СТАРИЙ КАЛУШ

МАТВIЙ ШЕСТОПАЛ Євреї на Українi




МАТВIЙ ШЕСТОПАЛ

Євреї на Українi

(історична довідка)

 

Київ-1998 “Орiяни”

ISBN 966-7373-06-1

ББК 63.3(4УКР-3)


Плекаймо справжню дружбу

Праця Матвiя Михайловича Шестопала, яка пропонується увазi читачiв, має сумну iсторiю, як i життя її автора.

Коли в 1968 роцi я став працювати викладачем факультету журналiстики Київського унiверситету, Матвiя Шестопала там уже не було, його викинули з роботи, заплямували iм’я рiзними -iзмами, залишили без шматка хлiба i можливостi його заробляти.

Коли в 1968 роцi я став працювати викладачем факультету журналiстики Київського унiверситету, Матвiя Шестопала там уже не було, його викинули з роботи, заплямували iм’я рiзними -iзмами, залишили без шматка хлiба i можливостi його заробляти.

Мав єдину зустрiч iз ним десь на початку сiмдесятих рокiв, зустрiч на вулицi, бiля унiверситетської бiблiотеки, пiд час якої iнший викладач факультету журналiстики В.В.Полковенко i познайомив мене.

Кiлька хвилин розмови – i яскрава пам’ять про нього на все життя: енергiйний, ерудований, комунiкабельний. Пiзнiше, коли натрапив у книзi мемуарiв Iллi Еренбурга згадку про зустрiч iз Матвiєм Шестопалом, офiцером, учасником вiйни 1941-1945 рокiв, я глибше зрозумiв цю людину, а враження доповнювали його колишнi студенти, якi говорили про нього лише iз високим пiєтетом, а 17 грудня 1997р. влаштували прекрасний вечiр пам’ятi свого вчителя у Спiлцi письменникiв, хоча членом Спiлки письменникiв України Матвiй Шестопал не був. Це було пошанування недожитого вiсiмдесятирiччя видатної людини.

Уже в 60-х роках на факультетi групою викладачiв була розпалена безпрецедентна iдеологiчна боротьба, оскiльки факультет журналiстики вважався iдеологiчним i був зорiєнтований на виховання “iдейно загартованих, вiдданих i вiрних справi Ленiна i Комунiстичної партiї iдеологiчних бiйцiв”. Десятки студентiв були виключенi iз комсомолу i з унiверситету тiльки за те, що 22 травня з’являлися в парку Шевченка. Партбюро факультету зобов’язувало нас, викладачiв, роз’яснювати студентам перед 22 травня, що цей день буржуазно-нацiоналiстична емiграцiя вiдзначає як свято, пов’язане iз перенесенням праху Т.Шевченка iз Московщини в рiдну землю, i що ми не можемо солiдаризуватися з ними. I ми роз’яснювали, а студенти йшли в парк Шевченка, щоб уже через кiлька днiв пiти з унiверситету. На 1968р. уже “пiшли” з унiверситету i викладачi Шестопал, Клинченко, добивали Романа Iванченка. Мене, як нового викладача, виховував професор Суярко: “От стоять барикади: з одного боку барикад я, а з другого – Р.Iванченко. В кого ви стрiлятимете?” Кожен мусив у когось стрiляти. Ядро стрiльцiв по класовому ворогу складали секретар партбюро професор Володимир Андрiйович Рубан (колишнiй помiчник Л.М.Кагановича), Василь Елiазарович Прожогiн (один iз тих, хто започаткував цькування В.Сосюри за вiрш “Любiть Україну”), Леонiд Олексiйович Суярко, меткий, iз бiгаючими в рiзнi боки очицями, “пляшущий человечек”, що брак зросту компенсовував пiдгуцикуванням за кафедрою навшпиньки, щоб здаватися вищим. Хижим поглядом постiйно вишукував iдеологiчну жертву i знаходив якусь садистську задоволенiсть, спостерiгаючи за “конаючою” жертвою, байдуже, хто це – чи професор О.К.Бабишкiн, чи студент першого курсу. Коли ж i Суярка врештi звiльнили з унiверситету за дезорганiзуючу роботу, вiн опинився в Iнститутi народного господарства, де знову взявся “наводити iдеологiчний порядок”. Були й iншi їхнi поплiчники.

Колишнiй випускник факультету журналiстики письменник-шiстдесятник Станiслав Тельнюк вивiв у повiстi “Грає синє море” образи єзуїтiв, прототипами для яких послужили названi професори й iншi викладачi факультету журналiстики. I це вже само собою багато про що говорило, а прiзвища героїв повiстi Рубанчик, Суяртицький мало приховували справжнi прiзвища Рубана чи Суярка. Це справдi були iдеологiчнi єзуїти, якi з’їли й Матвiя Шестопала.

Чому про це згадую? Тому, що бiльшiсть iз цих “борцiв за чистоту партiйних рядiв” були євреями або прихованими євреями, що не мiняло сутi. Матвiй Шестопал вирiшив розiбратися, розглянути в iсторичному розрiзi роль єврейства в українськiй iсторiї, iсторичне спiвжиття українського i єврейського народiв на теренах України.

Шестопал розумiв, що єврейство в ставленнi до українського народу неоднорiдне. Коли в 1972р. пiсля арештiв української iнтелiгенцiї передi мною було поставлено вибiр: або як безпартiйному iти з iдеологiчного факультету геть, або вступати в члени КПРС – друзi порадили: вступати. Якось зустрiвся iз своїм колишнiм науковим керiвником професором Ю.С.Кобилецьким i розповiв про ситуацiю, вiн запитав, хто буде давати рекомендацiю в партiю, i, коли почув вiд мене про намiр звернутися за рекомендацiєю до професора Рубана, зiрвався на крик: “Я тебе поважати перестану, вiтатися не буду з тобою, тiльки вiзьмеш рекомендацiю в Рубана. Менi його жiнка в 1937р. кричала: “Мы еще вашей кровью крыши красить будем”. I фарбували...” Це вони змусили Ю.С.Кобилецького пiти з посади декана фiлологiчного факультету, а потiм i з унiверситету тiльки за те, що вiн не вiдмовився вiд присвяти у вiршi В.Сосюри “Любiть Україну”.

Знав про все це Матвiй Шестопал, i не тiльки з унiверситетського життя. Та були i в унiверситетi такi викладачi-євреї, як милий, ерудований, всерозумiючий Вiталiй Тоїчкiн. Спився вiд безвиходi i дуже молодий пiшов iз життя. Були представники молодого єврейства, що разом iз українцями iшли в табори для полiтв’язнiв, де їх такi ж рубани, прожогiни, суярки вчили, якими дорогами треба йти “до свiтлого майбутнього”. Це все було в XX столiттi. А є й iсторiя попереднiх вiкiв, бо євреї на нашiй землi живуть ще з часiв Київської Русi. Сьогоднi оцiнки мiжнацiональних українсько-єврейських взаємин трактуються з полярно протилежних позицiй як однiєю, так i iншою стороною. Бачимо спроби будь-яку розмову про єврейсько-українськi справи обiрвати на пiвсловi, залякати антисемiтизмом, юдофобством, вимогами каяття (?) перед єврейською громадою Києва i України.

З українського боку – бачимо пiдхлiбство, загравання або схиляння перед фiнансовими та iдеологiчними розбiйниками з єврейського табору. Та на чужий роток не надiнеш хомуток, як говорять у народi. Та й сам народ давно хотiв розiбратися у своєму iсторичному спiвжиттi з євреями, створивши кiлька народних дум про євреїв-орендарiв, якi в ХVI-ХУII ст. “приватизували” навiть православнi храми. У 30-х роках XX ст., як правило, євреї-чиновники вирiшували, якi храми треба висаджувати в повiтря.

Iснує й численна наукова лiтература, створена без публiцистичних домiнант конфесiйного чи соцiального порядку. У сьомому томi “Трудов этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край” (1872) П.П.Чубинського перша частина тому (211 сторiнок) присвячена висвiтленню життя євреїв на Українi, їхньої iсторiї, звичаїв i т.д. Незабаром з’являється об’ємне дослiдження iсторика I.Малишевського “Евреи в Южной Руси и Киеве в Х-ХII веках” (1878). Iсторiї євреїв на Українi був присвячений i “Збiрник праць жидiвської iсторико-археографiчної комiсiї” (1928) за редагуванням Iллi Галанта. Соломон Гольдеман видав заходами української дiаспори працю “Жидiвська нацiональна автономiя в Українi 1917-1920” як 182-й том “Записок Наукового товариства iм.Шевченка”.

Це все були добрi знаки взаємопорозумiння мiж народами українським i єврейським, своєрiдними запросинами до “круглого столу”. На жаль, цей науковий дiалог був спинений, не з вини української сторони. Сьогоднi робляться несмiливi заходи вiдновити його, але заважає публiцистика, рiзнi єврейськi iнсинуацiї, зокрема в американськiй пресi. Ми бачимо, як посилюється антиукраїнська iдеологiчна кампанiя в рiзних засобах iнформацiї, що перебувають в руках сiонiстських кiл. Це правда. Правда i те, що українська iнтелiгенцiя однозначно проти антисемiтизму, за спiвробiтництво з єврейськими громадськими органiзацiями, за вiдродження єврейської культури, але не за рахунок української. У вiдповiдь часто не тiльки не маємо взаємностi, а й зустрiчаємо злiснi антиукраїнськi випади.

Сьогоднi залякати чи й фiзично знищити українську iнтелiгенцiю вже неможливо. Не тi часи. Тому альтернативи спiвдружностi, спiвпрацi нема. Потрiбен дiалог, а не вимоги каятися за грiхи, яких i не було. Копирсання в iсторiї, щоб вирвати з контексту iсторiї якiсь фактики, а то й нюанси i зробити з них неосяжнi висновки, нiчого, крiм шкоди, не принесуть. Яскравий приклад цьому – стаття В.Базилевського “Холодний душ iсторiї”.

Хiба не бачимо, що у вирiшеннi багатьох проблем сучасного життя України ми ставимо воза поперед конячини. Скажiмо, Європа вимагає вiдмiнити смертну кару в Українi. Очевидячки, треба. Але чому стiльки ревнителiв захисту вбивць i жодного закону, що захищав би жертву, точнiше сiм’ю замордованого? Захистити спочатку потрiбно можливу жертву, а тодi вже вирiшувати, чи варто зберiгати життя вбивцi. Європа для себе цi питання вирiшила, а тому й вимагає скасування смертної кари в Українi.

Скiльки смердючого цинiзму в рiзних саламатiних, гриньових, алексеєвих, мойсеєнкових, що базiкають про захист росiйської мови (насправдi русифiкацiї) в Українi, коли немає дiєвого закону, що захищав би права мови корiнного етносу, нiчого не робиться для її розвитку i повнокровного життя. Фiгурально висловлюючись, захищаємо мову-вбивцю, вiдмовляючи в елементарному мовi-жертвi. I знову вiз попереду.

Сьогоднi знову витягли на поверхню жупел антисемiтизму, аби страхом загнати проблему в пiдпiлля. Очевидно, сьогоднi це не вдасться. Проблема євреїв в Українi – це проблема пошуку гармонiї мiжнацiонального спiвжиття, взаємодопомоги, взаєморозумiння. Спостерiгається щось прямо протилежне: пошуки єврейського ворога в Українi, вимога каяття перед єврейським народом (Олег Чорногуз, як на мене, блискуче вiдповiв на цю вимогу у “Вечiрньому Києвi”), В.Базилевський пропонує дiлити провину за вороже ставлення євреїв до українцiв порiвну (?) мiж українцями i євреями (я про це писав у 5-6 номерi ж. “Днiпро” за 1997 рiк). З iнтересом читаю “роздуми iнородця” Олександра Бураковського “Рух, євреї, Україна”, що друкуються в журналi “Київ” з продовженням цiлий 1997 рiк. Я багато в чому не тiльки згодний, а й солiдарний, особливо в спостереженнях над метаморфозами наших “вчорашнiх демократiв”, але про все це Бураковський говорить з позицiї “ображеного єврея”. Вiн ретельно збирав, записував всю “патологiю рiзних “iдеологiв” на рiзних збiговиськах. Зiбрав новий “компромат” без заглиблення в причини, чому вiн постає. Бураковського цитуватимуть усi, хто працюватиме над компрометацiєю українства (щоправда, посилатимуться на журнал “Київ”). I те, що “Київ” подає як позитив у “роздумах iнородця”, завтра нiкого не цiкавитиме, а першоджерельним назавжди залишиться компромат на українських iнтелiгентiв як патологiчних антисемiтiв. Браво, Олександре Бураковський! Як мудро ви витерли ноги об Петра Мойсейовича Перебийноса! Очевидно, для Бураковського i “У последней черты” В.Пiкуля, i “Спор о Сионе” Дугласа Рiда, i “Роксоланiя” (1584) С.Кленовича – це патологiчний антисемiтизм. А можливо ж, таки й на себе треба подивитись без лукавства i “єврейських штучок”, “без хитрої мови” – i ми порозумiємося. А так патологiчний антисемiтизм можна знайти не тiльки в “iдеолога” селянсько-демократичної партiї, а й, скажiмо, у Достоєвського: “Что, если бы не евреев было в России три миллиона, а русских, а евреев было бы 100 миллионов – ну, во что обратились бы у них русские и как бы они их третировали? Дали бы они им сравняться с собою в правах? Дали бы им молиться среди них свободно? Не обратили бы их прямо в рабов? Хуже того: не содрали бы кожу совсем, не избили бы их дотла, до окончательного истребления, как делали с чужими народами в старину? (“Дневник” за 1872 рiк). Можна заперечити, що це риторичнi питання i “что если бы” – це фантазiї, мовляв, великого чоловiка, прибитого антисемiтизмом. Але ж вiн “имеет в виду” якiсь дуже конкретнi “чужi народи” в давнiшi часи. Залишмо Достоєвського, як i Кленовича iз XVI ст., – обидва дуже суголоснi. А як освiчена i цивiлiзована Європа дивилася на проблему спiвжиття з євреями? Гете: “Евреи имеют веру, благословляющую их на обкрадывание чужаков”. Це сказав нiмець, послухаймо французiв. Вiктор Гюго: “К жидам относятся с отвращением, но надо признаться, что они действительно отвратительны; их также презирают, но ведь они и достойны презрения”. Вольтер: “Эта маленькая нация не скрывает своей непримиримой ненависти ко всем остальным народам. Ее представители всегда жадны к чужому добру, подлы при неудаче й наглы при удаче...” Вольтер, очевидячки, щось знав. Ох цi європейськi “патологiчнi антисемiти”... Як їх багато, i якi вони одностайнi.

Тож, як бачимо, а для цього i потрiбна була розмова, для своєї працi, виходячи iз особистого життя i знання iсторiї, Матвiй Шестопал мав право i обов’язок. Наш обов’язок – не поховати його працю в архiвах, а опублiкувати як пам’ятку жахливої доби.

Потрапила праця до мене iз “Самвидаву” в жовтнi 1976 року для прочитання i побажань. Але новi арешти, переслiдування iнтелiгенцiї i смерть автора спонукали мене сховати рукопис, i тiльки через 22 роки повертаю його людям, запрошуючи представникiв єврейської громади до розмови. I не лише їх.

Коли у попереднiй статтi (“Днiпро”, 1997, №5-6) я написав, що є тисячi прикладiв, коли українцi рятували євреїв, i нема жодного, щоб євреї врятували бодай одного українця, – у редакцiї вагалися, чи залишати в статтi таке категоричне твердження. Але потелефонували одному iз членiв Спiлки письменникiв України, беззастережно прихильному журналовi i Українi євреєвi, i попросили дати факти, якi б засвiдчили, що євреї таки рятували українцiв. Мовчить шанований нами письменник ось уже цiлий рiк. I мовчатиме, бо сказати нема чого.

Я особисто, думаю, й бiльшiсть української iнтелiгенцiї нiчого не маємо проти намiру Вадима Рабиновича створити другу чи третю за силою й значенням у свiтi єврейську громаду в Українi. Але коли чую в його голосi, що звучав у телепередачi, металевi ноти: “хочеться цього кому чи не хочеться”, – думаю, що б це значило? Називайте, добродiю Рабинович, кому не хочеться... Це вiтряки. А от коли в “Киевских ведомостях” читаю, що В.Рабинович заявив, що бiзнесмен не може бути в опозицiї до влади, я гiрко задумався. А коли влада, скажiмо, антинародна? Отже, Рабинович буде з нею проти українського народу, його культурних, економiчних, полiтичних домагань? Та так i було завжди. Єврейство злигалося iз владою або й само було владою, а український народ лише засiб i джерело збагачення. Отже, живий курилка?!

Справа виглядає все ж не однозначно конфлiктною. Маємо й надзвичайно цiкавi симптоми. Група євреїв-пiдприємцiв, бiзнесменiв нещодавно звернулася до групи професорiв Київського унiверситету заснувати в Києвi елiтарний клуб iнтелiгенцiї єврейської i української, до якого будуть входити i представники iнших нацiональностей, рiзних соцiальних станiв, професiй. Має бути не партiя i не масонська ложа, а вiдкритий (вiдносно) елiтарний клуб, члени якого мали б сповiдувати полiтичнi й iдеологiчнi принципи: нацiональна держава, український патрiотизм, патрiотична економiка, патрiотична полiтика. А також чiткi моральнi критерiї – совiсть, поряднiсть, взаємоповага i взаєморозумiння. Пишемо програму такого клубу, готуємо потрiбнi документи для державної реєстрацiї.

За доброї волi це можливо, бо гарантом може бути тiсне спiвробiтництво мiж Україною i Iзраїлем, на цьому спiвробiтництвi має виплекатися справжня дружба мiж українським i єврейським народами. Вона має бути взаємною.

I хто б що не говорив з приводу публiкацiї книги Матвiя Шестопала, за великим рахунком, вiн також мрiяв i щиро бажав взаєморозумiння i взаємопiдтримки двох народiв.

Василь ЯРЕМЕНКО, професор Київського
унiверситету iм.Тараса Шевченка


1

Євреї з’явилися на Українi дуже давно. Шлях на Київ їм вiдкрили жвавi торговельнi стосунки цього краю зi Схiдною iмперiєю та Азiєю.

Вiдомо, що задовго до остаточного знищення римлянами Iудейської держави (66-73рр. н.е.) євреї розселилися по рiзних країнах Середньої Азiї та Європи, вели торгiвлю з Персiєю, Iндiєю, Вiзантiєю. Великим впливом користувалися єврейськi купцi в Боспорськiй державi (займала територiю сучасного Криму i Таманського пiвострова).

“Боспор, – читаємо у Грушевського, – здавна став одним з огнищ жидiвської дiаспори (розсiяння). В написi 81р. по Хр. ми вже стрiчаємося з громадою елiнiзованих Жидiв i їх синагогою в Пантiкапеї (Керчi), i мiж намогильними написами Боспору римського i пiзнiшого часу стрiчаємо чимало слiдiв жидiвського культу”1.

[1. М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, К.,1913, т.I, вид.3, с.100-101.]

Гаркавi, вiдомий гебраїст i сходознавець, стверджує: першими євреями в Пiвденнiй Русi були не нiмецькi, а боспорськi й азiатськi, що перейшли через Кавказ.2

[2. А.Я. Гаркави. Об языке евреев, живших в древнее время на Руси и о славянских словах, встречаемых у евр. писателей, СПб, 1865, с.1.]

З Боспору iудаїзм поширився мiж хозарами i став релiгiєю хозарського кагана i його двору. З 730р. iудейська релiгiя була вже панiвною в Хозарському ка-ганатi. Нагадаємо, що на початку VIII ст. територiя каганату простягалася вiд Каспiйського та Азовського морiв до Пiвнiчного Причорномор’я. А в IX ст. вiд хозарiв залежали навiть деякi слов’янськi племена – поляни, радимичi, в’ятичi, сiверяни, якi сплачували їм данину. Пiсля розгрому в 965р. хозарiв київським князем Святославом Iгоровичем частина євреїв переселилася в Київську державу.

Про перебування тут євреїв свiдчить i те, що вони серед iнших народiв пропонували великому князю Володимиру прийняти їхню вiру. У “Повiстi временних лiт”, найпершому писаному документi нашої iсторiї, знаходимо про це таку згадку (цитуємо в росiйському перекладi):

“...Пришли хозарские євреи и сказали: “Слышали мы, что приходили болгары и христиане, уча тебя каждый своей вере. Христиане же веруют в того, кого мы распяли, а мы веруем в єдиного бога Авраама, Исаака и Иакова”. Й спросил Владимир: “Что у вас за закон?” Они же ответили: “Обрезываться, не єсть свинины й заячины, хранить субботу”. Он же спросил: “А где земля ваша?” Они же сказали: “В Иерусалиме”. Снова спросил он: “Точно ли она там?” Й ответили: “Разгневался Бог на отцов наших й рассеял нас по различным странам за грехи наши, а землю нашу отдал христианам”. Сказал на это Владимир: “Как же вы иных учите, а сами отвергнуты Богом и рассеяны: если бы Бог любил вас и закон ваш, то не были бы вы рассеяны по чужим землям. Или и нам того же хотите?”3

[3. Повесть временных лет, М.-Л., 1950, ч.1. с.258.]

Київ середини XI ст. був одним iз найбiльших європейських мiст, яке суперничало з самим Константинополем. Природно, що в такому великому торговому центрi мiжнародного значення проживала значна кiлькiсть iноземних купцiв i ремiсникiв: вiрмен, грекiв, сирiйцiв, чехiв, полякiв, нiмцiв, половцiв. Серед київських жителiв “Печерський патерик” згадує в цей час i євреїв.

М.I.Петров, посилаючись на вiдоме дослiдження I.Малишевського, висловлює цiкавi мiркування про раннiй перiод єврейського замешкання на Українi. Вiн пише, що євреї при замiнi кн. Володимиром старої вiри на нову, християнську, не хотiли бачити успiхiв християнства на Русi i всiляко виступали на боротьбу з християнством, ведучи пропаганду свого iудейства. На думку Петрова, другий новгородський єпископ Лука Жидята, приведений Ярославом I iз Києва, походив iз київських євреїв. Сучасник Луки Жидяти київський митрадолит Iларiон у своєму словi про закон i благодать, називаючи Володимира i Ярослава хозарськими титулами “каганiв”, вiд початку i до кiнця веде полемiку проти iудейства. За свiдченням Нестора-лiтописця, Феодосiй печорський пiд час свого iгуменства (1057-1084 рр.) часто ходив iз свого монастиря в мiсто на якiсь релiгiйнi дискусiї з євреями: “Се бо сице обычай имяше блаженный, яко же и многажды, в нощи встая, отай всех исхожаше к Жидам, тех еже о Христе препирая, коряше й до-сажаше я тем, яко отметники и беззаконники тех нарицая”. Отже, робить висновок Петров, у цей час євреї становили в Києвi окрему громаду i мали свiй молитовний дiм або синагогу4.

[4. Н.И.Петров. Историко-топограф. очерки древн. Києва, К.,1897, с.258.]

Звичайно, для київських i взагалi українських євреїв головним була не пропаганда догматiв своєї вiри. У першу чергу їх цiкавили iнтереси матерiальнi – торгiвля, лихварство, словом, iнтереси наживи. Як стверджує Малишевський, “евреи издавна особенно любили торговать рабами... Другим любимым их промыслом является ростовщичество”5

[5. Я.Малышевский. Евреи в Южной Руси и Києве в Х-ХII веках, К.,1878, с.9.]

Ця заява спирається на авторитетнi свiдчення стародавнiх письменникiв. Так, арабський автор Хордадбег, який писав у серединi IX ст., оповiдає про єврейських купцiв, що їздять iз заходу на схiд i зi сходу на захiд, суходолом i морем i “возят евнухов, девушек, мальчиков... в Гинд (Iндiю) и Син (Китай)”6. Єизейськi купцi, про яких говорить Хордадбег, спецiально займалися кастрацiєю слов’янських невiльникiв. Iбн-Хаукаль (X ст.), оповiдаючи, звiдки беруться слов’янськi євнухи, також пояснює, що торг невiльниками йде у двох напрямах: на схiд, у Хорасан (головним чином через Русь), i на захiд через Iспанiю в Єгипет i Магрiб (пiвн. Африку). Ведуть його євреї хозарських i слов’яно-руських мiст. “Невольников этого экспорта, – додає вiн, – кастрируют Жиды”7.

[6. А.Я.Гаркави. Сказание мусульман, писателей о славянах и русских, СПб, 1870, с.53.]

[7. Там само, с.222.]

Торгiвцi живим товаром, пише далi Малишевський, особливо добре почувалися на Русi. “Евреи Корсуня и других городов Тавриды и северного Черноморья были вообще в выгодных условиях для такого торга, как по географическому, так и политическому положению зтих приморских пограничных городов. Соседние степные хищники (половцi) доставляли им этот живой товар в русских невольниках, а Восток – рынки для сбыта их далее, в случае неудачи по выкупу их из Руси”8.

[8. И.Малышевский. Вказ. праця, с.97.]

Успiховi справи сприяла та обставина, що на чолi Херсонеської єпархiї в XI ст. стояв багатий єврей-вихрест, про якого говорили: “Наружно христианин, в душе – еврей”. “Наставшая при этом епархе для крымских евреев полная воля в торговле невольниками из христиан и послужила для них и их сообщников, киевских евреев, новым поводом к подстрекательству степных хищников на поиски за добычей в виде пленных, или же эти хищники сами собою усилили такие поиски ввиду усилившегося запроса на их добычу со стороны евреев, получивших в Тавриде полную волю покупать христианских невольников”9.

[9. Там само, с.98.]

Свого часу на територiї кол. грецьких колонiй українського Причорномор’я (в Пантiкапеї, Анапi, Ольвiї) знайденi кам’янi надгробки 1 ст. н.е. На надгробках євреї написами по-грецьки звiдомляли про визволення ними невiльникiв10. Цi написи вказують разом з тим на розмах i масштаби работоргiвлi, якою в тi часи займалися далеко не однi тiльки євреї. Серед слов’ян вона була поширена також. Iбн-Фадлан, побувавши весною 922р. в столицi Хозарського царства м.Iтiлi (на нижнiй Волзi, за 15 км. вище сучасної Астраханi), розповiдає про купцiв Русiв: “У каждого из них есть скамья, на которой он сидит вместе с красивыми его девушками для торга. Иной сочетается со своей девушкой, а его товарищи смотрят на него. Часто же собираются многие из них в таком положении, одни в виду других. Иногда приходит к ним купец покупать у одного из них девушку, застает его сочетающимся с нею, и тот не оставляет ее, пока не кончит соития своего”11.

[10. А.Я.Гаркави. Об языке евреев, живших в древн. время на Руси, с.1.]

[11. А.Я.Гаркави. Сказание мусульман, писателей..., с.94.]

Роль євреїв у Києвi особливо зросла в часи князювання тут онука Ярослава I Святополка Iзяславовича (1093-1113). Про нього Татищев говорив:

“Вельми сребролюбив и скуп, для чего Жидам многие пред христианы вольности дал, чрез что многие христиане торгу и ремесл лишились”.

На початку XII ст. євреї мали в Києвi свiй квартал на Подолi. Вони займалися тут, як сказано, торгiвлею (весь продаж солi був у їхнiх руках) та лихварством, або стягуванням резiв (вiдсотка) з боржникiв. “Дiяльнiсть лихварiв-резоїмцiв, – зазначається в енциклопедiї, – збiльшувала тягар феодальної експлуатацiї народних мас, що 1113р. призвело в Києвi до народного повстання, внаслiдок якого князь Володимир Мономах змушений був обмежити резоїмство”12.

[12. УРЕ.т.12.с.183.]

Iпатiївський лiтопис, де розповiдається про київське повстання, вказує, проти кого був спрямований виступ київського простолюду: “Кияни же разьграбиша двор Путятин тисячького, идоша на жиды и разграбиша я”13. Тобто, пограбувавши двiр тисяцького14 Путяти, напали на євреїв i пограбували їх.

[13. Полное собрание русских летописей, т.2, М., 1962, с.275.]

[14. Тисяцький – начальник мiського ополчення i водночас старшина всього купецтва.]

Коментуючи це мiсце лiтопису, радянський дослiдник М.Тихомиров пише: “Евреи были банкирами средневековья, через руки которых проходили большие денежные суммы. В таком большом и торговом городе, каким был Киев начала XII в., участие евреев в экономической жизни было несомненно деятельным. Евреи должны были принимать активноє участие в ростовщических операциях Святополка и его тысяцкого Путяты. Этим объясняется нападение киевлян на еврейский квартал”15.

[15. М.Н.Тихомиров. Крестьянские и городские восстания на Руси XI-XIII вв., М.,1955, с.137.]

I далi: “Указание летописи на разграбление еврейского квартала характеризует восстание 1113 г. как движение городского люда, направленное не только против феодалов, но и против купцов-менял, занимавшихся ростовщичеством”16.

[16. Там само, с.138.]

У цьому мiсцi ми змушенi вiдступити i кiлька слiв сказати про лихварство взагалi. Лихварством прийнято вважати “извлечение чрезмерной выгоды из денежной ссуды путем эксплуатации затруднительного положення должника”17.

[17. Энциклоп. словарь Брокгауза и Ефрона (далi ЭСБЕ), т.53, СПб, 1899, с.133.]

Лихварство, як i боротьба з ним, вiдомi з сивої давнини. Ще в стародавнiм Римi народнi маси терпiли вiд тяжких умов позики в багатих людей. Римське законодавство неодноразово обмежувало лихварство.

У середнi вiки християнська церква заборонила зовсiм позичку грошей пiд проценти. Мусульманська релiгiя також карала за такi фiнансовi операцiї. Цей принцип, що стосувався спочатку тiльки осiб духовного звання, поширився в ХII-ХIII ст. i на свiтських людей. Проте заборона зовсiм не торкалася євреїв, якi не належали нi до християнської, нi до мусульманської релiгiй. Навпаки, промисел, заказаний iншим, вiльно переходив до рук євреїв, яким не забороняв його iудаїзм. У цьому значеннi слiд розумiти слова Енгельса, який писав: “Дiти Iзраїлю залишались весь час аристократiєю серед вiруючих i обрiзаних”18.

[18. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т. 19, с.302.]

До кiнця середнiх вiкiв заборону процентiв поступово було скасовано. Натомiсть уряди захiдних країн почали законом визначати максимум дозволеного вiдсотка, який коливався мiж 5 i 6. Стягнення бiльш високого вiдсотка вважалося лихварством i переслiдувалося в кримiнальному порядку. В Росiї узаконений максимум до 6% було введено з 1754р.

Поступово в XIX ст. узаконену норму скасовують зовсiм, вiдмiняють i переслiдування за стягнення високих вiдсоткiв. Але й пiсля цього лихварськi угоди, в яких були наявнi зловживання становищем боржника, каралися законом.

У вiдповiдностi з духом часу Мономах, якого кияни запросили князювати пiсля смертi Святополка, не тiльки обмежив резоїмство. Вiн вигнав євреїв за межi Київського князiвства зовсiм. Як оповiдає Татищев, коли прибув Мономах i втихомирив заколот, “киевляне просили его всенародне об управе на жидов, что отняли все промыслы христианам и при Святополке имели большую свободу и власть, чрез что многие купцы и ремесленники разорились; они же многих прельстили в свой закон и поселились домами между христианы, чего прежде не бывало”. Перебуванню євреїв на Русi поклала край постанова князiв на Видубецькому з’їздi “об изгнании из земли русской всех жидов”19.

[19. В. Н. Татищев. История Российская с древнейших времен, т. 2, М., с.213.]

Незважаючи на цю постанову, євреї знову проникли в Київ i поширилися по всьому тутешньому краю. Той же Iпатiївський лiтопис вiд 1124р. пише про пожежу в Києвi: “погоре Подолье... и Жидове”, а пiд 1151р. згадуються в Києвi “Жидовские ворота”, пiзнiше Львiвськi, що були на нинiшнiй Львiвськiй, або Сiннiй, площi.

Занепад загального життя в епоху татарщини майже зовсiм не торкнувся становища євреїв. Вони не тiльки “не исчезли на территории Южной Руси”, пише Житецький, а, навпаки, “оказываются в числе сборщиков дани, которая собиралась для монгольских ханов с туземного населення”. “В эту раннюю эпоху южнорусской истории, именно в XI-XIII веках, уже отчетливо вырисовываются особенности южнорусского еврейства и те ненормальные экономические отношения евреев к туземному населению, какие потом уже резко выступают в XVI и XVII столетиях”20.

[20. И.Житецкий. Евреи в Южной Руси. «Киевск. Старина», 1901, №1, с.63.]

В XIII-XIV ст. євреї становлять уже значну величину, зокрема в Галичинi i Захiднiй Волинi, загарбаних польськими феодалами.

У самiй Польщi євреї з’явилися також дуже давно. Документально пiдтверджується, що вже в XI ст., побоюючись переслiдувань, євреї масами залишали Богемiю i разом зi своїми скарбами перебиралися в сусiднi Польщу й Угорщину, де заставали вже своїх одновiрцiв. Вони мали тут такий вплив, що захопили в оренду карбування монет. На монетi XI ст. єврейськими лiтерами по-слов’янськи написано: “Мешко король польський”21.

[21. А.Я.Гаркави. Об языке евреев, с.16]

У 1264р. калiський князь Болеслав Благочестивий видав грамоту, на пiдставi якої польськi євреї нарiвнi з мiщанами визнавалися вiльними людьми, їхнє життя, особиста недоторканiсть i честь гарантувалися законом. За євреями пiдтверджувалося право торгiвлi, лихварства, їхнi будинки звiльнялися од вiйськових постоїв. Калiська грамота стала нарiжним каменем для визначення згодом громадянського i юридичного становища євреїв Польщi й Литви, а також українських земель, що входили в цi держави.

1367р. король Казимир Великий не тiльки пiдтвердив калiську грамоту, а й видав нову, якою брав життя євреїв пiд захист нарiвнi з вищими класами польського суспiльства. Згодом вiн звiльнив євреїв з-пiд юрисдикцiї церковного суду. Вбивство єврея каралося стратою на горло, дозволив вiн євреям носити шаблю тощо. Усi цi привiлеї лишалися недоторканими до самого падiння Речi Посполитої.

У “Хронологiчних виписках” К.Маркса про заходи Казимира Великого знаходимо такий запис: “Чтобы сразу создать торговлю и промышленность (на манер русского Петра), он пытается ввести в стране торговлю и деньги, покровительствует переселению в Польшу угнетенных повсюду евреев сначала в новую провинцию Червонную Русь, или Галицию; но вскоре это распространяется на все Польское государство. Эти евреи захватили себе все выгодные промыслы и сделки, утвердились как мещанское сословие между магнатами и мелкой знатью с одной стороны, и крестьянами с другой стороны. Размножаются, как лобковые вши...”22.

[22. Архив Маркса и Энгельса, т.5, М., 1938, с.348. Пiдкр. Маркса.]

З XIV ст. розвивається єврейська колонiзацiя на бiлоруських землях. У Брестi, Гродно, Троках були заснованi єврейськi общини. “Привилеи великого князя Витовта, – читаємо в енциклопедiї, – гарантировали євреям личную и имущественную неприкосновенность, свободу совести и хозяйственной деятельности”23.

[23. БСЭ.т.5. М.,1927, с.354.]

Кiлькiсть єврейського населення Бiлорусiї особливо зросла в XVII ст. внаслiдок втечi з України в епоху козацьких повстань.

У результатi посилення гонiнь на Заходi емiграцiя євреїв у Польщу набрала широких розмiрiв. Упродовж XV-XVI ст. вона йде з Нiмеччини, Угорщини, Iспанiї та iнших країн. Десь у цю пору з нiмецького ландграфства Гессен разом з iншими вигнанцями переїхала в Галичину одна сiм’я єврейських рабинiв. Вона оселилася у Львовi i навiть взяла собi тут прiзвище – Львови – по назвi мiста, як це водиться серед євреїв. Повернувшись у XVIII ст. назад у Нiмеччину, Львови стали жити в Трiрi на Рейнi. Серед вихiдцiв iз цiєї родини була Єва Мозес Львiв (1737-1823), бабуся Карла Маркса, мати його батька – Гiршеля Маркса24.

[24. О.Корню. К.Маркс, Ф.Энгельс. Жизнь и деятельность, т.I. М.,1959, с.76.]

Спочатку польськi євреї жили переважно в королiвських володiннях i звалися королiвськими. Внаслiдок величезного напливу переселенцiв iз Заходу євреї заповнюють володiння магнатiв, а вiдтак i загарбанi ними новi українськi територiї.

“З кiнцем XV в., – читаємо в Грушевського, – в Польщу посунула маса Жидiв з Заходу, що рушилася звiдти наслiдком рiжних нагiнок, особливо ж наслiдком розпорядження цiсаря Максимiлiана, що вигнав їх з Нiмецького цiсарства. Вiд цього часу Корона Польська стає помалу збiрником Жидiвства з цiлого свiту, i Жиди дiйсно починають заливати мiста й мiстечка. Крiм чисельного зросту, се вплинуло також i на самий характер польського Жидiвства. Захiднi, переважно нiмецькi й чеськi Жиди принесли з собою речi, що сильно вплинули на духовне вiдокремлення жидiвства, – нiмецький жаргон, що дав польським Жидам свою осiбну нiби нiмецьку мову, талмудичну мудрiсть, що окружала своїм специфiчним свiтоглядом духовне життя Жида й розривала всякi культурнi зв’язки з тою люднiстю, серед котрої вiн жив”25.

[25. М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.5, с.255.]

До того часу єврейськi колонiї чисельно були досить невеликi, не визначалися замкненiстю, яка характеризує їхнє пiзнiше життя, євреї носили українськi прiзвища i розмовляли українською мовою. Як показує у своєму дослiдженнi Гаркавi, “до переселения германских евреев в славянские земли и испанских в Голландцю, Италию и Турцию (в конце XV в.) не было примера в истории евреев, чтобы они употребляли в разговоре другое наречие, кроме наречия того народа, среди которого жили”26.

[26. А.Я.Гаркави. Об языке евреев, с.5.]

Навiть у єврейських текстах XI-XIII ст. дослiдник знаходить слова з “ханаанської” мови (русiв євреї називали ханаанiтами): гуня, плiт, щiтка, снiг, гнiй, пазуха, пiвкварти, дуб (у значеннi човна), щогла, вовкулака i т.д. Гаркавi, не знавши української мови, називає цi слова слов’янськими, хоч це, безперечно, українська лексика. Слово “снiг”, наприклад, транскрибувалося в єврейському текстi як “шнiр”, а не “шнер”, як могло б бути, коли б iшлося, скажiмо, про росiйське фонетичне звучання.

Користуючись своїм привiлейованим становищем, польськi євреї на кiнець XVI ст. виробили, стосовно державного устрою Речi Посполитої, струнку адмiнiстративно-юридичну органiзацiю з нижчими i вищими органами влади.

Все єврейське населення країни дiлилося мiж чотирма провiнцiями: Великою Польщею (пiвн.-зах. частина держави). Малою Польщею (пiвд. частина). Червоною Руссю (Галичина) i Волинню. Євреї, приписанi до провiнцiї, становили “синагогу”. Кожна провiнцiя, або синагога, розпадалася на округи, так званi “кагали”. Територiя кагалу у свою чергу дiлилася на “прикагалки”. На чолi кожного кагалу i прикагалку стояли обранi на певний строк рабин i старшини, в руках яких зосереджувалася вся судова й адмiнiстративна влада округу. Кагали, або общини, становили нижчу iнстанцiю. Мiсцевi справи общини вирiшували на сеймиках, куди посилали представникiв кагалiв i прикагалкiв. У справах, що стосувалися всiх євреїв Польщi, щороку з депутатiв усiх чотирьох провiнцiй скликався Генеральний сейм, або Синод, який був верховним органом єврейського самоврядування в країнi.

“Опираясь на такую стройную организацию, подчиняясь, безусловно, авторитету еврейского права, польские євреи сложились в замкнутоє торгово-промышленное сословие, овладели всею торговлей и большею частью промыслов Польского королевства. Пользуясь покровительством воевод и их наместников, под непосредственным ведением которых они состояли, поддерживаемые шляхтой, в качестве арендаторов ее имений, и католическим духовенством, которому (в особенности иезуитам) они платили большие проценты на занятые у него капиталы, євреи побеждают торговцев и ремесленников христиан, находящихся в постоянных между собой столкновениях... Став на место мещан... євреи остаются безучастными к внутренней жизни польского общества, остаются иностранцами, проживающими в чуждом им государстве”27.

[27. ЭСБЕ, т.21, СПб. 1893, С.452-453.]

Це була своєрiдна держава в державi, справедливо зауважує радянський дослiдник, доктор iсторичних наук Олена Компан. З цiєю обставиною, пише вона, а також з дiяльнiстю в сферi обiгу, а не виробництва пов’язане зауваження Енгельса про те, що євреї жили в “порах польського суспiльства”28.

[28. О.С.Компан. Мiста України в др. пол. XVII ст., К.,1963, с.94; К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.25, ч.I, с.338.]

Правова незалежнiсть i великi багатства робили польських євреїв недоступними для переслiдування. Не випадково Польща з її українськими та бiлоруськими володiннями стала в цей час головним центром i мiсцем притулку європейського єврейства. “Польща, – говорив Енгельс, – завжди була надзвичайно лiберальною в релiгiйних питаннях; доказом цього є той факт, що євреї знайшли тут притулок в той час, коли їх переслiдували в усiх iнших країнах Європи”29.

[29. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т. 16, с.161.]

Безумовно, Ф.Енгельс перебiльшує релiгiйну терпимiсть католицької Польщi. На це вказують жорстокi переслiдування католиками православних українцiв i бiлорусiв. Iнша рiч iудеї, до яких у Польщi справдi ставилися поблажливо. Причиною цiєї поблажливостi були матерiальнi iнтереси польського магнатства, яке дивилося на євреїв як на свою опору в завойованому краї, на своїх помiчникiв i спiльникiв (якщо не вчителiв) у справi нацiонального поневолення й економiчного визиску українських “кресiв” (окраїн) Речi Посполитої.

Подiбно до Польщi, Оттоманська iмперiя також охоче приймала до себе усiх євреїв, од яких позбавлялися в iнших країнах. Як твердить американський дослiдник Бен Гальперiн, “в Оттоманськiй iмперiї євреї – пiдданi султана – мали цiлковиту свободу як в’їзду в Палестину, так i виїзду; вони безперешкодно пересувалися по всiй великiй територiї iмперiї, що простягалася вiд Пiвн. Африки до Балкан”30.

[30. Ю.Iванов. Обережно: сiонiзм!, К.,1969, с.19.]

Справдi, коли наприкiнцi XV ст. iспанськi євреї змушенi були покинути Пiренеї, вони перебралися в Туреччину, а також на Балканський пiвострiв i оселилися в Сербiї та Болгарiї, що були тодi пiд владою туркiв.

Лишається додати, що в XVI-XVII ст., тобто в перiод найбiльшого територiального поширення iмперiї Османiв, до її складу входили Угорщина з Закарпатською Україною, Молдавiя з Буковиною, Крим i пiвн. узбережжя Чорного моря до самої Кубанi, а також Подiлля (територiя мiж Пiвд. Бугом i Днiстром, сучаснi Вiнниччина i Хмельниччина) з 1672р. по 1699р.

Таким чином, уже в епоху середнiх вiкiв весь український етнiчний ареал потрапляв у зону нiким фактично не контрольованого впливу “слизького i влiзливого”, як говорив Iв.Франко, єврейського елементу.

 

2

З попереднього роздiлу можна бачити, що торгiвля й лихварство були основним i традицiйним заняттям євреїв. Правда, щоб займатися комерцiєю, пускати в оборот капiтал, давати грошi пiд заставу або в рiст, треба тi грошi мати, тобто якось їх добувати. Тут ми впритул пiдходимо до корiнного питання нашої розмови: про те, яким чином українськi євреї добували собi засоби до iснування. Отже, про роль i мiсце єврейської людностi у процесi суспiльного виробництва, у розвитку продуктивних сил i виробничих вiдносин українського суспiльства.

Для початку з’ясуємо питання про характер єврейських поселень на Українi.

Як i скрiзь у країнах дiаспори (районах проживання євреїв, крiм Iзраїлю), євреї Польського королiвства, а отже й на українських землях Речi Посполитої, селилися переважно в мiстах, компактними масами й iзольовано вiд корiнного населення.

Традицiя євреїв селитися по мiстах має свої причини.

Т.Кичко, автор вiдомої книжки “Iудаїзм без прикрас”, пояснює її так. В епоху раннього феодалiзму, на яку припадає розселення євреїв, останнi не могли нiбито осiдати в селах, бо там уже склалися певнi вiдносини феодальної експлуатацiї помiщиками мiсцевих селян даної народностi. Не могли вони приєднатися i до основних ремiсничих цехiв, якi були тодi замкненими корпорацiями. “Тому вони розселились переважно в мiстах, займаючись менш регламентованими видами ремесла, а заможнi вiддались торгiвлi i лихварству”31.

[31. Г.Кичко. Iудаїзм без прикрас. К.,1963, с.42.]

Твердження про те, що євреї “не могли осiдати в селах”, бо їх мало не гнав у мiста феодалiзм, який, бачте, так “укомплектувався” мiсцевим селянством, що не потребував уже нових рабiв, звучить непереконливо i наївно. Це твердження пiдкинуте науцi сiонiстами в розрахунку на те, щоб хоч таким чином виправдати непродуктивний спосiб життя тогочасного єврейства.

Вiдчувши всю фальш такого пояснення, Т.Кичко в iншому мiсцi своєї книжки змушений визнати, що вирiшальним фактором, який зумовив мiський характер поселень євреїв, була одвiчна зневага їх до землеробства, до фiзичної працi взагалi. З цiєю зневагою пов’язана вiдома з Бiблiї легенда про вбивство Каїном свого брата Авеля. У Торi, продиктованiй нiбито самим Богом пророку Моисею, розповiдається: Адам i Єва мали двох синiв – Авеля i Каїна. Авель займався скотарством. Каїн – землеробством. Побачивши, що праця бiля землi не дає того, що має Авель вiд скотарства, Каїн зненавидiв брата i вбив його, за що був проклятий Богом i вигнаний на землю.

Iудаїзм взагалi заперечує потребу в працi, про що свiдчить Талмуд, цей кодекс релiгiйних, побутових i правових приписiв iудейства. За Талмудом, “ам-хаарець” (буквально: “народ землi”), тобто єврей, що займається сiльським господарством, – iстота низька i жалюгiдна32 “Принижуючи людей працi, – читаємо i в Кичка, – Талмуд разом з тим звеличує багатiїв, засуджуючи землеробство, вихваляє торгiвлю, лихварство. За вченням укладачiв Талмуда, навiть пророк Моисей нажився саме на торговельних махiнацiях, якi вiн практикував, спекулюючи громадськими коштовностями...”33.

[32. М.С.Беленький. Что такое Талмуд. М.,1963, с.46.]

[33. Т.Кичко. Вказ. праця, с.37.]

Торгiвля i лихварство, якi вихваляє Талмуд, найбiльше могли розквiтати саме в мiстах. Економiчно досвiдченi, бувалi євреї розумiли це краще вiд будь-якого феодала, тому й селилися там, де перед ними вiдкривався найбiльший простiр для комерцiйної дiяльностi. Багато iсторикiв вважають, що єврейськi общини, якi розселилися по рiзних країнах свiту, з самого початку являли собою комерцiйнi об’єднання. Уже в XI ст. слова “єврей” i “купець” часто ставали взаємозамiнними34. Не випадково й К.Маркс вживав слова “єврей”, “iудей” у розумiннi “лихвар”, а слово “єврейство” у значеннi гендлярства, крамарства35.

[34. Ю. Iванов. Вказ. праця, с.16,17.]

[35. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.1. с.379]

Iнша рiч, що корпоративний лад середньовiччя з притаманним йому високим ступенем розмежування й замкненостi рiзних груп населення зумовив сувору iзоляцiю єврейських общин. Але то вже було причиною iншого явища, а саме причиною виникнення гетто.

Слову “гетто” приписують не властиве йому значення. З легкої руки сiонiстських демагогiв цьому слову надають вiдтiнок трагiчностi, виставляють його як символ горя й страждань, перенесених євреями. Гетто в устах багатьох – це мало не ганебна пляма на совiстi людства, яке в своїй жорстокостi тримало безневинних євреїв iзольованими, мов худобу в оборi. Словом “гетто” спекулюють i хизуються, як почесним шрамом, здобутим у боротьбi за свободу. Насправдi ж легенда про “муки гетто” – не що iнше, як одна з численних вигадок, якими хитрий iудей дурить легковiрного гречкосiя.

Звичайно, ми не маємо на увазi фашистських концтаборiв типу варшавського гетто. Iдеться про гетто як район середньовiчного поселення – окрему вулицю, цiлий квартал чи навiть район мiста. Ось що говорить на цю тему перше видання радянської енциклопедiї: “Гетто – квартал, в котором євреи жили обособленно от прочего городского населення. Явление, характерное для корпоративного строя средневековья, когда каждая профессиональная или религиозная группа жила на определенных улицах, сосредотачиваясь вокруг своих учреждений. Гетто характерно не только для быта средневекового еврейства, наряду с еврейскими улицами были армянские, татарские и др.”36.

[36. БСЭ, т.16, М.,1929, с,580.]

Життя в умовах самоiзоляцiї мало багато незручностей. Але гетто придумали не антисемiти, а самi євреї. Як визнає англiйський дослiдник-сiонiст Х.М.Са-шар у книзi “Курс iсторiї сучасного єврейства”, правляча верхiвка єврейських общин не перешкоджала встановленню економiчної, соцiальної чи просто фiзичної iзоляцiї, бо ця iзоляцiя означала “збереження iудейської релiгiї й усього того, що вона охоплювала”. В iншому мiсцi своєї працi вiн стверджує, що “першi iспанськi та сицилiйськi гетто... раннього середньовiччя були спорудженi на прохання самих євреїв”. Американський дослiдник i публiцист А.Лiлiєнталь також зазначає: “Рабини наполягали на сепаратизмi з полiтичних i релiгiйних мотивiв, бо основнi закони, що регулювали життя гетто, були прийнятi в Португалiї на прохання євреїв, якi там мешкали”.

Ю.Iванов, з працi якого взято наведенi вище висловлювання, додає: “Єврейськi общини Англiї, Францiї, Нiмеччини та ряду iнших європейських держав користувалися протекцiєю царюючих родин”37.

[37. Ю.Iванов. Вказ. праця, с.21.]

Що й казати, коли якась група населення, в даному разi єврейська община, користувалася протекцiєю таких високих i можновладних осiб, то навряд чи вона потребує чийогось спiвчуття. Свого часу у Львовi iснувала Руська вулиця, її назва збереглася й досi. Вона справдi свiдчить про спроби польської шляхти з допомогою єврейського визиску позбавити прав i загнати в незамкнене гетто русинiв, як тодi звали українцiв, корiнне населення краю, котре годувало i зодягало своїх гнобителiв. Гетто для українцiв було село, а в мiстах окремi вулицi, як у Львовi, та ще передмiстя. На вiдмiну вiд євреїв, українцi не користувалися нiчиєю протекцiєю: навiть українське панство не могло захистити свого безправного народу, бо ганебно перебiгало у табiр колонiзаторiв.

Для того, щоб слова “гетто для українцiв” не зависли в повiтрi порожньою фразою, проiлюструємо їх кiлькома прикладами.

У 1521р. львiвськi русини скаржилися королю, що українським священикам не дозволяють з святими дарами переходити через ринок i вулицi мiста з церемонiєю – при засвiчених свiчках, а також проводжати на цвинтар умерлих. Король на те постановив, що “поза Руською вулицею руськi священики можуть переходити в своїх процесiях i ризах, але без засвiчених свiчок i спiву i тiльки на Руськiй вулицi можуть дзвонити, спiвати й свiтити свiчки”38.

[38. М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.5, Львiв, 1905, с.242.]

Минуло сто важких лiт, а становище українцiв у Польськiй державi не тiльки не покращало, а, навпаки, погiршало. Виступаючи на сеймi 3 листопада 1620р., волинський депутат Древинський говорив про нечуванi утиски й кривди українцiв вiд полякiв:

“Чи то не кривда народовi нашому руському, що, не кажучи про iншi мiста, чиниться у Львовi. Хто грецького закону, не унiат, той не може мешкати в мiстi, анi торгувати налоктi i кварти, анi до цехiв не може бути прийнятий. Коли хто вмре, мешкаючи в мiстi, того мертве тiло не можна провезти через мiсто з церковною церемонiєю, анi до хорого з тайнами Господнiми iти не вiльно. А в Вiльнi чи не утиски то? чи чуване коли? коли мертве тiло пiд замком хочуть провезти через замкову браму, якою ходять i їздять усi, навiть Жиди i Татари, то ту браму замикають, так що православнi мусять мерця свого виносити iншою брамою, якою тiльки гнiй мiський вивозять”39.

[39. М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.7, К-Л.,1909, с.446.]

Московське посольство Рєпнiна на переговорах у Польщi 1653р. закидало польському урядовi: “У королiвськiй державi живуть люди рiжних вiр, а такого гонiння й наруги, крiм благочестивих християн, не буває нiкому – навiть Жидам, котрих бридитись i ненавидiти годиться всiм християнам. Їм у всiм воля, i школи свої жидiвськi мають свобiдно де хочуть, i неволi їм i насильства нiякого нема: свобiднiш живуть у своїй вiрi жидiвськiй, нiж благочестивi християни”40.

[40. М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.9, ч.2, К., 1931, с.626.]

Цi, як i безлiч iнших, не менш промовистих фактiв, показують, що українцi, як справедливо пише вчений, на своїй власнiй землi, незважаючи на чисельну перевагу, стояли “нарiвнi” з чужоземними колонiями Вiрменiв i Євреїв, а часом становище їхнє було “навiть гiрше”. “Русини були як не зовсiм, то майже виключенi, скiльки можна судити, вiд мiських свобод”41.

[41. М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.5, с.246, 247.]

Єврейське гетто в епоху середньовiччя було звичайним мiсцем спiльного проживання одновiрцiв i не несло на собi нiяких ознак примусового поселення, як можна прочитати тепер на сторiнках деяких офiцiйних видань42. Бiльше того, оскiльки євреї Польщi й України, проживаючи в мiстах, не пiдлягали мiським законам, владi i судам, а лише владi кагальних общин, це ставило їх у привiлейоване становище щодо мiсцевого населення. Ми вже не кажемо, що тодi як євреї були особисто вiльними людьми, селяни, тобто основна маса мiсцевого населення, всюди перебували в крiпацькому рабствi. Уже сам факт цiєї соцiальної нерiвностi говорить про панiвне становище єврейства в цiлому, безвiдносно до класового подiлу чи майнового стану всерединi самої єврейської общини.

[42. БСЭ. т.11. М.,1952,с.190.]

Подiбно до будь-якого iншого людського колективу, єврейська община була, звичайно, соцiальне неоднорiдною масою. Вона дiлилася на бiдних i багатих, експлуатованих i експлуататорiв, але щодо зовнiшнього свiту завжди виступала єдиним фронтом. Iзольованiсть поселення створювала атмосферу (бiльш iлюзорної, нiж дiйсної) спiльностi долi i взаємозалежностi кожного з членiв общини.

“Головами общини могли бути й фiнансисти, – зазначається в “Кембриджськiй iсторiї середнiх вiкiв”. – Вони, однак, становили незначну меншiсть, їх оточували численнi пiдлеглi, якi перебували в прямiй чи непрямiй залежностi, агенти й клерки, якi допомагали в справах, служителi синагоги, якi молилися Богу, писцi, якi переписували їх дiлову документацiю, а також лiтературнi та релiгiйнi твори, вчителi, якi виховували дiтей, лiкарi, якi доглядали за хворими, слуги, якi дивилися за домом, м’ясники й пекарi, якi готували їжу вiдповiдно до вимог ритуалу...”43 i т.д.

[43. Ю.Iванов. Вказ. праця, с.20.]

 

За словами М.П.Драгоманова, єврейська община була одночасно “и сословие и нация, и вероисповедное общество”44 Державна влада офiцiйно визнавала її органом, до якого зверталася зi своїми приписами i вимогами. За цих умов “отдельный єврей закрывался для государства еврейским обществом, вне которого он бессилен и беспомощен”45.

[44. М.П.Драгоманов. Евреи и поляки в Юго-Зап. крае. «Вестник Европы», 1875, т.4, с.139.]

[45. ЭСБЕ, т.21, СПб. 1893, с.452.]

В силу такої юридичної екстериторiальностi гетто було надiйним прикриттям, зручною гаванню, в якiй вiд заслуженої кари переховувалися усiлякi соцiальнi паразити – баришники, контрабандисти, спекулянти. Гетто вiдiгравало разом з тим роль своєрiдного штабу, де виношувалися пiдступнi плани комерцiйного ошуканства мiсцевого населення, було тим плацдармом, з якого робилися систематичнi “вилазки” й диверсiї в сферу економiчного i духовного життя краю.

Редактори першого видання радянської енциклопедiї також були тiєї думки, що для євреїв гетто було бiльше корисним, нiж шкiдливим. Вони писали: “Вначале сами евреи были отчасти заинтересованы в существовании гетто, ибо оно защищало их от нападений при столкновениях с местным населением”46.

[46. БСЭ, т.16, М.,1929,с.580.]

Постає питання: чому виникали конфлiкти корiнного населення з євреями? Кожнiй хоч трохи обiзнанiй людинi ясно, що в основi цих конфлiктiв лежали не релiгiйнi, не расовi, а винятково економiчнi фактори. Першi, в крайньому випадку, були зручним прикриттям других.

У Нiмеччинi, Iспанiї, Францiї, Англiї та деяких iнших країнах Європи євреї майже не займалися суспiльне корисною працею, скажiмо, ремеслом або сiльським господарством. Вони дiяли виключно у сферi торгiвлi й кредиту, чим викликали невдоволення мiсцевої буржуазiї, що народжувалася. Звiдси початок i першопричина всiх або майже всiх антиєврейських виступiв i гонiнь.

Послухаймо, що каже з цього приводу енциклопедiя. У статтi “Антисемитизм” читаємо: антисемiтизм виник i поширився “на почве борьбы конкурирующих сторон, в частности на почве конкуренции с євреєм-торговцем и евреем-ростовщиком, и использования с этой целью ненависти народных масс к ростовщику и торговцу... Религиозная и национальная нетерпимость служит прикрытием в экономической борьбе с евреем-конкурентом”47.

[47. БСЭ, т.3, М.,1930, с.68.]

У статтi “Евреи” ця думка знаходить своє пiдтвердження: “Случаи землевладения в среде еврейской диаспоры, не являлись типичными; еврейские общины знали в сущности только два класса: буржуазию (торговую и ростовщическую) и буржуазию мелкую. Евреи поэтому выступают как представители буржуазных общественных отношений и как конкуренты местного городского населения. Возникшее благодаря этому враждебное отношение к евреям в свою очередь усиливало национальную замкнутость самих еврейских общин”48.

[48. БСЭ, т.24. М.,1932, с.22.]

Тiльки в Iталiї євреї поряд з лихварством займалися ще й ремеслами: шовкiвництвом i шовкопрядiнням, ковальством, ткацтвом, ювелiрною справою. “Еще более широкое и повсеместное распространение среди евреев Италии получило красильное ремесло, представляющее одну из важнейших отраслей промышленности Италии вообще”49. Євреї були також зайнятi в будiвництвi та гiрничiй промисловостi. “Повсеместно в Италии встречались євреи – копиисты рукописей, которых с изобретением печатного дела заменили рабочие-типографы. Еврейские типографии уже к концу средних веков имелись в Реджио, Мантуе, Ферраре, Болоньє, Неаполе и многих других менее значительных городах и местечках”50.

[49. А. Тюменев. Евреи в древности и средние века, Пг., 1922, с.293.]

[50. Там. само, с.294.]

Завдяки своїй трудовiй дiяльностi євреї користувалися тут заслуженою повагою мiсцевого населення. “Так как итальянские євреи занимались главным образом производительным трудом, то в средневековой Италии почти не было случаев открытых антиеврейских выступлений”51.

[51. БСЭ, т.24, с.24.]

I це пiд боком у католицького Ватикану. Вiдомо, що проти євреїв вела боротьбу також церква, але знову-таки не на релiгiйному, а, як правило, на економiчному грунтi. “Борьба духовенства с євреями была часто прожде всего экономического порядка. В лице евреев монастыри имели конкурентов в торговых и ростовщических операциях. К концу средних веков, когда доходы римской церкви стали сильно падать, преследование евреев было для нее одним из значительних средств обогащения”52.

[52. БСЭ, т.3, М., 1930, с.69.]

Отже, не нацiональнiсть i не релiгiя, а паразитарний спосiб життя євреїв був головною причиною всiх їхнiх непорозумiнь з корiнним населенням країни проживання.

На Українi цей єврейський паразитизм розквiтав з особливою силою. Тут вiн набув найяскравiших, грубо виражених, так би мовити, класичних форм i тривав найдовше.

Чому саме Україна стала Клондайком єврейського пiдприємництва, жертвою подвiйного польсько-єврейського визиску? Цьому є багато причин.

Насамперед – багатства української землi. На рубежi ХII-ХIII ст. один учений, що жив у Володимирi-Волинському, так писав про Україну: “О незрiвнянна руська земле, якою тiльки красою, багатством ти не надiлена: багатьма озерами прозорими, рiками i джерелами, горами крутими, пагорбами високими, дiбровами пишними, полями зеленими, звiриною рiзною, птицею незлiченною, мiстами великими, селами дивними...”53.

[53. М.В.Нєчкiна. П.С.Лейбенгруб. Iсторiя СРСР, К.,1966, с.62.]

Перед вiйнами Хмельницького Україну називали “другою обiтованою землею” (пiсля обiтованої землi Палестини, куди Бог, за бiблiйним переказом, привiв євреїв з Єгипту). Раєм свiту польського нарекли її поляки54. Багатства України вабили сюди, як ваблять i досi, любителiв легкої наживи.

[54. Н. Костомаров. Руина, Соч., т.15, с.345.]

Виснажена в попереднiх мiжусобних вiйнах, остаточно знесилена й економiчно зруйнована монгольською навалою, Україна легко стала здобиччю польських феодалiв. Без державної органiзацiї, без власного вiйська (запорозьке козацтво тiльки формувалося), зраджений своїм панством, український народ не мав сили протистояти загарбникам. Внаслiдок iноземного панування українська земля, що була раєм для загарбникiв, перетворилася на пекло для її синiв-українцiв. За свiдченням сучасника, волинського єврея Натана Ганновера, безправнiсть українцiв не мала меж. “Они были до такой степени унижены, что все народности страны, даже стоявшие на низкой ступени в ряду всех народов (евреи), господствовали над ними.”55.

[55. Цит. за кн. А.Ефименко. Южная Русь. Очерки, исследования и заметки, т.2, СПб, 1905, с.6.]

Перехiд України пiд владу Польщi збiгся за часом з переслiдуванням євреїв на Заходi. Ведучи боротьбу за своє утвердження, добиваючись створення нацiональної єдностi i розширення поля своєї дiяльностi, молода буржуазiя європейських країн усiляко витiсняла своїх єврейських конкурентiв. Останнi змушенi були шукати порятунку в країнах європейського сходу. Особливо, як уже сказано, приваблювала їх Україна, безправне становище якої робило її дуже зручним об’єктом для експлуатацiї. А що може бути бiльш спокусливим для грабiжника i насильника, як беззахиснiсть i безпораднiсть його жертви? “Малоросе с его простодушием и флегмой, – писала О.Єфименко, – должен был сделаться легкой жертвой ловкого и беззастенчивого єврея, лишь только история свела их вместе”56.

[56. А.Ефименко. Вказ. праця, с.4.]

Так Польща з її українськими землями стала Меккою європейського єврейства. Варто навести свiдчення сучасника цих єврейських iнвазiй на Україну. Маємо на увазi записки литовського дипломата Михайла Литвина, писанi 1550р. У них автор дещо згущує фарби, але його зiзнання цiннi тим, що характеризують враження, яке своїми дiями викликали серед мiсцевого населення єврейськi приходнi.

“В нашу страну, – пише Литвин, – начал стекаться из других областей самый скверный из всех народов – иудеи, уже сильно размножившийся во всех городах Волыни, Подолия и других плодородных областей. Это народ вероломный, хитрый, склонный к клевете, он подделывает у нас товары, монету, документы и печати, на всех рынках отнимает у христиан средства к жизни, занимается исключительно обманом и клеветою. Это самый скверный народ халдейского племени, по свидетельству священного писания, он развратен, греховен, вероломен, негоден и коварен”57.

[57. Мемуары, относящиеся к истории Южн. Руси, вып.I, К.1890, с.38]

Окупувавши мiста й мiстечка Великого кн. Литовського та Речi Посполитої, євреї правдами й неправдами добилися для себе великих прав i привiлеїв. Iншi етнiчнi групи країни не могли навiть про них мрiяти. Ст.Сташiц, польський фiлософ XVIII ст., писав з цього приводу:

“Нi лютеранам, нi кальвiнiстам, нi грекам, нi вiрменам, взагалi жодному рiзновиду людей, де б вiн не перебував, не дозволяється мати особливi закони, установи, суддiв, всюди вiн повинен пiдкорятися властям i законам мiста. На противагу цьому євреї, де б вони не були, мають свої особливi установи i суддiв”58.

[58. С.Сташиц. Избранное, М., 1957, с.317-318.]

“Жид, – каже Грушевський, – став властивим господарем мiста й надав йому тон”. “Польсько-жидiвське мiсто з його никлим життям, пародiєю торгiвлi й промислу на мiсцi колишнього iнтенсивного мiського життя руських часiв було одним iз найбiльш характеристичних дарiв “культурної мiсiї” Польщi на Русi”59.

[59. М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.5, с.254,261.]

Вельможне панство надiляло євреїв такими необмеженими правами неспроста. Воно бачило в них своїх найкращих, вiрникiв (довiрених осiб), надiйних помiчникiв i головну силу в освоєннi України, Бiлорусiї, Литви, цих внутрiшнiх колонiй Польщi.

Окупацiя українських земель Польщею, писав М.Грушевський, ввела чималу масу польського i всякого iншого чужостороннього елементу, який переважно складався з людей, що йшли не так працювати, як правити, “живучи з чужої працi, отже, збiльшав число їдцiв-нахлiбникiв. Наплив з Зах. Європи в мiста й мiстечка жидiвської людности збiльшає число їх ще бiльше”60.

[60. М.Грушевський. Студiї з економ, iсторiї України, К., 1917, с.28.]

Серед тих їдцiв-нахлiбникiв особливо ганебну роль виконували євреї, що були не просто прихвоснями колонiзаторiв, а ще гiршими вiд самих колонiзаторiв. “В Червонной Руси, – пише енциклопедiя, – колонизаторская экспансия польских господствующих классов использовала капиталистов-евреев в качестве своей агентуры: колонизатор-еврей совмещал там в своем лице землевладельца, торговца и денежного капиталиста”61.

[61. БСЭ, т.24, М.,1932, с.28.]

Єврей-колонiзатор виступав ще, крiм того, в ролi рабовласника-крiпосника, який гендлював українськими селянами. Вiдомо, що польське законодавство уже в XIV ст. не знало невiльництва. Нi поляк, нi єврей не могли бути рабами, одних захищало польське, других – єврейське право. А в Галицькiй Русi воно iснувало ще й у XV ст. “Невiльникiв, – свiдчить Iван Франко, – дуже часто держали євреї, вони часто перепродували їх i набували за невиплату довгiв”62.

[62. I.Франко. Твори в двадцяти томах. К.,1956,т.19, с.573.]

Таким чином, життєвi позицiї мiсцевого населення України i євреїв виявилися дiаметрально протилежними. З одного боку нагорi були євреї, надiленi великими правами i довiр’ям панства; з другого – українцi, що були внизу соцiальної пiрамiди, в самiй ямi суспiльного буття. З українцем поводилися, як з худобою, бидлом. Його запрягали, мов вола, в ярмо, обдирали до нитки, всiляко глумилися над ним, плювали йому в лице, закидали багнюкою; за найменший непослух били, катували, продавали в рабство, карали на горло. Це робилося легко та безборонно, бо знали, що за нього вступитися нiкому, а всi ключi вiд кайданiв, якими скутi руки українця, усi замки вiд ями, куди його загнано, усi доглядачi при його неволi були в руках тих-таки євреїв – орендарiв, посесорiв, шинкарiв. Для євреїв це була зручна, вигiдна й до пори до часу безпечна позицiя.

Ми вже цитували слова Маркса про домiнуюче становище євреїв в економiцi польських та українських мiст Речi Посполитої. Вiн писав: “Евреи захватали себе все выгодные промыслы и сделки”63. (Пiдкр. Маркса)

[63. Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348.]

Послухаймо, що на цю тему говорить український iсторик Володимир Антонович. Євреї, зазначає вiн, завдяки своїй чисельностi та економiчнiй перевазi над українцями швидко “успели завладеть всеми почти промыслами и торговыми предприятиями, оттеснили последних на задний план и заставили их по большей части обратиться к земледельческим занятиям, оставив всякую попытку соперничать с еврейским народонаселением в торговой и промышленной деятельности. Все города южнорусские беспрестанно жалуются наперерыв один перед другим на то, что евреи, невзирая на постановления, стеснявшие и ограничивавшие их, захватывают всю торговлю и промыслы в свои руки и вытесняют совершенно христиан из рынков.

Так, в 1647г. львовские мещане жаловались на сейме через посредство епископа, что евреи захватили всю городскую торговлю и поставили мещан в невозможность не только обеспечивать собственное благосостояние, но и уплачивать государственные и городские повинности. О том же беспрестанно приносят жалобы жители Каменца, Киева, Ковля, Винницы, Кременца, Хмельника, Дубна и т.д.”64

[64. В.Антонович. Исследование о городах в Юго-Зап. России по актам 1432-1798. К.,1870, с.87.]

Усунутi за Магдебурзьким правом вiд участi в мiському самоврядуваннi, євреї потрапляли пiд безпосередню владу воєвод або їхнiх намiсникiв, вiд чого не тiльки не програвали, а, навпаки, мали ще бiльше зиску.

“Входя в денежные сделки со старостами, – продовжує Антонович, – они... брали на откуп от старост и даже от магистратов сбор городских доходов и под его видом облагали поборами промыслы горожан; в качестве откупщиков королевского мита захватали в свои руки надзор за внутреннею и заграничною торговлею всего края; селились в городах на землях, принадлежавших замку или духовенству, и, не неся городских повинностей, подавляли своим соперничеством промыслы мещан, обложенные замковыми поборами; в случае юридических исков со стороны мещан затягивали дело на целые десятки лет или входили в сношения с местными властями, которые отказывались приводить в исполнение декреты королевского суда, повсеместно употребляли в торговле фальшивые монеты и весы и т.п.”65

[65. В.Антонович. Вказ. праця, с.90-91.]

Впадає в око, що думки Антоновича, який не мiг знати ще не опублiкованих тодi записникiв Маркса, цiлком iдентичнi судженням основоположника наукового соцiалiзму, а в окремих висловах майже збiгаються текстуальне. Щоб читачевi були помiтнiшi цi збiги, ми видiлили їх у текстi Антоновича. К.Маркс далi каже, що євреї в Польщi й на Українi “утвердились как мещанское сословие между магнатами и мелкой знатью с одной стороны, и крестьянами с другой стороны”66.

[66. Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348.]

Антонович так само розмiщує єврейську буржуазiю посерединi мiж феодальною верхiвкою i селянством: “Евреи наполнили собою тот огромный промежуток, который отделял в Речи Посполитой полновластную шляхту от бесправных хлопов”. З цього факту iсторик робить надзвичайно важливий висновок цiлком у дусi Маркса. Вiн твердить, що засилля єврейської буржуазiї робить неможливим утворення української нацiональної буржуазiї, яка б очолила боротьбу проти феодалiзму i польського панування на Українi. Антонович заявляє: “Исчезла всякая возможность рассчитывать в будущем на образование среднего сословия, которое было бы в состоянии положить с одной стороны преграду шляхетскому господству, с другой – оказать помощь крестьянам для выхода их из тяжелого положения”67.

[67. В.Антонович. Вказ. праця, с.91-92.]

Згадана вже радянська дослiдниця О.С.Компан вiдзначає, що євреї, зайнятi головним чином торгiвлею i лихварством, не тiльки самi дуже швидко наживали величезнi багатства, а й створювали неабиякi джерела прибуткiв для помiщикiв – власникiв мiст, якi сприяли євреям. З середовища досвiдченого в рiзних господарських i грошових справах єврейського мiщанства рекрутувалися кадри орендарiв для панських маєткiв. Цi орендарi “розглядали орендованi ними маєтки винятково як об’єкт для наживи i були безжальнi у витисканнi прибуткiв з населення”68.

[68. О.С.Компан. Вказ. праця, с.93.]

Найбiльш хижацьким методом експлуатацiї було споювання населення горiлкою. Карл Маркс вiдзначав: “Как только распространяется употребление водки, для них (пол. та укр. євреїв. – Авт.), при их умеренности, это становится средством порабощения народа; вытягивали все наличные деньги у крестьян... Их грязные корчмы стали единственными гостиницами для путешественников”69.

[69. Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348.]

Горiлчаний промисел на Українi вiдомий здавна. Першими винайшли спосiб виготовлення алкоголю з очищеного винного спирту араби ще в IX ст. У XIII ст. горiлка з’явилася в Європi, вживалася як лiки i продавалася по аптеках. Наприкiнцi XIV ст. (в 1398р.) вiд генуезцiв, якi торгували з Переяславом i Ромнами, потрапляє на Україну. У першiй пол. XVI ст. проникає в Москву i поширюється на всьому пiвнiчному сходi70.

[70. И.Т.Прыжов. История кабаков в России, СПб. (б.р.), с.44]

Горiлкою торгували казна, помiщики, шляхта, якi заводили шинки i здавали в оренду. “Для пана и шляхтича, – пише дослiдник цього питання Прижов, – немыслимо было спуститься до занятия каким бы то ни было промыслом, а тем более корчемным... Й вот на помощь шляхте явилось жидовское племя”71.

[71. И.Г.Прыжов. Вказ. праця, с.150-151.]

Євреї, орендуючи також шляхи, ставили потiм мало не на кожному кiлометрi по одному-два шинки. Укладаючи угоди з панами, євреї брали в оренду не тiльки шинки, а й цiлi мiста разом з навколишнiми селами та людьми в них. Для прикладу наведемо зразок такого “листа орендовного”, даного князем Сангушком.

“Я, Григорiй Сангушко Кошерський, i Софiя з Головчина Сангушкова Кошерська ознаймуєм тим нашим арендовним листом, що дня 10 апрiля року 1594 арендовали єсмо добра нашi нижчепойменованi славетному пану Абраму Шмойловичу, i жонє його Риклi Юдиннi, i потемкам його: мiстечко Кошар з селами Кошур Старий, Кругель, Краснодуб’я, Городелець, двiр Мизiв i село Мизову, селище Борзова Черемшанка, з чиншами грошовими, з корчмами, шинками всякого напою, з данню медовою, а боярами i зо всiма людьми тяглими i нетяглими, з їх рiллями, роботами, пiдводами, в тих перелiчених мiстах i селах мешкаючими, з бортним деревом, з ставами, млинами i їх вимелками, коториє тепер в тих пойменованих мiстах i селах суть i потiм збудованi будуть, з озерами, з гонами бобровими, з полями, сiножатями, борами, лiсами, гаями, дiбровами, з фiльварками, з гумнами, збiжжям всiляким на полi засiянiм, зо всiма пожитками як пойменованими, так i не пойменованими, нiчого собi не зоставуючи, на п’ять лiт повних, до 10 апрiля 1599 року за п’ять тисяч золотих польських... Он (Шмойлович) ведлуг сего листу арендовного, от нас йому под печатми i с подписами власних рук наших даного, (має право) держати, i вживати, i вшелякiє пожитки на себе брати, а також всiх пiдданих наших судити, радити, винних i непослушних подлуг виступкiв їх винами i горлом карати”72.

[72. Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов, т.1, изд.2-е, К.,1898 с.157-158.]

Мiстечко Кошар – нинi мiсто Камiнь-Каширський, райцентр Волинської областi. В iсторiї мiст i сiл УРСР про нього сказано: “У 1595 роцi Г.Сангушко вiддав Камiнь-Каширський в оренду А.Шмойловичу на 5 рокiв за 5 тис. злотих. Орендар нещадно пригноблював селян, примушував їх виконувати значно бiльшi повинностi”73.

[73. Iсторiя мiст i сiл УРСР. Волинська область, К.,1970, с.247.]

Тому ж “славетному пану Абрамовi Шмойловичевi, жидовi Турiйському i потемкам їх” князь Олександр Пронський передав ув оренду “место i замок Локач з селянами, i фольварками, i зо всiма пожитками, до нього належачими, на три лєта зупелниє, за 12 тисяч золотих польських”. Договiр також уступав новому власниковi право “подданих судити, винних i непослушних водлуг виступков їх без апеляцiй до нас карати, би теж i горлом”74.

[74. Памятники, изданные Киевскою комиссиею, т.1, с.164-165.]

Повiдомляючи про цей факт з минулого райцентру Локачi на Волинi, iсторiя мiст i сiл України пiдкреслює: “Орендарi ще бiльше посилили експлуатацiю жителiв мiстечка та навколишнiх сiл”75. Навiть така благородна справа, як книгодрукування. теж не уникла згубного впливу орендаторського втручання. Славнозвiсна львiвська друкарня, заснована в XVI ст. Iваном Федоровим, через кiлька рокiв “опинилася в руках кредиторiв-Жидiв, i всi дальшi заходи видавця коло того, аби знову поставити її на ноги, не привели до нiчого – навiть коли запомiгся вiн грошима у Острозького”. Федоров “так i вмер, не пустивши в рух нової друкарнi”76.

[75. Iсторiя мiст i сiл УРСР. Волинська область, с.386.]

[76. М.Грушевсьий. Iсторiя України-Руси, т.б, с.511.]

У XVI-XVII ст. вся Україна була заорендована євреями. “Разгул шляхты, требовавшей одних лишь денег, помог жидам заарендовать всю Украину, и город, доселе самоуправлявшийся, кланялся теперь жиду”77. Особливо нещадної експлуатацiї зазнавало українське село, де євреї безжально споювали i обдирали бiдноту, перетворюючи її в спустошених; безземельних людей. Документи того часу донесли до наших днiв численнi скарги на цю грабiжницьку дiяльнiсть. В одному з них, датованому 31 березня 1640р., говориться, що в селах навколо Львова євреї-орендарi примушують населення купляти мед i горiлку “настолько дорогие и плохие, что простой водки не стоили. Из-за чего подданные упомянутых деревень немало обеднели и почти полностью разорились”78.

[77. Й.Г.Прыжов. Вказ.праця, с.135.]

[78. Воссоединение Украины с Россией. т.1. М.,1953, с.304.]

Справедливу оцiнку дiяльностi євреїв на Українi дано в радянськiй науковiй лiтературi. Так, у Великiй Рад. Енциклопедiї сказано: “Играя роль капиталистического посредника между городом и деревней, еврей-торговец, шинкарь становился предметом ненависти окружающего населення”79. У першiй книзi багатотомної Iсторiї української лiтератури можна знайти такi слова: “Орендарi, що облiпили своїми шинкам всi села i мiста, були справжнiм народним лихом”80.

[79. БСЭ. т.3, М.,1930. с.74.]

[80. Iсторiя укр. лiт. у 8 томах, т.1. К.,1967, с.502.]

На жаль, як до революцiї, так i в наш час знаходяться “жалiсливi” дiячi, якi з метою виправдати євреїв готовi, всупереч iсторичнiй правдi, валити все лише на полякiв. Такий поважний письменник, як Михайло Старицький, у своєму романi про гайдамаччину “Останнi орли” не без стороннього впливу робить спробу взяти пiд захист орендарiв, життя яких, мовляв, “теж було не веселим”. У текстi твору один орендар заявляє буквально таке: поляки “нашими руками собi жар загрiбають: оддають – та де там оддають! – канчуками накидають нам оренду хлопських шляхiв... а тi до ножа тягнуть”81.

[81. М.Старицький. Останнi орли. К., 1968, с.127.]

Сучасний автор, член-кор. АН СРСР I.Брагiнський (єврей за походженням), також з серйозним виглядом твердить, нiби головною виною всьому були поляки, якi доручили євреям таку неприємну роботу, як дерти з українцiв шкуру. В журналi “Коммунист” Брагiнський пише: “Во многих странах между помещиком и подневольным крестьянином стоял еврей-посредник – управляющий имением, скупщик, человек, ко всему прочему, иной веры. Накопившийся крестьянский гнев часто направлялся именно на него, а не на барина, пребывавшего где-то вдали и часто неведомого крестьянину”82.

[82. И.Брагинский. Классовая сущность сионизма. “Коммунист”, нюнь 1970,№9, с.103.]

Послухавши Брагiнського, можна подумати, що єврей-орендар, який розпоряджався життям i смертю десяткiв тисяч українських селян, нiякий не експлуататор, а безневинна жертва, котру ненавидiли тiльки тому, що в цей час польського пана “не було вдома...” На вiдмiну вiд деяких велемудрих академiкiв, простодушнi українськi селяни мали природний глузд i замiсть того, щоб чекати “неведомого” їм номiнального пана, тягли до гiлляки реального їхнього мучителя.

У практицi полiтичних вiдносин не було випадку, щоб загарбник, прийшовши до своєї жертви, сказав: я буду тебе грабувати. Для прикриття своїх справжнiх цiлей вiн придумує тисячi рiзних причин. Поляки, наприклад, несли на Україну “свiтло цивiлiзацiї”, а вивозили назад плоди української працi. Росiяни завжди подавали руку “братньої допомоги”, поки не прибрали до рук Україну. А євреї... євреї, як видно, єдинi прийшли сюди з добром, тiльки й їх “примусили”, бачте, чинити нам зло...

Приховувати правду про експлуатацiю українцiв – значить, виправдувати дiї євреїв, давати привiд для продовження цiєї експлуатацiї в iнший час i в нових формах. Балачки про те, що євреїв нiбито примушували грабувати українцiв, мають на метi одне – виправдати їхню спiлку з експлуататорами.

В особi євреїв польська влада бачила не тiльки прекрасне знаряддя для витискування сокiв з пiдвладного населення, а й важливий чинник, що сприяв окатоличенню i денацiоналiзацiї українцiв. Беручи в оренду панськi маєтки, землi, шинки i навiть церкви на Українi, євреї виконували найбруднiшу роботу в здiйсненнi системи соцiального визиску, нацiонального гноблення i релiгiйного гнiту українського народу.

В “Iсторiї Русiв”, уперше частково опублiкованiй ще Пушкiним, розповiдається про ганебне єврейське “скверноприбытчество” на грунтi релiгiї.

“...Церкви несогласившихся на унию прихожан отданы жидам в аренду, и получена за всякую в них отправку денежная плата от одного до пяти талероц, а за крещение младенцев и похороны мертвых от одного до четырех талеров. Жиды яко непримиримые враги христианства, сии вселенские побродяги и притча в человечестве, с восхищением принялись за такое надежное для них скверноприбытчество и тотчас ключи церковные и веревки колокольные отобрали к себе в корчмы. При всякой требе христианской повинен ктитор идти к жиду торжиться с ним и, по важности отправы, платить за нее и выпросить ключи; а жид при том, насмеявшись довольно богослужению христианскому и прехуливши все, христианами чинимое, называя его языческим или, по их, гойским, приказывал ктитору возвращать ему ключи”83.

[83. А.С.Пушкин. ПСС в десяти томах, М-Л.,1949, т.7, с.337-338.]

З православного єврей дер навiть за право святити паску на Великдень. У тiй же “Iсторiї Русiв” читаємо: “В знатнейших городах и торжищах отдан сбор пасочный также в аренду или откуп жидам, которые, взимая дань сию без пощады, располагали еще и число пасок, какому хозяину сколько по числу семейства иметь их должно, и потому силою их накидали. А у таковых хозяев, кои сами пекли пасочные хлебы, досматривали жиды и ценили при церквях на их освящении, намечая все хлебы как базарные, так и в домах печеные, крейдою и углем, чтобы они от дани не угонзнули. И так производя над христианами в их собственной земле такую тяжкую наругу, сами между тем отправляли пасхи свои свободно и проклинали христиан и веру их в синагогах своих, на русской земле устроенных, невозбранно. А поляки, тем утешаясь, все пособия и потачки жидам давали”84.

[84. Г.Кониский. История Русов, или Малой России, М.,1846, с.48-49.]

Про нечуванi утиски, яких українцi зазнавали од євреїв у ту тяжку для нашого народу епоху, iснує одностайна думка i сучасникiв, i лiтописцiв, i iсторикiв. Але найкрасномовнiше i найправдивiше свiдчення цього лишив нам сам народ у своїх думах та iсторичних пiснях. Наводимо одну з дум.

Як од Кумiвщини да до Хмельнищини,
Як од Хмельнищини да до Брянщини,
Як од Брянщини да до сього ж то дня,
Як у землi Кралевськiй да добра не було:
Як жиди-рандарi
Всi шляхи козацькi зарандовали,
Що на однiй милi
Да по три шинки становили, –
Становили шинки по долинах,
Заводили щогли по високих могилах.
Iще ж то жиди-рандарi
У тому не перестали:
На славнiй Українi всi козацькi торги зарандовали
Да брали мито-промито:
Од возового по пiвзолотого,
Од пiшого-пiшаницi по три денежки мита брали,
Од небораки-старця
Брали кури да яйця,
Да iще питає:
“Ци нема, котик, сце цого?”
Iще ж жиди-рандарi
У тому не перестали:
На славнiй Українi всi козацькi церкви зарандовали:
Котрому б то козаку альбо мужику дав Бог дитину появити,
То не йди до попа благословитьця,
Да пiйди до жида-рандаря да полож шостак,
Щоб позволив церкву одчинити,
Тую дитину охрестити.
Iще ж то которому б то козаку альбо мужику
дав Бог дитину одружити,
То не йди до попа благословитьця,
Та пiйди до жида-рандаря да полож битий таляр,
Щоб позволив церкву одчинити,
Тую дитину одружити.
Iще ж то жиди-рандарi
У тому не перестали:
На славнiй Українi всi козацькi рiки зарандовали:
Перва на Самарi,
Друга на Саксанi,
Трейтя на Гнилiй,
Четверта на Пробiйнiй,
П’ята на рiчцi Кудесцi.
Котрий то б козак альбо мужик iсхотiв риби вловити,
Жiнку свою з дiтьми покормити,
То не йди до пана благословитьця,
Да пiйди до жида-рандаря да поступи йому часть оддать,
Щоб позволив на рiчцi риби вловити,
Жiнку свою з дiтьми покормити
85.

[85. П.А.Кулиш. Записки о Южной Руси, 1856, т.2, с.58.]

О.Єфименко з приводу цих дум писала: “Ни одной жалобы на жидов-рандарей, которые “зарандовали всi козацькi шляхи i на однiй милi по три шинки становили, зарандовали всi козацькi торги, козацькi церкви, козацькi рiки”, ни одного гневного восклицания, злобного эпитета. И между тем, несмотря на спокойный, даже как бы обьективный тон, эти думы, очевидно современные по происхождению описываемому в них времени, звучат такой напряженностью, что становится жутко”86.

[86. А.Ефименко. Южная Русь, т.2, с.5.]

Цей своєрiдний вияв українсько-єврейських стосункiв епохи XVI-XVII ст. надзвичайно промовистий i повчальний. Вiн показує з одного боку, до яких меж нечуваного безправ’я i людського пониження може довести будь-яку нацiю чужоземне панування. З другого – маємо тут зримий вияв нахабства й цинiзму, гендлярської сутi єврейства. На Українi чи в будь-якiй iншiй точцi земної кулi вона виявляється в однiй i тiй самiй огиднiй подобi: в патологiчному прагненнi до наживи у будь-який спосiб i будь-якою цiною. Тiльки маючи на оцi таку або подiбну їй життєву ситуацiю, Маркс у статтi “До єврейського питання” мiг написати свої знаменитi слова:

“Якою є свiтська основа єврейства? Практична потреба, своєкорисливiсть. Яким є свiтський культ єврея? Торгашество. Хто його свiтський бог? Грошi... Грошi – це ревнивий бог Iзраїлю, перед лицем якого не повинно бути нiякого iншого бога”87.

[87. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.1, с.379, 381.]

Золото, влада завжди були джерелом жорстокостi, злочинiв, невситимої пристрастi i пекельної жадоби людей. Але для єврея в грошах – весь його свiт земний i небесний. Немає такого злочину, такого самоприниження, на якi б не пiшов iудей заради огидного металу. У поемi I.Франка “По-людськи” один єврей iз числа “навернених грiшникiв” розповiдає, як вiн у надiї на винагороду догоджав графовi. Бачить, що пан любить бити селян i смакувати їхнiми стражданнями, i єврей робив так, що в селi протягом тижня не було жодного небитого, тiльки стояв ненастанний плач жертв садистської сваволi. I так в усьому:

Бачу, що пан любить грошi – Бачу: любить пан дiвчата,
Я данини все новi Хоч мав жiнку й дочок п’ять, –
Винаходжу: празниковi, Вже я духом все обладжу...
Хмелевi та грибовi. Тьфу, аж гидко се казать!

Про своїх одновiрцiв на Українi вiн говорить:

Плем’я наше в сьому краю. Сотнi лiт чуже йому...
Ссучи з нього кров саму, – Ми – мов п’явка, що не має
Сотнi лiт живучи в ньому, Свої кровi – з других ссе
88.

[88. I.Франко. Твори, т.10, с.238, 239, 243.]

Маючи певнi переваги над мiсцевим населенням, євреї, як правило, легко досягали бажаної мети. З допомогою безчесно нажитих багатств вони швидко зростали на силi, здобували владу i ласку сильних. Стосовно України ця перевага полягала в тому, що євреї, будучи особисто вiльними людьми, мали право вiльного пересування, могли виїздити за кордон, мандрувати по рiзних країнах, встановлювати i пiдтримувати рiзнi дiловi зв’язки тощо. Всього цього польське право позбавляло українцiв. Не дивно, що євреї володiли бiльшою мiрою економiчного розвитку, нiж українцi, краще них розумiли значення капiталу i примножували його шляхом асоцiацiї i кредиту.

В.Антонович звертав, крiм того, особливу увагу ще на одну обставину. “Евреи, – вiдзначав вiн, – сознают себя постоянно племенем пришлым, чуждым местному населению и его интересам; они не считают себя обязанными к соблюдению в отношении к туземцам тех нравственных правил, которые они соблюдают в отношениях между собой. Они считают себя в неприятельской земле, но, как слабейшие, избегают открытой борьбы, и, пользуясь единственным оружием, в котором они сознают свое превосходство, – экономическим своим развитием, – они изучают все слабые стороны развития и общественного строя туземцев, эксплуатируют их в свою пользу и таким образом подавляют на его собственной территории гораздо более многочисленное и более полноправное туземное население”89.

[89. В.Антонович. Вказ. праця, с.88.]

Слова про те, що євреї “не вважають себе зобов’язаними виконувати щодо туземцiв тi моральнi правила, яких вони дотримуються у стосунках мiж собою”, заслуговують того, аби на них зупинитися докладнiше.

Для вiруючого єврея Бiблiя i Талмуд становлять ворота його вченостi, першоджерело iудаїзму, заповiт i наказ предкiв. (За визначенням Талмуда, суть iудаїзму, що мiститься у Ветхому завiтi, зводиться до 613 заповiдей, з яких 248 повелiнь i 365 заборон). Чому ж навчають цi “святi” книжки? Насамперед вони прищеплюють iудею дух гендлярства i здирства, в iм’я яких виправдуються найогиднiшi вчинки, якщо вони стосуються “гоїв”, iновiрцiв.

Одна з заповiдей Бiблiї говорить: “Не кради”. Проте, як тлумачить Талмуд, красти не можна лише у хаверiв, тобто у ближнiх. А в неєвреїв можна красти все, бо, як записано у “святому письмi”, Ягве “передав усi багатства неєвреїв на користь євреям”90.

[90. Т.Кичко. Вказ, праця, с.34.]

Iудаїзм забороняє брехливо свiдчити. Але коли йдеться про добробут iудея, то лжесвiдчення i навiть псевдоприсяга дозволяються. “Хто дав присягу перед iновiрцем – не вiдповiдає”91 – сказано в Талмудi. Мораль iудаїзму не засуджує таких ганебних явищ, як лицемiрство, пiдкуп. Вiдомий коментатор Талмуда Раш повчає: “Спираючись на бiблiйне вчення, єврей повинен спочатку дiяти пiдкупом для спокуси свого ворога, а в противному разi вiн повинен вдатися до рiзноманiтних хитрощiв”.92

[91. Там само, с.91,]

[92. Там само, с.93.]

Арсенал засобiв, з допомогою яких iудеї вiками дурили i грабували український народ, невичерпний. Це i є, можливо, та найбiльша “перевага”, яка вiдчиняла перед ними усi дверi. Українцi часто програвали саме через те, що не враховували цiєї особливостi єврейства або через свою безпечнiсть зовсiм iгнорували її за принципом: “Ну, подумаєш, обдурив клятий жид, я вiд того не збiднiю!” Або й так: “Нехай моє переходить!”

Вiдокремленi вiд корiнного населення мiсцем проживання, релiгiєю, мораллю, своєю юрисдикцiєю, євреї, як уже вiдзначалося, почувалися iноземцями на українськiй землi. Вони не тiльки не дбали про життєвi iнтереси українського народу, а, навпаки, всiляко їм шкодили. Як справедливо зауважує О.Компан, цi iнтереси були для них чужi, ба навiть ворожi. Євреї, як i всi чужинцi, що проживали на Українi, iгнорували українську нацiональну справу. Їх не цiкавили й соцiальнi iнтереси українцiв, бо євреї займали привiлейоване становище щодо останнiх. Визвольна боротьба, що точилася на Українi, загрожувала позицiям євреїв, “тому вони вороже ставились до неї”93. Кожний успiх цiєї боротьби засмучував i лякав їх, кожна поразка українських патрiотiв викликала радiсть серед євреїв. Тож не дивно, що боротьба широких селянських i козацьких мас у роки нацiонально-визвольної вiйни пiд проводом Богдана Хмельницького була спрямована не просто проти феодального рабства, а в першу чергу проти найдiткливiших виявiв цього рабства – проти польсько-шляхетського гноблення та єврейського здирства. На це вказує, зокрема, “Лiтопис Самовидця”, унiкальний i найдостовiрнiший iсторичний документ XVII ст., створений по живих слiдах вiйни самим очевидцем.

[93. О.С.Компан. Вказ. праця, с.105.]

“Початок i причина войни Хмелницкого, – читаємо в лiтопису, – єст єдино от ляхов на православiє i козаком отягощен iє... В городах зась от жидов тая била кривда, же невольно козаковi в дому своем жадного напитку на потребу свою держати, не тiлко меду, горiлки, пива, але й браги... Вимисли великiє били от старост i от намiсников i жидов. Бо сами державцi на Українi не мешкали, тiлко уряд держали, i так о кривдах людей посполитих мало знали албо любо й знали, толко заслiпленi будучи подарками от старост i жидов-арендарей же того не могли узнати, же їх салом по їх же шкурi i мажут: з їх подданих видравши, оним даруют, що й самому пану вольно би узяти у своего подданого, i не так би жаловал подданiй єго. А то леда шевлюга, леда жид богатится, по кiлка цугов коней справляет, вимишляючи чинши великiє, поволовщини, дуди, осип, мiрочки сухiє, з жорнов плату i инноє...”94

[94. Лiтопис Самовидця, К.,1971, с.45, 46-47.]

Аналогiчне пояснення причин вiйни дає й лiтопис Граб’янки:

“А найгiршим було те, що жиди новi й новi побори придумували, i маєтки козацькi не вiльно було тримати, хiба що тiльки хто володiв жiнкою у себе вдома, та й то не зовсiм. Якщо ж траплялося, що козак хоч чимось провиниться, то такими карами його карали, що й поганi б придумати не могли”95.

[95. Летопись Григория Грабянки, К.,1854, с.32.]

Московський посол Кунаков, розпитуючи по дорозi про причини козацького повстання (по свiжих слiдах узимку 1648-1649 рр.), у своєму донесеннi урядовi в числi iнших вказує на таку причину:

“Крiм того, була Черкасам (українцям) руїна вiд жидiв, що держали в їх сторонах аренди вiд панiв. Тi жиди Черкасiв грабували i всяко над ними знущалися. Як тiльки котрий Черкашенин викурить горiлки, або зварить пиво або мiд, не сказавши жидовi, або перед жидом почне говорити, не знявши шапки, – жиди чiплялися до цього, як за зневагу, грабували i руйнували, маєток вiдбирали, жiнок i дiтей силомiць забирали на роботу”96.

[96. М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.8, ч.II, с.119.]

Український народ, який нiколи не мирився зi своїми гнобителями, вiв проти них криваву боротьбу. У Львiвському лiтописi пiд 1638 роком читаємо такий запис: “А на Українi козаки бунтували i ляхам непослух чинили, нiмцiв, як мух, били, мiста палили, жидiв рiзали, як кур, монахiв у костелах палили...”97.

[97. О.А.Бевзо. Львiвський лiтопис i Острозький лiтописець, К.,1970, с.119.]

Особливо запеклого характеру ця боротьба набрала в ходi вiйни 1648-1654 рокiв. “Лiтопис Самовидця” розповiдає:

“...Гдеколвек знайшлася шляхта, слуги замковiє, жиди й уряди мiськiє – усе забияли, не щадячи анi жон i дiтей їх, маетности рабовали, костели палили, обвалювали, ксiонзов забияли, двори зась, i замки шляхецкiє, i двори жидовскiє пустошили, не зоставаючи жодного цiлого...

I многiє на тот час з жидов, боячися смерти, християнскую вiру приняли, але зась знову, час углядiвши, до Полшi поутiкавши, жидами позоставали, аж рiдко которiй додержал вiри християнской. I так на Українi жодного жида не зостало... Так же i на потомтой сторонi Днiпра, аж по самiй Днiстр, тоє же ся стало...”

Треба вiддати належне безпомильному класовому iнстинктовi українських мас, якi не милували як чужих, так i “своїх”, посполитих гнобителiв. “Не тил жидов губили i шляхту, але й посполитим людем, в тих краях живучим, тая ж бiда била...”98 – каже лiтописець.

[98. Лiтопис Самовидця, с.52.]

Звичайно, вигнання євреїв з України не було тотальним i безоглядним. Прийшовши в Галичину, читаємо в “Iсторiї Русiв”, Хмельницький наказав “очищать города и селения Малороссийские от управления Польского и от униатства и Жидовства и восстановлять в них прежние, на правах и обычаях русских, устроения и свободы... Причем те из Поляков и Жидов жителей, кои, не обладая Русским народом (тобто не тримали українцiв у крiпацтвi), были ему полезны и обращались в одних свободных промыслах и ремеслах, оставлены на своих местах без всякого озлобления. А по сим правилам и обширный торговый город Броды, наполненный почти одними Жидами, оставлен в прежней свободе и целости... и только взята от Жидов умеренная контрибуция”99.

[99. Г.Кониский. История Русов или Малой России, М.,1846, с.80.]

Як бачимо, євреї-ремiсники та зайнятi вiльними професiями, тобто люди працi, не зазнавали репресiй. Це зайвий раз переконує в тому, що в основi конфлiктiв мiсцевого населення з євреями на Українi, як i всюди, лежали соцiальнi, класовi, а не нацiональнi причини.

Торкаючись причин цiєї страшної, народної трагедiї, не можна поминути авторитетних свiдчень такого видатного вченого, як М.Костомаров. Дозволимо собi навести тут кiлька витягiв з його дуже важливої працi “Iудеям”.

“Когда иудеи, – пише iсторик, – расселились в Польше и Малороссии, они заняли место среднего сословия, сделались вольными слугами и агентами могучего панства: они прильнули к сильнейшей стороне, и было им очень хорошо, пока народ, восставши против панства, не подверг своему осуждению и помощников последнего. Иудеи, имея в виду только свои и своего племени выгоды, стали извлекать их из тех отношений, какие образовались между панством и хлопством. Таким образом, иудей стал фактором пана. Пан доверил ему все свои доходы, свои шинки, мельницы, заводы или свои имения и своих подданных, даже иногда и веру последних... Иудей почитал себя действующим справедливо и законно, ибо закон был то, что было угодно сильному классу, правившему страною”100.

[100. Н.Костомаров. Иудеям. «Основа», сiчень 1862, с.43-44.]

Українцi, каже Костомаров, майже нiколи не дивилися на євреїв неприязно з релiгiйної точки. Адже дружили вони з татарами-мусульманами i йшли з ними на полякiв; дружили i з поляками, поки тi не вивели їх з терпiння.

“Иудей для украинца немил потому, что он считает последнего способным его обмануть, воспользоваться его стесненным положением для своих выгод, прижать его, если будет случай. В иудействе для южноруса есть что-то если не враждебное, не постоянно тяготеющее, то холодное, бесчувственное к его состоянию, прозябающее в его среде только для себя, проходящее по одной с ним жизненной дороге, но к другим целям. Он знает, что Иудей всегда ему посторонний: высечет ли его эконом – Иудей не почтит сочувствием его раны; возьмут ли у него дочь на растление – Иудей посмеется над его горем, а может быть, и сам поможет его свершению; повезут ли его сына в рекруты – Иудей не разделит с ним семейного горя; неурожай ли у него, пожар ли – Иудей не пожалеет об этом, если не увидит, что бедствия эти простираются на него самого. Нет у него с Иудеем ни дружеской беседы, ни общей трапезы; поселянин обращается к нему только тогда, когда есть нужда, и притом зная, что Иудей будет наблюдать одну свою пользу. Иудеи не затруднятся пользоваться как угодно безнравственностью южноруса. На лице этого народа южнорусы будут видеть начертанную холодной рукой судьбы надпись: “Я сам по себе, ты сам по себе”101.

[101. Н. Костомаров. Вказ. праця, с.44.]

Живучи у чужому для них суспiльствi, євреї “не могли иначе сохранить свое существование, как овладевая слабыми сторонами этого общества для того, чтобы обратить в свою исключительную пользу его жизненные силы”. На Українi вони дiяли так само, як i скрiзь: вивчали пружини українського суспiльства, узнавали його слабкi сторони i користувалися ними.

“Слабейшая сторона нашого общества в эпоху соединения нашого с Польшею состояла в разрыве между панством и народом и отношениях власти первого над последним. Иудеи ударили прямо в эту струну. Способствуя порабощению и унижению народа, они в то же время обращали в свою пользу значительную выгоду, какую получало панство, мазали панов по телу собственным их салом, как выразился один из наших старых летописцев”102.

[102. Там само, с.47-48.]

Ось чому козаки, повставши проти панства, “истребляли иудеев бесчеловечно”103. Про жертви цiєї кривавої епопеї розповiв сучасник i очевидець тих подiй, єврейський хронiст з Волинi Натан Ганновер104. Посилаючись на його лiтопис, а також на книгу Гретца “История евреев”, вiдомий iсторик Олександра Єфименко наводить такi данi:

[103. Там само, с.44.]

[104. Богдан Хмельницкий. Летопись еврея-современника Натана Ганновера о событиях 1648-52 гг. в Малороссии вообще и о судьбе своих единоверцев в особенности, Одесса, 1878.]

Масове знищення євреїв розпочалося 1648р. на лiвому березi Днiпра – в Переяславi, Пирятинi, Лубнах, Лохвицi, де їх було вбито кiлька тисяч. Сотнi євреїв вiдреклися од вiри, багато потрапило в полон до татар.

На територiї Правобережжя першим потрапив у криваву купiль один iз єврейських центрiв – Немирiв. За стiнами фортецi тут засiло близько 6000 чоловiк, серед яких були втiкачi з iнших мiст. Козаки взяли фортецю хитрiстю, а також завдяки спiвчуттю мiсцевого православного населення. Євреї тримали себе мужньо i показали зразки справжнього героїзму навiть з боку молодих дiвчат. Так, напр., коли вели одну єврейську красуню в церкву, щоб там обвiнчати її з козаком, вона кинулася в воду з мосту, через який довелося переходити. Iнша, щойно обвiнчана з козаком, змусила свого нареченого вистрелити в себе, запевнивши його, що вона вмiє замовляти зброю, i, звичайно, зосталася на мiсцi мертвою.

Тим часом iнший загiн напав на Тульчин, де заперлося близько 2.000 євреїв. Їм запропонували на вибiр: умерти або охреститись. Обложенi вiдмовилися вiд хрещення. 1500 чол. були забитi, а решта врятувалися тим, що притаїлися мiж трупами, їх козаки не тiльки вiдпустили, а й подали необхiдну допомогу.

На iншому кiнцi української територiї, в Сiверщинi (Чернiговi, Стародубi та iн.), вiдбувалося те саме. В день тульчинської рiзнi загинули 1.500 євреїв Гомеля. Через мiсяць було взято м.Попонне, де загинуло майже 10.000 євреїв. Як каже Ганновер, вони впали пiд козацькими шаблями без будь-якого опору. На Волинi, в Старокостянтиновi загинуло близько 3.000, у Дубнi – бiльше 1.000, у Барi – до 2.000. В обложеному Львовi вiд голоду i хвороб померло близько 10.000 чол.

Важко сказати, скiльки всього загинуло євреїв у ходi вiйни. Деякi джерела називають цифру у 250.000 чол., хоч це слiд вважати перебiльшеним припущенням. Уже сам пiдрахунок жертв на круглi тисячi свiдчить про те, що данi не точнi i, безумовно, завищенi настраханою уявою. Хоч як би там було, а “бедствия, постигшие их, – пише Єфименко, – и по размерам, и по характеру есть настоящая катастрофа, одна из тех, которые отмечаются крупными буквами в истории и столетия живут в народной памяти”105. Недарма у євреїв є в роцi один день, 20 червня (день Немирiвської рiзнi), присвячений поминкам жертв Хмельниччини.

[105. А.Ефименко. Южная Русь, т.2, с.6.]

Цiннi свiдчення про наслiдки цих страхiтливих гекатомб лишив Павло Алеппський. Супроводячи свого батька, антiохiйського патрiарха Макарiя, в його подорожi до Москви, Алеппський двiчi пересiк Україну з кiнця в кiнець (у 1654 i 1656 рр.) i мав змогу на власнi очi спостерiгати подiї, про якi досить правдиво написав у своїх записках. (У скороченому виглядi вони виданi окремою книжкою. Ряд уривкiв з арабського тексту перекладенi на прохання М.Грушевського).

Оповiдаючи про великi втрати українцiв у вiйнi, Алеппський разом з тим вiдзначає: “Але скiльки ж i Ляхiв побили козаки!.. I нарiд єврейський i вiрменський винищено до решти. Гарнi доми, крамницi i заїзди їхнi стали прихистком диких звiрiв”106.

[106. М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т,9, ч.2, с.970.]

Пiд час перебування в Уманi автор записав: “Доми в сiм мiстi гарнi, дерева їх гладко вигебльовано, бо се були доми Вiрменiв i Євреїв. Козаки нищили їх у своїй землi, забравши їх маєток i багатство... Вони були вартi того, тому що за лядських часiв саме вони були управителями i начальниками, держали митницi i до решти поневолили козакiв”107.

[107. Там само. с.979.]

Далi описує Трипiлля: “Город представляет большую, неприступную крепость... Большая часть ея домов пусты, потому что прежде город был центральним местом для евреев, коих красивые дома, лавки и постоялые дворы пусты и безлюдны”108.

[108. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Москву в XVII веке. Пер. с арабск. проф. Г.А.Муркоса (извлечение), СПб. 1898, с.27.]

Замiтка про Прилуки: “Було в тiм мiстi також багато євреїв i ляхiв, що не встигли втекти. Тi, що вихрестилися, спаслися, хто не схотiв – тих побили i вiдiслали до Сатани”109.

[109. М.Грушевський. Вказ. праця, с.1004.]

Караючий гнiв українського народу, хоч i жорстокий, цiлком у дусi кривавого середньовiччя, був зумовлений обставинами, бо євреї, як ми бачили, перебували в таборi ворогiв України. Маючи на увазi визвольну вiйну 1648-1654 рр., радянська енциклопедiя пише: “В этой гражданской войне еврей-арендатор примкнул к шляхте в его борьбе с порабощенными крестьянами”110.

[110. БСЭ, т.24, М.,1932, с.29.]

Пiсля перших же перемог над поляками Хмельницький висунув ряд вимог, серед яких була i така: “Жиди з усiєї України зараз нехай виступають”111. Ця вимога знайшла своє вiдображення в статтях Зборiвського договору вiд 8 серпня 1649р. Згiдно з цим договором “агенты польских магнатов арендаторы-евреи не могли жить по казачьим городам й селам”112.

[111. Н.И.Костомаров. Богдан Хмельницкий, Соч., т.IХ-ХI с.264.]

[112. БСЭ, т.55, М.,1947, с.879.]

Польський король Ян Казимир у своєму привiлеї, надiсланому 1650р. Хмельницькому i вiйську Запорозькому, писав: “У землях, що вiдведенi козакам, коронне вiйсько нiколи не буде стояти постоєм, i жиди в них нi державцями, нi орендарями, анi мешканцями проживати не будуть”113.

[113. Летопись Григория Грабянки, с.91.]

Одразу ж пiсля Переяславської ради 1654р. московськi воєводи i попи, присланi на Україну приймати присягу на вiрнiсть царевi, вимагали, аби населення поклялося, що на євреїв не буде “анi дивитись, анi їх терпiти мiж собою... А коли б хто-небудь щось купив у єврея, буде на 2 мiсяцi вiдлучений вiд церкви”114.

[114. М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.9, ч.2, с.775.]

Все, що душило Україну, заважало її свободi, було лiквiдоване в ходi визвольної вiйни. Український народ натхненно оспiвав цю перемогу:

Да не буде лучче. Що немає жида,
Да не буде краще, Що немає ляха,
Як у нас на Вкраїнi. Не буде унiї.

“Думи та пiснi про Хмельниччину змальовують розправу повсталих iз ляхами та орендарями, але ненависть проти них була викликана не нацiональними, а соцiальними причинами”115 – слушно зазначається в Iсторiї української лiтератури.

[115. Iсторiя укр. лiтератури, т.I, с.365.]

З

Буря, пiднята Великою Козацькою революцiєю, до самого дна сколихнула полiтичнi пристрастi на Українi. Поки цi пристрастi клекотали, євреї тим часом, користаючи з довготривалої гарячки українського суспiльства, потроху, мов вода через потоки, просочувалися на залишенi ними позицiї. I, як пише Єфименко, “снова в старой роли посредников между паном и хлопами. Крепостные узы на усмирившемся населении Украины начинают опять затягиваться, и єврей со всей готовностью предлагают свои услуги в качестве орудия для этого затягивания... Малорус был слишком нужен єврею, и не так-то легко было от него освободиться...”116.

[116. А.Ефименко. Южная Русь, т.2, с.110-111.]

На Лiвобережжi, що входило до складу Росiї, а також на пiвднi України євреї довгий час не згадуються. Але згодом вони з’являються й тут, прибираючи до своїх рук мiсцеву економiку. М.П.Драгоманов писав: “В левобережной Малороссии, так или иначе, но освободившейся от евреев в XVII веке и в которой еще в начале XIX в. в таком городе, как Дубны, был только один еврей-купец, теперь єврей “забирают в руки” всю экономическую жизнь края... То же мы видим и в Новороссии, в этом богатом крае, который был огражден от варваров энергической колонизацией малорусского мужика только затем, чтобы стать областью, где еврей господствует над этим мужиком”117.

[117. М.П.Драгоманов. Евреи и поляки в Юго-Зап. крае, с.136-137.]

При закритому доступi у внутрiшнi губернiї Росiї потiк євреїв прослався на Пiвдень i Лiвобережну Україну, тим бiльше, що саме на Пiвднi в 2-й пол. XVIII ст. почали виникати новi великi центри – Одеса, Херсон, Кременчук.

На Українi знову вiдновився “єврейський визиск та збиткування” (слова I.Франка), так картинно змальованi Т.Г.Шевченком у його поемi “Гайдамаки”. Хто з дитинства не пам’ятає сцени знущання старого корчмаря над його робiтником Яремою:

“Яремо! герш-ту, хамiв сину? Та швидше, хаме!.. Постривай!
Пiди кобилу приведи. Упоравшись, бiжи в Вiльшану:
Подай патинки господинi Їмостi треба. Не барись”.
Та принеси менi води, Пiшов Ярема, похиливсь.
Вимети хату, внеси дрова,
Посип iндикам, гусям дай, Отак уранцi жид поганий
Пiди до льоху, до корови, Над козаком коверзував.

Не дивно, що пiд час Колiївщини, одного з найбiльших антифеодальних повстань на Українi, яке Шевченко ставив в один ряд з Великою французькою революцiєю, народнi маси вели боротьбу як проти польського, так i проти єврейського гноблення. Повернувшись iз табору Залiзняка, до якого їздив на переговори, Гонта звернувся до своїх козакiв з такими словами: “Мусимо i ми всi пiти до Залiзняка, щоб позбутися ляхiв i жидiв. Коли ж цього ми не вчинимо, ми вiд них загинемо”118.

[118. «Укр. iстор. журнал» (далi УIЖ), 1966, №2, с.111-112.]

Пiсля подiлiв Польщi i лiквiдацiї її як самостiйної держави Австрiя загарбала Галичину (в 1772р.) i Пiвнiчну Буковину (в 1774р.). Пiд владу Росiї потрапили Правобережна Україна (в 1793р.) i Волинь (1795р.). Росiї дiсталися також бiлоруськi й литовськi землi та частина польських територiй, приєднаних у 1815р. пiд назвою Царства Польського. Євреї цих земель перейшли вiдповiдно в австрiйське i росiйське пiдданство.

З загарбанням Галичини i Пiвнiчної Буковини придунайська монархiя стала найбiльшим на Заходi центром єврейства. Причому Галичина була “главным резервуаром австрийских евреев”119. За своєю чисельнiстю євреї займали п’яте мiсце в країнi. А Вiдень за кiлькiстю єврейського населення з усiх європейських столиць поступався тiльки перед Будапештом.

[119. БСЭ, т.24, с.58.]

Рiзко зросла також кiлькiсть росiйських євреїв, головно за рахунок нових територiальних придбань. З переходом пiд владу Росiї Правобережної України й Волинi бiльша частина українських земель об’єднувалася у складi Росiйської держави. Про цю подiю народ висловився мудро i лаконiчно:

Прилетiли iз Москви три лебедi
Та принесли на криллячках три бiди:
Перва бiда – царю треба годити,
Друга бiда – панам даром робити,
Третя бiда – жидам хати топити
120.

[120. Iсторичнi пiснi. К.,1961, с.363.]

Пiдставою для “третьої бiди” служив той факт, що на територiї України, яка, крiм Харкiвської губернiї, входила до смуги постiйної єврейської осiлостi, проживала основна маса росiйських євреїв.

Кiлькiсть єврейського населення в межах власне українських поселень Росiї й Австрiї, за даними I.Житецького, становила близько 2 мiльйонiв. Центром єврейських поселень були старi польськi володiння – Галичина, Привiслянський i Пiвд.-Зах. край, де єврейське населення в окремих округах сягало 20%, а в середньому становило понад 13 вiдсоткiв121.

[121. И.Житецкий. Евреи в Южной Руси. «Киев. Старина», 1901, №1, с.78.]

Як ранiше у Польщi, євреї Австрiї i Росiї, проживаючи у мiстах, лишалися вiльними людьми i мали своє самоврядування. “Евреи в малорусских провинциях Австрии – в Угорской Руси, Галиции и Буковино – с 1868 г. и юридически, и фактически, – свiдчить Житецький, – пользуются не только всеми судебными и имущественными правами, но и в политическом отношении являются полноправными гражданами Австрийской империи”122.

[122. И.Житецкий. Вказ. праця, с.76.]

Те саме пише енциклопедiя про росiйських євреїв: “При присоединении польских областей к России евреи превратились в русских подданных, уравненных в правах с местным городским населением”123. Змiна пiдданства нiчого iстотного не внесла нi в становище, нi в характер занять євреїв. “Питейные и арендные промыслы, избыточное и отсталое ремесло, мелкая торговля и факторство, ростовщичество и иностранная торговля – эти основные в шляхетской Польше профессии евреев остаются характерными для них и в России”124.

[123. БСЭ, т.3, М.,1930, с.72.]

[124. БСЭ, т.24, с.58.]

Наймасовiшим заняттям євреїв по обидва боки росiйсько-австрiйського кордону лишалося корчмарство. Споювання населення було надзвичайно вигiдною, прибутковою справою i – що дуже важливо – безперешкодною з боку властей, навiть, навпаки, заохочувалося ними. На заходi України вживання спиртного входило в обов’язок селянина, було якщо не справою своєрiдного патрiотизму, то принаймнi одним iз рiзновидiв панщини.

“...Деякi пани, – читаємо у Франка, – мали звичай роздiлювати зi своїх ?уралень горiлку на хлопiв: рiчно мусить хлоп узяти i випити стiльки i стiльки кварт чи гардiв i, розумiється, заплатити або вiдробити. Таким делiкатним способом пани приучували нашого хлопа довгi часи до п’янства, щоби потому могли сказати всiм реформаторам: що, ви хочете для хлопа людських прав? Глядiть, яке то гидке бидло! Правда, австрiйський уряд багато разiв заборонював сей гарний звичай, не приписаний у жоднiм iнвентарi, але звичай держався декуди аж до самого 1848 року”125.

[125. I.Франко. Твори, т.19, с.328.]

В Росiї українськi землi входили до складу так званих привiлейованих губернiй, де протягом 150 рокiв, з 1712-го по 1863-й, iснувала система винних вiдкупiв. Купцi платили державi вiдповiдну суму, а за це дiставали право безконтрольної торгiвлi спиртними напоями. Оскiльки Україна завжди перебувала в центрi росiйських, польських i єврейських iнтересiв, то вона мала той сумний “привiлей”, що на її територiї iснувала найбiльш розгалужена мережа закладiв для безоглядного споювання народу. “Якщо у Великоросiї i Сибiру на один шинок припадало 1800-1900 чоловiк, то в привiлейованих губернiях – 329”126. На середину XIX ст. у дев’яти українських губернiях Росiї (без захiдних земель) лише винокурних заводiв нараховувалося 2638.127

[126. О.Нестеренко. Розвиток промисловостi на Українi, К.,1959, с.225.]

[127. «Русский вестник». М.,1858, т.18, кн.2, с.38.]

Про атмосферу п’яного чаду, що огорнув усю територiю України, з переконливiстю першоджерела розповiдається в десятитомному рукописному “Щоденнику” Якова Андрiйовича Маркевича, який вiн вiв протягом п’ятдесяти рокiв, з 1717-го по 1767-й. У своїх записках Маркевич щоденно занотовував: “подпiяхом”, “гораздо подпiяхом”, “зело подпiяхом”, “праздновали з шумом пянственним”, “лiки со тiмпаном були – насилу ушол”, “разохотившись – подпiяхом”, “подпiяхом до утра”, “подпiяхом з дамами”, “були пiдпили”, “куликовали”, “подпiяхом отчасти”, “водковали зело”, “подпiяхом жестоко зело” i т.д.128

[128. Цит. за кн. И.Прыжов. История кабаков в России, с.204.]

На Полтавщинi ще в 40-х роках XIX ст. серед мiсцевого панства iснувало своєрiдне товариство випивак пiд назвою “Мочеморди”. Як вiдзначав О.Кониський, це соцiально-патологiчне явище, породжене атмосферою крiпосництва i народного безправ’я, панувало на таких широких просторах, що сховатися вiд нього нiде було навiть передовим людям свого часу (В.Закревський, Г.С.Тарновський, Н.А.Маркович, А.В.Капнiст та iн.). Були навiть спроби втягнути в це болото великого Шевченка129.

[129. А.Я.Кониский. Жизнь укр. поэта Т.Г.Шевченка, Одесса, 1898, с.162-163.]

Цар Олександр I, який сам вiдзначався надмiрною схильнiстю до алкоголю, в 1816р. побував у Києвi. Своє враження од вiзиту на Україну вiн передав словами: “Винництво призвело Малоросiю до цiлковитого виснаження; вона перебуває в такому станi, як людина розслаблена”130.

[130. О.Нестеренко. Вказ. праця, с.224.]

Розповiдаючи про побут стародавнiх германцiв, якi мали згубну звичку захоплюватися пивом i грою, Енгельс висловив припущення, що “коли б уже тодi була винайдена горiлка, то хiд свiтової iсторiї, напевно, був би iнший”131. У пiзнiшiй працi вiн пояснював свої слова: “Коли араби навчились дистилювати алкоголь, їм i на думку не спадало, що вони цим створили одне з головних знарядь, з допомогою якого будуть винищенi корiннi жителi тодi ще навiть не вiдкритої Америки”132.

[131. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.19, с.435.]

[132. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.20, с.463.]

Горiлка в руках колонiзаторiв була й справдi одним iз головних знарядь економiчного визиску i духовного поневолення трудящих. Позбутися цього лиха було мрiєю не одного поколiння українцiв.

У повiстi I.Франка “Великий шум” селяни по скасуваннi панщини в Галичинi мрiють, як полiпшити своє становище. В їхнiх планах на перше мiсце висувається боротьба iз споюванням народу. “I жидiв витиснемо з сiл, – мiркують уголос селяни, – бо яке їх тут дiло? Вони землi не обробляють, навiть кiлька грядок коло коршми скопати самi лiнуються та хлопських бабiв кличуть. Лише горiвку продають та затягують людей у свою лихву. То – п’явки, то – вороги народнi. Зробити так, аби їм мiсця в селi не було, нехай забираються зо шумом”133.

[133. I.Франко. Твори, т.8 с.26.]

У Росiї й Українi iснував у минулому сторiччi справжнiй масовий рух за народну тверезiсть. I треба визнати, що навiть офiцiйна влада, зацiкавлена в прибутках вiд виноторгiвлi, не чинила опору цьому руховi. На завадi йому стояли тiльки євреї. В статтi “Меры правительства относительно трезвости” газета О.Герцена “Колокол” писала: “Гражданские власти нисколько не противодействовали распространению трезвости. Противниками ее заявили себя евреи, и особенно те из них, которые непосредственно заинтересованы в процветании откупа”134.

[134. «Колокол», №77-78, 1 авг. 1860, с.647.]

Споюючи i розоряючи населення, вiдкупники i корчмарi наживали величезнi багатства. З цього погляду значний iнтерес становить постать Я.А.Марковича, автора цитованого “Щоденника”. Як пише проф. М.I.Марченко, життєвий шлях Маркевичiв є показником нравiв XVIII ст. та цiлковитого беззаконня, завдяки якому усiлякi дiлки без найменших заслуг перед козацтвом пробиралися в середовище старшини, казково багатiли.

Родоначальник Маркевичiв, дiд автора “Щоденника” Марко Аврамович, був євреем-вихрестом, який у 60-х роках XVII ст. поселився в Прилуках, займався орендами, а найбiльше торгував горiлкою. На цьому вiн нажив немалi скарби та маєтностi, завдяки чому йому вдалося вiддати дочок замiж за поважних осiб iз генеральної i полкової старшини.

Старша дочка Марка Аврамовича красуня Настя, будучи вдовою пiсля першого шлюбу iз стародубським полковником Мiклашевським, у 1708р. вдруге вийшла замiж за старого вдiвця гетьмана Скоропадського. Можновладна гетьманша одразу ж зайняла керiвну роль у всiх урядових справах. Таке її становище в гетьманському урядi Iвана Скоропадського влучно вiдображено в народному прислiв’ї: “Iван носить плахту, а Настя булаву”. Старший i найспритнiший син Марка Аврамовича Андрiй ще до одруження сестри з гетьманом займав посаду глухiвського сотника. Настя, ставши гетьманшею, зробила його лубенським полковником, а потiм утвердила на посадi генерального пiдскарбiя, що дало можливiсть останньому придбати новi численнi землi, маєтностi та здобути iншi скарби.

Син Андрiя, автор “Щоденника” Якiв Маркевич, навчався в Київськiй академiї, був вихованцем Феофана Прокоповича. Хоч пiсля смертi Скоропадського, цього, за словами Шевченка, “гетьмана дурного”, новий гетьман Данило Апостол та iншi старшини ненавидiли Маркевичiв i не допускали їхнього службового просування, Якiв примудрився втертися в довiр’я до чернiгiвського полковника Павла Полуботка. Вiн одружився на дочцi Полуботка, а з призначенням останнього наказним гетьманом опинився в ролi генерального пiдскарбiя, як колись його батько135. З цього ж генеалогiчного дерева походять вiдомi iсторики XIX ст. – брати Якiв i Олександр Маркевичi та їхнiй далекий родич Микола Андрiйович Маркевич.

[135. М.I.Марченко. Українська iсторiографiя, К.,1959, с.95-96.]

Серед найбiльших євреїв-вiдкупникiв передреволюцiйного часу можна назвати Гiнцбурга, Райха, Зiскiнда, Герцеля, Горвiца, Лохвицького та iн.136. “Король шинкiв” Росiї Євзель Гiнцбург вирiс саме на дрiжджах шинкових вiдкупiв. Його син Горацiй Гiнцбург був засновником величезних золотопромислових пiдприємств, у тому числi вiдомих Ленських копалень, на яких царськi сатрапи розстрiлювали робiтникiв.

[136. И.Прыжов. Вказ. праця, с.252.]

Виноторгiвля – одне з головних, але не єдине джерело казкового збагачення єврейської буржуазiї. Поряд з горiлчаним промислом у руках євреїв була майже повнiстю торгiвля iноземними товарами.

Росiйський публiцист Iван Аксаков у вiдомому дослiдженнi про українськi ярмарки засвiдчує: “Почти вся торговля иностранными товарами, привозимыми через сухопутную границу, производится євреями, как русскими подданными, так и австрийскими. Броды, Бердичев и Дубно – главные двигатели этой торговли”137.

[137. Й.Аксаков. Исследование о торговле на украинских ярмарках, СПб. 1858, с.36.]

Сучасне мiстечко Броди на Львiвщинi довгий час було одним iз найбiльших у всiй Австро-Угорськiй монархiї осередкiв торгiвлi, справедливо назване Трiєстом на континентi. Мiсто вiдоме з XII ст. i майже цiлковито заселене єврейською люднiстю, вiд чого жартома його називали ще галицьким Єрусалимом. Розташоване на самому австро-росiйському кордонi, воно в 1779р. одержало право вiльного мiста, у зв’язку з чим могло безмитне торгувати з усiма країнами свiту. У XVIII ст. обсяг торгiвлi Бродiв перевищував торговий оборот усiєї Галичини. У XIX ст. це було найбiльше на територiї Галичини мiсто пiсля Львова. Через Броди проходив головний шлях контрабандної торгiвлi з Росiєю.

Нинiшнiй райцентр Житомирської областi Бердичiв був ранiше повiтовим мiстом, розташованим на стиковi трьох губернiй – Подiльської, Волинської i Київської. У 2-й пол. XVIII ст. став швидко заселятися євреями й незабаром перетворився на своєрiдну фiнансову столицю Пiвд.-Зах. краю. В серединi XIX ст. там проживали 41 тисяча чоловiк, з них 36 тисяч, або 88 вiдсоткiв, були євреї.

Як свiдчить радянський дослiдник С.Боровий, Бердичiв у першiй пол. XIX ст. був великим банкiрським центром тодiшньої Росiї взагалi. У ньому, починаючи з 30-х рокiв, виникло кiлька єврейських банкiрських домiв, якi вiдiгравали помiтну роль у господарському життi Правобережної України. За офiцiйними даними, в Бердичевi 1849р. нараховувалося 8 банкiрських домiв, але фактично їх було бiльше. На Золотiй вулицi в мiстi були розташованi контори банкiв, навколо яких роїлася маса рiзних посередникiв, комiсiонерiв, маклерiв. Бердичiв був резиденцiєю Йосипа Гальперiна (помер у 1865р.), головного представника Гальперiних – найбiльшої на Українi банкiрської родини, дiяльнiсть якої була пов’язана головним чином з цукровою промисловiстю138.

[138. Радянська енциклопедiя iсторiї України, т.I, К.,1969, с.402-403.]

“Основные свои операции бердичевские банкиры производили на Киевской контрактовой ярмарке... Тесная связь существовала у бердичевских банкиров с банкирскими домами Петербурга, Москвы, Вильны, Варшавы, Риги, а особенно Одессы. Они были связаны также со многими заграничными банкирами”139.

[139. С.Я.Боровой. Кредит и банки России, М.,1958, с.237.]

Про розмах дiяльностi фiнансово-торговельних тузiв Бердичева можна прочитати в пiдручнику з iсторiї промисловостi на Українi:

“Бердичiвськi банкiри мають зносини в Одесi майже з усiма тамтешнiми банкiрами через часте придбання у них переказiв на закордоннi мiста. Постiйнi ж рахунки ведуть в Одесi з торговими домами Рафаловича, Ефруса i Гальперiна; в Москвi – з Марксом, Ценкером i К.”, в Петербурзi – з Штиглiцом i кiлька з Гасером; у Вiльнi – з Гайманом, у Варшавi – з Розеном, Етитейном, Френкелем, Гiршендорфом i Равичем; у Ризi – з Берманом. За кордоном вони вели операцiї в мiстах таких країн, як Австрiя, Пруссiя, Iталiя, Францiя, Бельгiя, Швейцарiя, Англiя i т.д.”140.

[140. О.Нестеренко. Вказ. праця, с.223.]

Дуже швидко на одне з перших мiсць висунулася Одеса. Майже з самого заснування (1795р.) у мiстi почав дiяти ряд торгових домiв, що займалися банкiвськими операцiями. На початку XIX ст. бiльшiсть їх була в руках переважно грекiв та iталiйцiв. Поступово їх витiснили представники єврейського торгово-позичкового капiталу. Завдяки майже неподiльному їхньому пануванню “Одесса служила денежным и кредитным рынком не только для своего района, но и для всех черноморских и азовских портов, а частью и для Москвы”141.

[141. С.Я.Боровой. Вказ. праця, с.238.]

Один тiльки одеський банкiр Рафалович, який вийшов з лихварiв, у 1858р. робив банкiрськi операцiї на 15 млн. крб. срiблом. “Вiн, по сутi, тримав у своїх руках всi грошовi ринки Пiвдня”142.

[142. О.Нестеренко. Вказ.праця, с.223.]

Засновником i главою банкiрського дому Рафаловичiв в Одесi був Федiр Рафалович, який прийняв християнство, ходив постiйно в церкву i був навiть старостою церкви. Граф С.Ю.Вiтте, вiдомий державний дiяч царської Росiї кiнця XIX – початку XX ст., який знав цю сiм’ю i пiд час свого навчання в Новоросiйському унiверситетi пiдтримував з нею дружнi стосунки, свiдчить, що “фирма его (Ф.Рафаловича. – Авт.) была одна из самих больших, лучших фирм в Одессе”143.

[143. С.Ю.Витте. Воспоминания, т.I, М.,1960, с.219.]

Коли Федiр Рафалович помер, справа його перейшла до синiв. Главою фiрми став Олександр Федорович. Брат Олександра Герман, наживши великi багатства, жив паризьким рантьє. Син Германа А.Г.Рафалович з 1894 по 1917р. був представником iнтересiв росiйського мiнiстерства фiнансiв у Парижi.

“Одеськi банкiри-лихварi, – читаємо в Нестеренка, – зв’язанi через морський порт з багатьма торговими центрами, кредитували чорноморськi, азовськi i дунайськi порти, багато мiст Великоросiї, Тбiлiсi i мали своїх агентiв або фiлiї в Лондонi, Стамбулi, Калькуттi та iн.”144

[144. О.Нестеренко. Вказ. праця, с.223.]

На початку XX ст. Одеса перетворилася вже в могутню цитадель монополiстичного капiталiзму на Українi, в якiй, проте, неподiльно панували єврейськi, iноземнi та росiйськi фiнансово-промисловi тузи. Це насамперед Соколовський, Шполянський, Розенштейн, Рабинович, Гопнер, Фальц-Фейн, Рiчер, Ген, Грiєвс, Ельвортi, Гессен, Дьомкiн та iн. У 1914р. в Одесi дiяло 24 банки, 40 страхових контор, понад 320 торгових домiв, переважно єврейських. “Одеське товариство фабрикантiв i заводчикiв” об’єднувало 1.100 товариств i самостiйних капiталiстiв. На чолi товариства стояв єврей Саул Соколовський. У 1915р. вiн проголосив: “Весь пiвдень, весь Чорноморсько-Азовський район є тепер не тiльки житницею Європи – в ньому майбутнє всiєї росiйської промисловостi”. Полiтику великих монополiй, виразником якої був Соколовський, називали “пансау-лiзмом”145 пiдкреслюючи цим домiнуюче становище єврейського елементу.

[145. УЇЖ, 1972, №8, с.65-71.]

Факти свiдчать, що євреї переважали в усiх галузях української економiки, за винятком, можливо, важкої промисловостi, в якiй вони також були не останнiми, хоч i поступалися перед iноземним та почасти росiйським капiталом.

У першiй половинi XIX ст. Волинь була головним на Українi центром по виробництву сукна. З 16 суконних фабрик, що працювали в губернiї, 11 належало євреям. Решту 5 вони також орендували в полякiв146.

[146. О.Нестеренко. Вказ. праця, с.247, 248.]

Серед власникiв цукрових заводiв на Українi були євреї Бродський, Гальперiн, Еттiнгер, Зайцев, Балаховський, Френкель, Лiберман, Закс та iн. Тiльки братам I.М. та А.М.Бродським (перший жив у Києвi, другий – в Одесi) належало 17 заводiв, якi на початку 90-х рокiв виробляли 1/4 всiєї рафiнадної продукцiї в Росiї. Про київського брата – Iзраїля Бродського – Вiтте писав: “Можно сказать, что он был одним из самых главных капиталистов всего Юго-Зап. края”147. Все його величезне багатство перейшло до рук одного з синiв – Льва Бродського. Вiн, як i батько, також жив у Києвi, хоча бiльшу частину року проводив за кордоном – на курортах, де грав у рулетку.

[147. С.Ю.Витте. Восп., т.I, с.178.]

У торгiвлi цукром питома вага єврейських купцiв була ще бiльшою, нiж у його виробництвi, i сягала 60-70% всього товарообiгу цукрової промисловостi148. Українцi Терещенко i Ханенко, яких тепер висувають на переднiй план, як доказ iснування й української буржуазiї стояли на останньому мiсцi пiсля єврейських, росiйських i польських цукрозаводчикiв.

[148. БСЭ, т.24. с.68.]

У початковий перiод залiзничного будiвництва в Росiї, коли панував принцип приватного будiвництва й експлуатацiї залiзниць, на чолi приватних товариств стояло кiлька осiб, про яких можна сказати, що вони являли собою залiзничних королiв. “В государстве, – писав Вiтте, – создались как бы особые царства – железнодорожные, – в которых царили маленькие железнодорожные короли вроде Полякова, Блиоха, Кроненберга, Губонина и пр. и пр.”149. Першi три з названих тут були євреями за походженням.

[149. С.Ю.Витте. Восп., т.1, с.389.]

Iз залiзничних тузiв найбiльше прославився Самуїл Соломонович Поляков. Кар’єра цього неписьменного бiлоруського єврея почалася на Українi, де вiн у Харкiвськiй губернiї утримував поштову станцiю. Тодiшнiй мiнiстр пошт i телеграфу Толстой, проїжджаючи якось поштовим трактом, запримiтив цього чоловiка, який йому чимось догодив. У вiддяку за це Толстой “вивiв Полякова в люди”150 – як висловився Вiтте. З допомогою Толстого, у якого вiн орендував землю, Поляков одержав концесiю на Козлово-Воронiзько-Ростовську залiзницю. Потiм фiнансував будiвництво Курсько-Харкiвської, Харкiвсько-Азовської, Фастiвської, Бендеро-Галицької та iнших залiзниць.

[150. Там само, с.121.]

С.С.Поляков поклав початок цiлiй династiї Полякових. Разом з братами Лазарем i Яковом заснував низку великих банкiв i промислових товариств. Наймогутнiшим банкiром Москви, наприклад, був Лазар Поляков, у руках якого була не тiльки його банкiрська контора, а також два найбiльших московських банки – Мiжнародний i Земський. Завдяки цьому, пише Вiтте, Поляков “имел весьма сильное влияние на экономическую жизнь города Москвы и Московской губернии”151. За особливу протекцiю Поляковим цар Олександр III зажадав вiд московського генерал-губернатора Долгорукого залишити свiй пост. Щоб полегшити росiйському фiнансовому капiталовi конкурентну боротьбу з банкiрами Поляковими, Микола II поставив завдання: “освободить Москву от еврейского гнезда”152. Незважаючи на це, банкiрський дiм довгий час не здавався i юридичне iснував до самої смертi Л.Полякова у 1914р. Поляков-старший помер ще ранiше, у 1888р., в чинi таємного радника (найвищий цивiльний чин iмперiї), ставши почесним громадянином м.Єльця i кавалером багатьох росiйських та iноземних орденiв. Главою династiї став син Самуїла Полякова, який переважно жив у Парижi i в Петербург приїздив лише зрiдка.

[151. С.Ю. Витте. Восп., т.3, с.486.]

[152. И.Ф.Гиндин. Неуставные ссуды государств, банка и экономич. политика цар. прав-ва, «Историч. записки», 1950, т.35. с.119.]

Другим пiсля Полякова i першим на Українi залiзничним магнатом був єврей-вихрест Iван Станiславович Блiох. Свою дiяльнiсть вiн розпочав “простым подрядчиком-еврейчиком”, який брав пiдряди на будiвництво якої-небудь станцiї чи платформи. Одружившись на доньцi московського лiкаря Кроненберга i заснувавши у Варшавi банкiрську контору, вiн почав будувати цiлi залiзницi, зокрема Лодзiнську. Незабаром Блiох опинився на чолi Пiвденно-Захiдної залiзницi – однiєї з найбiльших залiзниць iмперiї. Олександр III називав цю дорогу “жидовской”153.

[153. С.Ю.Витте. Восп., т,1, с.194.]

Про Блiоха й таких, як вiн, дiлкiв Вiтте писав: “С громадным влиянием и с громадным состоянием, пользовавшиеся громадным авторитетом, благодаря своим железным дорогам и банкам. Раз кто-либо находился во главе железных дорог, то, естественно, он находился и во главе тех или других банков, так как все денежные операции производятся через банк. Таким образом, благодаря всему этому, лица эти имели самое крупное общественное влияние; они имели влияние даже на высший класс имущественных лиц”154.

[154. Там само, с.117.]

В iнших дiлянках економiки спостерiгалася аналогiчна картина. Напередоднi першої свiтової вiйни лише в одному Києвi євреям належало 34 рiзних заводи, 45 фабрик, десятки магазинiв, аптек i складiв155.

[155. С.М.Богуславский. Спутник по г.Києву, К.,1913.]

Київ був найбiльшим центром пiвденно-захiдного млинарства. В ньому працювало 9 великих парових млинiв, загальне добове виробництво яких становило 50 тис. пудiв борошна. Млини належали акцiонерним товариствам “Л.I.Бродський” (син i спадкоємець вiдомого цукрового магната Iзраїля Бродського), “Я.Кельбер”, “Роговцев i Снiжко”, а також приватним власникам Бялiку, Блiндеру, Яновському, Сергееву, Фрякову i Яковлеву. В руках лише Бродського була найбiльша в усiй Росiї борошномельна фабрика, яка за добу переробляла 23 тис. пудiв зерна, або майже половину 50-тисячної продукцiї всiх iнших млинiв Києва156.

[156. Весь Юго-Зап. край. Справочная и адресная книга по Киевской, Подольской и Волынской губерниям. К.,1914.]

У п’яти українських губернiях (Київськiй, Волинськiй, Подiльськiй, Чернiгiвськiй i Полтавськiй) євреї були власниками 153 млинiв, 34 виноробних заводiв, 35 пивоварних заводiв, 22 маслобойних заводiв i 4, тобто всiх наявних, паперових фабрик. За кiлькiстю названих пiдприємств євреї займали третє мiсце пiсля полякiв i росiян157. При обрахунку наведених даних нацiональнiсть власникiв визначалася на пiдставi їхнiх прiзвищ. Знаючи тенденцiю євреїв заховуватися пiд українцiв, полякiв або росiян, можна з певнiстю сказати, що в названих губернiях домiнуюче становище належало все-таки єврейському капiталовi.

[157. К.Мацянский. Справочник к карте мельниц, винокуренных, пивоваренных, маслобойных и писчебумажных фабрик и заводов губернии Киевской, Волынской, Подольской, Черниговской и Полтавской, К., 1912.]

Крiм великих тузiв, як Рафалович i Гальперiн, Бродський чи Блiох, над Україною хмарами носилася усiляка спекулятивна дрiбнота, яка “з нiчого” робила грошi. Для визначення людей цiєї категорiї в єврейськiй лiтературi iснує навiть спецiальний термiн “люфтменш”, людина повiтря.

“Мелкая аренда, корчмарство, шинкарство, грошевая торговля, посредничество и факторство создавали типичного “человека воздуха” (ходячее выражение евр. литературы, обозначающее человека, не имеющего определенных источников существования, неуверенного в завтрашнем дне). Этими профессиями вместе с ремеслом была занята подавляющая масса еврейского населення”158.

[158. БСЭ, т.24, с.60, 61.]

З числа продуктивних професiй серед євреїв було поширене лише ремесло – кравецьке, шевське i столярне, але й воно, за визначенням авторiв енциклопедiї, “влачило жалкое существование”.

Нiмецькi євреї не без пiдстав дорiкали своїм росiйським одноплемiнникам, що скрутне матерiальне становище, в яке наприкiнцi б0-х рокiв минулого сторiччя потрапила бiльша частина євреїв Пiвнiчно-Захiдного краю, “объясняется не бесправием их, а их непригодностью к труду”159.

[159. История евр. печати в России, с.154.]

Класичний зразок “люфтменша”, або просто шахрая, що живе з обману українця, грiє руки на його довiрливостi i провiнцiйнiй темрявi, виведено у драмi I.Карпенка-Карого “Сто тисяч”. Пронюхавши, що бiля заможного селянина Герасима Калитки можна поживитися, спритний єврей-проноза продає йому “сто тисяч” фальшивих грошей, якi виявляються навiть не грiшми, а мiшком паперових обрiзкiв. Калитка з горя вiшається, а спритний фактор, видуривши кiлька тисяч карбованцiв, передбачливо зникає.

У гонитвi за наживою єврейський дiлок не зупиняється перед жодним злочином, перед жодним порушенням закону чи суспiльної моралi. “Колокол” Герцена у кореспонденцiї з Київської губернiї повiдомляв на початку 1860р. про вiдомого багатiя Бродського, який, “воротившись из-за границы, привез с собой множество фальшивых ассигнаций и начал распространять их”160. Вiтте також згадує у своїх спогадах, що Бродський розбагатiв “на Крымской войне путем подделки кредитных билетов”161. У вiдповiдь на спробу генерал-губернатора приборкати спекулянта фальшивою валютою лiкарi, агенти Бродського, отруїли свiдкiв i тим сховали кiнцi в воду. Решту справи довершили асигнацiї Бродського, на цей раз справжнi, а не фальшивi.

[160. «Колокол», №60, 1 янв. 1860, с.497.]

[161. С.Ю.Витте. Восп., т.1,с.179.]

У тому ж “Колоколе” розповiдалося про одеських євреїв, якi систематично продавали українських дiвчат у турецькi гареми. Торгiвцi жiнками записувалися в турецько-молдавськi пiдданi i з турецькими паспортами пiд виглядом iноземцiв без кiнця переїжджали кордон туди й назад, вербували дiвчат, обiцяючи їм золотi гори, а потiм з фальшивими паспортами вiдвозили їх в Константинополь, де продавали на базарi (“там публичная девка считается товаром наравне с овцою”), а “брак” здавали в будинки розпусти.

“Со всех городов южной России привозились в Одессу девки, опутанные долгами рублей в 50 или 100, продавались здешним содержательницам, которые в свою очередь вербовали девок в Одессе, и все это отправлялось в Турцию на торговлю, словом, торговля шла в полном разгаре. Какая-нибудь жидовка ехала “путешествовать” за границу – с тремя “дочерьми”, с “сыном”, “женою сына” и “сестрою”. Через несколько времени она возвращалась уже с одним сыном и турецкою подданною. Потом ехала опять за границу с “дочерьми” и так далее”162.

[162. «Колокол», №47, 1 июля 1859, с.388.]

Лише в 1857р. з Одеси для продажу в гарем i будинки розпусти Константинополя було вивезено таким чином до 200 українських дiвчат.

Своїми дiями євреї не тiльки економiчно руйнували українцiв, а й завдавали великої шкоди народнiй моралi, сильно понижуючи її рiвень. М.I.Костомаров свiдчить:

“Жившие в южных и западных губерниях знают, как часто иудеи развивают у поселян склонность к пьянству, охотно дают ему на борг водки, чтоб потом запутать, разорить, чтоб все достояние пьяницы перешло в их шинки, как побуждают поселян на воровство и принимают краденые вещи, как услуживают разврату и соблазняют женщин, как умеют извинить всевозможные страсти, чтоб довести человека до положения, выгодного для себя, хотя бы окончательно разрушительного для него. Это делается далеко не по какому-либо глубоко безнравственному побуждению, не по склонности ко злу, а по холодности и безучастию к миру, стоящему за пределами иудейства”163.

[163. Н.И.Костомаров. Иудеям, с.48.]

Як уже вiдзначалося, євреї на Українi селилися головним чином по мiстах i торговельних центрах, де кiлькiсть їх наприкiнцi XIX ст. становила вiд 10 до 86 вiдсоткiв, а також у мiстечках, де спiввiдношення було ще вищим – вiд 30 до 90 вiдсоткiв164. У дев’яти українських губернiях Росiйської iмперiї нараховувалося 542 мiстечка з населенням 1547 тис. чол. Євреїв у цих мiстечках проживало 662 тис., або 41 вiдсоток165. У захiдноукраїнських землях, що належали Австрiї, найбiльше євреїв жило на територiї сучасної Львiвщини. На Закарпаттi – в м.Мукачевi та деяких селищах i мiстах поблизу нього. На Буковинi вони осiдали головним чином у центрi краю – мiстi Чернiвцях.

[164. БСЭ. т24. с.60-61.]

[165. И.К.Вологодцев. Особенности развития городов Украины, X.,1930, с.127-128.]

Вiд загальної кiлькостi населення євреї, за даними переписiв 1897р. в Росiї i 1900р. в Австрiї, становили:

У Бродах понад 90 вiдсоткiв, Бердичевi – 88, Луцьку – 80, Балтi – 79,3, Володимирi – Волинському – 75, Уманi – 74, Дубнi – 70,5, Радомишлi i Сквирi – 67, Острозi – 62,5, Кременчуку – 61, Вiнницi – 58,5, Гайсинi – 55, Станiславi (Iвано-Франкiвськ) i Новоградi-Волинському – 54, Могилевi-Подiльському – 52,5, Барi – 51, Звенигородцi – 48, Овручi – 42,5, Гусятинi i Сокалi – 41, Васильковi, Херсонi – 40, Проскуровi (Хмельницький) – 39,5, Брацлавi – 39,2, Кременцi – 39, Кам’янцi-Подiльському i Ковелi – 38, Одесi й Чигиринi – 35,2, Житомирi, Таращi – 34, Чернiвцях – 32, Ужгородi – 31, Кобеляках – ЗО, Сам-борi – 28,5, Львовi – 28, Павлоградi – 27, Золотоношi – 26, Гадячi – 21, Черкасах – 23, Єлисаветградi (Кiровоград) – 20, Миколаєвi i Миргородi – 17,2. Лише в Києвi, де євреям деякий час заборонялося жити, – 8 вiдсоткiв, Катеринославi (Днiпропетровськ) – 6,6, Харковi – 6,1.

На Українi євреї жили компактною масою, тодi як у Захiднiй Європi вони були вкрапленi тонким прошарком серед чужого населення. В Румунiї, напр., один єврей припадав на 19 мiсцевих жителiв, в Угорщинi один єврей приходився вже на 22 жителi, у Моравiї – на 46, Богемiї – на 57, Пруссiї – на 79, в європейськiй Туреччинi – на 150, Швейцарiї – на 386, Францiї – на 785, Бельгiї – на 2541, Iспанiї – на 2806, Швецiї – на 3646, а в Норвегiї навiть ще менше: один єврей – на 69164 норвежцi. I тiльки на Українi євреї буквально заливали мiсцеву люднiсть. Тут один єврей припадав, залежно вiд мiсцевостi, на 5-7 українцiв. Навiть у Польщi їх було менше, там спiввiдношення становило один до семи.

Коментуючи цю порiвняльну таблицю, Житецький пише: “Чем какая страна Западной Европы дальше отстоит от Малороссии, тем слабее в ней еврейское население. Малорусский народ, жительствуя в средине Европейского материка, оказался вместе с поляками и белорусами в центральном месте нынешнего еврейства”. На територiї України, Бiлорусiї i Польщi тодi проживало “около 2/3 всех евреев земного шара”166.

[166. И.Житецкий. Евреи в Южной Руси. «К.Старина», 1901, №1, с.79.]

За своєю чисельнiстю євреї стояли на третьому мiсцi пiсля українцiв i росiян на сходi та пiвднi України, на третьому ж мiсцi пiсля українцiв i полякiв на заходi краю. Така значна маса народу, у всьому вiдмiнного вiд корiнного населення, не могла не мати великого впливу на його побут, звичаї, засоби iснування. Але справа не стiльки в нацiональних чи вiросповiдних особливостях євреїв, скiльки в тому, що вони у своїй масi були зайнятi не в сферi матерiального виробництва, а в сферi обiгу та кредиту i таким чином жили фактично з чужої працi.

Цю немаловажну обставину завжди “забувають” тi, хто береться виступати в оборонi “знедолених” євреїв. Апологети єврейської “непорочностi” безоглядно кленуть так звану смугу осiлостi, за яку царизм загнав єврейське населення, розписують його муки i не хочуть взяти собi втямки – а чиї, власне, муки слiд мати на увазi: муки євреїв чи українцiв?

Смуга осiлостi – це своєрiдний умовний кордон, який офiцiйно євреям не дозволялося переходити. Правда, у межах кордону вони, як ми бачили, мали вiльнi руки i цiлковиту свободу для своїх дiй. Географiчний район, на теренi якого євреї мали право вiльного прожитку, не такий уже й малий. Це “всього-на-всього” територiя України, Бiлорусiї i Королiвства Польського – цiлих трьох європейських держав. Ми припускаємо, що для єврейських апетитiв цього могло бути мало. Общипавши травицю на Українi, вони ласо поглядали на левади Росiї, а їх туди не пускали. Але кожний народ тепер (як i в минулому) також живе в межах певної “смуги”, визначених державними кордонами. Їх нелегко переходити, хоч нарiкань на “тiсноту”, якщо такi й є, нiхто всерйоз не бере до уваги. Самi тiльки єврейськi достойники розмазують по лицi фальшивi сльози, нарiкаючи на свою долю. Всюди цi “свiтовi побродяги”, як висловлюється про них “Iсторiя Русiв”, ходили, так би мовити, пустопаш: об’ївши один район, переходили в iнший. Тiльки в Росiї їм сказали: досить! Маєте землю – живiть, далi не ваше. Формально – це обмеження, але спробуйте в ньому розiбратися.

У сучаснiй радянськiй Литвi, як i в багатьох iнших “скотарських” країнах, iснує такий метод лiтнього випасу худоби (його називають прогресивним): луговi угiддя або певний масив, спецiально вiдведений для того, розгороджують на окремi дiлянки, в яких по черзi i утримують стадо. З’їли тварини траву на однiй дiлянцi, їх переводять на iншi. Поки вони випасаються там, попереднi тим часом “вiдпочивають”, на них наростає молода, свiжа паша. Так у нацiональних заповiдниках Iндiї, Африки утримують слонiв та iнших рiдкiсних тварин, аби вони рацiонально харчувалися i не завдавали зайвої шкоди господарству.

Може, це порiвняння видасться декому й грубим, але росiйський царизм зробив саме так: Україну й Бiлорусiю вiн полишив євреям “на пашу”, i цiлком свiдомо, з урахуванням принаймнi двох моментiв. По-перше, вiн позбавляв росiйське населення вiд єврейського збиткування i в першу чергу звiльняв од єврейської конкуренцiї росiйське панство. По-друге, царськi полiтики розраховували, що тотальне “об’їдання” євреями української “дiлянки” знесилить мiсцеву люднiсть, зробить її не здатною до боротьби за свою нацiональну незалежнiсть i тим швидше приведе до покори. Це загальновiдомий прийом iмперiалiстичних хижакiв: коли жертва не дає себе проковтнути, її спершу придушують, аби не могла пручатись. Для цiєї мети всi засоби добрi. Треба визнати, що цiлi, яких добивався царизм, були ним значною мiрою осягнутi.

Євреї мають право висловлювати своє невдоволення смугою осiлостi: вона прив’язувала їх до України, де легко можна було нарватися на козацьку пiку чи гайдамацького ножа. Але в українцiв тим бiльше пiдстав бути невдоволеними з того, шо їхня земля впродовж багатьох столiть була мiсцем прикладання єврейських iнтересiв. Про наслiдки єврейського тирлування на Українi, власне, i йдеться в цiй працi.

У вiдомого українського соцiалiста, особистого друга К.Маркса i Ф.Енгельса, Сергiя Подолинського є брошура пiд досить виразною назвою “Про те, як наша земля стала не наша”. В нiй вiн наводить дуже повчальнi обрахунки.

“За всiх приходиться розплачуватися з жидами нам, українцям, – пише вiн, – бо в нашiй землi найбiльш жидiв i найменш мiж ними справжнiх робiтникiв, а найбiльше шахраїв...

У Київськiй, Волинськiй i Подiльськiй губернiях проживало бiльш нiж 740 тисяч, а з них робочих людей: ремiсникiв, та балагул, та водовозiв – найбiльш як 160 тисяч... Нiяк не вменшимо, як скажемо, що робочих жидiв в тих трьох губернiях не буде й 200 тисяч, значить, не буде й третьої частини, а хiба четверта, а три четвертi жидiв живуть i багатiють з гандлю та з шахрайства. Подумайте тiльки, що одних шинкарiв з сiм’ями там бiльше, нiж 110 тисяч, та лавушникiв бiльш нiж 120 тисяч. Так ми не помилимось, коли порахуємо, що з усiх жидiв, що живуть на нашiй землi, бiльш 1.000.000 тiльки тим живуть i багатiють, що з нас кров ссуть”167.

[167. С.Подолинський. Про те, як наша земля стала не наша, с.56, 58-59.]

М.П.Драгоманов, полум’яний борець проти царського самодержавства, “український Герцен”, як називали його сучасники, так само засвiдчує, що євреї на Українi – “элемент, не производящий ценностей. Более или менее все они могут быть подведены под категорию купцов... Этих купцов слишком много, а потому содержание их слишком дорого обходится рабочим классам”168. “Самый многочисленный класс русских евреев бесспорно составляют купцы”169 – читаємо в “Колоколе”. “Евреи – торговцы главным образом”170 – зауважує В.I.Ленiн.

[168. М.П.Драгоманов. Евреи и поляки, с.138-139.]

[169. «Колокол», №85, 15 ноября 1860, с.707.]

[170. В.И.Ленчн. ПСС, т.24, с.394.]

Для iлюстрацiї сказаного можна взяти Київську губернiю, i ми побачимо, що основна маса тутешнього купецтва були євреї. За даними Й.Фундуклея, на Київщинi в 1845р. було 7493 купцi. З них християн 1.110, або 17 вiдсоткiв, а євреїв – 6.383 або 83 вiдсотки.

Драгоманов вважав євреїв-торгашiв “вредноэксплуататорским элементом”171. Задовго до Драгоманова цю точку зору подiляв росiйський поет Державiн, який пропонував ввести проти євреїв обмежувальне законодавство, мотивуючи це “зксплоататорской деятельностью”172 останнiх...

[171. М.П. Драгоманов. Евреи и поляки, с.139.]

[172. БСЭ, т.З. 1930, с.72.]

Справдi, що таке купець i яка його соцiальна природа?

Купець – це капiталiст, який займається не виробництвом, а лише обмiном продуктiв (торгiвлею). Купецтво як клас виникло внаслiдок третього подiлу працi, коли торгiвля вiдокремилась вiд виробництва. (За першим подiлом вiдбулося вiдокремлення скотарства вiд землеробства, а за другим – ремесла вiд землеробства, що привело до утворення мiст). Цей клас, тобто купецтво, каже Енгельс, “не беручи нiякої участi у виробництвi, захоплює загалом i в цiлому керiвництво виробництвом i економiчно пiдпорядковує собi виробникiв, стає неминучим посередником мiж кожними двома виробниками i експлуатує їх обох. Пiд приводом звiльнення робiтникiв вiд труда i ризику, зв’язаних з обмiном, розширення збуту їх продуктiв аж до найдальших ринкiв i створення тим самим нiбито найбiльш корисного класу населення виникає клас паразитiв, клас справжнiх суспiльних дармоїдiв, який у винагороду за свої в дiйсностi дуже незначнi послуги знiмає вершки як з вiтчизняного, так i з iноземного виробництва, швидко здобуває величезнi багатства i вiдповiдний їм вплив у суспiльствi...”173.

[173. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.21, с.160.]

У тотожних висловах характеризував роль купця єврейський лiтератор М.Вiнчевський у своїх полiтичних сатирах “Видiння божевiльного”. Торгiвцiв або посередникiв вiн зараховував до найшкiдливiшого типу грабiжникiв. “Являясь простыми посредниками между производителями продуктов и потребителями последних, они, эти посредники, которых следует вознаградить только за транспорт товаров с места на место, забирают в свою пользу значительную долю заработка труженика и сильно поднимают цены товаров; себе они, люди ничего не делающие и ничего не производящие, забирают и жир, и мясо, а трудовому народу оставляют только кости. Хитростью они отнимают плоды трудов у работников...”174.

[174. История евр. печати в России, с.226.]

Ця тирада дуже характерна для з’ясування ставлення євреїв-народникiв 70-х рокiв до свого народу – народу “торговцев по преимуществу”.

Хто були за нацiональнiстю купцi на Українi? У переважнiй своїй масi – євреї та росiяни. Енгельс вiдзначав “майже безприкладнi здiбностi росiян до торгiвлi в її нижчих формах, до використання сприятливих обставин i до нерозривно зв’язаного з цим ошуканства: адже недарма ще Петро I говорив, що один росiянин упорається з трьома євреями”175.

[175. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.18, с.517.]

Незважаючи на таку високу квалiфiкацiю у справах ошуканства, росiйський торговий капiтал у рядi випадкiв поступався перед єврейським. За твердженням Енгельса, у всiх слов’янських народiв обмiн промислових товарiв на сiльськогосподарськi став “винятково монополiєю євреїв”. “...Лихвар, трактирник, рознощик – надзвичайно поважна персона в цих країнах з рiдким населенням – майже завжди єврей...”176.

[176. Там само.]

В одному з перших нарисiв iсторiї КП(б)У автор нарису М.М.Попов, колишнiй секретар ЦК КП(б)У, аналiзуючи соцiально-полiтичну обстановку на Українi перед революцiєю 1917 року, вiдзначав:

“В губерниях Киевской, Волынской, Подольской торговля почти целиком находилась в руках евреев. В Киевской губернии процент евреев, занимавшихся торговлей, вообще составлял 75,8 всех торговцев, в Подольской – 90,6”. Єврейська буржуазiя “безусловно доминировала над украинской, а часто даже и над русской”177.

[177. Н.Н.Попов. Очерк Истории КП(б)У. X.,1931, с.30,67.]

Останнi слова не слiд розумiти, як полемiчне перебiльшення. Єврейська буржуазiя й справдi часто-густо домiнувала над росiйською. Для прикладу пошлемося на Харкiв. Це мiсто i вся Харкiвська губернiя лишалися поза смугою єврейської осiлостi, через що вiдсоток єврейського населення тут був порiвняно невисокий. Зате кiлькiсть євреїв-купцiв у ньому була нечувано велика. Так, з усiх 248 купцiв першої гiльдiї, що проживали в Харковi напередоднi революцiї, євреїв було 208 чол., або 84 вiдсотки. Решту 40 купцiв становили “усi iншi”, в тому числi й 7 українцiв178.

[178. Весь Харьков на 1917 год (довiдник), X.,1917, с 298-306. Пiдрахунок зроблено за поiменним списком купцiв.]

Услiд за купiвлею товарiв на грошi з’явилася грошова позика, а разом з нею – процент i лихварство. Паразитизм єврейської буржуазiї виявився найяскравiше саме в лихварствi, тобто в грошових позиках пiд високий процент, що було найжорстокiшою формою експлуатацiї селян, ремiсникiв, дрiбних крамарiв, причиною їхнього масового розорення.

“Ростовщический капитал, – пише радянський дослiдник Боровий, – используя отсутствие источников организованного и дешевого кредита для мельчайшего, мелкого и среднего торговца, обращал его в объект своей эксплуатации. Само собою разумеется, что услуги ростовщика заметно снижали доходы мелких торговцев. Чудовищные проценты, уплачиваемые ростовщикам, в конечном счете перекладывались на потребителя, преимущественно наиболее неимущего – главного клиента мелких лавочников”179.

[179. С.Я.Боровой. Вказ. праця, с.239.]

Якщо лихварство було страхiтливим у центрi iмперiї, то “еще значительнее торгово-ростовщическая эксплуатация проявлялась в полуколониальных окраинах царской России”180. Особливо потворних форм вона набрала на Українi.

[180. Сов. Истор. Энциклоп. (СИЭ), т.12, М., 1969,с.221.]

Євреї-лихварi були тут першими банкiрами. Використовуючи вiдсутнiсть будь-яких кредитних установ, багатi євреї вiдкривали в мiстах i торгових мiстечках так званi єврейськi банки, з допомогою яких шляхом позичок неймовiрно грабували мiсцеве населення. Пiзнiше, додає Боровий, “узнав выгоду их, стали открывать подобные банки и неевреи, чиновники, вдовы их и разночинцы, обладавшие иногда несколькими сотнями лишних рублей”181.

[181. С.Я.Боровой. Вказ. праця, с.238.]

Про українських євреїв-лихварiв можна сказати словами Д.Хардкасла, автора книги “Банки i банкiри”, яку Маркс цитує у своєму “Капiталi”: “Євреї – ломбардники, лихварi i кровопивцi – були нашими першими банкiрами, нашими первiсними банковими баришниками, їх ремесло слiд плямувати ганьбою...”182.

[182. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.25, ч.II, с.148.]

Створюючи певнi передумови виникнення капiталу, лихварство разом з тим гальмувало його розвиток, бо високий вiдсоток стримував потiк капiталiв на розбудову промисловостi. Однiєю з причин економiчної вiдсталостi Галичини, наприклад, було те, що “купцi, – як пише вiдомий iсторик В.Голобуцький, – наживали на лихварствi великi прибутки i тому не були зацiкавленi вкладати капiтали в промисловiсть”183. А в Галичинi, як вiдомо, особливу роль вiдiгравало єврейське купецтво, найпоширенiшою сферою дiяльностi якого були зовнiшня торгiвля i лихварство.

[183. В.О.Голобуцький. Економiчна iсторiя Укр.РСР, К., 1970, с.200.]

Лихварство завдавало величезної шкоди також українському селу. Воно призвело до розорення селян i навiть помiщикiв, концентрувало грошi, землю та iнше майно в руках лихварiв. У гонитвi за прибутками євреї по-варварському експлуатували придбанi ними маєтки, вели екстенсивне господарювання. Вивчаючи аграрнi вiдносини пореформної України, К.Маркс про тодiшню Харкiвську губернiю занотував: “Перехiд маєткiв з одних рук в iншi вiдбувається в найширшому масштабi; багато з них потрапили до рук євреїв та iноземцiв. Прибуток вiд землi ледве сягає половили того, що можна б одержати при iншому, кращому господарюваннi”184.

[184. Архив К.Маркса и Ф.Энгельса, т.13, М.,1955, с.270.]

Цi слова Маркса вiдносяться до 1876р. Того самого року письменник Федiр Достоєвський зробив аналогiчний запис:

“Вот жиды становятся помещиками – и вот повсеместно кричат и пишут, что они умерщвляют почву России, что жид, затратив капитал на покупку поместья, тотчас же, чтобы воротить капитал и проценты, – иссушает все силы и средства купленной земли”185.

[185. Ф.М.Достоевский. ПСС, т.10, СПб. 1895, с.218.]

Засилля євреїв було однiєю з головних причин нерозвинутостi капiталiстичних вiдносин на Українi i майже повної вiдсутностi української нацiональної буржуазiї, яка, мов курча в яйцi, не могла пробити потрiйної товщi росiйсько-еврейсько-польської конкуренцiї. Якщо в незалежних країнах мiсцева буржуазiя користувалася протекцiонiстською системою, яка проводилася в широких масштабах i в бiльшостi випадкiв доходила навiть до повного усунення будь-якої iноземної конкуренцiї, то для колонiально-залежної України про це нiчого було й думати. З цього погляду на особливу увагу заслуговує доля чумацького промислу в Українi.

Чумацтво iснувало протягом чотирьох столiть – з другої половини XV ст., тобто з часу виникнення, i до кiнця XIX. Пiсля землеробства i скотарства воно вважалося одним iз найважливiших занять сiльського населення i було наймасовiшим.

Чумацтво розвивалося спочатку як торговий промисел, що згодом перетворився на торгово-вiзницький. Предметом чумацького вiзництва були, крiм традицiйної риби й солi, кам’яне вугiлля, яке почали використовувати як паливо на промислових пiдприємствах, будiвельнi матерiали, цукор, iмпортнi й експортнi товари. Про розмiри транспортних перевезень можна судити з того, що в серединi XIX ст. в Одесу щороку прибувало до 700 тисяч возiв, якi привозили щонайменше 60 млн. пудiв рiзних вантажiв. “Перевезення на чумацьких возах становило не менше 50%, а можливо, навiть значно бiльше всiх вантажiв, що тодi транспортувалися”186.

[186. I.С.Слабєєв. З iсторiї первiсного нагромадження капiталу на Українi (Чумацький промисел i його роль у соцiально-економiчному розвитковi України XVIII – п.п.ХIХ ст.). К.,1964, с.63-64.]

За вiдсутностi залiзниць i слабкого рiчкового транспорту чумацтво становило основний вид транспорту на Українi. Воно могло вiдiграти i почасти вiдiграло важливу роль в економiчному життi краю, сприяло змiцненню господарських зв’язкiв i торговельних вiдносин мiж окремими районами України, а також мiж Україною та сусiднiми територiями.

Проте на цьому не вичерпувалась iсторична мiсiя чумацтва. Торгово-вiзницький промисел, за умов нормального розвитку, повинен був викликати майнову нерiвнiсть i соцiальне розшарування селянсько-козацької маси i таким чином породити численнi кадри нацiональної буржуазiї та її антиподу – пролетарiату. Саме з числа багатих чумакiв у процесi первiсного нагромадження капiталу повинна була витворитись українська буржуазiя, якiй належало зосередити у своїх руках усi “нитки i торговельного... i промислового капiталу”187.

[187. В.I.Ленiн. Твори, т.3, с.57.]

Однак цього, як вiдомо, не сталося. Радянський iсторик I.Слабєєв, автор монографiчного дослiдження про чумацтво, змушений констатувати, що “кiлькiсно група заможних i багатих чумакiв (цих потенцiйних українських капiталiстiв) була порiвняно невелика”188. I це при масовому характерi чумацького промислу! Слабєєв не пояснює причин такого становища. А справа в тому, що в умовах крiпосництва i колонiалiзму основна маса чумакiв була не вiльними робiтниками, що працювали на себе, а крiпаками, якi, за словами К.Маркса, “належать безпосередньо до числа засобiв виробництва”189 i є власнiстю помiщика. Цi чумаки-крiпаки працювали на збагачення своїх гнобителiв i, навiть випадково розбагатiвши, не завжди могли позбутися свого крiпацького стану. Першою основною умовою буржуазної пiдприємницької дiяльностi Ф.Енгельс вважав безпеку самого купця i його власностi190. Такої безпеки деспотичнi порядки крiпосницької Росiї не могли гарантувати українцям.

[188. I.С.Слабєєв. Вказ. праця, с.80.]

[189. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.23, с.675.]

[190. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.З1.]

Зате євреї, будучи вiльними людьми, мали повну свободу комерцiйної дiяльностi, що й дало їм змогу захопити у свої руки всi вигiднi промисли i торгiвлю. “Порабощенное состояние земледельцев, – писав М.Костомаров, – причина, повод, что иудеи продолжали держать в руках промышленность и торговлю”191.

[191. Н.И. Костомаров. Иудеям, с.48.]

Можна припустити, що частина крiпакiв з числа державних селян, якi не вiдбували панщини, могли б вибитися iз злиднiв, але їм, як i всiм чумакам взагалi, буквально поперек дороги поряд з чужинцем-помiщиком стояв ненависний єврей-шкуродер. Орендуючи помiщицький маєток, вiн брав непомiрне високу плату за користування степами, де чумаки випасали худобу, i водопоями, обдирав навiть за проїзд через орендовану дiлянку, що робило нерентабельним вiзництво, економiчно невигiдним сам чумацький промисел.

“Орендарi, – читаємо в Слабєєва, – брали плату не тiльки за випас i водопiй, але i за проїзд через орендовану дiлянку... Iнколи корчмарi вимагають, щоб у них купували горiлку i взагалi всiма способами, хитрiстю або погрозами i обманом, обирають чумакiв... Властi, як правило, завжди були на сторонi власникiв i орендарiв... Вони затримували чумакiв, якщо тi вiдмовлялись платити “потерпiлим”, i таким чином примушували пiдкорятись несправедливим вимогам. Iнколи з чумакiв жорстоко знущались, били, тримали пiд арештом”192.

[192. I.С. Слабєєв. Вказ. праця, с.79.]

Для успiху чумацького промислу немаловажне значення мав стан шляхiв, мостiв, перевозiв, якими доводилося користуватися чумакам. Але орендар, зацiкавлений у зисковi, найменше дбав про належний стан дорiг. “Постiйне зростання витрат чумакiв на утримання худоби, на оплату проїзду через численнi мости, греблi i перевози негативно вiдбивалось на чумацькому промислi, а це гальмувало розвиток торгiвлi”193.

[193. I.С.Слабєєв. Вказ. праця, с.79.]

Поява залiзниць привела до остаточного занепаду чумацтва. Так, блискуча можливiсть створення своєї нацiональної буржуазiї, надана українцям iсторiєю, залишилася нереалiзованою. Проти українця, що, розбагатiвши на чумацтвi, хотiв би вирватись на дорогу вiльного пiдприємництва, стояла глуха стiна чужонацiонального здирства, якої в умовах колонiальної залежностi України не можна було нi обiйти, нi переступити. Первiсне нагромадження капiталу, що вiдбувалося в процесi чумацького промислу, зводилося до того, що капiтал осiдав не в надрах нацiї, а в глибоких кишенях єврейського та росiйського панства, яке безсоромно грабувало українського чумака.

Закривати на це очi або приховувати правду – значить створювати враження, що в українцiв були рiвнi з iншими можливостi, яких вони з власної вини не зумiли використати. Це не що iнше, як спроба виправдати колонiзаторiв i звести наклеп на український народ. Маючи на увазi цю нерiвнiсть, Костомаров вимагав “возбуждать в нашем народе сильнейшую конкуренцию против евреев, дабы не дать им возможности иметь в чем бы то ни было монополии в нашем крае”.

“При полной обоюдной свободе, – продовжував вiн, – при сообщении нашему народу средств стать в полную конкуренцию, – если иудеи возьмут над нами верх, тогда уже мы не можем жаловаться: значит, мы не способны бороться с ними, тогда как до сих пор, если б мы и были на это способны по своей природе, то стояли долгое время в невозможности употребить свои способности и силы”194.

[194. Н.И.Костомаров. Иудеям, с.57.]

М.Костомаров виявляв глибоке розумiння соцiальних процесiв, коли говорив, що український народ в умовах крiпацтва “мог только через промыслы, ремесла и торговлю возвыситься и противодействовать сколько-нибудь роковой судьбе, постоянно осаживавшей его все глубже и глубже в печальную яму бесправия и страдательного терпения. Так действительно и было на Западе, где среднее сословие (буржуазiя) поставило оплот произволу баронов и хотя все-таки не вывезло с собою разом всего низшего класса, но по крайней мере действовало постоянно на этот класс и послужило на будущее время горнилом народной самобытной цивилизации, действовавшей на развитие равноправия. В Польше и Малороссии эта роль не досталась народу: ее заняли иудеи...”195.

[195. Там. само. с.42.]

Таким чином, євреї у своїй масi були не просто представниками експлуататорської верхiвки, їдцями-нахлiбниками, а виступали в ролi гальма суспiльного прогресу на Українi.

I.Слабєєв у своїй книжцi покликається на “одного з багатiїв” села Веремiївки на Полтавщинi (автор не називає навiть його прiзвища), який, лiквiдувавши чумацьку справу, скупив аж 100 десятин землi i “жив собi, приспiвуючи”196. Такий воiстину разючий результат первiсного “нагромадження” капiталу для українцiв: один заможний чумак на всю 30-мiльйонну Україну! Не менш разючою є спроба Слабєєва видати свого веремiївського негоцiанта мало не за українського Ротшiльда, який, розжившись на ваксу до чобiт, “жив собi, приспiвуючи”. Як треба не поважати український народ, щоб пiдсовувати йому на духовну поживу отакi псевдонауковi помийки!..

[196. I.Слабєєв. Вказ. праця, с.126.]

Доля чумацького промислу на Українi, крiм усього iншого, зайвий раз пiдтверджує правильнiсть марксистських положень про нерiвномiрнiсть соцiально-класового складу рiзних нацiй, про “нацiї торговi i нацiї мужицькi”197.

[197. В.И.Ленин. ПСС, т.24, с.394.]

Енгельс називав Iрландiю “селянською нацiєю” i всi слов’янськi народи зараховував до “переважно землеробських”198.

[198. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.8, с.50.]

Ленiн про бiлорусiв, литовцiв, латишiв писав: “главным образом крестьяне”199. Про українцiв зауважував також: “Украинская народность (насчитывающаяся в России и в Австрии около 30 миллионов)... является в преобладающей своей части земледельческой”200. Щодо Галичини уточняв: “Не надо забывать, что промышленность в Галиции совсем не развита, что украинское население в большей своей части земледельческое, что в городах живет лишь небольшой процент украинцев, что украинские крестьяне и земледельческие рабочие крайне придавлены как в интеллектуальном, так и в материальном отношении”201.

[199. Ленинский сборник XXX, с.30.]

[200. Ленинский сборник ХХV, с.276.]

[201. Там само, с.279.]

Ленiн визначав велику строкатiсть у нацiональному вiдношеннi мiст України, писав, що поляки i росiяни на Українi, так само як нiмцi в Прибалтицi, “дворяне и интеллигенция”202. Вказував на те, що “евреи – торговцы главным образом”203

 

Зауваження Ленiна про “нацiї мужицькi”, слушно вiдзначається в “Українському iсторичному журналi”, вказує на ослаблення нацiонального дворянства у деяких народiв. Воно або загинуло в боротьбi з iноземними загарбниками, або прийняло здебiльшого культуру, мову й вiру панiвної нацiї, як це сталося в Литвi, Бiлорусiї та на Українi...204

[202. Ленинский сборник XXX, с.30.]

[203. В.И.Ленин. ПСС, т.24, с.394.]

Але якщо правильним є твердження про фактичну вiдсутнiсть на Українi свого нацiонального дворянства, цього, за словами Луначарського, “першого мислячого класу”205, то ще правильнiше сказати про вiдсутнiсть української нацiональної буржуазiї. Свого часу це визнавалося й керiвними органами КПРС. Так, у заявi ЦК КП(б)У до Виконкому Комiнтерну (червень 1927) вказувалося: “До революцiї ми майже не мали в мiстi української буржуазiї i мiської iнтелiгенцiї”206. У пiдручнику з iсторiї партiї також визнавалося: “Украинской крупной буржуазии, украинских крупних помещиков не существовало в природе, за исключением немногих единиц”207.

[204. УЇЖ, 1970, №10, с.17 (Стаття А.П.Смирнова «Про виникнення нацiонально-визвольних рухiв у Росiї»).]

[205. А.В.Луначарский. Неизданные материалы. М.,1970, с.212.]

[206. Вiд I конференцiї до Х з’їзду КП(б)У. Резолюцiї, К.,1934, с.127.]

[207. Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, вид.3, с.176.]

М.Шаповал, дiяч Центральної Ради, вiдомий своїми працями з iсторiї революцiї на Українi, написаними вже на емiграцiї, цiлком слушно вживав до українцiв означення “неповної нацiї”, тобто народу, соцiально-класовiй структурi якого бракувало певних компонентiв, у даному разi класу помiщикiв i капiталiстiв. Так само про євреїв можна було сказати, що їм бракувало трудящих класiв – робiтникiв i особливо селян.

Це гостро вiдчули єврейськi iнтелiгенти, опинившись у 70-х роках XIX ст. в ролi революцiйних народникiв. Становище єврея-народника справдi було “довольно трагическое. Он в рядах своего родного народа не находил злементов “рабочего сословия”: здесь не было ни крестьянства, ни фабрично-заводских рабочих”208.

[208. История евр. печати в России, с.211.]

Але одна рiч, коли євреї не мали “рабочего сословия”, i зовсiм iнша – коли нацiя, як українцi, не мала “керiвних класiв” i складалася майже з трудящого люду. Проте подiбне становище не є специфiчно українською рисою розвитку. Воно властиве багатьом (якщо не всiм) колонiальним i залежним народам. Навiть у такiй державi, як колишня Османська iмперiя, де турки були панiвною нацiєю, розвиток буржуазних вiдносин розпочався спочатку серед немусульманських народiв. Склалося так, що ремеслами i торгiвлею – саме тими галузями економiки, де насамперед мiг визрiти капiталiстичний уклад, – займалися в iмперiї не турки, а переважно греки, вiрмени i євреї.

“Быстрое развитие буржуазных отношений среди греков, армян и евреев, – читаємо в дослiдженнi на цю тему, – привело к тому, что первая буржуазия Турции была преимущественно нетурецкой по своему происхождению, по своей национальной принадлежности... Большинство национальных промышленных предприятий Турции до первой мировой войны также было в руках национальной буржуазии. Превращение Турции в полуколонию западных держав, вмешательство империалистов в ее внутренние дела усилили уродливий характер этнического развития народов Турции: турки стали угнетенным народом, эксплуатируемым иностранным капиталом, в то время как и сами они угнетали другие народы, зачастую более развитые в социально-экономическом и зтническом отношениях”209.

[209. Национальные вопросы в странах Ближнего и Среднего Востока, М.,1970, с.81-82.]

Iншими словами, правлячi турки в економiчному вiдношеннi перебували в значно гiрших умовах, нiж полiтичне залежнi вiд них євреї, вiрмени i греки. Iнонацiональна буржуазiя ставала все багатшою i впливовiшою, тодi як турки все бiльше й бiльше вiдтiснялися, за словами Енгельса, “на заднiй план”210.

[210. К.Маркс i Ф.Енгельс, Твори, т.9, с.25.]

Прусська держава не була залежною країною, i євреї там, як i взагалi на Заходi, становили мiзерний вiдсоток щодо нiмецького населення. В 70-х роках XVIII ст. єврейська колонiя в Берлiнi, напр., нараховувала трохи бiльше 4 тисяч чоловiк. Але вони, користуючись особливими привiлеями, швидко зростали на силi.

“Первые ряды нарождавшейся в царствование Фридриха II крупной буржуазии в столице Пруссии занимали, кроме французов, почти исключительно евреи. Еврейская колония наравне с французской стала вскоре ядром промышленного и интеллигентного населения... Стремление Фридриха к обогащению страны способствовало тому, что евреи, особенно берлинские, собрали большие капиталы и стали крупной экономической силой. Семилетняя война (велася проти Росiї), во время которой многие евреи разбогатели, еще более подняла социальное положение берлинского еврейства, ставшего провозвестником капиталистического развития”211.

[211. История евр. печати в России, с.2-3.]

У Польщi пани-шляхтичi здавна, за висловом I.Франка, “привикли були не рушитися анi кроку без єврея”. Ф.Енгельс вiдзначав, що “в усiй Польщi нiмцi та євреї становлять основне ядро городян, якi живуть з промислiв i торгiвлi”212. Незважаючи на те, що цi етнiчнi групи, тобто нiмцi i євреї, становили зовсiм незначну меншiсть населення, вони “перешкодили створенню в Польщi польських мiст з польською буржуазiєю. Своєю окремою мовою, своєю вiдчуженiстю вiд польського населення, тисячею своїх рiзних привiлеїв i положень про мiста вони утруднили здiйснення централiзацiї, цього наймогутнiшого полiтичного засобу швидкого розвитку всякої країни”213.

[212. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.5, с.54.]

[213. Там само. с.325-326.]

Характеризуючи становище Польщi в другiй пол. XVIII ст., Енгельс зазначав, що однiєю з причин її занепаду була “нестача сил для розвитку буржуазiї”214.

[214. Там само, т.16, с.160.]

Навiть у Великоросiї буржуазiя була настiльки полiтичне вiдсталою, що вона “не сыграла, – за словами Покровського, – той роли, какая выпала на долю ее западноевропейских сестер и предшественниц. Ей не удалось создать буржуазную демократию по примеру Англии и Франции, ей не удалось даже стать соправителем при феодальной монархии, как это было в императорской Германии”. Саме тому в Росiї “победа буржуазной революции была невозможна, как победа буржуазии” (Ленiн)215.

[215. БСЭ, т.8, М.,1927, с.188.]

Що й казати про Україну, яка, потрапивши, за висловом iсторика, “у московську матню”, перетворилася iз самостiйної держави в колонiю Росiї. Щоб зручнiше грабувати поневолений народ, на Українi було остаточно знищено залишки полiтичної автономiї. Iснування ж українцiв як нацiї заперечувалося взагалi.

У цих умовах торгiвля i промисловiсть перебували майже неподiльно в руках росiйської i єврейської буржуазiї, а згодом ще й iноземцiв. Усi цi зайди так рясно обсiли українськi мiста, що українською в них лишалася iнодi сама назва. Крiзь товщу чужонацiональних елементiв на поверхню життя могли видобуватися лише поодинокi паростки мiсцевої буржуазiї, та й то не iнакше, як тiльки шляхом зради нацiональних iнтересiв i дезертирства у ворожий табiр (Скоропадськi, Терещенки, Родзянки). Якщо ж окремi патрiоти наважувалися лишатися зi своїм народом, їх неминуче чекало банкрутство, так грубо й неоковирно пiдлаштоване, що не викликало сумнiву в його полiтичному походженнi (Яхненки, Симиренки, Алчевськi).

Щоб було зрозумiло, про що йдеться, нагадаємо, що вихiдцi з крiпакiв цукрозаводчики Яхненки, якi мали мужнiсть признаватися до свого народу i не цуратися рiдного слова, були розоренi нащадками колишнiх своїх великоруських панiв. Л.П.Симиренко за полiтичнi переконання побував у Сибiру, пiсля чого змушений був вiдмовитися вiд комерцiї i зайнятися наукою. Його вбито уже в радянський час (1920р.), могилу в Млiєвi розрiвняно, а натомiсть споруджено пам’ятник I.Мiчурiну.

Промисловця i банкiрського дiяча Алчевського, родина якого лишалася вiрною iдеям нацiональної незалежностi України, довели до фiзичної загибелi. Характерно, що єврея О.Ф.Рафаловича, який прогорiв на валютних спекуляцiях, виручила вiд банкрутства казна, видавши 1200 тис. крб. позики, щоб розрахуватися з кредиторами. Коли ж у скрутне становище потрапив українець Алчевський, Мiнiстерство фiнансiв вiдмовило в позицi, що й послужило причиною його самогубства у 1901р.

Подiбно до нiмцiв i євреїв у Польщi, росiяни, поляки i євреї на Українi мали згубний вплив на українськi мiста i на долю українського народу взагалi. Вони перешкодили створенню українських мiст з українською буржуазiєю, утруднили процес консолiдацiї української нацiї i тим самим робили фактично неможливим досягнення успiху нацiонально-визвольних змагань українцiв упродовж цiлих столiть. Українськi мiста, перенаселенi чужоземними зайдами, були гнiздовиськами колонiалiзму й нацiональної зради замiсть того, щоб стати центрами патрiотичного руху українцiв, подiбно до того, як це було в iнших народiв216.

[216. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.13, с.338.]

Загальновiдомо, що класи капiталiстiв i помiщикiв становлять керiвну силу будь-якої буржуазної нацiї217. Позбавлене цiєї керiвної сили, українське суспiльство являло собою картопляне поле, на якому могли безборонне випасатися росiйськi, єврейськi, польськi та iншi гнобителi. Корiнне населення України – робiтникiв i селян – безпардонно експлуатував весь цей Iнтернацiонал колонiзаторiв.

[217. Вопросы истории, 1955, №7, с.76.]

Українцi перебували на становищi гiршому, нiж iрландцi, про яких Енгельс писав Марксу, що “вони бiльше не почувають себе дома в своїй власнiй країнi... (Слова Шевченка: “на нашiй не своїй землi” були сказанi ще ранiше)... Систематичним гнобленням вони штучно перетворенi в цiлком зубожiлу нацiю”218.

[218. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.29, с.42.]

Малочисельнiсть i економiчна слабкiсть українських землевласникiв i буржуазiї утруднювала розгортання роботи в народi через брак коштiв, якi були для цього потрiбнi. У статтi “З новим роком” (1897) I.Франко скаржився:

“Люди знайшлися б, робота б iшла, та нема грошей. I стидно зробиться, коли подумаєш, що живемо в вiцi капiталiзму, коли по iнших краях люди мають мiлiони на заведене зносин мiж землею й Марсом. Невже ж ми однi не тiлько нещаснi, але й жебраки мiж народами?..”219.

[219. I.Франко. Молода Україна, Львiв, 1910, с.141.]

Сам Франко, який один мiг замiнити собою цiлу академiю наук, не мав за що придбати гасову лампу для роботи, а в листi до Iвана Белея (вересень 1881) бiдкався, що збирається до Дрогобича, але не знає ще, “в кого позичити чобiт”, бо його власнi “рознеслися геть”220.

[220. Музей Iвана Франка у рiдному селi, с.46.]

Тодi як українцi не мали за що взути Франка або викупити з неволi Шевченка, “знедоленi” iудеї Рафаловичi, Бродськi, Гальперiни, Полякови, Блiохи могли змагатися своїми багатствами, награбованими на Українi, з царствуючими домами Європи.

Мартiн Лютер нарiкав на долю свого народу: “За попуском Божим, ми, нiмцi, повиннi вiддавати своє золото i срiбло в чужi країни, збагачувати весь свiт, а самi залишатися старцями... Франкфурт – це срiбна i золота дiра, через яку з нiмецької землi витiкає все, що тiльки створюється i росте у нас”221.

[221. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.13, с.103.]

Усе, що створювалося руками українського народу i родило на нашiй землi, витiкало з України через бездоннi дiри у Бродах i Дубнi, Бердичевi й Одесi, Петербурзi й Москвi. Скiльки разiв українцi пробували добитися чого-небудь i щоразу були розчавленi – полiтичне й економiчно. Великий народ був зведений до становища безправного раба, а його багатства вiдданi на поталу чужоземнiй бандi колонiзаторiв.

Яскравим свiдченням цього може бути порядкування єврейського елементу в економiцi Галичини, зокрема в Бориславо-Дрогобицькому промисловому районi.

Сучасний Борислав, колиска нафтової промисловостi республiки, у 50-х роках минулого столiття був невеликим пiдгiрським селом, навколо якого купчилися такi ж стародавнi села, що на початку XX ст. злилися в одне мiсто. Дрогобич – давнiй центр солеварiння, нафтоочисної та озокеритової промисловостi на Пiдкарпаттi. Розташованi поряд, цi мiста становлять один великий промисловий комплекс Захiдної України.

Як тiльки було винайдено ефективний спосiб очищення нафти i промислове її застосування, звiстка про це рознеслася по всьому краю. В район Дрогобича-Борислава почали злiтатися любителi легкої наживи. “Сюди, – читаємо в Iсторiї мiст i сiл УРСР, – як за золотом у Калiфорнiю, прибувало багато дiлкiв, серед яких було немало авантюристiв, що мрiяли лише про те, як би швидше збагатитись за рахунок визиску мiсцевого населення”222.

[222. Iсторiя мiст i сiл УРСР. Львiвська область. К.,1968, с.266.]

Iсторiя мiст i сiл промовчує: хто ж вони, отi авантюристи, що злетiлися грабувати український народ? Iван Франко на це вiдповiдає: євреї!

“Всi, а особливо жиди, – пише вiн у повiстi “Боа констрiктор”, – лавою поперли в Борислав, хто з готовими грiшми, а хто й так, на щастя. Почалася боротьба, якої досi не бачила Галичина. Слизький, влiзливий елемент жидiвський, мов вода пiд час повенi, вдирався у всi закутини, всi шпарки, кишiв, немов тисячi хробакiв, показувався всюди, де його нiхто й не надiявся. Докладне знання простого люду, умiлiсть використувати його, ошукувати в дрiбницях на кожнiм кроцi – надавали жидам велику перевагу... Тисячi й тисячi робiтникiв гибли за марний зиск, а жиди збивали тисячi i мiльйони”223.

[223. I.Франко. Твори, т.5. с.214.]

Таку ж правдиву картину пограбування українських селян малює автор i в повiстi “Борислав смiється”. Старий бориславський робiтник Матiй говорить:

“Жидiвня крутилася та гомонiла коло кождої хати, пестилася, як тi пси, до кождого господаря, насилу тягла до коршмiв або й таки в хатах поїла людей, видурюючи по кусниковi грунту пiд заколи... А скоро, собачi дiти, обдурили чоловiка, виссали з него все, що можна було виссати, тодi гей же на него! Тодi вiн i пияк, i лайдак, i псяпара, тодi його i з коршми витручують, i з власної хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!”224.

[224. Там. само, с.345.]

Бенедьо Синиця, керiвник бориславських пролетарiв, з болем спостерiгає, як “збагаченi жиди гордо їздять в пишних повозах, строяться (одягаються) в дорогi шати i бризкають болотом на темну, похилену товпу”225.

[225. Там само, с.356.]

Герман Гольдкремер, недавно ще “простий, невчений жид-онучкар”, стає найбiльшим бориславським тузом. Гольдкремер i його сусiд Леон Гаммершляг – це два бориславськi “головачi”, два найбiльших пiдприємцi. Письменник називає їх: “оба вовчi горла”, “жиди-деруни”. Вони та подiбнi їм “видурювали запiвдармо грунти у бориславських мужикiв”, а самих пускали “з торбами”. “Полiцiя мiсцева була в руках вiйта, а вiйт в руках жидiвських, – ну, i велись порядки”226.

[226. Там само, с.475.]

На насильственне обезземелення українського селянства вказує й Iсторiя мiст i сiл. У нiй сказано: “За короткий час уся земля в Бориславi опинилась в руках спекулянтiв та великих землевласникiв, – бориславськi селяни були експропрiйованi”227.

[227. Iсторiя мiст i сiл УРСР. Львiвська область, с.102.]

Але знову-таки: хто тi спекулянти, в руках яких опинилася земля бориславцiв? Автори i редактори “Iсторiї”, боячись, очевидно, звинувачення в антисемiтизмi, не наважуються назвати хижакiв їхнiм власним iм’ям, хай краще читач думає, що українцi грабували самi себе...

Тим часом вiдповiдь на питання дає сама статистика нацiонального складу населення Борислава. У 1880р. там жило 2266 душ “української породи”, як каже Франко, тодi коли євреїв було понад 6800 чоловiк228, тобто втричi бiльше.

[228. I.Франко. Твори, т.5, с.477.]

У випадку з Бориславом маємо класичний приклад первiсного капiталiстичного нагромадження на захiдноукраїнських землях. Це визнає й офiцiйна iсторiографiя, хоч тверезому глуздовi наперекiр уперто твердить, що цей процес вiдбувався тут, “як у всiх країнах”. У тiм то й рiч, що зовсiм не такi умови, за яких люди вступають у стосунки мiж собою в процесi виробництва, каже марксистська наука, “змiнюються вiд країни до країни, а в кожнiй країнi в свою чергу – вiд поколiння до поколiння. Тому полiтична економiя не може бути однiєю й тiєю самою для всiх країн i всiх iсторичних епох”229.

[229. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.20, с.140.]

Яснiше, здається, сказати не можна.

Особливiсть економiчних процесiв на Українi полягала в тому, що нагромадження капiталу вiдбувалося не в руках українцiв, а в руках їхнiх iнонацiональних i, зокрема, єврейських експлуататорiв. Це, отже, є разом з тим класичним зразком колонiального пограбування українського народу. Цей неприємний для колонiзаторiв факт i намагаються приховати, розглядаючи явища поза часом i простором.

4

Єврейський чинник української економiки був настiльки настирливий, всюдисущий i невтомний у досягненнi своєї мети, що робилися неодноразовi спроби стримати його агресивну активнiсть, оту нахабну “єврейську влiзливiсть”, як дуже влучно висловився письменник.

Уже вiдзначалося, що давньоруськi князi, на видубицькому з’їздi в Києвi 1113р. постановили: аби позбутися нестерпного єврейського лихварства – вигнати євреїв за межi українських земель зовсiм.

У тi далекi часи єврейську проблему подiбним чином “вирiшували” не тiльки нашi предки. В рядi країн євреїв також виганяли поголовне: з Англiї в XIII ст., з Францiї в XIV, з Нiмеччини, Iспанiї, Португалiї наприкiнцi XV ст. i т.д.

Вигнанi в 1290р. за указом Едуарда I, всi євреї Англiї повернулися туди лише через 350р. з дозволу Кромвеля, сучасника Б.Хмельницького. Вигнанi з Нiмеччини внаслiдок розпорядження iмператора Максимiлiана, євреї знайшли собi притулок у Польщi, Литвi, на Українi. “Основною причиною этих преследований, – пояснює iсторична енциклопедiя, – было противоречие интересов христианских и еврейских купцов и ремесленников”230. У чому полягало це “противоречие”, ми бачили на прикладi України.

[230. Сов. Истор. Энциклопедия (далi СИЭ), т.5, М.,1964, с.444.]

У 1096р. Бржетiслав Чеський розпочав антиєврейську акцiю, в ходi якої забирав у євреїв майно i рiзнi багатства. При цьому вiн пiдносив той виправдальний мотив, що єврейськi багатства награбованi у християн. Мовляв, предки євреїв вийшли з Єрусалима нi з чим i навiть продавалися тодi по 30 душ за динар231.

[231. И.Малышевский. Вказ. праця, с.107.]

Однiєю з причин вигнання євреїв з Iспанiї були iнтереси нацiональної єдностi в боротьбi проти загарбникiв. Протягом VIII-ХV столiть народи Пiренейського пiвострова вели збройну боротьбу за вiдвоювання (т.зв. реконкiста) територiй, захоплених арабами i берберами (тi й другi дiстали загальну назву маврiв). У ходi боротьби були вигнанi з Iспанiї не тiльки маври, а й євреї, якi проживали тут з давнiх часiв. За королiвським указом вiд 31 березня 1492р. всi iудеї протягом трьох мiсяцiв повиннi були прийняти католицьку вiру або залишити Iспанiю. Причому в останньому випадку все їхнє майно пiдлягало конфiскацiї на користь iспанської корони. Рятуючи свої багатства, частина євреїв перейшла в католицтво (цих вихрестiв звали маррани, або “новi християни”). Запiдозренi в “нещирому” ставленнi до нової вiри, вони стали потiм жертвами iнквiзицiї. Iнша частина (сефарди) змушена була покинути країну i переселитися на Балкани. Таких нараховують, за рiзними даними, вiд 100 до 300 тисяч чоловiк232.

[232. И.Р.Григулевич. История инквизиции (ХIII-ХХ вв.). М.,1970, с.248.]

У 1495р. великий князь литовський Олександр Ягайло з причин, досi не з’ясованих, як каже Грушевський, наказав “жидову з земли нашоє вон вибити”. Вигнанi з Литви, євреї переселилися частково у Крим, а частково в Польщу. Правда, вже в перших роках XVI ст. Олександр, ставши королем польським, знову дозволив євреям вертатися назад у землi В.кн. Литовського.

У другiй пол. XVI ст. при завоюваннi Полоцька росiйськими вiйськами були взятi в полон мiсцевi євреї. На запитання, що з ними робити, Iван Грозний, великий князь i перший цар росiйський, вiдповiв: “Согласных креститься – крестить. А несогласных утопить в реке Полоте”.

За Петра I євреям дозволявся приїзд на короткий час для торгiвлi на українських ярмарках.

За царювання Катерини I, жiнки Петра, i Єлизавети Петрiвни, дочки його, були виданi укази про вигнання євреїв за межi Росiї i недопущення їх туди знову. В указi Єлизавети вiд 2 грудня 1742р. цей захiд мотивується таким чином:

“Ныне нам известно учинилось, что оные жиды еще в нашей империи, а паче в Малороссии под разньши видами, яко-то торгами и содержанием корчем и шинков, жительство свое продолжают, от чего не иного какого плода, но токмо, яко от таковых имени Христа Спасителя ненавистников, нашим верноподданным крайнего вреда ожидать должно. А понеже наше всемилостивейшее матернее намерение (батькiвське пiклування, по-сучасному) есть от всех чаемых нашим верноподданным и всей нашей империи случится могущих худых следствий крайне охранять и отвращать, того для и сего в забвении оставить мы не хотя, всемилостивейше повелеваем: из всей нашей империи, как из великороссийских, так и из малороссийских городов, сел и деревень – всех мужеска и женска пола жидов, какого бы кто звания и достоинства ни был, со объявлением сего нашого высочайшего указа, со всем их имением немедленно выслать за границу и впредь оных ни под каким видом в нашу империю ни для чего не впускать, разве кто из них захочет быть в христианской вере греческого исповедания, таковых крестя, в нашей империи жить им позволить, токмо вон их из государства уже не выпускать”233.

[233. М.И.Мыш. Руководство к русским законам о євреях, СПб,1898, с.2.]

Пiсля опублiкування цього указу з рiзних мiсць iмперiї стали надходити клопотання на користь євреїв. Українська генеральна вiйськова канцелярiя, напр., просила дозволити євреям приїздити, як i ранiше, на українськi ярмарки i торгувати в слобiдських полках. Але на всi цi клопотання i вiдповiдне подання Сенату iмператриця категорично вiдповiла: “От врагов христовых интересной прибыли не желаю”.

З переходом Галичини пiд владу Австрiї галицькi українцi зробили спробу захиститися од конкуренцiї євреїв. Сподiваючись на пiдтримку нової влади, делегацiя львiвських мiщан звернулася до губернатора Галичини графа Пергена з проханням, щоб вiн заборонив євреям “всяку торгiвлю”234. Прохання було залишене без уваги.

[234. Ф.И.Свистун. Прикарпатская Русь под владением Австрии. «Русский архив», 1917, КН.2-3. с.13.]

З аналогiчним клопотанням звернулися до свого уряду московськi i смоленськi купцi. У своєму листi вони скаржилися, що євреї “производят розничную торговлю ввозимыми самими ими из-за границы иностранными товарами с уменьшением против настоящих цен, тем самым здешней всеобщей торговле причиняют весьма чувствительный вред и помешательство. И сия против всех российских купцов дешевая товаров продажа явно доказывает не иное что, как тайный через границы провоз и совершенную утайку пошлин”235.

[235. Т.Гейликман. Евреи. БСЭ, т.24, М.,1932, с.62.]

Московськi купцi не вважали навiть за потрiбне прикриватися фразами про захист релiгiї. Навпаки, вони пiдкреслювали, що “отнюдь не из какого-либо к ним, в рассуждении их религии, отвращения и ненависти”, а винятково через матерiальнi збитки, вони просять заборони євреям торгувати, вигнання тих, що вже оселилися, й виключення тих, хто таємно записався в московське купецтво.

Катерина II задовольнила це прохання. В указi вiд 23 грудня 1791р. говориться: “Евреи не имеют никакого права записываться в купечество во внутренние российские города и порты, а только по указам нашим дозволено им пользоваться правом гражданства и мещанства в Белоруссии. Подтверждая о точном наблюдении изданных о сем постановлений, мы признали за благо распространить такое право гражданства, сверх Белорусских губерний, на Екатеринославское наместничество и область Таврическую”236.

[236. М.И.Мыш. Вказ. праця, с.91 (ППСЗ, т.ХХIII, №17006).]

Цим указом була вперше встановлена так звана смуга єврейської осiлостi. Указ вiд 23 червня 1794р. розширив межi цiєї смуги. Євреям дозволялося “отправлять купеческие и мещанские промыслы в Киевской губернии, не исключая г.Киева”. Право проживання в Росiї євреї мали таким чином у 15 губернiях: Бессарабськiй, Вiденськiй, Вiтебськiй, Волинськiй, Гродненськiй, Катеринославськiй, Ковенськiй, Мiнськiй, Могилiвськiй, Подiльськiй, Полтавськiй, Таврiйськiй, Херсонськiй, Чернiгiвськiй i Київськiй.

Маючи на увазi заходи, спрямованi на захист матерiальних iнтересiв росiйського купецтва, С.Подолинський вiдзначав, що “й тут зроблено не по правдi з нашою Україною. До нас московське начальство пустило жидiв, а в Московщину й нi. Бачите, московськi купцi не хотiли баришами дiлитися з жидiвськими та й впрохали начальство, щоб жидiв до них з Польщi та з Литви не пускали”237.

[237. С.А.Подолинський. Вказ. праця, с.57.]

Царський уряд обстоював iнтереси не тiльки самих купцiв. У помiщицькiй державi, на чолi якої стояв цар, що сам був перший помiщик iмперiї, в особливому фаворi перебувало дворянство. Пiклуючись про його добробут, Катерина II вiддала в розпорядження помiщикiв найприбутковiшу статтю доходу – винокурiння. Щоб мати уяву, що це значить, нагадаємо, що доход казни вiд податку шинкiв у 1859р. становив 128 млн. крб., або 40% усiх надходжень державного бюджету. Мiнiстр фiнансiв називав цей податок перлиною iмперських прибуткiв238.

[238. БСЭ, т.31, М.,1955, с.401.]

Однак на завадi до монопольного права “пользоваться исключительно перед другими винокурением” стояли євреї. Щоб усунути цю перешкоду, в 1804р., уже за Олександра I, онука Катерини, вийшло спецiальне “Положення”, яке забороняло євреям займатися горiлчаним промислом239.

[239. БСЭ, т.24. с.63.]

Головним мотивом, точнiше приводом для появи цього “Положення”, було, зрозумiло, “пiклування” про українських селян, яких споювали євреї. За цим приховувалося не що iнше, як охорона помiщицьких привiлеїв. Йшлося тiльки про те, щоб споювання селянства залишилося монополiєю “благородного стану”.

Незважаючи на грiзнi вимоги “Положення”, повнiстю “викурити” євреїв зi сфери винокурiння так i не вдалося. Та це й не входило в розрахунки уряду, який, крiм економiчних, мав ще й полiтичнi цiлi.

Справа в тому, що євреїв скрiзь панiвнi нацiї використовували як знаряддя для придушення нацiй залежних i поневолених. Проповiдуючи космополiтизм, євреї тим охочiше топталися по чужих нацiональних iдеалах, що не мали своїх. Це, звичайно, викликало спротив з боку тих, по кому вони топталися. Але незручностi вiд ненавистi гноблених сторицею окупалися привiлеями i пiдтримкою гнобителiв.

“В Галиции, – пише енциклопедiя, – представители еврейской буржуазии називали себя “поляками Моисеева закона”, навлекая на себя этим вражду боровшейся с поляками украинской буржуазии Галиции, а в Богемии – “немцами Моисеева закона”, что восстанавливало против них чехов, в Венгрии они оказывались “мадьярами Моисеева закона”240.

[240. БСЭ, т.24, с.39.]

В дiйсностi ж, як вiдзначав Енгельс, у Польщi та Чехословаччинi принаймнi євреї, “коли вони взагалi належать до якої-небудь нацiональностi, в цих країнах є, безперечно, скорiше нiмцями, нiж слов’янами”241.

[241. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.8, с.50.]

Угорська буржуазiя щодо євреїв була поблажлива, бо вона потребувала союзника в боротьбi проти сильної української меншостi (закарпатських українцiв), i “поскольку євреи отказывались от всяких притязаний на особое национальное бытие и соглашались быть лишь “мадьярами Моисеева закона”242.

[242. БСЭ, т.24, с.40.]

Угорський письменник Бела Iллеш (за походженням єврей) у романi “Карпатська рапсодiя” писав: “В Угорщинi євреї, якi розмовляють угорською мовою, вважалися за угорцiв. Пiд Карпатами за угорцiв вважали навiть тих євреїв, якi не вмiли говорити по-угорському. Вони потрiбнi були угорцям – у противагу русинам”243.

[243. Бела Iллеш. Карпатська рапсодiя, Ужгород, 1956, с.186.]

Один iз персонажiв роману, український священик Дудич, у розмовi зi своїм сусiдом євреєм-лiкарем Севеллою робить слушний закид: “Пiд любов’ю до батькiвщини угорцi розумiють пригнiчення всiх не угорцiв. Свобода для них означає цiлковите безправ’я всiх громадян, якi говорять не угорською мовою. А ви, євреї, пiдтримуєте таку любов до батькiвщини, таку свободу! Хiба не так?”244.

[244. Там само, с.42.]

Таку “любов” до батькiвщини євреї пiдтримували скрiзь. У Росiї вони видавали себе за “росiян Мойсеевого закону”. Випасаючись головним чином на українських та бiлоруських хлiбах, вони всiляко iгнорували й висмiювали українське та бiлоруське слово, топтали й принижували нацiональну гiднiсть цих народiв, були знаряддям їх денацiоналiзацiї й русифiкацiї. Не кому iншому, як саме євреям належить “честь” першим кинути проти українцiв провокацiйне звинувачення в сепаратизмi.

Оскiльки це давня iсторiя i її мало хто знає, нагадаємо коротко суть справи.

До петербурзького журналу “Основа”, редагованого П.Кулiшем, надiйшов анонiмний лист, автор якого незаслужено дорiкав редакцiї, що вона на означення євреїв вживає слово “жид”. Мовляв, це iм’я “сделалось нарицательным словом вообще всякого плута и мошенника”, а тому його вживанням робиться нiбито спроба “пробудить средневековую вражду к еврейскому племени, вернуть свой народ ко временам Богдана”.

У червневiй книжцi “Основи” за 1861р. редакцiя опублiкувала цей лист пiд назвою “Недоразумение по поводу слова “жид”. Вiд себе вона пояснювала, що українцi “называют евреев жидами не в презрительном, бранном, оскорбительном смысле”, а за традицiєю, яка iснує давно i в багатьох країнах. Iнша рiч, що слово “жид” в устах українцiв “означает и человека, о котором народ невысокого мнения, – известный нравственный образ которого не возбуждает к себе особенной расположенности”. Але в цьому немає вини українцiв. Те, що український народ “смотрит на евреев не совсем дружелюбно”, є результатом “тех притеснений которые он когда-то вытерпел от них”245.

[245. «Основа», 1861, червень, с.139,140.]

“Основа” у свою чергу висловила цiлком слушний докiр євреям. Вона писала, що епоха Богдана давно минула, але єврейське плем’я живе й досi особняком серед українського населення. “До сих пор оно не имеет ничего общего с нашим народом и не сделало ни одного шага к сближению с ним, а напротив нередко действует противно духу и пользам нашего народа”. Стаття закiнчувалася словами: “Для нации ничего не может быть вреднее, как существование посреди нее других народностей, которые держат себя в стороне и равнодушны к ее судьбам или – что еще хуже – стремятся подчинить ее своей власти и своему влиянию. Взаимное сближение, просвещение понятий, изменение вредных общественных отношений – вот то дело, которому с пользою и успехом могут посвятить себя люди, желающие послужить своему народу”246.

[246. Там само, с.141.]

На це мiсце статтi, що й сьогоднi звучить так актуально i злободенно, посипалися звинувачення. Єврейська газета “Сион”, що виходила в Одесi, в статтi десятого номера (“Основа” и вопрос национальностей”) погодилася, що в словi “жид” справдi немає нiчого образливого. Але з вищенаведених слiв робила несподiваний висновок, що “Основа” нiбито проповiдує “истребление и изгнание” євреїв. А в 21-му номерi, вiдiйшовши зовсiм вiд теми полемiки, стала говорити про шкiдливiсть української нацiональної справи i небезпеку сепаратизму. Газета твердила:

“Вообще стремления исключительно национальные никак нельзя назвать плодотворными... Особенно же бесполезны и даже вредны эти стремления, когда они имеют целью разъединить народы, которые по племенному родству или общим политическим и политико-экономическим интересам должны составлять одно целое”. При цьому газета зверталася з закликом до росiйської громадськостi “вынести свой приговор относительно спора “Основы” и “Сиона”.

Гiдну вiдсiч “Сиону” дав М.Костомаров. У грунтовнiй, глибоко аргументованiй статтi “Iудеям” вiн показав провокаторський характер виступу газети. Iудеї з “Сиона”, писав вiн, “возбуждают против нас негодование великорусского патриотизма и даже, если можно, нерасположение правительства, выставив нас тайными зложелателями и разъединителями отечественной целости”. Подiбну заяву вiн назвав доносом. “Иудеи теперь любимцы современной передовой России. Рассчитавши на это, они смело подают на “Основу” жалобу русской литературе”. “А что, если на этих евреев подал бы жалобу литературе простой малороссийский народ и представил бы во всех подробностях ту картину многовековых страданий, где евреи были вернейшими помощниками, слугами и нередко откупщиками прав его недругов?”247

[247. «Основа», сiчень 1862, с.50, 52, 55.]

Костомаров процитував слова Кулiша з його вiдповiдi “Сиону”, якi дуже не сподобалися як самому “Сиону”, так i деяким органам росiйської охоронної преси: “Не восхищаемся тем, что делали предки их (євреїв) на украинской почве, и не видим благословения небесного в том, что делают вообще Жиды в наше время везде, где им дозволено и не дозволено жить”.

Пiсля цих слiв учений зауважує: “Все это совершенная правда: не один г.Кулиш, вся Малороссия в один голос скажет то же, не по одним умозрительным теориям о равноправности человеческого рода, а по житейскому опыту; а что истинно, то и разумно, и справедливо”248.

[248. «Основа», сiчень 1862, с.55.]

Але справу було зроблено. Донос “Сиона” почуто. Одразу ж пiдняли голови пси великодержавництва й україножерства. Першi удари впали на саму “Основу” та пропаговану нею iдею українських народних шкiл. “Наступившая реакция, – писала згодом О.Єфименко, – в зародыше прервала начавшееся движение: после всего лишь двух лет существования “Основа” прекратилась; издательская деятельность для народа подверглась стеснениям; воскресные школи закрыты; местный язык, безусловно, изгнан из школ”249.

[249. А.Ефименко. Южная Русь, т.2, 0.234-235.]

Звинувачення в сепаратизмi було пiдхоплене вiдомим монархiстом Михайлом Катковим, який у газетi “Московские ведомости” пiдказав Валуеву сумнозвiсну формулу: “не было, нет и быть не может”. Iван Аксаков, видавець газети “День”, висловив гасло: “малорусское наречие – для домашнего обихода”. Сучасна мовна полiтика в УРСР обома ногами стоїть на грунтi цiєї чорносотенної концепцiї. Тiльки в 1905р. Iмператорська академiя наук у вiдомiй записцi на iм’я царського уряду про скасування обмежень українського друкованого слова засудила позицiю “Сиона” як ганебну250.

[250. П.Д.Тимошенко. Хрестоматiя матерiалiв з iсторiї укр. лiт. мови, част.II, К.1961, с.306.]

Не можна не вiдзначити, що тодi як українське слово всiляко душили репресiями, євреї мали значнi можливостi для задоволення своїх нацiонально-культурних потреб. Принаймнi набагато бiльшi, нiж у нашi днi в СРСР. Ще з сорокових рокiв у головних мiстах єврейської осiлостi iснували, створенi спецiально для євреїв, казеннi нижчi училища, а також училища для пiдготовки рабинiв. Мовою викладання в цих закладах до середини 60-х рокiв була нiмецька, близька i зрозумiла тим, хто розмовляв на жаргонi. У Житомирi, Одесi, Вiльнi, Шкловi, Варшавi iснували єврейськi друкарнi, якi друкували книги, пiдручники. Євреї мали свої газети й журнали: “Рассвет”, “Сион”, “Гамелиц”, “Гакармель”, “Гацефира”, “Кол-Мевасер”, “День”, “Вестник русских евреев”, “Заря” та iн.

Майже всi видатнi єврейськi письменники того часу були одночасно вчителями рабинських або казенних нижчих єврейських училищ. У порядку пiдтримки таких письменникiв мiнiстерство освiти закуповувало їхнi твори “целыми партиями и распространяло по казенным училищам. Таким образом, приноравливаясь к тенденциям министерства и учебного начальства, любой писатель мог рассчитывать на дополнительный заработок к основному учительскому труду в виде распространения его произведений... Пусть по разным мотивам, но русское правительство, несомненно, шло рука об руку с еврейской интеллигенцией в борьбе против конфессиональной (церковної) устарелой школы во имя светского образования”251.

[251. История евр. печати в России, с.114.]

Тодi як по доносу “Сиона” був закритий єдиний український журнал “Основа”, який до того ж видавався росiйською мовою, уряд брав пiд захист розмовну єврейську мову, а також лiтературу, що виходила цiєю мовою. Так, у 1862р. “учений єврей” (як на сучасну термiнологiю – консультант) при новоросiйському i бессарабському генерал-губернаторi внiс пропозицiю “о прекращении печатания сочинений на разговорном еврейском языке, в видах распространения между євреями знания языков русского и немецкого”. З цього приводу виникло листування мiж мiнiстрами внутрiшнiх справ i освiти, причому перемогла точка зору останнього, який вiдхилив пропозицiю “ученого єврея”, вважаючи, що “насильственное прекращение печатания книг на еврейском разговорном языке было бы мерою бесполезною и даже вредною”252.

[252. Там само, с.107.]

Ми вже не кажемо, що євреї, крiм усього iншого, мали своє самоврядування, тимчасом як українцi ще в XVIII ст. були позбавленi будь-яких залишкiв полiтичної автономiї.

Випад “Сиона” проти українцiв характерний тим, що є зайвим доказом дрiбного сервiлiзму i лакейського угодництва певної частини єврейства перед силою й авторитетом влади. Такi люди не зупиняться перед тим, щоб завдати шкоди навiть власному племенi. “Если кто хочет впасть в милость у правительства, путем лести и заискиваний добиться должности и разных отличий, – писала жаргонна газета “Кол Мевасер”, – тот прежде всего доносит на своих братьев и выступает с проектами, как притеснять евреев и издавать ограничительные законы”253.

[253. Там само, с.102.]

Кожний єврей у свiтi знає, як багато важила в iсторiї єврейської дiаспори Польща. Тим часом саме євреї пiсля поразки польського повстання 1863р. особливо люто цькували не тiльки учасникiв повстання, а й загалом Польщу, свою вчорашню батькiвщину.

На сторiнках одеської газети “Гамелиц” (видавалася єврейською i нiмецькою мовами) з ганебною статтею виступив один iз найвидатнiших представникiв тогочасної єврейської iнтелiгенцiї Л.Леванда. Розвiвши густу демагогiю, вiн намагався виправдати злочинну байдужiсть євреїв до польської революцiйної справи. Польща, бачте, протягом п’яти сторiч не зумiла справити на євреїв належного впливу, “третировала их, как пасынков”, “довела их до паразитства”, а тому “не вправе требовать от них сыновних чувств”.

“Евреи впечатдательнейший народ в мире: все цивилизации и народности, с которыми они сталкивались на пути своих странствований, оставили на них, их литературе и миросозерцании неизгладимые следы. Одна только Польша пронеслась над ними бесследно, и это потому, что она не хотела или не умела иметь на них влияние. Шляхетская гордость смотрела на евреев как на низких тварей – ну и были они низкими тварями, заботившимися единственно о своем пропитании и ни о чем больше. Встречая в стране только презрение, евреи не могли проникнуться любовью к ней... Вот почему они оставались равнодушными ко всему, что волновало эту страну, которая была для них торговым пунктом, ярмаркой, но не отечеством”254.

[254. Там само, с.118-119.]

У недiльному додатку до “Московских ведомостей” Каткова – “Современная Летопись” – за пiдписом “Русский Еврей” з’явилася стаття, в якiй проводилась думка, щоб у школах Царства Польського євреї навчалися не польською, а росiйською мовою. Вiтаючи полiтику русифiкацiї Привiслянського краю, автор у дусi доносительства застерiгав уряд: “При настоящей скрытой борьбе с поляками... опасно оставлять такую многочисленную массу евреев на попечении польских воспитателей!255.

[255. Там само, с.122.]

Жаргонна газета “Кол-Мевасер” на початку 1865р. закликала євреїв “самым усерднейшим образом обучать своих детей русскому языку, так чтобы они ни одного польского слова не умели вымолвить”256.

[256. История евр. печати в России, с.130.]

Як бачимо, “в суперечцi слов’ян мiж собою” євреї завжди i без вагань ставали на бiк дужчого, в даному разi царизму.

Курс на посилення русифiкацiї нацiональних окраїн, взятий урядом пiсля поразки польського повстання, зустрiв повну пiдтримку з боку єврейства. Заклики вiдмовитися вiд своїх нацiональних особливостей i злитися з корiнним росiйським населенням стали “доминирующим мотивом еврейской печати второй половины шестидесятых годов”257.

[257. Там само, с.126.]

Трибуна асимiляторської iдеологiї одеська газета “День” 1869р. писала:

“Полное сближение и слияние с коренным господствующим (!) населением – вот тот мессия, прибытия которого с таким трепетным ожиданием выжидает лучшая просвещенная часть наших евреев, вот тот идеал, с осуществлением которого неминуемо должна рушиться каменная стена, отделявшая и замыкавшая столько веков еврейский народ в тесную, резко отличающуюся всем своим жизненным строем корпорацию и приносившая столько вреда и ему самому, и тем народам, среди которых ему приходилось жить. Эта мысль разделяется теперь без исключения всеми, интересующимися еврейским вопросом”258.

[258. Там само, с.178.]

Тодi як посилення русифiкацiї було справжнiм нацiональним лихом для неросiйських народiв, що дорожили своєю мовою, єврейська ж iнтелiгенцiя, “считавшая язык родной массы печальным и весьма вредным наследием мрачного прошлого, смотрела на замену жаргона русским языком как на крайне желательное и прогрессивное явление. Поэтому еврейские прогрессисты и стали самыми убежденными приверженцами русификационной политики русского правительства”259.

[259. Там само, с.116-117.]

Не задовольняючись цим, деякi органи єврейської преси прямо рекомендували урядовi використати євреїв у ролi обрусителiв нацiональних окраїн. Той же одеський “День” вказував на “огромную роль, какую обрусевшие евреи могли бы сыграть в той исторической работе, которую совершает в западной окраине русская народность”, роботi, “идеальной задачей которой должна быть полная ассимиляция разноплеменных элементов и слияние их с коренной русской народностью”260.

[260. Там само, с.180-181.]

Набиваючись в обрусителiв неросiйських народiв, єврейськi верховоди, як видно, мали на оцi утвердитися в Росiї у ролi своєрiдних посередникiв мiж центральною владою i нацiональними окраїнами. Подiбно до того, як за старої Польщi вони взяли, по сутi, “на вiдкуп” Україну i Бiлорусiю, тепер їм хотiлося б узяти до своїх рук справу русифiкацiї всiх нацiональних окраїн. Євреї нiзащо не хотiли працювати, вони волiли тiльки правити.

За визнанням самих єврейських авторiв, “по вопросу о насаждении русского языка в окраинной школе еврейская интеллигенция, а вместе с ней и еврейская печать шли гораздо дальше русского правительства261.

[261. Там само, с.121.]

Звичайно, уряд добре розумiв, що єврейське населення, яке вiдiгравало таку велику роль серед мiської людностi пiвденного заходу iмперiї, не може не бути важливим фактором зросiйщення неросiйських народiв. Тому вiн пiдтримував євреїв там, де, за логiкою своєї полiтики, мав їх утискувати. З цього погляду можна вважати характерним несподiваний вольт Петербурга в питаннi про майно учасникiв польського повстання.

Скориставшись повстанням, царський уряд вирiшив обмежити монопольне панування полякiв на Правобережнiй Українi шляхом конфiскацiї майна польських землевласникiв та пiдприємцiв, якi пiдтримували повстання. Спецiальним законом заборонялося продавати, дарувати, заповiдати або вiддавати в оренду конфiскованi землi та маєтки особам польського походження i євреям. Незабаром, проте, для євреїв було зроблено виняток. 8 грудня 1868р. було затверджено правила про оренду, в яких зазначалося: “Так как в Западном крае промышленные и торговые занятия находятся почти исключительно в руках евреев (вдумайтеся в цi слова!), а вне их среды невозможно найти людей, способных управлять мельницами и заводами, для заведывания коими требуются известные технические познания и навык, то воспрещение отдавать им в содержание подобные оброчные статьи ставит нових русских землевладельцев в весьма затруднительное положение и может повести к уничтожению некоторых мельниц и заводов, что неблагоприятно отразилось бы как вообще на промышленности и хозяйстве, так и на деле водворения русских землевладельцев в Западном крае”.

На пiдставi таких мiркувань уряд визнав, що “евреи могут быть винокурами и арендаторами корчмы, а также арендными содержателями и управителями состоящих при имениях мельниц, свеклосахарных, стеклянных, винокуренных и других заводов, заведывание коими требует технических знаний и некоторого оборотного капитала”262.

[262. Е.Картавцова. Обрусение землевладения в Юго-Западном крае, К.,1877, с.40-41.]

Як бачимо, усi дискримiнацiйнi заходи щодо євреїв були, по сутi, викликанi мiркуваннями захисту матерiального iнтересу панiвних класiв панiвної в данiй країнi нацiї. Це своєрiдна протекцiонiстська зброя в боротьбi проти сильнiшого i небезпечного конкурента. Щоправда, цi заходи, як i всяка полiтика утискiв та обмежень, мало коли приводили до бажаних результатiв. Скорiше навпаки. Вони тiльки привчали обходити як несправедливi, так i справедливi закони.

У цiсарськiй Австрiї, наприклад, куди входила Польща з її тодiшнiми захiдноукраїнськими землями, євреї юридично зазнавали великих обмежень. За словами I.Франка, вони були справжнiми “мачушиними дiтьми” в державi.

“Правда, – додає вiн, – євреї вмiли обходити деякi з тих законiв, жили по селах, держали коршми, хоч се було їм виразно заборонено; але робили се тiльки з вiдома i з волi панiв-шляхтичiв, котрi з давен-давна, ще в старiй Польщi, привикли були не рушитися анi кроку без єврея i котрих не вiдучили вiд того кривавi лекцiї Хмельниччини та гайдамаччини, де народний гнiв у однаковiй мiрi обертався проти панської самоволi, як i проти єврейського визиску та збиткування. Та, проте, євреї не мали однакових прав iз iншими горожанами, а, обходячи несправедливi закони, вони тiльки приучувалися до шахрайства, приучувалися не шанувати й обходити також справедливi закони. Тож коли тi несправедливi, просто на євреїв вимiренi, закони були покасованi потроху в 1848р., а до решти у 1867р., коли євреї на паперi стали рiвноправними горожанами, показалося швидко, що вони зумiли ту рiвноправнiсть обернути так, що витягали з неї для себе далеко бiльше користi, а поносили менше тягарiв, нiж християни”263.

[263. I.Франко. Твори, т.19, с.561-562.]

У свiтлi реальних фактiв, а не вигадок єврейськi жалi на дискримiнацiю, гетто, смугу осiлостi та iншi утиски мають дуже вiдносний характер. Тому ми не схильнi театрально заламувати руки i кричати про особливо гiрку долю єврейства. Для українцiв, полякiв i iнших нацiоналiв, якi не бажали коритися росiйському самодержавству i волiли залишитися самими собою, iснували свої гетто i своя смуга осiлостi – їхнi межi були в снiговiй пiтьмi Сибiру, далеко вiд обжитих земель України, на яких так успiшно “страждають” дiти Iзраїлю. Кордони, що роздiляють сучаснi держави, iдеологiя, що, подiбно до релiгiї в минулому, прищеплює людям дух ворожнечi, – це також своєрiдна полiтична смуга осiлостi i гетто водночас, i в них замкнено цiлi народи!..

I все ж iсторiю визвольного руху не можна собi уявити без боротьби за емансипацiю євреїв.

Епоха капiталiзму, поваливши стiни фiзичного i духовного гетто, вивела євреїв на шлях тiсного зв’язку з життям народiв, серед яких вони жили. Розпочався активний процес асимiляцiї євреїв, вiдзначений Ленiним як безумовно прогресивне явище. “В усiй Європi, – писав вiн, – падiння середньовiччя i розвиток полiтичної свободи iшли рука в руку з полiтичною емансипацiєю євреїв, переходом їх вiд жаргону до мови того народу, серед якого вони живуть, i взагалi безсумнiвним прогресом їх асимiляцiї з навколишнiм населенням”264.

[264. В.I.Ленiн. Твори, т.7, с.78.]

Внаслiдок буржуазних революцiй XVII-XIX ст. у Захiднiй Європi обмеження євреїв було скасовано.

Одною з перших поставила в порядок денний єврейське питання Велика французька революцiя. Декрет Нацiональних зборiв вiд 27 вересня 1791р. урiвнював євреїв у правах з рештою християнського населення країни. Уже в епоху Наполеона I євреї могли вважати Францiю своєю вiтчизною, а французiв – братами по батькiвщинi.

Пiд впливом Францiї першi кроки в емансипацiї євреїв були зробленi в Нiмеччинi, Iталiї, Англiї, Угорщинi. Протягом XIX ст. євреї здобули рiвнi права з корiнним населенням усiх країн Захiдної Європи. Це стало доброю основою для широкого асимiляцiйного процесу та участi євреїв у внутрiшньому життi європейських народiв. Євреї, основна маса яких (86,5 вiдсотка) проживала в другiй половинi XIX ст. на Європейському континентi, перестали бути iноземцями в чужiй державi, а почувалися повноправними громадянами своїх країн.

Багато представникiв єврейства швидко пiднялися до вершин влади, вiдiграючи видатну роль у полiтичному, економiчному i культурному життi цих країн. Знаменитий Дiзраелi, виходець iз торгової єврейської сiм’ї, що перейшла в протестантство, став прославленим полiтичним i державним дiячем Англiї, творцем консервативної партiї, графом Бiконсфiлдом. Вiн очолював уряд Великобританiї в пору її найбiльшої могутностi i заслужено здобув титул “батька британського iмперiалiзму”265. “Ловкий, со спекулянтской жилкой и большим апломбом”, як характеризує його енциклопедiя, вiн домiгся того, що Англiя вiддавала йому “чуть ли не божеские почести... День его смерти, 19 апреля 1881 г., чтится и поднесь консервативной партией и двором как “День подснежника” – по любимому его цветку”266.

[265. Дипломатический словарь, т.I, М.,1948, с.247.]

[266. БСЭ. т.6, М.,1927,с.222, 229.]

Iнший син Iзраїлю, Сесiль Роде, розширюючи володiння британської корони, здiйснив загарбання величезних територiй у Пiвденнiй та Центральнiй Африцi (частина цих територiй англiйським урядом була названа на його честь Родезiєю). Роде заснував низку компанiй, якi й досi входять до числа найбiльших iмперiалiстичних монополiй на африканському континентi. Шляхом спекуляцiї та експлуатацiї корiнного населення вiн нажив колосальнi багатства на алмазних та золотих копальнях Пiвденної Африки. Ленiн писав про Родса: “миллионер, финансовый король, главный виновник англо-бурской войны”, що проповiдував iмперiалiзм i застосовував “империалистическую политику с наибольшим цинизмом”267. Правлячi кола Англiї створили культ Родса, як “великого строителя империи”268.

[267. В.И.Ленин, Соч.. т.22, с.244. 243.]

[268. БСЭ. т.6, М.,1927,с.497.]

На чолi австрiйської зовнiшньої полiтики довгий час стояв син єврейського банкiра барон Алоїз Еренталь. Розпочавши дипломатичну службу в 1877р., вiн був послом у Бухарестi, Петербурзi, а закiнчив свою кар’єру мiнiстром закордонних справ Австро-Угорщини. Полiтика Еренталя була спрямована на роз’єднання балканських народiв i пiдпорядкування їх австрiйському впливовi. Його стараннями, наприклад, нiмець князь Фердiнанд Кобургський був проголошений болгарським царем, з мовчазної згоди якого Австрiя загарбала Боснiю i Герцеговину.

Подiбно до того, як династiя Ротшiльдiв майже неподiльно панувала у фiнансовому свiтi Англiї i Францiї, Герсон Блейхредер (1822-1893), тiсно зв’язаний з Ротшiльдами, був фiнансовим королем нiмецького капiталу. “Будучи личным банкиром Бисмарка и неофициальным советчиком Пруссии и германского правительства по финансовым делам (в 1871 г. он был вызван в Версаль для консультации по вопросу о контрибуции, налагаемой на Францию), Блейхредер пользовался большим авторитетом не только в финансовых кругах, но и среди дипломатов, высказывая им свои “мнения” и давая “советы”, которые не без основания принимались последними, как идущие непосредственно от самого Бисмарка. Й действительно, он сильно влиял на политику Бисмарка”269.

[269. Там само, с.497.]

Блейхредер розбагатiв на залiзничному будiвництвi, яке вiн за сприяння Ротшiльдiв провадив на Балканах. До речi, англiйський барон Лiонель Ротшiльд протягом двадцяти рокiв (до своєї смертi в 1879р.) був фiнансовим агентом росiйського уряду. “Через его (Ротшiльда) руки прошли все русские консолидированные железнодорожные займы”270.

[270. ЭСБЕ, т.53, с.163.]

Посиленню життєвих позицiй євреїв сприяло те, що вони пiдтримували патрiотичну боротьбу народiв Європи. Пiд час революцiї 1848р. вони повнiстю стали на бiк визвольної боротьби угорцiв. Єврейське населення Iталiї брало активну участь у всiх рухах iталiйського народу, що прагнув до об’єднання країни.

Синами нiмецької вiтчизни почувалися нiмецькi євреї. “Ми не iммiгрували в Нiмеччину, ми тут народилися. Тому або ми – нiмцi, або бездомнi люди. Iснує тiльки одне посвячення в нацiональнiсть – кров, пролита в спiльнiй боротьбi своєї вiтчизни”271. Автор книжки, звiдки взято наведений вислiв, слушно зауважує, що наприкiнцi минулого сторiччя цi слова вiдображали не тiльки настрiй переважної бiльшостi євреїв, вони були частиною способу їхнього мислення.

[271. Ю.Iванов. Вказ. праця, с.37.]

Аналогiчнi настрої панували серед багатьох євреїв США, де конституцiя 1776р. визнавала всi громадянськi i полiтичнi права за всiма, “хто вiрить у Бога”, отже, i за євреями.

Лише на колонiальнiй периферiї Австрiї i Росiї, головним чином на українських територiях цих iмперiй, становище не можна було вважати нормальним. В.I.Ленiн з цього приводу писав:

“З 10,5 мiльйонiв євреїв на всьому свiтi трохи бiльше половини живе в Галичинi i Росiї, вiдсталих, напiвдиких країнах, що тримають євреїв насильством у становищi касти. Друга половина живе в цивiлiзованому свiтi, i там нема кастової вiдособленостi євреїв”272.

[272. В.I.Ленiн про Україну, К.,1957, с.309.]

Ця заява була зроблена 1913р. у полемiчнiй працi “Критичнi замiтки з нацiонального питання”. Важко сказати, наскiльки сам Ленiн вiрив сказаному про насильство i касту. Швидше це була просто “полiтична” фраза, розрахована на те, щоб привернути на свiй бiк симпатiї людей, на яких вiн мусив спиратися як на спiльникiв у боротьбi проти царизму.

Справа не тiльки в тому, що євреїв на австрiйських i росiйських територiях України нiхто не тримав насильством на становищi касти. Якраз навпаки: українцi в цих диких країнах були до такої мiри приниженi i безправнi, що часто-густо змушенi були запобiгати ласки навiть у формально безправних євреїв.

Про це на весь свiт заявив у 1848р. з трибуни австрiйського парламенту український депутат Капущак: “На 300 крокiв вiд панського палацу ми мусили знiмати шапку, а коли бiдний селянин хотiв чого вiд пана, то мусив дати євреєвi “куку в руку”, бо єврей мав право говорити з паном, а бiдний хлоп нi”273.

[273. I.Франко. Твори, т.19, с.630.]

Своїм гнобительством i паразитизмом, своїм погiрдливим, зневажливим ставленням до українцiв, як нацiї мужикiв, “богообранi” євреї iзолювали себе самi, виклавши до себе неприязнь українського народу.

Одна рiч країни так званого цивiлiзованого свiту, де було вигiдно i навiть почесне видавати себе за привiлейованого француза, нiмця чи англiйця. I зовсiм iнша – колонiальнi закутки Австрiї та Росiї, де не кожний українець (особливо в Росiї) мав мужнiсть признаватися до своєї упослiдженої нацiї. Україна була своєрiдною “нiчийною землею”, по якiй потоптом ходили орди iнонацiональних грабiжникiв колонiзаторiв. Євреї добре розумiли, що за таких обставин кидати в українцiв каменем значно вигiднiше, нiж їх поважати. I вони охоче кидали усяким брудом, не забуваючи при цьому обстригти українську овечку ранiше навiть, нiж це зробить її “законний” колонiальний володар.

Нiмецькi євреї правильно мiркували: є лише одна посвята в нацiональнiсть – кров, пролита у спiльнiй боротьбi за свободу своєї вiтчизни. Але їхнi українськi одновiрцi дивилися на справу iнакше. Проливати кров за Україну вони вважали для себе “нерентабельним”, “неприбутковим” дiлом. Навпаки, український народ, захищаючи своє нацiональне iснування, змушений був проливати кров у боротьбi як проти росiйських, польських та iнших гнобителiв, так i проти їхнiх єврейських прихвоснiв. Тут уже нiяк не скажеш, що в українцiв i євреїв склалася, мовляв, однакова iсторична доля. I тi, й iншi йшли однiєю дорогою, але в рiзних напрямках, бо вели їх туди рiзнi цiлi.

У повiстi Iвана Франка “Петрiї й Довбущуки” змальовано художнiй образ, подiбного якому немає, мабуть, в усiй українськiй лiтературi. Це образ єврейського iнтелiгента Iсака Бляйберга, передової людини свого часу, яка бачить, що серед українського населення Галичини наростає глуха ворожнеча до євреїв, i прагне перетворити цю ворожнечу на братерське спiвробiтництво двох народiв на грунтi спiльної для них життєвої справи. У розмовi з таким самим прогресивним iнтелiгентом українцем Кирилом Петрiєм, який врятував колись Бляйберговi життя, останнiй дiлиться своїми думками.

“В нашiм краю, – каже вiн, – багато жидiв, далеко бiльше, як в iнших краях. Я ходив навмисно за тим по чужих краях, аби пiзнати їх життя i вiдносини до християн. Знаєте, Кирило, там багато дечого iнакше! Там жид горожанин держави так, як кожний iнший, а у нас вiн п’явка, що висисає цiлий нарiд!.. Най вас не дивує моя щира мова про моїх краян. Тут нема що таїти їх лихих сторiн, але треба їх направити. Самi бачите, що се справдi так, що вони замiсть вдячности тутешнiм людям за те, що колись, у часах лютого переслiдування, їх тут гостинно приняли, нищать i пiдкопують їх добробут, доводять їх до крайньої бiди! Лихва, п’янство, туманення – се тi язви, що вони напустили на нарiд, що обезсилюють його. А крiм того, з якою ж погордою вони дивляться на гоїв!”274

[274. I.Франко. Твори, т.5, с.57.]

Життя переконувало й Петрiя, пише Франко, що українцi “не зможуть пiднестися нi матерiально, нi морально, доки жиди не зближаться до народа економiчно й духовно, доки з п’явок та визискувачiв не перемiняться на продуктивних горожан держави i не позбудуться своїх расових та класових упереджень”275.

[275. Там само, с.76.]

Кiлька рокiв ходив Iсак по краю i виступав перед своїми одновiрцями з промовами про потребу “бiльшого зближення їх до християнських народiв на взiр того, що бачив у Нiмеччинi та по iнших австрiйських краях, i викликав тими своїми промовами та розмовами декуди смiх, декуди обурення, декуди здивовання, а декуди й зацiкавлення”276.

[276. Там само, с.124.]

Пiд час одного з зiбрань “чесних жидiв”, як пише Франко, сталася подiя, якої не мiг передбачити навiть благородний Бляйберг. На двiр готелю, де засiдали однодумцi Бляйберга, ввiрвалася розлючена юрба євреїв, на чолi якої виступав рабин. Фанатики витягли Бляйберга на вулицю, здерли з нього одiж, зв’язали йому руки i поставили перед натовпом. Показуючи на свою жертву, рабин заговорив:

“Сини Iзраїлю, отеє Iсак Бляйберг, вiдступник вiд нашого закона, засуджений на прилюдне зганьблення i досмертну покуту в невiдомости, з утратою всього, що має, i навiть його iмени. Плюньте на нього кождий, хто признається до правдивої вiри, як отеє я плюю”277.

[277. Там само, с.140.]

Запльованого i зганьбленого, проклятого рабином, зв’язаного Iсака кинули на воза i повезли невiдомо куди. Про Бляйберга, пише автор, нiхто бiльше не згадував, нiби його нiколи й не було на свiтi. Так сумно скiнчилася спроба порозумiти євреїв з українцями.

Намалювавши таку невтiшну картину, Iван Франко не хотiв цим сказати, що порозумiння неможливе взагалi. Як правдивий художник, вiн бачив, що в умовах тогочасної Галичини, де українцi зазнавали потрiйного гноблення з боку євреїв, полякiв та австрiйцiв, зусилля Бляйбергiв i Петрiїв не могли привести до чогось iншого, крiм неминучої поразки.

Реформа 1861р., яка дала поштовх бурхливому розвитковi капiталiзму в Росiї, тим самим касувала всi заборони для росiйських євреїв, зокрема й тих, що проживали на Надднiпрянськiй Українi. Рядом законiв уряду вiд 1859, 1861, 1865, 1867 i 1879 рокiв єврейським купцям 1 гiльдiї, людям з вищою освiтою, ремiсникам i майстровим, нижчим вiйськовим чинам дозволялося проживати всюди в iмперiї. Смуга єврейської осiлостi фактично перестала iснувати. Євреям був вiдкритий доступ в усi сфери дiяльностi. Перед ними вiдкрився цiлий ряд нових, ранiше недоступних професiй. “Наряду с давно знакомыми фигурами еврея-банкира, еврея-купца и иногда еврея-врача быстро появились евреи-адвокаты, политические деятели, журналисты, актеры и пр.”278.

[278. БСЭ, т.24, с.32.]

Паралельно з полiпшенням становища євреїв посилюється процес їхньої асимiляцiї, особливо верхiвки. Правда, для багатьох євреїв цивiлiзованого i нецивiлiзованого свiту перехiд в iншу вiру, змiна прiзвища тощо були своєрiдним лицемiрним маскарадом, камуфляжем, соцiальною мiмiкрiєю. Справжня ж мета цього маскування полягала в тому, щоб “загубити” власний слiд, “розчинитися” в масi корiнного населення, аби з тим бiльшим успiхом його дурити.

Самi євреї змушенi це визнавати. В цитованiй уже iсторiї єврейської преси читаємо: “Покрытое флером благородного идеализма стремление к просвещению “отцов” превратилось у “детей” в стремление к завоеванию карьеры... Место благородних мечтателей о перерождении евреев, о сближении их со всем цивилизованным миром... занимают практические люди, только и думающие, что об увеличении своих материальных выгод, только и занятые мыслями о разных делах, аферах, сделках и других формулах самых прозаических междучеловеческих отношений”279.

[279. История евр. печати в России, с.234.]

Як би там не було, а наприкiнцi XIX – на початку XX ст. євреї займали досить поважнi позицiї в життi Росiї. Ми вже говорили про роль євреїв в економiцi країни. До вiдомих нам Полякова, Рафаловича, Бродського, Гальперiна, Блiоха можна додати iмена таких видатних дiячiв дiлового свiту, як А.Ю.Ротштейн – голова правлiння Мiжнародного банку в Петербурзi, М.С.Альберт – директор Путiловського (нинi Кiровського) заводу, що на той час був найбiльшим пiдприємством росiйської залiзоробної i машинобудiвної промисловостi, компанiю “Варшавський, Грегер, Горвiц i Коген”, яка спецiалiзувалася на поставках вiйськовому iнтендантству, та багато iнших.

Чимало осiб єврейського походження було серед чиновникiв вищої адмiнiстрацiї. Так, Н.П.Гессе в 60-х роках був волинським, а в 70-х роках київським генерал-губернатором. (Читач, звичайно, враховує при цьому, що генерал-губернатор був, по сутi, царським намiсником у краї i мав необмеженi права). Його брат генерал П.П.Гессе протягом десяти рокiв перед першою росiйською революцiєю займав високий пост коменданта царських палацiв. Обидва посiли цi пости завдяки впливовi при дворi генерала Козлянiнова, командуючого вiйськами КВО, на дочцi якого був одружений один iз братiв Гессе.

Московське генерал-губернаторство в 1906-1909 роках очолював єврей-ренегат у другому поколiннi С.К.Гершельман. Градоначальником Одеси перед самою революцiєю 1905р. був Д.Б.Нейгардт, брат дружини Столипiна, росiйського прем’єра. Мiнiстерством фiнансiв керував згаданий Альберт. Пост головного iнтенданта Кавказького намiсництва займав єврей Позен, начальником району Сухумi був виходець iз солдатiв-євреїв генерал Гейман та iн.

У руках євреїв перебувало чимало впливових органiв преси: “Московские Ведомости”, “Биржевые Ведомости”, київська “Заря” тощо. “Московские Ведомости”, цей чорний пiратський прапор росiйської реакцiї, пiд яким здiйснювалася войовничо-русифiкаторська полiтика на окраїнах, довгий час редагував вiдомий реакцiонер i монархiст М.Катков. Пiсля його смертi керiвником газети з 1897р. став її спiвробiтник, реакцiйний публiцист В.А.Грiнгмут. Вiтте про нього писав: “Грингмут представлял собой все свойства ренегата. Известно, что нет большего врага своей национальности, своей религии, как те сыны, которые затем меняют свою национальность и свою религию. Нет большего юдофоба, как єврей, принявший православие”.

Коли в 1905р. для боротьби проти революцiї була створена погромницька органiзацiя “Союз русского народа”, Грiнгмут став на чолi цiєї органiзацiї в Москвi. Для того, щоб бути справжнiм дiячем “Союзу”, пише далi Вiтте, “нужно быть врагом евреев, ибо какой же ныне реакционер не жидоед... Поэтому и он (Грингмут) сделался жидоедом. Тем не менее это не мешало ему несколько лет ранее находиться в особой дружбе с директором Международного банка Ротштейном и пользоваться его подачками”280.

[280. С.Ю.Витте. Восп., т.3 с.468 469.]

Прагнення до влади грошей, слави приводило євреїв на службу самодержавству навiть у лави полiцiйних провокаторiв i царської охранки. Сумнозвiсний Євно Азеф був зв’язаний з полiцiєю з 1892р. Органiзувавши вбивство мiнiстра внутрiшнiх справ Плеве i московського генерал-губернатора великого князя Сергiя Олександровича, вiн завоював собi довiр’я в партiї есерiв, що полегшувало йому провокаторську дiяльнiсть. За час своєї служби в охранцi Азеф виказав десятки революцiонерiв, запобiг численним замахам на царя i царських сановникiв, якi готувалися бойовою органiзацiєю партiї. Iнший iзраїльтянин, Гартiнг (справжнє прiзвище Геккельман), спочатку очолював царську таємну агентуру в Берлiнi, а в 900-х роках завiдував всiєю закордонною резидентурою департаменту полiцiї.

Єврейський “влiзливий” елемент пробрався також у царську родину. Цього вдалося досягти за допомогою широко використовуваних євреями матримонiальних зв’язкiв. Син росiйського царя Миколи I, великий князь Михайло Миколайович, вiн же брат царя Олександра II i дядько Олександра III, був одружений на єврейцi Ользi Федорiвнi, яка стала таким чином “великою княгинею”. “Красивая, умная, с волею, она обпадала прескверным характером, имела постоянных фаворитов и была дамой хитрой и бессердечной. Она совершенно держала мужа в своих руках”281. Як свiдчить Вiтте, “она находилась в довольно близком родстве с одним из еврейских банкиров в Карлсруэ”282.

[281. С.Ю.Витте. Восп., т.I, с.228.]

[282. Там само, с.429.]

Михаиле Миколайович, дiяльнiсть якого проходила головним чином на Кавказi, де вiн упродовж 20 рокiв (1862-1881) був царським намiсником, “всегда жил умом своей жены”283. “Он несколько любил материальную сторону жизни, а именно деньги и имущество, и даже некоторые казенные земли, напр., Боржом, которые потом ему были подарены государем, что едва ли может украсить его наместничество. Но на Кавказе всем хорошо известно, что в этом отношении он действовал всегда под влиянием своей супруги, великой княгини Ольги Федоровны, которая была довольно корыстолюбива по причине ее семитского происхождения”284.

[283. Там само, т.3, с.268.]

[284. Там само, т.I, с.40.]

Їхнiй син, великий князь Олександр Михайлович, “мужчина несколько еврейского, хотя и красивого типа”285, закохав у себе велику княгиню Ксенiю, дочку Олександра III, який “в конце концов выдал ее замуж за Александра Михайловича, хотя он очень не любил этого великого князя”286.

[285. Там само, с.430.]

[286. Там само.]

За характеристикою Вiтте, великий князь Олександр Михайлович був людиною, головну рису характеру якої становила iнтрига. “Можно сказать, что он полон интриг”287. Вiтте iнакше не називає його, як “большой интриган”. Для цього “большого интригана и нехорошего человека”288 спецiально було створено установу, якою б вiн керував. Вiтте розповiдає, що одного разу вiн одержав вiд Миколи II з Криму пакет, у якому був царський указ “об образовании главного управления торгового мореплавания и торговых портов и приказ о назначении начальником этого главного управления на правах министра великого кн. Александра Михайловича. Все сие произошло без Государственного Совета и совещания с кем бы то ни было, то есть совсем конспиративно”289.

[287. Там само, т.2, с.22.]

[288. Там само. с.219.]

[289. Там само, с.235.]

Ставши мiнiстром, Олександр Михайлович “развел злоупотребления”: його пiдлеглi “развели воровство”, “дела Международного банка были довольно запутаны благодаря увлечениям главного управителя Ротштейна, берлинского еврея”290. Микола II прихильно ставився до великого князя, чоловiка своєї улюбленої сестри Ксенiї. А той, користаючись iз цього, “влиял на него неблагоприятно”291. Явно перебiльшуючи значення цього впливу, Вiтте вважав Олександра Михайловича призвiдцею росiйсько-японської вiйни або, як вiн пише, “прародителем этой проклятой затеи, составившей несчастье России”292.

[290. Там само, с.235, 237.]

[291. Там. само, с.15.]

[292. С.Ю.Витте. Восп., т.2, с.235.]

М.I.Костомаров, як видно, був недалеко вiд iстини, коли свого часу писав про євреїв: цей народ “изучает пружины общества”, серед якого живе, “узнает его слабые стороны, пользуется ими и, как будто в посмеяние безумия тех, которые презрительно с ним обращаются, находит себе в этом негостеприимном обществе такое положение, что овладевает важнейшими ветвями общественных сил: вертит королями, папами, баронами, в его руках торговля, деньги – душа мира. Деньги! “Жид любит деньги, больше всего любит жид деньги” – повторяется с незапамятных времен эта избитая фраза. Действительно, и в XII веке жид через деньги управлял борьбою итальянских партий, и в XVI веке жид вышел на сцену в гениальном типе у Шекспира, в его Шейлоке, и в XIX веке тот же вечный жид является в многосложном образе европейского банкирства. Этот вечный жид поймал слабую струнку мира и держится за нее и водит миром, и мир был обманут: мир думал, что жид у него под пятою, а сам и не услышал, как очутился у жида на привязи”293.

[293. «Основа», сiчень 1862, с 45-46.]

Добившись громадянських прав, євреї й далi дiяли старими методами, зрозумiлими в пору утискiв, але неприступними за нових умов: широко вдавалися до використання своїх економiчних зв’язкiв, нацiональної i вiросповiдної спiльностi, свого становища як мiської людностi, вiдносної матерiальної незалежностi у поєднаннi з випробуваною тактикою ходити манiвцями – в обхiд законiв i моралi суспiльства. Завдяки цьому на боцi євреїв утворився такий великий запас переваг у життєвiй боротьбi, що вони дуже швидко стали обганяти мiсцеве населення.

Як наслiдок в окремих сферах дiяльностi стали виникати певнi невiдповiдностi через непропорцiйнiсть зайнятих у цих галузях представникiв єврейського i корiнного населення. В Австро-Угорщинi, наприклад, “непропорционально представлена была еврейская интеллигенция в свободных профессиях, в частности в столичной журналистике”294. Вiденськi лiтератори, цi “бувалi в бувальцях євреї, якi добре знають, де раки зимують”295 (вислiв Енгельса з листа до Маркса), заповнили собою австрiйську лiтературу.

[294. БСЭ. т.24, с.39.]

[295. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.32, с.26.]

Подiбна картина спостерiгалася i в iнших країнах. Ф.Енгельс зазначав, що євреї “випередили” “трохи неповоротких за своєю вдачею” нiмцiв “також i в цiй галузi”296, тобто в журналiстицi. Пресу, особливо столичну, як засiб iнформацiї i впливу на громадську думку вони прибрали до своїх рук в Англiї i Францiї.

[296. Там само. т.37, с.257.]

Це в свою чергу викликало своєрiдну “захисну” реакцiю у виглядi обмежувальних заходiв i навiть антиєврейських настроїв. Ф.Енгельс у листi вiд 22 липня 1892р. до Поля Лафарга, зятя К.Маркса, писав: “Я починаю розумiти французький антисемiтизм, коли бачу, як цi євреї польського походження з нiмецькими прiзвищами пробираються всюди, привласнюють собi все, скрiзь вилiзають наперед, аж до того, що створюють громадську думку мiста-свiточа” (Парижа)297.

[297. Там само, т.38, с.331.]

Подекуди виникали єврейськi погроми. Про один iз них, що мав мiсце у Вiднi пiд час австро-iталiйської вiйни 1859р., читаємо в Маркса. Якось увечерi пiдпилi солдати, повертаючись у свої казарми, несподiвано напали на мешканцiв єврейського району столицi. “Вони вибили вiкна в будинках деяких iз них, iнших збили з нiг, у багатьох вiдрiзали бороди, одного нещасного навiть кинули в бочку з дьогтем. До мирних перехожих зверталися iз запитанням: “Ви – єврей?” – i в разi ствердної вiдповiдi їх безжально били, голосно вигукуючи: “Нiчого, єврея треба вiдлупцювати”298.

[298. Там. само. т.13, с.326.]

У Росiї перша хвиля антиєврейських настроїв прокотилася 1881р. пiсля вбивства народовольцями царя Олександра II – “визволителя”. Друга хвиля пронеслася напередоднi i в ходi революцiї 1905р. Один iз найбрутальнiших погромiв у царськiй Росiї стався 6-7 квiтня 1903р. в Кишиневi, коли було вбито 45 чол. i понад 400 чол. поранено i покалiчено. В 1905р. жандармський офiцер граф Пiдгорiчанi органiзував єврейський погром у Гомелi. Окремi антиєврейськi ексцеси мали мiсце у Києвi, Одесi, Катеринославi.

Одночасно влада вжила проти євреїв ряд обмежувальних заходiв законодавчим шляхом. У 1887р. було введено вiдсоткову норму при прийомi євреїв до середнiх i вищих навчальних закладiв, доповнену Положенням вiд 16 вересня 1908р. “Про встановлення процентних норм для прийому в навчальнi заклади осiб iудейського вiросповiдання”. Згiдно з цим положенням, затвердженим царем, передбачалося, що кiлькiсть євреїв не повинна перевищувати 3% усiх тих, що навчаються в столичних закладах, 5% тих, що навчаються в навчальних закладах “вне черты еврейской оседлости”, i 10% – “в черте оседлости”299.

[299. Полное собрание Законов, изд. 3-е, т.28, №31008.]

У 1889р. євреям обмежено доступ в адвокатуру.

Щоб роздiлити густоту єврейського населення Росiї, дозволявся вiльний виїзд за межi iмперiї. Як заявив на початку 80-х рокiв мiнiстр внутрiшнiх справ граф М.П.Iгнатьєв, “западная граница евреям открыта”300.

[300. БСЭ, т.24, с.73.]

Пiсля кишинiвських подiй, якi привернули увагу свiтової громадськостi, тодiшнiй мiнiстр внутрiшнiх справ Плеве в розмовi з єврейськими лiдерами в Парижi, а також з росiйськими рабинами, в порядку пояснення дiй уряду, ставив таку альтернативу: “Заставьте ваших прекратить революцию, я прекращу погромы и начну отменять стеснительные против евреев меры”301.

[301. С.Ю.Витте. Восп., т.2, с.215.]

Такi ж наївнi поради давав голова уряду Вiтте, коли в 1905р. його вiдвiдала делегацiя єврейських дiячiв на чолi з бароном Гiнзбургом. Звернувши увагу на те, що “в последнее время евреи являются деятелями в различных политических партиях и проповедуют самые крайние политические идеи”, Вiтте говорив депутацiї: “Это не ваше дело, предоставьте это русским по крови и по гражданскому положению, не ваше дело нас учить, заботьтесь о себе”302.

[302. Там. само, т.3, с.328.]

Пiсля подiй 1881р. в умах єврейської iнтелiгенцiї настав крутий злам. Сподiвання, що їй вдасться злитися з корiнним панiвним населенням i таким чином “проскочити” в панiвнi верстви росiйського суспiльства, подiбно до того як це вдалося зробити їхнiм захiдноєвропейським одноплемiнникам, виявилися iлюзорними. Росiйська придворна клiка не мала й гадки дiлитися владою з “жидами”, яких вона хоч i терпiла в економiчному життi, але вiдтирала в iнших сферах дiяльностi, бо зневажала так само, як свого часу зневажало їх польське панство.

Олександр III хоч i змушений був вiддати свою дочку Ксенiю за великого князя Олександра Михайловича, проте не любив його за єврейське походження, а його матiр велику княгиню Ольгу Федорiвну в iнтимному колi називав не iнакше, як “тiточка Габер”303, натякаючи на її батька – єврейського барона Габера. Дружина Вiтте, Матiльда Iванiвна Лiсаневич, з огляду на її семiтське походження, “несмотря на все старания, так и не была принята при дворе”304. I це при тому, що сам Вiтте користувався величезним авторитетом у придворних колах. Правда, чорносотенна преса називала i його “єврейським владикою” за лояльне ставлення до євреїв.

[303. Там. само, т.2, с.228.]

[304. Там само,т.1, с.536.]

Одне слово, єврейська iнтелiгенцiя мала досить пiдстав, щоб прокинутися вiд “асимiляцiйного гiпнозу”305, масова емiграцiя з Росiї, а по сутi безладна втеча євреїв до Америки, радикально також не вирiшувала справи. Глава українських сiонiстiв київський лiкар М.О.Мандельштам, який у розпачi висунув було гасло: “Геть вiдси!”, збагнув це сам. Пiзнiше вiн прийде до переконання, що єврейству слiд звернутися до землеробства, бо тiльки воно може оздоровити єврейський народ i стати грунтом для спрямування емiграцiї в бiк колонiзацiї. “Безземельнiй народ есть народ беспочвенный, – говорив вiн. – Евреи ведут беспочвенное существование, они лишены той почвы, без которой нормальное существование народа немыслимо: собственного угла, собственной земли”306.

[305. Памяти М.Е.Мандельштама. Речи, статьи и некрологи. К.,1912, с.61.]

[306. Памяти М.Е.Мандельштама. Речи, статьи и некрологи. К.,1912, с.28, 162.]

Цю ж думку розвивав Л.Пiнскер у своїй брошурi “Самоемансипацiя”, виданiй нiмецькою мовою в Одесi. В нiй автор доводив, що “евреи чересчур разнятся от всех остальных народов по самой их судьбе и положению. Мы народ без территории и потому везде мы чужие, и везде к нам относятся как к чужим, и единственный выход из этого положения – найти страну, где мы будем жить своею собственной жизнью, как живут все остальные народы”307.

[307. Там само, с.53-54.]

У той час висловлювалися рiзнi проекти переселення євреїв: у Латинську Америку (на о.Кюрасао, Сурiнам, Кайєнну), в Африку (Уганда, Кiренаїка), в один iз штатiв США. Був проект розселення їх у Туркестанi, розроблений 1882р. графом Iгнатьєвим, але вiдхилений на з’їздi росiйських євреїв у Петербурзi. Пуришкевич пiсля революцiї 1905р. виступив з пропозицiєю переселити євреїв у Колимський округ Якутського краю. Були плани заселити євреями Крим. Але всiм їм не судилося збутись.

Нi Пiнскер у своїй брошурi “Самоемансипацiя”, нi вiденський журналiст Т.Герцль, який у 1895р. висловився за створення “Єврейської держави”, не називали країни, де повинна бути та держава. Але перший же емiграцiйний потiк з Росiї, що направився в Палестину, сам собою визначив iм’я цiєї країни. “Ассимиляционные тенденции были бесповоротно вытеснены палестинофильством”308.

[308. История евр. печати в России, с.245.]

В Англiї на кошти єврейських багатiїв було створено акцiонерне єврейське колонiзацiйне товариство. 8 травня 1892р. Олександр III затвердив правила для дiяльностi товариства в Росiї. На пiдставi цих правил євреї, що виїхали з Росiї, вважалися такими, якi назавжди залишили межi iмперiї.

За перiод з 1880 по 1916р. до США, Канади, Аргентини i в Палестину з Росiї емiгрувало близько двох мiльйонiв євреїв309. Цьому сприяла широка агiтацiя єврейських лiдерiв за виїзд “у землю батькiв”, так званий палестинський рух, скерований на колонiзацiю “святої землi”.

[309. Т.Кичко. Вказ. праця, с.156.]

Стало вже традицiєю: коли йдеться про євреїв, обов’язково заводять пiсню про страждання, що з рiзних причин випали на їхню долю. Ставлення до цих страждань, справжнiх чи вигаданих, стало своєрiдним мiрилом прогресивностi i демократизму, якщо той чи iнший дiяч подавав голос на захист євреїв, вiн – безумовно, передова людина. Коли ж, боронь Боже, дозволяв собi висловити критичнi зауваження на їхню адресу – його зараховувано в реакцiонери, нацiоналiсти, юдофоби й антисемiти взагалi.

На цю тему ми вже дещо сказали ранiше i ще йтиметься в наступних роздiлах. Тут же спинiмося лише на одному пунктi. А саме – на виразнiй тенденцiї євреїв перебiльшувати масштаби цих страждань, на тенденцiї драматизувати їх, приписувати їм вiдтiнок муки за єврейський “месiанiзм”, за їхню “виняткову” вiдмiннiсть од решти народiв свiту. Мандельштам говорив:

“Причина притеснений евреев кроется не в политике того или иного правительства, находящегося в данный момент у власти, она лежит гораздо глубже: ненависть к евреям кроется в расовых предрассудках народов, к ним относятся с презрением, как к слабому меньшинству, но боятся их духовной мощи”310.

[310. Памяти М.Е.Мандельштама, с.162.]

Насправдi ж, як видно з попереднього викладу, у ставленнi до євреїв немає нi расової ненавистi, нi тим бiльше страху перед їхньою “духовною могутнiстю”. Можна говорити про почуття досади, яке викликає набридливе прагнення єврейських дiячiв протиставити своє плем’я iншим народам буквально у всьому, навiть у горi, в бiдi. Але в чому в чому, а в цьому євреї зовсiм не оригiнальнi.

Кожний народ має такi сторiнки своєї iсторiї, од яких кров холоне в жилах. Цi мученицькi сторiнки якщо й використовують, то для патрiотичного виховання свого ж таки народу. Є такi сторiнки i в євреїв, i їх теж використовують, але для “виховання” iнших народiв, аби цi останнi боялися, треба думати, “духовної могутностi” євреїв. Надмiрне роздмухування своїх поразок i намагання використати їх “не за призначенням” приводить до того, що євреї тiльки принижують самi себе i глумляться над справжнiми жертвами антиєврейського фанатизму.

Послухаєш деяких єврейських дiячiв, i можна подумати, що iсторiя єврейських злигоднiв – це i є власне iсторiя людства. Євреї, бачите, принесли людям свiтло розуму, а вони, невдячнi, вiдклавши повсякденнi справи, те тiльки й робили, що ганялися за своїми “просвiтителями” з довбнею антисемiтизму. Горе випало тiльки на долю самих євреїв, усi iншi народи розкошували в райських кущах, передбачливо висаджених добрим єврейським Богом.

Наскiльки така картина далека вiд дiйсностi, можна бачити, пригадавши бодай деякi загальновiдомi факти iсторiї.

В XI-XIII ст. захiдноєвропейськi феодали органiзовували хрестовi походи до країн Близького Сходу. Ф.Енгельс говорив про “страшнi кровопускання, завданi хрестовими походами”311. Оскiльки хрестоносцi прикривалися релiгiйними лозунгами боротьби проти “невiрних”, тобто мусульман, то “страшнi кровопускання” випали головним чином на долю туркiв, арабiв i самих хрестоносцiв, якi масами гинули в боротьбi з “невiрними”. При цьому дiсталося, звiсно, i євреям як “ворогам Христовим”.

[311. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.21, с.149.]

Походи проти альбiгойцiв (секта в християнствi, названа, за м.Альбi, головним центром руху) у першiй половинi XIII ст. на пiвднi Францiї були не менш жорстокими. Пiд час цих походiв французи-католики нищили “єретикiв”, тобто французiв-альбiгойцiв. Рiзанина була така люта, що не можна було розiбрати, хто правий, хто винуватий. Легенда говорить, що папський легат Амальрiк змушений був дати директиву: “Убивайте всiх, Бог узнає своїх!”312.

[312. СИЭ, т.1, 1961, с.421.]

А гуситськi вiйни у Чехiї в першiй половинi XV ст. або релiгiйнi вiйни у Францiї мiж католиками i кальвiнiстами (гугенотами) в другiй половинi XVI ст. Це були справжнi громадянськi вiйни, в ходi яких вiдбувалося масове самознищення чехiв, французiв. Лише протягом однiєї ночi 1572р. католики вирiзали у Парижi 2 тисячi гугенотiв.

Релiгiйнi вiйни в ходi Реформацiї XVI ст., якою почалася епоха буржуазних революцiй в Європi, коштували незлiченних жертв. Лише Тридцятилiтня вiйна (1618-1648) спустошила всю Центральну Європу i надовго затримала розвиток Нiмеччини.

Євреї протрубили вуха, розповiдаючи, як їх виганяли з Iспанiї. А хто пам’ятає трагедiю iспанських маврiв-мусульман (їх звали ще морiсками)? У 1609-1614рр. 275 тисяч їх з 300 тисяч, що там проживали, змушенi були залишити країну. “Опасаясь, как бы мориски не перешли на сторону турецких или марокканских султанов или других противников Испании, испанская корона решила в начале XVII в. изгнать всех морисков из Испании, предварительно обобрав их до нитки, как столетием раньше она это сделала с иудеями”313

[313. И.Р.Григулевич. История инквизиции, с.252.]

Вторгнення європейцiв у Захiдну Африку в XV ст. принесло народам Африки незлiченнi лиха. Вона була перетворена, за словами К.Маркса, в “заповедное поле охоты на чернокожих”314. За даними проф. Дюбуа, загальна кiлькiсть африканцiв, потерпiлих вiд работоргiвлi (включаючи вбитих i загиблих у дорозi), становила 100 млн. чол. Iншi дослiдники називають цифру 150 мiльйонiв. Знекровивши Африку, работоргiвля не тiльки полегшила її колонiальний подiл, а й затримала епоху середньовiччя до початку XX ст.315

[314. К.Маркс. Капитал, т.I, М.,1955, с.754.]

[315. Африка. Энциклоп. словарь, т.1, с.67.]

На Латиноамериканському субконтинентi внаслiдок господарювання iспанських конкiстадорiв безслiдно зникли цiлi держави – ацтекiв, iнкiв, майя – з їхньою стародавньою цивiлiзацiєю. Боротьба iнкiв тривала до початку XX ст. i закiнчилася поразкою. Це – справжня трагедiя.

Внаслiдок татаро-турецьких нападiв на Україну в першiй половинi XVII ст. було забрано в рабство, на вiрну смерть i погибель, 200 тис. українцiв. А скiльки загинуло православних українцiв i бiлорусiв у боротьбi з католицькою церквою Польщi? А яких жертв коштувала братовбивча рiзня українцiв, спровокована польсько-росiйською полiтикою, в епоху так званої Руїни? Цього нiхто ще не пiдраховував.

Вiзьмiмо ближчу до нас епоху.

Як уже говорилося, до початку першої свiтової вiйни з Росiї виїхало за кордон близько 2 млн. євреїв. Змiнити країну проживання – не бiлизну змiнити. Це надзвичайно вiдповiдальний крок у життi людини, вiн потребує коштiв, здоров’я, а iнодi забирає в неї саме життя. I все ж, коли було скрутно в одному мiсцi, єврей вiльно мiг переїхати в iнше. А що сказати про десятки i сотнi мiльйонiв селян, якi в лиху пору крiпацтва змушенi були, мов худоба в хлiву, жити у володiннях свого деспота помiщика! Пан безкарно мiг убити селянина, продати його й купити, програти в карти, вiддати чоловiка довiчно на каторгу чи у вiйсько, а жiнку або дочку взяти собi в рабинi-наложницi. Коли ж селяниновi вдавалося “зiрватися” з цього крiпосницького аркана, панськi посiпаки влаштовували за ним справжнє полювання, мов на дикого звiра. Сцени такого полювання лишив нам Нечуй-Левицький у повiстi “Микола Джеря”.

Нiчого цього не знали євреї, в якiй би частинi свiту вони не проживали. Згодом i українцi домоглися деяких прав. Без крику про дискримiнацiю масами рушили вони з рiдної землi в далеку Америку та Канаду. Тепер їх там 2 мiльйони.

Тодi як всюди на земнiй кулi чисельнiсть населення внаслiдок його природного приросту неухильно зростала, в Iрландiї, наприклад, вона скоротилася майже вдвiчi. Згiдно з першим офiцiйним переписом в 1841р., в Iрландiї проживало понад 8 млн. чол. А тепер на островi налiчується близько 4,5 млн. Зате в США, Канадi, Австралiї, Новiй Зеландiї та iнших країнах живе близько 16 млн. осiб iрландського походження316.

[316. «Правда», 7 марта 1972.]

Подiбно до Iрландiї, що була першою колонiєю Англiї, Україна – перша колонiя Росiї. До революцiї 1917р. на територiї України в сучасних її межах налiчувалося 35 млн. українцiв. Тепер, тобто через бiльше як пiвсторiччя, їх нараховується стiльки ж, як i до революцiї, хоч за законом природного приросту повинно було б бути принаймнi удвiчi бiльше. Де ж решта 35 млн. українцiв? Полягли жертвами боротьби росiян i євреїв проти так званого нацiоналiзму.

А що сьогоднi витворяють євреї на Близькому Сходi? Внаслiдок репресiй i згону з земель арабського населення на окупованих Iзраїлем арабських територiях кiлькiсть палестинських бiженцiв досягла майже 1,5 млн. чол. При цьому близько 500 арабських мiст i сiл, 10 тисяч лавок, магазинiв i контор, весь житловий фонд, земля та iнше майно бiженцiв опинилося в руках iзраїльтян. Пограбування триває, i не тiльки бiженцiв, “но и тех, кто остается в Израиле, так называемых “присутствующих отсутствующих” (такой термин там тоже в ходу)”317.

[317. Реакционная сущность сионизма. Сб.материалов, М.,1972, с.94-95.]

Можна було б згадати американських негрiв, вiдгороджених од бiлого населення, мов колючим дротом, сегрегацiйною системою “Джiма Кроу”, або резервацiї американських iндiйцiв, де вимирають рештки тубiльного населення США, або долю чорношкiрих на пiвднi Африки... Та досить i цього.

Такi факти, про якi найменше кричить свiтова преса. Люди не завжди можуть зiставляти факти, порiвнювати їх, вони можуть цих фактiв навiть не знати. А чого не знаєш – за тим не тужиш, казав Маркс. I тодi стає помiтною єврейська порошинка в оцi i непомiченою лишається колода чужого горя.

Нагадаємо ще раз слова Ленiна: “Євреї – торгiвцi головним чином”. Торгiвцiв Енгельс називав “класом паразитiв, класом справжнiх суспiльних дармоїдiв”. Отже, з експлуататорiв i паразитiв головним чином євреї хочуть шляхом шахрайства i демагогiї потрапити в мученики i страждальцi, у жертву людської невдячностi i християнського фанатизму.

Завдяки головним чином зусиллям Еренбурга та iнших єврейських авторiв свiт довiдався про трагедiю Бабиного яру в Києвi. Восени 1941р. фашисти розстрiляли там 100 тисяч чоловiк. Серед них – половина євреїв. Ми шануємо пам’ять загиблих, бо жертви будь-якого варварства однаково заслуговують спiвчуття, а їхнi убивцi – осуду. Але живим мусимо сказати, що жертви також бувають рiзнi. Коли люди, вмираючи, бороняться, вони роблять святу справу, бо тим самим укорочують життя й варварам. А київськi євреї? Захопивши вузлики з золотом, вони через весь Київ стояли в черзi на виїзд “у Палестину”. Голову велетенської черги сiкли в яру нiмецькi кулемети, а хвiст, втягуючись у пастку, обмiрковував свою “подорiж” за кордон. Жахлива картина! Вражає дивовижна легковiрнiсть цих людей. Вони не могли не знати про масовi вигнання i страти євреїв у Нiмеччинi, Польщi й iнших країнах Європи. Вони знали i все ж покiрно й з надiєю стояли в черзi на смерть. Щось подiбне сталося з євреями триста рокiв тому, в епоху Богдана.

“Исторический рок или историческая случайность, – писала про той час О.Єфименко, – сыграли над польским еврейством самую злостную шутку. Известная еврейская кабалистическая книга Зогар, пользовавшаяся большим уважением, предсказывала на 1648р. пришествие Мессии. Может быть, именно потому евреи и оказались застигнутыми врасплох, хотя не могли же они, при своем уме, при ежечасных сношениях с народом, не видеть надвигающейся грозы. Ждали Мессии, а дождались Хмельницкого. А врасплох они были застигнуты вполне, точно их захватил пожар, а не народное восстание, о котором не только шептали, а, вероятно, и кричали пьяные гультяи по всем шинкам Украины”318.

[318. Ефименко. Южная Русь, т.2, с.6-7.]

Трагедiї 1941р. могло б i не бути, якби київськi євреї не вирiшили одкупитися од фашизму, од вiйни взагалi. Одна рiч вимога виїзду в Iзраїль сьогоднi – вона справедлива, а тому законна. Iнша рiч – намагання виїхати в Палестину в той час. То була не просто спроба до втечi, а пряма зрада українцiв, росiян i всiх радянських людей, якi спливали кров’ю в боротьбi з фашизмом. До таких жертв – дезертирiв, людей, що хотiли проскочити в щiлину мiж миром i вiйною, а потрапили в пастку, – ставлення зовсiм iнше.

З такою ж безсоромнiстю була роздута пiсля другої свiтової вiйни проблема перемiщених осiб – євреїв i не євреїв (останнiх було незрiвнянно бiльше), яка виникла в Європi внаслiдок гiтлерiвської агресiї i полiтики геноциду. “С самого начала, – зазначається в лiтературi, – она была умышленно драматизирована. После освобождения перемещенные евреи находились не в худшем положении, нежели перемещенные лица других национальностей. Но именно о перемещенных евреях было столько шума”319.

[319. Реакционная сущность сионизма, с.51.]

Така на дiлi легенда про “нечуванi” страждання євреїв, яку всiляко афiшують єврейськi шовiнiсти, аби створити навколо єврейського iменi ореол “мучеництва” i в такий спосiб ухилитися вiд справедливих докорiв на свою адресу.

Спекуляцiя на стражданнях, справжнiх чи вигаданих, особливо ж експлуатацiя пам’ятi загиблих, так само як i мародерство, – рiч аморальна й блюзнiрська. Вона заслуговує осуду, а не спiвчуття.

5

У той час, як заможнi верстви єврейства почасти емiгрували, частково пiшли на послуги до росiйського самодержавства, демократична його частина стала шукати вирiшення єврейського питання на шляхах революцiйної боротьби.

Чорносотенна нацiональна полiтика царату, який, за словами Енгельса, “перетворив i євреїв у своїх смертельних ворогiв”320 штовхала останнiх, особливо молодь, до лав революцiонерiв. Активну участь єврейського пролетарiату в революцiйнiй боротьбi високо оцiнював Ленiн. Вiн вiдзначав iнтернацiоналiзм єврейської культури (ми далi побачимо цiну цього iнтернацiоналiзму), “її здатнiсть вiдкликатися на передовi рухи епохи” i додавав, що “процент євреїв у демократичних i пролетарських рухах скрiзь вищий, нiж процент євреїв у населеннi взагалi”321.

[320. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.383.]

[321. В.I.Ленiн про Україну, с.309.]

Цю останню думку цiлком подiляли також найтверезiшi полiтики царської Росiї. Так, Вiтте у своїх спогадах пiдкреслює, що “ни одна национальность не дала в России такого процента революционеров, как еврейская. Громадное количество евреев пристало к самым крайним партиям”322. Або: “Нужно сказать правду, что во время освободительного движения евреи играли выдающуюся роль в смысле раздувания, а иногда и руководства смутою... Факт исключительного участия евреев в смуте и революции остается неоспоримым фактом”323.

[322. С.Ю.Витте. Восп., т.2, с.213.]

[323. С.Ю.Витте. Восп., т.3, с.327.]

За словами Вiтте, “из феноменально трусливых людей, которыми были почти все евреи лет 30 тому назад, явились люди, жертвующие своей жизнью для революции, сделавшиеся бомбистами, убийцами, разбойниками...”324.

[324. Там само, т.2, с.213,]

Реально значення цих слiв стане бiльш зрозумiлим, коли нагадати, що росiйськими революцiонерами була фiзично знищена велика кiлькiсть визначних царських сановникiв, включаючи й царя Олександра II. Це насамперед прем’єр-мiнiстр Столипiн, мiнiстри внутрiшнiх справ Селягiн i Плеве, мiнiстр освiти Боголепов, московський генерал-губернатор великий князь Сергiй Олександрович, генерал-губернатор Фiнляндiї Бобриков, генерал-губернатор київський, подiльський i волинський Iгнатьєв, генерал-губернатор катеринославський, потiм пензенський – Александровський, шеф жандармiв Мезенцов, головний вiйськовий прокурор Павлов, начальник головного тюремного управлiння Максимович, градоначальник Петербурга Лаунiц i багато iнших. У цих актах революцiйної помсти велика частка належить євреям.

Вiдомо також, що рух єврейських ремiсникiв i робiтникiв дрiбної промисловостi в Захiдному краї, наприклад, на кiлька рокiв випередив росiйський рух, а Бунд був найстарiшою соцiал-демократичною органiзацiєю iмперiї. Характерною особливiстю революцiйного руху в Росiї була висока насиченiсть робiтничих органiзацiй (насамперед їхнє керiвництво) єврейським елементом. Серед великої армiї бiйцiв загальноросiйського визвольного руху бачимо такi iмена: Л.Аксельрод, В.Володарський (Гольдштейн), С.Гопнер, Ф.Дан (Гурвич), Р.Землячка (Залкiнд), Г.Зiнов’єв (Радомисльський), Л.Б.Каменев (Розенфельд), М.Лiбер (Гольдман), А.Мартинов (Пiкер), Л.Мартов (Цедербаум), Парвус (Гельфанд), И.П’ятницький (Тарсiс), Д.В.Рязанов, Я.М.Свердлов, Ю.Стеклов (Нахамкiс), Н.Суханов (Гiммер), Г.Сокольников (Бриллiант), Л.Троцький (Бронштейн), М.Урицький, В.Фiгнер, О.Ярославський (Губельман), Я.Яковлев (Епштейн) та багато iнших. Усi цi люди – за походженням євреї. Тепер бiльшiсть їх мало вiдома читачевi. А свого часу вони, можна сказати, вершили долю країни.

Першим головою першої Ради робiтничих депутатiв, що виникла у Петроградi 1905р., був помiчник присяжного повiреного єврей Носар. Для пропаганди вiн вступив ткачем на фабрику Чешера i там носив прiзвище Хрустальова. Рада на чолi з Носарем, за свiдченням Вiтте, мала “довольно значительную силу, так как его слушались рабочие массы и в том числе рабочие типографий”325.

[325. Там само, т.3, с.135.]

У лавах європейської соцiал-демократiї також успiшно виступали дiячi єврейського походження, зокрема такi з них, як Фердинанд Лассаль, Едуард Бернштейн, Пауль Зiнгер у Нiмеччинi, Вiктор i його син Фрiдрiх Адлери в Австрiї, Роза Люксембург у Польщi й Нiмеччинi, Лео Франкель в Угорщинi i Францiї, Доброджану Геря в Румунiї тощо. Бiля колиски мiжнародного робiтничого i комунiстичного руху стояв Карл Маркс, про якого Енгельс писав, що вiн “був чистокровным евреем”326.

[326. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.50.]

Водночас повиннi пам’ятати, що великий вiдсоток євреїв, учасникiв революцiйного руху у нас i на Заходi, пояснювався значною мiрою не так справжнiм прагненням до революцiйної перебудови свiту, як кон’юнктурними мiркуваннями. В одному з листiв до Енгельса Август Бебель висловлював занепокоєння тим, що в нiмецьку соцiал-демократичну партiю насунуло багато євреїв. 1 грудня 1891р. Енгельс йому вiдповiв:

“Те, що ти менi пишеш про “товаришiв” нового гатунку, якi тепер об’являються, дуже цiкаво i показово для нинiшнього становища. Люди помiчають, що ми стаємо “фактором” у державi, висловлюючись рептильною мовою, а оскiльки євреї розумнiшi, нiж iншi буржуа, то вони помiчають це першими – особливо пiд тиском антисемiтизму – i першими до нас приходять. Для нас це може бути тiльки приємно, але саме тому, що цi люди кмiтливiшi за iнших i, так би мовити, наперед призначенi i видресируванi вiковим гнiтом для кар’єризму, до них слiд ставитися з бiльшою настороженiстю”327.

[327. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т. 38, с.190.]

Незважаючи на незначну питому вагу євреїв у загальнiй масi населення країни, кiлькiсно вони довгий час незмiнно займали в РСДРП перше пiсля росiян мiсце. Як свiдчить М.М.Попов у своїй iсторiї КП(б)У, в 1907р. “среди большевиков, делегатов Лондонского сьезда, русских было 78%, евреев – 11%, грузин – 3%, а среди меньшевиков – русских 34%, евреев 22%, грузин 28% и, кроме того, фигурировала совершенно отсутствовавшая у большевиков группа “малороссов” (делегаты “Спiлки”), которая составляла 6,5%”328.

[328. Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, 4-те вид., Х., 1931, с.71.]

Ще в 1922р. нацiональний склад членiв бiльшовицької партiї становив таку картину329:

заг.кiльк.% в РКПна 1000 чол. населення

росiяни270.40972.03,8

українцi22.0785.90,9

євреї19.5645.27,2

Євреї в партiї переважали не тiльки чисельно, а й за своїм становищем. Як правило, вони займали керiвнi пости в усiх її органiзацiях. За даними рiзних з’їздiв, опублiкованими iсториком Покровським, вiд 1/4 до 1/3 органiзаторського прошарку всiх революцiйних органiзацiй становили євреї330.

[329. И.Р.Трайнин. СССР и национальная проблема. М.,1924, с.26.]

[330. БСЭ, т.24, с.74.]

Характерною з цього погляду є статистика нацiонального складу делегатiв XII з’їзду РКП, що вiдбувся в 1923р. Згiдно з вiдомостями мандатної комiсiї, оголошеними з трибуни з’їзду, першими йшли росiяни – 60,8%, потiм знову-таки євреї – 11,3%, далi латишi й естонцi – 7,1%, українцi – 4,7% i т.д331.

[331. Двенадцатый сьезд РКП(б). Стеногр. отчет. М.,1968, с.420.]

Таке спiввiдношення, як видно, давало декому пiдстави для переоцiнки справжньої ролi євреїв у росiйському революцiйному русi. Не чим iншим, як тiльки цим можна пояснити появу весною 1919р. на сторiнках харкiвського “Коммуниста” дуже симптоматичної постатi якогось Когана, який перемогу Жовтневої революцiї приписував винятково заслугам євреїв. Коган писав буквально таке:

“Без преувеличения можно сказать, что великая социалистическая революция была сделана именно руками евреев. Разве темные, забитые русские крестьяне и рабочие могли бы сами сбросить с себя оковы буржуазии? Нет, именно евреи вели русский пролетариат к заре интернационализма, и не только вели, но и сейчас советское дело находится в их надежных руках. Мы можем быть спокойны, пока руководство Красной Армией принадлежит тов. Льву Троцкому. Правда, евреев нет в рядах Красной Армии в качестве простых рядовых. Зато в комитетах и советах, в качестве комиссаров, евреи и сейчас бесстрашно ведут к победе массы русского пролетариата...”332.

[332. «Коммунист», 12 апреля 1919 (Харкiв).]

Однiєю з причин iснуючого й досi прихованого антагонiзму мiж євреями i нацiональною бiльшiстю населення країни є нiчим не обгрунтована претензiя євреїв сидiти “в комитетах и советах”, вiдводячи для всiх iнших роль “простих рядових”. Ця претензiя особливо яскраво виявилася в першi роки радянської влади, i зокрема на Українi.

Коли йдеться про Україну, треба завжди пам’ятати, що основна маса австрiйських i росiйських євреїв проживала на територiї сучасної України. М.М.Попов цiлком слушно наголошував:

“Не следует упускать из виду, что вся Украйна в ее теперешних границах, кроме Харьковской губернии, входила в состав так наз. черты еврейской оседлости. В значительной части средняя и мелкая буржуазия, обширные кадры интеллигенции, свободных профессий и солидная прослойка между пролетариатом и мелкой буржуазией – ремесленный пролетариат – были на Украине еврейского происхождения. Хотя в таких крупних центрах, как Киев, Одесса, Екатеринослав, они были в значительной степени уже русифицированы, однако в мелких городах и местечках Правобережья и части Левобережья существовало громадное еврейское большинство населення, очень мало поддавшееся русификации. Это обстоятельство наложило чрезвычайно сильный отпечаток на историю революционного и контрреволюционного движения на Украине, на историю социалистических партий и на историю нашей партии в частности”333.

[333. Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, с.29-30.]

Насамперед треба зазначити, що в ходi революцiї на Українi значна частина єврейства гаряче пiдтримала визвольну боротьбу українцiв. Єврейськi органiзацiї Києва, Одеси, Катеринослава, Харкова та iнших мiст визнали Центральну Раду єдиною законною владою на Українi. Єврейськi газети “Мощенi”, “Унзер лебен”, “Гайнт”, Нойє цайт”, якi виходили у той час на Українi, всiляко пiдтримували й пропагували полiтику української держави. Серед єврейського населення збиралися кошти для фiнансування дiяльностi УНР. Вiдомий єврейський лiдер В.Жаботинський пропонував Петлюрi створити з євреїв вiйськовi частини для захисту української революцiї. Серед мiнiстрiв Української Народної Республiки були єврейськi дiячi А.Ревуцький, С.Гольдман, I.Красний, С.Соколовський. Останнiй був мiнiстром фiнансiв УНР. Всеукраїнський з’їзд рабинiв, що вiдбувся в Одесi у 1918р., ухвалив рiшення про накладення “херему” (прокляття) на тих євреїв, якi пiдтримують ворогiв Української Республiки334.

[334. Л.Беренштейн. Критика iдеологiї сiонiзму – рiзновиду антикомунiзму, К.,1971, с.31-34.]

“Бунд, – читаємо в енциклопедiї, – поддерживал Центр. Раду в ее борьбе за автономию, содействовал соглашению между Центр. Радой и Врем. правительством, после чего принял участие в Генеральном Секретариате Рады... Линия Бунда на Украине и до, и после Октябрьской революции одобрялась неоднократно ЦК Бунда”. I далi: “На Украине Бунд признал украинскую Центр. Раду однородно-социалистическим правительством, принял участие в составе правительства Рады и поддерживал ее в борьбе против поднимавшихся рабочих восстаний”335.

[335. БСЭ, т.8, М.,1927, с.115, 116.]

Жаботинський та iншi єврейськi лiдери розумiли ту просту й очевидну iстину, що незалежна Україна вiдкриває значно бiльшi можливостi як для українцiв, так i для євреїв, нiж Україна залежна, хоч i Радянська. Це тим бiльше розумiв Ленiн. В архiвi Iнституту марксизму-ленiнiзму при ЦК КПРС у Москвi є цiлком таємний документ пiд назвою “Об Украине”. На ньому стоять три резолюцiї. Рукою Ленiна виведено (текст передаємо по пам’ятi): “По моему мнению, лучше независимая, но дружественная нам демократическая Украина, чем плохая Советская республика”. Ленiну заперечував Троцький: “Украина – это миллионы работоспособного населения, это металл, уголь, хлеб. Потерять Украину – значит, лишиться главной опоры советской власти”. Нарештi Сталiн резюмував: “Не согласен с Лениным, согласен с Троцким”. Так була вирiшена доля України. Решту довершила росiйська зброя. Пiзнiше, вже у вигнаннi, на емiграцiї, Троцький збагнув свою помилку i виступав на пiдтримку визвольних прагнень українцiв.

Цi дiї свiдчать про те, що єврейськi лiдери врахували трагiчний досвiд минулого i зробили для себе правильнi висновки, ставши на шлях активного спiвробiтництва з українським визвольним рухом. У ходi боротьби за українську державну незалежнiсть закладалися основи того українсько-єврейського єднання, яке обiцяло дати великi плоди. На жаль, поразка визвольної боротьби українцiв поклала край цьому спiвробiтництву. Натомiсть знову почалася широка смуга старої ворожнечi, яка триває, по сутi, й досi на обопiльну шкоду i євреїв, i українцiв.

У згадуванiй статтi “До єврейського питання” К.Маркс пiдкреслював, що гендлярство євреїв “неминуче випливає з особливого становище єврейства в сучасному поневоленому свiтi”336. Тому емансипацiя єврея вiд гендлярства є передусiм визволення його вiд умов, що породжують це гендлярство. “Органiзацiя суспiльства, – каже Маркс, – яка скасувала б передумови торгашества, а значить i можливiсть торгашества, – така органiзацiя суспiльства зробила б єврея неможливим”337.

[336. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.1, с.378.]

[337. Там само, с.379.]

М.Драгоманов, не будучи знайомий з цiєю працею Маркса, прийшов до аналогiчного висновку, який сформулював буквально в тотожних висловах. Вiн писав: “Еврейство есть... функция, которая не может быть устранена, пока не будут устранены условия, ее порождающие; устраните “жидков” и “жидов” – евреев, будут “жидки” и “жиды” другого вероисповедания”. Вихiд зi становища Драгоманов бачив в “эмансипации евреев от неравноправности их с христианами”338.

[338. М.П.Драгоманов. Евреи и поляки, с.138, 141.]

Жовтнева революцiя, поваливши в Росiї владу капiталу, вiдкривала євреям шлях до рiвностi з iншими народами i свободи вiд гендлярства. Новi суспiльнi вiдносини, що народжувалися в ходi революцiї i соцiалiстичного будiвництва, вимагали й вiд євреїв рiшуче порвати зi старим i ганебним минулим. Але сталося непередбачене. Саме в радянськiй владi євреї знайшли для себе таку органiзацiю суспiльства, яка забезпечувала їм iдеальнi можливостi для нечуваного гендлярства у прямому i переносному розумiннi цього слова.

Щодо гендлярства у буквальному його значеннi, то умови непу i пiслявоєнної розрухи, дезорганiзацiї народного господарства i вiдсутностi належного контролю з боку органiв молодої тодi ще влади давали простiр для процвiтання суспiльного паразитизму не тiльки серед євреїв. Знаменитий Остап Бендер – типовий представник радянського “люфтменша” (людини повiтря), тобто пройдисвiта i шахрая, який процвiтав у життi i якому, завдяки талантовi Iльфа i Петрова, “пощастило” й у лiтературi. Якщо автори надали особi Остапа деяких рис навiть привабливостi, то в життi це були злочинцi, класове чужi елементи, як тодi говорили, тобто люди, що не пiдходили за нашим законодавством пiд категорiю трудящих. Таких людей, як вiдомо, позбавляли виборчих прав. За даними енциклопедiї, у 20-х роках серед євреїв був “неимоверно большой процент лишенцев”. Зокрема “в УССР на виборах 1926/27 евреев-лишенцев было 211.326 человек, или 30% всего еврейского самодеятельного населення”339. З членами сiмей кiлькiсть таких паразитуючих елементiв перевищувала мiльйон душ. Слова Подолинського, що бiльше мiльйона українських євреїв “тiльки тим i живуть, що з нас кров ссуть”, пiдтвердила радянська статистика.

[339. БСЭ, т.24, с.96.]

Але головну проблему становили, звичайно, не “люфтменшi”. Суцiльним нещастям для молодої радянської влади була так звана єврейська “елiта”, що вважала себе творцем революцiї, для перемоги якої принесла нiбито найбiльше жертв i тому тепер, у порядку своєрiдної компенсацiї, вимагачiв особливого становища в суспiльствi.

Завоювавши рiвноправнiсть, справжню, а не на паперi, євреї, вживаючи вислiв Iвана Франка, зумiли ту рiвноправнiсть обернути так, що витягали з неї для себе далеко бiльше користi, нiж iншi.

Насамперед вони з максимальною вигодою для себе скористалися зi свого становища гнобленої колись народностi (хто, кого i як саме гнобив, ми вже бачили), а також з участi частини єврейських робiтникiв та iнтелiгенцiї в революцiї. Швидко зорiєнтувавшись в обстановцi, цiлi косяки ранiше нiкому невiдомих євреїв раптом стали “старими бiльшовиками”, “учасниками барикадних боїв”, “героями i жертвами революцiї”, “пiдпiльниками”, “полiткаторжанами” i т.п. На цiй “пiдставi” вони опинилися при владi як у центрi, так i, особливо, на мiсцях.

Чимало євреїв, якi входили до так званого керiвного ядра партiї (Зiнов’єв, Троцький, Володарський та iн.), довгi роки жили в бездiяльностi за кордоном i в Росiю повернулися тiльки пiсля Лютневої революцiї. Г.Зiнов’єв одразу ж став головою Петроградської Ради i головою Виконкому Комiнтерну (був на цьому архiвiдповiдальному посту з 1919 по 1926р.). Л.Троцький очолив збройнi сили республiки. Багато говорить сам факт, що 32-рiчний єврей Свердлов був призначений першим президентом першої Країни Рад – РРФСР.

Крiм них, можна назвати безлiч iнших євреїв. Гусєв С.I. (Драбкiн) став секретарем Петроградського Вiйськово-Революцiйного Комiтету, потiм начальником Полiтуправлiння республiки i секретарем ЦКК РКП(б). М.С.Урицький – головою Петроградської чека, Анцелович Н.М. – головою Петроградської ради профспiлок, а потiм головою ЦК Спiлки лiсових робiтникiв. Бєлєнький Г.Я. очолював провiдний Краснопресненський райком партiї Москви, Берман Я.О. став головою Московського ревтрибуналу, Бобровська Ц.С. (Зелiксон) посiла пост секретаря Московського окружкому партiї. Боград Я.Ю. влаштувався членом ЦВК Рад Сибiру, Богуславський М.С. очолював Малий Раднарком РРФСР, Бумажний був членом Уральського бюро ЦК РКП(б), а потiм секретарем Брянського губкому партiї. Бреслав Б.А. був одночасно на чолi губернського комiтету партiї i головою мiської Ради у Вiтебську. Колишнiй голова Бунду Вайнштейн А.I. стає членом президiї ЦВК i заступником голови РИК Бiлорусiї. Так можна перебрати весь алфавiт. “С первых дней победы Советской власти в Минске, – свiдчить енциклопедiя, – бундисты занимают ответственные посты в местном Совете и в правительстве Белоруссии”340. Це саме енциклопедiя могла б сказати не тiльки про Бiлорусiю.

[340. БСЭ. т.8, М.,1927, с.117.]

З України в центр потяглися сотнi євреїв-лiтераторiв, журналiстiв, художникiв, композиторiв, осiдаючи там у редакцiях газет i журналiв, у творчих спiлках i мистецьких органiзацiях. Вони множилися дiленням, як мiкроорганiзми (Фрiдлянд Михайло Юхимович, вiн же публiцист “Правды” Михайло Кольцов, i його брат Фрiдлянд Борис Юхимович, вiн же художник “Правды” Борис Єфiмов), зливалися в одне цiле, як одесити єврей Iльф i росiянин Петров, i т.п.

Мимоволi згадуються слова Костомарова, сказанi ним про євреїв ще на початку 60-х рокiв минулого столiття:

“Что, если наше цивилизованное общество после многотрудной борьбы со своими недостатками и страстями, кидаясь то в ту, то в другую сторону, доходя почти до отчаяния и потеряв веру в свою нравственнуто мощь, обратится к этому некогда отверженному народу и призовет его, как некогда наши предки варягов, устроить у себя наряд?”341.

[341. «Основа», 1862, сiчень, с.47.]

На околицях iмперiї, де точилася запекла боротьба за нацiональну незалежнiсть, прошарок членiв бiльшовицької партiї з числа не росiян був особливо тонкий. На Українi вiн був зовсiм нiкчемний. Ще в 1922р. кiлькiсть українцiв у КП(б)У ледве сягала 23 вiдсоткiв342, та й то за рахунок головним чином перелицьованих євреїв та зрусифiкованих українцiв, привезених з росiйських губернiй. Потреба в кадрах вiдчувалася досить гостро. Євреї негайно ж заповнили цей вакуум.

[342. «Бiльшовик України», 1928, №6, с.64.]

Центральна влада свiдомо йшла на цю пiдмiну українцiв євреями, заспокоюючи себе тим, що робить “iнтернацiональну” справу. А в той час бути євреєм означало автоматично бути марксистом й iнтернацiоналiстом. З властивими євреям самовпевненiстю i зарозумiлiстю кожний поводився так, нiби вiн якщо не прямий нащадок Маркса, то принаймнi довiрена його особа.

В очах росiянина, якому незнайоме почуття нацiонального гноблення, а тим бiльше в очах космополiтствуючого єврея, який не претендує нi на яке окреме нацiональне iснування i тому позбавлений таких понять, як батькiвщина, рiдна земля, кожний нацiонал здавався нацiоналiстом, тобто ворогом радвлади. Цим зумовлена була жорстока i безчесна боротьба з так званим “нацiоналiзмом”, що її свiдомо i несвiдомо розпалювали на Українi євреї i росiяни.

Полiтичними трофеями цiєї боротьби, кажучи словами Енгельса, були “доходные и теплые местечки”343.

[343. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.310.]

У першi роки радянської влади уряд України очолював румунський єврей, близький приятель Троцького, Хр.Раковський. Секретарями ЦК КП(б)У були С.Гопнер, її полюбовник прибалтiйський нiмець Е.Квiрiнг, Л.Каганович, М.Хатаєвич. Членами ЦК обиралися: Ш.Грузман, Дробнiс, Зiсман, Акiмов (А.Ровнер), Л.Тарський, М.Рухiмович, Фарбман (Рафаїл), I.Шварц, Я.Яковлєв (Епштейн) та iн. В Комiнтернi Україну “представляла” та сама Серафима Гопнер. Секретарями райкомiв, окружкомiв i губкомiв партiї, а також головами Рад були, як правило, також євреї.

Посiвши команднi пости в партiйному i радянському апаратi, євреї дуже легко заволодiли органами чека або ДПУ, суду i прокуратури, пробралися у вищу школу, окупували медицину i торгiвлю, прибрали до своїх рук пресу, радiо, театр, музику й iншi вiльнi професiї. Першим головою Всеукраїнського чека став I.Шварц, на чолi наркомату внутрiшнiх справ УРСР – Б.Волiн (Фрадкiн). Непомiтна на перший погляд, але надзвичайно важлива з точки зору поiнформованостi i можливостей впливати на хiд подiй, посада секретаря ЦВК та РНК УРСР опинилася в руках М.С.Богуславського. Редакторами газет i журналiв були винятково євреї. Бюро української преси та iнформацiї (БУП) – попередник нинiшнього РАТАУ – з дня утворення в 1918р. опинилося в руках Р.В.Гальперiна, В.С.Люксембург, Д.Ерде та їхнiх сподвижникiв – українських євреїв, пiзнiше росiйських письменникiв: Михайла Кольцова (Фрiдлянда) родом з Києва, Льва Нiкулiна з Житомира, Бориса Лавреньова з Херсона та iн.

У лiтературнiй критицi неподiльно панували Володимир Коряк (Волько Блюмштейн), Iлля Стебун, Адельгейм; у мовознавствi – Л.А.Булаховський; у музицi й мистецтвi – А.Гозенпуд; у кiно – Боршагiвський. В Академiї наук УРСР багато рокiв верховодив секретар парткому єврей. Уже пiсля вiйни довгий час академiю очолював О.В.Палладiн (сам вихрест, дружина єврейка). В Українському театральному товариствi, у центрi i на мiсцях, євреї займали 49 керiвних постiв. Подiбний “iнтернацiоналiзм” нагадував собою скорiше розбiй у чужому домi. За незначними винятками, це були зовсiм випадковi люди для України, чужi iнтересам українського народу, його мовi, культурi й лiтературi. Вони з однаковим успiхом могли претендувати на представництво нацiональних iнтересiв бушменiв Африки, єгипетських фелахiв чи ескiмосiв Пiвночi.

Голова уряду Радянської України Х.Раковський на засiданнi Київської Ради робiтничих депутатiв 13 лютого 1919р. зробив дивовижну заяву, в якiй українську мову оголошував реакцiйною i непотрiбною. Вiн буквально сказав: “Декларирование украинского языка в качестве государственного является реакционной затеей. Это вредно для украинской революции”. I додав: от же, я, мовляв, голова українського уряду, а по-українському нi слова не вмiю i сам є румунський iнтернацiоналiст344.

[344. Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, с.217.]

Голова однiєї з колегiй Верховного суду України Малицький публiчно визнав, що йому “наплювати на українську мову”345. Вiд подiбних диких заяв утримувалися колонiзатори навiть у глуху пору європейського середньовiччя.

[345. «Бiльшовик України», 1928, №6, с.18.]

Виступаючи на VIII партконференцiї КП(б)У в 1924р., перший секретар ЦК Квiрiнг змушений був визнати: “Мы должны сказать, – заявив вiн, – что наша вдасть до сих пор еще слишком не национальна, еще слишком не украинская”346.

[346. М.М.Попов. Вказ. праця, с.319.]

На початку 1928р. тодiшнiй перший секретар ЦК КП(б)У Л.Каганович заявив: “Для багатьох керiвникiв українська книжка ще являє собою щось на зразок китайської грамоти”347.

[347. «Бiльшовик України», 1928, №6, с.19.]

З легкої руки таких “iнтернацiоналiстiв” зводилися наклепи на український народ як на куркульську i “двокуркульську нацiю”. За визнанням Сталiна, навiть у ЦК РКП був поширений погляд, “що Українська республiка i українська нацiя – вигадка нiмцiв”348. Прагнення українського народу до своєї нацiональної незалежностi цi “марксисти” оголошували незаконним i контрреволюцiйним. Зразками такого антиукраїнського наклепництва в лiтературi, наприклад, є “Дума про Опанаса” Багрицького або роман Первомайського “Молодiсть брата”.

[348. И.В.Сталiн. Твори, т.5, с.48.]

 

Через п’ятдесят рокiв Юрiй Смолич про цей перiод в iсторiї нашого народу у своїх спогадах обережно скаже: це був “смутний i страшний час...”349.

[349. Ю.Смолич. Розповiдь про неспокiй, ч.1, К.,1968, с.235.]

Дуже показовою для характеристики радянських євреїв є географiя їхнього розселення.

На пiдставi iсторичного досвiду марксисти розрiзняють двi тенденцiї у розвитку єврейських поселень: тенденцiю до iзольованостi i тенденцiю до єднання з нацiональною бiльшiстю країни. Тенденцiя до iзольованостi переважала в умовах посилення безправностi й дискримiнацiї, тенденцiя до єднання i злиття превалювала в умовах емансипацiї i подолання антисемiтизму. Обидвi тенденцiї завжди розвивалися паралельно, i їхня дiя не припинялася нi в середнi вiки, нi в наш час. Ленiн говорив: “Єврейське питания стоїть саме так: асимiляцiя чи вiдособленiсть?”350.

[350. В.I.Ленiн. Твори, т,7, с.78.]

Вiдповiдно до цього висновку в СРСР було створено всi умови для демократичного розв’язання єврейського питання. Або зближення i злиття з iншими народами за мiсцем проживання, або територiальна концентрацiя в окремiй нацiональнiй одиницi. Першими такими адмiнiстративними одиницями були на Українi нацiональнi єврейськi Ради – сiльськi, селищнi, мiськi. На початок 1928р. в республiцi було створено понад 1000 таких Рад, якi утворювали 26 нацiональних районiв. Для концентрацiї в цих районах єврейського населення був створений переселенський фонд, вiдведено землi для поселення євреїв. Був спецiальний Комiтет по земельному влаштуванню трудящих євреїв (Комзет), органiзований 29 серпня 1924р. при Президiї Ради Нацiональностей ЦБК СРСР. Дiяли республiканськi комiтети при ЦВК УРСР, БРСР, Узбецької i Грузинської РСР. Завданням Комзетiв було сприяти трудящим євреям стати активними учасниками соцiалiстичного будiвництва, допомогти їхньому господарському влаштуванню на вiдведених урядом земельних фондах Криму та України. З цих заходiв, проте, нiчого не вийшло.

Нацiональне районування охопило не бiльше 5% єврейського населення УРСР, в БРСР ще менше – 8% i зовсiм нiкчемний вiдсоток в РРФСР351.

[351. БСЭ. т.24, с.92, 93.]

За даними на 1936-1937 рр., у Криму i на Українi налiчувалося 11.093 єврейських селянських колгоспних дворiв. Єврейськi колгоспи i колгоспники займалися сiльським господарством на площi до 300 тис. гектарiв земель, закрiплених за ними352. Де тепер цi єврейськi колгоспи i колгоспники, важко сказати.

[352. БСЭ. т.ЗЗ. М.,1938, с.631.]

У 1934р. в складi краю РРФСР була утворена Єврейська автономна область з центром у Бiробiджанi. Комзети залучали євреїв у цю область, але сюди вони також не побажали їхати. Тепер їх там менше, нiж у Києвi на Подолi. Комзети за непотрiбнiстю були лiквiдованi.

4 березня 1970р. в Будинку дружби з народами зарубiжних країн у Москвi вiдбулася прес-конференцiя для радянських та iноземних кореспондентiв з питань, що стосуються становища на Близькому Сходi. Вiдповiдаючи на запитання кореспондента лондонської газети “Тайм” про чисельнiсть євреїв Єврейської автономної областi, перший заступник голови облвиконкому I.Л.Бокор сказав, що в областi проживає 20-25 тисяч чоловiк єврейської нацiональностi. “Назвать более точную цифру я не могу, – сказав вiн, викручуючись, – так как последняя перепись населення проводилась 10 лет назад”. На запитання, який вiдсоток єврейського населення країни у Єврейськiй областi, Бокор також ухильно заявив, що вiн “уже ответил”353, мовляв, рахуй сам, як тобi треба, а менi такi пiдрахунки невигiднi.

[353. Сионизм – отравленное оружие империализма, с.275.]

Тим часом зiставлення напрошується саме собою. З 2.268 тисяч євреїв, що проживали 1959р. в СРСР, на Єврейську область припадало, за заявою Бокора, 20-25 тисяч, або менше 1 вiдсотка. Порiвняно з загальною кiлькiстю населення областi (163 тис.чол.) це також становить лише 18 вiдсоткiв. Не густо!

Як до революцiї, так i тепер євреї лишаються в основному в районах свого старого поселення, тобто в зонi колишньої смуги єврейської осiлостi.

За переписом 1926р., в СРСР (у тогочасних межах) налiчувалося 2.601 тис. євреїв. З них на Україну припадало 1.574 тисячi, або 60,4 вiдсотка, на Росiйську Федерацiю – 567 тисяч, або 21,8 вiдсотка, на Бiлорусiю – 407 тисяч, або 15,7 вiдсотка, i на решту республiк – 52 тисячi, або 2,1 вiдсотка354. На захiдних землях України в той час проживало, за даними офiцiйної польської статистики, понад 700 тисяч євреїв, що становило близько 10% вiд загальної кiлькостi населення355.

[354. БСЭ, т.24, с.86.]

[355. «Укр. iстор. журнал», 1971, №7, с.62.]

Залишившись на старих територiях, євреї зостаються там, як i ранiше, головним чином мiським населенням. Як показав перепис 1920р., на 100 душ населения України в губернських мiстах проживало 35 євреїв, в iнших мiстах – 25,6, у селищах мiського типу – 21 i тiльки в селах – 0,9 чоловiка356. За переписом 1959р., з 840 тисяч українських євреїв у мiстах проживало 97 вiдсоткiв357.

[356. К.Воблий. Економiчна географiя України, ДВУ, 1925, с.51.]

[357. Рад.енциклопедiя iсторiї України, т.1, К.,1969, с.125.]

Чим пояснити таке становище? Чому євреї не користуються з наданих їм прав i не полишають осоружної смуги осiлостi? Чому не рвуть з горезвiсним становищем “касти”, над яким так багато пролито щирих, а ще бiльше фальшивих слiз? У вiдповiдi на цi питання – вся суть справи. Жити компактною масою в єврейському нацiональному районi, хоч би де вiн не був – у Бiробiджанi, в Криму чи в пана Бога за пазухою, – значить, насамперед займатися, як i всi трудящi, продуктивною працею. А євреї цього уперто уникають. Зосередження винятково єврейського населення у певному районi їх “не влаштовує” тому, що-робить практично неможливим звичайне єврейське дурисвiтство: своїх обкрадати не можна, традицiя не велить, а “чужих” немає. Крiм того, територiя колишньої смуги не тiльки дає простiр для всiляких зловживань, а й перебуває в значно кращих клiматичних та iнших умовах порiвняно з рештою географiчних районiв країни.

Тому балачки про дискримiнацiю, про “закупорку” (!) євреїв у мiстах i торгово-промислових центрах i нiбито насильне їх утримання на становищi “касти” – не що iнше, як обурлива демагогiя, чергове шахрайство, облуда удаваного слiпого, розрахована на простодушнiсть публiки. Гачок, на який клюнув i Ленiн. Що це так, а не iнакше, переконливо свiдчить картина зайнятостi євреїв у народному господарствi Радянського Союзу.

До революцiї 70% єврейського населення становили утриманцi, а серед працюючих переважали дрiбнi торгiвцi й ремiсники358. За радянської влади, природно, змiнився життєвий уклад багатьох євреїв. Газета “Правда” в статтi акад. М.Мiтiна (єврей за нацiональнiстю), вiдзначаючи змiни, що сталися в соцiальному, моральному i полiтичному облiку єврейського населення СРСР, спецiально пiдкреслювала, що “оно избрало путь труда”359.

[358. А.Эдельман. Современность и иудаизм. Ужгород, 1970, с.91-92.]

[359. «Правда», 18 декабря 1971.]

Як саме змiнилися євреї? Може, вони, розiрвавши ненависнi кайдани минулих епох, що сковували їхню iнiцiативу i змушували займатися ганебним гендлярством i лихварством, кинулися у сферу матерiального виробництва? Може, вирiшили духовно вiдродитися на основi фiзичної працi i разом з трудiвниками iнших нацiональностей стали нарештi сiяти хлiб i варити сталь? Є, мабуть, i такi. Але основна маса радянських євреїв i далi лишається на старих позицiях. Одвiчне прагнення мати цiнностi твердої вартостi – золото, срiбло, платину (благороднi метали), коштовне камiння, рiзнi коштовностi тощо – лишається й сьогоднi їхнiм найвищим iдеалом. Ну а якi особливi цiнностi можна добути в сiльському болотi чи бiля палаючої домни? Цим зумовлений характер занять радянських євреїв.

У матерiалах Мiжнародного вiйськового трибуналу, який судив гiтлерiвських злочинцiв, є дуже цiннi данi про євреїв. Згiдно з цими даними, безумовно гiдними довiри, у європейськiй частинi СРСР напередоднi другої свiтової вiйни проживало близько 5 млн. євреїв (на азiатську частину припадало ледве 500 тисяч). З цих п’яти мiльйонiв на Українi жило 3 мiльйони360. Розподiл їх за професiями був такий:

- у сiльському господарствi 9,1%
- мiськi робiтники
14,8%
- у торгiвлi
20,0%
- державнi службовцi
23,4%
- вiльнi професiї: медицина, преса, театр, вища школа тощо
32,4%

[360. СС в действии. Документы о преступлениях СС. Пер. с нем., М., 1960, с.150.]

Як бачимо, картина досить промовиста. З кожних чотирьох євреїв один був зайнятий виробництвом матерiальних благ (сiльськi й мiськi робiтники), а троє (решта професiй) – розподiлом. Точно, як у вiдомiй притчi: один з сошкою, семеро з ложкою. Оскiльки один єврей не мiг прогодувати трьох, то їх змушенi були “годувати” не євреї. Спроба вказати на ненормальнiсть такого становища зустрiчалася в багнети, квалiфiкувалася як злiсний антисемiтизм, який на Українi ускладнювався ще облудним звинуваченням у нацiоналiзмi.

Щоб мати уявлення, що значило це звинувачення в тi роки, треба пам’ятати принаймнi двi речi.

Перше. Декларуючи на словах право нацiй на самовизначення, росiйськi бiльшовики на дiлi не планували нацiональної незалежностi України. Ленiн правду писав: “Чи судилося, наприклад, Українi стати самостiйною державою, це залежить вiд 1000 факторiв, невiдомих наперед”361. Мовляв, вирветься – матиме незалежнiсть, а не зумiє завоювати свободу, хай нарiкає сама на себе. Тим часом робилося все, аби отих факторiв, що стояли на шляху до незалежностi України, було якомога бiльше.

[361. В.I.Ленiн про Україну, с.365.]

У той час, як поляки, латишi, євреї мали свої нацiональнi робiтничi органiзацiї, якi на правах автономних входили до РСДРП, українцям пiд рiзними приводами вiдмовляли в цьому. Українська СДРП, цькована бiльшовиками, продовжувала вести самостiйне iснування. А коли у 1918р. життя змусило поставити питання про органiзацiю КПУ, то в повiдомленнi з цього приводу “створення окремої Української партiї” квалiфiкувалося як “не завоювання для українських комунiстiв, а тяжка необхiднiсть”362. Довгий час дебатувалося питання, називати нову органiзацiю українською чи просто: “РКП(б) на Українi”. Ще на II конгресi Комiнтерну в 1920р. фiгурували як самостiйнi полiтичнi сили Комунiстичний Бунд, Єврейськi секцiї РКП, Єврейська комунiстична партiя Поалей-Цiон, тодi як КП(б)У виглядала з кишенi РКП як її обласна органiзацiя.

[362. Нариси iсторiї КП України, К.,1961, с.232.]

З трибуни конгресу представники названих партiй (Фрумкiна, Мережин, Кон-Ебер) наввипередки одне перед одним обстоювали права українських євреїв впливати “на ход государственных дел”363. Тим часом КП(б)У, “представлена” єврейкою Гопнер, мовчала. Саме в цей час у таємних канцелярiях Комiнтерну готувалася “персональна справа” України щодо звинувачення у прагненнi до самостiйностi. Iдея української незалежностi взагалi розцiнювалася як контрреволюцiйна. Л.Б.Каменев (Розенфельд) на II з’їздi КП(б)У у 1918р. вiд iменi ЦК РКП заявив: “Мы должны прямо и определенно сказать, что лозунг самоопределения национальностей в развитии пролетарской революции в России превратился в орудие контрреволюции против советской России”364.

[363. Второй конгресс Коминтерна. Стенограф. отчет, М.,1921, с.175.]

[364. Протоколы II съезда КП(б)У. К.,1919, с.72.]

У листi до С.Орджонiкiдзе, надзвичайного емiсара ЦК РКП по боротьбi з патрiотичними силами України, Ленiн 14 березня 1918р. писав: “Негайна евакуацiя хлiба i металiв на схiд, органiзацiя пiдривних груп... рiшуче i беззастережне перелицювання на український лад наших частин, що є на Українi, – таке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсiєнком, вiн повинен називатися просто Овсiєнком (пiдкр. наше. – Авт.). Те ж саме треба сказати про Муравйова (якщо вiн залишиться на посту) та iнших”365.

[365. Нариси iсторiї КП України, К.,1961, с.217-218.]

Цю єврейську тактику перевдягання КПРС узяла собi на озброєння i досить успiшно користується нею. По сутi справи громадянська вiйна на Українi була продовженням вiйни росiян i євреїв за владу, проти української незалежностi. Ця вiйна велася спочатку вiдкрито i збройне, хоч i з перелицюванням, а згодом тiльки з перелицюванням i головним чином шляхом полiтичних репресiй.

Друге. В тi роки мiста України були повнiстю в руках євреїв i росiян. Українцi становили там, за переписом 1926р., лише 10,4%. Мiста України й досi перебувають у руках цих двох категорiй населення, хоч кiлькiсть мiської людностi з числа українцiв у 1959р. пiднялася вже до 36,6 вiдсотка366. Ще в 1956р. нацiональний склад населення України, за неопублiкованими даними, був такий: євреїв – 47%, росiян – 36%, українцiв – 17%.

[366. В.I.Наулко. Етнiчний склад населення УРСР, К.,1965, с.91.]

Окупувавши українськi мiста, а мiста здавна керували селами, i не тiльки керували, а, як образно висловився Енгельс, “дерли з селян шкуру”367, євреї i росiяни узурпували таким чином владу над українським народом, основна маса якого була зосереджена в селi. А щоб українцi не претендували хоч на якусь частку тiєї влади, проти них була розпочата неоголошена вiйна, для зручностi названа боротьбою проти українського буржуазного нацiоналiзму. В цiй вiйнi євреї i росiяни виступали плiч-о-плiч, як “брати по зброї”, у яких був спiльний ворог, хоч i рiзна мета.

[367. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.8, с.548.]

Ленiн писав, що це тiльки “iгнорування” значення нацiонального питання на Українi, чим великороси i євреї “дуже часто грiшать”368. Подiбне пояснення нiкого не переконує. Насправдi з боку росiян це була кривава помста за 1917 рiк, за спробу України вирватися з-пiд влади Росiї, плата за страх втратити 45% державного доходу, який Росiя щороку здирала зi своєї української колонiї. З боку євреїв це була свiдома полiтика викручування рук i нищення українських нацiональних кадрiв, яких вони боялися i зневажали i якi, на їхню думку, є “зайвими” на Українi.

[368. Ленiн про Україну, с.615.]

Делегат XII з’їзду РКП Яковлев (Епштейн) справедливо говорив, що в апаратi влади на Українi панує “состав бюрократии из русских и русифицированных евреев, являющихся последовательными проводниками великорусского национального угнетения”369. Бухарiн, який роками грiшив проти нацiональностей, заперечуючи право на самовизначення, змушений був також визнати, що “на Украйно... состав партий русско-еврейский”, в силу чого тут ведеться боротьба “с такой энергией, с таким бешенством”370.

[369. Двенадцатый съезд РКП(б). Стенограф. отчет, с.596.]

[370. Там само, с.612.]

Об’єктом цiєї боротьби був українець, свiдомий своєї приналежностi до рiдного народу.

В.Винниченко (в якого дружина була єврейка, що спiвчувала iдеям чоловiка) у працi “Вiдродження нацiї” свiдчить: “Хто визнавав себе українцем, той був ворогом соцiальної революцiї... Це дозволяло найтемнiшим большевицьким елементам зривати з стiн портрети Шевченка й топтати їх ногами, ловити по селах українських шкiльних учителiв, i знущатися з них, i розстрiлювати їх тiльки за те, що вони були свiдомими українцями”371.

[371. В.Винниченко. Вiдродження нацiї, ч.II, с.272.]

У тi роки за “невiдомих обставин” “загинули, а по сутi були знищенi, композитор Леонтович, художники Нарбут, О.Мурашко, вченi Л.Симиренко, О.Єфименко, поет В.Чумак та iн. Дивом врятувався вiд розстрiлу бандами Муравйова В.Сосюра. Але його добивали пiзнiше, як i Ю.Яновського, Леся Курбаса, А.Кримського, М.Кулiша, Остапа Вишню, А. Малишка, М.Рильського, О.Довженка та iнших великих синiв народу.

У 20-х роках єдиний антиукраїнський фронт євреїв i росiян, очолюваний Л.Кагановичем, секретарем ЦК КП(б)У, розпочав розгорнутий наступ проти рiзних надуманих iзмiв: боротьбизму, укапiзму, хвильовизму, шумськизму, волобуєвщини тощо. В липнi 1921р. ЦК РКП оголосив партiйну перевiрку у всеукраїнському масштабi. За три мiсяцi з українських парторганiзацiй було виключено понад 20 тисяч чоловiк, що становило 22,5% всього складу органiзацiї. В деяких губернiях, наприклад на Одещинi, кiлькiсть виключених перевищувала 40 вiдсоткiв372.

[372. Н.Н.Попов. Вказ. праця, с.299.]

А пригадаймо трагiчну долю боротьбистiв, цих справжнiх комунiстiв i патрiотiв. Скрипник на XII з’їздi РКП говорив: “Нам удалось завоевать (!) на Украйно украинскую Коммунистическую партию “боротьбистов”, которая влилась к нам в составе 4 тыс. чел. с лишком... Сколько теперь у нас имеется бывших боротьбистов? Сейчас на Украине имеется только 118 боротьбистов – а остальные? Некоторая часть переехала в Россию, а остальные частью ушли, а большей частью были выкинуты из партии при чистке и т.д. по мотивам, что у них сохранились националистические пережитки”373.

[373. Двенадцатый съезд РКП(б), с.572.]

У Комiнтерн i ЦК РКП летiли з України донос за доносом про “небезпеку нацiоналiстичного ухилу” в КП(б)У та КПЗУ. Внаслiдок цих свiдомих i продуманих наклепiв лави українських комунiстiв, не дуже густi й так, значно порiдшали. Багатьох керiвникiв-українцiв так далеко “заховали”, що й досi не знайдуть їхнiх могил, наприклад, Василькiва, Туринського, Мондока та цiлого легiону iнших. Iмен Хвильового, Шумського, Волобуєва та iнших все ще не зустрiти в жодному енциклопедичному виданнi чи довiднику. На пленумi ЦК КП(б)У в березнi 1928р. Каганович закликав: “... В момент бою за ленiнську бiльшовицьку лiнiю, в момент рятування КПЗУ вiд ренегатiв i зрадникiв ми мусимо по-ленiнському бити (!), бити i ще раз бити, i не тiльки цих зрадникiв, а й тих, хто вагається. Бо урятувати тих, хто вагається, можна не балачками, не тим, що ми будемо панькатись та умовляти їх. Не цим ми врятуємо людей, а тим, що ми будемо їх немилосердно i по-ленiнському бити. Врятуємо – будь ласка, приходьте. Не врятуємо – йдiть, куди очi дивляться”374.

[374. «Бiльшовик України», 1928, №6, с.16.]

... Випливе – значить, вiдьма, потоне – значить, праведна душа. Так в епоху середньовiччя визначали партiйнiсть, чи то пак правовiрнiсть, “єретикiв”. Чи треба ще виразнiшого заклику до антиукраїнського погрому, та ще й нахабно прикритого iм’ям Ленiна! Бєлiнський писав, що руський мужик iконами горщики накриває. Як бачимо, iм’ям Ленiна вже тодi умiли приховувати i виправдовувати будь-який злочин i будь-яку пiдлiсть.

Замiсть того, щоб зчинити тривогу, апелювати до мас i з їхньою допомогою зупинити оскаженiлих шовiнiстiв i неоколонiзаторiв, українськi дiячi безпорадно розводили руками. В.Затонський намагався навiть виправдати цей полiтичний бандитизм посиланням на дiалектику: “Україну радянську, – писав вiн, – будувалося в значнiй мiрi людьми, що навiть мови української не знали. Така дiалектика iсторiї”375. Ця “дiалектика” роздушила пiзнiше самого Затонського (не врятувало й те, що дружина його була єврейка), а заодно з ним i М.Скрипника, В.Чубаря, С.Косiора, Г.Петровського, В.Приймака, Ю.Коцюбинського, Антонова (того самого, що повинен був називатися “просто Овсiєнком”), Кропив’янського, Федька i багатьох iнших ошуканих i пiдло зраджених українських патрiотiв, на заслiпленнi i надмiрнiй довiрливостi яких росiйсько-єврейська влада знову в’їхала на Україну.

[375. Газ. «Комунiст», 16 червня 1926.]

Характеризуючи полiтику монгольських завойовникiв на Русi, Маркс зазначав, що зони прагнули “масовими убивствами розрiдити населення, яке могло б повстати в них у тилу”376. Здiйснюючи полiтику “розрiджування” українцiв, аби вони не спромоглися на “новий 17-й рiк”, людей на Українi мордували не сотнями i тисячами, а мiльйонами. Як зазначається в “Нарисах iсторiї КП України”, у ходi колективiзацiї в республiцi знищено близько 200 тисяч т.зв. куркульських господарств, майно яких було конфiсковане, а людей “виселено в iншi райони країни”377. Разом з членами сiмей з України було депортовано на вiчне поселення i муки в Сибiр один мiльйон українцiв.

[376. К.Маркс. Викриття дипломатичної iсторiї XVIII столiття (машинопис зберiгається у вiддiлi рукописiв Публ. бiблiотеки АН УРСР у Києвi).]

[377. Нариси iсторiї КП України, К.,1961, с.388.]

Тим часом навiть татаро-турецькi орди протягом перших п’ятдесяти рокiв XVII ст., тобто в найгiршу пору нашої iсторiї, спромоглися захопити в полон менше, нiж 200 тисяч українцiв378.

[378. Рад. енциклопедiя iсторiї України, т.I, с.514. 1920р.]

Пiдiрване i зруйноване таким чином сiльське господарство було причиною масового голоду на Українi, який у 1933р. забрав у могилу, за деякими даними, 9 мiльйонiв жертв. Опухлi з голоду, виснаженi люди, мов тiнi, блукали вулицями сiл i мiст, шукаючи порятунку. Не знайшовши, падали, знесиленi, просто неба, тихо конали пiд парканами, на шляхах i залiзницях. Трупи померлих лежали тижнями, i їх нiкому було поховати. В окремих мiсцевостях спостерiгалося людоїдство.

А в цей час у магазинах торгсiну за золото продавали хлiб та iншi продукти i в ресторанах за ширмами витанцьовували голi проститутки, наспiвуючи: “Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек”. Замiсть того, щоб звернутися до мiжнародної солiдарностi i подати Українi допомогу (як це було пiд час голоду в Росiї), з неї й далi “викачували” хлiбоздачу i душили народ полiтичними репресiями. У груднi 1933р. пiд керiвництвом секретаря Iнтернацiоналу Йосипа Ароновича П’ятницького зiбрався XIII пленум Виконкому Комiнтерну. З трибуни пленуму лунали слова: “24 января 1933 г. Центральный комитет ВКП(б) принял историческое решение об укреплении руководства ЦК КП(б)У и решающих областей Украины. Это решение, посылка на Украину секретаря ЦК ВКП(б) т.Постышева, посылка незадолго до этого одного из наших самых выдающихся (!) работников в области сельского хозяйства т.Хатаевича, возвращение на Украину в качестве председателя ГПУ т.Балицкого, многие годы специализировавшегося на борьбе с украинской контрреволюцией, боевая мобилизация большевиков Украины и прежде всего конкретное повседневное руководство ЦК ВКП(б) и т.Сталина, громадная помощь, оказанная Украине ЦК ВКП(б) и союзным правительством, привели к тому, что в течение каких-нибудь 9-10 месяцев положение на Украине существеннейшим образом улучшилось. План хлебосдачи в 1933 г. выполнен досрочно – 6 ноября. Так рано Украина его еще никогда не выполняла”379.

[379. XIII пленум ИККИ. Стенограф. отчет, М., 1934, с.112.]

Україна конала з голоду, а з неї, як за Шевченком, знiмали останню латану свитину, притому “досрочно”. Не дивно, що офiцiйнi джерела i досi бояться торкатися цiєї теми. П.Ю.Шелест у своїй книжцi глухо згадує: “Особливо тяжке становище склалося з продовольством у 1933 роцi”380. I тiльки. Тим часом керiвництво КПРС давно зобов’язане дати свiтовi звiт про жертви цiєї “громадної помощi”.

[380. П.Ю.Шелест. Україно наша Радянська, К.,1970, с.60.]

У пору тяжкого нацiонального лиха, нечуваного за всю попередню iсторiю України, поет Леонiд Первомайський (Iлля Шльомович Гуревич) видає книжечку “Зброя”, в якiй слiдом за Кагановичем виголошує погромницькi гасла проти українського народу. Почуваючись речником “осназiвцiв” (частин особливого призначення, тобто карних вiйськ ДПУ), до якого “смiялися чекiсти”, вiн погрожував українцям:

Я знаю вашу природу – в млоснiй хуторськiй ночi
Вас вистругали столипiнцi з куркульками на печi.
А потiм ви виростали й вертали в свiй темний кут,
Закiнчивши комерчеське та агроветiнститут.
А потiм ви пiд Трипiллям вбивали моїх братiв...
Та ми таки надавали вам повну пельку чортiв!..
Ми знаєм, чого ми хочемо. Осназiвський наш загiн.

(“Лист iз Києва”)

У цих рядках стiльки лютої ненавистi i зневаги до українцiв, що вистачило б отруїти все населення краю аж до немовлят у колисках. Звичайно, сам по собi цей вiрш не вартий уваги. Але факт його появи свiдчить про нестримний розгул чорносотенних настроїв на Українi, про гнiтючу полiтичну атмосферу тих рокiв, коли навiть такi мужнi люди, як Скрипник або Хвильовий, не витримували цькування i пускали собi кулю в лоба. У цьому вiршi прозирає хижий оскал переляканого мiщанина, якому до рук трапила жертва. Вiн з усiх сил душить її за горло i кричить тим голоснiше, чим бiльший страх за неминучу розплату охоплює його самого. Трагедiя Первомайського i подiбних до нього в тому, що вони од євреїв вiдiйшли (принаймнi формально), а до українцiв “не пристали”. У кожнiй такiй людинi все життя б’ється єврей з українцем i не може перемогти. Це є причиною великих душевних мук. У.Л.Первомайського, безумовно, великий талант. Але в нього не вистачило нi полiтичної мудростi, нi громадянської мужностi, щоб стати українським Гейне...

Пiд закличними гаслами сiонiстських терористiв, трубадурiв сталiнiзму, пройшов по Українi кривавий 1937 рiк. Тепер ми визнаємо з байдужим жалем, що тодi особливо далися взнаки безпiдставнi репресiї, внаслiдок яких багато досвiдчених партiйних, радянських, вiйськових дiячiв та iнших кадрiв було заплямовано i репресовано. Багато безневинно постраждало не тiльки українцiв, а й росiян i самих євреїв: Д.Гофштейн, Д.Бергельсон, I.Фефер, Л.Квiтко, М.Кольцов, П.Маркiш та iн. Але це тiльки зайвий раз пiдтверджує мудрiсть слiв К.Маркса про те, що не може бути вiльним народ, який пригнiчує iнших.

Уже пiсля вiйни, коли вдруге на чолi ЦК КП України став Каганович, над українською iнтелiгенцiєю, за словами М.С.Хрущова, готувалася нова розправа по звинуваченню в нацiоналiзмi. Вона не тiльки готувалася, а здiйснювалася повним ходом пiд загальний плач i лемент захiдноукраїнського населення, яке за пiдтримку визвольного руху С.Бандери спочатку утюжили танками, а потiм ешелонами вивозили до Сибiру. Назустрiч транспортам з України мчали состави з євреями та росiянами, якi на поклик Кагановича збиралися в розрiдженi таким чином українськi мiста.

У Франка єврей-капiталiст Герман Гольдкремер говорить на адресу українцiв, яким доводиться зазнавати безкiнечних страждань: “Так дурням i треба”. Єврейська елiта, що почувалася на Українi паном становища, не раз подумки i вголос повторювала цi слова. Вона могла робити це безкарно. У Києвi i Москвi, в урядi i в ЦК ВКП, у Комiнтернi i в зарубiжних партiях – всюди сидiли їхнi люди. Якщо не вистачало безпосередньо єврейського представництва, при потребi використовувався авторитет дiячiв, у кого дружини були єврейки: Калiнiна, Молотова, Ворошилова, Луначарського, Мануїльського, Затонського, Димитрова...

Щоб надати собi бiльшої ваги в очах “простого” люду, перед вiйною пустили поголоску, нiбито Сталiн мав собi за дружину дочку Кагановича. Як тепер Ленiна видають за єврея, а дружину Брежнєва – за єврейку. Спробуй було пiсля цього що-небудь сказати євреєвi насупротив. Одразу ж ДПУ, в’язниця, а далi Сибiр, де навiчно зникають усi i всякi слiди.

Пiд ту пору умов для виникнення українсько-єврейських конфлiктних ситуацiй було бiльше, нiж досить, i не останньою мiрою вони випливали з нацiонального характеру євреїв. Тут доречно в цьому зв’язку навести слова Бакунiна, якими вiн характеризував Маркса. Несправедливi щодо особи самого Маркса, вони, проте, дуже влучно малюють нацiональний тип єврея, такий принаймнi, яким вiн уявлявся Бакунiну.

“За походженням пан Маркс – єврей. Вiн поєднує в собi, можна сказати, всi позитивнi риси i всi недолiки цiєї здiбної породи. “Нервовий”, як каже дехто, до боягузтва, нетерпимий i абсолютний, як Iєгова, Господь Бог його предкiв, i, як вiн, мстивий до безумства. Немає такої брехнi, наклепу, якого б вiн не був здатний звести на кожного, хто мав нещастя викликати його ревнiсть або, що все одно, його ненависть. I вiн не зупиняється перед найбiльш мерзенною iнтригою, якщо тiльки, на його думку, – а втiм, здебiльшого помилкову, – ця iнтрига може придатися до посилення його становища, його впливу або до поширення його сили. Щодо цього вiн цiлком “полiтична людина”381.

[381. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.18. с.582.]

До рис, вдало пiдмiчених у євреїв Бакунiним, треба додати такi якостi, як зарозумiлiсть, розв’язнiсть i нахабство. Вiтте, якого не можна запiдозрити в антипатiях до євреїв, у всiх трьох томах своїх спогадiв характеризує їх не iнакше, як нахаб, зарозумiлих iнтриганiв. Про начальника станцiї Балта Ф.Штерна вiн пише: “Он имел единственный недостаток, свойственный его расе, – нахальство”382. Залiзничного магната Блiоха атестує так: “Блиох был человек по природе неглупый, в высшей степени образованный и талантливый, но с недостатками, так сильно присущими большинству евреев, а именно со способностью зазнаваться и с большой долей нахальства”383. Великий князь Олександр Михайлович, за характеристикою Вiтте, – “воплощенный интриган”384. Видавець “Биржевых Ведомостей” Проппер – “нахал”. На адресу росiйської преси перiоду 1905р. Вiтте висловився: “Вся полуеврейская пресса, типичным представителем которой являлся Проппер, вообразила, что теперь власть в их руках, а потому самозабвенно нахальничала”385.

[382. С.Ю.Витте. Восп., т.1, с.88.]

[383. Там само, с.119.]

[384. Там само, т.2, с.22, 229; т.3, с.66.]

[385. Там само, т.3, с.63.]

I ось люди з такими милими якостями беруть владу у свої руки. Самовпевненi i нахабнi, мстивi i ненависливi єврейськi iнтригани засiдали за кожним бодай хоч трохи значним начальницьким столом. Перед лицем цих партiйних божкiв рядовий українець, а особливо той, хто вiдчував себе “вiдповiдальним” за 1917 рiк, за спробу вирватися з-пiд влади Росiї, мовчки, мов вiл, реми?ав свою думу i похмуро мовчав. Його карали й за це: мовляв, приховує правду, носить камiнь за пазухою...

“Вузькiсть життєвих умов, – казав Енгельс, – породжує вузькiсть кругозору”386. Пригнiченi репресiями i терором, роз’єднанi зрадою i намовами, українцi ледве могли здобутися на пасивний самозахист. Однi виїздили в Росiю, щоб там “загубитися” в загальнiй масi людей i стати недоступними для своїх гонителiв. Так опинилися у добровiльному вигнаннi великий Довженко, теоретик космонавтики Ю.Кондратюк, композитор Синиця i багато iнших видатних умiв України. Iншi одружувалися на єврейках або росiянках i таким чином здобували собi патент на “лояльнiсть”. Третi вiдхрещувалися вiд полiтики i самi вiд себе, зрiкалися мови, нацiональностi, навiть свої прiзвища перекручували на iнший лад. (Скiльки столiть триває ця наруга над великим народом!)

[386. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.35, с.209.]

Насильство, залякування i страх робили своє: отруювали свiдомiсть людей, присипляли їхню совiсть i волю, руйнували в людинi все людське, пригнiчували її активнi сили i робили нездатною боротися за збереження своєї гiдностi i нацiональної честi. Рiвень нацiональної свiдомостi на Українi упав нижче “умовного нуля”. Такi страшнi наслiдки цього єврейсько-росiйського панування.

Євреї святкували перемогу. До їхнiх послуг були першi мiсця в життi, кращi посади по службi, зручнiшi й просторiшi квартири в аристократичних кварталах мiст, пiльговi курорти, санаторiї, лiкарнi i всi можливi блага навiть такої азiатської цивiлiзацiї, як наша. I все це вважалося нормальним, так би мовити, особливим варiантом пролетарського iнтернацiоналiзму.

Так тривало б, можливо, досить довго, якби не подiї другої свiтової вiйни, якi активiзували iнтерес до євреїв у всьому свiтi.

В СРСР спробували також глянути на них без рожевих окулярiв. Глянули i вжахнулись: пiд рядюжкою фальшивого iнтернацiоналiзму лежав той самий єврейчик-пройдисвiт, по сутi злодiй i грошолюб, якого висмiяв ще Карл Маркс. Початок цього прозрiння пов’язаний з iм’ям секретаря ЦК ВКП(б) Олександра Сергiйовича Щербакова. Звичайно, вiн дiяв не без вiдома Сталiна, симпатiї якого, як свiдчить його дочка Свiтлана, були не на боцi євреїв.

Якось у роки вiйни розгнiваний Щербаков приїхав у московську редакцiю газети “Красная звезда”. Коли зiбрався весь колектив, що складався, звичайно, з євреїв, вiн вичитав їм, кому що належало, далi грюкнув кулаком по столу i на додачу пообiцяв: “Я цю синагогу розжену!..”

Обiцяного довго ждати не довелося. Але головне полягало не в скороченнi штатiв редакцiї чи замiнi поганих працiвникiв, яких чекала посилка у низову пресу. Йшлося про щось набагато важливiше: про змiну в ставленнi до євреїв взагалi, про крутий поворот у полiтицi партiї i держави, i на це дуже виразно натякало оте зловiсне слово “синагога”. Щоб мати вiльними руки при розв’язаннi такого складного питання, а заодно позбавити впливових радянських євреїв можливостi апелювати до зарубiжної громадськостi, в 1934р. передбачливо був розпущений Комiнтерн. Тим бiльше що стараннями комунiстiв-сiонiстiв вiн, по сутi, був перетворений зi штабу революцiйних дiй на своєрiдну мiжнародну “синагогу”. Звичайно, були й iншi причини розпуску Комiнтерну, але названа не була останньою.

Подув нового вiтру дiйшов у найдальшi закутки країни i змусив багатьох по-новому глянути на євреїв. Отже, не такi вже вони святi та божi, не такi правовiрнi марксисти i не такi всесильнi, за яких себе видавати. До того ж вони ще й антипатрiоти: свою роль вiдiграв судовий процес над євреями-лiкарями, звинуваченими в дiйсному чи приписуваному їм отруюваннi видатних дiячiв Союзу. Словом, почалася своєрiдна “переоцiнка цiнностей”.

Боротьба з космополiтизмом, розпочата одразу ж пiсля вiйни, остаточно розвiнчала пристосуванцiв i любителiв поживитися за чужий рахунок. Кульмiнацiєю цiєї боротьби на Українi був розширений пленум Спiлки письменникiв, що вiдбувався з 28 лютого по 1 березня 1949р. в будинку Київського фiлiалу музею Ленiна. Ось лише деякi висловлювання окремих письменникiв.

М.Бажан: “Цi космополiтствуючi сноби жили на нашiй землi, користувалися всiм – i платили зненавистю, презирством, зневагою”.

О.Корнiйчук: “Космополiти пiдкопуються пiд наш патрiотизм: вони твердять, що в епоху атомної бомби немає, мовляв, мiсця нацiональним рамкам”.

О.Гончар: “Їх симпатiї там, їх антипатiї ми завжди вiдчували на собi. Безграмотний Санов, якого хотiли зробити прапором української критики, засуджував можливiсть писати українською мовою i думати нею”.

П.Тичина: “Що ж це за дiло, коли на 32-му роцi революцiї доводиться пролетарське мистецтво захищати од них?”

М.Руденко: “Обвинувачення в космополiтизмi – це обвинувачення в зрадi народу”.

С.Скляренко: “За роботою Пленуму стежить вся Україна. В цьому залi з нами тут партiя i весь народ”.

З безмежного моря фактiв, що їх називали оратори, викриваючи кричущi зловживання євреїв, наведемо лише один. Про нього розповiв О.Михалевич. Вiн повiдомив, що за роки радянської влади Київська консерваторiя пiдготувала 76 аспiрантiв-музикознавцiв. З них 70 були за нацiональнiстю євреї i лише 6 – українцi. Так створювався ще один мiф про “винятковiсть” єврейського генiя, в даному разi про їхню надзвичайну музичну обдарованiсть i музичну “бездарнiсть” українцiв, вiдомих, проте, всьому свiтовi як один iз найбiльш музикальних i спiвучих народiв. Кожний мiг себе запитати: чому таке могло статися? Вiдповiдь лежала на поверхнi: всюди в апаратi влади сидiли євреї, якi робили так, як було вигiдно їм, євреям.

У ЦК, звiдки в усi артерiї нацiонального життя українцiв iшли керiвнi директиви, сидiв україножер Каганович. Преса, що пропагувала й роздмухувала це україножерство, перебувала прямо чи посередньо в руках євреїв. Л.Троскунов керував газетою “Правда Украины”, а потiм агентством РАТАУ, Л.Паламарчук (дружина єврейка) – газетою “Радянська Україна”. Санов i Буркатов – “Лiтературною газетою”. Видавництва, що друкували книги в дусi полiтики Кагановича, також очолювали євреї: видавництво АН УРСР – Зав’ялов, “Радянський письменник” – Розумовський, “Молодь” – Дiнкевич i т.д. На чолi журналу “Комунiст України” i тепер стоїть запеклий сiонiст i україножер Терлецький. Довгi роки до цього вiн був вiдповiдальним секретарем Головної Редакцiї УРЕ i давав дефiнiцiї “нацiоналiстiв” кращим представникам української культури i науки.

А помножте факт, наведений Михалевичем, на всi iншi дiлянки життя, i ми побачимо всю глибину ворожої iнтересам українського народу дiяльностi євреїв тiльки в пiслявоєннi роки. Але мiф, створений євреями навколо своєї нiбито безкорисливостi i свого лжеiнтернацiоналiзму, розвiнчано. Трухлява стiна впала, здiйнявши хмару куряви.

В основi iдеологiчної боротьби тих рокiв лежали, звичайно, не нацiональнi iнтереси українцiв (радянська полiтична термiнологiя не знає навiть такого вислову або ж ототожнює його з нацiоналiзмом). На перший план виразно проступали матерiальнi iнтереси нової росiйської бюрократiї, яка зросла чисельно i потребувала теплих мiсць, належних їй “по праву” старшинства. Здобути ж цi мiсця можна було не iнакше, як витiснивши євреїв. Це була цiла революцiя, але революцiя особлива, в нiй велася боротьба верхiв за владу над низами. Росiйський бюрократ, сп’янiлий вiд сталiнського тосту “за великий росiйський народ”, грубо штовхав єврейського бюрократа, мовлячи: посунься або йди геть! Єврейський бюрократ, хоч i зарозумiвся за роки тривалого панування i, отже, трохи пiдупав на силi, не хотiв, проте, нi посуватися, нi, тим бiльше, знiмати “теплi валянки” i йти геть. Тодi гукнули нацiоналiв, аби вони допомогли росiйському “братовi” з ногами влiзти в правлячу бричку. Звичайно, не даром, деякi мiсця дiсталися й особливо спритним нацiоналам.

Боротьба з космополiтизмом, а по сутi з антипатрiотизмом i зловживаннями євреїв, якi стали набирати загрозливих розмiрiв, проникла в усi органи державного i партiйного апарату, охоплювала все ширшi сфери життя. Вiд євреїв, якi себе скомпрометували, почали поступово розчищати органи держбезпеки, суду i прокуратури. З їхнiх рук частково перебрали пресу й iншi джерела масової iнформацiї. Пiд рiзними приводами довелося усунути деяких запiдозрених євреїв вiд керiвництва особливо важливими дiлянками господарства, науки, культури й лiтератури. Внаслiдок цього стало можливим пiддати гласностi численнi шахрайства євреїв, що довгий час замовчувалися i все їм минало. День при днi преса роками повiдомляла про зловживання службовим становищем, про практику взаємного вихваляння й протегування, про крадiжки, спекуляцiї, комбiнацiї нечуваних масштабiв з iноземною валютою, про нелегальне iснування з метою наживи приватних артiлей i цiлих пiдприємств. Це була якась вакханалiя злочинiв.

Численнi факти створювали цiлiсну картину огидного морального обличчя скандально великої частини радянського єврейства. Злякавшись цiєї убивчої картини i не без тиску внутрiшнiх i зовнiшнiх сiонiстських сил, влада припинила цю безумовно корисну роботу. Щоб врятувати “лице” злочинцiв i вiдвернути вiд них увагу громадськостi, сiонiстськi кола й досi кричать про переслiдування й дискримiнацiю євреїв в СРСР.

Але повернiмося до “стiни”, що нiби впала. Курява розвiялася. Що ж вiдкрилося здивованим очам? Стiну, справдi, добре захитано, але її пiдфарбовано в нацiонально-українськi кольори i вона стоїть далi. Проiлюструємо це на конкретному прикладi.

Протягом п’ятнадцяти пiслясталiнських рокiв, з 1954-го до 1969-го, на посту голови Президiї Верховної Ради УРСР перебував зросiйщений українець Д.С.Коротченко. Керiвний склад апарату Президiї, цього “колективного президента”, мав таку нацiональну фiзiономiю.

Обидва помiчники Коротченка – Юркевич i Кожема – євреї. Останнiй у цiй ролi пробув протягом усiх 15 рокiв. Юркевич, правда, через якийсь час змушений був залишити працю, бо при об’їздах з Коротченком сiльських мiсцевостей, де доводилось iнодi оглядати тваринницькi ферми, дуже часто затуляв собi хусточкою носа. На чолi юридичного та адмiнгоспвiддiлiв стояли також євреї – вiдповiдно Бурчак i Лукашевич. Вiддiл нагород очолювала Нужненко, чоловiк якої – єврей Шлефман. А заступник начальника секретарiату – Валетчик, дружина якого єврейка Гольдман. У секретаря Президiї Зленка дружина також єврейського походження. Лише вiддiлом постiйних комiсiй керував українець Доленко, але i в його вiддiлi було кiлька замаскованих iудеїв. До всього того син Коротченка, Василь, одружений на єврейцi.

Чи можна вважати апарат української Верховної Ради українським? Звичайно, нi. Українська тут лише вивiска. Аналогiчне становище у величезному апаратi Ради Мiнiстрiв i Держплану УРСР, у численних мiнiстерських та iнших вiдомчих канцелярiях. Лише в ЦК КПУ вдалося трохи потiснити євреїв, але їхнi мiсця одразу ж окупували росiяни. I не просто росiяни, а, як правило, русифiкатори i шовiнiсти. Коли декому з таких росiян П.Ю. Шелест, тодiшнiй перший секретар ЦК, зауважив, що, працюючи на Українi, можна було б i розмовляти по-українському, вони з погордою вiдповiли: “А мы говорим на языке великого Ленина”. Шелест нагадав, що саме Ленiн i вимагав вiд комунiстiв, якi працюють на Українi, знати i розмовляти українською мовою, а не вiдтирати її на другий план. Тодi на нього посипалися доноси у Москву. Як бачимо, давнiй заклик Ленiна “перелицьовуватись на український лад” – єдиний iз його “заповiтiв”, якого свято дотримуються на Українi.

Незважаючи на свiй бюрократичний, верхiвковий характер, ця “кабiнетна” революцiя має безумовно позитивне значення. По-перше, вона привела в апарат управлiння на Українi певний вiдсоток нацiонального елементу. Досить сказати, що тодi як протягом 35 рокiв першими секретарями ЦК КПУ були тiльки (без єдиного винятку!) євреї або росiяни, то з 1953р. на цей пост почали призначати українцiв. Першим таким секретарем-українцем виявився невдаха О.I.Кириченко. На деяких iнших вiдповiдальних посадах, на яких доти сидiли євреї, опинилися також українцi. Правда, переважну бiльшiсть цих українцiв так само не можна було уявити собi представниками українського народу, як i замiнених ними євреїв. Це годованцi i ставленики не України, а росiйського шовiнiзму. Який, примiром, представник українського робiтничого класу з колишнього iнженера “Ленiнської кузнi” М.С.Синицi? Вiн був спочатку першим секретарем Київського мiськкому партiї. Пiсля того, як разом з головою мiськради Давидовим вiн збудував собi за державний рахунок п’ятиповерховий особняк, його “пересадили” на профспiлки. Пiсля чергового скандалу його нав’язали першим секретарем Одеського обкому, а тепер ця людина виступає в ролi мiнiстра рiчкового пароплавства України. Подiбнi синицi не можуть дбати про нацiональну честь та iнтереси народу уже тому, що самi вони позбавленi не тiльки нацiональної честi, а й елементарної людської гiдностi. Але наявнiсть при владi представникiв корiнного населення вселяє вiру в можливiсть рано чи пiзно поставити на чолi України людей, цiлком гiдних її довiр’я.

Пiдступнi вороги нашi можуть дурити довiрливих людей: мовляв, “какая разница”, нацiональнi чи не нацiональнi кадри! Це тема спецiальної i дуже важливої розмови. Тут же ми в кiлькох рядках спробуємо показати ту рiзницю, якої нiбито немає.

Жовтнева революцiя почалася у Петроградi – ненависному гнiздi росiйського царизму й колонiалiзму. Здавалося б, революцiйнi маси повиннi були роздерти його на клаптi. Тим часом навiть у Зимовому палацi не вибито й шибки, а зi стiн московського Кремля не випало й цеглини. Навiть монументи царям-катам оголошено пам’ятниками мистецтва. Росiянам, бачите, шкода: все-таки воно своє, рiдне, хай лишається для iсторiї. Як охоронна грамота, воно i в наступнi часи буде викликати страх до сили, з допомогою якої на кровi i кiстках поневолених народiв будувалася велич росiян.

Зате на Українi в роки вiйни i миру вони понищили всi українськi нацiональнi святинi або покрали їх i поховали в коморах та запасниках музеїв. А чому б i не знищити або не покрасти? Адже воно не їхнє, воно чуже!..

Чим керувалися секретар ЦК КПУ росiянин Постишев, його дружина єврейка Постоловська (тодi секретар Київського мiськкому партiї) та начальник Укрбуду єврей Меламуд, що дали згоду висадити в повiтря найстарiший пам’ятник української архiтектури – Михайлiвський Золотоверхий монастир? Тим, чим керувалася вiйськова влада, з наказу якої в 1941р. висаджено в повiтря унiкальний Успенський собор Києво-Печерської лаври або коли та сама вiйськова влада домагалася в 1965р. знесення гордостi всеслов’янської цивiлiзацiї – будинку Київської академiї на Подолi. Всi вони керувалися одним: воно не наше, воно чуже. Що менше матимуть українцi таких пам’ятникiв i споруд, то швидше забудуть, хто вони, тим покiрнiше схилять голови перед будь-яким Постишевим, Меламудом або iншим зайдою. Ось чому, крiм усього iншого, українцi, якщо ми дорожимо власною свободою, повиннi мати свої, нацiональнi кадри, якi б розумiли iнтереси нацiї i умiли їх обстоювати i боронити. Київську академiю врятовано для народу, для людства, для iсторiї завдяки втручанню громадськостi i особисто В.В.Щербицького, тодiшнього голови уряду України.

По-друге, i це, можливо, найголовнiше: в ходi подiй несмiлий, затурканий переслiдуваннями українець навчається досвiду полiтичної боротьби, пробує свої сили, пiзнає смак не тiльки вiчних поразок, а й деяких перемог. Однiєю з причин нацiональної трагедiї українцiв досi була їхня апатiя, вiдраза до полiтики. На вiдмiну вiд єврея з його пристрастю до полiтиканства, українець, навпаки, мiг встромити носа в купу гною i весь вiк безпечно продовбатися на своїй грядцi. Тiльки тодi, коли йому дуже дошкуляло, вiн пiдводив голову i починав цiкавитися, звiдки i чому його пече. Його “полiтика” виливалася тодi в козаччину XVI-XVII столiть, у гайдамаччину XVIII ст. або в отаманщину XX ст. Тобто – в стихiйний, неорганiзований бунт, який неминуче зазнавав поразки. Але тепер українцi дедалi бiльше переконуються, що самої голої сили не досить. Хитрiсть, органiзацiя, розум потрiбнi, потрiбне вмiння вести полiтику. Подiї останнiх рокiв показують, що українець з об’єкта полiтики намагається стати суб’єктом полiтики, її реальною i вiдчутною силою. Українець стає рiшучий i смiливий. А це вже добра ознака.

Верхiвкова революцiя триває. Щоб уповiльнити її розвиток, зацiкавленi в цьому сили сiють отруйнi чутки про “активiзацiю” українського нацiоналiзму, залякують “небезпекою” виходу України з Союзу тощо. Але цим провокацiям не спинити невблаганної ходи життя. В неї втягуються все новi верстви людей, якi – вiримо! – керуватимуться у своїх дiях не покликом власного шлунка, а високими iнтересами українського народу. Цього саме i вимагає свята справа рiвностi народiв – єдиної надiйної запоруки їхньої незалежностi i справжньої, а не паперової дружби.

6

Наприкiнцi минулого сторiччя, в 1895р., на книжковому ринку Вiдня з’явилася брошура пiд назвою “Єврейська держава”. У цiй брошурi говорилося про майбутнє євреїв, про необхiднiсть створення єврейської держави як єдиної умови їхнього нацiонального порятунку.

Автор брошури Теодор Герцль – син мiсцевого купця, австрiйський журналiст, один iз редакторiв лiберальної вiденської газети “Нойє фрайє прессе”. (На сторiнках цiєї газети дуже часто виступали галицькi та буковинськi дiячi в оборонi прав українського народу). Справжнє прiзвище Герцля – Венiамiн Зев. Вiн зрiкся свого єврейського iменi i походження, асимiлювався, тобто тимчасово “розчинився”, у середовищi австро-угорської буржуазiї i прийняв iм’я Герцля. Вiн, кажуть, не знав iсторiї народу, полiтичним вождем якого збирався стати, йому нiбито була далека i єврейська мова, якою вiн не мiг нi читати, нi писати, нi говорити. Це, проте, не перешкодило йому очолити рух, який оформився на Першому конгресi сiонiстiв у Базелi (Швейцарiя) в 1897р.

Уже зазначалося, що задовго до Герцля основоположнi iдеї сiонiзму були сформульованi дiячами українського єврейства – одеситом Л.Пiнцкером у його брошурi “Самоемансипацiя” та у висловлюваннях київського лiкаря М.Е.Мандельштама про потребу для єврейського народу “власного грунту”, власного кутка. Але Герцль зробив це грунтовнiше, а головне – вiд слiв перейшов до дiла, давши теорiї силу органiзацiї. З моменту виникнення руху сiонiстам вдалося посiсти панiвне становище серед єврейства, i тепер вони, з огляду на особливе становище євреїв у сучасному свiтi, становлять серйозний фактор мiжнародної полiтики, iгнорувати який не тiльки неможливо, а й небезпечно. Газета “Правда” писала: “Можно со всей определенностью утверждать, что сионизм в настоящее время выступает как одна из самых активных и действенных антисоветских и антикоммунистических сил, состоящих на службе империализма”387.

[387. «Правда», 18 декабря 1971.]

Довгий час сiонiзм лишався в тiнi, даючи змогу вiд iменi єврейства дiяти бундiвцям, соцiал-демократам, марксистам-ленiнцям на сiонiстськiй заквасцi. Щоб тi не забиралися надто “влiво”, було створено ряд псевдонаукових теорiй i фiлософських доктрин, у пiдгрунтi яких лежать реакцiйнi iдеї єврейського шовiнiзму й iудаїзму. Цi теоретичнi догми мали вiдiгравати роль обмежувальних знакiв для не в мiру гарячих голiв i водночас виконувати функцiю маякiв, на якi можна було б орiєнтуватися в бурхливому морi полiтичних подiй. Так виникли концепцiї про богообранiсть i месiанiзм євреїв, про їхню особливу долю i покликання в свiтi, про одвiчну єднiсть, безкласовiсть, природний iнтернацiоналiзм євреїв.

Арон Лiберман (вiн же Артур Фрiмен), якого вважають родоначальником соцiалiстичної лiтератури i революцiйного руху серед євреїв Росiї, говорив: “Народ пророков является исконным носителем великого идеала социальной справедливости и грядущего братства и равенства людей”388. Даючи нарис розвитку соцiалiзму до Маркса i Лассаля, вiн намагався довести, що основи соцiалiстичного вчення наявнi уже в Бiблiї.

[388. История евр. печати в России, с.215.]

В основi цих концепцiй захована iдея єврейського панування над свiтом, iдея гегемонiзму, для здiйснення якої так багато попрацювали радянськi євреї ще з перших днiв Жовтневої революцiї.

Опинившись на чолi такої великої країни, як Росiя, вони, треба вiддати їм належне, не заспокоїлися “на досягнутому”, а продовжували розвивати свiй наступ далi. Лозунги “Дайош Варшаву”, “Дайош Європу”, “Да здравствует Мировая Революция”, про якi сучасне поколiння знає з iсторичної лiтератури, – лише вiдгомiн тiєї епохи. Iдея Свiтової Комунiї приваблювала тодi багатьох, хоч кожний вкладав у неї свiй змiст. Для одних це було жадане царство свободи, для iнших – свобода царствувати... Комунiя в цьому другому її значеннi особливо приваблювала спритних синiв Iзраїлю, i вони, осiдлавши революцiйну ситуацiю, з усiх сил греблися до влади.

Важливим знаряддям їхнього проникнення в iншi країни були мiжнароднi робiтничi органiзацiї, якi перебували пiд повним контролем євреїв. Досить сказати, що Генеральним Секретарем Соцiалiстичного робiтничого Iнтернацiоналу (виник внаслiдок еволюцiї партiй 2-го Iнтернацiоналу) був австрiйський єврей Фрiдрiх Адлер, а Головою Комунiстичного Iнтернацiоналу – штрейкбрехер Жовтня, запеклий троцькiст i лютий ворог незалежностi України єврей Зiнов’єв (Радомисльський). Вiдмiннiсть у полiтичнiй програмi цих органiзацiй не значила, що рiзними були життєвi цiлi їхнiх керiвникiв. В iнтересах досягнення поставленої мети євреї, як нiхто, вмiють мiняти свої переконання i партiї, “нацiональнiсть” i громадянство.

Недавно померлий московський публiцист, фейлетонiст “Правды”, Давид Заславський народився i зрiс на Українi, закiнчив юридичний факультет Київського унiверситету, але громадську дiяльнiсть почав у Петроградi як бундiвець i меншовик. У 1917р. на сторiнках меншовицьких органiв, цих “подлых”, за словами Ленiна, газет, велася проти бiльшовикiв “грязная кампания клеветы грязных господ Заславских”389. У 1918р. пiд час гетьманства Скоропадського Заславський переїхав на Україну i працював у газетi “Киевская мысль”. Бiльшовицька “Правда” з цього приводу писала: “В Киеве вся черная дрянь из Москвы и Петрограда – спекулянты, литераторы-“социалисты”, удравшие из России и очень храбрые там. В “Киевской мысли” “знатоком” Советской России выступает Д.Заславский, который, конечно, не жалеет красок...”390. Пiсля повалення УНР Заславський у 1919р. втiк до Москви. Тут вiн швиденько перефарбувався, “визнав” свої помилки i зi сторiнок “Правды” став вихваляти бiльшовикiв i лаяти українцiв.

[389. В.И.Ленин. Соч., т.25, с.108, 238.]

[390. «Правда», 19 октября 1918.]

Польський єврей Лео Йогiхес (вiн же Ян Тишко, чоловiк Рози Люксембург) був у рiзний час членом ЦК соцiал-демократiї Королiвства Польського i Литви, членом ЦК Росiйської СДРП, членом ЦК КП Нiмеччини i навiть секретарем ЦК КПН. В.Володарський, родом з Волинi, спочатку брав участь в органiзацiях Бунду, в українськiй робiтничiй партiї “Спiлка”, був меншовиком i з перемогою революцiї став бiльшовиком.

Голова Московського ревтрибуналу Я.О.Берман спецiально їздив до Австро-Угорщини “делать революцию”391 i редагував там орган росiйської групи РКП(б) газету “Будапештская правда”. Iнший комiвояжер революцiї, М.М.Бородiн (Грузенберг), опинився аж у Китаї, де вiн обiймав пост “високого радника” ЦВК Гомiндану. Спочатку бундiвець, потiм росiйський соцiал-демократ, потiм дiяч Американської соцiалiстичної партiї, повернення у 1918р. до Москви, вступ до партiї бiльшовикiв i, нарештi, – мiсiя в Китай, де вiн “горячо взялся за укрепление китайской национально-революционной партии”, – як патетично атестує енциклопедiя дiяльнiсть цього нiчим не примiтного єврея iз бiлоруського мiстечка Яновичi Вiтебської губернiї.

[391. БСЭ, т.5, М., 1927, с.670.]

Дiячами типу Бородiна – Грузенберга повнилися вщерть канцелярiї Комiнтерну та iнших мiжнародних органiзацiй. Третiй Iнтернацiонал створювався не для потреб сiонiзму, а для благородної справи визволення трудящих. I не вина цiєї революцiйної органiзацiї, що її перетворили на своєрiдний фiлiал сiонiстського центру. Секцiї Iнтернацiоналу, особливо в своєму верхiвковому складi, були переважно єврейськими.

Для прикладу можна послатися на Компартiю США. Генеральним секретарем партiї з 1930 по 1944р. був Ерл Браудер (Дiксон), який виявився потiм опортунiстом. Керiвнi пости в партiї довгий час займали Герберт Аптекер, Олександр Бiттельман, Майкл Голд, Джон Гейтс (Iзраїль Регенштрайф), Джозеф Норт, Говард Фаст i iн.

Як делегати “братнiх партiй” єврейськi комерсанти од революцiї систематично обиралися у Москвi на пленуми i конгреси Iнтернацiоналу, звiдки їм, немов iз спостережного пункту, було добре видно становище в рiзних країнах, розстановку полiтичних сил, загальну життєву кон’юнктуру, яку вони потiм використовували у своїх егоїстичних, гегемонiстських цiлях.

На II конгресi Комiнтерну (1920), який прийняв надзвичайно важливi рiшення з нацiонально-колонiального питання, не було чути голосу колонiальних i залежних народiв. Зате дiячi рiзних єврейських органiзацiй всiляко обстоювали права “национальных меньшинств (тобто євреїв) на территориях со смешанным населением (на Украине, в Польше, Белоруссии)”, зокрема їхнє право “на одинаковое влияние на ход государственных дел”392. Розпустивши язик на всю губу, цi дiячi звинувачували один одного у сiонiзмi, спритно маскованому революцiйними фразами. Представник партiї Комунiстичний Бунд Фрумкiна говорила, натякаючи на Поалей Цiон: “Сионисты ведут свою работу во всех странах среди отсталых еврейских рабочих масс, способствуя возникновению в определенных кругах сионистских течений, старающихся за последнее время спрятаться под маской коммунистической фразеологии”393.

[392. Второй конгресс Коминтерна. Ст. отчет. М., с.175.]

[393. Там само, с.168.]

Їй вiдповiв представник партiї Поалей Цiон (робiтничий сiонiзм) Кон-Ебер: “Партия тов.Фрумкиной, Коммунистический Бунд, хочет просто использовать случай, чтобы разогреть свой суп на огне мелочной борьбы партий, которую они хотели бы разжечь на Конгрессе. Тов. Фрумкина, представительница партии, которая еще вчера поддерживала контрреволюционные правительства России, вожди которой. Дан и Либер, считались виднейшими фигурами меньшевистской контрреволюции, утверждает, что мы, представители Поалей Цион, прикрываем нашу деятельность коммунистической завесой”394.

[394. Там само, с.180.]

В цiлому ж, як зазначалось, дебати на конгресi “уклонились в сторону” i “приняли такой оборот, с которым не может согласиться ни один человек, знакомый с нуждами коммунистической национальной политики”395.

[395. Второй конгресс Коминтерна. Ст.отчет. М., с.177.]

Керiвною силою Iнтернацiоналу, офiцiйно визнаною всiма зарубiжними партiями, була делегацiя РКП, до якої, крiм Ленiна, входили схильнi до сiонiзму дiячi – Зiнов’єв, Бухарiн, Троцький, Радек, П’ятницький. Головою Виконкому Комiнтерну, як уже сказано, був Зiнов’єв, який з допомогою своїх пiдручних по апарату Виконкому (Вуйовича, Гуральського та iн.), а також однодумцiв iз зарубiжних партiй розчищав шлях Троцькому до поста Генсека ЦК ВКП(б), водночас насаджував свою диктатуру в Комiнтернi. Пiдтвердженням особливих “заслуг” Зiнов’єва мало служити, зокрема, перейменування колишнього Єлисаветграда у м.Зiнов’євськ, тепер Кiровоград.

Уся документацiя у Виконкомi та листування з секцiями велися головним чином нiмецькою мовою. А всi радянськi євреї, як вiдомо, – “нiмцi”. Це стало тiєю зручною лазiвкою, якою в апарат органiзацiї попролазило безлiч євреїв. Обростанню апарату єврейським шовiнiстичним елементом значною мiрою сприяли секретар Iнтернацiоналу Й.А.П’ятницький, член Президiї ВККI С.I.Гусєв (Драбкiн) i особливо С.I.Гопнер, ця малописьменна людина, яка майже до початку другої свiтової вiйни вiдала тут такою важливою дiлянкою роботи, як агiтацiя й пропаганда.

Сiонiстськiй тактицi пробиратися до влади будь-яким чином було пiдпорядковане все, аж до будинкiв вiдпочинку, де зарубiжнi дiячi, приїхавши у справах до Москви, пiдкрiпляли своє здоров’я. Тут їх чарували чорноокi мадонни єврейського походження, нав’язуючись цим видатним людям у “подруги життя”. Так, зокрема, став єврейським зятем лiдер iталiйських комунiстiв Антонiо Грамшi, одружений пiд час свого єдиного приїзду до Москви на якiйсь Юлiї Шухт. Подiбним чином у Москвi роздобув собi дружину Вилко Червенков, колишнiй перший секретар ЦК КП Болгарiї. Сiонiсти добре знають вагу цiєї тактики i з успiхом користуються нею. Адже такi одруження – це полiтичний акт, нагода для збiльшення своєї могутностi за допомогою нових союзiв.

Сказане про Комiнтерн так само стосується усiх iнших мiжнародних органiзацiй, центри яких перебували в Москвi: Профiнтерну, Спортiнтерну, Селянського Iнтернацiоналу, КIМу, МОДРу та iн. У пiслявоєннi роки їхнє мiсце зайняли Комiнформ. Всесвiтня Рада Миру з постiйним представництвом вiд СРСР Iллi Еренбурга та Олександра Корнiйчука, Всесвiтня федерацiя профспiлок, мiжнароднi органiзацiї молодi, жiнок, ветеранiв вiйни, журналiстiв тощо.

Що й казати вже про Соцiалiстичний, або IV, Iнтернацiонал, у якому троцькiстiв – як пiску на днi моря. Верхiвка цiєї органiзацiї вiдiграє роль вiдкритої сiонiстської агентури в мiжнародному соцiал-демократичному i всьому робiтничому i комунiстичному русi. В числi керiвникiв IV Iнтернацiоналу можна для прикладу назвати троцькiста Жермена (вiн же Мандель), що є одним iз лiдерiв паризького “Мiжнародного секретарiату” Iнтернацiоналу.

Рiзних мiжнародних органiзацiй (громадських, економiчних, наукових, культурних) налiчується в сучасному свiтi близько двох тисяч. Кожна з них має свої органи преси, свiй широко розгалужений органiзацiйний апарат. Центри цих органiзацiй є в усiх частинах свiту. Звiдусюди тягнеться вiд них i до них рiзноманiтна iнформацiя. Кажуть, успiшна гра на бiржi неможлива без знання стану на ринках. Знання “полiтичного ринку”, ринку новин, робить людину обiзнаною, смiливою i рiшучою в дiях, а вiдтак дає їй перевагу в життєвiй боротьбi, забезпечує успiх.

Зовсiм не випадково в Чехословаччинi, Угорщинi, Польщi та iнших країнах демократiї євреї прагнули захопити (це їм значною мiрою вдалося) органи преси та iншi засоби масової iнформацiї. Як писала “Правда”, “сионисты стремились к захвату руководящих постов во всех средствах массовой информации ЧССР”396.

[396. «Правда», 19 февраля 1971.]

Довгий час редактором головної партiйної газети Чехословаччини “Руде право” був Р.Сланський, керiвником Спiлки чехословацьких письменникiв Е.Гольдштюккер, головою Спiлки польських письменникiв А.Слонiмський та iн. З огляду на деяке ослаблення позицiй сiонiзму в соцiалiстичних країнах, Наум Гольдман, президент Всесвiтнього єврейського конгресу, недавно закликав сiонiстiв “внедряться в структуру коммунистических государств”397.

[397. «Правда», 16 января 1972.]

У повiстi С.Тельнюка “Грає синє море” є дуже харктерна сценка, в якiй розповiдається, як корчмар, вперше побачивши шляхетних вiдвiдувачiв, одразу ж встановив, хто вони, як їх наймення, куди i мало не з якою метою прямують. На запитання одного з високих гостей, звiдки йому це стало вiдомо, Лейба вiдповiдає:

“Ну хiба це так важливо? Ви ж заходили до корчом? Заходили! Розмовляли? Отак потроху ми все i взнаємо. Ви ночуватимете, а Лейба пошле свого служника до Гершка, а Гершко хай пошле свого чоловiка до Мойше, – треба, щоб знали: їде найяснiший граф Олександр, їде, мабуть, до Києва, якщо взяти до уваги його попереднiй маршрут. Їде верхи з трьома вiрними людьми. Їде таємно... От i все.

– А для чого це вам?

– Треба знати все, що робиться на свiтi... Може, зараз оце ви їдете, а на той рiк почнеться десь вiйна, – от Лейба й думатиме, що воно та з чого...”398.

[398. С.Тельнюк. Грає сине море. К.,1971, с.65-66.]

Корчмар нашого автора жив у XVII ст., i йому властивi, кажучи словами Енгельса, “убогi хитрощi i викрути” свого часу. Вони були придатнi в умовах Польщi та України, але не годилися в обстановцi бiльш розвинутого суспiльства. “Дрiбнi махiнацiї польського єврея, – писав Енгельс, – представника європейської торгiвлi на найнижчому ступенi її розвитку, тi самi махiнацiї, якi так добре служать йому на його батькiвщинi i широко практикуються там, ставлять його в скрутне становище, як тiльки вiн попадає в Гамбург або Берлiн”399.

[399. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.310.]

У нашi днi до послуг мiжнародного сiонiзму всi досягнення науково-технiчної революцiї i насамперед широко розгалужена мережа сiонiстських Органiзацiй. З їхньою допомогою вчиняються такi диверсiї проти миру i свободи народiв, про якi мало хто навiть здогадується.

У сучасному свiтi є численнi мiжнароднi й регiональнi сiонiстськi гнiздовиська. Найбiльшi з них – “Всесвiтня сiонiстська органiзацiя” з центрами в Нью-Йорку та Єрусалимi, яка має вiддiлення в 60 країнах свiту, i “Всесвiтнiй єврейський конгрес”, який веде iдеологiчну роботу серед єврейських мас капiталiстичних країн i намагається перенести її в країни соцiалiзму. Лише в США налiчується понад 280 єврейських органiзацiй, переважно сiонiстських. У Голландiї їх – 20. Є вони в Австрiї, Англiї, Францiї i т.д.

Сiонiстський рух тiсно пов’язаний з правлячими колами держави Iзраїль i має величезний пропагандистський апарат. У його вiданнi, за даними офiцiйного лондонського бюлетеня “Єврейська преса в свiтi”, є понад 850 газет i журналiв, якi видаються для євреїв на iдиш, iвритi та iнших мовах400.

[400. Правда», 18 декабря 1971.]

Сiонiсти контролюють 80% американських i мiжнародних iнформацiйних агентств, послугами яких користуються газети й журнали майже всiх країн свiту. Президентами трьох з чотирьох найбiльших у США телевiзiйних компанiй є представники сiонiзму. У штатi впливової столичної газети “Вашiнгтон пост” сiонiстам належать три чвертi мiсць редакторiв i провiдних оглядачiв. Аналогiчне становище i в iнших органах масової iнформацiї. “Как правило, – пише американський автор А.Лiлiєнталь, – почти все без исключения газеты, радио и телевидение США пропагандируют произраильскую, сионистскую точку зрения”401.

[401. Цели и методи воинствующего сионизма. М.,1971, с.18, 31.]

Те саме вiдбувається i в iнших країнах Заходу, де сiонiстськi кола значною мiрою контролюють також видавничу справу. Двi найбiльшi i найвпливовiшi газети капiталiстичного свiту – “Нью-Йорк таймс” i лондонська “Таймс” – змагаються в насадженнi єврейського шовiнiзму. Спритно спрямовуючи iнформацiю, сiонiсти зумiли, за словани Лiлiєнталя, налагодити глобальну “промивку мiзкiв”. Усе, що суперечить iдеям i завданням сiонiзму, дискредитується, небажанi виступи прогресивної преси намагаються скомпрометувати, а окремi видання, в яких розповiдається правда про злочини мiжнародного сiонiзму, про становище на Близькому Сходi, просто знищують.

Про величезний вплив на свiтову громадську думку мiжнародного сiонiзму свiдчить той факт, що за його спиною стоїть могутня фiнансова пiдтримка великої єврейської монополiстичної буржуазiї – найбiльш процвiтаючої частини мiжнародного капiталу. Серед американських мiльйонерiв єврейського походження у першу чергу слiд назвати родини Лiменiв, Уорбергiв, Шiффiв, Кун-Лебiв, Блауштейнiв, Гугенхеймiв, Кауфманiв та iн. Правофланговими монополiстичного капiталу Англiї є Клори, Вольфсони, Спенсери, Зiфи, у Францiї – Ротшiльди, Лазари, в Голландiї – Фiлiпси тощо.

У червнi 1969р. в Єрусалимi на “конференцiю мiльйонерiв” з’їхалися бiзнесмени-євреї всього капiталiстичного свiту: 240 капiталiстiв з рiзних країн i 400 їхнiх iзраїльських колег. Тут були представленi барони Ротшiльди, нью-йоркськi мiльйонери Лiмени, банкiри Уорберги, Гугенхейми, Зелiгмани, Iсаак Вольфсон – власник великих унiверсальних магазинiв у Європi; Гомес, торговець i промисловець; почесний голова англiйської сiонiстської органiзацiї, мiльйонер i глава фiрми лорд Iзраель Зiф; магнат взуттєвої промисловостi Чарльз Клор; Дрейфуси i Спенсери; монополiстична родина братiв Лазарiв, яка дiє на трьох континентах; Куни, Леби, Блюменталi, Шiффи, Мортiмери, Кани, Голдмени, Сакси, Мордох, Пейнел, Генрi Моргентау (кол. мiнiстр фiнансiв США), генерал-шпигун Джеймс Клей, сенатори США Джекоб Джавiтс i Абрахем Рiбiкофф, банкiри з родини Семюеля Монтегю, Оппенгеймери з Пiвденної Америки i багато iнших402.

[402. Сионизм – отравленное оружие империализма, с.29.]

Щоб мати уяву про те, що значать цi iмена, яку силу вони мають у реальному життi, досить кiлька слiв сказати про деякi з цих фiнансових i промислових кланiв.

Свого часу п’ять братiв Ротшiльдiв осiли в Лондонi, Парижi, Неаполi, Вiднi i Франкфуртi i заснували там свої банкiрськi фiрми. Сьогоднi це одна з наймогутнiших фiнансових iмперiй капiталiстичного свiту, яка має глобальнi iнтереси i бере участь у багатьох фiнансових операцiях свiтового масштабу.

Через лондонських Ротшiльдiв ця династiя тiсно пов’язана з нафтовим трестом “Ройял датч шелл”, з компанiєю морського страхування “Ллойд”. У Пiвденнiй Африцi вона контролює золотi рудники i два величезних трести кольорових металiв. Велика була її роль у компанiї Суецького каналу. Вона пiдтримує зв’язки з групою Моргана у США, з концернами “Вiккерс” та “Iмперiал кемiкл iндастрiз” в Англiї, “Метальгезельшафт” у Захiднiй Нiмеччинi i т.д. На золотому ринку банк Ротшiльда виступає вiд iменi Англiйського банку. Уся торгiвля золотом на лондонськiй бiржi проходить через руки цiєї фiрми. Один зарубiжний автор писав: “Что может быть более убедительной иллюстрацией фантастической концепции всемирного еврейского правительства, чем семья Ротшильдов, объединяющая в своем составе граждан пяти государств и оказывающая решающее влияние на экономическую жизнь многих стран далеко за пределами Европы?”403

[403. Сионизм – отравленное оружие империализма, с.32.]

Родина Лiменiв входить до перших двох десяткiв 60 родин, якi правлять Америкою. Банк “Брати Лiмени” фiнансує авiацiйну компанiю “Дженерал дайнемiкс”, яка стала одним iз головних постачальникiв зброї для армiї США. Вона випускає мiжконтинентальнi ракети “Атлас”, їй було передане замовлення на створення атомного пiдводного човна “Наутилус”, що буквально озолотило компанiю. Банк братiв Лiменiв займає перше мiсце в США щодо розмiщення цiнних паперiв промислових фiрм. Партнери або спiвробiтники Лiменiв є директорами 120 промислових компанiй. Лiмени перебувають у досить близьких стосунках з газетою “Нью-Йорк таймс”.

У всiх трьох свiтових центрах (Париж, Лондон, Нью-Йорк) у числi провiдних згадуються банки, що належать групi Лазарiв. Якби всi фiрми, що входять у групу Лазарiв, об’єднати в одну, то в нiй було б 49 компаньйонiв: 21 у Нью-Йорку, 6-у Парижi, 20-у Лондонi. Оцiнюючи фiнансову могутнiсть Лазарiв, газета “Таймс” 19 серпня 1968р. писала: “Невероятно, чтобы какая-либо другая контора на Уолл-стрит имела подобную Лазарам позицию в реальном капитале”404.

[404. Там само, с.37.]

Банкiрський дiм “Брати Лазарi” пов’язаний родинними союзами з Лiменами, а також з групою “Голдмен, Сакс енд компанi”. Цей могутнiй фiнансовий трикутник контролює активи, якi дорiвнюють 11,3 млрд. американських доларiв405.

[405. «Правда», 4 декабря 1971.]

Вирiшальне слово у виробництвi кольорових металiв США, Чилi, Мексики, Австралiї, Болiвiї належить монополiї, якою володiють брати Гугенхейми. Вони контролюють бiльше половини всiєї виплавки свинцю i виробництва мiдi у США та близько 1/З всiєї продукцiї срiбла капiталiстичного свiту.

Численна “мiдна клiка” Гугенхеймiв заснувала у США меморiальний фонд iменi Джона Саймона Гугенхейма для заохочення письменникiв, учених, дослiдникiв та iнших спецiалiстiв. “Награжденные лица, – пише Ф.Ландберг, – продолжают работу и совершают свой жизненный путь в ореоле славы, которую им создает гугенхеймовская премия. Таким образом имя Гугенхеймов, бесплодное в социальном и культурном отношении, ассоциируется, благодаря непрестанной рекламе, сопровождающей присуждение премий, с искусством, наукой и прогрессом”406.

[406. Ф.Ландберг. 60 семейств Америки, М., 1948, с.419-420.]

Серед тих, хто систематично фiнансує державу Iзраїль, колишнiй мiнiстр фiнансiв Францiї i почесний президент “Банк де Франс” Вiльфрiд Баумгартнер, англiйський мiльйонер Сков, великий комерсант з ФРН Шпiц, шведський банкiр Маркує Валленберг, вiце-президент iталiйського концерну “Фiат” Джованнi Аньєллi, промисловець з Аргентини Мiрельман.

Окремо треба сказати про бразильського капiталiста, власника торгових i промислових компанiй i туристських фiрм Орасiо Клабiна. Земельнi угiддя, що належать родинi Клабiнiв, за площею перевищують територiю Iзраїлю. У колах єврейської общини твердять, що йому належить мiсто Сiдаде-Нова, яке нерiдко називають бразильським Тель-Авiвом. Клабiн не тiльки бiзнесмен, а й полiтик. Поширюються чутки про його намiр створити на родючих землях Бразилiї “другу єврейську батькiвщину” – своєрiдний варiант на випадок можливих ускладнень на Близькому Сходi. Вже тепер на його землях у штатах Парана, Мiнас-Жерайс i Рiд-Грандi-ду-Сул є єврейськi поселення типу iзраїльських кiбуцiв407.

[407. Л.Беренштейн. Критика iдеологiї сiонiзму – рiзновидностi антикомунiзму. К.,1971, с.55.]

Одним iз центрiв мiжнародного сiонiзму стала Голландiя. Зумовлено це тим, що важливi позицiї в економiцi цiєї країни перебувають у руках великої єврейської буржуазiї. Так, родина Фiлiпсiв володiє одним iз найбiльших радiоелектронних концернiв свiту (концерн “Фiлiпс”), який є важливим постачальником НАТО i бере активну участь у реалiзацiї спiльного англо-голландського i захiднонiмецького проекту виробництва збагаченого урану методом газової центрифуги. З родиною Фiлiпсiв тiсно пов’язаний нафтопромисловець ван Леєр, засновник електронно-оптичної промисловостi в Iзраїлi. Єврейська буржуазiя стоїть бiля керма правлiння великими банками, такими, як приватний банк “Пiрсон, Хелдрiнг енд Пiрсон” та iншi, вiдiграє значну роль також в управлiннi одного з найбiльших у свiтi хiмiчних концернiв “Юнiлевер”. Активними пропагандистами сiонiстських iдей є чимало вiдомих полiтичних i державних дiячiв. Серед них – колишнi прем’єр-мiнiстри Нiдерландiв Касл i Дрейс, лiдери правлячих партiй Тiланус, Бiсхойвел, керiвник провiдної опозицiйної партiї Фонделiнг-ден Ойл та багато iнших408.

[408. Л.Беренштейн. Вказ. праця, с.51-52.]

Використовуючи свiй колосальний вплив i зв’язки в дiловому свiтi, сiонiстський “Iнтернацiонал мiльйонерiв” задає тон у полiтичному й “iдеологiчному життi багатьох країн Європи та Америки. Неабияким є той факт, що самi євреї-бiзнесмени виступають у ролi мiнiстрiв i прем’єр-мiнiстрiв, послiв, губернаторiв, сенаторiв, дипломатiв, вiйськових i т.д.

У США, наприклад, тiльки серед близького оточення президента можна назвати чимало дiячiв єврейського походження, представникiв великого капiталу. Це насамперед керiвник групи дослiджень нацiональних цiлей при Бiлому домi Леонард Гармент, спецiальний помiчник з питань внутрiшнього планування Уїльям Сефайр, член економiчної ради при президентi Герберт Стейн, помiчник по зв’язку з конгресом Юджiн Коуен, радник у питаннях нацiональної безпеки Генрi Кiссiнджер та iн.

Обплутавши урядовий апарат, сiонiсти не можуть не впливати на проведення у бажаному для них напрямi зовнiшньополiтичного курсу Вашингтона. У 1970р. вони зумiли зiбрати пiд “заявою вiд iменi радянських євреїв” пiдписи губернаторiв 30 штатiв. “Занепокоєння” становищем євреїв в СРСР висловив державний департамент. Представники США в ООН одержали спецiальнi iнструкцiї, якi зобов’язують американських дипломатiв “добиватися обговорення питання про становище радянських євреїв на форумах ООН”409.

[409. «Правда», 16 января 1972.]

Ще Г.Трумен, будучи президентом, визнавав у своїх мемуарах: “Настойчивость некоторых крайних сионистских лидеров, побуждаемых политическими мотивами и доходящих до политических угроз, раздражала и беспокоила меня”410.

[410. «Известия», 20 января 1972.]

Факти показують, що сiонiстський капiтал США уже на початку нинiшнього столiття справив на американський уряд такий вплив, який можна назвати вирiшальним. Доказом цього може бути вiдома iсторiя з розривом американсько-росiйського торгового договору. Вказаний договiр був укладений 1832р. У ньому є пункт, згiдно з яким усi американцi можуть вiльно приїздити в Росiю. Тим часом американцям єврейського походження в’їзд був заборонений. Цей анахронiзм особливо гостро вiдчувався на початку XX ст. У 1905р. пiд тиском американських євреїв президент США Теодор Рузвельт передав Миколi II лист, у якому просив привести свою полiтику у вiдповiднiсть з умовами договору. Царський уряд шiсть рокiв зволiкав розгляд справи. Нарештi на вимогу єврейської громадськостi США у груднi 1911р. договiр був денонсований президентом Рузвельтом.

Не дивно, що сьогоднi Iзраїль, як заявив американський сенатор У.Фулбрайт, вважає, що вiн може розпоряджатися Сполученими Штатами “на власний розсуд”411.

[411. Л.Беренштейн. Вказ. праця, с.57-58.]

У ходi виборчих та iнших полiтичних кампанiй євреї своїми внесками багато в чому визначають наслiдки цих кампанiй. “Взносы, которые делают евреи во время предвыборных кампаний, – писала “Нью-Йорк таймс”, – имеют жизненно важное значение для кандидата в конгресс, в органы власти штатов и в местные органы власти, даже для кандидатов в президенты”412. Природно, що цi внески доводиться потiм “вiдробляти”.

[412. Цели и методы воинствующего сионизма, с.55.]

США – єдина країна, де євреї не вважають себе на вигнаннi. Один iз теоретикiв сiонiзму Хаїм Яхiл, що проживає у США, виступаючи на симпозiумi у Єврейському унiверситетi, заявив: “Iсторiя показала, що, незважаючи на всi незгоди i злигоднi, американськi євреї досягли такого становища, багатства, могутностi i свободи, якого не знали євреї, розкиданi в iнших частинах свiту. I це дає змогу зробити висновок, що для Америки термiн “галуг” (вигнання) неприйнятний”413.

[413. Л.Беренштейн. Вказ. праця, с.24.]

У першу чергу сiонiстський капiтал дбає про своєчаснi фiнансовi iн’єкцiї в економiку Iзраїлю. За 1949-1966 роки загальна сума всiх iноземних позик, кредитiв, пожертвувань, дарункiв для Iзраїлю становила, за рiзними оцiнками, 7-9 млрд. доларiв, тобто п’ять з лишком рiчних державних бюджетiв цiєї країни. Все це яскраво свiдчить про те, що “государство Израиль существует и функционирует не за счет собственной экономической системы; оно представляет собой организм, паразитирующий на непрерывной финансовой и экономической помощи извне”414.

[414. Сионизм – отравленное оружие империализма, с.27] [414. Сионизм – отравленное оружие империализма, с.27]

Один тiльки бруклiнський мiльйонер-сiонiст Бернард Дойч утримує на свої кошти сiонiстську партiю “Херут” i рух “За великий Iзраїль”, а також фiнансує антирадянськi провокацiї i терористичнi акцiї “Лiги захисту євреїв”, очолюваної М.Кахане.

Фiнансова пiдтримка полiтики i практики мiжнародного сiонiзму не вичерпується лише представниками монополiстичної єврейської буржуазiї. До спiвучастi у здiйсненнi планiв “великого Iзраїлю” втягують поспiль все єврейське населення капiталiстичних країн. Кожний єврей, хоч би якого вiн був звання чи майнового стану, обов’язково повинен регулярно платити належну з нього суму “добровiльних” пожертвувань, так званий “шекель”. Коли пожертвування не надходять або їх вiдмовляються платити зовсiм, таку людину оголошують “ренегатом”. Коли не допомагає i цей захiд, непослуха пiддають остракiзму i цькують доти, поки не доможуться свого. “Тех, кто не платит “шекель” (пожертвований), – писала “Правда”, – сионисты публично объявляют в буржуазных странах отступниками от еврейства”415. В окремих випадках людину навiть знищують фiзично.

[415. «Правда», 18 декабря 1971.]

Збирання данини у формi “шекеля” газета “Правда” обмежує чомусь капiталiстичними країнами. Насправдi ж сiонiсти вимагають пожертвувань i вiд радянських євреїв. Цi пожертвування старанно збираються i регулярно надходять за призначенням. Українцям не зайве знати, що 40% усiх коштiв, зiбраних у 1970р. по Союзу, припадає лише на єврейську общину мiста Києва. Але сiонiсти збирають данину й iншого роду. Їм до зарiзу потрiбна iнформацiя про життя євреїв дiаспори, аби насадити серед них iдеологiю зради тiєї країни, з якою пов’язане їхнє життя i дiяльнiсть, використати їх як базу для шпигунської й диверсiйної дiяльностi в iнтересах iзраїльського “центру” i мiжнародної реакцiї взагалi. Якiв де Хаас, секретар Т.Герцля, у 1928р. хвалився великими можливостями сiонiстської агентури:

“Хiба в англiйцiв не виникало потреби мати надiйного iнформатора в Одесi, хiба їм не потрiбен був у Харбiнi найдовiренiший агент? А коли президент Вiльсон поставив вимогу в найкоротший строк подати йому узагальнюючу iнформацiю в тисячу слiв, яка докладно викладала б, якi сили стоять за Керенським, що пiднявся до влади в Росiї... Всi цi послуги забезпечив нью-йоркський центр, не претендуючи нi на що, але отримуючи багато – повагу i прихильнiсть дiячiв, чиї пiдписи скрiплювали великi справи. Тисячi сiонiстiв працювали й служили вiрно на своїх глибоко ешелонованих позицiях”416.

[416. Ю.Iванов. Вказ. праця, с.130.]

Як бачимо, вплив сiонiстського капiталу далеко бiльший, нiж розмiри особистих багатств євреїв-бiзнесменiв та вiдданих їм ставленикiв i довiрених осiб. Цього впливу дуже довго не помiчали або не хотiли помiчати в Радянському Союзi. Тiльки пiсля того, як сiонiстський капiтал вийшов з “пiдпiлля” i показав свої хижi зуби, коли 5 червня 1967р. iзраїльська армiя знищила сотнi радянських лiтакiв i танкiв, якими були озброєнi єгиптяни (за словами Садата, 80% озброєння єгипетської армiї), i перевернула нашi далекосяжнi плани на Близькому Сходi, в СРСР перестали розповiдати казочки про “iнтернацiоналiзм” євреїв i почали глибше цiкавитися питанням сiонiзму. Здається, й у нас зрозумiли, то сiонiзм – сила серйозна i вимагає до себе серйозного ставлення.

Чого прагнуть сiонiсти? Яких плодiв чекають вони вiд своєї дiяльностi?

Офiцiйно вважається, що головною метою мiжнародного сiонiзму є нiбито створення єврейської держави, в якiй могли б докупи зiбратися “розсiянi осколки бездомного народу”. Така держава за рiшенням ООН була створена 1948р. на землi Палестини i вiдома пiд назвою Iзраїль. Концепцiя сiонiзму передбачає, що “навколо Сiону”, “вiтчизни батькiв”, повиннi зiбратися всi євреї. Якби це було так, сiонiстiв можна було б тiльки вiтати. Насправдi ж вони зовсiм не ставлять завдання переселення в Iзраїль усiх євреїв. Один з iдеологiв сiонiзму, згадуваний уже одеський публiцист Л.Пiнскер, вважав, що iммiграцiя євреїв у “нацiональний єврейський центр” має бути обмежена: “Кiлькiсть євреїв у кожнiй країнi повинна зменшуватися лише в межах, що диктуються економiчними умовами корiнного населення”. Мудра думка: де надто густо євреїв, там неодмiнно виникають неминучi тертя з мiсцевим населенням. Пiнскер додавав, що “про загальне переселення народу не можна, звiсно, й думати”417.

[417. Ю.Iванов. Вказ. працi, с.50.]

Єврейська держава, за задумами iдеологiв свiтового сiонiзму, потрiбна як моральний фактор, як “центр”, через який можна було б впливати на “периферiю”, здiйснювати iдейний i полiтичний контроль над громадянами рiзних країн. З метою такого впливу створена, зокрема, концепцiя “свiтової єврейської нацiї”.

Радянська наука завжди вiдкидала теорiю про те, нiбито євреї, що живуть у рiзних країнах i за рiзних режимiв, становлять єдину нацiю, незважаючи на те, що не мають економiчної спiльностi, спiльної територiї, культури, спiльної, мови i спiльних звичаїв, крiм єдиної релiгiї. Ленiн вважав iдею “єврейської нацiї” цiлком хибною i реакцiйною за своєю суттю, бо вона створює в єврейських трудящих прямо i посередньо настрiй, ворожий асимiляцiї, настрiй “гетто”418.

[418. В.I.Ленiн. Твори, т.7, с.78-79.]

Обстоюючи свою точку зору, iдеологи сiонiзму вважають євреїв свiту нацiєю (не треба змiшувати з проблемою iзраїльської нацiї) на пiдставi таких ознак, як “духовна єднiсть” усiх євреїв, “спiльнiсть релiгiї i культури”, “специфiчне iсторичне минуле”, давнiсть виникнення євреїв як нацiї i як релiгiйної общини, своєрiдний спосiб мислення, iдея Iзраїлю як iсторичної батькiвщини єврейського народу, що рiднить євреїв рiзних країн, тощо. При цьому доктрина сiонiстiв виходить з того, що євреї – “екстериторiальна нацiя”.

Концепцiю “єврейської нацiї”, пiд виглядом критики, намагається обгрунтувати, i не без успiху, радянський автор з Ужгорода Адольф Ейдельман у брошурi “Сучаснiсть та iудаїзм”.

Подiбнiсть євреїв рiзних країн i континентiв, мiркує автор, пояснюється минулою соцiально-економiчною i релiгiйною спiльнiстю, умовами замкнутого iснування, вiдсутнiстю притоку селян i перетворенням євреїв переважно в мiських жителiв, зайнятих ремеслами й торгiвлею. Iснування євреїв як особливої етнiчної групи пов’язане не тiльки з економiчними причинами, хоч вони, як писав Енгельс, i “є в кiнцевому пiдсумку вирiшальними. Але й полiтичнi i т.п. умови, навiть традицiї, що живуть в головах людей, вiдiграють певну роль, хоч i не вирiшальну”419.

[419. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.37, с.373.]

Цi моменти, продовжує Ейдельман, сприяють формуванню етнiчної самосвiдомостi, тобто усвiдомлення приналежностi до певної етнiчної групи, яка (свiдомiсть) вiдображає спiльнiсть територiї, вiдособленiсть мови, дiйсне чи уявне походження, культурний уклад, специфiчнi релiгiйнi уявлення. У цьому мiсцi Ейдельман посилається на радянського дослiдника Агеєва, який писав, що “народнiсть може бiльш або менш тривалий час не мати спiльної мови, єдиної територiї, але вона не може зберегтися без етнiчної самосвiдомостi, яка i втiлює її етнiчну спiльнiсть”.

Треба мати на увазi, додає Ейдельман, що нацiональна i релiгiйна вiдособленiсть євреїв посилювалася переслiдуваннями. А дискримiнацiя, за словами I.Кона, створювала в середовищi етнiчної групи “гостре вiдчуття своєї винятковостi, своєї вiдмiнностi вiд решти людей”420.

[420. А. Эйдельман. Современность и иудаизм, Ужгород. 1970, с.70-71.]

Ось вам i нацiя майже за всiма тими класичними ознаками, яких вимагає принаймнi сучасна радянська наука. На користь думки про єврейську нацiю говорить i те, що самi євреї нiколи не втрачали вiри в можливiсть свого нацiонального вiдродження. Ще в 60-70-х роках минулого сторiччя, у пору цiлковитого захоплення асимiляторськими iлюзiями, вiдомий видавець “Еврейской Библиотеки” А.Ландау, хоч i несмiливо, писав, що вiн “вовсе не видит причины, почему равноправием и образованием необходимо обуславливать смерть еврейской народности”421.

[421. История евр. печати в России, с.191.]

Палким поборником нацiональної iдеї i борцем проти асимiляторства був письменник П.Смоленскiн, родом з Одеси. У заснованому ним у Вiднi журналi “Гашахар” Смоленскiн ще в 1868р. заявляв:

“Они (асимiльованi елементи) все твердят нам: будем как все народы! Я тоже повторяю за ними: будем, подобно другим народам, добиваться просвещения, оставим, как и они, вредные предрассудки и будем верными гражданами в странах нашего рассеяния; но уподобимся же другим народам и в том отношении, чтобы мы, как и они, не стыдились нашего происхождения, и будем, как и они, дорожить нашим языком и нашим национальным достоинством. И нечего нам также стыдиться нашей веры, что наступит конец нашему изгнанию, что настанет когда-нибудь день – и еврейский народ снова получит свое государство, как не стыдятся этого и другие народы, живущие надеждой, что они избавятся от чужеземного ига”422.

[422. Там само. с.195.]

Смоленскiн розвивав думку, що євреї – така ж нацiя, як i всi iншi, з тiєю лише рiзницею, що єврейський народ, не зв’язаний певною територiєю, є духовною нацiєю.

“И если даже нами будет утеряна надежда зажить своей государственной жизнью, мы, тем не менее, останемся единым народом, народом духа!” “Все те, которые твердят: “евреи перестали быть нацией со времени потери собственного государства”, – изменники народа”423.

[423. Там само, с.201.]

Євреї, що переходили в iншу вiру, ставали католиками або православними, одружувалися на представниках iнших нацiй i, здавалося, назавжди втрачали зв’язок з рiдним народом, нiколи, проте, не забували свого походження (i в цьому немає доконечної потреби). Або їм про це “нагадували”, або ж вони самi пам’ятали, пишаючись своїми талановитими представниками.

Хаїм Вейцман, продовжувач Герцля, в бесiдi з англiйським лордом Бальфуром торкнувся скарги вдови композитора Вагнера на те, що “в Нiмеччинi євреї захопили сцену, пресу, торгiвлю i вищi навчальнi заклади”. Згадуючи цю бесiду, Вейцман писав: “Я мiг би i погодитись з фрау Вагнер з приводу самого факту, але я дотримувався протилежної думки з приводу висновкiв... Суть єврейської трагедiї полягала в тому, що євреї, якi вiддавали свої сили й розум нiмцям, збагачували таким чином тих самих нiмцiв, а не євреїв”424. До речi, Вагнер, якого Гiтлер проголосив втiленням чистоти арiйського духу, виявився напiвєвреєм.

[424. Ю.Iванов. Вказ. праця, с.48.]

Треба бути дуже наївним, щоб думати, нiби освiченi євреї не пам’ятають справжнього походження нiмцiв Генрiха Гейне й Альберта Ейнштейна, американця Норберта Вiнера, датчанина Нiльса Бора, росiянина Левiтана та багатьох iнших великих людей, якi принесли славу не стiльки тим країнам, де вони жили i працювали, скiльки, безперечно, єврейству.

Адже ми пам’ятаємо українське походження Гоголя, Чайковського, Цiолковського, Маяковського або напiвукраїнське – Чернишевського, Некрасова, Достоєвського, Чехова, Фадеева, Шолохова та iн. До речi, вони самi цього не забували. А Цiолковський усе життя пишався, що вiн нащадок знаменитого роду Наливайкiв. “Правда” якось з гордiстю писала, що Мiклухо-Маклай подарував папуасам Нової Гвiнеї сокиру: “Именно Маклай первым вручил им железный топор – до него у папуасов были только каменные”425. Якщо предметом гордостi може бути звичайна сокира, то чому не може живити почуття етнiчної єдностi усвiдомлення того, що не хто iнший, а саме євреї дали свiтовi кiбернетику або теорiю вiдносностi!

[425. «Правда», 4 июля 1971.]

Теорiя “єврейської нацiї” доповнюється концепцiєю про “подвiйне громадянство”, “дуалiстичний патрiотизм” євреїв. Суть цих понять зводиться до того, що кожний єврей, хоч би де вiн не жив, насамперед є громадянином Iзраїлю, а вже потiм – громадянином “країни вигнання”. Iзраїль – центр єврейства, “країни вигнання” – так звана єврейська “периферiя”, моральне керiвництво якою має здiйснювати сiонiстський центр.

Наведемо статистику єврейського населення в сучасному свiтi.

За даними на 1959р., у рiзних країнах свiту проживало 12,8 млн. чоловiк єврейської нацiональностi. З них у США – 5,8 млн., в СРСР – 2,3 млн., Iзраїлi – 1,8 млн., Великобританiї – 450 тис., Аргентинi – 380 тис., Францiї – 300 тис., Канадi – 260 тис., Марокко – 255 тис., Алжирi – 140 тис., Бразилiї – 130 тис., Румунiї – 100 тисяч426.

[426. Сов. истор. энциклопедия, т.5, М.,1964, с.446.]

У 1970р. кiлькiсть євреїв становила вже 14 мiльйонiв. Безпосередньо в Iзраїлi їх було 2,5 млн.чол. Отже, “периферiю” становили 11,5 млн. євреїв. З них 6 млн. у США, а 5 млн. у Європi427. Зокрема в СРСР налiчується 2,151 тис. З них у Росiйськiй федерацiї проживає 808 тис., на Українi – 777 тис., у Бiлорусiї – 148 тис., Узбецькiй РСР – 103 тис.. Молдавськiй – 98 тис., Грузинськiй – 55 тис., Литовськiй – 24 тис., Латвiйськiй – 37 тис., в Естонськiй республiцi – 5 тисяч428.

[427. Цели и методы воинствующего сионизма, с.33, 51.]

[428. ”Правда”, 17 апреля 1971.]

Ми далекi вiд думки зараховувати усiх євреїв так званої “периферiї” до активу сiонiзму. Але немає сумнiву, що саме з їхньою допомогою сiонiсти розраховують захопити ключовi позицiї в економiцi, полiтицi i культурi провiдних країн i таким чином здiйснити давнi плани свiтового панування “Богом обраного народу”. Рiзнi теоретизування про особливу долю євреїв, їхню богообранiсть i месiанiзм для того й покликанi, щоб нав’язати євреїв у духовнi пастирi i правителi всього людства.

На Брюссельськiй конференцiї сiонiстiв вiдомий уже нам Мандельштам говорив: “Еврейский гений является доминирующим при создании общечеловеческой культуры. Все этические нормы, ставшие общим достоянием человечества, даны миру евреями. Еврейский народ еще не сказал миру последнего слова, и при нормальном развитии ему еще предстоит создать новые мировые ценности”429.

[429. Памяти М.Е.Мандельштама, с.164.]

Сiонiсти розумiють, що в сучасних умовах уже неможливо здобути, а тим бiльше утримувати владу над свiтом з допомогою зброї, навiть ядерної. Тому, на вiдмiну вiд усiх iнших претендентiв на свiтове панування, всесвiтнiй сiонiстський центр дбає про “моральне” завоювання права на керiвне становище мiж народами. Хоч про це поки що бiльше дбають, нiж говорять, але часом i прохоплюються словом. Нiмецький психолог i фiлософ М.Лацарус, один iз захисникiв моральних приписiв Талмуда, ще на початку цього столiття твердив: “Народ Израиля должен относиться к другим народам, как священник относится к светским людям, он должен быть учителем...”430.

[430. А.Эйдельман. Вказ. праця, с.63.]

А щоб бути вчителем iнших, треба самому стояти вище своїх учнiв. Звiдси теорiя “вищої раси”, або, в термiнологiї сiонiстiв, – “раса євреїв-борцiв”, балачки про “особливу обдарованiсть” євреїв, “ранню зрiлiсть” їхнього розвитку, “незвичайнiсть” долi, iсторiї i т.п.

Розмови про винятковий “iнтелектуалiзм” i “талановитiсть” євреїв мають релiгiйну основу i розрахованi на честолюбство. Iудаїзм вiками прищеплював вiру в богообранiсть i зверхнiсть євреїв над не євреями. У молитвi до Єгови є такi слова: “Ти, Господи, обрав нас над усiма язиками i пiднiс нас над усiх, не забувай же нас i тепер”. У Бiблiї на адресу Iзраїля сказано: “Вороги твої раболiпствують тобi, i ти топчеш виї їх”431. Цi слова також витлумачують як заповiт предкiв панувати над iншими народами.

[431. Т.Кичко. Вказ праця, с.135-136.]

Звичайно, сучасний цивiлiзований єврей не вiрить у подiбнi байки, вiн навiть iронiчно посмiхається над ними, хоч глибоко в душi, на самому днi своєї свiдомостi, не без гордостi вiдзначає про себе: а все-таки ми не те, що iншi. Завдяки своїм здiбностям, ми всюди посiдаємо верхнi щаблi соцiальної драбини, своїм розумом освiтлюємо дорогу для менш здiбних. I якось само собою в пам’ятi зринають iмена Iсуса Христа, Карла Маркса...

Що й казати, цих двох постатей досить, щоб навiки прославити єврейське iм’я. Не випадково Бiблiю (теж витвiр єврейського генiя432) образно називають вiчною книгою. Християнство, уособленням якого є Iсус Христос, безумовно вiдiграло прогресивну роль в iсторiї цивiлiзацiї. Про значення наукового комунiзму, творцями якого є К.Маркс i Ф.Енгельс, не доводиться й говорити. Євреї можуть пишатися, i це їхнє законне право. Але й наше право застерегти їх вiд небезпечного самообману.

[432. Ф.Енгельс каже, що єврейське так зване Святе письмо є не що iнше, як запис староарабських релiгiйних i племiнних традицiй, видозмiнених внаслiдок раннього вiдокремлення євреїв вiд своїх сусiдiв, якi були спорiдненi з ними, але залишилися кочовими племенами... Основний змiст був арабський або, вiрнiше, загальносемiтичний (К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.28, с.199).]

Мiж появою мiфiчного Христа i реального Маркса лежить пустеля творчого безплiддя євреїв довжиною у двi тисячi рокiв. За цей час нi в галузi духовної, нi тим бiльше матерiальної культури ними не створено будь-чого, вартого уваги. Обмежившись однiєю гендлярською дiяльнiстю, замкнувшись у вузькому колi старовiрства i схоластичної вченостi, позбавленi можливостi стати в безпосереднiй зв’язок з живою європейською наукою i життям, євреї не дали жодного знаменитого iменi в будь-якiй з галузей свiтової культури чи загальнолюдських знань. Тi ж справжнi таланти, якi з’явилися в останнi сто-двiстi рокiв (в тому числi й генiй Маркса), зросли на нацiональному грунтi культури країн проживання й нiколи не вiддаляли себе вiд рiдного грунту433. Цi таланти тiльки й могли тому з’явитися, що вони виступали вiд iменi i в iм’я нацiй, iнтереси яких покликали до життя цих людей, давали їм не тiльки хлiб-сiль, а й смисл їхнiй творчiй працi.

[433. ЭСБЕ, т.21, с.454. Ю.Iванов. Вказ. праця, с.135.]

Але це не найголовнiше з того, що треба нагадати деяким надмiру самозакоханим євреям. Загальновiдомо, що народи сучасного свiту, всi разом i кожен зокрема, вiд свiтанкової зорi свого iснування i до сьогоднi, посiвши певний терен на землi, є нiби “матерiально вiдповiдальними” за нього перед iсторiєю. Як законнi його володарi, вони працюють на ньому, добувають засоби до iснування, розвивають i вдосконалюють продуктивнi сили, а коли треба, то вмирають, захищаючи рiдний край. Одне слово, рухають у мiру своїх сил людське суспiльство вперед.

А в якiй ролi єврей виступає на тому самому теренi? Ми вже бачили, що головним чином у ролi визискувача i дармоїда, де бiльшою, де меншою мiрою. Забравшись у щiлини чужого йому суспiльства, вiн чекає на той момент, коли трудiвник ловитиме гави, щоб вискочити з засiдки i вхопити собi кращий кусень. Мов та п’явка, тiльки запримiтить незахищене мiсце, зразу ж ввiп’ється в тiло i буде смоктати доти, поки не висмокче з жертви усю кров. Адже не таємниця, що євреї всього свiту, вiд Лондона до Кейптауна, вiд Калiфорнiї до України, зайнятi головним чином не у сферi виробництва матерiальних благ, а у сферi розподiлу i споживання. Протягом вiкiв єврей почував себе гостем, чужаком, тимчасовою людиною в країнi проживання. За неї вiн не клав “живота свого”. А коли йому було невигiдно, бо вiн вичерпував свою прибуткову жилу, або його проганяли як шахрая, вiн тiкав в iншу землю, туди, де бачив змогу знову взятися за старе.

У вiденському журналi “Гаемет” (“Правда”), заснованому 1877р. А.Лiберманом i присвяченому пропагандi iдей соцiалiзму, справедливо зазначалося: “Еврейское имя позорится среди народов, но мы должны сознаться, что в этом море лжи и клеветы, изливаемом на нас нашими недругами, есть также известная доля правды”434. Один докладає сил i вмiння, аби збагатити i прославити рiдну землю, а другий гострить розум, щоб його пограбувати. Як бачимо, є речi, од яких деяким євреям мусило б бути соромно перед лицем власної совiстi, соромно i лячно, бо життя нiкому не дарує соцiального паразитизму i рано чи пiзно, а зажадає розплати. I не допоможуть їм нi “святiсть” Христа, нi мудрiсть Маркса, нi їхня власна спритнiсть. Зi своїми безглуздими претензiями на якесь особливе мiсце серед людей вони можуть тiльки втратити, а не придбати.

[434. История евр. печати в России, с.221.]

Не можна iгнорувати досвiду минулого (коли мати на оцi фашистську Нiмеччину, то й не такого вже далекого минулого), сповненого трагiчних конфлiктiв єврейства з мiсцевим населенням. Внаслiдок цих конфлiктiв євреї щоразу змушенi були вiдроджуватись, мов птиця Фенiкс iз попелу. У наш час загального прагнення до нацiональної свободи будь-яке чужорiдне “керiвництво” взагалi не в пошанi.

В особливий антагонiзм на цьому грунтi зайшли євреї з українцями, яких вони обкрадають упродовж вiкiв i в масштабах, невiдомих жодному народовi свiту. Сам по собi знаменним є факт, що Україна була i поки що лишається головним у Європi розсадником єврейства. Формальна ж логiка говорить за те, що хвороботворчi мiкроби почувають себе найкраще в слабкому органiзмi. Саме такою слабкою, нежиттєздатною нацiєю, придатною лише на поживу iншим, уявляють українцiв деякi євреї.

Певною мiрою погляди євреїв на Україну висловила ще Роза Люксембург. Слiдом за iншими ворогами нашого народу, якi заперечували право українцiв на самостiйне iснування. Роза так само не здобулася на глибше розумiння українських проблем. У 1918р. спецiально про Україну вона писала, що iдея української незалежностi є “не чем иным, как простой блажью, дурачеством пары дюжин мелкобуржуазных интеллигентов, без каких бы то ни было корней в хозяйственном, политическом и духовном отношениях страны, без какой бы то ни было исторической традиции, так как Украина никогда не составляла нации или государства; без какой бы то ни было национальной культуры, кроме реакционно-романтических стихотворений”435.

[435. Н.Н.Попов. Вказ. праця, с.235 (вид.5-те, 1933).]

Аби не вiдволiкатись вiд теми, не будемо зупинятися на цiй злобнiй iнвективi. Звернемо увагу на одну особливiсть нацiонального характеру євреїв i українцiв, яким вiн здається стороннiм людям. I тих, i других називають хитрими. Євреїв за те, що вони справдi хитрi. В українцiв же цим словом пiдкреслюють їхню життєву кмiтливiсть i господарську практичнiсть. Ця вiдмiтна риса ввiйшла в прислiв’я: “хитрий, мов жид”, “хитрий хахол”. Усяка “хитрiсть передбачає насамперед наявнiсть розуму. В даному разi вiн рiзного гатунку. Один хитрує для себе i за рахунок iншого, другий вигадує так, щоб було добре всiм.

З давнiх-давен українець бився над тим, як би зробити так, аби земля родила щедрiше, аби жилося на нiй людям сито i затишно. Для цього вiн вдосконалював знаряддя працi i технiку обробiтку грунту, виводив новi сорти рослин i породи худоби. Вiн сукав довгу, як вiчнiсть, нитку i чинив шкури, шив з них взуття й одяг, добував руду i будував палаци, плавив метал i кував списи та шаблi, яких не випускав з рук протягом усього життя.

Предок свiйської корови дикий “бос таурус” (тур) вiдомий був багатьом мешканцям причорноморських степiв. Але не вони, а стародавнi руси-українцi, приручивши його, методом народної селекцiї вивели потiм безлiч порiд худоби: сiру українську, лебединську, чорно-рябу, червону степову, буру карпатську, молоко яких так люблять єврейськi дiти. З працi українця виросли миргородськi, кролевецькi, тернiвськi свинi, вiвця асканiйська тонкорунна, гуска велика бiла, качка українська сiра, кури полтавськi зозулястi, глинястi, чорнi. На нiжному їхньому м’ясi зросли численнi поколiння євреїв, якi потiм кпили з “дурного гречкосiя”. А пшеницi: бiлоцеркiвська, миронiвська, одеська... Збагачуючи природу, людина вдосконалювала саму себе. Втому щоденної працi вона змивала чарiвною пiснею, мрiйною казкою, веселим, дотепним словом, якi теж стали здобутком людства.

Поки українець займався всiма цими корисними речами, єврей туманив його сивухою, грабував лихварством, пiдривав його сили тисячею iнших способiв, а сам при запнутих вiкнах крадькома, як той злодiй, поїдав награбоване.

Коли над Україною згущалися хмари i ворог з чотирьох бокiв пiдступав до її серця, українець вважав за свiй святий обов’язок, захищаючи рiдний край, перемогти або лягти трупом. А єврей якщо не сприяв вороговi, то, набивши краденим свою кибитку, втiкав в iншi, спокiйнiшi землi. При цьому вiн ще й ремствував на свою долю, хоч кров’ю спливав українець. Дуже вигiдний привiлей своєрiдної “екстериторiальностi” i “подвiйного” (тобто нiякого!) патрiотизму.

Нафтовi родовища Галичини однаково кликали до себе i українцiв, i євреїв. Дрогобицький аптекар Гнат Лукасевич лишив по собi винайдений ним спосiб добування чистого гасу, а львiвський покрiвельник Браткiвський пристосував для цього бляшану лампу, їхнiй скромний винахiд свiтив усiй Європi. А дiлки-євреї, яких вабило єдине свiтило – бариш, не спромоглися навiть налагодити правильної експлуатацiї земних надр. Чужою була для них та земля. Її нi захищати, нi впорядковувати вони не хотiли. Вони могли тiльки її обкрадати.

Приїхавши в Одесу, молодий Драгоманов був дуже вражений її контрастами. “Страшенно багате мiсто, що торгує на п’ятдесят мiльйонiв, – не має тротуарiв... Справа в тiм, що тут усiм заправляють багатi греки й жиди, а навiщо багатим мостовi i особливо тротуари: вони пiшки не ходять! Набагато вигiднiше, в усякому разi, брати податок з мiста в свою кишеню!”436 – писав вiн рiдним.

[436. Цит. за кн. Р.Iванченко. Клятва, К.,1971, с.98.]

Тодi як Джеме Ротшiльд, другий багатiй Францiї (пiсля короля Луї Фiлiппа), сушив собi голову над тим, як, за словами Енгельса, “стати силою i лишатися силою”437, сучасник “короля лихварiв” український крiпак Тарас Шевченко теж думав, але над тим, як повалити подiбну силу. I вiн надумав: обух сталить, гострить сокиру... Капiтали Ротшiльдiв i сьогоднi поневолюють народи. А думи великого Кобзаря пiдiймають їх на боротьбу за свободу. Як бачимо, велика рiзниця в напрямку думання i характерi дiй.

[437. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.4, с.30, 202.]

Людина, заражена згубною зневагою до працi, може з погордою сказати: теж менi внесок у цивiлiзацiю – курка зозуляста. На сковорiдцi вони всi однаковi. Iнша рiч – кiбернетика, теорiя вiдносностi... Можна вiдповiсти й на це. Українцi дали свiтовi Запорозьку Сiч – першу в Європi демократiю, хоч самi лишилися у неволi. Генiй українського народу вивiв людство у космос (Кибальчич, Кондратюк, Цiолковський, Корольов), а славу пожинають iншi. Але це вже iнша тема розмови. Досить того, що й тут велика частка вини падає на євреїв. Зловживаючи добротою українця, вони завжди гирею висiли в нього на руках замiсть того, щоб стати з ним поруч до боротьби за свободу...

Якби українцi пред’явили рахунок за зло, заподiяне їм євреями, розквитатися за все не вистачило б золота в усiх банках Старого i Нового свiту.

Тим часом євреям все ще вдається дурити iнших. Їхнi можливостi в цiй справi здаються невичерпними. Одним iз прийомiв ошуканства є звинувачення всього людства а антисемiтизмi.

Послухаймо спочатку тих, хто видає себе за потерпiлих. Теодор Герцль писав: “Народи, серед яких євреї живуть, усi разом i кожний зокрема, – явнi або прихованi антисемiти”. Хаїм Вейцман запевняє, що “антисемiтизм – це бацила, яку, незалежно вiд переконань у зворотному, кожна людина носить iз собою всюди”. Л.Пiнскер вважав юдофобство хворобою, яка через задавненiсть “стала невилiковною”438.

[438. Ю.Iванов. Вказ. праця, с.44.]

Якщо однi сiонiстськi дiячi вважають антисемiтизм злом, то iншi, навпаки, благом, оскiльки, на їхню думку, тiльки переслiдування може зiбрати усiх iудеїв на “землi предкiв”.

Багато євреїв щиро переконанi, що в соцiалiстичних країнах також розквiтає антисемiтизм, що має нiбито свiдчити про “нездатнiсть” соцiалiзму розв’язати єврейське питання. Насправдi, як слушно зазначається в тезах ЦК КП Iзраїлю “Єврейське питання i сiонiзм у нашi днi”, схвалених XVI з’їздом КПI, в соцiалiстичних країнах немає суспiльних класiв, зацiкавлених в антисемiтизмi. У цих країнах лiквiдованi соцiальнi i полiтичнi основи антисемiтизму. Це не значить, звичайно, що в тiй чи iншiй соцiалiстичнiй країнi немає зовсiм людей, заражених цiєю хворобою. Її причини криються в пережитках старого буржуазного суспiльства, у шкiдливих впливах зарубiжного капiталiстичного свiту439.

[439. Реакционное нутро сионизма. «Правда», 10 марта 1970.]

Як би хто не тлумачив антисемiтизм, у нашi днi його не можна вважати проявом расової чи релiгiйної зненавистi. Прояви неповаги, ба навiть ворожнечi до певних представникiв єврейства, принаймнi в СРСР, мають iнше корiння. Це не що iнше, як реакцiя, вiдповiдь на дiї тiєї частини євреїв, якi не полишили в минулому свого “єврейства”, а продовжують i далi паразитувати на тiлi суспiльства.

Те, що декому хочеться називати антисемiтизмом, насправдi не є ним. Це – заперечення не людини в євреї, а “єврейства” в людинi, духу гендлярства i психологiї крамаря, не сумiсних з мораллю соцiалiстичного суспiльства i взагалi з елементарними нормами порядностi. Ще феодальне польське панство гребувало братися за шинкарство i подiбну брудну комерцiю. Воно охоче доручало цю роботу євреям, для яких грошi нiколи не мали запаху.

Симпатiї чи антипатiї до людей не передаються у спадок. Вони народжуються в процесi суспiльних вiдносин. Поки єврей – такий самий громадянин або член колективу, як i всi iншi, вiн не може поскаржитись на упереджене чи тим бiльш вороже до нього ставлення. Досить йому зробити спробу поживитися за чужий рахунок, тобто сiсти на свого улюбленого коника вигоди i шахрайства, як йому з цiлком зрозумiлих причин вiдмовляють у довiр’ї, повазi, що, зрештою, переростає у бiльш або менш приховану неприязнь i ворожнечу. Iнакше й бути не може. Дух шахрайства i ошуканства особливо нестерпний українцям. Коли сiм’я сiдає до столу i хтось iз дiтей вигрiбає собi незаслужено кращий шматок, батько, щоб пiдтримати порядок i справедливiсть, б’є вискочку ложкою по лобi. Кому спаде в голову назвати дiї батька дискримiнацiєю власної дитини!

Своє ставлення до проявiв шахрайства безсмертний Кола Брюньон висловив ще виразнiше: “Когда я вижу, что жулик жулит, я первым делом бью его обухом по голове; затем спрашиваю его, как его звать; и если это оказывается прокурор или папа, ладно, пусть так и будет!”

Наш еврей-авантюрист, коли йому часом дiстанеться “ложкою по лобi”, галасує на весь свiт: “Антисемiти! Кривдять невинних євреїв”. Лицемiр кричить, витирає фальшиво сльози, а крадькома поглядає, чи багато зiбралося роззяв, якi повiрили його прикиданням. Хоч i не дали вкрасти, зате вчинив скандал: все-таки “репутацiя” чиста... Оця манера завжди мати два лиця, коли одне з них, чесне, до євреїв повернуте, а друге, фальшиве, вiчно повернуте до тебе, може викликати i справдi викликає почуття огиди, зневаги.

Переконливим i незаперечним, як дехто гадає, доказом iснування в СРСР “державного антисемiтизму” є деякi неписанi, але практично iснуючi для євреїв обмеження при вступi до вищої школи. Про них офiцiйно уникають говорити, хоч треба не тiльки визнати, а й пояснити, в чiм рiч. В умовах, коли країна в силу ряду поважних причин не може дати вищої освiти всiм бажаючим, регулюючий добiр абiтурiєнтiв виправданий i необхiдний. Iнакше у вищiй школi, як бiля прилавка з дефiцитним крамом, опинився б той, у кого кулаки мiцнiшi, тобто вирiшальне значення мали б не знання, а спритнiсть, зв’язки i т.п. Обмеження, на якi так нарiкають, вигадала не влада, а саме життя, їх iдея виникла знизу, вiд самих працiвникiв вищої школи як захисна реакцiя на обридлу всiм єврейську влiзливiсть, на їхнє намагання будь-що i за всяку цiну, правдами i неправдами пробратися у вищу школу. А мiж тим iнтереси справи та й принципи рiвностi вимагають забезпечення пропорцiйного соцiального i нацiонального представництва у вузах. Для держави, крiм того, не байдуже, поїде молодий спецiалiст за призначенням чи буде чiплятися, як багато євреїв, за будь-яку працю, аби тiльки залишитися в мiстi.

Є й iнший аспект справи. Якби не ця практика розумного регулювання, то сiльськi дiти, наприклад, тобто дiти половини населення країни, нiколи не змогли б пробитися через густi ряди єврейських “вундеркiндiв”, якi, живучи в мiстах, знають краще дорогу в вузи. Те, що й селу потрiбнi освiченi кадри, крикунiв не обходить. Людей, якi споконвiку звикли жити своїми егоїстичними, споживацькими iнтересами, цiкавить одне: щоб село справно постачало їм курки, яйка i молоко. Вони ж тим часом везуть своїх дiтей в iншi республiки, де менше єврейського населення, “пропихають” їх там в iнститути, а потiм переводять знову на Україну. Результат “дискримiнацiї” усiм вiдомий: серед народiв Союзу євреї мають найбiльший вiдсоток осiб з вищою освiтою, ним, до речi, дуже пишаються як доказом нiбито своєї особливої обдарованостi. Але демагогам це не заважає трубити про вiдновлення процентної норми царизму. Єврейськi хитруни звикли пролазити мiж параграфами законiв або перетворювати їх у ширму для беззаконня440. Коли ж намагаються хоч трохи обмежити їхнi апетити, вони галасують про антисемiтизм i дискримiнацiю. Показово, що з боку цих крикунiв не чути протестiв, коли в списках цiлинникiв та ударникiв новобудов, серед хлiборобiв i скотарiв, вуглекопiв i металургiв майже не зустрiчається єврейських прiзвищ. Як видно, деякi задом наперед думаючi голови й справдi повiрили, що євреям на роду написано правити i споживати, тодi як усiм iншим – пiдкорятися i працювати.

[440. Єврей у романi Раїси Iванченко «Клятва» на звинувачення у дворушництвi дотепно вiдповiдає: «Чого пан сердиться? Як ми будемо по закону усi ступати, то ми його стопчемо! Отож ж ми з вами й обходимо його, чи не так?» (с.98).]

У вiдповiдь на невдоволення єврейських шовiнiстiв, на їхнi демагогiчнi претензiї i облудну позу скривджених можна було б запитати: чому за таких “несприятливих” обставин євреї повсюди живуть набагато краще вiд не євреїв, як досягають вони такої високої матерiальної забезпеченостi й економiчної незалежностi? Ми це говоримо про єврейську буржуазiю, яка – це кожному вiдомо – є найчисельнiшою i найбiльш процвiтаючою буржуазiєю сучасного капiталiстичного свiту. Хоч це теж невипадково. Ми говоримо про так званий загал, про широкi верстви єврейської людностi, в тому числi й трудящих.

У цитованому вже збiрнику матерiалiв про сiонiзм читаємо: “Доходы американских евреев на 40-50 процентов выше доходов всех других этнических групп в США”441. Цього не заперечують самi єврейськi автори. Ми вже наводили слова теоретика сiонiзму Хаїма Яхiла: “Американськi євреї досягли такого становища, багатства, могутностi i свободи, якого не знали євреї, розкиданi в iнших частинах свiту”442.

[441. Реакционная сущность сионизма, с.53.]

[442. Л.Беренштейн. Вказ. праця, с.24.]

Яхiл видiляє особливi успiхи американських євреїв. А хiба в СРСР євреї гiрше живуть вiд решти радянських людей? Якраз навпаки! Український, росiйський i т.д. робiтник i службовець, щоб звести кiнцi з кiнцями, крiм основної роботи, як правило, змушений шукати пiдробiтку, влаштовується при змозi ще на одну ставку, “калимить”, гне спину до сьомого поту, словом, працює до зносу. Нiчого цього не знає єврей. На курортах, у санаторiях, будинках вiдпочинку, в рiзних оздоровчих i лiкувальних установах вiдпочивають люди рiзних нацiональностей. Але єврейський “мнимый больной” переважає всюди, де абсолютною, де вiдносною перевагою.

Коли українець або росiянин доповзає до свого пенсiйного порога, вiн не поспiшає йти на так званий “заслужений вiдпочинок”. I не тому, що його не цiкавить отой вiдпочинок. Йому в першу чергу доводиться думати про засоби до iснування. Адже пенсiї – всяк знає – вистачає тiльки на те, аби iснувати, а не жити. Чи ж дивно, що в тiнi мiських скверiв i паркiв прохолоджуються з ранку до вечора, в будень i свято “ветерани працi” головним чином єврейської нацiональностi.

Чим пояснити цей феномен? Невже це є результат “антисемiтизму”, “дискримiнацiї” євреїв?.. Нам можуть зауважити: не вмiєте, мовляв, жити, треба вмiти заробляти грошi. Всяке буває заробляння. Буває таке, коли хочеться сказати: хай вам буде ваш бiлий хлiб, ми лишимося зi своїм чорним...

Євреї скаржаться на ворожнечу до них, а мiж тим їхня релiгiя, iудаїзм, навчає євреїв ворогуванню з людьми iншої вiри, iншої нацiї, прищеплює почуття ненавистi до iнших народiв. Так зване “Святе письмо” повчає, що євреї лише тодi можуть бути спокiйнi, коли незгода проникає у середовище iнших народiв. Коли ж останнi живуть мiж собою мирно, вони нiбито скеровують свiй гнiв проти Iзраїлю443.

[443. Т.Кичко. Вказ. праця, с.38.]

Протягом усiєї iсторiї єврейськi спритники сiяли чвари серед українцiв, витягаючи собi з того зиск. Вони iнтригували, доносячи на українцiв росiйськiй, польськiй та iншiй владi, вдавалися до шантажу, наклепiв, обмов, одне слово, “пiдiгрiвали свiй суп” на вогнi провокацiй. Хоч тверезий голос мав би пiдказати їм необхiднiсть зовсiм iншої поведiнки, якщо вони хочуть у мирi й дружбi жити з українцями на українськiй землi. Очевидно, деякi євреї думають, що цiєї їхньої нечесної гри “простi” українськi робiтники й селяни взагалi “не здатнi” збагнути, а українських iнтелiгентiв, якi добре все бачать i вiдповiдно реагують, вони готовi якийсь час “потерпiти”: мовляв, усi вони нацiоналiсти, рано чи пiзно радянська влада їх передушить. Балачки про так званий антисемiтизм є затертий шахрайський прийом, розрахований на те, щоб вiдвернути увагу вiд постiйного єврейського хитрування. Це та зручна позицiя “скривдженого”, яка дає моральне “право” уникати законiв, обходити їх пiд приводом компенсацiї за уявнi страждання. Банальний трюк злодiя, що кричить “держи злодiя!”. Це спекуляцiя на повазi українського народу до кращих представникiв єврейства, якi щиро i самовiддано працюють в iм’я розбудови нової України. Провокацiйний рейвах, який здiймають навколо так званої дискримiнацiї євреїв, – це така ж набридлива вигадка, як i легенда про Iзраїль, цього маленького демократичного Давида, що бореться проти злого єгипетського Голiафа. Легенда, розрахована на спiвчуття до планiв i полiтики сiонiзму з боку громадськостi Заходу та деяких кiл афро-азiатських країн.

Методiв обману громадської думки сила-силенна. Це невичерпний кодекс пiдлостi й безчестя, створений, проте, далеко не найгiршими умами людства, i євреї в цiй справi не пасли заднiх. Але саме тому вiн i небезпечний. Головним результатом застосування цих методiв було те, що євреї за довгi роки перебування при владi в СРСР утвердили за собою в партiї особливе, привiлейоване становище. А раз у партiї, та ще й правлячiй, де вони займали команднi пости, – то, значить, в усiй радянськiй державi. Поволi i непомiтно цi люди опинилися над суспiльством, поза межами досягання його впливу. Це була своєрiдна каста “недоторканних”. Правдами i неправдами вони “привчили” iнших говорити, писати i навiть думати про себе за стандартами сiонiзму: євреї – народ особливої долi, народ-свiточ, народ-революцiонер. Тобто, по-сiонiстському, “богообраний” народ, тiльки без компрометуючого в устах комунiста слова “бог”, пiд яким слiд було розумiти Карла Маркса. Все, що не вiдповiдало цiй “лiнiї”, розцiнювалося як “неповага” до євреїв, що було рiвнозначним неповазi до марксизму як науки, iдеологiї i полiтики радвлади взагалi.

Цей специфiчний культ єврейства був тiєю зручною ширмою, тiєю “обичайкою”, пiд якою сiонiстська квочка висиджувала свої неподобства. З ними ми зустрiчаємося на кожному кроцi.

Багатьом пам’ятна iсторiя з книжкою Т.Кичка “Iудаїзм без прикрас”. Вона видана в Києвi 1963 року. Це перша в СРСР серйозна праця, в якiй зi справдi наукових позицiй показується справжнє обличчя сiонiзму й iудаїзму. Але саме тому, що ця книжка розкриває людям очi на серйознi речi, дуже неприємнi для багатьох євреїв, її поява викликала велике занепокоєння в сiонiстських колах у нас i за кордоном. Оскiльки цi “кола” тiсно пов’язанi мiж собою i дiють за принципом сполучених посудин, то гавкiтня з обох бокiв знялася чимала. Цього демагогiчного галасу перелякалися в Москвi. Кремлiвськi стовпи комунiзму завагалися у своїй рiшучостi вести боротьбу проти сiонiзму i затрубили вiдбiй. У газетi “Правда” з’явилася замiтка, у якiй iдеологiчна комiсiя ЦК КПРС розшаркувалась, вибачалась i белькотала щось про “ошибочные положення” книги, якi нiбито “могут оскорбить чувства верующих и быть истолкованы в духе антисемитизма”444.

[444. «Правда», 4 апреля 1964.]

Своєю заявою ЦК партiї не тiльки вiдмежувався вiд автора i його книжки, а й вiд тих принципiв, захистовi яких вона присвячена. А цього тiльки й треба було сiонiстам. Стара як свiт провокацiя! Можна уявити, як трiумфували цi шинкарчинi дiти, читаючи, як грiзна КПРС виляє хвостом i плаксиво запевняє: “Бiльше не буду”. Звичайно, в масштабах країни це факт майже мiкроскопiчний. Але вiн показовий. Вiн свiдчить про те, що сiонiстськi центри в оборонi своїх iнтересiв куди бiльш наполегливi i послiдовнi, анiж керiвництво КПРС у дотриманнi власних принципiв.

Припустiмо, що книжка Кичка “за iнерцiєю” була вiддана в жертву спритно органiзованiй “громадськiй думцi”. Але що змушує нас робити тисячi iнших, бiльш важливих поступок сiонiстському нахабству?

Загальновiдомий факт єврейського збиткування на Українi. В одному документi, який ми ще будемо цитувати, про євреїв сказано: “Експлуататорська сила їх велика, i шкода, якої вони завдають, безмежна”. Всупереч цiй очевиднiй iстинi, друкованi радянськi джерела, нiби за якимсь сигналом, буквально нiмiють перед словом “єврей”. Коли заходить мова про соцiальний склад i нацiональне походження гнобителiв українського народу, вони розв’язне плещуть язиками про українських помiщикiв i буржуазiю, питома вага яких близька до нуля, а євреїв не мають на увазi навiть серед “iнших”. Бiльш того. Там, де в дiйсностi експлуататорами українцiв виступали винятково тiльки євреї, у текстах iсторичних праць замiсть слова “єврей” шахрайськи пiдставляють слово “поляк” або “нiмець”.

Зi слiв Маркса, цитованих уже на початку цiєї працi, ми знаємо, що в Галичинi саме “евреи захватили себе все (пiдкр. Маркса) выгодные промыслы и сделки, утвердились как мещанское сословие” i займалися там “порабощением народа”445.

[445. Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348.]

Цей висновок Маркса пiдтверджують дослiдження Костомарова, Антоновича, Драгоманова, Подолинського, Франка, Грушевського, якi також тут цитувалися. Що ж пишуть з цього приводу, наприклад, автори львiвського тому iсторiї мiст i сiл України? Вони твердять абсолютно протилежне: “У галицькi мiста посунули польськi та нiмецькi купцi, ремiсники, а мiсцевi опинились у важкому становищi... Розвиток економiки краю внаслiдок цього значно уповiльнився”446.

[446. Iсторiя мiст i сiл УРСР. Львiвська область, К.,1968, с.1З.]

Маркс i блискуча плеяда українських учених твердять, що економiчнi труднощi Галичини пов’язанi з розоренням її євреями, а львiвськi титани мислi на чолi з редактором тому професором i секретарем ЦК партiї в Києвi Маланчуком, “полiпшуючи” Маркса, заявляють, що все лихо вiд польських та нiмецьких купцiв. Ще б пак: нiмцi далеко, а євреї пiд носом. Яка дивовижна смiливiсть думки!.. Якийсь Хонiгсман примудрився написати i видати цiлу монографiю447 про нафтову промисловiсть Захiдної України, в якiй буквально жодним словом не обмовився про хижацьку дiяльнiсть єврейського капiталу. Вiн навiть не згадав про його присутнiсть у цьому районi. А можна i слiд було це зробити бодай з поваги якщо не до iстини, то до численних жертв єврейської експлуатацiї.

[447. Я.С.Хонiгсман. Проникнення iноземного капiталу в нафтову промисловiсть Захiдної України, Львiв, 1958.]

Замiтаючи слiди своєї антинародної дiяльностi на Українi, євреї з допомогою рiзних пiдголоскiв грубо перекручують iсторичний процес, фальсифiкують минуле, пiдтасовують факти, часом зовсiм їх iгнорують. При цьому вони перуть своє брудне минуле, а помиї безцеремонне виливають на голови iнших. Українськi ж чиновники вiд науки, втративши будь-яке почуття нацiональної гiдностi, акуратно списують з єврейських шпаргалок i думають, що роблять патрiотичну справу. Драгоманов називав такий метод не “iсторiописанням”, а “iсторiоробленням”, при якому виходить з брехнi брехня, з пакостi пакiсть”448.

[448. Листи Михайла Драгоманова до редакторiв росiйського соцiально-революцiйного видання «Вперед» (1876-1878). Зладив i видав Михайло Павлик, Львiв, 1910, с.9.]

Правда, на Українi є партiйний i державний апарат, нарештi, цензура, раз уже вона iснує, обов’язок яких стояти на сторожi iнтересiв українського народу. Але цi органи влади так захопилися безстрашною боротьбою проти “лiтери, за якою тужать”449, що їм нiколи за свої прямi справи взятися.

[449. Маються на увазi репресiї за статтю пiд такою назвою письменника В.Д.Антоненка-Давидовича, вмiщену в газетi «Лiтературна Україна».]

Певна рiч, було б несправедливо валити все на українцiв i зобразити справу так, нiби вони не розумiють своїх нацiональних iнтересiв. Справа значно складнiша, i впирається вона в загальну настанову, яка панує тепер у радянськiй полiтицi i науцi. Суть її в тому, щоб не “дражнити” свiтової (читай: єврейської) громадськостi. Керiвництво КПРС, яке давно вже набивається в моральнi керiвники людству, взяло за правило показуватися перед зовнiшнiм свiтом тiльки в парадному вбраннi, тобто зображати СРСР країною, в якiй завдяки мудрiй дiяльностi партiї лiквiдованi будь-якi проблеми. Тим часом “безпроблемне” наше суспiльство нагадує собою ситуацiю з вiдомої казочки, в якiй жiнка, iдучи в поле, загадала чоловiковi зробити дещо по господарству: худобу впорати, хлiб спекти, масла збити, пшона натовкти i т.д. Як наслiдок, поки невдаха чоловiк виганяв худобу до череди, тiсто збiгло, пiч вичахла, свинi сметану перекинули, кури просо поклювали. Стоїть керiвництво КПРС i потилицю чуха: що ж його людям сказати? Скажу, що нiчого цього i не було. Курей на експорт порiжу. Дiжу викину, хлiба в Канадi куплю, а пiч знову натоплю – лiсу вистачить... Тому й в iсторичнiй науцi замiсть науки виходить одна “пакiсть”.

З кожним роком стає дедалi важче обманювати людей, приховувати факти, замовчувати правду. Минув час “великого заслiплення”, коли можна було всiлякi iмперiалiстичнi свинства типу злиття нацiй прикривати солодкими балачками про “спiльнiсть класових iнтересiв”, “пролетарський iнтернацiоналiзм” або iншими словесними формулами. Полiтичний досвiд учить, що за цими словами часто-густо нiчого, крiм порожнього звуку, немає.

Про горезвiсний “iнтернацiоналiзм” євреїв довго i нудно били у всi калатала. Навiть такий тверезий полiтик, як Ленiн, i той пiддався обмановi i проливав сльози замилування над сiонiстськими вигадками про “великi всесвiтньо-прогресивнi риси” євреїв. Але люди, якi знали євреїв не з балачок на партiйних з’їздах, а в реальному земному життi, були iншої думки про них. У 1876р. один iз соратникiв Драгоманова звернувся до редакцiї вiдомого росiйського народницького журналу “Вперед” з листом. Оскiльки П.Л.Лавров450 i iншi редактори цього видання мали схильнiсть дивитися на євреїв як на “гноблену нацiю”, автор листа вирiшив висловити свою думку на цю тему. Лист мiстить стiльки влучних оцiнок i сповнений такого глибокого розумiння iсторичної перспективи, що ми процитуємо з нього цiлий уривок.

[450. Деякий час особистим секретарем Лаврова був белетрист i публiцист С.Рапопорт (1863-1920), вiрш якого «Дi Швуе» («Клятва») став гiмном Бунду.]

“Нельзя упускать из виду, – читаємо в листi, – что даже и пролетарии среди евреев до мозга костей проникнуты жаждой легкой наживы на чужой счет. Наверно, можно сказать, что нет той мерзости, на которую не пустился бы любой еврей, даже пролетарий, если только он приходит в столкновение с малорусским рабочим и если только имеется в виду какой-нибудь барыш... Рабочие они – на время, до первого лишнего рубля, а потом – торгаши... Кому принадлежат теперь уже почти все существующие на Украине сахарные и пивоваренные заводы, винокурни, суконные фабрики – кому, как не евреям? Принадлежат они, конечно, не евреям-пролетариям, а Гинзбургам, Бродским, Либерманам и т.д., но, спрашивается, каким путем сделались фабрикантами и заводчиками эти господа, как не путем мелкого торгашества: ведь и они сами, и их отцы еще не так давно продавали панам ваксу и причисляли себя к пролетариям.

Ясно, мне кажется, что видеть в среде еврейства сословное деление невозможно: евреи России это не нация, а одно цельное сословие, кормящееся почти исключительно за счет малорусского населения. Эксплуататорская сила их велика и приносимый ими вред беспределен... Зная близко жидов, мы не верим ни в смехотворный “жидовский интернационал”, ни в жидовские симпатии революции”451.

[451. Листи Михайла Драгоманова, с.14-17.]

Подiбно до українцiв, араби також з власного гiркого досвiду можуть судити про цих людей, тому їхня думка заслуговує на особливу увагу. Послухаймо, що пише про євреїв каїрський лiтературно-полiтичний тижневик “Ахер Саа” (“В останнiй час”).

Пiсля iзраїльської агресiї у червнi 1967р. знайшлися просiонiстськi дiячi, якi одразу стали “заспокоювати” громадську думку арабського свiту. Цi дiячi в один голос говорили, нiбито народ Iзраїлю до агресiї не має нiякого вiдношення, що причиною конфлiкту є лиш “непрогресивнi режими ворогуючих країн”. Населення Iзраїлю, мовляв, само стало жертвою антинародної полiтики власного уряду. Мiж трудящими не може бути ворожих вiдносин, їх об’єднує спiльнiсть класових iнтересiв i т.п. На цю демагогiю марксиствуючих колонiзаторiв або сiонiствуючих марксистiв, розраховану на те, аби приспати арабську пильнiсть, дав гiдну вiдповiдь каїрський журнал.

“Мы ничего не имеем против хороших людей, трудящихся на своих полях и заводах во всех концах земного шара, в том числе и в Израиле, – писав тижневик. – Но считать, что 2,5 миллиона евреев в Израиле – лишь угнетенные рабочие и крестьяне и не существует никакой вражды между нами, – утверждение ошибочное... Они агрессоры и разбойники, которые отняли земли у арабов, разграбили их дома, и им ничуть не помешало то, что они были рабочими и крестьянами”.

Тут ми нагадаємо читачам, що тiльки в ходi так званої “шестиденної вiйни” Iзраїль захопив близько 20% територiї Єгипту, 15% територiї Сирiї i майже 70% територiї Йордану. Загалом iзраїльськi загарбники окупували понад 65 тисяч квадратних кiлометрiв арабських земель. Це майже втричi бiльше, нiж територiя Iзраїлю452. Продовжимо далi статтю журналу.

[452. «Вечiрнiй Київ», 23 сiчня 1973.]

“...Эти 2,5 миллиона евреев не просто рабочие и крестьяне, а вооруженные воины в стране, которая превращена в военный лагерь. Они представляют собой агрессивную силу, которая совершила и продолжает совершать агрессию на арабской земле. Трудно, применяя один только принцип единства рабочих и трудящихся масс, согласиться что мы выступаем не против них, а всего лишь против существующего в Израиле режима. Невозможно также делить ответственность за совершенную агрессию между израильским режимом и ее исполнителями. Как можно игнорировать ответственность народа за режим, который ими правит и планы которого он выполняет!”453

[453. «АТЛАС», №39, 26 вересня 1967, с.53-54.]

У роки минулої вiйни принцип єдностi трудящих довелося вiдкласти, а натомiсть висунути гасло: “Убий нiмця!” Перш нiж вiдправити на той свiт чергового окупанта, його не розпитували про класове походження, досить було бачити на ньому нiмецький мундир.

В iнтересах росiйського панування над поляками царський уряд, пише Енгельс, “хотiв розорити вороже йому дворянство i привернути на свiй бiк селян”454. Яка зворушлива картина “єдностi” класових iнтересiв: росiйський царизм у ролi “благодiйника” польського селянства! Насправдi ж йшлося про один iз методiв поневолення нищенням сили (в даному разi польського дворянства), здатної вчинити опiр колонiзатору.

[454. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.18, с.517.]

Глуха i глибока ворожнеча мiж Китаєм i Радянським Союзом, яка може призвести до 3-ї свiтової вiйни, наслiдки якої важко передбачити, має в своїй основi також далеко не класовi, а нацiональнi, точнiше шовiнiстичнi, гегемонiстськi прагнення. Зарубiжнi вченi мають рацiю, коли пишуть, що нацiя i нацiональнi iнтереси стоять вище за своїм значенням, нiж клас, який є лише частиною нацiї. “Класс изменчив, а нация вечна”455, – заявляють вони.

[455. «Правда», 18 декабря 1971.]

Правда, казеннi марксисти це заперечують: iнакше мислити вони не мають “дозволу” свого ЦК. Але вони завжди були найбiльш консервативним елементом у розвитковi суспiльної думки i завжди останнiми, пiд загальний регiт, залишали свої догматичнi, засидженi мухами позицiї. Сьогоднi в їхньому меню вiдомi положення про класи i класову боротьбу, про двi нацiї всерединi кожної нацiї i т.п. Iншого вони “не знають”. Тим часом справжнiй, марксизм знає вододiл людського суспiльства також по iнших лiнiях. Крiм подiлу на класи, вiн розрiзняє народи: експлуатуючi i пануючi – на одному боцi, експлуатованi й поневоленi – на другому. Народи-завойовники i їхнi жертви. Колонiї i метрополiї. Нацiї неповноправнi i залежнi, великодержавнi i гноблячi. I це не тiльки не суперечить марксистськiй тезi про суспiльнi класи, не заперечує класової боротьби, а, навпаки, тiльки пiдтверджує те й друге.

У мiжнацiональному масштабi не тiльки панiвнi класи, а й трудящi однiєї нацiї можуть стати в експлуататорськi вiдносини до пригноблених народiв. Коли Енгельса 1882р. запитали, що думають англiйськi робiтники про колонiальну полiтику, вiн вiдповiв, що вони думають про полiтику “те саме, що думають про неї буржуа... Робiтники спокiйнiсiнько користуються разом з ними колонiальною монополiєю на всесвiтньому ринку”456.

[456. К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т,35, с.286.]

Ленiн також вважав, що робiтники зацiкавленi в “праве на добычу от грабежа чужих наций”457. Вiн писав: великi iмперiалiстичнi держави, в тому числi Росiя, своєю колонiальною полiтикою “заразили даже пролетариат страстью к завоеваниям”458. Ленiн засуджував “угнетение целого ряда наций... великодержавными империалистическими народами”459. Iлюструючи це на прикладi Польщi, писав: “Нiхто так не гнобив полякiв, як росiйський народ”460. А щодо України зазначав: “Проклятий царизм робив з великоросiв катiв українського народу”461.

[457. В.И.Ленин. Соч., т.21, с.203.]

[458. Там само, т.18, с.60.]

[459. Там само, т.21. с.195.]

[460. В.I.Ленiн про Україну, с.423.]

[461. Там само, с.431.]

Внаслiдок такої колонiальної полiтики “вiками нагромаджувалось обурення i недовiр’я нацiй неповноправних i залежних до нацiй великодержавних i гноблячих”462. Наївно було б думати, що все це лишилося вже у минулому...

[462. Там само. с.625.]

 

 

Використана література

 

1 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, К., 1913, т.I, вид.3, с.100-101.

2 А.Я. Гаркави. Об языке евреев, живших в древнее время на Руси и о славянских словах, встречаемых у евр. писателей, СПб, 1865, с.1.

3 Повесть временных лет, М.-Л., 1950, ч.1. с.258.

4 Н.И.Петров. Историко-топограф. очерки древн. Києва, К., 1897, с.258.

5 Я. Малышевский. Евреи в Южной Руси и Києве в Х-ХII веках, К., 1878, с.9.

6 А. Я. Гаркави. Сказание мусульман, писателей о славянах и русских, СПб, 1870, с.53.

7 Там само, с.222.

8 И.Малышевский. Вказ. праця, с.97.

9 Там само, с.98.

10 А.Я.Гаркави. Об языке евреев, живших в древн. время на Руси, с.1.

11 А.Я.Гаркави. Сказание мусульман, писателей..., с.94.

12 УРЕ.т.12.с.183.

13 Полное собрание русских летописей, т.2, М.,1962, с.275.

14 Тисяцький – начальник мiського ополчення i водночас старшина всього купецтва.

15 М.Н.Тихомиров. Крестьянские и городские восстания на Руси XI-XIII вв., М.,1955, с.137.

16 Там само, с.138.

17 Энциклоп. словарь Брокгауза и Ефрона (далi ЭСБЕ), т.53, СПб, 1899, с.133.

18 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т. 19, с.302.

19 В. Н. Татищев. История Российская с древнейших времен, т. 2, М., с.213.

20 И.Житецкий. Евреи в Южной Руси. “Киевск. Старина”, 1901, №1, с.63.

21 А.Я.Гаркави. Об языке евреев, с.16

22 Архив Маркса и Энгельса, т.5, М., 1938, с.348. Пiдкр. Маркса.

23 БСЭ.т.5. М.,1927, с.354.

24 О.Корню. К.Маркс, Ф.Энгельс. Жизнь и деятельность, т.I. М.,1959, с.76.

25 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.5, с.255.

26 А.Я.Гаркави. Об языке евреев, с.5.

27 ЭСБЕ, т.21, СПб. 1893, С.452-453.

28 О.С.Компан. Мiста України в др. пол. XVII ст., К.,1963, с.94; К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.25, ч.I, с.338.

29 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т. 16, с.161.

30 Ю.Iванов. Обережно: сiонiзм!, К.,1969, с.19.

31 Г.Кичко. Iудаїзм без прикрас. К.,1963, с.42.

32 М.С.Беленький. Что такое Талмуд. М.,1963, с.46.

33 Т.Кичко. Вказ. праця, с.37.

34 Ю. Iванов. Вказ. праця, с.16,17.

35 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.1. с.379

36 БСЭ, т.16, М.,1929, с,580.

37 Ю.Iванов. Вказ. праця, с.21.

38 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.5, Львiв, 1905, с.242.

39 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.7, К-Л.,1909, с.446.

40 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.9, ч.2, К., 1931, с.626.

41 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.5, с.246, 247.

42 БСЭ. т.11. М.,1952,с.190.

43 Ю.Iванов. Вказ. праця, с.20.

44 М.П. Драгоманов. Евреи и поляки в Юго-Зап. крае. “Вестник Европы”, 1875, т.4, с.139.

45 ЭСБЕ, т.21, СПб. 1893, с.452.

46 БСЭ, т.16, М.,1929,с.580.

47 БСЭ, т.3, М.,1930, с.68.

48 БСЭ, т.24. М.,1932, с.22.

49 А. Тюменев. Евреи в древности и средние века, Пг., 1922, с.293.

50 Там. само, с.294.

51 БСЭ, т.24, с.24.

52 БСЭ, т.3, М., 1930, с.69.

53 М.В.Нєчкiна. П.С.Лейбенгруб. Iсторiя СРСР, К.,1966, с.62.

54 Н. Костомаров. Руина, Соч., т.15, с.345.

55 Цит. за кн. А.Ефименко. Южная Русь. Очерки, исследования и заметки, т.2, СПб, 1905, с.6.

56 А.Ефименко. Вказ. праця, с.4.

57 Мемуары, относящиеся к истории Южн. Руси, вып.I, К.1890, с.38

58 С.Сташиц. Избранное, М., 1957, с.317-318.

59 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.5, с.254,261.

60 М.Грушевський. Студiї з економ, iсторiї України, К., 1917, с.28.

61 БСЭ, т.24, М.,1932, с.28.

62 I.Франко. Твори в двадцяти томах. К.,1956,т.19, с.573.

63 Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348.

64 В.Антонович. Исследование о городах в Юго-Зап. России по актам 1432-1798. К.,1870, с.87.

65 В.Антонович. Вказ. праця, с.90-91.

66 Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348.

67 В.Антонович. Вказ. праця, с.91-92.

68 О.С.Компан. Вказ. праця, с.93.

69 Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348.

70 И.Т.Прыжов. История кабаков в России, СПб. (б.р.), с.44

71 И.Г.Прыжов. Вказ. праця, с.150-151.

72 Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов, т.1, изд.2-е, К.,1898 с.157-158.

73 Iсторiя мiст i сiл УРСР. Волинська область, К.,1970, с.247.

74 Памятники, изданные Киевскою комиссиею, т.1, с.164-165.

75 Iсторiя мiст i сiл УРСР. Волинська область, с.386.

76 М.Грушевсьий. Iсторiя України-Руси, т.б, с.511.

77 Й.Г.Прыжов. Вказ.праця, с.135.

78 Воссоединение Украины с Россией. т.1. М.,1953, с.304.

79 БСЭ. т.3, М.,1930. с.74.

80 Iсторiя укр. лiт. у 8 томах, т.1. К.,1967, с.502.

81 М.Старицький. Останнi орли. К., 1968, с.127.

82 И.Брагинский. Классовая сущность сионизма. “Коммунист”, нюнь 1970, №9, с.103.

83 А.С.Пушкин. ПСС в десяти томах, М-Л.,1949, т.7, с.337-338.

84 Г.Кониский. История Русов, или Малой России, М.,1846, с.48-49.

85 П.А.Кулиш. Записки о Южной Руси, 1856, т.2, с.58.

86 А.Ефименко. Южная Русь, т.2, с.5.

87 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.1, с.379, 381.

88 I.Франко. Твори, т.10, с.238, 239, 243.

89 В.Антонович. Вказ. праця, с.88.

90 Т.Кичко. Вказ, праця, с.34.

91 Там само, с.91,

92 Там само, с.93.

93 О.С.Компан. Вказ. праця, с.105.

94 Лiтопис Самовидця, К.,1971, с.45, 46-47.

95 Летопись Григория Грабянки, К.,1854, с.32.

96 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.8, ч.II, с.119.

97 О.А.Бевзо. Львiвський лiтопис i Острозький лiтописець, К.,1970, с.119.

98 Лiтопис Самовидця, с.52.

99 Г.Кониский. История Русов или Малой России, М.,1846, с.80.

100 Н.Костомаров. Иудеям. “Основа”, сiчень 1862, с.43-44.

101 Н. Костомаров. Вказ. праця, с.44.

102 Там само, с.47-48.

103 Там само, с.44.

104 Богдан Хмельницкий. Летопись еврея-современника Натана Ганновера о событиях 1648-52 гг. в Малороссии вообще и о судьбе своих единоверцев в особенности, Одесса, 1878.

105 А.Ефименко. Южная Русь, т.2, с.6.

106 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т,9, ч.2, с.970.

107 Там само. с.979.

108 Путешествие антиохийского патриарха Макария в Москву в XVII веке. Пер. с арабск. проф. Г.А.Муркоса (извлечение), СПб. 1898, с.27.

109 М.Грушевський. Вказ. праця, с.1004.

110 БСЭ, т.24, М.,1932, с.29.

111 Н.И.Костомаров. Богдан Хмельницкий, Соч., т.IХ-ХI с.264.

112 БСЭ, т.55, М.,1947, с.879.

113 Летопись Григория Грабянки, с.91.

114 М.Грушевський. Iсторiя України-Руси, т.9, ч.2, с.775.

115 Iсторiя укр. лiтератури, т.I, с.365.

116 А.Ефименко. Южная Русь, т.2, с.110-111.

117 М.П. Драгоманов. Евреи и поляки в Юго-Зап. крае, с.136-137.

118 “Укр. iстор. журнал” (далi УIЖ), 1966, №2, с.111-112.

119 БСЭ, т.24, с.58.

120 Iсторичнi пiснi. К.,1961, с.363.

121 И.Житецкий. Евреи в Южной Руси. “Киев. Старина”, 1901, №1, с.78.

122 И.Житецкий. Вказ. праця, с.76.

123 БСЭ, т.3, М.,1930, с.72.

124 БСЭ, т.24, с.58.

125 I.Франко. Твори, т.19, с.328.

126 О.Нестеренко. Розвиток промисловостi на Українi, К.,1959, с.225.

127 “Русский вестник”. М.,1858, т.18, кн.2, с.38.

128 Цит. за кн. И.Прыжов. История кабаков в России, с.204.

129 А.Я.Кониский. Жизнь укр. поэта Т.Г.Шевченка, Одесса, 1898, с.162-163.

130 О.Нестеренко. Вказ. праця, с.224.

131 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.19, с.435.

132 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.20, с.463.

133 I.Франко. Твори, т.8 с.26.

134 “Колокол”, №77-78, 1 авг. 1860, с.647.

135 М.I.Марченко. Українська iсторiографiя, К.,1959, с.95-96.

136 И.Прыжов. Вказ. праця, с.252.

137 Й.Аксаков. Исследование о торговле на украинских ярмарках, СПб. 1858, с.36.

138 Радянська енциклопедiя iсторiї України, т.I, К.,1969, с.402-403.

139 С.Я. Боровой. Кредит и банки России, М.,1958, с.237.

140 О.Нестеренко. Вказ. праця, с.223.

141 С.Я.Боровой. Вказ. праця, с.238.

142 О.Нестеренко. Вказ.праця, с.223.

143 С.Ю.Витте. Воспоминания, т.I, М.,1960, с.219.

144 О.Нестеренко. Вказ. праця, с.223.

145 УЇЖ, 1972, №8, с.65-71.

146 О.Нестеренко. Вказ. праця, с.247, 248.

147 С.Ю.Витте. Восп., т.I, с.178.

148 БСЭ, т.24. с.68.

149 С.Ю.Витте. Восп., т.1, с.389.

150 Там само, с.121.

151 С.Ю. Витте. Восп., т.3, с.486.

152 И.Ф.Гиндин. Неуставные ссуды государств, банка и экономич. политика цар. прав-ва, “Историч. записки”, 1950, т.35. с.119.

153 С.Ю.Витте. Восп., т,1, с.194.

154 Там само, с.117.

155 С.М. Богуславский. Спутник по г. Києву, К., 1913.

156 Весь Юго-Зап. край. Справочная и адресная книга по Киевской, Подольской и Волынской губерниям. К.,1914.

157 К.Мацянский. Справочник к карте мельниц, винокуренных, пивоваренных, маслобойных и писчебумажных фабрик и заводов губернии Киевской, Волынской, Подольской, Черниговской и Полтавской, К., 1912.

158 БСЭ, т.24, с.60, 61.

159 История евр. печати в России, с.154.

160 “Колокол”, №60, 1 янв. 1860, с.497.

161 С.Ю.Витте. Восп., т.1,с.179.

162 “Колокол”, №47, 1 июля 1859, с.388.

163 Н.И.Костомаров. Иудеям, с.48.

164 БСЭ. т24. с.60-61.

165 И.К.Вологодцев. Особенности развития городов Украины, X.,1930, с.127-128.

166 И.Житецкий. Евреи в Южной Руси. “К.Старина”, 1901, №1, с.79.

167 С.Подолинський. Про те, як наша земля стала не наша, с.56, 58-59.

168 М.П.Драгоманов. Евреи и поляки, с.138-139.

169 “Колокол”, №85, 15 ноября 1860, с.707.

170 В.И.Ленчн. ПСС, т.24, с.394.

171 М.П. Драгоманов. Евреи и поляки, с.139.

172 БСЭ, т.З. 1930, с.72.

173 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.21, с.160.

174 История евр. печати в России, с.226.

175 К. Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.18, с.517.

176 Там само.

177 Н.Н.Попов. Очерк Истории КП(б)У. X.,1931, с.30,67.

178 Весь Харьков на 1917 год (довiдник), X.,1917, с 298-306. Пiдрахунок зроблено за поiменним списком купцiв.

179 С.Я. Боровой. Вказ. праця, с.239.

180 Сов. Истор. Энциклоп. (СИЭ), т.12, М., 1969,с.221.

181 С.Я.Боровой. Вказ. праця, с.238.

182 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.25, ч.II, с.148.

183 В.О.Голобуцький. Економiчна iсторiя Укр.РСР, К., 1970, с.200.

184 Архив К.Маркса и Ф.Энгельса, т.13, М.,1955, с.270.

185 Ф.М.Достоевский. ПСС, т.10, СПб. 1895, с.218.

186 I.С.Слабєєв. З iсторiї первiсного нагромадження капiталу на Українi (Чумацький промисел i його роль у соцiально-економiчному розвитковi України XVIII – п.п.ХIХ ст.). К.,1964, с.63-64.

187 В.I. Ленiн. Твори, т.3, с.57.

188 I.С.Слабєєв. Вказ. праця, с.80.

189 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.23, с.675.

190 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.З1.

191 Н.И. Костомаров. Иудеям, с.48.

192 I.С. Слабєєв. Вказ. праця, с.79.

193 I.С.Слабєєв. Вказ. праця, с.79.

194 Н.И.Костомаров. Иудеям, с.57.

195 Там. само. с.42.

196 I.Слабєєв. Вказ. праця, с.126.

197 В.И.Ленин. ПСС, т.24, с.394.

198 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.8, с.50.

199 Ленинский сборник XXX, с.30.

200 Ленинский сборник ХХV, с.276.

201 Там само, с.279.

202 Ленинский сборник XXX, с.30.

203 В.И.Ленин. ПСС, т.24, с.394.

204 УЇЖ, 1970, №10, с.17 (Стаття А.П.Смирнова “Про виникнення нацiонально-визвольних рухiв у Росiї”).

205 А.В.Луначарский. Неизданные материалы. М.,1970, с.212.

206 Вiд I конференцiї до Х з’їзду КП(б)У. Резолюцiї, К.,1934, с.127.

207 Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, вид.3, с.176.

208 История евр. печати в России, с.211.

209 Национальные вопросы в странах Ближнего и Среднего Востока, М.,1970, с.81-82.

210 К.Маркс i Ф.Енгельс, Твори, т.9, с.25.

211 История евр. печати в России, с.2-3.

212 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.5, с.54.

213 Там само. с.325-326.

214 Там само, т.16, с.160.

215 БСЭ, т.8, М.,1927, с.188.

216 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.13, с.338.

217 Вопросы истории, 1955, №7, с.76.

218 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.29, с.42.

219 I.Франко. Молода Україна, Львiв, 1910, с.141.

220 Музей Iвана Франка у рiдному селi, с.46.

221 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.13, с.103.

222 Iсторiя мiст i сiл УРСР. Львiвська область. К.,1968, с.266.

223 I.Франко. Твори, т.5. с.214.

224 Там. само, с.345.

225 Там само, с.356.

226 Там само, с.475.

227 Iсторiя мiст i сiл УРСР. Львiвська область, с.102.

228 I.Франко. Твори, т.5, с.477.

229 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.20, с.140.

230 Сов. Истор. Энциклопедия (далi СИЭ), т.5, М.,1964, с.444.

231 И.Малышевский. Вказ. праця, с.107.

232 И.Р.Григулевич. История инквизиции (ХIII-ХХ вв.). М.,1970, с.248.

233 М.И.Мыш. Руководство к русским законам о євреях, СПб, 1898, с.2.

234 Ф.И.Свистун. Прикарпатская Русь под владением Австрии. “Русский архив”, 1917, КН.2-3. с.13.

235 Т.Гейликман. Евреи. БСЭ, т.24, М.,1932, с.62.

236 М.И.Мыш. Вказ. праця, с.91 (ППСЗ, т.ХХIII, №17006).

237 С.А.Подолинський. Вказ. праця, с.57.

238 БСЭ, т.31, М.,1955, с.401.

239 БСЭ, т.24. с.63.

240 БСЭ, т.24, с.39.

241 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.8, с.50.

242 БСЭ, т.24, с.40.

243 Бела Iллеш. Карпатська рапсодiя, Ужгород, 1956, с.186.

244 Там само, с.42.

245 “Основа”, 1861, червень, с.139,140.

246 Там само, с.141.

247 “Основа”, сiчень 1862, с.50, 52, 55.

248 “Основа”, сiчень 1862, с.55.

249 А.Ефименко. Южная Русь, т.2, 0.234-235.

250 П.Д.Тимошенко. Хрестоматiя матерiалiв з iсторiї укр. лiт. мови, част.II, К.1961, с.306.

251 История евр. печати в России, с.114.

252 Там само, с.107.

253 Там само, с.102.

254 Там само, с.118-119.

255 Там само, с.122.

256 История евр. печати в России, с.130.

257 Там само, с.126.

258 Там само, с.178.

259 Там само, с.116-117.

260 Там само, с.180-181.

261 Там само, с.121.

262 Е.Картавцова. Обрусение землевладения в Юго-Западном крае, К.,1877, с.40-41.

263 I.Франко. Твори, т.19, с.561-562.

264 В.I.Ленiн. Твори, т.7, с.78.

265 Дипломатический словарь, т.I, М.,1948, с.247.

266 БСЭ. т.6, М.,1927,с.222, 229.

267 В.И.Ленин, Соч.. т.22, с.244. 243.

268 БСЭ. т.6, М.,1927,с.497.

269 Там само, с.497.

270 ЭСБЕ, т.53, с.163.

271 Ю. Iванов. Вказ. праця, с.37.

272 В.I.Ленiн про Україну, К.,1957, с.309.

273 I.Франко. Твори, т.19, с.630.

274 I.Франко. Твори, т.5, с.57.

275 Там само, с.76.

276 Там само, с.124.

277 Там само, с.140.

278 БСЭ, т.24, с.32.

279 История евр. печати в России, с.234.

280 С.Ю.Витте. Восп., т.3 с.468 469.

281 С.Ю.Витте. Восп., т.I, с.228.

282 Там само, с.429.

283 Там само, т.3, с.268.

284 Там само, т.I, с.40.

285 Там само, с.430.

286 Там само.

287 Там само, т.2, с.22.

288 Там само. с.219.

289 Там само, с.235.

290 Там само, с.235, 237.

291 Там. само, с.15.

292 С.Ю.Витте. Восп., т.2, с.235.

293 “Основа”, сiчень 1862, с 45-46.

294 БСЭ. т.24, с.39.

295 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.32, с.26.

296 Там само. т.37, с.257.

297 Там само, т.38, с.331.

298 Там. само. т.13, с.326.

299 Полное собрание Законов, изд. 3-е, т.28, №31008.

300 БСЭ, т.24, с.73.

301 С.Ю.Витте. Восп., т.2, с.215.

302 Там. само, т.3, с.328.

303 Там. само, т.2, с.228.

304 Там само,т.1, с.536.

305 Памяти М.Е.Мандельштама. Речи, статьи и некрологи. К.,1912, с.61.

306 Памяти М.Е.Мандельштама. Речи, статьи и некрологи. К.,1912, с.28, 162.

307 Там само, с.53-54.

308 История евр. печати в России, с.245.

309 Т.Кичко. Вказ. праця, с.156.

310 Памяти М.Е.Мандельштама, с.162.

311 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.21, с.149.

312 СИЭ, т.1, 1961, с.421.

313 И.Р.Григулевич. История инквизиции, с.252.

314 К.Маркс. Капитал, т.I, М.,1955, с.754.

315 Африка. Энциклоп. словарь, т.1, с.67.

316 “Правда”, 7 марта 1972.

317 Реакционная сущность сионизма. Сб.материалов, М.,1972, с.94-95.

318 Ефименко. Южная Русь, т.2, с.6-7.

319 Реакционная сущность сионизма, с.51.

320 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.383.

321 В.I.Ленiн про Україну, с.309.

322 С.Ю.Витте. Восп., т.2, с.213.

323 С.Ю.Витте. Восп., т.3, с.327.

324 Там само, т.2, с.213,

325 Там само, т.3, с.135.

326 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.50.

327 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т. 38, с.190.

328 Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, 4-те вид., Х., 1931, с.71.

329 И.Р.Трайнин. СССР и национальная проблема. М.,1924, с.26.

330 БСЭ, т.24, с.74.

331 Двенадцатый сьезд РКП(б). Стеногр. отчет. М.,1968, с.420.

332 “Коммунист”, 12 апреля 1919 (Харкiв).

333 Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, с.29-30.

334 Л.Беренштейн. Критика iдеологiї сiонiзму – рiзновиду антикомунiзму, К.,1971, с.31-34.

335 БСЭ, т.8, М.,1927, с.115, 116.

336 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.1, с.378.

337 Там само, с.379.

338 М.П. Драгоманов. Евреи и поляки, с.138, 141.

339 БСЭ, т.24, с.96.

340 БСЭ. т.8, М.,1927, с.117.

341 “Основа”, 1862, сiчень, с.47.

342 “Бiльшовик України”, 1928, №6, с.64.

343 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.310.

344 Н.Н.Попов. Очерк истории КП(б)У, с.217.

345 “Бiльшовик України”, 1928, №6, с.18.

346 М.М.Попов. Вказ. праця, с.319.

347 “Бiльшовик України”, 1928, №6, с.19.

348 И.В.Сталiн. Твори, т.5, с.48.

349 Ю.Смолич. Розповiдь про неспокiй, ч.1, К.,1968, с.235.

350 В.I.Ленiн. Твори, т,7, с.78.

351 БСЭ. т.24, с.92, 93.

352 БСЭ. т.ЗЗ. М.,1938, с.631.

353 Сионизм – отравленное оружие империализма, с.275.

354 БСЭ, т.24, с.86.

355 “Укр. iстор. журнал”, 1971, №7, с.62.

356 К.Воблий. Економiчна географiя України, ДВУ, 1925, с.51.

357 Рад.енциклопедiя iсторiї України, т.1, К.,1969, с.125.

358 А.Эдельман. Современность и иудаизм. Ужгород, 1970, с.91-92.

359 “Правда”, 18 декабря 1971.

360 СС в действии. Документы о преступлениях СС. Пер. с нем., М., 1960, с.150.

361 В.I Ленiн про Україну, с.365.

362 Нариси iсторiї КП України, К.,1961, с.232.

363 Второй конгресс Коминтерна. Стенограф. отчет, М.,1921, с.175.

364 Протоколы II съезда КП(б)У. К.,1919, с.72.

365 Нариси iсторiї КП України, К.,1961, с.217-218.

366 В.I.Наулко. Етнiчний склад населення УРСР, К.,1965, с.91.

367 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.8, с.548.

368 Ленiн про Україну, с.615.

369 Двенадцатый съезд РКП(б). Стенограф. отчет, с.596.

370 Там само, с.612.

371 В.Винниченко. Вiдродження нацiї, ч.II, с.272.

372 Н.Н.Попов. Вказ. праця, с.299.

373 Двенадцатый съезд РКП(б), с.572.

374“Бiльшовик України”, 1928, №6, с.16.

375 Газ. “Комунiст”, 16 червня 1926.

376 К.Маркс. Викриття дипломатичної iсторiї XVIII столiття (машинопис зберiгається у вiддiлi рукописiв Публ. бiблiотеки АН УРСР у Києвi).

377 Нариси iсторiї КП України, К.,1961, с.388.

378 Рад. енциклопедiя iсторiї України, т.I, с.514. 1920р.

379 XIII пленум ИККИ. Стенограф. отчет, М., 1934, с.112.

380 П.Ю.Шелест. Україно наша Радянська, К.,1970, с.60.

381 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.18. с.582.

382 С.Ю. Витте. Восп., т.1, с.88.

383 Там само, с.119.

384 Там само, т.2, с.22, 229; т.3, с.66.

385 Там само, т.3, с.63.

386 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.35, с.209.

387 “Правда”, 18 декабря 1971.

388 История евр. печати в России, с.215.

389 В.И.Ленин. Соч., т.25, с.108, 238.

390 “Правда”, 19 октября 1918.

391 БСЭ, т.5, М., 1927, с.670.

392 Второй конгресс Коминтерна. Ст. отчет. М., с.175.

393 Там само, с.168.

394 Там само, с.180.

395 Второй конгресс Коминтерна. Ст.отчет. М., с.177.

396 “Правда”, 19 февраля 1971.

397 “Правда”, 16 января 1972.

398 С.Тельнюк. Грає сине море. К.,1971, с.65-66.

399 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.22, с.310.

400 Правда”, 18 декабря 1971.

401 Цели и методи воинствующего сионизма. М.,1971, с.18, 31.

402 Сионизм – отравленное оружие империализма, с.29.

403 Сионизм – отравленное оружие империализма, с.32.

404 Там само, с.37.

405 “Правда”, 4 декабря 1971.

406 Ф.Ландберг. 60 семейств Америки, М., 1948, с.419-420.

407 Л.Беренштейн. Критика iдеологiї сiонiзму – рiзновидностi антикомунiзму. К.,1971, с.55.

408 Л.Беренштейн. Вказ. праця, с.51-52.

409 “Правда”, 16 января 1972.

410 “Известия”, 20 января 1972.

411 Л.Беренштейн. Вказ. праця, с.57-58.

412 Цели и методы воинствующего сионизма, с.55.

413 Л.Беренштейн. Вказ. праця, с.24.

414 Сионизм – отравленное оружие империализма, с.27

415 “Правда”, 18 декабря 1971.

416 Ю.Iванов. Вказ. праця, с.130.

417 Ю.Iванов. Вказ. працi, с.50.

418 В.I.Ленiн. Твори, т.7, с.78-79.

419 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.37, с.373.

420 А. Эйдельман. Современность и иудаизм, Ужгород. 1970, с.70-71.

421 История евр. печати в России, с.191.

422 Там само. с.195.

423 Там само, с.201.

424 Ю.Iванов. Вказ. праця, с.48.

425 “Правда”, 4 июля 1971.

426 Сов. истор. энциклопедия, т.5, М.,1964, с.446.

427 Цели и методы воинствующего сионизма, с.33, 51.

428 ”Правда”, 17 апреля 1971.

429 Памяти М.Е.Мандельштама, с.164.

430 А.Эйдельман. Вказ. праця, с.63.

431 Т.Кичко. Вказ праця, с.135-136.

432 Ф.Енгельс каже, що єврейське так зване Святе письмо є не що iнше, як запис староарабських релiгiйних i племiнних традицiй, видозмiнених внаслiдок раннього вiдокремлення євреїв вiд своїх сусiдiв, якi були спорiдненi з ними, але залишилися кочовими племенами... Основний змiст був арабський або, вiрнiше, загальносемiтичний (К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.28, с.199).

433 ЭСБЕ, т.21, с.454. Ю.Iванов. Вказ. праця, с.135.

434 История евр. печати в России, с.221.

435 Н.Н.Попов. Вказ. праця, с.235 (вид.5-те, 1933).

436 Цит. за кн. Р.Iванченко. Клятва, К.,1971, с.98.

437 К.Маркс i Ф.Енгельс. Твори, т.4, с.30, 202.

438 Ю.Iванов. Вказ. праця, с.44.

439 Реакционное нутро сионизма. “Правда”, 10 марта 1970.

440 Єврей у романi Раїси Iванченко “Клятва” на звинувачення у дворушництвi дотепно вiдповiдає: “Чого пан сердиться? Як ми будемо по закону усi ступати, то ми його стопчемо! Отож ж ми з вами й обходимо його, чи не так?” (с.98).

441 Реакционная сущность сионизма, с.53.

442 Л.Беренштейн. Вказ. праця, с.24.

443 Т.Кичко. Вказ. праця, с.38.

444 “Правда”, 4 апреля 1964.

445 Архив Маркса и Энгельса, т.5, с.348.

446 Iсторiя мiст i сiл УРСР. Львiвська область, К.,1968, с.1З.

447 Я.С.Хонiгсман. Проникнення iноземного капiталу в нафтову промисловiсть Захiдної України, Львiв, 1958.

448 Листи Михайла Драгоманова до редакторiв росiйського соцiально-революцiйного видання “Вперед” (1876-1878). Зладив i видав Михайло Павлик, Львiв, 1910, с.9.

449 Маються на увазi репресiї за статтю пiд такою назвою письменника В.Д.Антоненка-Давидовича,

вмiщену в газетi “Лiтературна Україна”.

450 Дёякий час особистим секретарем Лаврова був белетрист i публiцист С.Рапопорт (1863-1920), вiрш якого “Дi Швуе” (“Клятва”) став гiмном Бунду.

451 Листи Михайла Драгоманова, с.14-17.

452 “Вечiрнiй Київ”, 23 сiчня 1973.

453 “АТЛАС”, №39, 26 вересня 1967, с.53-54.

454 К.Маркс i Ф. Енгельс. Твори, т.18, с.517.

455 “Правда”, 18 декабря 1971.

456 К.Маркс i Ф. Енгельс. Твори, т,35, с.286.

457 В.И.Ленин. Соч., т.21, с.203.

458 Там само, т.18, с.60.

459 Там само, т.21. с.195.

460 В.I.Ленiн про Україну, с.423.

461 Там само, с.431.

462 Там само, с.625.

 

 



Создан 12 фев 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Интернет реклама УБС