Богдан Андрушкiв ЗАРВАНИЦЯ — СВЯТИНЯ ЗЕМЛІ УКРАЇНСЬКОЇ

2000-літтю народження
Спасителя світу ІСУСА ХРИСТА
присвячується

У книзі і обкладинці використані роботи художника Андрія Боярина.

Видання книги здійснено з благословення Єпископа-Ординарія
Тернопільської єпархії УГКЦ Кир-Михайла Сабриги

Книга видана Тернопільською єпархією Української греко-католицької церкви, Тернопільською обласною Радою Українського товариства охорони пам'яток історії і культури, Тернопільським козацьким крайовим кошем ім. Дм. Вишневецького Українського козацтва, Тернопільським осередком Наукового товариства ім. Т. Шевченка, благодійним фондом «Ідея і Чин України», управліннями в справах релігій, сім’ї та молоді, туризму Тернопільської облдержадміністрації.

Автор висловлює щиру подяку Отцеві Митрату Василю Семенюку, Отцеві Ігумену Михайлу Шевчишину з Тернопільського монастиря Успіня Святої Богородиці, які надихнули автора взятися за перо і підготувати книгу про цю велику святиню на древній Теребовельській землі.

Автор дякує Господові Богові, що дав йому сили і натхнення для цієї відповідальної праці. Він сподівається, що цей твір сприйметься з розумінням кожним, хто б його не читав, і прислужиться як відродженню духовності у нашій державі, так і для популяризації пам’яток історії, культури і старовини нашого краю.

З кожним днем людство наближається до славетного ювілею — другого тисячоліття Різдва Христового. Всі ми маємо замислитись, що принесемо в дарунок Спасителю до цієї дати.

Видання книги «Зарваниця — святиня землі української» є лише одним штрихом до великої картини духовного відродження не лише нашого регіону, а й України взагалі. На нашій території щораз більшої популярності набувають християнські святині, насамперед такі відомі, як Почаївська Лавра, Зарваниця. Майже в кожному районі воскресли із небуття місця народного поклоніння, які ще необхідно облаштувати, створити там належні умови для прочан, зарубіжних гостей, а для цього необхідно все робити за європейськими стандартами.

Знайомлячись із сучасним станом державно-церковних відносин в області та завданнями і проблемами, які доводиться вирішувати з метою гармонізації, мусимо констатувати, що характеризуються вони збереженням і продовженням тих тенденцій, які намітилися наприкінці 80-х та початку 90-х років і отримали серйозний імпульс для свого розвитку внаслідок впровадження демократичних процесів в Україні. Нині в основному вирішено одне із найважливіших завдань — забезпечення прав громадян сповідувати будь-яку релігію, відправляти релігійні обряди, відкрито висловлювати і вільно поширювати свої переконання. Повернулась до життя Українська греко-католицька Церква, яка була і є основною на землях Галичини.

За останні десять років мережа релігійних громад Тернопільщини зросла більш ніж у три рази. Нині це 1550 громад 22-х віросповідань. Успішно відбувається реалізація неофіційної програми відновлення і будівництва храмів.

За кількістю релігійних громад Тернопільська область посідає друге місце в Україні, поступаючись лише сусідній Львівській області, а за щільністю релігійних громад на 10 тисяч населення (припадає 12,8 громад), вона займає перше місце. Хоча ні за площею, ні за кількістю жителів наша область не належить до великих.

Швидке зростання числа релігійних громад з кінця 80-х років випереджувало можливості забезпечення їх культовими спорудами. Це призвело до того, що у боротьбу за право володіння храмами були втягнуті віруючі православних і греко-католицьких громад у 297 населених пунктах або майже у кожному третьому селі чи місті області. Питання врегулювання цих конфліктів не раз ставало на порядок денний сесій обласної та районних рад, засідань облвиконкому, облдержадміністрації, координаційних рад з врегулювання міжконфесійних конфліктів.

Стало очевидним, що конче необхідно якомога ефективніше сприяти релігійним громадам у будівництві нових храмів, реконструкції і реставрації зруйнованих. Посильну допомогу в цій справі надавали облдержадміністрація, райдержадміністрації, селянські спілки, підприємства. Тільки впродовж першої половини 90-х років на це було виділено більше одного мільйона гривень, не враховуючи допомоги транспортом, робочою силою, будівельними матеріалами, що дало можливість побудувати, реконструювати і відреставрувати близько 200 культових споруд. В даний час в області будується 112 храмів. Крім цього, греко-католицьким і православним релігійним громадам активно передавались і передаються в даний час храми, які використовувалися не за призначенням, у тому числі і збудовані в різні часи костели. Правда, віруючі не завжди погоджуються ними користуватися. Проте 22 будівлі їм передано у власність, і це, певною мірою, також сприяє послабленню напруги. Однак у 50 селах області й тепер існують протиріччя між конфесіями за право користування храмами.

Один із виходів з цієї ситуації ми вбачаємо у почерговому використанні храмів вірними різних конфесій. До речі, вперше в Україні, ще у 1990 році на це пішли греко-католики і православні саме в нашій області — у селі Лошнів Теребовлянського району. Згодом, після копіткої, часом напруженої роботи з віруючими, у 56 селах області були підписані заяви-згоди на почергове використання храмів.

У травні 1999 р. голови облдержадміністрації та обласної ради запросили керівників єпархіальних управлінь області на нараду з питань підготовки до відзначення 2000-ліття Різдва Христового та врегулювання міжконфесійних конфліктів у окремих населених пунктах області. Під час дискусії були накреслені шляхи вирішення цих питань.

Керівники області та владики підписали спільне «Звернення до віруючих і духовенства всіх релігійних конфесій Тернопільщини», у якому закликали підтримати органи державної та церковної влади у реалізації чинного законодавства щодо почергового користування храмами релігійними громадами за їх взаємною згодою.

Органи місцевої державної влади будуть і надалі всіляко сприяти релігійним інституціям і світським організаціям у здійсненні ними своєї почесної місії у справі піднесення духовного рівня і моралі нашого суспільства, реалізації доброчинних і милосердних проектів.

Віримо: все, що робиться для духовного відродження України, у тому числі видання цієї книги, відтворення святинь, традицій, збереження пам’яток історії, культури та старовини буде гідно поціноване Господом Богом і нащадками.

У добру путь, книго «Зарваниця — святиня землі української»!

Голова Тернопільської облдержадміністрації,
дійсний член Академії економічних наук України

Перед нами нова книга про славнозвісну українську Святиню Зарваницю. Чимало написано про це святе чудотворне місце, особливо в останні роки. Серед них, на нашу думку, виділяється книга «Зарваниця», яку впорядкували Мирон Сагайдак та Петро Бубнiй. Здавалося б, вже майже не можливо до цієї теми щось додати. Та виявляється — можна, якщо за відповідальну роботу береться людина з глибокою Вірою та синівською любов’ю до Матері Божої, ясним розумом науковця й громадського діяча.

Таким автором є доктор економічних наук, письменник Богдан Андрушкiв. У своїй книзі він розповідає про один із найважливіших релігійних центрів України. Усі події, що там відбуваються, він пояснює Провидінням Божим, передбачаючи світове значення Зарваницi.

Книжка складається з кількох розділів, в яких подається загальна характеристика багатого природою i духовністю краю та виразне історичне тло, на якому виникла i розвивалась Зарваниця та її Святині. При цьому розповідь ґрунтується на найбільш вірогідних джерелах. Патріотизм автора невідривний від високих релігійних почуттів, вони, власне, є його передумовою.

З особливим пієтизмом Б. Андрушкiв пише про чудотворну ікону Божої Матері Зарваницької, справедливо ставить її у ряд найвидатніших Богородичних чудодійних образів. Невіддільна від цього розповідь про Цілюще Зарваницьке джерело, над яким з’явилась ікона. Значну увагу приділяє автор образові Христового розп’яття із сільської церкви Пресвятої Трійці.

У виданні наголошується на факті, який викликає повагу до українського народу та розіп’ятої більшовиками греко-католицької церкви. Відродившись волею Божою із попелу, УГКЦ спромоглася не лише на відновлення Зарваницької Святині, а й на її нечувану досі розбудову i розширення. Здійснюється це з благословення Єпископа-Ординарiя Михайла Сабриги під невтомним керівництвом генерального вікарія Єпархії, ректора Тернопільської духовної семінарії ім. Патріарха Йосифа Сліпого отця митрата Василя Семенюка, якого ще у підпіллі в 1975 році митрополит Володимир Стернюк призначив настоятелем церкви у с. Зарваниця з правом відновлення відпустів.

Бог наділив отця митрата високими чистими помислами й великими талантами. То ж просімо i надалі Божого Благословення для нього. Ми віримо, що під його орудою Зарваниця набере не меншої ваги як прославлений французький Люрд. Запорукою цього є величаві відпусти з неймовірним напливом вірних, який зростає щорічно, впорядкування цілющого джерела, побудова каплиці, Хресної дороги, готелю для паломників, реколекцiйного будинку, трапезної. Закінчується спорудження Святотроїцького монастиря з підземною церквою Воскресіння Христа та надземною — Всіх Святих Землі Української, що можна побачити на ілюстраціях, представлених автором. Зводиться дивовижний, небачений у нашому краї Собор Зарваницької Богоматері, мармуровий пам’ятник іконі Зарваницької Богоматері, молитовно-співоче поле, численні квітники. У Зарваниці діє перший курс Тернопільської вищої духовної семінарії ім. Патріарха Йосифа Сліпого. Вже тепер Зарваниця є значним духовним центром України.

Гарним доповненням до книги є особисті спогади автора про Всенародні прощі з нагоди віднови посвяти українського народу під Покров Богоматері та 400-лiття Берестейської унії.

Від інших видань книга Богдана Андрушкiва відрізняється наявністю цілого документального розділу та рекомендаціями щодо духовного вдосконалення прочан, якi містять необхідні для кожного з них знання про відпусти. Дуже доречним є розділ «Молитви». Кожного зацікавлять пісні та віршi про Зарваницю, хоч вони не рiвнозначні за мистецькою вартістю.

Зарваницька Святиня постала на благословенній тернопільській землі, яку освятили також чудотворні ікони Божої Матері Почаївської, Теребовлянської, Тернопільської, Буцнiвської, Чернихівської, Улашківецької, Бережанської, Краснопущанської. I про них також йде мова у книзі. Крім того, є інформація і про інші українські чудотворні ікони.

Дещо несподіваний розділ афоризмів про Віру i Бога. Проте як своєрідний кодекс релігійної людини він потрібний зарваницьким прочанам.

Книжка Богдана Андрушкiва «Зарваниця — святиня землі української» є чудовим духовним дарунком для кожного українця до 2000-лiття Різдва Христового.

професор Тернопільської вищої духовної семінарії
ім. Патріарха Йосифа Сліпого, заслужений діяч мистецтв України.

Замість передмови

Воскресла святиня стократ посилює віру людей в добро, дає надію на спасіння народу, воскресла святиня утверджує силу духу народу, на території якого вона є.

Їду автомобілем з Тернополя до Зарваниці. Там має відбутися Всенародна проща з нагоди віднови Акту посвяти українського народу під Покров святої Богоматері та 400-ліття Берестейської й 350-ліття Ужгородської уній. У зв’язку з цим необхідно разом з духовенством організувати ще багато розмаїтих робіт з благоустрою села і території, де буде святкування. Ще за кілька днів до початку свята вздовж дороги йшли колони людей з хоругвами, прапорами. Бачу, поодалік від асфальту сидить на землі старенька жінка. Зупиняюсь, пропоную підвезти.

— Ні сину, я на прощу в Зарваницю завжди ходила пішки, навіть тоді, коли забороняли. Сьогодні можна, сьогодні все можна, я щаслива, — і її очі наповнились слізьми... слізьми радості.

Вона ішла на прощу, несла з собою надію, що буде Всевишнім прощена.

Йшли і їхали сотні тисяч людей, і кожна людина несла з собою слова молитви: «... прости нам провини наші, яко і ми прощаємо винуватцям нашим...», світ від цього наповнювався добротою, оптимізмом, вірою...

Так, я був причетний до великого Зарваницького духовно-психологічного сплеску, пов’язаного з відродженням Зарваницької святині. Я прозрівав разом з людьми... і серце наповнювалося добротою і відчуттям щастя...

Кілька приміток до передмови:

1. «... Загалом у Всенародній прощі та інших заходах взяли участь біля одного мільйона чоловік, у тому числі 339 іноземних громадян. Учасники прощі прибули на 1500 автобусах, 480 вантажних, 4000 легкових автомобілях, серед яких 38 іноземних. Для підтримання громадського порядку було залучено 900 міліціонерів, багато членів ГСПО «Тризуб» ім. Степана Бандери, які на цю пору ще були не зареєстровані, та разом із тим успішно співпрацювали з міліціонерами...

Всі заходи відбулися на високому організаційному рівні без надзвичайних пригод».

( Із службової записки «Про проведення Всенародної прощі в с. Зарваниці» 19 – 21 травня 1995 року голові обласної ради народних депутатів Б. Косенкові).

2. Розпочалися святкування 16 травня пішим походом молодих прочан («Українська молодь — Христові», Студентське братство, Вертеп, TOO УКРП, ТТМ «Відродження», ГСПО «Тризуб» ім. Степана Бандери, НПЕ «Забуті могили», ПЛАСТ) від Катедрального Собору Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці м. Тернополя, щоб, подолавши понад 50 км шляху, взяти участь у Всенародній прощі.

3. 18 травня у Катедральному Соборі святкування почалися Архієрейською Святою Літургією, яку очолив Єпископ-Ординарій Михайло Сабрига у співслужінні із владикою Павлом Василиком. На Богослужінні були присутні Голова Державного Комітету України у справах релігії Анатолій Коваль, начальник Управління Кабінету Міністрів Вячеслав Калашников, представники місцевої влади. Державні урядники передали вітання вірним Тернопільської єпархії УГКЦ з нагоди 400-річчя Берестейської та 350-річчя Ужгородської уній.

4. У день прощі до Зарваниці Архієрейську Службу Божу служив Патріарх УГКЦ Кардинал Мирослав–Іван Любачівський і єпископи УГКЦ. Було зареєстровано понад 600 священиків. Усі склали нашій Небесній Матері прилюдну подяку за її материнську опіку та за її неустанний покров. Подякували їй за всі благодаті і просили ласки на майбутнє, а головне, — дару єдності Церков.

5. В урочистостях з нагоди 400-річчя Берестейської і 300-річчя Ужгородської унії взяли участь Голова Папської Ради за єдність християн — Кардинал Едвард Кассіді, Папський Нунцій в Україні Антоніо Франко, інші.

(З повідомлень у засобах масової інформації того часу)

Шановний читачу, з відродженням України почали воскресати її святині. Запрошую разом заглибитись в історію цих місць, де зароджувалась одна з найзначніших i найдревніших святинь — Зарваниця.

На Зарваницьких крутосхилах
Збираються прочан гурти.
Дай, Божа Матінко, їм сили,
Гріхи їм, Боже, відпусти.

РОЗДІЛ 1. ЗАРВАНИЦЯ — ДУХОВНЕ СЕРЦЕ СтародавНЬОЇ
ТЕРЕБОВЕЛЬСЬКОЇ ЗЕМЛІ

«Побачити й вмерти» — це клич, що добувається з грудей кожного, хто хоч раз звидів Зарваницю, хто хоч раз глянув на вселаскаве лице Матінки Божої в Чудотворній іконі!

І як Вона ніжно глядить на богомольця, як пестливо сповиває його душу, як милим зором, немов бальзамом, ізціляє його струджене тіло, з яким чувством поспішає до його серця та запалює вогнем любові, посвяти для Христової ідеї — братерства всіх народів, зрівняння всього людства всіх віків, всіх станів перед небом аж до остаточної злуки в послідній день нашої спільної мандрівки — цього ніхто в силі поняти.

Це справжня рання Зірка, що випередила Схід Сонця (Ісуса), на яку з тугою вижидали всі покоління.

У Зарваниці поставило Небо на сторожі своїх законів Матінку Божу.

Теребовлянський район:
територія — 1,4 тис. кв. км,
населених пунктів — 94,
населення — 72,8 тис. чол.
(станом на 1.01.98)

Теребовля, Теребовля,
цвіт ясний Галичини...

Про Зарваницькі святині написано чимало. У списку літератури автор подав лише назви тих статей і книг, з якими зумів ознайомитися. Багато матеріалів на цю тематику є в закордонних виданнях. Недоліком праць є те, що розглядають святині у відриві від історії краю, де розташоване село Зарваниця, — історії давньої і цікавої. Ці обставини обумовлюють розділ книги, назву якого запозичено в поета А. Мястковського.

Мал. 1.1. Схема основних доріг Тернопільської області
та місцезнаходження чудотворних ікон

Одне слово, — у цьому розділі книги поведемо мову про древню Теребовлянську землю, де розміщена Зарваниця. (Карту-схему Тернопільської області та сучасного Теребовлянського району з відзначенням під’їзних до Зарваниці доріг див. мал. 1.1, 1.2, 1.3).

Теребовлянська земля багата. У давнину її вкривали густі ліси-бори з сонячними галявинами, порослі різнотрав’ям, напоєні п’янким ароматом нектару.

Великі запаси цілющих сірководневих вод та грязей поблизу містечка Микулинців, дали підставу говорити про можливість заснування курорту. Йшлося навіть про відкриття «микулинецької Мацести». Та з різних причин добрі наміри не знайшли реального втілення. Місцеві селяни знали давно про лікувальні властивості конопківської «живої води». Від покоління до покоління передавався переказ про те, що в 1675 році, коли микулинецьку фортецю штурмував загін турків під орудою Ібрагіма Шишмана впродовж кількох тижнів, її захисники, відбиваючи атаки ворогів, своїх поранених успішно лікували джерельною водою і компресами з грязей.

У другій половині 80-х рр. XX ст., коли розпочалася перебудова, і місцевим органам влади і господарникам було надано більше прав, науково обґрунтована ініціатива вчених і медиків побудувати санаторій знайшла підтримку. Ряд економічно стійких сільгосппідприємств Тернопільщини виділили кошти, трудові і матеріальні ресурси на спорудження санаторного комплексу. У 1989 р. на околиці с. Конопківки було здано в експлуатацію будівлі сучасної оздоровниці на 500 місць. Вона розташована біля сірководневих джерел, що має неабияке значення для ефективності лікування.

Як повідомляють у своїх дослідженнях В. Ільницький, Я. Байгер, М. Голубець, Л. Чачковський, І. Ґерета, М. Ковальчук, Л. Городиський Г. Кушнерик, А. Куликівський та Б. Золотий — Теребовлянська земля пройшла складний історичний розвиток.

Люди почали селитися на цих теренах ще в глибоку давнину. У 1928 році в с. Долина (Янові) знайдено крем’яні вироби періоду середнього палеоліту (120–35 тис. років тому). У Микулинцях та в с. Кривках відомі стоянки мезоліту (11–7 тис. років тому). На Замковій горі у Теребовлі та на полях ближніх сіл — Залав’я, Зеленча і Підгори існували поселення трипільської культури (ІV–III тис. до н. е.). Відомі тут також пам’ятки бронзової та ранньозалізної доби, черняхівські та численні давньоруські пам’ятки.

Будівничими міста Теребовлі були давні русичі-українці. Перші поселенці «витеребили», тобто викорчували ліс, і заснували оселю, що з бігом часу перетворилася на місто і стала називатись Теребовль.

Із середини 80-х років XI століття на землях Прикарпаття осідає династія Ростиславичів. Сини Ростислава Володимировича, внуки Ярослава Мудрого — Рюрик, Володар і Василько — відповідно займають Перемишльський, Звенигородський і Теребовльський столи. Першу згадку про Теребовль зустрічаємо у «Повісті минулих літ» під 1097 роком. На той час воно було добре організованим та сильно укріпленим містом і, одночасно, столицею окремого Теребовльського князівства.

Перетворивши Теребовль у міцну твердиню, князь Василько перегородив шлях польським та угорським феодалам, що претендували на руські землі. Князівству судилося пережити довгі роки міжусобної боротьби. Зокрема, у 1154 p. тут відбулася кривава січа між військами галицького князя Ярослава Осмомисла і великого київського князя Ізяслава. Князівські чвари призвели до поділу Галицького князівства на чотири менші: Галицьке, Перемишльське, Звенигородське і Теребовльське. У пізніші часи, після смерті Данила Галицького, князівський стіл у Теребовлі посів його син Мстислав. Після Мстислава Теребовля не мала більше князів.

Своєю дорогою розвивалась на Теребовлянщині духовність, освіта, культура, традиції, центром розвитку яких були церкви і свята Зарваницька обитель.

Із введенням християнства (988 р.) померлих ховали біля церков, а на могилах встановлювались дерев’яні, кам’яні, а згодом і залізні хрести, скульптури святих. Коли в 1783 році декретом австрійського цісаря Йосифа II було заборонено ховати померлих біля церков, кладовища створювались на околицях міст і сіл. Найпоширенішими пам’ятниками були і залишаються дерев’яні та камінні хрести. Їх встановлювали біля церков, на цвинтарях, на роздоріжжях та в пам’ятних місцях. Ці традиції подекуди збереглись до сьогодні.

У с. Буданові, на Замковій горі, на одній з могил донедавна стояв дерев’яний хрест, на якому була таблиця з написом: «Тут поховані оборонці віри від турків і татар (1575 p.)».

У селі Зеленчому, напроти корчми, стояв колись хрест з необтесаного дерева на могилі померлого в дорозі на ярмарок «бойка-чумака». У 1938 році, на честь 950-ліття хрещення України біля церков встановлювали дерев’яні пам’ятні хрести. Такі хрести встановлюють і тепер.

Крім хрестів народні митці виготовляли скульптури святих, які називались «фігурами». Фігури мали назви від імен святих, або від кольору фарби (побілки) — «синя фігура», «біла фігура» (яка стоїть при в’їзді до с. Застіночного). Деякі з них мають історичну цінність. Наприклад, «фігура св. Станіслава», яка на роздоріжжі, що з Теребовлі до с. Іванівки, на повороті до с. Ілавчого. Вона була встановлена на місці вбивства в 1720 році теребовлянськими міщанами напасника, іванівського шляхтича Станіслава Шуманьчовського.

Мал. 1.3. Схема доріг та розміщення культових об'єктів в селі Зарваниці.

Згадані хрести і фігури без жодних обґрунтувань нищились за часів тоталітарного режиму.

Як кажуть теологи — кожна земля означена певними небесними символами. Люди і народи, міста, села, держави, як правило, мають свою символіку: герби, прапори і т. д.

Найдавнішим джерелом до символіки Теребовлі досі вважалися печатки ХVП століття із зображенням герба «Леліва» — півмісяця ріжками догори й шестипроменевої зірки над ним.

Чому цей герб взяла собі Теребовля? Як повідомляють спеціалісти геральдики, його виникнення слід віднести до кінця ХІV — початку ХV століття. У цей час ідея захисту християнства і Європи перенеслася з місць хрестових походів на землі Галичини, які ставали перед необхідністю боротьби проти татарів та Османської імперії. Важливим осередком захисту як України, так і Європи взагалі, був і теребовельський замок. Отож, герб чітко відображає героїчну історію міста і регіону, особливості його виникнення та формування.

Барви герба (за винятком XIX століття) — були незмінними: синє поле, золоті півмісяць і зірка (зірки). Ці кольори є характерними для української геральдики. Символи ж, ужиті в гербі, широко використовувалися згодом у козацькій символіці.

У ближчі до нас часи політична та громадська активність означена іншими історичними віхами. Створене в 1868 році у Львові товариство «Просвіта» з часом дало вагомий поштовх до розгортання просвітницького руху в Галичині. За 70 років своєї діяльності «Просвіта» піднесла на небувалий рівень культуру й побут українського народу, стала матір’ю всіх українських організацій, товариств і установ. Вагомі здобутки мала «Просвіта» на Теребовлянщині. 47 читалень ширили друковане українське слово, сприяли формуванню національної свідомості українців. Інструментом реалізації цієї стратегії в багатьох випадках служила Зарваницька святиня.

Та були і зворотні процеси, викликані тоталітарним режимом. Однак з початком перебудови та проголошенням державної незалежності відродилась і «Просвіта».

У 1992 році в районі вже знову діяло 47 осередків «Просвіти». Виникла потреба в координації їхньої роботи. 21 червня 1992 року на базі 8-ми міських осередків засновується міське об’єднання, а 27 серпня того ж року районне об’єднання товариства «Просвіта». Вони розгорнули широкомасштабну просвітницьку роботу серед населення райцентру та сіл району, у тому числі й Зарваниці.

Безперечно, в цьому немаловажну роль відіграла місцева інтелігенція. До речі, земля теребовлянська дала світові багатьох учених, які черпали натхнення і енергію від Зарваницьких духовних джерел. До них належать академік, поет, перекладач, публіцист і літературознавець Василь Щурат, життя і творчість якого тісно пов’язані з селом Кобиловолоками; визначний український математик Мирон Зарицький — уродженець села Могильниці; науковий співробітник АН України, літературознавець Марія Деркач зі Струсова; видатний біохімік, професор, член-кореспондент АН України, ректор Львівської Академії ветеринарної медицини Степан Гжицький з Острівця.

Перший поет на Теребовлянщині народився і писав вірші ще в ХVII столітті. Був ним Петро Попович–Гученський з Кобиловолок. Вірші-орації та інтермедії нашого земляка увійшли до багатотомного зібрання творів української літератури; зокрема, до книги «Українська література ХVII століття» (К.: Наукова думка, 1987). Другим поетом, очевидно, був Ізидор з-під Теребовлі, який на початку XIX століття друкував свої вірші в газеті «Голос народний». То були ліричні вірші про рідний край, український народ, його звичаї і традиції.

У часописах «Правда» та «Діло» друкував свої праці український публіцист, поет, літературознавець, економіст і статистик Володимир Навроцький (1847–1882) — виходець із с. Котузова. Невтомними збирачами фольклору були вчені-етнографи Лука Гарматій (1866–1924) із села Лучки (тепер — Тернопільський район) та Федір Маковський (1895–1959) із с. Залав’я. Свої юнацькі роки провів у Іванівці і довгий час працював у Теребовлянській гімназії письменник, перекладач, педагог і збирач фольклору Мирослав Капій (1888–1949), автор відомої пригодницько-фантастичної повісті «В країні блакитних орхідей».

У світ широкий з Острівця вийшов видатний письменник і перекладач Володимир Гжицький, сторіччя від дня народження якого відзначали 15 жовтня 1995 року. У Струсові народилися і працювали поет Андріан Іванчук (1903–1951) — в’язень Берези Картузької та передчасно згаслий поет Степан Будний (1933–1958).

Є в Теребовлі вулиця родини Юрчаків. У невеличкому будинку під № 17 наприкінці XIX – початку XX століття мешкала багатодітна сім’я будівельника Степана Малiєвича. Одній з його дочок Ганні судилося стати славою українського театру. Свій сценічний шлях розпочала у «Руській Бесіді». Після заміжжя з видатним галицьким актором Василем Юрчаком (1876–1914) стала відомою актрисою. Помітний слід у мистецтві залишила її рідна сестра Юлія Шустакевич — талановита декламаторка й оперна співачка. Знає Теребовля ще одну Юлю — Здерківну, яка виступала в тій же «Руській Бесіді» під театральним псевдонімом Юлія Миколаєнко (1876–1899). На жаль, життя її обірвалося дуже рано. Похована у Теребовлі.

З Теребовлянським краєм пов’язане ім’я видатного актора театру і кіно, режисера, народного артиста України Мар’яна Крушельницького, дитинство і юність якого пройшли в селі Глещаві. А в сусідньому селі Ілавчому у сім’ї священика й художника Юліана Борачка народився відомий художник Северин Борачок (1898–1975), який займався різьбою по дереву, малюванням на порцеляні, розписами залів. Залишив чимало живописних пейзажів і портретів. Помер у Мюнхені.

Відомими стали також живописець Анна Дідух із Теребовлі, малярки Стефанія Гнатченко з с. Кобиловолок, іконописець Христина Дохват з с. Бурканова та знаменитий художник-імпресіоніст Ярослав Крушельницький зі Струсова.

Майже третину своїх кращих мистецьких робіт (понад 100) нещодавно подарував історико-краєзнавчому музею Теребовлі народний майстер України, талановитий різьбяр Остап Пасіка (Київ), уродженець с. Кровинки.

Якби Теребовлянщина дала Україні тільки одного Кардинала Йосифа Сліпого, патріарха УГКЦ — то й тоді вона прославилася б на весь світ.

Ця історична постать відіграла особливу роль у становленні УГКЦ і Зарваницьких святинь, а тому заслуговує на окреме про нього слово. Блаженнійший Патріарх і Кардинал Йосиф Сліпий, народився 17 лютого 1892 р. в селі Заздрості, Теребовельського повіту в Галичині. Гімназію закінчив у Тернополі (1911), згодом студіює у Львівській Духовній Семінарії, а з 1912 р. — в Інсбруці, де й одержує ступінь доктора богослов’я (1916). Св. Тайну Священства приймає 30 вересня 1917 р. з рук Слуги Божого Митрополита Андрея. Продовжує студії в Інсбруці і Римі в Орієнтальному Інституті, Анджелікум і Григоріянум. Стає габілітованим професором догматики і від 1922 р. працює професором догматики в духовній семінарії у Львові, а у 1925 р. стає її ректором. Був співзасновником Богословського Наукового Товариства, а згодом його постійним головою. Львівську Семінарію розвиває так, що вона від 1928 р. стає Богословською Академією, а Блаженніший — її ректором аж до свого ув’язнення.

Реформує навчання в Богословській Академії за найновішими зразками і вимогами рідної Церкви, пише наукові праці, редагує богословський журнал «Богослов’я», видає наукові твори, відбуває наукові подорожі до університетів різних країн, бере участь у Велеградських Унійних Конгресах та інших наукових з’їздах.

Друга світова війна не перериває діяльності ректора серед важких обставин. 22 грудня 1939 р. під час першої більшовицької окупації Митрополит Андрей висвячує Блаженнійшого на єпископа з правом успадкування. Після смерті Слуги Божого Митрополита Андрея 1 листопада 1944 р. стає Главою Церкви-Мучениці і духовним Батьком Народу.

11 жовтня 1945 р. заарештований радянськими властями, засуджений у Києві на 8 років примусових робіт у сибірських таборах. У 1953 р. засуджений повторно на заслання. Третій раз засуджений у 1957 р. на сім літ ув’язнення і каторжних робіт і четвертий раз у 1962 р. — на ув’язнення в Мордовії. Разом 18 років ув’язнення, заслання, тюрем, каторжних робіт.

9 листопада 1963 р. звільнений з каторги стараннями Папи Івана XXIII. Бере участь у II Ватиканському Соборі. 25 лютого 1965 р. Папа Павло VI номінує Блаженнійшого Кардиналом.

Хата, у якій народився Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий

Пам’ятник Патріархові Йосифу Сліпому на території музейного комплексу
в с. Заздрості

Церква-монастир музейного комплексу в с. Заздрості

Протягом 21 років на волі відвідує всі українські поселення в світі, об’єднує український єпископат в Синод Української Церкви, в 1975 р. приймає титул Київо-галицького Патріарха. В очікуванні на визнання його Папою Римським, купує монастир для монахів Студитів і збирає їх розсіяних по світі, будує Український Католицький Університет (УКУ) св. Климента з храмом Св. Софії, привертає власність храму св. Сергія і Вакха з патріаршим двором для Української Церкви та засновує духовну семінарію Св. Софії в Римі, організує шість філій УКУ в різних краях, започатковує переклади літургійних книг на українську мову. Весь його час виповнений безупинною працею та багатогранною діяльністю, молитвами за свою Церкву і Народ.

Помер 7 вересня 1984 р. Похований при храмі Св. Софії в Римі. У 1999 р. його прах перевезено до собору св. Юрія у Львові.

На Теребовлянщині самовідданою багаторічною працею вірно служили рідному народові такі великі сподвижники духовної культури, будителі національної свідомості, засновники і провідники «Просвіти» та інших українських товариств, як декан Теребовлі о. Степан Мохнацький, парох зі Струсова о. Теодор Цегельський, священик з Ілавчого о. Іван Білинський, з с. Острівця — о. Платон Карпінський, із с. Залав’я — о. Савин Дубрак. о. Іван Волянський, парох с. Острівця, який у 1884 році перебрався за океан і заснував першу греко-католицьку церкву у США (штат Пенсільванія), був першим редактором української газети «Америка».

Ці та інші забуті імена доповнили давній плакат «Землі Теребовлянської славетні люди», перевиданий у Тернопільському видавництві «Збруч».

О. Андрій Мельник в свій час писав: «... Хто раз звидів Зарваницю, не забуде ніколи, кого відвідав, якого зазнав прийняття, з якою тугою вертає домів. Богомольці з голосним плачем падають на землю, головою товчуть о деревляну сітку особливо перед іконою Матінки Божої, деякі три рази завертають до церкви, падуть доліниць, оставляючи на долівці сльози, яко свідоцтво своєї любови, прив’язання, почитання чи одержаної ласки. Несуть потіху під свою стріху, несуть її з побожною піснею на устах».

То ж пропонуємо перенестися до цього невеличкого, але славного села.

Пам'ятник борцям за волю України в с. Зарваниці

Наша ціль — Зарваниця,
Гарячий асфальт
Закарбовує прочан розігріті сліди,
Нам крізь втому присниться
За спокоєм жаль,
Та ніхто не зверне від прямої мети.

Короткі відомості з історії Зарваниці

Ми так прагнемо дістати
Святий горизонт
І пройти і не впасти
На довгім шляху,
Ми в пилюці і щасті
Осягнемо, як сон,
Дивний смак Зарваниці —
покуту терпку.

Щоб зрозуміти красу, силу і атмосферу святинь Зарваницьких, необхідно хоч трохи знати історію цього села.

У мальовничій місцевості розкинулось село Зарваниця, де широкими долинами несе свої тихі води ріка Стрипа, яка впадає в Дністер. З трьох боків село обступили невисокі гори, вкриті густим лісом. Багато різноманітних дерев, печер і каньйонів утворили своєрідний пейзаж. Зарваниця знаходиться на віддалі 18 км від Підгайців, 40 — від Теребовлі, 22 — від Бучача. На північний схід від Зарваниці розміщене село Вишнівчик, на північний захід — Котузів, на південний захід — Гниловоди, на південь — Сапова з присілком Полісюки.

Подаємо загальну хронологію з історії Зарваниці*

Мал. 2. 1. План-схема с. Зарваниці і розміщення в ньому культових об'єктів

Узагальнений матеріал з історії цього села подано у книзі о. Андрія Мельника «Зарваниця». Тому значною мірою у цьому розділі будемо користуватися власне його працею, адже на цей час не було більш ґрунтовних досліджень з даної тематики. Тираж книги був малим, а тому читача зацікавлять результати узагальнень. Передаємо текст мовою оригіналу з окремими доповненнями і трактуваннями. Ось фрагмент з книги о. Андрія Мельника.

«Село Зарваниця має дуже давнє походження. Властитель села, п. Роман Охоцький робив розкопки за двором в стороні цвинтаря, де сьогодні дерев’яний хрест, та там викопав кам’яну домовину, а в ній людський кістяк та камінний топірець. Ці археологічні здобутки подарував до музею гр. Дідушицьких у Львові.

О. А. Фрідріх у своїм творі п. н. «Нistorye сudownych obrazów Matki Boskiej», II том, сторінки 319–320 у цей спосіб висловлюється про давнину Зарваниці: «Zarwanica, jedna z najstarszych wsi ziеmi halickiej, lеży nad Strypą... Napady tatаrskie zamienialy niejednokrotnie tę piekną wioske w pustkowie... Z dawnych aktow okolicznych wlаśnie, zaledwie tyle dowiedzieċ się można, że Zarwanica» istniata już w Xll. wieku...»

Цей погляд поділяє також А. Копертинський у творі «Пам’ятка Зарваниць». — Перемишль, 1896. — С. 9.

На основі городських і земських записок Зарваниця вже існувала в XII столітті в княжому періоді.

З ранніх скупеньких історичних джерел виходить, що на нинішньому зарваницькому просторі з давніх-давен існувало людське життя.

Є ще два народні передання, що переносять початки Зарваниці на княжий період.

«На славний город Київ напали татари. Церкви, монастирі, людські оселі пішли з димом, а населення города то витяли в пень, то взяли в неволю. Один побожний чернець чудом спасся від смерті. Втікав перед дикою ордою степами, лісами без відпочинку довго-предовго днем і вночі аж вкінці опинився під вечір на галицькому Поділлі в лісах над рікою Стрипою.

Знесилений довгою й далекою дорогою упав непритомний на землю.

Поволі прийшов до себе, став, підійшов до ріки, покріпився водою, обмив рани, опісля впав на коліна, зложив руки до молитви, підніс очі до неба та почав ревно молитись до Пречистої Діви, щоби його оборонила від всякого роду ворогів і взяла під свій покров у чужій стороні серед незнаної околиці.

По молитві почув спокій в душі та з надією на поміч Пречистої Матінки поклався на траві та заснув твердим сном. У сні бачить над собою в повітрі Матінку Божу в окруженню двох ангелів з леліями в руках. Сейчас паде на коліна, підносить руки до неї, а Вона подає йому в руки край Свойого Омофора й підносить його.

Будиться. Глядить довкруги... Бачить незвичайну красу природи, серед якої найшовся.

Широка поляна, перетята рікою, оточена лісом неначе віночком.

Мерщій встає чернець та почав любуватись маєстатичною красою природи.

Нараз глянув на леваду над рікою, аж там в траві щось блищиться.

Бачить криничку з джерелом чистої води, а над нею ясніє небесним світлом Ікона Пречистої Діви Марії з Дитятком-Ісусом на руках та витає в повітрі.

У цей мент пригадав собі сон, що мав цієї ночі, впав на коліна та зложив поклін Пречистій, а це місце, де зарвав його сон, де в сні зарвала його Матінка Божа Своїм Омофором назвав Зарваницею.

З бігом часу вибудував він тут капличку, де примістив цю Ікону.

Сюди почали заходити побожні люди, поселялися біля ченця, де з часом постала церковця й монастир, а вкінці оселя, яку назвали поселенці — Зарваниця».

Другий переказ подає печатки села в руки сербських ченців:

«У незвісному часі мали сюди прийти люди та очаровані красою околиці замешкали в лісі за рікою на горі. Пізніше забудували тут над джерелом невеличку дерев'яну церковцю під назвою Пресвятої Тройці. Чудотворну ікону Пречистої Діви Марії. мали привезти зі собою, чим стягнули сюди багато поселенців так що часом повстало село, що назвалось «Сербаницям», а пізніше цю назву перемінено на «Зарваницю».

Що дотичить цього переказу, є правдою, що від найдавніших часів межувала українська держава через Семигород з Хорватією, Сербією, що багато Сербів, особливо по битві на Косовому полі в 1389 p. з Мурадом, турецьким султаном, опустило вітчину, шукаючи собі нової між Славянами. Маси емігрантів перейшли на Україну; принесли зі собою книги, головно апокрифічного змісту, пісні, чудотворні Ікони і т. п.

Сліди оставили у Львові, Стрию — окремі вулиці, де колись збитою масою мешкали. Нам лишились мотиви деяких сербських пісень, дум, наприклад «Ходить Сербан по зарінку...», до нас дійшли пам’ятники з XV і XVІ століть т. з. повісті «Книг сербських».

Із вище сказаного одно є певне, що Зарваниця так на основі скупих щоправда історичних записок (не диво, коли лежала на шляху, куди пересувались орди на захід та нищили всякого роду пам’ятки) як і на основі народних передань, існувала в княжому періоді, що мала свою дерев’яну церковцю над криничкою біля ріки Стрипи, мала пізніше монастир.

На українські землі частіше набігали татарські й турецькі орди — палили міста й села, церкви й монастирі, вбивали старців і дітей, а молодих брали в полон на різні муки.

Одного разу виконали такий напад на Зарваницю. Село, а в нім церкву й монастир спалили до тла, ченців в немилосердний спосіб замучили. Довго росли в цьому святому місці бур’яни й буйні подільські трави. З часом вернуло її населення з лісів, з дібров, печер до своїх згарищ та поволі почалася відбудова села. Сюди прибули нові монахи, можливо, що були між ними й сербські ченці. На місці зруйнованої церковці поставили каплицю над криничкою, а самі поселились в нинішньому селі, де виставили огороджену церкву, монастир, який стояв до війни та був помешканням місцевого пароха.

У часі воєнної хуртовини в 1914 і 1915 pp. в части село, монастир спалено, в 1916 p. доправили воєнні діяння, що ще не підпало руїні, лише церква спаслася.

Цей другий переказ приймає також наш вчений о. Антін Петрушевич в своєму творі: «Сводная галрусская літопись» за історичний документ. На його погляд Зарваниця мусила бути колись колонією сербських біженців.

Одначе на цілому зарваницькому просторі не стрічається ніде ні в назвах людей, ні в назвах поля сліду по Сербах.

Також в актах з XV, XVІ, і XVІІ століття немає згадки, щоби тут були Серби.

Один баварський географ з ІХ. віку наводить ось що: «Zаrivani, quod tahtum est regnum, ut ex со cunetae gentes Slavorum exirtae sint et originem, sient affirmant, ducant».

На його думку, те слов’янське плем’я «Зеріванею,» що мало дати початок слов’янським народам, мало замешкувати землі на схід від Висли.

Після здогаду покійного о. Петра Білинського, місцевого пароха, Зарваниця — це первісна осада цих Зеріванів.

Є ще один здогад, чому зветься це село Зарваницею.

Є вона з трьох сторін омита водою Стрипи. З гори оглядаючи цю місцевину здається, що ця ріка зарвала цей шмат землі, на якому розложилось село.

В одному акті латинської парохії в Золотниках (пов. Підгайці) з XІV століття, де описується границі ґрунтів, є підписаний «Zarvanicki haeris»

Тяжко припустити, чи то є ім’я власне, чи то може лише властителя сусіднього села.

Одно певне, що село Зарваниця існувала вже в XІІ століття, бо в цьому акті згадується його назва.

У латинському костелі в Вишнівчику є записки з XVІІІ століття На основі цих записок Зарваниця була колись обширніша, бо обіймала нинішній Вишнівчик і Полісюки. Тогочасний власник Золотник Ходоровський продав Золотники враз зі Зарваницею Улинському. Пізніш припала Зарваниця двом сестрам і братові.

Брат помер скоріше й лишив діти сестри, а одна вийшла за муж за Тимборського, а друга за Маковєцького. Обі сестри поділилися Зарваницею. Одна дістала вищу частину (wyżna Zаrvаnісa), а друга нищу. Щоби не говорити вища Зарваниця й нища, назвали вони вищу Вижньовчик (Wyżniowczyk) звідти пішло Вишнівчик—Wiśniowczyk.

Коли діти брата доросли своїх літ, допімнулися о належну їм частку. Тимборська й Маковєцька відступили їм Зарваницю нищу, а собі задержали вищу т. з. Вишнівчик.

Коли це сталось, незвісно, одно певне, що значно скоріше, як подає записка костела Вишнівчика, бо вже в 1625 p. Єронім Вистемп (Westęp), хорунжий (gadifer) галицький, властитель Зарваниці веде спір о границю з Миколом Маковєцьким, галицьким стольником.

В акті з 1635 p. 29/8 згадується Вишнівчик вже як містечко (oppidum).

Це могло статись вже на початку XVІ століття, а може прикінці XV століття, бо вже від XVІ століття родина Вистемпів стає власниками містечка Зарваниці. (Akta grodzkie і Ziemskie Cactr. Trembl. Tom 116. pad. 13757 —1377. Tom 1. pad. 425) аж до XVIII століття.

У 1548 p. жена Станіслава Вистемпа, Катерина записана в актах як вдова. Отже першими знаними властителями Зарваниці були: Ходоровський, Уминський, Станислав, Вистемп.

У 1590 p. діляться браття Яков і Матей Вистемп та їх братаничі по Станіславі, Андрій й Іван майном, Зарваниця й Котузів і тут мають свої двори й своїх підданих.

Були спори, отже в уряді Теребовлі розділюються.

У 1598 p. пишеться, що Ієронім Вистемп був властителем Зарваниці, був галицьким мечником.

Єронім Вистемп був жонатим зі Софією Собєгурською, а був сином Олександра Вистемпа. (Castr. Trembl. I рag. 425., Tom 14. pag. 93. Tom 130 раg. 201). З наведених актів видно, що Зарваниця ділилася між кількох властителів.

У короткому часі зістала злучена яко власність одного. Читаємо в актах (Castr. Tsembl Тоm 24 рag 528 —532), що дня 3/1 1606 p. дарував Христофор Куровський свою частину Зарваниці Ієронімові Вистемпу. Цю частину одідичив був по Іванови Вистемпу. По смерті Ієроніма Вистемп обняв Зарваницю його зять Стефан Овадовський, муж його дочки Юстини.

Їм дарувало Дорота, сестра Юстини а жена Андрія Злочевського письмом з дня 5/5 1632 p. свою частину Зарваниці. (Castr. Tsembl. Tom 36. pag. 120)

По смерти мужа робить Юстина Овадовська свого сина Олександра Овадовського власником Зарваниці письмом з дня 25.2.1651 p., яку одідичила по своїм батькові, Ієронімові Вистемп і матері Софії Собєгурській.

По Овадовських переходить Зарваниця до Петра Мйончинського, воєводи Чернігівського, великого добродія Зарваницької церкви.

За цим наступив Ігнатій Мйончинський. Він помер у Відні в 1809 p.

Пізніше стає вона власністю Охоцьких. З рук Охоцьких переходить у жидівські, їх Ексцелєнція Митрополит гр. Андрій Шептицький викупляє її.

Зарваниця була колись містечком, де відбувались донедавна ярмарки на рогату худобу, її було обведено водою, з трьох сторін Стрипою, а в четвертій стороні була глибока фоса, що лучила Стрижу. Над фосою[1] був високий вал, останки якого є ще в двірському городі.

На фосі був зводжений міст. Напроти його була брама, яку кожний мусив переїздити, коли хотів досягатись до місточка. Ще сьогодні називають доми, що стоять коло місця, де була колись брама: «на брамі».

Коли засипано фосу, годі збагнути. Старики переказують, що тоді це наступило, коли теперішню церкву будовано, а мав би це бути рік 1754. У цім часі двір збудовано.

Після записок у Вишнівчику мав бути в Зарваниці мурований замок з брамою, а в нім аріянська церква: «Arx in Zarwanica fuit muratacum porta in cadem fuit temptum Arianorum, qui et Zarwanicae haeres earn sectarn profitebantur prius hi haeredes juncti fuere famitiae Chodorowski haeredibus Ztotncensibus cathoticis et catholicam religionem primo Zarwanicae protitentes fuere, testantrbreviaria acta EcctesiaeZlotniki.»

Цей замок стояв на горі над Стрипою на присілку «Полісюки», званім.

Вважаючи на назву й відмінний характер народу та цілком окремий рід одежі Полісюки були осадою Ятвягів.

Задля наїздів на Україну й Польщу стягнулися вони на західне Полісся й звідти назвали їх Полісюками.

Польща й Україна жорстоко відплачувалися їм за їхні наїзди.

Наїжджаючи на Полісся забирали Ятвяг в полон й осаджували їх довкруги замків як робочу силу.

У 1219–1289 pp. розбив їх король польський Лєшко в порох, а ці розпорошилися по Литві й Україні, де з часом винародовились.

За часів історика Кромера (+1589) подибувано їх ще на Литві й Україні.

У договорах власників Зарваниці, де вичислюється кількість підданих при кінці XVІ століття, приходить назва Полісюк (Polisiuk – Polesiuk) та сьогодні вже зникли назвиська людей, а осталась лише назва присілка «Полісюки».

Їхнє поле є зараз біля старовинного замку. Щодо аріянської церкви — то це була соціянська. У XVІ століття прибули Соціяни (Лелія Соцій) з Італії до Польщі на двір королевої Бони.

Вони були затятими унітаристами. Поборювали з великим завзяттям культ Пресвятої Тройці. Не диво отже, що в Зарваниці в церкві над великим престолом є намальований Нікейський Собор, а сама церква повстала під візванням Пресвятої Тройці.

Тепер ясно, чому Микола Маковєцький зі своїми приверженцями понищив вікна в церкві й укріплення (fortaliciaque) Зарваниці, о що його скаржить настоятель церкви о. Ієронім Климкович дня 29. 07. 1637 р. (Castr. Trembl. Tom 121 раg. 1094).

Руїни замку є властиво лише пивниці його й фундаменти костьолу стоять ще сьогодні.

О. крил. Петро Білинський місцевий парох мав там найти якийсь великий залізний замок від брами й три хрестики, один мосяжний коло XII століття довгий складаючись з двох частин, зі зверхньої й спідньої части так, що в середині могли бути уміщені мощі святих. На всіх чотирьох кінцях хреста є ще знаки зі срібла, де мабуть були колись уміщені брильянти.

Цей хрестик подарував о. Білинський до музею «Народнього Дому» у Львові.

Другий хрестик маленький срібний ручної роботи. Третій більший, двораменний хрест коло 36 см.

Він був мабуть десь на мурі уставлений, бо вказує на це долішне рамя.

Оба послідні хрести дарував о. П. Білинський до музею Товариства ім. Тараса Шевченка у Львові.»

Небагато свідчень залишилося про Зарваницю періоду Другої світової війни (1941–1945 рр.). Воєнне лихоліття не пощадило ні населення цього села, ні духовних закладів, що діяли в ньому, ні духовенства.

Люди з піднесенням сприйняли проголошення 30 червня 1941 p. Я. Стецьком і С. Бандерою Акту відновлення Української держави. Потім почалося вивезення зарваницьких жителів на роботу до Німеччини. Прийшло розчарування: фашисти арештували український уряд.

Та найбільшим випробуванням піддавалося село у післявоєнний період, коли тоталітарний більшовицький режим намагався знищити Зарваницькі святині.

Про цей час і про ці наміри збереглося багато фактів, описаних в газетах періоду перебудови та після проголошення незалежності України.

Як згадують сучасники, після сфабрикованого тоталітарним режимом Львівського собору 1946 р ., коли Українська Греко-Католицька Церква пішла у суворе підпілля, парафіяни с. Зарваниці разом з тодішнім довголітнім парохом отцем-митратом Василем Головінським не підкорилися тоталітаризму. Отець виїхав за кордон, а церкву було перетворено на колгоспний склад.

Однак у цей важкий час духовного поневолення українського народу вірні Зарваниці, навколишніх сіл, навіть областей сходилися на відправи, які у лісах служили підпільні священики. Тут люди молилися, сповідалися, брали участь у Службі Божій, слухали проповіді, приймали святі Тайни, хоча їх часто розганяли, цькували собаками, арештовували.

До 1947 року Зарваницю обслуговували отці Студити. Вони правили як у монастирській церкві, що у лісі, так і в парохіяльній церкві. Після ліквідації монастиря, а також закриття сільської церкви, люди сходилися на молитву до каплички, що під лісом. Тут, з регентом Миколою Войтовичем славили Господа й Матір Божу Зарваницьку, беручи участь у Службах Божих, молебнях, акафістах. На відпуст прочани сходилися до каплички громадою. Це дратувало владу, яка, наскільки могла, перешкоджала людям у проведенні Богослужінь, представники режиму погрожували штрафами і навіть розправою, аби люди не йшли до каплички.

Але Божий помисел керував інакше. Люди, натхненні Духом Святим, йшли до чудотворного місця щораз більшими громадами. Влада з метою стримати прочан, що йшли на відпуст, забороняла зарваничанам приймати їх на ніч. Проте це не помагало.

Тоді, 1957 року, як згадують старожили, голова сільвиконкому відібрав ключа від каплички і передав його уповноваженому з району. Та Бог своїх дітей не залишає у біді: людям у цілющій криничці з’являється Мати Божа з Дитятком на руках. Ці з’яви бачили майже всі прочани, які прибули до Зарваниці на Успіння Богородиці. Звістка про неї блискавично облетіла всю округу. Через те невдовзі доступи до каплички й кринички районна влада ще більш обмежила. Так тривало три роки.

На Зелені свята 1960 року атеїсти обступили капличку. Хтось постановив знищити її. Трагедія сталася у середу 13 липня 1960 р. Того дня, як розповідають, по районі безупинно їздила танкетка з військовими. Водночас декілька невідомих осіб оглядали капличку. Зарваничани, нічого не підозрюючи, спокійно повкладалися спати. Все довкруги замовкло, затихло — лишень біля каплички рух напружений, праця диявольська. Як пише автор того часу, слуги антихриста не сплять. Під святиню лягають міни і рівно опівночі страшенний вибух перетворює маленький храм у суцільне румовище. Від сили вибуху вилітають шибки у найближчих хатах, але люди не здогадуються про біду: думають, що це нічні вправи літаків.

На світанку 14 липня зарваничани, що мешкали неподалік каплички, побачили, що її вже немає. Ця страшна звістка блискавично облетіла не тільки Зарваницю й довколишні села й міста. Про неї дізналася вся Україна.

Жінки, чоловіки, діти бігли звідусіль до святого місця. Перед ними відкривалася сумна-пресумна картина: з ошатної, милої окові каплички залишилася купа каміння. Люди довго не могли вийти із заціпеніння, а, отямившись, плакали — довго і щиро: невимовний біль стискав серце кожного.

Криничка була засипана останками румовиння. Уламки дерева, бляхи з покрівлі зависли на найближчих деревах. Чоловіки негайно прочистили джерело, очистили місце, де був Престол. Помолившись, громада з піснями до Матері Божої на вустах, подалася до сільради з протестом.

Того ж дня громада подалася до сусіднього села Вишнівчика, так як там проходила районна нарада.

Керівники відповідали на запитання про руйнацію каплиці невпопад, нервово, натякаючи, що капличку знищили «зарваницькі бандити», це було останньою краплею у морі народного обурення. «Якщо так, — заявила громада, — то ми не вийдемо на роботу. Нам нічого не треба». Тоді голова райвиконкому повідомив: «Капличка не була зареєстрована як православна, а тому довелося її знищити...»

Народ завмер від почутого... І тут із надр громади тихо залунало, розростаючись щораз розлогіше і потужніше; «О, спомагай нас, Діво Маріє...»

... Три дні зарваничани нічого не робили, а потім ще довго ходили зі співом від каплички до села і назад. Згодом постановили: шанувати 14 липня як день жалоби. У цей день молодь не ходила до клубу, в кіно.

Після зруйнування каплички любов до цього святого місця наростала серед людей з кожним днем. Уже 17 липня тут зібралося близько семи тисяч осіб, вшановуючи Матір Божу молитвами й піснями. Люди йшли не тільки з навколишніх сіл, а й з усіх закутин Поділля, Галичини й Буковини: вони засвідчували свою любов до Христа, до рідної Греко-Католицької церкви, до Небесної Неньки, яка тут з’являлась.

На руїнах каплички відправлялися Богослужіння, лунали благальні пісні і молитви. Місце, де був Престол, завжди було замаєне, прикрашене квітами. Люди приносили свічки, запалювали їх, клали до підніжжя святилища букети квітів. Особливо шанувалася криничка з цілющою і запашною водою: вона повсякчас нагадувала прочанам, що Божа правда чиста і вічно жива, як та джерельна вода. Так тривало аж до перебудови.

У 1988 році, коли весь християнський люд святкував 1000-ліття Хрещення України, незважаючи на шалений опір місцевої влади, у Зарваниці теж було відзначено цей ювілей. Урочини очолив владика Павло Василик.

23 листопада 1989 року отець-митрат Василь Семенюк у співслужінні о. Зіновія Монастирського та о. Івана Якиміва вперше після 50-річної перерви відправили Службу Божу в місцевій церкві. З цього часу для Зарваниці настав період відродження.

З благословення Правлячого Архієрея Михайла Сабриги, завдяки енергійним діям і організаторським здібностям завідуючого зарваницьких відпустів і тодішнього ректора філії підпільної Львівської, а згодом Тернопільської Духовної семінарії отця-митрата Василя Семенюка, при активній допомозі парафіян Зарваниці та навколишніх сіл, семінаристів у 1991 р. було відбудовано капличку на Чудотворному місці. У наступному році повністю відновили знищений храм.

Опісля під керівництвом отця Василя спорудили Хресну дорогу, про будівництво якої мріяв ще блаженної пам’яті єпископ Микита Будка.

Сьогодні цим Хресним шляхам, який стрімко тягнеться вгору поміж густого зарваницького лісу, пригадуючи тернистий шлях українського народу до своєї свободи, ідуть в глибокій задумі і щирій молитві тисячі побожних прочан.

У Зарваниці побувало багато високоповажних духовних і світських осіб. У 1991 році, відразу ж після свого повернення в Україну, її відвідав Патріарх і Кардинал Мирослав Іван Любачівський, а в 1993 — довголітній Митрополит підпільної Греко-Католицької Церкви Володимир Стернюк.

Визначними подіями, які мали великий резонанс у цілому світі, були дві Всеукраїнські прощі, що відбулися у травні 1995 і 1996 років. На першій у присутності кількох сот тисяч паломників з України та діаспори було відновлено посвяту українського народу під Покров Пресвятої Богородиці, яку здійснив у свій час ще князь Ярослав Мудрий. Другу прощу, проведено з нагоди святкування 400-ліття Берестейської та 350-ліття Ужгородського поєднань.

Цим подіям автор посвятив окремий розділ книги, оскільки брав у них участь. З кожним роком Зарваниця дедалі більше оновлюється. За порівняно короткий час тут відбудовано будинок для прочан, споруджено велику трапезну, завершено будівництво ще одного приміщення для паломників. Нещодавно Зарваницю прикрасила нова, чудової архітектури святиня — збудована біля церкви каплиця, у якій відправляються Служби Божі під час відпустів.

Нині завершено будівництво великого реколекційного дому, де проводитимуть реколекції священики всіх єпархій для семінаристів, родин, молоді та дітей. Відбудовується зруйнований монастир Студійського Уставу, споруджується нова монастирська церква.

Над джерелом споруджується величавий храм — Собор Зарваницької Матері Божої. Віриться, що незабаром з ласки Божої, завдяки нашим гарячим молитвам, щедрим пожертвуванням усіх, кому не байдужа доля не тільки вірних Галичини, а й усього українського народу, завдяки подвижницькій праці архітекторів, будівничих, вірних сонцесяйні бані нової святині величаво піднімуться над Зарваницею.

У цей відповідальний для нас усіх час, по суті, випробовується твердість нашої віри, зважується рівень християнської і національної свідомості, витримують пробу такі притаманні кожному українцеві, кожному християнинові чесноти, як любов, милосердя, жертовність.

Матеріальну, фінансову, фізичну участь у відродженні Зарваницьких святинь беруть не лише Преосвященні Владики, Всесвітліші і Всечесніші отці, а й керівники великих і малих підприємств, установ та організацій, інтелігенція, студенти, усі вірні.

Зарваниця відома цілою плеядою видатних і знаних людей, які народилися, пішли у широкий світ із цього села.

Гаврилюк Володимир — художник, поет. Народився 19 липня 1904 р. Народну школу закінчив у с. Ріпневі, біля м. Кам’янки Струмилової (тепер — м. Кам’янка-Бузька) на Львівщині. З 1910 р. мешкав у Львові, де закінчив академічну гімназію. Відвідував приватні курси рисунка Ф. Вигивальського (близько 1922–1923 рр.), протягом року вчився у митецькій школі О. Новаківского. Як поет дебютував у журналі «Наука і письменство» фрагментами поеми «Блукаючий дух», як художник —«Автопортретом» на третій виставці Львівського гуртка діячів українського мистецтва. У 1924–1930 pp. студіював на відділі рисунка і майстерства у Краківській Академії мистецтв у проф. Яроцького. Перервав навчання, повернувся до Львова і записався на курси декорації до Вищої промислової школи. Після закінчення Краківської Академії мистецтв із середини 1930–х pp. працював учителем гімназій у Бродах, Кременеці, Piвнoмy. Брав участь у виставках робіт випускників школи О. Новаківського (Львів, Дрогобич), Українського Товариства прихильників мистецтва, об’єднання «Руб», Асоціації незалежних українських митців у Львові. Серед експонованих у 1931–1933 рр. робіт — картина «Білий кінь», акварелі «На торговищі», «Лицарі», «Дівчинка». Був членом Львівської філії Спілки Професійних Мистецтв Пластиків Польщі. У 1930-х рр. публікував вірші у галицьких часописах «Назустріч», «Дзвони», «Батьківщина» та інших. Під час німецької окупації — керівник промислової школи (килимapcьке виробництво) у Глинянах на Львівщині. Наприкінці війни виїхав до Німеччини, потім до США, з 1960-х рр. він у Канаді (м. Монреаль), де працював у фірмі оголошень (1950–1966) і продовжував заняття поезією. Автор збірок поезій «Сольо в тиші» (Львів, 1934), «День поезій» (CШA, 1967), «Тінь і мандрівник» (Нью-Йорк, 1969), «Поезії» (Львів: Каменяр, 1995). Вірші про Й. Сліпого надруковані у збірничку «Теребовельська Земля» під псевдонімом «Теребович». Жив поблизу м. Монреаль. Критики вважають його першим українським сюрреалістом.

Гаврилюк Іван, отець — релігійний і громадський діяч, митpaт. Народився 1 липня 1912 р. Середню освіту здобув у Львові. Там у 1931–1936 рр. студіював у Богословській академії. 3 квітня 1938 p. Митрополит А. Шептицький рукоположив його на священика. Душпастирську працю розпочав у Славську на Стрийщині (1938–1939), був співробітником і катехитом у Теребовлі (1939–1944), душпастирем у Січівцях біля Пряшева (Словаччина 1944–1945), у шпиталях в Інсбургу (Австрія, 1944–1945), в окрузі Реймс (Франція, 1946–1949), в 1949–1967 рр. у м. Монреаль (Канада) — парох церкви Вознесіння Господа Нашого Ісуса Христа для закарпатських русинів, парох парафії св. Духа (1967–1974), від 1974 р. — парох парафії Успіння Божої Матері. Збудував у цьому місті кілька церков. Грамотою від 16 червня 1963 р. Митрополит Йосиф Сліпий іменував о. Гаврилюка почесним радником Митрополичої консисторії, 1977 р. отримав за ревну працю звання митрофорного протоієрея (у соборі св. Софії у Римі з рук Патріарха Йосифа). Був генеральним вікарієм Квебеку та приморських провінцій Канади. У 1953–1963 рр. — президент Українського Кредитного Союзу в Монреалі. Редактор видання «Еклезіа» (1957–1964). Автор статей в українських періодичних виданнях. Член низки мирянських і громадських організацій патріархального руху.

Гаврилюк Михайло, отець — релігійний діяч. Народився 18 листопада 1905 р. Вчився у м. Кам’янка Струмилова (тепер — Кам’янка-Бузька) на Львівщині, закінчив (1924) філію української Aкaдемiчної гімназії у Львові. Студіював на математично-природничому факультеті Львівського університету та у Львівській Богословській академії (1927–1931). На священика рукоположив (14 червня 1931 р.) Митрополит А. Шептицький. Завідуючий парохією у Пеняках (1931–1932), Старих Бродах (1932–1937), парох у Глинянах (1937–1944). Розвинув національно-громaдcькy діяльність, зокрема в КАУМ (Католицька Українська Молодь), від якої у 1935 р. брав участь у міжнародному з’їзді «Пакс Романа» в Парижі. Душпастирював у Зольбадгалі (Австрія, 1944–1946) та Лілі (Франція, 1946–1948). Від 1948 р. — у Канаді. Парох у Глендоні, Алта, від 1950 p. — в Монреалі-Розмонт, Квебек (новостворена парохія Успіння Божої Матері). Меценат, фундатор «Енциклопедії Українознавства». Помер 11 травня 1966 р. в Монреалі.

Головінський Іван. Народився 25 квітня 1927 року. Тепер працює професором університету Ратгерс у Нью-Йорку. Автор багатьох статей і наукових розвідок. Відомий як громадський діяч серед українців США.

Головінська-Максимович Анна (псевдонім Г. Подолянка). Народилася 7 червня 1928 року. Мешкає у Філадельфії (США). Пише поезії у прозі, нариси та оповідання. Автор поем «Ґазда» та «Йордан».

Макогін Омелян. Народився 7 грудня 1921 року. Мешкає в Детройті (США). Пише вірші і гумористичні твори, статті на громадську тематику в українській пресі.

Мандичевський Євген (літературний псевдонім Фр. Улянович) — відомий український письменник. Народився у 1873 році в родині священика. Вчився у Львівському та Берлінському університетах. Автор збірок новел «3 живого і мертвого» (1901), «Судьба» (1906), «В ярмі» (1907). Помер Є. Мандичевський у Кам’янці-Бузькій приблизно у 1929 році.

Галька Гнат (літературні псевдоніми Жегота, Михайлов, Навротник та інші) — відомий фольклорист та етнограф Галичини. Народився 1 лютого 1824 року. Закінчив Львівську духовну семінарію. Видав фольклорно-етнографічні збірники у двох частинах «Народні звичаї та обичаї над Збручем» (1860, 1862), етнографічні праці «Народний празник Купала» (1861), «Приказки» (1874), «3 народних казок» (1893) та інші. Помер 26 квітня 1903 року в селі Дубківцях, тепер с. Раштівці на Гусятинщині.

Не виключено, що серед нашої еліти було значно більше вихідців із цього благословенного села. Колись цей список буде продовжено. Сьогодні Зарваниця переживає нову хвилю духовного піднесення і визрівають нові таланти в лоні воскреслих Зарваницьких святинь.

Розглядаючи історію Зарваниці, потрібно ширше сказати про тих, хто сьогодні опікується цією святинею і, зокрема, генерального вікарія Тернопільської єпархії отця-митрата Василя Семенюка. Отець Василь народився 2 серпня 1949 року у с. Дорі, передмісті Яремче, що на Івано-Франківщині.

Як пише о. Орест Глубіш в книзі «Симфонія катедрального собору. Минуле і сучасність», — батьки заклали в душу сина нетлінну віру у Господа Бога і любов до неньки — України. У ті роки Яремче було своєрідним підпільним центром УГКЦ. Там проживало сім священиків та десять сестер-монахинь, безперервно діяв підпільний монастир. Отці-студити відправляли Святі Літургії у сусідній з батьківською хаті, які він ніколи не пропускав.

Отець-митрат Василь Семенюк та отець-ігумен Михайло Шевчишин з Тернопільського монастиря Успіння святої Богородиці під час місії

Отець-митрат Василь Семенюк у супроводі духовних осіб ідуть Зарваницею

Коли йому сповнилося 20 років, то познайомився з Митрополитом Володимиром Стернюком. З 1969 по 1974 роки вчився у підпільній духовній семінарії. 23 грудня 1974 року владика Володимир Стернюк висвятив його на священика. Через рік був призначений завідуючим поруйнованої більшовиками Зарваниці. У тому ж році, з благословення Митрополита Володимира, став керівником підпільної духовної семінарії.

У 1986 році Митрополит Володимир через сестер-монахинь прислав своєрідну конспіративну грамоту про те, що призначає його своїм помічником і доручає завідувати підпільними церквами на теренах Івано-Франківської й Тернопільської областей.

Очолювана отцем-митратом Тернопільська духовна семінарія (на початках вона була філією Львівської семінарії) почала відкрито діяти на початку 90-х років. Отець-ректор із семінаристами та благодійниками доклали чимало зусиль, аби звести нові приміщення і розробити навчальну програму. 1 жовтня 1994 року відбулося освячення і офіційне відкриття семінарії як самостійного духовного навчального закладу. У 1999 році у Тернопільській духовній семінарії навчаються 119 студентів, які причетні до святої справи — відродження Зарваниці.

Заслуговує на добре слово парох церкви с. Зарваниці о. Петро Квич.

Автор висловлює подяку аспіранту Тернопільського педагогічного університету ім. В. Гнатюка Володимиру Кіцаку, який допоміг у збиранні, систематизації та оформленні матеріалів, взяв безпосередньо участь в написанні цього розділу.

«Маріє, ти вибрала цю райську долину, щоби красувався тут твій Чудотворний образ, збудила джерело витікаючих ласк, щоби лікувати тілесне і душевно хворих. Тут наче сама природа приклякнула перед цим святим місцем. Тут гори склепились понад Стрипою в поклоні і враз із шумом вікових лип співають на Твою честь Богу. Алілуя!»

(З. Кодак «Акафіст Чудотворній
Матері Божій Зарваницькій»).

Чудотворна Ікона Матері Божої в Зарваниці,
Розп'яття Ісуса Христа та Цілюще джерело

Ікона Зарваницької Матері Божої є однією з найдавніших чудотворних ікон України. Її історія сягає ХIII століття — часів татарського лихоліття, про що автор згадує у підрозділі «Короткі відомості з історії Зарваниці».

Нападаючи на міста і села країни, татари вбивали старших людей, а молодих і дітей забирали в ясир. Деяким щастило втечею у ліс чи степ рятуватися від смерті чи неволі. Переказ розповідає, що після зруйнування Києва татарами в 1240 – 1241 pp. одному монахові пощастило втекти з неволі. Днями й ночами мандрував він на захід. Виснажений і втомлений довгою мандрівкою, впав на землю і заснув твердим сном. Вночі приснилося йому диво: Мати Божа в оточенні янголів зійшла до нього. Він упав перед Нею на коліна, підносячи вгору руки. Вона, усміхаючись, подала йому свій омофор і ним підвела його на ноги. Чернець прокинувся і побачив ясний ранок. Довкруги прекрасна левада, річка, зелений ліс, а в ньому щебетання пташок. Усе це видавалося йому неймовірним після страху, довгої мандрівки та переживань у татарській неволі. Розглядаючись навкруги, побачив недалеко на поляні ясне мерехтіння. Підійшов туди й побачив джерело, а над ним ікону Матері Божої з маленьким Ісусом на руках. Саме вона у сні подала йому омофор. Чернець, пригадавши сон, клякнув перед іконою і помолився. Постановив дальше не тікати, бо зрозумів свою місію. Близько джерела побудував каплицю, в якій примістив ікону Матері Божої. Пізніше недалеко каплиці побудовано монастир, а біля нього постала оселя, яку чернець назвав Зарваниця. Це на згадку, що своєю появою Матір Божа зарвала його у сні.

Переказів є багато, але за суттю i змістом усі вони засвідчують факт чудотворності. Київський варіант відтворює її у нерозривному зв’язку з національними почуттями наших предків тих часів. I нема ж нічого випадкового в тому, що у витоках історії Зарваницької i Почаївської Божої Матері, та інших святинь (про яких ітиме мова далі) були саме київські монахи. Адже «стольний град» Київ уособлював у свідомості русичів-українців серце Русі-України, а Києво-Печерська Лавра втілювала національну свідомість українського народу, що є повчальним і для наших днів.

У 1867 році відбулася коронація Чудотворної Ікони Матері Божої Зарваницької. Тоді, за Папи Пія IX, Кардинал Іван Сімсоні визначив для Зарваниці відпуст. Відпуст починався кожного року в день св. Юрія (6-го травня) і тривав до св. Покрови Пресвятої Діви Марії (14-го жовтня). Після 1945 р. радянська окупаційна влада відпуст заборонила.

Вода з джерела має чудесну оздоровлюючу силу. Впродовж сторіч діялися чуда — оздоровлення калік, сліпих і хворих. Чудом оздоровлювалися ті, які гарячою молитвою до Матері Божої Зарваницької удостоювалися особливих ласк. Досі зберігаються протоколи чудесних видужань у церковних архівах. Також збереглися чисельні свідчення про дорогоцінні подарунки переважно в золоті та каменях, як вияв подяки Небесній Лікарці за чудесне одужання.

Значимими у духовному плані є Розп’яття Спасителя, Хресна дорога, храми, монастир.

Про Чудотворну Ікону Матері Божої у Зарваниці о. Андрій Мельник пише:

«Правдоподібно була спершу в посіданні ченців, бо не даром старе приходство зветься в устах народу «монастирком» ба, навіть «кляштором».

У записках костьола в Золотниках є історична замітка, що в Зарваниці є Чудотворна ікона Пречистої Діви Марії з ХІІІ століття.

Що ця ікона є раннього походження свідчить оцей народній переказ про її давнину, який відтворює історію святині, мов долю нашого народу.

а.) Від непам’ятних часів вийшов один пустельник зі Святої Гори (Атос) шукати собі місця, щоби на самоті Бога хвалити. Довго шукав, та не міг ніяким способом найти.

Раз зайшов він в незнані сторони, змучений довгою блуканиною забажав спочинку. Околиця, серед якої найшовся, незвичайно припала йому до вподоби.

Гора, вкрита лісом, заквітчала ріку віночком дерев та взяла в свої обійми з трьох сторін прекрасну, простору поляну.

Зійшовши з гори, підходить до ріки, глядить й очам не дає віри, що бачить перед собою.

Жерело, звідки б'ють чисті мов кришталь струї. Над ним уноситься серед незвичайно надприродної ясності Ікона Матінки Божої з Дитятком — Ісусом на руках.

Чернець за першим поглядом остовпів. Та коли вернув до притомності, зрадів та зрозумів, що це місце визначив йому сам Господь Бог.

Тут викопав печеру, забрав цю ікону до середини й Богові молився.

Сюди приходили люди, слухали його наук, а хто був хворий, виносив Ікону Пречистої Діви Марії., святив воду, давав пити, а недужі ставали здоровими.

Слава Ікони й пустельника–ченця розійшлася широко.

Раз український князь з Теребовлі вибрався в ті сторони на лови, де й заблудив, а потім дуже заслаб. Що не робили — нічого не помагало, аж раз надходить якийсь чоловік, що мешкав під лісом і каже:

«Ту недалеко живе один пустельник, він має чудотворний образ, і є там цілюща вода. Він многих вже вилічив. Завезіть там князя, а він певно виздоровіє. Там з цілого світу йдуть люде, хто лише помолиться перед цим образом, нап’ється цьої води та ньою вмиється — вертає здоров».

Розказали це князеві. Князь висилає послів до цього пустельника, щоби взяв образ і води та особисто явився перед князем з молитвою.

«Як князь хоче бути здоровий, хай прийде сам до Пречистої Діви!»

Посли вернули та розказали все як слід князеві. Князь рад-не-рад казав зладити сноповий віз; настелили сіна, положили його й привезли до пустельника.

На стрічу їм вийшов пустельник, виніс образ Пречистої Діви Марії., освятив воду зі жерельця, над яким ікона з’явилася, дав напитися й вмитися, а князь сей час встав здоровісенький.

Цей переказ не каже, котрий саме був цей князь, а якщо він є правдивий, то був це Василько, князь теребовельський.

Засновником теребовельського князівства був князь Василько син Ростислава, що помер в 1124 р. Йому то слуги князя Давида на приказ свойого володаря викололи очі.

Пізнішим князем Теребовлі був брат короля Данила, Василько, що помер у 1271 р.

Котрий саме князь з Теребовлі звидів пустельника, чи перший Василько, чи другий, трудно сказати.

З хвилею, коли король Данило в 1270 р. помер та записав братові Василькові Волинь, (над Галичиною в 1270 р. по смерти Шварна запанував князь Лев І., син Данила), Василько перенісся до Володимира на Волині, а тимчасом упало значіння Теребовлі, яко княжої столиці.

Із вище наведених історичних актів слідує, що ця Ікона мусила появитись на нашій подільській землиці раніше як в XІІІ столітті. Записка золотницького костьола подає ХІІІ століття, в якому є вже загальне знана Ікона Матінки Небесної в Зарваниці, можливо, що в XІІ столітті, ба навіть в часі княжіння Василька Ростиславича в Теребовлі.

Із вдячності для Матінки Божої мав цей князь побудувати церкву повищи цього жерельця. Ще сьогодні вказують місце, де ця церква стояла, а зветься воно «білий камінь». До ньої перенесли образ Пречистої Діви Марії., де народ горнувся з усіх сторін. Діялися тут численні чуда.

б.) Другий народній переказ повторює в певній мірі перекази попередників (див. підрозділ «Короткі відомості з історії Зарваниці») і передає нам історію ікони у такий спосіб.

На город Київ напали татари. Церкви й монастирі впали жертвою вогню, населення города то витяли в пень, то взяли в полон.

Один лише побожний чернець чудом спасся від смерті. Втікав степами, лісами довго-предовго, аж вкінці опинився під вечір на галицькому Поділлі в лісах над Стрипою. Струджений упав непритомний на землю. Поволі прийшов до себе, встав, підійшов до ріки, покріпився водою, обмив рани, спав на коліна та почав молитися до Пречистої Діви Марії., щоби його оборонила від всяких небезпек, ворогів серед незнаної сторони та взяла його під Свій покров. Заснув... У сні бачить Матінку Божу в окруженцю двох ангелів з леліями в руках. Він упав на коліна, підніс свої руки до Ньої, а Вона подала край Свого Омофора й так його піднесла.

Будиться. Глянув навкруги, бачить красу природи, серед якої найшовся: гора, ліс, ріка.

Нараз глянув на леваду над рікою, аж там щось блищиться. Підходить ближче та нараз остовпів. Цей блиск виходив з Ікони М. Б., що уносилася над криничкою. Зараз зрозумів чернець і пригадав собі сон, впав на коліна та віддав поклін Пречистій, а це місце, де зарвав його сон, назвав Зарваницею. З часом відбудував він капличку, де примістив цю Ікону. Сюди заходили побожні люди, де з часом біля керниці почали поселятись, а пізніше повстала церковця, монастир й оселя, яку назвали поселенці Зарваницею.

в.) Третій переказ віддає заснування села й появу Ікони в руки монахів-сербів, що мали сюди прибути в не звісному часі зі Сербії.

Найшовшись в прегарній стороні, в лісі над рікою поселились біля жерельця, де побудували церкву Пресвятої Тройці.

Чудотворну Ікону мали привезти зі собою. З бігом часу поселялися тут побожні люде, поширяли свої селитьби так, що з часом повстало село від сербських ченців «Сербаниця» зване. Пізніше наступила зміна в назві зі Сербаниці на «Зарваницю».

Цей послідний переказ не видержує критики (як це вже сказано в ІІ. частині під Б.) супроти двох попередніх.

Звідти слідує, що Зарваниця так на основі скупих історичних записок, як і на основі народних передань існувала в княжому періоді, правдоподібно у XІІ століття, а що її початки тісно в’яжуться з появою Ікони, отже ікона є дуже давнього походження. Біля церковці недалеко кринички станув монастир.

До неї перенесено ікону. У часі татарського нападу церковцю й монастир спалено, але ікона вийшла ненарушиною. На місце зруйнованої церкви поставили ченці (можливо, були між ними й сербські ченці) каплицю над криничкою, а самі поселились в нинішньому селі, де виставили городжену церкву й монастир, який стояв до війни та був мешканцем місцевого пароха. До неї перенесено ікону. На цьому місці стоїть сьогодні хрест. Під час пожежі села впала жертвою вогню церква, але Ікона вийшла знова цілою. У цій церкві знищив єретик–соціяніст Микола Маковецький у 1637 p. вікна. Сьогочасна церква збудована в 1754 p. заходами гр. А. Мйончинського, тодішнього властителя, який ужив за матеріал до будови каміння зі зруйнованого замку Татарами в Полісюках, селі о 2 км від Зарваниці.

Збудовано її в виді хреста під візваннєм Пресв. Тройці, де стоїть по нинішний день. Там торжественно перенесено Ікону Матінки Божої, де до нинішнього дня вислухує прохання побожних прочан.

Заходами ревного пароха Зарваниці, о. Профірія Мандичевського відбулася величаво коронація Ікони Матінки Божої в році 1867 при співучасти численного духовенства й соток тисячів народа. Корону привеземо з Риму.

На місцi об’явлення ікони стоїть сьогодні за Стрипою на захід капличка над криничкою, збудована в 1893 р.

До цьої кринички йдуть скоросвіт путники-богомольці, щоби вмитися до схід сонця та вже очищеним ввійти до Божого храму. Кождий майже богомолець несе зі собою фляшочку, щоби принести собі до дому цьої цілющої чудесно водиці.

Відпустові обходи починаються Вознесінням Господнім, а кінчаться на св. Покрови так в усі свята як і в неділі».

У такому «чистому» варіанті постає Ікона перед сучасниками. Дотеперішня література не подає спеціальних розвідок-характеристик, які містять і розкривають власне мистецькі особливості ікони. Тому важко визначити ступінь оригінальності, оскільки кількаразово Зарваниця — святиня зазнавала нищення нападниками, а разом — і храми. Відповідно, на випадок утрати чи пошкодження ікони, писалися копії або ж реставрувалися наявні. Навіть якщо і дотримувався маляр умовин канонічності, мимоволі привносив свою новизну, хоча й малопомітну на перший погляд. Відтак, наче б і копія, а ікона виступала оригіналом.

Відомо, що в різний час до змалювання образу Пресвятої Богородиці в Зарваниці прилучився маляр Володимир Іванюх (учень Олекси Новаківського), якому підсобляв о. д-р Іван Дубрак (направлений з Рима). Значно раніше церкву у Зарваниці розписав Андрій Солецький.

Певною мірою належить до історії нашого краю зведення та розпис Царя-Христа у Філадельфії (США), збудованого заходами о. Василя Головінського — колишнього пароха Зарваниці. Художник Петро Андрусів професійно відтворив чудотворну ікону Зарваницької Матері Божої, яку 1973 року укоронував Блаженніший о. Йосиф Сліпий.

Тепер маємо факти перевидань (репродукцій) Зарваницької чудотворної Ікони за рубежем. Як повідомляють з Детройта (США) у вересні 1995 року Головний комітет підгаєчан, свідомий своїх завдань і зобов’язань, перевидав чудотворну ікону. Римська фірма виконала образ так докладно, що майже нема різниці між оригіналом і копією.

Дня 3-го березня 1973 року Блаженніший Йосиф, Патріярх Помісної Української Католицької Церкви поблагословив ікону й оставив на ній свій Патріарший автограф. Перевидана ікона, крім святості, має тепер ще й історичну вартість.

Розглядаючи перевидану ікону — чудотворний образ Матері Божої в Зарваниці, у нас скріплюється віра у наше майбутнє. «Прийде час, коли вивезена зі Зарваниці Ікона повернеться урочисто на призначене Господом для Неї місце», — пишуть підгаєчани.

Завершуючи цей розділ, хотілось би відзначити: скільки б не писати про Зарваницькі святині, та все одно всього в одній книзі не скажеш, тому закінчимо поетичними словами:

Про що Тo6і, Маріє, говорити,
Про що казати нині маю я?
Xібa про те, що вся душа моя
Хотіла би в житті добро творити?
Хотіла би палати чином і розцвісти
Трояндою між перлами коварств,
Xoтілa би – так ревно без митарств –
Тобі недолю світу розповісти.
Хотіла би сказати, що без ласки
Життя поборсане, мов сирота!
Й придумана людьми судьба не та,
Яку береш під свій покровний захист!
Бо де Твоя вже не лунає слава,
Там людська доля – скорбна і лукава.

Україна завжди володіла великою духовністю. Сьогодні сила духу міцніє і зростає разом з державністю. Цьому сприяє поклоніння Богоматері, яка завжди була нашою покровителькою.

Деякі історичні відомості про існування
та розміщення чудотворних ікон Божої Матері
на Тернопільщині і в Україні

Дослідженням цієї теми посвятив свою книгу о. Микола Вояківський, яка має назву «Шляхами наших прочан», що вийшла у світ у видавництві «Місіонер» (Львів) у 1988 році.

Автор, зокрема, відзначає, що весь людський рід величає Пречисту Діву Марію як «двері спасіння»: «Радуйся двери спасення» (Акаф. Благовіщ. Ікос 10), призиваючи Її: «Радуйся ключу царствія Христова» (Акаф. Благовіщ. Ікос 8), «Радуйся отверзающая райскія двери християнському роду, присно Тя блажащему» (Акаф. Успенню, Ікос І).

1. Пречиста Діва Марія відкриває нам «милосердія двері» до Царства Небесного.

2. Пречиста Діва Марія веде нас дверима милосердя до неба. В книзі Приповідок Соломонових є одне місце, яке особливо можна віднести до Пречистої Діви Марії: «Хто знайшов мене, знайшов життя» (Прип. 8, 35). Тими словами св. Письмо наче підкреслює, що наслідування Пречистої Діви Марії є дорогою до вічного щастя.

3. Пречиста Діва Марія помагає нам увійти через двері милосердя до вічного спасіння. І хоч вона увійшла в славу Божу, але чуттям свого серця залишилася при нас.

4. Від зарання християнства Божу Матір зображали на іконах як заступницю, з широко розпростертими руками в молитві за нас.

Тернопільщина не належить до великих областей України, та цей край не обділений Господніми щедротами. Свідченням цього є наявність в області багатьох святинь в тому числі чудотворних ікон та цілющих джерел, які є в кожному районі і віками невпинно дають людям здоров’я і життєдайну силу.

Хотілось би, крім Зарваницької Чудотворної ікони, згадати:

У 1809–1814 роках були в монастирі в Краснопущі курси богослов’я для монахів і світських.

У 1899 році монашу обитель навістило велике нещастя. В літню пору загорілась несподівано церква і згоріла до тла. Врятовано тільки царські врата і ще декілька речей з церковного начиння. В 1906 році вимурувано нову церкву під покровом Різдва св. Івана Хрестителя, перевезено до неї іконостас, що був окрасою церковного мистецтва і походив з Виспанського монастиря на Рогатинщині.

Найбільшою дорогоцінністю Краснопущанського монастиря була чудотворна ікона Пресвятої Богоматері. Вона довгі літа була в монашій обителі у Віцині коло Перемишлян, де прославилася багатьма чудами. Цю чудотворну ікону Богоматері перенесено з великою урочистістю в 1934 році до монастирської церкви з Краснопущі.

З благословення львівського єпископа Арсенія Желиборського побудували монахи Варлаам і Теодосій у 1664 році Краснопущанський монастир.

Пречиста Божа Мати вперше об’явилася на горі 17 квітня 1198 року. Свідками цієї появи Божої Матері був пан Іван Туркул і пастушок Іван Босий, що на цій горі пас овечки.

Другий раз об’явилася Божа Мати на Почаївській скелі 15 серпня 1260 року.

Чудотворна ікона Матері Божої в Почаєві походить із ХVІ ст. Спочатку вона була власністю родини Гойських. Ця родина одержала ікону з Царгороду.

У 1661 році у монастирській хроніці почали записувати чуда, які діялися за посередництвом чудотворної ікони Божої Матері. Одне з найславніших чудес сталося 23 липня 1675 року. Це була оборона Почаївського монастиря і церкви під час нападу турків і татар. Понад 100 років монастир належав греко-католикам.

У 1831 році московський цар Микола І, один із найбільших гонителів нашої Церкви, відібрав від василіан Почаївський монастир...

Осівши в Кам’янці-Подільському, турки почали висилати свої загони на всі сторони на грабунки. Вони палили села, вбивали тисячі людей, а молодь забирали в ясир, у неволю...

У 1673 році турки підступили під Теребовлю, щоб зайняти те старовинне княже місто.

Впродовж чотирнадцяти днів турки облягали Теребовлянський замок і не могли його здобути. Оборона замку була в досвідчених руках хороброго і відважного сотника Івана Суловського. Оборонці були готові радше вмерти, ніж потрапити до бусурманських рук.

Раптом, наче блискавка, спалахнув порох і страшний вибух потряс землю. Та що це? Два молдавські воєводи, які в той час були у турецькому війську, оповідали, що турки бачили Пречисту Діву Марію, яка ходила по замкових мурах у ясно-сонячних ризах і відвертала від мурів турецькі кулі й міни.

Тодішній львівський єпископ Й. Шумлянський, що віддавна був великим шанувальником Теребовлянської чудотворної ікони Богоматері, вирішив перенести цю ікону до Святоюрської церкви у Львові, бо вважав, що в Теребовлі було небезпечно залишати чудотворну ікону з огляду на тодішні дуже непевні часи.

Найстарішою церквою в Тернополі є над ставом церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Її називають надставною церквою. Вона була вимурувана, мабуть, тоді, коли й засноване місто.

Під час Великого Посту (1730 рік) в хаті шевця Василя Маркевича в Тернополі появилися сльози на іконі Божої Матері, яка в його родині була у великій пошані. Власне, його дім був у сусідстві надставної церкви. Атанасій Шептицький — митрополит признав, що сльози на іконі Божої Матері є справжніми слізьми надприродного походження і проголосив її своїм декретом в 1730 році чудотворною іконою та доручив цей декрет прочитати два рази під час двох храмових празників.

Під час Першої світової війни, з огляду на безпеку чудотворної ікони, перенесено її до середньої, тобто парафіяльної церкви Різдва Христового. Чудотворну ікону вміщено над головним престолом на грубій червоній оксамитній заслоні.

Побожна родина Добринських-Ратиборських подарувала монастирській Улашківській церкві чудотворну ікону Богоматері.

Відновлену монастирську церкву в Улашківцях було далеко видно. Чудотворна ікона Пресвятої Богородиці в Улашківцях уже під час татарських нападів на Україну була у великій пошані народу. Усі люди вважали цю чудотворну Улашківську ікону прибіжищем нещасливих і охороною перед жорстокістю татар.

Взагалі Україна зберігає пам’ять про Чудотворні ікони з давніх княжих часів.

«Город Божий, святий дім Всевишнього, Бог в ньому і він не захитається: Бог допоможе йому від зорі». «Бог в ній (в церкві) і не захитається. Поможе їй день від дня» (Пс.15).

За козацько-гетьманського періоду були відомими:

Божа Мати сказала до однієї святої: «Всіх, що служать мені свято і побожно мене почитають, я, в годині їхньої смерті буду розрадою і силою!...»

Ця ікона явилася о. Василеві Данилову 2 липня 1739 року під час сінокосу. Впевнившись у чудотворній силі ікони, о. Василь поставив її в храмі.

Коли цариця Єлизавета довідалася про це, вирішила збудувати в Охтирці кам’яну церкву. В 1768 році відбулося посвячення величавого собору Покрови Пресвятої Богородиці в Охтирці.

У той час, коли австрійський цісар Йосиф II переводив широко розповсюджену протицерковну реформу, скасував також і монастир у Верхраті. Отці-василіани не хотіли розлучатися із своєю чудотворною іконою, і в 1810 році урочисто перенесли її у супроводі церковних процесій до монастиря отців-василіан у с. Крехові. І тут, як і в Верхраті, Мати Божа не перестала щедро уділяти своїх ласк всім тим, що до неї прибігають за порятунком.

А історія чудотворної ікони така. На Бережанщині, в селі Хороброві (тепер Козівський район) проживала побожна родина хорунжого Андрія Шугая. Вони мали гарну ікону Божої Матері. Одного разу, коли Шугаїв не було вдома, вибухнув вогонь, який відразу захопив майже весь дім. Все згоріло. Тільки та стіна, що на ній висіла ікона Матері Божої, залишилася неторкнутою, бо вогонь не діткнувся ікони Божої Матері.

Відпуст у Гошівській церкві отців-василіан починався на Благовіщення і тривав аж до Покрови Пречистої Діви Марії.

Церква отців василіан на Ясній Горі, де була ікона, дуже потерпіла під час останньої війни, а саме з 5 на 6 серпня 1944 року, коли більшовики вдруге зайняли Галичину.

А де ж Гошівська чудотворна ікона Божої Матері? Кажуть, що її вчасно врятував один чернець-василіянин. Надіємось, що скоро вона повернеться до нас.

Папа Римський Венедикт ХIII послав золоту корону, якою єпископ Атанасій Шептицький укоронував цю ікону 19. ІХ. 1730 року.

Сьогодні в Жировицях гробовий смуток; відколи москалі насильно знищили католицьку віру в Східній Україні за царя Миколи І, відтоді немає радості і в Жировицях.

У загальному почитанні в народі була чудотворна ікона Пресвятої Богородиці, яку подарувала монастиреві родина Красовських зі Львова. У домі Красовських була ікона Пресвятої Богородиці. Перед цією іконою дочка Красовського впала навколішки й благала Пречисту Діву Марію змилуватися над нею, повернути їй зір.

Сталося чудо. Пресвята Богородиця нагородила непохитну віру Олександри. Молода Красовська прозріла й обмила свої очі сльозами радості. По домашній нараді вирішили відвезти ікону Богородиці до Крехова і там віддали її до монастирської церкви. Та сьогодні ікони Крехівської Божої Матері нема в церкві. Вона знаходиться в монастирській каплиці, а в церкві святого Миколая в Крехові є чудотворна ікона принесена з Верхрати.

У травні 1945 року, в місті Бамберг, проповідував, о. Назарко і прилюдно зложив Крехівській чудотворній іконі Божої Матері подяку. Їй він завдячує, як сказав, тим, що сьогодні є монахом і священиком, що мрії його молодості сповнилися. Це тільки Її особлива ласка.

У тій церкві є частина того Хресного дерева, на якому умирав Ісус Христос. У 1765 році Станіслав Костка-Садовський подарував монастирській церкві чудотворну ікону Пресвятої Богородиці. Вже в домі Садовських ця ікона Матері Божої прославилася чудами. У 1815 році австрійська влада обдерла Кристинопільську ікону з дорогоцінностей, забрала срібну суконку й вота.

Відпуст у Кристинополі відбувався з великою урочистістю 25 червня, в день св. Онуфрія, а також в день Покрови Пресвятої Богородиці.

В 1697 році граф Чакі переніс чудотворну ікону до Відня. Хоч ікону Матері Божої перенесено до Відня та Божа Мати вибрала собі не столичний Відень, але простеньке село Повч.

Другий раз копію ікони Божої Матері Одигітрії привезла в 1046 році донька грецького царя Константина Мономаха, якою він благословив її на подружжя з чернігівським князем Всеволодом.

В Римі є церква, яка називається «Санта Марія Д’їтрія», де знаходиться справжня ікона Матері Божої Одигітрії. В Америці є єдина церква Матері Божої Одигітрії в Буффало, (Нью-Йорк, 995, Філмор Авеню), в якій знаходиться копія чудотворної ікони Пречистої Діви Марії Одигітрії.

На всю Галичину с. Пацлав знатний як відпустове місце, а, зокрема славна Пацлавська Кальварія. Там, в церкві отців-францисканців знаходиться чудотворна ікона Матері Божої, і до них ідуть прочани не тільки з цілої Галичини, але і з Закарпаття.

З часів Галицького короля Юрія І, сина князя Льва, в 1311 р. була вже в Пацлаві дерев’яна церква під покровом прп. о. Симеона Стовпника.

Дуже давно, може ще в перших початках існування цієї церкви, в ній вміщено ікону Матері Божої, яка є славною з багатьох чудес не тільки на всю околицю, але й на всю Україну.

Ця ікона дуже гарно намальована на дереві монахом на ім’я Лаврентій ще в 1409 році, як зазначено на іконі. Отже, ця ікона має сьогодні більше як 550 літ. Тільки невідомо, коли і звідки принесено цю ікону до Пацлавської церкви.

Сивою давниною осяяний василіанський монастир у Підгірцях на Золочівщині. У 1694 році монастирська церква в с. Підгірцях збагатилася чудотворною іконою Матері Божої, яка своїм походженням сягає давніх княжих часів. Вона була принесена до Підгорецької монастирської церкви з Голубиці. Теперішня церква побудована ще в 1726 році. Побудував її ігумен о. Партеній Ломиковський.

Аж у трагічних днях гарячого літа 1944 року, монастир отців-василіан і Підгорецька церква опинилася на головній лінії завзятих боїв. З тих пір чорне гайвороння знову кряче на руїнах храму.

Поміж багатьма іншими іконами Божої Матері, є чудотворна ікона Матері Божої в Підкамені Бродівського повіту.

Польський шляхтич Станіслав Лєдоховських називав Підкаменецьку чудотворну ікону Божої Матері: «Всевладна пані руського краю!»...

Пречиста Божа Мати у своїй чудотворній іконі в Підкамені давала і ласку оздоровлення всім, хто про це її благав.

Чудотворна ікона в Монастирській церкві отців-василіан в Погоні На тому місці, де, за давнім переданням, іще за короля Данила, було започатковано чернече життя в 1634 році постав монастир в Погоні. Австрійська держава за цісаря Йосифа II, обдерла чудотворну ікону Матері Божої з Погоні з усіх дорогоцінностей; забрали срібні шати і срібні корони та й усі вота, що прикрашали цю ікону. Вторгнення більшовиків на землі західної України тим разом уже зовсім поклало кінець трьохсотлітньому існуванню монастиря. Так упала твердиня колишньої розбудови чернечого життя на галицькому Покутті.

Сьогодні чудотворна ікона колишньої Полоцької Божої Матері вже кількасот літ називається Ченстоховською іконою Божої Матері.

Самбір належить до найстаріших галицьких міст. У своєму історичному ході часу удостоївся великої честі, бо ікона Пресвятої Богородиці стала відомою нашому народові зі співчуття страждаючим і хворим. Перший раз Божа Мати в Самбірській іконі заплакала кривавими сльозам 15 вересня 1727 року. Славний чудотворний образ, зв’язаний історично й релігійно з Галичиною, вивезли у Москву, як «дар» московському патріархові у 1953 році.

Двадцять кілометрів на захід від Львова поміж львівсько-янівським шляхом і дорогою Страдче — Мшана, над рікою Верещицею, стоїть стрімка Страдецька гора. На вершку гори (359 метрів) стоїть парафіяльна церква, давніше василіанська, за нею — цвинтар, а там і село Страдче. У погожий день далеко на горизонті синіють Карпати.

Холмська українська єпархія до 1830 року належала до юрисдикції галицьких митрополитів. У кафедральній церкві зберігається чудотворна ікона Божої Матері. За побожним переказом цю ікону намалював святий євангеліст Лука, на кипарисовому дереві. Про те, коли привезено її зі Сходу на наші Землі, існують різні здогади. Деякі іконописці приписують це св. Володимирові Великому, а ще інші — князеві Ярославу Мудрому. Але відомо, що ця ікона була спочатку в Києві, але з часом, беручи до уваги напади орд зі Сходу, її перенесено на західні українські землі і поміщено в церкві укріпленого міста Холм. На цю пам’ятку вибито в Римі медалі, з однієї сторони був напис — Холмська Божа Мати, а з другої — св. Йосафат.

Завершуючи розмову про Чудотворні ікони Божої Матері на Тернопільщині і в Україні, хотілося б подякувати о. Миколаю Вояківському, дослідженнями якого скористався автор, за працю, яка повинна ще не один раз прислужитись справі відродження духовності в нашій державі.

Читач може немало пригадати чудесних місць, явищ і процесів, та найбільшим чудом є наше життя, яке є прекрасним, незважаючи на тимчасові нестатки, інші негаразди нашого такого мінливого часу.

З вірою, молитвою і в боротьбі ми повинні прийти до змін на краще.

Сотні тисяч людей прибули на прощу до Зарваницької Богоматері. 1995 рік

Хресні дороги, що сьогодні виникають у багатьох святих місцях, є не лише взірцем — символом терпіння і любові, а й місцем усвідомлення могутності Спасителя і ницості обивателя.

Хресною Дорогою до просвітлення душі

У всіх святих місцях, як правило, обов’язковим атрибутом є умовна Хресна дорога з певними зупинками (станціями). Кожна така станція відображає відомі етапи дороги Ісуса Христа на Голгофу.

Хто б із віруючих не йшов такою дорогою, досягає своєї мети. В одних вона полягає в тому, щоб пройти нею та черпнути сил і терпіння від безприкладного поступку нашого Спасителя для життєвих випробувань. В інших дорога полегшує осмислення своїх гріхів і покаяння. Ще в інших дорога викликає умиротворення і заспокоєння. Багато хто, йдучи Хресною дорогою, шукає розв’язки своїх життєвих проблем і отримує перше, друге і ... останнє.

Хресна дорога в Зарваниці на відміну, наприклад, від Хресної дороги в с. Острові Тернопільського району, має дещо звивистий характер з повільним підйомом і завершується каплицею Воскресіння біля місця «Білий камінь», де за легендою стояла давня церква. Доріжка має тверде покриття і петляє поміж дерев листяних порід.

Кожна станція увінчана Хрестом і облаштована стелами із відповідним барельєфним зображенням і текстами

Дорога має нічне освітлення і може використовуватися в будь-який час.

З часу створення Хресної дороги по ній постійно групами та поодинці ідуть люди, щоб знайти заспокоєння збентеженим душам.

До Зарваниці часто здійснюють свої походи студенти, школярі під час канікул.

до схеми розміщення Хресної дороги в Зарваниці

4. Каплиця на місці, де відправлялися Богослужіння Греко-Католицької Церкви в час підпілля.

7. Каплиця Воскресіння біля місця «Білий камінь», де за легендою стояла церква.

9. Місце будівництва монастиря чину Студитів.

15. Симик з Киринії помагає Ісусові нести хреста.

20. Ісус на Голгофі оголений і жовчю напоєний.

Тут можна побачити невеликі та чисельні групи прочан, котрі під проводом своїх парохів або ж монахинь і монахів долали шлях, пройдений Ісусом Христом. З висоти каплички, де будують монастир оо. Студитів, відкрився чудовий вид на молодіжне палаткове містечко, що розкинулося на луках поблизу Стрипи. Воно ще не повністю ожило, але звідти, особливо у літній період, постійно вирушають групи молоді на Хресну дорогу, до каплиці з іконою Пресвятої Богородиці.

Пригадується Всенародна проща у травні 1995 року. Неподалік на узвишші священик в очікуванні бажаючих висповідатися натхненно гортає книжечку про Зарваницю. Його самовідречений вигляд говорить про те, що отець поглинутий думками про Матір Божу Зарваницьку.

Подібний випадок описаний в газеті «Божий сіяч». Кореспондент передав хвилююче інтерв’ю з монахом-редемптористом о. П. Пилипівим. «... Спочатку не наважувався підійти, побоюючись перервати його роздуми. Допомогла дівчинка, котра приступила до Тайни Святої Сповіді. Після неї підійшов до священика і він довідався, що отець Петро Пилипів є монахом чину Найсвятішого ізбавителя, або редемптористів, не вагаючись, люб’язно погодився відповісти на кілька запитань журналіста.

— Отче Петре, чи довелося Вам бувати у Зарваниці раніше?

— Ні, я вперше приїхав сюди, хоч завжди мріяв тут побувати. Ось уже два роки я живу і працюю в Тернополі. Але завантаженість роботою не дозволяла мені приїхати. Нарешті учора разом з отцем-ігуменом я опинився в цих чудодійних Богом бережених краях.

І тепер дуже задоволений, що тут знаходжуся. Все мене захоплює. На очі сльози навертаються від усвідомлення, що наш народ дочекався часу, коли може прославляти Господа Бога, Матінку Божу. Бачу, як Пресвята Богородиця притягує наш народ і маю від того величезну втіху.

— З яким проханням зверталися Ви до Матері Божої Зарваницької, молячись у каплиці перед іконою?

— Почну ось з чого. Коли я зайшов до каплиці, там у той час молилися переважно самі діти. Зворушило до глибини душі, як вони це робили: самовідречено, щиро, натхненно. Я не зміг стримати сліз. І це для мене, священика, така велика радість, бо бачу, що наші діти, молодь горнуться до Бога. Ясно, що є серед них і такі, хто не живе за Божими заповідями, але дасть Всевишній, і їх скоро буде набагато менше.

А щодо мене особисто, то маю просьбу до Матінки Божої, щоб допомогла стати добрим священиком, аби послужити своєму народові, доки зможу жити. Щоб дійсно народ провадити, бо праця священика є одночасно важка і дуже плідна. І, як сповідник, бачу, які чуда-ласки робить Господь Бог через священика. Ось і зараз біля нас уже двоє чоловік чекає на сповідь, яка є чудом Божої ласки. Сповідь робить людину святою.

Побажавши отцю Петру заступництва Матері Божої, я підійшов до молодої жінки, яка стала в чергу, щоб висповідатися, і поцікавився:

— Скажіть, будьте добрі, які мотиви і думки спонукають Вас висповідатися саме в цьому святому місці.

— Так, це місце дійсно святе. Я вважаю, що ще не так давно, коли в нашій країні не визнавали Бога, переслідували церкву, багато молоді і навіть дорослі люди відверталися від Всевишнього, ішли неправедним шляхом, робили чимало помилок. У цьому я переконалася на власному досвіді. Я не перший раз буваю в Зарваниці. Коли людина побуває тут, вона отримує ласку від Матінки Божої, навертається до неї, до Бога. Це я кажу з власного досвіду і досвіду тих людей, які тут побували, і з якими я спілкувалася. Їм відкриваються очі на власні вчинки, і вони розуміють, як багато вони грішили. І саме в цьому місці відбувається їхнє навернення. Тому, я вирішила тут сповідатися. Навіть можу відкрити вам секрет, що й під час Великоднього посту я також спеціально приїжджала сюди для сповіді.

Ми повинні частіше приїжджати до Зарваниці, очищати свої душі і тоді, як на мою думку, Україна підніметься.

Дійсно, наша держава до своєї незалежності ішла своєю Хресною дорогою і пройшла її до кінця, перенісши багаточисельні наруги і страждання, понісши багатомільйонні втрати.

З Божою допомогою сьогодні наша держава отримала незалежність. Необхідно вірити і все робити для того, щоб вона піднялася з-під невільницького рабського становища.

Черга прочан до станції, яка розташована на місці першого
храму на Хресній дорозі

«Ти, Петро (Скала), і на цій скалі я збудую мою Церкву, й пекельні ворота її не подолають.
Я дам тобі Ключі Небесного Царства і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв'язане на небі: і те, що ти на землі розв’яжеш, буде розв’язане на небі».

Відродження храмів Божих та монастиря

У грецькій мові Церква називається екклезія, що, передусім, означає не інституцію, але асамблею (актуальний збір) вірних у Христі, тобто християн. Слово екклезія має ще й інше значення – «запрошення» або точніше «запрошую до себе». У цьому розумінні Христос у притчі про Царство Боже говорить, що «багато запрошених, але мало вибраних» (Лк. 14,16–24).

Цю правду Божого покликання проповідували Апостоли у своїх Посланнях: «Ви ж рід вибраний, царське священство, люд вибраний на те, щоби благовістити діла того, хто покликав вас з темряви у своє чудове світло» (1 Пет. 2,9).

Церква для нас найчастіше зрозуміла під місцевим аспектом, коли здійснюється Христове твердження: «де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них» (Мт. 18, 20).

Це справджується із-за всюди-присутності Воскреслого Христа «як блискавка блискає і освічує від краю до краю неба» (Лк. 17,24) та Всесвятого Духа, що всюди є і все виповнює.

У день зіслання Святого Духа ми стали членами Церкви або, як часто каже святий Павло, членами таїнственного Христового Тіла, коли приймаємо святу Тайну Хрещення.

Із Христом, у Христі й через Христа, оживлені Всесвятим, Благим і Животворящим Духом, у спільної Церкви, ми входимо в інтимну комунікацію й з’єднання з нашим Небесним Отцем передовсім тоді, коли, у повноті віри, надії і любові, стаємо учасниками Божественної Літургії.

Як ми розуміємо, Церква у Вселенському розумінні означає духовне об’єднання людей, що збираються в храмах.

Місце найдавнішої церкви в Зарваниці за переказами було в кінці сьогоднішньої Хресної дороги. Там же здійснювалися Богослужіння греко-католицької церкви в часи підпілля.

Церкву будували кам’яну із знищеного турками замку у Полісюках, що за 2 кілометри від Зарваниці. Це був четвертий храм з часу заснування Зарваниці— Церква Пресвятої Тройці. На місці, де стояла дерев’яна церква, що згоріла, о. В. Білинський поставив кам’яний хрест. Цей хрест стоїть донині посеред села.

Згодом власником села стає родина Охоцьких. Виходець з неї Роман Охоцький проводив археологічні розкопки на території села. Деякий час Зарваницею, як містечком, користувались євреї. Після скасування в1848 році панщини у Галичині селяни отримали землю і їхали в чужі краї на заробітки. Євреї скуповували селянське майно. Так Зарваниця перейшла в їхні руки.

Митрополит граф Андрій Шептицький багато своїх сил і коштів спрямував на те, щоб викупити у євреїв землю. Зарваниця переходить у володіння Андрея Шептицького. У ці роки австрійський уряд сприяв відбудові Греко-Католицької Церкви. Він не заперечував українізації церкви і народних шкіл, згадки, що князь Теребовлянський Василько, побувавши у Зарваниці, став здоровим після тяжкої недуги. На знак подяки він побудував церкву на місці, яке зараз називають «Білий камінь.» За довгі роки тисячі людей побували у цьому святому місці і бачили багато чудес.

З часом село розбудувалось. Часті набіги татарів руйнували його, та воно знову відбудовувалось, поверталися люди на свої землі. Першими власниками Зарваниці були Ходоровський, Уминський, Станіслав Вестемп. В актах за 1548 рік згадується дружина Станіслава Вестемпа — Катерина як удова. У 1590 році брати Якір та Матій Вестемпи поділились селом. Наступним власником був Ієронім Вестемп, що в 1598 році став галицьким мечником.

1606 рік був роком з’єднання Зарваниці. Христофор Куровський подарував свою частину Зарваниці Ієронімові Вестемпу, а після його смерті власником села став зять Вестемпа — Овадовський.

У часи турецьких нападів на Україну (1683–1704 рр.) Зарваниця була знищена, церква і монастир спалені. Багатьох селян і монахів вороги повбивали, забрали в полон. Але люди знову повернулись до свого села, відбудували його. Також відбудували церкву і монастир, який називався «кляштором».

На місці знищеного кляштора побудовано резиденцію для пароха, а неподалік, на городі, зведено будинок для сестер-василіянок, у якому було відкрито захоронку для дітей. Створювались братства «Марійська дружина», «Старше братство» хор, духова музика.

У часи турецьких нападів на Україну турки спалили оселю, церкву і монастир. Люди втікали і ховалися по лісах, а повернувшись, відбудували село, монастир і церкву. Церква була дерев’яна, і пізніше знову згоріла, а монастир залишився аж до Першої світової війни. Після касації монастирів австрійським урядом у 1789 р. у монастирі мешкав парох Зарваниці аж до його пожежі в 1916 р.

У 1754 році побудовано в Зарваниці нову муровану церкву. До неї перенесено з каплиці чудотворну Ікону Матері Божої. Біля джерела, де з’явилася ченцеві Божа Матір, побудовано муровану каплицю.

Історію всіх Зарваницьких церков і монастиря частково описано в попередніх розділах цієї книги.

Ми ж зупинимося лише на періоді становлення храмів поточного століття, який був не менш драматичним, ніж період татаро-монгольського нашестя.

Завдяки щедрій допомозі митрополита Андрея Шептицького в 1922 році побудовано монастир святого Івана Хрестителя чину Студитів. Цей монастир знаходився на узгір’ї на південному заході від села. Ігуменом був Климентій Шептицький, а настоятелем — отець Никон. Біля монастиря стояла дерев’яна церква, яку в часи відпустів відвідували прочани. Багато зарваничан і віруючих навколишніх сіл Сапови і Полісюків ходили до церкви цілий рік. Усі монахи були національно свідомі, високоосвічені. У монастирській бібліотеці зберігалось багато книжок релігійного і світського змісту, котрими могли користуватися усі. Все це сприяло піднесенню культурного і духовного життя селян.

Монахи вели взірцеве господарство. Працювали самі і наймали на роботу місцевих жителів за відповідну платню. Бідним людям і калікам жертвували хліб із своєї пекарні. На річці Стрипі працював монастирський млин. Після реконструкції, крім помолу зерна, він давав електричний струм для монастиря і села.

При монастирській церкві заснували хор із сільських хлопців та дівчат, керував ним Максим Кушлик, організували курси для дітей-школярів. Вони вивчали історію і географію України, духовні науки. Хлопців вчили також садівництву, народному промислу — плетенню з лози. Створили ці курси ієромонах О. Андрій і ієродиякон о. Теофан. Неодноразово в Зарваницю приїжджав Йосип Сліпий — майбутній Патріарх Греко-католицької церкви.

Багато свят місцеві жителі пов’язували з народними традиціями, обрядами і повір’ями. Після жнив відбувалися фестивалі (фестини), де проводили різні ігри і забави. Виступали хори і окремі співаки, майстри гумору. Селяни виставляли свої вироби і різну городину, яку виростили за літо.

Інженер Л. Кобринський спільно з о. Княгиницьким переобладнали стару корчму під сільський кінотеатр. Жителі села і прочани мали змогу дивитись кінофільми.

На узліссі виростають приміщення нового монастиря

Багато праці у розбудову храмів Зарваниці вклав о. Головінський. При підтримці владики Микити Будки він побудував парафіяльний дім, дзвіницю, відновив церкву, впорядкував церковну площу, поставив хрест до ювілею хрещення України та інше. За різними доносами на о. Головінського польська влада під час «пацифікації» жорстоко побила його і дружину Марію, спалила читальню «Просвіти».

Зарваниця дала багато воїнів Української Галицької Армії і легіону Українських Січових Стрільців, воїнів Української Повстанської Армії.

Церква, таїнственне Тіло Христа. Це в алегоричний спосіб показав Христос у своїй проповіді на Тайній Вечері: «Я — виноградина правдива, а Отець мій — виноградар. Кожну гілку в мені, що не приносить, плоду, він відтинає. Кожну ж, що плід приносить, він очищає, щоб більше плоду приносила. Ви вже очищені словом, яке я промовляю до вас.

Перебувайте в мені і я у вас! Як не може гілка сама з себе приносити плоду, коли не перебуватиме на виноградині, так і ви, коли не перебуватимете в мені...». (Ів. 15,1–5)

Церква повинна сказати своє слово у сьогоднішньому формуванні свідомості громадянина. Як відзначає у своїй листівці «Рухінформцентр», від 18 червня 1991 р.: «1000 літ тому ми прилучилися до царства Божого — Божої влади і ласки в оновлених душах. Треба було лишень не покидати єдності Христової Церкви на землі, бо Христос застерігав: «... щоб усі були одно». (Ів. 7)

У Святому Євангелії сказано про заснування Ісусом Христом своєї Церкви і про особливе служіння в ній апостола Петра. Наріжним каменем у цій таїнственній будівлі є сам Син Божий, який задля нашого спасіння став людиною. (Мт. 21, 42)

Ісус Христос — він же є Господом і Головою цієї будівлі як видимої так і невидимої частини Таїнственого Свого Тіла , тобто церкви. (Еф. 1.22 — 23) Однак видимим головою і своїм заступником на землі залишає Симона, якому надає ім’я Петро, тобто скеля (Йо 1.42) і завдяки визнанню віри, що Христос є Син Божий, обіцяє Петрові, що «Я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають . – І ще додав – Я дам тобі ключі Небесного Царства.» (Мт 16, 18 –19)

Знав Господь добре, що й Симон – Петро є слабосильний чоловік, і що не природним розумом він зрозумів цю правду віри, але «Боже Тіло і кров це тобі відкрили, а отець мій небесний».Однак такому запальному Петрові була довірена ця відповідальна місія ключника – господаря у Христовій Церкві. Передбачив Христос і падіння свого учня і приготував ласку покаяння, бо тільки упокорений і навернений Петро міг служити на взір Христа, а не панувати у Божій Церкві. (Лк 22, 31)

Господь дотримав свого слова: «Дам тобі ключі Небесного Царства...» Зробив це після Петрових сліз каяття і визнання любові «більшої від інших» (Йо 21,15 –16) доручаючи свої пастирів і вірних «паси мої вівці» «паси мої ягнята». (Йо 21, 15 – 16)

А говорить також Христос про спроби сатани роз’єднати Христову віру. І, на жаль, так сталося у 1054 році. Константинопольський патріарх Келуарій із різних амбіційних причин роз’єднався із вселенською апостольською церквою. У 1964 р. анафема (прокляття) між Константинопольським патріархом і Папою Римським була знята.

Українці зрозуміли і визнали цю помилку значно раніше — майже 400 років тому, з’єднались із вселенською Церквою. На великий жаль, не вся Україна залишилася після того в духовній єдності, бо перебувала у залежності від російських царів, які створивши собі «третій Рим» у Москві, підпорядкували на свою службу російське православ’я і за його допомогою гнобили інші народи.

Надіємось, що в теперішні часи віри і світла проясниться шлях усім заблудлим християнам до істинних джерел віри через духовне єднання із Вселенською Христовою Церквою

У цьому визначальна роль належить церкві та громадським об’єднанням, як інструментарію активізації духовного розбою.

Особливо активно будівництво храмів та інших культових об’єктів відбувається сьогодні. На окремих з них хотілось би зупинитись.

Багато праці вимагав конкурс на кращий проект храму для Зарваницької обителі. Було створено спеціальне журі, до складу якого входили священики, архітектори, художники та мистецтвознавці. Його очолював о. Роман Цюпка. В обговоренні проектів взяли участь Преосвященний владика Михайло Сабрига, Генеральний вікарій Тернопільської єпархії отець-митрат Василь Семенюк.

У результаті таємного голосування перше місце здобув проект працівників творчо-виробничого підприємства обласної організації Спілки архітекторів України «Тернопільархіпроект». Його автором є директор підприємства Михайло Нетреб’як, співавторами — Анатолій Водоп’ян та Ігор Гебура. Вони створили проект величавого святкового храму на 1500 місць, в якому відчувається давньоукраїнська традиція. Друга премія присуджена тернопільському архітектору — Ігорю Чулію, третя — архітекторам університету «Львівська політехніка».

Постійний Синод єпископів Української Католицької Церкви, який відбувся у Львові 7 листопада 1994 року, передбачаючи організацію святкування 400-річчя Берестейської і 350-річчя Ужгородської уній, вирішив розпочати ювілейні торжества 21 травня, в день храмового празника св. Івана Богослова, улюбленого учня Христового, який жив і опікувався Пресвятою Матір’ю аж до її Успіння, посвятою українського народу під покров Пресвятої Діви Марії, а також всенародною прощею вірних УГКЦ до Зарваниці 18–21 травня 1995 року...

Спогади очевидця святкування 400-ліття Берестейської
та 350-ліття Ужгородської Уній і всенародної прощі
з нагоди віднови акту посвяти українського народу
під покров Святої Богоматері

У передньому слові до цієї книги автор згадав хвилюючий епізод, який довелося пережити у зв’язку з підготовкою до святкувань та Всенародної прощі з нагоди віднови Акту посвяти українського народу під покров Пресвятої Богородиці. Однак розповідь цю, мабуть, не можна обмежити лише спогадами про саму підготовку святкувань. Ця подія заслуговує на більш широкий опис соціально-економічної й морально-психологічної ситуацій, які на цей час панували в нашому суспільстві взагалі і в області зокрема. Необхідно згадати передумови організації святкувань, а вони, слід сказати, на цей час були складними і не однозначними. В області залишалось значне протистояння між розмаїтими релігійними конфесіями.

Витяг із службової записки: «... В області зберігається напружена релігійна обстановка. Має місце протистояння між релігійними громадами. Основною причиною міжконфесійних конфліктів є відсутність в громад храмів. На одну культову споруду претендують дві, або більше громад. 79 храмів передано в почергове і рівне користування двох громад. У січні 1995 року була надзвичайна міжконфесійна обстановка в Підволочиському районі. З 15 грудня 1994 року по 26 січня 1995 року відбувалось ланцюгове голодування віруючих греко-католицьких громад тих населених пунктів, де церквами користуються лише православні громади...

... У лютому загострилась міжконфесійна обстановка в Гусятинському, Заліщицькому, Борщівському районах. Відбулося 3 засідання тимчасової координаційної ради з приводу стабілізації релігійної обстановки в області, у т. ч. в Заліщицькому і Борщівському районах.

... 3 січня 1995 року прийнято розпорядження про тимчасове припинення надання в користування храму релігійним громадам в с. Травневому Збаразького району, 2 лютого 1995 року прийнято розпорядження про порядок користування храмами в селах Гумниську Теребовлянського, Заліссі Чортківського, Горішній Слобідці Монастириського, Крогульці Гусятинського районів. Ці розпорядження не виконані.»

Причиною непоступливості релігійних громад, які одноосібно користуються храмами, є низький рівень правової свідомості і християнської моралі віруючих.

Автор на цю пору працював заступником голови облдержадміністрації і, в силу службових обставин, голова облдержадміністрації, крім економічних та екологічних питань, доручив йому вести, як тоді говорили, релігію. Для налагодження взаємовідносин між конфесіями він запропонував створити координаційну раду з питань релігії, до якої увійшли представники всіх вірувань і зацікавлених державних структур. Доводилось організовувати багато зустрічей, нарад тощо.

Власне, цей період був ознаменований подією, яка стала предметом розмови у цьому розділі.

Область розпочала готуватися спочатку до Всенародної прощі, що мала відбутися 19–21 травня 1995 року у Зарваниці, та ювілейних торжеств, присвячених 400-річчю Берестейської і 350-річчю Ужгородської уній. Слід сказати, що на цей час у нас не було досвіду організації таких заходів. Відзначення цих подій співпало певною мірою з урочистостями, присвяченими 800-річчю м. Теребовлі. Тому заходи з благоустрою, упорядкування і відродження с. Зарваниці і Теребовлі готувалися одночасно (перелік додається).

Не будемо описувати святкування 900-річчя старовинного міста Теребовлі, а зосередимо увагу на подіях зарваницьких. Підготовка до цієї події була гідно розрекламована (вид реклами та програми заходів, які передбачалось провести на Чудотворному зарваницькому місці, додаються).

У комплект підготовчих документів увійшли: план-схема молодіжного походу з Тернополя до Зарваниці, схема доріг та розміщення культових об’єктів, карта-схема розміщення стаціонарних і рухомих постів міліції по забезпеченню охорони громадського порядку.

На реалізацію всіх заходів були підготовлені доручення, які затвердив голова облдержадміністрації (протокол додається).

Реалізація повною мірою заходів щодо організації Всенародної прощі з нагоди посвячення українського народу під Покров Пресвятої Богородиці послужила нам добрим досвідом для підготовки наступних заходів відзначення 400-ліття Берестейської та 350-ліття Ужгородської уній в 3арваниці, які, як потім показав час, були ще більш грандіозними.

Хто хоч раз побачив таке величезне дійство, не може не пригадати чогось подібного у своєму житті. Власне, такі відчуття викликали спогади і в пам’яті автора...

Голова обласної Ради народних
депутатів Б. Г. Косенко

з благоустрою, впорядкування і відродження с. Зарваниці
Теребовлянського району у зв’язку з відзначенням
900-річчя м. Теребовлі та 400-річчя Берестейської унії

Мал. 1.7.1. План-схема молодіжного походу з Тернополя до Зарваниці

Програма
заходів, які проходитимуть на чудотворному зарваницькому місці
з 18 по 21 травня 1995 р.

Голова обласної Ради народних
депутатів Б. Г. Косенко

наради при заступнику голови обласної Ради народних депутатів
Андрушківу Б. М. на виконання заходів з благоустрою, впорядкування
і відродження с. Зарваниці Теребовлянського району в зв’язку
з відзначенням 900-річчя м. Теребовлі та 400-річчя Берестейської унії

Присутні члени оргкомітету та запрошені: представники духовенства, обласного управління архітектури, внутрішніх справ, обласної споживчої кооперації, лісового господарства області, райвиконкому і сільської Ради, керівники місцевих господарств.

Уперше про Зарваницю з її святинями я почув від своїх батьків та батьків дружини. Мати із задоволенням згадувала, що в молоді роки ходила на відпуст до Почаєва і Зарваниці. Дорога була неблизькою як у першому, так і в другому напрямках — понад 70 кілометрів. У дорогу вибирались на ніч. До прощі готувалися завчасно, не стільки фізично і матеріально, як психологічно і духовно. Така дорога була повною пригод, і після щасливого повернення додому ще кілька місяців вечорами жваво обговорювалася.

Безперечно, кожен, хто побував на прощі, пережив щасливі хвилини очищення, і вже в цьому була велика таїна.

Людей на прощу ходило тисячами. Не було тоді ні радіо, ні телебачення, не всім були доступні газети, через це багато свідчень канули у небуття...

Якщо б хтось хоч частково описав відчуття прочан, що прийшли на прощу — без сумніву, добре послужив би духовному відродженню та зміцненню віри.

Можливо, колись це зроблять, та дав би Бог, щоб це відбулося якнайшвидше. Однак повернемось до нашого часу. Найсильніше враження на мене справила подія, яку випало пережити вже у зрілому віці з певними сформованими поглядами.

Коли стало достеменно відомо про час і місце вищеозначеного святкування, голова облдержадміністрації вже прийняв спеціальне розпорядження «Про організаційне забезпечення ювілейних святкувань 400-ліття Берестейської та 350-ліття Ужгородської уній у с. Зарваниці» (розпорядження додається).

ТЕРНОПІЛЬСЬКА ОБЛАСНА ДЕРЖАВНА АДМІНІСТРАЦІЯ

Про організаційне забезпечення ювілейних святкувань 400-ліття
Берестейської та 350-ліття Ужгородської уній у с. Зарваниці

Враховуючи звернення керівництва УГКЦ в облдержадміністрацію щодо підготовки до проведення ювілейних святкувань 400-ліття Берестейської та 350-ліття Ужгородської уній, а також те, що в області стало масовим проведення походів паломників до місця паломництва в Зарваницю, у яких бере участь значна кількість населення області та сусідніх регіонів, з метою створення належних побутових умов, організації медичного і торгового обслуговування, забезпечення громадського порядку:

1. Заходи щодо підготовки до проведення 400-ліття Берестейської та 350-ліття Ужгородської уній у с. Зарваниці затвердити.

2. Керівникам відповідних служб, у міру надходження заяви від оргкомітету з відзначення 400-ліття Берестейської та 350-ліття Ужгородської уній, сприяти у вирішенні питань, передбачених заходами.

3. Контроль за виконанням даного розпорядження покласти на заступників голови облдержадміністрації Андрушківа Б. М. та Скибньовського М. В.

Голова обласної державної адміністрації Б. Косенко

Підставою для прийняття цього документу послужило офіційне звернення духовенства Української греко-католицької церкви до місцевої влади. З боку церкви на адресу облдержадміністрації надійшло запрошення на святкування і програма відзначення 400-ліття Берестейської та 350-ліття Ужгородської уній у Зарваниці 17–19 травня 1996 року (додається), на основі якої були затверджені відповідні заходи облдержадміністрації, що передбачили певний перелік робіт та інших організаційних моментів (додається).

Засідання проводили коли спільно, коли окремо, але по кілька разів на тиждень. Проходили вони бурхливо (протокол засідання додається). Інколи траплялись суперечки. Духовенство було схильне, щоб у підтримці порядку брали участь «тризубівці». Офіційна влада, міліція остерігались, щоб часом не виникло якихось непорозумінь, прорахунків, не хотіли ділити відповідальності із громадськими формуваннями і ставили умову: або ми одні забезпечимо порядок, або не втручаємося у справу взагалі. Та не втручатися в такі масштабні громадські заходи, що відбувалися на території області, було неможливо. Тому домовилися так, що міліція цілковито бере на себе питання підтримки громадського порядку без участі останніх. Були розроблені графіки, схеми, рекомендації, інші директивні документи (взірці додаються). Та реалії життя на цей час були такими, що в підтриманні порядку брали участь як міліція, так і «тризубці». Співробітництво відбувалося на досить високому рівні при повному взаєморозумінні. Всі були в уніформі, стояли пліч о пліч, утворюючи коридори для переміщення духовенства та представників влади в людському морі.

Багато було роботи і в околицях сіл Зарваниці, Вишнівчика. За декілька кілометрів навколо цих населених пунктів на сіножатях, на всіх вільних клаптиках землі стояли у завчасно продуманому порядку автомобілі, автобуси, криті для перевезення людей вантажні автомобілі. Якщо б розміщенням цих автомобілів не розпоряджалась офіційна влада, то могло б так трапитися, що хаотичне розміщення транспорту могло викликати затори, незручності, а від того і конфлікти. Тому управління внутрішніх справ мало доручення передбачити таку схему руху транспорту, яка б могла забезпечити безпроблемне пересування машин і людей. Як показав потім час, всі розрахунки були вірними, не зважаючи на зливний дощ, що випав на завершення свята, всі машини роз’їхалися благополучно, хоч і не без надзвичайних пригод.

Все упованіє моє
На Тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє Твоє,
Все упованіє моє
На Тебе, Мати, возлагаю.

Заступнику голови обласної держадміністрації п. Богдану Андрушківу.

«Та не лише за цих молю, але і за тих, які завдяки їхньому слову увірують в мене, щоб усі були одно, як ти Отче в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об’єднані, щоб світ увірував, що ти мене послав» (Ів.17. 20–21). Ці слова Христової молитви дуже актуальні в наш час, та в особливий спосіб нинішнього ювілейного року. Коли Греко-Католицька Церква та й взагалі Церква Вселенська урочисто відзначає 400-ліття Берестейського і 350-ліття Ужгородського з’єднання, цим торжествам передуватимуть офіційні святкування у кожній єпархії. Зокрема, у Тернопільській єпархії вони відбуватимуться у другій половині травня 1996 року Божого. Апогеєм стане всенародна проща до чудотворної Зарваниці, яка відбудеться 18–19 травня 1996 року. У ній візьме участь ієрархія нашої Церкви на чолі з Блаженнійшим Мирославом Іваном Кардиналом Любачівським, а також братиме участь Кардинал Едвард Кассіді — Голова Папської Ради за єдність християн.

Запрошуємо Вас взяти участь у цих торжествах та Всенародній прощі до Зарваниці. Щоб молитовно благати Пресвяту Богородицю про жадану усіми нами єдність. Адже впродовж нашої історії Марія була натхненням у освідченнях для батьків та матерів, для молоді, хворих і немічних; Марія — вогняний стовп, який провадив багатьох мучеників за віру, без сумніву, приготовляє так бажану єдність усіх християн, щодо якої Греко-Католицька Церква в Україні має виконати своє завдання.

ПРОГРАМА
ЮВІЛЕЙНИХ СВЯТКУВАНЬ 400-ліття БЕРЕСТЕЙСЬКОЇ
ТА 350-ліття УЖГОРОДСЬКОЇ УНІЙ У ЗАРВАНИЦІ
17–19 ТРАВНЯ 1996 РОКУ

щодо підготовки до проведення 400-річчя
Берестейської і 350-річчя Ужгородської уній у
с. Зарваниці 16 – 19 травня 1996 року

наради при заступникові голови облдержадміністрації Андрушківу Б. М. з питань підготовки до ювілейних святкувань 400-ліття Берестейської та 350-ліття
Ужгородської уній у с. Зарваниці 17–19 травня 1996 року

Присутні: Скибньовський М. В. — заступник голови облдержадміністрації, Подсаднюк P. O. — начальник УВС області, Лисаковський І. Ф., Рейма В. Г. — працівники УВС області, Люшненко М. О., Яценко Д. І. — заступники обласного прокурора; Стрільчук М. П. — начальник управління служби безпеки області; Головатий Г. В. — начальник ДАІ області; Шендеровський К. С. — голова комітету у справах молоді; Михайлюк Д. В. — заступник голови Теребовлянської райдержадміністрації; голова комітету по захисту УГКЦ — Демидась Я. P., начальник управління у справах релігій — Паляниця І. І., керуючий Тернопільським єпархіальним управлінням УІКЦ єпископ Михаїл Сабрига, канцлер УГКЦ — о. Роман Гриджук.

1. Враховуючи звернення керівництва Тернопільської єпархії УГКЦ щодо надання допомоги в ході підготовки до проведення ювілейних святкувань 400-ліття Берестейської та 350-ліття Ужгородської уній 17–19 травня ц. р. у Зарваниці, заступник голови облдержадміністрації Андрушків Б. М. ознайомив присутніх із заходами облдержадміністрації з цього приводу і дав конкретні доручення окремим керівникам служб області щодо виконання ряду робіт з благоустрою місця проведення і навколишніх сіл відповідно до заходів, затверджених розпорядженням голови облдержадміністрації.

2. Виходячи з того, що у програмі оргкомітету щодо проведення ювілейних святкувань одним із організаторів їх є незареєстрована ГСПО «Тризуб» ім. Степана Бандери, генерал Подсаднюк О. Р. у категоричній формі заявив, що ГСПО «Тризуб», як воєнізоване формування і в установленому законом порядку незареєстроване, немає права брати участь в охороні громадського порядку, так як ці функції покладені на правоохоронні державні органи.

Єпископ Михаїл (Сабрига): я вважаю, що немає нічого страшного в тому, що «Тризуб» буде допомагати міліції у наведенні порядку і я за те, щоб ці люди були у формі, так як вони готуються до цього і взяли участь в організаційних заходах святкувань.

Виступили: Стрільчук М. П. — начальник СБУ області, Люшненко М. О. заст. прокурора області, які переконливо доводили керуючому єпархіальним управлінням УГКЦ владиці Михаїлу, що участь незаконних воєнізованих формувань у релігійних заходах буде не на користь і може привести до конфліктної ситуації.

Проти участі «Тризуба» в організаційних заходах ювілейних святкувань виступив голова комітету по захисту УГКЦ Демидась Я. Р.

Однак Владика Михаїл, незважаючи на прохання і вимоги керівників правоохоронних органів і виступаючих заявив, що «Тризуб» буде брати участь у проведенні святкувань.

Як розповідають старожили, такого напливу людей і машин у Зарваницю історія цього краю, мабуть, не пам’ятала. Дійсно, воскресла святиня стократ посилює віру людей в добро, дає надію на спасіння, утверджує силу духу народу, на території якого вона є.

Відповідно до рекомендацій нарад та виробничої необхідності мені доводилося неодноразово виїжджати в Теребовлянський район і Зарваницю для вирішення різних організаційних питань. Хочу нагадати випадок, який описував на початку книги. До початку свят було ще кілька днів, та повздовж всієї дороги до Зарваниці йдуть колони людей з хоругвами, прапорами. Бачу поодалік дороги сидить на землі старенька жінка. Зупиняюсь, пропоную підвезти.

— Ні сину, я на прощу в Зарваницю завжди ходила пішки, навіть тоді коли забороняли. Сьогодні можна, сьогодні всьо можна, я щаслива, — і її очі наповнились слізьми... слізьми радості.

Вона ішла на прощу і несла з собою надію, що буде прощеною.

Йшли і їхали сотні тисяч людей, і кожен з них ніс з собою слова молитви: «... прости нам Господи, яко же і ми прощаємо должникам нашим...», світ від цього наповнювався добротою, оптимізмом, вірою...

— Ведуть в Зарваницю стежки і дороги,
Там Божії дзвони гудуть.
До вишнього Бога, правдивого Бога
Народи, як води, пливуть.

«Ішли люди похилого віку, молоді — студенти, школярі, навіть малі діти. Були священики, монахи, сестри Третього чину з Великої Березовиці Тернопільського району, миряни кафедральної церкви Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, з церкви святого Михайла, яку споруджують у Тернополі, інших храмів міста і області. Окремою групою прямували учні Тернопільської середньої школи № 8 у супроводі семінаристів, котрі навчали їх катехізису.

Ще одну, досить велику за кількістю прочанську групу (близько 140 осіб) складали юнаки і юначки з української скаутської організації «Пласт». У ній, крім тернопільських пластунів, представники з Бережанського, Бучацького, Борщівського, Козівсьного, Шумського районів. Були й гості з Житомира.

Поодалік ведуть розмову з кореспондентом тернопільської газети «Свобода» комендант загального пластового табору «Зарваниця» Василь Кузик та уповноважений Житомирської місцевої пластової групи, бунчужний табору Андрій Колос, які повідомили, що головна мета цього заходу — виховати молоде покоління українців в дусі християнської моралі, давніх традицій нашого народу. Перед відпустом, 6 травня, було свято Юрія Переможця, котрий є покровителем «Пласту».

Молодіжна делегація у святкових строях прямує на прощу

Прибувши до Зарваниці, пластуни розташувалися табором у лісі — на місці колишнього монастиря. Потім разом зі своїм капеланом — отцем Павлом пройшли з молитвою станціями Хресної дороги, взяли участь у Богослужінні, надали практичну допомогу у церковному господарстві.

Для прочан, котрі прибули до Зарваниці пішки, у суботу була відправлена Служба Божа, потім, пізно увечері, відбувся хресний похід до святого місця, де після молебна до Матері Божої, священики освятили джерельну воду.

Враження від цього священнодійства — неабияке. Час уже наближався до опівночі, а людей зі свічечками у руках все більшало і більшало. Вони, забувши про втому, адже пішки подолали десятки, а дехто й сотні кілометрів (крім тернопільських паломників, тут були віруючі з інших областей України, які теж прагнули увібрати у свої серця це духовне багатство) раділи усвідомленню єднання з небесами. Мабуть, ця тепла травнева ніч, ця джерельна вода, ці богонатхненні молитви і тремтливі вогники у руках були цілющим бальзамом на зранені душі ще донедавна гнаних і переслідуваних за віру людей. Вони воскресають разом з Україною.

Апогеєм свята були Божественна літургія, яку на церковному подвір’ї відправив у співслужінні багатьох священиків отець-митрат Василь Семенюк, і молебень до Богородиці, що відбувався біля кринички.

Крім цілющої води віруючі купляли релігійну літературу, образи, фігурки, хрестики і вервечки. Сотні людей сповідалися, приймали Святе причастя, складали щирі молитви за здоров’я і прощення гріхів, за спасіння душ померлих.

Як сказав у своїй проповіді ігумен чину Найсвятішого Ізбавителя о. Михайло Шевчишин, травень — місяць оновлення, пробудження і очищення, місяць Пречистої Діви Марії, місяць матері-християнки. Хто побував у цьому святому місці, приніс Божій Матінці свої турботи і страждання, гарячі молитви і каяття, той осягнув її ласку і благодать, той став на спасенну дорогу оновлення людського серця.

У неділю, 19 травня, вітали главу УГКЦ Блаженнішого Мирослава Івана Кардинала Любачівського, який очолив Архієрейську Службу Божу. Він виголосив проповідь і привітав усіх гостей-учасників свята, серед яких були Голова Папської Ради за єдність християн — Кардинал Едвард Кассіді, Папський Нунцій в Україні Антоніо Франко, єпископ-помічник Львівської архієпархії Василь Медвіт, Екзарх Київо-Вишгородський Любомир Гузар, Єпископ-Ординарій Коломийсько-Чернівецької єпархії Павло Василик, Єпископ-Ординарій Мукачівської греко-католицької єпархії Іван Семедій та єпископ-помічник цієї ж єпархії Іван Маргітич, Єпископ-Ординарій Івано-Франківський Софрон Дмитерко, єпископ Зборівський Михаїл Колтун, єпископ-помічник Львівської архієпархії Римо-Католицької церкви Маркіян Трофим’як,.

Козачата та дівчата в національних костюмах ідуть Зарваницею

Там, де панував Хрест, там не було місця для зла

Кардинал Едвард Кассіді передав усім благословення Папи Римського Івана Павла II та запевнив присутніх у духовному єднанні Святішого Отця з вірними УГКЦ у цьому величному торжестві.

Одній особі охопити такі масштабні заходи, мабуть, неможливо, а тому автор для повнішого опису святкувань вимушений скористатись передачею пережитих вражень як віруючих прочан, так і чисельних журналістів з їх репортажів, новел, спогадів, замальовок.

Як голова Координаційної ради, заступник голови облдержадміністрації та відповідальний від держави за організацію всебічного забезпечення, дотримання порядку переживав, щоб не трапилося чогось непередбачуваного. Наприклад, масових отруєнь, що не виключається при такому скупченні людей та тривалому святкуванні і такому неоднозначному забезпеченні різними харчовими закладами цього виду обслуговування.

Переживав, щоб не трапилося правопорушень, бійок, крадіжок інших хуліганських випадків. Потрібно сказати, що атмосфера, яка панувала над цією святою місциною, не дозволяла перебувати там «дрібним» душам. У перший день прощі мені доводилося бачити окремих сумнівних людей, серед них були прохачі, кишенькові злодії, нечисті в помислах люди, їх було видно, як мікробів під мікроскопом. Не маючи сприятливого середовища, в наступний день вони десь зникли.

торговельного обслуговування заходів, які проходитимуть в с. Зарваниці 16–19 травня 1996 p., підприємствами споживчої кооперації

1. Обслуговування за маршрутами слідування:

а) через стаціонарні підприємства торгівлі і громадського харчування

В усіх підприємствах передбачена реалізація хліба і хлібобулочних виробів, води, соків, напоїв, кондитерських виробів, ковбас і копченостей, консервів, овочів свіжих і консервованих та інших продовольчих товарів.

— через магазини: продовольчих і промислових товарів, буфет;

— виїзна торгівля (автолавки, лотки, столики, палатки), та розвізна торгівля морозивом з «пікапів», всього 12 підприємств ( 36 робочих місць).

3. Рекомендований асортимент для магазинів і буфетів

Одне слово, якихось надзвичайних подій, які б могли скомпрометувати святкування, не відбулося. Не було хуліганських випадків, крадіжок, захворювань. Не завдали шкоди довкіллю. Після завершення прощі територія виявилася навіть не дуже засміченою.

Особливим було завершення святкування. Поступово напруга спадає. Людські потоки розтікаються дорогами, тротуарами, стежками в усі боки. Обабіч у дворах, скверах, всіх вільних місцях розмістились кіоски, крамнички, лавочки. Тут пожвавлення. Кожен, хто прибув до Зарваниці на прощу, хотів би придбати собі щось на згадку про цей пам’ятний день. Тут є не лише продукти харчування, а й велике розмаїття сувенірів, в т. ч. образки, хрестики, ланцюжки, стрічки, підсвічники, багато релігійної, історичної, краєзнавчої літератури. Священики, монахи продовжують сповідати прочан, відпускаючи гріхи.

Людська маса повільно переливається і наповнює автобуси, легкові автомобілі, спеціально обладнанні вантажні машини. Поступово повітря наповнюється характерним. гулом автомобільних двигунів. Машини одна за одною вирушають на трактову дорогу і роз’їжджаються в різні боки. Попри дорогу групами розходяться люди. Ідуть додому полегшені душею, натхненні Богом для подальшого життя.

Тим часом, як християни, повернувшись до домівок, приступили до повсякденного, буденного життя — духовенство продовжувало свою місію. Як пише у книзі «Від Зарваниці до Люрду» о. Іван Сивак: після торжеств за програмою святкування ювілею до королівства Матері Божої — Люрду — відбула делегація Тернопільської єпархії на чолі з Преосвященим Владикою кир Михаїлом Сабригою, генеральним вікарієм о. митратом Василем Семенюком, священиками та мирянами Греко-Католицької Церкви Тернопільщини.

Перед тим у середу, 23 серпня, в Церкві Непорочного Зачаття Матері Божої владика Михаїл Сабрига зі священиками, які відправлялись до Люрду на прощу, відправляли Службу Божу. До неба понеслася молитва за щасливу дорогу паломників Тернопільщини, які вперше відвідають королівство Матері Божої.

Слід сказати, що Єпископ-Ординаврій Тернопільської єпархії УГКЦ (в миру Сабрига Михайло Йосипович) відіграє провідну роль не лише в організації подібних масових заходів, а й взагалі в духовному відродженні України та становленні Зарваницьких святинь. Єпископ Михайло Сабрига під час більшовицького переслідування УГКЦ, як і його тодішні співбрати — священики був у суворому підпіллі. Переживав поневіряння, погрози, заборону відправляти богослужіння. Після висвячення Митрополитом Володимиром Стернюком на епископа, Владика Михайло плідно працює на благо Церкви і свого народу. Як ординарій єпархії, бере активну участь у виховній духовно-просвітницькій діяльності. Крім глибоких змістовних проповідей під час літургій, Преосвященний часто зустрічається з людьми, особливо з молодими, дискутує з ними. З його благословення і активної підтримки в області відбувається багато різних духовних і світських заходів.

Зважаючи на важливість друкованого слова у вихованні людей з його ініціативи і конкретної підтримки було засновано єпархіальний часопис «Божий сіяч» і запроваджено радіопередачу «Христос — хліб життя», яка систематично звучить в ефірі. Владика опікується Тернопільською духовною семінарією, займається благодійною діяльністю, приділяє увагу будівництву та відновленню храмів. Єпископ Михайло багато працює над подолання протиріч в духовному середовищі, толерантно ставиться до інших конфесій, ініціює контакти з ними.

За самовіддану працю на духовні ниві Президент України Л. Д. Кучма нагородив його орденом «За заслуги» III ступеня.

Єпископ-Ординарій Тернопільської єпархії Михайло Сабрига промовляє до прочан біля каплиці з цілющим джерелом у Зарваниці

Проща викликала великий резонанс серед громадськості України і за її рубежами.

Редактор «Божого сіяча» о. Орест Глубіш писав: «Всенародна проща до Зарваниці з нагоди святкувань 400-ліття Берестейської та 350-ліття Ужгородської уній, що відбулася 16 – 19 травня і зібрала майже півмільйона вірних (за даними статистики коло мільйона) безперечним доказом того, що український народ спрямовує стежки свого життя, знову може їх освячувати молитвою, духовною піснею, знову наповнюється благодійною силою, яка веде його на висоти чистих прагнень.

Саме в цьому безмежному духовному пошукові допомагатиме Церква, ця Христова Криниця. Сьогодні перед нею великі завдання.

Преосвященніші Владики Сабрига та Василик відправляють службу Божу

Необхідно, найперше, проповідувати святе Слово новому поколінню, яке прагне повернутися до віри своїх предків, щоб могти будувати свою небесну і земну Батьківщину. Слова правди і любові прагнуть наші діти, батьки і матері. Та не тільки це. Потрібно повернути народові справжню духовність, бо теперішня бездуховність породжує розбрат, чвари і незгоди. Як будувати Єдину Хату, оцю рідну Святу, коли завмерла душа людини, збайдужіла совість. Це хвилює нас, і спонукає до розуміння, що церква в Україні має відродити в людині віру, щоб єднати народ в єдину християнську родину, щоб усі були братами і сестрами на своїй землі. Саме прагнення християнського всепрощення, любові та єдності стало лейтмотивом ювілейних святкувань в нашій єпархії».

На прощі, крім величезної кількості паломників, були високодостойні гості з Риму, Києва, інших міст і сіл України.

Пропонуємо нашим читачам висловлені ними враження від ювілейних святкувань у с. Зарваниці.

Анатолій Коваль, Голова Державного Комітету України у справах релігій:

— Зарваниця дуже схвилювала мене. Тут я в дійсності відчув атмосферу єдності та братньої любові. На цій Богом обраній землі я багато зрозумів і зробив такий висновок: скільки буду працювати на посаді Голови Державного Комітету України у справах релігії, щороку буватиму тут. Це дійсно місце, яке дає можливість пізнання високих істин.

Користуючись нагодою, щиро вітаю Преосвященного Владику Михайла Сабригу і всіх вірних Тернопільської єпархії УГКЦ із славетним ювілеєм — 400-літтям Берестейської та 350-літтям Ужгородської уній.

З висоти сторіч вирізняється непроста доля пастирів, ченців, черниць, вірних Церкви на шляху відданого служіння євангельській істині.

Авторитет і повага, якими користується сьогодні відроджена Українська Греко-Католицька Церква, її благодійництво та милосердя, висока духовність і патріотизм позитивно впливають на зростання демократичних відносин у суспільстві, сприяють зміцненню позицій України в світі як високоцивілізованої європейської держави.

Нехай хвилююча радість свята й надалі надихає усіх вас на плідну творчу працю на благо Церкви і Держави, нові звитяги в утвердженні миру та злагоди в Україні.

Блаженніший Мирослав Іван Кардинал Любачівський: — Український народ був вірний Пресвятій Богородиці впродовж століть. Тому Мати Божа вислухала наші моління та благання і вимолила у свого Сина волю і незалежність для українського народу, а для Церкви в Україні повну релігійну свободу. Ми з її поміччю відновили церковне життя і тепер урочисто святкуємо 400-ліття Берестейської та 350-ліття Ужгородської уній. Цей ювілей саме і нагадує повнозвучність нашої Церкви з Христовим Намісником та Наступником. Наші предки відновили й кріпили живу євхаристійну спільність та зв’язок віри й любові з Вселенською Христовою Церквою, залишились вірними своїм постановам і приреченням. З цього приводу вважаю дуже цінними наступні слова Святішого Отця Івана Павла II: «Бажаю заохотити Вас без жодних зусиль, щоб святкування ювілеїв стали початком і поштовхом до єдності з нашими братами православних Церков та інших християнських спільнот. Дар осягнення єдності не повинен бути нагодою до нових протистоянь, з огляду на історичний час, в якому Українська Церква може скористати кращими обставинами...».

Урочиста зустріч гостей у Зарваницькому храмі

Любомир Гузар, екзарх Київо-Вишгородський: — У Зарваниці якась особлива атмосфера. Це відчувається уже від перших зустрічей. Саме число людей звертає на себе увагу. Треба перейтися кілька разів туди і назад і треба відчути це, як у подібних Марійських місцях у світі; є щось такого невидимого, що не можна обчислити, що не можна на замовлення зробити. Є щось такого, яке виходить з людей. Я бачив на Святій Літургії стільки молодих і стільки старших, пересіч нашої громади. Мені здається, це є свідченням, що в нас жевріє та духовність, що в нас вона є. Також обличчя. людей так молитовно настроєні. Це не можна описати чи замовити. Я вражений тим, що у Зарваниці стільки молоді взяло участь у Святій Літургії, прийняло Святі Тайни, тут ціле містечко наметів. Мені приємно це побачити і пізнати. Я хотів звернути увагу, коли ви тепер, особливо тут, зібралися в цьому святому місці, на один чинник вашого самовиховання і, взагалі, людського виховання, а саме: ми не сміємо ніколи забувати, що маємо початок у Бозі і, що ми прямуємо до Господа Бога. Може ви собі скажете, на то єпископ мусить так говорити, бо то до нього належить. Я вам кажу це не тільки тому, що я є, так сказати, муж Церкви, але кажу вам це з щирого переконання, з досвіду власного життя і з обсервації других людей, які були в нашому народі, в нашій історії дуже цінними членами. Свідомість, що ми походимо від Господа Бога, дає нам корінь у житті.

Ми не постали собі отак принагідно, припадково, без цілі. Ми маємо ціль в житті, бо хтось нас на цю землю поставив...

І ще одну річ хочу вам сказати: до Бога ми прямуємо, то значить за те, як переживемо наше життя, сповнюємо наше покликання, ми будемо мусити колись здати звіт не перед державними властями, не перед церковними властями, але перед самим Господом Богом. Ми мусимо бути того свідомі, що кожен з нас і ніхто цього не мине, мусить за своє життя, сповнення свого покликання здати звіт. І знову я тішуся, що бачу і маю нагоду зустріти і пізнати вас, до вас говорити на цьому святому місці у Зарваниці. Бо тут ми в особливий спосіб переживаємо цю близькість Божу через його Пресвяту Богородицю...

Кардинала Франя Кугарича до учасників прощі:

Ваша Еміненціє Блаженніший Верховний Архієпископе і Кардинале! Високопреосвященні та преосвященні владики! Шановні представники державної та місцевої влади!

Дорогі брати священики, монахи і монахині, любі батьки, мила молоде та діти!

«Благодать Господа Ісуса Христа й любов Бога і причастя Святого Духа з усіма вами!» (2 Кор. 13. 13).

У цьому старовинному відпустовому місці Матінки Божої Зарваницької, до якої століттями приходили ваші прадіди, батьки, матері, нині урочистою Літургією розпочинається святкування ювілею з’єднання українських християн з Римською Церквою. Ці події відбулися 400 років тому в Брест-Литовську та 350 років тому в Ужгороді. Відновленням тої єдності сповнилися бажання і наміри самого Ісуса Христа, які спрямував у своїй молитві до Отця під час останньої вечері: «Як послав єси мене у світ, так послав і я їх у світ. І за них я посвячую себе, щоб і вони були освячені правдою. Не за цих тільки молю, а також і за тих, що задля слова їх увірують в мене, щоб усі одно були.» (Ів. 17,18–21).

«Щоб всі були одно» — це вимога правди, заповідь любові і Божа воля. У своїй промовах на останній вечері Ісус сказав апостолам: «Як мене отець полюбив, так і я вас полюбив. Перебувайте в моїй любові» (Ів. 15,9)...

— Безумовно, значення такого грандіозного акту величезне. Завдяки йому вірні Української Греко-Католицької Церкви зміцнять свою віру, свою єдність в Помісній та Вселенській Церкві.

Я молився сьогодні разом з вашими архієреями за Боже благословення і вашої Церкви, і Вашої дорогої Батьківщини — України. Молився за духовну обнову суспільства, за мир у Хорватії, Боснії та Герцеговині, за мир у цілому світі. Надіюся, що всі присутні підтримали нині мої молитви.

Слава Стецько; голова Конгресу Українських Націоналістів:

— Це є величезне скріплення християнської віри в нашому народі. Це також скріплення його надії в своє майбутнє. Дуже надіюся, що ця подія спричиниться до об’єднання всіх Церков в Україні. а УГКЦ зі своїм східним обрядом та злукою з Римським Престолом володіє всіма даними, щоб стати посередником в справі екуменізму. Для нас вкрай важливо, щоб відбулася злука всіх Православних Церков, а також розвивалася тісна співпраця УГКЦ з нашою об’єднаною в майбутньому єдиною Православною Церквою. І я думаю, що якраз ці урочистості, це величаве свято спричиняться до цього, і скоро світ почує про Український Люрд — Зарваниця, де об’явилася Матір Божа, під Покров якої віддався весь український народ.

Микола Горинь, голова Львівської обласної Ради народних депутатів:

— Перш за все хочу відзначити, що сьогоднішнім дійством започатковано комплекс заходів, присвячених 400-літтю Берестейської та 350-літтю Ужгородської уній. Я думаю, що сьогодні не можна вже сумніватися; наскільки важливим був той акт. Він став не тільки актом релігійного спрямування, а й мав велике значення у збереженні української нації, української духовності. Після багатьох років ми вперше приступаємо до серйозного осмислення тих історичних подій.

Сподіваюся, що нинішня віднова посвяти українського народу під Покров Пресвятої Богородиці дасть надзвичайно великий імпульс до цих процесів.

Кореспонденти «Мети» просять поділитися своїми враженнями його учасників. На запитання відповідає архієпископ Львівський і Сокальський Андрій Горак, який представляє УГКЦ Київського патріархату.

— Ваше Преосвященство, яке значення відводите ви події, що відбулося?

— Ясна річ, значення віднови посвяти українського народу під Покров Матері Божої важко оцінити. Без сумніву, — це велика справа. Тішуся, що бачу стільки народу, який прийшов помолитися до Пресвятої Богородиці і гадаю, що то не тільки греко-католики, але й православні. Бо Матір Божа не ділиться на греко-католицьку, чи православну. І я, як православний архієрей, молюся, щоб Покров Пречистої Діви Марії був і над Православною, і над Греко-Католицькою Церквою та оберігав наш народ в любові, толерантності і, зрештою, привів до єдності, до єдиної Помісної Церкви в Україні.

— Чи стане цей акт екуменічним чинником в діяльності наших Церков?

— Я думаю, що він повинен послужити нашому зближенню, адже нас більше зближує, ніж роз’єднує.

Кореспондент Надія Пастернак попросила поділитися думками з приводу торжества українських прочан з Англії. Катерина Лахман:

— Ми, українці, що зараз живемо в Англії, не раз їздили до Люрду, Фатіми, бували в Римі та на Святій Землі. Однак, коли у різдвяному посланні Мирослава-Івана Кардинала Любачівського прочитали про організацію загальноукраїнської прощі до Зарваниці на ознаменування 400-ліття Берестейської унії, радості нашій не було меж. Ми так тужили і тужимо за своєю землею, адже стільки років не мали змоги бачити її.

Тому дуже вдячні отцю-митрату Миколі Матичаку, котрий нас організував, на фірмі «Бобсопель» «Українська подорож» з Манчестера, яка взяла на себе оформлення віз, влаштування нашого побуту в Україні.

Мене дуже вразило море людей, що вирує тут, ми такого не сподівалися, адже знали, що роками тут викорінювалася віра. Проте бачимо, що наш народ залишився побожним..

Петро Дацюк: — Я відвідую Україну вже втретє. У Зарваниці побував минулого року з групою вояків УПА. Зараз у гурті 40 чоловік. Хтось народився тут, хтось — вже на чужині. Важко передати словами наші почування. У цей важливий момент віддання українського народу під опіку Матері Божої — ми тут, на землі наших батьків, зі своїм народом, ми дістали величезне духовне підкріплення, яке так потрібне на чужині.

Василь Барцаба: — Ми 50 років молилися за настання цього моменту. Серед нас багато людей похилого віку. Не йдуть — шкутильгають... Однак вони наважилися на таку далеку подорож. То є перша нагода спільно помолитися в Україні, подякувати Богові за всі ті ласки, що нам дав. Ми тут відчули велике наближення до Всевишнього. З великою радістю приготовлятиму матеріал до української газети в Лондоні.

Схвильованою, емоційною була 35-річна українська жінка Марія:

— 10 років тому я потрапила в дорожню катастрофу. Пошкодила хребет. Моє життя проходить зараз в інвалідному візочку. Світ звузився до квартири, проте я не впадаю у відчай. Спілкуюся з такими ж, як і я, завдяки обласній асоціації інвалідів. Ми вдячні їй, о. Володимиру, які подбали про автобус для нас. З тридцяти чоловік нас шестеро на візочках. Це велике духовне підкріплення, бо маємо мати терпіння в житті земному.

... А в цей час небо насупилося, почав накрапати невеличкий дощ, який через 20 хвилин перетворився в теплу літню зливу. І дуже доречними стали слова нашої співрозмовниці Марії, котра в захопленні вигукнула: «Дивіться, що Матінка Божа зробила. Ця злива — то не звичайна злива, що вода цілюща, то священна купіль!!!»

Завершити ці відгуки хочемо словами Блаженнійшого патріарха Мирослава-Івана Кардинала Любачівського, виголошеними на урочистому прийомі після Архієрейської Святої Літургії.

... Ступаючи слідами наших предків, київських і галицьких митрополитів, князів Древньої Київської Русі, рішили ми, єпископи УГКЦ, почати ювілейні святкування 400-ліття Берестейської та 350-ліття Ужгородської уній під проводом пресвятої Богородиці та оновленою посвятою всього українського народу під опіку Пречистої Матері. Все це ми щойно зробили в Зарваниці за участю багатотисячної присутності народу. Не знаю, скільки тих тисяч було.

... Дякую нашому доброму народові, що так чисельно відгукнувся на наш заклик для звеличення цього акту і торжества.

Як справедливо застерігає Любомир Калинець, кореспондент «Мети», пам’ятаймо: Мати Бога Зарваницька завжди радо чекає на своїх вірних дітей в українському «Люрді!»

Узагальнюючи суспільну думку, можна з впевненістю сказати:

Зарваницькі святині, після відзначення 400-ліття Берестейської та 350-ліття Ужгородської уній та Всенародної прощі з нагоди віднови акту посвяти Українського народу під покров святої Богоматері в 1995 році отримали ще більшу популярність і сприятимуть не лише утвердженню віри, добра і гуманізму у всьому світі, а і з Божої волі розкриттю перед світом духовної України. Власне ці обставини обумовили ініціативу автора проголосити 1996 рік, роком злагоди, порозуміння та творення на благо українського народу. Ініціатива була підтримана Держкомітетом України в справах релігії. Запропоновані заходи (додаються) були реалізовані в повній мірі і безперечно виправдали своє покликання – сприяли стабілізації релігійної ситуації як в регіоні, так і в Україні.

Відбувається служба Божа, духовенство спілкується з небесами

Голова обласної державної
адміністрації: Б. Г. Косенко

по організації в області року злагоди, порозуміння та творення
на благо українського народу

Примітка: Ініціатива проголошення 1996 року в області роком злагоди, порозуміння та творення на благо українського народу схвалена на спільному засіданні тимчасової Координаційної ради по стабілізації релігійної обстановки в області представниками духовенства православних і греко-католицької церков, заступниками голів райдержадміністрацій за участю голови обласної державної адміністрації.

А в далекій долині —
Там свіжа трава,
Там палаюче сонце жорстоким не є,
Там віддавна й донині
Кришталева вода
Спраглим втіху, зневіреним віру дає...

Окремі свідчення про з’яви Ікони Матері Божої
та чудодійність Зарваницьких святинь

Цей розділ книги пишемо не для того, щоб робити рекламу цим святим місцям, вони і так знані на Галичині і Поділлі, а після Всенародної прощі в 1995 році і всій Україні. Маю на думці пригадати нашим сучасникам і майбутньому поколінню, що у Зарваниці, крім чудотворних ікони Матері Божої та джерела є також чудотворний образ Розп’ятого Ісуса.

Сюди приходять тисячі і тисячі тих, що спрагли ласки Небесної Неньки і її Стражденного Сина і хто заслужив — отримує її. На даний час ми маємо багато свідчень про чудодійність Зарваницьких святинь. Подаємо лише окремі з них.

У страшний 1240 рік, коли монголо-татари напали на Київ і вщент знищили його, один монах, рятуючись втечею, довго йшов на захід. Поблизу Теребовлі, в лісах над Стрипою він впав знесилений і заснув твердим сном. І снилися йому страшні дні монгольської навали, спалені та вирізані люди. Тому чернець часто зривався у сні й кричав: «Матінко Небесна, заступнице, спаси нас!» Почула Матір Божа крик його душі й тихенько підійшла до нього, доторкнулася до ран і, покривши голову своїм омофором, промовила: «Вставай і подивись навколо себе. Я благословляю тебе, а також те місце, що вибрав ти, во віки віків».

Прокинувшись, побачив монах навколишню чарівну природу, а неподалік — дивне мерехтіння. Підійшов ближче — над джерелом підносилася ікона Божої Матері з малим Ісусом на руках. Чернець впав на землю, щиро молячись і цілуючи землю. А коли зачерпнув води з джерельця, то побачив у ній золотистий образ Матінки Божої. У молитві вийняв ікону з води і поніс до печери.

Незабаром тут було збудовано монастир і поселення, яке чернець назвав Зарваниця (на згадку, що Божа Мати своєю появою зарвала йому сон).

Діялося це в 1740 році. Жив у Зарваниці побожний господар. Не раз молився до чудотворної ікони Божої Матері, пив воду з криниці. Якось поїхав за сіном на свою сіножать, а по дорозі задрімав. Від раптової зупинки воза пробудився і побачив диво. Воли стояли на колінах, а з неба струменіла дивовижна ясність. В її сяйві надприродним блиском ясніла ікона розп’ятого Спасителя. Господар зіскочив мерщій на землю і почав щиро молитися. Повернувшись додому, розповів про все священикові.

На другий день селяни зібрали велику процесію і пішли туди, де величавим блиском сяяла ікона розп’ятого Спасителя. Її урочисто принесли до старої дерев’яної церкви.

Переповідають Роман та Євгенія Попель із Зарваниці [21]:

Про це ми чули від старих жителів нашого села, коли були ще малими. У місті Теребовлі княжили могутні українські князі. Дуже часто вони ходили в ліси на полювання. Цілими днями і ночами ганялись за дичиною.

Одного дня була сильна мряка і в погоні за дичиною заблудився князь Василько. Довго шукали його. Через декілька днів знайшли дуже ослабленого. Багато лікарів лікували князя, та нічого не помагало.

Якось до князя зайшов чоловік і розповів, що тут недалеко живе один пустельник і мас чудотворний образ. І є там цілюща вода. Туди з цілого світу люди їдуть і стають здоровими.

Князь висилає послів до монаха, щоб привезли його з чудотворним образом і водою. Але монах відправив послів назад додому, кажучи: «Хоче оздоровитись, хай прийде сам до ікони Матері Божої і попросить благословення». Посли повернулись до князя і розповіли про все йому.

Князь довго вагався, а потім згодився їхати. Підготували сноповий віз, вистелений сіном, положили князя і повезли у Зарваницю. Коли підвозили князя до кринички, вийшов монах назустріч їм з образом, поблагословив його іконою, освятив воду і дав напитися. Князь Василько відчув, що до нього повернулись сили і здоров’я. Підвівся на возі і щиро молився до Пречистої за це чудесне зцілення, дякуючи Богу за його ласку. На знак подяки князь побудував дерев’яну церкву в урочищі «Білий камінь» недалеко від кринички, де з’явилась Мати Божа.

Це було дуже давно в часи турецько-татарських нападів на Україну. З усієї Галичини йшли люди до Зарваниці, щоб помолитись чудотворній іконі Матері Божої і напитись святої водиці. Монахи привітно зустрічали їх. Жили вони в печерах, де була ікона Божої Матері з Дитятком Ісусом на руках. Ці печери буди продовженням церкви, яка стояла на вершині гори. Навколо печер і церкви була палева огорожа. У неділі і свята церковна процесія спускалась з гори до кринички, де відправляли молебень і освячували воду.

Однієї ночі турецько-татарські орди напали на Зарваницю, палили хати і вбивали всіх, хто потрапляв їм під руку. Рятуючись від ворога, люди втікали в ліси. Невелика група людей добігла до церкви і почала дзвонити на сполох. Дзвони розбудили монахів і жителів навколишніх сіл. Ворог спрямував всі сили туди, де виднілась в горах церква. Обступивши підніжжя гори, почав атакувати укріплення біля церкви. Зарваничани мужньо боролися, обороняючи себе і церкву.

Дзвони не переставали дзвонити, наводячи переполох у ворогів. Бусурмани вдерлись на церковне подвір’я, але там не було нікого. Тоді з криком «Ала-а-ла!» кинулись до церкви, але громовий звук оглушив їх. Церква пішла під землю. Ворог не міг опам’ятатись від цього і з криком «О, Алах!» розбігся в різні сторони. Зарваничани вийшли з печери, тримаючи ікону Матері Божої, і голосно молились, славлячи Бога.

На місці, де заховалась церква, є велика впадина, а навколо неї гори і печери. В одній із печер є «Гріб Господній», а навпроти — каплиця, «Вознесіння Господнє». Говорять люди, що на Великдень чути дзвони, якщо прикласти вухо до землі.

Отець Андрій Мельник описує інший незвичайний випадок: у 1740 p. так сталося, що один побожний, при цьому багатий господар Зарваниці, Стефан Рисан, виїхав волами літньої пори на ніч на свою сіножать по сіно. Змучившись за день, заснув на возі. Нараз будиться й очам не дає віри. Перед ним, пориваючи очей ясність, неначе блискавка з-під хмари глядить образ Розп’ятого Спасителя на землю. Що ж він висвітлює? Хто є достойний небесного світла?

На що його очі глядять? Воли клячать, а в повітрі ясніє небесним блиском Ікона Розп’ятого Спасителя.

Рисан кидається з воза на землю й сердечно молиться. Мерщій вертає після молитви додому та розповідає священикові, що йому приключилося.

Раненько рушає процесійний похід на місце об’явлення. Застає на землі сіяючу блиском ікону Розп’ятого Ісуса Христа. Духовенство, що брало участь у цій процесії, взяло Ікону та знесло до старої церкви.

Звістка блискавкою облетіла всю нашу галицьку землю, вона дійшла до тодішнього львівського митрополита Атаназія Шептицького. У 1742 p. сам Архієрей вибирається до Зарваниці.

Тут він дослідив канонічно об’явлену подію чуда ікони та й укоронував її срібною короною. Після коронації вклякнув і промовив молитву, ним уложену: «О пресолодкий Ісусе, Спасителю мій! Ти зійшов з неба на землю, із ніздр Вітцівських в утробу Пречистої Діви...»

Ікона має багато золотих і срібних дарунків, багато з них, найдавніших, стали жертвою татарсько-турецьких нападів. Усі вони даровані за ласки Пречистої Матінки.

Розказується, як Вона прийшла до одного зі Своїх шанувальників, на ім’я Андрій. Лежав він на смертельній постелі, вже конаючи. Ясність з її постаті освітила всю хатину. Із вдячності за відвідини її храму прийшла по нього, щоби повести у вічний щастя рай. На його голівку кладе поцілуй. Нагло спадає з неба ясна пасмуга світла в хатину крізь віконце та вистеляє праведникові шлях до Господа по вічну заплату.

Тут Матір Божа рятує нагло бідній вдові конаюче дитя, яке та доручила її опіці; там князя з Галича карає смертельним ложем за те, що заказував йти богомольцям на відпуст до Зарваниці, але вертає нагло йому здоров'я, коли він, за дорученням ченця, приходить особисто до її церкви та складає поклін; тут карає гордого поповича смертю його дівчини, що для приєднання її серця жертвує Пречистій золоте серце. Там допомагає бідній ткалі, батько якої помер, а мати з нужди догоряла. Засмучена ткаля, через недугу родичів потрапивши в борги, заснула працюючи, та коли пробудилась, побачила викінчену роботу. Здивована, питає себе, хто це міг зробити, і чує невидимий голос: «З рук Марії!»

Тут бере сирітку до себе, щоби звільнити її з терпінь. Головку увінчала квітами, рожами, що колись дівчинка складала на її престол. Там рятує з вогню дитинку бідної вдови, яку та залишила вдома, доручивши Пречистій, а сама вийшла в поле жати. Коли повстав огонь, Матір Божа визволяє дитину з хати, веде до каплиці, обмиває, одягає в чистий одяг, на шию вкладає дороге намисто, на голівку китичку рож, випроваджує її з каплички, а сама до неї завертає.

Тут рятує утоплену дитинку віруючого, якій повертає життя; там видирає з рук жебраків-дідів дитину, вкрадену в богомольця.

Таких прикладів оздоровлень, ласк з рук Пречистої Зарваницької Ікони було й є без числа.

У 1772–1773 pp. навістила морова зараза Бережани, брала жертву за жертвою. Населення звернулося до заступництва Пречистої Діви Марії із Зарваниці, до Розп'ятого Ісуса в Чудотворній Іконі та благало про рятунок. Поміч нагло прийшла, жодного випадку недуги!

Мешканці Бережан із вдячності, крім срібної корони перед іконою Ісуса, зложили Пречистій великий дар — срібну бляху, що служить сьогодні за дверцята до кивота. На ній є напис: «З Бережан 1773 (р.) дня 1 мая».

Ікона Матері Божої розташована в лівому рамені Зарваницької ротонди, одзеркалена з усіх сторін.

Немало свідчень про чудесні Зарваницькі випадки збереглось в засобах масової інформації за період тоталітарного режиму.

На Успіння Матері Божої 28 серпня 1957 року до Зарваниці зійшлося багато прочан з усіх усюд. Біля каплички зібралося близько 3–4 тисяч осіб. У капличці — ніде яблукові впасти. По відправі утрені починається Служба Божа. Під час літургії голова сільради відбирає від Григорія Гоцекири ключі від каплички. Народ — в заціпенінні. Але плани Божі були інакшими: у тій хвилі, як Матір Божу було замкнуто в мурах, Господь Бог не покидає свій люд, а дає йому нову надію: Матір Божа з’являється в криничці одній жінці з с. Коропця, яка навколішках обходила капличку, дякуючи Матері Божій за чудесне врятування під час повені.

Але на цьому з’ява не припинилася. Люди побачили дивну ясність, немов срібну сітку, а у ній — Матір Божу Зарваницьку з Дитятком Ісусом на руках, коронованих, як на іконі. Багато прочан це тоді оглядало і можуть чині підтвердити побачене чудо під присягою.

Ясність і з’ява, що виникли 28 серпня 1957 року, були весь час: і взимку, і влітку, аж до Успіння Богородиці 1958 року. Бачили люди це чудо багато разів.

Про чудо невдовзі довідався увесь край. Люди йшли до Зарваниці не тільки у неділі й свята, а й у будні, щоб помолитись і випросити ласки у Небесної Неньки. І Вона щедро посилала її своїм дітям...

29 і 30 квітня 1962 року на Великодні Свята як першого, так і другого дня з’їхались безбожники із Золотників та Підгайців, розганяючи людей від руїн каплички. А криничку, ту, що біля руїн, і другу, трохи поодалік, позагортали камінням, дерном, намулом, поливали мазутом.

Другого дня свят близько шостої години хлопчики-школярі Зиновій Фірман, Омелян Стецина, Роман Андріїшин, Омелян Кушнір, Іван та Володько Городиські пішли до руїн каплички і почали бавитись там. Один з них, Зиновій Фірман, пішов до другої кринички, щоб хоч трішки очистити її від нечистот. Взявши кусень бляхи, він відгорнув дернину i нараз почув голос з води — виразний і дзвінкий: «Очищайте! Очищайте!» Хлопець злякався і чимдуж помчав до друзів, розповідаючи їм про пригоду.

26 вересня 1962 року в середу, як розповідає Ганна Гапій, тоді учениця 6-го класу Зарваницької школи, після четвертого уроку директор школи Северин Кондрат наказав ученицям піти до лісу і принести галузок на мітли. Серед дівчат, крім Ганни Гапій, були Орися Манджур, Марія Фірман, Надя Рогачук, Ганна Стельмах, Марія Крушельницька, Галя Леськів і Ольга Тимець.

Прийшовши до лісу біля руїн каплички, Ганна звернулась до подруг: «Маємо час наламати галузок. Йдімо спочатку помолімося». Усі радо згодились і клякнули біля румовиння. По молитві Ганна каже: «Йдімо ще до тієї другої кринички, де Мати Божа з’явилася хлопцям, може й ми побачимо Її. Дівчата пристали і на це.

Під час молитви Орися Манджур побачила у криничці на воді Матір Божу з дитятком Ісусом на лівій руці і сказала до Ганни Гапій: «Я бачу Матір Божу ось тут, в куті на воді. А ти бачиш?» Ганна відповіла, що бачить, решта учениць — також, і всі дуже тим втішилися. Одні клячали, інші стояли і молилися.

Пречиста Діва виглядала так, як на фотографії Матері Божої Зарваницької: з короною на голові, з коронованим Ісусом на лівій руці. У правій руці Мати Божа тримала свічку, яка горіла. Марія зі своїм Сином дивилась на дівчат, мов жива. Учениці цим були настільки зворушені, що забули навіть, за чим йшли до лісу.

Директор школи, розгнівавшись через їх відсутність, послав по них кількох учнів. Дівчата нашвидкуруч наломили гілляччя і повернулись до школи, а опісля розповіли усім про подію, що сталася з ними у лісі...

«29 серпня 1963 року в суботу, на Успіння Божої Матері я дістав якусь невимовну нудьгу і пішов до Зарваниці, щоб помолитись і набрати води, — згадує один селянин. Коло кринички було повно міліції. Я вирішив обійти цю місцевість лісом і зайти до джерела іншим боком, та даремно. З жалем я повернув додому, але твердо постановив наступного дня знову відвідати ці святі місця.

У неділю на світанку ми разом з жінкою Броніславою і сином Зеньом вибралися в дорогу. На щастя, міліції коло кринички не було, а натомість люди співали пісень біля руїн каплички. Мене щось ніби потягнуло до кринички під лісом, де Мати Божа з’являлась хлопцям і дівчатам.

Прийшовши сюди, ми всі троє клякнули і молились. І ось під час молитви я бачу гарну Матір Божу, мов на фотографії, у кутку джерела. Це саме спостерігали й мої рідні. Довго ми оглядали Матір Божу. А коли люди почали співати Службу Божу, пішли до них.

Але тут якась невідома сила знову потягнула мене до кринички. Залишаю я громаду і кваплюся назад. Нараз бачу перед собою ще ясніше зображення Матері Божої, і на душі стає так легко-легко, немов у якомусь невагомому просторі.

Вертаю до руїн з каплички, доспівую з людьми Службу Божу, а опісля знову біжу до кринички з дружиною і сином. Матір Божу Зарваницьку бачимо ще ясніше й виразніше. Підійшли й інші люди і теж побачили диво...»

Свідками появи Матері Божої 18 серпня 1986 року були люди з сіл Лапаївки Зарваниці і села Тудорова (нині Федорівки) Гусятинського району, яких зібралося 180 осіб.

І сталось так. Понад сто тудорівських прочан вийшли до Зарваниці — міркували раненько дістатися завчасу, але не встигли. Прийшли перед заходом сонця. До них прилучилися лапаївчани і зарваничани. Обійшли всі разом церкву, потім руїни каплички. Сонце зійшло.

І тут сталася дивна подія. Тудорівські дівчатка з образом Матері Божої Неустанної Помочі йдуть до другої кринички і, трохи наблизившись до неї, бачать дивну ясність, немов блискавку. Спочатку їм подумалось, що то призахідне сонце заломлює своє проміння, але невдовзі чітко побачили Матір Божу в хмарині, яка йде до них. З корони Богородиці та Ісусика, від їх рук линули дивні промені. Тривало видіння від 10 до 20 хвилин.

Люди побачили цю ясність аж у Зарваниці (а це відстань у 1 км) і бігли до каплички подивитись, що це таке?...

Звичайно, за переказами, книжками і газетами можна навести тисячі свідчень чудесних зцілень, з’яв Зарваницьких святинь.

Дуже багато людей, отримавши зцілення чи полегшення, дякують Господу і Матері Божій і залишають ці відомості при собі, лише окремі розкривають їх для широкого загалу.

Як описує журналіст: «... До каплиці підходило все більше і більше прочан. Декотрі старші жінки на колінах долали відстань від брами до сходів, а це — приблизно 30–40 метрів. Студент Тернопільської семінарії розповідав, що часто-густо на асфальті можна побачити кров, яка проливається з поранених колін. І, незважаючи на це, люди прямують до мети, віддаючи, таким чином, шану Зарваницькій Матері Божій.

А ще той же семінарист підтвердив відому істину: як не було б важко, а після випитої води з джерела каплиці, чи омивання нею, настає полегшення. Цілюща сила цієї води відома далеко. Тому вже не вражала досить велика черга до джерела.

Мою увагу привернула невеличка група старших жінок, яка жваво ділилася своїми враженнями. Я вирішив запитати їх про те, чи відомі їм випадки чудодійного зцілення людей тутешньою водою. Одна з прочанок згадала, що минулого року її син став свідком того, як одна відома акробатка з Тернополя сама йшла до джерела. Раніше вона мала травму хребта, тож лікарі прирекли її на нерухомість. Тоді рідні вирішили привезти її до Зарваниці. Після першого купання минув деякий час. А після другого приїзду вона вже могла рухатися самостійно. Уважно вислухавши розповідь, до мене підійшла ще одна жіночка.

— Це так розказували люди, а я на собі відчула велику силу цієї водиці.

— Звуть мене Настя Москалюк, а прийшла я з села Ганчаріви Тлумацького району Івано-Франківської області.

— Уперше прийшла до Зарваниці ще після війни. Мене вже висповідали, бо сусідка сказала мамі, що я довго не протягну. Якраз ішли з села Чортовця люди до Зарваниці і взяли мене з собою. Відтоді віддалася я під покров Пречистої Діви і так ходжу дотепер. Була тут разів із 60. І коли я віддалася Пречистій Діві, пила водичку, то не знаю, де моя астма й поділася. Приходили на перевірку з Обертина лікарі й питалися: «Москалючко, що сталося, що ви про нас забули? Ніц до нас не приходите. Як це так, три роки ви вже не з’являєтеся в лікарні?» Кажу: «А чого йти? Мене і без вас лікують». Так рік від року йду сюди напитися водички і помолитися Пречистій Діві.

Як тільки приступ мене ледь-ледь дійме, то я відразу кажу: «Матінко Божа, я до Тебе хочу!» Ви дивіться, я так чекала цієї днини — лечу до Неї. Таким було моє лікування, яким я поборола астму. А хвороба була така, що лікарі не могли дати ради...

Одним словом, при біді і труднощах линемо до Господа і Матінки Божої думкою і фізично, в будень і свята. На нашу любов вона завжди відповідає своєю любов’ю і від цього жити на світі стає легше і радісніше.

Шановний читачу, перелік свідчень можна було б ще наводити, та й цього досить, щоб зрозуміти; «Хто вірить. Хто просить тому буде дано, той буде спасенний...»

Каплиця на місці появи Чудотворної Ікони. Художник А. Боярин
Сила духу і віра — два крила,

РОЗДІЛ 2. ПОРАДИ ЩОДО ДУХОВНОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ

1. Знайди час для роздумів над сенсом життя — це сила твоєї духовності.

2. Знайди час для любові, подаруй любов і будеш любимим.

4. Знайди час для розваг — це джерело вічної молодості.

5. Знайди час для успіху — це музика твоєї душі.

6. Знайди час для книги — це джерело твоєї мудрості.

7. Знайди час для дарування — життя надто коротке, щоб бути самолюбом, за щире серце Бог тебе обдарує ласкою.

8. Знайди час для молитви — це найбільша сила в світі.

9. Знайди час для милосердя — це шлях до неба.

10. Знайди час для праці — вона джерело твого достатку.

Засади для керування душі, що хоче досконало
любити Ісуса Христа

1. Завжди зітхати за зростом у любові до Ісуса Христа.

2. Часто виконувати акти любові до Ісуса Христа, зачинаючи вранці, як пробудимося зо сну, і закінчуючи ввечері, як засипляємо. Слід завжди намагатися лучити свою волю з волею Ісуса Христа...

4. Завжди благати Ісуса Христа, щоб поміг нам любити Його.

5. Часто приймати дійсне Св. Причастя, і кілька разів денно приймати духовне Причастя.

7. Кожного ранку взяти свій щоденний хрест із рук Ісуса Христа.

8. Бажати раю і смерті, щоб досконало любити Ісуса Христа навіки.

10. З любові до Ісуса Христа приймати неприємності.

12. Чинити те, що подобається Ісусові Христові, і не відмовляти Йому того, що подобається Йому.

13. Бажати і трудитися, щоб усі люди любили Ісуса Христа.

14. Завжди молитися за грішників і за душі в чистилищі.

15. Проганяти з серця почування, що не звертаються до Ісуса Христа.

16. Часто звертатися до Пресвятої Богородиці, щоб випросила нам любов до Ісуса Христа.

17. Шанувати Пресвяту Богородицю, щоб подобатися Ісусові Христові.

18. Чинити все, щоб подобатися Ісусові Христові.

19. Пожертвувати себе Ісусові Христові, щоб з любові до Нього страждати.

20. Рішитися радше померти, ніж допуститися хоча б однісінького гріха.

21. Спокійно приймати щоденні хрести, заявляючи: «Ісус Христос хоче!»

22. Відмовляти собі приємних речей-задоволень з любові до Ісуса Христа.

23. Присвячувати щонайбільше часу на роздуми про вічне.

24. Стільки вмертвлятися, скільки позволяє послух.

25. Виконувати так всі духовні вправи, якби це було останній раз.

26. Витривати в виконуванні добрих діл під час духовної посухи.

27. Нічого не робити і нічого не пропускати з людського погляду.

29. Любити самоту, щоб сам-на-сам пробувати з Ісусом Христом.

31. Часто поручати себе молитвам осіб, що люблять Ісуса Христа.

32. Під час спокус звертатися до Розп’ятого Спасителя і багатостраждальної Божої Матері.

33. Мати сильне довір’я до Христових Страстей.

34. Не тратити надії по упадку в провину, але негайно покаятися і постановити поправитися.

35. Відплачуватися добром тим, що чинять нам зло.

36. Про всіх добре говорити, виправдуючи намір, якщо не годні завдати самого вчинку.

38. Не говорити і не чинити того, що ближньому не подобається. Слід негайно прохати пробачення або ласкаво заговорити до того, кому вчинили прикрість.

39. Завжди лагідно і тихим голосом говорити з іншими.

40. Жертвувати Ісусові Христові погорду та гоніння, що інші спричиняють нам.

41. Немов самого Ісуса Христа шанувати своїх настоятелів.

42. Радо і без спротиву слухати наставників, не пошукуючи власного задоволення.

46. Впокоряться, навіть перед тими, що нижчі від нас.

48. Не боронитися, як хтось оскаржує нас за щось.

50. Завжди відновляти рішення стати святим, кажучи: «Мій Ісусе, хочу вповні належати до Тебе, тому благаю, щоб Ти вповні належав до мене!»

Нехай живе Ісус, наша любов! Нехай живе Пречиста Діва Марія, наша надія по Ісусі Христі!

Духовний розвій та відновлення християнських
традицій — необхідна умова становлення державності

Розбудова незалежної Української держави може бути успішною лише за умови пріоритетного розв’язання гуманітарних проблем і насамперед відродження національної культури і духовності.

Поневолення упродовж століть України в певній мірі виробило в людей байдужість до державотворчих процесів. Колонізатори не були зацікавлені в розвитку національної свідомості українців, збереженні і творенні ними самобутніх культурних і духовних цінностей. Поставивши народ в умови принизливої колоніальної меншовартості, вони сприяли спотворенню менталітету українця, насадженню і поширенню таких негативних рис, як пияцтво, заздрість, підлабузництво, які до сьогодні ще зберігаються в нашому суспільстві.

Як показують дослідження, проведені в свій час відділом проблем соціально-економічного розвитку Подільського регіону Національної Академії Наук України, за час існування України як держави процеси духовного відродження розвивались і розвиваються здебільшого стихійно, хаотично і спонтанно, а тому вимагають координації з боку органів державної влади. Світовий досвід відродження державності в колишніх колоніях продемонстрував, що без чіткої концепції розвитку духовності, створення системи цілеспрямованого управління цими процесами добитись якихось результатів найближчим часом практично неможливо.

Виходячи з цього, в порядку експерименту можна було б рекомендувати доцільність запровадження схеми управління процесами духовного відродження в умовах області. Загальна координація процесу духовного відродження — це справа облдержадміністрації, яка повинна здійснювати свою роботу через заступників, що відають питаннями гуманітарної сфери та політико-правовими питаннями (див. «Координація процесів духовного відродження в Тернопільській області» (схема 1)).

Концепція духовного відродження як складові елементи включає розподіл обов’язків, визначення пріоритетних напрямків впливу, формування конкретної програми, впровадження концепції в практику.

У свою чергу, у схемі визначено основні функції, засоби та методи впливу, а також найголовніші сектори суспільства, через які впроваджуватиметься концепція духовного відродження.

До концепції віднесено впровадження нової кадрової політики в гуманітарних структурах, розробку та здійснення програм розвитку освіти охорони здоров’я, молодіжних справ, забезпечення законності правопорядку, ефективної співпраці з партіями, рухами, духовенством, взаємодію з органами місцевого самоврядування тощо.

Схема 1. Координація процесів духовного відродження в Тернопільській області

За нашим переконанням, основні зусилля слід зосередити на формуванні національної свідомості, моральному вихованні, інтелектуальному та фізичному розвитку особи, збереженні та розвитку культури і мистецтва.

Процес відродження національної духовності повинен охопити усі найголовніші сектори суспільства, у тому числі дошкільний контингент, школи, технікуми, вузи, профтехучилища, підприємства і організації, безробітних і позбавлених волі.

Для досягнення цієї мети слід використати усі засоби впливу — від індивідуальних до колективних та суспільно-масових, правових і економічних, соціально-психологічних та організаційних. Вплив повинен бути поетапним, залежно від контингенту.

Головним завданням концепції необхідно вважати:

Для оперативного вирішення міжконфесійних проблем та інших конфліктів у духовній сфері при заступникові голови облдержадміністрації доцільно створити обласну Раду з питань духовного відродження, до якої повинні входити представники духовенства, управління у справах релігії, інші зацікавлені особи та служби.

Очікуймо, що реалізація концепції матиме значний економічний і соціальний ефект, який втілиться в активізації трудової діяльності, зростанні продуктивності праці, підвищенні національної свідомості, морального та культурного рівня громадян, примноженні добрих національних традицій.

В основі всіх процесів розвитку духовності і національної свідомості повинні лежати принципи загальної і конкретної вимогливості.

1. Усі державні органи влади на всіх управлінських рівнях через засоби масової інформації системно формували в громадян держави переконання, що найголовнішими факторами нашої державної і громадської діяльності є Бог, Україна, нація. На основі існуючих закономірностей розвитку суспільства необхідно розробити шляхи становлення і зміцнення української державності, у тому числі запропонувати принципи відтворення духовності. Розробити катехізис або моральний кодекс громадянина України, а також науково обґрунтовану концепцію стабілізації економіки, виходячи з територіальних ресурсів та можливостей.

2. Державу можуть збудувати тільки свідомі, патріотично налаштовані, професійно підготовлені громадяни України. Лише та молодь, яка глибоко розуміє закономірності розвитку демократичного суспільства, має моральне право працювати у державному апараті управління. За таких умов люди будуть самовіддано і творчо трудитись на благо України.

3. Патріотично налаштованим науковцям запропонувати обґрунтований і узгоджений з думкою населення стратегічний курс економічного і політичного розвитку України, який повинен служити підґрунтям для Основного Закону держави — нашої Конституції. На основі об’єктивного балансу ввезення і вивезення продукції України, наявних ресурсів і можливостей досягти ефективності нових форм господарювання, і цим позбутися комплексу вічного боржника, передусім перед Росією і перед міжнародним співтовариством.

Переорієнтувати економіку на розвиток науково-містких технологій, передбачивши концепцію доцільної економічної політики в державі, використовуючи досвід передових країн і, враховуючи перш за все національні інтереси.

Пропонувати пільгові податки на впровадження національної символіки в рекламі, на товари народного споживання та інше.

Посилити роль державних управлінських структур у розбудові України. Систематично висвітлювати їх роботу у засобах масової інформації.

4. Для запобігання загострення міжконфесійних протиріч гуманітарним міністерствам, передусім Міністерству у справах національностей, міграцій та культів доцільно невідкладно розробити концепцію духовного примирення, яка повинна передбачати на першому етапі впровадження першочергових заходів для об’єднання усіх православних церков навколо Києва (терміном на 3–5 років), і розробити стратегію духовного розвою на перспективу, тобто на період 15–20 років. Для досягнення успіху програма повинна передбачати нещадне викорінення перешкод у практичній реалізації основних положень стратегії, які виникли нині і створювались штучно, впродовж багатьох століть неволі нашими загарбниками і поневолювачами.

Для формування і створення молодої людини-українця майбутнього запропонувати принципово нові засади в організації навчально-виховного процесу, підпорядкувавши йому всі освітні ланки: дитячий садок — школу — коледж (технікум) — вищу школу — суспільне виробництво.

5. Повсюдно треба сприяти поширенню української мови, пісні та інших видів творчої діяльності, залучивши до цього, як важіль, моральну і матеріальну зацікавленість (доплату за викладання предметів українською мовою в навчальних закладах, видавництво книг українською мовою, виготовлення проектно-кошторисної документації і тому подібне).

6. Впровадити єдину систему і умови реєстрації різних політичних течій, об’єднань і груп, які передбачали б обов’язкову відповідальність за нехтування інтересами держави. У цій справі державність України повинна служити святою межею проти проникнення злочинності, повинен бути осуд курсу на розкол державності.

7. У місцях масового скупчення громадян (культурні, видовищні заклади і т.п.) організувати належне наочне забезпечення миролюбної, незалежної національної політики, яку проводить держава.

(Для підготовки порад щодо участі у
відпустах використано роз’яснення і рекомендації о. А. Мельника).

Що є відпуст і відпустове місце?

Провидіння Боже в своїм безконечнім милосердю наповнило землю водами, що все, що тілесного, оживляють, наділило деякі місця на землі джерелами ласки, де душа дістає своє покріплення та ублагороднюється.

Ці місця — це вподобання Сотворителя, він їх вибрав, щоби найкоротшим шляхом зійти до чоловіка та вислухати Його потреби.

Ці місця — це джерела «вічної води», де душа чистить свої бруди та замирюється з Богом на віки.

Туди спішать — відколи бухнули перші струї ласки — маса прочан, щоби скріпити сили душі, підірвані турботами життя, щоби станути там, де небо стрічається зі землею.

Ці походи вірних до місць ласки звуться паломництвами, богоміллям або прощами, а «місця ласки» — відпустовими.

Такі походи були знані від давніх-давен і то в усіх народів.

У жидівському народі був звичай, що на празник Паски (Великдень), на Зелені свята й в свято Кучок кожний мужчина був зобов’язаний відбути паломництво до єрусалимського храму та взяти участь в усіх богослужіннях.

Цьому звичаєві піддався Ісус в 12 р. життя (Лука ІІ, 41).

Християнські громади, що поставали на руїнах поганства, спішили тисячами до Святої Землі, щоби оглянути всю її красу, відвідати місця побуту Ісуса, як Віфлеєм, Єрусалим, Назарет тощо.

З часом ці паломництва прибирали такий характер, що поганський римський цісар Гадріян коло 100 р. приказав на цьому місці, де сьогодні возноситься церква Божого Гробу, яку головно відвідували перші християни, оснувати поганську святиню.

У 325 р. мати цісаря Константина Великого Олена віднайшла хрест Ісуса у стіп Гомофти. З бігом часу ця подія викликала такі численні богомілля, що німецький цісар Карл оснував гостиницю при Божім Гробі для німецьких путників. По завоюванню Святої Землі невірними арабами, турками-сельджуками паломництва призупинились. Щоби видерти Святу Землю з рук невірних, відбулось 7 хрестоносних походів, які положили багато жертв для цієї святої справи.

Крім цього предметом паломництв був Рим, де спочили кості св. Верховних Апостолів, св. Петра й Павла.

На нашій землі находилось і находиться досі цілий ряд відпустових місцевостей, що все були й є предметом релігійного культу, прибіжищем побожних земляків.

Ці релігійні середовища — це неначе стежі воїнів Ісуса на полі битви, яку зводить віра з невірством, правда з неправдою. Вони неначе чати, розставлені на всіх сторонах світу, у всіх закутинах, щоби боронити Божого порядку на нашій землі.

У нас трапляється, що прочани не мають ясного або й жадного розуміння, що це є відпуст, відпустове місце.

Одні приймають його в значенню празника, торжественно обходженого в цих місцевостях, де містяться Чудотворні Ікони та й там ідуть як на відпуст.

Другі приймають його в правдивому значенню, а саме відпуст — це відпущення дочасних кар Богом за гріхи вже щодо провини відпущені в Тайні Покаяння.

По св. Сповіді грішникові щиро кающомусь Бог прощає і смертельний гріх і кару вічну.

Можна отримати відпущення смертельного гріха й кари без святої Сповіді, але жаль мусить бути совершенний з обов’язком відбуття пізніше святої Сповіді, коли остання при житті, хіба би смерть сейчас наступила.

Що до простительного гріха, то можна отримати прощення вини й кари і то без св. Сповіді при совершенному жалю й любові Бога навіть тоді, коли би можна було висповідатись і запричащатися, а грішник цього не зробив.

У Провидінню Божім є такий порядок, що грішникові, відбуваючому покуту, відпускається вічні кари, та не все й не всі дочасні кари. І ці кари мусить грішник відпокутувати тут на землі відправляючи покуту, накладену священиком, сповняючи діла милосердя, або й інші добрі діла, приймаючи різні допусти Божі набуваючи відпусти. Ось тобі приклад, богомольче!

Цареві Давидові дарував два смертельні гріхи задля совершенного жалю за гріхи, але покарав його тим, що забрав йому сина Авесалома, який зворохобився проти батька та в боротьбі загинув. Ісус Христос передав владу відпускати гріхи й кари св. Церкві.

Католицька Церква зібрала віками свого існування величезний скарб вічних заслуг.

На цей скарб зложилися безкінечні вартості заслуги Христа Спасителя, заслуги Пречистої Діви Марії і всіх святих.

Як діляться відпусти?

1. Повні — відпускається всі кари дочасні за гріхи як в цьому, так і іншому світі.

2. Часткові — відпускається частину дочасних кар за гріхи.

У перших часах християнства за гріхи відбували християни публічну не раз навіть кільканадцятилітню покуту, як приміром за чужолозтво, вбивство, і т. п. Публічною, не раз довголітньою покутою дали відплату Божій справедливості за свій гріх, а надвишка заслуг осталася в лоні св. Церкви.

Коли св. Церква уділяє комусь 50, 100, 300 днів, 1 рік, 7 літ відпусту за відмовлення певної молитви, то це означає, що грішник, відмовляючий цю молитву, відпокутує стільки дочасних кар за гріхи, скільки спокутував би, коли б в перших часах християнства відправляв через 50, 100, 300 днів, 1 рік, 7 літ давну приписану строгу покуту.

Наш улюблений Архіпастир Митрополит має право від Святійшого Отця надати 100 днів відпусту, але лише частинно за відмовлення назначеної ним молитви.

Кожному єпископові прислугує право надати 50 днів відпусту за відмовлення певної молитви.

І такі відпусти не раз стрічаємо в наших молитвениках, в релігійних книжечках або на образцях.

1. Особисті — це ті, що стосуються певної особи або релігійного товариства, як Брацтва Найсв. Тайни, Апостольства Молитви, Марійської Дружини і т. п.

Цей відпуст отримує вмираючий в годині смерті або члени повищих релігійних братств. Його не можна жертвувати за душі в чистилищі або за когось іншого, бо, приміром, вмираючий сам потребує помочі.

2. Дійсні (реальні) — прив’язані до певної речі, яка є в стані перенесення, приміром, вервиця, скапуліри, медалик, образки і т. п.

3. Місцеві — прив’язані до святого місця, приміром, церкви, вівтарі, хрести, ікони.

У Римі є святі сходи (scala santa) з 28 ступенів, які перенесла з Єрусалиму до Риму цариця Олена в 326 p.

9 літ відпусту доступає кожний, хто розважує Страсті Ісуса Христа на колінах за кожний ступінь.

Що це є ювілейний відпуст?

Відбувається від 1475 р. через кожні 25 років, так званий «святий рік», а триває цей рік спершу в Римі, а пізніше розтягається на наступний рік у всьому світі.

Цей відпуст надає христовий Намісник в довільнім часі після власного розсуду, приміром, зі вступанням на престол, зі створенням вселенського собору в часі переслідування св. Церкви, або з якимсь надзвичайним торжеством св. Церкви, наприклад, ювілей в честь святого, як св. священомуч. Йосафата.

Цього року обходить Церква відпуст 25-ліття («святий рік»).

При осягненню повного відпусту в «святому році» потреба св. Сповіді, св. Причастя, зустріч у «вічному місті» (Римі) чотирьох церков: церква св. Петра, св. Павла, Лятерану, Санта Марія Мадджоре.

Надзвичайний ювілей обіймає весь католицький світ і вимагає попри підвищені умови ще посту й милостині.

Хто раз доступив відпусту в святому місті (Римі), може вдруге його отримати в цьому році, коли Церква розтягне його на наступний рік.

Порядковий рік можна отримати у вічному місці стільки разів, скільки сповниться приписані умови, коли знову розтягається зі наступним роком на цілу св. Церкву лише один раз доступає. Часом надає його св. Церква раз за себе, другим разом за померлих.

Надпорядковий ювілей не уставляє жодного правила.

З Папської постанови (булли) довідуємось, чи можна раз чи більше його доступити.

У поточному році багато вірних, що не можуть відбути прощі до Риму, як, наприклад, недужі, монахи, в’язні і т. п. можуть дома отримати порядковий ювілей, та хто раз в Римі його отримав або в цьому році дома, в наступному році, в якому цей відпуст проголоситься та розтягнеться на цей рік, цей сам може вдруге отримати, розуміється, коли виповнить всі умови, що вимагаються.

Як поводитися богомольцеві у святому місці?

Як вище сказано — є у нас всякого роду люди, що задивляються на справу відпусту.

Перші з них вважають, що вистачить «піти на відпуст», ц. є. до відпустного місця і вже там осягнуть відпуст по відмовленню певної молитви.

Та в цьому власне хиба, бо відпусту, прив’язаного до цього місця вони цим способом ніколи не осягнуть.

Другі знову добре розуміють, саме хто прийде до відпусту до храму (т. є. якому надано відпуст) та виконає в означеному часі всі приписані умови, т. є. висповідається, запричащається та помолиться в наміренню святійшого отця, римського Папи, досягає повного відпусту.

Потрібно знати богомольцям, що вибір молитви в наміренню св. Отця, ц. є. в наміренню св. Церкви, надано кожному до волі.

Вистачить відмовити 5 Отче наш, 5 Богородице Діво або інші молитви, що тривають так довго як обидві повищі, а можна їх відправити перед або по св. Причастю за згоду в католицькій Церкві, за вигублення єресей (ложних наук) та за перемогу св. Церкви.

Умови для доступлення звичайного відпусту

1. Мусить бути підданий цього, хто уділяє відпусту, ц. є. мусить бути католиком, підчинений своєму Архіпастиреві.

3. Мусить мати намірення (інтенцію) отримати відпуст.

4. Мусить сповнити всі приписані св. Церквою умови, ц. є.

в) відвідати назначений храм з означеному речинцеві,

г) відмовити назначені молитви, ц. є 5 Отче наш і 5 Богородице Діво в наміренню св. Церкви.

Такий відпуст можна стільки разів отримати, скільки разів сповняться вищенаведені умови, причому потрібно з церкви вийти й знову ввійти та виповнити бажані вимоги.

Коли він є прив’язаний до певних днів, час відвідання церкви або каплиці починається від полудня попереднього дня і сягає аж до півночі другого дня (ц. є. назначеного дня).

Коли відпуст є прив’язаний до певного свята, час відвідання церкви або каплиці починається від полудня попереднього дня, а кінчиться зі заходом сонця другого дня.

Коли свято, до якого є прив’язаний відпуст, на інший день переноситься, відпуст не переноситься, остає при властивім дні, коли лише чинності свята й Служба Божа переносяться, коли одначе ціле торжество свята переноситься, також відпуст переноситься.

Можна навіть без відвідин відпустового місця осягнути відпуст під такими умовами:

3) Мусить відмовити певні молитви по св. Причастю в наміренню св. Церкви.

У книжечці з відпустами стрічаємо такі умови, що за відмовлення певної молитви доступається 100 або 200 днів відпусту, а якщо її будеться відмовляти через цілий місяць кожного дня, осягнеться в доїльному дні по сповненню умов: св. Сповіді, св. Причастя й молитви в наміренню св. Церкви повний відпуст.

Умови для доступлення ювілейного відпусту

4) Відмовлення 5 Отче наш і 5 Богородице Діво або відповідні молитви.

На піст складаються 3 дні, а саме середа, п’ятниця й субота.

Милостиня може відбуватися не лише грошима, але також якоюсь цінною річчю, яку дається бідному.

На час ювілею прислуговують сповідникам великі привілеї:

2) Розгрішати від всіх гріхів і цензур чи то єпископові чи навіть самому святішому Отцеві спеціально задержаних.

4) Змінювати обітниці з винятком до смертної чистоти та вступання до монашого чину.

5) Змінювати з важної причини приписані вчинки з винятком св. Сповіді, св. Причастя й молитви в намірення св. Церкви.

Як можна з цих привілеїв користати?

2. Лише раз для цього самого (грішника) пенітента.

3. Мусить числитись зі щирою волею (грішника) пенітента.

Повного відпусту можна доступити в годині смерті по прийняттю св. Тайн, а по згадуванні Імені Ісуса отримуємо Папське благословення або коли маємо при собі якийсь предмет з прив’язаними до нього Папськими відпустами, приміром: хрестик, вервиця і т. п.

Доступають його члени всіх релігійних братств і ці, що кожного дня збуджували акти з Божих чеснот або відмовляти інші приписані молитви.

Відпусти можна жертвувати за душі в чистилищі через відправлення Служби Божої при привілейованому престолі.

Такі престоли мають катедри (храми, де єпископ править і навчає), монастирі, храми з чудотворними Іконами.

Можна жертвувати лише за одну душу Службу Божу при цьому престолі, а доступається повного відпусту.

Хто хоче без Служби Божої жертвувати відпуст за душу померлого, мусить бути сам в стані освячуючої ласки.

У цьому розділі автор сконцентрував найбільш необхідні знання для того, щоб підготовитись кожному, хто забажає взяти участь у відпусті та в інших духовних заходах.

Традиції і правила поведінки віруючих вироблялись і вдосконалювались віками і нам немає необхідності продумувати щось нове, оригінальне, а скористатись вже готовими духовними надбаннями.

Вид на стару парафіяльну церкву. Художник А. Боярин

РОЗДІЛ 3. МОЛИТВИ

У молитві — надія,
У молитві — розрада,
У молитві — спасіння...

Молитва

до Пресвятої Богородиці в чудотворній Іконі Зарваницькій

До місця уподоби Божого і Твого прийшов (ла) відвідати Тебе, Мати милосердя. Дай мені, о Пречиста Діво, Царице неба і землі і Мати нашого краю, щоби оздоровлений (на) побачив (ла) велич Твоєї благодати. Твоє заступництво одержують змучені, до Тебе прибігають хворі і дістають полегші. Всі, що Тебе в молитвах славлять і Твого покрова шукають, дізнали ласк Твоїх. За їх прикладом і я, недостойний (на) і грішний (на), прибігаю до Тебе, Преблагословенна, в надії Твого милосердя і не виказаної Твоєї благодати. Поможи мені і заступи мене, негідного (ну), перед престолом серця Твого Сина, відверни справедливий гнів за мої прогріхи, переміни в милосердя і в відпущення. Не дай мені погибати в гріхах моїх, але з джерела ласки Свого Непорочного Серця подай мені просячому (ій) поміч тепер, а особливо в годину смерті. Амінь.

Молитва

до Пресвятої Богородиці в чудотворній Іконі Зарваницькій
(Складена Митрополитом Атаназієм Шептицьким)

Місце Божого й Твойого вдоволення я прийшов посітити, Мати милосердія, щоби м узрів велич благодати. Тобі дано Богом, непостижиму Твою славу й невисказане милосердя, в котрому я недостойний желаю Тебе почитати.

Ти достойніша всякої чести, Ти наповнена Божими ласками, Ти Царице неба й землі. Недужі через Твоє посередництво отримують здоровлє, пригноблені горем удаються до Тебе, дізнають полегші; всі, що Тебе в молитвах почитають і Твойого Покрова шукають, осягають у Тебе ласки. За приміром тих і я, недостойний та скаяний, удаюся до тебе, Пречиста, в надії Твойого милосердя й невисказаної Твоєї благодати. Подай мені, як і іншим грішникам, на цьому місці Твойого вдоволення поміч і заступи мене, недостойного, перед Твоїм єдинородним Сином, Господом моїм Ісусом Христом, справедливий гнів за мої прогрішення переміни на милосердя й відпущення. Не дай мені погибати в гріхах, но Ти, яко джерело ласки, подай богацтво цьої ж ласки мені прохаючому; дай окаянному, котрий Тя молить, в імені Сина Твойого Єдинородного, щоби м удостївшися Твоєї любові, міг з Тобою Його славити в вічні віки, амінь.

Молитва

до Розп'ятого Спаса Ісуса Христа в чудотворній
Іконі в Зарваниці

(Уложена Митрополитом Атаназієм Шептицьким в р. 1742)

Ти зійшов з неба на землю, із Вітцівських ніздр в утробу Пречистої Діви; прийняв чоловічество й поніс всі труди й терпіння на те, щоб мене прийняти знова до неба, з котрого разом з праотцями через неповздержність я був вигнаний. Ти свойого життя не пожалував, щоби мене через гріх помершого оживотворити. Ти зістав до хреста прикований й дозволив на йому бути в гору піднесений, щоб я побачив, як ти є добрим, милосердним й милостивим. Ти приклонив Твою Божественну голову, щоби мене уцілувати; розпростер свої всемогучі руки, щоби мене до Твойого Серця, розжареного любов’ю притягнути.

І що ж я на це? О темното, о злобо моя! Я не доглянув лише Твоєї любови до мене, не прийшов, не прив’язався до Тебе. Я полюбив радше дочасну красу цього світа, як Тебе, невисказане, безконечне добро. Отже сьогодні, коли споглядаю на Тебе, пізнаю й себе. Тебе як благого, милосердного й себе окаянного. А це увидівши, обминає мене страх, припадаю до Божественних Твоїх стіп і з каючимся Давидом кличу: «Помилуй мя Боже по великій милості Твоєй і по множеству щедрот Твоїх, очисти беззаконія моя».

О всемилостивий Ісyce! Ти зволив приходячим ту і посіщаючим Тебе в цій святій Іконі, темним прозріти: просвіти й мене світлом Твоєї ласки, щоби м міг пізнати всі мої гріхи.

Ти сотворив єси німим уста: дай і мені, онімівшому соромом і злобою, щоби м совершенно сокрушенним серцем виповів всі мої гріхи. Ти очистив прокажених на тілі: очисти ж і мою душу, споганену болотом гріха.

О Іcyce, бездно любови! Вислухай благання Свойого слуги, котрого ні сріблом ні золотом, лише Своєю неоціненною найсвятійшою Кровію викупив єси. Вислухай мене, кличу зі зітханням, і не відверни від мене Свойого лиця, щоби знова ворог моєї душі з наругою не сказав мені:

Дай мені тут на землі Тебе в серці, в умі і в устах всегда мати; а потім жити з Тобою в Небесному царстві в безконечні віки віків, амінь.

Mолитва

посвяти Української Церкви і Народу під покров
пресвятої Богородиці

21 травня 1995 p. в с. Зарваниці Блаженнійшим Патріархом УГКЦ Кардиналом Мирославом-Іваном Любачівським

Пресвята Богородице, Діво Маріє, коли Твій Син умирав на хресті, поручив Тобі всіх нас людей, що серед страждань і гріхів живемо на цій долині сліз. Тому ми прибігаємо до Тебе і просимо Тебе: благослови нашу батьківщину, благослови весь український народ. Благослови всі наші родини, дай їм дочасний добробут та здоров’я, а ще більше — Божу благодать і чесноти християнського життя.

Поблагослови кожного з нас зокрема, благослови на подвиги, на труднощі, на боротьбу християнського життя. Випроси нам великих святих, героїв християнської любові, дай нам багато святих батьків, які вели б грядущі покоління дорогами християнської мудрості і справедливості. Дай нам таких синів і дочок, які працюватимуть для єдності Церков.

Ми вступаємо у великий ювілей 400-ліття Берестейської і 350-ліття Ужгородської Уній, коли наші батьки відновили свою єдність зі всією Вселенською Церквою і Римським Архієреєм. Ми цієї єдності усильне бажаємо і благаємо Тебе, Пресвята Богородице Діво, допоможи нам дійти до цієї повної єдності. Ми знаємо, що шлях цей важкий, але Ти можеш повести діло з’єднання Церков такими дорогами, що різні українські віросповідання не тільки що наближаються до себе, але що устануть між ними всякі роздори, спори й ненависті, а запанує братня любов, що за Божою ласкою одного дня доведе до повного з’єднання.

Дай нам святих матерів і батьків, які виховували б дітей у Божому страху, любові свого народу і любові ближнього. Дай нам матерів і батьків, повних геройської любові, які ту любов передали б дітям і внукам і не боялися б тягарів своєї відповідальності.

Стережи нас перед усіма небезпеками і гріхами, дай нам мужніх провідників на церковній і народній ниві, а над усе дай нам бути правдивими Твоїми дітьми, Тебе як матір любити і бути вірним до смерти Христовій вірі та Його святій Церкві.

З цією молитвою на устах ми, владики УГКЦ, посвячуємо під твій покрів, Пресвята Богородице, всю Українську Церкву і весь Український Народ. Під могутній твій покрів віддаємо, Тобі всі наші єпархії, парафії, громади, міста і села і всі наші родини. Так як наші предки, починаючи від часів Володимира, Ярослава, Бориса і Гліба, прибігаємо до Тебе і молимо. Згадай наймилостивіша Діво Маріє, що від віків нечувано, щоб Ти покинула того, хто прибігає під твій покрів і благає Твого заступництва, і просить твоєї помочі. То ж ми всі з нашим народом, оживлені таким довір’ям, Діво над дівами і Мати, до Тебе прибігаємо і з тремтінням стаємо перед Тобою, ми, грішні.

Не погорди нашими словами, але послухай їх ласкаво і вислухай. Ти бо молишся за всіх, що з вірою прибігають під Твій покрів, тому що в нас, грішних, немає іншого заступництва в наших безустанних бідах і турботах.

Нас пригнітає важкий тягар гріхів, то ж ми до Тебе, Матір Всевишнього Бога, прибігаємо і просимо: оборони нас, твоїх слуг, від усяких нещасть. У нас немає іншої надії чи іншої помочі, крім Тебе, Пречиста Діво! Ти нам допоможи, ми на Тебе надіємось і Тобою хвалимось, бо ми Твої слуги і Твій народ, то ж не відкидай нас, але ласкаво вислухай і допоможи.

Молитва

Господи! Оружіє на диявола
Хрест твой дал єси нам.

Волею Всевишнього розп’ятий на хресті: давший нам чудотворний образ своїх терпінь, як доказ любови до нашого народу. Дозволь нам сьогодні піти за Тобою на Голгофу, де стояло Хресне дерево, зрошене Пречистою Твоєю Кров’ю, з котрого зійшло спасіння світу. Господи, розп’ятий Боже, Царю царів! Вкритий струпами кривавих ран, прийми нас враз з Магдалиною у стіп Твого Чудотворного розп’яття, щоби я плакав (ла) слізьми покути, щоб я в годині смерті моєї почув (ла) Твої слова: «Ще нині будеш зі мною в раю». О Христе чесний, розп’ятий Боже між небом і землею, з терновим вінком на голові, з пошматованим тілом, зросивши землю нашу святою кров’ю Твоїх мучеників! Простягни свою благословляючу руку на мене грішного (ну) молитвою любові. «Отче, відпусти їм». Даруй мені жаль за гріхи, спасай від невірства і спокус світа, запали в мені вогонь любові Свого Пресвятого Серця, щоби кликав: «Боже, згрішив (ла) я на небо і перед Тобою». О Ісусе, розп’ятий! Веди мене з хрестом в руці по тернистій дорозі земного життя, щоби він кріпив мій нарід в вірі, в спокою цілого світу благослови його любов’ю Свого Пресвятого Серця, щоб він в надії на життя вічне ніс в своєму зболілому серці Твої солодкі Рани. Дай йому сили витримати в боротьбі зі злом, перенести випробовування Божою карою. Дай йому згоду, любов і ласку навернути загублені овечки Твого стада: «Щоб був він один пастир, одна віра, одна Соборна Апостольська церква, торжествуюча як на небі, так і на землі на віки вічні. Амінь.

Молитва

О Господи, зроби мене знаряддям Твого миру.
Де ненависть — нехай я принесу любов,
Де злоба — нехай я принесу пробачення,
Де непорядок — нехай я принесу гармонію,
Де помилка — нехай я принесу правду,
Де сумнів — нехай я принесу віру,
Де відчай — нехай я принесу надію,
Де темнота — нехай я принесу Твоє світло,
Де сум — нехай я принесу радість.
О Творець, нехай я шукаю не так підтримки,
Як можливості підтримувати.
Не так бути зрозумілим, як розуміти самому,
Не так бути любимим, як любити.

Десять звернень до Господа нашого Ісуса Христа
і Матері Божої Пречистої Діви Марії на всякий
життєвий випадок

1. Господи, дай мені здоров’я, розуму, сили, доброї пам’яті, волі, терпіння і мудрості, щоб гідно пройти по вибраному Тобою шляху. Достойно нести Слова і Діла Твої в те середовище, куди посилаєш мене грішного.

2. Матере Божа Пречиста Діво Маріє, підтримуй мене на моєму життєвому шляху, захисти від спокус, допоможи витримати всі іспити-екзамени, що мають випасти на долю мою.

Допоможи підготуватись до всіх несподіванок та особливо до останньої години свого життя, щоб постати перед очима сина Твого усвідомленням гріхів своїх, глибокого розкаяння та щирого бажання виправитись на краще.

3. Ісусе Христе, прошу Тебе, вислухай моє звернення, яке продиктоване не цікавістю, а душевною потребою єднання з Тобою.

Завтра мене чекає важкий день з великими випробуваннями. Знаючи тягар Твого Хреста, терпіння і любов до тих, що не знають, що чинять, дай сили і мені гідно витримати всі труднощі і випробування цього дня.

4. Господи Боже, не позбавляй мене своєї ласки за прогрішення, скоєні мною через слабкість характеру, укріпи дух в праведності проступків, зміцни сили в помочі ближньому, дай мудрості і розуму в удосконаленні цього світу і життя в ньому.

5. Спасителю наш, даруй нам благополуччя, благослови на добрі дії і щасливе життя, захисти від думок негідних і проступків нелюдяних.

6. Дай мені терпіння перенести всяку духовну і тілесну недугу. Не дай забути, що все у Твоїх руках. Господи, тож хай Слова подяки за дароване здоров’я завжди промовляють уста наші.

Хай невгасне турбота батьківська до дітей, хай вічним буде устремління дітей відповісти взаємністю батькам своїм.

7. Господи Боже, прошу Тебе, збережи Мир, Спокій і Злагоду в душах наших, оселях і в сім’ях. Захисти від пролиття крові між народами. Хай завжди відійдуть в минуле засоби насилля, зброя і думки про її використання.

8. Захисти від землетрусів, повеней, морів та інших нещасть. Надоум вести такий спосіб життя, щоб ми і наші нащадки не були карані такими страшними способами.

9. Наповни нас силою невичерпною, невгасимим трудолюб’ям, винахідливістю, щоб якнайшвидше наповнити нашу державу достатком, заспокоїти страждущих, вселити надію розчарованим.

10. Господи Боже, допоможи мені розпізнати добро і зло, правду і фальш, підступність і щирість та чинити щиро по-правді і для добра ближнього свого, не дай злобі запанувати над тверезим розсудком, емоціями і свідомістю. Хай властива тобі терпимість, любов допоможуть мені бути завжди гуманним, справедливим і як Ти — терпеливим.

Витяг з книги професора Франца Шпіраго

Наскільки я знаю з досвіду, свята Служба Божа, святе Причастя та пожертвування дорогоцінної крові Ісуса Христа є найнадійнішим засобом у допомозі бідним душам.

Важко передати словами, яку велику втіху мають бідні душі від наших маленьких пожертвувань і наших перемог над собою.

Одне слово, промовлене від серця, має більшу силу та дію для звільнення бідних душ, ніж відмовляння великої кількості псалмів та молитов без натхнення.

Хто спокутує у цьому житті свої гріхи, той оплачує кількома монетами тисячу дукатів, але хто відкладає спокуту на інше життя, той платить тисячу дукатів за кілька монет.

Померлим сльозами не допоможеш, їм потрібно допомагати молитвами та милостинею.

Якщо б ми знали, яку владу мають ці добрі бідні душі над серцем Господа і якщо б ми знали, яке помилування можна отримати завдяки їх клопотанню, то ми їх так не забували б. За них потрібно багато молитися, щоб вони багато молилися за нас.

Зарваниця у творах Андрія Боярина

Читачеві відомо, що пензель не одного художника торкався полотна, малюючи Зарваницькі святині. Та є люди, які, володіючи цим даром Божим, не претендуючи на визнання, віддають свій талант цьому виду мистецтва не шкодуючи ні часу, ні енергії, ні здоров’я. До цих людей належить відомий в Україні художник Андрій Миколайович Боярин. Його творчість здобула немало відгуків, як у місцевій, так i всеукраїнській пресі.

Можливо, ця людина, не будучи членом Національної Спілки художників i не мала б стільки прихильників свого таланту, якби не вирізнялася серед інших художників своєю стражденною долею.

Одна із статей Мар’яна Чайківського у відомій газеті «Експрес» від 7 грудня 1999 року під iнтригуючою назвою «Художник, який малює лежачи» розповідає про рівень i якість творчого доробку.

Його витончену графіку, в якій старовинні українські храми наче зринають в небо, можна побачити в багатьох приватних збірках, у тому числі закордонних. Дивлячись на ці роботи, намальовані з натури, не віриться, що створила їх людина, прикута до інвалідного візка.

Захворів Андрій Боярин у студентські роки, відразу після служби в армії. У 20-рiчного тоді львівського студента почали костеніти хребет i суглоби. Можливо, далися взнаки армійські перевантаження: виснажливі «днювання», нічні підйоми та переохолодження. Та оскільки у вузі життя не менш напружене, хвороба ускладнилася. Андрієві, як i решті студентів, доводилося працювати на збиранні врожаю у «підшефних колгоспах», стрибати з вантажівки під час польових занять на військовій кафедрі. Тож на роботу до Тернополя хлопець потрапив із задавненою хворобою. Коли цілком закостеніли і стали нерухомими кулькові суглоби, лікарська комісія визнала хлопця інвалідом першої групи.

Так опинилася важкохвора молода людина наодинці зі своїми клопотами.

З такою бідою Андрієві судилося провести у гуртожитку кілька довгих років. Після нескінченних поневірянь пощастило: виділили скромне житло.

Несподівана моральна підтримка нагодилася саме тоді, коли уже зовсім упав духом. Про його самотність дозналися у тернопільському «Карiтасi». Відтак частою гостею в Андрієвій домівці стала черниця, котра годинами розмовляла з хворим i молилася за нього. А невдовзі він уперше за довгі роки вибрався з кам’яної клітки. Його привезли до чудотворної Зарваниці. Саме там народилася перша графічна робота — сільський храм. Тут же, у благодатній Зарваниці, Андріїв хист до малювання зауважили фахівці. Підбадьорений успіхом, він відважився на, здавалося б, авантюрний вчинок. Заледве діставши від Червоного Хреста спеціальний інвалідний візок, про який мріяв роками, вирушив у мандри — до сонячного Криму. «Південь подарував мені сонце, хліб, i я їв цей хліб, змочений власною сльозою, з солоним присмаком моря», — згадує у подорожньому нарисі Андрій Боярин. Продаючи тим, хто цікавився, власні роботи за копійчану ціну, незвичайний турист сяк-так заробляв собі на прожиття. Коли треба було подолати більшу відстань, «наймав» місцевих пiдлiткiв, яким за те, що пхали візок, платив морозивом.

У наскельному Успенському монастирі, що поряд із Бахчисараєм, мандрівника прийняли як свого. Прикутому до інвалідного візка ченці навіть довірили роботу виконроба на будівництві монастирських споруд.

У вільний же час Андрій малював церкви, гори. На жаль, багато малюнків цей самобутній художник зберіг тільки у ксерокопіях. Оригінали змушений був продавати, аби вижити.

Автор цієї книги помістити лише кілька творів, присвячених Зарваницькiй тематиці.

Сподіваємося, що у скорому часі з Божою допомогою цей талант отримає визнання, проведе кілька виставок своїх творів i стане членом Національної Спілки художників України.

Церква Покрови Пресвятої Богородиці. Художник А. Боярин

Пісня — душа народу,
вияв його ставлення
до подій, явищ, духовності.

РОЗДІЛ 4. ПІСНІ ТА ПОЕЗІЇ ПРО ЗАРВАНИЦЬКІ СВЯТИНІ

Автор у цьому розділі зібрав у доступних йому засобах масової інформації, а також книгах духовного спрямування вірші і пісні, присвячені чудотворній Зарваницькій Іконі, Розп’яттю Ісуса Христа, чудотворному джерелу тощо.

Пісня до Пречистої Діви Марії
в чудотворній Зарваницькій Іконі

Та у гаю серед борів,
В селі Зарваниця,
Є чудесна Мати Божа
Й цілюща криниця.
...................................
І Пречиста Діва Мати
В чудесній Іконі,
За прибігших всіх до Ньої
Стає в обороні.

Оборони ж нас Пречиста,
Від гріха тяжкого,
І ублагай за нас грішних
Христа, Сина Твого.

Встався за нас перед Спасом
Й упроси прощення
Гріхів наших і виблагай
Вічного спасіння.
Заступись за нас Царице,
Там в небесних дворах,
Й уділяй нам повсякчасно
Прещедрих ласк Своїх.

Ми в надії удаємось
До Твоєї опіки,
Не лишай нас, Божа Мати,
Не лишай навіки!

Ми в покорі упадаєм
Перед Твоїм престолом,
Помилуй і окрий нас
Своїм Омофором.

Відверни від нас всі лиха —
Пречистая Мати,
І вислухай нас в молитвах,
Як нам Тя благати.

І позволь нам тут безгрішно,
Сей вік наш дожити,
А колись з Тобою в небі
Навіки зажити!

Пісня до Ісуса Христа
в Чудотворній Зарваницькій Іконі

О пресолодкий Іcyce!
Що в чудотворній Іконі
Прославився в Зарваниці,
Ми днесь Тебе з серця молим:

Змилосердись над нами,
Даруй прогрішення,
Ми маємось за гріхи всі,
Й благаєм спасіння.

Ми з вірою упадаєм
Перед образом Твоїм чудесним —
І молим Тя, уділи нам
Своїх ласк небесних.

Вхорони нас від нещасть всіх,
Поратуй в потребі,
І зготуй нам ясну вічність
Із Тобою в небі.

Вислухай ті мольби наші,
Щиро Тя благаєм,
І на Твою милість Спасе
Ми дуже вповаєм.

Ми віримо в Твою ласку,
Спаси Ти наш Боже!
Хто ж, як не Ти, у потребах
Нас грішних споможе?
.......................................................
І тепер помилуй Ти нас
Грішних чоловіки,
І позволь нам прославляти
Тя в небі — навіки!
................................................

Цю пісню переписав Володимир Гнатюк з рукопису, знайденого в Угорській Русі.

Спішім у Зарваницю

Від Києва-міста, від злої орди
Чернець зранений добрався сюди.

Приспів: Чудотворна Діво Маріє.
Витай, витай, наша надіє!

Він клячив молився, допоки не вснув
Від Матері Божої промінь сяйнув.

Відкрив монах очі. Ікону уздрів
До Чуда Святого зранений добрів.

А біля ікони — води джерело.
Змочив монах рани— немов не було.

На знак, що від бога тут сон ся зарвав.
Монах Зарваницею місце назвав.

Минали століття, минали роки.
В селі залишилися Божі знаки.

Чуда відбувалися, а ворог тремтів.
Він знищити воду джерельну хотів.

Зривали каплиці, горожі плели.
Та крізь заборони до Матінки йшли.

Ішли через поле, містами, вночі.
З собою крізь пітьму діток несучи.

Упали окови, та море біди —
Спішім до Ікони, Святої води.

Святій Богоматері

Рідна Мати свята, Діво чиста, ясна.
Що на муки віддала нам сина.
Над ясним тим чолом вже терновим вінком
Нависала олжі чорна сила.

Приспів: О, мій Сину єдиний!
Своє серце невинне
Ворогам на поталу віддав.
А віночок терновий
І важкий хрест дубовий
В ім’я правди на себе прийняв.

На Голгофу страшну свою тугу й журбу
Ти в криваву сльозу виливала.
Біль і розпач душі перед Богом святим;
Ти у щиру молитву вкладала.

І Бачила на хресті помсти муки страшні
Первородного Свойого Сина.
Помогти не змогла... Гріхів, помсти і зла
Щирі сльози й понині не змили.

Припадемо к Тобі у молитві святій.
Будем слізно Марію просити.
Щиру клятву складем пред святим вівтарем.
Повік зла на Землі не чинити.

На Успіння в Зарваниці

На Успіння в Зарваниці,
В п’ятдесят сьомому році,
Сталась славна тут подія:
Вдруге з’явилась Марія.

Коропецька жінка бідна
Була з’яви цеї гідна.
Туга, жаль серця стиснули,
Як каплицю тут замкнули.

Вона собі обіцяла,
Як у воді потопала:
Що Марії не забуде,
До Зарваниці прибуде.

Квилила все: Божа Мати,
Не дай мені потопати, загибати,
Як спасеш мене щасливо,
Розкажу всім про це диво.

Навколішках як ходила,
До Марії тут молила,
Хоч каплиця вже замкнена:
«Мати Божа, будь славлена».

Втім ясність сяє в криниці,
Недалеко від каплиці.
Мати Божа тут з’явилась
І в криничці прославилась.

Бог це місце прославляє,
Ясність й з’ява рік триває.
Оживляє в людях віру
В Христа і Діву Марію.

З’яву многі оглядають,
Поклін Неньці, Христу дають,
Що це місце так вславили,
Дивне диво всім явили.

Хто нам храми попалив?

Ніченька темная,
Тиха, таємная,
Горда на чар забуття!
Ти — моя чорная
Смута пусторная,
Я — твоє вірне дитя.

Бурею сточені,
Вихром столочені
Скелі родимих Карпат!
Тихі, засмучені,
Пусткою змучені,
Наче і я... я ж вам брат!

Гори високії
Та одинокії,
Земле без крони й катів!
Ви ще не зрощені,
Ви ще не скошені
Так, як край моїх братів!

Хмари розвіяні,
Вітром леліяні,
Де ваша міць, де ваш грім?
Ви вже розбилися,
Громи ж лишилися
Там, де мій брат, де мій дім!

Чисті та вільнії,
Буйні весільнії
Співи пісень чарівних!
Чом ваш схвильований
Гомін розкований
В моїм народі притих?

Нащо безсильнії
Стони могильнії
Рідне село прилягли?
Де борці ділися?
Де розлетілися?
Де їх гроби? Де лягли?

Всіма зусиллями
Хоча із хвилями
Вітру блукать по полях.
І розридатися...
І роззиратися,
Де хто з юнацтва поляг?

Понад могилами
Дужими крилами
Моїх жалів злопочу,
Щоб з розпорошених,
Хробами точених,
Кожен мерлець мене чув.

І роздираюся...
І розспіваюся
Співом пекельних скорбот:
«Гордо ви гинули,
Гордо ви линули,
Та заслабий був ваш льот!»

Люди ж невтомлені,
Кріси незлoмленi
Є ще між нами й тепер,
Але розлючений
Нарід замучений
Духом, либонь, вже завмер.

Бo посварилися
Й світом розбрелися
Діти чарівних долин.
І, затривожені,
Хворі, знеможені,
Ходять... немов блудний син.

І розридаюся...
І розспіваюся
Смутком скривавлених нив:
«Браття-невольники,
Вічні «розкольники»,
Хто ж нам храми попалив?!»

До Зарваниці

Приносить невблаганний час
Не тільки радощі до нас.
Зненацька тихої години
Приходить горе до людини.
Куди подітися одній,
Знайти де серцю супокій?
І Мати Божа в Зарваниці
Утішить ваші скорбні лиця.
Несіть гріхи, спокути біль,
Ідіть, принижені й слабі.
Всевишня ласка, слово Боже
Підняти дух вам допоможе.
Осквернена пітьмою зла
Знов Зарваниця ожила,
І знов для галицького люду
Вона духовним центром буде.
З отцями до людей прийшов
Владика Любачівський знов
У Зарваницю на Покрову
І віру уселяв Христову,
І Літургію відправляв,
Христову Матір він благав:
— Неба і Землі Царице!
Воскресла наша Зарваниця!
Візьми народ під свій покров
У світлі наших молитов.

На відпусті

На зарваницьких крутосхилах
Збираються прочан гурти.
Дай, Божа Матінко, їм сили,
Гріхи їм, Боже, відпусти.
Нехай ковток води святої
Зросить їм змучені уста,
Щоб кожен з них у супокої
Для України жити став,
У болях власного сумління
Очистився від скверни зла,
Щоб до людей, як воскресіння,
Нарешті злагода прийшла.
Хай принести життя в офіру
Заради волі всі могли,
Щоб наше слово, нашу віру
Більш не топтали вороги.
На зарваницьких крутосхилах
Збираються прочан гурти.
Дай, Божа Матінко, їм сили,
Гріхи їм, Боже, відпусти!

Мученик

Безбожник нашу віру знищить
З всіма святинями хотів —
Взявся за церкви і кладовища,
В Сибір заслав святих отців.
А інших вбив в глухих
темницях,
Та слово Боже не убить –
Святий отець із Зарваниці
Не зрікся віри ні на мить.
Тавро наруги Монастирський
Стерпів, як мученик святий,
Але катюгам більшовицьким
Душі він не занапастив.
Орати землю йшов у поле,
Зерном надії засівав.
Давав підмогу людям кволим —
Святе причастя дарував.
І пильнували крок за кроком
Недремні зграї яничар,
Щоб де у хаті ненароком
Підпільно не ожив вівтар.
А він — борець за церкву милу —
Пройшов життя тернистий шлях.
І праведником ліг в могилу
Із Божим словом на вустах.

Таємнича печера

Щоби щиро жити з Богом,
То треба молитись,
Йти на відпуст у каплицю!
І Бога просити.

Раз пішов і я на відпуст,
Як всі богомольці.
Там пробув чотири днини
В молитві і пості.

Мене друзі залишили
І пішли додому.
Я самітній у каплиці
Ще молився Богу.

Після відпусту тоді
Взявся мандрувати
І дороги сам не знав
До своєї хати.

І побачив я печеру,
Барвінком повиту.
Дай, гадаю, завітаю
І буду молитись.

Та печера була давня —
Мохом обросла.
В ній, напевно звірина
Зиму зимувала.

Темна нічка захопила
Мене у печері.
Положився мовчки спати
На м’якій постелі.

Раптом мене оточили
Всілякі гади.
Думаю, від цих сусідів
Не дам собі ради.

І печера зачинилась
Вже на цілу зиму.
Я подумав, що кінець,
Що отут загину.

Молитовник в руки взяв,
Щоби помолитись,
І тут Ангел увійшов,
Щоби засвітити.

Світив Ангел день і ніч.
Щоб я полякався,
Хоч печера зачинилась,
Та я не боявся.

Мене Ангел хоронив
Господнім указом.
Зготували ми вечерю,
Щоб поїсти разом.

Коло столу посідали
І звірята гожі.
Мене радісно вітали,
Як Ангели Божі.

Вони мене так приймали,
Як гостя якого,
Піднесли мені на таці
Хліба запашного.

А з лушпинки з-під горіха
Я води напився.
Молитовник взяв у руки
І далі молився.

До весни я перебув
У м’якій печері.
Звірям я пообіцяв
Коровай печений.

Погодилися звірята
Коровай прийняти.
Показали ще й дорогу
До моєї хати.

Повернувся я додому,
Як жнива поспіли,
Нажав жита я сніпок —
Жито лиш доспіло.

Я те жито змолотив,
Сам змолов на жорнах.
Ввечері в діжі муку
Розчинив проворно.

Напалив я у печі
І спік короваї.
До печери їх заніс
За нашим звичаєм.

Звірі радо прийняли —
З апетитом їли.
Бога славили усі
Так, як тільки вміли.

Я подякував звірятам
За спільну гостину —
Знов на зиму повернувся
У свою хатину.

Людям молитовник я
Все буду читати
І дорогу до каплиці
Завжди пам’ятати.

Вірші

Зіркою зійди ясною, райдугою в Україні,
Заблисти промінням сонця з голубої вишини
І простри золототканий Твій Покров над нашим краєм,
І покрий його, й від лиха нам його оборони!

Років тисяча минає, як над Києвом старинним
Засіяло, наче сонце, світло Божого Хреста.
Років тисяча минає, як у церквах України
Нарід молиться, Покрово, наша Мати Пресвята.

Князі й лицарі могутні, воєводи і бояри
У покорі, на колінах, перед образом Твоїм
Все вимолювали ласку, щоб нещастя і негоди
Стороною обминали їхній Рідний Край і дім.

Піднімав до Тебе руки з кованого сріблом трону
Володар земель розлогих, князь преславний Ярослав,
І Тобі, Спасіння Мати, під опіку й охорону
Нарід свій і Край-Державу із довірою віддав.

І хоробрі запорожці, що західний Край і Віру
У завзятому змаганні проливали свою кров,
Віддали себе довірно у часах війни і миру
Під Твою святу опіку, під Твій Матірний Покров.

І усе новітнє військо Української Держави,
І стрілецтво, і вояцтво, і повстанські курені,
Генерали й отамани, як ішли у бій кривавий,
В Тебе помочі благали й оборони в боротьбі.

Непохитне в Вірі серце, чисту душу у Любові
Мужній нарід України в подарунок дав Тобі,
В Зарваниці чудотворній, у Почаєві, у Львові
До твоїх святих престолів йшов у радощах й в журбі.

А коли в чужину їхав долі кращої шукати,
У сльозах із болем серця Рідну Землю він прощав,
Брав Твою святу ікону, непорочна Божа Мати,
І Тебе в чужій землиці рідним словом величав.

І пішла Ти, Божа Мати, з тими, що Тебе любили,
На скитання в чужі землі, в невідомий, дальній світ,
Щоб скріпляти їхню Віру, щоб душі не загубили,
Щоби в серці зберігали прадідівський заповіт.

Під Твоїм Покровом, Мати, малодушність нас не зломить,
І відступництво не зрушить Церкви нашої основ.
Ми ніколи не забудем, звідки ми прийшли і хто ми,
Бо нас все кріпити буде Твоя Матірна Любов.

Зіркою зійди ясною, райдугою в Україні,
Заблисти промінням сонця з голубої вишини
І простри золототканний Твій Покров над нашим краєм,
І покрий його, й від лиха нам його оборони.

Турецький набіг

Під Зарваницею, де нині
В Полісюках лежить в руїні
Старезний замок, що про лихо
Лиш з бур’янами шепче тихо,
Сказав би він, коли б мав мову,
Про давнину і людям слово,
Про ріки крови, про пожари.
Про те, як і його татари
Палили, взявши Зарваницю;
Як в лісі віднайшли каплицю.
Сказав би замок, але годі,
Є вість глуха про те в народі,
Як із каплиці Божа Мати
Звертала кулі та гармати,
Звертала кулі та рушниці;
Як невір втік з-під Зарваниці,
Що вже займалася пожаром;
Як знову силувався даром
Від замку до каплиці влізти:
Як та сховалася без вісти
В підземні пропасти безслідні;
Як мерли із страху негідні;
Як Мати Божа у каплиці
Явилась знову в Зарваниці...

Зарваниця

З татарських рук приймав смерть Київ.
Чого живцем вогонь не виїв
Ішло під меч, ішло в неволю,
Втік лиш один чернець на волю.

Степом, яром, вздовж рік, лісами,
Як заєць, витравлений псами,
Біг, не спиняючись на хвилю,
Аж став на галицькім Поділлю,

Аж став над Стрипою-рікою,
А темна ніч над головою.
У тілі жар, на тілі рани,
Куди не звернеться, не гляне, —

Самітно, пусто, мертво, глухо,
Не бачить зір, не чує вухо;
Лиш у блакиті мріють зорі,
І вітер з листям плаче в борі.

Заплакав же чернець в знесилі:
«О, Ти, що в найприкрішій хвилі
Ведеш усіх до Свого Сина,
Моя Провіднице Єдина,

Вкажи мету моїм дорогам,
Моїм стражданням і тривогам...»
Впав на коліна, серце томить,
А сон підходить, силу ломить.

Заснув сердешний на мураві
І бачить в сні, немов на яві:
Над ним Пречиста, коло Неї
Два ангели, в руках лілеї...

Він: руку простягає вгору,
Вона край свого омофору
Йому дає, дає — й підносить,
Аж ось і небо землю росить.

Проснувсь чернець. Глядить: поляна
Над річкою. А річка зрана
Під ясним сонцем аж палиться,
Зирк на траву, — щось в ній блищиться.

Іде, — криничку бачить чисту,
А над криничкою Пречисту
З малим Дитяточком на лоні.
Пізнав її в святій іконі.

Впав під іконою святою:
«Отут зрівнявся я з метою! —
Сказав, — тут я молитись буду,
Щоб на всяк час для всього люду

Моя мета метою стала.
А місце, де крізь сон зарвала,
Хай риз святих слаба десниця,
Нехай назветься Зарваниця.

На Поділлі в Зарваниці

(Записано від жительки с. Зарваниці Зіновії Патри)

На Поділлі в Зарваниці,
Славній із княжих часів —
Там царює Божа Мати
Більше ніж сімсот років.
Багато путників стягає
Із далеких сторін.
Мольби всіх вона приймає,
За це їй несуть поклін.

Приспів:
О, Маріє, Зоре зір,
Ти даєш нам ласк без мір.
Неустанний твій покров
Поміч дати все готов.

Чуйте, світу всі народи,
В Зарваницю всі спішіть
І від себе Божій Неньці
Там поклін в жертві зложіть.
Бо та Мати милостива —
То Цариця всім життю.
Для нещасних печатлива,
Поведе нас до раю.
Приспів.
Прирікаєм Сину Твому
Уникати все гріха.
І тебе ми все благаєм:
Хорони нас всіх від зла.
Бо ти наша Божа Мати,
Візьми нас під свій покров,
Уділи нам благодати,
Глянь на нашу ти любов.
Приспів.

Пісня про Зарваницю

Сумне село Зарваниця,
Де розбитая каплиця.
Ворог міну підкладає,
Мати Божа ся збирає.
Мати Божа заплакала,
А каплиця затріщала.
Мати Божа відступила,
Каплиця ся завалила.
Приходіть до мене, люди.
Бо від мене поміч буде.
В мене церква і каплиця,
І ще добрая водиця.
Беріть, люди, пийте воду,
Матимете прохолоду.
І вмивайте своє тіло,
Щоб воно вас не боліло.
Господу Богу молімся,
Ісусу Христу вклонімся,
Бо він добре бачить з неба:
Він нам дасть, чого нам треба.

Молитва за нас

У цей складний для всіх нас час
Я молю: «Господи єдиний!
Могутній, зглянься Ти на нас,
На рідний край наш — Україну!
Даруй нам всім насущний хліб,
Керівникам — розумну волю,
Врятуй від голоду і бід,
І від чужинської неволі.
Даруй нам спокій, дай нам мир,
Зніми з нас лишній груз турботи,
Жінкам подай хоч добрі сни,
Чоловікам пошли роботу.
Дай дітям щастя буть дітьми,
Врятуй недужих всіх від болю.
Хай люди стануть всі людьми, —
Пошли на це Господню волю!»

Вірш

Ісус і досі ходить по Землі,
Він разом з нами в радості і в горі,
Добру навчає час, розвіює жалі,
Любов’ю в душах наших Він говорить.
Ісус живе у місті і в селі.
Він — в шумі нив, у пісеньці струмочка.
Для нього всі ми — діти, любі і малі,
І кожен з нас мов син йому чи дочка.

Ісус прийде до кожного із між нас, —
І шлях у темряві одразу стане видно,
Тож жити треба так у всякий час,
Щоб перед Богом за гріхи не було
встидно!

До ікони Богородиці

Іконі в очі подивлюся,
Де Мати Сина пригортає,
І на колінах помолюся, —
Хай горе дім мій обминає.
О, Матір Божа! Всіх нас Мати!
Дай сил, дай миру і спокою,
Здоров’я дітям, щастя в хаті,
Благослови з небес рукою.

Ті руки Сина пригортали,
Ростили, пестили, трудились.
Я молю, щоб мене минали
Ті біди, що в житті судились.

Маріє — Мати Божа, Нене,
Слабка я тілом і душею,
І молю: «Зглянься Ти на мене!
Буть хочу донею Твоєю».

Місце для роздумів прочан. Художник А. Боярин

афоризм — це перлина в інтелектуальному морі.

Розділ 5. АФОРИЗМИ ПРО ВІРУ І БОГА

Цей розділ концентрує горсточку афоризмів духовного змісту.
Більш як шістдесят афористичних іскринок наповнюють нашу книгу особливою духовною аурою. Перебуваючи в Зарваниці на прощі, чи просто так, усамітнившись десь біля чудодійного джерела, в храмі чи на Хресній дорозі читач може знайти для себе відповіді на багато запитань, отримати духовні настанови як жити та багато інших порад, відкрити для себе нові духовні істини.

Дорога в Біблію чи інші святі книги — це дорога до духовного просвітлення. Даремно хтось думає, що ця дорога легка. Для того, щоб її подолати, потрібно мати багато від природи. А ще виробити нові якості, і насамперед відректися від багатьох земних благ, плотських та інших утіх. Висновок такий — милуватися водночас сонцем високо в небі і землею під ногами неможливо.

Ісус Христос служив, служить і буде служити взірцем терпеливості до вад і недоліків у поведінці своїх друзів, учнів та... противників. Недаремно виникли із життєвої практики прислів’я: «Бог терпів і нам велів», «Будь терпен — будеш спасен», «Береженого Бог береже», «Хто з Богом — Бог з ним». У кожному слові сила і дух, які допомагають переносити заради майбутнього земні, буденні муки і страждання.

Гріх і доброчинність — полюси земного буття. Доброчинність — закон життя праведника. Гріх — це те, що роблять всупереч настановам Господнім.

Ісус Христос — уособлення любові, милосердя, сили, правди, віри і добра.

Усвідомлення безкарності робить людей з низькими інстинктами страшними, жорстокими. Крім того, їх неприховані підступність і зрадливість травмують душі християн, а інколи й розхитують віру переконаних людей.

Кажуть, Бог карає тих, кого любить. Мабуть, у цьому є глибока правда. Батьківська турбота полягає в застереженні від гріха і передбачає всі засоби, у тому числі кару за непослух. За гріхом, зазвичай, мусить настати розкаяння. Кара може передувати цьому актові чи йти за ним.

Повірити в Бога означає повірити в свою доброчинність.

Блудному синові важко жити згідно із заповідями Божими, бо треба протистояти спокусі, сперечатись зі своєю совістю, іншими словами, — боротись із самим собою. Праведникові навпаки — легко і радісно, бо все підпорядковане служінню правді на догоду Богові та своєму світлому переконанню.

Беззастережна віра в Бога — це, мабуть, єдине в світі, що потрібно сприймати поза сумнівами.

Людина, яка не боїться Бога, мабуть, страшніша за звіра, бо поведінку звіра можна зрозуміти, передбачити його злі наміри і якось запобігти їм. А невіруюча людина планує злі вчинки з особливою хитрістю, тому прогнозувати їх важко.

Щира віра в Бога і настійне прохання милості не варті нічого без особистого старання, докладання духовних і фізичних сил прохача для досягнення мети.

Покірність — одна з рис характеру гідних і мудрих людей. Інакше суперечки, бої, війни стали б буденною справою для земної цивілізації. Обиватель візьметься опротестовувати це, доводячи, що внаслідок пропагування покірності може восторжествувати зло. Проте власне за такого підходу зло, перейшовши граничну межу, вмить перетвориться на добро. Тож покірність є найважливішим прискорювачем, важелем і прерогативою у боротьбі зі злом. Результати цієї боротьби визначать майбутнє людства.

Вогонь, повітря, вода, земля. Ніщо само по собі не існує. Вогонь без повітря не палахкотітиме, земля без води мертва. Потрібен вищий розум, щоб привести їх у взаємодію. Крім цього, світ збагачують кольори, запахи, звуки. Милуймося ними, насолоджуймося, слухаймо, живімо... Це все творіння Бога.

Коли ми прорікаємо: «Господь Бог з тобою», то бажаємо успіхів у добрій справі. Коли засуджуємо чиїсь вчинки, то кажемо: «Бог тобі суддя». Коли застерігаємо від зла, мовимо: «Побійся Бога». Чи ж не краще усунути конкретними діями спокуси для слабкої характером людини, і відпаде потреба в демонстрації словесної доброчинності.

Чиста віра — як вода кринична. Незалежно, з якої глибини дістається, ціна її однакова — життя. Життєдайна функція віри і води полягає у відтворенні духовних та фізичних сил людини.

У силі духу і віри — прогрес та успіх у всіх добрих справах.

Дехто хоче створити універсальну віру, яка б задовольнила духовні потреби всіх. Це рівнозначно створенню штучної універсальної мови есперанто. Мова легка, доступна всім, тільки шкода, що нею майже не користуються...

Окремі люди інколи можуть сказати пророчі слова. Проте уста, що їх прорікають, не завжди достойні, і тому не належать пророкам, — ними може говорити Дух святий, сила Божа.

Поняття боротьби не притаманне характерові людей віруючих. Однак християнин не може і не повинен бути пасивним спостерігачем буйства зла. Вся боротьба його полягає в спрямуванні своїх сил на опір злу і підтримку добра.

У ситуації, що створилася в нашій державі, для досягнення ефективних результатів всі зусилля доцільно спрямовувати в трьох напрямках.

Перший — збалансування економіки з переорієнтацією її на світові рівні та взірці. Необхідно створити механізм зацікавленості в рості продуктивності праці, наповненні ринку власними товарами. Маємо повномірно використати для цієї справи могутній інтелектуальний потенціал України.

Другий напрям полягає у консолідації всіх політичних сил і рухів.

Третім має стати створення Єдиної Української Християнської церкви.

Не шукаймо собі ворогів, шукаймо друзів. Одні й другі є в кожного з нас. Кого наполегливо шукатимемо, того обов’язково знайдемо.

Як відомо, ворог в особистому плані — людина, котра бажає тобі зла. При бойових діях ворогуючих називають противниками. Можливо, це визначення йде від того, що в бойових діях беруть участь люди, які є жертвами чи інструментом ворогуючих сторін?

Активна творча діяльність — це, з одного боку, радість від усвідомлення дару Божого, а з другого — страждання і муки творчості.

Доля дає людині час пошуку щастя і час для щастя. Межу між першим і другим людина переміщає своїм талантом, наполегливістю і вірою.

Є традиції добра і зла. За добро дякують. Чи можуть добрі традиції перемогти злі? Все залежить від рівня свідомості, джерела мудрості. Як заповів Ісус Христос, відповідаймо добром на зло. Поганими вчинками не даваймо поживи злу. Погані традиції відімруть, не маючи необхідного для себе ґрунту.

Меч не завжди є символом справедливої невідворотної кари. Інколи він лише засіб реалізації вироку, що його винесли злі чи добрі сили...

Зло можна поділити на дві категорії. Зло, спричинене достатками, низьким рівнем свідомості, навіть нещастям, і зло, що не має достатніх обґрунтувань та пояснень, воно є породженням певних злих сил. Жертвами цих сил може стати і необережний християнин. Спокуса, нетерпимість — основна зброя, інструмент цих сил.

Непокаране зло породжує зло. Добро, яке люди не схвалили напевне, також не має багато шансів на поширення.

Ми звикли називати благородними рідкісні, дорогі метали, що не піддаються впливу зовнішніх факторів. Благородні люди повинні мати аналогічні якості, крім того, людина повинна проповідувати прогресивне, розвивати й формувати благородне середовище, і, отже, сприяти розвиткові такого ж суспільства.

Плями на тканині можна вивести хімічними чи біологічними засобами. Плями на совісті людини виводять духовним усвідомленням непорядності й щирим покаянням.

Чи можна критикувати шляхетних людей? Можливо, робити це мають право лише рівнозначні їм особи.

Шляхетна людина ніколи не буде обурено реагувати на справедливі зауваження. А як же інакше? Свічка з чистого воску має чисте полум’я.

Ішли троє чоловіків: совісний, порядний і шляхетний. Побачили на дорозі жебрака. Совісний підійшов до бідного і дав йому кілька монет. Порядний розпорядився, щоб за його кошт нагодували прохача. Шляхетний, поглянувши на бідака, сказав: «Щоб він завтра не принижувався, заберу його до себе додому. Він буде робити, що зможе, а я утримуватиму його, як зможу...»

Чи можна виправдати вбивство в ім’я чийогось життя? Одразу постає запитання — в ім’я чийого? Взагалі, вбивство є неприродним явищем. Право позбавлення життя належить тому, хто його сотворив, і це здійснюється за волею Всевишнього через правоохоронні органи, суди, які відображають волю народу.

Геройські вчинки здійснюють не завжди герої.

Якщо ми хочемо прийняти відповідальне рішення, ніколи не пов’язуймо цей акт з відвагою, яка тут недоречна. Власне, зваженість може наблизити нас до такого рішення.

Колективна паніка — це руйнування під впливом страху моральних норм. Це стихія, що веде до непередбачуваних дій і ще більш до непередбачуваних наслідків.

Пересилити страх означає зусиллям волі примусити себе робити те, що суперечить у даний момент станові духу й логіці речей. Однак це рівнозначно перемозі над собою.

Не радій із чужої біди, он твоя на твоєму порозі. Поспівчувай ближньому, отримаєш душевне очищення, і легше буде перетерпіти свої нещастя.

Бережи честь змолоду, каже народна мудрість. Життєвий досвід підтверджує: якщо дбатимеш про свій авторитет, допомагатимеш усім, то настане час, і твої старання будуть гідно поціновані, доброчинства повернуться сторицею.

Прагнімо добра — і досягнемо його. Однак при цьому пам’ятаймо, що матеріальний добробут ще не добро, що усвідомлення цієї істини — лише крок, котрий може наблизити до розуміння добра в широкому значенні цього слова.

Злорадство — не лишень свідчення низької свідомої й наслідок дій сатани. Не всі злорадники усвідомлюють, що за кожним випадком зловтіхи — біль і страждання жертви.

Щаслива та людина, яка на смертному одрі думає не про себе, а про благо тих, хто живе на землі.

Після смерті людини залишається її ім’я, яке може за деякий час також померти, як і його власник, або ж надовго увічнити його пам’ять, позаяк є носієм усіх його добрих справ.

Церковний дзвін і звук органа — музика початку і кінця життя людини.

До вбивств не можна звикнути. Можна збайдужіти, зачерствіти, хоч свідомо ніколи не погодитися з тим, що відбувається.

Якось запитали в одного філософа: «Чи може мати задоволення від високоякісно виконаної роботи професійний убивця?» Філософ відповів: «Якщо би вам хтось признався, що він професійний убивця, то в нього можна було б запитати». Є професія, повинна бути робота, повинна бути її певна якість. Річ у іншому — факт смерті не має якісної оцінки...

У знаряддях убивств, вогнепальній і холодній зброї чи не найперше подобається сила, що вселяє страх, а вже потім мистецтво її виготовлення. Лише верховенство сили розуму висуває на перший план витонченість форм зброї як витвору мистецтва.

Страх смерті — це страх перед незвіданим та боязнь мук на шляху до неї; жаль втрати можливостей користування земними благами.

Людина без страху смерті — людина без людської свідомості.

Якщо у вас страх смерті — це ще не смерть, тому не просіть у Бога милості й пощади — просіть терпіння та відваги.

Смерть є кроком у незвідану безодню, що може дати незрівнянне почуття злету, за яким може наступити, як думається, приголомшливе приземлення.

Покійник у багатьох викликає страх, тільки ніхто не може пояснити причину цього. Всі кажуть: «Боюся мерця, і все...».

Смерть не буває важкою чи легкою. Важкими або легкими є життя або дорога до смерті.

Просити в Бога смерті — все одно, що просити дня серед ночі чи навпаки. Все настане само собою.

Самогубець і кримінальний злочинець-смертник ступили на одну дорогу. Самогубець — добровільно, смертник — насильно. Як перший, так і другий випадки є неприродними, природною буде лише смерть. Нікому не відомо, чий гріх більший перед Богом.

Інколи деякі риси характеру людей формують думку про них як про надзвичайних осіб, іншими словами — надлюдей. Слід сказати: все, що відірване від людей, не може пов’язуватися з людською діяльністю. Людина завжди залишається людиною, надзвичайні якості роблять її з Божої волі цікавішою, кориснішою для суспільства, але не дають права бути надлюдиною. Надлюдиною може бути лише Бог.

Коли б запитали, чи відоме мені відчуття страху, я відповів би: «Як кожній людині! Цього відчуття нема лише в істот, позбавлених свідомості».

Незнання, невідомість породжують почуття невпевненості й страху. У свою чергу, страх може призвести до панічних та інших непередбачуваних вчинків. Про це потрібно завжди пам’ятати.

Тим, хто хоче побувати на Тернопільщині i в Зарваницi, корисно знати хоч дещо про цей край.

Короткі природно-географічні, історико-культурні
та економічні відомості про Тернопільщину

Тернопільська область розташована на заході України, займає західну частину Подільської височини. Середня висота над рівнем моря — 326 м. Площа області складає 13,8 тис. кв. км, що становить 2,3 % території України. Протяжність з півночі на південь — 190 км, а з заходу на схід — 103 км. Клімат помірно континентальний. Середня температура найтеплішого місяця (липня) становить +18˚ ... +19˚С, а найхолоднішого (січня) — –4,5˚... – 5,5˚С. Більша частина території лежить у вологій, помірно теплій агрокліматичній зоні лісостепу.

Тернопільська область має 17 районів, 16 міст, 19 містечок, 517 сільських рад та 1017 сіл. Населення області складає 1175,5 тис. чоловік (2,26 % чисельності населення України). Місто Тернопіль розташоване на р. Серет. Воно є адміністративним, економічним і культурним центром Тернопільської області та однойменного району.

Уперше Тернопіль згадується у грамоті короля Польського і великого князя Литовського Сигізмунда I від 1540 року, в якій каштеляну Краківському, великому коронному гетьманові Яну Тарнавському надавалося право на володіння територією майбутнього міста та його околиць, а також спорудження замку над річкою Серет в урочищі Сопільче (Топільче) Теребовлянського повіту. Він мав охороняти південно-східні кордони королівства від нападу кримських татар. Місто звільнялося від податків та інших повинностей на п’ятнадцять років. Замок був заснований приблизно тоді ж, коли князь Дмитро Вишневецький-Байда з цією ж метою заклав на Малій Хортиці Запорізьку Січ — колиску українського козацтва.

Місто має залізничну станцію, аеропорт, шляхове сполучення із сусідніми областями. Відстань до Києва залізницею — 486 км, шосейним шляхом — 479 км.

Територією області протікає 1650 річок. 1542 з них належать до басейну Дністра, їх довжина становить 5385 км. До басейну Прип’яті належить 108 річок довжиною 630 км. В області розвідано i використовуються лікувальні мінеральні води декількох різновидностей: типу «Нафтуся», сульфідні, високої мiнералiзацiї.

На базі джерел «Нафтусi» побудовано санаторій «Збруч» i «Медобори», водолікарню у містечку Гусятин.

Серед корисних копалин області провідне місце належить природним будівельним матеріалам i сировині для їх виробництва. Це вапняки, мергель, гіпс, піски, гравiйно-галейниковi матеріали. Крім цього, є поклади торфу, бурого вугілля, мінеральних вод i лікувальних грязей. Вапняки наявні в усіх частинах області. Мергель поширений в західних районах — Бережанському та Зборiвському. Доломіти наявні в Монастириському районі. Поклади крейди розташовані в північній частині області — Кременецькому, Шумському та Ланiвецькому районах. Поклади гіпсу зосереджені у південній частині — в Чорткiвському, Монастириському, Бучацькому, Залiщицькому та Борщiвському районах.

З паливних ресурсів є невеликі поклади бурого вугілля, які не розробляються, та 87 невеликих родовищ торфу.

Великим скарбом області є її ліси, площа яких складає 177 тис. га. Тут ростуть дуб, сосна, смерека, граб, береза.

У промисловості налічується 252 підприємства, частка яких з державною формою власності складає 29%.

Галузева структура промислового виробництва в області має такий вигляд:

— промисловість будівельних матеріалів — 3,3%;

У промисловості зосереджено потужності по виробництву:

Однак ці потужності в даний час використовуються лише частково.

Область вважається районом з розвиненим сільським господарством. Земельний фонд становить 1482,4 тис. га, що складає 76,6% від всіх земель, з них рілля — 891 тис. га або 64,6% від загального фонду.

У громадському секторі під зерновими культурами зайнято 44% орних земель. Цей показник залишається стабільним протягом тривалого часу. Важливою технічною культурою є цукровий буряк, посівні площі якого складають 82 тис. га. Найнижчу питому вагу займають овочеві культури (0,4%) i картопля (0,9%).

Область має розвинену транспортну інфраструктуру. Перевезення вантажів i пасажирів здійснюється залізничним, автомобільним, i авіаційним транспортом. Довжина мережі залізниць складає 571,5 км, їх щільність на 1000 кв. км. території — 377,2 км (по Україні — 247 км).

Сучасними засобами комунікації місто зв’язане з усіма країнами світу.

Підприємства області мають широкі зв’язки з 11 країнами СНД, 23 країнами Європи, 4 країнами Азії, 4 країнами Америки, у тому числі зі США i з Австралією. На території області діють i створюються спільні підприємства за участю підприємців європейських країн, Австралії, країн СНД.

На межі 18–19 століть на території колишнього Тернопільського воєводства нараховувалося тільки 6 підприємств з числом працюючих до 100 чоловік на кожному. Третина працездатного населення була частково безробітна. Згідно з офіційними даними в нашому краї нараховувалось майже 50 тисяч безземельних і малоземельних селянських господарств.

Не випадково, що з цих причин з Тернопільщини емігрувало за океан декілька сот тисяч бідняків.

Багатою є древня історія Тернопільщини, прадавньої слов’янської землі, яка колись належала до Теребовельського і Шумського, а пізніше — Галицько-Волинського князівства. У часи ординської навали тут вперше був перерваний переможний шлях Батия, який не зумів зломити опір захисників Кременця.

Тернополяни брали участь у визвольній війні 1648–1654 років проти польського поневолення. У серпні 1649 року, після однієї з найбільших битв, у Зборові був підписаний відомий Зборівський договір, що вперше засвідчував державність України. Наш Тернопільський край пам’ятає відважних керівників селянських повстань, народних месників Северина Наливайка, Олексу Довбуша, Устима Кармелюка, засновника Запорізької Січі, уродженця Тернопільщини, Байду Вишневенького.

Тернопільщина дала світові чимало видатних людей. Імена багатьох із них за тоталітарного режиму були під забороною і лише кілька років тому стали широко відомими на батьківщині.

Серед них класики української літератури Богдан Лепкий; Улас Самчук, роман якого «Волинь» був висунутий на здобуття Нобелівської премії; лауреат цієї премії єврейський письменник Шмуель Агнон. Добре відомі письменники Володимир Гжицький, Юліан Опільський, Борис Харчук; один з найвидатніших фольклористів Володимир Гнатюк; літературознавці Василь Сімович і Кирило Студинський; реформатор українського театрального мистецтва, славетний Лесь Курбас; одна з найкращих співачок світу Соломія Крушельницька, яка підкорила оперні сцени світу; драматичні актори Мар’ян Крушельницький і Катерина Рубчакова; видатні художники Михайло Бойчук, Олена Кульчицька, Михайло Паращук, Антон Манастирський. З Тернопільщини вийшли також видатні громадські і політичні діячі Ярослав Стецько та отець Степан Качала, Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Кардинал Йосиф Сліпий.

Але не тільки вони прославили наш край. Вихідці з Тернополя внесли великий вклад і в поступ світової науки й техніки. Ми по праву пишаємося нашим земляком Іваном Пулюєм — видатним вченим-фізиком, який очолював Празький університет і організував тут кафедру електротехніки. Ще за 14 років до Вільгельма Рентгена Іван Пулюй сконструював свою фосфорорисцентну лампу та апаратуру виявлення X-променів і видав публікації, які незаперечно засвідчують пріоритет українського вченого у відкритті та тлумаченні фізики цих променів, названих рентгенівськими. Іван Пулюй удосконалив технологію виготовлення електричної лампочки Едісона і налагодив її масове виробництво, дослідив неонове світло, поліпшив конструкцію телефонних станцій і апаратів. Під його науковим керівництвом запущено в дію першу в Європі електростанцію в Празі.

Ми по праву пишаємося також Олександром Смакулою, засновником та багаторічним керівником найпотужнішої в світі лабораторії фізики кристалів у США, вченими-фізиками Зеноном Храпливим та Володимиром Кучером, математиками Мироном Зарицьким, Володимиром Левицьким, Миколою Чайковським, вченим біохіміком, першим міністром охорони здоров’я Австро-Угорщини І. Я. Горбачевським.

Серед відомих сучасників — уродженець Тернопільщини, директор міжнародного інституту менеджменту в Швейцарії Богдан Гаврилишин, колишні міністри освіти та народного господарства України Михайло Згуровський та Павло Гайдуцький.

Нині в області проводиться велика робота для увічнення пам’яті наших видатних земляків і відкриття пам’ятників та меморіальних, музеїв і музейних кімнат, присвячених їхньому життю і творчості.

На долю нашого краю випали тяжкі випробування, викликані Другою світовою війною. Люди пам’ятають злочини НКВС, які були особливо жорстокими.

Тернополяни мужньо боролися за свою свободу, життя і гідність проти нацистських та більшовицьких окупантів.

Війна принесла незліченні біди, загинуло більше чверті мільйона жителів області. Загальні збитки, завдані області, нараховували понад 9 млрд. карбованців.

Сьогодні в області працює більше 130 тисяч спеціалістів з вищою і середньою спеціальною освітою. Працює 906 загальноосвітніх шкіл, 38 професійно-технічних і середніх спеціальних закладів, в яких навчається понад 190 тисяч молодих людей. У педагогічному університеті, академіях: медичній та народного господарства, технічному університеті та двох комерційних приватних інститутах (економіки та експериментальному педагогічному) отримують освіту біля 20–25 тисяч студентів.

Тернопільщина — край цікавий і з рекреаційної точки зору. Майже через всю область від Залізців і старовинного Кременця до Гусятина пролягло мальовниче пасмо гір під назвою «Медобори», з неповторною альпійською флорою.

У Борщiвсьому районі розташовані найбільші в світі гіпсові печери та другі за величиною карстові. В усій Україні відомі Гермаківський та Хоростківський дендропарки.

Майже у кожному місті і містечку є старовинні фортеці і замки. А Почаївська лавра завжди була місцем паломництва не тільки православних віруючих, а й туристів з усіх куточків планети.

Особливою популярністю користується чудотворна Зарваниця, де розміщена чудотворна Ікона Матері Божої, цілюще джерело, Хресна дорога і Храми Божі.

ПІСЛЯМОВА

От і завершено, дорогий читачу, нашу подорож до української святині, до нашого Люрду, яка стає все більш відомою як Україні, так i всьому світові.

У цій книжці автор робить спробу узагальнити матеріали щодо цих Святинь. Читачеві представлено короткі природно-географічні, історико-культурні та економічні відомості про Тернопільщину, зображено Зарваницю як духовне серце древньої Теребовельської землі, наведено легенди, молитви, поезії.

Книга насичена довідками, схемами, фотоілюстраціями, фотодокументами тощо.

Та усе це лише крупинки порівняно з тим, що необхідно зробити для глибокого дослідження цього духовного центру, увічнення фактів, що мали місце біля Зарваницьких святинь. Автор сподівається, що після виходу в світ цієї книги село Зарваниця стане об’єктом глибшого дослідження археологів, теологів тощо.

Наша духовна історія разом з державою переживають період відродження, а тому кожен рядок, кожна сторінка повинні бути бережливо відмиті від бруду тоталітаризму і своєю чистотою правдиво надихати кожного на творення в ім’я майбутнього України.

Десь рік чи два тому по телебаченню промайнуло повідомлення: низове козацтво Півдня і Сходу України вирішило мобілізувати свої сили для боротьби ... з — ким би ви подумали? — з уніатами, які, у свою чергу, завжди прагнули єднання з великою Україною.

Уже восьмий рік у нашій вільній державі сакраментально звучать запитання: «Чому у нас виникають конфлікти і протиріччя в релігії та політиці? Хто нас об’єднає? Коли ж прийде цей месія?» Ті, хто так ревно ратує за об’єднання, чомусь не бачать, що нас не потрібно об’єднувати. Усім нам необхідно звільнитися від психологічних комплексів меншовартості, нецілісності та застерегти тих, хто нас роз’єднує, тих, хто свідомо чи несвідомо постійно з жалем торочить про різницю між Сходом і Заходом, між греко-католиками і православними, між лівими і правими. Сьогодні вони перші сіють розбрат між нами.

Народ, що не прагне єднання, незалежності та духовного очищення, вважають негідним держави. Багатовікова історія на багатьох прикладах переконливо підтверджує це. Сьогодні ми єдиний український народ, цілісна держава з єдиною загальнодержавною метою. Розбіжності у нас можуть бути лише в методах і способах досягнення такої мети. Хто цього не розуміє, свідомо чи несвідомо працює проти держави.

Сьогодні необхідно спробувати спільно вишукувати правильний напрям нашого поступу, будувати дорогу, на якій не було б тісно нікому, а не потрапляти черговий раз в тупець.

Кажемо «будувати» тому, що довгі роки в нашій державі не було такої дороги, а якщо й була, то тепер вона штучно завалена розмаїтим ідеологічним мотлохом, сміттям і таким камінням, об яке всі ми будемо ще довго спотикатися і набивати собі гулі. Поет Іван Чудик колись написав:

Час вимагає гострих дій,
Час вимагає волі.
Готує ворог-лиходій
Для нас ганебні ролі...

Не буду заглиблюватися у філософію та роздуми: хто і що для нас готує і наскільки гострими повинні бути наші дії. Давайте поміркуємо, що робимо, аби ця дорога була широкою і світлою. Будьмо щирими до кінця та зізнаймося, що багато хто думає: у мене свій шлях до Бога, ви спотикайтеся, а я знаю свою, окрему, чисту стежечку. Думаю, це справа совісті кожного, а в держави і в державних органів функції повинні бути трішки інші. Держава має вишукати спільний напрямок для всіх та будувати широкий шлях до злагоди.

Сприяння у відтворенні Зарваницьких святинь, благоустрою Острівського джерела, чисельних культових споруд свідчить, що ми на правильному шляху.

Даремно хтось вважає, що церква реально відлучена від держави. Якщо церковні чи культові споруди тимчасово перебувають у її власності, значить уже є зв’язок, і цей зв’язок не випадковий. Держава через нього повинна запобігти загостренню міжконфесійних протиріч. Потрібно визнати, що не завжди вона вміло їх розв’язувала і тому не досягла значних позитивних результатів. Водночас, незважаючи на всі інциденти останнього періоду, нам, у певній мірі, усе-таки вдається знаходити порозуміння. Духовність — справа делікатна, індивідуальна. Тут не можна допускати поспішності. У правовій, цивілізованій, демократичній державі повинні добре співіснувати громадяни всіх віросповідань, які не ставлять за мету у тій чи іншій формі підривати державність, які не діють на шкоду суспільству. Суспільству дуже шкодить міжконфесійна боротьба. У родині не буде спокою, якщо в хаті ворогують єдинокровні брати.

Під час однієї зустрічі довелося стати свідком цікавої дискусії. Православні, які дорікали іншим православним за розкольництво та доводили, що тільки вони можуть побудувати незалежну державу, чомусь не могли пояснити: чому в жовтні 1996 року на соборі православних церков у Константинополі, ложа для представників самостійної незалежної держави України та її Церкви пустувала... Якщо хочемо продемонструвати перед світом, що ми існуємо, чому не проявили ініціативи, наполегливості у цьому випадку? Адже церква, як продемонстрував похорон патріарха всієї України-Русі Володимира, відокремлена від держави, і не просто відокремлена, але, мабуть, хтось ще й хоче викопати таку глибоку канаву між державою і віруючими, щоб ніхто не переступив її. Невже і ми з вами станемо підручними чи, висловлюючись мовою давніх великодержавників, «посібниками» в реалізації брудних задумів?

Дуже хотілося б, щоб це було випадковістю чи, у крайньому разі, інерцією дрібних душею та обмежених розумом людей. Однак метод і почерк нам давно знайомі: сіяти недовіру до існуючої влади, розпалювати протистояння між віруючими і політиками, підривати віру у поліпшення становища. Слід сказати: що на цьому полі посіяли, тепер — збираємо. Ненависті і злоби більше, ніж любові, амбіцій більше, ніж здорового глузду. Плітки — замість об’єктивної інформації, агресія і погрози — замість терпіння та прощення. Тепер запитаймо себе — чи богоугодна ця справа? Виникає й інше запитання: кому ця ситуація вигідна?

Згадаймо, що дарували новонародженому Ісусу Христу наші предки: золото, ладан, смирну — силу влади, покору і любов. Ішли вони пішки до нашого Спасителя за небесною зорею, далеко на чужину, щоб цим засвідчити свій світлий розум, високу свідомість, міцну волю.

Вірю і переконаний: друге тисячоліття стане тисячоліттям порозуміння, злагоди і творення на благо нашої держави.

Нагадаймо: ваші нащадки будуть повноцінними українцями, гордими і гідними своєї держави, і їм буде соромно, що дехто з їхніх предків відмовлявся від Богом даної свободи та волів бути холуєм. Кажуть, на могилі Івана Мазепи була така епітафія:

Прости нам, батьку,
Що вміємо ставити хрести у житі,
Прости нам, батьку,
Що в неволі воліємо жити...

Дай нам, Боже, сили і розуму подолати всі протиріччя, усунути все каміння, що лежить на нашій світлій дорозі до Віри, Любові i Свободи.

Хто хоче матеріально долучитись до Богоугодної справи відродження Зарваницьких святинь, які кличуть нас до єднання, злагоди, порозуміння i творення, повідомляємо: пожертвування можна надсилати на рахунок:

список
використаної літератури

1. Андрушків Б. М. Гріхи наші. — Тернопіль: Лілея, 1997.—144 с.: іл.

2. Андрушків Б. М. Некрополі Тернопільщини. — Тернопіль: Підручники і посібники, 1998. — 97 с.: іл.

3. Андрушків Б. М. Хліб для розуму. — Тернопіль: Мальви, 1996.—100 с.: іл.

4. Богун Дам’я, отець ЧСВВ. Чудотворні ікони Матері Божої в Україні / Календар «Місіонаря».—Жовква. — 1937.

5. Букавин О. На прощі: Зарваниця // 3емля Підгаєцька. — Підгайці. — І996. — 24 травня.

6. Ваврик Михайло, отець ЧСВВ. По василіанських монастирях. — Торонто: Видавництво і друкарня Отців Василіян.—1958.

7. Ведуть в Зарваницю дороги / Михайлюк Д., Ковальчук М., Сивак О.I. / —Тернопіль—Теребовля: Збруч, —1985. — 25 с.

8. Ведуть в Зарваницю стежки і дороги // Теребовлянські вісті. — 1996. — 18 травня. — № 20.

9. Велес М. На відпуст у Зарваницю // Воля.—1994. — № 37.

10. Відомість про чудотворний образ Матері Божої в Церкві Отців Василіан у Кристинополі. — Жовква.—1903.

11. Вояковський Николай, отець. Шляхами наших прочан // Місіонер.—Львів. — 1998.

12. Всеукраїнська проща у Зарваниці // Нова доба, — 1998. — № 29.— с.1

13. «Всех Скорбящих Радость» — Бруклин — Нью-Йорк.

14. Галицька брама.—Львів.—1996. — № 10. — Січень.

15. Глубіш Орест, отець, Шподарунок Надія. Симфонія катедрального Собору. Минуле і сучасне.—Тернопіль: Джура,1999. — 115с.: іл.

16. Городиський Л., Зінчишин I. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині. — Львів: Каменяр, 1998.

17. Ґерета Ігор. Теребовля. Шлях крізь віки. — Львів: Каменяр, 1997.

18. Грушецькі Артур. Бібліотека Варшавська. — 1878. — Т. ІХ.

19. Держило С. Проща до Зарваниці // Вільне слово. — Козова. — 1996. — 24 травня.

20. Житія Святих. — Мюнхен: Видання Братства Преп. Іова Пожаєвського, 1950.

21. Зарваниця у духовному і художньому слові, спогадах і переказах. —Тернопіль.—1993.

23. Історія міст і сіл Української РСР. Тернопільська область.—Київ: УРЕ, 1973.

24. Избранния молитви Божієй Матери. Типографія, пред. Iова Почаєвсь-кого, Свято-Троицкій монастир. — Джорданвил, Н.-Й. — 1959.

25. Канак Г. Нас єднає Зарваницька Матір Божа // Голос народу. — 1996. — 2 травня.

26. Ковальчук Микола. Теребовлянський замок. — Львів: Каменяр, 1997.

28. Крехівський монастир Преображення Господнього // Временник.—1904.

29. Крив’як Я. Зарваниця і стаття // Церковний календар-альманах на 1982 рік — сс.22–27, 30–35.

30. Крив’як Я. Зарваниці // Патріярхат. — Нью-Йорк.—1981. № 2. — с. 20.

31. Куликівський Андрій. Вони прославили Рідну землю // Теребовлянщина. — 1999. — Випуск І.

32. Куликівський Андрій. Краєвиди та архітектурні пам’ятки і пам’ятники // Теребовлянщина. 1999. — Випуск 2.

33. Літературний збірник. — Львів: Видання Галицько-Руської Матиці, 1870.

34. Максимишин О. Кличуть дзвони у Зарваниці // Земля Підгаєцька.–Підгайці. — 1996, — 20 вересня.

35. Малко Р. Три дні Зарваницю трясла різноманітна публіка часто дуже протилежна у своїх поглядах // Тернопіль вечірній. — Тернопіль. — 1998. — № 83.

36. Мельник Андрій, отець. Появи Богоматері в Люрді і в Україні та її чуда і ласки. — Філядельфія. — 1954.

37. Мельник Андрій. Зарваниця. — Рогатин. — 1926. — 82 с.

33. Мельник-Лімниченко Василь. Віднайди себе в житті. — Тернопіль —Чікаго. — 1997. — 190 с.

39. Мендюк О. Під сяйвом ікони Зарваниці // 3емля Підгаєцька. — Підгайці. —1997. — 21 жовтня.

40. Місіонар з 1902 року. Печатання Отців Василіян в Жовкві.

41. Монастир ЧСВВ на Ясній Горі в Гошові. — Львів.—1878.

42. Наснаг криниця — Зарваниця // Вільне життя. — Тернопіль. — 1996. — 24 травня.

43. ОММ: Появи Пречистої Діви від 1930–1958. — Торонто: Видавництво Отців Василіян, 1959.

44. Островерха М. Моя проща до Матері // Церковний альманах на 1981р. с. 20.

45. Пантелеймон Архімандрит. Сказаній о земской жизни Пресвятой Бо-городици в чудотворних иконах. — Изданіє Свято-Троицкого Монастиря, 1958.

46. Підгаєцька земля. Історично-мемуарний збірник. — сс. 314, 499–510.

48. Поселянин Є. Богоматер. Полноє илюстрированное описание єя земной жизни и посвященниях ея имени чудотворних икон. — Ст.-Петербург: Книгоиздательство П. Сойкина.

49. Проща молоді до Зарваниці // Церква і життя. — 1997. — № 30.

50. Сагайдак М., Бубній П. Зарваниця — Тернопіль. — 1996. — 112 с.

51. Сембратович Лев, отець. Наші відпустові місця. — Львів: Із Ставропигійської типографії, 1907.

52. Собор Зарваницької Божої Матері. Звернення у справах будови Собору // Патріярхат. — 1997. — Травень. — с. 28.

53. Тальберг Н. Пространний месяцеслов руських святих й краткия сведенія о чудотворних иконах Божіеи Матери. — Джорданвіл, Н. И.: Типографія преп. Иова Почаевського,1951.

54. Указ Президента України «Про заходи щодо відтворення видатних пам’яток історії та культури». № 1138/95 від 9 грудня 1995 року

55. Усні перекази старих людей, списані на галицькому Поділлі. (В рукописі). — 1885.

56. Хойнацький А., прот. Историческое сказаніє о. Святой Чудотворной Иконі Почаєвськой Божіеи Матери. Душеполезное Чтеніє.—Почаїв, —1872.

57. Хойнацький А., прот. Повесть историческая о Святой Чудотворной Иконі Божіеи Матери Почаєвськой. — Почаїв: — 1877.

58. Церква і чудотворна ікона Божої матері в монастирі Отців Василіян у Підгірцях/Временник. — 1894.

59. Церковний календар-альманах на 1981 рік. — сс. 22, 29, 31.

60. Церковні пісні. Зібрав Владив І. Г. — Жовква: Видавництво ЧСВВ, 1926. — Книга СХХV.

61. Часослов. Видання римське. Канон. Матері Божій Одигітрії. — Рим. — 1958.

62. Шематизм Львівської єпархії. — 1892 рік. — С.159.— 1903 рік. — С.158. — 1935 рік. — С.132.

63. Шематизм Львівської Архієпархії.1936–37 роки.

64. Щурат Василь. Краснопущанська легенда з ЧСВВ. — 1926.

65. Ясна Гора в Гошові. В 200-літню річницю перенесення чудотворної ікони Богоматері на Ясну Гору. — Жовква.—1907.

ДОДАТКИ

УКАЗ
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про заходи щодо відтворення видатних пам’яток історії та культури

Ураховуючи винятково важливе значення відтворення видатних пам’яток історії та культури для відродження духовності українського народу та з метою відбудови втраченої історико-культурної спадщини, зокрема комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря та Успенського собору Києво-Печерської лаври у місті Києві, що мають унікальну архітектурну, містобудівну та історико-культурну цінність,

1. Утворити при Президентові України Комісію з питань відтворення видатних пам’яток історії та культури (далі — Комісія).

2. Кабінету Міністрів України за участю Комісії розробити і подати в місячний строк Президентові України першочергові заходи щодо відбудови комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря та Успенського собору Києво-Печерської лаври у місті Києві.

3. Призначити Тронько Петра Тимофійовича — голову правління Всеукраїнської спілки краєзнавців — головою Комісії.

Затвердити персональний склад Комісії (додається).

4. Покласти на Комісію вирішення питань щодо визначення переліку видатних пам’яток, які потребують відтворення, консультативного забезпечення науково-дослідних, проектувальних та реставраційно-будівних робіт, пов’язаних з їх відбудовою.

5. Голові Комісії подати у місячний строк проект Положення про Комісію з питань відтворення видатних пам’яток історії та культури.

6. Надати Комісії право залучити для роботи фахівців центральних органів державних закладів, а також одержувати необхідну для її діяльності інформацію.

7. Кабінету Міністрів України у двохмісячний строк:

розробити за участю Комісії та затвердити довгострокову Державну програму відтворення видатних пам’яток історії та культури, передбачивши в ній відбудову комплексу Михайлівського Золотоверхого монастиря та Успенського собору Києво-Печерської лаври у місті Києві та інших визначних пам’яток; створити спеціальний фонд для фінансового та іншого забезпечення реалізації зазначеної Програми та затвердити Положення про нього.

ДОВІДКА
про Україну духовну

Україна – багатоконфесійна держава. На її території офіційно діє понад 22 тис. релігійних організацій (громад) майже 80-и конфесій, напрямків, течій. 97,5 відсотка всіх релігійних організацій – християнського спрямування. Християнство в Україні є дійсно народною релігією.

З року в рік релігійна мережа в нашій країні зростає в середньому на 1200 одиниць. Проте зміни торкнулись не тільки кількісних показників – за роки державності України Церква перейшла на якісно новий рівень функціонування. Практично закінчено формування її управлінських структур: сьогоденням Церкви, питаннями її подальшого розвитку опікуються 207 духовних центрів та управлінь. Існуючі проблеми із кадрами священнослужителів розв’язуються завдяки плідній роботі 96 вищих та середніх церковних навчальних закладів, яких за 8 років збільшилось у 5 разів. Свідченням духовного розвитку Церкви є також 235 монастирів, кількість яких за роки незалежності України зросла більше ніж у чотири рази. На ниві доброчинності та милосердя повсякденно працюють 155 місій, що у 8 разів більше, ніж було у 1991 році.

Керівники найбільш впливових і численних християнських конфесій є членами Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, що створена за ініціативою Президента України.

ДОВІДКА
про Українську Греко-Католицьку Церкву (УГКЦ)

УГКЦ – Церква Київської традиції, яка перебуває в єдності з Престолом Святого Апостола Петра в Римі і офіційно визнає примат Вселенського Архієрея Папи Римського з моменту укладення Берестейської Унії 1596 року. Двічі була насильницьки ліквідована: рішенням польського сенату і сейму, а в Російській Імперії – царським указом. У 1946 році з ініціативи Сталіна була цілковито знищена на усіх теренах, які були під контролем тоталітарного режиму. З того часу і аж до 1989 року, коли державним органам було дозволено реєструвати греко-католицькі громади, перебувала у підпіллі.

Керівний орган – Синод Єпископів УГКЦ перебуває під опікою Правлячого Архієрея. Синод Єпископів УГКЦ складається з 40 єпископів, які діють на території України та в діаспорі.

Загальна кількість віруючих налічує більше 6 мільйонів, з них – 5 117 тисяч в Україні та 891 тисяча в діаспорі – Канаді, США, Бразилії, Аргентині, Австралії, Хорватії, Румунії, Польщі, Німеччині, Франції і країнах Бенілюксу, Швейцарії, Великобританії, Росії, Казахстані.

На сьогодні Українська Греко-Католицька Церква в Україні має 2160 священиків, які душпастирюють у 3198 парафіях, 73 монастирі, у яких творять духовний подвиг 1275 монахів і монахинь.

Система духовної освіти Української Греко-Католицької Церкви, за свідченням фахівців, має найбільш закінчений і досконалий вигляд. Наявність 1,5 тис. студентів, які навчаються в її двох богословських академіях, чотирьох інститутах, трьох семінаріях та одній школі дозволить впродовж декількох наступних років вирішити усі кадрові проблеми Церкви.

Базовими духовними навчальними закладами УГКЦ є Львівська Богословська Академія і Семінарія Святого Духа, що діє у її складі. У навчальному процесі задіяно 65 викладачів, серед яких:

—18 докторів наук з України та з-за кордону. П’яти- і шестирічна навчальна програма стаціонарного курсу Академії розпочинається з історичної та систематичної філософії, сприяючи розвиткові у студентів критичного мислення. В програмі робиться акцент на вивченні грецької, латинської, церковно-слов’янської та єврейської мов для майбутньої наукової роботи з оригіналами текстів і документів. Зважаючи на практичну відсутність україномовної наукової богословської літератури, введено інтенсивний курс вивчення англійської та інших іноземних мов. Починаючи з третього курсу, деякі предмети викладаються англійською мовою.

Вийшовши за статистичними показниками на довоєнний рівень, УГКЦ володіє великим потенціалом і тенденцією до подальшого розвитку як у духовному, так і в кількісно-матеріальному плані.

5 Українська Греко-Католицька Церква Львівська Архієпархія
Прес-Бюро Ukrainian Greek-Catholic Church, Archeparchy of Lviv Press Office

Контакт: Сом Соутус, Орися Потупа /Львiв, 79.5. 01. Єва Рибальт/
Рим, 47.44. 068.

НОВІ ЄПАРХIЇ ТА ОРДИНАРIЇ ПРИЗНАЧЕНО ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ
ГРЕКО- КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

Нові єпархії i ординарiї

Синод єпископів Української Греко-Католицької Церкви, який відбувся у Львові в днях 16–31 травня 1992 р. під проводом його Глави Блаженнiйшого Мирослава Івана Кардинала Любачiвського, вирішив створити чотири нові єпархії: Тернопільську, Зборівську, Коломийсько-Чернівецьку, Самбірсько-Дрогобицьку.

Згідно з каноном 85 п. l кодексу Канонів Східних Церков представлено це рішення Римському Апостольському Престолу і сьогодні, одночасно у Львові і Римі, публікуються ці рішення.

* Ординарієм Тернопільської єпархії призначено дотеперішнього помічника єпископа Львівського владику Михайла Сабригу.

* Ординарієм Зборiвської єпархії назначено дотеперішнього вікарія Львівської Провінції оо. Редемптористів о. Михайла Колтуна

* Ординарієм Коломийсько-Чернівецької єпархії призначено дотеперішнього помічника Івано-Франківської (Станіславської) єпархії владику Павла Василька.

* Єпархіальний престол Самбірсько-Дрогобицької єпархії є тимчасово вакантний. На основі канону 220 Блаженніший, проконсультувавшись з Постійним Синодом, назначив єпархіяльним адміністратором цієї єпархії владику Юліана Вороновського.

Синод вирішив створити окрему Курію Патріарха (Верховного Архієпископа) згідно з каноном 114. До складу Патріаршої Курії належать члени Постійного Синоду, канцлер, економ, голова трибуналу і голова Літургічної Комісії.

* Головою Постійного Синоду є Його Блаженство Мирослав Іван Любачівський. (Згідно з каноном 115 пар. 1 і 3 Кодексу Канонів Східних).

[Членами Постійного Синоду призначено: — Б. А.]

Єпископа Івано-Франківська (Станіслава) Софрона Дмитерка, Апостольського Екзарха Українців Католиків у Франції і країнах Бенілюксу, владику Михайла Гринчишина, Єпископа Перемишля Iвана Мартиняка, Владику помічника Львівського Филимона Курчабу.

Заступниками членів Постійного Синоду обрано новоіменованого єпископа Тернопільського Михайла Сабригу, єпископа Стенфордського Василя Лостена, Апостольського Екзарха Українців Католиків у Великій Британії владику Михайла Кучмяка і владику помічника Львівського Юліяна Вороновського.

Згідно з кан. 114 назначено канцлером Курії Патріарха (Верховного Архієпископа) о. д-р Івана Дацька; економом ієромонаха д-р Рафаїла Гурконяка, студита; головою трибуналу — о. маг. Йосифа Андріїшина; головою літургічної комісії ієромонаха маг. Глiба Лончину, студита.

З огляду на те, що канон 114 п. 3 передбачає, що ті самі особи не повинні мати посади в Курії Патріарха (Верховного Архієпископа) і в єпархії, Блаженніший планує реорганізацію Львівського Архієпархіального Управління.

До складу Львівської Архієпархії належать такі райони-деканати: Львівський, Буський, Городоцький, Жидачівський, Жовківський, Золочівський, Кам’янко-Буський, Миколаївський, Перемишлянський, Пустомитівський, Стрийський, Яворівський.

До Львівської Архієпархiї (з огляду на історичне походження) належать парафії Галича і Крилоса, які знаходяться в Івано-Франківській області.

Населення: 1 826 700 (за даними Всесоюзного перепису населення 1989 р.)

До складу Івано-Франківської єпархії належать райони-деканати: Iвано-Франківський, Богородчанський, Галицький (за винятком Галича і Крилоса), Долинський, Калушський, Рогатинський, Рожнятинський, Тисьменицький.

Населення: 736 543 (за даними Всесоюзного перепису населення 1989 р.)

До складу новоствореної Тернопільської єпархії належать райони-деканати: Тернопільський, Борщівський, Бучацький, Гусятинський, Заліщицький, Збаразький, Монастириський, Підволочиський, Теребовлянський, Чортківський.

Населення: 643 170 (за даними Всесоюзного перепису населення 1989 р.)

До складу новоствореної Коломийсько-Чернівецької єпархії належать райони-деканати: Коломийський, Верховинський, Городенський, Косівський, Надвірнянський, Снятинський, Тлумацький і Чернівецька область.

Територія: 6 900 км. кв. (без Чернівецької області)

Населення: 773 691 (за даними Всесоюзного перепису населення 1989 р.)

До складу новоствореної Зборівської єпархії входять райони-деканати: у Львівській області — Бродівський, Радехівський, Сокальський; у Тернопільській області: Зборівський, Бережанський, Козівський, Кременецький.

Населення: 479 234 (за даними Всесоюзного перепису населення 1989 р.)

До складу новоствореної Самбірсько-Дрогобицької єпархії з осідком у Дрогобичі належать райони-деканати: Дрогобицький, Мостиський, Самбiрський, Сколівський, Старо-Самбірський, Турківський.

Населення: 630 900 (за даними Всесоюзного перепису населення 1989 р.)

Собор Св. Юра 290000 Львiв пл. Св. Юра, 5 Україна Тел. 798687

Prazza Madonna dei Monti 00184 Roma — Italia Теl. : 4827400 — Tetefax: 4873903

РОЗДІЛ 1. ЗАРВАНИЦЯ — ДУХОВНЕ СЕРЦЕ СТАРОДАВНЬОЇ ТЕРЕБОВЕЛЬСЬКОЇ ЗЕМЛІ 12

Теребовля, Теребовля, цвіт ясний Галичини... 12

Чудотворна Ікона Матері Божої в Зарваниці, Розп'яття Ісуса Христа та Цілюще джерело 44

Деякі історичні відомості про існування та розміщення чудотворних ікон Божої Матері на Тернопільщині і в Україні 53

Спогади очевидця святкування 400 - ліття Берестейської та 350 - ліття Ужгородської Уній і всенародної прощі з нагоди віднови акту посвяти українського народу під покров Святої Богоматері 81

Окремі свідчення про з’яви Ікони Матері Божої та чудодійність Зарваницьких святинь 112

РОЗДІЛ 2. ПОРАДИ ЩОДО ДУХОВНОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ.. 122

Засади для керування душі, що хоче досконало любити Ісуса Христа. 122

Духовний розвій та відновлення християнських традицій —
0необхідна умова становлення державності 125

Як поводитися богомольцеві у святому місці?. 133

Умови для доступлення звичайного відпусту. 133

Умови для доступлення ювілейного відпусту. 134

Молитва до Пресвятої Богородиці в чудотворній Іконі Зарваницькій. 137

Молитва до Пресвятої Богородиці в чудотворній Іконі Зарваницькій. 138

Молитва до Розп’ятого Спаса Ісуса Христа в чудотворній Іконі в Зарваниці 138

Mолитва посвяти Української Церкви і Народу під покров пресвятої Богородиці 139

Десять звернень до Господа нашого Ісуса Христа і Матері Божої Пречистої Діви Марії на всякий життєвий випадок 142

РОЗДІЛ 4. ПІСНІ ТА ПОЕЗІЇ ПРО ЗАРВАНИЦЬКІ СВЯТИНІ. 147

Пісня до Пречистої Діви Марії в чудотворній Зарваницькій Іконі 147

Пісня до Ісуса Христа в Чудотворній Зарваницькій Іконі 148

Пісні, які склав о. Зіновій Монастирський на Успіння в Зарваниці 150

Науково-популярне видання

У книзі й на обкладинці використані роботи художника Андрія Боярина

Відповідальний за випуск Ярослав Гринчишин

Підписано до друку 15.05.2001. Формат 60х84/16. Папір газетний. Гарнітура Times.
Друк офсетний. 12,09 ум. др. арк., 9,5 обл.-вид. арк. Тираж 1000 . Замовлення № 00-0028

Редакція газети «Підручники і посібники». Свідоцтво ТР №189 від 10.01.96.

46010, м. Тернопіль, вул. Поліська, 6а. Тел. 8-(0352)-43-15-15, 43-10-31.
Факс 8-(0352) 43-10-21. Електронна пошта: PP@PP.UTEL.NET.UA

* М. Сагайдак, П. Бубній, Зарваниця. Тернопіль 1993 р. (з авторськими доповненнями).

[1] Фоса — рів.

СТАРИЙ КАЛУШ