СТАРИЙ КАЛУШ

Володимир БОЙЦАН Просвітницька діяльність греко-католицьких священиків на Прикарпатті в ХІХ ст.




Просвітницька діяльність греко-католицьких священиків на Прикарпатті в ХІХ ст.

Володимир БОЙЦАН

Суспільні зміни, які відбуваються на наших очах, напевно, не мають аналогів у світовiй iсторiї. Процес українського духовного вiдродження сьогоднi не тiльки вiдкриває в нашiй iсторiї так званi "бiлi плями", а й виявляє цiлi прогалини в iсторiї суспiльно-полiтичних рухiв. Закономiрно, що в перiод нацiонального вiдродження, який ми зараз переживаємо, зрiс iнтерес народу до своєї iсторiї, його духовних витокiв. Перехiд до демократичного суспiльства, широке, зацiкавлене обговорення ранiше закритих тем, нове трактування iсторичних фактiв — все це сприяє поверненню теперiшнiм поколiнням надбань минулого. Нова доба створила сприятливi умови для самоочищення, повернення народу його символiв, традицiй. Ми на власному прикладi маємо можливiсть переконатись, що незнання власної iсторiї, пiдмiна об'єктивного i суто наукового аналiзу полiтичними догмами завдають суспiльству непоправної шкоди.

Однiєю з найголовнiших проблем сьогодення є нормалiзацiя релiгiйного життя в Українi, зокрема на Прикарпаттi. Її важливiсть i складнiсть тим бiльшi, що вона нерозривно поєднується з проблемою нацiонального вiдродження. У ходi довголiтнiх нацiонально-визвольних змагань греко-католицька церква стала нацiональною, українською. Тому, важливими є питання повноцінного висвітлення її ролі в історії українського народу. Одним з таких питань є роль Української греко-католицької церкви в розгортанні просвітницького руху на Прикарпатті в ХІХ столітті.

Вiдомо, що Просвiтництво на Прикарпатті збiгається з першою хвилею нацiонально-визвольного руху. В часi це охоплювало більшу частину ХІХ столiття. Духовна нива нацiонального життя цього перiоду густо засiяна iменами народних дiячiв, серед яких чiльне мiсце посiдає греко-католицьке духовенство — єдина на той час освiчена верства українського суспiльства, яка вiдiграла мiсiю iдеолога i провiдника нацiонально-визвольного руху галицьких русинiв. Церква дала Українi в часи великої скрути цiлий ряд видатних особистостей: релiгiйних, культурних i державних дiячiв, iсторикiв, письменникiв, художникiв, композиторiв.

Розвиток Галицької Русi того часу зумовлювала її соцiальна структура: основну масу українцiв становило крiпосне селянство, яке польськi та нiмецькi магнати не допускали навiть до початкової освiти, тим бiльше рiдною мовою. Денацiоналiзаторська полiтика загарбникiв стала причиною вiдсутностi в Галичинi української iнтелiгенцiї, шкiл, значних матерiальних i духовних здобуткiв. Польська шляхта прагнула полонiзувати українськi землi, перетворювала мiста у свої форпости, ускладнювала доступ до них українського населення. Вони намагались звести нанiвець функцiї народної мови, не допускали її в сферу полiтико-адмiнiстративного i культурного вжитку. Вiдомо, що руськi (українські) лекцiї в навчальних закладах того часу коштували дешевше, нiж латинськi, а українських професорiв не визнавали, не допускаючи їх навiть до засiдань факультетiв.

Iсторично склалося так, що майже всi дiячi західноукраїнського відродження належали до священицького стану. Ряди нацiональної iнтелiгенцiї поповнювала тiльки духовна семiнарiя. Iван Франко вiдмiчав, що "при руськiй мовi, при руськiй народності лишалися тільки прості чорні хлопи I вбогі та мало вченi сiльськi священики". Разом з тим, сiльськi священики досить часто мало чим вiдрiзнялися вiд селян. Як вiдмiчав відомий український історик М.Возняк, "…на селi не раз можна було бачити, як священик у подертiй одежинi... з люлькою в ротi, з батогом у руках iшов коло своїх коней або волiв". З метою пiднесення рівня освiти єпископи докладають багато зусиль, щоб органiзувати духовну школу для священиків. У 1774 році Марiя Тереза у Вiднi при церквi св.Варвари заснувала семiнар, так званий Барбареум, де жили i вчилися богослови з Закарпаття, Хорватiї та Галичини. При Львiвському унiверситетi у 1787 році було засновано "Studium ruthenum" — Руський науковий iнститут, який готував священикiв з обов`язковим знанням української мови. Ця установа проiснувала до 1809 року i пiдготувала 470 високоосвiчених священикiв, якi внесли значний вклад у пробудження Галичини. В 1783 році у Львовi вiдкривається ще одна семiнарiя для навчання греко-католицьких священикiв українською мовою, яка проiснувала до 1817 року, тобто до часу, коли заново почав дiяти Львiвський унiверситет з богословським факультетом i потреба в ще одному богословському навчальному закладi на деякий час вiдпала. На прохання львiвського єпископа Петра Бiлянського було дозволено, щоб на теологiчному та фiлософському факультетах унiверситету викладання велося українською мовою до того часу, поки українськi кандидати не оволодiють латинською. Все це дало змогу без надмiрних труднощiв отримувати освiту як вдома, так i в iнших вищих школах як Австро-Угорщини, так i за її межами — у Вiднi, Римi, Iнсбруку, Празi, Фрайнбурзi.

Контакти з представниками iнших народiв неминуче приводили до росту нацiональної свiдомостi молодих українцiв, утверджували розумiння значення рiдної мови. Ось чому серед духовенства починають з`являтися послiдовнi борцi за права українського народу, якi самi з повагою ставилися до української мови i домагалися шанування її в повсякденному життi. В цей перiод греко-католицьке духовенство i закладає основи вiдродження українського народу.

Досить довгий час гостро стояло питання Галицької митрополiї. В 1808 році вона вiдновила свою дiяльнiсть. До її складу ввiйшли Львiвська, Перемиська (до її примусового переведення на православ`я), Холмська єпархiї, а згодом (в 1885 році) засновується єпархiя Станiславiвська.

Опинившись у бiльш сприятливих умовах, нiж досi, УГКЦ починає вiдiгравати все бiльшу роль у нацiонально-культурному вiдродженнi краю. Навiть сам факт приналежностi до греко-католицького обряду в цей перiод означав приналежнiсть до числа українцiв. М.Возняк, характеризуючи цей перiод, зазначав, що "обставини українського життя в Галичинi склалися так, що навiть праця в iнтересах церкви... було то працею над задержанням людей в українськiй народностi". То ж нiяк не випадково, що саме в стiнах Львiвської семiнарiї в 1833 році заснувався гурток "Руська Трiйця", кращi представники якого Маркiян Шашкевич, Iван Вагилевич та Якiв Головацький першими зважились вiдкрито розпочати проповiдi в церквi українською народною мовою, започаткували її вихiд на широку аудиторiю. Їх приклад повiв за собою десятки iнших послiдовникiв.

Передове духовенство стояло бiля витокiв нацiонального i культурно-освiтнього вiдродження Галичини у 1848 році, коли "весна народiв" вiдкрила для Галичини новi можливостi для державотворення. "Весною народiв" в iсторiї, звичайно, називається полiтично-нацiональний i соцiальний рух, що, наростаючи довший час в рiзних країнах Європи протягом першої половини ХІХ столiття, проявився у 1848 роцi в полiтично-нацiональних зрушеннях народiв. Провiд в усiх дiлянках "весни народiв" в Галичинi взяло в свої руки переважно греко-католицьке духовенство. З митрополичих, єпископських, священицьких кіл та з студентів духовних семінарій вийшли ідеологи національно-визвольного руху. Крiм щоденної, звичайної, духовної працi їм також припала додаткова праця — в рiзних галузях культурного i громадського життя. Бiльшiсть священикiв — діячів просвiтницького руху добре вiдома завдяки активнiй духовнiй та просвiтницькiй дiяльностi в культурних центрах Галичини: Львовi, Перемишлi, Станиславовi, Бережанах, Коломиї та iн. Проте залишаються сотнi невiдомих (або мало вiдомих) ще досi культурно-освiтнiх дiячiв минулого, в основному сiльських священикiв, якi посiяли зерна Просвiтництва на нивi духовного вiдродження нашого краю. Про них збереглись або скупi згадки нечисленних джерел, або їхнi iмена ще не повернулись до нас.

Вiдмiна панщини в Галичинi в 1848 році застала галицьке село в жахливому станi. Народ був неосвiчений, бракувало фахiвцiв. Якщо врахувати, що внаслiдок багатовiкового чужоземного панування на наших землях тут не вистачало українських нацiональних кадрiв iнтелiгенцiї, то священиковi (особливо на селi) доводилося часто виконувати функцiї, якi не належали до його безпосереднiх обов`язкiв. Якiв Головацький у листах до Вагилевича яскраво розповiдає про причини, якi заважають йому займатися наукою. Сiльському священиковi, за словами Головацького, треба бути "душпастирем i вчителем, i порадником, i батьком дiтям, i господарем, i орачем, i скотарем, i пiдпомочником, i найбiльшим у селi, i найбiднiшим слугою". Недаремно поляки, глузуючи з нашого безвiдрадного становища, казали, що в українськiй нацiї є тiльки "хлопи i попи", тобто духовенство i селяни— двi найпотужнiшi соцiальнi групи, якi не дали нашому народовi спольщитися, втратити свою нацiональну самобутнiсть.

На захист українського народу стає греко-католицьке духовенство, на плечi якого випав тягар пiднесення економiчного, освiтнього та духовного рiвня свого народу.

2 травня 1848 року у Львовi була утворена Головна Руська Рада — перша українська полiтична органiзацiя, до якої входили 66 представникiв духовенства i свiтської iнтелiгенцiї. Як відмічав І.Лисяк-Рудницький, під час революції 1848 року в Австрії саме представники церкви стали ініціаторами політичної активізації галицьких українців. Сьогоднi, як нiколи, актуально звучить заява провiдникiв цiєї органiзацiї — священикiв Яхимовича, Куземського, Жукiвського, Наумовича: "Ми, галицькi українцi, належимо до великого українського народу... Наш народ був колись самостiйний, рiвнявся у славi з наймогутнiшими народами в Європi, мав свою лiтературну мову, свої власнi закони, своїх власних володарiв. Одне слово, вiн був у добробутi i силi... Встаньте, браття, будьте тим, чим ми можемо бути, будьмо народом". На "Собор руських учених" у Львовi 1848 році зiбралося 118 представникiв української свiтської та духовної iнтелiгенцiї, якi заснували так звану "Галицько-Руську Матицю". 90% учасникiв "Собору..." були священики. За допомогою друкованого слова "Галицько-Руська Матиця" мала поширювати серед народу освiту. Це товариство видало цiлий ряд книжок загальноосвiтнього та морально-релiгiйного змiсту, шкiльних пiдручникiв та наукових збiрок. На жаль, "Галицько-Руська Матиця" не виконала повнiстю завдання, якi стояли перед нею через москвофiльський вплив, пiд який вона попала.

Беззаперечним є внесок греко-католицького духовенства в антиалкогольну пропаганду протягом ХІХ століття. Початковий етап антиалкогольного руху припадає на 40-і роки, коли на заклик кардинала М.Левицького по всій території Галичини засновуються братства тверезості. Про ефективність їх діяльності свідчить той факт, що в Рогатинському повіті на кінець червня 1845 року до братств тверезості належали 11.342 члени. В наступні десятиліття відбувається згортання цього руху, проте в останній чверті століття він розгорається з новою силою. І знову на перші ролі виходить духовенство. Серед форм антиалкогольного руху набувають популярності місіонерські поїздки, в яких особливо активними учасниками були Василь Залозецький, який став засновником і нових братств тверезості , Антін Струтинський, Йосафат Кобринський, Филимон Огоновський, Володимир Паук, Ілля Мардарович та Рудольф Мох. Діяльність вищеназваних активістів та інших діячів священицького сану призвела до того, що в 1888 році в калуському повіті у 29 парохіях існувало 28 братств тверезості, а в рогатинському на 29 парохій — 21 братство.

Судячи з повідомлень у рубриці "Новинки" газети "Русская Рада", такі місії були проведені в селах Угринові (зусиллями о.Тарлецького), Богородчанах Старих Станиславівського повіту, які супроводжувалися встановленням пам`ятних хрестів на знак витвереження громад, Устю Зеленім та Туловій, Вербилівцях Рогатинського повіту (зусиллями о.А.Недведського), місті Снятині (було 15.000 присутніх і 40 священиків), планувалися місії в селах Вовчківцях, Будилові, містах Кутах та Косові. Відбулася також місія в селі Товмачик (за присутності місіонерів о.Моха, о.Рудницького, о.Волинського) і було запланована місія в цілому ряді сіл Коломийського та Косівського повітів: Княждворі, Великі Камінки, Мишин, Хімчин (за присутності Р,Моха, І,Мардаровича, О,Заклинського), Річка, Соколівка, Пістинь та місті Косів. Про результативність проведених заходів свідчать результати місії в с.Великі Камінки Коломийського повіту в 1889 році, після якої протягом року було закрито 5 корчм, а відкрито 2 крамниці.

Спробу покращити становище зробив довголiтнiй сеймовий посол, один з численних представникiв старшого поколiння о. Степан Качала. 8 грудня 1868 року вiн з групою молодих українцiв-народовцiв заснував у Львовi нове культурне товариство "Просвiта". Воно отримало всенародну пiдтримку, чисельно зростаючи і поширюючи просвітницькі ідеї серед українського населення.

На першому загальному зборi товариства "Просвiта" вiдсоток священикiв був досить незначний. Причиною цього була позицiя митрополичої капiтули, яка стала на шлях iгнорування новоствореного товариства. І все ж, не зважаючи на те, що греко-католицька верхiвка чинила опiр iдеї нацiонального вiдродження, цей процес давав все вiдчутнiше зростання нацiональної свiдомостi. Разом з тим, попри негативне ставлення вищого духовного органу, 2 священики — професор гiмназiї доктор Омелян Огоновський (в майбутньому — голова товариства протягом 1877-1894 років) та парох села Лоп`янки на Долинщинi Йосип Заячкiвський брали активну участь в органiзацiйному становленнi товариства. I, як показав час, саме таке ставлення до "Просвiти" виявилось єдино правильним. Вже через 5 рокiв бiльшiсть пастирiв активно включились до просвiтницької роботи. А причина цього була досить проста: надто багато спiльного було у "Просвiти" i греко-католицької церкви: поширення рiдної української мови, вiдвернення народу вiд п`янства за рахунок створення читалень i уставлення в них "моральних забав". Завдяки натхненнiй працi греко-католицького духовенства "Просвiта" змогла стати на чолi українських полiтичних, економiчних, культурно-освiтнiх та молодiжних органiзацiй.

Однією з найпоширеніших форм просвiтньої роботи на мiсцях "Просвiти" стали читальнi, якi розрослись по всiх закутках Галичини. Iдея органiзацiї читалень належить коломийському священику Миколi Синовiдському, який пiд час проведення "Собору Руських Учених" запропонував план закладення читалень. I перша така читальня справдi з`явилася в Коломиї вже в 1848. На початку читальнi поставали при церковних братствах, а пiзнiше їх почали органiзовувати по окремих статутах. Згодом постала сiтка читалень, якi, як правило, носили назву "Руська читальня". Щоб надати уже iснуючим читальням потрiбний стиль роботи та збагатити змiст, провiд "Просвiти" закликав цi читальнi приєднуватись до "Просвіти". Греко-католицькі священики очолили більшість читалень, перебрали на себе керiвництво фiлiями "Просвiти". На Гуцульщинi читальнi "Просвiти" виникли в кiнцi 90-х рокiв ХІХ столітті: в Довгополi — 1895 роцi (iнiцiатор — священик Iван Попель), в Космачi — 1896 році (iнiцiатори — священик Є.Лисанецький, учитель Т.Фандарис, селянин П.Палiйчук), в Микуличинi, Яблуницi, Москалiвцi — 1897р., в Тюдовi — 1898р., у Старому Косовi — 1899 (засновники — В.Девдюк, Ф.Андрусяк, Т.Боєчко). Активістами читальняного руху на Коломийщині були священики Олександр Русин, Денис Воєвідка, Микола Валявський та інші. Протягом значного часу саме духовенство очолювало не тільки читальні, але й цілий ряд філій товариства "Просвіти" на території Прикарпаття. Показовими в цьому плані були Коломийська, Кутська, Товмацька та Рогатинська.

Дуже важким було становище з освiтою народу. Перед приєднанням до Австро-Угорщини в містах та селах Галичини майже не було правильних шкіл. Тільки в деяких мiсцевостях вчили читати зi старих пiдручникiв, псалтиря та iнших церковних книг. Тому, коли в 1818 році вийшли в Австро-Угорщині так званi "шкiльнi закони", якими було дозволено засновувати в громадах школи, а окремий цiсарський лист вiд 12 травня 1818 року дозволяв заводити українську мову навчання в школах, де переважали дiти українцiв, в багатьох селах почали навiть своїм коштом будувати шкiльнi будинки. В цей перiод стараннями духовенства було створено значну кiлькiсть парафiяльних шкiл, засновано дяко-учительський iнститут i таким чином налагоджено пiдготовку українських вчителів. В таких умовах одним з найголовнiших завдань, яке постало перед галицькими священиками, було створення посiбникiв для навчання рiдною мовою. Авторами перших граматик української мови були також, здебiльшого, священики: Iван Могильницький, Йосип Лозинський, Михайло Осадца, Йосип Левицький та iн. Вони першими почали складати букварi, читанки, катехизми та iншу свiтську та релiгiйну лiтературу рiдною мовою для потреб руських шкiл та парафiян. У 1838 році до використання в школi був вiдiбраний буквар крилошанина Iвана Лаврiвського, укладений народною мовою. Вiн також написав граматику української мови та пiдручник методики.

Особливе місце в цій галузі обіймає о. Йосафат Кобринський (15.09.1818 м. Коломия — 1901, с. Мишин, тепер Коломийського району), який на основі практичної діяльності написав, а пізніше видав у Львові два посібники: "Спосіб борзо виучити читати" та "Буквар новим способом уложений для домашньої науки". Проте виданням книг Кобринський не обмежився. Серед коломиян вiн вiдомий i як меценат: при його безпосереднiй допомозi було засновано першу читальню, здійснено ряд інших важливих заходів.

Беззаперечним є вклад в галузi освiти Iвана Могильницького (1777-1831). Він уже в 1816 році заснував перше в Галичині культурно-освітнє "Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти I культури серед вірних" I, цим самим, заклав основу для національного I духовного відродження Галичини. Педагог i автор п`яти шкiльних пiдручникiв, Могильницький вперше засобами друкованого слова виступив на захист прав української мови. У своїй працi "Вiдомiсть о руськiм язицi" автор визнав українську мову за одну iз слов`янських мов, а українцiв — за окремий народ. Думка Могильницького про те, що без мови народ втрачає полiтичну самостiйнiсть i перестає iснувати як народнiсть залишається актуальною i на сьогоднiшньому етапi. Педагог i автор п`яти пiдручникiв, Iван Могильницький пiдготував короткий нарис iсторiї України, накреслив її етнiчнi кордони.

Почин Могильницького пiдхопила значна частина духовенства. Ось як писав про подвижницьку дiяльнiсть греко-католицького духовенства о.Теодор Богачевський: "В роцi 1843 калуський декан Бабичевський представив єпископу до подяки за стараннiсть в дiлянцi шкiльництва також священикiв: Йосифа Кобилянського з Берлог, Iвана Козанкевича з Голиня, Михайла Левицького з Кропивника, Юрiя Соколовського з Новицi, Миколу Куневича з Петранки, Михайла Телiховського з Пiдмихайля, Йосифа Кульчицького з Пiйла, Прокопа Лопатинського з Рип`янки". Серед тих священикiв, чиї iмена дiйшли до нас, слiд згадати Омеляна Абрисовського (1864-1928), Антона Глодзiнського (1861-1914), Дiонисiя Дорошинського (1866-1930), Iвана Жукiвського (1810-1884), Степана Городецького (1863- 1928).

Одним з найяскравiших представникiв цiєї епохи був, безперечно, засновник галицького театру о. Іван Озаркевич (1794, Галичина — 1854, м. Коломия), який поставив в Коломиї першу виставу i заснував театральний гурток. Заслуга Озаркевича полягає в тому, що вiн, використавши п`єсу Котляревського "Наталка Полтавка", переробив її вiдповiдно до місцевих народних звичаїв. Ось чому була змiнена навiть назва на "Дiвка на вiдданю, або На милуванє нема силуваня". Вистава була пiдготовлена дуже старанно, про що свiдчить той факт, що ще в червнi 1848 році. Озаркевичу з допомогою бургомiстра Коломиї Дрималика та директора школи Миколи Верещинського вдалося утворити з любителiв театру "драматичне товариство". Пiсля успiху, який мала вистава в Коломиї, Озаркевич разом з трупою вирушає до Львова, де 26 жовтня 1848 року поставив ту ж виставу. Була поставлена "Вiдданиця" також i в Перемишлi. Всюди Озаркевича супроводжував успiх.

Iван Озаркевич не обмежився одною обробкою, але також переробив "Сватання на Гончарiвцi" Григорiя Квiтки (пiд назвою "Сватанє, або Жених навiжений"), "Купала на Iвана" С.Писаревського (у Озаркевича "Весiлє або над цигана Шмагайла нема розумнiшого") i "Москаль чарiвник" Котляревського ("Жовнiр-чарiвник"). Є данi про те, що Озаркевич почав писати оригiнальну комедiю "Опришки в Карпатах", проте вона залишилася незакiнченою.

Звичайно, не тiльки Озаркевич працював для потреб українського театру. До нас дiйшли данi про iнших священикiв, якi в тiй чи iншiй мiрi мають заслуги перед театром. Серед них — брат Олександра Барвiнського Осип (1845-1889), чия iсторична драма "Павло Полуботок" була дуже популярна у 80-х роках в Галичинi, Гнат Якимович i, безперечно, Рудольф Мох ().

Свою театральну дiяльнiсть вiн почав ще пiд час навчання в духовнiй семiнарiї. Працюючи священиком в рiзних селах Галичини, Р.Мох мав можливiсть ближче познайомитись з життям трудового народу. В 1849 році в авторському доробку з`явилась вiршована драма "Терпен-спасен", яка була поставлена у Львовi 3 травня 1849 року в рiчницю скасування панщини. Та найбiльшої популярностi зазнала п`єса "Справа в Клекотинi" (1849). Як відмічали дослідники, це перша оригiнальна комедiя в захiдноукраїнськiй лiтературi. У драмi на першому планi антигорiлчанi мотиви. Така позицiя Р.Моха не є випадковою. Як вiдомо, саме вiн був iнiцiатором створення "Кружка руських мiсiонерiв", який проводив серед народу антиалкогольну пропаганду. З цiєю метою "мiсiонери" iдуть в народ, по селах проводять бесiди, виголошують промови, читають лекцiї. Мiсiонерська дiяльнiсть Р.Моха довготривала i охоплювала великий географiчний простiр. У "Нарисi українськоруської лiтератури до 1890р." I.Франко назвав Р.Моха "популярним бесідником I промовцем, одним із головних апостолів пропаганди тверезості між народом", а в розвідці "Панщина та її скасування в Галичині" постать Р.Моха ставить у ряд молодших товаришів "перших борців нашої народної свідомості" - Шашкевича, Головацького, Вагилевича.

Значною є i лiтературна спадщина греко-католицьких священикiв. Перебуваючи серед простого народу, вони не могли не бачити нагальну потребу в лiтературi як засобi пiдвищення духовного рiвня народу. Ось чому, перебуваючи в самiй гущавинi народного життя, з-пiд пера священикiв виходили твори, якi не тiльки показували життя таким, яким воно було, але i прагнули змiнити його на краще. В лiтературних колах Галичини користувалися популярністю твори священикiв-прикарпатців Тита Блонського (1830, м. Тлумач — 1897, с. Дора), Бобикевичiв Костянтина (1855, с. Старі Скоморохи Галицького району — 1884, с. Пасічна), Олекси (1865 — 1902, м. Стрий), Софрона Витвицького (1819 — 1879, с. Жаб`є), Миколи Дерлицi (1866, Тернопільщина — 1934, с. Тростянець Долинського району), Олексія Заклинського (1819, с. Озеряни Тлумацького району — 1891, Старі Богородчани), Василя Залозецького (1833 — 1915), Василя Iльницького (1823 — 1895, с. Пiдпечари), Дмитра Йосифовича (1867,с. Нові Скоморохи — 1939, Стрийщина), Михайла Петрушевича (1869, Космач — 1895, Болехiв), Івана Плешкана (1866, с. Тулова — 1905, с. Чортовець), вже згадуваного вище Івана Наумовича та багато інших. Серед найвідоміших поетів свого часу слiд назвати Кирила Блонського (1803-1852) та Михайла Бачинського (1866-1912). Вiдомим лiтературознавцем став священик Омелян Огоновський з Рогатинщини (3.08.1833, с. Григорiв, тепер Рогатинського району — 28.101894, м. Львів), який з 1870 року був професором української мови i лiтератури у Львiвському унiверситету. Вiдомий нам вiн i як автор шеститомної "Iсторiї лiтератури руської" (1887-1894), перекладу "Слова о полку Ігореві", оповiдань, вiршiв, драм ("Гальшка Острозька", "Федiр Острозький"), а також шкiльних пiдручникiв та дослiджень з iсторiї української мови.

Необхiдно вiдмiтити також дiяльнiсть Iвана Гушалевича (4.12.1823, с. Палашiвка, тепер Чорткiвського району — 2.6.1903, м. Львів). Ще перебуваючи в стiнах Львiвської духовної семiнарiї, вiн видав першу свою збiрку "Стихотворенiя Iвана Гушалевича". В 1848 році ми бачимо його серед учасникiв "Собору руських учених". Протягом наступних рокiв займається редакцiйною дiяльнiстю. З 1849 року Гушалевич разом з Я.Головацьким та I.Вагилевичем входить до комiсiї для вироблення української юридичної термiнологiї, складає шкiльнi пiдручники. В перiод з 1855 по 1862 роки Гушалевич працює парохом в селах Iванiвцi та Князiвському (тепер Калуський район). Будучи одночасно завiдувачем Перегiнського деканату та iнспектором народних шкiл, I.Гушалевич сприяв пiднесенню мiсцевих шкiл, органiзовував громадськiсть для написання протесту проти спроб польських урядникiв запровадити латинський алфавiт для українського письма, збирав народнi пiснi. Саме в цей час з`являються кращi поезiї Iвана Гушалевича. Народна мова, якою вони були написанi, а також мелодiйна музика композиторiв I.Лаврiвського, Т.Рутковського, М.Вербицького сприяли тому, що деякi поезiї Гушалевича стали популярними по всій Захiднiй Українi. Серед них — "На полi, на полi пшениченька розцвiла", "Чого лози похилились при тихiй водi", "Мир вам, браття" та iншi, а оперета "Пiдгiряни була перероблена i поставлена на сценi М.Кропивницьким в 1882 році.

Неможливо забути про дiяльнiсть I.Гушалевича як посла. В 1860 році його було обрано до крайового сейму, а в 1867 році i до державної ради. У сеймi дiяльнiсть Гушалевича також була спрямована на захист прав українського народу та української мови.

УГКЦ дала народовi низку талановитих, непересiчних композиторiв. Серед них Порфирiй Бажанський (1836-1920) родом з села Белелуя, Iван Кипрiян (автор церковних композицiй), Зенон Кирилович (1865-1919, катехит з Коломиї), Теофіл Кобринський (1848-1882, Снятин), чоловiк Наталi Кобринської, Микола Кумановський (1846-1924), Вiктор Матюк (1852-1912), Остап Нижанкiвський (1862-1902), Йосип Вiтошинський (1838-1901) та iн.

Чимало священикiв стали визначними вченими, педагогами. Серед них слiд назвати Миколу Андрусяка, автора "Нарисiв з iсторiї галицького москвофiльства" та "Генеза i характер галицького русофiльства", а також учасника з`їзду вчених в 1848 році, етнографа та освiтнього дiяча I.Бiлецького (1803-1852), Волосянського Iвана (1861-1930), етнографа та iсторика, члена НТШ iм.Шевченка Михайла Зубицького, згадуваних уже Кирила Блонського, Данила Лепкого, Йосипа Лозинського, Омеляна Огоновського, Iвана Бiлинського та багатьох iнших.

Користуючись великим авторитетом серед народу, чимало священикiв у рiзний час були обранi до австрiйського парламенту та Галицького Сейму. Пiд час перших в iсторiї Галичини виборiв в 1848 році з 383 мiсць у рейхстазi вiд Галичини та Буковини було обрано 96 депутатiв, з них 37 українцiв (27 селян i 10 священикiв). Бiльшiсть священикiв-депутатiв, поряд з свiтськими послами, виступали в оборонi прав українського народу. Це — єпископ Григорiй Яхимович, провiдник українських послiв у австрiйськiй державнiй Радi 1848- 1849 років, депутати Галицького Сейму Г.Шашкевич зі Станиславiвського округу, С.Витвицький — з Косiвського, I.Галька i К.Гаморак — зi Снятинського, К.Мандичевський — з Надвiрнянського. Серед послiв державної Ради найбiльш послiдовно iнтереси виборцiв вiдстоював вищезгаданий о. I.Озаркевич [16, c.6].

Вважаємо за необхідне відмітити той факт, що просвітницька діяльність ніколи не була домінантною у діяльності Церкви. З просвітницьким рухом у неї було кілька спільних точок зіткнення, навколо яких велася діяльність. Так, Церква виступила ініціатором антиалкогольного руху, який заклав основи економічного відродження Галичини в кінці ХІХ століття, багато священнослужителів виступили ініціаторами заснування читалень і в багатьох випадках очолювали їх. Додаткового вивчення вимагає питання ролі священиків у заснуванні шкіл і поширенні освіти на Прикарпатті в Галичині в цілому. Та, попри це, внесок греко-католицького духовенство у поширенні Просвітництва був надзвичайно великим.

Враховуючи вищенаведенi факти, можна зробити висновок, що своєю самовiдданою працею греко-католицьке духовенство залишило помiтний слiд на просвiтнiй нивi ХІХ столiття, заклавши мiцний фундамент для наступних поколiнь діячів просвітницького руху.



Создан 09 дек 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Интернет реклама УБС