є соціальне небезпечні для держави, і тому Генеральна прокуратура постановила продовжити їм термін ув'язнення ще на десять років, після чого змушував їх підписувати постанову прокуратури.

Основна маса в'язнів з європейської частини Союзу мала мало шансів вижити в тих умовах. Зими дуже довгі і холодні, пайок арештантський дуже мізерний, і тільки та пайка хліба в 400 грамів фактично утримувала приречених до якогось часу при житті, бо гарячих страв не було, а була баланда — кип'ячена вода і навіть деколи несолена; в ній, фактично, ніяких продуктів не було, хіба що морожена картопля, і то не кожному попадала. Отже, тією баландою не можна було втамувати голод, а голод дошкуляв і перетворював людину на тварину — голодна, виснажена людина не здатна ні про що думати, тільки про їжу.

В'язні поступово, з кожним днем згоряли, як свічки, особливо кремезні, з сильною будовою тіла, бо такий організм потребував багато їжі, а її не було де дістати, бо в неволі всі, як у клітці. Сильніших вибирали і посилали на роботу, але зимою не всі витримували: одне, що люди виснажені, не в змозі виробити норму, а норми були великі, а по-друге, на роботу виганяли напівроздягнених та напівбосих, а на сибірському морозі голодна ослаблена людина замерзає, бо її нічого не гріє. Та й зрештою вони нас туди везли не для того, щоби ми жили, а для того, щоби нас винищити, як "ізмєнніков Родіни". Більшість в'язнів трималася на світі за рахунок свого організму, але всі тілесні ресурси, запаси організму поступово згорали, до в'язнів чіплялися всякі хвороби, бо їхній організм не мав сили боротися з інфекціями. Ми ще в той час не знали, що на утримання арештанта держава відпускала на добу 16 копійок. Можна собі уявити, чи реально прогодуватися за 16 копійок на добу, навіть на волі, а туди ще входили одяг, взуття і всі інші витрати. Якщо в'язень і мав силу піти на роботу, то рідко хто там витримував, до того дуже часто люди відморожували собі кінцівки або й зовсім замерзали. Лікарня завжди була повна нещасних приречених, а лікувати треба було хлібом, а не ліками, яких так само не було.

Кожного дня після обіду в зону приходив безконвойний фельдшер. Він приносив з собою в торбі градусник, валер'янку, марганцівку, йод та аспірин. Ще до його приходу багато нещасних створювали чергу коло будки, де він приймав хворих, але не з надією, що він вилікує. Переважна більшість в'язнів стояли в черзі і просили (як дочекались), щоби фельдшер, а no-табірному його називали "ліпило", налив їм мензурочку марганцівки, щоби хоч що-небудь кинути в шлунок. На якийсь час в'язень забував про дошкульний голод. Тих, в яких температура була вище 38°С, клали в лікарню, а до 38° треба було іти на роботу. З тими, які були з інвалідних бараків, фельдшер не хотів говорити, бо він бачив, що їхні дні полічені. В кого були болі в грудній клітці, то їм "ліпило" на спині йодом малював решітку. Того, хто йому не подобався або щось сказав проти нього, фельдшер виганяв з будки і називав симулянтом.

Кандидатам на той світ "ліпило" давав направлення в лікарню, але то були люди, в яких шансів залишитись жити майже не було, їм допомагали дійти до лікарні, а там, якщо була тепла вода, то роздягали і купали як-небудь, бо самі вони вже не мали сили купатися, давали таку-сяку шпитальну білизну та постіль, у вигляді якої щось відштовхувало, бо і білизна і постіль мали далеко не привабливий вигляд. Свій одяг хворі зв'язували в клунок і віддавали в камеру схову. В лікарні немічних лікували такими самими ліками, як і фельдшер. Головлікарем був хірург-єврей, в'язні називали його коновалом. Кремезний, з квадратними плечима чолов'яга з крутим характером, він сипав лайками як хуліган, не дивлячись, чи то стара жінка, чи молода дівчина перед ним, ніколи не добирав слів, а в колі медперсоналу висловлювався вульгарно. Складалося враження, що він не закінчував вузу, а виховувався на вулиці між пролетарськими бараками. Якщо й робив хірургічні операції, то тільки з приводу грижі, і не всі при цьому виживали. Bei решта були наперед приречені на смерть. Операції він робив тільки в певні дні на тиждень, і в ті дні, як правило, найбільше вивозили за зону мерців. Ми з сумом спостерігали ту траурну процесію кожний день, і хочеш-не-хочеш напрошувалось питання — коли прийде моя черга?.. Бачили, як відходили з цього світу колись гарні, міцні чоловіки, яким би тільки жити й жити, а тут, за колючим дротом, більшовицька душогубка поступово, витонченими методами, з точним розрахунком невблаганно нищила величезні маси народу за те, що ті люди не хотіли хвалити кричуще беззаконня, не хотіли хвалити безсердечних убивць, не хотіли хвалити брехунів та фальшивих комуністичних пророків.

Це було напровесні 1946 р. Нас, велику колону інвалідів, примусово гнали на роботу, напівроздягнених, напівбосих. Сонце підбилося трохи вище і ласкаво пригрівало нашу колону знедолених, нещасних і приречених людей. В умовах комуністичної сваволі та дикої поведінки конвоїрів ми існували тільки одним днем, бо на майбутнє жевріла тільки маленька надія, а впевненості не було. Людоїдська система зміцнювалася, гнобила нас, викручувала руки, затикала рота, стараючись зробити з нас роботів, без'язиких рабів. Як звичайно, вели нас на роботу з попередженням: "Шаг вправо, шаг влево — счітаєтся побег, конвой прімєняєт оружіє без прєдупрєжденія". Крім того, з боків та позаду чекісти вели вівчарок на повідках, які весь час рвалися до в'язнів, бо натреновані були кусати людей. Чи в поході, чи на мірці роботи конвоїри завжди тримали зброю напоготові, бо в них існувала неписана традиція, що хто вб'є в'язня, який порушував режим, той одержував позачергову відпустку на місяць. Тож ті нелюди-душогуби вичікували, підстерігали "сприятливу" нагоду вбити в'язня, щоб дістати подяку за "большевістскую бдітєльность" і відпустку на місяць. Отож ми під пильною охороною "відданих синів Отечества", наскільки дозволяли сили, ішли трудитися, щоби ще сильнішим став "Союз нєрушімий", а нам вкорочувалась відстань до тієї межі, з-за котрої ніхто не повертався. В той час не було ніякої надії на краще завтра, бо ми були відрізані від світу, відгороджені чорною завісою, через яку не проникали ніякі міжнародні чи внутрішні новини. Всі листи цензура переглядала, підозрілі конфісковувала, навіть газети не можна було дістати — все заборонялося, щоби в'язнів ізолювати від усіх подій, які відбувалися у світі, а про політичне життя годі було і думати. В'язень мав бути роботом, а держава сповідувала такий принцип: "Твоя работа нам не нужна, нам надо, чтоби ти мучілся".

Колона минула заселену частину і вийшла в степ. Ми пройшли десь півтора кілометра. Назустріч нашій колоні їхав возиком начальник табору — тоді ще легкових машин удосталь не було. Одягнутий як звичайно, у військовий офіцерський мундир з відзнаками чекіста, він порівнявся з колоною і дав наказ старшому конвоїру зупинити колону, а сам поїхав у табір. Колону зупинили, дозволили закурити, в кого є що, і ми стали роздумувати, в чому причина, що нас зупинили в степу. Здогади були різні, але справжньої причини ніхто так і не вгадав. Через деякий час на дорозі з табору появилася підвода, яка їхала дуже швидко. Безконвойник під'їхав до конвою, цей покликав з колони бригадирів, бригадири підігнали підводу до колони. На підводі були рискалі, ломи, кирки та піуфлі. Весь цей інструмент бригадири роздали по бригадах, і конвой наказав колоні рухатись уперед. Недалеко від дороги росли невеликі кущі берези; коло тих кущів колону зупинили знов, і аж тоді ми побачили в тих кущах великі купи землі. Конвой зайняв свої позиції, визначив заборонену зону, за яку не можна було в'язням переходити, і нас завели в ті кущі.

Ми побачили великий глибокий квадратний котлован. Те, що ми побачили, було настільки несподіване, що нас всіх приголомшило, вразило на місці, ми остовпіли, закам'яніли, не в силі зрушитися з місця. Котлован більше як наполовину був закиданий мерцями. Побачене паралізувало нас усіх, ніхто нічого не говорив, всі як оніміли. З шокового стану нас вивели грізні і різкі окрики конвоїрів: "Всем работать живо, така ваша мать". Руки не піднімались, свідомість загальмувала все наше єство. В котловані лежали трупи померлих в'язнів, наших друзів, наших знайомих і незнайомих, але в даному разі нас об'єднувала одна доля, що своїм жорстоким смертельним чорним крилом накрила всіх на чужині, за колючим дротом, на дні сталінського пе-кла, в товаристві червоного диявола та його бездушних, безсердечних диких азіатів-прислужників, які слово в слово виконували ретельно вказівки більшовицьких катів, не задумуючись над тим — чи воно добре, чи погано. Вони не здатні були аналізувати, роздумувати, а тільки виконувати сліпо накази згори.

Ми мовчки оглядали ту жахливу картину, яка нас вразила глибоко, і кожний з нас у майбутньому бачив себе у тій ямі.

А видовище було приголомшуюче: в ямі лежали мертві в'язні в різних позах, чоловічі та жіночі тіла. Недалеко від того місця були горби, і на тих горбах водилися лисиці, бо всі гори були пориті лисячими норами. Як нас водили на роботу, то ми не раз їх бачили, їх там було багато, то ж ті лисиці зимою не мали що їсти і приходили в цей котлован обгризати трупи. Ми побачили багато небіжчиків настільки обгризених, що годі було розпізнати. Всю зиму померлих в'язнів вивозили з табору безконвойники в цей котлован. На розпорядження табірного начальства мерців треба було засипати землею, але оскільки в Сибіру великі морози і земля замерзає як камінь, то не могло бути й мови, щоби вдовбати землю і присипати мерців. Тому-то безконвойник просто викидав трупи в яму як попало, прикидав снігом і так залишав, а лисиці обгризали їх цілу зиму. Тепер, навесні, сніг в ямі розтанув, майже половину мерців затопила вода, а більша частина тіл під впливом тепла і сонця почала розкладатися.

Всі небіжчики були перемішані — голі, з бирками на ногах, чоловічі і жіночі тіла обгризені лисицями, обдзьобані хижими сибірськими птахами. Мерці виглядали так, як би художник міг зобразити голодомор — худющі, в неприродних позах, надто довгі руки і ноги, мускулів не було, здається, якби й шкіри не було, то кістки порозсихались би, сама шкіра якась неприродно суха, а найбільше вражало, що всі були нагі, тільки біліли бирки-дощечки та обгризеш кості. От де марксистський Інтернаціонал, от де турбота про людину! На світових форумах лізуть наперед усіх, розхвалюючи вільне життя, більшовицьку свободу, рівність, братерство — воістину тільки в цій ямі було братерство, бо тут представники багатьох націй знайшли можливість хоч після смерті бути навіки з російським народом.

Конвоїри грозили стріляти, бо ніхто не наважувався закопувати мерців. Багато з нас побачили своїх товаришів, друзів, знайомих, з якими разом ділили ганьбу неволі, ділилися всім, розраджували один одного, підбадьорювали у важкі хвилини, і боляче було дивитися, що ті люди покинули цей світ, направду нічого з собою не взявши, і ще в такий спосіб, небачений, не уявлюваний досі, бо ж, здається, на тому світі є якийсь порядок, якийсь шаблон, за яким класифікують небіжчиків: одних — до пекла, других — у чистилище, інших — ще кудись, а тут кричущий, вопіющий глум над мертвою людиною, що може бути тільки в "Стране Советов, где так вольно дишит человек". Нам усім доводилось в той грізний воєнний час бачити всякі дива, смертельні небезпеки, надзвичайні ситуації, голод, холод, радість і печаль, але тут ми всі були несподівано глибоко вражені побаченим.

Котлован був викопаний ще восени, кругом нього — високі купи викопаної землі з ями, до самого котловану не можна було під'їхати возом чи саньми, і, очевидно, той, хто хоронив небіжчиків, мусив їх носити чи тягати волоком до котловану. Мерці в ямі являли собою страхітливу картину, бо були поскидані недбало, будь-як, з відразою, не по-людя-ному, з якоюсь прихованою ненавистю, і вверх ногами, і в горизонтальному положенні, зігнуті, скорчені, з повикручуваними руками і ногами — очевидно, при транспортуванні чи при падінні, — і це надавало якийсь гіркий та сумний присмак нелюдяному ставленню більшовиків до смерті. Вони аморально відкидали загальноприйняту вікову пошану до мерців. Очевидно, людина для них не варта була того, щоби її хоронити в білизні чи хоча б у якомусь халаті, — в кожного з небіжчиків була якась одежа, але її в них забрали, шкодуючи поховати ворога народу і "ізмєнніка Родіни" в ' одежі. Останнє, що мав небіжчик — сяку-таку одежу — відібрали. Вже із мертвого знущалися, глумилися ревні безбожники, які вважали себе наймудрішими, найгуманніши-ми. Всі повинні були прислуховуватися до їхньої думки, а вони диктували свою збочену хворобливу комуністичну ідеологію, вважаючи її вершиною мудрості.

Ховати померлих в'язнів переважно доручалося безкон-войникам, а вони, як я вже казав, були в основному кримінальними злочинцями, вихованими на вулиці, підкйненими в дитячі будинки, без ніякої людської моралі, — варто було тільки послухати, як вони говорили між собою. В порядної людини одразу ж виникала до них гостра відраза і неприхована неприязнь, бо в їхній мові брутальних лайливих слів було більше, ніж звичайних. Крім того, в них була якась особлива ненависть до Бога. Якщо безконвойнйк був чимось обурений, то перша лайка, яка вилітала з його рота, була в Христа-Бога мать. Як ми з ними перший раз зіткнулися, то було таке враження, що це прибульці з пекельних світів, з інших планет, бо на нашій планеті багато з нас таких просто не стрічали. Тож не дивно, що вони з мерцями поводилися як з непотрібним гноєм чи сміттям, і вони це робили без докорів совісті — совісті вони не мали і поняття не мали про добропорядність чи людську гідність. Це були направду нові типи "совєтського человека", виховані на комуністичній гнилій псевдоморалі, а оскільки вони не мали ні батьків, ні родини, то їхнім батьком був Сталін, матір'ю — "Советская Родіна", а атрибутами — тілогрійка, кирзові чоботи, махорка, самогон і на додаток клич: "Вперьод, за Родіну, за Сталіна".

З раптового остовпіння вивели нас грізні окрики здичавілих конвоїрів, — погрозливі та брудні московські лайки нагадали нам, що тут не місце людським роздумам та печалі. Навколо — реальна дійсність, де топчуть людську гідність грубо, жорстоко, безжально. Ми почали закидати ту велику глибоку яму з багатьма небіжчиками, бо табір був великий і вмирало багато; мерців вивозили сюди протягом більше ніж півроку, а чекісти звітували загальними фальшивими довідками і записували в історії хвороби, що, мовляв, помер від запалення легенів, від хвороби печінки і т. д. Насправді ж умирали від голоду, недоїдання, тяжкої праці, від нелюдських умов, знущань, побоїв у слідчих ізоляторах і, нарешті, від нервових та психічних шоків, бо більшість в'язнів не могли змиритися з тою страшною катастрофічною переміною, яка зламала грубо і безповоротно життя кожному і кинула на саме дно, до людських покидьків, де верховодили виродки, недоноски, кретини звироднілого більшовицького суспільства, яке мало завдання або знищити фізично, або перевиховати людину на тварину. Таке завдання поставила правляча партія комуністів перед багатьма тисячами політруків, комісарів та культурно-виховних інстанцій ГУЛАГу.

Довго ми закидали ту братську могилу, бо руки не піднімались. Земля ще була мерзлою подекуди, і не хотілося кидати її на нагі трупи, відчувалася якась провина перед ними, що ми ще живі, хоч і невільники, але в кожного заворушилася у свідомості думка — яка то страшна несправедливість панує на світі, що і Бог відвернувся на якусь мить від цього світу. А цим скористався диявол і завдав людству непоправне зло: пекельні сили справляли кривавий бенкет понад 70 років та за цей час вигубили багато мільйонів невинних жертв. Комуністичний лад творив щось нове, не подібне до минулого, а це нове було душогубством, брехнею, сльозами, кров'ю, голодом та знущанням. Нова комуністична ера, яка постала на горах трупів невинних людей, загальмувала на століття поступ уперед, зруйнувала первинні людські цінності, породила поліцейську систему, базовану на доносах, недовірі, стеженні, підозрах, а в результаті — духовна ницість, пасивність, етичне вбозтво, естетична відсталість та збочений світогляд.

Приблизно з такими думками ми працювали примусово, під силою зброї, допомагали міцніти кричущому беззаконню і, головне, не могли вголос розмірковувати чи поділитися своїми думками з оточуючими людьми, бо між нами існувала законспірована розгалужена сітка стукачів-донощиків. Як тільки хтось із нас казав слово критики проти існуючого режиму, то опинявся на другий день у слідчому ізоляторі на штрафному пайку і починався допит, слідство, а в результаті додавали ще роки до терміну відбування ув'язнення або в кращому разі відправляли на Колиму чи в Заполяр'я на роботу в шахти по видобутку міді, цинку, урану, і через невеликий відрізок часу людина покидала цей світ, бо легені не здатні боротися довго з тими життєвбивчими нашаруваннями в бронхах.

Ми засипали землею ту повну яму мерців, яких ніхто не рахував, бо це було неможливо, але земля не помістилася в ямі, і над ямою виросла висока могила. Це ще раз свідчило, що покійників було дуже багато. Напевно, ні один ворожбит не міг був наворожити отим усім жертвам, де буде їхній вічний спочинок, бо навіть не те що пам'ятника чи хреста, а й каменя ніхто не поклав на тій братській могилі. А були тут люди з усієї Європи і поза нею, куди тільки ступила нога "доблесного советского освободітєля". Тут простолюдинів не було, а були люди, яких боялася комуністична система, бо ці люди відкидали фальшиве вчення марксистських дурисвітів і не давали розмножуватися червоному вірусові. За це під всякими приводами чекісти підступно виловлювали антикомуністів, фабрикували фальшиві обвинувачення і жорстоко з ними розправлялися.

З того пам'ятного дня минуло більше півстоліття, та мабуть, ніколи не зітреться з пам'яті те, що я бачив у тій братській могилі... Часто постають перед очима ті кістки, обтягнуті шкірою, тіла в різних позах, обгризені лисицями, та бирки, прив'язані до ніг, а також запалі знаки на головах мерців від ударів молотка, так би мовити, остання печатка чекіста перед відправкою небіжчика на той світ. Таких братських могил, мабуть, дуже багато з'явилося за 70 років панування червоного диявола на просторах від Західного Бугу до Курильських островів. Мабуть, ніхто і ніколи не відправить заупокійної панахиди на тих могилах, бо вони загубилися по лісах, тайзі, пустелях, у вічній мерзлоті Заполяр'я. А той, хто мав щастя повернутися з тих ведмежих закутків, до кінця життя буде бачити у снах ту велику людську трагедію, яка торкнулася всіх народів, поневолених Москвою. По сьогоднішній день світ не знає точної цифри убієнних та замучених за колючим дротом в ГУЛАГах, а ця цифра десь таємно зберігається у московських архівах, у сейфах за сімома замками, або знищена вірними сталіністами, щоби перед світом приховати своє справжнє обличчя душогубів.

Розділ XI

КАРАГАНДИНСЬКІ ВІЗЕРУНКИ

Про слово "воля" дуже багато сказано та написано письменниками, поетами та філософами, але значення, силу і відчуття цього слова може осягнути тільки той, хто був позбавлений волі. Тільки той може дати її оцінку і правильне тлумачення. Це є найбільша кара — позбавити людину волі, це значить замкнути її, як птаха в клітку, позбавити її спілкування з навколишньою природою та людьми. Той, хто був позбавлений волі, та ще на довгий час, нерідко згоджувався з тим, що краще смерть, чим довгі роки терпіти у клітці, ніж бути обмеженим у користуванні найбільш необхідними речами та предметами, які потрібні людині в щоденному житті.

Неволя в більшовицькій імперії дуже відрізнялася від неволі в других державах, і ця різниця була така велика, як небо і земля. В більшовицькій неволі було враховано все до найменших дрібничок і все зводилося до того, щоби в'язня найпекучіше, найболючіше пригнітити, принизити, духовно зламати, психічно скалічити. Для того вся в'язнична обслуга підбиралася з грубих, безцеремонних, вульгарних, бездушних типів. Складалося враження, що це дегенеративні каліки, недоноски, байстрюки, яких виховували у спеціальних інкубаторах і яким людська мораль чи поняття доброти і порядності були взагалі невідомі. Комуністична система десятиліттями вдосконалювала, шліфувала ту репресивну машину гноблення людини. Такої тоталітарної машини не мала жодна держава в світі. Той, хто сидів за ґратами, боявся вже волі — настільки він був духовно зламаний, знівечений; така людина вже і не хотіла вірити, що може бути воля, свобода, вона вже розучилася самостійно щось робити і думати, бо весь час в неволі вона була як живий предмет, який переставляли, перекидали, переносили, а він не повинен був на це реагувати ані противитися.

Нарешті для мене довгоочікувана воля! Упродовж довгих років не вірилося, що система нищення народів, і людини зокрема, під тиском світової думки, всупереч традиційній, десятиліттями сформованій репресивній ідеології вихолощування провідних кадрів поневолених Москвою народів, таки наважиться на такий гуманний крок, особливо щодо політичних в'язнів. Але цьому процесові передували такі події, як смерть "батька всіх народів" Сталіна, прихід до влади тріумвірату, знищення Берії та багато інших подій — наприклад, страйки, повстання в таборах Заполяр'я, де політичні в'язні були доведені до відчаю. А поміж ними було дуже багато зовсім невинних людей, яких судили заочно або по фальшивих сфабрикованих справах так звані "трійки", і, крім того, багатьох силою та терором змушували підписувати брехливі протоколи зізнання про злочини, нібито вчинені підсудними. А ці останні воліли підписувати що завгодно, аби уникнути катувань бездушних вихованців Дзержинського, який навчав своїх підлеглих, що у чекіста повинно бути гаряче серце та чисті руки. Тільки це виходило не в прямому розумінні, а в переносному, бо, як з'ясувалося в процесі творення "найгуманнішої" держави світу, вона була збудована на горах трупів мільйонів невинних людей, убієнних та замордованих чекістами, гепеушниками, енка-ведистами, гебістами, які замість гарячого серця мали камінь у грудях, а руки — по лікті в ще теплій крові невинних людей, а за їхньою термінологією — ворогів "отечества".

Отож, починаючи з 1953 p., були створені всякі комісії, які переглядали судові вироки, що були насправді далекі від слова "закон", бо його, як такого, не існувало в Радянському Союзі, де тільки діяла репресивна машина, в якій киями, нагаями та іншими інструментами з набору катівських знарядь гарячосердечні та чисторукі сталінські недоноски вибивали з в'язнів потрібні їм зізнання, щоби наповнити табори ГУЛАГу, побудовані на неосяжних просторах від Західного Бугу до Курильських островів. Я належав до тієї категорії, що відсиділи свій термін у 10 років за колючим дротом від "дзвінка до дзвінка", як було прийнято говорити в ті часи. До останнього дня не можна було вірити, що відпустять на волю, бо ми звикли, і не без підстав, не вірити ні на букву брехливій та фальшивій більшовицькій пропаганді, базованій на обмані, зраді, підступі та неправді. Аж тоді, як викликали в пересильну тюрму, видали документи, відкрили браму, яка відгороджувала від світу десять років, дали направлення на пересильний пункт (своєрідну біржу праці), — тільки аж тоді я вдихнув на повні груди вільного повітря. Вдихнув, хоч повітря не свого, а чужого, бо його ніяк не зрівняти з нашим українським — наше настояне на українській цілющій природі, притаманній тільки нашій багатостраждальній Батьківщині. Цей омріяний нами клімат, повітря і земля приманювали, як магнітом, зажерливих наших сусідів-завойовників, які ніколи не втрачали шансу заволодіти нашим краєм.

Ідучи на біржу праці, я кілька разів за звичкою оглядався позад себе — чи не спрямовані в мою спину чотиригранні московські штики і чи не пролунає команда: "Шаг влево, шаг вправо счітаєтся побег. Конвой прімєняєт ору-жіє без прєдупрєждєнія". Відчуття волі було обмежене, бо мені за присудом треба було ще п'ять років відбувати спец-поселення, і оскільки я добував останній рік у так званому Пєсчлагу в Караганді, то мені тут було наказано стати на роботу і за межі Караганди без дозволу ГУЛАГу не виїздити. А коли б я порушив наказ, то за те ніс би кримінальну відповідальність. На біржу праці звозили з багатьох таборів таких, як я, що відбули термін ув'язнення. Це були люди різного віку, чоловіки та жінки різних національностей, але найбільше було з України.

В ті часи саме в розпалі була компанія всесоюзного значення — цілина. Це означало, що Компартія Союзу дала директиву освоїти казахстанські степи. Планувалося поорати безкраї степи-пустині, сотні тисяч гектарів засіяти зерном і зібраним врожаєм наповнити державні засіки, щоб не купувати зерно за кордоном. В Карагандинській області був район Осакарівка, де повним ходом йшло освоєння цілинних земель. На цілину вербували, направляли під брехливими та вміло замаскованими закликами людей, подаючи це як подвиг, як патріотичний вчинок, обіцяючи всі блага і комфорти, мало не рай в той час, як там була сама лиш безсоромна більшовицька брехня та вищого сорту обман. Спати треба було в палатках, і то їх у достатку не було, весь час не вистачало води, бо її привозили в цистернах і вона була поганої якості, а щодо доставки продуктів та інших речей першої необхідності, то можна було тільки мріяти, що вони колись будуть, їх протягом усієї історії комуністичної влади ніколи не було в достатку, і за них треба було переплачувати на базарах-товкучках.

Працювати доводилось під пекучим сонцем та за безперервних пісчаних бур, що засипали піском очі. З тієї Осакарівки кожний день приїздили кілька машин і забирали з пересилки колишніх в'язнів туди на роботу. В'язні, які відсиділи свій термін ув'язнення й приїздили з таборів на цю біржу праці, не мали ніякої інформації і не орієнтувалися зовсім у тій ситуації, в яку вони попадали, бо фактично з однієї клітки їх привозили в другу, а тут, у цій пересилці, так само орудували чекісти в цивільному одязі. Людей приймали, агітували, обіцяли золоті гори — і весь той потік необізнаних направляли в те русло, куди наказувала партія, тобто на цілинні землі. Таким чином бідолашні, замучені неволею люди міняли життя за колючим дротом на життя в пустелі, хоч і без конвою, але без елементарних життєвих умов, під контролем і наглядом бригадирів-чекістів, які дерли з них сім шкур. Ці люди не виходили з-під нагляду, бо замаскована сітка сексотів не випускала з поля зору ні одну людину, щоби переконатися, чи та людина "перевиховалась" за десять або більше років, чи її, як нескорену, треба кинути знову за колючий дріт.

В Караганді було дуже багато спецпоселенців з усіх куточків більшовицької імперії, але найбільше було з України, а ще, крім того, було багато українських переселенців з післяреволюційних часів. Старші ще говорили по-українському, а їхні діти — або суржиком, або зрусифікувались, і про їхнє українське походження нагадували тільки українські прізвища. Бандерівців із Західної України було багато, часто цілі селища. Жили вони в напівземлянках, без ніякого комфорту, на селище було кілька колонок з водою, і за нею треба було далеко ходити. Вугілля треба було купувати, і воно було дуже дороге, дарма що шахти поряд. Дрова теж були дорогі, бо їх привозили з Сибіру. Продукти харчування на той час теж були дорогі і їх доставляли з перебоями. Зате горілка та вино були дешеві і в необмеженій кількості; в усяку пору доби — пийте, громадяни та громадяночки, спивайтеся, приводьте на світ дітей-калік та дебілів, щоби вони не знали свого роду. Більшовики розуміли, що відчуття роду народжує в людині національну свідомість, і тому всіма засобами намагалися задушити це почуття, зламати чи знищити і людину, і рід. Побутові товари можна було купити на базарах-товкучках, їх у магазинах не було, бо прямо з бази їх забирали спекулянти — казахи та чеченці і перепродували у кілька разів дорожче, аніж вони коштували по державних цінах.

Чужина об'єднувала переселенців, вони старалися не забувати рідних традицій, особливо старше покоління, святкували свої релігійні свята, дома в сім'ї говорили по-українському, зберігали та пропагували свої народні пісні, бо пісня заохочувала до життя, підбадьорювала, давала наснагу долати труднощі і, нарешті, нагадувала всім, хто вони є і чому тут опинилися на чужині. Що стосується революційних пісень, то за них могли засудити знову, але все одно в компанії, на свята, підігріті алкоголем, не втримувались і співали стрілецьких та повстанських пісень, причому знали їх багато, бо то був саме той час, коли ті пісні створював сам народ. Та й було дуже багато родин, сини та дочки яких полягли в боях за волю України або відбували

ув'язнення за колючим дротом. На особливі дати алкогольних напоїв купувати не було можливості, а самогон не виробляли, бо влада переслідувала за це, тому готували так звану "бражку" з пшона та цукру — дуже міцний напій, що навіть при вживанні в помірних дозах сильно п'янив. Особливо на великі релігійні свята кожна родина старалася заквасити хоч кілька літрів, мається на увазі, родина, де були чоловіки, бо більшість родин складали самі жінки — їхні чоловіки погинули в підпіллі або відбували ув'язнення в таборах. Таким родинам було дуже тяжко на чужині, адже крім роботи в шахтах під землею іншу роботу знайти було неможливо — всі робочі міця займали москалі та казахи.

У 1954 р. в Караганді додалось ще тих поселенців, які відбули по 10 років в таборах, але додатково мусили відбути по 5 років спецпоселення, бо, як правило, судили людей починаючи з 1944 року і пізніше, і всім, крім терміну ув'язнення, додавали в обов'язковому порядку спецпоселення, а багатьох засуджували і на довічне поселення. В підпіллі в Україні причетним до національно-визвольної боротьби хлопцям та дівчатам було, як правило, на закінчення війни по 20 і більше років і, відповідно, після відбуття в таборах 10 років їм уже було по 30 і більше. Всі влаштовувались на роботу, хто як міг і як кому пощастило. Перші місяці треба було сумлінно працювати, бо необхідно було заробити на прожиття. Між нами було дуже багато старших віком людей, які не мали куди їхати, хоча би і була дана їм така можливість, бо родин в Західній Україні не мали або, точніше, родини були винищені енкаведистами, господарства поруйновані і там, де колись були їх оселі, росли бур'яни та гуляв вітер. Кого забрали на спецпоселення, то в дорозі внаслідок жорстоких нелюдських умов багато помирало, навіть серед тих, що доїхали на місце поселення, поки звикали до нового клімату та до важких умов проживання — теж багато вигинуло. Переважна більшість з великими труднощами, з горем та з болем у серці мусили пристосовуватись до мачухи-чужини, бо іншого виходу не було. Працювали тяжко на шахтах під землею, і дуже боляче було дивитися, як дівчатка надягають на себе тяжкі брезентові прогумовані костюми та шахтарські чоботи і спускаються в шахту на роботу. Не було ні в кого освіти, бо не давали окупанти змоги вчитися затаврованим як бандерівці; а бандерівці були для них смертельними ворогами.

Варто було заговорити українською мовою, як це привертало увагу оточуючих і викликало в них реакцію злоби та ненависті — як то посміли "хохли" нехтувати російською мовою, а відважились говорити неповноцінною, "малоросійскім нарєчієм". Більшовицька пропаганда попрацювала ретельно і плідно, з комуністичною пристрастю, щоб якомога найдошкульніше, найганебніше очорнити, принизити національно-визвольний рух, а людей, причетних до цього, спаплюжити, оббрехати, виставити їх перед світом як бандитів, убивць, буржуазних націоналістів, бандерівців. Під словом та поняттям "бандерівець" вони розуміли людину, яка хоче знищити комуністичний "рай", знищити кремлівських богів, які, мовляв, по-батьківському дбають, піклуються про кожну радянську людину, а як не стане тих богів, то все пропаде, бо тільки завдяки їм світить сонце, земля крутиться, дощ падає і т. д. Якщо траплялася якась трагедія чи надзвичайна подія, що могла зашкодити комуністичній системі, то звинувачували в причетності бандерівців.

Діячі комуністичної системи не могли збагнути, як то могло таке статися, що маленька Західна Україна підняла зброю проти тюрми народів. За такий непослух, за таку невдячність проти "старшого брата" треба було немилосердно і жорстоко покарати. І покарати якнайсуворіше, викоріни-ти ідею "буржуазного націоналізму", а самих винуватців: одних — розстріляти, других — замордувати в тюрмах, полонених судити і загнати під землю, в шахти Колими, Воркути, Норільська, Кемерова, Казахстану, а родини вивезти в пустелі, тайгу, в тундру Заполяр'я та розкидати по ведмежих кутках імперії. Довгий час лякали дітей бандерівцями; запопадливі червоні підлабузники-борзоцисці під впливом хворобливої фантазії вигадували всякі нісенітниці, всякі брехливі події та історії про діяння бандерівців, друкували багато брошур та книжок, в яких, вдаючись до безглуздих божевільних вигадок, описували жахливі події, де бандерівці фігурували як бандити, садисти, ґвалтівники та вампіри. В червоних видавництвах брехня не мала меж, безсоромна нецензурна лайка та всяка нечистота затоплювали чесне ім'я лицарів волі і честі, нескорених героїв-оборонців землі та народу України, що відреклися від радощів щоденного життя, взяли зброю в руки і довели, що ми не раби і досить нам бути в смертельних обіймах "старшого брата", який відібрав у нас все, тільки не зміг вирвати з наших грудей волелюбний дух та нескорену ідею відновлення української державності.

Цілинна лихоманка не зупинялася, всі засоби агітації працювали цілодобово, закликаючи не проґавити шанс збагатити "Родіну", догнати та перегнати Америку з виробництва зерна. Щоби уникнути тих ілюзорних благ, прийшлося кілька разів втікати, щоб не опинитися в тому розрекламованому таборі без конвою, а крім того, в Караганду на спецпоселення були вивезені люди з Івано-Франківщини, мої краяни, і я докладав усіх зусиль, щоби залишитися в Караганді на роботі. Мені врешті-решт це вдалося здійснити, і я почав працювати на будівництві шахти. Мені дали місце в гуртожитку, видали "вовчий білет"-паспорт і приписали. По лінії спецпоселення треба було двічі на місяць ходити до спецкомендатури відмічатися, а при тій нагоді спецкомен-дант проводив бесіди виховного характеру. Нас багато з України залишилося в Караганді на різних роботах — на шахтах та на будовах, заробляючи собі на шматок хліба, бо більшість з нас повиходили з-за колючого дроту майже без грошей та без речей першої необхідності. На перших порах хотілося по-людськи харчуватися, бо голод терпіли 10 років, і вдягнутися по-людському, бо повиходили практично в арештантському одязі, і нас без помилки можна було розпізнати на вулиці. Переодягнутися не було в що, та і всього необхідного бракувало, а заробітна платня була низька, якщо не було в руках якоїсь спеціальності.

В перші місяці стали виділятися з-поміж нас особистості, які не відповідали вимогам, заповідям та прикметам нашого національно-визвольного руху. Були то люди, на яких неволя наклала свій відбиток: в них було спотворене уявлення про активне життя на волі. Вони кинулися надолужувати згаяні роки за колючим дротом в необдуманий незвичайний спосіб, не рахуючись з думками та поглядами оточуючих, друзів та знайомих. Ми мешкали в гуртожитках, в кімнатах по кілька чоловік, залежно від розмірів кімнат, а ті люди не хотіли з тим миритися, їм хотілося мати вже всі вигоди, комфорт та найкращі умови. Побувши кілька днів на волі, вони познаходили собі теплі місця в різних кутках Караганди, пішли в приймаки до таких молодиць та вдовиць, які мали власні хати й хазяйство або комунальні квартири з усіма вигодами. Були навіть такі, що мали комфортабельні багатокімнатні квартири з усіма вигодами. Таких теплих місць було чимало, бо багато чоловіків гинули на шахтах, на будовах, в автокатастрофах, а то просто від усяких хвороб. Такі молодиці та вдовиці, як правило, були не самі, а мали по кілька дітей та старих родичів, і це були переважно не українці. Отож наші краяни не дивились ані на національність, ані на багатодітність, а дивились на матеріальну забезпеченість. Обрані ними жінки приймали їх з відкритими обіймами, бо рідко в якої з них був шанс вийти вдруге заміж, знайти пару. Отже, найперше вони скидали з наших товаришів арештантське вбрання, купували або підбирали з померлих чоловіків пристойний одяг та взуття, оточували їх домашнім теплом. Певний час щось робити вдома не змушували, щоби вони звикли, "обнюхались", з тим розрахунком, що вони будуть у майбутньому як воли в поті чола працювати на тих чужих дітей, а подекуди і байстрюків, які як підростуть, то при першому же конфлікті скажуть їм у вічі, що ти — бандера і твоє місце за ґратами.

Боляче було спостерігати, на які необдумані кроки наважувались наші політичні в'язні в гонитві за дешевими матеріальними благами, топчучи національну гордість і ту високу мету, за яку страждали довгі роки. Були такі наші краяни, що одружувались з жінками, де була повна хата дітей з косими азіатськими очима та різного кольору шкіри, і ще приймак нічого не заробив, а вони вже простягали руки — "Дай, дядю, рубль". На жаль, були ще і такі, які пов'язували своє життя з жінками сумнівної поведінки, бо ці мали великий хист полювати на необізнаних з тонкощами життєвого фарисейства чоловіків, а ті, внаслідок своєї необізнаності, опинялися в тенетах зовні привабливої обстановки, а в перспективі були приречені на жалюгідне існування в лабетах жорстокої мегери.

Такі людці вважали, що вони вчинили подвиг, наплювавши на своє рідне, близьке, материнське, віддавши перевагу чужому, ворожому оточенню, в якому вони сподівалися осягнути щось нове, яке могло би відмежувати їх від минулого, піднятися на щабель вище, з презирством дивитися на тих, з якими ділили ганьбу неволі, радість перемог та гіркоту невдач. Ідучи на такий крок, чоловік мусив зрікатися своєї материнської мови і всього, що з нею пов'язане, бо, вливаючись у чужу сім'ю, не міг там диктувати свої умови, бо ж ніякого внеску не робив і нічого не додав до того, що там уже було накопичено; мусив приймати чужі обряди і традиції, мусив пригинатись, підлещуватись, принижуватись, підкорятись, догоджати, а якщо були члени тієї родини не християнами, то ще мусив відрікатися від свого Бога та плювати на нього, бо тільки в такий спосіб міг Довести, що він пориває з минулим, а починає вірно служити своїм новим хлібодавцям та благодійникам.

Тут ще слід додати, що всі чужинецькі жінки просто полювали, як вони казали, на "хохлів", бо українець, "положітєльний мужчіна", був, як правило, працьовитий, непитущий, добрий господар. Наших яничарів просто розпирало від пихи, що ось, мовляв, я не скитаюсь по тих проклятих гуртожитках, я такий здібний, я зумів влаштувати своє життя не так, як інші — я в достатках, маю дружину для своїх тілесних розваг, що про них я мріяв довгі роки, я маю що їсти і пити, одягнений і взутий, а там хоч трава не рости. Ось так неволя скалічила нестійких, слабодухих, морально зіпсутих, на яких вплинула комуністична гнила недолуга азіатська теорія злиття націй, але з домінуючою російською диктатурою, пріоритетом "старшого брата", якого повинні всі слухати та беззастережно, безвідмовно виконувати вказівки, що зводились до повної русифікації народів, заселяючих більшовицьку імперію.

Були ще і такі, що явно відмежовувались від своїх, демонстративно заявляли, що до цього часу вони робили неприпустимі помилки, зв'язавши свою долю з національно-визвольним рухом, а тепер вони щиро шкодують про це. Щоби спокутувати минуле, вони запопадливо плазували перед власть імущими, вивертаючи свої продажні душі. До чужих багатих заможних жінок підлещувались, застосовуючи весь арсенал парубоцьких хитрощів та методів, а на своїх гарних, та бідних дівчат не хотіли дивитися. Хоча між переселенцями були непогано забезпечені, але вони вперто відхрещувалися від своїх, бо чомусь їх дуже вже тягнуло ощасливити чужинку, віддати тепло свого серця тим, які нас ненавиділи. А своїх, тих, що вийшли з того самого пекла, що і вони, можливо, ще котрась з них перев'язувала не одному рани або збирала одяг та харчі, щоби вони не мерзли і не голодували по криївках, — то тепер у відплату за те добро, вони їх оминали, не визнавали, продавшись за тимчасову вигоду чужим, не першої молодості, зношеним, обшморганим тілесам, що мали в достатку всякого барахла та різного мотлоху. Не хотіли дбати і за чистоту свого роду, не навчила їх неволя шанувати своє, любити рідне... Видно, що мало знали історію, бо якби знали, то вчилися б у інших народів, наприклад, у євреїв чи мусульман, які за зближення чи одруження з чужинцями навіть вбивали порушників, щоби таким чином зберегти свій рід від домішок чужинецької крові.

Не задумувались вони і над тим, що вони залишать майбутнім поколінням, чи взагалі залишать якийсь слід у нашій трагічній історії. Треба віддати належне хоча б євреям, що завдяки своїм законам та традиціям зберегли свій родовід протягом семи тисяч років, при тому, що були розсіяні по всьому світі, жили в оточенні багатьох народів. Євреї зберегли свій менталітет, мову, історію, бо це все свято оберігали. З хворобливою безжальністю гостро реагували на змішані шлюби і не допускали їх. Не так робили деякі наші політичні в'язні. Жадоба пожити паразитом після довгих років ув'язнення, матерія перемагала ідею, і таким чином вони залишились на чужині, занурившись у чужу багнюку. Можливо, що в декого з них пізніше обізветься національна гордість, то він вже соромитиметься їхати на свою Батьківщину з чужинкою, на посміховище рідних та близьких, бо це був би удар для його родини, що у них виплодився такий яничар. А якщо хто-небудь ризикував повернутися на Батьківщину, то в ті часи він старався глумливо продемонструвати, що він вчинив подвиг, одружившись зі "старшою сестрою". Таких зустрічали місцеві червоні вельможі з відкритими обіймами, бо для них він був "совєтскім человеком", кандидатом у створюваний більшовицькими ідеологами новий конгломерат зрусифікованих покидьків народів Союзу, що мав називатись "совєтскій народ". Якщо в таких чоловіків було потомство-гібриди, то для нашої нації вони були втрачені. Хіба могла чужинка прищепити своїм дітям любов до України, її традицій, мови, вона скоріше виховувала їх у своїх традиціях так, як її вчили батьки, якщо вона їх мала, а якщо не мала, то вчила їх тому, що взяла з вулиці між пролетарськими бараками або з інтернату-інкубатора.

Наскільки відомо, змішані шлюби нашій нації не дали багато визначних людей, та це і природно, бо в тих сім'ях, замість того, щоби виховувати дітей, точилася щоденна гризня за вплив на потомство, бо кожна сторона хотіла верховодити. "Старша сестра" не хотіла поступитися "хохлові", бо вона підсміхалась, що у "хохла" голова варить тільки до обіду. В західній діаспорі звинувачували наших емігрантів, що вони одружувалися з чужинками, але там ситуація була зовсім інша. Вийшло так, що туди у воєнні часи емігрувало багато чоловіків-українців, це були, в основному, вояки УПА та стрільці з дивізії "Галичина", жінок та дівчат було значно менше. Тож природно, що чоловіки одружувались з жінками-чужинками. У східній діаспорі навпаки — одних і других було вдосталь і на вибір, тож непрощенна ганьба чоловікам-українцям, що вони не одружувались із своїми дівчатами-українками. В результаті тієї ситуації, що склалася, багато наших дівчат "сивіли в дівках", як кажуть у нас в народі, або якщо їм хтось трапився з чужинців, то неволею виходили заміж із затаєною ненавистю в серці до своїх зрадників, бо хіба може бути прощення тим, які запродалися, свідомо переходили у ворожий табір. На жаль, у наші часи не було Тараса Бульби, щоби сказав синові-зрадникові: "Я тебе породив, я тебе і вб'ю". Їм було боляче, що носили під серцем чужу дитину, і до кінця своїх днів вони проклинатимуть своїх друзів по підпільній боротьбі, що погордили ними та залишили їх на поталу долі і не дали здійснитися заповітній мрії продовжити свій рід, виховати нащадків, які б могли продовжити, хоч і на чужині, безперервність нашого народу. Ніколи не простить така українка тим яничарам національної зради задля матеріального благополуччя, задля тваринного задоволення. Те непотрібне нації жалюгідне створіння, мабуть, і рідна мати прокляне, бо такий блазень не пішов дорогою предків, а піддався деформованій "блатній" теорії виживання.

Отже, на біржу праці продовжували привозити з таборів найбільше наших людей з усієї України, а між ними багато жінок і дівчат. Були вони так, як і ми, вже в роках, тюрма та неволя залишили на них незаслужену, непоправну невольничу печать. Молодість та юність було покладено на вівтар боротьби за незалежність, тяжка каторжна праця, знущання, голод, холод та глум позначилися на всім жіночім єстві. Жінка не створена для роботи в кам'яних кар'єрах, на лісоповалі, в цегельнях, шахтах, — а тільки на такі роботи заганяли їх дикі азіати і вони створювали такі умови, щоби бандерівка ніколи не

могла народити дітей, бо це були б для імперії смертельні вороги. Як звичайно, виходили вони з-за колючого дроту не забезпечені, не одягнуті, не взуті, без тих речей жіночого туалету, які вкрай необхідні для нормального існування жінки. Тут найяскравіше відкривалася завіса брехливої, фальшивої, крикливої, нахабної кремлівської пропаганди про те, як у СРСР піклуються про жінку, про матір, про сім'ю взагалі, про майбутнє покоління. Збаламучуючи уми народів світового суспільства міфом вільного заможного життя, кремлівські облудники приховували, що те життя насправді було не кращим за єгипетську неволю та турецьку каторгу.

Багато дівчат завербували на цілину, багато опинилося у вугільному басейні Караганди, де працювали під прискіпливим наглядом працівників КДБ. Робота практично була така сама — що за колючим дротом, що на обмеженій волі, хіба що тут вже можна було піти на базар чи барахолку, як були гроші, або в кіно, бо на лоно природи не хотілося — щось відштовхувало: навкруги пустеля, перекотиполе, колюча рослинність. Докучали бурі, що засипали піском очі. Порівняно із чоловіками, жінки були в більш скрутному становищі: не було роботи по їх силі, тому мусили працювати, де були місця, щоби заробити собі на такий-сякий прожиток. Чоловіки-патріоти не цуралися своїх подруг, бо в минулому пліч-о-пліч боролися проти наших ворогів, тому не дивились, що наші дівчата не мали відповідного посагу, бо вірили, що не посаг визначає суть подружнього життя, й сходились, одружувались.

Хоч не так гучно, як би хотілося, а як хто міг, влаштовували весілля. Старалися дістати окрему кімнатку в гуртожитку, з'єднували свої долі і розділяли радість та злидні, бо не хотіли і не могли інакше чинити, національна гідність та гордість диктували чинити тільки так — нами керувала ідея незнищенності нашої нації. Хоч би де ми були, хоч би куди закинула нас примхлива доля — ми завжди повинні за всяких обставин зберігати нашу ментальність, наш рід, самобутність. В минулому, в нашому дитинстві, ми пили воду з чистих криниць нашої духовності, і ця чиста джерельна вода, яку пили і наші славні предки, давала нам своєрідний поштовх, прищеплювала нам генетичний заряд відроджувати, примножувати, зберігати наші національні надбання, бо тільки таким чином ми можемо вистояти і зберегти себе як націю.

З одного боку, тих шукачів легкого життя можна й зрозуміти, бо як прожити 10 років у злиднях, голоді, холоді та роджувати, примножувати, зберігати наші національні надбання, бо тільки таким чином ми можемо вистояти і зберегти себе як націю.

З одного боку, тих шукачів легкого життя можна й зрозуміти, бо як прожити 10 років у злиднях, голоді, холоді та на каторжних роботах — то не дивно, що після того всього захочеться легкого хліба, теплої постелі, ніжного ставлення, взаємної любові, спокою та всіляких благ, про які роками мріяв в'язень і на які заслуговує кожна людина в цьому житті. А з другого боку — треба було не забувати, що на нас дивляться інші народи як на народ, який мав у собі відвагу, мужність та завзятість повстати проти двох світових імперій зі зброєю в руках, боротися за відновлення своєї державності. Природно, що нас оббріхували, принижували, шельмували, але ми і за колючим дротом продовжували боротьбу — не зброєю, а страйками, повстаннями та іншими методами помалу розгойдували підвалини червоної імперії. Тож коли повиходили на волю, то нас не вважали за кримінальних злочинців, а за елітарний прошарок українського народу, що став на голову вище від усіх інших народів імперії, які в минулому робили спроби відокремитися.

Тому-то дії окремих наших хлопців в якійсь мірі принижували нас в очах того суспільства, яке нас оточувало, а ми, хто розумів цю ситуацію, фактично не могли вжити ніяких радикальних заходів, бо відверто діяти і переконувати тих типів чи пояснювати їм було ризиковане — за таку діяльність знову можна було опинитися за ґратами, а цього дуже вже не хотілося — хотілося хоч трішки пожити по-людськи, хоч і на півволі. Та й говорити і переконувати цих колишніх наших друзів було марно, бо при розмовах на ту тему вони зі злобою та гнівом цідили крізь зуби: "Ти мене не вчи, мене тюрма навчила, як мені дальше жити на світі. Ви і так нас обманули, і ми даремно постраждали". Була ще одна обставина, на яку треба було зважати — люди були з багатьох таборів, ми їх особисто не знали, зате знали напевно, що між ними були сексоти. Вони були замасковані, й виявити їх не так було легко, тому не можна було відверто з кожним говорити, наражаючи себе таким чином на небезпеку одержати за необдуманий крок знову 10 років таборів.

Були між нами і такі, що заробляли якісь гроші і все те пропивали, і на нас всіх лягала пляма, яка не додавала нам авторитету. Загалом усі, хто розумів ту ситуацію, в якій ми опинилися, старалися зав'язувати знайомства з більшістю людей, кого випускали з таборів, ми гуртувалися при всяких оказіях, говорили по-українському, а головне — співали своїх народних пісень, бо вони нагадували нам про нашу молодість, про Україну, про нашу боротьбу, про наших рідних, коханих та нагадували, що при першій нагоді за всяку ціну треба повертатися в рідний край, щоби хоч чимось допомогти своєму народові і щоби дітей своїх виховати в національному дусі, щоби вони колись довершили те, що нам не вдалося.

Отже, було багато випадків, коли деякі наші краяни вибрали далеко не кращий шлях продовжити своє життя на омріяній волі, хоча ту волю і не можна було назвати навіть півволею. За тих часів панування радянських порядків безмежну волю, як таку, мали тільки номенклатурники, власть імущі та весь репресивний апарат, а решта, як у тій приказці — "Скачи, враже, як пан каже". Отже, ми не могли вплинути на той роз'єднуючий, небажаний, не на нашу користь, нищівний для нації процес, бо за нашими діями послідувала би репресивна протидія КДБ, який тільки й шукав нагоди, щоби нас знову загнати за колючий дріт. Масово, організовано зробити щось було неможливо, бо таку акцію придушили б іще в зародку, а одиночні виступи загубились би без результату в буденщині.

Тут не йдеться про якусь кампанію проти чужинців чи запеклу боротьбу проти змішаних шлюбів, бо цей процес зовсім зупинити не можна; тут усе залежить від свідомості нації чи усвідомлення ролі, яку відіграють змішані шлюби в історії нашого народу. Відомо, що в нашій історії, ще в Київській Русі, практикувалися змішані шлюби на державному рівні, але це було щось зовсім інше. Великі київські князі віддавали своїх дочок за сусідніх князів або самі одружувались з дочками сусідів, але це був для держави престиж і часто політична й економічна вигода. В разі нападу ворогів на Київ ці зяті великого князя приходили з допомогою.

А в той час, про який ідеться, у тих обставинах цих змішаних шлюбів мало б бути менше або й зовсім не бути, бо ті відступники повинні були розуміти, що якщо б колишні в'язні одружувались зі своїми подругами по підпільній боротьбі, хоча б у них і не було багато потомства, але ті, кому б вони дали життя, були б в інтелектуальному відношенні на багато щаблів вище за середній рівень. Мається на увазі, що всі ті, які брали участь у національно-визвольних змаганнях — то був свідомий прошарок народу і, звичайно, що і потомство було б у таких батьків національно свідоміше.

Ті, хто відколовся від нашої громади, мало того, що зрадили, відійшли від загальноприйнятих наших традицій, то ще й посіяли недовіру, злобу та ненависть поміж осоромлених жінок та дівчат до чоловіків, бо ж чоловіки керували національно-визвольними змаганнями. Тому вони повинні були служити ідейним прикладом і в процесі боротьби, і після неї, а ті, хто вийшов зі сталінських таборів, мали би бути ще на голову вищі. То ж хоч і не багато було зрадників, але й одна паршива вівця псує цілу отару. Чужина мала б об'єднувати всіх. Бо ж чи за допомогою в тяжку годину чи за порадою-розрадою, то свій до свого спершу звертається — свій хоч не заплаче, то скривиться, як кажуть.

Може, й не на часі порушувати таке питання — минуло ж уже майже півстоліття, але і замовчати такі факти було б недоцільно, бо ж не хлібом єдиним живе людина, а тут вийшло навпаки: матеріальне благополуччя відсунуло на задній план національну гордість та національну відповідальність перед живими і перед мертвими теж. Бо наш національно-визвольний рух базувався на національних здобутках наших предків, та й взагалі на всій нашій історичній спадщині. Тяжіла і відповідальність перед живими — тими, хто нас підтримував під час боротьби духовно, морально та матеріально. Нема роду без вироду — каже народна приказка, то й видно, що у всі часи щось подібне було, хоча, може, не в таких масштабах, бо в даному випадку було чимало звихнених типів, які скомпрометували своєю антиукраїнською зрадницькою нестриманістю наш національний авторитет серед народів, які заселяли колишній Радянський Союз.

Я далекий від того, щоби виступати з шовіністичних позицій, чи витати десь у хмарах нездійсненних мрій чи фантастичних ілюзій, або розпалювати міжнаціональну ворожнечу, віддавати перевагу одній стороні над другою чи надавати пріоритет одній нації — я просто хотів висвітлити, змалювати картину невиправних помилок, які не додавали авторитету нашій національно-визвольній боротьбі 40-х — 50-х років. Це не шовінізм, а розпачливий крик національної гордості, глас вопіющого в пустині, голос, який, може, і не повинен би піднімати на світ Божий події 50-річної давності, але і промовчати про них теж буде злочин, бо не йдеться про якусь одиницю — випадків було досить багато — і в результаті це відбилося на чисельності нашої нації. Таких заблуканих овець було не одна і не дві, і боляче було спостерігати, як опускаються в багнюку безхарактерні, безпринципні одиниці, і, що головне — такі люди не піддавалися ні порадам, ані просьбам, вони вперто відхрещувались від своїх, і, таким чином, наш моноліт давав тріщину, на яку зовсім не розраховував наш Провід. Ті людці-відступники піддавали сумніву ідею наших визвольних змагань, забували про Декалог та про 44 риси характеру українського націоналіста.

Я не відрізнявся від більшості моїх краян за рівнем матеріальної забезпеченості, але, як показало життя, ми з дружиною, обоє бандерівці, змогли подолати всі життєві труднощі без ніякої додаткової допомоги, бо батька дружини вбили ще німці, мій старший брат загинув у бою з енкаведистами — то ж ми розраховували тільки на власні сили. Змогли з великими труднощами з малесеньким сином повернутися в Україну, де нас очікувало велике розчарування, бо більшовицька пропаганда встигла попрацювати плідно і на повну потужність у сфері приниження, оббріхування, шельмування нашої національно-визвольної боротьби, а нас виставити як лютих ворогів українського народу. Та ми не піддались підступним ударам примхливої долі, змогли подолати всі труднощі, виховати двох синів і з ласки й веління Небесного Творця дочекатись відновлення Української Державності. Таким чином здійснилася наша заповітна мрія, за яку ми віддали найкращі роки своєї юності. Хай буде сором тим відступникам, які зрадили нашу громаду в східній діаспорі, бо хоча вони мали потомство, то воно втрачене для нашої нації, і від батька-зрадника діти успадкували тільки прізвище, а мати-чужинка могла їм прищепити хіба що основи космополітизму.

Розділ XII (особливий)

ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ЖІНОЦТВА

Нелегкою було доля українського жіноцтва, що працювало в підпільній мережі ОУН та перебувало в лавах УПА. Ще до цього часу немає повної картини безприкладного подвигу наших відважних безстрашних подруг, дружин, матерів, сестер, які несли на своїх тендітних плечах тягар національно-визвольної боротьби на західноукраїнських землях в 40-х — 50-х pp. Позаростали малопомітні повстанські стежки, позападались надійні підземні повстанські криївки, замовкли після занадто запопадливої брехливої метушні скороспечені фальсифікатори визвольного руху, пішли на незаслужений, кров'ю политий відпочинок найбільші злочинці нашого століття — кремлівські кати, що своїми провокаційними спецбоївками наповнили всю Західну Україну і, переодягнувшись у форму вояків УПА, ночами, з небаченим досі садизмом, з пекельною ненавистю мордували українських патріотів, не щадячи ані старих, ані немовлят, а всі свої дикі, звірячі розправи приписували озброєному підпіллю ОУН та УПА і таким чином оббріхували і підривали авторитет Організації.

В силу обставин склалося так, що по селах чоловіків залишилося дуже мало, бо одних забрали на фронт, другі пішли у підпілля та в лави УПА, треті полягли в боях з військами НКВС, четвертих арештували і судили, — а жіноцтво лишилось сам-на-сам з дикими нападниками, а ті, в свою чергу, обрушили на них всю свою злобу за убитих політруків, комісарів та "прєданних сталінських рєбят" — чекістів. В результаті по селах йшли безперервні облави, безпардонні насильні обшуки в хатах та коморах, після яких господині не дораховувались багатьох цінних речей, бо більшовицькі злодії рвались до скринь та шаф шукати бандерівців та під тим приводом поцупити, вкрасти безкарно у заляканих жінок та підлітків коштовні речі, щоби опісля на другому селі виміняти на самогон і, напившись, ґвалтувати жінок та неповнолітніх дівчат.

Найбільше страждань випало на долю тих жінок, котрих за підозрою у співпраці з ОУН арештовували окупанти. їх, приречених, ловили, як колись за татарських нападів, в'язали і, як худобу, гнали в КПЗ ("камера предварительного заключєнія"). По дорозі насміхались, принижували, ображали та лаяли. Після арешту нашої жінки для неї в житті наступала така надзвичайна різка переміна, що її життя до і після того можна без перебільшення порівняти з раєм та пеклом. Той відносний рай залишався в свідомості, як радість життя та щастя, а з арештом починалося справжнє пекло, з тими нелюдськими смертельними муками, якими нас лякали в юності, щоби навчити нас жити чесно та не грішити.

Наше жіноцтво було виховане переважно в релігійному дусі, в традиційно високоморальному середовищі, де культивувалися всякі національні історичні обряди, християнська етика, пошана до старшого, терпимість, милосердя, любов, культура мови, освячена століттями духовність та інтелігентне загальноприйняте спілкування. Отже, з самого початку в зовсім іншій атмосфері наша жінка була шокована. Після того, як арештованій в'язали руки, щоби не втекла, відразу сипалась на адресу бранки брудна московська лайка, бо ті нелюди, виховані без батька і матері, не знали, що таке честь, встид і не вміли речення сказати без багатоповерхового соковитого матюка. І не дивно, бо у війська НКВС набирали переважно безбатченків, байстрюків, вихованців колоній для неповнолітніх безпритульних злодіїв, бандитів, ґвалтівників, яких міліціонери ловили і насильно здавали в притулки, а там жорстокі вихователі ламали психіку непримиренним волоцюгам, навчаючи їх однобоко сприймати "найпередовіші, найгуманніші" методи комуністичного виховання, що їх схвалив батько всіх народів — Сталін, без волі якого нічого не могло відбуватися — ані трава не рости, ані вода не текти.

В усьому адміністративному апараті Союзу керували злодії, тож і в колоніях для безпритульних вихователі обкрадали тих знедолених, безправних, незахищених неповнолітніх злочинців, з яких червоні ідеологи збиралися виховати "нового советского человека", їх обкрадали, забирали все, що можна було вкрасти, а тим нещасним залишались крихти — тому-то вони були в голоді і холоді, вічному страху, і, власне, тими минулими негараздами породжувалися злоба, ненависть, жорстокість до всього довкола, бо, фактично, ті бідолахи не мали уявлення про загальнолюдські цінності, не зазнали материнського тепла, із самого дитинства боролися за виживання, їхній зовнішній вигляд викликав антипатію, якусь кричущу відразу і страх. Обличчя грубуваті, черстві та малорухливі, у їх виразі вгадувалася затаєна ненависть, ніяких слідів шляхетності... Складалося враження, що це жертви не змішаних шлюбів, а жертви випадкових тваринних стосунків кримінальних злочинців з невиправною патологією бандитів чи дебілів, з відтінком психічної недостатності. Картину доповнював бандитський погляд хижих азіатських очей, що блищали злобою та ненавистю і в яких не було ні милосердя, ні благородства. Офіцери відрізнялися від рядових червонопогонників тільки офіцерською формою та жовтими погонами, і військова освіта не була якоюсь межею між одними і другими, бо багато офіцерів були вихідцями з тих самих колоній для неповнолітніх злочинців або з неблагополучних родин, а у військові училища попадали з тієї сірої маси як найспритніші, найжорстокіші, бо вони верховодили над тим натовпом безпритульних підкидьків. Маючи здатність керувати ними, ті офіцери легко знаходили з ними спільну мову, бо походили з їхнього середовища, і тому в облавах, арештах, грабунках вони були всі заодно, і зовсім даремно було арештованим і ґвалтованим чекати від них співчуття, милосердя чи справедливості — вони були глухі та німі до людських страждань. Така приблизно характеристика наших "визволителів" — "старших братів", в яких були "гарячі серця" та "чисті руки", але насправді ті чисті руки були по лікті в крові невинних людей, які боролися за волю України.

Отже, ті наші мами, дружини, сестри, наречені, котрі попали в кігті хижих сталінських "орлів"-чекістів, прийняли на себе страшної сили удар, як психічний, так і фізичний, бо кремлівські кати дивилися на них не як на жінок чи матерів, а як на найстрашнішого ворога більшовицької імперії, якого треба знищити. Але вони не нищили свою жертву відразу, у них був свій перевірений метод винищення противників, який полягав у тому, що жертву треба арештувати, в страшних тортурах вичавити з неї інформацію, яка їх цікавила, і якщо жертва витримувала тортури, її засуджували на такий термін ув'язнення, що вона його не витримувала на каторжних роботах.

Тож ведуть чи везуть спійману жінку до району в КПЗ — одну людину ціла ватага озброєних до зубів дебелих азіатів, — і майже кожен з них хоче зігнати нагуцькувану політруками злість на невинній бранці, бодай бридкою лайкою чи поганим словом уколоти перелякану до смерті, шоковану, надломлену психічно, нещасну жертву звироднілої і прогнилої, просякнутої свавіллям тиранів "советской Родіни". Всю цю дорогу можна назвати дорогою на Голгофу, бо набридливі грубіяни, аморальні виродки, вихованці інкубаторів для неповнолітніх поливали нецензурними, безстидними репліками, один перед другим приголомшували незвиклу до бридкого сквернословія полонену жінку. Вона з почуттям сорому та огиди, з опущеною головою і напівзаплющеними очима не йшла, а пленталась, підштовхувана "сталінскімі рєбятамі", старалася зорієнтуватися — чи це сон, а чи дійсність, їй здавалося, що вона в невідомому нереальному або потойбічному світі, який ми називаємо пеклом. А тим часом на її адресу все сиплеться й сиплеться злива найогидніших виразів, на які здатні тільки вихованці колоній для неповнолітніх.

Якщо полонянка була старша віком, то до неї ті звірі в людській подобі ставились ще більш-менш "помірковано" — на її адресу лунали в'їдливі безсоромні репліки на кшталт — "Ти, бандерівська суко, скільки ти наплодила бандерівських щенят, твої сини, бандити, постріляли наших товаришів, ми з тебе тельбухи випустимо, щоби ти була більше нездатна плодити зрадників Родіни. Ти, падло, навчила своїх бандитів убивати совєтських людей, твої сини вбили нашого генерала Ватутіна, ми тобі груди одріжемо, щоби ти була більше не здатна вигодовувати бандер, ми все ваше бандитське кодло знищимо, це ти навчила своїх бандер ненавидіти нас. Ми вашу Западну шапками закидаємо, скільки раз ти давала їсти бандитам, скільки раз ти прала одяг бандерам, ти все нам розкажеш, ми тебе заставимо, ми тебе повісимо голу вверх ногами, ми тобі зуби повириваємо, ми тобі очі виколемо, щоби ти більше бандер не бачила" і т. д.

Вся ця гидотина перемішувалась з соковитою московською лайкою, нецензурними брутальними словами, на які тільки здатні безбатченки, кримінальні злочинці, бандити та інші елементи "комуністичного" суспільства, що їх не могли перевиховати ані колонії для "неісправімих", ані знамениті психіатричні лікарні. Не одна сльоза скотилася з очей такій жінці, поки "вірні лєнінци" допровадили її до слідчої камери, хоч і в такій камері вона спокою не мала, бо там на неї чекала зустріч з кримінальним сміттям жіночої статі, яке не поступалося перед чоловіками, а може, в деякій мірі й перевершувало їх словоблудством та "вишуканістю" кримінального жаргону.

Якщо чекісти ловили молоду жінку чи дівчину, то для неї ця перша зустріч з найогиднішою верствою войовничого пролетаріату запам'ятовувалася на все життя своїм цинізмом, азіатською жорстокістю та неперевершеним хамством червоних нападників. Перші слова їхні до такої невинної жертви: "Ти бандерівська повія, ти спала з бандерівцями, скільки разів спала з ними, ти бандерівська підстилка, ти їх обслужувала, ти їм готувала їсти, ти їм догоджала, кількох ти обслужувала за ніч, ти їх забавляла, що вони тобі платили за це, як вони тебе брали, чи були вони задоволені. Скільки ти знала бандитів, які їх псевдо, хто в них командир, де в них криївки, де магазини з продуктами, де зв'язок, хто зв'язковий, яка сьогодні кличка?". Огидні репліки сипались звідусіль, прикрашені московськими витонченими матюками, шліфованими в середовищі злочинного світу. У них була своя власна говірка, перекручена, спотворена на "блатний" лад так, що як хтось слухав їх перший раз, то майже нічого не розумів, бо що слово — то брудний матюк із спеціальним наголосом, що надавало мові огидного відтінку.

Бранка йшла, як на ешафот, не свідома того, що їй приготовано, бо горе раптом звалилося на неї, як грім з ясного неба. Зв'язані руки, і нестерпний глум катів, які старалися вилити на нещасну жертву всю накопичену злобу, — тож нещасна жінка гостро реагувала на ту безконечну зливу бруду, все її єство здригалося від плачу, не могла примиритися з такою різкою переміною. І, очевидно, треба мати на увазі, що кожний день політруки нагадували і втовкмачували рядовим червонопогонникам, які то страшні вороги — бандерівці і як жорстоко і безжально треба їх знищувати.

Бідолашна бранка — воля втрачена, немилосердні вороги стараються якомога скоріше зламати ніжну жіночу натуру, вибити з второваного шляху мислення, посіяти зневіру в серці, заставити її відректися від ідеї відродження державності, зректися друзів по підпільній боротьбі і, зрештою, перекинутись до "визволителів", зрадити своїх, видати всіх, з ким працювала в підпіллі, видати криївки і зв'язки. Гарячково працювала думка — може, ще нічого не втрачено, може, ще вдасться вирватися з цієї халепи, яка причина арешту, хто видав, чи, може, сама зробила необачний крок? Не могла зібратися з думками, в голові повний хаос, а конвоїри весь час нагадували їй гидкими словами, хто вона зараз є. З усіх мерзенних висловів чекістів найболючіше вражало слово повія. В нашому краю їх не було, і це слово найдошкульніше ранило жіночу свідомість і честь, бо колись не мав ніхто права кидати безпідставно у вічі таке слово, а ці всі бридкі та брудні слова, як і багато подібних, принесли із собою наші "визволителі" 17 вересня 1939 р. в наші краї. На жаль, вони прижились і глибоко вкорінились, і на довгі роки засмітили, спаскудили нашу співучу материнську мову, а в деякій мірі і багато зіпсували моральних понять у підростаючого покоління.

З другого боку, не могло бути і мови, щоби в підпільній боротьбі могли брати участь повії. Сюди підбиралися чесні, порядні, розумні, віддані патріотки, в яких була висока ідея боротьби за волю України, і ті, хто працював, відрікалися свідоме: від радощів щоденного життя, віддавали себе повністю боротьбі з окупантами.

Жінка йшла, підштовхувана прикладами конвоїрів, аналізувала кожний свій крок, намагалася знайти відповідь на багато запитань — хто зрадив, хто доніс, картала себе, чому була без зброї, бо якби була зброя, то не було б зараз такого глуму та приниження від цих кремлівських нелюдів, від цих нехрещених підкидьків, цих пішаків кривавої більшовицької диктатури, що, нацьковані політруками, секретарями парторганізацій, готові беззастережно вбивати, нищити всіх і вся, навіть родичів, якби в них вони були. Зараз вони навперебій намагаються обезчестити, зганьбити, принизити незнайому з такими підступними засобами жінку, втоптати в грязюку чисту мораль і ніжність.

Брутальними словами та мерзенними матюками вони не добилися нічого, бо вона мовчала, а це їх дратувало. Вони воліли мати справу з такою, як самі — розбещеною, крикливою і язикатою, грубою, щоби вона на один матюк відповіла кількома і щоби її можна кілька разів на день побити, ввечері при чарці смердючого самогону помиритися на ніч, а на другий день зачинати все спочатку. А наша жінка мовчала, бо вважала для себе ганебним відповідати хамам вищого ґатунку. Червонопогонники шаленіли від злоби, що вона гордує і не хоче з ними говорити, відповідати, огризатися — тому вони ще з більшою злобою паплюжили нескорену, яка не просила пощади, не принижувалась, не відповідала на хуліганські вислови, а молилась Всевишньому і просила захисту, божої допомоги, щоб витримати знущання тих недолюдків — виплодків пекельних сил.

Приходила в голову думка, що краще би розстріляли, бо вривався терпець слухати безкінечні, безпідставні образливі глузування. Та вороги насміхалися, кидали у вічі непристойні хуліганські слова, від яких робилося моторошно на душі. Такі погані слова, як повія, падло, сука і ще значно гірші повторювались часто по-російськи грубо, з ненавистю, і падали на свідомість, як удари тяжкого молота.

Невільниця не здавала собі справи з того, як може існувати щось подібне на світі і що то за люди, які мають насолоду і пишаються від такої гидкої розмови, бо її вже нудило від такого грубіянства і хамства. В нашому краю ніхто не насмілився би говорити такі слова в присутності жінки. З сивої давнини у нас жінку поважали, шанували, як рідну матір, як люблячу дружину, як ніжну сестру і старались завжди щось приємне для неї зробити, чимось допомогти, звертались до жінки делікатно, люб'язно і з повагою, старались звеселити, пожартувати і звикли від самої своєї юності чемно спілкуватись з усім жіноцтвом, а воно теж відповідало тим самим.

Тепер ту гармонію порушили ненависні прибульці з країни страху та неволі, неправди та терору, брехні та обману. Нічого святого вони не мали і не могли мати, бо виростали за законом джунглів — хто сильніший та жорстокіший, той панував над натовпом плебеїв. Плекала бідолашна бранка надію на щасливий кінець, та ця думка відразу зникла, бо на неї наїжачилось багато довгих штиків та грізно чорніли дула автоматів і рушниць. Не могло бути мови про повернення назад; на думку спадали слова пісні: "Не вернеться вже той живий ніколи, кого чекісти повели", — а це була істинна правда, бо тих, кого арештували в 1939-1941 pp., майже всіх вимордували по тюрмах, як почалася війна 1941 р. Тисячі покалічених, понівечених, по-звірячому замордованих жертв знайшли в потаємних місцях, в братських могилах по всій Західній Україні. Мимоволі нещасна жінка готувалась до найгіршого, і дрож пронизував усе її тіло при думці, як будуть кати мучити її в глухих підземеллях і ніхто не почує благального крику, що зве на поміч, а кати, бездушні, безсердечні, будуть насолоджуватися, впиватися стражданнями, будуть калічити чарівну дівочу вроду, якою наділяли наші мами-українки свої чада.

Наближаючись до райцентру, конвоїри ще жорстокіше підштовхували прикладами невільницю, бо треба було похизуватися перед іншими червонопогонниками та солдатами, які стояли в містах гарнізонами і охороняли міста від бандерівців. Окупанти всі озброєні, у військовій формі, цивільних не було, навіть жінки всі у військовому — і все чуже, все вороже, чужа мова, скрізь на наших людей дивилися з ненавистю та підозрою, за будь-що арештовували, допитували, вербували сексотів, проводили облави, нишпорили всюди, перевертали все в хатах, рилися в скринях і шафах під приводом пошуку бандерівців, перекопували землю на городах, шукаючи криївок, — одним словом, утверджували радянську владу. Переважно в міста наїхало багато адміністративної влади — суди, прокуратура, фінвідділи, міліція, яничари НКВС — "ястребки", військові лікарі, райкоми, райвиконкоми, редакції газет, які щодня на своїх сторінках обливали грязюкою національно-визвольну боротьбу нашого народу, називаючи підпілля ОУН та УПА буржуазними націоналістами, німецькими прихвоснями, бандитами, зрадниками українського народу та і всякими нецензурними словами, на які дуже багата російська мова. При зустрічі солдати запитували конвоїрів, кого вони ведуть, а ті відповідали — ми спіймали бандерівську повію. Червонопогонники радили конвоїрам, що з нею робити і як її покарати, і тут сипалися знову на адресу невільниці матюки один другого брудніший. Один чекіст каже — я би радив в центрі міста закопати стовп, роздягнути бандерівку догола, прив'язати її голу до стовпа, поставити коло неї вартового й тримати її так тиждень, не даючи ані їсти, ані пити, а ми всі будемо приходити і плювати на неї. Ця порада всім сподобалась, усі реготали, додаючи до тієї поради кожний свою пропозицію.

Нашу бранку вели не зупиняючись. Місцеве населення з острахом ховалося, хто куди міг, і тільки з укриття люди виглядали із співчуттям та болем в серці, не маючи змоги чимось допомогти. А на неї зустрічні окупанти дивилися, а точніше, не дивилися, а пронизували колючими дикими поглядами, і кожний з ненавистю по-своєму карав її: одні хотіли її бачити повішеною на шибениці, другі — бачити її прив'язаною до стовпа і розстріляною, а червонопогонники хотіли мати її і для тілесної втіхи, щоби вгамувати свої нестримні статеві пристрасті, бо до таких "розваг" вони звикли, завойовуючи, загарбуючи, поневолюючи інші народи. Нарешті конвоїри завернули в бічну вуличку і зупинилися перед двоповерховим будинком, що був наспіх переобладнаний на катівню. Він майже відповідав призначенню, бо, крім наземної частини, мав ще багато льохів і камер в підземеллі, яке окупанти переобладнали на в'язницю, на вікнах приладнали грубі залізні ґрати, на двері — великі надійні замки, а в дверях повирізали невеликі отвори, по-їхньому "волчок", через які заглядали всередину і спостерігали, чи арештовані не роблять підкоп або не розбирають стіну.

Одну кімнату в самому кутку підвальної частини обладнали на слідчу камеру, вікон тут не було, всі три стіни глухі, тільки одна виходила в коридор. Чекісти робили так, щоби зі слідчої камери не було чути зойків катованих. Катівню червонопогонники охороняли дуже суворо, в ній також розміщалися КПЗ та "Смерш", що розшифровувалось як "смерть шпіонам" — сама назва свідчила, що тут не жартують. Сюди попадали члени ОУН та вояки УПА, але не всі звідси виходили, бо чекісти мали неправдиву інформацію, нібито наше підпілля співпрацювало з деякими закордонними розвідками. Тому-то якщо сюди потрапляли члени ОУН та УПА, підозрювані в шпигунстві, то їх вбивали, бо що міг знати сільський хлопець про чужі розвідки, як він не мав освіти і не знав чужої мови. Тож чекісти його мучили, думаючи, що він затявся і не хоче признатися, а він просто нічого не міг сказати, бо нічого не знав — і таким чином гинув у тортурах.

Загін конвоїрів зайшов на подвір'я, і арештовану завели в приміщення. Аж щойно тут розв'язали руки, і досвідчений нахабний наглядач грубо і безцеремонно почав принизливий безстидний обшук. Грубими вузлуватими ручищами став обмацувати ніжну жіночу постать. Повивертав усі кишені, прискіпливо оглядаючи великими вибалушеними очима, чи немає чогось надзвичайного в одязі сільської дівчини. Обмацав на голові волосся, коси, а як дійшло до грудей, дівчина стала противитись, заступати руками груди, а цей безцеремонний нахаба не звертав уваги на спротив жінки, продовжував обмацувати і промимрив: "Не совайся, стерво, це тільки початок, помалу привикнеш, а то вдаєш із себе ще незайману" і, ніби нічого не сталося, продовжував обмацувати спантеличену невільницю, не звертаючи уваги на те, що навіть погано вихований чоловік не повинен торкатися інтимних частин жіночого тіла, а він безстидно і запопадливо обшукував на бранці весь одяг, і верхній, і спідній, щоби переконатися, що в неї немає таких речей, які не дозволено мати при собі в тюремній камері.

Мабуть, ще в історії людства жінка не була так принижена, як у більшовицькій імперії, бо навіть у доісторичних диких племен і у середньовіччі вони не зазнавали такої дискримінації, таких знущань, ще ніколи стільки жіноцтва не було ізольовано за колючим дротом і на такі довгі терміни, на таких тяжких каторжних роботах. В минулих тисячоліттях жінок часто принижували, і зараз є країни, де вони не мають однакових прав з чоловіками, але такого людського гноблення і зневаги не було, не було, щоби масово невинних жінок позбавляли волі, кидали за колючий дріт на довгі роки, позбавляли материнства, забирали молодість, позбавляли елементарних стосунків з навколишнім світом — такого ніколи і ніде не було в таких великих масштабах, як у країні "розвинутого соціалізму". Оце була воістину імперія безбожництва і кривавого насильства! Характерно те, що вже пройшли роки після розколу того страхітливого "комуністичного раю", але ще нікому не вдалося правдиво і повно описати чи показати фактичне життя знедоленого, приниженого, беззахисного жіноцтва в пеклі сталінських концтаборів, бо ті, які могли б це зробити і мали талант правдиво описати, не дожили до розвалу царства темряви, а розповіді ветеранів частіше всього включають тільки картини і події з участю чоловіків...

Після принизливого обшуку арештованої жінки чекіст запровадив її до кутової камери, відчинив двері і заштовхав її всередину. Під стіною стояв стіл, і на ньому горіла велика лампа, за столом сиділо двоє офіцерів, один з них запропонував жінці сісти до столу на нерухому табуретку, яка була прибита до підлоги. Один з них дістав з шухляди папку, на обкладинці якої було написано "Дело", відкрив її і почав заповнювати анкету — прізвище, ім'я, по батькові, рік народження і т. д. Коли це все заповнили, перейшли до основного: "Як твоє псевдо? Хто станичний? Хто зв'язковий? Хто районний провідник? Де проживає? Де знаходиться? Де криївка? Де склад? Хто командир? Де боївка? Скільки їх? Яке озброєння?" Один запитував, потому другий продовжував ставити запитання. Спочатку поводились стримано, ввічливо і гуманно, поки їм не набридло, бо відповіді зводились до одного: "Я не знаю нічого".

Тоді в хід пішли умовляння, мовляв, ти ще така молода, навіщо зв'язалась з бандерівцями, нащо тобі бандити, вони зрадники, буржуазні націоналісти, німецькі помічники, ти їм не потрібна, покинь їх, допоможи нам їх знищити, за те ми дамо тобі гарну роботу, ми тебе навчимо гарної професії, у нас молодим дорога, ми тебе повеземо в Москву, в Ленінград, покажемо Леніна і Сталіна, поведемо тебе до Кремля, поведемо у Великий театр, дамо тобі орден і ще багато інших нагород, нічого не бійся, ніхто не знатиме, що ти нам розкажеш, ми тебе повеземо на кавказькі курорти і взагалі куди захочеш. Полонянка чомусь не схотіла скористатись із тих заманливих, багатообіцяючих, привабливих спокус і далі заперечувала свою причетність і обізнаність в тих питаннях, що їх цікавили, здогадуючись, що слідчі не мають конкретних фактів її приналежності до ОУН, а є на неї донос, не підтверджений фактами. Вона вирішила, що все буде заперечувати. Слідчі стали погрожувати: "Якщо будеш все приховувати, говорити неправду, то ми тебе покалічимо, кинемо тебе в камеру між розбійників і вони тебе будуть ґвалтувати, ми тобі спалимо електрострумом статеві органи, ми тебе розірвемо надвоє, закриємо в камеру, де багато щурів, і вони будуть тебе обгризати, будеш гола мокнути в холодній воді, ми тобі коси повириваємо, їсти і пити не дамо, ми з тебе котлету зробимо" і т. д. Але і це на неї не впливало, вона мовчала і не збиралася говорити.

Тоді один з них устав, відчинив двері і закликав іншого чекіста, цей прибіг на поклик — видно, що він чекав того. Мав на обличчі великий шрам; перекошений рот, великі губи, синій ніс як цибулина, занадто довгі руки та бігаючі очиці. Офіцер промовив до нього: "Мордашкін, оця стерва не вміє говорити, розв'яжи їй язик". Той слухняний плебей, здається, тільки того і чекав, однією рукою схопив безборонну полонянку за одяг на грудях, а другою почав сильно бити кулаком куди попало. Два офіцери уважно стежили за цією заздалегідь запланованою акцією, за цим найновішим досягненням чекістської слідчої практики, яку застосовували "люди з гарячим серцем та чистими руками". Тут, по суті, нічого нового не було, було старе і забуте — середньовічні нелюдські тортури, але більш витончені. На спогад про них холонула кров, страшно було подумати, як тоді зізнання вибивали, випалювали вогнем та залізом. В 1939 р. на Західну Україну прийшли дзержинці з достатньою практикою розв'язування язика, з досвідом жандармерії його "царського велічества" та сталінської боротьби з "ворогами народу" — з найновішими досягненнями в галузі поетапного перетворення в слідчій камері людського організму арештованого на купку скривавлених кісток.

Червоний костолом перестарався, від серії сильних ударів полонянка знепритомніла, впала на долівку, залита кров'ю. Плебей зніяковів, поглядаючи винувато на офіцерів, чекаючи похвали чи осуду. Один з них сказав, не звертаючи уваги: "Мордашкін, облий її водою". Душогуб взяв зі стола графин і почав лити на обличчя, вода змішалася з кров'ю, і все обличчя мордованої почервоніло від крові. Від холодної води побита помалу стала приходити до тями. Мор-дашкіна офіцери відправили в коридор, а самі стали обмірковувати дальший план дій. Тим часом, опритомнівши, невільниця стала оглядатися кругом, не пам'ятаючи, де вона і що з нею. Доторкнувшись рукою до побитого обличчя, побачила на руці кров, і тяжкий стогін вирвався з її грудей. Один з офіцерів сказав: "Вставай, падло, і сідай на табуретку". Вона з великим трудом піднялася та сіла на табуретку, і оскільки жінки з природи люблять охайність, почала поволі приводити до порядку свій одяг. Офіцер сказав: "А тепер обміркуй, бандерівське стерво, чи будеш про все розповідати, чи знову викликати костолома, щоби тобі ребра порахував, але май на увазі, що це були тільки квіточки, а ягідки будуть ще попереду". Полонянка мовчала. "Ти ще довго будеш мовчати, бандерівська шельмо?" — кричав офіцер. Відповіді не було. Тоді один з них вискочив із-за стола, сильним ударом збив її з табуретки на підлогу і чобітьми почав бити куди попало. Кашкет в нього на голові зсунувся на бік, обличчя посиніло, очі налилися кров'ю, а з горла сипались, вилітали мерзенні матюки, ніби то був не офіцер, а справжній злочинець, що виріс і виховався в злочинному світі за ґратами.

Майже до світанку двоє видресируваних душогубів знущалися, катували вірну дочку поневоленого народу, що в міру своїх сил та за покликом своєї совісті допомагала відроджувати нескорену націю, яку наші люті вороги прагнули стерти з лиця землі. Вони готові були продовжувати знущання, та тендітний організм полонянки вже втратив здатність захищатися, тіло було покалічене немилосердно побоями, здавалося, що на хрупкому тілі не було живого місця, де б не було синців від ударів. Щойно тоді, як вона вже ні на що не реагувала і просто лежала нерухомо на мокрій долівці, скропленій кров'ю, непритомна, — тоді один з катів гукнув з коридору чергових наглядачів, і ті прибігли, грубо схопили майже бездиханне тіло невільниці, за ноги потягнули волоком по коридору, відчинили двері в одну з камер, заволокли її всередину і залишили там. Самі вийшли, зачинивши міцно двері.

Скільки була без пам'яті, вона не знала, а коли повернулася свідомість, почула голоси і мову, таку ж неприємну, чужу і противну, підсилювану матюками, від якої хотілося бігти кудись, щоб її не чути, бо поволі спливали в пам'яті події тієї страшної ночі, кінця якої вже не пам'ятала, але слова "падло, стерва, повія" запали глибоко з відчуттям огиди та ненависті до тієї мови і до тих, хто нею розмовляв. Хоч цією мовою також писав Пушкін (а може, і вживав у побуті такі самі вислови, як ті два офіцери-юристи), але ця мова не заслуговує ролі мови міжнародного спілкування, а годиться хіба для вживання за Уралом у ведмежих закутках та в диких пустелях Азії, де поважають тих, хто користується в розмові "вишуканими" і соковитими кількаповерховими матюками. Не розплющуючи очей, прислухалася до розмови — говорили жінки переважно по-російськи, але було чути і українську мову. Силкувалася згадати, як вона сюди попала і де, власне, знаходиться. Пробувала поворушитись, але не змогла, все тіло страшенно боліло, хотілося пити, язик не повертався в роті, бо повний рот засохлих згустків крові. Обличчя, все опухле, при найменшому русі, як і все тіло, боліло. Розплющила очі і стала помалу розглядатися, де знаходиться.

Напівтемний льох, гнилий і вогкий. "Ти дивись, — заторохтіла по-російськи "старша сестра", — бандерівка не здохла, вона жива, як кішка. Ух ти гадюко, бандитська твоя противна морда, ще мало дали тобі наші, вбити тебе треба, ти "родіну" зрадила, бандитам помагала і сама бандитка". За цей час полонянка встигла оглянути ту напівголу істоту, яка на неї не кричала, а сичала, як отруйна змія, голосом, повним зневаги, ненависті та злоби. Міцної статури, руде волосся, давно не мите, грудками звисало на плечі та рамена, обличчя квадратове і все у веснянках. Напівгола — в майці та трусах, на плечах, на руках, на животі, на ногах вище колін — всюди красувалися різноманітні татуїровки, виднілися написи — щось на зразок реклами сексуального характеру, запрошували скористатися благами повної розбещеності, статевої насолоди, не упускати шанс впиватися сексом до повної знемоги, бо цей дитинородний орган відкритий для всіх — "приходьте всі жаждущі". Відзначила про себе, що ніколи в житті ще не бачила чогось подібного. Жінка-"шалашовка" лихословить не менше від тих, які її арештували. Витатуйовані на її тілі непристойні картини та вкрай сороміцькі сексуальні заклики справляли гидке враження, а як додати сюди спотворену матюками мову та відповідну поведінку, то вона скидалася на ходячу рекламу бридкого словоблудства та наочної художньої сексопатології.

Господь наділив кожну жінку природною красою і вродою, і сюди навіть не треба нічого додавати — бо то найвища гармонія природи, достойна подиву, захоплення, найдосконаліше творіння Божих рук. А в даному випадку здичавілі, звироднілі вихованці жорстокої системи, основа якої зеки, чекісти і партійці — яка опиралася на страх і силу, — спотворювали цю жіночу красу та вроду, перетворювали жінку на кримінальний елемент з розбійницьким нутром і духом. Такі жінки ще хотіли і виділитися чимось серед злочинного світу і тому наносили на свої тіла безсоромні татуїровки. Із спотворених злобою та ненавистю до всього українського уст "старших сестер" полився потік непристойного бруду, бо вони хоч і попали до в'язниці за кримінальні злочини, але, як ішлося про ворогів більшовицької імперії, то вони були готові кожну хвилину цим ворогам вчепитися зубами за горло. Полонянка зорієнтувалася, що на ній немає всього одягу, і побачила, що її одяг в "старших сестер" — в той час, як вона перебувала на грані життя і смерті, "шалашовки" не дармували, і як тільки наглядачі заволокли непритомну мученицю до камери і залишили на долівці, злодійки кинулись грабувати непритомну жертву. Поздирали з неї, що їм подобалось і що було краще, а невільницю залишили напівголу лежати посеред камери на холодній долівці.

Ніхто, окрім тих злодійок, не підходив до покаліченої бранки, аж поки вона не прийшла до тями і не заговорила. Вона побачила на "старших сестрах" свій одяг і почала домагатися, щоби вони його повернули. Тоді підійшла до неї одна з сороміцькими татуїровками, наставила войовничо два пальці до її очей, збираючись вибити очі, і просичала: "Мовчи, бандерівко, і не рипайся, тобі той одяг вже не потрібний, тебе все одно вб'ють, бо ти ворог радянського народу, а як будеш добиватися або комусь жалітись, ми тобі очі виколемо або горло переріжемо. Як комусь писнеш — май це на увазі". Після того підійшла до полонянки старша жінка і промовила: "Доню, я тобі допоможу встати, підеш коло мене ляжеш, бо лежиш на голій холодній долівці". Вона допомогла покаліченій піднятися на ноги, завела її під стіну, поклала її рядом коло себе на розстеленому рядні. Мала в глиняному глечику воду, вмочила кінчик хустини у воду, легенько витерла побиті скривавлені губи та обличчя, а потім піднесла глечик з водою до уст мордованої, і та з великою жадобою стала пити холодну воду. "Пий, доню, я ще принесу, нас поженуть прибирати подвір'я, і я принесу свіжої води".

Невільниця ковтала воду помаленьку, бо кровоточили побиті ясна, губи, язик, в роті позасихали грудки крові і через побите горло з болем проходила життєдайна рідина. "Дуже дякую, тьотю, ви добра жінка", — з тяжким болем та сльозами на очах сказала полонянка. Милосердна жінка поклала під голову потерпілої клунок і накрила її хусткою.

Через деякий час змордована поринула з глибокий тривожний сон, час від часу з її побитих грудей та горла виривався глибокий стогін, тіло здригалося від різкого болю, а покалічені уста шептали уривками щось недоспіване чи нерозка-зане, а може, її думки витали там, де вона стала на шлях нерівної визвольної боротьби проти смертельних ненависних ворогів нашого народу.

Та це був не справжній сон, це тільки здавалось, що вона спить. Побиті опухлі повіки, тяжкі, як свинець, закрили очі, якщо виникала потреба дивитись, то треба було їх піднімати руками, та й все покалічене тіло налилось болючим тягарем і при найменшому рухові нестерпно боліло, руки та ноги дерев'яніли, не можна було вільно володіти ними, не слухались побиті члени — надто багато ударів завдали озвірілі чекісти, зганяючи свою тваринну лють та ідеологічну ненависть не на полі бою, де треба помірятись з ворогом силою, а над замкненою в клітці безборонною, беззахисною невинною жінкою. Тамуючи нестерпний біль, лежала вона нерухомо з заплющеними очима, не слухаючи, що діється в камері. Пам'ять попровадила її в отчий край, на нескорену Волинь, в Лановеччину, де побачила світ і де з молоком матері всмоктала незрадиму любов до своєї другої матері — такої ж самої дорогої, любої та закутої в кайдани неньки-України.

В селі Ванжулові проводився вишкіл підпільних активістів ОУН. В господарстві патріота підпільного руху в садку, під горою розставили столи, і інструктор навчав сільських хлопців з усього району тактики підпільної боротьби. Курсанти були підібрані сіткою ОУН і були такі, які зарекомендували себе з найкращого боку, віддані справі відновлення української державності, їх було багато, і їм треба було створити відповідні умови, тому-то сільським активістам ОУН треба було заготувати продукти харчування, організувати нічліг, а жіночій сітці треба було назбирати по селі столового посуду, приготувати триразове харчування, щоденно напекти хліба, помити посуд і взагалі підтримувати чистоту і порядок, окрім того, забезпечити зв'язок та охорону від раптового нападу ворогів. Дівчину запросили чергувати з іншими подругами на кухні, роздавати сніданки, обіди та вечері.

Сільській дівчині перший раз в житті довелося бути в молодечій компанії, де курсанти один від другого кращий; кожний старався гарно і вишукано заговорити, пожартувати, щось приємне запропонувати, чимось на себе звернути увагу, — і всі молоді, вродливі, прагнуть чимось подобатись, завести знайомство, а вона встидається, рум'янець пече обличчя, не знає, куди діти очі, боїться щось не до ладу сказати. Вона найгарніша серед своїх подруг і тому привертає до себе найбільшу увагу курсантів. Кілька десятків очей милувались її дівочим станом, пожадливі молодечі погляди, зітхання, шляхетні жарти, багатообіцяючі зауваги та пропозиції збивали дівчину з пантелику. Вона розносила страви на столи і не вміла чи не встигала відповідати кожному, а ті, в свою чергу, старалися собі завоювати увагу чи прихильність, щоби мати надію на інтимні розмови в майбутньому. Але найгірше було попереду, бо після вечері знаходилось багато залицяльників відпроваджувати додому, доводилось користатися іншим ходом, бо не до любовних романів було в той час.

Досмертну жалобу і печаль принесли в її родину німецькі завойовники, бо під час одного з набігів в село Ванжулів вони вбили її батька. Окупанти стріляли по всіх, хто не встиг заховатися або втекти з села, бо не скорилися і не схилили голови перед нападниками горді волиняки і на кривавий режим відповіли мовою зброї. Нескорена Волинь запалила смолоскип відродження державності, розбудила приспаний десятиліттями відвічний дух невмирущої нації, здивувала світ легендарною козацькою звитягою, створила повстанську армію без держави, вписала золотими літерами нову сторінку національно-визвольної боротьби в історію України, а вірні сини і дочки вели нерівну визвольну боротьбу проти двох великих світових імперій — гітлерівського III рейху та більшовицької тюрми народів. Не було ніякої вістки і про брата Йосипа, якого перед початком війни мобілізували в Червону армію. Війна точилася на східному фронті, і часто через Волинь німці гнали великі колони полонених, то мама завжди старалася дізнатися, коли і куди гнатимуть окупанти полонених, і була готова бігти на край світу, щоби переконатись, чи нема там її сина. Завжди брала з собою клунок з харчами і, якщо не знайшла сина, кидала харчі голодним полоненим, а сама зі смутком і печаллю в серці верталася додому, ночами не могла заснути і в тривозі та молитвах просила Всевишнього життя для своєї дитини.

Тож не одну гірку вдовину сльозу пролила, не одну ніч не доспала по втраті мужа та в невідомості про долю сина. Залишились дві жінки на господарстві, робили чоловічу та жіночу роботу, та ще й викроювали час допомагати підпіллю вночі, бо вся підпільна праця провадилась ночами, все робилося таємно, щоби не стало відомо ворогам, бо окупанти жорстоко розправлялися. Обидві порались по господарству і після вщент заповненого всякими клопотами дня пізно ввечері лягали спочивати, призиваючи Небесного Творця допомогти їм подолати всі життєві труднощі, які важким тягарем лягли на тендітні плечі не пристосованих до воєнного часу жінок. Без господаря в хаті чи по господарству впоратись було не так легко.

Кілька днів підряд падав дощ. Пізно вночі зв'язковий привів підпільного пропагандиста, і його терміново треба було відпровадити в село Оришківці. Наша героїня поспіхом одяглася, бо якщо це терміново, то не повинно бути ні в чому затримки — такий закон підпільної тактики ОУН. Вийпіли з хати на двір, падає дощ, пропагандист ввічливо вибачається і просить взяти його під руку, бо в нього дуже поганий зір і він вночі майже не бачить. Не важко було здогадатись, де той повстанець втратив зір — чи в Березі Картузькій, де наших політв'язнів польська дефензива мочила по коліна в холодній воді, чи "славні" дзержинці в підземеллях ЧК застосовували нелюдські тортури, чи гестапівські кати-косто-ломи нівечили голови нескореним нащадкам скіфів. Дівчина зніяковіла, але, подумавши, взяла його під руку, і обоє вирушили в глуху ніч. Дуже тяжка ця подорож, бо всюди темрява, нерівні польові дороги та стежки, часто в пітьмі спотикались, одне одного оббризкували грязюкою, намок одяг, промокло взуття — по цих дорогах навіть за доброї погоди не легко йшлося — а тут розмокла земля прилипає до взуття, весь час треба спостерігати за дорогою, щоби не заблудитися, та й іти треба мовчки, за всім спостерігати, прислуховувати-ся, чи нема чогось підозрілого.

Зайшли без пригод до села, а там навіть собаки не гавкають — поховались від дощу. Дівчина віднайшла в темряві хату, де знаходився зв'язок, оглянула кругом, чи нема чогось підозрілого, бо сюди прийшла не вперше, а потім підійшла до вікна, теж не до найближчого, а до того, що визначене заздалегідь, постукала в шибку умовними легенькими ударами один раз, а оскільки ніхто не відзивався, постукала вдруге. Щось там зашаруділо в хаті, з'явилась у просвіті вікна голова і запитала: "Хто там?" Дівчина відповіла: "Свої", — а після того сказала кличку-пароль. Через кілька хвилин хатні двері відчинилися, і нічних гостей, промоклих до нитки, змучених дорогою, запросили до хати. Завішали вікно ряднами і засвітили каганець. Наша зв'язкова передала повстанського пропагандиста своїй подрузі, а сама, перекинувшись кількома словами і не прийнявши запрошення дочекатися в хаті світанку, пішла в ніч, прямуючи тією самою дорогою додому, щоби встигнути до ранку добратися назад, щоби ніхто із сусідів не бачив, куди ходила в ніч.

Скільки-то треба було мужності чоловікові в літах ночами переходити з одного району в другий, виступати перед вояками, перед боївками, перед працівниками підпільної мережі ОУН, перед юнацтвом та жіноцтвом. В підпіллі це називалося "відправа". Такі заходи були вкрай необхідні, бо підпільний актив був теж своєрідним розповсюджувачем ідеї незалежності, вони перебували безпосередньо в масах і мусили, ідейно підготовлені, вести за собою патріотів на визвольну боротьбу з ворогами. Пропагандистів було мало, і тому підпілля їх особливо пильно охороняло. А скільки-то кілометрів пішки треба було пройти, на ходу готувати виступи, десь діставати свіжу інформацію, орієнтуватися в складній військовій обстановці і своїми емоційними промовами запалювати серця бійців священним вогнем ненависті до наших поневолювачів.

У нашому підпіллі мало було повстанців-пропагандистів, але тих, що були, варто було послухати, бо це були ті, хто якимось чудом вирвався з пазурів окупантів, утік з-під шибениці, вижив, посічений ворожими кулями і простромлений багнетами ворогів. Вони дуже добре знали ціну волі, ціну незалежності і старалися передати слухачам віру в перемогу, поклик до бою за святу справу — тим всім, хто став на шлях визвольної боротьби. Вони не мали навіть запасного одягу чи взуття, а жили як Христові апостоли — ті, яких Христос посилав проповідувати Святе Євангеліє і яким казав: "Не беріть з собою нічого, ані торби, ані грошей". Так само і наші підпільні апостоли не мали коло себе нічого, а жили тим, що їм давали щирі патріоти українського відродження.

...Ішла додому з полегшенням, немовби тягар звалився з плечей, бо хоча погода і не змінилася, але настрій був кращий. Завдання виконане, легше було на душі; тепер тільки скоріше добратися додому та трохи поспати, відпочити, бо завтра чекають труднощі по господарству. Різноманітні думки заполонили голову, згадувались недавні події; думала про маму, що десь не спить, чекає на неї, молиться Богу, щоби все було гаразд, та й гордиться, яка дочка в неї відважна, бо не кожний чоловік відважиться в таку негоду, серед глухої ночі полями піти на чуже село — одна-однісінь-ка, в непроглядній темряві, відважно крокує по розмоклій дорозі. А душею бажала якнайскоріше опинитись в чистій теплій постелі і в молодечому міцному сні забути про всі щоденні труднощі.

Тішилася думкою, що переборола страх, і самій було дивно, що за всяких обставин, в усяку пору дня і ночі, по наказу несе естафету терміново, чи, як в ті часи писалося на естафеті, "Алярм" — це означало, що естафету треба без затримки нести за адресою, відомою тільки зв'язковим. Було багато випадків, що треба було переводити боївки, то з ними було безпечно, бо вояки були озброєні — з ними хоч у вогонь чи воду. Траплялося, що і відділи УПА треба було переводити на другі села, куди пролягав їх маршрут, часто по лінії зв'язку курсували керівники жіночого підпілля, що організовували або контролювали жіночу сітку ОУН, то з такими залюбки йшлося, бо всю дорогу про щось говорили, ділилися думками, тривогами, згадували коханих, будували плани на майбутнє — і так час скоро минав, здавалося, що і дорога якась коротша.

Цієї ночі вже була добре втомлена, помалу йшла дорогою, заглиблена в свої думки, і нараз зовсім близько почула тупіт кінських копит, інстинктивно кинулась бігти в сторону, щоб зникнути в темряві, та далеко не вдалося відбігти, бо коні скоро наближались, а бігти не можна було. До взуття поналипало на ріллі багато болота, і не було змоги швидко рухатися. Взуття так засмоктувала розмокла рілля, що воно залишалося в болоті, а ноги витягались. Вона побачила силуети кількох верхівців, що невпинно наближались. Далі вже сенсу не було втікати, бо перший верхівець побачив її, відразу ж повернув коня і погнав до неї. Вона стояла як укопана, і через її уяву промигтіло багато варіантів того, що робити. Верхівець, не доїжджаючи, направив на неї зброю і гукнув: "Стій, хто іде!" Вона відповіла: "Свій". Верхівець під'їхав ближче і спитав: "Хто ти і куди ти йдеш?" Вона відповіла: "Вертаюся додому". Більше по голосу, ніж по постаті, верхівець упізнав її, бо він багато разів був на зв'язку у Ванжулові і знав її особисто.

Тим часом до них під'їхала решта повстанців, і старший запитав: "Друже Лебідь, хто там?" Стрілець Лебідь відрапортував: " Друже командир, це наша подруга-зв'язкова з Ванжулова іде з завдання додому", — а потім звернувся до зв'язкової: "Подруго, ви не боїтеся?" Вона відповіла: "Ні". Лебідь продовжував: "Ми їдемо з Ванжулова, дорога вільна, нікого не стрічали, сміло ідіть додому, а нам ніколи, ми спішимо. До побачення!" — повернули коней на дорогу, і темна ніч поглинула безстрашних лицарів нескореної Волині.

Нервова напруга спала, але вона не могла простити собі, що дала волю спогадам, не прислуховувалась до нічних звуків, а то можна було здалека почути, що їдуть коні, бо ж тупіт і чалапання чути було здалека. Вийшла на дорогу і, вдивляючись в нічну темряву, щоби не збитися з дороги, пішла в напрямі до Ванжулова. Хоча народилася в селі, але ночами не доводилося ходити, бо ж таки дівчина — як десь вже підлітком гралася з подругами до темної ночі, то мама виходила і кликала: "Доню, іди вже до хати, бо вже темно, ще, не дай Боже, чогось настрашишся або щось привидиться тобі, то я ще буду мати клопіт водити тебе по знахарях". Та нагрянула несподівано війна, закрутилася диявольська машина масового нищення народу, настало пекло. Було спершу червоне безбожне, душогубне, за два роки знищило мільйон мешканців Західної України, а потому настало коричневе християнське пекло — гітлерівська армія носила на пряжках напис: "З нами Бог!" — а хто був не з ними, того після звірячої розправи спалювали в газових камерах, а попелом удобрювали землю над Рейном.

До червоного пекла мобілізували старшого брата Йосипа, щоби він відстояв "серце Родіни" Москву, а коричневе пекло вбило її батька Микиту, бо не хотів допомагати зайдам завойовувати "Лєбенсраум" — життєвий простір на сході для німців. І така доля спіткала майже кожну родину. Почалося ходіння по муках волинських ратаїв, що ще не встигли як слід подобудовувати свої хутори, не встигли довести перевагу хутірної системи, бо перешкодила війна. Зайди почали по-своєму господарювати, молодих ловили і насильно вивозили на каторжні роботи до Німеччини та під англійські бомби, а старі повинні були вести добру господарку, а все вирощене та вигодоване треба було здавати окупантам. Хто відважувався щось узяти для своєї потреби, то за той гріх попадав у концтабір або в газову камеру. Такий стан речей не влаштовував гордих волелюбних волиняків, і там, де війна залишила зброю, вони її підбирали, озброювались і почали з окупантами боротьбу не на життя, а на смерть. У селі Ванжулів господарство Микити Твердинюка знаходилось далеченько від головної сільської дороги, під горою. Рядом поле та яруги, велика хата, хліви, стодола та садок. В 1942 р. для станиці ОУН в зв'язку з тим, що формувалася УПА, виникла потреба мати надійний зв'язок і надійне приміщення, хату — тож активісти попросили Твердинюка посприяти в тому, і він, як щирий українець — прихильник відродження української державності, дав на це згоду. Таким чином, тут почали збиратися активісти ОУН на всякі організаційні засідання при затемнених замаскованих вікнах, і сюди і вдень, і вночі приходили і відходили зв'язкові, несучи по лініях зв'язку підпільну пошту — естафети, писані провідниками та командирами сотень на цигарковому тонесенькому папері, складені в пакетик якнайменшого формату для того, щоби можна його сховати десь в рубець одягу чи в якесь потаємне місце взуття. А зв'язкові дівчата прилаштувались заплітати пакетик у коси. Зрештою, зв'язкові кожний на свій смак ховали естафету в потаємне і зручне місце, щоб у хвилину небезпеки можна було скоро дістати і, якщо неможливо надійніше переховати, то або непомітно викинути, або знищити чи з'їсти, щоби ця пошта не попала в руки ворогів. Цей малесенький пакетик був з одного боку запечатаний сургучем, а на другому боці було написане псев-до провідника або командира, хто повинен його одержати. Цей метод, перевірений роками, діяв безвідмовно.

Підпільний інструктор часто збирав на відправу зв'язкових, ознайомлював їх, вчив-навчав цьому хитрому і надійному ремеслу. Система діяла по всій Західній Україні від часу заснування ОУН. Цю небезпечну підпільну і дуже відповідальну працю запропонував нашій героїні станичний, її познайомили із зв'язковими сусідніх сіл, які вже працювали — треба було добре знати в обличчя кожну зв'язкову чи зв'язкового, знати хату, куди треба зайти чи когось привести, кличку — і ще, крім того, добре придуману легенду, на випадок, якщо би попастись до рук ворогів. Літом і вдень не було проблем, а як дійшло, що треба йти вночі на друге село 6—8 км, тоді стало страшно, бо то не кожен юнак відважиться, а іти треба, бо наказ, і цей обов'язок на себе брали добровільно. Треба було за всяку ціну перебороти страх, та й не один раз маршрут тривав цілу ніч, і вже не було часу відпочивати — набиратися сил, а своє господарство теж треба було пильнувати, бо це було головне джерело існування. Ось так помалу, з трепетом, з напруженою до краю психікою, мирячись із примхами погоди, з негараздами та труднощами вдома, треба було за всяку ціну перебороти в собі боягузтво і звикнути до нічних подорожей. Наші дівчата та юнаки добровільно відмовлялися від радощів щоденного життя, позбавляли себе товариських вечорів з забавами, веселощами та розвагами, а посвячували себе служінню Великому Чину, найвищій ідеї поневоленого народу — боротьбі за створення Української Держави.

Згадувала, як одного разу пізно веосени — вже сніг накрив землю, вечорами примерзало і все вкривалося інеєм, хоч удень була відлига — треба було терміново занести естафету в сусіднє село, Москалівку. Заховала естафету в надійне потаємне місце і вирушила в дорогу. Минула своє село і вийшла в поле, — і здавалося, що опинилася не знати де. Всі кущі та кущики, малі і великі, лопухи та будяки, висо-коростучі посохлі трави — все в інеї і здалека нагадувало якісь примарні, химерні силуети людей, звірів, будівель та чогось неіснуючого, такого, чого нема в природі. Страх огортав підходити до такого казкового силуету, бо уява малювала якусь фантастичну істоту, одну за іншою, одну на другу не схожу. А дівчина одна-однісінька серед ночі, в полі, в оточенні чудернацьких силуетів, що лякали своєю неприродністю, вражали своєю страхітливою формою, досі не баченими прозорими відтінками та візерунками.

Але вона ішла вперед, як заворожена тими дивними видіннями, а ті силуети рухалися від вітру, немов оживали, гойдались, і здавалося, що воно все живе. Це лякало, але перемагало прагнення йти тільки вперед, бо то була та сама дорога, якою вже не вперше доводилося ходити. Іній створив фантастичні картини примар, що заставляли в перші хвилини здригатись, по спині пробігав неприємний холодок, а при наближенні до наступного куща чи великого скупчення бур'янів знову поставав якийсь новий загадковий силует, що навіював інше страхітливе враження. Півкілометра здавалися вічністю. За якийсь час трохи привикла до тих витворів природи, переконалася, що вони не такі страшні, і відважно долала відстань. Але скільки страху з'їла, скільки нервів коштувало перебороти в собі боягузтво, якому не було місця в підпіллі ОУН та лавах УПА — це була би ганьба перед друзями. Хотілося чи не хотілося, а мусила пройти і це випробування на міцність, цей атестат на зрілість.

Назад додому поверталася урівноважена, вже ті химерні силуети, витвори природи не викликали страху, бо по дорозі попалася палиця, і, коли її взяла і збивала з тих чудернацьких химер іній, то вони ставали нормальними кущами чи будяками, не тими, що викликали на початку подорожі страх. Віднести естафету на друге село на зв'язок було завданням відповідальним і завжди пов'язаним з ризиком і всякими випадковими обставинами, які можуть статися в дорозі, бо час воєнний — постійної загрози нема, але раптом можуть з'явитися німці чи більшовицькі партизани, і вже є халепа, що не раз коштувала життя зв'язковим.

Окрім естафет, треба було виконувати і інші завдання, пов'язані з підпільною діяльністю. Прийшов наказ заготувати перев'язочні матеріали для поранених вояків. Тож треба було ходити по хатах сільських заможніших господарів і випрошувати все, підходяще для перев'язки. Марлі чи бинта в ті часи в селах ніхто не мав, то дівчата-зв'язкові випрошували старі полотняні домоткані сорочки, які вже відслужили свій строк. Сорочки були, як правило, з тонкої льняної пряжі, за довший час вони зношувалися, від частого прання робилися м'які і розпушені — то з них дівчата ножицями різали смужками стрічки, а щоб вони були трохи довші, їх зшивали, ще раз прали, дуже добре прасували, змотували в пакетики і обшивали міцнішою тканиною. Коли вдавалося заготувати достатню кількість пакетиків, їх відносили на станицю, а вже звідти станичний по зв'язках відсилав у сотню чи курінь.

У 1943 р. в селі Молотків на Лановеччині зав'язався бій між відділом УПА та німцями, яких приїхало багато на автомашинах та підводах. Сили були нерівні, і наші змушені були відступити перед переважаючими силами ворогів. Німці оточили село і всіх мешканців, і старих, і немовлят, зігнали до церкви, а решту — в стодоли. Багатьох селян вбили або спалили живцем там, де позаганяли, також спалили дотла всі оселі. З того бою привезли трьох тяжкопоранених повстанців. В поспіху не можна було надати їм першої медичної допомоги, то по дорозі вони порвали на собі натільну білизну і перев'язали рани хто як міг. У Ванжулові була дівчина, яка проходила підпільний курс медичних сестер Українського Червоного Хреста. В селі не було в той час медичного пункту, тож поранених помістили в господарській хаті, і санітарка попромивала рани, поперев'язувала, а станичний алярмово дав запит у районний Провід, що далі робити з пораненими, де їх розташувати і кому лікувати, бо в підпіллі лікарів було дуже мало. Тим часом треба було створити для поранених можливі умови, подумати про висококалорійне харчування — тож знову дівчата-зв'язкові повинні були, переборюючи сором'язливість, ходити по заможніших господарях і збирати м'ясо, молоко, масло, мед, яйця для поранених, щоби якомога скоріше поставити їх на ноги. Також для них треба було організувати заміну натільної білизни та інших побутових речей щоденного вжитку, бо не всі вояки мали все необхідне — часто було так, що однією бритвою брилися кілька десятків вояків. Так само було з милом та іншими речами, бо їх не можна було ніде дістати, хіба відвоювати у ворогів. Якщо це були німці, то у них було все до найменших дрібниць, а у більшовицьких партизанів можна було взяти тільки зброю, бо цього у них було вдосталь. А щодо побутових речей, то вони не мали нічого, при зустрічі з ними складалося враження, що то ватага лісових бродяг — зарослі, немиті, обірвані. Одні тільки політруки та комісари вирізнялися з-поміж них, "люди з чистою совістю", як вони самі про себе говорили. Фактично вони були послані на західноукраїнські землі штабом партизанського руху в Москві не для боротьби з німецькими окупантами, а для ліквідації УПА і своїми провокаційними діями завдали величезної шкоди Західній Україні, спричинились до руїни багатьох сіл і осель, а також до вбивств тисяч людей цивільного населення і вояків УПА.

 

(Розділ не закінчений)

Розділ XIII (окремий)

ВИБРАНІ ПРОМОВИ

МОЯ МАТІНКА-УКРАЇHА

Моя люба Україно, матінко рідна, яка ти прекрасна, яка ти люба моєму серцю. Як ми любили тебе в юності, як ти чарувала нас загадковим відгомоном минулих історичних століть, овіяних легендами, оспіваних в козацьких думах, стрілецьких піснях, в повстанських, на марші створених, в коротких боях обпалених співанках, в яких прославляли тебе твої вірні сини та дочки як матір незрадливу, як неньку дорогу, як матінку любу і прекрасну. Ти нам життя дала, ти нас злеліяла, ти нас напоїла чарами дрімучих карпатських лісів, духмяним леготом наддніпрянських степів, сріблястими туманами волинських озер, тихим дзюркотом поліських річок, суховіями донецьких степів, безхмарним небом чорноморського півдня та життєдайним хлібним запахом Поділля. Ми доклали нелюдських зусиль, щоби звільнити тебе, Україно, з невольничого ярма, щоби скинути з тебе тяжкі кайдани, щоби зняти з тебе ганьбу неволі, щоби ти встала з колін, щоби усміхнулась ласкаво до своїх синів та дочок благотворною життєдайною усмішкою, щоби прояснилося твоє згорьоване чоло, щоби запалали радістю і любов'ю твої очі.

Та не вистачило в нас сил, щоби подолати твоїх диких лютих ворогів, бо нас було мало, а їх — незліченні полчища топтали своїми брудними ногами твоє шляхетне тіло. На кожного повстанця наступали до зубів озброєні, добре вишколені кілька десятків озвірілих і кровожерливих більшовицьких людоїдів, яких століттями навчали московські колонізатори грабувати, ґвалтувати, вбивати, русифікувати сусідні народи. Проти такої численної дикої більшовицької орди не могла встояти УПА, хоча нерівна кривава і жорстока боротьба ОУН-УПА тривала вісім років. Вісім років Західна Україна платила за волю своїми діточками, найкращим цвітом, кров'ю свого серця, гордістю нації. Одних, кого не вбила німецька куля, тих спалили в газових камерах, кого не вбила черга з "дегтяра", той пройшов нелюдські тортури в підземеллях НКВС, був засуджений на каторжні роботи і помандрував невольничими тернистими шляхами в дику тундру Заполяр'я. За колючим дротом, в пеклі сталінських концтаборів ми не забували, хто ми, чиї ми сини, яких батьків, а продовжували нещадну боротьбу проти найзапеклішого ворога людства — червоної диявольської тиранії, якій назва Радянський Союз.

Ми поступово розхитували підвалини жорстокої імперії страйками, протестами, диверсіями та всіма іншими доступними нам засобами руйнування, включаючи пропаганду. За це ми платили дуже дорого. Нами заповняли примусові психіатричні лікарні, так звані централки, штрафні тюрми з неймовірно жорстоким режимом і побутовими умовами, на холоді і голоді, стараючись таким чином зламати непокору, бунтівний дух, вирвати з наших сердець віру в перемогу, віру і надію в те, що Україна воскресне, встане з небуття, возвістить світові гомоном Софійських дзвонів, що вона є і буде, і що волею і звитягою своїх синів і дочок відродиться з руїни і займе гідне та достойне місце в колі вільних народів. За колючим дротом, у "психушках" та "централках", у тундрі й тайзі ти, наша ненько Україно, додавала нам сили, терпіння, витривалості в нелюдських страхітливих умови-нах, де топтали людську гідність нащадки московських тиранів. Ми мусили вистояти, не схибити, не зламатись, не вагатись, бо ми з материнським молоком всмоктали в свої серця незрадливу любов до тебе, пресвята, до тебе, єдина і незамінна, до тебе, страждуща і непокірлива, всепрощаюча, осоромлена і знекровлена, але здатна зігрівати нас, своїх діточок, материнським животворним теплом, зігрівати наші, часом збайдужілі, серця, заповняти наше єство любов'ю і непохитністю в боротьбі за Володимирів тризуб, вірою в справедливість нашого святого синівського обов'язку відродити державність, надією створити грядущим поколінням нашим омріяну незалежність, волю, соборність та добробут.

Будні за колючим дротом супроводжувались виснажливою каторжною працею, глумом та збиткуванням табірних посіпак, прислужників та запопадливих виконавців фізичного нищення нашого народу. На кожному кроці нас звинувачували у зраді більшовицької батьківщини, яка настільки "гуманна", що нас усіх не повбивали, а дозволили нам жити за колючим дротом, насолоджуватись всіма "благами" червоного комуно-більшовицького "раю" і чесною та самовідданою працею спокутувати свою нібито непрощенну провину перед "радянською батьківщиною". Боже всюдисущий, тільки Ти один відаєш, яку ганьбу неволі ми пережили, як нас мучили неперевершені кремлівські майстри кривавих справ та деградовані злочинці — вихованці Сталіна та Берії. Як глумливо і з презирством нас схрещували і буржуазними націоналістами, і бандитами, западниками, петлюрівцями, бандерівцями, німецькими союзниками та безчисленними прізвиськами, щоби нас зганьбити, осоромити, викликати до нас ненависть інших народів, спотворити, сфальшувати, перекрутити нашу визвольну боротьбу, спробувати довести, що УПА — це банда, купка зрадників та запроданців. Роками нас шельмували, зневажали, принижували, глумилися над нами тільки за те, що ми тебе, рідна Україно, любили, що в наших серцях горів священний вогонь ненависті до твоїх лютих ворогів, що ми, твої діти, боронили нашу рідну землю, що ми бажали свободи і незалежності для тебе, наша ненько, для тебе, наш народе, і за цю самопосвяту ми були переслідувані, осквернені, оббріхані, мордовані фізично і психічно.

Нас багато залишилося навічно лежати в чужій землі, в могилах без хрестів, захоронених як худоба, без панахиди і священиків, без заупокійних молитв та надгробних ридань рідних. З надзвичайною жорстокістю, садизмом та нелюдськими тортурами, перед якими бліднуть інквізиції середньовіччя, зі злобою та ненавистю мучили та мордували помічники червоного диявола вояків УПА. На нас оскаженілі червоні упирі виливали більшовицьку гадючу отруту, бо для сатанинської імперії ми були особливими, надзвичайними та страшними ворогами, бо ми замахнулись на кремлівську святая святих, заговорили мовою зброї, що ми не бажаємо бути підніжками Москви, силою зброї хочемо вирвати Україну з московських кайданів, створити свою незалежну державу і жити вільно в колі народів світу.

В найтяжчі хвилини нашого мученицького буття, тоді, як здавалося, що нема шансу вижити, ми звертались до тебе, наша велична матінко Україно, за підтримкою, за порадою та розрадою. Ми не чекали від тебе чуда чи підбадьорюючої ласкавої усмішки, бо знали, що ти і сама в смутку та скорботі, а твою благословенну божественну постать заслонила, обкутала непроглядна північна темрява московська, темрява, яка оповивала нашу рідну землю багато десятиліть, щоби наш народ не бачив іншого світла, окрім червоних кривавих зірок Кремля. Ці зірки своїми отруйними променями вбивали, руйнували свідомість нашої нації, витравлювали пам'ять про минуле нашого народу, бо ця пам'ять, яка передавалася з покоління в покоління, світила, як вранішня зоря на світанковому небозводі, нагадуючи підростаючим поколінням про синівський святий обов'язок докласти всіх зусиль, щоби відновити омріяну багатьма поколіннями наших славних предків Українську Незалежну Соборну Державу.

Україно, мій раю земний, не всім нам, воякам, всміхнулася доля вернутись до Тебе, милуватися Тобою, Твоєю земною красою, вдихати Тебе і, якщо би була потреба, то ще раз боротись за Твою волю, ще раз пройти всі круги кривавого сталінського пекла за колючим дротом, тільки щоби Ти була, щоби Ти наповнювала наші серця гордістю за те, що ми Твої діти, Твої квіти, Твої оборонці, готові в кожну мить заступити Тебе своїми грудьми, бо Ти для нас найдорожча, і ми в своїх молитвах звертались до Небесного Творця, прохаючи в нього життя, щоб уклонитись Тобі, щоби повернутись до Тебе, наша ненько, поцілувати ту святу землю, яку ми боронили, не жаліючи життя, щоб уклонитися могилам наших предків, наших бойових побратимів, могилам невідомих лицарів волі і честі, що пішли в безсмертя, залишаючи незаповнену героїчну сторінку восьмилітньої боротьби на спомин та на приклад прийдешнім поколінням.

Не судилося нам любуватися рідною природою, традиціями, духовною спадщиною, бо ми не народились плазувати, не могли терпіти чужинецького ненависного ярма і за те, будучи переможеними, мусили по несправедливих, негуманних правах деспотичної Москви коритися, животіти на межі життя і смерті по ведмежих закутках кривавої імперії. Хоч би куди нас доля закидала, ми, свідомо чи несвідомо, порівнювали наш прекрасний край, наші чудові краєвиди, нашу надзвичайну природу з чужими краями. Господи, та це ж як небо і земля — така величезна різниця, і тут завжди пригадувались Шевченкові слова, які він написав у засланні в диких степах Казахстану: "І тут степи, і там степи, та тут не такії, руді, руді, аж червоні, а там голубії". Матінко наша рідненька, та ж нема ніде в світі такої краси, як у нас, нема такого голубого неба, нема таких гаїв, лісів, дібров, річок та озер — і все це квітує, і все це пахуче, п'янке, калейдоскоп кольорів, пташиний щебет, різноманітні плоди — не можна зору відвести від цього дива, від цієї краси, а ми раніше цього нічого не бачили, не звертали уваги, а там, на чужині, все це пригадалось, все повернулось у свідомості, і невимовна туга стискала серце — чому ж ми були такі неуважні, чому ми не насолоджувались тим дивом з див, подарунком від Бога, не жили благами, на які така щедра наша мила Україна.

В неволі Ти приходила до нас щоночі. У наших снах ми бачили всі ті величні, чудесні краєвиди, ми ходили любуватись ними, ми жили в тій надзвичайній чудо-красі, і було невимовно тяжко, боляче і прикро, коли ми прокидались і дивовижні сни зникали, це повторювалось, і ми жили половинчасте — половина в цім реальнім проклятім пеклі за колючим дротом, а половина — у снах, у цій чудо-красі, у велично незрівнянній любій Україні. Моя Україно, скорботна і печальна, давно вже не було веселості на твоєму шляхетному обличчі, бо Ти була століттями в ганебній неволі, на Твоїх руках і ногах волочилися невольничі пута, а голова у терновому вінку — тільки ореол нескореного духу підкреслював Твою життєдайну силу. Твоя краса і невичерпні багатства притягували до тебе, як магнітом, наших сусі-дів-завойовників, і вони захоплювали наш край і топтали все, що для нас було любе, дороге і святе, — вікові традиції, мову, духовність, культуру, а нас заковували в кайдани, позбавляли нас слова і вільної думки, не рахуючись з нами як людьми, прагнучи зробити нас безсловесним бидлом, перетворювали нас на без'язиких невільників і батогом примушували нас створювати для них казкові багатства, а хто чинив опір, тих нещадно мучили, заповнювали ними в'язниці, холодом, голодом і нелюдськими знущаннями поступово допроваджували до могили.

Україно наша люба, Ти вічно жива, Тебе не змогли знищити найжорстокіші кати, найкривавіші тирани, бо ти була, є і будеш, а ми, Твої вірні сини і дочки, будемо завжди стояти на сторожі та обороні землі нашої, а як настане потреба — то і голови свої зложимо на олтар незалежності, щоби бути вічно в Тобі, щоби бути часточкою Тебе, славити Тебе, гордитись Тобою і вічно жити в Тобі, бо Ти пресвята, все наше життя ти зогріваєш наші серця незгасаючою любов'ю, моя Україно!

ПРОМОВА НА ВІДКРИТТІ ПАМ'ЯТНИКА ПОЛЕГЛИМ ВОЇНАМ УПА

Подорожній, зупинись на мить біля цього пам'ятника, не проходь мимо, не віддавши, хоч подумки, шани тим, які окропили цей клаптик нашої благословенної землі своєю невинною кров'ю. Сьогодні ми тут зібралися, щоби вшанувати їхню пам'ять добрим словом та щирою молитвою, бо, окрім цього, ми не маємо що їм дати, а вони за нас віддали все, що мали найдорожчого, — своє життя, а своєю смертю пішли у вічність. Поки буде жити наш народ на цій землі, він повинен вічно пам'ятати про своїх синів та дочок, героїв-мучени-ків, безстрашних борців за волю України. Щоби не було свідків кривавого бандитського злочину, наші ненависні запеклі вороги захоронювали невинних жертв під покровом нічної темряви, сподіваючись таким чином затерти, заховати, замаскувати сліди жорстокої нелюдської розправи над синами та дочками українського народу, які боролися не на життя, а на смерть з окупантами нашої землі в лавах УПА.

Ніколи не загояться криваві рани, що їх завдали нам наші люті кати. Ці рани будуть кровоточити і нагадувати нам про ті грізні, повні завзяття і відваги роки, про тих завзятих, відважних, повних самопосвяти лицарів-героїв, які у вогні національно-визвольних змагань не похитнулись, не здригнулись перед лицем видимої смерті, а сміливо зі зброєю в руках змагалися з чужинецькими завойовниками землі української, змагалися, щоби вогонь безсмертя нашої нації не згасав, а щоби розгорався та запалював до боротьби за свободу прийдешні покоління.

Ми прийшли поклонитися їм не просто як покійникам, а як символам невмирущості і незалежності, як символам відвічного нескореного і незламного духу нашого народу. Вони не схилили свої голови перед дикими окупантами, вони не стали на коліна, їх не зламали ані тюрми, ані кайдани загарбників землі української. Вони розмовляли з ворогами мовою зброї, яку одержали з рук нації, і вони цю зброю не осоромили, і прийдешнім поколінням передали свої імена, вкриті безсмертям і славою. Вони буття української нації ставили вище свого життя. Герої, яким ми прийшли поклонитися, не мали змоги доторкнутися до України як держави, бо її тоді ще не було і за неї треба було боротися, але вони вірили, що вона буде, що воскресне, встане з небуття, скине зі своїх рук та ніг залізні окови, помолиться, вмиє криваві рани в Дніпрі-Славуті, збере під свої шати вірних синів та дочок, зігріє їх своїм життєдайним теплом і займе належне і гідне місце в колі вільних народів світу.

Пам'ятаймо і передаймо прийдешнім поколінням, що на цім місці похоронені спотворені, постріляні, поламані, покалічені останки героїв-членів ОУН та вояків УПА, яких наша рідна матінка-земля прийняла в своє лоно, бо в їх серцях горів вогонь священної ненависті до наших ворогів і гаряча незгасна любов до рідного краю і свого народу. Щасливі ті, хто своєю кров'ю засвідчив свою любов до рідного краю.

Вічна слава героям, котрі віддали своє життя в боротьбі за волю України! Слава Україні!

ПРОМОВА НА ПОСВЯЧЕННЯ ОБЕЛІСКА ПОЛЕГЛИМ УКРАЇНСЬКИМ ПАТРІОТАМ

На горі Хорив сказав Господь до Мойсея: "Здійми взуття з ніг своїх, бо те місце, на якому стоїш, то земля свята". Ми стоїмо на землі святій, бо вона полита кров'ю героїв, вона прийняла в своє лоно на вічний спочинок мучеників — повстанців-героїв, учасників національно-визвольних змагань 40-х — 50-х pp. Невблаганний дикий ворог руйнував Храм Духу нашої нації, та даремно старався червоний упир — не вдалося їм убити нашого одвічного, невмирущого, незламного духу, бо він зберіг нашу націю ще від татарської навали, від московської кормиги, від гітлерівської чуми, від комуно-фашистської тиранії — і буде жити вічно, поки сонце сяє. Нескорені лицарі волі і честі засвідчили свою ненависть до кремлівських людоїдів, боролися до загину і віддали на вівтар незалежності все, що мали найдорожчого, — своє життя. Ми повинні свято зберігати пам'ять про наших героїв, і пам'ять повинна зберегти у віках їхні подвиги. На подвиги їх направляв палаючий вогонь любові до рідної землі, вони кров'ю своєю написали героїчну сторінку в історії нашої нації і цими своїми подвигами збагатили духовну скарбницю нашого народу.

Ті, хто тут спочиває вічним сном, не побачили Україну як державу, але вони боролися з лютими ворогами до кінця, їм було байдуже, скільки їх загине в тяжкій та жорстокій боротьбі; вони вірили, що встане Україна, світло правди засвітить і "помоляться на волі невольничі діти". Всі ті безіменні герої, які знайшли вічний притулок на цьому місці, керувались першою Заповіддю Декалогу — "Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї", їм не вдалося здобути незалежності України, проте вони заклали духовний фундамент сучасної Української Держави. Бунтівні, нескорені лицарі-повстанці відреклися від радощів буденного життя, і збагачення не було їхньою метою, бо вони боролися за вільну самостійну соборну незалежну Українську Державу. Своїми подвигами вони заслужили собі правдивий подив і щиру вдячність сучасних і майбутніх поколінь.

Вічна слава героям, що полягли в боях за волю України!

ПРОМОВА В РІЧНИЦЮ СТВОРЕННЯ УПА ТА ПАМ'ЯТІ ПОЛЕГЛИХ ВОЯКІВ

Чим далі відходять у небуття історії ті трагічні, але легендарні роки, в які дух відвічної стихії покликав наше покоління зробити чергову спробу відновити свою державність, тим усе менше залишається тих живих свідків та дієвих учасників бандерівської національної революції. В ті часи для нас, молодих, та взагалі для цілого покоління, Бандера був символом відродження наших історичних та духовних традицій, символом відродження нашого нескореного лицарського духу славних предків, символом відродження невмирущої нашої нації, яка перебуває на межі двох світів і відіграла в історії людства величезну роль, бо об наші груди розбивались дикі орди азіатів, що сунули з Центральної Азії, намагаючись завоювати Європу.

Наш народ створив багато пісень про Бандеру, які співали таємно прихильники визвольних змагань. Якщо про це ставало відомо репресивним органам німецького рейху та більшовицької імперії, то таких людей жорстоко карали. Я належав до тих волелюбних, нескорених, бунтівних лицарів підпільної епопеї, що не рахувалися з вигодами та розкошами щоденного життя, а мали за основну мету боротьбу за волю України. Я був з ними поруч у всіх життєвих ситуаціях, бо повстанче життя не було з медом — кожний день, кожна година приносила нам величезні труднощі, які треба було долати мовчки, без нарікань, бо ми всі взяли свідомо цю нелегку ношу на себе і усвідомлювали, що це буде тернистий шлях, усіяний не квітами, а устелений смертельними небезпеками. Між тими легендарними лицарями я жив і поділяв з ними радощі перемог і прикрощі невдач. Тільки сьогодні можна вповні усвідомити колосальні ворожі переваги двох світових імперій над горсткою сміливих, відважних західноукраїнських воїнів, що поклали на терези безмежну палаючу любов до матері України та безжальну ненависть до лютих ворогів нашої нації. Ніхто з нас не уявляв собі повстанського життя сповненим добробуту та безхмарним, бо ми знали з історії підпільної боротьби ОУН, що кожного, хто ступив на шлях боротьби за незалежність, чекають тортури, тюрма, неволя, а в кращому випадку — смерть у бою з окупантами.

Протягом багатьох днів я мав змогу жити з такими, хто вже спізнав пекельні муки катівень Свєнтокшиської тюрми, Берези Картузької, холодних підземель НКВС, хто вирвався з пазурів костоломів, чудом уникнувши смерті — і такі в розмовах ознайомлювали нас з усією підступною ворожою тактикою нищення нашого народу, а в першу чергу провідників. Я обожнював тих лицарів визвольної боротьби, бо вони служили для нас, молодих, еталоном мужності, відваги та незгасної любові до свого народу, їхні вчинки, шляхетна поведінка, як у бою, так і в щоденному житті, пригодились мені в майбутніх життєвих випробуваннях, бо ж і багатьом з нас довелося пройти пробу на міцність та незламність духу в катівнях та в пеклі сталінських концентраційних таборів за колючим дротом. З любов'ю і пошаною згадую тих старших віком вояків, які мені годились у батьки, про їхнє турботливе ставлення до нас, молодших віком, бо вони хотіли бачити в нас спадкоємців козацької слави та нев'янучої пам'яті безприкладних подвигів Українських Січових Стрільців.

Пройшло більше півстоліття, а в моїй пам'яті живуть ті безіменні герої такими, як я їх пізнавав, бо вони мали в собі надзвичайну притягальну силу, випромінювали національну гідність, повагу до всього, що українське, та безмежну ненависть до лютих ворогів нашого народу. Без сумніву, вони належать до золотого фонду героїв визвольної боротьби за волю України, бо більшість з них загинули в нерівних кривавих боях або, оточені переважаючими силами ворогів, боролися до останнього патрона і, щоби не попасти на поталу ворогам, тим останнім набоєм обривали своє героїчне життя. Мене Небесний Творець не наділив таким таланом, щоби я міг описати, розкрити їхні духовні якості, бо кожний з них заслуговував того, щоби показати в повній красі його незбагненну любов до України, самопожертву та безприкладну відданість справі відродження української державності.

В моїй пам'яті стерлися більшість псевд моїх духовних наставників та побратимів по зброї, я пригадую тільки їхню зовнішність та щире батьківське ставлення до нас, молодших, ще добре не обстріляних, без достатнього життєвого досвіду, який був нам так потрібний. Повстанець повинен був орієнтуватися в найскладніших ситуаціях — в нас не було фронту і запілля, ми перебували в оточенні ворогів, і кожний з нас мусив бути готовим кожної миті до кругової оборони, до наступу і відступу. Попіл загиблих стукає в наші серця, і ми, що залишилися живі з тих легіонів безстрашних месників, повинні донести правду про нашу звитягу до сьогоднішнього покоління, про тих, які пішли в безсмертя, вкривши себе славою. По збігу півстоліття у нас стріляють другий раз, пером і брехливою пропагандою — в тих, хто пережив ганьбу неволі, а стріляють ті, хто безжально нищив нас і наш народ, стріляють і ті, хто боїться відповідальності за злочини, бо енкаведисти у формі вояків УПА, прикриваючись нашими символами та ідеологією, роздмухували ненависть, настроювали населення проти нас, щоб очорнити нас, перекручували правду, щоби національно-визвольну боротьбу представити як бандитизм, а повстанців як зграю бандитів. Для цього півстоліття радіо, преса, телебачення червоної імперії змагалися між собою, хто краще вміє спаплюжити, скомпрометувати, обезславити наш національно-визвольний рух.

Та пам'ять вічна, народ пам'ятає своїх вірних синів і дочок, що своїми безприкладними подвигами золотими літерами написали нову сторінку нашої трагічної історії, бо хоч ми не перемогли своїх лютих ворогів, наших захланних сусідів, але ми дали доказ, що наш народ має право на свою державність і має одвічне право бути господарем на своїй землі. Мій святий синівський обов'язок донести до сьогоднішнього молодого покоління, що 55 років тому в горнилі Другої світової війни зродилась УПА, а вояками в ній були вірні сини і дочки нашого народу, які любили Україну понад усе і в боротьбі за визволення віддали найдорожче в світі — своє життя.

Слава героям!

ПРОМОВА В РІЧНИЦЮ ЛИСТОПАДОВОГО ЗРИВУ 1918 р.

В XX столітті Україна пережила справжнє пекло. Щоби зрозуміти велику трагедію України, треба знати свою історію, бо вона наше коріння, що нас живило, гартувало та спрямовувало на боротьбу за святу справу, орієнтувало на непереможність ідеї і підштовхувало, щоби не загубитися на задвірках розвитку цивілізації. Сьогоднішньому поколінню необхідно доторкнутися до величі наших славних предків, щоби бути гідними спадкоємцями Українського Січового Стрілецтва, стрільців Української Галицької Армії та вояків Української Повстанської Армії. Листопадовий зрив 1918 р. засвідчив перед світом, що українська нація невмируща, а її сини та дочки кожної хвилини готові на подвиг, готові своїми грудьми заступити прабатьківську землю від лютих ворогів. В час смертельної небезпеки ми знаходили в собі силу і волю, мужність і відвагу дати відсіч поневолювачам та нападникам. Листопадовий зрив сколихнув приспану десятиліттями мрію нашої нації про відновлення Української Держави. Наші батьки та діди залишились для нас у пам'яті як символ незламності духу, їхня самопосвята та відвага служать для нас взірцем, гідним наслідування. Вдячні нащадки оспівали їх у своїх піснях як нескорених лицарів волі і честі, як оборонців рідного краю, як захисників скривдженого народу, які не жаліли свого життя, щоби зберегти ідею визволення України, не дати їй загинути.

Пожирателі свободи волелюбної української нації, яка ніколи не посягала на чужі землі, гальмували культурний, фізичний та духовний розвиток нашої нації, внаслідок чого ми залишилися на десятиліття відкинуті назад в порівнянні з іншими цивілізованими народами. Новітні Пилати хочуть відняти у нас завойовану кров'ю, визнану міжнародним суспільством ідею справедливої боротьби за волю і демократію. Безприкладний подвиг наших славних предків житиме в пам'яті грядущих поколінь і служитиме символом незламності вільного духу на віки. Хоч вони не здобули волі і самостійності, проте були одержимі ідеєю незалежності, довели непереможність нашої нації і залишились вірні цій ідеї. Відгомін минулого спонукає нас звертатися до джерел фізичного та духовного відродження нашого народу, що має свою двотисячолітню історію, однією з яскравих сторінок якої були події Листопадового зриву 1918 р.

Українські Січові Стрільці та вояки УГА не змогли встояти перед переважаючими силами ворогів і змушені були залишити батьківський поріг, свої родини, могили предків, рідну землю — з гірким болем та смутком переходили Збруч під натиском ворожої зброї. Але в боях, не боячись, ішли під багнети денікінських банд, під штики п'яних озвірілих матросів Кронштадта та Петрограда, які несли Україні на своїх закривавлених кров'ю героїв Крут штиках сімдесятирічну пекельну неволю, голод 1922 p., колективізацію 30-х pp., голодомор 1932-1933 pp., "розстріляне відродження" 20-х — 30-х pp., насильницьке переселення мільйонів українців із західних земель в 1945 p., криваве придушення національно-визвольних змагань 40-х — 50-х pp., насильницьку колективізацію на Західній Україні 50-х pp. і примусову русифікацію, яка почасти триває і до сьогоднішнього дня.

Наша свята прадідівська земля здригнулася від мате-рин-ського плачу, вдовиних сліз, від лементу діточок, страждань та мук, які спричинили нашому народові будівники комунізму. Наша матінка Україна була розіп'ята на хресті з колючим терновим вінком на голові, з невольничими кайданами на руках і ногах, а її вірні сини та дочки були мордовані в тюрмах, на багатих родючих чорноземах мільйонами вмирали від штучного голоду, матері їли своїх діточок, а більшість насильно переселяли, вивозили за колючий дріт у вічну мерзлоту Сибіру будувати "червоний диявольський рай" у богопротивній більшовицькій імперії. Українські патріоти вкрили своїми шляхетними кістками у могилах без хрестів простори від Сяну до Колими. Безбожна більшовицька орда руйнувала наші святині, церкви, монастирі, пам'ятники нашої історії, винищила духовенство та єпископів, обезглавила нашу націю, вбивши Петлюру, Коновальця, Шухе-вича, Бандеру та майже всю нашу інтелігенцію.

Сьогодні вдячні нащадки повинні добрим словом та щирою молитвою вшанувати світлу пам'ять наших батьків та дідів, вклонитися хоч символічним могилам, висипаним в їхню пам'ять. А пам'ять повинна зберегти у віках їх подвиги, які вони звершили в обороні рідної землі.

Вічна слава борцям за волю України!

ПРОМОВА НА СВЯТКУВАННІ 5 РІЧНИЦІ УКРАЇНСЬКОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

5 років тому над Українською землею засяяло сонце волі і розвіяло темряву багатолітньої ненависної смертельної небезпеки, яка загрожувала існуванню нашого народу. 5 років над просторами нашої любої матінки України лунає наш національний гімн "Ще не вмерла Україна", гімн, за який протягом десятиліть мордували, мучили у в'язницях наших патріотів люті вороги. 5 років над столицею України, містом Києвом, майорить жовто-блакитний прапор та блищить золотом на сонці Володимирів тризуб. 5 років Україна піднімається з колін, щоби зайняти своє гідне місце в колі вільних народів світу. 5 років вільна незалежна Українська Держава крокує в майбутнє, сповнена найкращих надій, з вірою в щасливу долю, на яку заслуговує. 5 років обкрадена пограбована Україна, без золотого запасу, без алмазного фонду, долає неймовірно тяжку фінансову та економічну кризу.

5 років ми живемо, не боячись, що за правдиве слово, сказане проти комуністичної сваволі, нас посадять за колючий дріт й вивезуть "на білі ведмеді" в Богом забуті закутки більшовицької імперії. 5 років як перестали привозити тисячі цинкових гробів з пошматованими, спотвореними, обгорілими останками наших синів та тисячі калік-солдатів з Афганістану, В'єтнаму та інших гарячих точок нашої планети, де їх насильно примушували захищати інтереси комуно-за-гарбницької імперії, яка несла неволю і кайдани всім народам землі. 5 років нашу матінку Україну не топчуть брудними ногами дикі чужинецькі орди, що на своїх забагрянених кров'ю штиках принесли нам неволю та спустошення. 5 років над нами не тяжіє кривава загроза комуно-фашистської сваволі, яка за любов до України платила шибеницями, в'язницями, голодомором та кулями в потилицю. 5 років не руйнує червоний упир наших святинь та храмів, не отруюють нашу націю атеїстичною безбожною пропагандою, що призвела до духовного спустошення нашого народу.

5 років маємо змогу вільно та привселюдно віддати належну шану нашим національним героям, яких підступно арештовували, мучили, мордували в підвалах ЧК, НКВС та КДБ, де вони в передсмертних муках звертались до Небесного Творця, волаючи — Боже, дай Україні волю! 5 років не принижують чужинецькі заброди гідність, волю і честь України, і нам треба все зробити для того, щоби ми без сорому дивились у вічі прийдешнім поколінням. 5 років як здійснилася заповітна мрія, вистраждана, виплекана багатьма поколіннями наших славних предків — постала вільна незалежна Українська Держава, і ми це сприймаємо як нагороду від Бога за мільйони замучених штучним голодомором, за багато десятків тисяч розстріляних в потилицю патріотів та за криваве придушення національно-визвольного руху ОУН та УПА 40-х — 50-х pp. 5 років як Україна живе без смертельних обіймів "старшого брата" і всупереч твердженням Леніна і його послідовників, що Україна не може існувати самостійно, а тільки в союзі з "великим російським народом" — вона живе, назло цим брехливим та фальшивим твердженням більшовицької пропаганди, якою отруювали наш народ протягом багатьох десятиліть.

Відроджується сплюндрована, упосліджена, цвяхована і мотузована, катована і ґвалтована Україна і своїм шляхом впевнено прямує в третє тисячоліття. Попри всі негаразди, не будемо впадати у зневіру та розпач, теперішнє становище зовсім інше в порівнянні з голодомором, з установленням совєтської влади в Україні, що опиралося на багнети, масові розстріли, вивезення в Сибір, приниження гідності цілого народу, руйнування храмів та святинь, насильство, терор, переслідування за любов до України, до Бога, — все це наш народ пережив, переборов, заплативши за всі окупації мільйонами життів своїх найкращих синів та дочок, які, не вагаючись, у нерівній смертельній кривавій боротьбі віддавали своє життя, щоби без сорому глянути у вічі прийдешнім поколінням. Вони все зробили, щоби наша слава не пропала, щоби ми не залишились на задвірках історії і щоби наші грядущі покоління знали, чиї вони сини, яких батьків.

Пишаємося тим, що не марні були героїчні змагання національно-визвольної боротьби 40-х — 50-х pp., бо якби не ця боротьба ОУН та УПА, не було б сьогоднішньої вільної незалежної Української Держави, і ми повинні бути вдячні долі, що не опинилися в становищі Білорусії, народ якої зрікся своєї материнської мови, державних символів та добровільно натягнув на свою шию московський зашморг. Україна починається з нас, вільна Україна всміхається до нас, молоденька, незалежна, бо її Бог поцілував і благословив. Наш добробут в наших руках, треба розраховувати тільки на свої власні сили, не піддаватись чужій протиукраїнській ворожій і зрадливій пропаганді, не слухати тих, які нашіптують нам з-за кожного рогу, що за совєтів було краще, бо була дешева ковбаса і горілка. Але ми не забуваймо, що за ту дешевизну наш народ платив кров'ю і тисячами вбитих і покалічених наших синів, яких гнали відстоювати загарбницькі московські інтереси.

Будьмо вірними синами і дочками свого народу! Писав Шевченко: "Свою Україну любіть, любіть її во врем'я люте, в останню тяжкую минуту за неї Господа моліть". Відроджуймо наші вікові традиції, нашу багатющу духовну та культурну спадщину. Гуртуймося, єднаймося, бо в єдності сила народу!

Боже, нам єдність подай!

Слава вільній незалежній Україні!

ПРОМОВА З НАГОДИ МОГО ВИЗНАННЯ ПОЧЕСНИМ ГРОМАДЯНИНОМ м.СКАЛАТА

Я дуже вдячний всім, хто причетний до моєї нагороди, а в першу чергу Союзу українок, бо в нашому Скалаті це воістину передовий загін українського національного відродження, і хоча їх не вельми багато, але їхня просвітницька подвижницька праця гідна всякої похвали. Я нагороджений цим почесним званням, може, перший в історії нашого міста і ясно усвідомлюю, що в моїй особі також нагороджені і ті всі підпільники ОУН та вояки УПА Скалатчини, які згоріли в полум'ї національно-визвольної боротьби 40-х — 50-х pp. і пішли у безсмертя, залишивши грядущим поколінням свої імена, вкриті славою. Мої вчинки бліді в порівнянні з подвигами наших героїв, я тільки виконував свій синівський обов'язок, в лавах УПА зі зброєю в руках боровся з ворогами України і за ту причетність до Великого Чину був засуджений на 10 років каторжних робіт за колючим дротом.

Волею Небесного Творця я не зламався в катівнях НКВС та пеклі сталінських концтаборів, переніс ганьбу неволі та глум катів і сьогодні тут, перед вами стою, як живий учасник тих далеких трагічних та легендарних подій, щоби засвідчити, що ми боролися до загину з нашими лютими ворогами. Ми не перемогли, бо сили були нерівні, але ми запалили смолоскип відродження лицарської звитяги наших предків, ми дали доказ того, що ми є великий народ, маємо свою історію, духовну спадщину, прекрасну співучу материнську мову, велику скарбницю національної культури, і ми не дамо топтати себе чужинецьким московським азіатським диким полчищам, які несли нам смерть та руїну.

Окупантам не вдалося зламати наш бунтівний "дух, що тіло рве до бою, мільйони зве з собою, він живе, він ще не вмер". Це дух відвічної стихії, що зберіг нас від монгольської навали і поставив на кордоні двох світів творити нове життя. Нас не зламали ані тюрми, ані тортури, ані кайдани окупантів нашої землі, їм не вдалося загасити полум'я національно-визвольних змагань, запалене в наших серцях нашими дідами та батьками, петлюрівцями та Українськими Січовими Стрільцями. Золотими літерами ми написали нову сторінку нашої історії, бо це був подвиг всього народу, і хоч він не увінчався успіхом, але ми наблизили сьогоднішній день. Блаженні ті, хто не бачить, а вірують, — ми не бачили України як держави, але ми боролися за її відродження і вірили, що вона встане, "світ правди засвітить, і помоляться на волі невольничі діти". 6 років ми прожили в незалежній вільній Українській державі, 6 років над нашою Батьківщиною майорить жовто-блакитний прапор і блищить золотом на сонці Володимирів тризуб, 6 років наш день починається гімном "Ще не вмерла Україна".

Щиро дякую за нагороду і усвідомлюю, що наша шановна громада дала справедливу оцінку моєму поколінню, що з безкорисливою любов'ю, героїзмом та безприкладним високим синівським патріотизмом боролося за волю України.

РЕКВІЄМ НА 80-у РІЧНИЦЮ ЖОВТНЕВОЇ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

В цей день Україна в смутку і печалі відзначає трагічну подію в історії нашого народу, бо в цей день прийшли до влади комуно-фашистські сили на чолі з одним з найбільших злочинців людства, Леніним. В цей день революція в Петрограді принесла всім народам Російської імперії небачені досі в світі та існуванні людства на планеті криваві репресії та занепад духовного і культурного розвитку на ціле століття. З усіх поневолених народів московської тиранії найбільше постраждала Україна. З пекельною ненавистю, із звірячою злобою плюндрували кремлівські азіатські дикі полчища українську націю. На козацьких кістках побудований Петроград, у вогні і крові Батурина втопили полтавську спробу гетьмана Мазепи відродити Українську Державу, була розграбована та зруйнована Запорозька Січ, знищена Козацька держава та Гетьманщина. В тюрмах, казематах, у сибірських засланнях, в казахстанських пустелях гноїли, гнобили, переслідували національних пророків, які за генетичним покликом піднімали сплюндровану духовну спадщину нашої нації.

Відроджена в горнилі Першої світової війни Українська Народна Республіка була розшматована закривавленими штиками банд Муравйова під Крутами, потому була знищена чекістами Холодноярська республіка в козацькім краю, нарешті — розстріляні кіннотою червоного бандита Котовського останні вояки УНР під Базаром. А залишки борців-патріотів підступно виарештували та в потилицю розстріляли вихованці та вірні спадкоємці кривавого ката України Фелікса Дзержинського. Останню надію нації, інтелігенцію та священиків, тисячі кращих, найбільш відданих синів і дочок України замордували в Карелії, урочищі Сандармох, та поховали в підводному цвинтарі на Соловецьких островах. Обезглавлену та знекровлену націю доконали штучним голодомором 1932-1933 pp., а в тих, що залишились живі, відібрали майно і насильно загнали в колгоспи та радгоспи, на чорну панщину, або переселили на безземелля. В роки другої світової бойні під німецькі кулі на гарматне м'ясо гнали невишколених нащадків Петлюри, щоби таким чином позбутися "впертих хохлів", які в царині інтелекту були на голову вищі "старшого брата". Врешті — геноцид на західноукраїнських землях 40-х — 50-х pp. Оце неповний перелік етапів нищення української нації російським царатом та комуно-фашистським режимом під керівництвом злочинної партії більшовиків.

В цей день ми повинні оглянутись на тернистий шлях, пройдений нашими волелюбними предками, що не жадали чужих земель, а на своїй прабатьківській землі волочили ганебні кайдани та з петлею на шиї, в поті чола тягнули чужинецьке ярмо. Не дождавшись сподіваної волі, умирали в катівнях та на шибеницях, на засланнях та в смертоносних шахтах Заполяр'я тільки за те, що любили і боронили свою землю. В цей день, як ніколи, ми повинні бути згуртовані навколо державної незалежності, омріяної, вистражданої багатьма поколіннями наших предків, які, мучені та мордовані нашими лютими ворогами, в останні передсмертні хвилини свого мученицького життя зверталися до Небесного Творця зі словами — Боже, дай Україні волю. В цей день ми повинні пам'ятати, що наші вороги не сплять і в потаємних кабінетах розробляють злочинні загарбницькі плани повторного поневолення нашого народу, бо не можуть змиритися з реаліями нашого часу. Вони шаленіють, скаженіють, захлинаються від злоби, бо втратили ласий шматок імперії, втратили рабів, яких десятиліттями безкарно визискували, глумлячись та принижуючи нашу національну гідність. Будьмо пильні, не даймося обдурити себе фальшивими обіцянками червоних апостолів, бо ми вже були в тому "червоному більшовицькому раю", де 99 чоловік плаче, а один сміється. Народи світу переконалися, що комуно-більшовицька диктатура войовничого пролетаріату з фальшивими та оманливими закликами, керована звироднілими політруками та комісарами, знищила десятки мільйонів невинних людей по тюрмах, засланнях по всіх ведмежих кутках проклятої імперії, що трималася на закривавлених штиках чекістів і плавала в кривавім морі сліз вдів та сиріт замордованих.

Пам'ятаймо завжди і передаваймо своїм дітям та онукам, що наші ненависні вороги не щадили нікого, мордували з люттю старих і молодих, жінок і немовлят, не мали милосердя ні до кого, бо свої дикі звірячі інстинкти вгамовували тільки на замучених нелюдськими методами невинних жертвах. Попіл загиблих, замучених героїв стукає в наші серця і попереджує: українці, сини та дочки нашого народу, будьте пильні, бережіть свою державність як зіницю ока, ми вже доволі настраждалися від чужинецької неволі, ще не зажили рани від кайданів на руках і ногах матері-України, ще не вернулись твої сини і дочки з далекої чужини на батьківський поріг, ще не вивітрився з нашої свідомості страх бути арештованим, вивезеним, мордованим, бо наші вороги брутально топтали нас, нівечили, калічили, грабували, ґвалтували, насміхались з нашої співучої материнської мови, глумилися над тим, що для нас святе, дороге, нищили нашу землю, побудували величезну атомну станцію в самому серці України, щоби при нашій спробі вирватись з смертельних обіймів "старшого брата" спалити невидимими вбивчими променями матір міст українських — півторатисячолітній Київ.

Україна сумує, Україна в скорботі і печалі, Україна-вдова, сирота, бо багато мільйонів її діточок винищив двоголовий хижий орел та серпасто-молоткастий вампір. Нищили найкращих, мудрих, будівничих, непокірливих і бунтівних, щоби впиватися, насолоджуватися, тріумфувати над загнаними насильно за колючий дріт, щоби посіяти в їхніх серцях страх і кволість, зневіру та байдужість, рабську покірність та невольничу безхребетність. Ті, кому воля подарувала життя, хто пройшов через всі круги червоного пекла, повинні на всіх перехрестях нагадувати сьогоднішньому поколінню — бережіть як зіницю ока свою державність, свою незалежність, бо один з найбільших подарунків Всевишнього людині — це воля і вільний розум, а за волю наша нація заплатила дуже дорого, мільйонами жертв невинних людей. Люби ближнього, як самого себе, і ця євангельська християнська істина нам дуже потрібна сьогодні, щоби не втратити той шанс, вистражданий багатьма поколіннями наших предків, які усвідомлювали, що тільки в своїй хаті — своя правда, і сила, і воля.

ПРИРЕЧЕНІ НА БЕЗСМЕРТЯ (ПРОМОВА НА РІЧНИЦЮ
ГЕРОЇЧНОЇ СМЕРТІ ПРОВІДНИКА ОУН-УПА СКАЛАТЧИНИ)

Ця трагічна подія мала місце в селі Городниця, що коло Скалата, в 1949 р. Районний провідник ОУН—УПА Лука Барановський та його заступник Михайло Садовський попросилися на днювання в оселю господаря Поради. Чи довіряли йому, чи знехтували перевірену повстанську тактику, але господар виявився юдою. Ще не встигли як слід влаштуватися на днювання, як господар побіг у сільраду та подзвонив у райцентр (Скалат) і повідомив, що в нього перебувають двоє повстанців. В райцентрі зчинився божевільний гармидер, душогуби-окупанти заметушились, гарячково лаштуючись до майбутньої перемоги над підпільниками, твердо надіючись на цей раз на удачу, яка, здається, сама лізла їм у руки, бо вони витратили чимало зусиль, щоби поквитатися з "бандітами". Проходили роки, а їм так і не вдавалося "ліквідіровать банду", як вони казали, і не допомагали їм ні малі, ні великі зірки на погонах, ні нашпиговані антиукраїнською ненавистю політруки-комісари та працівники генштабів з вищими військовими академіями. А Лука Барановський та Михайло Садовський — мешканці Скалата та села Кривого, відповідно, звичайні собі "хлопи з села" — працювали і продовжували роками підпільну боротьбу з ненависними завойовниками.

Тепер трапилася їм така нагода тріумфувати перемогу, бо, здавалося, не треба буде надто великих зусиль спіймати, зв'язати та під багаточисельним конвоєм через Городницю і Скалат перепровадити до катівні двох нескорених "буржуазних націоналістів", похвалитися і показати населенню свою силу в боротьбі з бандерівцями. Віддавались останні накази, в поспіху збігались на збірний пункт "сталінські ребята", і ця вимуштрувана ватага людоловів поспішно направилась в Городницю. До військового окупаційного гарнізону приєднались і решта воєнізованих відділів: військкомат, КДБ, міліція, райфінвідділ, райвиконком та всі залоги-трутні, які утверджували радянську владу в районі.

Оточили оселю і почали штурм. Повстанці чинили відчайдушний опір, і штурм затягнувся. Розрахунок на легку здобич не здійснився, хоч вже подумки ділили мізерні повстанські трофеї, бо у повстанців, крім зброї, ненависті до ворогів і незрадливої любові до рідної України, більше нічого не було. Тоді на допомогу прибули військові гарнізони з сусідніх районів, Гримайлова та Теребовлі. З трьох районів злетілися хижі круки, прагнучи повстанської крові. Продовжували штурмувати оселю зрадника юди, без яких рідко обходились такі криваві трагедії. В бою загинув Михайло Садовський.

О Україно, свята мати героїв! Один з твоїх синів, ніким не перевершений у повстанській звитязі — Лука Барановський, цілий день боровся проти трьох гарнізонів! Не знаємо достеменно, яке число ворогів штурмувало повстанців, але щонайменше сотня ворогів нашого краю силкувалася зламати непокірного раба "советского отечества". В його бік летіла сотня смертоносних ворожих куль — у відповідь летіла одна повстанська грізна куля, сповнена ненависті та помсти за смерть мільйонів невинно убієнних мучеників за волю України. Від одного пострілу холонули спини пихатих "сталінських орлів", кожна куля призначалась непро-шеним гостям — окупантам, заволокам, катам України. Червоні завойовники трусились, тут, перед лицем смерті їх охоплював тваринний страх, десь випарувалось чванькувате геройство, мурашки повзли по спинах душогубів. Боягузів покинула напускна сміливість, ніхто не хотів вмирати ні за "родіну", ні за Сталіна. Вони були тільки герої глухої ночі оточувати сільську оселю, вриватись у сонну хату, стягати з постелі невинних людей, брудними московськими матюками будити дітей, немовлят та перестарілих немічних дідусів та бабусь, кидати всіх у вантажні машини, не давши змоги нічого захопити з собою, везти на станції, заганяти в заґратовані товарні вагони і без їжі та води везти в дикий холодний Сибір.

А тут, перед лицем смертельної небезпеки, навіть не спрацював фальшивий партійний клич: "Комуністи, вперьод!". На фронті комісари-партійці гнали заляканий безвільний натовп зневірених плебеїв на смерть, щоби після бойової удачі приписати собі перемогу. А тут їм пощади не було, тут була інша ситуація. Повстанська куля платила за сльози, кров, за невинно вбитих людей, за злочинну руїну проти українського народу. Повстанець дорожив кожною кулею, бо УПА не мала своїх фабрик виробляти зброю і боєприпаси. Вся повстанська зброя добувалася у нерівних боях, не раз її здобували голіруч. І тому воїн УПА був свідомий, що кожний набій треба берегти і кожна куля повинна вразити ворога, бо вона здобута у ворогів часто ціною життя. Кожний повстанець шанував і дбайливо оберігав свою зброю, бо тільки зброєю можна говорити з ворогами, тільки зброєю можна поставити на коліна ворога і тільки зброєю можна знищити ворога, якщо він не здається. Ніхто не марнував набоїв, бо тільки їх добрий запас гарантував перемогу, а часто бій був довгий, до останнього патрона. А в безвихідній ситуації повстанець останній набій приберігав для себе, щоби не здаватися на поталу ворогам, а самому відчинити двері у безсмертя, піти з життя свідомо, з піднесеною головою, не залишивши ворогам шансу для тріумфу.

Лука Барановський, певно, усвідомлював, що це його останній шанс звести рахунки з лютими ворогами, бо таким бажанням він жив усе своє творче життя у лавах ОУН-УПА. Він міг передбачити таку зустріч, але не допускав, що стане на прю з такою стократ переважаючою силою окупантів і опиниться в такій ситуації, де відступати не було куди, бо навкруг — смерть. З усіх сторін лунали залпи смертоносних куль, а думка працювала невпинно — якнайбільше знищити ворогів, якнайдорожче продати своє життя, якнайдовше протриматись — а може, в сутінках вдасться вирватися з оточеної оселі. Завойовники запалювальними кулями підпалили хату, надіялися викурити димом та полум'ям нескореного сміливця, та це не допомогло їм. Приречений на смерть не здавався, бо вирішив боротися до останнього удару серця. До такої фатальної події повстанець був готовий весь час підпільної праці. Колись треба буде зустрітися віч-на-віч у смертельному двобою з ненависним ворогом, який весь час вистежував його, робив засідки, наставляв пастки, хотів взяти живим і полонити, бо живий повстанець для них набагато дорожчий. В них була надія, що через страшні нелюдські муки майстрам-катам вдалося би вирвати в нього відомості про підпільну мережу ОУН, про всі зв'язки та про патріотів, які допомагали озброєному підпіллю в жорстокій боротьбі з окупантами.

До цього останнього нерівного бою він був готовий кожної миті по законах повстанської тактики, бо повстанці жили в постійному оточенні ворогів, тому кожний нерв роками натренованого організму реагував на всякі ворожі заходи, спрямовані на знищення. Не уявляв собі, коли така ситуація станеться, бо роки, прожиті в підпільній боротьбі, навчили всяких запобіжних заходів: передбачувати ворожі наміри, розкривати і наперед аналізувати ворожу тактику, випереджати ворога, зводити нанівець всі його задуми. Роки в німецькому підпіллі, а потім роки граничного напруження в совєтському підпіллі навчили досвіду змагатися з кадровими військовими командирами, офіцерами-випускниками вищих совєтських академій, груди яких були обвішані орденами та медалями за участь у боротьбі з ворогами "ро-діни". Вони роками ганялися за ним, і йому треба було весь час водити їх за ніс, обводити кругом пальця. І це робив звичайний собі мешканець маленького містечка, який не мав ніякої спеціальної військової освіти, але зате мав велику незрадливу любов до свого краю і до свого, народу.

Найвищою метою свого життя він вважав відновлення Української Держави, дотримувався першої заповіді Декалогу — "Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї". Щоби не перервалася ідея відновлення української державності, Лука Барановський створив у скалатській середній школі молодіжну підпільну організацію під назвою "Мета". Вона була покликана готувати молодіжні кадри революціонерів для продовження національно-визвольної боротьби. "Мета" довго не проіснувала, бо в її ряди пробрався провокатор, агент КДБ, і в результаті всі члени-патріоти були тортуровані і засуджені на довгі роки тюремного ув'язнення. Доля розпорядилася так, що всі вони після смерті кривавого диктатора Сталіна були звільнені з-за колючого дроту, а декотрі з них дожили до сьогоднішніх днів.

Штурм оселі Поради продовжувався. Провідник зробив спробу вирватися з оточеної і напівспаленої хати. Задум виявися фатальним, черга з кулемета "дегтяра" обірвала жертовне і героїчне життя вірного сина нескореної нації. Не кожен край і не кожен народ може похвалитися таким героєм, якого зродила Скалатська земля. Будемо плекати надію, що хтось з патріотів-скалатчан, кому дорога наша історія, хто не байдужий до нашого славного минулого, візьметься за перо і детально опише життєві шляхи Луки Барановського та Михайла Садовського, поки є ще багато живих свідків, які співпрацювали з районним Провідником у підпіллі, особливо тих останніх 5 років в умовинах більшовицької окупації. Та праця була би пам'ятником відчайдушній людині, героєві, якому на Скалатській землі не було рівних. Така книга була би взірцем у сфері духовного виховання молоді, бо цей подвиг був приспаний часом та сфальшований більшовицькою брехливою пропагандою.

Подвиг двох повстанців фактично закінчив національно-визвольні змагання озброєного підпілля ОУН-УПА на Скалатчині. Для грядущих поколінь Барановський і Садовський будуть еталоном мужності та геройства, адже ця визначна подія сколихнула суспільство нашого краю і послужила імпульсом для переорієнтації сил. Ті, хто з учасників ОУН-УПА залишився живий, пішли в глибоке підпілля, а разом з ними ті люди, які підтримували їх, брали активну участь у національно-визвольних змаганнях, чинили опір насильницькій колективізації, русифікації та іншим репресивним заходам "червоної імперії". А перевертні та покручі, лояльні підніжки та сучасні яничари допомагали окупантам укріплювати радянську владу, не боячись відплатних заходів підпілля. Закрутилось колесо "високої комуністичної ідеології" та моралі. Зі сходу нахлинула могутня хвиля "великої совєтської культури", яка базувалась на великодержавному російському шовінізмі, алкоголізмі, розпусті та войовничому безбожництві. ...Та ніколи Сатана не поборе істини — Бога.

Вічна слава героям, що поклали свої голови в боях за волю України!

 

 



Создан 03 мар 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Интернет реклама УБС