СТАРИЙ КАЛУШ

Роман Колісник ВІЙСЬКОВА УПРАВА «ГАЛИЧИНА»




Роман Колісник
 
ВІЙСЬКОВА УПРАВА «ГАЛИЧИНА»
 
Історична стаття
--------------------------------------
 
 Існування української дивізії в німецьких збройних силах ("Waffen SS"), що була найбільшим українським з'єднанням під час другої світової війни, було контроверсійною справою вже від 28 квітня 1943 року, коли у Львові проголошено її творення. (У Червоній Армії під час війни існували т.зв. "Українські фронти", але вони були українські тільки за назвою.) Ця контроверсія продовжується й сьогодні довкола дивізії, й часто не згадується про Військову Управу "Галичина", яка відіграла важливу ролю як у наборі добровольців, так і пізнішою діяльністю під час вишколу й воєнних дій.
 
 Говорячи про дивізію, слід вияснити деякі справи. По-перше, загально вважається, що дивізію створили українці, чи радше Український Центральний Комітет, котрий очолював професор Володимир Кубійович. (Такий комітет мали поляки й, спочатку, євреї.) Правда, Кубійович звертався до генерал-губернатора Ганса Франка, щоб німецькі власті дозволили створення української військової частини, але на це не отримав жодної відповіді. Ідея створення української, чи радше галицької дивізії вийшла від губернатора Галичини Отто Вехтера, і вона, ця ідея, не була нова, бо вже тоді існували у "Зброї СС" чужоземні частини з німецьким рамовим персоналом. (Згадати б хоч мусульманську, естонську й латиську дивізії.) Не можна забувати, що на політику Вехтера, яка була набагато лагіднішою в Галичині, ніж політика жорстокого Еріха Коха у т.зв. Райхскомісаріяті Україна, мали вплив такі дорадники, як полковник Альфред Бізанц, галицький німець, котрий служив в УГА, чи доктор Отто Бавер, котрий повернувся до Німеччини з Америки незадовго перед вибухом війни. Вехтер належав до кола тих німців, які бачили помилку німецької політики на Сході Європи й хотіли рятувати те, що ще, на їхню думку, можна було врятувати, — тобто притягнути до активної боротьби проти більшовизму народи Сходу, включно з російським народом. У цій акції вони використовували генерала Андрія Власова, якого їм удалося перетягти на свій бік. Нічого Вехтер не робив на свою руку, самостійно, а на все просив згоди свого зверхника Гайнріха Пммлера. Навіть заклик до молоді Галичини голоситися до дивізії післав до Гіммлера на затвердження.
 
 Інша справа, хоч безпосередньо не стосується української дивізії, але варта уваги з огляду на свою аналогічність відносно німецької політики, щодо чужоземних з'єднань і трактування їх західніми альянтами після закінчення війни. Це Російська Визвольна Армія (Русская Освободительная Армия — РОА) ніби під командою генерала Андрія Власова. Генерал Власов мав свій штаб, який вів пропаганду серед військовополонених Червоної Армії, щоб вони голосилися до РОА, та закликав червоноармійців перебігати на німецький бік. Однак, він не мав контролю над відділами РОА,'які, звичайно в силі батальйону, були прикріплені до німецьких вермахтівських дивізій. Спочатку вони виконували допоміжну службу, а згодом їх кидано в бої. Коли ці дивізії перекидувано на Західній фронт, підрозділи РОА звичайно при першій нагоді переходили на бік альянтів, не відаючи, що їх після закінчення війни силоміць репатріюють на "родіну". Гіммлер навіть не хотів, щоб йому про "унтерменша" Власова згадували, однак при кінці війни "юберменш" Гіммлер прийняв Власова на авдієнції та дозволив йому формування двох дивізій у складі "Зброї СС". Одна з них була сформована й навіть вступила в бої... проти німецьких СС, допомагаючи 1945 року у Празі чехам в їхньому постанні проти німців.
 
 Чому про одну українську дивізію так багато писалося й говорилося, а про власовцір, яких начислювали до одного мільйона, не говорилося в СССР, наче їх не було (так само, як узагалі не існували російські буржуазні націоналісти), не важко додуматися. Це не було в інтересі більшовицької російської імперії.
 
 Повернімося до дивізії.
 
 Коли Вехтер звернувся до Кубійовича, щоб УЦК підтримав творення цієї дивізії та провів вербувальну акцію, бо від цього залежало, чи буде доволі добровольців, УЦК став перед дилемою: підтримати творення такого з'єднання чи ні?
 
 Дискусії проводилися головно серед ветеранів визвольних змагань, згуртованих у комбатантській організації "Молодо громада". Вони були в загальному "за". Великим ентузіястом був сотник Дмитро Паліїв, колишній адьютант генерала Мирона Тарнавського, начального вождя УГА, відомий політик. Він вірив. що тільки добре вишколена військова одиниця зможе відограти вирішальну ролю в боротьбі за державну незалежність. Таке переконання він виніс із служби в Легіоні Українських Січових Стрільців та в Українській Галицькій Армії.
 
 Іншим аргументом, було те, що німці, коли впиняться без підтримки з української сторони, таки в той чи інший спосіб дивізію створять. Тоді українська сторона не матиме жодного впливу чи контакту з вояками такої дивізії. Кубийович провів наради з обома ОУН. Організація Українських Націоналістів під проводом полковника Андрія Мельника (ОУНм) через полковника Романа Сушка заявила, що офіційно не братиме участи у складі Військової Управи, але не виступатиме проти зголошення до дивізії. Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери (ОУНб) офіційно виступила проти концепції творення дивізії у статті під назвою "Довкруги стрілецької дивізії Галичина", поміщеній у Бюлетені Крайового Проводу Організації Українських Націоналістів Самостійників, ч. 11, 1943. Однак одностайної протидивізійної акції не було. Доктор Любомир Макарушка звітував на останньому засіданні Військової Управи 22 серпня 1947 року, що відбув дві розмови з Романом Шухевичем у присутності доктора Гежі як свідка в червні 1943 року. "Шухевич побоювався, що дивізія в модерній війні може мати занадто великі втрати. Заявив від ОУН, що вони цієї справи не будуть піддержувати, але й не будуть перешкоджати" Докладніше про це пише професор Лев Шанковський у своїй статті "УПА й Дивізія".
 
 Може, найбільш вирішальний голос забрав митрополит Шептицький, який сказав Кубійовичеві: "Майже немає ціни, яку не треба б дати за створення української армії".
 
 Варто підкреслити, що польське підпілля було проти творення української дивізії, бо побоювалося, що від неї може бути загроза для воюючої Польщі. Воно постановило за всяку ціну не допустити до творення дивізії й навіть подало поради, як діяти проти неї серед німців та як вести пропаганду серед українців (наприклад, говорити німцям, що українці недисципліновані, зрадливі... серед більшовиків вказувати на запроданість українців, і тому вимагати проти українців відповідних заходів від тих, що воюються проти гітлеризму... серед невтральних українців ширити вісті про німецькі грабежі, побої; що дивізію, вживатимуть до робіт в Німеччині і т.ін.). Проти дивізії були навіть деякі німецькі кола з Краківського дистрикту. Гестапо в Перемишлі навіть радило покликаним добровольцям не йти до дивізії, а вони, гестапо, мовляв, не будуть за ними шукати, — так було записано в одному протоколі ВУ. Більшовики були тим паче проти, і так українські націоналісти, поляки, деякі німці й більшовики були спільно проти творення дивізії, очевидно, з різних причин і мотивів.
 
 У переговорах із Вехтером Кубійович побачив, що той не мав великих повноважень і багато поступок щодо української справи не міг дати. Гітлер був проти втягування інших народів до боротьби, слушно вважаючи, що вони не будуть гинути за німецькі інтереси. Але дійсність на фронтах була критична й німцям бракувало в першу міру людських сил. Тому вони поза плечима Гітлера допомагали самі собі. Наприклад, вермахт відразу на Східньому фронті почав набирати т.зв. Hilfswillige — "помічників", для яких створив окрему команду — Генерала для східніх військ, з окремими бойовими нагородами й т.ін. Коли Гітлер довідався, що існує майже один мільйон цього чужого війська, наказав негайно їх розпустити. Та це було легше сказати, як зробити. Куди їх мали розпустити? Хто на їхньому місці виконував би службу? І тоді Гітлер, рад-не-рад, мусив погодитися на їхнє "тимчасове" існування.
 
 На що Вехтер, тобто німецька сторона, погодився й обіцянки дотримав було: духовна опіка українськими греко-католицькими священиками в дивізії (на православних не погодився Гіммлер) та звільнення деяких політичних в'язнів, у першу міру офіцерів легіонів "Нахтігаль" і "Роллянд", які відбували службу як шуцманшафт-батальйон на Білорусі. Вони відмовилися підписати новий контракт, й цей батальйон було розв'язано, а більшість офіцерів арештовано. Їх звільнили з тюрми, коли вони зголосилися до дивізії. Теж погодилися на те, що дивізія буде вжита тільки на Східньому фронті у боротьбі з більшовизмом.
 
 У таких обставинах і атмосфері формувалася дивізія, коли німецькі збройні сили були у постійному, хоч і повільному відступі на Східньому фронті. Творення дивізії не було чимось унікальним, а слідувало уже шляхом за іншими.
 
 Яку ролю повинна була відіграти й яку форму співпраці прибрати українська сторона, тобто УЦК — єдина українська, визнана німецькою владою, організація в генерал-губернаторстві, до якого включено Східню Галичину як дистрикт Галичина?
 
 Для організаційної праці створено на зразок Бойової Управи при формуванні УСС у першій світовій війні т.зв. Військову Управу. Членами її стали військові ветерани, в більшості колишні офіцери УГА. Найбільший ентузіяст творення регулярних військових частин Дмитро Паліїв відмовився увійти у склад ВУ, а зголосився до активної служби в дивізії. Він мав великий вплив на Кубійовича й згодом у дивізії на командира Фріца Фрайтага, виконуючи в дивізійному штабі функцію референта старшинських українських кадрів. Кубійович, самозрозуміле, плянував очолити ВУ. Усіх членів ВУ затвердив Вехтер. При цьому зробив першу "несподіванку": навіть не повідомляючи Кубійовича, на голову назначив полковника Бізанца. Почесним головою став генерал Віктор Курманович, що жив від 1922 року у Відні.
 
 Хто були члени ВУ?
 
 Голова — полк. Альфред Бізанц
 
 Начальник канцелярії — сотн. Осип Навроцький
 
 Відділ допомоги родинам — інж. Андрій Палій
 
 Відділ душпастирства — о. д-р Василь Лаба
 
 Відділ пропаганди — мгр. Михайло Кушнір
 
 Відділ здоров'я — д-р Володимир Білозор
 
 Відділ доповнень — організація і вербування — інж. Михайло Хронов'ят
 
 Правний відділ — д-р Іван Рудницький
 
 Перший заступник начальника канцелярії — інж. Євген Пиндус
 
 Освітній відділ і другий заступник начальника канцелярії — мгр. Степан Волинець
 
 Відділ старшин, згодом зв'язок з дивізією — д-р Любомир Макарушка
 
 Військово-історичний відділ, переназваний згодом на історично-архівний відділ, — інж. Юрій Крохмалюк
 
 Відділ молоді — мгр. Зенон Зелений
 
 Усі члени ВУ були військовиками і, крім наймолодшого — Юрія Крохмалюка, брали участь у воєнних діях нашої визвольної боротьби. Навроцький, Білозор, Хронов'ят, Пиндус і Волинець зголосилися до Легіону Українських Січових Стрільців, інші вступили до Українскої Галицької Армії. Пиндус, Зелений і Крохмалюк відбули службу в польській армії, в якій закінчили старшинські школи, а Волинець був у школі червоних старшин у Києві.
 
 Кращого добору на обсади постів у Військовій Управі не можна було сподіватися в тих непевних часах, коли важко було знайти людей, які хотіли б узяти на себе більшу відповідальність. Усі члени ВУ, як і уповноважені на округи та повіти — в більшості колишні старшини УГА, — вірили, що треба збудувати українську регулярну збройну силу, беручи приклад з Легіону Українських Січових Стрільців з першої світової війни. Вони надіялися, що повториться ситуація і тоді дивізія стане зав'язком української армії.
 
 Проте вже від самого початку діяльности ВУ ясно було, що ситуація не та сама: німецький райх — це не була багатонаціональна австрійська імперія; німецький уряд, німецька націонал-соціялістична партія Гітлера, включно з системою СС і поліції райхсфюрера Гіммлера, мали на меті не тільки виграти війну, а й знищити цілі раси й народи, а решту собі підкорити. Тому якості громадського діяча й вартості політика мирних передвоєнних часів губилися у темних закамарках жорстоких і безоглядних німецьких фюрерів, які не вагалися переступити поріг кримінальної злочинности для своєї користи. У таких жорстоких обставинах чесні члени Військової Управи не мали можливостей задовільно виконувати на них покладені й сподівані завдання.
 
 Як уже згадано, більшість членів управи було "відряджено" до неі, і лише троє з них — Навроцький, Пиндус і Волинець — постійно працювали в канцелярії ВУ. Але платню з бюджету Військової Управи отримував тільки Навроцький. Інші члени мали свої посади чи зайняття і не могли присвячувати справам ВУ весь свій час.
 
 Усі вони були громадськими й політичними діячами, керівними членами комбатантської організації "Молода громада", яка мала великий вплив на виховання української молоді в Галичині, особливо через журнал "Червона калина", директором якого був О.Навроцький.
 
 За фахом серед членів управи найбільше було інженерів — ЄЛиндус закінчив політехніку в Данцігу (Гданськ), а Ю.Крохмалюк — у Відні; інженери-агрономи А.Палій і М.Хронов'ят закінчили студії у Празі в Чехословаччині; лікар — д-р В.Білозор;
 
 педагог, гімназійний учитель — ЗЗелений; доктор економічних наук — Л-Макарушка; адвокат — д-р Ів-Рудницький; редактор-політик — Ст-Волинець; мистець-письменник — М-Кушнір; директор — О.Навроцький; професор Богословської академії у Львові — о. д-р ВЛаба.
 
 Якщо дивитися з "політичної точки зору", тоді не можна не згадати сотника Дмитра Палива, дуже кольоритну постать в українському політичному житті в Галичині. Він був людиною, яка не боялася "сказати правду в очі", яка інтенсивно пропагувала те, у що сама вірила. Ставши основником політичної партії — Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО), від якого були вибрали його послом до польського Сейму, він не погодився з дальшою політикою своєї партії і заклав свою нову націоналістичну організацію - фронт національної єдности. Паліїв був палким прихильником регулярної збройної сили і противником партизанщини. Він мав вплив не тільки на своїх співпрацівників, а й на самого Кубійовича, який уважав Паліїва за "свого неофіційного дорадника у військових справах". Тож не дивно, що аж п'ятеро членів ВУ були колишніми членами ФНЄ:
 
 Андрій Палій, Михайло Хронов'ят, Юрій Крохмалюк, Михайло Кушнір і Степан Волинець. До політичних діячів належав і д-р любомир Макарушка, який був членом президії УНДО та послом до польського Сейму. Послом був обраний і Ст.Волинець — від партії Сель-роб — правиці.
 
 Обидві ОУН — під проводом полковника Андрія Мельника і Степана Бандери — не післали своїх представників до ВУ зі своїх причин: ОУН Ст.Бандери організувала УПА і була негативно наставлена до дивізії, а ОУН полковника Мельника стояла, можна сказати, на "невтральній позиції". Проте Осип Навроцький і Зенон Зелений були членами УЮ, а д-р Іван Рудницький активно співпрацював з УВО та ОУН.
 
 Фірма "Маслосоюз", до розвитку якої за польських часів дуже спричинився Андрій Палій, з приходом німців до Львова почала виробляти свою продукцію під старою маркою. Членами Військової Управи стали два директори — А.Палій і М.Хронов'ят та лікар — д-р Володимир Білозор, котрий почав працювати в "Маслосоюзі" від 1942 року.
 
 ВУ мала своїх уповноважених у дистрикті Галичина: окружних — 17, повітових — 33. Мала своє представництво і у Варшаві — Михайла Поготовка, полковника Армії УНР, якого польська боївка знищила. Згодом було зорганізовано ще Жіночу секцію.
 
 ВУ діяла на основі статуту, її діяльність була цілком підпорядкована Вехтерові, і без його відома нічого не могло статися. Про це дбав, очевидно, Бізанц. Однак відбувалися "подвійні" наради. Офіційні — в присутності Бізанца й німецьких членів та "приватні", без їхньої присутности. Протоколи з нарад списував Михайло Островерха, який згодом став редактором тижневика ВУ "До перемоги". Він також вів неофіційну "Хроніку", про яку згадував інший член ВУ Юрій Крохмалюк: "Коли Бізанц один раз побачив, що пише Островерха, то йому сказав: "Бійся Боже, та якби тебе на тому зловило гестапо, то розстріляло б!". Цей щоденник є чи був в архівах Харкова. У ньому Островерха списував усякі поголоски й події про підпільну діяльність чи про те, про що голосно не дозволялося говорити.
 
 Найуспішнішою акцією ВУ слід уважати вербування добровольців. 3d один місяць зголосилося 80 тисяч. На жаль, вербункова діяльність проводилася як конкуренція до "лісу", тобто до УПА, що в той час розбудовувалася в Галичині. Часами ця конкуренція виходила на грань ворожнечі — зовсім непотрібно. З одного боку, ВУ вважала, що УПА забере молодь, а з другого — що дивізійники при зустрічі з упівцями на рідних землях перейдуть масово до УПА. Згодом виявилося, що ці побоювання не мали підстави. УПА не могла абсорбувати такої великої кількости вояків. Де вояки дивізії зустрічалися з "лісом", там була між ними повна співпраця. Прикладом можуть послужити 4-й та 5-й полки, які вишколювала німецька порядкова поліція (Ordnungspolizei) і котрих перед включенням до дивізії просто з вишкільного табору було піс-лано проти більшовицьких партизанів. Вояки 5-го полку, що опинився в околиці Грубешова й Холма, масово передавали упівцям зброю, ліки й амуніцію, в деяких підрозділах німецькі командири зовсім втратили контроль, і врешті німці їх роззброїли й післали до дивізії. У лютому 1944 року введено у протипарти-занські дії в районі Золочева, Радехова й Збаража 4-й полк. Поодинокі курені відвідали члени ВУ й подали у звітах, що населення дуже радо вітало своїх вояків, а з "лісом" не було жодних непорозумінь. Були навіть бажання голоситися до дивізії. "Наші СС-и є в контакті з "лісом"; "ліс" вдоволений, що в Галичину прийшли СС, і "ліс" за тим, щоб наші СС-и трималися в дисципліні. Виринає таке — чи спитати "ліс": якби була амнестія, чи пішли б вони тоді до Дивізії?" — звітував Хронов'ят на засіданні ВУ 7 березня 1944 року після поїздки до Бродів.
 
 Перед боями і під час битви під Бродами була теж повна співпраця з УПА. Про це пише у своїх споминах майор Гайке.
 
 Після битви багато дивізійників скріпили лави УПА. Обчислюють, що понад три тисячі перейшло до УПА, як було подано під час конференції, присвяченої 50-літтю постання УПА в Києві 1992 року. Не можна в цій цифрі сумніватися, бо голова станиці в Івано-Франківську Володимир Малкош подає, що на 196 членів його станиці 33 були в УПА. Це тільки ті, що вижили до наших днів.
 
 Вербувальну акцію було проведено в піднесеному й ентузіястичному тоні, особливо на провінції. Завжди наголошувалося на аналогії дивізії до УСС з першої світової війни, підкреслювалося, що не можна прогайнувати нової нагоди створити свою армію та здобути державу. Ніхто не писав і не говорив, що це таке СС чи "Зброя СС". Перші — очевидно, для прикладу й пропаганди — зголосилися всі члени ВУ і УЦК з Кубійовичем на чолі. Ніхто не пояснював, чому дивізію названо "Галичина", "галицька", а не "українська". Ніхто не знав, де дивізію буде сформовано і як вона виглядатиме. На головну конференцію німецьких чинників, присвячену творенню дивізії, не було запрошено жодного українця.
 
 Щоправда, зголосилося 80 тисяч, до асентерунку признано 53 тисячі, а до асентерунку станула половина зголошених — 42 тисячі. З них було асентеровано 27 тисяч. Багато відкинуто через зріст, бо спочатку приймали тільки ростом 165 см і вищих. Це обмеження згодом змінено й приймано менших, бо виявилося, що серед українців великий відсоток малого й середнього зросту. Покликано 19 тисяч, але ЗО відсотків з них не з'явилося. Із тих 13 тисяч, що з'явилися, 1 500 були фізично нездатні до військової служби, й їх звільнено. З усіх зголошених відносно мало реклямовано — тільки 1 400, хоч довкола реклямацій роблено багато шуму.
 
 Після першої хвилі зголошення до дивізії змаліли. ВУ навіть обговорювала проголошення мобілізації, бо турбувалася за поповнення. Коли зблизився до Галичини фронт, зголошення збільшилися, бо перед молодими мужчинами постало питання:
 
 йти до "лісу", бути змобілізованим до Червоної Армії чи голоситися до дивізії? Окрім цього, німецькі частини, що стояли в Галичині, проводили свої "дикі набори". Вони теж набирали до РОА.
 
 Лікарські оглядини, покликування й відсилання транспортів виконувала німецька установа — т.зв. SS-Ergenzugsamt, підстаниця Львів.
 
 Під час вишколу ВУ втримувала зв'язок з вояками. З цією метою вона видавала тижневик "До перемоги". У газеті було багато цінного виховного матеріялу про українські історичні постаті, полководців, мислителів, командирів визвольних змагань й, очевидно, появлялися репортажі наших воєнних звітодавців Ст.Конрада, О.Лисяка, М.Левицького, М-Луцького тощо. Газета, 4-8 сторінок, накладом 6-8 тисяч, була популярна серед народу, і її нелегально розпродувано, навіть перепачковувано за Збруч. Німці забороняли поширювати часопис серед населення. ВУ заплянувала видавати його для добровольців дивізії та їхніх родин, але німці заборонили продавати газету родинам добровольців. До вояків у дивізії вона чомусь доходила рідко.
 
 Тижневик виходив від Різдва 1944-го до Різдва 1945 року. Згодом при штабі дивізії вийшло 15 чисел нової газетки "До бою".
 
 Німці тримали сувору цензуру, й кожна стаття мусила бути затверджена цензором. Як далеко ця цензура йшла, може посвідчити той факт, що проповідь оЛаби, члена ВУ, в катедрі св. Юра в день проголошення творення дивізії німці записали на плівку, переклали її й післали до Гіммлера. Хоч у ній не було нічого "протинімецького", все-таки деякі звороти шефові головного правління СС Бергерові не сподобалися, й він покликав до себе о.Лабу, щоб "дати йому лекцію", чи, як Бергер хвалився Гіммлерові, "вирвати зуба".
 
 Члени ВУ відвідували вишкільні табори, особливо у Франції. У Гайделягері й Нойгаммері виступали артисти "Веселого Львова". У червні 1944 року до Нойгаммера приїхала велика група представників громадськости, батьків дивізійників, членів УЦК й ВУ на чолі з Кубійовичем. Були відвідини членами ВУ й на Словаччині. Однак командир дивізії генерал Фрайтаг недовірливо ставився до ВУ й навіть у Гайделягері наказав поштовому урядові у Дембіці не допускати телефонного зв'язку ВУ із сотником Паліївим, котрий був неофіційним зв'язковим з ВУ.
 
 Найбільша проблема була із старшинськими кадрами. Українців-офіцерів, вишколених у модерному веденні війни, майже не було. Військова Управа не могла скласти списку навіть 50 додаткових офіцерів, яких домагався Фрайтаг під час відвідин ВУ у Львові в листопаді 1943 року, бо з першого перевишколу не вистачало на обсадження всіх командних постів, хоч полки перед битвою під Бродами мали тільки по два, замість трьох, батальйони. Тому, почасти на домагання ВУ, почасти завдяки переконуванням фрайтага Паліївим, до офіцерських шкіл вислано молодих вояків, які не мали фронтової служби. А такої вимагалося від усіх німецьких кандидатів на старшин.
 
 Лікарям і ветеринарам доводилося просто висилати покликання, бо їх мало голосилося. До того, деяким українським лікарям не давано офіцерського ступеня, що їм належав, і вони мали тільки підофіцерські ранги.
 
 ВУ провела одномісячний курс для українських медсестер у Криниці. 30 дівчат його успішно закінчили, однак коли прибули до дивізії на Словаччину, їх не прийняли, бо дивізійний шпиталь уже мав повний штат німецьких медсестер і помічниць із шпиталю, евакуйованого з Києва. Жінок як санітарів у німецькій армії не дозволялося посилати на фронт, хоч таку пропозицію ВУ обговорювала.
 
 Зааходами Жіночої секції у 1944 році для всіх дивізійників вислано різдвяні подарунки — пачки з харчами, цигарками й іншими речами. Влаштовано також великий радієвий концерт вибраних пісень 15 вересня 1943 року. 21 вересня його передало львівське радіо. До вибору було 78 пісень, а на концерті вибрано ті, на які зібрано найбільше грошей. Усю зібрану суму мали вручити ВУ в день концерту Говорено, що зібрано 3 мільйони злотих, потім повідомлено, що зібрано 1,8 мільйона, але й їх забрав німецький уряд.
 
 Найбільше труднощів мала ВУ з допомогою родинам добровольців. Хоч обіцяно, що вояків дивізії трактуватимуть так само, як німецьких вояків, однак на практиці цього не було. Відразу почалися клопоти: хто з сім'ї кваліфікувався на допомогу, чи всі чи тільки потребуючі, хто саме вважався потребуючим? Було багато побажань і нарікань. Розподіл допомоги у краю не функціонував, а правління Краківського дистрикту спочатку взагалі не хотіло про жодну допомогу слухати. У Львові й Станіславі "Маслосоюз" доручив своїм крамницям видавати певну допомогу. ВУ закупила товар широкого вжитку — шкіру й мануфактуру, гребені й т.ін.
 
 Коли зблизився Східній фронт, ВУ зайнялася евакуацією своїх членів, уповноважених та їхніх родин, як і родин добровольців. Евакуйовано ВУ спільно з УЦК спочатку до Криниці, згодом до Кракова, а звідти до Любена на Сілезії.
 
 Поза межами України ВУ продовжувала свою діяльність у трьох станицях — Берліні, Відні й Любені, де діяла спільно з УЦК. Вони приймали зголошення до дивізії, дбали про квартири й працю для родин вояків, надавали першу допомогу грішми й служили порадами. Багато зробити не могли, бо не мали доволі персоналу. Одне було вигідно, що всі ці втікачі підпадали під німецькі закони, й у цьому колишня примхлива окупаційна адміністрація Галичини не мала голосу
 
 Паралельно до діяльносте ВУ дивізія теж займалася вербувальною та допомоговою акціями. Вербункові комісії, що складалися з кількох офіцерів чи підофіцерів, роз'їжджали по таборах полонених і вербували до дивізії. Створено було також малий відділ суспільної опіки при німецькій службі, який перевіряв скарги, що надходили до дивізії, та допомагав родинам — наприклад, забирав їх із робочих таборів та підшукував для них відповідну працю. З українців працювали у цьому відділі адвокат із Підгайців Олекса Яворський, Стисловський та Попадинець.
 
 У вишкільно-запасному полку дивізії створено кіш (Rekrutendepot), який приймав і реєстрував новобранців. У Чадці в Словаччині (січень 1945-го) кіш мав зареєстрованих 15 тисяч новобранців, а в Словенії осягнув 20 тисяч, незважаючи на те, що, як пише у своїх спогадах "З Перемишля до Ріміні" Володимир Гоцький, писар у коші, "добитись до нас охотникові належало вже до свого роду геройства, бо транспорт майже не існували, а небезпека чигала на всіх шляхах, факт, що ми реєструємо 20 тисяч новобранців, став подією великого значення".
 
 Німецька влада на власну руку створила теж відділи українських юнаків протиповітряної оборони. Відозву й афіші підписав голова ВУ Бізанц, а без їхньої згоди дописали ще прізвища Навроцького, начальника канцелярії ВУ, й Зеленого. Після служби юнаки мали поповнювати лави дивізії, але цього годі було дотримуватися в кінцевій стадії війни. На 31 березня 1945 року у картотеці було зареєстровано 6 547 юнаків та 1 121 юначку. Для порівняння: угорців було 50 000, латишів — 7 000, росіян — 14 000, служили й французи, італійці, навіть цигани — усіх 100 000.
 
 Після закінчення війни всі члени ВУ опинилися на Заході. Тільки Бізанца й Курмановича арештували більшовики у Відні. Бізанц поїхав в окуповану зону шукати своєї дружини, а Курманович не хотів утікати від більшовиків. Курманович помер в Одесі 1945 року. Бізанца мали б засудити — на кару смерти в Польщі. Чому судили його, як Еріха Коха, в Польщі? Чому його не суджено, як інших нацистських функціонерів, за злочини проти людства на Нюрнберзькому трибуналі? Чи навіть у Києві? Кох на території Польщі зовсім не діяв під час війни.
 
 На еміграції ВУ відбула два ліквідаційні засідання в Мюнхені під головуванням генерала Павла Шандрука. Останнє засідання відбулося 22 серпня 1947 року.
 
 У резолюціях, які запропонував інж. Палій, було:
 
 1. Висвітлити остаточно, де слід серед чужого, а в першу чергу серед свойого громадянства, справу дивізії.
 
 2. Заопікуватися сердечно родинами добровольців дивізії, як доказ того, що українське громадянство ставиться до них з вдячністю.
 
 3. Дати моральну і правну піддержку полоненим і інвалідам дивізії, як моральне признання за складену жертву.
 
 4. Не допустити до того, щоб наші учасники останніх визвольних змагань були осамітненими та забутими від власних кругів, бо з того може зробитися моральний удар для нації на майбутнє.
 
 Ці резолюції далі актуальні сьогодні в українській державі, незалежність котрої завжди була метою вояків дивізії.
 



Создан 12 фев 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником