СТАРИЙ КАЛУШ

Віктор Поліщук ГІРКА ПРАВДА ЗЛОЧИННІСТЬ ОУН-УПА

Частина друга



Частина II
ЗЛОЧИНИ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ
...ви, що чинили беззаконня
Матвія 7:23

Розділ І
Про злочини Української Повстанської Армії
Той, хто не пам'ятає уроків історії, приречений пережити їх ще раз. Українська Повстанська Армія - це добрий, а чи поганий урок для українців? Чи його заносити в хрестоматійні підручники, як приклад геройства й слави, а чи соромитися нам за діяльність УПА, каятись?
Жертви УПА. Любомль. В місцевості Острувки коло Любомля на Україні відбувається ексгумація останків поляків, розстріляних УПА 30 серпня 1943 р. Того дня згинуло в Острувках понад 1.700 поляків з сіл: Острувка, Воля Острорецька, Яновець і Кути. їхні останки будуть перенесенҐна польський цвинтар в Римачах коло Ягодина. [1]
Була кривава бандерівщина?
Перед війною я закінчив 9 класів. Коли німці забирали молодь до Німеччини на каторгу, то взяли й мене. Та мені пощастило втекти, і я подався до партизанів. Потрапив у партизанське об'єднання М. Шукаєва, яке пройшло по тилах з боями від Чернігова до Чехо-Словаччини. Тобто через Житомирщину, Рівненщину, Тернопільщину, Львівщину, Прикарпаття... Так що з бандерівцями (ОУН, УПА) доводилося зустрічатися, не раз і не два. І не за столом, а в боях... Не дай Бог було попасти їм в руки! Знущалися гірше німців. Вирізали на грудях чи лобі зірки, викручували руки, ноги, замучували на смерть. А скільки вони спалили польських сіл та порізали "свяченими ножами" поляків! Скільки мирних людей, службовців, учителів перебили вже після війни! Отака була їхня боротьба за вільну Україну?
Конференція "Українська Повстанська Армія і національно-визвольна боротьба в Україні 1940-1950", яка відбувалась у Києві в серпні 1992 р. рекомендує Президентові України...: Конференція ставить питання про те, щоб законодавчі органи нової України визнали ОУН, УПА, УГВР найбільш послідовними борцями за незалежність України, а вояків Української Повстанської Армії воюючою стороною...[4]
М. Зеленчук, голова Всеукраїнського Братства УПА на Софійському майдані 26.08.1992 р. домагався:
Визнати боротьбу УПА, як справедливу національно-визвольну боротьбу українського народу за свою Незалежну Державу. [5]
В Києві УПА, привітаймо. Стільки фальсифікацій, стільки незаслужених звинувачень, стільки невикористаного пороху в ідеологічних арсеналах КПУ, а тепер соцпартії! З тим, щоб довести: Якщо Українська повстанська армія і була, то лише як армія запроданства і ганьби. Й здавалось: політичної реабілітації УПА ніколи не дочекатись. [6]
То хто ж вона, УПА? Чи правдою є, що 30 серпня 1943 року вона в кількох селах на Волині - не розстріляла, як пише польська "Газета", а страхітливими методами вбила (про що буде ще мова) 1.700 поляків з кількох сіл? Якщо так, то чи це була армія, яка принесла славу Україні, як про це твердилося під час наукової конференції вже тепер у Києві, як це пише журнал "Україна"? Спробуємо дати відповідь на ці запитання.
Витоки злочинів УПА
ОУН свій родовід бере від УВО, а ту організацію заснував полк. Євген Коновалець, котрий ранньою весною 1921 p.... скликав таємні сходини коло 100 колишніх старшин і зіпсував їм тодішню політичну ситуацію, як теж потребу, завдання нової підпільно-революційної організації. [7]
Самозрозуміло, що офіцери не творять військової організації з метою грати в карти. Вони мріяли про армію. Ці іхні мрії збіглися з пізніше сформульованою доктриною Дмитра Донцова про шляхи створення української держави, а держави без армії не буває. Лише військова сила, -говориться у постановах І Конгресу українських націоналістів з 1929 р. - що спиратиметься на озброєний народ, готовий уперто та завзято боротися за свої права, зможе звільнити Україну від займанців та вможливить упорядкування Української Держави.[8]
Тому й вишколювала ОУН в Гданську [9] та деінде офіцерів. Вишколювала на німецькі кошти, за що робила послуги для Абверу.
Підполк. М. Колодзінський опрацював у 1935-37 pp. замітну студію пн. "Українська військова доктрина"... Ця студія Колодзінського мала великий вплив на організаторів УПА в 1940-их роках.[10] Під впливом героїчної боротьби в обороні Карпатської України, революціонізація настроїв на західно-українських землях досягла високого напруження напередодні Другої світової війни, так що була поширена думка підняти протипольське повстання. Одначе німецько
польська війна у вересні 1939 р. була блискавичною, а тому була змога зорганізувати лише де-не-де повстанські відділи, революційно-повстанську акцію підготовляла і нею керувала Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ. [11] Так, пане професоре Богдане Осадчук! А ви перечите цьому!
До німецької агресії на СРСР в Німеччині постали батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", які в задумі мали бути зародком майбутньої української армії.
"Акт 30 червня" закликав "не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Держава."
У Маніфесті ОУН-б, опублікованому в перших днях липня 1941 р. говориться: Кличемо всіх українців - де б вони не жили - ставати в бойові лави Фронту Української Національної Революції. [12]
Як бачимо зі сказаного, ідея УПА жевріла в задумах ОУН від її народження. Організація української військової сили буде поступово розвиватися, а її форма мінятися відповідно до трьох етапів політичного стану України: ворожої займанщини, національної революції, державного закріплення. [13] Так передбачала ОУН у постановах І Конгресу.
У червні 1941 р. минув перший етап політичного стану України: минули польська й більшовицька "займанщина". Настав час "національної революції". Українська Повстанська Армія постала. Постала й накоїла таких злочинів, від згадки яких моторошно робиться на душі.
Докази злочинів УПА
Коли б описати всі злочини УПА на польському й українському народах, на які лише є докази, то треба було б видати окрему книжку, наводячи самі тільки факти без коментарів, на кількохстах сторінках дрібненького друку. Сам я зібрав понад сто, підписаних людьми, з поданням адрес, реляцій. Та поки про них - спершу особисті докази:
Влітку 1943 р. моя, по матері, тітка Анастасія Вітковська пішла з сусідкою-українкою вдень до розташованого за три кілометри від м. Дубна села Тараканів. Розмовляли польською мовою, бо тітка, жінка неграмотна, родом з Люблінщини, не зуміла навчитися української. Пішли вони, Щоб поміняти дещо на хліб, бо в тітки - шестеро дітей. Ніколи ні вона, ні дядько Антон Вітковський, теж людина зовсім неграмотна, не тільки не мішалися до будь-якої політики, але
й не мали про неї жодної уяви. І її, а також сусідку-українку, вбили бандерівці з УПА чи Самооборонних Кущових Відділів тільки за те, що вони розмовляли по-польськи. Вбили по-звірськи, сокирами, й вкинули у придорожній рів. Про це мені розповіла друга тітка - Сабіна, яка була замужем за українцем Василем Загоровським.
Моєї дружини батьки жили до війни на Поліссі. її батько - чех, а мати - полька. В родині розмовляли по-польськи. Коли на початку 1943 р. почалися на південному Поліссі масові вбивства поляків - вся сім'я втікла в Кременеччину до батькових родичів, в село Угорськ, неподалік Дерманя. Одного разу знайомий українець повідомив жінчиного батька, що УПА готується знищити його родину. Вони втекли до Кременця. Хтось бачив розмову того молодого українця з жінчиним батьком. Його, підозрюючи у "зраді", повісили посередині села й причепили на грудях напис: Так буде зо всіми зрадниками. Повішеного не дозволили зняти протягом кількох днів.
Два факти, які мали місце в різному місці й в іншому часі. їх єднає одне: авторство ОУН-УПА, безпричинність убивств.
В мого батька був брат, Ярохтей, котрий жив у с. Липа, Лубенського р-ну. За те, що він відкрито таврував УПА, його вбили пострілом у рот. Дядько Ярохтей був звичайним, малограмотним селянином.
Немає змоги з браку місця в одній книжці навести факти поодиноких і масових мордів на поляках і українцях, скоєних ОУН-УПА, тому обмежуся тільки до деяких.
Дуже близька мені особа, М.С., розповіла: 24 березня 1944 року, в морозяну ніч, бандерівці напали на нашу хату, підпалили всі будівлі. Жили ми в селі Поляновиці (Цицівка), Зборівського повіту, Тернопільської області, в якому були тільки поляки, але не військові колоністи. Колоністів вивезли більшовики в лютому 1940 року в Сибір, а на їх місце прибули українці з-під Перемишля. Батько мій поляк, оженився з українкою. З українцями з поблизьких сіл до війни ми жили у згоді, як і все наше село. Ми чули про морди на Волині, але початково не допускали думку, що й нас можуть убивати. Десь у лютому 1944 року бандерівці - ми не розрізняли хто є з УПА чи з іншої групи - всіх називали бандерівцями, бо вони самі славили "вождя" Бандеру, поставили перед нашим селом домагання про викуп. Селяни гроші зібрали й дали бандерівцям. Але це не помогло. У
згадану ніч, члени чоловічого роду, тобто батько, молодший брат і я, як і інші ночі, ночували у сховищі під господарськими будинками. Мати (українка) з двома моїми сестрами і батьковою сестрою, яка вийшла заміж за українця з-під Харкова, ночували в хаті. Зразу після півночі ми у схованці почули запах диму й здогадалися, що УПА підпалила будинки. Я перший вискочив зі схованки, піднявши ляду. Відкриваючи ляду, я попік руки, потім, утікаючи крізь вогонь, попік лице. По мені, втікаючому, стріляли, але не поцілили. Я скрився в темноті. Батько теж намагався вилізти зі схованки, проте не зміг, згорів. У схованці від диму задушився мій молодший брат. Втікаючу з палаючого дому матір поранили вистрелом, але вона втікла. Втікла також семилітня сестра, хоч і одержала поранення в коліно з мисливської зброї. Втікла теж батькова сестра, яку поранили пострілом в руку, через що мусіли руку ампутувати. Друга, 13-літня сестра, втікаючи, натрапила на бандерівця, котрий проколов її груди багнетом і вона згинула на місці.
Тієї ж ночі спалили й вбили бандерівці сусідів наших -Білоскурського і Барановського. Тієї ночі спалили й повбивали ще інших з нашого невеликого села, але прізвищ їх не пам'ятаю.
Після того ми подалися до села Заруддя, де переховувала нас наша, українська по матері, родина.
Т.Г. з Глухолазів, Польща, пише: Жили ми в польському селі Чайків, пов. Сарни. В червні або липні 1943 року з боку українських сіл над'їхали перед обідом бандерівці на конях, від села Хіноча. Оточували будинки, підпалювали їх, а тих, хто з них утікав, убивали сокирами, багнетами. Так вимордували шість родин, а їхні будинки спалили. Повбивали з родини Романовських, Мандрих, Якимовича, Гродовських і ще двох. УПА не боролася з німцями. До війни не було ворожнечі між українцями і поляками.
Е.Б. зі США: жили ми в селі Радохівка, гміна Клевань. У березні 1943 р. опівночі упівці підпалили будинки сусіда Янчарка. Ми не спали вдома, тільки в схованці, неподалік від хати, а одна особа з родини завжди вартувала. Тому бачили ми, як ідуть з боку української Радохівки постаті, навпростець, не дорогою. Підпалили хату Янчарків, а хто з неї утікав, по них стріляли. Врятувався тільки син Ян, решта згинули: Якуб Янчарек, його жінка, його мати, син Януш, дочка Льодзя, друга дочка з немовлям. Жертви бандерівці вкинули в колодязь. Ми після цієї події втікли до Клеваня.
Моя мати була вбита в травні того ж року - йшла до села і застрелили її, мала теж розбиту голову. До війни з українцями ми жили в згоді.
М.П. зі США: На село Дубовицю бандерівці напали 6-го квітня 1943 р. о годині 11-тій. Батькам Юзефа Москаля казали виносити з хати цінні речі, потім увіпхнули їх назад у хату й підпалили її. Ошкробу застрілили коло млинівки. Жінка Ошкроби ховалася у підвалі з дочкою і внуками, то вкинули туди гранату. Г. Павловська ночувала в українців, в Ілька Гуменного, разом з малими дітьми. її звідти витягнули, били, щоб сказала де чоловік. Запровадили її до Онуфрія Баланди, котрого били за те, що помагає полякам. Було багато українців, котрі помагали полякам - Іван Чміль, що інформував про заміри бандерівців, Юсько Федишин, священик Софрон Іванчишин. А син священика, Микола, відмовився від церкви і пристав до бандерівців. Мене і брата переховували Володя Кухар, а батька - Данило Сплавінський. Ілько Гуменний переховував Г. Павловську з дітьми і Стефанію Райца. Юзефа Ортеля з жінкою і дітьми бандерівці вкинули у вогонь, в палаючу хату на Вірхні. Всі загинули. Одна особа вискочила з вогню, то один українець завіз її до шпиталя в Калуші, але її так і не врятували. Чотири особи з родини Свєжевських ішли з Войнілова до Калуша і всіх їх вбили бандерівці. В Дубовиці було 400 хатів і тільки 5% поляків. Під час нападу згинуло 18 осіб. Багато українців помагали полякам. Як німці почали відступати, то молоді українці сходилися і радилися - що робити з поляками? Михайло Кумців казав, що поляка вбити легше, ніж горобця.
З.Х. з Польщі, місто Валч: Село Миколаївка, парафія Корець, на Волині. Напад бандерівців мав місце 29.04.1943 р. вдосвіта. Бандерівці, що верталися з Кобильні, напали на польські родини Брухлівських і Загадлів. Бандерівці увійшли до нашої хати й почали мордувати, колячи багнетами. Принесли солому й підпалили. Мене теж пробили багнетом і я знепритомнів, падаючи на тітку. Коли полум'я добралося до мене, я опам'ятався, вискочив крізь вікно. Бандерівців уже не було. Мій стогін почув сусід, українець Спиридон, він заніс мене до іншого українця - Безухи, котрий кіньми завіз мене до Корця до госпиталя. Внаслідок нападу згинули - тут перелік 14 осіб: прізвища, імена, скільки років, між ними була вагітна 20-річна жінка. Ця особа - З.Х. - додала до реляції фотокопії метрик смерті, писані місцевим парохом.
Г.К. зі США: 14 липня 1943 р. в Колодні бандерівці замордували 300 людей. Зігнали, казали їм покластися, мовляв, робитимуть обшук за зброєю. І в лежачих почали стріляти. Наочний свідок - Антек Полюля, що сховався у стодолі материної сестри. Бандерівці з Колодна: Андрій Шпак, Семен Коваль, Володя Сничишин; з Олешкова - Павло романчук. Інших прізвищ не знаю. До мордів підбурював піп, під час процесії казав: Будемо святити ножі, щоб кукіль з пшениці вирізати.
В.В. з Великобританії подає, що 12.07.1943 р. в селі Загаї, пов. Горохів, бандерівці вбили - і тут список 165 прізвищ, імен, скільки років, між ними немовлята, маленькі діти, вагітні жінки, старі. Він каже, що співжиття з українцями до війни було добре, ворожнеча почалася тоді, коли Гітлер почав обіцяти вільну Україну.
Г.Д. з Польщі: У вівторок, 14 липня 1943 р. у селі Сілець, повіт Володимир Волинський, українці вбили двоє старших людей - Юзефа Вітковського і його жінку Стефанію. їх застрілили у власній хаті, яку потім підпалили. їхні дорослі діти день перед тим утікли до Володимира Волинського, а старші люди не хотіли залишати своїх хатів. Після полудня того ж дня сокирами вбили двоє старших людей Міхаловичів і їхню 7-річну внучку, старше подружжя Гроновичів і господиню ксьондза на імя Зофія. У вбивствах брав участь Іван Шостачук, котрий до війни був у польському війську капралем і змінив тоді віровизнання на римсько-католицьке. Його молодший брат Владислав, православний, остеріг родину Морелевських (батька й чотири дочки) і родину Міхалковичів (батька і дві дочки) і через це вони врятувалися. У банді був українець - Юхно, котрий вбивав поляків, а його батько врятував родину Стичинських. До війни стосунки з українцями були добрі, псуватися почали на початку 1943 року, коли з Львівщини і Станіславівщини почали напливати агітатори, які бунтували українську молодь, обіцяючи вільну Україну. Не всі піддалися підшептуванню, зокрема ж не піддалися люди старші. Вчительку початкової школи Майю Соколів, дружину завідуючого школою, яку прислали до Сілець з Совєтського Союзу, росіянку, разом з чоловіком, матір'ю і однорічним синком Славком утопили в колодязі. З села деякі молоді втікли, а старих повбивали. З родини Морельовських убили Дочку Ірену, що вийшла заміж за Юзефа Поповшека і жила 3 родиною під Луцьком. Бандерівці замордували батьків -
Аполонію і Станіслава, невістку Ірену (19 років) і сина Юзефа (20 років). Всіх, крім Ірени, вбили під лісом. Ірену забрали до хати ватажки банди, тримали її в підвалі, ґвалтували, а потім вкинули до колодязя. Ірена була вагітна. Бандерівці не наказували залишати село, навпаки - в одному випадку українець Нєдзєльський не дозволив раніше залишити село Морельовським. Мішані родини також вбивали.
Я.Д. з Канади: На наше село Лозів, Тернопільської області, що над річкою Гніздечною, бандерівці вчинили напад вночі на 28 грудня 1944 р. Замордували коло 800 людей. Я зробив список тих убитих, яких добре знав, у цьому списку є 104 особи. Мар'ян Стоцький, його сестра Мар'яна, які тоді були дітьми, зазнали покалічень лиця. Коло години 23.00 з трьох сторін оточили село, а потім пішли у наступ. Перша лава після вистреленої ракети била вікна й виламувала двері, друга група бандерівців убивала, а третя грабувала, після чого готувалися підпалювати хати. Хтось устиг задзвонити у дзвін з костьола і наспів панцерний совєтський поїзд. Банда почала втікати, за нею погналися совєти, але бандерівці наче розчинилися в темноті. На північ від нас було за 2 км село Шляхетські Курники, а на південь село Шляхтинці.
В.М. з Канади: Село Грабина, гміна Олеськи, Володимир Волинська обл. 29 серпня 1943 р., в неділю, дійшла звістка, що бандерівці мордують. Батько наказав мені сховатися в стодолі, сам теж заховався. Коли ввійшли на наше подвір'я, там була моя мати, яку зразу ж застрілили з пістолета. Батько це бачив і не видержав, вийшов, кажучи: Чого вам треба, адже я вам нічого поганого не вчинив!? Бандерівець у відповідь ударив його сокирою в голову. Батько впав, тоді бандит ще в нього вистрелив. Матір убили зразу, а сестру Казимиру третього дня. Залишився я і сестра, котру раніше? забрали в Німеччину на роботу.
К.І. з Великобританії: Германівка, пов. Борщів. Напад мав місце у вересні 1943 р. вдосвіта. Напали на мене близькі сусіди - Костецький, Головатий і Заплітний. Побили мене лише і пограбували. 14 лютого 1944 р. було весілля моєї двоюрідної сестри, недалеко від мене, на нашій вулиці. Молодий працював на пошті то й запросили начальника, а як той від'їжджав, то бандерівці вбили його пострілом. Почалася стрілянина, кидали гранати. Всі весільні гості були вбиті, хату спалили. Вбиті були теж музики, шість їх було, оркестр називався "Шелест", серед них було декілька українців, їх
теж убили. Серед гостей теж було декілька українців, їх теж убили. Вбито 26 осіб. Один українець, сусіда, дозволив мені ночувати в їхній хаті, але одного разу, прийшовши з церкви, сказав, що далі не може мене переховувати, бо піп, тобто їхній ксьондз, сказав: "Брати і сестри, прийшов час, коли можемо відплатити полякам, жидам і комуністам." А мій сусіда працював за більшовиків у радгоспі, то його вважали комуністом. Той піп називався Волошин. Була одна польсько-українська родина, то її теж, як і всіх поляків, повбивали. До війни співжиття з українцями було добре, ворожнеча настала, як почали організувати УПА. Наприкінці листопада 1944 р. на воротах був прибитий папірець, в якому було написано, щоб до трьох днів я забрався з села, бо вб'ють і спалять. Я залишив усе і втік.
Є.П. з Польщі прислала виписку з парафіальної книги села Мости Великі, пов. Жовква, в якій позначено, що 6.09.1943 р. вбито Владислава Клодного, 27 січня 1944 р. дванадцять прізвищ убитих, сім убитих від 26.03 до 26.04.1944 р. В селі Рокитна на Вербну (католицьку - В.П.) неділю були вбиті сокирами... йде шіснадцять прізвищ та імен, а три особи: Казимир Витицький, паламар, його жінка й дитина були втоплені в ополонці.
І так далі, і так далі. Повторюю: нема змоги опублікувати всі реляції. В мене не було можливості дістати подібні реляції з України, зокрема з Волині й Галичини щодо помордованих бандерівцями українців. Коли я звертався на Україну, на мої листи не відповідали, або відмовчувалися щодо суті справи. Не можу збагнути - чи там ще бояться бандерівців, а чи вже знов їх бояться. Та коли б я жив на Україні, такі реляції я дістав би. Вважаю потрібним, поки ще живі деякі свідки тих злочинів, створити спільну, польсько-українську, а може й польсько-українсько-єврейську комісію чи комітет, для роздобування реляцій від безпосередніх свідків мордів. Щоб можна було такі дані поєднати з тими, які вже є і видати друком, хоч би невеликим тиражем, документ, Щоб така книжка була в наукових закладах в Польщі й на Україні, в бібліотеках. Про це повинні подбати ті, що живуть У Польщі й на Україні.
А ось А.Л. з Польщі прислав списки родин, в яких згинули з рук УПА люди. Списки дуже точні, в них подано прізвища й імена голів родин, кількість членів родини, кількість убитих, в тому дітей до 15 років. Список зі села Острувки, пов. Любомль. Саме про це село інформувала
"Газета". Список обіймає 439 осіб убитих, в тому 191 дитину. Список зі села Кути обіймає 106 осіб убитих, у тому 47 дітей, з села Янковиці - 39 осіб вбитих, у тому 13 дітей. Списки зроблені двома колишніми жителями села Острувки у 1981 р. на підставі пам'яті. Списки охоплюють тільки тих помордованих, щодо яких складачі списків не мали жодних сумнівів і знали їх особисто. Пригадаймо, що польська "Газета" в Торонто подала, що в тих селах було "розстріляно" УПА 1.700 поляків. Ні, їх не розстріляно, їх вбито, іноді лиш пострілами. Бо "розстрілювати", це "піддавати смертній карі" на підставі вироку або легального наказу.14 Значить розстрілюють того, кого суд покарав до смертної кари, або ж інший орган дав наказ розстрілу щодо конкретної особи. Інше спричинення смерті за допомогою вогнестрельної зброї не є розстрілом, воно є звичайним убивством. Тоді людину не розстрілюють, а застрілюють.
Коли справа йдеться про названі вище три села, то образ убивств був інший. Про це пишуть Ю. Туровський і В. Сємашко: 30 серпня 1943 р. Янковці, польське село, гм. Бережці, пов. Любомль, і жителі хуторів, що прилягають до Гущи й Опалина були заатаковані відділами УПА й жителями українських сіл Рівне і Прекурка, гм. Гуща. Мордували сокирами, вилами, дрючками тощо, а втікаючих убивали з вогнестрельної зброї. Замордували також українку Ніну Шлапак, яка була вагітною. Найбільше людей згинуло в північній частині села. В південній частині більшість урятувалися, її жителі спромоглися втікти до Римачів. На загальну кількість жителів села 762 замордували 79 осіб, у тому 18 дітей.
30 серпня 1943 р. Кути, польське село, гм. Бережці, пов. Любомль, світанком було оточене "стрільцями" УПА й українськими селянами, головним чином з села Лесняки, котрі вчинили масову різанину замешкалих там поляків. Убивали всіх, не минаючи жінок, дітей, стариків. Убивали в хатах, на подвірях, у господарських приміщеннях, вживаючи сокир, вил, дрючків тощо, а по втікаючих стріляли. Цілі сім'ї вкидали до колодязів, засипаючи їх землею. Павла Проньчука, поляка, котрий вискочив зі схованки, щоб захистити матір, схопили, поклали на лаву, відрубали йому руки й ноги і залишили, щоб довше конав. По-звірячому замордували там українську сім*ю Володимира Красовського з двома дітьми. На загальну кількіть жителів Кутів 282 вбито 138 осіб, у тому 63 дітей.
Воля Островецька... (того ж дня - В.П.) на загальну кількість жителів 806 убито 529, у тому 220 дітей. [15]
Там же є опис мордів села Острувки, з 604 жителів убито 437, у тому 146 дітей.
Книжка Ю. Туровського і Вл. Сємашка на 166 сторінках густого й дрібного друку подає назви сіл, кількість жителів, кількість замордованих, спосіб мордів, кількість убитих дітей, поміч українців. Це - потрясаюча лектура! Автори при цьому за кожним разом посилаються на джерела інформацій. Вони не придумали того, що написали. Опис злочинів УПА має форму календарія, починається від вересня 1939 p., кінчається липнем 1945 року. Автори відзначаються об'єктивністю, багаторазово описують допомогу, яку надавали полякам українці, пишуть про вбивства українців. Вони підраховують, що з рук українських націоналістів в 1939-1945 роках згинуло на Волині 60-70- тисяч поляків, що становило коло 20% тодішнього польського населення того регіону.
На тлі книжки Ю. Туровського і Вл. Сємашка такі рефлексії: На Заході від ряду років проходить загальнодіаспорна, керована СКВУ, акція на захист Івана Дем'янюка, на яку українська громада витратила досі багато мільйонів доларів. Причиною того є неначе "знеславлювання українського народу" через те, що під час процесу над Іваном Дем'янюком в Ізраїлі наголошувалось, що він - українець, і що прокурор, а також суд багаторазово посилалися на факти злочинів інших українців. Заангажування цією справою керованої українськими націоналістами громади можна пояснити пунктом 2 "Декалогу": Не дозволиш нікому плямити (плямувати - В.П.) слави, ні честі Твоєї Нації Якщо з такого приводу націоналістична українська діаспора так фінансово і політично заангажувалась, то чому ж вона, в особі СКВУ - Світового Конгресу Вільних Українців - не притягне до судової відповідальності Олександра Кормана за його, неначе, фальшиві твердження про злочини українських націоналістів, чому не притягне до відповідальності авторів -священика Вацлава Шетельницького, єпископа Вінцента Урбана за їхні твердження, що ОУН-УПА по-звірячому вимордовувала десятки тисяч польського мирного населення? Тепер існують всі можливості такого притягання до відповідальності перед судом в Польщі, в якій є багато адвокатів-українців. Заодно можна й видавництва притягнути До відповідальності, домагатися судового наказу припинення розповсюджування книжок. І все - за "знеславлення
українського народу". Бо, як твердять українські націоналісти, ОУН-УПА ніколи не вчинила злочину вбивства на мирних поляках Волині, Галичини. А раз названі автори розповсюджують інші твердження, то - в суд їх треба взяти!
Але якось не роблять українські націоналісти нічого в цьому напрямку. А автори книжок, гадаю, раді були б стати перед судом, провести перед ним доказ правди того, що написали. І суд, встановивши факти народовбивства на поляках, скоєні ОУН-УПА, ствердив би одночасно вину ОУН-УПА. Цього й бояться українські націоналісти.
А названі автори аж ніяк не знеславлювали український народ, не плямували його честі. Всі вони кажуть: вбивали, мордували українські націоналісти, ОУН, УПА, "Нахтігаль", СС дивізія "Галичина" тощо.
Ось чому мовчать українські націоналісти. В народі кажуть: Знає кицька чиє сало з'їла! Не зроблять вони нічого, щоб дійшло до судового процесу. Це бо було б форум, на якому ті, котрі домагаються розкриття правди, публічно могли б сконфронтувати свої докази з твердженнями ОУН щодо народовбивства УПА на поляках. Повторюю: процесуальних перешкод для такого процесу не існує. Польща тепер - незалежна держава. А якщо західні адвокати пометикують, то знайдуть спосіб на притягання авторів перед судом на Заході.
Названу книжку Ю. Туровського і Вл. Сємашко повинні придбати колишні члени УПА. Може в них, після прочитання книжки, відізветься совість? Може дехто пригадає собі ті страшні роки, те "геройство", ту пролиту кров беззахисних. В книжці - назви місцевостей, прізвища жертв, в деяких випадках також прізвища злочинців.
Я від 1946 року переконаний в тому, що УПА, бандерівці й інші націоналісти вбивали поляків і невигідних їм українців. Убивали по-звірячому. Згодом я дізнався й про те, як вони вбивали українців, котрих радянська влада послала в Західну Україну, часто проти їхньої волі. їх ОУН-УПА теж вбивала. Досі про ці жахливі вбивства, про народовбивство, писали польські автори, писали й радянські, в тому й українські. Проте ці останні писали в умовах суворої цензури. Та й не занадто цікавили їх справи вбивств поляків. їм не надто вірили. Не вірили полякам - бо вони поляки. Не вірили комуністам - бо вони комуністи. Але ж як не вірити, коли стільки доказів живих свідків? Тим більше, що після упливу часу, вони заявляють, що не відчувають ненависті, не
бажають покарання. Вони хочуть тільки сказати правду. Вони не мають українців за ворогів. Вони знають, що злочини на сумлінні ОУН-УПА.
Хоч ідеологія українського націоналізму, як німецького націонал-соціалізму - далека від християнських ідеалів, проте українські націоналісти залюбки покликаються на Бога, на українську, зокрема греко-католицьку, церкву, яка підпорядкована Папі Римському, отже споріднена не тільки по Христу з римсько-католицькою церквою, в тому й з польською. Тож почитаймо - що пише про злочини ОУН-УПА католицький ксьондз Вацлав Шетельницький. Тут будуть тільки фрагменти з його, виданої 1992 року, книжки. Коли вже йому не вірити, то кому тоді взагалі вірити?
... в 1943 і на початку 1944 р. відбувалися дуже часто (в Теребовельській парохії - В.П.) похорони жертв убивств, які коїли бандерівці. Зокрема населення потряс морд, скоєний пізнім вечером 24.11.1943 р. на 11 поляках, жителях села Плебанівка, 2 км від Теребовлі...
В будинках цегельні в Плебанівці скривався єврей Якимсь чином довідалася про це українська поліція, яка звернулася до місцевого поляка Яна Юхнєвича, домагаючись, щоб той вивів зі схованки єврея. Коли Юхнєвич увійшов на терен цегельні, там його поліцист застрілив.
Бандерівці підїхали двома вантажними автами з погашеними світлами на вул. Зофії Хшановської й затримались біля білої фігури... до села подалися пішки. За деякий час з Плебанівки почувся крик. Бачив це і чув поляк Полішевський, житель Теребовлі. Тієї ночі він разом з українцем вартував на залізниці. Той перестеріг його: Якщо хочеш жити, то пам^ятай - ти нічого не бачив і не чув.
Напасники розійшлися групами по селу, ввійшли до деяких хат і там мордували мешканців. Сокирами, ножами вбили тоді: Яна Гліву, Яна Круковського... (далі перелік -В.П.)... В день похорону прибули туди вікарії з Теребовлі: ксьондз Пйотр Левандовський і автор цієї реляції, які відправили молитви над тілами вбитих. Перед нами була потрясаюча картина людських останків, порізаних ножами, порубаних сокирами, з відрубаними ногами й руками [16]
1944-1945 pp. в селі Могильниця націоналісти замордували таких поляків: (тут перелік прізвищ та імен -В.П.), разом 53 особи. В тому самому часі в селі Романівка, що належала до парохії в Могильниці, замордовано поляків (перелік - В.П.), разом 16 осіб. [17]
Кільканадцять кілометрів від Теребовлі розташоване село Баворів, в якому душпастирями були ксьондз Кароль Процик як парох, і ксьондз Людвик Рутина як вікарій... Організація Українських Націоналістів у Смолянці, гміна Баворів, на зібранні 28.10.1943 р. винесла смертний вирок на тих душпастирів і на органіста Вісьнєвського за те, що вони брали участь у похоронах поляків, замордованих членами цієї організації. Виконання вироку відбулося 2.11.1943 p.... Коло год. 18.00 група вбивників вдерлася на плебанію у Баворові. Органіста застрелили на місці, а ксьондза Процика витягнули з кімнати. Ксьондз Рутина втік крізь вікно, за ним кинули гранату, але вона не розірвалася. Ксьондз Процик почав кричати, його проткнули багнетом, звязали й вивезли до лісу... Його тіла ніколи не знайшли. [18]
З реляції автора виникає, що 21 січня 1945 р. бандерівці вбили ксьондза Войцеха Роговського з парафії у Майдані біля Копичинець. 10 лютого 1945 р. поховали ксьондза Яна Вальнічка по-звірськи замордованого - перед убивством знущалися з нього, казали танцювати перед смертю. Вбили його пострілом у вуста. Він був з парафії в Коцюбинцях.
На Великдень 1944 р. ксьондз Казимир Бяловонс, парох з Глещави, ніч провів у костьолі. Вночі відбувся напад бандерівців на село. Ксьондз з декількома особами сховався у підвал, однак напасники розкрили схованку, вкинули в неї кілька гранатів, а потім на конаючих людей кинули запалену солому. Коли бандерівці відійшли, ксьондз, котрого врятувала від відламків гранат груба перина, вийшов зі схованки. [19]
Автор подає кільканадцять описів мордів, вчинених на поляках. Він описує, що 19.03.1989 р. у Вроцлаві в костьолі Христа-Царя відбулася панахида по вбитих в ніч на 19.03.1944 р. поляках села Вербовець. Після панахиди промовляв Антоні Гомулкевич, свідок подій, котрий, між іншим, сказав:
Вже 45 років пройшло від тих трагічних подій у нашому селі, що коло Будзанова, між Теребовлею, Чортковом і Бучачем. З давних-давен наше співжиття з українцями складалося нормально, як звичайно між сусідами. Відвідували ми себе взаємно, помагали в різних роботах, а мішані польсько-українські подружжя були на порядку денному.
Тим часом уже в перших днях липня 1941 р. українська поліція, яку називали "шуцманами", забрала під приводом допиту першого поляка з Вербовця двадцятисемилітнього
Мацєя Бєлецького. З нього знущалися і він умер від побоїв. Потім, в час нападів на сусідню Могильницю, замордували Леона Сонецького, Станіслава Гоца, а також родини Малиновських, Мазурів, Яніцьких та інші...
В сусідньому селі Лясківці, вимордувавши євреїв, шуцмани і бандерівці забралися до польського населення. На підставі вироку шефа банди в Лясківцях Миколи Поперечного мученицькою смертю згинули в парафіальному будинку греко-католицької парафії Броніслав Грушецький, Міхал Грушецький, Міколай Фридрих, Пйотр Овсянський, Владислав Овсянський і Казимир Снєжек. Цей звірський злочин полягав у тому, що кожного з них роздягали , в язали колючим,дротом і били до скону Ще перед економ вбивали їм в голови цвяхи, відрубували сокирою або відрізували пилкою руки й ноги й пробивали багнетом живіт. . . йшли й мордували на рахунок "Самостійної"...
18 березня 1944 р... підходить година 23.00. З Лясковиць, у напрямі Вербовця, вистрелили ракету... Здогадувались, що незабаром почнеться... І ось запалили перші будівлі польських мешканців, спершу з трьох сторін, а після півночі весь відтинок польського Вербовця охопив огонь. На городах ройно було від бандерівців. Будинки обливали бензином і підпалювали смолоскипами, гранатами. Люди втікали. На відкритому просторі польське населення стало жертвою бандерівців. Ті, що поховалися, задушилися димом. Вранці стрілянина втихла. З полів почали приходити ті, хто вцілів. Вони згодом розповіли про смерть своїх близьких.
З рук мстивих злочинців згинули:
- Бартосєвіч Гжегож і Антоні
- Базилькєвіч Гелена
- Буляк Альойзи, Стефан і Анджей з малою дитиною
- Була Ян і Вавжинєц
- Бик Францішек, Гжегож і Юзеф
- Циганєц Анна з двома дітьми
- Грицан Альойзи, Анджей, Антоні, Апольонія, Юзеф і Міхал
- Гоц Марія
- Кіналь Юзеф, Катажина і Марія
- Кубачковські - Марія, Тадеуш і Анна
- Олейнік Ян
- Пєньковський Станіслав і Марія
- Польоляк Стефан
- Рутко Альойзи, Марія і Розалія
- Скубіцка Міхаліна
- Снєжек Малгожата з трьома дітьми
- Шмігєль Міхал і Аполонія...
Зібралися ми сьогодні в костьолі Христа-Царя у Вроцлаві, щоб узяти участь у панахиді в сорок пяту річницю спалення польської частини нашого Вербовця й вбивства українськими націоналістами наших матерів, батьків, братів, сестер, друзів і знайомих. Прийшли ми сюди без ненависті до винуватців злочину, ми лише хочемо пригадати, зокрема молодому поколінню ту трагічну червону ніч з-перед 45 років.
Ми, поляки з тернопільської землі, не вміємо мстити. Навіть зараз після трагедії не було ані одного випадку відплати з боку поляків, котрі залишилися в живих.
Зараз після трагедії з 18 на 19 березня 1944 р. на місце злочину до спаленого Вербівця приїхали панцерними автомобілями озброєні німці. Скерували цівки кулеметів у бік українського населення і запитали ледь живого Вінцента Садляка, присутнього сьогодні серед нас, чи стріляти в українців? Він відповів - ні, не стріляйте. Цей факт хай буде відповіддю тим, котрі в краю і за кордоном в різних газетах чим раз частіше пишуть про неначе помордованих поляками українцях Поділля і Волині...
Парох парафії у Вербівцях, ксьондз Еугеніюш Бутра, врятувався тільки тому, що його остеріг місцевий греко-католицький парох. Він устиг виїхати до Будзанова. [20]
В очах поляків - ОУН, УПА, бандерівці, - це синоніми. Відомо, однак, про кого йдеться.
А Володимир Мазур, заступник голови Проводу ОУН-б, на великому віче в честь УПА в Києві на Софійському майдані у дні 9 серпня 1992 р. каже:
У двадцятому столітті УПА, більше, ніж будь-яка інша українська установа чи формація, спричинилася до виховання в українському народі національної свідомості, національної гідності і національної гордості... УПА і ОУН своїми чинами заявили перед цілим світом, що українська нація живе, і вона єдина є господарем на своїй рідній Землі -Батьківщині, з правом, даним їй від Бога, на власну національну державу. [21]
І ані слова про вбивства поляків.
Промовчує вбивства поляків також історик Мирослав Прокоп, чільний діяч ОУН з, котрий опублікував на двадцяти сторінках "Сучасності" розвідку п.з. "Українське протинацистське підпілля 1941-1944". [22]
Теж проф. Ярослав Пеленський, в інтерв'ю журналові "Контакт" (польський журнал у Парижі) говорить про ОУН, її родовід, про всякі подробиці періоду окупації, але... нічого не говорить про вбивства поляків. То невже він про них не знає? [23]
У книжці о. Вацлава Шетельницького подані місцевості, дати, прізвища. Також подібні дані є в реляціях, які я зібрав від поляків з Польщі й інших країн. Якщо написане тут -брехня, тоді хай ОУН спростовує її, навіть шляхом судових процесів. Один з таких випадків уже сконфронтований на місці. Йдеться про отих 1.700 жертв коло Любомля. Українська торонтська газета "Україна і світ" теж писала про нього.
Ні згадки про вбивства поляків на Волині й в Галичині в ряді інших публікацій 1992 року з нагоди 50-річчя УПА. Не говорилося про них теж під час наукової конференції про УПА п.н. "Українська Повстаньська Армія і національно-визвольна боротьба в Україні у 1940-1950 роках", звіт з якої подав її учасник Степан Семенюк. [23a]
Натомість проф. Петро Потічний з Канади говорить про "взаємне польсько-українське кровопролиття". [24]
Лев Шанковський, націоналістичний історик, у праці "Історія українського війська" пише, що УПА застосовувала тільки відплатні акції у відношенні до польського населення, і то аж у першій половині 1944 р. в Галичині. А так то УПА воювала на Волині тільки з А.К., тобто з польською підпільною збройною організацією. [25]
Обі сторони - поляки й українці, взаємно звинувачують себе. Це в'яжеться з питанням: Хто і чому почав? Та про це -в окремому розділі.
Тут, натомість, у підтвердження доказів убивств мирного польського населення на Волині покличуся на абсолютно об'єктивні джерела: на чеських авторів, колишніх жителів Волині. Чехи на Волині поселилися в другій половині XIX століття, після придушення Січневого (1863 р.) польського повстання проти царизму. Від тих поляків, котрі підтримували повстанців, від великих землевласників на Волині, царський уряд відібрав маєтки, які перейшли у власність царської казни. Саме від царської казни купили землю чехи за порозумінням російського царя й австрійського цісаря. Українці мають багато дечому завдячувати тим чехам, від них вони перейняли багато методів обробітку землі, вирощування зернових і технічних культур. Недалеко села
Липи, Лубенського району, є село Мирогоща, половина якого була Чеська Мирогоща, а половина - Руська Мирогоща. Саме від тих чехів місцеві українці, між іншим мій дід, навчилися вирощувати хміль, що дуже добре родив на волинському черноземі. Селяни почали багатіти.
Знайомий мені чех, але не з Мирогощи, в якій не жили поляки, як теж не жили вони в поблизьких до Мирогощи селах, людина поважна, полковник (батько моєї дружини - з походження чех, тож ми часто їздили після війни в Чехо-Словаччину) на моє запитання - Чи правдою є, що українці вбивали поляків на Волині? - відповів: Вбивали! Коли не вглибитись у це питання, то виглядало, що всі українці вбивали. Але це не так. Було багато таких, котрі не схвалювали вбивств. Але здебільша мовчали, бо панував терор ОУН-УПА. Багато українців заплатило життям за спротив ОУН-УПА. УПА, СБ. ОУН стероризували українське населення Волині.
Той чех вказав на ряд фактів допомоги українців полякам у формі попередження про плановий напад. Вказав теж на Василя з Козакової Долини, що неподалік Боремля, котрий ще за більшовиків казав: Прийдуть німці - буде вільна Україна. А як почали бандерівці мордувати поляків, то той же Василь сказав: Так ми Україну не збудуємо. Це чули люди. За два дні його тіло знайшли в колодязі з дротом на шиї, там теж знайшли його жінку років 24-25.
Той самий чех розповів про один випадок з С.Б. ОУН -Служби Безпеки. Один її начальник сам застрілив 18 бандерівців за те, що вони погано билися у схватці з німцями з метою відібрати в них зброю, а також, щоб захопити в них худобу. А православний священик казав: Будемо боротися за вільну Україну всілякими способами. Це було вже тоді, коли вбивали поляків.
Чехи не ворогували з українцями, бандерівці їх в основному не зачіпали.
До моїх рук попала книжечка "Волинські чехи", написана Юзефом Фоітіком та чотирма іншими авторами, предметом якої є історія поселення чехів на Волині, їхнє там життя, побут тощо. І тільки на берегах теми автори, з нагоди опису років німецької окупації, пишуть: [26]
Українська поліція спочатку охоче служила німцям, але коли окупанти не задоволили їхніх бажань, вони повтікали до лісу (стор. 13) ... Українці були вельми раді приходові німців, вітали їх, помагали їм як поліція. Таке ж було в Руських
Новосілках... 1942 p. українці почали противитися німцям, українська поліція згодом пішла в ліс, вони стали партизанами, тобто бандерівцями (стор. 42) ... Коли росіяни відійшли, постала бандерівщина - це був такий же фашизм, тільки в націоналістичній українській формі (стор. 43) ... На свято Петра і Павла, 29 червня 1943 р. пройшла крізь село ватага незнаних людей з сокирами. Наступного дня ми довідалися, що вночі напали на польську колонію Загаї і всіх її мешканців по-звірськи повбивали (стор. 50) ... В селі Рачин... 1943 р. українські націоналісти вбили польську громадянку Голяковську (стор. 63) ... 1942 р. бандерівці почали вбивати польських громадян Волині (стор. 67) ... Влітку 1943 р. бандерівці напали на Сєнкевичівку, спалили костьол, лікарню й хати, після чого втікли до лісу (стор. 76) ... Бандерівці спалили польські села: Марусю, Видумку, Марянівку і частину Скурчів. Вранці напали на молочарню, спалили будинки поляка Кільяна. Спалили будинки поляка Крупінського, а коли він утікав, його застрелили (стор. 83) ... Крім гітлерівського окупанта дошкуляли й бандерівці, котрі грабували все, за чим прийшли (стор. 89) ... Кров'ю й вогнем залита була Волинь - уночі бандерівці нападали на польські села, а вдень німці палили й вбивали українців. На Сєнкєвичівці бандерівці спалили костьол, лікарню, млин і багато інших будинків. Поляки втікали до Невчих або до Луцька.
Названа книжка видана чеською мовою в Чехо-Словаччині, на ній нема року й місця видання. В ній немає жодної згадки про будь-які акції поляків проти українців.
Ось друга чеська книжка, авторства інж. Вацлава Шірца "Мінулость: завата часем",[27] в якій теж на берегах опису життя чехів на Волині, між іншим, сказано:
Поляки намагалися швидкими темпами полонізувати жителів Волині. Коли Червона Армія відступала в червні 1941 р... українці між собою вирізувалися з політичних причин. На Боярці вилами вбили голову сільради Пасічника та його 14-літнього сина в лісі коло Московщини. Декількох українців свої-таки застрілили... Разом з німцями вернулися додому українські націоналісти, котрі перед тим утікли до окупованої німцями Польщі, де проходили спеціальний вишкіл у школі в Кракові. В Красній Горі влаштували вони щось на зразок народного суду над радянськими активістами з 1939-1941 років. Ворожнеча пробилась з такою силою, що матір не боронила сина чи дочку, син батька, брат брата.
На стор. 45: Десь за тиждень (у липні 1941 p. - Вії.) прийшло за фронтовим військом гестапо і разом з ним українські націоналісти, вишколені в школі в Кракові: одним з них був чотар (плютоновий - В.П.) Польського Війська Дмитро Новосад з Красної Гори... Разом з німцями роззброїли поліцію (покликану поляком Антоном Якубовським, наставленим фронтовими підрозділами бургомістром у Млинові коло Дубна - В.П.), посадили їх на автомобілі, відвезли до лісу, званого Хвороща, й там постріляли. До автомобілів взяли ще з польської осади Людвікувка молодих хлопців, неначе на роботу в Німеччину, і їх розстріляли у лісі Хвороща. Без ніякого суду. В Млинові застрілили ряд польських інтелігентів - 40 поляків і 20 євреїв. Так почала діяти українська поліція "шуцмани" під начальством Дмитра Новосада... Протягом 1941-1942 українська поліція разом з гестапо влаштували декілька менших погромів в околиці.
Стор. 47: Впродовж зими 1942 аж до 1943 доходило до поодиноких, потім більших убивств поляків, перед Великоднем кинули гасло: "Усунути з України поляків і жидів", тобто вигнати їх або повбивати... Бандерівські екстремісти казали: Треба крові по коліна, щоб настала вільна Україна! Десь під кінець 1942 або на початку 1943... в Турецькій Горі невідомі вбили українця Миколу Домбровського. Він не був комуністом, але це була людина розумна, логічно думаюча, добрий приятель чехів. Він відважно проголошував погляди, які не співпадали з офіційною ідеологією бандерівського підпілля. Він не був перший , ані останній. Бандерівці терором придушили голоси розуму... Бандерівці зосередилися на спалюванні й вбивстві цілих польських родин, пізніше цілих сіл. Весна 1943 р. пройшла в суцільних пожарах. Вночі пожаром палали польські села й осади. Вдень стовпи диму йшли від пожарів українських сіл. Поляки, вигнані зі своїх сіл до міст, вступали на службу до німців, в поліцію, і відплачували українцям. Українці втікали до лісу. Декількох українців було застрілено... Бандерівці вбили в околиці декількох чехів, переважно католиків, або з родин змішаних з поляками, в Чеських Дорогостаях нікого не вбили... Польські відділи нападали вночі на родини промінентних українських націоналістів... Під зиму 1943 на шляху з Ужинців бандерівці під вечір напали на віз з польськими жінками з Каролінки, які їхали в Масленку ночувати у Полощанських, гадаючи, що
там безпечніше. Застрілили дружину Юзефа Полощанського і ще одну жінку. Крім того в польській осаді Лебендзянка бандерівці застрілили дружину й дочку Юзефа Ольшака з Масленки, коли вони були у відвідинах своїх родичів. Під кінець 1943 р. напали на мельника поляка Стеця, котрий мав за жінку українку, вбили теж її і пятирічну дочку... Під зиму 1942 р. був у Млинові погром євреїв. Йшли на смерть, як отара овець, не спротивляючись. Багато втікло, скриваючись у поляків, чехів і в окремих випадках в українців. Окупанти й українська поліція загрожували смертю за скривання євреїв, вчиняли на них по лісах і селах полювання. На подвірї Володимира Вострого з Франкова допали 14-літнього єврейського хлопця, якого гнали аж до Каролінки й застрелили без милосердя. В лісі "Графчина" недалеко Франкова застрілили 14 євреїв, які скривалися у бункері, між ними Йозефа Грінберга з Млинова. В чеському лісі коло Франкова застрілили чотирьох хлопців у віці 12-14 років.
Начальник млинівських поліцаїв - "шуцманів", Дмитро Новосад став бунчужним - прапорщиком, він хвалився: Всю польську інтелігенцію в Млинові я винищив! Власноручно застрелив 869 жидів! Я дав собі слово, що застрелю їх тисячу!
Це написав чех. Як видно - абсолютно об'єктивно.
А ось у чеському часописі "Респект", що виходить у Чехо-Словаччині пише Павел Янко у статті "Зазнали біди, зазнали горя":
В ту пору почалися вбивства польських родин і цілих сіл. Коли українець мав за жінку польку, то її вбив, або вбили її сусіди, а його проголосили зрадником. Кожного вечора, як тільки смеркалося, видно було зо всіх сторін заграви, чути було стрілянину. Ми знали, що там були поляки, яких убивають. Коли наступного дня ми туди прийшли, всі були повбивані - чоловіки, жінки, старики, діти. Майно, все що мало вартість - забрали. Багато людей було вкинуто до колодязів. Багато поляків, йшли до німців, створили переслідувальні загони й наїжджали на українські села, кого впіймали, того застрілили, втікаючих полями стріляли як зайців. Не стріляли, однак, малих дітей, як це робили українці. Такі наїзди вони вчиняли, бо українці це спровокували. [28]
Чешка з Чехо-Словаччини пише мені: В нас не було поляків (у Мирогощі, коло Дубна), то й не вбивали нікого,
тільки завітали до п'ятьох чеських родин, наказали відчинити комори, забрали половину з того, що в них було. Наш батюшка (православний - В.П.) Федір Шумовський і його син, теж священик, просили у проповідях, щоб не робити людям зла. А її брат, лікар з Чехо-Словачини, пише мені, що таке могли дозволити православні священики в Мирогощі чи в Завалі, але не в Дермані, в селі, що було опановане бандерівцями. Натомість, - пише він, - греко-католицькі священики з Галичини були у своїй більшості пов'язані з ОУН, згодом з УПА.
Ось так помаленьку вирисовується образ подій на Західній Україні в час німецької окупації. Не всі, як здавалося б, українці мордували, не всі священики закликали до вбивств, не всі святили сокири.
Не всіх українців ОУН-УПА спромоглася стероризувати. Чи не найвиразнішим доказом цього є спогад Олександри Гловінської, родом з Горохівщини на Волині, опублікований в польській "Політиці". Ось його переклад:
СКРІЗЬ ПОВНО КРОВІ

Жила я в селі Люлювка, повіт Горохів, разом з батьками, 12-літнім братом і 15-літнїм хлопцем, що служив у нас. Дві садиби, наша і сусідів, відрізані були від решти села невеликим лісом.
День 16 липня 1943 р. був сонячний і теплий. В нашому господарстві робота йшла звичайним порядком. Батько з сусідами дробив збіжжя для худоби в стодолі. Мама щось робила в городі, я була біля неї. Мені тоді було 7 років. Баба була в кухні. Якось прибігла сусідка й крикнула: "Мордують!" Постала паніка, всі розгублені бігали. Мама вскочила до хати, почала упаковувати якісь речі до валізки З тією валізкою побігла до лану маку й там її сховала. Я весь час бігала за мамою. Всі разом: батьки, брат, хлопець, що в нас служив, і я побігли в напрямі лісу. З лісу вскочили в лан збіжжя. Там почули вистріли, стогін і скрикування. Ми повзали по збіжжі. Натрапили на втікаючого 12-літнього кузена, який і залишився з нами. Втікаючи, ми зустрічали різних людей, між ними ридаючу жінку з відрізаним вухом. Ми йшли далі. За деякий час постріли притихли. Чути було стогін недобитих. Сіли ми скраю лану збіжжя при дорозі. Здається, що ми мусіли перейти через дорогу до другого лану і тому тато виглянув на дорогу. В той час проходив патруль. Пролунала команда: "стій!" Запитали, чи один він
тільки. Він не міг нічого іншого сказати, бож ми зараз за ним сиділи, не було можливості того скрити. Наказали вийти і запровадити додому. Нас було шестеро, а їх двоє. Мама заслабла, не могла йти, її попихали й покрикували на неї. З протилежного боку, коли побачили, що нас ведуть, підбігли ще два бандерівці. Коли ми увійшли до хати, там все було порозкидане, понищене. У дверях з кімнати до кімнати стояв з руками під боки ватажок банди. Він був найбільш озброєний. Мама підійшла до нього й почала просити, щоб нас не вбивали. Він гаркнув: "Не говори до мене!" Мама почала плакати, роздався постріл. Я відчула, що лежу на підлозі. Лежала я тихенько. Чула, як ходять по хаті, стукотять чобітьми, розмовляють між собою. Я не відчула жодного удару чи кулі. Я знепритомніла, бо після пробудження мені здалося, що я спала. Мені хотілося пити. Хитаючись, я встала й вийшла на подвір'я. На ніщо не звертала уваги. Одне, чого я хотіла, це лягти в корито, бо думала, що в ньому є вода. Води в ньому не було, мені зробилося млосно. Пробудилася я в кориті. Все ще мені хотілося пити. Я встала й побачила відро коло колодязя. У відрі була вода. Я долонею набирала воду й пила. Вода була тепла, але я пила. Я вернулася додому й лягла в те саме місце, де я раніше лежала побита і зразу ж заснула. Коли я знов пробудилася, я почувала себе краще. Я почала ходити й роздивлятися де хто лежить вбитий. Тато лежав впоперек ліжка лицем до постелі. Його сорочка була вся закривавлена. Мама лежала побіч столу, брат за столом, кузен під ліжком. Бабуню вбили на подвір'ї. Вона з нами не втікала, заховалася у сховку з галузок коло хати, але гадаю, що вона чула що діється й вийшла, і її теж убили. Скрізь було повно крові. На мені також. Сукенка й волосся були штивні від крові. Мені чомусь захотілося переодягнутися. Я вибрала собі блузку, яка мені завжди подобалася. Тому що ліва рука в мене в лікті була пробита наскрізь, я знала, що не зможу вдягнути блузку, хоч і була вона з коротким рукавом. Я вирішила перерізати той рукав. Взяла ножиці з машини до шиття, сіла на порозі й намагалася різати. Проте я була така послаблена, що не змогла піднести ножиць, що піднесла, то рука падала вниз. Коли я так мучилась, я знову мусіла заснути, бо мені приснилося, що всі повбивані повставали й вийшли. За хвилину неначе знов приходить мама й каже, поклавши на голову руку: "Сиди тут, Олесю, сиди." В ту мить я оглянулась і побачила, що всі лежать, як і лежали, повбивані. Це вже не був сон, я точно памятаю, як, коли я
оглядалась, заболіла мені рана, яка була в мене по правій стороні плеча. Тоді вже я перестала цікавитись перетинанням, я вийшла перед хату. Я стояла й начувалася -чи чути щось в сусідів? В них була велика сім'я, але нікого не було на подвірї. Вили тільки собаки. Я вже знала, що там нема живої душі. Так я стояла й думала, що я - одна однісінька в цілому світі. Я собі уявила, що з мене візьметься друга людина і потім усе буде, як і раніше. Мені захотілося їсти. Я пішла до кухні. Насипала до тарілки трохи вишень з кошика й залляла їх кислим молоком і трошки з"їла. Я вийшла перед хату і в ту мить побачила, що з-під лісу йдуть два чоловіки. Я швидко втікла й лягла в те саме місце, де я лежала попередньо. Лежачи, в мене були відкриті очі, і я дивилася. Підійшли до вікна і один з них сказав, щоб я не боялася. Я не рухалася з місця. Увійшли всередину, подивились і вийшли. За мить один з них вернувся, підійшов до мене, взяв за руку і вивів з хати. Той другий стояв під хатою і блював. Ходили по подвірї, заглядали, чогось шукали. Питали, чи я знаю де тато щось закопав. Потім на клумбі перед хатою почали копати яму. Коли скінчили, відпровадили мене за кущ поричок і там наказали сидіти. Самі ввійшли до хати. Мене зацікавила викопана яма і я туди пішла. Через хвилину два чоловіки винесли загорнуті в щось трупи й поскладали їх у могилу Вони думали, що я плакатиму і тому сховали мене в кущі. Я не плакала. Я стояла без жодної реакції. Коли могилу засипали, взяли мене за руку й пішли в ліс. По дорозі я почала блювати тими вишнями, що я їх з їла. В лісі один з них залишився зі мною, а другий пішов. Через хвилину вернувся і сказав, що можна йти. Ми наближалися до якоїсь хати через город Якась жінка відчинила вікно і швидко всадили мене крізь нього всередину В кухні посередині стояла миска з водою. Порозрізували на мені сукенку, обрізали волосся, що ломилося від сухої крові Помили мене й пов язали рани. Було їх вісім. В двох місцях я мала розбиту голову Решта ран по правій стороні грудної клітки і ліва рука. Бандит, мабуть, помилився і тому не попав в серце. Коли мене помили, помазали йодом рани, поклали мене на соломяному матраці в комірчині. Піклувався мною здебільша той чоловік, він міняв мені пов'язки, навчив хреститися по-українськи і говорити "Отче наш". Тому що я була ослу хана з українською мовою, бо українці приходили до мого батька, я незабаром забула польську мову, я розмовляла виключно по-українськи. На моїх опікунів я
говорила "Тату" й "Мамо". В них була 17-літня дочка Настуся і син, якого в тому часі не було (кузенка каже, що він був в УПА).
Коли я стала здоровою і почала виходити, мої опікуни казали знайомим, що я є їх племінниця. За деякий час "тато" привіз з лісу дівчину років 17-18, яку там знайшов. Вона не могла ходити. Сьогодні здогадуюсь, що в неї було запалення суглобів. Вона лежала в стодолі й стогнала від болю. Коли я заносила їй страву, я зверталась до неї по-українськи. Вона сердилася і сварила мене - чому я не говорю до неї по-польськи. Звати її було Вацка, вона знала моїх батьків і мене, але я, як дитина, не знала її. Тепер вона живе в Познані. Українська "мама" брала мене іноді в церкву. Не пригадую, щоб мною якось хтось цікавився. Опікувався мною здебільша "тато". З їхньою дочкою я пасла корови. Тепер я знаю, що моє перебування у Войтовичів (так вони називалися) перестало бути таємницею. їм почали погрожувати й вони мусіли мене позбутися. З тією метою мене всадили на воза, накрили соломою, а поганяла "мама". Приїхали ми до сусіднього села Бужани. Там жила польська родина Струтинських - знайомі моїх батьків. Справу вони вже заздалегідь обговорили, бо перед хатою очікували дві жінки. Українська "мама" взяла мене на руки і без одного слова передала в руки тих жінок. Мама, плачучи, сіла на воза і вдарила по конях батогом. До сьогоднішнього дня пам'ятаю гуркіт відїжджаючого воза. Я почала страшно плакати й кричати: "Мамо, не кидай мене!" Довго я плакала, не могли мене заспокоїти. Другого дня запровадили мене до знахарки, яка робила наді мною якісь чари, молилася, виливала яйце і вкидала вугілля в воду. Вона сказала, що я - перелякана.
Незабаром я з ними подалася в Люблінщину. Там мене знайшла моя тітка - сестра моєї мами. їй вдалося втікти з Люлювки з 6-літньою дочкою. Найстарша тітчина дочка, 17-літня Йоланта, 6 днів просиділа в збіжжі. Зовсім охляла, вона спромоглася дійти до села, в якому і я перебувала, й там, на подвірї українців впала знепритомніла. Українець надав їй допомогу й відвіз до Горохова, де вже була її мати. її сестра, 12-літня Аліна з 3-річною Крисею два дні сиділи в збіжжі. Тій малій сестричці вона давала їсти зерна з колосків, пили росу, зібрану з листя. Довше вона не втерпіла й пішла в напрямі українського господарства. Йшла дорогою, їй було вже все одно. Заборонила тільки малій відзиватися подольски, щоб не зрадити, що вони польки. Аліна ходила з
українцями разом у школу й тому досконало розмовляла по-українськи Над'їхав віз з декількома бандерівцями. Затримались. Почали питати, куди вони йдуть. Сказала, що до тітки. Коли питали малу, та мовчала. Один хотів зійти з воза, скерував до них карабін, крикнувши: "То поляки!", хотів стріляти, але інший сказав, щоб він заспокоївся, вдарив по конях і поїхали. Дійшли до першого господарства. Якась українка побачила їх, почала верещати, однак дала напитися і кусок хліба. Показала дорогу, якою можна дійти до Горохова, де були втікачі. Обі щасливо дійшли й там знайшли матір. їхній брат був замордований, це той, що перебував разом з нашою сім'єю. їхнього батька вбили на полі. Десь 1945 року віднайшлася й моя тітка - батькова сестра, вони вернулися з Німеччини, куди їх вивезли на роботу цілою родиною. Вона взяла мене до себе, бо тітці-вдові було важко з громадкою своїх дітей. У тієї тітки я скінчила школу й відокремилася, стала самостійною.
Весною 1977 року, по 34-ох роках, я отримала вістку, що моя "українська мама" від багатьох років розшукує мене. Розпитувала, де тільки можна було, всіх, хто приїжджав туди з Польщі, питала - чи не знають - де я? Так щасливо трапилося, що питала вона й одного чоловіка, котрий знав де живе моя тітка. Таким чином я одержала їхню адресу. Живуть там, де й колись жили. Я багато разів мала охоту поновити контакт з ними, але мені відраджували, щоб, бува, не пошкодити їм, тоді на ці справи дивилися по-різному. Я негайно написала до них листа. У відповідь я зразу ж одержала запрошення, яке оформила мені особисто вже 82-річна "мама". Я полагодила формальності й поїхала з чоловіком і дочкою. Приїхали на вказану адресу. На подвірі перед новою хатою привітала мене жінка, зовсім схожа на мою "маму" - це була Настуня. За хвилинку вибігла з хати 80-літня бабуня, і це була моя "мама". Звернулася до мене, називаючи імям моєї мами - їй бо здавалося, що це вона, а не я, я ж схожа на маму Схопила мене за руку, посадила на лаві перед хатою і почала розглядати мою голову, шукала в волоссях. Аж коли побачила шрам на голові, тоді схопила мене за руку, обняла і, плачучи, повторювала: "Тепер я вірю, що це ти, Олю." їй трудно було повірити, що це я. Востаннє вона бачила мене як 7-річну дитину, а тут стояла перед нею 41-річна жінка. Перебуваючи там, я дізналася, що коли "мама" мене відвезла до Бужан, вдома застала вона вбитого чоловіка. Вбили його, неначе, руські. Боялися говорити на цю
тему їдучи туди, я мала в плані піти туди, де могила моїх близьких. Поїхали ми туди разом з "мамою", Настунею, чоловіком Насту ні і внуками Настуніними. На місці, де колись стояла наша хата, де була могила моїх найближчих, шумів лан збіжжя. Затримали коні під лісом. Я хотіла зійти з воза, вклякнути в тому місці. Але я чомусь не відважилася. Може іншим разом. [29]
Цей спогад, вважаю, є найправдивішим образом того, що діялося під час війни в Західній Україні. Одні українці -бандерівці, вбивали, інші - рятували, наражаючись на смерть. Навіть, як видно, серед бандерівців були різні - один хотів застрелити дівчаток, а інший не допустив до цього. Батьки рятували польську дитину, а син був в УПА. І рятівника, без жодного сумніву, вбили за те, що рятував польську дитину.
Про допомогу українців полякам і євреям багато пише згаданий вже автор ксьондз Вацлав Шетельницький, котрий оповів провинищування євреїв у Теребовлі. Зокрема описує він допомогу євреям з боку д-ра Олександра Дейницького, українця, директора шпиталя в Теребовлі. [30]
Лондонське польське видавництво публікує опрацьовані Єнджеєм Гертрихом реляції свідків бандерівських мордів. На 41-ній сторінці дрібного друку подано коло ста реляцій, читаючи які, треба дуже напружити нерви, щоб не розридатися. Автор публікує також відзиви українців. В одному з листів-реляції написано: Хочу пояснити, що 10.10.1944 р. бандерівці замордували 55 українців, а не поляків, за винятком кількох римсько-католиків. У тому часі в Малопольщі вбивали тих, які виходили на працю в колгоспах, бо бандерівці хотіли голодом виморити більшовиків. Біда в тому, що сини сільських багачів були в лісі, як бандерівці, а сільська бідота вмирала з голоду без "трудоднів", не могла вижити, то й мусіли йти робити у колгосп. Це була боротьба бандерівців, членів УПА, за втрачені в користь колгоспу морги, а не за Україну. [31]
Пише П. Фальковська з Бразілії: Між Луцьком і Рівним було село Пальчі... У 1942-1943 роках бандерівці замордували 18 осіб з родини її чоловіка... тортурували, виривали язики, понад 80-річного коваля покраяли живим на куски... один українець мав жінку польку, то бандерівці наказали його братові вбити його. Родина втікала з Котова до Пальч, по дорозі напали на них бандерівці, між ними був той брат. Вбили всю сім'ю - батька-українця, матір-польку і дітей. В
селі Звірів бандерівці повбивали цілу родину, згодом поляки знайшли живе немовля, яке ссало грудь вбитої матері.[32]
Не треба, мабуть, продовжувати описи бандерівських злочинів. А їх можна, на підставі матеріалу, що в моєму посіданні, продовжувати на сотнях сторінок. Проте не було б виправданим, коли б я зовсім не згадав про хоч би деякі докази, що походять з українського боку. Про них - коротко.
Спершу дещо скажу на підставі джерел родом з ОУН. Я спромігся натрапити на номер бандерівського журналу "До зброї": № 6 (19) за серпень-вересень 1950 рік. В ньому багато цікавого матеріалу в рубриці "З бойових дій УПА і збройного підпілля на українських землях під московсько-большевицькою окупацією". Перш, заки процитую деякі повідомлення з цього джерела, треба сказати таке: Кожна держава має свою поліцію чи міліцію, щоб втримувати лад і порядок на місцях, щоб боротися зі злочинністю. В СРСР міліція входила до складу відомства, яке називалося Міністерство внутрішніх справ, по-російськи абревіатура: МВД. Саме тому оунівці міліціонерів називали "мвд-истами". Про них найбільше говориться у згаданому джерелі. Ось винятки з нього:
1.1.47 р. в с. Калинів (р-н Самбір, Дрогобицька обл.) боевики ОУН зліквідували (вбили - В.П.) лейт. МВД Мельникова, участкового на село.
2.1.47 р. в с Голинь (р-н Калуш, Станиславська обл.) повстанці відділу "Рисі" сконфіскували в державному млині борошно і збіжжя...
6.1.47р. в с Дорогів (р-н Галич, Станисл. обл.) повстанці знищили першого секретаря райкому партії...
8.1.47 р. в с Борщів... бойовики здемолювали сільраду, понищили списи "виборців"...
10.1.47 р. повстанці під ком. сот. С. знищили в селі Крилос... 4 мвд-истів...
21.1.47 р. в с Угринів Дол... повстанці відділу Журавлі знищили З мвд-истів і 1 поранили...
23.3.47 р. в с. Дороговище... повстанці зліквідували насланого партійця - голову сільради, який намагався заложити в селі колгосп...
І так далі на чотирьох сторінках. УПА, як видно, вбивала міліціонерів та активістів. Робила це скритно. А відповідали за все це спокійні селяни. А знали ж бандерівці якою є більшовицька влада. Вони не усвідомлювали того, що не в силі нічого вдіяти, крім того, що принесуть нещастя
спокійним селянам. З більшовизмом не такими методами можна було боротися. Такі методи нічого не давали.
А оце випуск 14 (7) "До зброї", в якому, між іншим, подається:
2.4.48 р. повстанці спалили міст вузькоколійної залізниці між сс. Спас-Луги (р-н Рожнітів, Станисл. бл.)...
2.4.48 р. в лісі б. м. Болехів... підпільники застрілили двох партійців
2.4.48 р. підпільники знищили приміщення клюбу...
2.4.48 р. підпалили колгосп...
знищили телефонну лінію... понищили приміщення сільрад... знищили документи та знищили телефонні апарати... застрілили організатора колгоспу... спалили будинки, призначені для колгоспу... спалили міст вузькоколійки... зліквідували механіка Долинської автобази... знищили клюб... знищили кіноапарат... знищили клюб... здемолювали приміщення сільради... разом з приміщенням згоріло збіжжя, призначене більшовиками на засів. . . знищили сільраду, клюб і молочарню... двох вислужників убито... знищили кінопересувку... застрілили голову колгоспу... застрілили большевицького вислужника... спалили колгосп... спалено хату голови сільради... виконали атентат (вбили - В.П.) на завідувача райкультвідділом... спалили колгосп... спалили колгосп... знищили кінопересувку... виконали атентат на завідуючого торфозаводом... знищили приміщення сільради... знищили клюб... важко поранили завідуючого клюбу... покарали смертю через повішення секретаря первинної комсомольської організації... спалили МТС і 4 молотарки... спалили колгосп... спалили молочарню... зліквідували в день фінагента... В літі 48 р. повстанці перевели масові акції проти колгоспів в Волинській області... зліквідовано большевицьких вислужників-активістів...
І так далі, і так далі на восьми сторінках великого формату журналу. З наведеного видно чим займалася УПА після війни. Таке тривало до 1950 року. А тепер галасують, що більшовики вивезли в Сибір кожного десятого жителя Західної України. Ця діяльність була злочином проти мирного населення Західної України, бо воно потерпіло, а не бандерівці.
Я не посилатимуся тут на писання таких авторів, як Яросав Галан, щоб не зустрітися з закидом тенденційності. Я не посилатимуся на явно під диктат пишучих істориків та пропагандистів більшовицького періоду. Тут пошлюся лише
на описи фактів, які кореспондують з писанням чільних і визначних сьогодні письменників. Оце натрапив я на вірш Дмитра Павличка зі збірки його поезій "Бистрина", Київ, 1959, стор. 138, в якому є такі рядки:
Будеш, Україно,
Довго пам'ятати...
Виколені очі,
Очі зоряниці.
Будеш пам'ятати
Дерманські криниці!

Що ж це за такі, оті "Дерманські криниці"? Пише про це Юрій Мельничук у книжечці "Вирване серце", Київ, 1966, стор. 147-157:
Горобиної ночі в районі Острога бандерівська банда "Держача" вчинила звірячу розправу над сім'єю Івана Гаєвського. Йому самому звязали руки, на шию наділи петлю з телефонного кабеля, вдарили прикладом по голові, повісили, а для певності вирішили ножем пронизати серце...
Бандерівці в грудні 1943 року в селі Данилівці Острозького району розстріляли сім'ю Гончарових, а трупи кинули в колодязь...
Олександра Черуху бандерівці розстріляли разом з усією сімєю і трупи вкинули в колодязь...
На хуторі Перелисянці Деражнявсього району... шість членів сім 7 бандити вбили, а її тільки поранили...
В селі Бокіймі Демидівського району однієї вересневої ночі 1944 року замучили і кинули в колодязь 12 місцевих мешканців. Серед них була і Лариса Рутковська, 1940 року народження...
Під час масової розправи над жителями села Камінної Верби Вербівського району бандерівці замучили і вкинули в колодязь 12 чоловік...
В селі Рокитному Рокитнянського району бандерівці повісили Тетяну Корж, а чоловіка і дітей задушили... щоб замести сліди свого злочину, вони вкинули трупи в Горинь...
В селі Малому Мидську Степанського району... вбили стару матір і сина,... в родині Олексія Романцева закатували жінку і чотирьох дітей. Повідрубували їм руки і ноги, порозпорювали животи. Ці страхіття описує Ольга Романцева, яку бандити теж жорстоко мучили, вирвали їй язик і вона тепер німа..
Борис Харчук у книжці "Слово про Дермань", Київ, 1959, стор. 7-11, пише: ... Не знявши Марію з жердини,
кровопивці понесли її через замети і кинули живцем у темну криницю, куди вже раніше запроторили її чоловіка.
Не одна Марія, яка колись брала живу воду з тієї криниці... І дітей-немовлят, і старих матерів кидали бандюги в криницю, засипаючи їх гострим камінням... криниця стала криницею смерті.
Таких описів фактів - з назвами сіл, з прізвищами, датами скоєних злочинів - в українській літературі дуже багато. Цю діяльність ОУН-УПА так підсумував нестор української літератури, Олесь Гончар:
Історія знає багато прикладів того, як носії фальшивих людиноненависницьких доктрин неминуче скочувались у болото виродження, деградації, з "борців за ідею" перетворювались у звичайних бандитів, катів, убивць, заплямованих незліченними злочинами перед своїм народом і людством... націоналістичні дітовбивці, мордувальники, котрі щодалі більше деградували в своїх жорстокостях, у садизмі, втрачали остаточно подобу людську й не зупинялись ні перед чим, не визнаючи ніякої моралі, ані закону, ні права, окрім права ножа й багнета... ("Людської крові не змити", Київ, 1970, стор. 3-4).
Ось таке діялося в Західній Україні, зокрема на Волині, зокрема в Дермані, звідки родом Улас Самчук - редактор газети "Волинь" під час окупації, той, котрий "не бачив" тих злодіянь, бо не позволяла йому на це ідеологія українського націоналізму. Про ці страхіття не написав він ані слова.
Не бачив злодіянь Улас Самчук, але й сьогодні не хочуть їх пригадати собі на Волині. Більше того, в доповіді під час конференції в Луцьку 8-10 жовтня 1992 р. Л. Степанов та Л. Степанова кажуть, що "Спомини Уласа Самчука становлять історичне джерело" (Минуле і сучасне Волині... Тези доповідей..., Луцьк, 1992). З такою тезою виступили названі автори в Луцькому педінституті. Так, мабуть, навчають тепер майбутніх вчителів: Не було злочинів ОУН-УПА, адже про них не писав Улас Самчук...
А злодіяння були. Були страшні злодіяння. Чи це -справа рук українського народу? Відповідь на це запитання дає український сучасний філософ, Мирослав Попович:
Український народ мирний, врівноважений, доброзичливий. Та і в його історії бували страшні сторінки. I не тому, що українці раптом звіріли, а тому, що на авансцену в силу різних обставин виходили люди без моралі, без совісті, люди, якими керувало тільки прагнення до влади. А такі
люди в кожному суспільстві є завжди. І, не дай Боже, щоб час викликав їх! (журнал "Україна", Київ, 1992, №35, стор. 8).
Додатковою інформацією про майже безвихідну ситуацію українців в Західній Україні під час війни і після неї (бож мордування поляків не припинилося з закінченням війни), може бути опис М. Назаркевича в "Нових днях", щомісячнику в Торонто. Батько автора, вже після закінчення війни, був вимушений переховуватися, скриватися перед бандерівцями, бо "не хотів іти вбивати, хотів мати чисте сумління." Він ховався перед бандерівцями, а в той же час НКВД підозрювало, що він в УПА, і катували його матір, щоб сказала - де чоловік. Непросто було українцям.[33]
З реляцій свідків та інших матеріалів, можна відтворити такий образ подій на Волині й в Галичині в 1941-1945 роках:
- Заздалегідь підготовлена ОУН, одночасно з просуванням німецьких військ на схід, через своїх членів організувала допоміжну (німцям!) поліцію;
- ОУН послала на Волинь своїх емісарів, котрі пропагандою і терором приневолили багатьох українських селян Волині брати участь у грабунках і жорстоких убивствах мирного населення;
- Українська допоміжна поліція брала участь у винищуванні єврейського і польського населення Західної України;
- Частина українського населення не брала участі в убивствах, помагала полякам і євреям;
- Українців, котрі відмовлялися від участі в убивствах, найчастіше знищували;
- Вбивства мали жорстокий характер, вони мали на меті фізичне винищення (екстермінацію) польського населення в Західній Україні;
- Винищування не оминуло мішаних польсько-українських родин;
- Винищування мало організований, заздалегідь запланований характер, на що вказує одночасний перехід української допоміжної поліції до лісу;
- На організованість і плановість винищування вказує також географія злочину народовбивства: почалося воно з північного сходу Західної України, просувалося на південний захід, завершившися в Галичині. Це на наказ ОУН - УПА робила свою чорну роботу, неначе з Галичини весною 1943 року замахнулась величезною мітлою, почавши замітати від Сарн, через Рівенщину, Луччину, Здолбунівщину, Дубенщину,
Кременеччину, Володимирщину, Горохівщину, щоб 1944 р. досягнути Галичини.
- Мордування поляків почалося восени 1942 p., спочатку це були морди окремих людей, сімей, згодом цілих сіл;
- Мордування продовжувалося також після приходу в Західну Україну Радянської Армії. Це останнє зайвий раз доказує, що метою ОУН-УПА було не вигнання поляків з "українських етнічних земель", а їх винищення, "щоб не вернулися";
- Мордування поляків охопило тільки ті території України, на яких мала впливи ОУН. Про це свідчать факти, що мордовані поляки втікали в Житомирщину, шукаючи і знаходячи там порятунок в українців;
- Мордування поляків було справою не українців, як членів нації, а. ОУН, як української націоналістичної злочинної ідеології і політики.
А тим часом на Україні 1992 року йде повним ходом кампанія за реабілітацію ОУН-УПА, за визнання її "геройства", до цієї кампанії включилися (мабуть небезкорисно) деякі українські історики, зроблено кінокартину про "геройство" УПА, систематично промовчується справа винищування поляків.
Левко Лук'яненко, амбасадор України до Канади, у дні 15.11.1992 р. виступаючи з нагоди 50-річчя УПА в Гамільтоні, Канада, каже: У нас на Україні про УПА довго поширювалися різні байки 3 приходом демократії, з можливістю говорити і поширювати правду наш народ зміг заново відкрити для себе і перечитати ці славні сторінки української історії Від імені народу і Президента України я вітаю вояків УПА в Канаді із святом і пишаюся вашим внеском у боротьбу за національну незалежність. [34]
І дивно робиться, читаючи ці рядки: Чи Л. Лук'яненко справді таке сказав від імені народу України і від імені Президента України? Чи він справді говорив, як амбасадор України до Канади? А чи він говорив лише як голова Української Республіканської партії, яка ідентифікується з ОУН Мельника? Якщо він не мав уповноваження від Президента України вітати УПА, то він зловживає своїм становищем.
Невже бо можна "пишатися внеском у боротьбу за національну незалежність" тим, що зробили ОУН-УПА з родиною Олесі Гловінської, з нею самою?
Хтось з нас неграмотний в історії - або я, або амбасадор Левко Лук'яненко. Щоб дати відповідь на це запитання, подивімося як дійшло до подій, що мали місце в Західній Україні в роки війни.
Розділ 2
Постання УПА
Коли свідки подій в Західній Україні під час гітлерівської окупації говорять про бандерівців, то на ділі йдеться про Українську Повстанську Армію. Вона не постала спонтанно, і вона не є виключно твором ОУН-б, хоч ця остання мала величезний вплив на розвій УПА, на методи її боротьби. Тут, однак, ідеться про постання УПА, як збройної сили ОУН. При цій нагоді пригадаймо, що більшовицька партія перед 1917 р. мала вже свою Червону Гвардію, яка складалася, в основному, з озброєних членів партії. Гітлерівська НСДАП мала свою збройну силу - СС, яка в час війни розрослася до великої армії. Тому й ОУН, як організація, що визнавала тоталітаризм і на ньому була побудована, яка постала з УВО, від самого початку мала свою збройну силу. Почаково нею була Українська Військова Організація, як окрема організаційна структура, а згодом як внутрішня структура ОУН.
ОУН в час свого постання у 1929 р. в прийнятих постановах стверджувала: Лише військова сила, що спирається на озброєний народ... зможе звільнити Україну від займанців. [1]
У 1931 р. вийшла 32-сторінкова брошура ген. М. Капустянського п.н. "Військове знання", у "Сурмі" за липень 1931 р. є вартісна стаття п.н. "Партизанка", що зовсім нагадує структуру й тактику УПА. [2]
Про підготовку націоналістичної армії говорить увесь шлях ОУН, зокрема підготовка старшин (офіцерів), участь націоналістів в організуванні збройних сил Карпатської України,3 формування Дружин Українських Націоналістів ("Нахтігаль" і "Роланд") в рамках гітлерівської армії, а також перші кроки ОУН після гітлерівської агресії на СРСР. ОУН, ототожнюючи себе з усім українським народом, у відозві II ВЗУН (27.08.1993) говорить: Кожний українець - селянин, робітник і інтелігент - прикладе руку до Великої Будови і боротьби, або він раб і безвартісна людина... Не залишити ні грудки Української землі в руках ворогів і чужинців. [4]
Ще 7 липня 1941 p., ще поспіль з гітлерівцями: На визволених українських землях Оганізація Українських Націоналістів (О.У.Н.) будує Українську Державу під проводом Ст. Бандери. [5]
Після арешту Степана Бандери (5.07.1941 p.), голови Уряду Ярослава Стецька (9.07.1941 р.) та кількох інших діячів, ОУН Бандери повела працю в двох напрямках: а) вона доклала зусиль, щоб поширити сітку (мережу - В.П.) членів на всю Україну і б) вона приступила до загальної психологічної і військової підготовки молоді і взагалі населення до збройної боротьби. [6]
Ми вже знаємо, що вслід за гітлерівською армією просувалися "похідні групи" обох ОУН - бандерівців і мельниківців. Вони не тільки організовували місцеву адміністрацію і допоміжну поліцію, але почали заходи з метою творення збройних сил. УПА, отже, поставала від перших днів німецької окупації Західної України. її постання було передбачено набагато років наперед, і набагато років наперед перед тією армією були сформульовані завдання. Тому несуттєвим для мене є спори - чи УПА була твором УОН-б чи ОУН-м, чи теж Тарас Бульба-Боровець створив її прообраз у вигляді "Поліської Січі". Так саме несуттєвою є формальна дата постання УПА. УПА - це твір ОУН.
Чи це взагалі була "армія"? Кожна армія зазнає втрат у битвах, кожна армія бере в полон вояків противника. Де ж ті полонені, яких захопила УПА, якщо це була армія? Де вона їх тримала? Взагалі не тримала, бо це не була армія. Полонених - вбивали.
З наведеної цитати зі станіславівської "Самостійної України" бачимо, що ОУН-б зразу, тобто в липні 1941 p., приступила до загальної психологічної, політичної і військової підготовки молоді і взагалі населення до збройної боротьби. Як могла виглядати і як виглядала така підготовка?
Польський історик Тадеуш Анджей Ольшанський (Ян Лукашув), з оцінками подій якого я не погоджуюся, але про це далі, пише на сторінках "Історичних зошитів", видаваних паризькою "Культурою", що Численна участь селян, в тому й жінок і дітей у протипольських виступах, була стимульована також агітаторами - тільки бандерівських їх було коло 1.000... [7]
Т. Ольшанський правдоподібно спирається на опрацювання, яке було зроблене 1943 р. в Польщі для польського уряду в Лондоні. [8] В тому опрацюванні пишеться: 3 другого боку пропаганду масових мордів мали почати емісари крайнього відламу галицької ОУН, які, числом коло тисячі, агітували вбивати поляків.
Звернімо увагу на те, що назване тут джерело походить з 1943 року.
Отже, коло тисячі бандерівських емісарів подалися на Волинь. А мельниківці ж теж не спали, теж посилали своїх емісарів. їх усіх вистачило на кожне волинське, навіть найменше українське село. А вони ж не затримувалися на місці, зробивши свою роботу, просувалися далі. До злого намовляти довго не треба. На місці знайшлися охочі тероризувати місцеве населення.
Можна собі уявити таку схему діяльності емісарів ОУН: В кожному селі знайдуться такі, котрі, не будучи свідомі цілей і методів діяльності ОУН, готові були, чи то з патріотичних, чи теж з зовсім низьких мотивів, піти на співпрацю з ОУН. Тим більше, що вона послуговувалася гаслами побудови самостійної України. Здобути таких людей не було важко, адже, згідно до націоналістичної доктрини, вони ставали "луччими людьми", "ініціативною меншістю", яка може диктувати свою волю більшості. В кожному селі знайдуться примітиви, котрі свою рацію готові доказувати кулаком, сокирою, чужою кров'ю. Або ж недовчені, розчаровані неуспіхом чвертьінтелігенти, або ж просто трішки грамотні, яких не визнала громада.
Поруч патріотичної пропаганди, емісари ОУН послуговувалися, без сумніву, теж низьким, аморальним аргументом: проженемо поляків - земля по них залишиться нам. Та й майно їхнє нам пригодиться. Згаданий Т. Ольшанський пише, що волинське село було перенаселене, вигнання поляків створювало можливість дістати так потрібну землю, (тож) трудно дивуватися, що "деполонізація", втішалася масовою підтримкою українського села.
Звідси - до найпростішого джерела наживи, тільки один крок: помордувавши поляків, або й українців, які противилися ОУН, перед спаленням садиби, можна було пограбувати рухоме майно, взяти корову, коня, підсвинка. Людська натура така, що їй притаманне гребти до себе. Тим більше, коли агітатори-емісари наперед відпускали гріхи. Оті емісари ОУН з Галичини, які йшли на Волинь підбурювати спокійних досі волинян до злочинів, вважали себе донцовською "ініціативною меншістю", а волинських селян -чорними виконавцями злочинних ідей. А й деякі священики були не проти таких методів.
Напрями пропаганди - хто ворог?
ОУН змальовувала перед українцями образ ворога. Хто ним був? Ними були "окупанти", "займанці", "зайди", "зрадники", "хруні". Такі визначення "ворогів" українського народу знаходимо в офіційних документах ОУН, починаючи від постанов І Конгресу українських націоналістів. В очах ОУН окупантами були не тільки представники польської влади, але й поселені нею на території Західної України т. звані "колоністи", а також усі інші поляки, незалежно від того коли й за яких умов вони опинилися в Західній Україні. Це були "зайди". Словник української мови "зайду" розуміє як "людину, яка прийшла звідки-небудь, не тутешня".9 Чужинцями вважалися всі, хто не був українцем, а чужинець - ворог. Це - вельми примітивний погляд. Ще за часів Київської Русі князі видавали своїх дочок заміж за кордон, і не на те, щоб їх там вважали чужинками. Та й самі князі -Рюриковичі, не були "тутешніми", тобто місцевими українцями, вони прийшли зі Скандинавії. Розвиток засобів транспорту спричинився до масової міграції населення. Люди мішалися між собою, родичалися. Кого ж тоді вважати ворогом? Мого батька, котрий взяв за жінку польку? А її двоюрідні сестри були православними, вважали себе українками - Надія і Поліна. Чи ворогами вважати дітей і внуків моєї, замордованої бандерівцями, тітки-польки, котрі по сьогодні живуть на Україні - Адама, Романа, Петра і Регіну та їхніх дітей? А ось тітка моєї жінки вважає себе росіянкою, бо її мати була росіянка, а батько чех. І вона вийшла заміж за українця, брат якого був довгі роки найвидатнішим членом ОУН у США, де був визначним вченим ентимологом. Мати прославленого українського митця Леся Курбаса була полькою, Ванда Адольфівна. То Лесь Курбас був хто - теж ворог?
Люди мішаються, одні асимілюються в українську, інші в польську націю, культуру. В цьому немає ніякої трагедії, якщо це не цілеспрямована державна асиміляційна політика, якщо асиміляція відбувається природним шляхом. У цих справах неприпустимий расистський підхід, а таким підходом відзначалася ОУН.
Цікаво - що б сказали ідеологи ОУН на те, коли б серед індіан та інуїтів постала організація на зразок ОУН, яка б поставила собі метою вигнати вогнем і залізом усіх "чужинців" з Канади й США, а серед них теж українців,
котрі сто років тому поселилися на цьому континенті, які приїхали сюди після І і II світових воєн? І як би дивилися українські націоналісти на методи, стосовані ними ж у відношенні до польського населення в Західній Україні? Чи схвалювали б вони методи застосовувані ОУН-УПА на Волині Й в Галичині 1941-1945 років?
Був час, коли волинські бояри запросили на Володимиро-Волинський престол литовського князя, бо свої вимерли. То й його нащадки - теж "зайди"?
У світі існує природне право переможців. Історія реєструє загально знані факти, що на завойованих землях населяють своїх людей. Була й економічна, торговельна експансія. Так на території України постали грецькі міста. Після упадку Київської Русі сотні років панували на Україні литовці, поляки, росіяни. Коли почалося поселення поляків в Західній Україні? Не вглиблюючись у нюанси, можна сказати, що понад 500 років тому. Поляки були запорізькими козаками. На території України були поселені німці, з якими прийшло теж магдебурзьке право. Як було сказано, в другій половині ХІХ-го століття на Волині поселилися чехи. На Україні жило багато євреїв. І не тому, що їм було там погано, а тому, що їм там було краще, ніж деінде.
Расовий підхід в "очищуванні терену", стосований ОУН - був злочином. Він був наслідком програмних засад ОУН.
Отже - ворог був. На нього вказували емісари ОУН. Вони завербували собі прихильників, які й стали по селах вожаками, станичними. Пам'ятаймо, що в час окупації на Волині фактично, як і в усьому Райхскомісаріаті України, не діяли суди, правосуддя не існувало. Ще де стояли німецькі гарнізони, там можна було знайти проблематичний захист. Але ж по селах навіть такого захисту не було. Влада була в руках того, хто мав силу, тобто зброю. Силу мала ОУН, яка організувала адміністрацію і поліцію.
Самооборонні Кущові Відділи (СКВ)
Власне: ОУН поставила собі завдання залучити все населення до збройної боротьби проти "займанців", що видно зі сформулювання цитованих завдань ОУН. Це вже було після арешту Бандери і Стецька, але машина вже була пущена в рух. Методом залучення до співпраці з ОУН був, між іншим, терор, застрашування. Єдиною збройною силою на волинській землі була ОУН. Вона й організовувала
правдою й неправдою маси українського населення в так звані Самооборонні Кущові Відділи. По селах ОУН мала вже своїх провідників. Це вони виконували організаторську роботу ОУН.
У квітні 1942 p., відбулася Друга Конференція ОУН (б -В.П.), яка враховує близьку можливість збройної боротьби за українську державність у слушний час,... Крайовий Провідник на Північно-Західних Землях видав доручення творити Самооборонні Кущові Відділи (СКВ), розміром роя чи чоти, зложені (складені - В.П.) з місцевих людей, які хапалися за зброю, коли треба було... після відходу ворога (після нападків - В.П.) члени СКВ поверталися до своїх занять. Влітку і восени 1942 р. постало безліч таких СКВ на Поліссі і Волині. [10]
Відділи УПА
Отже - емісари ОУН з Галичини, які прибули на Волинь і Полісся, виконали своє завдання, самооборонні кущові відділи постали, прийнявши облудну для себе назву. Вони -не оборонялися, вони - нападали, після чого "поверталися до своїх занять." Це були озброєні відділи, яких не треба було ні кормити, ні зодягати, ні квартирувати. Вистачило свиснути - і "військо" готове. З сокирами, вилами, дрючками, ато й з вогнепальною збоєю.
Спочатку не було зорганізованої Української Повстанської Армії. Вона поставала поступово. Але жила ідея, принесена з Галичини на Волинь і Полісся, створити таку армію, яка б викинула з території України "зайдів", яка б позбулася їх назавжди. Саме на хвилях цієї ідеї, не виключено, що без повної свідомості мети, почали на Поліссі й Волині організуватися лісові збройні відділи. Так восени 1941 р. з розформованої поліції, яка була під командуванням Тараса Бульби-Боровця, постала "Поліська Січ". Немає потреби входити в подробиці щодо назв і початкового підпорядкування збройних груп на Волині і Поліссі, вистачить сказати, що поляки, жителі північно-східної Волині (тієї, що була під Польщею) і південного Полісся (теж того, що було під Польщею), довгий час казали, що мордують їх "бульбівці", а не бандерівці. Несуттєвим тут є теж і те, чи Тарас Бульба-Боровець, котрий у написаній собою книжці показує себе як прихильника Української Народної Республіки, а не ОУН, зокрема ж ОУН-б, чи він керував
політикою винищування поляків. Важливим є ствердження, що підпорядковані йому збройні групи мордували поляків. Тарас Бульба-Боровець показує себе у своїй книжці майже демократом, гуманістом[11] і каже, що все, що погане, тому винні бандерівці.
Важливим і безспірним є факт, що 1943 р. бандерівці силою підпорядкували собі збройні відділи Тараса Бульби-Боровця, вже до своєї УПА, а сам Тарас Бульба-Боровець спочатку діяв від імені і згідно з інструкціями Української Державної Влади, тобто ОУН-б, покликаної "Актом 30 червня",[12] але згодом Микола Лебедь виніс заочні вироки смерті на весь штаб "Поліської Січі" - УПА Тараса Бульби-Боровця й наказав підлеглій йому, як провідникові ОУН на ЗУЗ, С.Б. - Службі Безпеки, за всяку ціну виконати ті вироки.[13] Справа не в особах, отже не в Бульбі-Боровцю чи в Климові-Легенді, а в відділах, які впроваджували в життя політику ОУН.
Ті відділи, організовані на зразок війська, зі своїм штабом, службами постачання, озброєння, медичною тощо, виконуючи завдання, часто співдіяли з Самооборонними Кущовими Відділами, названими так для уведення народу в оману, бож вони не були "самообороні", тільки "атакуючі".
Збройні відділи ОУН-УПА, підлеглі Миколі Лебедю, отже вірні С. Бандері, роззброїли створювані ОУН-м, тобто мельниківцями збройні відділи. Зокрема ОУН-м мала такі відділи в Кременеччині й Володимирщині. До назви УПА -Українська Повстанська Армія ще й досі претендують обі ОУН, до неї претендує в своїй книжці Тарас Бульба-Боровець, котрий ще влітку 1941 року встановив контакти з ОУН-м, про що пише Улас Самчук.[13a]
Звідки УПА брала постачання - харчі, зброю, одяг, медикаменти? Звідки її людські ресурси?
Відповідаючи на ці запитання, треба пам'ятати про те, що ОУН-УПА узурпувала собі владу неіснуючої держави, і що ОУН діяла за засадою: Хто не з нами - той проти нас. Це - два важливі чинники, за допомогою яких ОУН-УПА тероризувала українське населення, втягаючи деякі елементи до УПА, інші до СКВ.
До політичних методів ОУН, які сприяли їй вербувати До УПА, слід зарахувати гасло: ... Переможемо тільки шляхом української національної революції, тільки шляхом всенародного повстання і збройної боротьби. Тому ніхто не сміє стояти осторонь, приглядатися і чекати. [14]
Тож, узурпуючи собі "державну" владу, ОУН-УПА проводила мобілізацію молодих людей до УПА, в якій старшинами (офіцерами) головним чином були галичани, колишні учні українських гімназій. По селах були назначені станичні, неначе оунівські старости сіл, котрі, на вимогу ОУН-УПА, підсилену діяльністю Служби Безпеки у формі профілактичних розстрілів, накладали на жителів сіл обов'язок постачання, заготовлювання, зберігання продуктів, одягу, тощо. Відмова від виконання такого наказу була рівнозначна смерті.
Селяни були під постійним терором. Вони не могли не виконувати наказів станичних, а станичні не могли не передавати тих наказів від ОУН-УПА. А потім, коли вернулася на Волинь і в Галичину радянська влада, часто за те, що жінка подала бандерівцеві склянку води - її карали десятьма роками таборів. Хай би вона спробувала не подати бандерівцеві води! Давали не тільки воду, а й останнє з себе, аби зберегти життя.
Треба, отже, інакше дивитися на тих, хто мордував, і їх годі розуміти, і на тих, котрі "подавали склянку води" бандерівцям. їх треба розуміти.
Розділ 3
Мета ОУН-УПА
Організація Українських Націоналістів має за мету відновлення, впорядкування, оборону та поширення (підкр. -В.П.) Незалежної Соборної Української Національної Держави. [1] Таку мету сформульовано в постановах І Конгресу українських націоналістів у 1929 р. Отже, ОУН ставила перед собою такі етапи діяльності: 1) Відновлення української держави, тобто відновлення попередньо існуючої в 1918 р. УНР; 2) Впорядкування держави; 3) Оборону посталої держави; 4) Поширення (шляхом експансії у бік сусідів) держави. ОУН-б "Актом 30 червня 1941 р." проголосила державу, а не відновила її, чим пішла набагато далі за постанови ОУН з 1929 року. Проголошена ОУН-б держава мала бо бути якісно іншою, ніж Українська Народна Республіка, в ділянці державного будівництва ОУН-б хотіла починати історію від себе.
1941 р. ОУН опинилася в умовах панування гітлерівської Німеччини в Західній Україні. ОУН-м лояльно ставилася до окупанта, контролювала УЦК з В. Кубійовичем на чолі. Натомість ОУН-б, після заборони "Державного правління", після наказу відкликати "Акт 30 червня", "погнівалася" на Гітлера, "погнівалася" за те, що він не хоче визнати "української держави". Хоч гніватися не було чого - німці, зокрема диктатор А. Гітлер, ніколи нічого не обіцяли українським націоналістам, німці ніколи не вважали їх, українських націоналістів, своїм партнером, не вважали своїм союзником, не мали встановленої співпраці з ОУН. ОУН лише виконувала волю Абверу й установи Г. Гіммлера. Але були суб'єктивні причини гніватися: ото Словаччина одержала дозвіл на створення сателітної держави. Та словаки діяли шляхом прохань у німців, натомість ОУН-б діяла методом ставлення німців перед доконаними фактами. Цього ніхто не любить, то чому ж мав це любити Гітлер, тим більше в час своєї могутності! Не помогло проголошення в "Акті ЗО червня": Слава Героїчній Німецькій Армії і її Фірерові Адольфові Гітлєрові! Не помогли дифирамби в честь Гітлера та його армії, які лунали з вуст численних промовців, які публікували тодішні українські газети в Галичині. "Самостійна Україна" зі Станіславова 7.07 1941 р. писала:...
Вождь Німецького Народу підняв свій меч... Слава Вождеві Німецького Народу - Адольфові Гітлерові! [2]
Так чи інакше, ОУН опинилася в конкретно існуючій ситуації. ОУН-б - в несприятливій. Існуюча 1941 р. і в наступні роки ситуація не сприяла здійсненню першого етапу мети ОУН: відновити українську державу. Проте ОУН-б пішла не тільки на відновлення, а й на проголошення української держави.
Яким чином ОУН мала здійснювати це завдання? На це запитання маємо відповідь у тих же постановах ОУН з 1929 року, на які не звернули досі уваги польські автори, натомість українські націоналістичні автори не наголошують на них. Тож звернімо добре увагу на наступне:
ТІЛЬКИ ПОВНЕ УСУНЕННЯ ВСІХ ОКУПАНТІВ З УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ВІДКРИЄ МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ ШИРОКОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ В МЕЖАХ ВЛАСНОЇ ДЕРЖАВИ. [3]
Отже: перша передумова побудови української держави: УСУНЕННЯ з українських етнічних земель всіх окупантів, тобто "займанців", "зайд", отже в першу чергу поляків. Поляків, бо з євреями впоралися німці з допомогою української поліції.
ПОВНЕ УСУНЕННЯ ВСІХ ЗАЙМАНЦІВ З УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ... НАСТУПИТЬ В БІГУ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ...[4]
Ось головне завдання і шляхи його виконання в час гітлерівської окупації Західної України:
УСУНЕННЯ, себто довести до зникнення, припинення існування, ліквідації [5] поляків. Отже - не витіснення, не примушення залишити етнічну територію, а - усунути. Шляхом убивств. Шляхом екстермінації.
Психологи мусіли б сказати своє слово у справі вбивств по-звірськи. Бож убити можна людину, не спричиняючи їй зайвих мук. А коли знайдуться такі психологи, то нехай вони не забудуть простудіювати "Націоналізм" Дмитра Донцова. В ньому знайдуть часткову відповідь у справі звірських убивств поляків, та й українців. Він бо, посилаючись на Шопенгауера, пише, що у національному фанатизмі велика зброя сильних народів (стор. 218). А хто не хоче належати до сильного народу? Однією з найбільш характеристичних прикмет волі є безоглядність супроти інших (стор. 232). Будьте насильниками і здобувцями, поки не зможете бути володарями і посідачами (стор. 233). Людський рід... завжди
був і залишається хижацькою породою (стор. 234). Ворогування неминуче (стор. 239). Воля війни між націями вічна. Вічна є війна (стор. 243). Фанатик - визнає свою правду за об'явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими,... безмірна ненависть до всього, що перешкоджає їх здійсненню, - ось та сума переживань, яка огортає... фанатика (стор. 263). ... ідеалом є тверда людина (стор. 267). ... боротьбі за існування чуже моральне поняття справедливості (стор. 269). ... моральними є всі прикмети, які збільшують здібність до боротьби (стор. 267). Жодні принципи не можуть заборонити, щоб слабший уляг (піддався - В.П.) насильству дужчого (стор. 270). Тому лише філістри можуть абсолютно відкидати і морально засуджувати війну, вбивство, насильство (стор. 270).
Вистачить! А є ще набагато більше повчань Дмитра Донцова, якими керувалися ОУН-УПА. Чи знав це вчення отець Іван Гриньох - чільний член ОУН-б? Бо, гадаю, не знав цього вчення митрополит Андрей Шептицький, не знала більшість священиків.
Саме у вченні Дмитра Донцова слід шукати відповіді на запитання: чому так садистично бандерівці вбивали поляків, та й українців. А ще ж: адже в них були висококваліфіковані вчителі, майстри від масових убивств, напрактиковані в цьому ділі - гітлерівці. Говорю - "гітлерівці", а не німці, бо не всі німці були гітлерівцями. Адже більшість української поліції весною 1943 р. на наказ ОУН-б пішла в ліс, перед тим напрактикувавшись у винищуванні "Айнзацкомандо" і особисто євреїв.
А оунівці кажуть, що вони - християни. Ніяка тепер урочистість не обходиться без молебня. На думку приходить польська приповідка: молиться під фігурою, а диявола має за шкурою.
Оце і маємо часткову відповідь на запитання: яка була мета ОУН-УПА? І знаємо вже яким шляхом вона була здійснювана.
Проти кого воювала ОУН-УПА?
Сьогодні, коли ОУН - всі три її фракції - на всю потужність кричать, що вони воювали на два фронти -проти гітлерівців і проти більшовиків, постає питання: проти кого насправді воювала ОУН-УПА?
Вся післявоєнна націоналістична література, всі офіційні заяви, промовці - твердять, що ОУН-УПА в 1942-1945 роках
воювала проти німців і більшовиків. Такі заяви просто нелогічні. Хоч ОУН-УПА керувалися вченням Дм. Донцова, за яким не розум, а воля є рушійною силою діяльності, проте не можна казати, що ОУН-УПА діяла зовсім без глузду. Без совісті - так, але трішки глузду в них було, щоб, по-перше, зробити оцінку свого місця між більшовиками і німцями. І, по-друге, аби знати, що: борячись проти німців, ОБ'ЄКТИВНО вони помагали б більшовикам, а борячись проти більшовиків, ОБ'ЄКТИВНО вони помагали б німцям.
То проти кого ж боролася ОУН-УПА? Кому об'єктивно мала б помагати? На цю проблему, тобто на об'єктивність положення ОУН-УПА між німцями і більшовиками, чомусь досі історики не звертали уваги. Досі одні твердять, що ОУН-УПА боролася виключно проти більшовиків, співпрацюючи з німцями - таке твердили радянські історики, натомість історики, котрі йдуть слідком оунівської пропаганди, твердять, що ОУН-УПА боролася одночасно на два фронти -проти німців і більшовиків. Причому українські націоналістичні історики, як правило, промовчують боротьбу ОУН-УПА проти поляків. В результаті дезинформаційної діяльності українських націоналістичних істориків, а також пропаганди всіх трьох фракцій ОУН, твориться фальшивий образ дій ОУН-УПА.
На цю тему, неначе на берегах, висловився д-р Володимир Кубійович, провідник УЦК, що був під контролем ОУН-м:
Ми в УЦК закликали наших людей витримати на своїх постах у комітетах, не провокувати німців і памятати, що протинімецька акція допомагає більшовикам. [5а]
Та й сам Петро Мірчук пише:
Звичайно, відділи УПА виминали великих боїв з німецькою армією. Удари УПА були спрямовані насамперед проти німецької адміністрації і проти німецької поліції. [5б]
Польський історик Т.А. Ольшанський пише:
Самозрозуміло, що УПА не займалася саботажем на залізницях, не підіймала інших дій, безпосередньо підтримуючих дії Червоної Армії, уникала теж вміру можливостей безпосередніх боїв з Вермахтом... атакувала натомість установи окупанта, його поліційні і допоміжні формації...[5в]
ОУН-УПА мала настільки глузду, щоб усвідомити собі свою силу в порівнянні до сили СРСР і Німеччини у війні. Для нападу на СРСР Німеччина розгорнула 181 дивізію,
сухопутні сили Німеччини нараховували 5.500.000 чоловік, армія Німеччини мала у своєму розпорядженні 50.000 гармат і мінометів, 3.000 танків, 5.000 літаків. Не багато менше мала у своєму розпорядженні Червона Армія. У тій війні зіткнулися понад п'ятимільйонна німецька армія з майже п'ятимільйонною радянською армією. А ОУН нараховувала коло 40.000. [6] Це, мабуть, разом з СКВ. Один вояк УПА-СКВ з гвинтівкою, частіше з сокирою, вилами чи дрючком, без державного постачання, проти 250 озброєних найновішою технікою солдатів Вермахту і Червоної Армії!
Не було "війни" УПА проти німців, не було теж війни проти більшовиків. Що не означає, що УПА не мала сутичок з червоними партизанами чи з невеликими німецькими відділами. їх причиною і метою було закріплення за ОУН-УПА опанованого ними терену, або ж здобуття потрібної зброї і боєприпасів.
ОУН-УПА спершу розраховувала на перемогу Німеччини, з якою, абсолютно невиправдано, пов'язувала надії на побудову української держави. Ці надії в'язалися радше з "братньою" фашистською ідеологією, ніж зі стратегією гітлерівської Німеччини. А після сталінградської поразки 6-ї армії фельдмаршала фон Паулюса, ОУН почала розраховувати на взаємне винищення обох воюючих сторін, а також на III світову війну. Саме на момент зудару західних союзників з СРСР, ОУН-УПА підготовляла "чистий", звільнений від поляків, терен, щоб не було навіть мови про приєднання Західної України до Польщі.
Сьогодні всі три фракції ОУН наполегливо поширюють міф про боротьбу УПА проти німців. Посилаючись на те, що Ст. Бандера, і Я. Стецько, і А. Мельник та багато інших провідників ОУН, зокрема ж ОУН-б, були арештовані німцями, багато членів ОУН-б попало до гітлерівських концтаборів, оунівці твердять про те, чого не було. Щодо арештів, то це правда, бож ОУН-б не підпорядковувалася наказові відкликати "Акт 30 червня", отже ОУН-б не мала причини любити в той час гітлерівців. Проте ОУН-УПА були свідомі того, що, знищуючи німців, вони тим самим роблять ту ж роботу, яку виконують червоні партизани. Немає в літературі фактів, які б доказували акції УПА проти німців з метою знищувати їх. Немає інформації щодо такої диверсії, як нищення залізниць, знищування прямуючих на схід воєнних транспортів-ешелонів.
Є, натомість, згадки про спорадичні сутички УПА з німецькими невеликими відділами. Про одну таку сутичку пише (мабуть, член ОУН-м) Григорій Стецюк: Бандерівці напали на адміністрований німцями фільварок, забрали не тільки масло, а й корови Корови пригнали в село Ласково, що на Володимирщині, й пороздавали селянам на переховання. Німці, спохватившись, почали шукати корів, вони дуже легко по слідах зайшли в село Ласково. Коли відбирали корови, що ревли, голодні, два бандерівці, з тих, що пригнали корови, відкрили по німцях вогонь. Німці ж не залишилися в боргу. Ті два бандерівці втікли в ліс, а німці спалили село, вбили 28 його мешканців. [7] Були, отже, сутички, але це не була "війна" з німцями, це не був "фронт УПА" проти німців. Не виключено, що були й більшого значення бої УПА з німецькими відділами, які бажали позбутися з окупованої території третьої, неїхньої сили. Зокрема, як пише Данило Шумук, сильно билися проти німців "східняки", котрі попали в німецький полон, втікли з нього і попали до УПА.[8]
Були, без сумніву, сутички і бої з червоними партизанами. Зокрема з рейдуючими партизанськими відділами. Проте це були сутички і бої за терен, а не бої проти більшовиків, бож, поборюючи, знищуючи більшовиків, тим самим УПА діяла б на руку німців, які не визнали створеної ОУН-б "держави" і за це бандерівці на них "погнівалися".
ОУН-УПА не мала в такій ситуації ані інтересу, ані сили, щоб ефективно поборювати одну, а тим більше обі воюючі сторони. ОУН-УПА мала свій інтерес у чомусь іншому: у підготовці - очищенні терену Західної України з "зайдів", з "займанців", тобто з поляків.
На маргінальність боротьби УПА з німцями вказав згаданий вже історик ОУН-УПА, Петро Мірчук, а це -авторитет. Але Петро Мірчук видав свою книжку 1953 року, коли не була так актуальна, як сьогодні, потреба наголосити боротьбу УПА проти німців.
Характеристичною рисою української націоналістичної літератури є оминання теми боротьби УПА проти мирного польського населення Волині й Галичини. На Заході появилося кількадесят так званих регіональних збірників-хронік - Зборівщини, Бережанщини, Тернопільщини тощо. В них вельми багато про боротьбу ОУН-УПА проти більшовиків, трішки проти німців, але нема в них згадок про винищування польського населення. Цього винищування "не
зауважив" також Улас Самчук, хоч в час німецької окупації, в час, коли ллялася польська кров не струмками, а цілими ріками, він редагував під німецьким наглядом в націоналістичному дусі газету "Волинь". Та й не дивно, адже він - один з "похідних груп" ОУН-м. Він в той час об'їхав всю Волинь "На білому коні" (назва книжки, виданої 1965 р. в Нью-Йорку-Мюнхені). Це - або цілеспрямована дезинфор-мація, або ж сором за вчинене. Мабуть одне з другим.
1992 р. появилося багато опрацювань - історичних нарисів про УПА, і в майже жодному з них не порушується боротьба проти поляків. Для прикладу наведу: Анатоль Бедрій: Про необхідність українського війська для побудови національної держави - думки до п'ятдесятиріччя УПА;9 Володимир Косик: Історична роль ОУН-УПА в боротьбі за українську державу. [10]
Винятком в цьому промовчуванні є відредакційна стаття "Гомону України" п.з. "Непотрібний третій фронт - поляки".11 Ця стаття, як редакційна, надрукована в органі ОУН-б, віддзеркалює стан сучасної пропаганди в цій справі, тому вважаю потрібним процитувати з неї деякі місця:
Немає найменшого сумніву, що цього фронту не бажав собі український нарід, не бажали його українські політичні організації, не бажали його УПА й українське підпілля... українська сторона була проти боротьби на польському відтинку і за знайдення розв язки існуючого конфлікту між польським і українським народами... Усі намагання УПА й українського самостійницького підпілля в цьому напрямі розбились на твердому мурі цілковитого небажання польської сторони порозумітися з українцями. Джерелом такого наставления були не тільки імперіалістично-загарбницькі апетити й ноторійний польський шовінізм, але й цілком фальшива оцінка ситуації, в якій знайшовся польський нарід у наслідок війни. Уважаючи остаточну перемогу Польщі, як справу цілком очевидну, в усіх переговорах польське підпілля вимагало від українського підпілля повної капітуляції і підпорядкування під польський провід, як головних умов, на яких могло б дійти до порозуміння. Очевидно, українське підпілля таких умов прийняти не могло й тому польсько-українські взаємини гіршали з дня на день. Напруження перейшло в одверту ворожнечу, яка проявилася в надзвичайно кровопролитній війні між двома підпільними арміями, що тривала довше, як один рік, на велику втіху
історичних ворогів обох народів, що, без сумніву, мачали в неї і свої пальці.
Війну цю пачали поляки. Про те не може бути сумніву для нікого, хто познайомився з відповідними документами, хто простудіює підпільну пресу, польську і українську, що появлялась в роки війни.
Поляки почали перші акції проти українців і це ми мусимо підкреслити в імя історичної правди та з огляду на польські намагання перекинути відповідальність за польський терор на українців, хоч для висліду (результату - В.Д.) боротьби ці речі не мають жодного значення. Отже, ще 1941 р. на Холмщині й Підляшші появилися польскі терористичні боївки, які почали вбивати українців і нищити українські села. Масові вбивства провідних українців почали поляки вже в квітні 1942 р. Нищення українських сіл на широку скалю почалося на початку 1943 р. (у зв'язку з німецькою колонізаційною акцією в Замойщині)...
У першій половині 1944 p., з рамени (від імені - В.П.) УПА й українського підпілля відбулась, в Галичині, 201 відплатна акція проти польського населення. У ході цих акцій 5.100 поляків втратило своє життя. Знищено низку польських сіл і колоній. Так закінчилася спроба польської меншини починати війну на українських землях.
Відплатні акції частинно осягнули свою ціль. У наслідок акцій сотні тисяч поляків покинули, раз і назавжди, українські землі.
Короткий коментар: ОУН уперто, ще 1992 p., вважає пітрібним говорити від імені українського народу (цього фронту не бажав собі український народ). Справді український народ не бажав собі цього фронту, його бажала ОУН, керуючись ідеологією українського націоналізму. Редакція "Гомону України" - органу ОУН-б - не покликається на будь-які розмови чи інші форми "конкретних спроб порозуміння". Тим часом: до першого контакту між ОУН і А.К. дійшло в травні 1943 p., під час якого представник ОУН "Дніпро" виключив навмисність акцій ОУН у волинських подіях, перекидаючи вину за них на Тараса Бульбу-Боровця. "Дніпро" заперечив участь ОУН в мордуванні поляків.12 Це означає, що предметом розмов були вбивства поляків, а не навпаки. В той час ОУН-б вину за ті вбивства перекидала на Бульбу-Боровця.
А тим часом той же Тарас Бульба-Боровець пише:
Вже в час переговорів (між Т. Бульбою-Боровцем і представниками ОУН-б - В.П.) ... військові відділи ОУН, під маркою УПА (тобто відділів Тараса Бульби-Боровця, які звалися УПА - В.П.), (стор. 261) та ще й нібито з наказу Бульби, заходились винищувати ганебним способом польське цивільне населення... Штаб нової УПА (підпорядкованої ОУН-б - В.П.) отримав від партії Лебедя (ОУН-б - В.П.) в червні 1943 р. такі бойові завдання:
- негайно і якнайскоріше закінчити (підкр. - В.П.) акцію тотального очищення української території від польського населення,
- послідовно далі винищувати внутрішнього ворога України, тобто всіх демократів з-під стягу УHP та інших політичних угрупувань (стор. 272). [13]
Звернімо увагу на лексику Тараса Бульби-Боровця: Він пише про винищування ганебним способом польського цивільного населення. А він же знав - що і як робиться навколо, бож сам керував "Поліською Січчю". Він не пише про боротьбу з А.К., не пише про те, що ОУН-УПА виганяли поляків з української території. Він пише про винищування. Про винищування ганебним способом. Він цитує наказ Миколи Лебедя, яким той наказував закінчити акцію тотального очищення. Те, що треба закінчити, вже мусіло бути почате.
З наказу Миколи Лебедя виходить, що ОУН-УПА воювала не тільки проти поляків, але й проти своїх, українців, котрі не погоджувалися з ними.
Що ж, мабуть тепер ясно - хто починав убивати поляків та українців на Волині, і як це робили бандерівці. А накази знищування поляків та українців давав Микола Лебедь, житель США, котрий 1992 р. їздив на Україну, брав участь у наукових конференціях, зустрічах з нагоди 50-ліття УПА.
У червні 1943 p. M. Лебедь дав наказ "якнайскоріше закінчити акцію тотального очищення української території від польського населення". Це поза всякими сумнівами означає, що така акція відбувалася вже в широких масштабах раніше, залишилося тільки "закінчити" винищування.
І тут варто порівняти дати: червень 1943 р. - дату наказу М. Лебедя, і липень-серпень 1943 p., коли, за переліком у книжці Ю. Туровського і В. Сємашко, мало місце найінтенсивніше винищування польського населення на Волині.
Наступний контакт між тими самими сторонами, тобто бандерівською і польською, відбувся в листопаді 1943 р. Обі сторони стояли на нереалістичних позиціях, підписали тільки протокол. Не дала ніяких результатів також зустріч 8.03.1944 р. На цьому й закінчилися розмови ОУН-б з представниками Делегатури Уряду Польщі. В цьому місці не згадую про контакти після закінчення війни.
Згадана редакційна стаття "Гомону України" говорить про те, що почали поляки - ще 1941 р. на Холмщині й Підляшші. Вже була тут мова про те, що внаслідку політики УЦК - творилися в Холмщині й на Підляшші УДК -Українські допомогові комітети, що були поодинокі випадки вбивств поляками українців, які очолювали на тій території підприємства, установи. І аж на переломі 1942/1943 років у Люблінщині згинуло з польських рук коло 400 українців, [14] причому польський автор посилається тут на українського націоналістичного автора Василя Веригу і на "Літопис УПА" - т. II, 1976.
Зрозуміло, що випадки окремих убивств 1941 р. не були і не могли бути причиною акції "очищення української території від польського елементу". Причина того очищення-усунення не в подіях 1941 р., а в постановах ОУН з 1929 року.
Зі статті "Гомону України" виходить, що на Волині не було вбивства цивільного населення, була тільки "надзвичайна кровопролитна війна між двома підпільними арміями", тобто між УПА і А.К. Натомість Тарас Бульба -Боровець, аж ніяк не прихильник поляків, каже про цивільне населення поляків, про "очищення" території від поляків. То хто, вибачте на слові, бреше? Тарас Бульба-Боровець, з твердженням якого збігаються реляції сотень поляків, а також українців, а чи автори дезинформаційної статті в "Гомоні України"? На цьому тлі: Як вже було сказано, приїхала до Торонто українка з Волині, Віра Корецька, яка під час війни переховувала польську малу дитину Броню, якої батьки й інші родичі жили в селі Борки, на Волині. Я її запитав: що сталося з батьками Броні? Вона відповіла: Бандерівці повбивали їх, разом з 90-річною бабцею Броні, це сталося в липні 1943 року. Заглядаю до книжки Ю. Туровського і В. Сємашко. стор. 108: Липень 1943, Борки, осідок гміни, пов. Кременець, українські націоналісти вимордували 76 осіб польської національності. Ця інформація колишньої нашої сусідки підтверджує правдивість даних
названої тут книжки. Серед тих 76 осіб були батьки і бабця Броні. Броня сьогодні живе в Торонто.
Вже цілком незрозумілим є твердження "Гомону України" про 201 (дивіться - яка точність!) "відплатну акцію проти польського населення" в Галичині. Що було причиною тих "відплатних акцій"? Невже події на Волині? Коли б навіть на мить припустити, що на Волині поляки вбивали українців, то що ж з цим мали поляки в Галичині? Невже за засадаю: Швець завинив - коваля повісили? Примітивна аргументація!
Проте - шило з мішка завжди вилазить:
Відплатні акції частинно осягнули свою ціль. У наслідок цих акцій сотні тисяч поляків покинули раз і назавжди українські землі То про що йшлося - про "відплату", чи щоб поляки залишили українські землі?
До явно перфідних слід зарахувати твердження "Гомону України" про "історичних ворогів обох народів", тобто про росіян і німців. Але ж ще недавно, ще рік перед тими страшними подіями, німці були "союзниками" ОУН-б, яка "виставила" батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", які були підпорядковані Абверові. Та й взагалі німці не зараховуються до історичних ворогів України - ми з ними не межуємо.
Повторімо, отже, питання: Проти кого воювала УПА в Західній Україні 1941-1945 років? Як видно зі сказаного, єдиним фронтом боротьби ОУН-УПА в тому часі і на тій території були поляки. їх вогнем і залізом усували з української етнічної території. Сутички і бої УПА з німцями й червоними партизанами були маргінесом цієї боротьби, боротьба УПА проти більшовиків обмежувалася практично до винищування малих партизанських відділів, які мішали ОУН-УПА "господарювати" на тій території. ОУН-УПА в той же час винищувала українців, котрі працювали в радянських органах влади від вересня 1939 до червня 1941, знищення не оминуло теж тих українців, котрі симпатизували радянській владі, котрі працювали в господарських установах тієї влади.
Кількісне відношення поляків і укранців на Волині
Початок винищування поляків в'яжеться з Волинню. На Волині у вересні 1939 р. жило 16% польського населення.[15] Принаймні половина з них жила в містах, до яких УПА не мала доступу. Отже поляки на селах становили коло 7,5% неорганізованого, придушеного поразкою у війні з
Німеччиною, польського населення, вони становили невеличкі острівці в українському морі. Кількісне відношення складалося не в користь поляків, які мали проти себе теж німців. Натомість українці, принаймні в перший період після червня 1941 p., покладалися на німців, творили українську адміністрацію, українську поліцію. Пригадаймо тільки фрагмент братання української поліції з німецькою у Вінниці.
Більшовики депортували в Архангельську область і в Сибір в двох найбільших етапах коло 45.000 польського населення: 10 лютого і 13 квітня 1940 р. депортовані були польські військові осадники з родинами з сіл Волині, а з міст депортовано польську інтелігенцію. Багато поляків не вернулося з війни 1939 р. Таким чином польське населення Волині було позбавлене своєї еліти, організаторської сили. Поляки після червня 1941 р. надалі почували себе як ті, що програли війну. їм ішлося тільки про те, аби вижити.
Натомість суб'єктивне значення українців зросло. Пропаганді емісарів ОУН з Галичини піддалися маси українців, яких освіта була на досить низькому рівні. За німецькою армією увійшли в Західну Україну "похідні групи", українці брали в свої руки місцеву адміністрацію, творили поліцію, шкільництво, торговельні та інші підприємства. Поляки, натомість, в деяких випадках зберегли свої позиції в управліннях сільськогосподарських підприємств, в лісовій та дорожній службах.
Сказане веде до висновку, що поляки на Волині після червня 1941 р. не почували себе силою, вони фактично не представляли собою ніякої сили. Натомість у силу росли Самооборонні Кущові Відділи, ОУН-УПА. Та й узагалі край опанували бандерівці: вони його поділили на округи, ті знов на надрайони, потім райони, яким підлягали кущі (по 4-7 сіл), в склад куща входили станиці (по 1-2 села). На чолі кожної такої одиниці стояв призначений ОУН провідник. Така організаційна структура дозволяла на мобілізацію людських і матеріальних сил по українських селах.
А поляки були беззахисні. Польська А.К. на Волині почала організуватися 1942 p., як реакція на діяльність ОУН, вона початково була дуже нечисленна, а збільшилася 1943 р. за рахунок недобитків польського населення. Це вона в деякій мірі захищала польське мирне населення перед нападами УПА.[16] Поляки не мали не тільки умов, щоб починати "війну" проти українців, але й не мали по цьому жодної причини.
Натомість ОУН-УПА мала і умови і сформульовану 1929 р. причину для цієї "війни".
Міжнародно-правовий статус Західної України під час війни
Перша світова війна формально закінчилася Версальським мирним договором від 28.06.1919 p., котрий, однак, ще не вирішував державної належності Західної України. У квітні 1920 р. Симон Петлюра, як голова Директорії, тобто уряду Української Народної Республіки, склав Варшавський договір з Польщею, в якому відмовлявся від Галичини і Західної Волині, по ріку Збруч у користь Польщі. За цей договір українські ніціоналісти, зокрема галичани, називали Симона Петлюру зрадником. Спільний похід військ УНР і Польщі під командуванням Юзефа Пілсудського на Київ 1920 р. закінчився поразкою, а тимчасовий кордон між Польщею і Україною закріпився на Збручі. 1921 р. Польща з одного боку і Українська РСР (також Російська ФРСР) з другого, підписали Ризький договір, яким формально були закріплені за Польщею території на захід від Збруча. Однак до цих територій заявляв претензії існуючий на еміграції уряд Західноукраїнської Народної Республіки. За таких умов переможці у світовій війні трактатом з Сен-Жермен передали остаточне рішення в цій справі Раді Амбасадорів, котра 14 березня 1923 р. визнала право Польщі до Західної України.
Такий стан тривав до 17 вересня 1939 p., він, цей стан, був визнаний у міжнародних стосунках, він був визнаний Лігою Націй.
На підставі таємного договору, який отримав назву "Пакт Ріббентроп-Молотов" з серпня 1939 р. Західна Україна після 17.09.1939 р. увійшла до складу Української РСР. Пакт Ріббентроп-Молотов був у розумінні міжнародного права протиправний, він виходив з агресивних міркувань III Райху і СРСР. Не можна визнати твердження СРСР, за яким вхід Червоної Армії на територію Західної України у вересні 1939 р. був актом "визволення" українців з-під польського панування. По-перше, коли б це був акт "визволення" братів-українців і братів-білорусів і воз'єднання їх з братами в Українській і Білоруській РСР, то Червона Армія не входила б на литовські етнічні території, бо на той час Литва існувала як самостійна держава і її, а не СРСР, справою був
евентуальний захист литовського населення. Отже, Пакт Ріббентроп-Молотов був черговим поділом Польщі. По-друге, українці Західної України знали фактичний політичний стан в Українській РСР і не бажали такого приєднання Західної України до Української РСР. "Народні Збори Західної України", влаштовані 22 жовтня 1939 р. більшовиками, були явним фарсом, проведеним за більшовицьким сценарієм. Я особисто був свідком організування виборів до Народних Зборів Західної України. Мені тоді було вже 14 років. Після арешту батька більшовиками, що сталося 17.09.1939 р., наша сім'я жила в постійному страсі. Організатором виборів депутатів до Народних зборів було військо, може військо НКВД, не знаю. Знаю, що офіцери Червоної Армії прийшли в нашу хату й наказали матері винести всі речі з трьох кімнат, залишаючи нам тільки кухню. Саме в тих кімнатах улаштовано пункт для голосування. В першій кімнаті сиділа комісія, від якої голосуючі одержували бюлетені. В другій кімнаті стояли три кабіни, для, неначе, забезпечення таємного голосування. В третій кімнаті стояла урна, з тієї кімнати був вихід з хати. В дверях між першою і другою кімнатами під час голосування стояв котрийсь з місцевих активістів, котрий повчав людей: Якщо ви за радянську владу, то не мусите заходити до кабіни, можете бюлетень так укинути до урни. А якщо ви проти радянської влади, то можете зайти до кабіни і викреслити кандидата від партії.
Після такої "інструкції" майже ніхто не заходив до кабіни.
Акту "приєднання" Західної України до Української РСР не визнали держави Західної Європи, ні США. Для поляків стан в Західній Україні являв собою "статус кво анте беллум", тобто довоєнний стан, порушений агресором. За такого стану поляки мали право, згідно до норм міжнародного права, створити збройні з'єднання на території Західної України. Такою збройною силою була Армія Крайова, підпорядована еміграційному польському урядові в Лондоні.
Після агресії гітлерівської Німеччини на СРСР, союзники Польщі - Великобританія і Франція, внаслідку військового договору від 12.07.1941 p., стали союзниками СРСР. Через це польський уряд на еміграції з ген. Сікорським на чолі 30.07.1941 р. підписав з урядом СРСР договір про взаємну співпрацю. Таким чином СРСР, котрий вчинив агресію на східну частину території Польщі у вересні 1939 р., став від липня 1941 р. союзником Польщі. Це був
союз вимушений політичними факторами, але це був союз. Дльянти, тобто Великобританія, США, Франція, Канада й інші країни, воюючі проти гітлерівської коаліції, визнали гітлерівську Німечину своїм ворогом, з яким провадили війну спільно з СРСР.
Саме в цьому світлі слід розглядати "закиди" українських націоналістів у бік А.К., яку звинувачували в обмеженій співдії з червонимрі партизанами.
ОУН-УПА були ідеологічним ворогом як для СРСР, так і для А.К. Атаки УПА були скеровані передусім проти мирного населення з метою "усунути" його з Західної України. Не можна, отже, дивуватись, що А.К. захищала поляків, не можна дивуватися, що польське населення зверталося за допомогою, за захрістом теж до червоних партизанів. А.К. захищала поляків з волинських сiл, наскількрі могла, проте вона, А.К., у протилежність до УПА, не була присутня у всіх селах і містечках Західної України.
За умов масового винищування поляків, не можна дивуватися полякам, що вони зверталися за захистом також до німців. Тонучий і за бритву хапається.
ОУН-УПА в час війни діяла всупереч міжнародному праву. Тим більше, що вона виросла під крилом агресора -гітлерівської Німеччини. Те, що ОУН-б після ЛРІПНЯ 1941 р. (або пізніше, бо 1992 р. знайдено в німецьких архівах писаний Ст. Бандерою лист до Гітлера, датований 14 серпня 1941 р., в якому він пропонує йому свої послуги) "погнівалася" на Гітлера, не міняє ситуації. Зміни в стані міжнародного права, такі, як врізнання тієї чи іншої терргторії як частрини тієї або іншої держави, слід домагатися на форумі міжнароднріх організацій, а не можна цього робріти шляхом терору, тим більше шляхом народовбивства. Діяльності ОУН-УПА в час ВІЙНРІ ніяк не можна прирівнюватрі з діяльністю ОВП (Організації Визволення Палестини) тому, що ООН визнала Ізраїль агресором (резолюція № 242). Не можна її теж прирівнювати до Африканського Національного Конгресу, очолюваного Н. Манделею, бо ООН засудріла пануючий в Республіці Південної Африки апартгайд (резолюція № 2446).
Тим часом 3.09.1992 р., на українській телепрограмі "Світогляд" в Торонто, канал 47, депутат Верховної Радрі України, засновник Товариства "Меморіал", Гринів, сказав: Ми домагаємося визнання боротьбрі УПА за народновизвольну, бож і ООН визнає боротьбу аборрігенів проти окупантів.
Таке говорить депутат Верховної Ради! Він тільки не бере до уваги дрібниці: стан окупації мусить бути визнаний міжнародним правом. Як у випадку окупації Ізраїлем Західного берега Іордану, Смуги Гази, Голанських висот. І, згідно до міжнародного права, визволення окупованих територій не може відбуватися шляхом терору, навіть індивідуального терору не можна застосовувати, а що вже говорити про масовий терор, що вже говорити про вчинене ОУН-УПА народовбивство. Досі навіть боротьби IPA (Ірландської Революційної Армії) не визнано, як народно-визвольну боротьбу. Народно-визвольною боротьбою була боротьба ефіопців проти Італії в 1935 p., боротьба поляків, французів, українців, бельгійців, голландців проти гітлерівського окупанта. Але Західна Україна від 1923 р. була визнана міжнародним правом за Польщею, тож не можна освіченій людині говорити, що це була окупація в розумінні міжнародного права, тим більше в роках 1941-1945.
Що бо означає окупація? Це, згідно до міжнародного права: Тимчасове зайняття збройними силами однієї держави всієї або частини території іншої держави. Правовий режим окупації регулюється міжнародними угодами і звичаями, напр. додатком до IV Гаагської конвенції 1907 p., Женевською конвенцією 1947 р. про захист цивільного населення під час війни.
Твердження народного депутата України Гриніва й усієї ОУН про окупацію Західної України Польщею після 1923 р. слід розраховувати як примітивний, але ефективний засіб агітації і пропаганди. Проте така пропаганда не витримує критики в контексті міжнародного права.
Діяльність ОУН-УПА в час війни була тим більш безправною, що ОУН-УПА діяли без легітимації українського народу, з яким не мали навіть контакту. ОУН-УПА - це узурпатори, які принесли величезну шкоду не тільки полякам, а й Україні через злу славу.
Розділ 4
Діяльність ОУН-УПА в час війни
Перш за все треба сказати, що частина українських націоналістичних авторів взагалі заперечує винищування поляків, як власну акцію, часто говорять про боротьбу з польською А.К. та про "відплатні акції". Згідно до їх тверджень, причиною "війни" між українцями і поляками були виключно поляки. Організатор мордів ОУН-УПА на поляках, Микола Лебедь, котрий сьогодні живе у США, першопричину конфлікту вбачає в тому, що серед польської суспільності Волині знайшлося багато людей засліплених історичною ненавистю до українського народу... [1] Це - справді прийом, гідний самого Геббельса. Можна б насилу говорити про історичну неприязнь українців до поляків, ну, хай навіть ненависть українців до поляків за те, що Польща впродовж багатьох століть володіла величезними просторами України, експлуатувала її. Але говорити про історичну ненависть поляків до українців, це, просто, глузування зі здорового глузду. Можна б навіть говорити про історичну зневагу поляків до українського народу, про применшування його значення, культури, звичаїв, мови тощо. Але - не про історичну ненависть поляків до українців.
Про ненависть поляків до українців можна говорити тільки, починаючи від 1942 року, і то ця ненависть необгрунтовано скерована до цілого українського народу, до українців, коли в дійсності вона мала б обмежитися до ОУН-УПА, навіть бо українські селяни Волині були тільки несвідомим знаряддям у руках ОУН-УПА.
Цей розділ не випадково починається від презентації "пояснення" причини масових мордів на поляках, яке дав Микола Лебедь у своїй "ґрунтовній", виданій 1946 року, книжці "Українська Повстанська Армія". Роблю я це тому, що Микола Лебедь, це головний, генеральний, так би мовити, архітектор тих мордів. Саме він знав коли і як починати ті морди, та й досвід у нього був, адже це він був шефом С.Б. -Служби Безпеки ОУН, такої собі українсько-націоналістичної "Чека" чи гітлерівської СД.
Деякі українські націоналістичні автори в деяких матеріалах про УПА зовсім промовчують факти масових убивств поляків і українців відділами УПА і підлеглими ОУН відділами СКВ. Тим самим вони в тих публікаціях не
показують свого ставлення до причини вбивств. За засадою: раз немає проблеми, то й немає причини. А це - рід свідомої дезинформації. До таких публікацій належить, між іншими, стаття П. Полтави "Хто такі бандерівці та за що вони борються?" [2], в якій автор-бандерівець говорить про багато дечого, але не про війну проти поляків, хоч і багато говорить про УПА. Так само не порушує цієї теми Г. Полікарпенко (а з ним Б. Михайлюк-Зіновій Книш, редактор книжки), прихильник, або й член ОУН під час II світовії війни. [3]
Евенементом в цій справі є обширне (20 сторінок) інтерв'ю, яке дав проф. Ярослав Пеленський (ОУН-з ? - В.П.) польському журналові "Контакт", посталому в Парижі після уведення в Польщі воєнного стану. [4] В інтерв'ю говориться про різне, теж про УПА, але не про її діяльність, скеровану на масове винищування поляків. Проф. Я. Пеленський може сказати: мене про це не питали! І матиме рацію, тим більше, що він в інших публікаціях діяльність УПА проти поляків кваліфікував як "селективне винищування".[5] Але можна мати претензії до "Контакту", для якого, неначе, не існувала проблема мордів.
Цікавою для оцінки УПА Тараса Бульби-Боровця є перший номер газети "Оборона України", яка стала органом УНРА - Української Народної Революційної Армії, керованої тим же Тарасом Бульбою-Боровцем. Газета носить дату 1 серпня 1943 р. [6] В ній - ні слова про "війну" з поляками, хоч матеріал, уміщений в газеті, вказує на програмні засади УНРА.
На берегах цієї газети треба вказати на матеріал, який може стати у пригоді майбутньому дослідникові УПА. Йдеться про "Наказ ч. 80 Головної Команди Української Повстанчої Армії від дня 20.07.1943 р.", в якому написано: З огляду на те, що в рядах Української Повстанчої Армії об'єдналося багато досі окремо діючих партизанських відділів та з'єднань з усіх областей України, чим партизанська боротьба переходить на площину широкої всенародної революційної боротьби цілого (!? - В.П.) українського народу проти загарбників - Головна Команада Української Повстанчої Армії постановляє переіменувати Українську Повстанчу Армію на Українську Народну Революційну Армію. Командувач Української Повстанчої Армії (-) Отаман Тарас Бульба-Боровець [7]
Натомість у своїй книжці "Армія без держави", Тарас Бульба-Боровець пише: Щоб відмежувати українські
демократичні збройні сили від масових злочинів, що їх почали робити під маркою УПА непочитальні елементи українського вождизму М. Лебедя, Головна Команда УПА 20.07.1943 року винесла постанову переіменуватися на іншу назву, перейти в глибоке підпілля від німців, москалів, поляків та своїх недорослих націонал-фанатиків. [8]
1992 р. ОУН - всі три її фракції - святкують 50-річчя УПА. З цієї нагоди почалась інтенсивна експансія ідей ОУН-УПА на Україну, де влаштовувалися наукові конференції, де опубліковано безліч статей, промов, інтерв'ю на теми УПА. І, як правило, в них оминалася тема масових убивств не тільки поляків, але й українців. Винятком у цьому промовчуванні була опублікована і згадана вже тут редакційна стаття "Гомону України" п.н. "Непотрібний третій фронт - поляки". Оце промовчування теми масового винищування поляків і українців слід розцінювати як планову акцію дезинформації. Коли злодій пише з наміром публікувати щоденник і в ньому промовчує скоєні ним крадіжки, то робить це з метою дезинформації.
Однак, загалом, дотеперішня українська і польська публіцистика й історики не заперечують факту польсько-українського "конфлікту", принаймні польські публіцисти і історики говорять про факти масового винищування ОУН-УПА беззахисного польського населення, вказуючи навіть на мету: "очищення" від поляків Волині й Галичини. Натомість українські націоналістичні історики й публіцисти, не заперечуючи факту польсько-української боротьби, готові говорити про "взаємне винищування".
Причини мордування поляків
Всі, або майже всі автори говорять про політику гітлерівської Німеччини, яка зводилася до "дівіде ет імпера" -розділяй і владарюй, як на, чи не найголовнішу, причину такого "конфлікту".
Дехто зовсім губиться, шукаючи відповіді на запитання: Від чого все почалося? Характеристичною для цієї групи авторів є стаття Владислава Е. Шкоди, в якій він пише: Можна запитати: від кого це "справді" почалося? Проте це "справді" буде трудне до встановлення. Чи, може, починати від найдавнішої історії, може від Хмельницького, а може від постання 1918 р. польської держави і від так званої зради Юзефа Пілсудського, котрий після польсько-більшовицької
війни, не дотримавши обіцянки створити українську державу, сказав хоробрим офіцерам Петлюри:... я вас, панове, дуже і дуже перепрошую? І далі: я б навіть рискував твердження, що коли б німці не розпалювали в українців ненависті до поляків в довоєнній Польщі й коли б не намагалися створити українську "V колону9' під час війни, то може ми б трішки поскакали собі до очей, однак, незважаючи на суперечності, ми б досягнули якийсь "модус вівенді". [9]
Автор помиляється. Не в історії двох народів -українського і польського, слід шукати першопричини мордів поляків, не в національному характері українців, але в злочинній ідеології ОУН, яка зуміла збунтувати велику частину українців Західної України проти поляків, а як не збунтувати, то терором примусити до виступів проти поляків. Хоч правдою є й те, що не без впливу на ті страшні події була теж політика гітлерівської Німеччини.
Зі сказаного Владиславом Шкодою видно, що він сумнівається, чи коли-небудь буде знайдена причина мордів. А вона є - написана в постановах ОУН. І, не відкидаючи політики гітлерівців "дівіде ет імпера", як однієї з причин тих жахливих подій, треба сказати, що це не була головна причина.
Серед українців діаспори поширене переконання: Коли б поляки не почали 1941 р. в Холмщині вбивати українців, то не було б вирізування поляків на Волині, згодом у Галичині; початок цьому конфліктові дали поляки. Причому говорять про це з переконанням. Ну, що ж, настирлива, довголітня пропаганда робить своє. Саме з огляду на таку думку українців діаспори, вважаю потрібним почати від проблеми вбивств поляками українців у Холмщині. Покличуся тут на досвідченого й об'єктивного історика, Ришарда Тожецького, котрий у цій справі опублікував статтю "З історії польсько-українських відносин на Люблінщині", надруковану в українській газеті в Польщі. [10]
Проаналізувавши відносини, які панували до війни в Люблінщині, процитувавши навіть проект постулатів ДОК II - Командування люблінським військовим округом, який добре не свідчить про політику довоєнної Польщі у відношенні до українців, Ришард Тожецький, посилаючись на архівні докази, пише:
... Загальновідомою є трагедія Замойщини. Це після неї наново загострилося співжиття поляків і українців. Проф. д-р Зигмунт Маньковський в своїй статті "Гітлерівська акція
виселення й осадництва в Замойщині", зачитаній на сесії міжнародного колоквіуму (Замостя, 17-20.10.1972 р.) виразно ствердив:... Заселені українцями села мали утворювати, згідно німецької концепції, охоронну зону навколо німецької населенської стрефи. В ході акції німці свідомо намагалися викликати та підсилювати антагонізм між поляками й українцями (поліція... цілеспрямовано вмішалась у боротьбу між українцями і поляками на тлі національних антагонізмів. - заявив під час засідання уряду ГГ (Генерального Губернаторства - В.П.) 29 травня 1943 р. комендант Зіхергайтсполіцай Мюллер). У березні 1943 р. акцію припинено. Губернатор Цернер відійшов з поста, але той, хто на цій території був її духом, Р. Глобоцнік, й не думав відходити. Діяв за дорученням Гіммлера. Тому що гітлерівці, за Геббельсом, змогли "евакуювати" з планованих 50 тис. чоловік лише 25 тис, коли наступні 25 тис. втекли до партизанів, Глобоцнік приступив до цієї акції як до пацифікаційної (криптонім "Вервольф").
Проф. Зигмунт Манковський стверджує далі: її остаточною метою було однак, по суті, повне виселення польського населення з зони Білгорай-Тарногруд-Белжец-Томашів-Замостя, отож з зони, якою була оточена нова німецька осадницька територія. Був також задум продовжувати переселення українського населення, яке в майбутньому мало охороняти німецький округ від "банд", що групувались у білгорайських лісах. Ця друга акція, обсяг якої важко навіть окреслити, була однією з найбільших і найжорстокіших (охоплено нею біля 170 сіл і 60 тис. чоловік). Ціла переселенська акція охопила біля 300 сіл і 100 тис. селян. Тут уже не йшлося про використання українців у противагу полякам, але про введення повного антагонізму між цими національностями та довести до біологічного їх знищення, щоб створити німцям поселенську територію. З українцями однак окупант поводився майже завжди значно лагідніше, ніж з брутально виселюваними поляками.
Під час згаданої другої акції біля 26 тис. чоловік вивезено у концентраційні табори, а підступність гітлерівців у розпалюванні ворожнечі між сторонами стала ще більш прецизійною. І так у Грубешівському повіті німці видали наказ переселити розкинуті та перемішані польські й українські господарства. У зв'язку з цим українські війти отримали наказ скласти списки польських господарств, що знаходились в українських селах. За виконання цих наказів
організації (польські - P.T.) повісили ряд війтів. У цей час у грубешівських селах 75 проц населення становили українці Хоч реакції відразу не було, але вже невдовзі спалахнула гостра братовбивча боротьба. Дорадник УЦК при губернаторі дистрикту, згаданий д-р Л. Голейко, близький співробітник Глобоцніка, всю вину за хаос і партизанську боротьбу скидав (у своєму рапорті від 10.12.1943 р.) на поляків. Твердив він, що українських переселенців з Замойщини і поселених на околицях Тарнограду, активізувала підпільна польська організація й ті місцеві поляки, що повернулися з концентраційних таборів, унаслідок чого гинули (українські) солтиси, сільські агрономи, довірені особи. Неважко зрозуміти те, що внаслідок такого доносу люди ці під час пацифікаційних акцій наново потрапили до концтаборів, де їх чекала смерть. У цьому рапорті Голейко підтвердив існування поліцейських і жандармських станиць, складених з українців та німців і ствердив, що в Білгорайському повіті проводився набір у допоміжну службу в СС, в яку зголосилося хОО добровольців. Голейко обурювався також на представництво ГОР в Грубешові за те, що воно під тиском німців звернулося до населення з закликом зберігати спокій, а при нагоді за боротьбу обвинувачувало поляків та українців...
. . . Сьогодні українські історики на Заході пробують доказати, що події на Люблінщині дали початок братовбивчій боротьбі на Волині та Східній Галичині. Це є, просто, помилковий підхід. Хоч характер братовбивчої боротьби був подібний, все-таки на східних кресах були вони більш криваві, в їх основу лягла боротьба УПА за елемінування чужого елементу, особливо поляків з-за Бугу та Сяну. Поляки боролись за збереження засади "статус кво анте беллум", що було згідне з напрямними Лондонського уряду і влади підпілля, а націоналістична сторона програмно вирішила виключити з кресів польське населення. Боротьба з радянськими партизанами і поляками мала дати націоналістам незалежність або представити світові волю здобути її. А ось на Люблінщині божевільна політика Гіммлера та Гітлера прямувала до того, щоб отримати територію для німецького осадництва на сході, та акція ця стала вельми коштовною імпровізацією, ціну якої заплатили всі, але найбільшу поляки, хоч не годиться не згадати також великі жертви українського населення, яке гітлерівці загнали на бездоріжжя...
Мабуть, переконливо написав польський історик. В роки війни Холмщина й Підляшшя, це був інший світ в порівнянні
з Волинню, на якій почалося масове винищення поляків. В Холмщині й на Підляшші активним був мельниківської орієнтації УЦК, а на Волині - ОУН-б. Холмщина й Підляшшя - це була Генеральна Губернія, а Волинь - Райхскомісаріат Україна, в якому панував непогамовний терор, запроваджений катом України Еріхом Кохом. Між обома окупаційними утвореннями існував стережений кордон, який не кожен міг переступити. Людей охопив страх, вони боялися німецького окупанта. Вістки з Генерального Губернаторства до Райхскомісаріату не продіставалися по обі сторони кордону, а якщо переносилися, то з очевидною метою: розпалити ненависть до поляків. Не без того, що всі вістки значно перебільшувалися, теж з метою підбурення українців проти поляків. Адже на той час уже почалась, уже проводилася реалізація стратегічного плану: усунути поляків з українських етнічних земель. Усування планове, вимітання, неначе мітлою смерті.
Треба звернути увагу на таке: Німецька акція виселювання поляків на Люблінщині, її перший етап, почався від листопада 1942 року і тривав до березня 1943 р. [11] Саме тоді були перші випадки вбивств поляками українців у Холмщині, і в той же час окремі, ще 1942 року, випадки вбивств поляків українцями на Волині. Ці останні весною 1943 р. перейшли до масових убивств. У такому стані речей не можна говорити, що вбивства поляками солтисів та інших осіб в Холмщині були причиною винищування польського населення на Волині.
У Канаді серед українців поширене твердження, що першопричиною мордів поляків на Волині була невідповідальна політика уряду II Речі Посполитої у відношенні до українців, зокрема пацифікація 1930 р. і Береза Картузька, нищення православних церков, обмежування українського шкільництва. На цю політику, як причину мордів поляків, опосередковано вказує Станіслав Вронський у вступі до книжки Генрика Цибульського "Червоні ночі". [12] Автор вступу аналізує економічний стан польського і українського населення Західної України, польське осадництво на цій території, обговорює фіаско федеративної концепції Ю. Пілсудського, невідповідну політику польського уряду у відношенні до українців, зокрема вказує на нищення церков, та й взагалі вказує на інтенсивну політику полонізації.
У зв'язку з цим слід сказати, що й справді політика II Речі Посполітої була далека від демократизму, пошани культурних надбань українців, їх традицій, віровизнання тощо. Це дійсно була політика інтенсивної полонізації, про що свідчить хоч би факт, що в повітовому місті Дубні, в якому жило понад 40% українців, не було ні одної української початкової школи. Загалом кажучи: польська влада і громадська думка трактували українців, як громадян другої категорії, поляки часто без причини принижували українців. Здається, що вельми цікавою ілюстрацією пануючого до війни відношення певної групи поляків до українців є лист, писаний до мене 1992 р. з Чехо-Словаччини освіченим чехом, лікарем, котрий жив серед українців і поляків. Ось уривки з цього листа:
На лікарському факультеті Львівського університету звичайно кожного року було 100-110 місць, а кандидатів чотири рази більше. Полякам забезпечувалося 80% мїcць, євреям 10 і українцям 10, проте ліміту для українців не дотримувалися, бо часто на їх місце приймали росіян, для прикладу на 10 місць приймали 4 росіян і 6 україців.
В мене була товаришка під час студій, полька, теж студентка того самого курсу Вона не була фанатичкою, знала, що я не поляк, позичала мені книжки, декілька разів ми ходили з нею в кіно, а раз навіть на танці Одного разу вона почула, що я розмовляю зі студентом-українцем по-українськи Від того часу вона відвернулася від мене, навіть не відповідала на привітання, поводилась гірше, ніж коли б я розмовляв зі студентом-євреєм по-польськи. Такої нетолерантності я не бачив у дубенській гімназії, під час перерв ми там розмовляли по-польськи, по-російськи, по-українськи, по-чеськи Більшість студентів у Львові були ендеки (націонал-демократи), а решта жила у страсі й прикидалася, що симпатизує з ними, котрих гаслом було "Польща від моря до моря" (від Балтійського по Чорне Море). Будь-яка дискусія була неможливою. І це діялося в переддень гітлерівської агресії на Польщу.
Тут був процитований уривок з листа абсолютно об'єктивної людини, щоб проілюструвати відношення деяких кіл поляків до українців, а також з метою перестерегти тих сучасних поляків, котрі нетолерантно відносяться до українців у Польщі.
Сказане вище - правда. Проте все це не могло становити причини масового винищування поляків. Під час пацифікації
деяких сіл у Галичині 1930 року було побито сотні, а то й тисячі українців. Знищено багато майна. Внаслідку цієї акції згинуло 9 або 19 осіб.13 Береза Картузька, як було сказано, була не тільки для українських націоналістів, у ній каралися теж комуністи з КПЗУ, знущалися там з євреїв, і білорусів, з польських послів до Сейму. Політику русифікації інтенсивно впроваджувала в життя царська і більшовицька Росія, проте з цього приводу не доходило до масових убивств.
Згадані тут чинники польської політики II Речі Посполитої могли тільки сприяти підбурюванню українців, вони становили "аргумент" в закликах до масових убивств, але самі по собі вони не були причиною того кривавого періоду.
Українські автори про причини "конфлікту"
Тепер зробимо огляд тверджень деяких українських націоналістичних авторів щодо причини "конфлікту", пак масового вирізування поляків.
Згаданий вже Микола Лебедь пише, що аж на переломі 1943-44 pp. і на весні 1944 року доходить на Західних землях Галичини ще до третього побічного фронту оборони -протипольського фронту. І далі покликається на II Конференцію ОУН-б, в якій говориться, що ОУН одночасно продовжує боротьбу проти шовіністичних настроїв поляків та апетитів щодо західноукраїнських земель, проти антиукраїнських інтриг та спроб поляків опанувати важливі ділянки господарсько-адміністративного апарату західноукраїнських земель коштом відсторонення українців. В листівці в польській мові з липня 1943 р. читаємо:... Хай живуть вільні національні держави українського і польського народів на їх етнічних землях. [14]
Далі той же автор повторює причини: вбивства у Холмщині... В р. 1944 поляки перенесли свій терор також на цілість Західних Земель Галичини... Інакше говорячи - винні тільки поляки. В них була "історична ненависть до українців", вони почали в Холщині, потім тероризували Галичину. А на Волині зовсім нічого не діялося.
Виникає потреба затриматися на одній, вказуваній М. Лебедем, "причині": на подіях у Холщині. Треба пояснити, що українці говорять про Холщину, натомість Р. Тожецький -про Люблінщину. Йдеться про вузьку, як писав Вол. Кубийович, смужку території на західному березі Бугу, яка
становила етнічне польсько-українське пограниччя. Там, зокрема в частині Люблінщини - в Замойщині, від осени 1942 і в 1943 р. відбувалася підготовка - очищення території під поселення німців. Частину німецької роботи виконували на наказ німців українські солтиси і війти. Саме проти них були скеровані польськими організаціями акти політичного терору у вигляді вбивств. Це ті коло 400 українців, про яких говорить Т.А. Ольшанський, посилаючись на Василя Веригу і "Літопис УПА". Це були вбивства індивідуальні з політичних мотивів. Але в Люблінщині-Холмщині не дійшло до масових убивств ні українців, ні поляків. Там не було винищування мирного населення. Тло вбивств було зовсім інше, ніж на Волині.
На Волині образ був зовсім інший. Там "боротьба" поляків за втримання "статус кво анте беллум" зводилася до самозахисту поляків перед нападами УПА. Роли А.К. зводилася до захисту населення, а цей захист, з огляду на нерівні сили, був незначний в порівнянні до потреб. А.К., з огляду на малу силу, своєю присутністю на Волині відігравала радше політичну роль, бо цим заявляла належність цієї території до Польщі.
Тож - випадки в Холмщині не мали ніякого, або майже ніякого впливу на розвиток подій на Волині, а в кожному разі не були вони причиною тих подій.
Нестор галицьких журналістів, близький до ОУН (був на І Конгресі ОУН в 1929 p., разом з Василем Мудрим), довголітній редактор органу УНДО - "Діла", Іван Кедрин не вірить, що були масові вбивства поляків, він бо пише про ... польські обвинувачення українців у ніби-то масових вбивствах поляків під час останньої війни.... І далі: Це незаперечна правда, що під час німецької окупації Польщі діяли українські націоналістичні боївки, але діяли також боївки польські Хто з них перший розпочав винищування цивільних людей другої національності - трудно сьогодні ствердити. Найтемнішою сторінкою у книзі українських боївок є, мабуть, нищення ними в деяких селах українських людей, але римо-католиків, так званих латинників. [15]
Автор, людина поважна, не бачить, однак, УПА, тієї грізної машини народовбивства, хоч читав він книжку А. Щенсняка і В. Шоти "Шлях у нікуди", про яку каже, що вона яскраво різниться своїм таки деяким науково-історичним об^єктивізмом від літератури про український націоналізм, яка появилася і появляється в УССР. [16] Він не бачить УПА, а
чи з "патріотичних міркувань" вдає, що не бачить. Невже він, людина, яка була при народженні ОУН, яка знала від самого початку документи ОУН, не міг поєднати стратегічного плану ОУН "усунення" з українських територій "займанців" з тим, що діялося на Волині й в Галичині? Чи його, Івана Кедрина, писання, це теж його вклад у дезинформаційну політику ОУН?
Петро Мірчук пише: Опорою для більшовицьких партизан (котрих поборювала УПА - В.П.) на Поліссі й Волині стали - польські колоністи. [17] Це, мабуть, і була, за П. Мірчуком, причина, задля якої ОУН скерувала боротьбу проти поляків, точніше проти польських колоністів. Тільки автор забув, або вдає, що не знає, що польських колоністів більшовики ще в лютому 1940 року депортували в Архангельську область або за Урал. їх, польських колоністів, не було вже в 1943 р. Багато з них згинуло в лісах Півночі СРСР, проте чимало вижило. Не відомо, чи вижили б вони, коли б їх більшовики не депортували. В Західній Україні після 1940 року залишилися тільки ті поляки, котрі від поколінь жили серед українців. А те, що поляки співпрацювали з червоними партизанами, то вони мали на це не тільки моральне право (захист партизанів перед нападами УПА), але й політичне, бож від 1941 р. уряд Польщі в Лондоні став союзником СРСР. Те, що польські села були "опорою" для червоних партизанів, ще не означає, що ті польські села добровільно чи з охотою давали їм продовольство. Партизани, які б вони не були, не тільки просили, але й вимагали від місцевого населення. І за це винищувати це населення - зовсім не становить виправдання. Названий автор, історик ОУН і УПА, в основному промовчує "війну" проти поляків, фрагментарично тільки згадує: Одночасно УПА унешкідливила польські "пляцувкі" та звузила терени, опановані більшовицькими партизанами. [18] Оце скромне "знищила польські пляцувкі" зовсім добре може означати знищення десятків тисяч поляків, села яких П. Мірчук називає "пляцувками". Поляки, як видно з отриманих мною реляцій, справді вдавалися за допомогою до червоних партизанів, прохаючи захисту від УПА. Вони навіть шукали захисту в німців. А те, що червоні партизани мали харчі з польських сіл, зовсім не дивує, адже українські села були опановані ОУН-УПА і за допомогу червоним партизанам була одна кара - смерть.
Інший націоналістичний історик, Мирослав Прокоп, у статті "Українське протинацистське підпілля 1941-1944", пише: Незалежно від того, що обидва народи знаходились під німецькою окупацією і вели боротьбу проти німців, історичний антагонізм між Україною і Польщею зберігся далі і призвів в роках війни до дуже трагічних зударів. На Підляшші і Холмщині польські боївки винищували в роках 1942 і 1943 українську інтелігенцію, на Волині польські колоністи часто солідаризувалися з німцями в протиукраїнських акціях, українське підпілля і відділи УПА застосовували відплатні акції у відношенні до поляків, словом поглиблювалася трагедія обох народів у кривавих зударах. [19]
Кожна неупереджена людина впізнає в писанні Мирослава Прокопа не історика, а пропагандиста. Колишній член ОУН-б, тепер ОУН-з намагається недомовленням замазати дійсний образ подій. Він пише: обидва народи знаходились під німецькою окупацією і вели боротьбу проти німців. Оминає те, що це ОУН-б, участю "Нахтігаля" і "Роланда", була співагресором. Не згадує він про причини винищування українських інтелігентів в Холмщині й на Підляшші. Навіть не намагається вказати на причину того, що "польські колоністи часто солідаризувалися з німцями в протиукраїнських акціях". А все, що діється, має свою причину: поляки (не польські колоністи, бо їх не було вже в той час на Волині), зверталися до німців, а навіть вчиняли разом з ними відплатні акції проти бандерівців, які нападали на мирне польське населення, винищували його.
Яніна М. з-під Щеціна в Польщі, в листі до польського історика Владислава Побуг-Маліновського, пише, що бандерівці нахвалялися: німіців виженемо, поляків виріжемо, а совєтів не пустимо сюди [20]
Оце і вся політика ОУН-УПА, оце і причина масових убивств. Краще стратегічну мету ОУН-УПА 1943 р. на Волині не можна схарактеризувати. Тільки ж це був вираз донцовської "волі", а не реальність. Сили в ОУН-УПА було настільки, щоб вирізувати поляків, але не було в них сили, щоб вигнати німців і не впустити в Західну Україну більшовиків. Тому й зосередилася ОУН-УПА на вирізуванні поляків і на винищуванні українців, які противилися ОУН-УПА.
А ось що про причини масових мордів поляків говорить Великий Колабораціоніст Німців - "провідник" УЦК, д-р Володимир Кубійович. Насамперед він стверджує, що
українські землі в Генеральному Губернаторстві, зокрема Галичина, були, в порівнянні з рештою українських земель, окупованих німцями, а також з польською частиною Генеральної Губернії - оазою спокою. І далі: Треба думати, що безглузді вбивства українцями поляків, поодиноких німців, навіть українців-латинників, не були інспіровані верхівкою бандерівської ОУН і УПА, радше вони не мали влади над своїми низами На анархії, яка стала швидко ширитися, найбільше потерпіло сільське українське населення, яке часто платило подвійні контингенти (для німців і для різних партизан) і на шкірі якого найбільше карбувалися акти німецького терору. [21]
Видно, що д-р Кубійович не читав популярної на Заході книжки "Вітер з Волині", українського пастора Михайла Подворняка, не читав теж книжки українського страдника Данила Шумука "За східним обрієм", коли таке каже. Невже д-р Кубійович не чув про С.Б. ОУН? Невже не знав про роль станичних, кущових, районних, надрайонних та інших "провідників" у житті українського народу в Західній Україні? Знав, неодмінно знав! І знав про те - що діялося на Волині, знав, що це не була анархія, що ОУН-УПА чітко контролювали ситуацію. В. Кубійович не міг цього всього не знати, адже жив він і діяв в націоналістичному середовищі ОУН-м, він мусів знати про те, що цілі райони Волині 1943 р. були опановані УПА, яка від імені "Державного Правління", покликаного "Актом 30 червня 1941 р." проводила мобілізацію населення, робила реквізіції продовольства, одягу, коней тощо. Знайомий чех з Чехо-Словиччини пише мені, повідомляючи, що оба священики (православні) з Мирогощі коло Дубна, отці Федір і Юрій Шумовські перестерігали людей перед убивствами, а могли вони це робити тому, що були недалеко міста, в якому стояв німецький гарнізон. Але цілком інші умови панували в таких селах, як Мощаниця або Дермань, в якому був штаб бандерівців. Там священики не мали вибору, якщо хотіли дочекати кінця війни. До таких сіл не наважувались заходити навіть гітлерівці.
А д-р Кубійович пише, що ОУН-УПА не панували над ситуацією, не інспірували вбивств. Добре, що хоч визнає, що були безглузді вбивства українцями поляків, поодиноких німців, навіть українців-латинників. Кривлячи душею, д-р В. Кубійович нехотя каже правду про масові вбивства поляків, бо "поодинокі" вбивства були тільки на німцях. І ще: Від вченого-етнографа, і від великого рангу політика, яким був
д-р В. Кубійович, можна б вимагати, щоб він не робив узагальнень: вбивства українцями поляків. Якими українцями? Не було відваги в автора назвати їх "бандерівцями", "українськими націоналістами", підбуреними ОУН членами Самооборонних Кущових Відділів, які були підлеглі УПА?
Український націоналістичний історик Богдан Осадчук пише: Уже за царських часів агенти охранки займалися розпалюванням ворожнечі між українцями і поляками... Сьогодні маємо вже досить документів про здійснюване Москвою і Берліном нацьковування і підбурювання поляків проти українців і навпаки... Як Росія так і Німеччина вбачали в можливості розпалювання польсько-українських конфліктів інструмент здійснення власних імперіалістичних інтересів... Де шукати причини? У релігійному розриві між Київською Руссю і польським королівством... у відході української аристократії від православия...? Конфліктний тип взаємин між державою (Польщею - В.П.) та її адміністративними органами і українським населенням? Базою його була дискримінація цього населення у всіх площинах, нехтування конституційних прав, бойкот узятих Польщею міжнародних зобов язань, своєрідна колонізаційна політика, сперта на... маніпульовану асиміляцію... Почався другий період трагедії. Польська куля, яка в лютому 1941 р. у селі Верещі Великі, що на Холмщині, обірвала життя молодого вчителя Михайла Остапяка... На щастя, жниво смерті не поширилося на всі території, затрималось на Збручі, не досягло Лемківщини, але пролило братню кров на Волині, Холмщині, у Галичині... [22]
Автор - історик! Він бачить усе: дискримінацію українців Західної України в міжвоєнний період, якої ніхто не перечить, бачить перфідну політику Москви і Берліна. Він бачить навіть причину вбивств: убивство в лютому 1941 р. в селі Верещі Великі молодого вчителя-українця. Від цього факту він виводить події, що сталися 1943 року. Справді, жалюгідні причиново-наслідкові конструкції історика. Він навіть не силкується пояснити - чому "жниво смерті" затрималося на Збручі? А не на Стирі, на Горині. Він цілком свідомо оминає зв'язок ОУН з масовими вбивствами. А ОУН не сягала за Збруч. За Збруч, у Житомирщину, втікали до українців поляки з Волині. Автор - український націоналістичний історик, свідомо не сягає до ідеологічних основ ОУН, до вчення Дмитра Донцова, до стратегічної мети ОУН, як першопричини "жнив смерті". Автор говорить про
нацьковування німців і росіян проти поляків, але ні словом не згадує про стосунок до них. Зате автор натякає на релігійні, культурні різниці між обома народами, чим робить кривду українському народові, бо не в його природі вбивства противника. Він, український народ, після агресії гітлерівської Німеччини, навіть не думав про помсту на організаторах штучного голоду на Україні 1933 року. Про сказане тут досконало свідчить історія, свідчить теж Грицько Сірик, котрий власним коштом видав десять книжок, в яких не приховує своєї ненависті до більшовиків, але з яких в жодному місці не пробивається намір помсти.
А у зв'язку з вбитим українським учителем, про якого каже Б. Осадчук, то наведу таке: Українські націоналісти в Кременеччині ще у вересні 1939 року намагалися вбити молодого польського вчителя в селі, в якому жив автор книжки "Вітер з Волині", пастор Михайло Подворняк. Хотіли йього вбити, підшиваючись під міліцію. Вчитель не загинув тільки тому, що сусід проговорився перед автором названої тут книжки, і той, ризикуючи життям, врятував молодого хлопця, вчасно перестеріг його і той утік.[23] А коли б Михайло Подворняк не врятував того вчителя, то його неодмінно вбили б у лісі. Чи мало було таких поодиноких убивств в Західній Україні? Однак не вони були причиною масового кровопролиття, "жнив смерті". Тож і вбивство вчителя Михайли Остапяка не було причиною масових убивств на Волині. Подібні вбивства ОУН використовувала лише для розпалення ненависті часто малограмотних українських селян проти поляків, щоб здійснити свою політичну мету: усунути поляків з Волині й Галичини.
Тарас Гунчак, редактор і упорядник VI-го тому "Літопису УПА", у вступному слові каже, що польська політика, яка захищала "статус кво анте беллум" намагалася послабити український націоналістичний рух, що й довело до боротьби з поляками, яку він називає "третім фронтом" [24]
Що можна сказати про такий "глибокий" аналіз причини вбивств щонайменше ста тисяч поляків в Західній Україні? Що поляки намагалися послабити український націоналістичний рух? То вони це робили весь час, від постання того руху. А що ж, вони мали сприяти цьому рухові? Рухові, котрий вилився в батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", в УПА, в СС дивізію "Галичина"? Це що - нехіть виявити правду про дійсні причини масових мордів? Ні, це
цілеспрямована дезинформація, як завдання ОУН. Коли йдеться про Богдана Осадчука і Тараса Гунчака - ОУН-з.
Найближчим правди, коли йдеться про українських істориків Заходу, у зв'язку з пошуками причин народовбивства на поляках 1942-1945 на Волині й в Галичині, є проф. університету Айова, редактор кількох номерів журналу "Віднова", Ярослав Пеленський, але він, хоч без сумніву знає правду, не вказує на причини, не називає їх по імені. Не виключено, що його наукова діяльність у якійсь мірі обмежена зв'язками з ОУН, подиктованими родинними традиціями чи іншими причинами. В кожному разі проф. Ярослав Пеленський у своєму писанні є близький правди. Він пише:
Другий приклад - це українська (чому не оунівська? -В.П.) спроба примусового виселення польського населення із західноукраїнських територій та пов'язані з цим винищувальні акції проти цього населення - насамперед на Волині, а відтак в Галичині та навіть на Засянні, - які Подляський характеризує як злочин народовбивства...
У цій справі існує вже істотна польська документація і важко обходити її загальними зауваженнями про "чужі інтриги", як це роблять деякі українські автори. Дискусія ускладнюється тим, що українські націоналістичні групи досі не видрукували більшості своїх основних документів чи навіть суб'єктивних свідчень своїх діячів про польсько-українську боротьбу під час Другої світової війни. Українською стороною у цій боротьбі була, насамперед, Організація Українських Націоналістів (ОУН), головно її бандерівська фракція та Українська Повстанська Армія (УПА), що після ліквідації її первинної формації під командуванням Тараса Бульби-Боровця і до створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР), фактично діяла під її політичним керівництом...
Існують преконливі докази про те, що українське націоналістичне підпілля мало намір "деполонізувати" західноукраїнські території, зокрема шляхом примусового виселення польського населення та селективних винищувальних акцій. Проте це тільки один аспект справи. З другого боку, польський уряд і його збройні сили, себто А.К., намагалися зробити все можливе, щоб втримати т. зв. "стан польського посідання" (присутності) на українських землях, і вживали терористичні та військово-винищувальні методи для здійснення цього плану...
Можна і треба поставити запитання: хто з обох боків несе відповідальність за ці жорстокі вчинки та їх трагічні наслідки? Не можна надалі замовчувати, що основну відповідальність за них несуть насамперед групи, які репрезентували т. зв. національні чи самостійницькі течії в обох суспільствах. Втручання німців чи росіян у польсько-український конфлікт відігравали в найкращому разі другорядну, а радше - маловажливу роль. Цей кривавий конфлікт, зокрема його екстремістські аспекти, був зумовлений насамперед польським та українським націоналізмом. Розвиток інтегрального польського та українського націоналізму в 1930-х роках і на початку 1940-х pp. значною мірою спричинився до розпалення національної ненависті та радикалізації засобів боротьби.
Польська опозиційна публіцистика (це в час панування комунізму в Польщі - В.П.) виявляє готовність до відкритого діалогу щодо цих найболючіших фактів польсько-українських взаємин у новітній історії. Натомість українська сторона, зокрема українські націоналістичні групи звичайно замовчують ці дражливі проблеми, а в найкращому разі обмежуються зазначенням декількох т.зв. "позитивних" аспектів цих стосунків, наприклад переговорів між польським і українським підпіллям та тимчасових домовленостей про припинення боротьби, зокрема в лютому 1944 p., або співпраці відділів УПА та "Вольносьць і Нєподлєглосць" (ВiН) у спільній акції наступу на Грубешів та захоплення цього міста у травні 1946 р... Ці приклади є неспівмірними з трагедією цієї війни. Євген Штендера... відкрито визнає, що т. зв. львівські домовленості "не призвели до будь-якого істотного поліпшення польсько-українських взаємин і не припинили актів взаємної ворожнечі. Саме навпаки - можна, мабуть, казати, що ситуація погіршилася." А якщо йдеться про грубешівську операцію, то доведеться погодитися з поглядом Подляського, що вона "була негативно сприйнята польським загалом" та додати, що вона не мала позитивного відлуння серед українського суспільства. [25]
Вважаю випраданим наведення такої довгої цитати. Проф. Я. Пеленський - виняток серед українських політологів на американському континенті (в Німеччині є д-р Андрій Білинський), його думка є важливою для теми. Однак годі погоджуватися з твердженням цього автора про те, що А.К. намагалася зробити все можливе, щоб втримати т. зв. стан польського посідання на українських землях, і вживала
терористичні та військово-винищувальні методи для здійснення цього плану. Кожна дія має свою причину. ОУН-УПА винищувала польське населення, щоб "деполонізувати" Західну Україну. Теоретично це було можливе до здійснення - поляки становили невеликий відсоток в Західній Україні, а ОУН-УПА мала досить сили, щоб такий план виконати. Натомість ніколи й ніде ніхто не сказав, навіть не натякнув, щоб А.К., виконуючи вказівки польського уряду в Лондоні, мала в плані винищити українське населення в Західній Украні. Навіть серед крайніх польських націоналістичних кіл ніколи не визрів такий божевільний план. То звідки ж реалізація "втримання стану посідання" "методами терористичних та військово-винищувальних" акцій? Це -нелогічно.
На маргінесі сказаного проф. Я. Пеленським такі зауваження: Польську інтелігенцію й польський офіцерський склад, якщо вони й залишилися в Західній Україні після вересня 1939 року, їх "знейтралізували" більшовики -арештами й депортаціями цілих сімей, що сталося в першій половині 1940 p. A.K. в основному організувалася підофіцерами-селянами, а 1943 р. її зріст був реакцією на масові вбивства поляків: кому вдалося втікти з рук бандерівців, той, якщо це був поляк відповідного віку, йшов до А.К. І ще годі зрозуміти: на якій підставі Я. Пеленський ставить на одному рівні український і польський інтегральні націоналізми? Правдою є, що в урядових колах Польщі зазначувалися фашизуючі впливи, зокрема після 1935 p., проте в Польщі не було організації, подібної ні ідеологічно, ні структурно до ОУН. Проте з писань проф. Я. Пеленського можна прочитати, що не український народ несе відповідальність за те, що діялося на Волині й в Галичині під час війни, що вина за це лежить на ОУН-УПА.
Твердження польських авторів
Перш за все подивімося - що в цій справі кажуть автори книги "Шлях у нікуди" - А. Щенсняк і В. Шота: Шукаючи причини трагічних подій, які мали місце у 1943-1944 роках на Волині, Поліссі, у Східній Галичині й в Холмщині, головною з них - на нашу думку - слід визнати розбіжності польсько-українських поглядів на справу належності Західної України.
Українські націоналісти з-під знаку УВО і ОУН ще до війни пішли шляхом авантурництва й індивідуального терору
в стосунку до представників польської держави, трактуючи цю діяльність як акти протесту проти несправедливої національної політики польського уряду. Беручи до уваги цей факт, можна навіть твердити, що вирізування поляків під час окупації, як основний метод боротьби за українську державу, не було нічим новим. Воно становило тільки перехід від індивідуального терору 1918-1939 років, до збірних убивств у вересні 1939 р. й реалізації планів масової заглади поляків на цій території у 1943-1944 роках. [26]
Близько, зовсім близько правди. Проте треба вказати на те, що індивідуальні вбивства представників польської влади до 1939 року мали на меті втримання стану напруження серед українців, натомість іншою була мета масових убивств під час війни, коли ОУН-УПА йшлося про винищення польського елементу в Західній Україні. Проте важливим є те, що автори не шукають причини масових мордів в українцях, а в УВО-ОУН, тобто в організації. Однак вони не сягнули до підставових документів ОУН, тому й не вказали на доктринальну причину мордів: вони не звернули уваги на постанови І Конгресу ОУН з 1929 р. і не звернули уваги на вчення Дмитра Донцова, яке лягло в основу ідеології ОУН, навіть ні разу не називають Дмитра Донцова. Це -найбільший недолік книжки. Без Дм. Донцова немає українського націоналізму, як і без Леніна-Сталіна немає більшовизму. І ще одна помилка авторів: УВО-ОУН індивідуальним терором не протестували проти несправедливої політики польського уряду, ОУН боролася за створення на всіх етнічних українських землях української держави, а зі сказаного авторами виходить, що коли б польський уряд провадив справедливу політику щодо українців, то ОУН не вбивала б людей. Це було не так. За справедливу національну політику Польщі боролося УНДО, боролася Українська Парламентарна Репрезентація - вони боролися за автономію Західної України. Але така розв'язка не влаштовувала ОУН. Конкретно: УВО-ОУН вчиняла індивідуальний терор задля втримування в українських масах стану революційного кипіння.
Кропіткий дослідник українського націоналізму, автор книжок на тему ОУН, теж багатьох рецензій - Ришард Тожецький, пише:
Євреїв устигли помордувати раніше. Зробила це СД й українська поліція. ОУН-Р (ОУН-б - В.П.) вирішила "очистити" спершу Волинь, а потім Східну Галичину від
решти "ворожого елементу". Посіпак, що набили собі руку в винищуванні євреїв, не забракло. Населення Волині, зубожіле, затуркане, повне почуття національної і соціальної кривди, легко піддалося націоналістичній пропаганді; не цуралося воно грабунків, бо ж і його повсякчасно обкрадали, воно було податніше на намови атакувати передусім середовища польських осадників. Націоналісти кинули гасло "очищення терену", залишаючи боротьбу з німцями на більш стосовний час. До цієї акції заохочувала дезорієнтованого селянина частина православного клїру яка керувалася відплатою за ворожі акції 1938-1939 років, це ж робив у ще більшій мірі уніатський клїр. [27]
Помилкою автора є твердження, що в той час ОУН-б вирішила "очистити" спершу Волинь, а потім Галичину з решток ворожого елементу, тобто поляків. Таке рішення було зроблено ще 1929 року. ОУН-б вирішила тільки, що настав час національної революції, про що кажуть постанови ОУН-з 1929 року. [28]
Владислав Побуг-Маліновський, історик, у своїй книжці каже, що колишнє "бойове гасло" ОУН: "Ляхи за Сан", 1943 р. було перемінене на гасло "очищення українських земель від неукраїнського населення. [29]
Казімєж Подляський, автор обширної розвідки: "Білоруси - литовці - українці: наші вороги чи брати?",у розділі "Українцям: "вибачаємо і просимо вибачення", [30] вказуючи, що ворогом №1 УПА були червоні партизани, пише:
А тут став на перешкоді ворог №2. Зрозуміла річ -ляхи... А час наглив. Пекла ненависть. Огортав страх, що ще раз можна проґавити історичний момент... Залишилося польське населення. Німці займалися ним побічно, тому що мали більші клопоти та пильніш! справи. Удар по ньому був технічно можливий, тому що воно було - досить-таки довго -зовсім беззахисне, та й послаблене двома інтенсивними окупаціями. Удар по ньому нищив основу польського руху спротиву на тій території, а де-не-де - комуністичних партизанів. Удар по ньому нищив, врешті, польськість, деполонізував спірну територію, усував в українському задумі раз і назавжди можливість усяких майбутніх евентуальних плебісцитів, голосувань чи поновну боротьбу. І так почала діяти УПА.
Зі сказаного видно, що, на думку автора, ідея "деполонізації" Західної України шляхом удару по
польському населенню зродилася внаслідок обставин, які склалися на той час на Волині. А це - помилковий погляд, неправильний висновок з подій. Обставини, які склалися, вплинули на рішення коли ударити, натомість рішення щодо самої деполонізації були зроблені кільканадцять років до того.
До автора К. Подляського (псевдонім) слід заадресувати таку претензію: Сама назва розвідки - неадекватна до її змісту, який, коли йдеться про події 1943-1945 років на Волині й в Галичині, зводиться до масових убивств поляків. Українці, історично підходячи до питання, ніколи не були ворогами полякам. Тим більше неадекватним є заголовок розділу: "Українцям - вибачаємо і просимо вибачення". Українцям поляки не мають чого вибачати, бо українці, народ український, не зробив нічого поганого полякам, автор міг би написати: "Українським націоналістам - вибачаємо і просимо вибачення". ОУН-УПА, це лише невеликий, дуже невеликий відсоток українського народу. ОУН-УПА за допомогою пропаганди, погроз, убивств, терору - примусила малосвідоме населення Західної України до злочинів. Вина в цьому -тільки ОУН.
Для глибшого зрозуміння проблеми, слід вказати на неясність оцінок причин масових мордів, які походять з періоду цих подій. І так, опрацьована оцінка подій, зроблена в Польщі 1943 р. й переслана до Лондону, до польського уряду, подає:
Під впливом/подій на Волині, про які пишемо окремо, під впливом великих розмірів масових мордів на польському населенні, також під впливом масової втечі поляків з сіл до міст й взагалі з Волині, в тих українських колах, які брали участь в акції на Волині, почала народжуватися думка, що для української справи бажаним є фізичне усунення зі Східної Малопольщі польського елементу шляхом розвивання мордів і підпалів у Східній Малопольщі, яке мало місце на Волині, внаслідку чого поляки почнуть утікати на Захід. [31]
Тут знову повторюється той самий здогад: думка про усунення поляків з Західної України зродилася під час війни. Але, як було сказано, це помилкова думка. Ці думки вказують на брак дослідів з польського боку документів ОУН перед війною і після війни.
На повну дезорієнтацію поляків щодо причин масових убивств вказує летючка "Корпусу Захисту Волині" -польської організації, зміст якої наводить у своїй книжці "Дорогами другої світової війни" Василь Верига, [32] в якій
автори летючки, звертаючись до поляків, пишуть: Це не спорадичні випадки (вбивств - В.П.), це одностайно організована акція, за якою найімовірніше скривається совєтська рука... Совєти, заявляючи, як відомо, претензії до наших східних земель, хочуть шляхом доконаного факту ліквідувати руками банд все тамтешнє польське населення і таким чином здобути чисто "український стан населення Волині."
Дійсна причина мордів
У цьому підрозділі я свідомо повторюю вже дещо сказане, а роблю це за староримською засадою: "Повторення - мати навчання",
Коли і під чиїм упливом зродилася думка вимордувати поляків, що жили на українських етнічних землях, а також на територіях, які я називаю етнічним пограниччям, а трактованих ОУН як виключно українські етнічні території?
Є документ, котрий вказує точну дату такого, сформульованого в постанові, задуму ОУН. Це - а) Звернення українських націоналістів від І Конгресу, що відбувся 28.1. -3.02.1929 р. у Відні. В ньому говориться таке: Тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації в межах власної держави. [33] б) Постанови того ж Конгресу Організації Українських Націоналістів (28.1.-3.02.1929) в IV розділі яких, названому "Зовнішня політика", в пункті 2 написано: Повне усунення всіх займанців з українських земель, що наступить у бігу національної революції та відкриє можливості розвитку Української Нації в межах власної держави, забезпечить тільки система власних мілітарних зброєнь та доцільна союзницька політика. [34]
Зі сказаного дотепер відомо, що ОУН зродилася з УВО, від неї перейняла стратегічну мету - побудову української держави на всіх українських етнічних землях. Тому не дивно, що також в документах УВО знаходимо тезу про "очищення" українських земель від ворогів. У відозві від 1 листопада 1928 p., розповсюдженій в Галичині з нагоди 10 роковин ЗУНР (Західно-Української Народної Республіки) УВО писала: У кожного з нас повинна зродитися, як природна потреба, одна тільки правда: Українська Самостійна Соборна Держава! Християнство, яке опанувало світ, вийшло з катакомб. З таких катакомб вийде у свій час велика Українська Армія,
яка очистить (підкр. - В.П.) всю землю українську від ворогів. Наше військо живе!... [35]
Отже мотив постав раніше, тільки "очищення" УВО перейшло в "усунення" в ОУН.
Не "виселення", не "депортація", не "репатріація", не "переселення", навіть не "вигнання" "займанців", тобто поляків з українських земель, а саме "усунення" - ось завдання, яке було поставлене ОУН 1929 р. А ОУН-б через свого "провідника" Миколу Лебедя вирішила тільки, що "наступив час національної революції". ОУН покликала до життя УПА, перед якою поставила завдання: усунути поляків з Західної України. УПА це завдання здійснювала безпощадно, навіть тоді, коли на землі Західної України увійшла 1944 року Радянська Армія. Метою ОУН-УПА на українських землях був геноцид поляків. Ідея геноциду випливає з ідеології ОУН. Вона, за своїм задумом, аналогічна до гітлерівської ідеї "остаточного вирішення єврейського питання".
В ОУН-УПА не було в розпорядженні жодного апарату, за допомогою якого можна було б здійснити виселення поляків з Західної України в час війни. Була окупація, панував режим Еріха Коха на Волині, це робило навіть неможливим виселення поляків, навіть коли б вони цього бажали. Всього цього була свідома ОУН-УПА, приступивши До усунення поляків з Західної України.
Отут і є першопричина масових мордів поляків у Західній Україні 1943-1944 років. Правда, той, на кого розраховували, як на союзника, ним не став, тому ОУН діяла без союзника, на якого "погнівалась".
Звернімо увагу на те, що аж в обох основних документах І Конгресу українських націоналістів говориться про "повне усунення" всіх окупантів, займанців, якими ОУН вважала передусім поляків.
У цьому контексті повторімо, пригадаймо значення слова "усувати": Усувати - доводити що-небудь до зникнення, припинити існування, ліквідувати. [36] "Усунути" не є рівнозначне з "вигнати", бо вигнаний може повернутися, а усунений - ні. Не випадково основні документи ОУН говорять про "усунення", а не про "вигнання" - всіх "окупантів", усіх "займанців".
Всі постанови ОУН, всю діяльність ОУН слід розглядати в контексті доктрини Дм. Донцова, котрий сформулював і обгрунтував ідеологію українського націоналізму. Лише
філістри можуть абсолютно відкидати і морально осуджувати війну, вбивство, насильство. [37] До емоціональності і фанатизму великих ідей, які рухають масами, треба додати ще одну їх прикмету: аморальність. [38] Шпенглер за найцінніший здобуток війни., вважає здібність ненавидіти ворога. [39]
Ось де два, злиті в єдине, джерела масових мордів поляків, та й українців, які не йшли в ногу з ОУН. Нема моралі, нема жалості, нема осуду вбивств! Все це віддзеркалено в постановах ОУН, все це втілювали в життя у 1942-1945 роках ОУН-УПА.
А польські автори пишуть, виходячи з загальнолюдського розуміння моралі, з аксіоми, що вбиство -злочин. Виявляється - як для кого. Для УПА вбивства, масові, поляків - це геройство!
Так, але ж хто з ОУН вирішив, що розпочалась "національна революція"?, бо саме в її "бігу", як пишуть постанови ОУН, мало початися усування займанців? Адже Ст. Бандера, Ярослав Стецько з ОУН-б, їхні соратники, теж полк. Андрій Мельник - були арештовані. Хто був архітектором - головним архітектором здійснення постанови ОУН з 1929 року?
Микола Лебедь - головний архітектор мордів
Такий архітектор був. На жаль, його не зауважують навіть такі автори, як Едвард Прус, котрий написав книжку "Герої з-під знаку тризуба", в якій показав діяльність Євгена Коновальця, Степана Бандери і Романа Шухевича-Чупринки. В книжці не знайшлося місця на виділення окремого розділу для Миколи Лебедя. А це саме він підготовив і посилав емісарів ОУН з Галичини на Волинь, це він організував УПА, це за його вказівками творилися на Волині Самооборонні Кущові Відділи, а в Галичині Українська Національна Самооборона, як потенційні помічники УПА і самостійні виконавці погромів поляків. Йому вдалося уникнути арешту, він мав свою резиденцію у Львові і звідтам керував акцією. [40] Його діяльність була настільки законспірована, що Михайло Демкович Добрянський, людина освічена, гуманіст, пише: Ніхто не міг пояснити: хто давав накази, хто відповідав за кампанію, яка на десятиріччя, а може й на сторіччя затруювала стосунки між двома народами? Ніхто не знав за що відповідає ОУН, а що спричинила розпалена стихія? [41]
Не тільки Михайло Добрянський не знав хто керував акцією, ще й досі не всі польські дослідники знають особу, яка керувала мордами, яка винна теж за "розпалювання стихії". Так, наприклад, А. Щенсняк і В. Шота у своїй праці "Шлях у нікуди", хоч і вказують на чільну роль Миколи Лебедя в ОУН, згодом в ОУН-б, проте не знали про його вирішальне значення в організуванні УПА, в керівництві нею. Згадані тими авторами Василь Сидір, Дмитро Грицай-Перебийніс, Іван Климів-Легенда були тільки виконавцями й безпосередніми організаторами УПА. На вирішальну роль Миколи Лебедя в організуванні УПА не вказує також Р. Тожецький, хоч наголошує його керівні функції в ОУН-б після гітлерівської агресії на СРСР.
Цю негативну роль М. Лебедя в творенні УПА і керуванні нею наголошує Едвард Прус, посилаючись на Тараса Бульбу-Боровця.
Натомість про М. Лебедя-Рубана (псевдонім від "рубати" - В.П.) вельми образно пише Тарас Бульба-Боровець. Пишучи про літо 1942 p., цей автор твердить: ... група С. Бандери, якою керував тоді Микола Лебедь, стояла тільки за пасивний спротив без партизанської диверсії [42] Мова тут про пасивний спротив по відношенню до зовнішнього ворога, тобто до німців і більшовиків.
На початку квітня 1943 p., отже тоді, коли вже почалося масове винищування поляків, почались розмови між УПА, підлеглою Тарасові Бульбі-Брровцю і Військовими Відділами ОУН, як називали себе А той час збройні сили ОУН-б. Поручник Сонар привіз Т. Бульбі-Боровцю від Миколи Лебедя такі пропозиції об'єднання сил:
1. Не визнавати політичної підлеглості УНР (Урядові Української Народної Республіки на еміграції - В.П.), а підпорядкувати всю військову дію УПА політичній лінії Проводу ОУН-Бандери...
8. Очистити всю повстанську територію від польського населення, яке всюди шкодить українській справі...
Потім Тарас Бульба-Боровець пише про зміну назви підлеглої йому УПА на УНРА, щоб відмежувати українські демократичні сили (? - В.П.) від масових злочинів, що їх почали робити під маркою УПА непочитальні елементи українського вождизму М. Лебедя... [44]
Зміна назви сталася в липні 1943 року. Саме тоді на всю Волинь поширилися масові вбивства мирного польського населення. І в пропозиціях Тарасові Бульбі-Боровцю Микола
Лебедь зовсім не говорить про потребу поборювання А.К., тільки про "очищення" повстанської території від польського населення, яке всюди шкодить українській (читай -оунівській) справі.
Мабуть, тепер ясно - хто організував УПА і хто нею, а також в якому напрямку, керував. Це був Микола Лебедь. Хто ж міг краще знати про ці справи, як не Тарас Бульба-Боровець, з котрим той же М. Лебедь вів переговори?
Коли не дійшло до згоди з Тарасом Бульбою-Боровцем, на цілий штаб Лебедь виніс заочні присуди смерті і наказав С.Б. (Службі Безпеки ОУН, якої М. Лебедь був шефом по сумісництву - В.П.) ті присуди всіма засобами виконувати. Усіх переловлених наших вояків братія Лебедя агітувала переходити на їх сторону, а хто відмовлявся, того на місці розстрілювали. [45] Всіх, хто не поділяв думки Лебедя та його програми... піддавали різним, дуже гострим репресіям. їх оголошували "зрадниками української нації", "саботажниками" українського державного ладу і за це карали шомполами та розстрілами.!. За всі злочини всю відповідальність несе персонально урядуючий провідник ОУН-Бандери пан Микола Лебедь-Рубан.[46]
Вже в час переговорів, замість того, щоб провадити акцію по спільно накресленій лінії, військові відділи ОУН, під маркою УПА, та ще нібито з наказу Бульби, заходились винищувати ганебним способом польське цивільне населення... (підкр. - В.П.). [47]
Коли не дійшло до згоди між Бульбою і Лебедем, Тарас Бульба-Боровець звернувся до бандерівців відкритим листом, в якому, між іншим, пише:
Чи правдивий революціонер-державник може підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин та безглуздого палення їхніх осель? Україна має грізніших ворогів, ніж поляки... Це правда, що ваша партійна мережа в деяких областях Західної України досить поширена, але чи цього вистачить, щоб збудувати велику самостійну соборну Українську Державу?... Скажімо, ви сьогодні маєте 10, 20, 30, 40 або навіть 100 тисяч партизанів. Чи ця сила зможе оборонити Україну тоді, коли ця справа вимагає щонайменше тримільйонної армії та однодушної постави всього народу? При ваших методах вистрілювання українців з Червоної Армії, колишніх українських комуністів, комсомольців та бичування українського активу, як це було на Житомирщині,
пушення путом своїх найкраших людей - ви не змобілізуєте армії, а навпаки - ви знищите самі себе... дозволю собі запитати вас: за що ви боретесь? За Україну, чи за вашу ОУН? За Українську Державу, чи за диктатуру в тій державі? За український народ, чи тільки за свою партію? [48]
Це - не мої слова. Тут тільки повторені слова Тараса Бульби-Боровця, скеровані на адресу бандерівців і Миколи Лебедя. З цих слів ясно майже все: проти кого, за що і як воювали бандерівці. В них не було сили, щоб воювати проти німців і більшовиків. Зрештою, повторюю: боротися проти німців - значить помагати більшовикам; боротися проти більшовиків - значить помагати німцям. Але вистачало сили, щоб вирізувати поляків, палити їхні оселі, при нагоді вбивати полонених з Червоної Армії, путом душити тих, котрі не погоджувалися з ОУН-б. Кращого свідка за Тараса Бульбу-Боровця годі історії знайти. А тими всіма злочинами керував Микола Лебедь, котрий 1992 року їздив на Україну прославляти УПА.
Та це ще не все про М. Лебедя. Той же Тарас Бульба-Боровець пише:
Штаб нової УПА отримав від партії Лебедя в червні 1943 р. такі бойові завдання:
- Негайно і якнайскоріше закінчити акцію тотального очищення української території від польського населення,
- послідовно далі винищувати внутрішнього ворога, тобто всіх демократів з-під стягу У HP та інших політичних угруповань... [49]
Натомість Микола Лебедь у своїй, виданій 1946 р. книжці "У.П.А." без сорому пише:
Влітку 1943 р. Волинь майже всеціло лишається під володінням УПА. Поляки, що одержали наказ опустити (залишити - В.П.) терен, здебільшого добровільно той наказ виконали. їхнє нерухоме майно перейшло у власність українського народу. [50]
Порівняймо ці дві цитати. В кого появляться сумніви -той хай сягне до книжки Ю. Туровського і В. Сємашки, в якій безліч доказів на те, що саме влітку й восени 1943 р. мало місце винищування поляків на Волині. На Волині УПА не застосовувала попереджень поляків, щоб залишали Західну Україну, такі попередження мали іноді місце в Галичині 1944 р. А на Волині навіть навпаки - були численні випадки заспокоювання поляків, після чого мали місце напади, що виникає з багатьох реляцій свідків.
Григорій Стецюк, оунівець, але не бандерівець, котрий після війни опинився у Великобританії, пише:
Одного разу в Брадфорді в Англії Максим Рубан -Микола Лебедь мав доповідь. Мені було цікаво його послухати, і я також пішов. Після доповіді я запитав його за ті всі вбивства. Рубан був збентежений від несподіваного запиту, а по хвилині сказав: На все треба мати точні дані, треба мати акти - де й коли все сталось. У цих споминах я даю відповідь п. М. Лебедеві, подаючи прізвища їх жертв, час і місцевість. [51]
Науці криміналістики, слідчій практиці багатьох країн відомі факти так скоєних злочинів, унаслідку яких гинули люди, а ті, хто бачив злочин, боялися відплати з боку злочинців, зокрема терористів. Вони мовчали. Так було й у випадку масових мордів поляків, після яких майже не залишалося свідків. Убивства українців відділами УПА чи С.Б. ОУН теж не всі могли в свій час бути виявлені: ОУН-УПА довгі роки після війни тероризувала населення Західної України, а більшовицькі суди, не надто розбираючись де правда, а де кривда, навіть за те, що селянка подала склянку води бандерівцеві, засуджували до десяти років таборів.
Не сприяв розкриттю злочинів ОУН-УПА пануючий в Польщі після війни режим. Адже об'єктивне висвітлення подій вимагало визначення ролі А.К., яка, ніде правди діти, обстоювала належність Західної України до Польщі. Та й взагалі після війни в Польщі А.К. показувалася народові як банди. То й мовчали люди, мовчали ті, хто чудом врятувався.
Але тепер є свідки, які дають відповідь Миколі Лебедеві, їх - сотні, їхні реляції говорять про десятки тисяч замордованих ОУН-УПА.
Звичайно, не годиться посилатися в книжці на анонімні писання, а таке в мене є, розповсюджуване у Канаді і США п.з. "Громадський трибунал", ч. З Нью-Йорк-Монреал. Воно не має дати, але зі змісту видно, що писане після 1986 р. Те, що це писання анонімне, може вказувати на факт опанування націоналістами української громадської думки на Заході до такої міри, що автори-демократи побоялися відвертої акції. І не анонімність писання відограє тут роль, а подані в ньому факти, які кореспондують з іншими доказами. Саме ця обставина примушує покористуватися цим анонімним виданням. Стиль, узагалі мова цього, на семи сторінках густого друку, видання, вказує, що його авторами є українці-галичани. Зміст видання має форму звернення обвинувача до
уявного суду-трибуналу, який розглядає кримінальну справу проти Миколи Лебедя. Наведу деякі винятки з нього:
Високоповажані члени Громадського Трибуналу!... ... наше засідання є на часі, бо справу Миколи Лебедя вивчає зараз Бюро Спеціальних Досліджень (ОСІ). Мені не ходить про те, щоб переказувати вам у чому звинувачується Микола Лебедь. Для присутніх на засіданні те є добре відомим, тому... йдеться про навчання Лебедя у гестапівському вишкільному таборі в Закопанім, про винищення за його наказами поляків, жидів, москалів та українців. Розголошено факт співпраці Миколи Лебедя з Сі-Ай-Сі, а навіть з Сі-Ай-Ей. Для нас ефект експльозії у цій справі виник тому, що упродовж років правдиві інформації про діяльність Миколи Лебедя замовчувалися, або ж залишалися поза увагою. Перестороги окремих українців щодо минулого колишнього тимчасового Провідника ОУН відкидалися як безпідставні, а то й як акції Москви...
...Першою такою плямою є навчання Лебедя в організованому гестапо вишкільному таборі у Закопанім... вчителі... виявилися злочинцями. Не важко припустити, яких методів навчали Лебедя... Співпраця Лебедя з Гестапо перед вибухом війни є очевидною, хоча, за його власним твердженням, вона продовжувалася "лише 5 тижнів"...
...Іншою темною плямою залишається питання про те, як пощастило Лебедеві уникнути арешту німцями після того, як т. зв. Зондеркомандо отримало наказ з Берліну про арешт провідних членів під кермою С Бандери...
... Микола Лебедь у своїх спогадах, згадуючи цi події, писав, що Провід виніс рішення про перехід організації в підпілля ("Сучасність" чч. 1-2, 1983, стор. 151)...
... Лебедь пише, що він мав зустріч з представниками Вермахту Кохом, Оберлендером і Маркертом. Однак, як встановлено на основі документів з Федерального Архіву НФР, всі вищеназвані особи були старшинами Абверу...
... Від бандерівської ОУН були присутні Лебедь, Ярий і Іван Климів-Легенда...
Далі автори посилаються на документ, копію якого прикладають, з листа Теодора Оберлендера полковникові Лягодзену в Берлін про розмову з Лебедем, датованого 14.07.1941 р. В цьому листі читаємо:
Пан Лебедь запевнив мене, що він і надалі, у ситуації, Що склалася, буде працювати в інтересі спільної боротьби
проти більшовизму та жидівства. Він є готовим до дальшої співпраці.
Пригадаймо, що полк. Лягодзен у той час був шефом "Абвер-Абтайлунг И" при О.К.В. - "Оберкомандо дер Вермахт".
Далі автори писання посилаються на часопис "Панорама", видавцем і редактором якого є д-р Андрій Білинський з Мюнхену, котрий пише про "злочини проти цивільного населення", до яких причетний Микола Лебедь, і що не виключне, що його екстрадиції буде домагатися СРСР і захистити Лебедя американцям буде важко, бо навіть те, що є відомим про його діяльність до 1943 року, відтворює страшну картину. [52].
В дальшому змісті автори писання вказують на те, що все, що діялося 1943 р. на Волині, в тому й діяльність С.Б. ОУН, воно діялося з наказів Миколи Лебедя.
А він сам, Микола Лебедь, пише:
I ще один приклад із співпраці польсько-большевицької: 2. жовтня р. 43 об'єднані банди большевиків і поляків напали на село Омелько, Колківського району і нещадно його погромили. Бандити замордували 10 селян, забрали 300 шт. худоби, 10 підвод із кіньми й з усяким хатнім майном та відійшли до польської колони Пшебраже.
Тому відповідь українського народу (народу?! - В.П.) могла бути тільки одна. Очистити терен від ворожого польського населення.. [53]
Звернімо увагу на дату: 2 жовтня 1943 року. Це був час, коли найбільша хвиля бандерівських мордів поляків уже прокотилася по Волині. Безличність автора "УПА" не має меж.
Таким був Микола Лебедь. У той час йому було 33 роки, а він вирішував про смерть десятків тисяч людей. Він мав за собою співпрацю з Абвером. І він теж, мабуть, мав претензії бути "вождем", бож, як пише Зіновій Книш коли на початку тридцятих років Микола Лебедь вернувся з одної зі своїх поїздок за кордон і коли його запитали, яке враження зробив на нього полковник Коновалець, він, закопиливши губи, відповів, що це людина на рівні сільського вчителя і куди йому на вождя революції. [54]
Дійсно, куди там Коновальцеві до Лебедя!? Коновалець давав накази тільки стосовно індивідуального терору, натомість Лебедь може похвалитися наказами стосовно
мордування десятків тисяч невинних людей, в тому й стариків, дітей, жінок, в тому й українців!
На зміну Миколі Лебедеві прийшов Роман Шухевич, досвідчений, вишколений у німецьких офіцерських диверсійних школах. Він став на чолі Проводу ОУН-б у серпні 1943 р. на III ВЗУН, і тільки восени стає на чолі УПА. До того часу вже прокотилася хвиля масових мордів на поляках, цю роботу зорганізував і виконав Микола Лебедь.[54а] Сказане тут аж ніяк не применшує ролі Романа Шухевича-Тараса Чупринки у винищуванні поляків, це за його керівництва УПА винищувала польське населення Галичини.
Кожна держава має свою розвідку. У розвідувальній роботі не керуються сентиментами, не керуються навіть моральністю. Тому й використовуються в розвідці агенти ворожих розвідок. Все з однією метою: роздобути якомога більше потрібних інформацій, проникнути до чужих таємниць. В Канаді і США таємницею полішинеля є співпраця Миколи Лебедя з американськими розвідувальними службами. Розвідувальні служби Заходу використовували ОУН для роботи в СРСР і в Польщі, відомі є факти засилання на терен України і Польщі шпигунів, яких завозили західні військові літаки. Мабуть останніх парашутистів скинули над Польщею вночі на 15.05.1951 p., про що пише проф. Петро Потічний таке: Остання згадка дії українського підпілля поміщена під 14/15 травня 1951 року, про скинення парашутної боївки ОУН в складі 4-ох осіб, яку 21 травня окружено (оточено - В.П.) в Ярославщині і зліквідованої [55]
Проф. Петро Потічний - політолог, проте він не говорить про такі речі, як: хто скинув оунівців над Польщею? Літаки якої держави їх привезли над польську територію? Між ким і на яких засадах була домовленість про перевезення чотирьох осіб з ОУН на територію Польщі? Які завдання і в чию користь мала виконувати група?
Відповіді на ці запитання були б цікавими, вони могли б дати ясність у такому: якщо це не був чартерований літак, то хто і в чиєму інтересі дав наказ перевезти диверсантів? З певністю можна сказати, що коли це був літак РАФ (британська військова авіація), то напевне завдання диверсантів-шпигунів було в користь Великобританії, а не ОУН-б чи взагалі ОУН.
Хтось тих шпигунів мусів вербувати, хтось мусів їх рекомендувати. Все показує на те, що не останню роль у
цьому ділі виконував Микола Лебедь, котрий зумів привезти на Захід свої (ОУН) архіви. Не випадково ж Микола Лебедь став засновником видавництва "Пролог-Сучасність" у Мюнхені-США. Не випадово теж Микола Лебедь був одним з трьох, які головним чином пішли на розлам в ОУН-б, відійшовши 1954 р. з цієї організації, сторивши ОУН-з. Не випадково теж, здається, безрезультатно закінчилося слідство в ОСІ проти М. Лебедя, і не випадково СРСР не домагався його екстрадиції, як злочинця злочину народовбивства. Судити можна Івана Дем'янюка, пішака, а не туру - Миколу Лебедя.
Є інформації, що Микола Лебедь підготовляв до саботажних акцій солдатів Південного В'єтнаму в час американської інтервенції в тій частині світу, а також займався вишколюванням командосів США.[56]
Ось кому слід присвятити кропітку працю - Миколі Лебедю. Тільки навряд чи дослідникові стануть доступні архівні матеріали США. А цей період його діяльності не менш цікавий, ніж співпраця з Абвером. Не зацікавлені теж, мабуть, у доступі до архівних матеріалів, що торкаються Миколи Лебедя, ні російські, ні українські архіви.
Але ж... Але ж Микола Лебедь вироком від 13 січня 1936 року судом Польщі був засуджений до смертної кари, заміненої згодом на досмертне увязнення. ' 3 вязнищ він вийшов унаслідку гітлерівської агресії на Польщу. Після постання Польської Народної Республіки Микола Лебедь був недосяжний для польського правосуддя, для його виконавчих органів. Зрештою, ПНР впродовж десятиліть не була вповні суверенною державою. Тепер вона стала такою. Цікавим було б дослідження, навіть докторська дисертація, на тему: Вплив об'єктивних перешкод на відбування Миколою Лебедем кари досмертного ув'язнення з вироку Окружного Суду у Варшаві з дня 13.01.1936 р. На мою думку, теперішня Польща могла б домагатися екстрадиції Миколи Лебедя не тільки у зв'язку з його засудженням до досмертного ув'язнення, але для процесу за народовбивство польського населення. А чи й тут діють неписані закони, за якими не слід відкривати невигідних з політичної точки зору справ? А яка думка в цій справі польських юристів? Тих у Польщі, і на еміграції? Бож великого калібру націоналіст з ОУН-м Зіновій Книш, каже просто: Лебедь - кат Волині, бувший ватажок т. зв. С.Б. [58]
Здається, що, незважаючи на зобов'язання США у відношенні до Миколи Лебедя, коли б уряд Польщі поставив
питання про екстрадицію, коли б багатомільйоний польський електорат у США підтримав таке дамагання перед черговими президентськими виборами, то й тут можна було б допровадити до позитивного результату.
Микола Лебедь несе безпосередньо відповідальність за народовбивсто ОУН-УПА на поляках незалежно від того, що восени 1943 р. командувачем УПА став Роман Шухевич -Тарас Чупринка. Також незалежно від того, що після створення УТВР - Української Головної Визвольної Ради -він зайнявся встановлюванням контактів ОУН-б з західними альянтами. Ця відповідальність засновується на тому, що Микола Лебедь організував, пустив у рух машину народовбивста, яка діяла навіть після того, як Німеччина програла війну.
Кількісний стан ОУН-УПА.
Джерела людських і матеріальних ресурсів
ОУН завжди була нелегальною організацією, і як така ніколи не публікувала даних про кількість її членів. Десь колись мені прийшлося читати, що 1938 р. їх було коло 12.000. За переписом населення 1931 р. в Польщі жило 4.463.000 українців, натомість згідно з неофіційними підрахунками, їх було 5.145.000. [59] Цю розбіжність пояснюють маніпуляцією з метою зменшити стан національних меншостей в Польщі. Але це означає, що один член ОУН був на 429 українців у Польщі. Я б не подавав цього співвідношення, не посилаючись на джерело щодо кількості членів ОУН, але Мирослав Прокоп, чільний історик ОУН, посилаючись на Миколу Лебедя, каже, що на переломі 1941/1942 проведений тоді статистичний облік показав, що підпільна мережа ОУН в Україні, що була підпорядкована Революційному Проводові охоплювала 12 тисяч членів і 7 тисяч юнацтва. [60] Даних про кількість членів ОУН не публікує Петро Мірчук у "Нарисі історії ОУН". Беручи до уваги подані М. Прокопом цифри, а також враховуючи виарештування більшовиками великої кількості членів ОУН у 1939-1941 роках, але й зріст членства в тому часі, як реакція на арешти й взагалі політику більшовиків, враховуючи теж і те, що після проголошення ОУН-б "Акту 30 червня" багато молоді пішло в ряди ОУН, можна допустити, що 12.000 членів ОУН до війни є реальною Цифрою. Це - в стосунку до кількості українського населення,
невелика кількість. Проте це були люди активні, діяльні, їх в'язала з організацією присяга, яку складали на револьвер.
У нас нема ніяких підстав, щоб не вірити М. Прокопові, а знаючи, що українська молодь Галичини з різних причині потягнула до ОУН Бандери, кількість членів обох ОУН за станом на початок 1942 р. можна оцінити на 20 тисяч. Це дає відношення 1 члена ОУН на 257 інших українців Західної України. Вони, члени ОУН, у переважаючій більшості походили з Галичини. їхнє ядро становили учні українських гімназій, студенти і невелике число української інтелігенції, Це була, за Дм. Донцовим, "ініціативна меншість", яка керувала, за о. Юрієм Федорівим, "малими", тобто хлопцями з галицьких сіл. Хоч класові критерії в науці з розпадом СРСР заперечуються, проте слід сказати таке: В український гімназіях у передвоєнній Польщі в переважаючій більшості, можна навіть ризикувати твердження - в 90%, вчилися діти заможної верстви українців - діти священиків, багатих селян, власників крамниць тощо. Вони й так, qa класовим критерієм, верховодили в селах, а належачи до ОУН, маючи за собою силу терористичної організації, мали змогу вербувати в ряди ОУН "малих". Це ті "малі" були, як правило, виконавцями, а "ініціативна меншість" - вказувала і наказувала. До 1939 р. в державних гімназіях Польщі оплата за навчання становила 30 злотих за місяць, тоді як середньої якості корова коштувала 80 злотих. Тільки державні службовці вносили оплату за науку дітей розміром по 10 злотих у місяць. Таким чином за 10 місяців навчання в гімназії треба було заплатити 300 злотих, не рахуючи коштів на однострій, кімнату в місті, на книжки тощо. Це вже були великі гроші. Середньозаможний селянин не спромігся посилати дітей у гімназію. Незважаючи на упадок "соціалістичної" науки, варто було б дослідити соціальне походження "районових", "надрайонових", "окружних" та "крайових" провідників ОУН та інших осіб, які виконували організаційні функції в ОУН, а також соціальне походження звичайних членів ОУН. За моїми спостереженнями в Канаді і США, класове розшарування в ОУН було виразне.
ОУН організувала УПА. Не всі члени УПА були членами ОУН, тим більше не всі, хто входив у склад т.зв. Самооборонних Кущових Відділів, були членами ОУН, радше мало хто з них був таким членом. Яку ж кількість членів УПА спромоглася організувати ОУН?
Ришард Тожецький, кропіткий дослідник теми, рецензуючи VI і VII томи "Літопису УПА" і посилаючись на німецькі джерела, подає, що на переломі 1943/1944 років УПА нараховувала коло 40.000 озброєних людей і розпоряджала численними людськими резервами. [61] Той же автор каже, що інші цифри щодо кількості УПА, явно перебільшені.
В УПА були члени ОУН, передовсім командири. В УПА були ті, які внаслідку різних обставин попали в неї. Була теж безправна мобілізація до УПА. Про це пише М. Подворняк:
Одного дня восени (1943 - В.П.) кількох молодих хлопців у нашому селі отримали з лісу від українськіх повстанців повідомлення, щоб вони на визначений день і годину заявилися в призначеному місці... Таке повідомлення отримав і я. На визначений день ми пішли на недалекий хутір , а там якийсь незнайомий юнак сказав, що ми мобілізуємося до Української Повстанської Армії... Вдома я поінформувався у нашого станичного і він мені порадив не робити жодного спротиву бо все це може коштувати мене життя... [61а]
Таким же чином відбувалося постачання для УПА:
... люди, на наказ УПА, кололи свині, робили ковбаси, заливали їх у бочках смальцем... І майже в кожному селі був повстанський склад, з якого все добро розходилося туди, де його повстанці потребували. Отже на той час УПА мала все, що їй було треба, але вона не мала найголовнішого, не мала підтримки населення..[61б]
Дійшло до того, що люди тішилися, якщо десь німці з поляками розбивали повстанців. Бандерівці надалі збирали з населення данину... За кожний спротив селян карала СБ., яка тепер була таким самим пострахом, як колись НКВД чи Гестапо.
Того самого року появилося по селах оголошення, щоб люди помогли всім, що вони мають, для УПА. На кожне село було накладено якусь данину. Кожне село мусіло дати якусь кількість м'яса, муки, крупи, полотна, вовни. Були мобілізовані кравці, які зі звичайного білого полотна шили повстанцям плащі, жінки робили з вовни шалі, рукавиці, светри, шапки. Шевці шили чоботи... З нашого села багато молодих хлопців пішло до УПА. Одні пішли добровільно, інших змобілізували, ніби примусово. [61в]
Близька мені особа пише, що з її села "хтось" узяв троє дівчат, які ніколи не повернулися додому. На тому терені не діяла А.К., ані червоні партизани.
Станьмо на тому, що СКВ складалися з самих жителів сіл, це були місцеві люди, якими розпоряджала ОУН-УПА. На це вказує характер дій СКВ. До УПА, якщо бракувало добровільців, ОУН-УПА мобілізувала.
Петро Мірчук пише, що УПА мала у своєму розпорядженні мережу підпілля в кількості понад 100 тисяч. [62] Це твердження слід зарахувати до звичайної пропаганди, як і теперішні, Року Божого 1992, твердженню про зведені УПА бої з німецькими дивізіями.
Сили УПА на початок 1944 р. на 40.000 осіб оцінювала теж Делегатура Уряду Речі Посполитої. [63]
40.000 це теж сила. Тим більше, що послуговувалася вона терором. Проте й ця цифра піддається сумніву. Один з доповідачів під час наукової конференції, присвяченій 50-літтю УПА, що відбулася 25-26.08.1992 р. в Києві, Ігор Миткалик, ствердив, що в загонах Тараса Бульби-Боровця 1943 р. було 5.000 повстанців, а в УПА - теж 5.000. [63а] Це -1943 рік, час найбільшого розквіту УПА.
Методи мордування - кількість жертв
У вступі до теми методів мордування населення доцільним є використати наведені у формі мотто Петром Мірчуком до своєї книжки про УПА, мотиви з підпільних писань УПА того часу:
У землянках, у тіні крислатих дерев чистили повстанці кріси (рушниці - В.П.) й гострили шаблі А як ніч-мати сповивала темрявою села й міста, виходили вони зі своїх криївок. І супокій ночі прорізували свисти куль. Хтось скрикував востаннє і, вмившись своєю кров'ю, прощався зі світом. [64]
Прочитавши ці рядки, я зробив нотатку: "Ось і вся правда про УПА." І постав перед моїми очима змальований близькою мені особою образ: Ніч на 24 березня 1944 року. Жінки у хаті сплять, а чоловіки в схованці. Після півночі спалахнули будинки. Один з синів вискочив зі схованки, його попалило, але він утік. Батько згорів у полум'ї власної хати. Його один син так і не зумів вилізти зі схованки - задушився в ній димом пожежі. Мати, втікаючи, була поранена кулею. 7-літня дочка - теж поранена з дробовика. Друга, 13-літня дочка, натрапила, втікаючи, на упівця. Він проколов її грудь багнетом. І супокій ночі прорізували свисти куль. Дівчинка
скрикнула востаннє і, вмившись своєю кров'ю, прощалася зі світом.
Справді, опис з мотто книжки Петра Мірчука "УПА" покривається з описом близької мені особи: ніч, свист куль, останній скрик, вмившись своєю кров'ю, дитина прощалася зі світом.
І це вчинила Армія! Армія, що вдень ховалася по своїх криївках, у лісі, а вночі виходила на свій нечистий промисел. У старослов'янській мові є слово "тать", що означає "злодій", "грабіжник". А тут ще й вбивця. Павло Тичина писав про гітлерівську Німеччину: Напала ти на нас... як та злодюжка, як тать. Вночі.
Чому ж це ця сильна армія відсиджувалася вдень по криївках? Чому не воювала з відкритим заборолом проти німців і більшовиків? їй, видно, легше було вночі, як тать, виходити - палити польські села, а втікаючих убивати пострілами, багнетами.
Моторошно стає на душі, читаючи надіслані свідками реляції, читаючи перелічені факти мордів і їх методи в книжці Ю. Туровського і В. Сємашко. Перед сном цього читати не можна. Не можна не вірити цим описам. Не придумали їх свідки, посилаючись на дати, місцевості, на прізвища й інші подробиці мордів. З реляцій та інших матеріалів виходить, що, за дуже малими винятками, поляки не керуються помстою, навіть прямо говорять, що не бажають помсти, в більшості одержаних мною реляцій респонденти описують випадки допомоги полякам з боку українців. Українці Волині й Галичини, котрі не були втягнуті до злочинів, не були байдужими спостерігачами чужого нещастя. Як могли, так помагали.
Читаючи ці матеріали, можна засумніватися у християнській вірі, можна засумніватися у правді, що людину створив Бог. Постають сумніви - чи рід людський "Гомо сапієнс", чи належить він до істот розумних? Те, що діялося під час війни і після неї до наших часів, викликає сумніви щодо "Гомо сапієнс" роду людського. Тим більше у контексті вчення Дм. Донцова і дій ОУН-УПА виразна суперечність між християнськими ідеалами й теорією та практикою українського націоналізму. В українському націоналізмі немає місця на такі християнські чесноти, як Добро, милосердя, любов до ближнього, благородність, пошана людської гідності, жалість. Натомість домінує ненависть, кровожадність, нехтування людським життям.
Боляче писати мені, українцеві, про методи вбивств поляків, теж українців, застосовувані ОУН-УПА. Та промовчати цієї справи не можна. Для перестороги наступним поколінням. Та й теперішній молоді з Української національної асамблеї, Української національної самооборонни.
Тож треба чесно сказати: скріпи свої нерви, читачу. Лиш невелику долю прикладів наведу тут. На всі в мене є документація:
- З.Д. з Польщі: За тими, що втікали, стріляли, на конях доганяли і вбивали... 30.08.1943 р. в селі Гнойно староста призначив 8 поляків на вивезення в Німеччину, їх українські партизани-бандерівці взяли в ліс Кобильно, де раніше були совєтські табори, і повкидали живими в колодязь, до якого після цього вкинули гранату;
- Ч.Б. зі США: В Підліссі, так називалося село, бандерівці замордували четверо з родини мельника Пєтрушевського, причому 17-літню Адольфіну тягнули по каменистій сільській дорозі, аж сконала;
- Е.Б. з Польщі: Після вбивства Козубських у Білозірці коло Кременця, бандерівці пішли на хутір до Пузіховських. Сімнадцятилітня Регіна вискочила крізь вікно, бандити стрілили до невістки, вбиваючи трьохлітнього сина, якого вона держала на руках. Потім підпалили хату і пішли;
- А.Л. з Польщі: 30.08.1943 р. УПА заатакувала такі села й вбила в них:
1. Кути - 138 осіб, у тому 63 дитини,
2. Янковиці - 79 осіб, у тому 18 дітей,
3. Острувка - 439 осіб, у тому 141 дитину,
4. Воля Островецька - 529 осіб, у тому 220 дітей,
5. Колонія Чмиків - 240 осіб, у тому 50 дітей.
- М.Б. зі США: Стріляли, різали ножами, палили;
- Т.М. з Польщі: Сташка повісили, а перед тим спалили йому на голові волосся;
- М.П. зі США: Оточили село, підпалили й мордували втікаючих;
- Ф.К. з Великобританії: Вбивали ножами, вилами i сокирами;
- Ю.В. з Великобританії: Забрали її з дочкою на збірний пункт коло церкви. Там уже стояло коло 15 осіб - жінки й діти. Сотник Головачук з братом почали в'язати їм колючим дротом руки й ноги. Сестра почала вголос молитися, сотник Головачук почав бити її по лиці й копати ногами.
- Ф.Б. з Канади: На наше подвір'я прийшли бандерівці, схопили нашого батька й сокирою відрубали йому голову, нашу сестру прокололи кілком. Мати, бачивши це, вмерла від розриву серця;
- Ю.В. з Великобританії: Моя братова була українкою, і за те, що вона вийшла заміж за поляка, її 18 бандерівців ґвалтувало. З цього шоку вона вже ніколи не вилікувалась, брат до неї не мав жалю, а все-таки вона втопилася в Дністрі;
- В.Ч. з Канади: В селі Бушковиці вісім польських родин загнали до стодоли, там їх усіх сокирами повбивали й підпалили стодолу;
- Ю.Х. з Польщі: В березні 1944 р. на наше село Гута Шкляна, гміна Лопатин, напали бандерівці, серед них був один на прізвище Дідух з села Оглядів. Вбили п'ять осіб. Стріляли, добивали поранених, Ю. Хоростецького сокирою розрубали навпіл. Зґвалтували малолітню;
- Т.Р. з Польщі: Село Осьмиговичі, 11.07.1943 p., під час служби Божої напали бандерівці, повбивали вірних, за тиждень після цього напали на наше село... Малих дітей повкидали до колодязя, а більших зачинили в підвал і завалили його. Один бандерівець, тримаючи немовля за ніжки, вдарив його головою об стіну, мати того немовляти верещала, аж пробили її багнетом.
Окремим, вельми важливим розділом в історії доказів масового винищування поляків, вчиненого ОУН-УПА на Волині, є книжка Юзефа Туровського і В. Сємашко "Злочини українських націоналістів, скоєні на польському населенні Волині 1939-1945". [65] Названа книжка відзначається об'єктивністю, вона не просякнута ненавистю, хоч описує мученицьку смерть тисяч поляків. Цю книжку не повинні читати люди зі слабкими нервами. Вона на 166 сторінках дрібного друку подає перелік і описує методи масових мордів, вчинених на чоловіках, жінках, дітях. Ось тільки деякі винятки з цієї книжки:
- 16 липня 1942р. Клевань, осідок гміни, пов. Рівне. Українські націоналісти влаштували провокацію порозліплювали в польській мові протинімецьку відозву. Внаслідок цього в наступних днях німці розстріляли кількадесят поляків (стор. 17);
- 13 листопада 1942 p., Обірки, польське село, гміна Колки, пов. Луцьк. Українська поліція з Колків і Цумані під командою націоналіста Сачковського, кол. вчителя, вчинила масовий морд на польському населенні села за співпрацю з
радянськими партизанами. Жінок, дітей і стариків зігнали до однієї стодоли, там їх повбивали, а потім спалили. 17 чоловік вивезли до Цумані й там їх розстріляли (стор. 18);
- Листопад 1942, околиця села Бирка, гм. Степань, пов. Костопіль. Українські націоналісти замордували Яна Зелінського, поклавши його зв язаного у вогнище (стор. 18);
- 9 лютого 1943 р. польське село Парослє, гм. Антонівка, пов. Сарни. Банда українських націоналістів, прикидаючись радянськими партизанами, ввела в оману жителів села, котрі протягом дня вгощали банду. Ввечері бандити обставили всі будинки і помордували в них польське населення. Тоді вбили 173 особи. Врятувалося тільки 2 чоловіки, котрі були завалені трупами, і 6-літній хлопчик, котрий прикинувся вбитим. Пізніший огляд помордованих показав виняткову жорстокість катів. Немовлята були поприбивані до столів кухонними ножами, з кількох чоловіків здирали шкіру, жінок ґвалтували, в деяких були пообрізувані груди, в багатьох були пообрізувані вуха, носи, виколоті очі, відрізані голови. Після різанини злочинці влаштували пиятику в місцевого солтиса. Після відходу катів серед порозкиданих пляшок по самогоні й решток їжі, знайдено 12-місячне немовля, прибите багнетом до столу, а в його вустах був увіткнений недоїдений кусок квашеного огірка (стор. 22);
- 11 березня 1943 р. українське село Литогоща, гм. Велицьк, пов. Ковель. Українські націоналісти замордували викраденого з Велицька поляка, вчителя, а заодно кілька українських родин, які спротивлялися винищуванню поляків (стор. 26);
- 23 березня 1943 p., село Радовичі, гм. Туриськ, пов. Ковель. Банда українських націоналістів, переодягнена в німецькі мундири, домагаючись видачі зброї, замордувала батька й двох братів Лесневських (стор. 29);
- Березень 1943 р., село Загорці, гм. Дубно, пов. Дубно. Українські націоналісти викрали управителя господарства, коли він утікав, кати закололи його багнетами, а потім прибили до землі штахетою "щоб не встав'' (стор. 31);
- Березень 1943 р. В околиці Гути Степанської, гм. Степань, пов. Костопіль, українські націоналісти підступом викрали 18 польських дівчат, котрих, після зґвалтування, повбивали. Тіла дівчат поклали вряд й на них поклали стрічку з написом: "Так мають гинути ляшки" (стор. 32);
- Березень 1943 р., село Мости, гм. Людвипіль, пов. Костопіль. Павло і Станіслав Беднажі мали жінки українки.
Оба були замордовані українськими націоналістами. Вбили також одну жінку, друга, Наталка, врятувалась (стор. 33);
- Березень 1943 р., село Банасівка, гм. Княгинин, пов. Луцьк Банда українських націоналістів замордувала 24 поляків, а їх тіла вкинули до колодязя (стор. 35);
- Березень 1943 р., село Познанка, пов. Луцьк. Банда українських націоналістів живими вкинула в колодязь ксьондза Пйотра Вальчака й дві інші особи. Всі вони там утопилися (стор. 36);
- Березень 1943 p., осада Антонівка, гм. Городець, пов. Сарни. Господар Юзеф Ейсмонт поїхав фірою до млина. Власник млина, українець, попередив його про небезпеку. Коли він вертався з млина, на нього напали українські націоналісти і вбили - прив язавши до стовпа, виколупали очі, а потім живцем перерізали пилкою (стор. 38);
- Березень 1943 р, Дубровиця, осідок гміни, пов. Сарни. Українські націоналісти замордували Лідію Сапєгу, білоруску, за те, що в неї чоловік - поляк. Його теж убили (стор. 38);
- 23 квітня 1943 р., село Сєлець, гм. Микуличі, пов.Володимир Волинський. У Великодню Пятницю українські націоналісти по-звірськи вимордували родину Шуровських - подружжя Шуровських і 9-літнього сина. Відомого в околиці коваля-поляка, що у приязні жив з українцями, а також його жінку вбив українець з Навратина. Втікаючим з села полякам помогли сусіди-українці: Олександр Захарук і Мойсей Ядзюк.Перевезли вони людей через річку Лугу й довели до залізничної станції Бубнів, звідки вони поїхали до Володимира Волинського. Групою УПА командував Іван Бараник з Чесного Хреста, котрий підлягав Квасницькому (стор. 43);
- В тому ж селі жив колишній підофіцер 24 полку піхоти в Луцьку Олександр Ядзіняк і його два брати, які знані були з численних убивств в польських селах. Там теж жив учитель початкової школи, котрий згодом з двома синами належав до УПА й брав участь у мордуванні поляків, в котрих відбирали документи, на які після війни жили в Польщі (стор. 44);
- 24 квітня 1943 p., польське село Гута Антоновецька, гм. Угорськ, пов. Кременець. Вранці у Великодню Суботу жителі залишили криївки, щоб накормити худобу й поснідати. Напала на них банда українських націоналістів. Оточивши село, почали підпалювати будинки й вбивати
поляків, послуговуючись сокирами, ножами, вилами тощо. По втікаючих стріляли, впійманих укидали у вогонь. Того дня замордували коло 600 поляків (стор. 44);
- 22 червня 1943 р., село Буківці, гм. Полонка, пов. Луцьк. Банда українських націоналістів замордувала подружжя Юстину й Іполита Родзевичів, їх господарство спалили. Одним зі злочинців був сусід, українець Варивон Кравчук. Інші українці впродовж 8 тижнів переховували сина вбитих - Яна (стор. 66);
-11 липня 1943 р., село Біскупичі, гм. Микуличі, пов. Володимир Волинський. Українські націоналісти вчинили масовий морд, зігнавши мешканців до шкільного будинку. Тоді ж по-звірськи вбили сїмю Владислава Яскули. Кати вдерлися до хати, коли всі спали. Сокирами вбили батьків і пятеро дітей, поклали всіх разом, обклали соломою з матраців і підпалили. Чудом урятувався тільки Владислав (стор. 81);
- 11 липня 1943 p., осада Свойчів, гм. Верба, пов. Володимир Волинський. Українець Глембицький замордував свою жінку-польку, двоє дітей і тестів (стор. 86);
- 12 липня 1943p., колонія Марія Воля, гм. Микульчиці, пов. Володимир Волинський. Коло год. 15.00 її оточили українські націоналісти й почали мордувати поляків, вживаючи вогнепальної зброї, сокир, ножів, вил і дрючків. Згинуло коло 200 осіб (45 родин). Частину людей, коло 30 осіб, живцем укинули в колодязь і там убивали їх камінням. Хто втікав, тих доганяли і вбивали. Під час тієї різанини наказали українцеві Владиславу Дідухові вбити жінку-польку й двоє дітей. Коли він не виконав наказу, вбили його, жінку й двоє їхніх дітей Вісімнадцятеро дітей в віці від 3 до 12 років, які заховалися в ланах збіжжя, злочинці переловили, посадили на драбинястого воза, завезли до села Чесний Хрест і там усіх повбивали, пробивали вилами, рубали сокирами. Акцією керував Квасницький (стор. 91);
- 14 липня 1943 р., село Ясинець, гм. Киселин, пов. Горохів. Українські націоналісти вимордували в ньому польське населення... Згинув Болєслав П'ясецький, 35 років, а його жінка, 30 років, заховалася в літній печі, в якій пекли хліб, де її знайшли й закололи вилами. Також вилами закололи її матір і дві дівчинки - 4 і 6 років. Казимиру Кораневич, 25 років, увібгали під піднесену важку підвалу й придушили нею. Полякам, що втікали, надали допомогу сусіди-українці: Лаговський та Дембовський (стор. 93);
- 30 серпня 1943 р. польська колонія Буди Оссовські гм. Туриськ, пов. Ковель. Удосвіта багато озброєних груп -українських селян, шо прийшли з сіл Ревушки і Волчак оточили колонію й вчинили масову різанину людей. Замордували 205 осіб, у тому 80 дітей. Врятувалося тільки 12 осіб, які втікли до Туриська, а згодом до Ковеля... Серед бандитів упізнали жителів села Ревушки - братів Павла й Макара Войчуків. Частина людей уникнула різанини бо їх раніше перестерегли українці - Срадко і Петро Стельмащук (стор. 123);
- 30 серпня 1943 p., польське село Кути, гм. Вережці пов. Любомль. Удосвіта село кордоном оточили стрільці УПА й українські селяни, головним чином з села Лесняки й вчинили масову різанину польського населення. Мордували в хатах, на подвір'ях, в стодолах, вживаючи сокир вил дрючків, а по втікаючих стріляли. По-звірськи вбито українську родину Володимира Красовського з двома малими дітьми. Павла Проньчука, поляка, що вибіг зі схованки щоб захистити матір, поклали на лаву і відрізали руки й ноги залишаючи на мученицьку смерть (стор. 124);
- 30 серпня 1943 p., польське село Острувкі, гм. Гуща пов. Любомль. Село оточили щільним кордоном. До села в їхали українські емісари, пропонуючи скликати збори - для чоловіків у школі, для жінок і дітей у костьолі. Більшість чоловіків, не підозріваючи злого наміру, зібралися у школі в якій їх замкнули. Потім виводили по п'ять чоловік - за сад де їх убивали ударом у потилицю й вкидали до викопаних ям. Тіла клали шарами, пересипаючи землею.
В тому часі замордували теж ксьондза Станіслава Добжанського... жінок і дітей помордували, наказуючи їм покластися долілиць, після чого по черзі стріляли в голову, oзгинули 483 особи, в тому 146 дітей (стор. 124-125).
І таке ось на 166 сторінках! І це тільки на Волині Автори пишуть, що те, що вони описали, а радше перерахували тільки, це лише 1/3 всіх мордів, на які є документацiя. На 2/3 немає документiв. А Ще ж буде Галичина !
Хай проводи всіх трьох фракцій ОУН подають у суд авторів цієї книжки! Хай перед судом домагаються від видавництва, а ним є Головна Комісія Дослідів Гітлерівських Злочинлв у Польщі - Інститут Національної Пам яті, щоб не розповсюджували книжку, щоб вибачилися за наклеп (якщо це наклеп?!), щоб заплатили відшкодування за моральну
кривду організації. А, може, знайдуться названі в книжці; злочинці, вони теж можуть заскаржити видавництво і авторів. Якщо цього не зроблять, то тим самим визнають свою вину за ті морди.
Згаданий тут Зіновій Книш пише: Коли бандерівці підступним способом роззброювали..., сотника Волинця задушили путом. [66]
Михайло Демкович Добрянський пише: Тисячі людей вбито, часто у супроводі знущань і тортур. [67]
Учасник УПА, Данило Шумук, наводить у своїй книжці розповідь упівця: Під вечір ми знову вийшли на ті самі хутори, організували десять підвод під маскою червоних партизанів (підкр. - В.П.) i поїхали в напрямку Корита... ми їхали, співаючи "Катюші", час від часу лаялися російською мовою і в російському дусі. [67а]
А тепер ОУН твердить, що це червоні партизани мордували поляків, маскуючись під УПА.
Артур Бата пише: Я зауважив, як один з вершників схопив кількарічну дитину, притягнув до сідла, повернув у бік підпалених будинків. Дитина плакала, виривалась, але катюга підніс її над головою и з розмахом укинув у вогонь. [68]
Григорій Стецюк пише: Бандерівські загони на чолі з Тарасом Чупринкою наставляли цівки своїх крісів (рушниць -В.П.) на свого брата, а сьогодні звеличаються як безсмертні герої XX століття. Історія записана кров'ю невинних жертв... Цілий світ тих, хто вбиває людей, називає бандитами, а як їх називаємо ми? [69]
Михайло Подворняк пише: 3 недалекого лісу приїхали два озброєні молодики, без усякої надуми застрілили в хаті невістку і її дві дочки... виконали злочин спокійно. Люди в Устечку аж тепер довідалися, що Михорова невістка була полька, бо досі не всі про це знали і знати було нікому не треба. Вона не знала польської мови, шлюб брали в православній церкві. [70]
Й. Галінський пише: Ксьондз Юзеф Качоровський був убитий бандерівцями 9.02.1944 р. Втікаючи, врешті ухопився за місійного хреста й сказав:" Христе, рятуй!" Бандерівці не могли його відірвати від хреста, добили прикладами, поламали йому руки, розбили череп. [71]
Ян Грущинський пише: Бандерівці у селі Фірлеївка, тепер Липївка, в час служби Божої Великоднього Тижня проломили двері до костьола й сокирами, ножами, багнетами вимордували коло сто поляків, у тому й жінок, молодь, дітей.
З костьола вивели три українки, силували їх сказати де заховався ксьондз, а коли вони не хотіли сказати - порубали їх на куски біля місійного хреста. [72]
Мій знайомий чех пише з Чехо-Словаччини: Я тоді працював у міському шпиталі Якогось ранку привезли двохлітнього хлопчика з відрубаними руками й виколотими очима. Поляк, котрий його привіз, сказав тільки, що батьків дитини вбили. Після того він утік. Тіло нещасної польської дитини було вкрите синцями. Дитина вже навіть не плакала й не кликала батьків.
Привертає увагу факт, що напади на польські села часто мали місце напередодні урочистих свят - перед самим Великоднем тощо, і часто теж під час служби Божої в костьолах.
УПА застосовувала теж "військові" методи вбивств, прикладом чого є село Порицьк на Володимирщині:
11.07.1943 р. під час служби Божої, о год. 11.30 бандерівці напали на польське населення, перебуваюче в місцевому костьолі. Кинули всередину гранати й відкрили вогонь з кулеметів і рушниць, вбиваючи всіх покотом. При вівтарі згинули прислужники, а ксьондз Болеслав Шавловський був тяжко поранений і вдавав убитого. Бандерівці пострілами в голову добивали тих, хто ще рухався. Після цієї бойні кати назносили солому й підпалили костьол... В той час прийшов проливний дощ і погасив пожежу. Після відходу злочинців, умираючий ксьондз покликав місцевого попа й попросив його, щоб той висповідав його. Священик прийшов до костьола в ризах, висповідав ксьондза й без слова повернувся до церкви. Незабаром ксьондз умер, приєднуючись до тих 500, що були вбиті того самого дня в костьолі або побіч нього. З того погрому врятувалося тільки 20 осіб. [72а]
Вистачить! Вистачить цих страшних описів! Думаючи про них, я неспроможний зрозуміти психіку злочинців. Як це все пояснити? Цікавим було б психологічне дослідження цього феномена: чи ті, хто відрубував дітям руки й ноги, виколупував очі, розрізав животи в жінок - чи вони, дивлячись сьогодні у вічі своїх онуків, на їхні рученята й ніжки, відчуваючи їхній віддих в час сну, на своїх дочок дивлячись, внучок сімнадцятилітніх - чи постає перед їхніми очима образ скоєного ними 50 років тому? Чи можуть вони спокійно спати, брати в руки ножа, сокиру? Чи не відчувають вони на своїх руках теплої тоді крові своїх жертв? Чи не мають вони перед своїми очима жаху в очах конаючих своїх
жертв, у своїх вухах відчайдушного крику тих, кого вбивали? Чи не відчувають їхнього подиху?
В малайській мові є слово "амок" на означення нападу шалу вбивати, божевільної нестямності. Люди, перебуваючи в стані "амоку", не розуміють своїх учинків, вони неспроможне керувати своєю поведінкою. Причини "амоку" досі не досліджені.
Читаючи матеріали про мордування поляків і українців у час війни, виконавцями якого були ОУН-УПА, отже українці, мене огортає жах. На думку приходять описи вбивств малайців в час "амоку". Не виключене, що "амок" малайців має своє джерело у впливах атмосфери, погоди, клімату чи в інших фізичних причинах. А от "амок" виконавців директив ОУН-УПА був спричинений виключно, психічним натиском злочинної пропаганди злочинної ідеології ОУН. Джерела цього "амоку" сягають часу і стану непримирення гурту українських галицьких офіцерів з програною війною, сягають вчення Дмитра Донцова. Початки того>моку" - в УВО-ОУН.
Саме в цих витоках слід дошукуватися джерел методів діяльності таких членів УПА, як "Серьожа-Садист". Про нього Петро Мірчук пише: Характеристичним для тодішньої ситуації на Поліссі й Волині є факт, що перші місяці боротьби обох відділів УПА, Остапа й Коробки, присвячені, повністю ударам по червоних партизанах та польських пляцувках (селах - В.П.). Командир Остап став швидко відомий більшовицьким партизанам та їхньому командуванню, придбавши собі в них своєю твердістю в боротьбі псевдо "Серьожа-Садист" [73]
"Садист", за Словником української мови (т. 9 стор. 10, 11) означає людину з садистичними нахилами, одержиму, садизмом. Садизм - патологічна пристрасть до жорстокості, катування, насолоди від страждань інших.
Командира УПА Остапа "садистом" назвало командування червоних партизанів. Вони, видно, знали; способи "боротьби" "Серьожі-Садиста". А цим захоплюється Петро Мірчук, людина неначе й з освітою.
Той же автор говорить про командира куреня УПА -"Різуна", котрий згинув у бою 6.1.1945 р. [74] "Різуна" пере-поховали з почестями 1992 року, були промови, повідомляла, про це преса. Тільки хто в час похорону задумався над таким: Чому цей командир взяв собі, або ж надали йому, кличку "Різун"? Адже напевне не від того, що він вправно
різав курей чи качок. Ні, я переконаний в тому, що ця кличка пов'язана з якістю різати "ворогів" - поляків та українців.
Такі ось справи з ОУН-УПА. їх сьогодні багато хто не соромиться. Це - симптом. Небезпечний.
Все це випливало ще з часів УВО. Опублікована 1929 р. брошура каже: Треба крові? - дамо море крові! Треба терору? - зробимо його пекельним! ... Не сороммося мордувати, грабити і підпалювати. У боротьбі немає етики! [75]
Зі справою методів мордування пов'язана тема кількості жертв ОУН-УПА. Ніхто неспроможний тепер встановити числа помордованих гітлерівцями з допомогою української допоміжної поліції євреїв. Не натрапив я на літературу, яка б переконливо й вичерпно вказувала на кількість жертв ОУН-УПА. Таких даних навіть бути не може. Можна говорити тільки про мінімум убитих. Правду, яка торкається вбитих ОУН-УПА українців, повинні досліджувати історики, що живуть на Україні, мають або матимуть доступ до джерел. Але ж... Але ж тепер знаходяться історики-українці, які поставили собі завдання "науково" виправдовувати, навіть вихвалювати ОУН-УПА. Чесним же історикам вже тепер не буде легко. На Україні, зокрема ж в Західній Україні знов панує страх перед ОУН - перед Українською національною асамблеєю, перед Українською національною самообороною. Звернімо увагу на спорідненість цієї останньої назви з існуючою в час війни в Галичині Українською національною самообороною - відповідником волинських СКВ. Люди в Західній Україні ще пам'ятають ОУН-УПА. В самому тільки листопаді 1944 р. УПА тільки на Волині вчинила 800 нападів на будинки сільських рад, вбиваючи 118 службовців і 388 активістів.[76]
В УПА 50% складу становили члени ОУН, яка надала напрям діям і межам УПА. [77]
Точної кількості жертв ОУН-УПА ніхто не встановить, говорити можна лише про підрахунки. Тут наведу дані, взяті з інших джерел. Навіть такі кропіткі дослідники теми, як автори "Шляху в нікуди", пишуть: Годі сьогодні визначити, хоч би приблизно, кількість поляків, які стали жертвою українських націоналістів у 1943-1944 роках... По відношенню До Волині втрати в польському населенні оцінювали на 15 тис. Студницький, інтервеньюючи 10.02.1944 р. в німецької влади у Львові, назвав цифру 200 тис. поляків, замордованих Українськими націоналістами, на що шеф німецької поліції у Львові відповів, що замордовано щонайбільше 100 тис. Можна
подати, що на терені Полісся, Волині, Холмщини й Засання замордовано 60-80 тис. поляків. [78]
Слід підкреслити, що автори посилаються на документ з польських архівів. Треба теж пам'ятати, що ці підрахунки не охоплюють Галичини.
Інший автор, Ришард Тожецький, посилаючись на розмову В. Студніцького, теж наводить ті самі цифри - 200 тис. за твердженням Студніцького і 100 тис. за твердженням-оцінкою шефа львівської німецької поліції - , але теж подає іншу інформацію, яка торкається Галичини: Дані з округу Львів вказують, що кількість жертв тільки в кількох повітах Східної Галичини до половини 1944 р. сягає 70 тис. людей. [79]
Під час розмови В. Студніцького з шефом поліції у Львові, присутній губернатор Галичини Отто Вехтер оцінив кількість жертв ОУН-УПА в Галичині на 40.000. [80]
Казімєж Подляський, посилаючись, як він пише, на безстороннього дослідника, аж ніяк не "україножера", пише, що польські джерела "говорять про 100 тисяч осіб" [81] - жертв ОУН-УПА.
Українські націоналістичні джерела не подають кількості жертв ОУН-УПА - ні поляків, ні українців. Винятком тут є інформація згадуваної редакційної статті "Гомону України", яка подає, що в ході 201 відплатної акції в Галичині 5.100 поляків втратило своє життя ("Гомін України", Торонто, 26.08.1992). Не займається цією проблемою ні Микола Лебедь, ні Петро Мірчук у своїх працях про УПА.
Зате займаються цими підрахунками, але тільки щодо Волині, Ю. Туровський і В. Сємашко. Вони пишуть:
В нашій праці ми показали коло тисячі місцевостей, в яких мало місце вирізування польського населення, скоєне українськими націоналістами.
Повний розмір злочинів українських націоналістів на Волині за нашими оцінками торкається 2.000 місцевостей, в яких скоєно акти народовбивства. Вони спричинили смерть 60-70 тисяч жертв, що становить коло 20% тодішнього польського населення Волині. У розділенні на повіти це дає такий приблизний образ:
- Дубенський повіт 6.800 убитих
- Горохівський повіт 4.200 убитих
- Костопільський повіт.... 7.000 убитих
- Ковельський повіт 7.300 убитих
- Кременецький повіт 5.100 убитих
- Любомльський повіт 1.900 убитих
- Луцький повіт 11.300 убитих
- Рівенський повіт 7.400 убитих
- Сарненський повіт 6.100 убитих
- Володимирський повіт. . . 8.000 убитих
- Здолбунівський повіт.... 3.600 убитих
Найкривавішими місяцями на цьому терені був липень 1943 р., в якому згинуло коло 20.000 поляків, у тому лише в найкривавіших днях 11 і 12 липня, замордовано понад 12 тисяч осіб. [82]
За нашими оцінками, матеріал, який ми зуміли зібрати, показаний у цій праці, охоплює тільки 1/3 всіх жертв волинського погрому. [83]
На увагу заслуговує ствердження авторів, що публіковані матеріали доказують також, що поза засліпленими шовіністами, неодноразово примушували до злочинів людей, котрі внутрішньо їх не схвалювали.
Страшні наслідки злочинів ОУН-УПА. Поляки - автори, респонденти, знайомі, близькі мені особи - не закликають до помсти. Вони лише хочуть сказати правду. Хочуть, щоб їх зрозуміли, що вони були жертвами. А я хочу, щоб ті страшні роки не повторилися. Проте бачу, що ОУН на Україні починає відроджуватися. В цьому вбачаю небезпеку. Тому не можу мовчати.
Чиїм утворенням була УПА? Хто був в УПА?
Здавалося б, що після принципового ототожнення УПА з ОУН, про яке вже тут мовилося, питання про те - чиїм твором була УПА? - може з першого погляду виглядати безпредметним. Так, УПА безперечно була твором ОУН. Але ж, як знаємо, від 1940 р. були дві ОУН - ОУН Ст. Бандери і ОУН А. Мельника. То якої ж ОУН утворенням була УПА?
Треба бути свідомим того, що УПА не постала внаслідку проголошення якогось декрету чи іншого законодавчого акту, хоч і від 30 червня 1941 р. існував, принаймні в уяві бандерівців та здезорієнтованих мас, уряд - Українське Державне Правління з Ярославом Стецьком на чолі. УПА творилася упродовж багатьох років, хоч і не називалася вона Українською Повстанською Армією. ОУН приймала у свої ряди на підставі складеної на револьвер присяги. Як правдиві християни жили символом християнства - хрестом, так члени ОУН жили своїм символом - револьвером. УВО-ОУН від самого початку вишколювала військові кадри, що робила у
Вільному місті Гданську (нім. - Данціг) й в інших місцях. УВО, а згодом ОУН, мали свої військові референтури-відділи. Похідні групи ОУН-б і ОУН-м пішли вслід за німецькою армією в Галичину, на Волинь і далі з метою організувати українську поліцію, отже озброєні відділи. Ця поліція зродилася в Західній Україні з прихильників бандерівців і мельниківців. Весною 1943 p., коли над ситуацією на Волині панувала ОУН Ст. Бандери, поліція перейшла водночас в лави УПА, що, без жодного сумніву, сталося на наказ ОУН-б, мабуть самого М. Лебедя.
Між ОУН-б і ОУН-м на еміграції тривала й досі не припинилася суперечка - коли виникла УПА? ОУН-м твердить, що це сталося ще 1941 p., натомість ОУН-б, що початок УПА датується з 14.10.1942 р. І ця фракція ОУН, на сьогодні під проводом Ярослави Стецько, домагається, щоб саме ця дата стала Днем Українських Збройних Сил. В рамках цієї суперечки у "Новому шляху" появилася стаття Ольги Кобець, в якій авторка з задоволенням каже:
Відразу слід зазначити, що конференція, хоч і присвячена 50-річчю УПА, віднесла національно-визвольний рух до ранніх тридцятих років, а початком виникнення самоi УПА за новими документами, віднайденими українськими істориками, переконливо довела, таки слід вважати 1941 рік і насамперед діяльність Бульби-Боровця... Такою є, зокрема, доповідна записка начальника Українського штабу партизанського руху (радянського - В.П.) Тимофія Строкача секретарю ЦК КП(б)У Леоніду Корнійцю, у якій він заявляє? що до його рук потрапив документ німецьких спецслужб від 9 вересня 1941 р., в якому свідчиться про те, що вже в той час значна частина оунівців почала переходити в підпілля [85]
Нема сумніву щодо того, що УПА Тараса Бульби-Боровця складалася зі схильного прийняти гасла ОУН елементу, та й сам Тарас Бульба-Боровець з перших місяців гітлерівської агресії на СРСР співдіяв з ОУН-м. Про це засвідчує Г. Полікарпенко разом з Зіновієм Книшем, говорячи про дії ОУН-м у напрямі організування збройних відділів:
В інструкції, що її подано провідному активові ОУН (Мельника - В.П.) ще перед початком німецько-совєтськоi війни, наголошувано політичний бік боротьби, а не військовий.. проте та ж сама, вище згадана інструкція наказувала творити зразу невеликі військові загони і з'єднання та нагромаджувати засоби бойового характеру... В перших днях серпня 1941 р. прибув до Львова Тарас Бульба-
Боровець, командувач Української Повстанської Армії (УПА), "Поліська Січ", на розмову з членами ПУН (Проводу українських націоналістів - В.П.) [86]
В листопаді 1941 р. ..."Поліська січ" і Тарас Бульба перейшли в підпілля... тут була перша партизанська школа. Тут стало діяли представники ОУН поручник М-й, Михайло Шморгун... згодом Антін Барановський.[87]
Доперва (щойно - В.П.) весною 1943 р. і бандерівці, щоб не лишитись позаду, почали творити партизанські загони... У висліді (внаслідку - В.П.) постали три партизанські армії:
1. УПА от. Бульби,
2. Військові відділи ОУН під проводом полк. А. Мельника,
3. Військові відділи бандерівців. [88]
Лебідь (Лебедь - В.П.) рішив (вирішив - В.П.) всіх змайоризувати. Вступивши на цей шлях (він) вживає (використовує - В.П.) метод авантюрної гри, де платиться кровлю тисячів найкращих бійців. В ім'я опанування "лісу" -він роздуває партизанку до найширших меж, вживаючи до того різних засобів: пропаганду, що грає на інстинкти українських..., примусову мобілізацію і тд. І дійсно ліс заповнився молоддю, яку Лебідь формує у відділи і тримає в дисципліні терором. [89]
Широким колам націоналістів на Заході відомі закиди мельниківців у бік бандерівців за роззброєння мельниківських відділів УПА в Володимирщині і Кремениччині. М. Лебедь просто дав наказ ліквідувати мельниківські відділи, внаслідку чого прийшло до кровопролиття, про яке й говорить Г. Полікарпенко. Бандерівська УПА ліквідувала теж УПА -"Поліську Січ" Тараса Бульби-Боровця, котрий співдіяв з ОУН-м, про що свідчить хоч би те, що в органі "Поліської Січі" "Оборона України" вміщена програмна стаття діяча ОУН-м, майбутнього голови ПУН (ОУН-м) - О. Ждановича п.з. "За що ми боремось" [90]
Слід, отже, дійти до висновку, що УПА, принаймні в перший період гітлерівської окупації Західної України, не була виключно бандерівською, вона була твором обох ОУН -ОУН-б і ОУН-м. І обі ці фракції (також третя - ОУН-з, котра відкололася 1954 р. від ОУН-б) несуть відповідальність за те Що УПА накоїла на Волині й в Галичині. Недарма ж поляки з південного Полісся й північно-східної Волині (тієї, що була до 1939 р. під Польщею) у розмовах зі мною - тих, хто вбивав, хто палив, хто сіяв жах, називають "бульбівцями", а не
бандерівцями. Батьки моєї дружини теж утікли ранньою весною 1943 р. з Сарненського повіту перед "бульбівцями", а вже потім, з села на Волині, втікли перед бандерівцями до Кременця.
Про відповідальність всіх трьох фракцій ОУН за дії УПА свідчить і те, що всі вони на сьогоднішній день глорифікують УПА, домагаються її реабілітації, але як правило промовчують масові вбивства поляків. Всі вони показують вояків УПА як героїв.
Хто ж був у тих формаціях, які ми називаємо УПА? На це запитання переконливу відповідь дає Василь Чумак, уродженець Волині, кандидат юридичних наук з Києва, котрий пише:
Як наші, так і зарубіжні архівні джерела й публіковані документи свідчать: кістяком Української Повстанської Армії були члени ОУН, що пройшли "вишкіл" ще до війни в німецьких спецслужбах, а потім перебували у різних спеціальних німецьких частинах типу батальйонів "Нахтігаль", "Роланд" та шуцманшафт батальйону 201, резидентурах, інших німецьких установах. За архівними даними, які нам довелося проаналізувати, близько 16 відсотків учасників УПА служили в німецькій армії, в українській та німецькій поліції і жандармерії Так функції керівників УПА прибрали на себе у недалекому минулому офіцери вермахту або німецькі агенти, серед них - Р. Шухевич, Д. Клячківський (командуючі УПА), М. Лебідь (один з організаторів формувань)...
У складі УПА було сформовано 15 національних відділів. Але слід зауважити, що в усіх цих загонах політкерівниками були члени ОУН. В тому числі й у "Єврейському курені" "Синах Якуба", в якому налічувалось 12 (! - В. П.) осіб (здебільшого лікарів, дантистів, ремісників)...
В упівських формуваннях, а також серед тих, хто їм допомагав (СКВ, УНС - В.П.), особливо на першому етапі, було чимало охоплених національною ідеєю, настроєих проти колгоспів... роки окупації, фашистський терор і пограбування населення створили сприятливу ситуацію для націоналістичної пропаганди. Певну роль одіграло й те, що у 1939-1941 pp. ... радянської влади на західноукраїнських землях, мали місце грубі порушення законності, безпідставні репресії, численні факти виселення мешканців міст і сіл. Депортації був підданий кожний десятий житель Західної України... Усі ці фактори вміло використали націоналісти...
Якщо до літа 1943 року вербування до УПА в основному відбувалось добровільно, то уже з літа цр. збройні формування поповнювались уже шляхом насильницької мобілізації та погроз. Ті, хто намагався уникнути такої мобілізації, були репресовані, вбивали самих мобілізованих, їхніх батьків, грабували і спалювали будинок, майно, а в окремих випадках просто силою зброї забирали в свої загони...
.ільшість з них... були жителі Західної України, інші представляли східні області України. Вони були в минулому радянськими військовослужбовцями, що потрапили в полон, утекли з фашистських концтаборів, опинились в оточенні і осіли на цій території...
... І.Ф. Купчишин, 1916 р. народження, бухгалтер, був насильно мобілізований в УПА в серпні 1943 р. і направлений в третю сотню куреня їм. Коновальця. Він розповів, що в сотні тридцять відсотків уродженців і жителів Галичини -добровольці, а інші мобілізовані насильно. [91]
Підкреслення в останній цитаті моє, бо сказане в ній -основна правда про ОУН-УПА: вони були твором галицьких націоналістів. Кістяк УПА, це - члени ОУН, галичани, які, як емісари ОУН, після гітлерівської агресії на СРСР, пішли на Волинь, щоб там організувати УПА. Вони, без сумніву, зуміли мобілізувати шляхом пропаганди деяку кількість волинян, а решту терором примусили піти в УПА. Не говорю тут про Самооборонні Кущові Відділи, які складалися з місцевих дядьків і хлопців, часто й дівчаток, які підлягали настановленим ОУН станичним та іншим провідникам. В УПА опинилося, як бачимо, багато насильно мобілізованих місцевих селян. Ті, що втікли з полону, приставали до червоних партизанів, або до УПА. Де ж вони мали дітися, коли навіть місцевих тероризували?
Про цих останніх, так званих "східняків", котрі таким чи іншим чином опинилися в УПА, не знаючи ніколи перед тим ні про Коновальця, ні про Донцова, ані про Бандеру, треба сказати декілька речень окремо. Ось свідчення людини -українця, котрий коло сорок років просидів у в'язницях, котрий все своє життя шукав правди людям - до війни був комуністом, а під час війни попав в УПА - свідчення Данила Шумука:
- А які у вас відносини зі східняками? - запитав Гор бенко.
- Вони в розпа чу.
- Чому?
- Вони говорять, що тепер вишукують з-поміж них і розстрілюють офіцерів, а незабаром будуть стріляти всіх полонених...
... Острізький привів мені сім чоловік. І так я мав повну групу в числі дванадцяти чоловік. Всі вони були раніше офіцерами Радянської Армії. Пізніше попали до німців у полон, а втікши з полону, потрапили у відділи УПА... з наближенням Радянської Армії їм почали недовіряти, і це недовір я їх сильно психічно травмувало. Вони кожного дня ждали розстрілу [92]
Знаючи з кого складалася УПА, хотілося б, аби ті, котрі були в тій оунівській формації, щоб вони сказали своє вагоме слово - як вони попали в УПА, хто, за яких умов їх примусив - люди, а чи доля - стати в лави УПА? Існує невелика лиш імовірність, щоб так звані "східняки", не маючи за собою злочинної співпраці з гітлерівцями, добровільно йшли в УПА, не віриться, щоб вони визнавали ідеологію ОУН. їм, "східнякам" чужий був усякий тоталітаризм - більшовицький і фашистський, отже й тоталітаризм ОУН. Якщо й сьогодні хто зі "східняків" ратує за ОУН-УПА, то він або має на душі скоєні в її рядах злочини, абож зовсім не розуміє, ніколи не збагнув суті українського інтегрального, тобто донцовського націоналізму. Вони й досі перебувають у мряці. Як і ті, котрі народилися в Канаді, США і не зіткнулися ніколи з практичним націоналізмом тридцятих і сорокових років.
Поміч українців полякам
З реляцій, які я отримав від своїх респондентів, виникає, що багато з-посеред них не ототожнюють бандерівців чи бульбівців з УПА - з українським народом, майже ніхто не має до українського народу почуття ненависті. Великий відсоток респондентів відповідає на виразне запитання, що українці таким або іншим чином, наражаючись на смерть з рук бандерівців, помагали полякам. Ось кілька лише прикладів з реляцій:
- В.М. з Канади: Мого батька про планований напад попередив знайомий українець. Ми встигли втікти до Кременця, а його, того українця, бандерівці повісили серед села й на груди прикріпили напис: "За зраду".
- Г.Х. з Польщі: Місцеві українці після нападу УПА відвезли поранених поляків до шпиталя в Корці.
- Е.Б. зі США: Іноді українці перестерігали про плано вий напад.
- М.С. з Польщі: Після нападу ми втікли до українського села, звідки родом наша мати українка.
- Ю.Х. з Польщі: Климчук, житель Лопатина, свідомий смерті за допомогу полякам, переховав нас уночі в своїй хаті, коли нашу хату оточила банда УПА.
- В.Й. з Канади: Не всі українці були нашими ворогами, були й такі, що перестерігали поляків. Мене зустріли дві дівчини-українки, одна мене знала, сказала що діється, радила не признаватися, що я поляк. Моє життя було в її руках.
- Г.І. з Великобританії: Сусід-українець був настільки відважний, що дозволив мені деякий час ночувати в його хаті, хоч в них і так було тісно.
- Я.П. з Польщі: Всю зиму 1944/45 майже кожної ночі наша родина покидала хату й ми ночували, ховаючись, в українців-сусідів.
- М.Б. зі США: Теща місцевого попа сказала нам, щоб ми втікали, бо планують напад.
З книжки Ю. Туровського і В. Сємашка: [93]
- До морду не допустили два українці - солтис і Мітька Броницький, заступник солтиса (стор. 19);
- Українець Косяк заховав хлопця з родини Яглінських і надав йому допомогу (стор. 27);
- В Антонівці власник млина, українець, перестеріг Юзефа Ейсмонта про небезпеку (стор. 38);
- Багато українців у гмінах Межиріч і Корець противилися мордуванню, помагали переслідуваним (стор. 39);
- Вбили теж дві українки, котрі перестерегли поляків про небезпеку (стор. 51);
- Вбили подружжя Юстину й Іполіта Родзєвичів. Одним зі злочинців був сусід-українець, Лаврін Кравчук. Інші українці впродовж 8 тижнів переховували їхнього сина (стор. 66);
- Троє дітей Яна Кшиштака врятувала стара українка, проте на другий день від неї силою забрали їх і потопили в колодязі. Дочку Аполонію переховувала українка Музика (стор. 80);
- Родину Краков яків переховував українець Кирило Столярчук, а Станіслав Видихай схоронився у Тимоша Сюні (стор. 82);
- Поранена 10-літня Ядзя впродовж 10 днів перехо вувалася у збіжжі, живилися колосками, аж натрапив на неї українець, вчитель з Вербчини, і врятував ії(стор. 102);
- Прихильність до поляків проявляли родини Черників, Віденських, Жуків, Єникевичів, котрих дві дочки, студентки медицини, були вбиті за відмову від співпраці з українськими націоналістами (стор. 125);
- Від українського селянина одержали вістку, що в сусідній Грушівці зібралися дві сотні бандерівців.
Вбивства українців
Всі польські автори пишуть про вбивства бандерівцями українців. Ось декілька прикладів з тієї ж книжки Ю. Туровського і В. Сємашка:
- 15.03.42, село Кошице, українська поліція разом з німцями вбила 145 поляків, 19 українців, 7 євреїв, 9 радянських полонених (стор. 15);
- В ніч на 21.03.43 р. в Шумську вбили двох українців - Іщука й Кравчука, котрі сприяли полякам (стор. 29);
- Квітень 1943 p., Білозірка. Ті самі бандити вбили українку Тетяну Миколик за те, що мала з поляком дитину (стор. 51);
- 5.05.43. Клепачів. Вбили також українця Петра Трохимчука з жінкою полькою (стор. 56);
- Травень 1943. Рейтанів. Чоловік поляк, жінка українка, разом з дитиною втікли до Луцька. її мати, українка, несла їм харчі з села. Зловили її і вбили (стор. 59);
- 30.08.43. Кути. У звірський спосіб вбили українську родину Володимира Красовського з двома малими дітьми (стор. 124);
- Серпень 1943. Янівка. Бандерівці замордували польську дитину і двоє дітей українських, бо вони виховувалися в польській сімї (стор. 128);
- Серпень 1943. Антолін Українець Михайло Мищанюк, що мав жінку польку, одержав наказ вбити її і їх однорічну дитину. Внаслідок відмови його з жінкою і дитиною вбили сусіди (стор. 128).
Всіх убивали. За засадою: Хто не з нами, той проти нас. Так бо вчив Дмитро Донцов. Бо: "Нація понад усе!" А людина? А Бог? А загальновизнані людські, християнські чесноти? Чи мали вони місце в доктрині і практиці
українського націоналізму ОУН-УПА? Ні, не було на них місця у цій системі.
Відплатні акції поляків
Ще й досі світ дивується, що євреї йшли на страту без жодного спротиву. До винятків належало повстання у Варшавському гетто.
Поляки не піддавалися пасивно смерті. Вони початково принаймні, втікали. Згодом організували в більших селах точки самооборони. Були теж відплатні акції проти українців, іноді такі ж безглузді, як і самі напади ОУН-УПА на поляків. Про це, між іншим, згадує Павел Й. Овчарек зі Щеціна.[93а] Про ці відплатні акції пишуть поляки!
Протягом 11 років я жив у Канаді і США, виключно в українському середовищі. Я наслухався сухих стверджень про вбивства, навіть масові вбивства поляками українців.
Не заперечуючи фактів відплатних акцій поляків, я підкреслюю: відплатних, а не без будь-якої причини, я почав міркувати над питанням про розміри тих (відплатних) акцій, про те - скільки вони спричинили жертв серед українців? І врешті, аналізуючи безліч розмов з українцями, я "відкрив" таке: ніхто, абсолютно ніхто, ні одна особа, з якими я розмовляв, не вказала на факт втрати когось близького внаслідку мордів, учинених поляками! Тоді я, усвідомивши це, вирішив до декількох осіб скерувати запитання: Чи є у вас хтось з близьких чи знайомих, котрі втратили б своїх близьких з рук поляків під час війни? А звернувся я не до простих людей, не до таких, що відсиджуються вдома, що не мають контактів з громадою. Звернувся я до редактора "Нових днів" у Торонто - демократа, людини гуманної -Мар'яна Дального-Горготи. Він, редагуючи довгі роки популярний щомісячник, отримує багато листів від читачів, він втримує широкі контакти не тільки з українською громадою в Торонто, а й по цілій Канаді, США, має знайомих в Європі, Австралії. Другим, до кого я звернувся з тим же запитанням, був відомий не тільки в Канаді, а й у США, теж на Україні, український оперний співак, бас-баритон, Йосип Гощуляк, котрий теж має безліч знайомих серед української діаспори, теж на Україні, де останньо побував кілька разів. Йосип Гошуляк - людина висококультурна, начитана, чесна, за другою професією бібліотекар. Третьою особою, до якої я звернувся з цим же запитанням, був Дмитро Федик,
довголітній член ОУН, вояк СС дивізії "Галичина", вельми активний в українській громаді, котрий відійшов від націоналізму внаслідку власної конфронтації теорії ОУН з загальнолюдськими засадами. Дмитро Федик кількаразово намагався допровадити на терені Торонто до польсько-українського зближення, теж українсько-єврейського.
Всі три мої добрі знайомі. Вони відповіли: Ні, ми особисто не знаємо осіб, які б втратили своїх близьких з рук поляків. Принаймні про це нам не відомо.
Чи це не симптоматично? І додам: я сам майже п'ять років працював в українських редакціях, отже мав контакт з українською громадою, з українською громадською думкою діаспори.
Четвертою особою, до якої я звернувся з цим же запитанням, був довголітній редактор вінніпезької української газети - Микола Гнатів. На жаль, він мені не дав відповіді, що я пояснюю однозначно.
Про що свідчить сказане тут? Воно свідчить про те, що, хоч і були відплатні акції поляків - індивідуальні чи організовані, то вони, за своїми масштабами, є краплиною в морі масових мордів, яких допустилися ОУН-УПА на поляках.
Пише близька мені особа: В той самий час, коли напали на нас, унаслідку чого загинув мій батько, брат і сестра, бандерівці напали теж в сусідньому селі Ходорів на польську сімУю під час ночі. Постріляли всіх, хто спав у хаті - батьків і пятеро дітей... З тієї родини залишився тільки 19-літній хлопець, якого в час нападу не було вдома. Він, навіть не поховавши трупів, зразу подався до Зборова, звідки поїхав на Ряшівщину. Розповідали, що там він, озлоблений, став подібним до бандерівців бандитом - убивав українців.
З психологічної точки зору не можна дивуватися діям, якими керувала помста за вбивство найближчих осіб, хоч виправдати таких дій не можна. Помста морально, хоч не юридично, була б виправдана тільки за однієї умови: коли б вона була скерована на осіб, які своїми вчинками викликали почуття помсти. Натомість помста, скерована на осіб тієї ж національності, що й злочинців, не знаходить виправдання навіть морального.
Навесні 1943 р. з наказу ОУН-б коло 4.000 української поліції пішло в ліс, забираючи з собою зброю. На місце українців, німці почали вербувати поляків, зокрема у Володимирському, Лубенському повітах, у Сарнах і Ковелі.
Відозва делегата Уряду на Край (польського - В.П.) забороняла полякам брати участь у пацифікації українських сіл і хуторів, організованої гітлерівцями. Треба виразно ствердити, що багато поляків, з помсти за помордованих, брало участь не тільки в польських відплатно-оборонних акціях, але й в рамках акцій, влаштовуваних поліцією. За ті мордування заплатило українське населення, зокрема тих сіл, які знані були зі своїх націоналістичних настроїв селян.
До, мабуть найбільших, самооборонних пунктів поляків на Волині слід зарахувати село Пшебраже. Опис оборони подав, на мою думку абсолютно об'єктивно, Генрик Цибульський у книжці "Червоні ночі".94 Автор подає детальний опис умов, які спричинили організацію оборони, причому він у жодній мірі не керується ресентиментами до українців, вказує на ряд випадків допомоги українців полякам, він, як видно з цитованих ним українських виразів, добре знає українську мову, знає українське волинське село. Автор вказує на недостатню допомогу з боку А.К., об'єктивно говорить про випадки спалювання близьких до Пшебража українських сіл, з яких атакували відділи УПА, пояснює, що спалення тих сіл було подиктоване мотивами оборони і не вказує на мету - винищення українського населення.
Майже до класичних прикладів відплатних акцій поляків належить село Павлокома біля Перемишля. У збірнику "Перемишль, західний бастіон України" [95] є свідчення Олександри Потічної, матері проф. Петра Потічного, за яким 3 березня 1945 р. згинуло там з польських рук 324 мирних жителів того села. Це жахливий приклад відплатної акції, вчиненої поляками. Якими поляками?
Проф. Петро Потічний у рецензії матеріалу "Польська Безпека про УПА" згадує села Верховини і Павлокома, які були вимордовані НСЗ - "Народове Сіли Збройне" у 1945 р. [96] Натомість автори книжки "Шлях у нікуди" пишуть, що напад на Павлокому мав місце при кінці 1945 p., а його авторами була нелегальна збройна польська організація ВiН "Вольносьць і Нєподлеглосьць", причому вони посилаються на Реймента, котрий був автором опрацювання про участь органів польської безпеки в поборюванні підпілля. [97]
Поза різницями щодо дати нападу і його авторства, незаперечним є, що він мав місце 1945 року, отже коли на тому терені давно вже не було воєнних дій, і що виконала його котрась підпільна польська збройна організація, а Жертвою стали українці.
Неясним по відношенню до Павлокоми є ось що: Артур Бата у вступі до своєї книжки "Бєщади в огню" [98] описує напад УПА на село Павлокому над Саном, що його він особисто спостерігав. На жаль, хоч ця книжка описує дії УПА, автор у дальшому більше не згадує про Павлокому, не подає коли напад УПА мав місце. Можна тільки здогадуватися, що в Павлокомі жили колись поляки і українці, і що польський збройний відділ напав на це село 1945 p., винищуючи понад 300 його жителів, і що загін УПА вчинив напад на це село, вбиваючи там поляків. Відсутність даних щодо часу нападу УПА на Павлокому не дозволяє робити висновки щодо того - котрий напад був першим, а котрий відплатним.
Загальновідомим є факт відплатної акції А.К. у Львові, коли одного дня було вбито кільканадцять українських поліцаїв.
Одну з неначе відплатних акцій польських відділів на українському населенні описує Михайло Подворняк у книжці "Вітер з Волині". Автор каже, що його знайомий Грицай, протестант, як і автор, розповів йому, що весною 1944 р. вдосвіта коло трьох тисяч польських повстанців оточили село Сагринь, підпалили його, а коли мешканці почали рятуватися, втікаючи від пожежі, їх без жодного милосердя вбивали, внаслідку чого згинули всі вірні громади євангельських християн. Взагалі внаслідку цього нападу згинуло 763 особи. [99]
Я написав "неначе відплатних акцій" тому, що А. Щенсняк і В. Шота у книжці "Шлях у нікуди" подають іншу версію цієї події, а саме: 9 березня 1944 р. в районі Сагриня, Грубешівського повіту, дійшло до бою між відділами українських націоналістів, підтримуваних підрозділом СС "Галичина " і місцевою українською поліцією і відділами Б.Х. (Батальйони Хлопскє - В.П.): "Рися", "Блискавіци", "Гурагана" і "Бужи", підтримуваними місцевими заставами А.К. Бій закінчився розбиттям націоналістів, котрі вимушені були відступити, втративши при цьому понад 200 вбитими. [100]
Ця розбіжність варта дослідження, як і Павлокома. Автори "Шляху у нікуди" згадують теж у примітці, що вояки Б.Х. і А.К. вчинили теж напад на постерунок української поліції в Радимні, внаслідку чого вбитий був комендант постерунку - відомий садист і переслідувач польського населення.[101] Але це - не цивільне населення.
Слід думати, що тепер, коли відкриті архіви в Польщі й в Україні, історики матимуть змогу встановити розміри відплатних акцій польських відділів на українцях. Але тут треба повторити: такі акції спричинили дуже невелику кількість жертв у порівнянні до жертв польського населення. Але й про них треба сказати правду. Тому що, як сказав кардинал Юзеф Глемп з нагоди передачі польському урядові документів про злочин у Катині, виявлення правди, навіть такої гіркої, як ця, може формувати дружбу між народами Це - спільний біль обох народів. З одного боку упокорення, а з другого доцінювання тієї вартості, якою є визнання скоєних помилок у тому народі і в тих політичних угрупуваннях, котрі сформувалися, ставлячи надії на ненависть. [102]
Зіткнення ОУН зі Сходом України
Я завжди був противником поділу українців на "західняків" і "східняків" перш за все тому, що такий поділ не віддзеркалює географії населення. "Західняки" - згода, бо вони з Західної України, але не можна називати "східняками" всіх українців, котрі жили поза Західною Україною, бо є ще Центральна, або Наддніпрянська Україна, є Східна і Південна Україна. Мені чомусь здається, що така термінологія - "західняки" і "східняки", відповідає бажанням перших, бо тоді, неначе, вони, "західняки", є половиною народу, а це - неправда. Проте тут дотримуватимусь цієї термінології з огляду на тему.
Перш за все треба пригадати, що ОУН до війни ніколи не поширила своїх впливів на схід від Збруча. Завдання насаджувати ідеологією українського націоналізму отримали "похідні групи" ОУН-б і ОУН-м. Першими, здається, відчули несприємливість ідей ОУН члени, причому чільні члени, "похідних груп" ОУН-м, які встигли закріпитися в Києві перед ОУН-б. Серед них були такі видні діячі ОУН-м, як О. Ольжич та Олена Теліга, душі чутливі, бож це були поети. "Східняки", як їх тут умовно називатиму, знали на практиці -що означає тоталітаризм, монопартійність, вождівство. В них Ще живі були кличі Української Народної Республіки -демократія, свобода слова, рівність громадян без різниці національності тощо. Ця київська група ОУН-м не могла перенести вповні свого досвіду, набутого у зіткненні зі "східняками", тому що її гітлерівці розгромили - одних
розстріляли, інших арештували, розігнали оунівську київську адміністрацію.
Чіткіше зіткнення зі "східняками" відчула ОУН-б, бо саме вона мала найбільше своїх емісарів на Волині. Хоч і винищувала ОУН-б полонених з Червоної Армії, проте деяка кількість "східняків" потрапила до УПА. Нікуди їм було діватися - або в червоні партизани, або в УПА. Деякі розумніші члени ОУН відчули, що на "східняків" годі перенести ідеї інтегрального донцовського націоналізму. їм, "східнякам", той націоналізм був чужий. Хоч як вони ховалися зі своїми думками, попавши в лави УПА чи в інші структури ОУН, все ж таки "вожді" збагнули, що з теперішніми гаслами далі як за Збруч їм не піти. Проте, заки вони дійшли до такого висновку, чимало "східняків" згинуло з рук ОУН-УПА, зокрема з рук С.Б. ОУН. Про це пише євангельський християнин Михайло Подворняк з Волині:
... були випадки, що багато полонених, які мали ще силу, коли їх гнали вночі, то вони утекли Потім вони розійшлися по селах, стали в господарів на працю, але багато їх потім таки загинуло, але вже не від німців, а від своїх нерозумних і божевільних партійців, які кожного полоненого з Великої України вважаіїц комуністом.[103]
Був десь випадок, що кількох колишніх полонених з Червоної Армії, що працювали в господарів, пішли до тих більшовицьких партизанів. Після цього бандерівська С.Б. ходила по селах, виловлювала колишніх полонених і забирала їх з собою. їх виводили до лісу і там розстрілювали, підозрюючи, що вони рано чи пізно можуть піти до совєтських партизан. Вбивали невинних українців з Великої України....[104]
Прочитавши це, може деякі жінки-українки з Великої України пригадають собі, як довго ще чекали на своїх чоловіків, одержавши з "военкомату" повідомлення: "пропав безвісті". А він пропав від кулі С.Б. ОУН, потім ОУН-УПА.
Запущена ОУН народовбивча машина працювала на всю потужність, а час не стояв на місці. Після поразки під Сталінградом, почався відступ німецьких військ. Почався теж похід за ними тих тисяч українців, котрі, ненавидячи біьшовиків, спершу повірили німцям, пішли працювати в адміністрацію тощо, і котрі знали - що їх чекає з приходом радянської влади. Вони не були ні комуністами, ні тим більше націоналістами. Це були здебільша ті, кого не встигла перемолоти більшовицька машина смерті. Вони почали
вливатися в Західну Україну, в Галичину. Між ними був теж Грицько Сірик, автор десяти книжок, виданих власним коштом - людина чесна. Там вони зіткнулися з українським націоналізмом, з ОУН Бандери і Мельника. Що розумний люди, в тому й з ОУН-б, почали усвідомлювати собі, що Німеччина зазнає в цій війні поразки. Проти неї воює Захід. Треба думати наперед, треба думати про майбутнє.
На цьому тлі доходить до III ВЗУН Ст. Бандери. Передумовою зміни тактики і пропаганди ОУН-б була розбіжність між завданням і практичними можливостями їх реалізації... в невдачі поширити терен діяльності організації на підсовєтську окупацію... Організація, що теоретично претендувала на організування та провід революції на цілій українській етнічній території, була фактично обмежена під оглядом ідеологічним, програмовим та організаційно-концепційним до українських земель на захід від річки Збруч та до еміграції.... [105]
Незважаючи на демократизуючі постанови III ВЗУН-б, той же автор каже: Однак засади, сформульовані на Віденському Конгресі (1929 р. - В.П.) зберегли свою силу [106]
Я не пишу історію ОУН, тому лише дуже коротко вкажу на зміну тактики і пропаганди ОУН-б. І скажу не своїми словами, а наведу думки двох знавців теми. Говорячи про той з'їзд, тобто III ВЗУН Ст. Бандери, проф. Ярослав Пеленський пише:
Твердження про початок демократизації і прийняття вже тоді демократичної концепції, дещо передчасні. Вживалися терміни, які можна окреслити як "політичний плюралізм". Слово "демократія" в крайових документах ОУН уперше було вжите... у 1951 р. ... Хоч у підпільній публіцистиці термін "демократія" у позитивному контексті вживався вже раніше... Однак в еміграції це становище заперечив сам Степан Бандера... Нині бандерівці... під керівництвом Ярослава Стецька також вживають термін "демократія", хоч до 1960-их pp. у націоналістичній політичній термінології він мав негативне значення. [107]
Інший знавець теми, Роман Борковський, говорячи про політичні реформи, які, неначе, сталися на III ВЗУН Ст. Бандери (21-25.08.1943 p.), каже:
Натомість автократична фракція (ОУН-б - В.П.) на практиці анулювала ці реформи, інтерпретуючи їх у дусі принципів передвоєнної ОУН [108]
Так ось зіткнення ОУН-б зі "східняками" примусило ЇІ до тактичної зміни гасел і напрямків пропаганди, одначе не змінило суті ОУН. III ВЗУН Ст. Бандери відбувся 1943 р., в час, коли шаленіла УПА на Волині. Провід ОУН-б не наказав припинити цю бойню, яка осоромила український народ, "Східняки", отже, мали на ОУН лише мнимий вплив. Твердження, що націоналістичний рух уже в 1943-44 рр, перейшов на демократичні позиції, не має достатніх підстав. [109] На сказане тут повинні б звернути увагу ті в Україні, котрі легковажно піддаються сучасній пропаганді ОУН, зокрема ОУН-б, яка вельми часто посилається на Щ ВЗУН.
Зіткнення ОУН-б зі "східняками", а також перспектива цілковитої поразки гітлерівської Німеччини спричинилися до того, що ОУН-б почала міркувати над створенням підпорядкованого їй, неначе загальнонаціонального, органу. Біля витоків цієї ініціативи було таке: адже західні союзники в жодному разі не розмовляли б з представниками однієї тоталітарної партії, вони могли розмовляти з якимось загальнонаціональним представництвом. Проте задум був шитий грубими нитками - від самого початку й по сьогоднішній день відомо, що тим органом стала Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), організована і підпорядкована ОУН-б. Це був суто партійний орган ОУН-б, в якому, "для окраси", фігурували люди з-поза ОУН-б.
Звернімо увагу на те, що УГВР була створена десь у карпатських лісах 11-15 липня 1944 p., коли на всій території України була вже радянська влада.
Головою Генерального Секретаріату УГВР і генеральним секретарем військових справ став Роман Лозовський, тобто Роман Шухевич.[110] Силкуючись представити УГВР як понадпартійний орган, ОУН одночасно не мала в УГВР партнерів, котрі були б представниками інших організованих політичних сил. Вона сама, тобто ОУН-б, поділилася впливами і відповідальністю, - як сказала Дарія Ребет.[111] Секретарем у закордонних справах став Максим Рубан, тобто Микола Лебедь.[112] Саме в цьому слід бачити початок дальшого життєвого шляху недосяжного для органів юстиції кол. СРСР Миколи Лебедя.
Як "міністр" закордонних справ УГВР, Микола Лебедь мав змогу встановити контакти з західними альянтами, мав змогу перевезти на Захід архів ОУН-б, мав змогу встановити контакти з відповідними службами США.
Одним з перших проявів діяльності УГВР було підписання з Німеччиною під кінець липня 1944 р. договору про співдію у збройній боротьбі проти СРСР. На його підставі німці надавали УПА матеріальну допомогу, теж зброєю і інструктажем, про що говорить Ришард Тожецький, посилаючись на архівні документи, на Армстронга, на Романа Ільницького та інших. [113]
Цікаво, що П. Мірчук не згадує Миколи Лебедя у контексті УГВР, хоч його, М. Лебедя, пост, став трампліном для встановлення контактів з західними союзниками, а згодом теж став причиною другого розламу в ОУН. Шлях Миколи Лебедя можна визначити так: від співпраці з Абвером, через організування бойні на Волині (УПА), через УГВР - до співпраці з СІА, що дозволило йому уникнути відповідальності як організатора народовбивства.
Своїх впливів "східняки" не зуміли використати після війни. На це склалися вагомі причини, від "східняків" незалежні. Про це - згодом.
Служба Безпеки ОУН
Більшовики мали свою "Чека", гітлерівці свою СД, натомість ОУН мала Службу Безпеки - С.Б. ОУН. Це був, як його характеризують А. Щенсняк і В. Шота, орган з вельми широкими політично-репресивними компетенціями, які зводилися до стеження політичної благонадійності членів організації і морально-політичного стану всього населення, до застосування репресій, головним чином прилюдних екзекуцій (вбивств) на "зрадниках", українських та інших, котрі діють не на користь українських націоналістів. Таке визначення С.Б. згадані автори зробили на підставі свідчень, складених на судовому процесі в Польщі П. Федорівим.[114]
Про правильність цього визначення говорять такі ось українські автори:
Григорій Стецюк: Бандерівцям до УПА були потрібні офіцери-старшини. Вони довідались, що православний єпископ Мануїл має ранг капітана, тому й "запропонували" йому перехід до УПА. Єпископ пояснював, що йому надали такий ранг як священикові-капеланові, і що він у військових справах не визнається. Проте йому не повірили: як так -капітан і не розуміється на війську?! С.Б. його впіймала, зробила над ним суд, як над дезертиром-зрадником. Спершу застрілили, а тоді повісили. [115]
І в того ж автора:
В той самий час бандерівське СБ. безупину то вкидають людей у криниці, то душать путами (стор. 82); Слюсар їх гостро заатакував, що СБ. у Порицькому районі робить недопустимі речі над членами ОУН (над членами ОУН-м -В.П.), над східняками і часто над штундами (стор. 88); СБ. все "очищувала" терен від мельниківців, штундів, східняків. На Волині винищено інтелігенцію, духовенство укр. прав. церкви (стор. 91); Десь у половині травня 1944 р. один чоловік проходив через фільварок і його скортіло заглянути в ту криницю... Покликав людей і почали витягати вже не до пізнання вісім трупів, вісім людей... Між тими жертвами есбістів Олександра впізнала свого батька по деревинній нозі. Він у січні підвозив хлопців з СБ. (стор. 97); Петро з сестрою були в клуні, ховалися від СБ. Без жодних пояснень виводять решту родини з хати і таки там під хатою розстрілюють усіх (стор. 98); СБ. гуляє волинськими селами і робить "революцію", вбиваючи наліво й направо тих, хто їм відважився не підкоритись (стор. 105); Надя Собчук познайомилась з чотовим УПА "Зозулею", від якого завагітніла, але зробила аборт. Чотовий "Зозуля" повідомив про таку зневагу СБ. - вона стратила його дитину. Вирок був виданий відразу - розстріляти! (стор. 119).
А оце думки про СБ. ОУН Данила Шумука, [116] якого називають в'язнем сумління, бо він від закінчення війни до половини 1980-х років відбував покарання за належність до ОУН-УПА, де він був викладачем політики в упівських школах. Автор часто подає думки у формі діалогів. Говорячи про арештування, вчинене С.Б., жінка каже:
- Кого забирає цей чоловік, який забрав вас, то ці люди вже більше ніколи не вертаються додому... Це стращні люди, страшніші навіть за гестапо й ЧеКа (стор. 66);
Розмова автора з членом С.Б.:
- У тому селі щезло 16 сімей повністю (українців - В.П.), зі старшими й дітьми...
- Я виконую накази, і все! Зрозуміло?
- Ви вершите судьби людей - жити їм чи не жити, і кому саме. Ви вбиваєте дітей. Розумієте, що це значить, вбивати дітей? (стор. 106).
І далі в цій же справі:
- Що це там у вас трапилось із районовим референтом Безпеки? - запитав Митла.
Я розповів їм обом з самого початку. Про те, що зліквідовано 16 сімей без суду й слідства, разом з малесенькими дітьми, і за свою розмову з районовим референтом Безпеки - Чумаком...
- Совіти незадовго захоплять всю Волинь, отож, - як би ви хотіли, щоб ми залишили їм готову агентурну сітку? (сказав Крилач - В.П.).
- Поки є змога, ми повинні з корінням виривати все те, на чому може закріпитися совітська власть, - сказав Митла (стор. 107)
Автор, Данило Шумук, був викладачем в УПА, в підпільній школі. Одного разу прийшлось йому викладати на спец-вишколі для районових референтів СБ. Ось він їм дає характеристику:
Це був спец-вишкіл для районових референтів С.Б. Пять невідомих нам інструкторів читали їм спец-лекції, на які нас не допускали й близько,,. На вишколі було 56 молодих, красивих і здорових хлопців. Всі вони були добре зодягнені й задоволені самі собою. Цілий місяць я ходив читати їм по дві години денно політику і геополітику. Тоді саме я мав змогу добре приглянутися, кому організація доручила вирішувати - жити чи не жити тим або іншим людям. Це були ніби навмисне підібрані найтупіші люди. На попередніх вишколах ані серед мужчин, ані серед жінок таких тупиць не траплялось. Серед 56 чоловік всього-навсього пятьох засвоювали матеріал і розуміли про що йдеться, а решта... Вони просто нездатні були мислити (стор. 68).
Що ж, мабуть ясно - хто був в С.Б. і що С.Б. робила, чим займалася. Тут була мова про винищування Службою Безпеки ОУН українців, то що ж говорити про винищування поляків?
С.Б. не була органом УПА, вона була органом ОУН. Після опанування УПА ОУН-б, С.Б. була органом ОУН-б. Це ті тупі хлопці пильнували, щоб станичні на час доставляли продовольство для УПА, поповнювали її ряди. Це вони сіяли страх не тільки серед селян, непричетних до ОУН-УПА, а й серед самих членів ОУН, теж в рядах УПА. Це вони винищували полонених з Червоної Армії, всіх їх вважаючи комуністами.
І ось знайшовся один; такий з СБ. ОУН в Торонто -командир відділу С.Б. "Клей" - Дмитро Куп'як, котрий написав книжку-спогади, [117] а в ній описує своє "геройство", але не вираховує - чи і скільки людей йому прийшлось
зліквідувати. Натякає тільки (стор. 243), що вчинив особисто, одноособово вчинив суд і виконав вирок на Личаківському цвинтарі над "провокатором" Богданом Морозом. Книжка, хоч і редагована д-р Оленою Терелею і В. Барлядяну, вийшла в світ з неграмотною мовою. Проте варто її прочитати. Вона теж дозволяє уявити - який елемент був в С.Б.
Полишмо, однак, книжку того, хто не соромився свого бандерівсько-есбівського минулого, вона небагатьох зацікавить. Натомість варто звернути особливу увагу на писання Данила Шумука, які дісталися на Захід без назви. Він її писав за умов безупинного перебування в концтаборах і в'язницях СРСР, він був одним з організаторів заколоту "зеків" у Норильську. Він писав правду. Тому вважаю потрібним на закінчення теми про діяльність ОУН-УПА навести ряд його тверджень, які розкривають фальш, публіковану в багатьох писаннях українських націоналістичних "істориків", які, по суті, є лише пропагандистами ідей ОУН з науковими титулами, що мають завдання під сучасну пору дезинформувати світ, перекручувати все, що накоїла ОУН-УПА:
За Турією, переїжджаючи село Домінополь, нам впало в вічі, що село неначе б вимерло, двері й вікна скрізь відчинені, а людей ніде не видно...
- Що сталося у Домінополі? - запитав я...
- Три дні тому Домінополь зліквідували, - сумно відпо вів бунчужний.
- Як зліквідували?... Людей зліквідували?... перепитав.
- Так, людей!... - тяжко зігнувшись відповів бунчужний...
- Про що ж це ви, хлопці, так жваво розмовляли? - запитав Брова.
- Та от оповідали один одному як ляхів били в Доміно полі, - відповів Ворон.
- А що це за цивілі з пістолями біля пояса ? - спитав я.
- Це хлопці з Служби Безпеки, - відповів Ворон, це хороші хлопці, вони кльоцали поляків краще за всіх. Ось цей, - Ворон кивнув головою на корінистого брюнета, - 27 втопив.
Брюнет, про якого йшлося, у ту же мить витягнувся на струнко.
- То ви розкажіть і нам, як це було з тими поляками, - сказав я.
- Під дванадцяту годину зімкнутим колом ми оточили все село Домінополь. Тоді я з командиром загону і зо всім почотом підійшли під будинок польського штабу і постукали
в двері. Поручник, глянувши у вікно, швидко зорієнтувався у чому справа, але виходу не було і він відчинив нам. От тут же на порозі я його й прострелив. Капітана застрелив у постелі, а машиністка (друкарка - В.П.) вискочила через вікно і там її наші хлопці застрелили. Тим часом командир загону вистрілив із своєї ракетниці, це був сигнал про те, що штаб зліквідовано і що треба починати. Ось тоді наші хлопці з С.Б. і пішли гуляти по всьому селу. До ранку не залишилось ані одного живого ляха, - самовдоволено закінчив Ворон (стор.51).[118]
А ось інформація з книжки Ю. Туровського і В. Сємашка: 11 липня 1943 р. Домінополь, село, гміна Верба, пов. Володимирський. Упівці з Волчака вимордували все населення Домінополя, що складалося з 60 сімей (коло 490 осіб). Акція була винятково інтенсивна і брутальна. Упівці виламували двері й вікна, вскакували до хатів, мордували ножами, сокирами, вилами тощо. Того ж дня в Домінополі вони вимордували 20-особовий польський підрозділ, організований у Свойчеві у березні вчителем Целестином Домбровським. [119]
Подані тут два уривки двох різних авторів варті особливої уваги. З їх порівняння виходить, що: а) бандерівці знали, що в Домінополі ночують польські солдати А.К. і в першій фазі нападу зліквідували їх, а тільки потім, ракетою був даний знак до мордування цивільного, беззахисного польського населення, яке було жахливими методами повбиване, потоплене, як каже Д. Шумук; б) Автори Ю. Туровський і В. Семашко не скривають, що в селі стояли польські солдати в "силі" 20 осіб. А були це "солдати", яких згуртував вчитель, отже це був радше малий партизанський, загін. З порівняння писання цих авторів виходить, що можна і треба їм вірити.
Далі Данило Шумук пише:
... те, що ви робите з поляками, то все не вкладається ні в які рамки. Ось недавно в Ліжині замордували вчительку -польку і вкинули в колодязь... І це зробили її колишні учні, яких вона кілька років тому вчила... І це не єдиний випадок, вже може місяць поляків вбивають то тут, то там. Нападати зненацька на мирних людей і вбивати їх, то аж ніяк не по-лицарському, - сказав господар. (стор. 34)
Книжка Данила Шумука, котрий був в УПА, варта уваги ще й тому, що він не вказує на факти вбивств поляками українців, натомість вказує на ряд фактів
мордування членами УПА і С.Б. поляків та українців наголошує на крайню брутальність Служби Безпеки. Це -вельми симптоматичне. Цей факт заперечує сьогоднішню пропаганду ОУН про те, що УПА не вбивала польського мирного населення. Книжку Данила Шумука варто перевидати на Україні, її варто перекласти на польську мову й видати в Польщі. Данило Шумук - об'єктивний автор, свідок подій. Він свого сумління не продає, не міняє на дрібні грайцари.
Євангельський християнин, Михайло Подворняк з Волині, пише:
Найбільше запам'яталося нам бандерівське С.Б, (Служба Безпеки), Цих двох літер наші люди боялися не менше, як НКВД чи Гестапо, бо хто попав до їхніх рук, живим уже не виходив. Свою жорстокість вони пояснювали тим, що тепер війна, революція, яка вимагає жорстокої руки, твердої влади. Але це не було оправданням, бо садисти завжди є садистами, в часі війни і в часі спокою. [119а]
Наскільки треба бути безличним, щоб з таким багажем іти сьогодні в Україну й воскрешати ОУН-УПА, славити "героїв" УПА і СБ.?!
Юридична оцінка дій ОУН-УПА
Під поняттям "ОУН-УПА" розумію всі збройні відділи під час війни, якими керувала ОУН, тобто - саму УПА, в якій опинилися розформовані офіцери, підофіцери й рядові з батальйонів "Нахтігаль" та "Роланд", теж українську допоміжну поліцію, яка на наказ ОУН-б водночас пішла зі зброєю в ліс. До УПА зараховую теж те, що деякі автори називають "збройним підпіллям", тобто Самооборонні кущові відділи на Волині й Українську національну самооборону в Галичині.
З огляду на обширність теми цієї праці, в цьому підрозділі обмежуся в основному до полеміки з твердженнями польського історика Тадеуша Анджея Ольшанського, точніше з його твердженнями з розвідки п.з. "Польсько-українська боротьба 1943-1947", опублікованої в "Історичних зошитах" Літературного інституту в Парижі. [120] На берегах цього хочеться сказати таке: "Історичні зошити" паризького Літературного інституту пов'язані з паризькою польською "Культурою". Саме про неї йдеться. В паризькій "Культурі" появилося багато матеріалів, які з першого
погляду вказують на потребу зближення двох народів -польського й українського. В "Культурі" публікувалися ярі українські націоналісти, виправдовуючи ОУН і її збройні утворення. Проте, коли пильніше придивитися до тих матеріалів, то можна зробити висновок: Не цим шляхом треба йти до польсько-українського зближення. Треба йти шляхом правди, а не фальшуванням історії. Видно, що "Культура" у великій мірі співзвучна з українською "Сучасністю", яку довгі роки видавали в Мюнхені, засновником якої був Микола Лебедь. Іноді, перечитуючи "Культуру" і "Сучасність", мимохіть тиснеться на думку: вони, неначе рідні, неначе фінансовані з одного джерела. Та це тільки на берегах.
В "Історичних зошитах", про які мовиться, Т.А. Ольшанський публікувався під псевдонімом "Ян Лукашув". З писання Т.А. Ольшанського виникає, що він є під великим впливом пропаганди ОУН. На це вказує його твердження: А.К. і УПА репрезентували свої народи і їхні політичні керівництва (стор.161). Невже?! А.К. дійсно була збройною силою польського народу в Польщі після програної війни у вересні 1939 p., вона підпорядковувалася польському легальному урядові в Лондоні, той уряд в Польщі репрезентувала Делегатура Уряду. Це - правда. Польський народ мав свій уряд в Лондоні і ніхто цього факту не заперечує. Але, аж дивно читати польського історика, котрий, маючи, без сумніву, на думці ОУН, говорить про неї, як про політичне керівництво українського народу. Народу, котрий не знав і знати не хотів ОУН. Невже в голові Т.А. Ольшанського не постало сумніву, що ОУН репрезентувала саму себе тільки, що вона не репрезентувала жодних верств українського населення на Волині, не говорячи вже про Наддніпрянську Україну, що ОУН спирала свою діяльність на певній частині населення Галичини, застосовуючи терор? Твердження, що ОУН репрезентувала український народ є образою для нього, є образою для мене особисто. Це твердження не має ніякого наукового обгрунтування, воно -політично-пропагандивне гасло ОУН. Це твердження - з пропагандивного арсеналу ОУН, яка від самого постання узурпує собі право говорити від імені українського народу і від його імені діяти.
До цього самого арсеналу пропаганди належить теж твердження про аналогію між СС дивізією "Галичина" і польськими Легіонами Ю. Пілсудського. Таку аналогію визнає, на жаль, теж один з найоб'єктивніших українських
істориків і політологів на Заході, проф. Ярослав Пеленський, хоч повинен дійти до висновку, що аналогії тут не може бути. Аналогію заперечують об'єктивні обставини: Австро-Угорщина була монархією, далекою від авторитаризму, без расового підходу до інших національностей. Натомість гітлерівська Німеччина була державою тоталітарною, вона мала неприховану стратегію - підкорити світ, перш за все Європу, винищити євреїв, зі слов'ян зробити рабів.
Т.А. Ольшанський, нехтуючи науковим підходом в дослідженні проблем, безжурно відкидає неначе здогадливі твердження щодо участі українців у придушенні Варшавського повстання, посилаючись при цьому на "істориків", а насправді на публіциста Бориса Левицького, діяча ОУН-б та бібліотекаря за фахом, діяча ОУН-м, Василя Веригу. Такий підхід є свідоцтвом необ'єктивності і неповажного трактування теми (стор. 162).
До дезинформаційних слід зарахувати твердження Т.А. Ольшанського: ... голодова заглада сотень тисяч совєтських полонених, а також екстермінація (німцями - В.П.) всіх євреїв, на Волині часто була реалізована у формі масових екзекуцій за меншою чи більшою примусовою участю місцевого населення (стор. 163). Неправда! Місцеве населення не брало участі в масових ліквідаціях євреїв! Це робила українська допоміжна поліція, організована "похідними групами" ОУН. За це несе відповідальність ОУН, а не місцеве населення Волині. Але авторові, можна подумати, йшлося про відвернення уваги від ОУН.
Т.А. Ольшанський каже, що коли йдеться про "деполонізацію" Волині, то сама директива цього роду акції дотепер не опублікована і немає доказу на її існування... (стор. 165). Бо для Т.А. Ольшанського доказом, мабуть, може бути лише "папір", доказ з писаного документа. Тим часом кримінальному законодавству всіх цивілізованих країн відомі теж інші докази, до яких належить логічний висновок. Сам плановий характер акції, існування якого не заперечує навіть Т.А. Ольшанський, вказує і доказує, що така директива була, вона існувала. Без директиви нема планових акцій. Форма директиви - зовсім несуттєва, вона, директива, могла вийти в усній формі від Миколи Лебедя, який діяв в умовах конспірації, тож не мав своєї канцелярії, книги директив тощо. Але сумніви щодо існування директиви Т.А. Ольшанський посіяв.
T.A. Ольшанський помиляється, коли каже, що Немає основ твердити, що метою цієї акції (деполонізації Західної України - В.П.) була екстермінація (заглада, поголовне винищення - В.П.) польського населення, а як побачимо -також розвиток подій не вказує на це (стор. 166).
Автор цих слів не знає, або не хоче знати фактів, а тільки вони можуть становити підставу для тверджень. Зрештою, той же автор зразу після наведеного тут, пише: Одначе усунення поляків з Кресів (Західна Україна - В.П.) мало відбутися всякою ціною, всілякими доступними засобами. Отже й вогнем і залізом.
Перш за все автор повинен знати, що на Волині ОУН-УПА не практикувала попереджень поляків про домагання ОУН залишити їхні села, не домагалася залишити територію. Навпаки, як пишуть респонденти, було багато випадків, коли поляків заспокоювали, навіть запевняли, що їм нічого не станеться, відраджували виїжджати. Немає сумніву, що таке робили доброзичливі сусіди-українці, котрі не могли навіть припустити, що невинних людей треба помордувати. Але були випадки, коли сусід-українець відраджував виїзд, а за день-два сам брав участь у нападі на поляків-сусідів. В мене є докази у формі листів респондентів, з яких ясно виникає, що на втікаючих на фірах поляків нападала УПА, вирізуючи й вистрілюючи їх упень. Тож вони, ті поляки, вже залишали Волинь, то пощо було їх мордувати, коли б ОУН-УПА йшлося тільки про примушення залишити поляками цю територію? Відозви-попередження-домагання залишити поляками Західну Україну практикувалися іноді в Галичині, про них згадує Михайло Подворняк, житель Кременеччини.121 В моєму посіданні є також копія "наказу" про залишення поляками території:
Наказ. Взивається вас яко польську родину до 48 годин опустити село та взагалі винестись з українських земель на захід за Сян. В разі невиконання наказу видаєте на себе присуд смерти та буде спалене ваше майно. Постій, 11 травня 1944.
Це - вельми гуманний метод: 48 годин. Хоч і був це час, коли не до переселення було людям. Але це - виняток. Походить він з Галичини, "наказ" писаний якимсь "гуманним" упівцем-галичанином, що видно зі змісту, вживаних галицизмів, з правопису. Проте правило було інше: Знищити польське населення, щоб ніколи воно не вернулося в Західну Україну!
Неправильним є твердження Т.А. Олыыанського, що антипольську акцію звичайно попереджувано ультиматумом до польського населення з домаганням негайно залишити родинні місця й виїхати за Буг (стор. 169). Автор не посилається на жодні в цій мірі докази, він, просто, повторює те, що прочитав в українській націоналістичній літературі, або просто з метою "вигородити" ОУН-УПА з закиду народовбивства.
Задум винищення поляків, як уже про це було сказано, зродився 1928 року в писаннях УВО, а в 1929 р. він був сформульований в постановах І Конгресу українських націоналістів. Тому вину за винищення щонайменше 100 тис. польського населення в Західній Україні несуть ідеологи українського націоналізму, які сказали що робити з поляками ("Повне усунення всіх займанців з українських земель" -Постанови І ВЗУН). Натомість Дмитро Донцов навчив як це робити (Суттю фанатизму є те, Що він у відношенні до конкретного - спустошуючий і руйнуючий). Натомість ОУН-б тільки вирішила, що настав час "національної революції!, отже визначила початок мордування у часі.
Т.А. Ольшанський пише:
Залишається ще питання, чи на Кресах ми мали тоді справу з українським народовбивством, бо цей закид неодноразово ставився. Автор (тобто Т.А. Ольшанський - В.П.) відкидає це твердження. Якщо бо народовбивством є, як це загально приймається, систематична і свідома запланована акція, якої метою є екстермінація (фізичне винищення) всього або частини людського загалу, то мусимо ствердити, що українська "деполонізація" не мала характеру народовбивчої акції Тому що її метою було вигнання, а не вимордування польського населення (стор. 187).
Що ж, погано, коли автор береться вирішувати таке поважне питання - була це екстермінація, народовбивство, чи ні?, і посилається на те, що "загально приймається". Тут має вирішувати не громадська думка, а закон. Є ж бо "Конвенція у справі запобігання й покарання злочинів народовбивства", прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у дні 9 грудня 1948 p., згідно до статті II якої:
У розумінні цієї Конвенції народовбивством є такі злочини, скоєні з метою винищення цілості або частини національної, етнічної, расової або релігійної групи, як таких:
а) вбивство членів групи;
б) спричиненння поважного пошкодження тіла або розстрою психічного здоров'я членів групи;
в) навмисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на спричинення цілковитого або часткового їх знищення... [122]
Згідно до статті III названої Конвенції такі злочини підлягають покаранню:
а) народовбивство;
б) змова з метою вчинити народовбивство;
в) безпосереднє й публічне підбурювання до скоєння народовбивства;
г) намагання вчинити народовбивство;
д) співдія в народовбивстві.
Як бачимо, міжнародний закон нічого не говорить про систематичність, свідомість і планування акції, яка має на меті екстермінацію. Закон теж не говорить про загал або частину людства. Говорить натомість про вбивство членів етнічної, расової чи релігійної групи.
Народовбивство, це злочин, якого не можна скоїти ненавмисне, саме скоєння цього злочину включає свідомість учинку.
В розумінні названої вище Конвенції, згідно до пункту б) статті III, винними народовбивства на польському населенні Західної України є засновники ОУН, котрі прийняли постанову про "усунення" поляків з Західної України, тобто воно скоїло злочин "змови з метою вчинити народовбивство".
УПА була безпосереднім виконавцем злочину народовбивства. Члени "похідних груп", емісари ОУН вчинили злочин згідно до пункту в) статті III, бо вони підбурювали індивідуально, або під час різних свят, як сипання могил тощо, до винищування поляків.
Натомість організована ОУН українська допоміжна поліція винна щонайменше співдії у злочині народовбивства євреїв.
Те, що скоїла ОУН-УПА під час війни на Волині й в Галичині, слід кваліфікувати як народовбивство.
Тезу про "селективне винищування" в той час і на тому терені сформулював проф. Ярослав Пеленський. Хоч з ним я не погоджуюсь щодо цього, все ж таки треба вклонитися в його бік - таке ствердження свідчить про далекойдучу наукову відвагу автора цієї тези. При цьому слід сказати, що не має рації Т.А. Ольшанський, котрий з іншого боку не погоджується з проф. Я. Пеленським тому, що, мовляв,
прикметою народовбивства є його тотальність, а не селективність (стор. 187). Йдучи за міркуванням Т.А. Ольшанського - навіть екстермінація гітлерівцями євреїв не є народовбивством, бож їх "тотально", тобто цілковито, не винищили. Закон нічого не каже про "тотальність", тож цим аргументом нема чого послуговуватися.
Міркуючи за Т.А. Ольшанським, Гітлер також не наказував вчиняти народовбивство євреїв, йому ж не йшлося про те , щоб їх убивати, він тільки хотів дійти до "остаточної розв'язки" єврейського питання. Масове винищення євреїв було лише шляхом до цього вирішення. Також ОУН передбачила усунення поляків з Західної України шляхом масових убивств, шляхом екстермінації. А цей шлях і є народовбивством.
Т.А. Ольшанський дає багато доказів того, що він "думає по-бандерівськи". Ось ще один приклад: Автор пише про вояків УПА, що вони, за винятком під примусом мобілізованих у 1946-47 роках (це, мабуть, на Лемківщині? А чи автор не знає про масову мобілізацію до УПА на Волині 1943 року? Якщо ні, то хай би прочитав книжку Михайла Подворняка - В.П.) відзначалися фанатизмом. І тут же Т.А. Ольшанський виправдовує той фанатизм. Це - справа сумління автора. Він теж пише: В кожному разі мусимо дати воякам України (підкр. - В.П.) належне, що вони інакше, ніж німці, вміли бути жорстокими і безжалісними не тільки па відношенні до інших, але й в стосунку до себе. (стор. 193). Тут автор говорить про часті випадки самогубств членів УПА, щоб не попасти в полон. Хай так каже, це недалеке від правди, бо члени УПА були свідомі того, що їм, за те, що вони коїли, пощади бути не може. Але яке Т.А. Ольшанський має право казати, що вояки УПА, це "вояки України"?! Солдати України в той час, вільно чи невільно, але повні ненависті до гітлерівців, воювали на всіх фронтах Радянської, Армії. Це - "солдати України", а не ті, що робили народовбивство на поляках, що винищували неугодних ОУН українців, зокрема "східняків".
Т.А. Ольшанський завдає великої шкоди українському народові, ототожнюючи його з українськими націоналістами, з ОУН-УПА. Від людини науки треба вимагати прецизії в таких дразливих справах. Людина науки не може піддаватися" пропагандивним гаслам. Це бо вже не наука. Не можна створювати враження, що за народовбивство - а це було народовбивство - винен український народ. Це - неправда!
Розділ 5
СС дивізія "Галичина"
Здавалося б, що СС дивізія "Галичина" не належить до теми "Злочини ОУН-УПА". Проте тверджу, що не можна штучно розмежувати УПА і "дивізію". УПА до часу, аж ОУН-б збройно підпорядкувала собі підпільні підрозділи ОУН-м і "бульбівців", була загальнооунівською підпільною збройною організацією, посталою з початково легально діючих відділів ("Поліська Січ"), української допоміжної поліції і з зачатків УПА - мельниківських і бандерівських, хоч назва УПА для цілості прийшла згодом. В УПА були прихильники ОУН-б і ОУН-м, аж врешті цією організацією цілковито заволоділа ОУН-б.
СС дивізія "Галичина" була твором гітлерівців у співпраці з ОУН-м, хоч ОУН-м діяла через створений нею Український Центральний Комітет, доказом чого є хоч би те, що полк. Роман Сушко, член Проводу ОУН-м, запропонував д-ра Володимира Кубійовича на голову УЦК. [1] Цю тезу підтверджує також Іван Кедрин, говорячи, що Після розламу в ОУН мельниківці цілком опанували апарат УЦК... [2] Початково ОУН-б виступала проти творення дивізії, заявляючи, що таке творення означає ... позбавити запілля активного елементу - кинути його на гарматне м'ясо, словом спожиткувати його на фронті..[3] Однак пізніше, коли СС дивізія "Галичина" стала фактом, ОУН-б послала до неї своїх людей, втримуючи постійний контакт з дивізією, між іншими через д-ра Мирослава Малецького, теперішнього редактора "Вістей комбатанта". Після поразки дивізії під Бродами в липні 1944 p., багато з-посеред вояків дивізії приєдналося до УПА, в якій, як ті, що мали за собою військовий вишкіл, стали в ній старшинами (офіцерами). Батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" були створені бандерівцями, вони після бунту Ст. Бандери, спричиненого невизнанням німцями "Акту ЗО червня", були розформовані, офіцери (за винятком Романа Шухевича) були арештовані, але під час творення дивізії їх звільнили, щоб вони влилися в дивізію.[4] Були теж спільні дії УПА і деяких частин дивізії, про що буде мова далі.
Саме ці причини вирішили, що в цій частині говоритиму теж про СС дивізію "Галичина".
На захід від Торонто, в напрямі на Гамільтон, на українському цвинтарі є пам'ятник, споруджений для
вшанування вояків дивізії, на якому є напис: "Борцям за волю України", а над ним на вояцькому хресті: "І.У.Д.", тобто - Перша Українська Дивізія. У цьому розділі намагатимусь дати відповідь на питання: чи дійсно вояки СС дивізії "Галичина" воювали за волю України? І чи виправданою є назва: Перша Українська Дивізія?
Ініціатива створення дивізії
Крім авторів, маю на думці українських націоналістичних авторів, які, пишучи історію, займаються пропагандою та дезинформацією, а до таких зараховую Василя Веригу, є, як виняток, Роман Колісник, колишній вояк СС дивізії "Галичина", автор книжки "Останній постріл" та ряду статтей і розвідок на тему дивізії. Хоч і він, на мою думку, не без гріха, то у періодику "Вісті комбатанта", Торонто, №4/86 і в наступних номерах, він опублікував вельми об'єктивну розвідку, але дав їй заголовок: "Українська дивізія і Військова уцрава "Галичина" німецька політика відносно українського національного війська 1943-1945". [5] У той час взагалі не існувало українське національне військо, чого, зрештою, не заперечує й сам Роман Колісник у змісті розвідки. Автор подає ряд фактів, які кидають світло на суть СС дивізії "Галичина", вказуючи на дотепер невелику кількість праць на цю тему - може й через нехіть писати про неприємні справи.
Ідею створення дивізії Р. Колісник приписує губернаторові дистрикту Галичина Отто Вехтерові, котрий вважав Галичину за "свою" територію, як колишню провінцію Австрії. Галичину, - пише Р. Колісник, - Вехтер уважав за спеціальну країну, в якій якнайскоріше слід відновити німецькі впливи, що перервалися з упадком Австро-Угорської імперії Він хотів перевиховувати українську молодь Галичини, виплекати в ній "галицьку регіональну свідомість", щоб у майбутньому "злити цю свідомість у загальну німецьку" (№4/86, стор. 89). Галичину він (Вехтер -В.П.) уважав за окрему територіальну одиницю, на якій живе населення, що має "свою специфічну свідомість". Так як він її називає, - особлива крайова галицько-українська свідомість, -створилася під час 150-літнього австрійського панування... відповідне виховання призведе "галицьку свідомість" до її злиття у т. зв. "німецьку свідомість". Таке завдання у
вихованні і впливі на українську молодь матиме дивізія (№1/1987, стор. 82,83).
Спостерігаючи галичан на Заході (бо в Польщі не доводилося), можу дійти висновку, що Отто Вехтер не був далекий від правди: в галичан якась окрема психіка, інший спосіб думання. Або цілковиту рацію має Отто Вехтер, або галичани не виросли ще з племінного способу думання і намагаються накинути його решті України, намагаються "приєднати" Україну до Галичини.
У справі створення дивізії Отто Вехтер звернувся з пропозицією до райхсфюрера СС Гайнріха Гіммлера. Це діялося у березні 1943 p., отже в час, коли Радянська Армія перейшла до загального наступу на всьому радянсько-німецькому фронті, коли протягом зими 1942/43 радянські війська визволили Північний Кавказ, ряд областей РФРСР і почали визволяти Україну. Сам Гіммлер остаточно вирішив долю дивізії: дивізія увійде в склад зброї СС (№4/86, стор. 91).
"Зброя СС", тобто "Ваффен-СС", складовою частиною якої була СС дивізія "Галичина", так пояснюється:
Ваффен-СС, гітлерівська злочинна військова формація, складена з членів СС Під час війни Ваффен-СС була перетворена в автономний рід війська (котрий входив у склад сухопутних військ Вермахту), підпорядкованого Г. Гіммлерові... Від 1940 р. частини СС, крім громадян Райху, рекрутувалися з фольксдойчів союзних і деяких окупованих країн (разом коло 300.000), а також з фашистів-добровольців з тих країн, (разом коло 200.000)... Війська СС були елітарною формацією, належали до найбільш сфанатизованих гітлерівських формацій, у прифронтових діях і протипартизанських операціях на окупованій території допускалися багатьох масових злочинів, не дотримувалися принципів міжнародного воєнного права. Ваффен-СС, як складова частина Організації СС, міжнародним Воєнним Трибуналом у Нюрнберзі була визнана злочинною організацією. [6]
У своїй розвідці Р. Колісник описує, що в рамках Ваффен-СС були створені дивізії СС - голландців, норвежців, датчан, бельгійців, естонців, латишів, а також з "власовців". Дві СС дивіії "власовців" перший свій бій звели... проти гітлерівців, у Празі, де вони стали на боці чеських повстанців проти німців. На жаль, такого моменту не було в СС дивізії "Галичина".
Набір до СС дивізії "Галичина" був у принципі добровольчим, до 2 червня зголосилося до неї понад 80 тисяч хлопців і чоловіків.7 У контексті сказаного, в порівнянні з польською енциклопедією щодо визначення Ваффен-СС, може виникнути здивування: невже в Галичині знайшлося аж стільки фашистів? Ні, цих понад 80.000 галичан, це не були фашисти. Ними, або точніше, українськими націоналістами, що недалекі були від гітлерівського нацизму, були організатори дивізії з українського боку. Натомість молоді галичани в той час не знали куди подітися. Особисто знаю одного висококультурного галичанина, Йосипа Григоровича Гошуляка, котрий втік від усього того, що діялося під час війни - в духовну семінарію. Та чи багато могло так зробити?
Це був час, коли отуманеній патріотичній галицькій молоді "випадало" йти в ліс до бандерівців, але не всі цього бажали. Це був час, коли німці масово вивозили молодих людей на невільні роботи в Німеччину. Це був час, коли німці примусово брали галичан до, неначе, Українського Визвольного Війська, підростків до протиповітряної оборони.
А тут появилися пропагандисти з УЦК, тобто від ОУН-м, котрі дивізію змалювали як українську армію. Хто з молодих галичан розбирався тоді в політиці так, як тепер вони розбираються, будучи на схилі віку? І пішли зголошуватися добровольцями.
Одним з них був автор згаданої тут розвідки, Роман Колісник, свій шлях у дивізію він описує в книжці "Останній постріл".[8] В той час автор був учнем української гімназії. Ще з-перед війни в українських гімназіях Галичини й подумати не було можна, щоб учень був патріотично байдужий. Навпаки - всі учні й вчителі були якщо не "ура-патріоти", то справжніми патріотами. Автор описав момент, коли він і його товариші вирішили піти в дивізію добровольцями. Вчитель Грицай сказав:
- ... губернатор Вехтер проголосив творення української галицької дивізії - нових українських січових стрільців. Тепер прийшла хвилина... - взяти в руки зброю! Тепер ваша черга доказати світові, що ми готові піти, боротися і вмирати за долю свого народу... Ви станете новими лицарями залізної остроги! Тепер!
Дивізія стане зародком української армії... Вів заохочував нас ще тим, що ми, абітурієнти, поїдемо до старшинської (офіцерської - В.П.) школи...
- Пане професоре... чи пан професор зголоситься з нами до дивізії?
- Очевидно, ясно, і то вже йду!... Хто йде зареєст руватися зі мною?...
Кожний підніс руку вгору...
Добровольці, як пише Р. Колісник, підписували заяву: ... готов, як військовий охотник (доброволець - В.П.) вступити до СС Стрілецької Дивізії Галичина і бути чинним (діяльним - В.П.) у військовій службі.
Тож нехай ніхто сьогодні не твердить, що не знав про те, що вступає в СС дивізію. Хіба що не вмів читати по-німецьки й йому цього не пояснили, затаїли цей факт.
Про умови, за яких відбувався набір до дивізії, пише Василь Верига:
В ім'я правди треба ствердити, що вибір для евентуальних добровольців до дивізії був невеликий, або краще кажучи, вибору не було "йти чи не йти", а радше тільки вибір, куди йти: а) до дивізії "Галичина ";... б) на різні роботи, як наприклад "Служба Батьківщині", а зокрема до промисловості в Німеччині, де смерть від летунських налетів (бомбардувань - В.П.) була не менш можливою, ніж на фронті; в) йти в "зелений гай", тобто до Української Повстанської Армії (УПА), до якої закликали бандерівці; чи в найкращому випадку г) переховуватися ще якийсь час на те, щоб з приходом совєтів, бути знову мобілізованим до совєтської армії і гинути на фронті "за Сталіна ". [9]
Пригадаймо, що губернатор Отто Вехтер у березні їздив до Берліна, до Г. Гіммлера у справі творення галицької дивізії. Чи це була його власна ідея? Бо ось д-р Вол. Кубійович пише:
Отже 8 березня 1943 року я написав листа до генерал-губернатора Франка з проханням вжити заходів у справі створення добровільної збройної формації на території Генеральної Губернії, яка разом з німцями воювала б проти більшовиків... Вехтер вів розмови з німецькими колами на власну руку, не питаючи українців... Грозила небезпека, що німці організовуватимуть її (дивізію - В.П.) без порозуміння з українським громадянством. У такій ситуації я вирішив втрутитися в ці справи... [10]
Німців можна зрозуміти щодо їхньої ініціативи створення української частини, а от ініціатива ОУН-м-УЦК не так уже очевидна. Українські націоналістичні, або зближені до них минулим, чи з інших причин, автори
виправдовують створення СС дивізії "Галичина" так званими "легіоновими" традиціями, мовляв, і поляки, і українці в час І світової війни творили в рамках Австро-Угорського імперії свої частини - поляки легіони, а українці частини УСС -Українських Січових Стрільців. ОУН-м-УЦК, за словами Володимира Кубійовича, вважали, що Тільки в складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене і озброєне велике українське з'єднання, яке при сприятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава; можна було мати надію, що цією сприятливою ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після поразки німців.[11]
Таку думку репрезентує теж Василь Верига, [12] проф. Ярослав Пеленський,[13] а також опосередковано д-р Андрій Білинський, наводячи аргументи співтворці дивізії Дмитра Паліїва.[14] Цей же автор, колишній вояк дивізії, в тій же статті подає інформацію, що Дмитро Паліїв після битви під Бродами покінчив життя самогубством, чим, це вже від мене - дав доказ поразки політики творців дивізії.
Чи виправданими були сподівання на аналогію до І світової війни? Навряд. По-перше, приклад польських Легіонів не так уже переконливий, ті Легіони ніяк не гарантували відбудови польської держави, вони були лише спробою відродити державу. Вони допровадили до відродження польської держави тому, що дві воюючі потуги -сусіди Польщі: Австро-Угорщина і Німеччина з одного боку, а з другого Російська імперія - програли війну, на території Росії постала більшовицька імперія, яка, через внутрішні клопоти й брак будь-якої підтримки ззовні, була вимушена примиритися з фактом постання Польщі, Литви, Латвії та Естонії. Коли б не революція в Росії, війну виграла б або Росія, і тоді не було б навіть мови про польську державу, або Австро-Угорщина з Німеччиною, і тоді Польща на своїй території могла б сподіватися якогось роду автономії. Крім цього: Австро-Угорщина була вельми ліберальною монархією, з цісарем і сеймом у Відні можна було розмовляти, а тим часом гітлерівська Німеччина була тоталітарною державою, ні Гітлер, ні Гіммлер, ні ніхто інший у Берліні й поза ним ніколи нічого не обіцяли галичанам чи ОУН щодо якихось концесій в користь українців. Навпаки, було багато відомих заяв про намір Гітлера щодо слов'ян, отже й щодо українців.
A Отто Вехтер ясно казав, що його бажанням було германізувати Галичину, її жителів, тобто галичан.
Розрахунки на "хаос", про який каже Володимир Кубійович, ні сьогодні, ні тоді не можна було брати серйозно. У тій війні зіткнулися дві потуги: гітлерівська Німеччина зі своїми союзниками, і Захід з СРСР. Ця війна, з огляду на її характер, в жодному разі не могла закінчитися "хаосом", про що вже весною 1943 року було відомо цілому світові.
Володимир Кубійович та інші про "легіонову" концепцію писали багато років після війни. Це було і є намагання виправдати ту помилкову політику. Насправді ж ОУН-м-УЦК були засліплені початковими успіхами Німеччини, вірили, що Сталінград, потім Курськ, це тільки тимчасові невдачі. У цій сфері ОУН-б набагато раніше збагнула, що поразка Німеччини - неминуча.
А за умов поразки Німеччини - яка ж могла бути мова про "хаос" на українських землях? Ким він міг бути спричинений? Невже переможна армія, держава зі "Смершем" могла допустити хаос? Невже творцям дивізії невідомі були методи більшовиків у приборкуванні всіляких невдоволень, не то що хаосу?
Чим була СС дивізія "Галичина"
СС дивізія "Галичина" була створена німцями на те, щоб підсилити бойові ряди армії. Щоб не було навіть натяку на "українськість" цієї дивізії, її назвали "Галичина", "тому що ті українці походять з Галичини." [15]
В літературі на Заході українські автори сором'язливо оминають справу створення в рамках СС дивізії "Галичина" поліційних полків з українців, що неначе, жили в Генеральній Губернії, але поза Галичиною, переважно з Холмщини. Промовчують, може, тому, що на цих полках тяжить закид участі разом з УПА і німцями в народовбивстві? Однак про це варто пам'ятати, тобто про те, що під маркою СС дивізії "Галичина" існували СС поліційні полки. Про них могли й не знати рядові вояки дивізії. Та про ці полки - згодом.
Сама СС дивізія "Галичина", після вишколу в Німеччині й під Дембіцею, була послана в другій половині липня 1944 р. в бій під Бродами, в якому, впродовж двох-трьох днів втратила коло 7.000 вояків з 11.000, які вступили до бою.[16] Саме після цього бою багато з дивізії пішло в УПА. Вже під
Бродами була співпраця між дивізією і УПА, тобто між ОУН-м і ОУН-б.
Мала рацію ОУН-б (в той час вона називала себе ОУН Самостійників Державників), що метою німців було "кинути (галичан - В.П.) на гарматне м'ясо, словом спожиткувати їх на фронті."
Тоді як же примирити слова Володимира Кубійоича про те, що ніякий інший народ не поніс за останні 15 років таких жахливих втрат, як ми, українці... Ми не можемо самі прикладати рук до нашого винищування, ми мусимо шанувати нашу кров і лише в справжній конечності жертвувати її для батьківщини, [17] з тим, що він сам робив? Чи ті 7.000 вояків дивізії, то були жертви для України, для Батьківщини? Ні, це були жертви божевільної політики ОУН-м, виконавцем якої був той же Володимир кубійович. Правда, Володимир Кубійович про пролиту кров говорив на адресу бандерівців, які, неначе, проливали свою кров, воюючи проти німців. Він навіть картав бандерівців, що "протинімецька акція допомагає більшовикам" (там же). То ЯК же -Володимир Кубійович був проти пролиття української крові в боротьбі проти німців, але не був проти такого пролиття (7.000 вояків!) в боротьбі німців з Радянською Армією? З описів учасників бою під Бродами виходить, що там в дійсності ніякого бою і не було, там була просто ятка, в якій Радянська Армія з повітря, артилерійським вогнем сікла українське, доставлене ОУН-м для німців, гарматне м'ясо. Такою була правда і ніяка брехня її не переінакшить.
Після розгрому дивізії під Бродами, її рештки, крім тих, хто пішов до УПА, знову постягали до Нойгамеру, що під Вроцлавом, тоді Бреслау, там поповнили її склад і послали на придушення словацького повстання проти німців, а згодом до боротьби проти партизан Йосипа Броз-Тіто в Словенії. Перед капітуляцією дивізія була ще використана в бою проти Радянської Армії під Фельдбахом.
Такою, а не іншою була СС дивізія "Галичина", офіційні назви якої були:
- від 30.07.1943 р. "СС - добровольча дивізія "Галичина"
- від 27.06.1944 р. "14 СС - добровольча гренадирська дивізія (Галицька ч. І)".[18]
Гіммлер ясно застеріг, що в Дивізії в жодному випадку не можна навіть думати про незалежність України. Слова "Україна", "українець", "український" заборонено вживати в
Дивізії під загрозою кари. Вояки Дивізії мають називатися не "українцями", а "галичанами"[19]
Такою була СС дивізія "Галичина" і так її треба називати. Ефемерна зміна назви цієї дивізії на "І дивізію Української Національної Армії", що сталося 19 квітня 1945 року [20] - одинадцять днів перед смертю Адольфа Гітлера - не мали вже ніякого ні формального, ні фактичного значення. І сталося це внаслідку дозволу німців на створення Українського Національного Комітету, визнаного німецьким міністерством закордонних справ у дні 15 березня 1945 р. Цей УНК, головою якого став Павло Шандрук, від того часу мав репрезентувати неначе українські, а фактично виключно українські націоналістичні інтереси. Мала теж бути створена Українська Національна Армія (УНА), командувачем якої теж мав стати ген. Павло Шандрук, і мала вона бути окремим з'єднанням, неначе вже й союзною, при німецькій армії. Основою УНА мала стати СС дивізія "Галичина", але фактично не стала, бо вже не було часу на те, аби вводити в дію ту опереткову операцію. Від постання СС дивізії "Галичина", до її полону, командував нею німецький генерал Ф. Фрайтаг.
Чомусь (?) українські автори на Заході соромляться називати дивізію "СС". В мене не було в руках оригіналу книжки В.Д. Гайке, але я переконаний, що вона не називається "Українська Дивізія Галичина". Цей заголовок даний вже Володимиром Кубійовичем - редактором українського перекладу, або перекладачем - Романом Колісником. Соромитися назви "СС" (а соромитись треба) треба було тоді, 1943 року, коли творили дивізію, а не тепер.
Василь Верига, безуспішно відпекуючись від есесманства дивізії, пише що німецькі відділи СС на комірі мали знак "СС" срібного або білого кольору, натомість в галицькій дивізі на комірі був жовтого кольору лев. Це, неначе, є доказом того, що галицька дивізія по суті не була СС.[20а] Справді примітивний аргумент. Василь Верига неначе не знає, що всіх есесманів тавровано-татуйовано під лівою пахвою, і таке тавро є, без сумніву, у самого В. Вериги. По цьому німці пізнавали чи хто є СС, чи ні, а не по нашивках на комірі.
Як видно зі сказаного, немає ніяких підстав для того, щоб вояків СС дивізії "Галичина" називати "борцями за волю України". Вони за її волю ніколи не воювали. Не тому, що не хотіли, а тому, що їх обманули, кинули в німецько-
гітлерівську м'ясорубку, а самі - Володимир Кубійович і його протектори з ОУН-м - згодом упродовж десятиліть виправдовувалися й надалі виправдовуються перед народом. Забуваючи про свою совість. Один тільки Дмитро Паліїв зробив як чесна зі своїм сумлінням людина: після битви під Бродами він наклав на себе руки, правдоподібно (немає в мене даних) по-офіцерськи пустив собі кулю в лоб.
Особовий склад СС дивізії "Галичина"
З Галичини до дивізії зголосилося і було прийнятих до перегляду 47.936 чоловік, а з Краківського дистрикту - 4.939 чоловік. Дивізія складалася, коли йдеться про рядових, з галичан, до неї, зокрема, пішли учні старших класів українських гімназій. їхня доля в дивізії була дуже і дуже незавидна, бо панувала в ній типова прусська дисципліна. Вишкіл відбувався в німецькій мові, та ж мова була мовою командування. Були випадки розстрілу за непослух, були випадки психічної депресії вояків. Це образно описує Роман Колісник у згаданій книжці "Останній постріл".
Офіцерський склад СС дивізії "Галичина" був в основному німецький. Командиром дивізії був генерал Фріц Фрайтаг, щефом штабу Вольф-Дітріх Гайке.
Хоч у Галичині мало б бути 200 офіцерів-українців, які до війни служили в польській армії, проте вони не зголосилися до дивізії, трудно було назбирати хоч би 50.21 Після конфлікту ОУН-б з німецькими чинниками, батальйони "Нахтігаль" і "Роланд" були розформовані, їх члени стали контрактовим відділом до поборювання партизанського руху в Білорусії, а коли контракт погас, його не відновили, офіцери за відмову продовження контракту були арештовані (за винятком Романа Шухевича). Коли творилася дивізія, їх звільнено й вони увійшли до молодшого офіцерського складу дивізії, служили вони тільки на нижчих командних постах.
Німці брали на себе матеріальну допомогу родинам тих чоловіків, котрі пішли в дивізію. Я особисто знав недавно померлого М. ПІ., людину вельми розумну, великого патріота України, котрий вмів бачити не лише Галичину, а й всю Україну. Він пішов у дивізію тому, щоб німці не відібрали від його дружини діючого підприємства в Тернополі. Він ніколи не хотів розповідати про свою участь у дивізії, але одного разу не стримався і сказав, що його все життя пече оте тавро під лівою пахвою, яким таврували всіх СС-ів. Він соромився
того тавра. А його дружина, не знаючи, що це "українське військо" є СС, коли приїхала до чоловіка до Нойгаммеру і дізналася про те, то мало не зомліла.
Можна сказати про дивізію таке: рядові її члени невинні. їх обманули. Якщо вони особисто не брали участі в народовбивстві - їх треба виправдати, хоч вони під Бродами і воювали проти українців з Радянської Армії. їм, тим основним масам з СС дивізії "Галичина", на пам'ятнику слід би написати: "Жертвам війни і ОУН".
Поліційні полки СС дивізії "Галичина"
Роман Колісник у своїй розвідці покликається на лист шефа "Орднунгполіції" СС-обергруппенфюрера Курта Далюга від 14.04.1943 р. до генерал-лейтенанта Вінкельмана в Берліні, в якому той пише:
Буде створена фронтова дивізія для зброї СС, яка буде сформована зброєю СС Вона складатиметься з українців греко-католиків і правдоподібно називатиметься "Галицька дивізія", тому що ці українці походять з Галичини. Решта українців з Генеральної Губернії, разом з Люблінською округою, є греко-православні... З них створиться поліційні полки, які теж матимуть німецький командний склад. [22]
Натомість Вольф-Дітріх Гайке пише:
Щойно 18 липня 1943 року відбувся відїзд першої групи добровольців зі Львова на вишкіл. їх приміщено у вишкільному таборі "Гайделягер" (Пусткув) коло Дембіци..., де німецький особовий склад... почав з ними рекрутський вишкіл. Але вже на самому початку частину добровольців сформовано в окремі, так звані "поліційні полки", нумеровані 4,5,6,7,8... Суті справи також не змінює факт, що деякі з тих відділів брали участь у поборюванні більшовицьких партизанів. [23]
Здається, що в цій суперечності слід визнати правдивим твердження В.Д. Гайке: він знав найкраще з кого і які відділи творилися. Те, про що писав Курт Далюга до Вінкельмана, було, може, заміром, а те, про що пише В.Д. Гайке - було дійсністю. Отже - поліційні полки СС дивізії "Галичина" були створені з перших галицьких добровольців, тих полків було аж п'ять. І про них, про їхню діяльність, не пишуть українські націоналістичні автори.
Я б не писав тут так докладно про сформування поліційних полків СС дивізії "Галичина", коли б не деякі
факти, пов'язані з закидами польських авторів на адресу дивізії. А закиди ці торкаються народовбивства. Повторюю: Основна маса членів дивізії могла не знати про існування поліційних полків. Могли не знати про них ті, котрих вишколювали в Нойгаммері, бо поліційні полки вишколювали під Дембіцею, в Німеччині, а навіть у Франції. Це, як видно, про них пише Олександр Корман у книжці "Непокарані злочини СС-Галичина з 1943-1945 років":
Уже в червні 1943 р. деякі підрозділи СС-Галичина, які вишколювалися під Львовом, Яслом, Кросном і Горлицями, на наказ Гіммлера перервали вишкіл і були включені до екстермінаційної операції під криптонімом Верфольф в Замойщині. [24]
Названий автор посилаючись на літературу, на свідків, на 54 сторінках густого друку описує ряд пацифікаційних, народовбивчих акцій, в яких брали участь відділи СС дивізії "Галичина", правдоподібно ті поліційні полки, про які говорить В.Д. Гайке. Зокрема Ол. Корман описує винищування польського населення, яке мало місце 16.04.1944р. в Ходачкові Великому на Тернопільщині, внаслідку чого згинули 862 особи; в березні 1944 р. в Підкамені коло Бродів унаслідку пацифікаційної акції згинуло коло 800 поляків; в Семянівці коло Львова, де згинуло коло ЗО осіб; акцію у Віциню, Золочівського повіту, в якій брали участь відділи СС дивізії "Галичина". Часто ці акції відбувалися у співдії з УПА.
Окремим розділом книжки Ол. Кормана є оборона Гути Пєняцької перед спільними нападами відділів СС дивізії "Галичина", УПА і німців. Автор об'єктивно описує, що в тому селі перебували відділи радянських партизанів, а також відділи А.К. Треба з цілим натиском сказати про те, що в жодній країні, де діяли партизанські групи, ніхто про дозвіл на це не питав у місцевого населення. І тут не йдеться про винищування відділів червоних партизанів чи теж А.К. Тут йдеться про те, що в названих селах, зокрема в Гуті Пєняцькій, було винищене цивільне населення, мешканці того села, які мали, або й не мали ніякого впливу на факт перебування партизанів у селі.
Автор пише, що радянські партизани залишили село 22 лютого 1944 p., залишаючи тільки двох поранених, а 23 лютого 1944 р. село заатакували відділи СС дивізії "Галичина". Бої тривали п'ять днів. Заглада Гути Пєняцької сталася 28 лютого 1944 р. Українські СС-и, разом з відділом
УПА, пішли у наступ на село. Німецький командир СС, а за ним його український заступник, наказали зігнати всіх мешканців до костьола. В той час УПА грабувала село й саньми вивозили пограбоване. Після грабунку підпалювали обійстя. В костьолі сталася розправа, внаслідку якої мученицькою смертю згинуло 868 осіб. Автор подає список осіб, які згинули з рук вояків СС дивізії "Галичина" і УПА. Все це діялося напередодні втечі гітлерівських військ з Західної України.
Юзеф Файковський і Ян Реліга у книжці "Гітлерівські злочини в польських селах 1939-1945" [25] подають ряд фактів -дати, місцевості, описи - які вказують на участь українців з СС дивізії "Галичина" у винищуванні поляків, причому факти ці торкаються вже не Галичини, а Кєлецького, Ряшівського, Тарнобжеського, Тарновського і Замойського воєвідств. Лише для прикладу наведу один факт:
1-2.02.1944 відділи жандармерії, СС і СС-Галичина в силі коло 3 тисяч солдатів вночі ввійшли до села Борув, гміна Аннололь, і за допомогою панцерної зброї цілком знищили село, яке нараховувало 280 господарств, а населення вимордували. Багато людей згинуло в хатах під час пожежі. Групами, не виключаючи жінок, стариків і дітей, гітлерівці зганяли до одного будинку, який після цього підпалювали.
Пацифікація була відплатою за діяльність партизанських відділів, котрим населення довколишніх сіл надавало допомогу. Загальна кількість замордованих - коло 300 осіб; не ідентифіковано 58 осіб. Врятувалося тільки декілька молодих чоловіків, які встигли втікти й заховатися на багнах і в кущах. Встановлено прізвища 229 помордованих.
Після цієї реляції йде список 229 помордованих людей.
І це теж було напередодні визволення Польщі. Чи це було потрібне ОУН? Чи це було потрібне українському народові? Чи це було в інтересі українського народу?
Описуване Ол. Корманом і Ю. Файковським та Я. Релігою - відповідає цілям, ставленим поліційним полкам, про які говорив В.Д. Гайке: поборювання партизанського Руху.
Закваліфікуймо ці дії. Це була пряма співучасть відділів СС дивізії "Галичина" з гітлерівськими відділами СС і гітлерівською жандармерією у злочинах народовбивства. Місцеве населення має право підтримувати тих або інших партизанів, проте підтримка не є участю у мілітаризованих відділах, за підтримку партизанів не можна карати смертю
населення. Якщо робили таке гітлерівці, чи навіть більшовики, то це зовсім не означає виправдання для СС дивізії "Галичина" - утворення ОУН-м. Українські автори намагаються вигородити діяльність певних частин СС дивізії "Галичина".
Прикладом затемнювання правди є писання Василя Вериги про Гуту Пєняцьку.[26] Процитувавши з польського джерела про те, що 27 лютого підвідділи української дивізії СС "Галичина" окружили (оточили - В.П.) Гуту Пєняцьку, село дощенту спалили, а кілька сот (кількасот - В.П., переклади з польської тут Василя Вериги) його мешканців (в тому дітей, жінок і старців) розстріляли або живцем спалили, пише від себе:
Прочитавши останнє твердження, робиться враження, що Гута Пєняцька - було мирне, Богу духа винне село, на яке напали... Невже ж село, яке творило свого роду сильно озброєне совєтсько-польське гніздо, яке могло відстояти кілька атак... дало себе так легко вимордувати нехай і військовій частині?
Автор пише, неначе не знає того, що "село", це місцевість, в якій живуть мирні жителі, і в якому за певних умов можуть отаборитися такі чи інші воєнізовані відділи, в цьому випадку радянські партизани і А.К. Отаборилися не питавши на це дозволу в цивільного населення. Хто пережив війну у Східній і Центральній Європі, знає досконало, що про такий дозвіл ні військо, ні партизани ніколи не зверталися. І кількаденна оборона Гути Пєняцької зовсім не свідчить про те, що обороняли його жителі. Його обороняли відділи А.К., про що виразно пишуть польські автори. А напад 27 лютого 1944 р. мав місце тоді, коли не було в селі червоних партизанів. А вояків А.К. було аж восьмеро! Повторюю: жителі села не мали впливу на те, коли партизани ночують в ньому, або коли виходять з села. Атакуючи великими силами Гуту Пєняцьку 27 лютого 1944 p., можна було зробити обшук за партизанами, але в ході операції виявилося, що їх у селі немає. То пощо було зганяти мирне населення до костьола? Пощо було його там мордувати? Що це має спільного з поборюванням партизанів?
Тут ще раз пригадую: Створені німцями дві СС дивізії з т. зв. "власовців", не скерували своєї зброї проти повстанців Праги, вони перейшли на сторону повстанців.
І ще про таку контроверсійну справу: Польські автори, між ними Е. Серванський та І. Травінська, у книжці
"Німецькі злочини у Варшаві 1944 р.",[27] пишуть про участь українців, зокрема відділів СС дивізії "Галичина", у придушуванні по-звірськи Варшавського повстання 1944 р. У цій справі взяли слово два українські націоналістичні автори - Василь Верига у книжці "Дорогами Другої світової війни"[28], а також Борис Левицький у розвідці "Українці і ліквідація Варшавського повстання".[29] Оба автори доказують, що ні українці взагалі, ні зокрема відділи СС дивізії "Галичина" не брали участі в придушуванні Варшавського повстання. Скажу декілька речень про твердження обох авторів, зовсім не підтверджуючи ані заперечуючи участі українців у придушуванні Варшавського повстання.
Почну від методологічного зауваження: Тільки в небагатьох, дуже вузьких темах, можна проводити доказ неіснування. Наприклад, я можу доказувати, що в "Енциклопедія Брітанніка", видання 1973 р., в томі 17 немає гасла "патріотизм", тому що на стор. 467, де воно за азбукою повинно бути - його немає. Це можна доказати, посилаючись на це видання, про це можна переконатися, заглянувши до відповідного тома. Але я вже не брався б доказувати і нікому цього не радив би робити, що в річках Канади немає т. зв. "королівського коропа", хоч усі рибалки, з якими я в Канаді спілкувався, твердять, що його в цілій Канаді немає. А я такого піймав 1992 р. в річці Вест Гамбер Рівер. А коли б і не спіймав, то не міг би виключити, що таких коропів немає десь у ріках Британської Колумбії чи в ріках інших провінцій. Проведення доказу неіснування королівського коропа в ріках Канади - фізично неможливе. Щоб це доказати, треба було б спустити воду з усіх рік і озер в Канаді і переглянути всі риби, кожну рибину.
У цьому контексті негативні докази Василя Вериги і Бориса Левицького не мають ніякої наукової вартості. А на них з цілою повагою посилається польський автор - Т.А. Ольшанський.
Василь Верига пише:
Щоб більше до цієї теми не повертатися, хочемо ствердити, що перед вибухом повстання 1 серпня 1944 р. жодної сотні дивізії "Галичина" у Варшаві не було, бо з кінцем червня Дивізія у повному своєму бойовому складі виїхала була на фронт під Броди у Галичині, де й була розбита в днях 21-22 липня 1944 р. (стор. 125).
Автор пише таке, неначе ніколи не знав, ніколи не чув про створення з перших добровольців до СС дивізії
"Галичина" поліційних полків, які теж виступали під фірмою тієї СС дивізії "Галичина". Свою книгу Василь Верига видав 1980 року, а книжка Вольфа-Дітріха Гайке була видана 1970 року, і то Братством колищніх вояків дивізії, в якому автор активно від багатьох років діє.
Неповажним у цьому контексті є "доказ" автора В. Вериги з опублікованої в паризькій "Культурі" статті Любомира Ортинського, котрий ствердив там, що перший раз він стрінувся з тим обвинуваченням в таборі полонених в Авербах... де... перебували тисячі українських старшин і вояків 1-ої Дивізії. Адже логічним могло бути й таке, що Л. Ортинський розмовляв навіть з учасником придушування повстання, а той йому про це не сказав, бо не хотів казати. Такі докази - не докази.
У зв'язку зі сказаним слід пам'ятати про те, що: а) Згідно до інформації у згаданій уже праці Юзефа Файковського і Яна Релігі відділи СС дивізії "Галичина" брали участь у пацифікаціях польських сіл на такому терені і в такому часі: воєвідство Тарнобжеське в днях 1 і 2 лютого 1944 p., воєвідство Ряшівське - 8.06.1944 p., воєвідство Замойське від 2.07.1944 p., воєвідство Кєлецьке 28-29 липня 1944 р. і в воєвідстві Тарновськім 23-24 вересня 1944 р. З Кєлецького воєвідства, де були відділи СС дивізії "Галичина" в днях 28-29 липня 1944 р. - рукою подати до Варшави, б) СС дивізія "Галичина" була послана німцями на придушення Словацького повстання і на придушення повстанців Йосипа Броз-Тіто. Фактів під буквою б) ніхто не заперечує. На жаль, в мене немає даних про методи придушення цих повстань, не відомо мені чи взагалі на цю тему є матеріали.
З писання В. Вериги виходить, що у Варшаві взагалі ніколи не було підрозділів СС дивізії "Галичина". Але ж вистачить відкрити книжку В.Д. Гайке, щоб переконатися в іншому. На внутрішній сторінці обкладинки є карта, а на ній позначені місця вишкільних таборів або шкіл СС дивізії "Галичина", і така позначка є в Нойгаммер, Гайделягері (це місцевість на північний схід від Криниці) у Білостоці, Граєво, Познані, Криниці, Вроцлаві, Бенешові, Брні, Відні, Празі, Грацу, Коагенфурті, Мюнхені, Дахау, Нюрнберзі, Аройзені, Мец, Радольфцель, Іальє-де-Берн і Тарбс у Франції, а також... у Варшаві. На цій же карті позначено, що відідли СС дивізії "Галичина" мали центри свого постою в Мукачеві, Жіліні, Маріборі, а бої звели не тільки під Бродами, а й в околицях Грубешова, Банської Бистриці, під Фельдбахом,
Любліяною. А тим часом той же Василь Верига й інші українські націоналістичні автори обмежуть діяльність СС дивізії "Галичина" до її створення, вишколу в Нойгаммері, бою під Бродами і під Фельдбахом. Мабуть нема чим похвалятися апологетам цієї неславної дивізії, що вони промовчують деякі сторінки її діяльності.
Цим я не хочу сказати, що відділи СС дивізії "Галичина" брали участь у придушуванні Варшавського повстання. Але сказане мною вказує на крихкість доказів Василя Вериги в цій справі. Автор, тобто Василь Верига, згадує тільки у зв'язку з цією темою, що в час Варшавського повстання з Познані було вислано до Варшави десять перекладачів з-посеред персоналу дивізії.
Борис Левицький теж у цій справі нічого не вносить. Він пише про участь у придушуванні Варшавського повстання Бригади Камінського, російських козаків, Російської Визвольної Армії (Русская Освободительная Армия - РОА) генерала Власова, чим хоче доказати, що українці не брали участі у цій операції. З наукової точки зору, це - не докази. Це тільки свідчить про те, що названі автором військові з'єднання могли брати участь у придушувані Варшавського повстання. Але ж...
Пишучи про заходи німців під кінець війни, тобто вже 1945 року, щодо створення великої слов'янської армії під командуванням генерала Андрія Власова, Тарас Бульба-Боровець каже, натякаючи на антиукраїнські заходи росіян, що така поведінка москалів випливала з їх імперіалістичного чаду, а також тому, що Український Комітет домагався переведення вояків української національності з армії Власова в українську армію, а там їх було понад 70%. Люди вмирали з голоду по таборах військовополонених. Української армії не було аж до весни 1945 року А Власов почав вербування людей серед полонених ще влітку 1943 року... Замість голодової смерті в таборах, багато українців записалося добровільно в армію Власова. На цій підставі росіяни переконували німців, що концепція Власова єдино правильна, бо він має 70 відсотків українців.[30]
А участь армії ген. Власова, тобто РОА, у придушуванні Варшавського повстання ніхто не заперечує. Тож, здається, не можна виключити, що й українці з тієї армії теж брали участь у цій операції. Зрештою, дивним було б навіть, коли б у цій армії, організованій з полонених Червоної Армії, не було українців. Але це зовсім не означає, що саме вони
допускалися звірств над польським населенням. І такі українці з армії Власова не розмовляли, зрозуміла річ, українською мовою, не казали "годинник", а "часи". Тож; наведені дивагації Василя Вериги на мовні теми - абсолютно непереконливі. Тим більше, що й сам Василь Верига, хоч і українець, в своїй книжці вживає ряд російських слів, як от "Генерал" (стор. 10 та багато разів у книжці), замість "генерал"; "заключения" (стор. 45) замість "висновок" тощо, тощо.
В мене є книжка "Німецькі злочини у Варшаві 1944 р." Вона видана 1946 року. В ній опубліковані протоколи з серпня-жовтня-листопада 1944 р. Немає ніяких підстав твердити, що протоколи пофальшовані. В цих протоколах багато разів говориться про "українців" або "так званих українців" (стор. 62), що зовсім не означає, що тими людьми справді були українці.
Звідки ж взялося у свідченнях твердження про "українців" чи "т. зв. українців"? На мою думку, пояснити це можна таким чином: Варшавське повстання вибухло 1 серпня 1944 р. Це був час, коли на Волині вже понад рік бушувала УПА, котра ранньою весною почала свою злочинну діяльність в Галичині. З Західної України багато втікачів могло дістатися до Варшави, або ж до неї могли, а навіть напевно продісталися, вісті про жахливе мордування відділами УПА польського населення. Це тепер кажуть: УПА, бандерівці, бульбівці, українські СС-и. А тоді, на Волині й в Галичині, знали, що мордували їх українці, часто навіть сусіди-українці. До уточнень не було умов, не було на це часу, час не сприяв цьому. Вже тоді, внаслідку дій УПА, склався негативний стереотип "українця", як "різуна". Ось чому населення Варшави в деяких випадках тих, хто придушував повстання, а не розмовляв німецькою мовою, могло називати "українцями", або "т. зв. українцями".
Зрештою, і польські автори категорично не твердять, що "українці" в устах свідків насправді означають українців, про що свідчить проф. Зигмунт Войцєховський.[31]
Всупереч Т.А. Ольшанському тверджу, що справа закидів щодо участі українців, зокрема частин СС дивізії "Галичина" у придушуванні Варшавського повстання, досі не вияснена науково, ця тема чекає свого дослідника. Не можна її трактувати так, як це робить Т.А. Ольшанський, котрий каже, що справа здогадної участі українських формацій в боротьбі з Варшавським повстанням вже вистарчально
вияснена істориками, [32] причому посилається на двох українських націоналістичних авторів - Бориса Левицького і Василя Веригу, які не є істориками, в них навіть немає історичного підходу до теми, вони - пропагандисти ОУН.
Підсумовуючи цю тему треба ще дати відповідь на запитання: СС дивізія "Галичина" була чи не була в колаборації з гітлерівським режимом? І чи це взагалі було українське військо? На друге поставлене тут запитання дає відповідь сам Тарас Бульба-Боровець, котрий у своїй книжці сказав, що "української армії не було аж до весни 1945 року". Відповідаючи на перше запитання - тверджу, що СС дивізія "Галичина" була в колаборації з гітлерівським режимом. На це вказує ініціатива її створення, належність до "Ваффен-CC", командний склад дивізії, факт, що співорганізатором була явно колаборуюча з німецькими властями ОУН-м, а також завдання, які дивізія виконувала. Тому ще раз треба підкреслити, що вояки СС дивізії "Галичина" не були "борцями за волю України". Вони виконували завдання гітлерівської Німеччини, з якою воювали Великобританія, Франція, США, Канада, СРСР.
І ще: деякі частини СС дивізії "Галичина", зокрема поліційні полки, допускалися злочинів проти мирного цивільного населення. їх в жодному випадку не можна виправдати поборюванням у селах партизанів, чи навіть допомоги селян партизанам. Допомога, дана не ворогові, не є злочином, ніяке право такої допомоги не забороняє. А Польща, отже й поляки в час війни, виступали проти Німеччини, як агресора, виступали в союзі з західними державами - Великобританією, США, Францією, Канадою, а також СРСР.
Закінчу цей розділ словами д-ра Андрія Білинського: Війну виграли США і СРСР, всі інші програли. Програли й ми, отже й УПА і дивізія. [33] Я тільки додам: 3 програною треба рахуватися: перед історією і перед своїм сумлінням.
Треба, мабуть, колишнім СС-ам сказати словами Василя Сірського: Жорстокі були часи, панове! І не легко було нашому поколінню рішати, котре лихо менше - бо ж кожне з них вело нас тільки в одному напрямі: в могилу!. [34]
Але не треба було б Василю Сірському в листі до редакції журналу "Україна" придушувати сумління, виправдовуючи "дивізію" тим, що в її рядах зберегли життя майже п'ятнадцять тисяч молодих людей. [35] Це бо означає, що в рядах дивізі кожний третій згинув. Смерть 7.000 молодих
українців тільки під Бродами повинна б не позволити заснути спокійним сном д-рові Володимиру Кубійовичу й товаришам, котрі ту дивізію організували.
Василь Сірський, колишній вояк СС дивізії "Галичина" -та й інші світлі люди, які мають нещастя носити вічне пiд лівою пахвою тавро СС, повинні продовжити наведену вище думку того ж Василя Сірського про один шлях в той час українцям: в могилу! Вони повинні шукати відповіді: А хто ж винен тому, що молодь Західної України, в цьому випадку Галичини, опинилася в такій ситуації, за якої кожний вибір провадив у могилу? Чи не винною була ОУН з її злочинною ідеологією, як першопричина всього, що діялося в час війни в Західній Україні?
Хто з-посеред колишніх вояків СС дивізії "Галичина" відважиться сказати правду на схилі віку, напередодні зустрічі з потойбічною Силою? Сказати правду самому собі, своїм дітям, онукам. І західному суспільству, його представникам - владним структурам. Чи всі й до самої смерті мають прикидатися героями з "1-ої Дивізії У НА"? Ану відгукніться! Я ж особисто знаю таких з-поміх "дивізійників", котрі вміють писати й спроможні сказати правду, коли б не боялися бойкоту, навіть тавра "зрадника". Принаймні трьох таких є в самому Торонто.
Цивільна відвага - це і є дійсна відвага. Бо фізична відвага-геройство в бою, часто буває актом розпачу, або безвиході.
І ще: СС дивізія "Галичина" все-таки була галицько-націоналістичним твором, її вояків свого часу просякнула ідеологія українського націоналізму. Не випадково ж на вагонах, в яких відправляли ту дивізію на вишкіл, рясніли антиєврейські написи й зображення-карикатури. Таким з'єднанням не було Українське Визвольне Військо, до якого німці насильно взяли українців. Про це з'єднання ніхто не каже, що воно допустилося злочинів проти мирного населення. Це бо з'єднання не було під ідеологічним чи організаційним впливом ОУН. Де не було впливів ОУН, там не було ненависті ні до поляків, ні до євреїв.
І врешті: В книжці "Під сонцем Італі" Василь Верига подає цікаву інформацію: Дня 17 червня 1945 р. з табору полонених дивізійників в Італії перейшло до Другого Польського Корпусу ген. В. Андерса 176 осіб. Хто вони, ті колишні вояки СС дивізії "Галичина"? Де вони тепер? Яким
чином вони попали в дивізію? Чому перейшли до ген. В. Андерса? Хто про них знає? [36]
В дивізії були різні люди. Був Василь Сірський і був Іван Олексин - голова Українського Братського Союзу у США. Цей останній, на запитання журналіста[37]: ... дивізія СС "Галичина". Що означає оте "СС"? - відповів: "Вона так не називалася". Треба ж не мати крихти сорому, щоб таке заявляти в поважному журналі. Треба надалі бути дійсним, а не примушеним "СС", щоб так брехати. А д-р Олекса Горбач у журнальчику "Вісті", органі Братства кол. Вояків І УД УНА пише: У Львові в квітні 1943 р. формовано "СС-Стрілецьку Дивізію Галичина", у вересні 1943 р. її частини заприсяжено під звуки есесівського "Троеліду" на вірність А. Гітлерові...[38]
В цьому контексті хай би відповів Іван Олексин: чи він присягав у лавах дивізії, в якій служив вірою і правдою, під звуки українського гімну і на вірність українському народові, а чи присягав під звуки есесівського гімну "Троелід"? Чи він служив Україні, як каже в інтерв'ю, чи Гітлерові, якому присягав? А перевірити його членство в СС дуже легко: нехай підніме ліву руку вгору. Оголену руку!
Не писав би я про це, коли б не такий факт: 1985 р. я був редактором "Народної Волі", органу "Українського Братського Союзу", головою якого є Іван Олексин. Працював я там нецілий місяць і з нагоди сорокової річниці перемоги над гітлерівською Німеччиною написав передовицю. В ній я сказав про звірства гітлерівців у відношенні до українців. Іван Олексин викреслив це сформулювання, щоб, як сказав, "не ображати німців". Не помогло пояснення, що гітлерівці не означають усіх німців. Тепер бачу, що фашизм в Іванові Олексині сидить ще й досі. Брехати він може своїм дітям, а народові українському треба сказати правду. Що була СС дивізія "Галичина", котра боролося за гітлерівську Німеччину, отже проти інтересів народу України. Це стверджує мельниківський "Новий шлях", пишучи: ... за час служби у Дивізії "Галичина" включно з періодом перебування у полоні, дивізійникам прислуговує німецька стареча пенсія. Німецький закон каже, що ті, хто служив у т. зв. Ваффен-СС дивізіях під час Другої світової війни і брав участь у боях на фронтах і був під командою німецького Вермахту, їм прислуговує німецька стареча пенсія. [38а] То чиє ж було оте військо - СС дивізія "Галичина" - німецьке чи українське? Якщо українське, то з якої рації сучасна
Німеччина внаслідку заходів кол. вояків тієї дивізії платить їм пенсію? І я певний, що таку пенсію одержить Іван Олексин, Василь Верига та інші. За те, що до кінця служили в німецькій СС дивізії і як такі попали в полон.
Розділ 6
Роль церков у контексті діяльності ОУН-УПА
З теологічної точки зору - християнство, це понаднаціональна релігія. Недаром християнська церква латинського обряду називається "католицькою". "Католицький" в грецькій мові "католікос", означає головний, всесвітній. Натомість християнство східного обряду, православ'я, в грецькій мові "ортодокс", означає "правовірний", православний, і ця церква називає себе вселенською, тобто теж всесвітньою.
На жаль, християнські церкви в свій час стали використовуватися світською владою, державами. Так, на Сході Європи Православна Церква була підпорядкована інтересам Московської, згодом Російської імперії, і ця політика викликала в XX столітті реакцію у вигляді Відокремлення від неї Української автокефальної православної церкви, що сталося теж з політичних мотивів. Постання Греко-католицької (уніатської) церкви теж відбулося на політичному, а не теологічному тлі, але й та церква не постала як національна, вона була відламом, до якого таким чи іншим чином приєдналися деякі православні білоруси й українці. Українська католицька церква, це назва, яка виникла з політичних мотивів і з такою назвою, здається, примирився Рим, через що втрачає свої позиції в Білорусії.
З точки зору окремої людини - спершу вона родиться як людина, потім у православному чи католицькому обряді її хрестять (у протестантських деномінаціях хрестять Дорослих), тобто дитина стає християнином. А вже після цього вона виховується в дусі і традиціях національних. У вашому випадку стає українцем.
Отже, як з теологічної точки зору, так і з точки зору окремої людини, існує така градація вартостей: людина -> християнин -> національність (українець). Тобто: член нації-християнин не може робити нічого, чому противиться людяність, загальноприйняті вартості роду людського.
В цьому сенсі використовування світськими політичними структурами авторитету церкви є зловживанням, так само, як зловживанням є намагання підпорядкувати церкві світські, зокрема політичні структури.
Християнські церкви покликані на те, щоб проповідувати Божу благовість, Євангеліє, щоб учити любові до іншої людини без огляду на її національність тощо. В цьому сенсі християнські церкви, без огляду на їх деномінацію, у випадку загрози для християнських вартостей, повинні згуртувати свої зусилля для захисту цих вартостей. Повинні... Коли б не були під впливом світських політичних структур.
Сказане перш за все торкається священиків. Християнський священик мусить стояти вище національних ідеалів, зокрема тоді, коли вони стають урозріз з ідеалами християнства.
Кожен, хто вдумливо вчитається в писання Дмитра Донцова, яке стало наріжним каменем українського націоналізму, хто вглибиться в основоположні документи УВО-ОУН, той дійде до висновку, що ідеологія і практика цих організацій стоять у суперечності до християнства. Тому кажу з повною свідомістю: Якщо український священик є одночасно українським націоналістом, то він зраджує Ісуса Христа, він обманює сам себе.
Бо є інша площина гармонійного поєднання християнства з належністю до нації, це - патріотизм. Ідеали патріотизму не суперечать християнству, і навпаки.
Український націоналізм постав у Галичині, отже там, де в стосунку до українців пануючою була і є Греко-католицька церква, якої митрополитом довгі роки був Андрей Шептицький - людина з широким кругозором, освічена, володіюча кількома мовами, маюча величезний авторитет. У Львові, столиці Галичини, були середні й вищі греко-католицькі семінарії, в яких навчали високоосвічені священики. Українці Галичини були віддані своїй церкві.
І ось за таких умов постає і діє УВО - явно терористична українська організація, предтеча ОУН. Стали поширюватися писання Дмитра Донцова. Неможливим є, щоб все це діялося поза відомом Греко-католицької (уніатської) церкви. На Святоюрській горі мусіли читати "Націоналізм" Дмитра Донцова, читати постанови І Конгресу українських націоналістів, мусіли їх аналізувати. А в цих писаннях, в цих постановах - сама суперечність з християнством.
Вже сама поява "Декалогу" - десяти заповідей українського націоналіста, мусіла б викликати рішучу реакцію, мала б бути проведена широка акція проти цього документа, проти його сформулювань. Адже "Декалог" - суто
безбожницький маніфест. В ньому і слова немає про Бога. Натомість є "Дух одвічної стихії", стихії в ніцшеанському, а не християнському розумінні. В "Декалозі" є заклик до помсти, до підступу, до злочину вбивства.
Вже в той час, на переломі 20-х і 30-х років, слід було Святоюрській горі відмежуватися від українського націоналізму, відмежуватися категорично й однозначно. Але Святоюрська гора не відмежувалася від українського націоналізму. Мабуть тому, що він у свою основу поклав боротьбу проти більшовизму. І можна було мати надію на поширення греко-католицизму на всю Україну.
Святоюрська гора не відмежувалася від українського, в своїй основі злочинного, націоналізму, не засудила його, не врятувала перед ним мас віруючих. Але теж не піддавалася диктатові українського націоналізму. Відомим є конфлікт Святоюрської гори з ОУН на початку 30-х років, проявом якого були події, пов'язані з організуванням акції "Українська молодь Христові". Та це були маргінальні конфлікти.
Православні українці Західної України до 1939 р. перебували в рамках Польської автокефальної православної церкви, яка охоплювала теж білорусів, росіян, чехів, отже ця церква не могла ідентифікуватися з українством. Зрештою, український націоналізм на Волинь проникав дуже поволі, на Волині радше поширювалися комуністичні ідеї й з цим мала клопіт Православна церква.
Відношення церков до "Акту 30 червня"
І так настав кінець червня 1941 р. У Львові ОУН-б проголосила "Акт 30 червня". Як його прийняли ієрархи грекокатолицької і православної церков?
Бандерівська газета "Шлях перемоги" від 30.06.1991р. подає такий текст пастирського листа митр. А. Шептицького:
З волі Всемогутнього й Всемилостивого Бога в Тройці Єдиного зачалася нова епоха в житті Державної Соборної Самостійної України.
Народні Збори, що відбулися вчорашнього дня, ствердили й проголосили ту історичну подію.
Повідомляючи Тебе, Український Народе, про те вислухання наших благальних молитов, взиваю Тебе до вияву вдячності для Всевишнього, вірності Його Церкві й послуху для влади.
Воєнні часи вимагають ще многих жертв, але діло, розпочате в імя Боже, з Божою благодаттю, буде доведене до успішного кінця.
Жертви, яких потреба конечно до осягнення нашої цілі, полягатимуть передусім на послушному піддані справедливим наказам влади, не противним Божим законам.
Український народ мусить у цій історичній хвилині показати, що має досить почуття авторитету й життєвої сили, щоби заслужити на таке положення серед народів Европи, в якім міг би розвинути усі, Богом собі дані сили.
Карністю (дисциплінованістю - В.П.), солідарністю, совісним сповненням обов'язків, докажіть, що ви дозрілі до державного життя.
Установленій владі віддаємо належний послух. Узнаємо Головою Державного Правління України пана Ярослава Стецька.
Від Уряду ним покликаного до життя очікуємо мудрого, справедливого проводу та зарядження, які узгляднили б потреби всіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на це, до якого віровизнання, народності й суспільної верстви належать. Бог нехай благословить усі Твої праці, Український Народе, і нехай дасть нашим провідникам Святу Мудрість Неба.
Дано у Львові при Арх. Храмі Св. Юра.
1.7.1941 р. Андрей - Митрополит.[1]
В мене немає певності щодо точності наведеного тут документа, бо на тій же, першій сторінці названої газети, є опублікований текст "Акту проголошення" з 30.06., який не узгоджується з текстом, опублікованим у перших днях липня 1941 р. в Західній Україні. Тим більше я не зовсім певний точності тексту "Пастирського листа", бо Едвард Прус у своїй книжці подає уривки того "листа", яких немає у наведеному мною тексті. Зокрема Е. Прус цитує, посилаючись на архівні документи: Непереможну німецьку армію вітаємо, як визволительку Текст зі "Шляху перемоги" каже: Узнаємо Головою Державного Правління України пана Ярослава Стецька, натомість Е. Прус подає: Визнаємо зверхником крайової влади західних областей України пана Ярослава Стецька. [2]
Не входячи, проте, в нюанси, з пастирського листа митр. А. Шептицького видно, що він не орієнтувався в розвитку подій в ОУН, він не був зорієнтований, що "Акт ЗО червня" проголосила одна фракція ОУН, фракція Степана Бандери.
Він не орієнтувався, що не було "народних зборів". Бо коли б знав про це Митрополит, то не визнав би цього Акта 30.06. Треба також пам'ятати про те, що митр. А. Шептицький в той час був уже недужою людиною, що це було зразу ж після відходу більшовиків, які для нього зовсім виправдано були тими, хто придушував християнство.
А оце опубліковане там же "Архіпастирське послання" єпископа Луцького Полікарпа до всіх українців Волині:
Мир Вам від Бога Отця нашого й Господа Ісуса Христа!
Мої любі діти! Велике Боже милосердя і справедливість приблизилися до нас. Довгі роки терпів наш много-страдальний народ наруги і знущання над святою вірою православною і над його національними почуваннями, над його людською гідністю. В державі більшовицького антихриста терор і жах дійшов до нечуваних досі розмірів, у порівнянні з якими бліднуть переслідування християн за часів римських імператорів Нерона і Діоклеціана. Безбожники жахливо розправлялися з християнською вірою, мордуючи архіпастирів, тисячами і сотками тисяч вірних християн, пастирів і проголошуючи закон зради і ненависті.
Оце на наших очах справедливість Божа сповнилася: Один Бог, одна нація і спільна краща будучність.
Сповнилася наша відвічна мрія. У городі князя Льва з радіовисильні несеться над нашими горами, нивами, ланами, над нашою так густо зрошеною кровлю землею радісна вістка: проголошено Самостійну Українську Державу. Разом з українським народом радіє наша многострадальна Церква. Відроджена у вільній українській державі - Україна, вільна, Православна Церква буде з народом одною нерозривною цілістю.
В цю велику хвилину звертаюся до вас, мої діти, словами Св. Ап. Павла: Благаю вас іменем Господа нашого Ісуса Христа, щоб те саме говорили ви всі і щоб не було між нами розділення, але щоб були з'єднані в одному розумінні і в одній думці (Ап. Павло, Корин, гл. І, ст. 10).
Любити Бога, любити батьківщину - це найбільша чеснота. Служба батьківщині - найбільший обовязок.
Нехай Господь милосердний допомагає тобі, народе мій, і тобі, Уряде наш, будувати Самостійну Українську Державу, а моя молитва за всіх вас перед Престолом Всевишнього буде за вами.
У цей великий час українці мусять об'єднатись, всі мусять працювати спільно, бо в єдності сила, і ту єдність мусимо показати на ділі.
Не треба нам партій, на треба нам боротися між собою. Всі мусимо об'єднатися при нашій Святій Православній Церкві, при нашому обрядові, при нашому Національному Проводові.
Призиваю на ввесь Український Народ і його Державний Уряд всемогуче Боже благословенство.
Дано в м. Луцьку на Волині, Року Божого 1941, місяця липня 10 дня.
Полікарп
Єпископ Луцький

Яким непоінформованим був єпископ Полікарп! Він не був свідомий того, що "Актом 30.06" було створене державне правління однієї фракції ОУН. Він не знав, що це був уряд не "наш", а суто партійний, бандерівський.
З обох пастирських листів видно, що греко-католицький і православний владики дивилися на розвиток подій через антибільшовицьку призму, не бачачи загрози українського націоналізму. Не знаю чи дивуватися їм, але це використала ОУН-б, поширюючи послання серед українців Західної України, чим переконували їх, що й церкви - з ними.
У конфронтації з дійсністю
Як бачимо, ієрархія Греко-католицької церкви в Галичині і Православної церкви на Волині, дивилися у вікно, крізь яке можна побачити, як ті, що прийшли з німцями, битимуть більшовиків. Натомість не дивилася вона у вікно, крізь яке незабаром буде видно, як убивають євреїв, поляків та українців.
Митрополит Андрей Шептицький був безрадний, коли бандерівці з "Нахтігалю", теж українська поліція у Львові вчинили розправу над євреями і поляками в перші дні липня 1941 р. Після арешту професора Казімєжа Бартеля, його дружина, Марія Бартельова, пішла до митрополита просити, щоб той допоміг випустити її чоловіка. Згодом вона казала: Я була в архієпископа Шептицького, але він відповів мені, що нічого не може вдіяти.[3] Сила ОУН була понад силу Митрополита.
Я не знаю, чи епископ Полікарп 1941 року дивився у вікно, крізь яке було видно, як з заходу посунули на Волинь "похідні групи" ОУН, 1942 року як з Галичини посунули на Волинь емісари ОУН з метою створення УПА, чи спостерігав він, як вони бунтують його паству, як розправляються з тими в-посеред його пастви, котрі не підпорядковувалися наказам ОУН, чи бачив він крізь те вікно як творилася УПА, як бандерівці поборювали бульбівців, мельниківців. Чи бачив він, як ОУН-УПА, керуючи місцевим населенням, отже його паствою, вчиняла масові вбивства мирного польського населення, чи бачив він, як грабували, як палили? Може й бачив, та влада його була, мабуть, мізерною у порівняні до тієї ненаврісті, до тих звірств, до яких довела ОУН. ОУН-УПА була понад Церквою. Бо ОУН зродилася як організація, противна ідеалам Церкви.
Вернуся ще раз до листа мого знайомого чеха з Чехії, в якому він пише:
Оба вони, батько і син (оба православні священники -В.П.) гостро виступали проти бандерівських жорстокостей, хоч і рискували, що їм спалять церкву й їх самих уб'ють... Такими були приходи поблизу повітового міста, де стояв німецький гарнізон Зовсім інші умови панували в таких селах, як Мощаниця або Дермань, в якому був штаб бандерівців. Там священики не мали вибору, якщо хотіли дочекатися кінця війни До таких сіл не наважувалися входити навіть гітлерівці.
Довкола - море крові, а церковна ієрархія була безрадна. Р. Тожецький пише, що за невияснених умов згинув митрополит волинсько-житомирський Олексій Громадський... можливо, що його вбили націоналісти за його вороже відношення до Шептицького...[4], натомість Олександр Матла пояснює це вбивство так: вчинили його через помилку військові відділи ОУН-м між Смигою і Судобичами, недалеко переїзду залізниці Кременець-Дубно, бо думали, що це гебітскомісар з Кременця.[5] Тепер мотив убивства вже, мабуть не буде розкритий, проте хоч відомо, що митрополит Олексій Громадський був убитий відділом ОУН.
Про вбивство єпископа Мануїла ВУКЄ була мова.
Вбивали митрополитів, єпископів, то що вже казати про священиків у сільських приходах? Були між ними, як бачимо, відважні, котрі у згоді з християнськими ідеалами таврували злочини бандерівців, а були й такі, котрі боялися за своє життя, тому й мовчали.
До винятків належить випадок, коли 28 серпня 1943 р. в селі Штунь, гм. Бережці, пов. Любомль православний священик Покровський у місцевій церкві вчинив акт посвячення ножів, кіс, серпів і сокир, як знаряддя мордів, і роздав їх своїм прихожанам, щоб мордували "ляхів". Два дні після цього селяни використали ті знаряддя для морду поляків з сусідніх сіл. [6]
27.09.1943 р. в селі Іванковичі, гм. Малин, повіт Дубно, селяни святкували насипання високої могили в честь "визволення України". Місцевий священик у проповіді з цієї нагоди казав, що з української землі треба вигнати без можливості повернення ляхів, мазурів, крижаків і покручів. [7] "Ляхи", це поляки, давні жителі Західної України; "мазури", це поляки, які поселилися в Західній Україні після І світової війни (дійсних польських колоністів у той час вже не було, їх депортували 1940 р. більшовики); "крижаки", це мішані українсько-польські подружжя, а "покручі", це діти з мішаних подруж.
Дійсно диявольські заклики православного священика. І які ж примітивні!
Але були й інші випадки. Про те, що православний священик сповідав перед смертю католицького ксьондза, я вже згадував. А оце інший приклад: 1.09.1943 р., село Смідинь, пов. Ковельський. Була вимордована частина польської сім'ї Еумів - 4 особи. Двох братів Еумів перестеріг сусід-українець, щоб вони не йшли додому, бо там на них чекають бандерівці. Після морду місцевий православний священик хотів поховати повбиваних на православному цвинтарі, та проводирі з УПА не дозволили на це. [8]
Респонденти з Волині не пишуть про участь православних священиків у мордуванні поляків. Якщо деякі з них заохочували до вбивств, то це були винятки.
Інакше ця справа виглядала в Галичині, де пануючою була Греко-католицька церква, тобто уніатська, котра, як і Римо-католицька церква, підлягала Столиці Апостольській -Римові. Про це теж пише мій знайомий чех, котрий знав Волинь, бо в ній народився й виховувався, а Галичину знав, бо студіював у Львові й мав знайомих українців. Він пише: В Східній Галичині (воєвідства Львівське, Тернопільське й Станіславівське, тобто Івано-Франківське) уніатський клір підтримував бандерівців, тому що там ненависть до поляків формувалася протягом кількох поколінь.
Про участь греко-католицьких священиків та їхніх родин у мордах на поляках пише Олександр Корман: [9]
Отець Палагицький, парох церкви в Монастириськах, пов. Бучач, очолював терористичні групи боївок ОУН-УПА, які 28 лютого 1944 року вчинили напад на населення в селі Коростятин, пов. Бучач, Отець Палагицький брав безпосередню і діяльну участь у масовому вбивстві, під час якого, здебільша від сокир, згинуло 78 осіб - чоловіків, жінок і дітей, а 5 осіб було поранено... 20 березня 1945 р. впіймали в Коропці боївку терористів ОУН-УПА силою 350 чоловік, яку очолював уніатський священик Палагицький. Разом з ним в боївці була його дочка й українські черниц. (стор. 11);
Священик Романовський був співорганізатором масового морду в селі Бичківці в "Попєльцову" середу 1945 p., де замордовано щонайменше 63 особи і 1 поранено. Поляків мордували здебільша сокирами, вилами, душили шнурками, живцем палили, рідко вбивали з вогнепальної зброї. Після декількох років, деякі злочинці не могли перенести психічного переживання й мук совісті й самі винесли собі вироки. І так, Роман Якимишин повісився, а за його прикладом пішов теж уніатський священик Романовський (стор. 11);
В склад проводу станиці ОУН в селі Синків, пов. Заліщики, входив о. Василь Мандзюк, який брав участь у мордуванні поляків, євреїв і лояльних українців. (стор. 12).
Автор наводить ще кілька фактів участі уніатських священиків і їхніх родин у вбивствах.
З темою участі українських священиків у вбивствах поляків, або причаєності до них шляхом схвалювання таких убивств, пов'язані вбивства ОУН-УПА польських священиків. Такі факти мали місце на Волині, проте, на підставі доступних матеріалів, їх було менше, ніж у Галичині, хоч і на Волині було багато випадків мордування поляків у костьолах. Так, наприклад, 11 липня 1943 р. в колонії Октавин українські націоналісти вчинили напад на поляків під час богослужіння в костьолі. Після різанини всередині костьола, підпалено його вибухами гранатів, в тих, що втікали -стріляли.10 30.08.1943 р. в селі Острувка був убитий ксьондз Станіслав Добжанський (стор. 125).
Ксьондз Вацлав Шетельницький, у книжці "Забутий львівський герой ксьондз Станіслав Франкль"[11], наводить багато прикладів смерті римо-католицьких ксьондзів з рук ОУН-УПА. Ось декілька з них:
- Парафія Баворів, пов. Тернопіль. Ксьондза пароха Кароля Процика 2.09.1943 р. витягнули з парохії, вбили, прокололи багнетом (стор. 118);
- 13 лютого 1944 р. був убитий українськими націо налістами ксьондз Владислав Жигель з парохії Бєнява, пов. Підгайці (стор. 118);
- 14.03.1944 р. під час нападу бандерівців на село Бобулинці, пов. Бучач, був застрілений ксьондз Юзеф Сущинський, адміністратор парафії (стор. 118);
- 13.11.1943 р. бандерівці забрали з села Библо, пов. Рогатин, ксьондза Антоні Вєжбовського й місцевого вчителя Врубля. їх замордували біля лісничівки на т. зв. Подолянці (стор. 121);
- В ніч на 3 лютого 1945 р. бандерівці напали на Червоноград, пов. Заліщики, під час нападу вмер від розриву серця ксьондз Стефан Юраш. У присілку Нирків бандерівці вбили в місцевому монастирі дві черниці (стор. 121);
- В ніч на 2.04 1944 р. був напад на село Землянка, пов. Калуш, під час якого українські націоналісти живцем спалили ксьондза Блажея Губу. Загалом згинуло тоді 65 осіб, село з костьолом спалене (стор. 122);
- Парафія Фрага, 5 лютого 1944 р. був замордований українськими націоналістами о. Віталіс Борсук, 19 лютого 1944 р. мученицькою смертю згинули: о. Йоахім Шафанєц, чернець Рох Салек (стор. 122).
І так далі - на тридцяти сторінках книжки. Доля не оминула теж греко-католицького священика, пароха Белжця, пов. Рава Руська, якого замордували "люди з лісу" в середу перед Вербною неділею 1944 р. Разом з ним замордували його сестру, кревну й 6 молодих українців. Поховав їх місцевий римо-католицький парох (стор. 118).
Часопис "Квартальнік Кресови" з Лондону [12] на двадцяти сторінках подає приклади нападів на парохії й вбивств бандерівцями римо-католицьких ксьондзів. Ось деякі з них:
- 24 або 25.08 1944 р. бандерівці замордували ксьондза Мар'яна Кльоновського (стор. 161);
- 21.08.1941 р. ксьондза Мар'яна Босака з парафії Маріяпмоль, пов. Станіславів, українські націоналісти підступом викликали з хати й по-звірськи вбили на дорозі до Дубовиць (стор. 164);
- 12.10.1943 р. бандерівці напали на хату ксьондза Тадеуша Стронського, село Скоморохи Старі, й вбили його.
І так далі, і так далі.
Автори подають, що внаслідку акцій українських націоналістів і частково німецьких, у Львівській архідієцезії вчинено напади в 123 парафіях, вбито під час них 48 ксьондзів, 4 було пропалих безвісті, вбито 8 черниць, 7 ченців, спалено 6 костьолів, знищено 7 (стор. 179).
Де, в чому шукати причини такої дикої поведінки ОУН-УПА? Адже все це відбувалося між християнами!
Причина одна: ідеологія українського націоналізму, обгрунтована науково Дмитром Донцовим. Адже, згідно з ним, отже й згідно з ідеологією ОУН: В національному фанатизмі велика зброя великих народів ("Націоналізм", стор. 218); Суттю фанатизму є те, що він у відношенні до конкретного спустошуючий і руйнуючий (стор. 265); Мораль, про яку тут говорю, відкидала ту людяність, яка забороняла шкодити iншим (стор. 268); Ненавистю й підступом прийматимеш ворогів Твоєї Нації (заповідь 8 "Декалогу" - заповідей українського націоналіста). Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи (заповідь 7).
Ідеологія українського націоналізму наперед відпускала Всі гріхи, про які говорить християнство - Десять Заповідей Божих. Гляньмо що у цій справі пише отець Федорів. [13] Пригадаймо, що описувані о. Ю. Федорівим події відносяться до передвоєнного періоду, у в'язниці Вронки в Польщі, де автор та українські націоналісти відбували покарання як політичні в'язні:
Після вбивства Пєрацького, Івана Дж. та інших привезено до Вронок... Йому передусім важко було довідатись, чи справді це національний злочин ходити в костьол, наприклад у в'язниці, і взагалі як тепер з церквою, вірою. Чи треба в те все вірити, чого його батько-мати навчили, чи вже інша віра на світі настала? Бо він змалку в Церкву ходив, по-християнськи вірив, знав, що має душу... а оце тепер - показується не те. Показується, що все це були "попівські видумки", пережитки, що всі ці пережитки Провід (ОУН - В.П.) покасує, як лише прийде до влади...
Ніколи я раніш про такі радикальні погляди на релігію не чув. Правда, в 1933 р.... в Академічному домі й поза ним нападали... на церкву, ієрархію, на священиків... Не подобалося їм це й те у Святому Письмі, що там, мовляв, рекомендується приймати ляпаси, і що там не заперечується "вбогі духом", і забагато написано про любов і всякі "сентименти", що не годяться революціонерові...
Тому я звернувся з простим питанням... хто вас такого навчає?
Замість відповіді, Іван Дж. витягнув з-під поли зшиток... На заголовній сторінці стояло: "Націоналістичне вірую"... "Вірую в єдину волю, яка все створила і всім управляє" - так звучав перший символ... націоналістичного "вірую"...
Зараз після польсько-німецької війни по націоналістичних гуртожитках, де були "малі" й "великі" (прості націоналісти й вожаки ОУН - В.П.), відбувались ранні й вечірні "молитви". Ставили вряд "малих" і, замість молитви, проказували "Декалог"... Це був життєвий стиль, практичний вияв "метафізичного" світогляду, але рівночасно й практичне поганьблення елементу релігійного культу -молитви!
Порівняймо сказані тут українським священиком слова зі змістом "Декалогу". Тут і є відповідь на сумніви щодо відношення ОУН, її ідеології, до християнства.
Чи знала про все це ієрархія Православної церкви в Західіній Україні, Греко-католицька церква в Галичині? Принаймні ця остання - знала! Але Святоюрська гора воліла дивитися у вікно, крізь яке можна було побачити поборювання Організацією українських націоналістів більшовизму. І водночас не бажала дивитися в друге вікно, крізь яке явно було видно розходження ОУН з християнством. Загроза більшовизму засліпила церковну ієрархію.
А тим часом стосунок цієї ієрархії мав бути однаковий -як до більшовизму, так і до українського націоналізму, як різновиду фашизму.
Правда, митр. Андрей Шептицький проголошував пастирські листи, в яких таврував гріх убивства, він навіть писав: Ми були навіть свідками жахливих мордів, скоєних молодими людьми, може й навіть з добрими намірами, але зі згубними наслідками для народу. [14] Це вказувало б на те, що Митрополит добре розуміє - що діється, розуміє, що діється велике лихо.
В той час пастирські листи - це було рішуче замало. І -запізно! Святоюрська гора ще 1930 року повинна була відмежуватися від українського націоналізму, накласти анафему на лідерів ОУН, на всіх, хто практично вводить у життя злочинні ідеї ОУН. За одну тільки книжку "Націоналізм" Дмитра Днцова треба було відлучити від Церкви.
Цього не зробила Греко-католицька церква, чим доказала свою безсилу перед ОУН. Толерування Святоюрською горою факту офіційної співпраці з ОУН деяких священиків, навіть ієрархів - доказ того, що Греко-католицька церква не виконала покладеного на неї Святим Письмом завдання: вчити любові ближнього.
Треба сказати, що ситуація в Греко-католицькій церкві не була однозначна, в ній ішла боротьба різних течій, а митр. А. Шепицький в тридцяті роки був уже тяжко хворий, на нього мали вплив не тільки світські, але й деякі церковні кола. Чи не міг, а чи не хотів за таких умов Митрополит визначитися проти українського націоналізму?
Проф. Євген Онацький, резидент ОУН у Римі, котрий мав широкі зв'язки з ватиканськими колами, пише про ці справи.[15] Він наводить листа від Є. Коновальця з 31.03.1931 p., в якому автор гостро засуджує пастирський лист єпископа Григорія Хомишина: Що ви скажете про пастирський лист єпископа Хомишина ? Це просто документ ганьби і божевілля... Як би мені не хотілося зачіпатися з нашими католиками, то все ж я думаю, що ми, націоналісти, мусимо дати рішучу й різку відповідь на цього листа (стор. 43).
Пригадаймо, що єп. Гр. Хомишин був прихильником лояльності в стосунку до легальної польської влади і виступав проти діяльності ОУН. Натомість єпископ Іван Бучко був прихильником ОУН. Митр. А. Шептицький виступив проти єп. Гр. Хомишина, про що пише Євген Онацький: Бучко привіз страшний лист до Папи проти Хомишина. Не пожалував в ньому ні перцю, ні солі... Взагалі, чим більше я взнаю митр. Шептицького, тим більше його шаную. Твердий чоловік. І завзятий націоналіст! (стор. 73, підкресл. - В.П.).
І єпископ І. Бучко рвався до влади: Говорили ми з ним про Шептицького. Йому останнім часом покращало. Але взагалі погано, кажуть, що він вже спаралізований на один бік. Тепер усіма справами митрополита завідує єп. Бучко, і кожний рік його праці підносить там його шанси на митрополичий престол, хоча мало виглядів, щоб на його кандидатуру погодився польський уряд (стор. 311). 26.03.1932 р. Євген Онацький пише в листі: Щодо становища в Галичині, то там існує тепер не дві церковні партії, як колись - Митрополита Шептицького і єпископа Хомишина, а більше, бо митрополит з'єднався з о. Сліпим, який не користується
симпатіями націоналістичної молоді, і разом з ним допікають Бучкові... (стор. 343).
Ситуація, як бачимо, дійсно не була однозначна. Але переміг, здається, погляд єп. Івана Бучка.
Я неспроможний зрозуміти - чому поляк з роду графа Фредри, митр. Андрей Шептицький став українцем? Що ним керувало? Доручена місія Ватикану? З метою поширювати католицизм на Схід? На це українці не дають відповіді.
Немає теж досі заяв про відношення Греко-католицької і Православної церков до того, що накоїла ОУН-УПА в час війни в Західній Україні. Не сказав виразно свого слова у цій справі ні митр. Андрей Шептицький, ні кардинал Йосип Сліпий, ані теж кардинал Мирослав-Іван Любачівський. Не сказав теж свого слова патріарх Мстислав, котрий, як Степан Скрипник, був у горезвісні роки на Волині, мусів бачити що там діялося. Шкода.
Досліджуючи злочинність ОУН і злочини УПА, іноді приходить на думку: чи були б можливими такі масові й індивідуальні вбивства, такі, гірші за звірські, злочини, коли б в Західній Україні 95% селян становили євангельські християни, а не православні й католики? Коли б маса віруючих взагалі належала до протестантських церков? Здавалося б, що такі страхіття були б неможливими. Що серед протестантів не поширився б український, антилюдський, по суті безбожницький націоналізм. Чи цим я закликаю до протестантизму? Аж ніяк! Мені тільки хотілося б, щоб усі церкви займалися одним: Благовістю. Щоб не були вони знаряддям у руках політиків і політики.
Щоб не ходив між українськими націоналістами анекдот: Українець пішов до сповіді Отче, - каже він сповідальникові, - колись я убив енкаведиста (а могло б бути теж: одного, багатьох поляків - В.П.) ... Священик перериває його: Сину мій, спершу говори про гріхи, а вже потім про заслуги. [16]
Жарт? Але ж який він промовистий!
Самозрозуміло, що між православними й греко-католицькими священиками були й є різні люди. Одні підсилювали ненависть, отже й заохочували до мордів, інші обурювалися на таке, вгамовували свою паству, а ще інші не мали змоги протиставлятися злу, не ризикуючи своїм життям.
Це коли йдеться про тих сящеників, котрі були там, в Західній Україні у той час. Декотрі з них залишилися на рідних землях, їх більшовики піддавали репресіям, інші ж
емігрували на Захід, щоб замовчувати тут злочини, які коїлися на їхніх очах.
Від них треба відрізнити ту плеяду українських православних і греко-католицьких священиків, котрі тут, на Заході, народилися, або ж приїхали на Захід надовго перед II світовою війною, і вони, не попадаючи в суперечність з вірою, є одночасно українськими патріотами, і котрі, на жаль, не збагнули суті українського націоналізму. Вони мали підстави не вірити тому - що каже про український націоналізм більшовицька пропаганда. Вони повірили українським націоналістам з різних фракцій ОУН, які показували й надалі показують фальшивий образ українського націоналізму. Я абсолютно переконаний в тому, що про суть українського націоналізму не знає православний торонтський єпископ Юрій Каліщук. Він - просто український патріот.
Розділ 7
Трагедія лемків
Лемки, це етнографічна група українців, які здавна жили по обох схилах Східних Бескидів, у Карпатах, між річками Саном і Попрадом та на захід від Ужа. Особливості історичної долі та природних умов, культурно-побутові і господарські взаємовпливи з сусідніми народами - угорцями, поляками, словаками - зумовили деякі відмінності в культурі, побуті і мові українців цього регіону. Основним заняттям лемків були землеробство, скотарство, домашні промисли -ткацтво, гончарство, різьблення в дереві. Лемки - народ не багатий, але працьовитий, чесний. Лемки до II світової війни відчували свою етнічну окремість, проте національна свідомість в них, загалом, до того часу, ще не пробудилася.
Хотілося б, аби лемки, та й не тільки вони, уявили собі таку ситуацію: Не було ніколи ОУН, не було ніколи УПА. Була війна, німці трохи почали говорити про якісь окремі народи - гуралів, лемків тощо, але це минуло. Німеччина зазнала поразки. Постала Польська Народна Республіка. Лемки, через свою комуністичну чи комунізуючу інтелігенцію, домагаються від уряду культурної автономії, посилаючись на марксизм-ленінізм, внаслідку чого зростає їхня національна свідомість. Немає причин для переселення лемків ні до СРСР, точніше до Української РСР, ні на західні й північні терени Польщі. Розвалюється 1991 р. СРСР. Постає незалежна Польща, незалежна Україна. Лемки надалі живуть на своїх землях, на яких діють українські школи.
Чи не так було б, коли б не існувала ОУН-УПА? Можна бути переконаним, що саме так було б. Лемки - народ здібний, навіть за умов гноблення їх владою ПНР багато з-посеред них здобули вищу освіту, стали фахівцями в різних ділянках господарського, а навіть політичного життя в Польщі.
Але була ОУН. Була й УПА, котру, починаючи з 1944 p., почала витісняти з території України Радянська Армія. УПА в той час не мала жодних шансів на боротьбу з більшовизмом. УПА відступала. Єдиним шляхом її відступу був напрям на захід, через Лемківщину, в якій, з огляду на її населення, можна було сподіватися якоїсь підтримки -добровільної або примусової.
УПА на Лемківщині
На Лемківщині УПА нічого не творила, нічого не будувала, вона лише використовувала терен Лемківщини в дорозі-втечі на Захід.
Довоєнна полонізаційна політика Польщі не схилила лемків на свій бік, хоч були вони у відношенні до держави лояльними. А тут прийшли неначе свої, українці, котрі, неначе, борються за українську державу. Борються відчайдушно, бо вороття немає. УПА ввірвалась у Лемківщину, неначе занесена повінню. В неї не було часу на балачки. Вона розпачливо захищалася. їй з-за кордону наказували триматися до III світової війни, яка ось-ось мала б вибухнути. Між західними державами і СРСР.
УПА брутально пробуджувала в лемків національну свідомість.
А тут тисне на УПА польська влада, польська армія. На південь шлях закритий - там комуністична Чехо-Словаччина. Польська влада теж брутальна. В польській армії, в міліції на Лемківщині багато тих, котрі втратили з рук УПА на Волині й в Галичині своїх близьких.
В той час ніхто не розбирався - чи лемки підтримують УПА добровільно, а чи внаслідку терору, ніхто не думав про те - скільки лемків з доброї волі "пішли в ліс", а скільки їх примушено до цього?
І сталося: поляки - смертельні вороги українців, отже й лемків. Так вчила ОУН-УПА. Ворога треба знищувати. Знищувала ворога теж польська армія. Багато солдатів у ній мали суб'єктивне право на помсту за Волинь, за Галичину, в яких залишились поховані або не поховані рідні - батьки, малі брати, сестри. І, без сумніву, використовували нагоду до помсти. Хоч вона була скерована не проти тих, хто був винен мученицької смерті рідних на Волині й в Галичині. Вона була скерована на досі невинних лемків - здезорієнтованих, підбурених, застрашених терором УПА.
Ситуацію скомплікувало порозуміння урядів Польщі й Української РСР з вересня 1944 р. про переселення українців з Польщі і поляків з України - перших на Україну, других у Польщу. Поляки, після жаху бандерівщини, після досвіду більшовицьких порядків 1939-1941 років, майже охоче їхали в Польщу. Натомість лемки не бажали залишати рідних земель, на яких жили від віків. І це зовсім зрозуміло. Порозуміння щодо обміну населенням було зроблене понад
головами лемків, які, зрештою, не мали в той час жодного представництва. Але з ними не рахувалися - їх силою почали переселяти. І тут на боці лемків стала УПА. В УПА лемки знайшли свого захисника.
Акція "Вісла"
А потім прийшла акція "Вісла" - поголовна депортація українців, отже й лемків, на західні й північні території Польщі. І тут знову на захист лемків стала УПА. Серед лемків зродилася ненависть до польської влади, почав народжуватися серед них український націоналізм.
Вину за це несе польська комуністична влада того часу. Це вона була повитухою українського націоналізму серед лемків. А лемки, не без впливу ОУН-УПА, необгрунтовано ототожнювали польську комуністичну владу з польським народом. Цьому сприяла диявольська політика польського комуністичного уряду, на наказ якого лемків розпорошено по кілька родин, кидаючи їх серед польське, здебільша прибуле з-за Сану й Буга, населення.
Чи можна дивуватися, що лемки стали почувати себе громадянами другої, якщо не третьої категорії? Часто брутально депортовані, отримавши поруйновані забудування, опинившись серед чужого оточення, позбавлені духовної опіки з боку церкви, в них посилювався український націоналізм, хоч вони не були свідомі його суті.
А польський комуністичний уряд наказав депортацію, користуючись прикладами в цій справі з Москви. Адже на наказ Сталіна були депортовані з рідних земель татари, чечени, інгуші та ряд інших невеликих народів. Народів, а не конкретних людей.
До лукавих слід зарахувати постанову уряду Польщі від 24.04.1947 р., в якій, між іншим, говориться:
... У зв'язку з необхідністю дальшої нормалізації відносин у Польщі, цілком дозріла справа ліквідації діяльності банд УПА, З метою виконання цього завдання Президія Ради Міністрів ухвалює:
- - - - -
III Державна Репетріаціяйна Комісія проведе переселенчу акцію українського населення і населення, що живе на теренах, де діяльність УПА може загрожувати їхньому життю й майну... [1]
Мета акції - неначе ліквідація УПА. Методи -депортація всіх українців, незалежно від того, чи живуть вони на території діяльності УПА, чи ні. На це вказує сформульованая: українського населення і населення, що живе на теренах, де діяльність банд УПА може загрожувати...
Не витримує критики твердження, що переселення українців у рамках акції "Вісла" було подиктоване потребою ліквідувати УПА. Згідно до авторів "Шляху у нікуди", [2] котрі посилаються на архівні дані, загалом на терені Польщі Весною 1947 p., перед початком операції "Вісла", сили УПА нараховували 2.500 добре озброєних і вишколених людей... Побіч названих відділів УПА в терені оперували боївки Служби Безпеки (коло 200 людей).
Вже наведені цифри вказують, що до "ліквідації УПА не було необхідне виселення 95.846 рсіб української національності з Ряшівського воєвідства і 44.728 осіб з Люблінського воєвідства.[3]
Дійсна причина переселення українців з Польщі на Україну, а згодом тих, що залишилися, на західні й північні терени Польщі, зводиться до того, що польська комуністична влада "забажала стати-однонаціональною державою."[4] Цієї мети польська комуністична влада не досягнула переселенням українців на Україну і тому наказала акцію депортації українців, розпорошення їх серед польського населення, що внаслідку дало б два результати: а) прискорило б асиміляцію українців; б) ліквідувало б етнічно однорідні лемківські території.
Депортація українців, зокрема лемків, була злочином комуністичного уряду в розумінні Міжнародної Конвенції у справі ліквідації будь-яких форм расової дискримінації, ухваленої Генеральною Асамблеєю ООН 21.12.1965 p., яка поняття расової дискримінації поширює також на етнічні групи:
У цій Конвенції вираз "расова дискримінація" означає всілякі різниці, виключення, обмеження або привілегії з причин раси, кольору шкіри, народження, національного або етнічного походження, яке має на меті або несе за собою... перекреслення або обмеження (стаття 1)... права вільного перебування й вибору місця проживання в рамках кордонів держави (ст. 5). [5]
Але це був злочин польського комуністичного уряду, ^якого польський народ не обирав у вільних виборах, це був Уряд, накинений Польщі Москвою. За цей злочин не несе
відповідальності польський народ, як і український народ не несе відповідальності за дії ОУН-УПА.
Освічені кола лемків повинні дати об'єктивну оцінку тому, що сталося з їхнім народом у 1944-1947 роках. Вони повинні зробити оцінку не крізь призму українського націоналізму.
Явожно
Мало хто з-посеред поляків знає, що в Явожні, недалеко Кракова, після війни продовжив своє існування заснований гітлерівцями концентраційний табір. І мало хто з лемків знає, що в цьому таборі до 1947 р. каралися поляки - противники комуністичного ладу в Польщі.
Саме цей концентраційний табір був місцем, до якого запроторювали підозрілих у співпраці з УПА лемків, зовсім довільно вихоплюючи їх з-посеред маси депортованих лемків. Та й не тільки лемків - з Кракова, наприклад, усіх відомих інтелігентів-українців теж запроторено було до цього концтабору.
Варшавська українська газета "Наше слово" №№12 і 13 за 1990 р.[6] публікує опрацювання Євгена Місила на цю тему. У публікації, між іншим, говориться:
... уперше друкуємо список прізвищ українців, які в 1947-1948 роках були вбиті та замучені в концентраційному таборі в Явожні. Внаслідок ведених протягом кількох років розшуків, встановлено досі прізвища 150 жертв. Відомо однак, що в таборі загинуло багато більше людей...
У списку жертв концентраційного табору в Явожні є імена 144 чоловіків, 4 жінок, а також 15-літнього хлопця...
Найбільше людей згинуло в листопаді (33) та в грудні (43) 1947 року. їх, з неймовірною послідовністю тортурованих та заморених голодом, добила осіння студінь і невгамовні хвороби...
І далі йде трагічний список 150 людей - прізвища, імена, імена батьків, дати народження, місця народження, дати смерті. Між ними - Іван Мороз, воїн Польського війська, бойовий шлях якого проліг від Сибіру, через Леніно до Берліна.
Греко-католицький священик о. Степан Дзюбина пише: Народився в селі Гладишеві на Горличчині, на Західній Лемківщині. УПА в нас не було, проте для арешту вистачало, що був греко-католицьким священиком... в товарних вагонах
із замкненими вікнами повезли мене разом з іншими до Явожна, де в часі війни був філіал концтабору Освєнцім... Прибулих загнали до лазні, всі харчі забрали, били до крові, обливали холодною, то гарячою водою?
Як правило, польські дослідники, між ними й А. Щенсняк і В. Шота, промовчують існування концтабору Явожно в контексті акції "Вісла", проте можна знайти підвердження цього факту деінде. В журналі "Військовий історичний огляд" генерал Ігнаци Блюм, описуючи акцію проти УПА, написав:
Загалом у результаті дій операційної групи "Вісла" зліквідовано 1.509 бандитів, що становило 75% стану банд з квітня 1947 р. Водночас зліквідовано всю цивільну мережу ОУН, знищивши таким чином соціальну і матеріальну базу банд УПА. До табору відокремлення вислано 2.781 активного українського фашиста. [8]
Прочитавши матеріали про концтабір у Явожні, а в цьому місті після війші я був кільканадцять разів, не знаючи про цей табір, приходить на думку порівняння табору в Явожні з концтабором у Березі Картузькій, в якому не згинув ні один українець!
За концтабір в Явожні теж не несе відповідальності польський народ. Це - справа комуністичної влади, яка взорувалася на більшовицькій практиці.
Польський комуністичний уряд використав ситуацію -присутність на Лемківщині УПА. І застосував до лемків засаду збірної відповідальності, яка суперечить законодавству цивілізованих країн.
Далеко не всі лемки співпрацювали з УПА. Про це образно пише Артур Бата у своїй книжці "Бєщади у вогні".[9] Він, між іншим, пише: Драма лемків, це один з трагічних результатів розбурханої українським націоналізмом ненависті (стор. 215). Той же автор пише, що ОУН-УПА не мала в лемках природних союзників, незважаючи на наполегливі заходи командування, на Підкарпатті вдалося створити лише одну лемківську сотню "Смирного". Як на народ, що нараховував понад 100 тисяч людей, це справді невелике досягнення (стор. 212).
Це діяльність отих двохсот бойовиків С. Б. у першу чергу спричинила трагедію лемків. Як, зрештою, і трагедію цілих сіл на Західній Україні вже після закінчення війни. Адже тільки сліпий не бачив, що немає вже жодної перспективи для УПА. Але вона "діяла".
Лемки в Польщі
Незважаючи на переселення до Української РСР, після війни в Польщі залишилося кількасот тисяч українців, здебільша лемків. Вони були активними в УСКТ
Українському суспільно-культурному товаристві, контрольованому Міністерством внутрішніх справ. Газета "Наше слово" мала "Лемківську сторінку". Були створені українські школи, в тому й два ліцеї, відкрито кафедру україністики на Варшавському університеті. На жаль, незважаючи на офіційні декларації, в УСКТ, зокрема в його низових клітинах, можна було відчувати націоналістичні настрої. І це в той час, коли ніхто з пропагаторів націоналізму не знав його суті, не читав Дмитра Донцова, зокрема його "Націоналізму". Широкі кола лемків, в яких почав формуватися потріотизм, ототожнювали його з націоналізмом, відчуваючи слушний жаль до польського уряду, ототожнюючи його з польським народом. Десятки років трактування українців, отже й лемків, як громадян нижчої категорії, посилило почуття ненависті до всього що польське. Водночас лемки, декларуючи свою українськість, за малими винятками не наблизилися до культури й мови своїх співвітчизників з України.
Серед лемків у Польщі панує, розбуджене ОУН, переконання, що Лемківщина має бути частиною української держави, а це тому, що вона є українською етнічною територією. Серед них не народилася реальна думка: домогтися створення умов для повернення лемків на Лемківщину й створення там культурної, а може й територіальної автономії в рамках польської держави. В них бо ОУН розбурхала елементи націоналізму. Тому й опинилися лемки в т. зв. патовій ситуації. До неї їх довела ОУН. Без розриву зі структурами ОУН, лемки не знайдуть в умовах польської державності жодного "модус вівенді".
Хай би лемки послухали свого розуму, то й дішли б до висновку: За їхню трагедію несе вину ОУН. УПА, яка, рятуючи себе, пробивалася на Захід. їх, із 50-тисячної УПА, на Захід пробилося Божим чудом тільки три сотні геройських оунівців.[10] Треба додати: Коштом трагедії лемків.
Сучасним лемкам і їхнім нащадкам треба примиритися з тим, що вони живуть і житимуть в рамках польської держави. Саме в цьому контексті треба їм шукати "модус вівенді".
Частина III
ЗАГРОЗА ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Розділ 1
Канадсько-американська націоналістична дійсність
В сьогоднішній пропаганді, ОУН щораз частіше твердить, що вона й її збройні відділи, в тому й УПА і СС дивізія "Галичина", у великій мірі спричинилися до постання незалежної України, навіть до розвалу СРСР. Тож спробуймо урухомити на хвилинку свою уяву й намагаймося дати відповідь на таке: Як сьогодні склалася б ситуація на Україні, коли б узагалі ніколи не було ОУН?
Зрозуміла річ, що ОУН постала на тлі конкретних історичних подій, в конкретних історичних умовах, зокрема в умовах розвитку фашистських течій в Західній Європі. Проте - ОУН не була тим, що мусіло постати. Адже й Західна Білорусія була в подібній до Західної України ситуації, а в ній не розвинувся рух, подібний до українського націоналізму.
Можна собі уявити такий розвиток подій:
Галичина, в якій національна свідомість українців була вища, ніж на Волині й Поліссі, об'єднала свої сили з інтелігенцією Волині, допровадивши до дійсно сильної Української парламентарної репрезентації, побудованої на базі українських демократичних партій, в яких чільне місце посіло УНДО. Ця парламентарна організація веде наполегливу боротьбу за реальні інтереси українців у Польщі - за українське шкільництво, розвиток культури, за культурну, а то й територіальну автономію. Рівночасно українські парламентаристи розвивають боротьбу за ці ж цілі на форумі Ліги Націй. Аргументи є: Західна Україна, це етнічно українські території, на яких більшість становлять українці. Лояльні по відношенні до держави українці. Контраргументів з боку польської влади не було б. Польща мусіла б визнати за українцями право до автономії. Постав би, не виключено, територіальний сейм. Постав би у Львові український університет, котрий би діяв побіч польського. Не було б пацифікації. Не було б українців у Березі Картузькій. Не було б з українського боку приводу до діяльності польської фаланги.
Під час вересневої війни 1939 року українці, як польські громадяни, спільно боролися б проти гітлерівської агресії. Багато їх попало б у більшовицькі в'язниці, але теж багато
опинилося б їх в армії ген. Андерса. Вони б у більшій кількості взяли участь у битві під Монте Касіно і в інших. В них був би аргумент перед західними альянтами: ми спільно воювали проти спільного ворога.
Не було б УПА, не було б СС дивізії "Галичина". Радянська Армія так само перемогла б гітлерівську Німеччину на східному фронті, як західні союзники на західному фронті. Коли б не було ОУН, то теж був би Тегеран, була б Ялта і Потсдам. Були б такі самі домовленості між Сталіним, Рузвельтом і Черчілем. На ці події ані ОУН, ані УПА абсолютно ніякого впливу не мали. І Західна Україна після війни опинилася б у межах Української РСР, кордон з Польщею був би, як і є, на Бузі і Сані. Але не було б, як уже згадано, трагедії лемків. Не було б масових депортацій українців з Західної України в Сибір, не було б ув'язнювання сотень тисяч українців.
В цій війні могли перемогти або західні альянти разом з СРСР, або гітлерівська Німеччина. США і Великобританія разом з Францією вирішили, що більшою загрозою для людства є гітлерівська Німеччина. Тому й склався союз з СРСР. На перемогу альянтів ОУН-УПА не мали ніякого впливу. І маємо ситуацію, яка склалася після війни. А коли б перемогла гітлерівська Німеччина, то з абсолютною певністю можна сказати, що сьогодні не було б ні незалежної Польщі, ні України, ні Литви, Латвії, Естонії і т.д. Не згадую тут про долю західних держав.
І нехай ОУН не заносить у свої списки багатьох українських героїв-патріотів, шістдесятників, дисидентів, багато з яких віддало своє життя за волю України. Вони не виховалися на ідеології ОУН. Серед них мабуть тільки один був український націоналіст - Валентин Мороз. І не без значення є, що саме з ним не бажав розмовляти, опинившись на Заході, жоден з українських дисидентів - ні ген. Петро Григоренко, ні Леонід Плющ, ні Микола Руденко. Люди типу Василя Стуса, це були дійсні патріоти України, вони з українським націоналізмом не мали нічого спільного. Це тепер їх намагаються приєднати до пантеону жертв українських націоналістів. Більшість українських дисидентів пройшла крізь ряди КПРС. Саме в цих рядах вони пізнали фальш більшовизму. Це вони, українські дисиденти, у великій мірі спричинилися, разом з дисидентами інших народів колишнього СРСР, до розвалу тієї держави.
Коли б не було ОУН, не було б серед поляків стереотипу "українця-різуна". Поляки й досі жили б в Західній Україні. Євреї не мали б до українців претензій за співдію в екстермінації німцями їхнього народу.
Але український націоналізм, що оформився в ОУН, був.
Тому, що не можна збагнути українського націоналізму, не зіткнувшися з ним на практиці, тому що не можна усвідомити собі загрози для посталої української держави, не доторкнувшись до щупальців українського націоналізму, вважаю необхідним показати суть українського націоналізму, який у закамуфльованій формі зберігся на Заході, міняючи лише деколи методи своєї пропаганди. Не говоритиму, отже, про себе, а про український націоналізм на моїх прикладах. І то тільки в короткому розділі цієї частини. Причому з огляду на розмір праці, я вимушений пропустити в ній два цікаві розділи: "Мій особистий досвід серед українців у Канаді й США", а також "Зустрічі з українськими націоналістами у Канаді і США". Про це, може, при іншій нагоді.
Тут повторюю: їдучи до Канади 1981 року, я не знав тутешнього українського середовища, я не знав суті ОУН -українського нацiоналізму - його ідеологічних основ, його практики. Я їхав з Польщі, в якій жив від 1946 року, завжди залишаючись українцем. У Польщі, з огляду на характер праці, я спілкувався з багатьма людьми - простими робітниками, висококваліфікованими робітниками, з селянами, з інтелігенцією, з представниками влади. І можу сказати, що я завжди зустрічався з людьми, з котрими можна було розмовляти - вони вислуховували мої аргументи, часто я з ними не погоджувався, часто ми розходилися, 'зберігаючи свої погляди. Але без ворожнечі. Навіть коли воєвідський прокурор у Вроцлаві - Ян Земба, заявив у своєму кабінеті, що за його урядування жоден українець не залишиться в органах прокуратури, то я йому відповів: "Те, що ви сказали - це націоналізм чистої води". І нічого. На тому ми й розійшлися. Я не виконав його домагання вийти з органів прокуратури, аж до часу, коли це мені було вигідно. Також я мав словесні сутички з представниками воєвідського комітету партії в Легніци. І теж нічого.
Мене навіть зрозуміли в воєвідській Службі Безпеки в тій же Легніци, вже після того, як перехопили частину мого протибільшовицького писання. Там тільки одного не збагнули: що я не націоналіст. Вони весь час вважали, що я -
націоналіст. Про це дав мені зрозуміти мій знайомий -колишній шеф С.Б. (польської Безпеки) з Явора, полк. І.В.
Мені дозволили легально емігрувати до Канади мабуть тому, щоб не мати зайвого клопоту зі ще одним дисидентом, цим разом з українцем.
їдучи до Канади, я не мав уяви про те, що тут українці поділяються на комуністів, згуртованих у Товаристві об'єднаних українців Канади (ТОУК), і на націоналістів, а ті знову поділені на бандерівців і мельниківців, католиків і православних, "західняків" і "східняків". Я не знав, що в Канаді серед українців немає, чи майже немає демократично думаючих людей. Тепер я знаю, що вони є, але я їх, котрих знаю, котрих пізнав за майже дванадцять років, або про котрих я чув, міг би перерахувати на пальцях двох моїх рук.
Перш за все мене вразила тут низька мовна культура українців. Не тільки в розмовній мові серед людей, не тільки у виступах, але й у писаному слові. Я з цілою відповідальністю стверджую, що понад 90% редакторів, людей, котрі вважають себе журналістами, людей з вищою (українською) освітою, ті, що покінчили у Львові Українську академічну гімназію, тайний університет, навіть письменники - не знають української літературної мови. Але багато з-посеред них має відвагу критикувати в деякій мірі зросійщений ХІ-томний Словник української мови - одне з найбільших досягнень українського мовознавства! Це мене ще більш вразило тому, що в Польщі, як правило, люди з середньою освітою послуговуються польською літературною мовою. А тут - як родзинки на великому калачі безкультурності - у США д-р Петро Одарченко й ще дві-три особи, які досконало знають українську літературну мову; в Канаді - д-р Яр Славутич і ще дві-три особи; в Європі - д-р Ігор Качуровський і ще дві-три особи. Оце і все! Навіть проф. Юрій Шевельов, прославлений мовознавець, у публікованих текстах допускається разючих мовних помилок, пишучи, наприклад, "канадійський", замість "канадський", не розуміючи семантики слова "ділок" тощо. А професор, доктор українського мовознавства, Дмитро Кислиця, випустив у світ книжку "Світе тихий" (Торонто, 1987) з безліччю разючих мовних помилок. Не згадуючи вже про те, що автор забрехався до того, що написав, що він 21.06.1941 р. був у Києві, склавши того дня аспірантські екзамени (стор. 95), а в іншому місті (стор. 174), що був у цей же час, тобто 21.06.41 р. - викладачем у Львівському університеті. Коли я написав
обширну рецензію на цю книжку - її ніхто не наважився опублікувати.
Це - професори-мовознавці. То що ж казати про пересічного інтелігента?
Малограмотні книжки випускаються тут під егідою Української вільної академії наук, під егідою Інституту дослідів Волині та інших поважних установ. За рівень мови, якою тут часто публікуються книжки, не згадуючи вже газет, учневі 4 класу початкової школи на Україні ставили б двійку.
Я з великим жалем, з великою прикрістю стверджую, що мовна культура української діаспори відстала щонайменше на кількадесят років від мовної культури польської еміграції.
Один приклад ще подам, один з-посеред десятків, сотень, але він оце, коли пишу, попав мені в руки: Письменниця, д-р Олександра Ю. Копач, виступаючи за дерусифікацію української мови, сама допускається в короткій статейці русизму: "полоса", замість по-українськи "смуга". В цій же статейці ще й такі мовні помилки: "жиє" (пол.), замість "живе"; "пів століття", замість "півстоліття"; "сокупний", замість "сукупний"; "протягом багато тисяч років", замість "протягом багатьох тисяч років". За таку мову вчителі ставлять "двійку", а тут її поміщують на сторінках газет у мовних справах.
Я шукав причини такого стану, шукав відповіді - чому українська літературна мова чужа українській діаспорі? Я дійшов висновку, що, за теорією ОУН, українська літературна мова на Україні - русифікована. Тому вона тут не прийнялася. Тут - обов'язковий галицький діалект, в якому більше русизмів, ніж у сьогодні вживаній мові на Україні (воздух, побіда, послідній, окружити, всьо, напримір, прогулька й багато, багато інших). Українська націоналістична діаспора сама, добровільно відмежувалася від української сучасної літератури, боячись згубного її впливу на діаспору. Ось один з доказів: Якось я, редагуючи для Канадсько-української мистецької фундації в Торонто "Словник образотворчих митців української діаспори", зустрівся там з Любов'ю Дражевською, котра, здається, у Вільній українській академії наук займалася ділянкою української літератури. За розмовою я сказав: "Коли я дуже втомлений, я беру котрийсь з творів Михайла Стельмаха і, читаючи, насолоджуючись його прекрасною мовою -
відпочиваю". На це Любов Дражевська: "А хто це такий -Михайло Стельмах?" Я - занімів.
І що цікаво: українці з Галичини, ті з освітою, хоч не послуговуються польською мовою від десятиліть - вони знають її, і коли треба - говорять польською літературною мовою. Це саме торкається лемків, які живуть у Польщі, вони, як правило, послуговуються польською літературною мовою, але навіть не намагаються пізнати, опанувати українську літературну мову. Вони зовсім не читають літературних творів в українській мові. Краще вже зі "східняками", котрі здебільша намагаються говорити літературною мовою.
Років кілька тому я написав обширну розвідку на тему мови, її опублікував ред. Мар'ян Дальний у "Нових днях" в Торонто, але, крім декількох лайливих листів до редакції, не було на неї реакції на рівні культурної дискусії.
Я теж упродовж року, кожної неділі передавав по радіо мовні бесіди, і вони теж залишилися без жодної позитивної реакції.
А доказом мовної безкультурності української діаспори є публікація в "Нових днях" статті Степана Геника-Березовського "Мова про мову" (жовтень 1992), в якій автор дав показ тотальної безграмотності. Це той Степан Геник-Березовський, котрий, як телекоментатор, говорить: "сема година", "осьма", "трета", "витати", замість "вітати", "публика" тощо. Жах! Сором!
Я, здається мені, знаю українську, польську й російську літературні мови, я слухаю передач з Монреалю польською, російською й українською мовами. І стверджую, що польські й російські радіопередачі ведуться літературною мовою, натомість українські, за винятком радіокоментаторів, що нещодавно прибули з України (напр. Б. Михайлюк), це лише намагання говорити літературною мовою. Те саме в телепередачах у Торонто - польські ведуться літературною мовою, а українські - дуже рідко. Але загалом, нема передачі, нема інформації, щоб були вони без мовних огріхів.
Це саме з поколінням, що народилося в Канаді: Коли говорить голова СКВУ - Юрій Шимко, то обов'язково в його мові ряд мовних похибок, хоч він на тлі інших говорить гарно. А от голова польського Конгресу, Марек Малицький, говорить чистою польською літературною мовою, хоч він теж народився в Англії.
Доходжу до висновку, що й тут вина за такий стан лежить на ОУН, котра не визнавала української мови з України, котра галицький діалект ставила вище за літературну мову.
Я тут стільки написав про мову української діаспори на те, щоб показати, що вона залишилася на рівні Галичини 1930-х років. І на цьому самому рівні залишився весь спосіб думання української діаспори. Сукупність якостей української, здомінованої галицьким націоналістичним елементом, діаспори веде до абсурдального висновку: Ця дiаспора, керуючи звіддалі, йде в напрямку приєднання всієї України до Галичини!
Друге, що мене тут вразило, це абсолютний брак самокритицизму української діаспори, небажання дивитися на факти, події іншими, ніж націоналістичні, очима. Українській діаспорі притаманний отарний спосіб мислення, схематизм, несприймання спроб переосмислити минуле. Розумній, розсудливій людині притаманне сумніватися, перевіряти правильність свого міркування з міркуванням інших людей. Сьогодні навіть не надто освічена людина, вміюча читати, ігри наявності густої мережі публічних бібліотек, має змогу конфронтувати свої погляди з поглядами інших, робити висновки з прочитаного, оцінювати себе з точки зору інших. Це стосується простих, грамотних людей. А люди з освітою мають змогу запізнатися з різними філософськими, ідеологічними, політичними, релігійними тощо системами. Бібліотеки відкриті, вони безкоштовні. До розумних винятків зараховую Петра Яцика - українського мільйонера з Торонто. Винятком був теж Мих. Шафранюк.
А тим часом спосіб мислення української діаспори заморожений. "Прогресисти" думали дійсно по-московському, вони були відлунням більшовицької пропаганди. З ними, котрі на практиці не знали суті більшовицького тоталітаризму, котрі вірили в пропаганду, ніхто з українських націоналістів після війни навіть не намагався розмовляти, переконати їх у неправильності поглядів на більшовицький режим. Натомість зводили з ними часто бійки, на зразок довоєнних сільських бійок між хлопцями одного кутка з хлопцями з іншого кутка села. Кулаками хотіли переконати "прогресистів" в погрішності більшовизму й непогрішності націоналізму.
Натомість націоналістична українська діаспора на все дивилась крізь націоналістичні окуляри. Ото тільки й різниці, що це були окуляри різного націоналістичного виробництва:
бандерівського, мельниківського, а згодом ще й "двійкарського". З-за тих окулярів в натовпі ледь можна розпізнати лише по мові православного, греко-католика. Хто з-посеред молоді не бажав дивитися крізь націоналістичні окуляри, той відходив від українства, бо в ньому немає місця на інші, ніж націоналістичні, погляди.
Тож трудно було мені, котрий звик розмовляти з людьми з відкритими очима, знайти своє тут місце. Важко мені було примиритися з фактом, що нема з ким тут порозмовляти на теми літератури, не тільки, зрештою, української, на теми філософії, моралі, шляхів розвитку людства. Як правило, всі розмови тут зводяться до примітивного політикування, а радше до проявів ненависті -до більшовиків, поляків, жидів, москалів. Тут, якщо хто взагалі читає, то - бандерівці читають "Гомін України", більш заавансовані ще й "Визвольний шлях", "Національну трибуну", книжки, які видають бандерівські видавництва. А мельниківці читають "Новий шлях", дехто "Українське слово" з Парижа, "Український самостійник", теж деякі книжки мельниківських видавництв. У США переважно читають "Свободу", донедавна читали "Америку". Католики в Канаді читають "Нашу мету", а православні "Православний вісник". Деяка кількість, переважно "східняків", читає "Українські вісті" з Детройту, це, здебільша, члени УРДП, в тій газеті можна знайти деякі об'єктивні матеріали. Але й УРДП, якої органом є "Українські вісті" з Детройту, свого часу увійшла в союз з ІСНО - Ідеологічно спорідненими націоналістичними організаціями.
Я, котрий багато років читав і надалі читаю польську "Політику" з Варшави, московську "Правду", київську "Літературну Україну", "Демократичну Україну", "Дніпро", "Вітчизну", журнал "Україна", "Робітничу газету", я, котрий ще в Польщі прочитав безліч книжок польської , української, російської, західної класики й сучасних творів - я не вміщався в тутешні стереотипи, я, признаюся, не вмів і не вмію розмовляти з тутешніми українцями. Є, правда, винятки серед тих, з котрими я обмінювався поглядами. Але це -дослівно декілька осіб. Вважаю, що поважна людина не має права обмежувати свої інформації до читання газет, журналів, книжок - одного лише напрямку. В результаті впливу ОУН на західну українську діаспору, вона у великій мірі, в своїй масі, залишилася на рівні способу думання 1930-х років Галичини.
Після довгого міркування, я відступив від наміру публікувати в цій праці розділи про особисті переживання, про особистий досвід, пов'язані з зіткненням з українським націоналізмом у Канаді й США, цього вистачило б на окрему книжку. Обмежусь тільки до одного випадку.
У кількадесятій, мабуть, розмові з високопоставленою в націоналістичній ієрархії особою, моїм добрим знайомим, я звинуватив ОУН у вбивствах поляків під час війни. Той чоловік сказав: "Ну, вбивали, навіть по-звірськи вбивали. Але вбивали на українській, не польській землі!"
А Боже право каже: "Не вбивай!"( 2 Мойсея, 20:13).
А людське право каже: "Кожна істота має природне право на життя... Нікого самовільно не можна позбавляти життя" (Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16.12.66 p.).
Після заяви мого знайомого я не став входити з ним у дискусію. Моралі бо не можна навчити. Мораль, це категорія вічна й обов'язкова для людства, як у минулому, так і в майбутньому. Вона - обов'язкова умова існування роду людського взагалі. Мораль можна збагнути, прийняти як Божу волю. Відходячи зi ствердження - "Правда є Бог", "Я -людина і я збагнув. Ти - людина - ти збагнеш."
Моралі навчити не можна. Але можна навчити аморальності. Вчителем аморальності був Дмитро Донцов, а тямущими учнями були творці ОУН. Котрі виправдовували аморальні вчинки: Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи (Пункт 7 "Декалогу"). А вчений інструктор ОУН-б, Петро Мірчук, пояснює: Під найбільшим злочином тут розумілося вбивство, перед виконанням якого не повинен вагатися член революційної організації, якщо воно було конечним для добра визвольної боротьби українського народу. Чи після такого, д-р Петро Мірчук не повинен "виписатися" з християнської релігії, з Греко-католицької церкви?
Це бо написав Петро Мірчук, неначе й християнин, греко-католик, наставник української діаспори. Про потребу вбивств вирішував Микола Лебедь, згодом Роман Шухевич - і тисячі їм підлеглих бойовиків С.Б., УПА. Наперед відпущення гріхів їм давала ОУН.
А Бог? А моральність? А людяність? Та що там: "Нація понад усе!" Отже й понад Бога. Нація? А чи інтереси тих, котрі ставлять собі метою бути "вождями нації"?
Це вони, творці ОУН, довели до морального занепаду десятки тисяч колись чесних українців. Ті колись чесні українці з Волині й Галичини стали продуктом діяльності ОУН.
У 1980-х роках втік з Польщі молодий українець. Разом з дівчиною-полькою. Згодом вони повінчалися. Але на початку затрималися впродовж кількох днів у рідного дядька хлопця. Колишнього вояка УПА. І той запитав хлопця: "А скільки ти поляків зарізав, заки втік з Польщі?"
Той хлопець розповів мені про цей випадок. Мені в таких випадках стають перед очима мої малі колись діти, мої малі внуки. Від них б'є тепло невинного тіла, їхній подих свіжий, ніжний, незайманий. І таких вбивали, різали, рубали, кололи вилами. Але, "не на польській, на українській землі." Хай вбивці поглянуть тепер на своїх внуків. Хай прикладуть свою, колись мокру від дитячої крові, руку, до серця свого внучати. Хай заглянуть своїми, старечими вже очима, в ясні очі своїх онуків. Чи побачать у них відблиск жаху тамтих, мордованих дітей? І хай подумають про Бога. Про незабарну смерть. Про те, що гряде. У контексті з минулим.
Такі ось мої міркування з приводу канадсько-української націоналістичної дійсності. І з американської, де я продовж 8 місяців жив.
Огляд українських політичних і громадських організацій у діаспорі.
Правду кажучи, про суто громадські організації української діаспори говорити не можна - всі вони підпорядковані цим або іншим політичним організаціям. Таке - притаманна кожному тоталітаризмові риса. Навіть хоровий гурток не співає українських пісень узагалі, а лише з репертуару, що на догоду "власть імущих". Як і донедавна в СРСР.
На те, щоби відтворити дійсний і повний образ політичних і підпорядкованих їм громадських організацій української діаспори, потрібне окреме дослідження, яке б дало свої висновки в окремій великій книзі. Псевдогромадських організацій тут - безліч. їх список треба було б публікувати на кількадесяти сторінках друку. Щоб розібратися в них, потрібен неабиякий досвід. Зокрема абревіатури можуть увести в оману. Наприклад, можна зустріти абревіатуру "УВФ", яка без контексту нічого не
говорить. Це бо може бути могутня, світового масштабу, закамуфльована назва ОУН-б - Український Визвольний фронт, а може бути мельниківська організація - Український Визвольний Фонд, яка займається збиранням грошей на потреби ОУН-м.
У цій праці займуся лише головними структурами аполітичних організацій української діаспори, щоб показати як вони поставали, під якими вивісками діють. Саме під вивісками, бо в жодній телефонній книжці не знайдете назви: Організація Українських Націоналістів. Така бо легально на Заході не існує. Вона й на Україні тепер діє під різними вивісками, про що буде мова далі.
Говоритиму тут про Канаду й США.
Український націоналізм домінував не тільки в Західній Україні, зокрема в Галичині, він домінує теж у Канаді й США. Проте ні на Україні, навіть в Західній Україні, ні на Заході не можна його ототожнювати з українським народом. Найкращим доказом сказаного є опубліковані в щоденнику "Америка" дані, опрацьовані Мстиславом Дольницьким, редактором "Америки". На жаль, в мене є лише копія частини опублікованого матеріалу, а саме діаграма, котра вказує на церковну й політичну заангажованість української еміграції у США. Копію цього матеріалу я зробив сам у Скрентоні, США, влітку 1985 року, отримавши газету. Тоді я не мав наміру писати цю працю, то й не зробив копію з усього матеріалу, а навіть не зазначив дати газети, хоч з іпевністю вона походить з літа 1985 р. Підшивок газети я тут не знайшов, а сама газета від кількох років, після смерті її редактора, перестала виходити. Варто звернути увагу на те, що україномовний щоденник "Америка", це католицька газета, яка була під впливом ОУН-б.
На жаль, діаграма не бере до уваги комуністичних українських організацій, проте це не міняє образу, оскільки комунізуючі українці в Америці становлять маргінес у порівнянні до всієї української еміграції. Хоч у мене немає подібних даних щодо Канади, проте ситуація серед тутешньої еміграції складалася аналогічно до США.
Ця діаграма приведена на окремій сторінці.
З наведеної діаграми видно, що у США членів ОУН-б менше 10 тисяч, ОУН-м коло 2 тисяч, а ОУН-з менше, ніж 1 тисяча. Разом членство всіх трьох фракцій ОУН у США становить менше 15 тисяч. Це, коли рахувати, що у США живе півтора мільйона людей українського походження, лише
один відсоток. Саме цей один відсоток утворює фальшивий образ української еміграції, він контролює всі вказані в діаграмі організації, а також всі церкви. Решта українців -пасивна. В певній мірі через природну асиміляцію, а в деякій мірі, зокрема молодь, через те, що не може сприйняти як свій світогляд - український націоналізм. Адже ця молодь виросла в умовах американської демократії.
У цьому контексті слід мати на увазі те, що ОУН у жодному разі не репрезентує інтересів української діаспори в цілості; на жаль, ті, хто приїздить з України, мають на оці лише отой 1 відсоток, а не цілість українських емігрантів ї їхніх нащадків, котрі ще вважають себе українцями, або ж американцями українського походження. Вони, побувши тут деякий час, погостювавши, одержавши подарунки, вертаються на Україну і говорять неначе про українську еміграцію, а насправді вони говорять про отой 1 відсоток, про ОУН.
Постання ОДВУ і УНО
Творці ОУН були свідомі того, що їм потрібна підтримка з боку української еміграції - матеріальна і політична. Вони планували теж впливати на українську еміграцію, використовуючи її для своїх цілей. ОУН мала надію, що українська еміграція впливатиме на політичні кола в провідних країнах світу. Тому, як перший крок після І Конгресу ОУН у Відні, були назначені резиденти: Ріко Ярий - на Німеччину, інж. Євген Ляхович - на Великобританію, згодом на США; Євген Онацький - на Італію; Василь Баранецький - на Фінляндію; сотн. Іван Рев'юк-Бартович - на Литву; д-р Олександр Хмельовський - на Маньчурію; Олександр Бойків - на Францію; інж. Дмитро Андрієвський -на Бельгію.[1]
Кілька тижнів після закінчення І Конгресу ОУН у Відні (1929 р.), до США й Канади поїхав сам полк. Євген Коновалець. Для організаційного охоплення широких мас треба (було - В.П.) творити цілком окремі націоналістичні організації, самостійні й достосовані до правних вимог дотичної країни та повязані з ОУН тільки ідейно-політичними вузлами... З доручення полк. Коновальця, як голови Проводу Українських Націоналістів, створено такі ідеологічно-політичні організації з суспільно-громадським характером діяльності: Організацію державного відродження
України - ОДВУ в США та Українське національне об'єднання - УНО в Канаді. Це мали бути ті українські націоналістичні організації масового характеру, які... унапрямлювали акцію постійного залучування українського громадянства на теренах США і Канади до визвольної боротьби цілого українського народу під прапорами ОУН. Обидві ці організації гідно виконували покладене на них полк. Коновадьцем завдання - аж до другої світової війни. Згодом впливи в цих організаціях - ОДВУ й УНО - перехопила організація полк. А. Мельника. [2]
Запам'ятаймо добре, який в дійсності характер мали (й мають) ОДВУ та УНО. Це були "трансмісії" ОУН на українську еміграцію у США і Канаді, отже це не були громадські організації.
Головою ОДВУ був проф. Олекандр Грановський-Ніприцький, відомий в Америці вчений-ентомолог, поет, великий український патріот. І... не так уже далекий свояк моєї дружини. Я не вірю, щоб проф. О. Грановський дійсно був націоналістом, у розумінні визначень чільного ідеолога ОУН Дм. Донцова. Той вчений-ентомолог був великим гуманістом, що видно з його поезій. Йому, мабуть, піднесли націоналізм у патріотичній упаковці і таким чином "купили" собі О. Грановського для ОДВУ.
У Канаді, в рамках УНО, діяли - Українська стрілецька громада, в склад якої входили здебільша колишні вояки УГА - Української галицької армії, побіч неї Організація українок Канади, МУНО - Молодь українського національного об'єднання. Це були так звані "братні організації УНО". Серед них є ще згадувана вже тут організація УВФ (Фонд, не Фронт).
ОДВУ в США вдержувала контакти з осередком ОУН в Гданську, званому "Мімозівкою", і до 1935 р. встигла передати на потреби ОУН 150.000 дол. У США націоналісти контролювали щоденник "Свобода", католицький щоденник "Америка", "Народне слово" й "Україну".[3] Натомість УНО в Канаді видавало "Новий шлях", саме той, в якому я став на працю як технічний коректор.
Вихід
Друга книга Мойсеева має назву "Вихід", по-грецьки "ексодос", В ній говориться про переслідування Ізраїля в Єгипті й вихід - мандрівку з єгипетської землі, з дому неволі
в обітовану країну. Мали свій "ексодос" також українці в час і після II світової війни. Велика, дуже велика їх кількість збільшила стан української еміграції на Заході. І, як правило, вони підсилили тут націоналістичний табір.
Аналізуючи стан української діаспори в США і Канаді, шукаючи причин підсилення українською еміграцією після II світової війни націоналістичного табору, треба вернутися до причин цієї еміграції. Самозрозуміло, що вона не була однорідною. Такою, або майже такою вона стала вже тут. Які чинники цьому сприяли? Де шукати першопричин такого стану речей? Спробуймо ще раз вернутися до тих жахливих часів, коли життя людське не варте було й копійки.
Почнемо з т. зв. "дивізійників", тобто вояків СС дивізії "Галичина". Про їхній вихід з поля бою по німецькому боці й про полон на території дій британських армій, написав книжку Василь Верига.[4]
Говорячи про українську еміграцію на Захід після II світової війни, весь час треба мати на увазі той факт, що вона відбувалася вже після звісної промови Вінстона Черчіля в американському місті Фултон, започатковуючої період "Холодної війни" Заходу з СРСР. Саме на цьому тлі слід розглядати процес еміграції до Великобританії, США, Канади.
Козирною картою "дивізійників" була боротьба дивізії проти Радянської Армії. У своєму виправдовуванні перед колишніми союзниками СРСР, "дивізійники" дійши навіть до того, що твердили про репресії німців проти дивізії. В меморіалі, підписаному 90 підстаршинами і стрільцями до Головного командування таборів полонених в Італії, органу військової адміністрації Великобританії, було написано:
Тісна співпраця між УПА і дивізією існувала цілий час, чому протидіяли німці, розстрілюючи цілий ряд старшин і стрільців, закидаючи їм звязок з УПА, а багато членів УПА публично (публічно - В.П.) розстріляно. [5]
Правдами й неправдами продіставалися на Захід ті, хто був в УПА або співпрацював з нею. Всі вони, самозрозуміло, націоналісти. Але як же сталося, що майже всі "східняки" стали тут націоналістами?
Щоб дати об'єктивну відповідь на це запитання, треба вернутися до часів німецької окупації.
Літо 1941 року. Це тільки вісім років від голодової смерті коло семи мільйонів українців у наслідку штучного, на наказ Сталіна організіваного, голоду. Це тільки коло десяти років
від розкуркулювання, від фізичного нищення українського селянина, як класу куркулів і середняків, тобто найактивнішого сільського елементу. Це тільки чотири роки від єжовщини - майже поголовне винищування української, навіть комуністичної, інтелігенції.
Приходять німці. З засуканими рукавами, здорові, в шкіряних черевиках, озброєні небаченою технікою. Чи мусіли, задурманені більшовицькою брехливою пропагандою, знати українці про суть нацизму? Адже українці на т. зв. підрадянській Україні не мали доступу до жодної об'єктивної інформації - ні до преси, ні до радіо.
А вслід за німцями прийшли "похідні групи ОУН". Що про ОУН могли знати українці підрадянської України? Що вони могли знати про ідеологію ОУН? Принаймні на перших порах нічого не знали.
І знайшлися українці - селяни, інтелігенція, робітники, вчені - котрі, справедливо ненавидячи більшовицький тоталітарний режим, не відаючи про суть гітлеризму й українського націоналізму, добровільно, а інколи й під примусом окупанта, ставали працювати на німців - хто в німецькій місцевій адміністрації, хто в господарських установах, хто став старостою, а то й у поліції, хоч до неї, слід це підкреслити, йшов найгірший елемент, часто людське шумовиння. Проте вирішальна більшість з-посеред тих, хто став співпрацювати з німцями, це були люди чесні, це були патріоти. Вони у своїй більшості невдовзі збагнули, що пішли не тим, що треба шляхом, та вже було запізно. Початкові успіхи німців незабаром перейшли в поразки, німецькі армії почали відступати з України. Що ж мали робити всі ті, хто волею чи неволею якимось, навіть найдрібнішим чином, співпрацював з німецькою військовою чи цивільною адміністрацією? Невже мали вони чекати приходу Радянської Армії? Адже вони знали - як більшовицька влада розправляється зо всіми, хто хоч будь-яким чином виступає проти неї.
І посунули валки втікачів на Захід. Початково опинилися вони в Західній Україні, зокрема в Галичині, де ними почала опікуватися співпрацююча з німцями ОУН-м. Це саме тому деяка кількість "східняків" попала в СС дивізію "Галичина". В ній вони, та й взагалі в Галичині, не могли демонструвати свого ставлення до українського націоналізму.
Німці відступали й відступали, а за ними цілі валки втікачів-"східняків". Всі вони опинилися на території
Німеччини, на якій вже були два мільйони українців - молоді й підлітків, вивезених у Німеччину на примусові роботи до фабрик, заводів, до "бауерів". Багато з-посеред них теж пам'ятали більшовицький режим з особистого досвіду, або з оповідань батьків, родичів. Багато з-посеред них втратили своїх близьких з рук НКВД.
Німеччина була поділена на чотири окупаційні зони: американську, британську, французьку й радянську. З радянської окупаційної зони почали втікати українці до західних зон, де творилися табори для різного роду втікачів. Табори творилися як правило за національним принципом, отже були табори для втікачів поляків, українців тощо.
В більшості українських таборів почали верховодити бандерівці, як найбільш організовані, вони часто витісняли впливи мельниківців. Про подробиці цього не говоритиму тут. В кожному разі в українських таборах для переселенців верховодили націоналісти. Часто бувало й таке, що до них не приймали українців-"східняків", які мусіли тинятися по приватних квартирах. Серед них був теж Павло Коновал -член Головної Ради Українського братського союзу, але забув про ті часи поневіряння ним. Перебуваючи в таборі, треба було коритися оунівцям. Іншого виходу не було. Це було правило, від якого були дуже рідко відхилення. Про це є обширна література, варта окремого опрацювання, за яке повинен взятися котрийсь "східняк".
Але ж вічно в таборах для переселенців жити не можна було. А тим часом по них бушували радянські репатріаційні комісії, котрі, спираючись на ялтинську домовленість Сталіна з Черчілем і Рузвельтом, мали формальне право домагатися видачі їм усіх, хто до 1939 р. був громадянином СРСР. Почалася трагедія "східняків". Вони знали - що їх чекає у випадку повернення в Радянський Союз. Були випадки самогубств. З цього приводу багато українців пішли до польських таборів. їх там, не вміючих говорити по-польськи, прийняли! Про це безпретензійно пише у своїх спогадах Антоніна Хелемендик-Кокот.[6]
В таборах для переселенців почали діяти "Скріннінгові" комісії, які вирішували - дати чи не дати дозвіл на еміграцію до США і Канади?
Не знаю, чи "східняки " самі додумалися, а чи їм "західняки" підказали, але почали "східняки" добувати документи про те, що вони - громадяни до 1939 р. Польщі. Найчастіше вони, при допомозі організованих оунівців,
добували метрики - свідоцтва про народження в Західній Україні. Допомагали в цьому й українські греко-католицькі священики. Цим вони не грішили проти людяності. Хвала тим, що помагали братам-"східнякам", котрі завдяки такій "операції" змогли емігрувати на північноамериканський континент, як народжені в Західній Україні, отже на пофальшовані документи.
Коли б на цьому закінчилося, то було б усе добре. Але люди дуже рідко коли роблять щось зовсім безкорисно, а тим більше оунівці. "Східняки", через допомогу їм бандерівцями чи мельниківцями, стали, неначе, їхніми заложниками. Вони й досі бояться того пофальшування документів, хоч про це досконало знають і американські, і канадські відповідні служби. Заложниками в цьому розумінні "східняки" залишилися й по сей день, а впродовж років вони "призвичаїлися" бути націоналістами, не знаючи чим по суті є той націоналізм.
Частина українців з таборів для переселенців, не отримавши згоди "скріннінгової" комісії на еміграцію до Канади і США, подалась на еміграцію до Аргентини, де частина їх залишилася, а частина згодом виїхала до США й Канади. Частина українців з таборів для переселенців підписала контракти на працю в копальнях вугілля в Бельгії і теж згодом вони емігрували за Океан. В Німеччині залишилася невелика тільки кількість українців.
Ось ці всі виходці з Великої і Західної України увійшли тут до складу націоналістичних організацій. Пов'язані з ОУН-м - до УНО в Канаді, а у США до ОДВУ. Натомість ОУН-б, як така, що не вміщалася в рамки канадських чи американських законів, створила Український визвольний фронт, до якого влилися всі, на кого мала вплив ОУН-б. Членом УВФ стала навіть Антоніна Хелемендик-Кокот, яку німці вивезли на роботи в Німеччину і яка ніколи не мала нічого спільного з ОУН, з українським націоналізмом. Про УВФ каже у своєму виступі в честь УПА в Києві 8.08.1992 р. Володимир Мазур, перший заступник голови Проводу ОУН-б: Внаслідок світової війни сотні тисяч українців опинилися в країнах західного світу, де з ініціативи ОУН, під проводом Степана Бандери, було сформовано організації Українського Визвольного Фронту - політичні, видавничо-пресові, молодіжні, культурницько-освітні, жіночі, економічні тощо. [7]
Другий розлам в ОУН
Цим разом він стався в лоні ОУН-б. Він почався після війни, коли, як кажуть, Микола Лебедь, як "міністр" закордонних справ УГВР (Української головної визвольної ради), почав встановлювати контакти з західними військовими, а потім розвідувальними колами, зокрема з такими колами США. Про це вже мовилося. Перейшовши на службу до американців, М. Лебедь і товариші не бажали поривати з ОУН, але їм, як видно, американці не дозволили брати участь у діяльності революційної ОУН-б. ОУН, як і більшовицька партія, не відмовляючись від мети, вміє, принаймні її частина, пристосовуватися до нових умов.
Чільний ідеолог українського націоналізму, Зенон Пеленський (не мішати з проф. Ярославом Пеленським), у листі від 25.09.1931 р. до проф. Євгена Онацького пише:
Ви допомогли б мені в одній спеціальній справі, коли б підкреслили в кількох статтях і на прикладах здібність фашизму до його тактичної трансформації, його дивну гнучкість і бездогматичність у певних фазах історичного розвитку, де він сповидно (вочевидь - В.П.) міняв віхи і тактику, залишаючись у корені речі безкомпромісово і непохитно догматичним. Йде про це, аби людям тут узмисловити (усвідомити - В.П.), що вільно міняти шлях і засоби, але одного тільки не вільно міняти - мети (підкрсл. - В.П.) [8]
Теорія, як бачимо, була. Отож обі ОУН, тобто ОУН-б і ОУН-м, опинившись у нових умовах, почали достосовувати свої програми, як тактичний засіб, так, щоби не виглядати назовні тоталітарними організаціями. Змінили, отже, тактику, не відмовляючись від мети. Не відмовились, отже, від побудови на всіх, на розсуд ОУН, українських етнічних землях української держави. Не відмовились від витоків ОУН, від її ідеології, від її постанов. Не відмовились від реалізації "повного усунення всіх окупантів з українських земель", не відмовились від "повного усунення займанців". Змінили тактику, не відмовляючись від злочинного минулого ОУН, зокрема не відмовляючись від народовбивства, вчиненого ОУН-УПА.
Швидше достосувала свою тактику до нових умов ОУН-м, про що свідчать матеріали IV ВЗУН (мельниківців) 1955 р. і наступних. Коли я відійшов з праці в "Новому шляху", я колись зустрівся у Філадельфії з Павлом Дорожинським,
головою ICHO - Ідеологічно споріднених націоналістичних організацій, і в розмові з ним сказав: "Мені відповідають сформулювання постанов ВЗУН мельниківців, але я не погоджуюся з практикою вашої ОУН."
Тугіше йшло зі зміною тактики в революційній ОУН бандерівців. Вона аж на IV Великому Зборі ОУН у 1968 році сформулювала неначе демократичну програму. Проте вже набагато раніше в рамках тієї ОУН постала фракція, яка висловлювалася за явним проголошуванням нового підходу до визвольної боротьби українців. Все, здається, почалося від створення УГВР, від контактів М. Лебедя, о. Івана Гриньоха з західними колами. Чи це була вимога західних кіл а чи тільки під впливом цих кіл, в рамках ОУН-б сформувалася течія, згідно до якої треба перейти на проголошування демократичних гасел.
Здається не варт аналізувати тут різниці, які ділять ОУН-б від посталої формально 1954 року ОУН-з, тобто Організації українських націоналістів за кордоном. Щоправда ця остання, тобто ОУН-з, створена Миколою Лебедем, Левом Ребетом і Зеноном Матлою, твердила, що під націоналізмом розуміємо почуття приналежності до нації, як найвищої культурно-політичної спільності, і що націоналістом є кожний, хто почувається до зв'язку з українською нацією і в громадсько-політичному житті керується її інтересами [9], то таке визначення слід кваліфікувати як пропагандивний засіб, за допомогою якого: а) можна притягнути в ряди ОУН звичайних українських патріотів, б) замазати, затемнити злочинне минуле ОУН, від якого ця ж ОУН-з не відмовилася, як і не відмовилася від первісної ідеології ОУН. Об'єктивно визначальною прикметою нової ОУН-з є те, що вона ніколи не відмежувалася від витоків ОУН, від її ідеології, від її злочинного минулого. І вона зберегла назву - Оганізація українських націоналістів. Ця організація постала 1929 p., і ми вже знаємо її суть, знаємо теж суть націоналізму.
З визначення понять "націоналізм" і "націоналіст", зробленого ОУН-з, виходить, що я теж націоналіст, бо я "почуваюся до зв'язку з українською нацією і в громадсько-політичному житті керуюся її інтересами". Але я - не націоналіст. Я - звичайний патріот України, її народу, української нації. Таких як я - мільйони. І вони - не націоналісти. Мене, й ті мільйони, різнять з ОУН-з (та й з іншими фракціями ОУН) витоки ОУН, її донцовська ідеологія, її злочинна діяльність. ОУН - злочинна організація
від самого її постання. Коли б М. Лебедь, Іван Гриньох, Лев Ребет, Зенон Матла та їх товариші дійсно перейшли на позиції демократизму, тоді б вони порвали зі своїм минулим, зі злочинами ОУН-УПА, і заснували б нову, демократичну партію. Наприклад: Демократичну партію українців діаспори. Зрештою, чи не найкращий знавець і спостерігач українського політичного життя від 1930-х років, Іван Кедрин, так написав про відокремлення від ОУН-б:
На розламі з початком 1940 року на "бандерівців" і "мельниківців" не закінчилось, бо в pp. 1954-1955 прийшло в бандерівському таборі до нового розламу з постанням "двійкарів", чи пак "угаверівців" ("Двійка " - Лев Ребет і Зенон Матла). Петро Мірчук старався в окремій 178-сторінковій книжці ("За чистоту позицій українського визвольного руху", Мюнхен-Лондон, 1955) старався доказувати, яка ідеологічна різниця між ЗЧ ОУН (бандерівцями) та "двійкарями", але, читаючи ті виводи, пригадалась московська мудрість: "Без водки не розбереш". [10]
Ось і вся суть різниць: "Без водки не розбереш!" Це бо була різниця поглядів на тактику, а не ідеологічні різниці. Це теж був результат персональних розбіжностей.
Різниця між ОУН-б і ОУН-з така ж, як і між ОУН-б та ОУН-м, про що влітку 1992 р. мали розмову на українській телепрограмі в Торонто, канал 47, два чільних представники цих організацій - від ОУН-б д-р Олег Романишин, головний редактор "Гомону України", і від ОУН-м д-р Василь Верига, генеральний секретар СКВУ. Оба вони виразно й офіційно заявили: різниця між ОУН-б і ОУН-м - у тактиці, нема, натомість, між ними різниць ідеологічних і в оцінці минулого ОУН.
Тож не треба давати себе обманювати: ОУН, всі три її фракції, однієї закваски організації. Всі вони виросли з "матірної" ОУН, всі вони донцовського кореня. Й такими вони залишилися, міняючи лише тактику.
Український політикум діаспори 1На 1992 рік в українській діаспорі існує одна реальна політична сила: всі три фракції ОУН. "Прогресисти", тобто комуністи з ТОУК, вже не рахуються, вони, після розпаду СРСР, намагаються перейти на націоналістичні позиції, проте, як досі, без успіху. Від них націоналісти домагаються покаяння, а вони каятися не хочуть, лавірують.
УРДП, політична організація, що складається, здебільша зі старого покоління, без допливу молоді, "східняків", не рахується на політичній арені української діаспори. Вона себе скомпрометувала формальним союзом з ОУН-м, хоч останніми роками веде самостійну політику. Забракло в ній людей типу Івана Багряного.
Гетьманці теж не рахуються на політичній арені української діаспори. їх і не багато, і відживають вони свій вік. І, хоч вони не з ОУН, проте вони не так уже далекі від її ідеології.
Постала 1954 р. ОУН-з не афішує своєї діяльності, широкі кола навіть не знають де її осідок, і чи він узагалі є. Іноді зі "Сучасності" можна довідатися про ухвали тієї фракції ОУН. Так, наприклад стало відомо, що 12.10.1987 р. в час VII Делегатської конференції ОУН-з, обрано головою її політичної ради - Дарію Ребет, вдову по Левові Ребетові. Зразу ж на думку прийшла аналогія: провідником ОУН-б після смерті Ярослава Стецька стала вдова по ньому -Ярослава (Слава) Стецько. Навіть у цьому ОУН-з не відійшла далеко від ОУН-б. Тепер ОУН-з очолює Анатоль Камінський. Відомо, що членами ОУН-з є такі діячі, як проф. Петро Потічний, що є головним редактором "Літопису УПА"; д-р Мирослав Малецький, редактор "Вістей комбатанта"; проф. Тарас Гунчак, редактор "Сучасності" та інші, на чолі (фактично) з Миколою Лебедем.
Тут годиться зауважити, що багатотомне видання "Літопису УПА" є класичною "освіченою" дезинформацією. В ньому під ключ підібрані матеріали, навіть з німецьких архівів (підбирав націоналіст - проф. Тарас Гунчак). Але не можна в цьому виданні знайти відповіді на питання, поставлені, наприклад, у цій моїй праці. А саме, що УПА реалізувала політику винищування поляків, сформульовану ще 1929 року. Нема, в цьому виданні не сказано, що тим, хто визнав, що прийшов час почати "усування займанців" з Західної Волині, був Микола Лебедь. В "Літописі УПА" не знайдете теж описів звірств С.Б. ОУН, не знайдете фактів діяльності УПА під маскою червоних партизанів, німців, а навіть поляків. А про ці факти пише учасник УПА, людина, якій не можна не вірити - Данило Шумук. Натомість в "Літописі УПА" вміщено простенькі, розраховані на примітивну пропаганду, оповідання-спогади, яким не місце в багатотомному творі під претензійною назвою "Літопис УПА". Це зовсім не літопис.
До класичної дезинформації належать теж твори винесеного тут під небеса Уласа Самчука: "На білому коні" і "На коні вороному", в яких він описує час війни на Україні, зокрема на Волині, де він, у Рівному, був редактором української газети "Волинь". Улас Самчук, їздячи "на білому коні" й на "коні вороному", взагалі не зауважив УПА, не зауважив масових мордів на поляках. А кажуть, що письменник - це сумління народу. Ним, сумлінням, напевне не був Улас Самчук. Тепер же деякі часописи на Україні показують його, як класика української літератури. Класика, котрий приховав злочини ОУН-УПА. Бо сам був націоналістом.
Інакше, ніж ОУН-з, "під шумок" розвивають свою діяльність на Україні ОУН-б і ОУН-м, борячись за впливи на Україні. Бореться, зрештою, теж, і то від перших днів, як тільки була на це змога, тобто десь від 1990 року, ОУН-з. У світовому масштабі ОУН-б діє під фірмою Світового Українського Визвольного Фронту, згуртувавши довкола себе цілу низку різного роду молодечих, жіночих, видавничих, освітніх, фінансових, а навіть господарських організацій. ОУН-б формально не існує ні в діаспорі, ні в Україні, де вона виступає під фірмою Конгрес Українських Націоналістів.
ОУН-м теж формально не існує, вона діє під фірмою ІСНО - Ідеологічно Споріднених Націоналістичних Організацій.
Щоб охопити своїми впливами якнайбільше українців у діаспорі, зокрема тих, котрі були нащадками емігрантів з-перед І світової війни, побіч УНО в Канаді (ОУН-м) і Організації Визвольного Фронту (ОУН-б), створено Комітет Українців Канади (тепер: Конгрес Українців Канади), в якому згуртовані теж культурні, професійні, а навіть релігійного типу організації. В КУК (Конгрес Українців Канади) немає лише "прогресистів"-українців. Вся діяльність КУК-у підпорядкована впливам ОУН, раз у ньому верховодять бандерівці, раз мельниківці, хоч є в ньому й діячі, котрі не є членами ОУН, це представники "старої" еміграції, які не є свідомі суті й мети ОУН. До КУК українці платять "національну вкладку" - своєрідний добровільний податок.
У США такою загальнокрайовою, неначе громадською, організацією був Український Конгресовий Комітет Америки (УККА), довший час в ньому йшла боротьба між бандерівцями й мельниківцями за впливи в ньому. Тоді, коли в Канаді КУК діє на засаді консенсусу, то у США співпраця
між бандерівцями й мельниківцями на форумі УККА не склалася. Врешті в цій організації перемогли бандерівці, а мельниківці й їхні супутники створили конкуренційну, неначе загальноамериканську, організацію - Українську Американ ську Координаційну Раду (УАКРада). Такий стан триває й досі і він є доказом того, що українські громадські організації опановані націоналістичним елементом. Наприклад, збірний член УАКРади - Український братський союз, страхова організація, заснована українськими емігрантами-вуглекопами, теж опанована націоналістичним елементом, а "старі" члени УБС, навіть не підозрюють якою є суть українського націоналізму, їм його підтасовують як патріотизм.
В інших країнах Заходу є інші "громадські" організації, контрольовані однією або другою фракцією ОУН. ОУН-з не бореться за впливи в "громадських" організаціях.
Щоб координувати в рамках українського націоналізму всю активну західну діаспору, точніше її некомуністичні прошарки, ОУН-м і ОУН-б дійшли до порозуміння й створили СКВУ - Світовий конгрес вільних українців, в якому на засаді консенсусу, раз головою є бандерівець, а генеральним секретарем мельниківець, а іншим разом -навпаки. Так, згідно з останнім "вибором" головою СКВУ є бандерівець Юрій Шимко, а генеральним секретарем мельниківець Василь Верига, колишній вояк СС дивізії "Галичина". Попередньо головою СКВУ був мельниківець Петро Саварин, а генеральним секретарем бандерівець Мирон Барабаш. До складу СКВУ входять теж представники церков - Греко-католицької й Православної, які стоять на націоналістичних позіціях, іноді не будучи свідомі цього.
СКВУ має Президію і галузеві комісії. Про ідеологічно-політичний напрямок СКВУ свідчить хоч би такий малий приклад: Декілька років тому, мабуть у 1989 році, декілька молодих українців створили культурне товариство ім. Т. Шевченка, яке ставило собі метою поширювати культурні здобутки митців України на Заході. Серед тих молодих людей були - редактор "Форум" Андрій Григорович і Микола Мороз, підприємець з Торонто й одночасно член Президії СКВУ як голова ОДУМ - Організації демократичної української молоді. Вони запросили до Канади Івана Драча й Юрія Іллєнка, влаштовуючи показ їхніх чудових кінокартин. Успіх був великий. Але Миколі Морозові в Президії СКВУ
сказали: або залишиш Товариство ім. Т. Шевченка, або геть з СКВУ!
Тож адекватною назвою для цієї світової установи була б: Світовий конгрес українських націоналістів. Це бо аж нiяк не громадська організація, в ній немає місця на інші, ніж націоналістичні, погляди.
Не завжди, однак, між ОУН-б і ОУН-м на форумі СКВУ панувала згідна атмосфера поділу портфелів. Оце опис атмосфери під час II Конгресу СКВУ:
В кулуарах Конгресу поширився погляд, що панове Лівицький-Стецько трактують весь СКВУ як установу, що має бути повністю підпорядкована їхньому "центрові" і не рахуються з правилами пристойної поведінки, ні з інтересами цілості української діаспори. Ідеологічною підготовкою такого ставлення була передовиця в тижневику "Шлях перемоги"..., в якій зясовано, що весь громадський сектор, отже й СКВУ, має підлягати політичному, тобто ЗЧ ОУН.[11] ЗЧ ОУН, це те саме що ОУН-б.
Не вдалося тоді бандерівцям узяти під свій контроль СКВУ. Мусіли поділитися пануванням у ньому з ОУН-м. В СКВУ обі ці ОУН панують і досі. Варто, щоб про це знали і Президент України, щоб знала про це східна українська діаспора, аби не лізла в націоналістичний невід.
Не дійшли теж ОУН-м і ОУН-б згоди щодо "державного" представництва в діаспорі. Мельниківці, міняючи свої тактичні віхи, перебрали під свій контроль Державний Центр УНР - Української Народної Республіки, тобто теоретичне продовження УНР, посталої 22.1.1918 p., a його президентом став голова Проводу ОУН (мельниківців) Микола Плав'юк. Натомість бандерівці державність у діаспорі виводили з "Акту 30 червня 1941 p.", маючи тут УДП -Українське Державне Правління. Оба ці утворення 1992 року практично припинили своє існування.
Всі три фракції ОУН і їхні супутники мали ще в діаспорі КУППО - Конференцію українських політичних партій і організацій - форум, на якому намагалися дійти згоди щодо загальнонаціоналістичних напрямків діяльності. Впродовж останніх років не чути було про цю організацію, вона, мабуть, умерла природною смертю.
Політична культура української діаспори
Про політичну культуру української еміграції можна написати окрему працю, тут немає місця на вичерпне з'ясування цього боку української діаспори. Тому обмежуся до опису лише декількох справ, які кидають яскраве світло на політичну культуру української еміграції. Спершу пригадаймо кілька фактів:
- ОУН від самого початку орієнтувалася на Німеччину, працювала на розвідувальні німецькі служби;
- Ідеологічно ОУН була (і є) тоталітаристською органі зацією, спорідненою з фашизмом і його різновидом - націонал-соціалізмом;
- В рамках гітлерівських збройних сил ОУН-б створила Дружини Українських Націоналістів - батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", по розформуванні яких їх особовий склад підписав контракт на один рік на військову службу з метою поборювання червоних партизанів у Білорусії;
- ОУН-м була співорганізатором СС дивізії "Галичина", яка воювала на боці гітлерівської Німеччини;
- Жодне зі збройних формувань ОУН не перейшло (на зразок дивізії СС, створеної з солдатів армії ген. А. Власова - РОА) на бік союзників, тобто США, Великобританії, Франції чи СРСР;
- У війні перемогла коаліція США, Великобританія, Франція, СРСР та інші. Поразки зазнала гітлерівська Німеччина. До перемоги над гітлерівською Німеччиною в жодній мірі не спричинилися ОУН ні її збройні формування;
- ОУН в основному після війни опинилася на Заході, в державах, які воювали проти гітлерівської Німеччини, з якою співпрацювала ОУН.
Як за таких умов повинна логічно поводитися ОУН, опинившись на Заході? Слід їй, мабуть, було принишкнути, робити все, аби Захід забув про участь ОУН на боці гітлерівської Німеччини, тобто на боці ворога Заходу.
Тим часом, використовуючи стан "холодної війни" між країнами Заходу й СРСР, ОУН, обі її фракції, замасковуючись під вивісками неначе громадських організацій, відновили на Заході свою пропагандивну діяльність. Обі ОУН потворили свої, тобто їм підзвітні, комбатантські-ветеранські організації, інші організаційні прибудівки. Підшиваючись під український патріотизм, використовуючи семантичну відмінність поняття
"націоналізм" в українській і англійській мовах, також антибільшовизм західних країн - обі ОУН закріплювали тут свої позиції. Обі ОУН використовували теж, зокрема в Канаді й США, факт, що українська організована громада становить вагомий електорат. А для здобуття електорату навіть кандидат у прем'єр-міністри Канади, Браєн Малруні, приїздив на українські святкування.
Все це - результат збігу обставин.
І так, колишні "дивізійники", замість того, щоб соромитися своєї участі в армії СС, зробили з цього факту прапор патріотизму, тобто пак - націоналізму, бо "патріотизм" вийшов з лексикону ОУН і її формацій.
Контрольована ОУН преса, радіопередачі, телепередачі насаджують серед українців на еміграції вже від десятків років ідеологію українського націоналізму, через що ОУН довела до інтелектуального зниження рівня великої частини української еміграції, котра неспроможна в гурті розмовляти на інші теми, як тільки про антибільшовизм, антисемітизм, антиполонізм.
Ремінісценцією класичного українського націоналізму є поведінка еліти й великої групи української діаспори в справі Івана Дем'янюка. Вона зводиться до заповіді: Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації (пункт 2 "Декалогу").
Примітивна українська націоналістична політична думка від самого початку ототожнила індивідуальну справу Івана Дем'янюка з честю української нації. Це так, неначе серед українців навіть теореточно не могло бути ката єврейського народу. А українці, як і в кожній нації, є різні. Українцем був Богдан Хмельницький, українцем був теж Ярема Вишневецький. Українцями були Дмитро Донцов і Микола Скрипник; Євген Коновалець й Володимир Винниченко, теж Володимир Щербицький. Серед українців є д-р Богдан Гаврилишин, котрий є членом чи не найпрестижнішого у світі клубу інтелектуалів - Римського клубу. Серед українців є видатні співаки, письменники. А є й злодії, є проститутки.
Неправдою є, що англомовна преса у зв'язку зі справою Івана Дем'янюка таврувала українців. Таке чи не першим у Торонто вигадав д-р Степан Росоха, редактор "Вільного слова", котрий на сторінках своєї газети великими буквами узагальнив: "Жиди знеславлюють українців!" І від того часу пішло, і пішло! Почали збирати фонди на захист І. Дем'янюка, зібрали декілька мільйонів. А захисник Івана
Дем'янюка, адвокат Павло Чумак з Торонто, в інтерв'ю для англомовного додатку до "Нового шляху" - "Ню-Перспектів" за квітень 1988 року (стор. 3), на запитання: чи це був судовий процес (в Ізраїлі - В.П.) проти українців? відповів: Ні, це не був процес проти українців, це був процес проти Івана Дем'янюка.
Процес триває, вироку ще немає. Але вже тепер зусиллями захисників Івана Дем'янюка неначе доказано: Не Іван Дем'янюк був "Іваном Грозним" у концтаборі Тремблінка, ним був Іван Марченко! Теж українець! То яку ж українську честь захистила українська діаспора у справі Дем'янюка? Не Іван Дем'янюк-українець був катом для євреїв, а був ним І. Марченко-українець. Для мене, як для українця, справді немає різниці - хто був цим катом - І. Дем'янюк чи І. Марченко.
Тим часом культурна політична думка повинна була б проявитися ось як: Якщо Іван Дем'янюк винен, то не смійте ототожнювати його з українським народом, бо в кожній нації є різні люди, серед євреїв теж були кати єврейського народу. Але ведіть слідство і судовий процес чесно, об'єктивно, ми за цим будем стежити. Якщо він справді винен - покарайте його і ми від нього відвернемося. Коли ж немає доказів його вини -дотримуйтесь засади презумції невинності й звільніть його з-під арешту, вибачтеся перед ним.
Довкола судового процесу Івана Дем'янюка сама українська діаспора, її керівні центри, передусім СКВУ, керовані ОУН, розбурхали нездорову атмосферу, некорисну для українців.
Коли в Канаді була створена Комісія Дешена, Конгрес українців Канади, за участю СКВУ, теж розбурхав нездорову атмосферу. Заяви, які тоді появлялися, передовиці газет, публікації Комісії прав людини при СКВУ я, пробачте, відчитав однозначно: "На злодієві шапка горить!" Адже як можна виступати проти переслідування воєнних злочинців?! Можна б тільки казати: Що ж, якщо серед нас є воєнні злочинці, то нам дуже з цього приводу прикро, але не вони творять "імідж" української еміграції. Ми від них відвернемось. У своїй масі - ми чесні люди.
Але так наша еліта не сказала. Чим кинула тінь на тисячі порядних українців.
В мене немає жодних контактів зі спецслужбами Канади й США, але я абсолютно певен: вони досконало знають минуле окремих груп української еміграції. Якій, коли
йдеться про громадську думку наших співгромадян, не додало слави "випадкове" знищення кількох тисяч іміграційних документів українців саме в час діяльності Комісії Дешена. Нам тільки здається, що про нас добре думають. На добре думання про нас треба заслужити, а ми робимо все навпаки.
Західні суспільства, незважаючи на післявоєнну "холодну війну", з пієтизмом відносяться до жертв світових воєн, вони культивують традиції воєнних союзів, включно з воєнним союзом з СРСР під час II світової війни. Про це свідчать факти частих емісій в Т. Б. кінокартин, темою яких є морські конвої зі зброєю з Америки до Мурманська. Для жителів американського континенту Сталінград був символом поразки гітлерівської Німеччини.
1991 року Міська Рада метрополітального Торонто розглядала справу встановлення братських відносин між Волгоградом і Торонто. На форумі Ради український радник Василь Бойчук розпалив війну проти такого рішення. Конгрес українців Канади відділ Торонто, на чолі з інж. Ярославом Соколиком, використовуючи контрольовані ОУН засоби масової інформації - українські газети, радіо, телебачення -мобілізував націоналістично настроєне українське населення Торонто виступати проти ініціативи встановлення братніх зв'язків Торонто з Волгоградом. На засідання Міської Ради прибули підбурені українці й вигуками протестували проти Названої ініціативи. Все це трансмітувало канадське ТБ.
Жителі Канади, з котрими я розмовляв, розуміли цю акцію однозначно: Українці виступають проти антигітлерівської коаліції з часу II світової війни, їх болить поразка гітлерівської Німеччини під Сталінградом і тому вони виступають проти Волгограда.
Що ж, Сталінград справді перекреслив розрахунки ОУН на перемогу Німеччини в II світовій війні. Але це - справа ОУН, а не українського народу, не української еміграції, в якій ОУН становить не більше одного відсотка. Проте "імідж" української еміграції змальовує саме ОУН.
XX століття створило нову наукову галузь - політологію. Політологія, це наука про політику, галузь наукових дослідів, предметом якої є факти з ділянки внутрішньої й міжнародної політики, політичної діяльності, їх джерела і наслідки, явища, пов'язані зі здобуттям й втриманням державної влади. Близькі політології є історики найновішої доби. Зі сказаного
видно, що в політології найголовнішим є факти. Політолог не може нехтувати фактами.
Тим часом, коли прослідкувати писання й інші виступи політологів, котрі належать до української еміграції, бачимо, що вони, як правило, нехтують фактами, що вони, замість досліджувати факти, їх джерела й наслідки, займаються пропагандою, або дезинформацією. Пропагандою українського націоналізму і дезинформацією в його користь. Цим вони разюче відрізняються від польських політологів, істориків, публіцистів.
Польські історики, автори праць на політичні теми, теж не без недоліків, проте їхні прогріхи стосуються недосконалого вивчення предмета, а не тенденційного допасовування чи й оминання фактів. Вкажу на деякі недоліки польських авторів. Наприклад автор праці "27. Волинська дивізія піхоти АК" Міхал Фіяліса пише: У війні в вересні 1939 р. українці виступали у багатьох площинах. Активні, крайнє шовіністичні елементи перед самою війною були інтерновані польською владою й арештовані (м. ін також один з чільних провідників ОУН Степан Бандера). [12] Факти були інші - Степан Бандера відбував покарання з двох вироків польських судів, кожен з них був замінений з покарання смертю на довічне ув'язнення. Іншим недоліком польських авторів, котрі пишуть на теми ОУН, є їх недостатнє знання української мови. Так, наприклад, почуте, повторене, мабуть, чехом, гасло ОУН-УПА "Або буде Україна, або лядська кров по коліна", майже у всіх авторів виступає у формі "Небо буде Україна, небо лядська кров по коліна". В українській мові немає сполучника "небо", немає його теж в українських діалектах, це - чеське слово. А. Щенсняк і В. Шота в праці "Шлях у нікуди" пишуть "Гріцай-Пєребійніс" згідно до російської фонетики цього прізвища (стор. 143), замість "Грицай-Перебийніс". Ришард Тожецький пише "Українська РСР у вєлікій вітчизняній війні" (стор. 16). Едвард Прус у праці "Атаманія УПА" пише, що після дій УПА назавжди зникали села і "посьолкі", хоч в українській мові немає такого слова, це - російське слово (стор. 35). У цій же праці Е. Прус, пишучи про українську, в задумі ОУН, імперію, каже про намір приєднання до України м. ін. "Красноярського краю" (стор. 140), маючи на думці "Краснодарський край".
Та це - дрібні помилки, вони не спотворюють суті. Натомість на добро польських авторів слід сказати, що вони
не оминають невигідних їм фактів. Вони говорять про Павлокому й про інші місцевості, в яких мали місце відплатні акції польських з'єднань, під час яких було вбите українське населення. Польські автори не ототожнюють ОУН-УПА з українським народом, вони не пишуть "українці вбивали", а "українські націоналісти вбивали". Всі вони підкреслюють, що ОУН-УПА завдала шкоду не тільки польському, але й українському народові. Подають вони багато прикладів допомоги українців полякам.
Натомість українські діаспор ні історики, автори на теми ОУН-УПА, політологи, як правило, пишуть і заявляють "поляки вбивали", "українці вели визвольну боротьбу" тощо, хоч мають на думці виключно ОУН-УПА. Це - тема для окремої праці. Проте тут не можна оминути одного яскравого прикладу деформації дійсності, спричиненої поширюванням українськими істориками й політологами неправди про Україну і її народ. У 22-му томі "Енциклопедія Брітанніка", cтор. 473, видання 1973 року, в рамках статті "Українська Радянська Соціалістична Республіка" є виділена тема: "Друга світова війна і після неї". Ось скорочено зміст цієї енциклопедичної інформації: Між І і II світовими війнами існувала в Польщі підпільна Українська Військова Організація і Організація Українських Націоналістів, обі під керівництвом полк. Євгена Коновальця, вбитого у травні 1938 р. в Роттердамі. Його наступником став полк. Андрій Мельник. Згодом на чолі руху націоналістів став Степан Банд ера разом з Романом Шухевичем. ОУН пов'язувала надії на утворення самостійної України з Німеччиною. Вона мала надію спровокувати українську революцію в радянській імперії. 30.06.1941 р. у Львові було проголошене "відновлення української держави", яку очолив Ярослав Стецько, маючи в плані воювати проти СРСР. Бандера, Стецько й ряд "міністрів" були арештовані. 1943 р. Шухевич організував УПА. Шухевич був убитий силами радянської безпеки 4.03.1950 р. в Білогорщі, а Бандера був убитий 15.10.1959 р. в Мюнхені радянським агентом. Внаслідку II світової війни Українська РСР значно збільшила свою територію. До складу Української РСР увійшли...
Ось така інформація про участь України в II світовій війні. Почерк показує, що стаття написана під диктант бандерівського "вченого"-історика чи політолога. Бібліографія до цієї статті посилається на П. Мірчука, Я. Білінського (не
мішати з А. Білинським), О. Підгайного - відомих українських націоналістів фракції Ст. Бандери.
Ця інформація в найпопулярнішій англомовній енциклопедії формує думку про українців у США, Канаді й інших англомовних країнах. Ця інфомація волає про помсту до неба! В ній немає таких інформацій, як те, що під час II світової війни в Німеччину було вивезено примусово понад 2 мільйони українців на рабські роботи, що українці становили 40% вивезених на роботи в Німеччину чужих робітників, що людей ловили на вулицях, у церквах. Що в час II світової війни згинуло 4.500.000 українців, що становить коло 25% всіх людських втрат СРСР, що на фронтах війни згинуло 1.300.000 українців, що українці становили 20% складу Радянської Армії. Що Україна в 50% втратила під час війни цивільне населення в стосунку до загальної цифри втрат такого населення. Що з 5.200.000 військовополонених врятувався тільки І мільйон, не враховуючи в це 800 тисяч взятих на роботи в Німеччину, і що значний відсоток цих військовополонених становили українці. Що під час німецької окупації України і внаслідку воєнних дій було знищено коло 16.500 заводів і фабрик, 400 копалень, 714 міст, коло 28.000 сіл, 900 залізничних станцій, 670 великих і середніх мостів тощо, тощо. Що серед полководців, які в значній мірі спричинилися до перемоги над гітлерівською Німеччиною, було багато українців. Що на території України діяли сильні партизанські з'єднання, котрі в значній мірі спричинилися до поразки гітлерівської Німеччини. Про це все нема мови в гаслі "Українська РСР під час II світової війни і після неї". Англомовний читач знає тільки, що були УВО, ОУН, УПА, Степан Бандера, Роман Шухевич.
З політичною культурою української діаспорної еліти, тобто всіх трьох фракцій ОУН, пов'язаний казус з публікацією й поширенням фрагментів документа, що мав би бути документом котроїсь фракції ОУН. На переклад цього документа я натрапив у польській газеті з Торонто "Глос Польські". Текст попередив "Відкритий лист" до ОУН-б, ОУН-м, ОУН-з, написаний від правління Союзу Східних Земель Польщі в Торонто.[13] З огляду на важливість порушених в цій публікації справ, наводжу тут її повністю.
Відкритий лист
До
1. Організації Українських Націоналістів - фракція Бандери
2. Організації Українських Націоналістів - фракція Мельника
3. Організації Українських Націоналістів - фракція "двійкарів"
4. Світового Конгресу Вільних Українців
5. Міністерства Закордонних Справ ПР., Департамент Преси й Інформації
Гурток львів'ян Чікаго і головне правління Приятелів Львова у Лондоні розповсюджують переклад "Ухвали Крайового Проводу Організації Українських Націоналістів" (ОУН) від 22.06.1990 р. Нижче текст цього перекладу, до якого коментар, на нашу думку, зовсім зайвий
З огляду на антипольськість цього тексту, а також тому, що кожна фракція Організації Українських Націоналістів послуговується цією самою назвою - вважаємо потрібним звернутися до названих вище українських адресатів ОУН, щоб вони схотіли заявити:
- Чи це є текст, схвалений їхньою організацією?
- Чи вони відмовляються від цього тексту, як фальшивки, або такого, що не походить від котроїсь з фракцій?
З аналізу тексту виходить, що це дійсно є переклад з української мови. Однак ми не виключаємо провокації. Щоб її підтвердити, мусимо мати заперечення від кожної фракції ОУН, що це є документ, що не походить від неї. Тоді завданням усіх фракцій ОУН і польської сторони буде намагання встановлення джерела провокації.
До міністерства Закордонних Справ звертаємося тому, що текст цей був пересланий йому польським консульством у Львові. А якщо так, то, беручи до уваги важливість теми, Міністерство не може мовчати в цій справі й спричинятися до занепокоєння поляків, яким близькі інтереси Польщі. Тому що ми не змогли встановити адрес названих фракцій ОУН, цей лист посилаємо у формі копій на адреси: до ОУН -фракція Бандери на адресу її органу "Гомін України" в Торонто, до ОУН - фракція Мельника на адресу її органу "Новий шлях" в Торонто і до ОУН - фракція "двійкарів" на адресу керованого нею органу "Сучасність" в Мюнхені. Цей лист адресуємо також до Світового Конгресу Вільних Українців як до організації, гуртуючої, хоч і неформально, сили всіх трьох фракцій ОУН, в основному діючих в діаспорі.
З огляду на важливість справи, просимо про можливе швидке становище в цій справі.
За Правління Союзу Східних Земель Польщі гурток у Торонто
Владислав Дзємяньчук (голова)
Януш Сьмігельський (II секретар)

ФРАГМЕНТИ УХВАЛИ КРАЙОВОГО ПРОВОДУ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ (ОУН) від 22.06.1990 р.
Ухвала написана на 60 сторінках машинопису. Вона охоплює сучасні справи, в тому й стосунок ОУН як авангарду українського народу - до Польщі й поляків. Вона наказує поширювання культу Степана Бандери і Романа Шухевича-"Чупринки" а також митрополита Андрея Шептицького шляхом увіковічнення в містах і селах ставленням памятників, як теж називанням їхніми іменами шкіл, вулиць і майданів. У випадку опору або спротиву теперішньої влади застосувати фізичний примус, "позбуваючись великої кількості москалів, які засмічують нашу землю". У випадках зволікання застосувати навіть "метод" перевірений УПА на поляках.
ОУН, як авангард народу, використовує всі політичні партії і церковні комітети Української католицької церкви, якої священики сприяють ОУН.
Згідно до попередніх постанов Крайового Проводу, кожна українська родина у діаспорі дасть по 1.000 дол. США на фонд "Визволення України". Програна "РУХ-ом" виборів на Україні вважається смертю українізму над Дніпром.
- - - - - - - - -
Польські справи:
1. на Україні, зокрема на теренах Західної України;
2. в діаспорі;
3. в Польщі, зокрема на Закерзонській Україні.
1. Гаряче підтримуємо визвольні змагання балтійських народів - Литви, Латвії та Естонії, підтримуємо визвольні змагання молдаван, грузинів і вірменів. Солідаризуємося з боротьбою за свободу братнього білоруського народу памятаючи, що він родом з нашого українського гнізда -Київської Русі і до цього гнізда в майбутньому повинен вернутися.
... З посткомуністичною Польщею слід втримувати приязні стосунки на засадах взаємності. Щоб не дразнити
поляків і уряду, слід їм (полякам - В.П.) надати на Україні деякі права в ділянці віри, культури й шкільництва, слідкуючи в той самий час, аби ці поступки не пішли задалеко. Слід виключати будь-які політичні організації поляків. Передусім слід накинути полякам нашу точку бачення на історію і на польсько-українські відносини. Не допустити до заяв, що Львів, Тернопіль, Станіславів, Кременць та інші будь-коли відогравали роль польських осередків культури. Завжди це були осередки української культури. Поляки не відогравали в них хоч би найменшої ролі, а те, що про них сьогодні говориться, слід зарахувати до польської шовіністичної пропаганди.
Польську молодь слід приєднувати до патріотичних акцій, повязаних з патріотичними річницями - в тому й пов'язаними зі славними діями УПА. Це дозволить не тільки захитати віру в польську пропаганду державності, але й швидкими темпами доведе до українізації польської молоді, яка просякнута брехнею польської пропаганди щодо УПА.
Поступки в справі шкільництва і польської культури слід поставити в залежність від подібних поступок у бік українців у Польщі. Проголошувати, що в Польщі живе мільйон українців, робити труднощі у відбудові поляками цвинтаря Орлят, проте не дуже нахабно, щоб не дати їм у руки міжнародного пропагандивного козиря, що наші намагання увійти в Європу не є щирі (йдеться про те, що цвинтар Орлят є військовим цвинтарем, тож згідно до міжнародних конвенцій, він охороняється міжнародним правом).
Віддачу полякам костьолів поставити в залежність від віддачі українцям у Польщі церковних об'єктів, передусім передачу поляками для Української католицької церкви греко-католицької кафедри у княжому граді Перемишлі. Не помішає поєднати цей факт з поверненням полякам костьола св. Єлизавети у Львові, а також церковних об'єктів у Тернополі й Станіславові. У жодному разі не можна допустити реактивації польської ієрархи, тобто повернення на наші землі польських єпископів. Це могло б означати в майбутньому небезпечне відродження в (Західній) Україні небажаної польськості й польського шовінізму з політичними амбіціями. Латинський обряд на Україні слід підпорядкувати ієрархії Української католицької церкви і її патріархові з осідком на Горі св. Юра у Львові.
Підготовити й систематично поповнювати списки поляків, що живуть в Україні, а передусім в Західній Україні. Ці списки й адреси служитимуть справі чіткого контролю їхньої діяльності Знаючи історію й конспіраційні спроможності поляків, не можна виключити, що в майбутньому вони захочуть конспірувати проти самостійної України. Не можна також виключити, що в Польщі знайдуться ревізіоністські сили, які забажають відібрати українцям Львів. їм у допомогу можуть стати власне конспіруючі поляки. Тому в найближчому майбутньому, коли Україна позбудеться власних комуністів, виявлені поляки мають скласти присягу на лояльність і вірність самостійній Україні. Це ж мають зробити польські священики, ченці й черниці.
Не робити труднощів виїжджати поляками на постійне життя в Польщу, радше сприяти цьому. Памятаймо, що відвічною метою українців і ОУН була деполонізацїя земель, на яких від кількох поколінь живуть поляки. Сприяючи максимально виїздові до Польщі, одночасно слід їм сприяти в тимчасових контактах з рідними й знайомими в Польщі. Молодим, котрі відвідують в Польщі родичів чи знайомих, робити труднощі при вступі у вищі учбові заклади Взагалі обмежити студії для поляків, не допустити до постання сильного прошарку інтелігенції.
Протиставлятися всякому зближенню поляків і росіян, як на Україні, так і в Польщі, розпалювати ворожість поляків до росіян і навпаки, памятаючи, що стислий польсько-російський союз становить поважну загрозу для України і її територіальної цілісності...
2. В нас є багато добрих прикладів з минулого спільної українсько-польської боротьби проти комунізму. Ці добрі традиції слід культивувати, зміцнюючи звязки з тими організаціями, в яких реальний підхід до українсько-польських стосунків. Доказувати, що у спільній боротьбі з комуною українці були активною й інспіруючою стороною. Інакше кажучи, щоб поляки визнали керівну роль українців. Елімінувати будь-які спроби, які йдуть у напрямку засудження УПА за неначе її знущання над поляками. Доказувати, що УПА не тільки не знущалася над поляками, але навпаки, брала їх під захист перед гітлерівцями й більшовиками. Поляки також були в УПА. Морди, яких не можна заперечити, були справою совєтських партизанів або неорганізованих банд, з якими УПА не мала нічого спільного.
Применшування визвольної ролі УПА в європейських масштабах - недопустиме. Всіма силами намагатися, щоб у різних наших контактах з поляками, польська сторона визнавала, що це були приклади палення українських сіл і мордування українців вояками А.К., показувати схожість між УПА і А.К., підкреслюючи вищість під кожним оглядом УПА над А.К. Примушувати поляків признаватися до антиукраїнських акцій, щоб вони самі засуджували пацифікацію й ревіндикації до війни й ганебну акцію "Вісла" після війни. Всі ці акції завдали українському народові багато терпінь, коштували багато крові. Підкреслювати це в комунікатах, які обов'язково мають публікуватися чужими мовами, зокрема англійською, німецькою, іспанською й російською.
Намагатися, щоб відповідні польські чинники на еміграції відмовилися від намірів і думок ревіндикації від України, а справу Закерзоння (Засання, Холмщина, Підляшшя, Лемківщина) залишити відкритою, сугеруючи, що вона буде полагоджена з користю для обох сторін урядами цілком суверенних держав самостійної України і посткомуністичної Польщі.
На таких позиціях стоїть уже сьогодні Конфедерація Незалежної Польщі. Цю організацію й її людей слід підтримувати.
В такому ж дусі слід впливати на польську громадську думку на еміграції, через посередництво польських оганізаціи і тих засобів інформації, які є в польських руках. З цією метою слід продіставатися до польських організацій там, де це можливе, і насаджувати нашу точку зору терпеливо, але непоступливо, здобуваючи серед поляків прихильників там, де це найбільш доцільне, не шкодуючи засобів з Фонду Визволення України.
Купувати передачі в польському радіо і місця в польських газетах. Входити до польських редакційних колегій. Дискусії вести в дусі героїзму УПА і незаперечності українськості Закерзоння зі столицею в княжому городі Перемишлі.
3. Сучасна Польща переживає добу свого нового відродження, рушійною силою якого є знаний у світі рух, що його називають Солідарність. Цей рух здобув собі міжнародну славу, як той, що розбиває комунізм у світі. Ця думка про Солідарність кривдить нас і вона нам не потрібна. Наша пропаганда повинна йти в напрямку доказування, що
Солідарність не була тією рушійною силою, нею була УПА, яка інспірувала антикомуністичні сили до діяльності. УПА боролася з більшовизмом понад 10 років і її дух живе, він ніколи не вмер. Дух УПА запліднив Солідарність до дії. Так повинен міркувати кожен українець, так само повинен міркувати світ, і ми маємо в цьому допомогти, бо інакше знову нашу хвалу заграбастають собі поляки.
Відношення здорових українських сил до сучасної польської дійсності повинно бути диференційоване і залежне від наших інтересів. Польща потрібна Україні як союзник, щоб повалити СРСР. З цією метою слід підтримувати в Польщі все, що має антиросійський смак. Катинь, депортації в Сибір, злочини НКВД і У.Б. (польська Служба Безпеки -В.П.). Таке наголошування відвертатиме увагу поляків від УПА, яку польські комуністи запрезентували польському народові брехливо не як збройний народно-визвольний рух, але як банди.
З усією міццю підкреслювати, що повне визволення Польщі неможливе без самостійної України (див. Міхнік). Це означає повне довірся до антимосковської політики українців, це спричинить повну їхню безкритичність і повне заангажування на нашому боці. Це заангажування має допомогти до скріплення позиції України і послаблення Польщі, що в майбутньому дозволить підпорядкувати польську державу українським національним інтересам.
Пайпильнїше завдання на найближче майбутнє: довести до того, щоб польська влада в односторонньому порядку визнала (склала деклараці), що у відношенні до України не висуває і не висуватиме в майбутньому ніяких територіальних претензій, чим відмовиться від всіляких претензій до втрачених в результаті інвазії на окуповані Польщею території України у вересні 1939 р. Якщо буде така заява, то її слід міцно розпропагувати в різних мовах. Це дуже важливе для наших майбутніх кроків. Зі свого боку ми визнаємо правильність такого становища, заявляючи, що проблема кордонів, які склалися без нашої участі (тобто Польщі і України) внаслідку ялтинської угоди (не згадувати про чию кривду йдеться) буде вирішена в майбутньому урядами двох суверенних держав - України і Польщі. Натомість коли таке станеться, то цю односторонню заяву ми відчитаємо і приймемо ось як: так, у вас немає територіальних претензій, і мати їх не можете, натомість у нас вони є. Адже поляки здають собі справу з того, що досі
окупують частину історичних і етнографічних українських земель, а не навпаки Отже для українсько-польського поєднання буде справедливим повернення українцям земель, які українці називають Закерзонням. Тоді, коли ці два факти порівняємо з собою, то світ визнає рацію за нами, а не за Польщею.
Під сучасну пору важливим є також ставити на порядку денному т. зв. акцію "Вісла". Намагатися, щоб вона була розглянена на форумі польського парламенту і щоб самі поляки засудили її як народовбивчу Ініціатором справи не може бути Мокрий (український посол до польського парламенту - В.П.), тільки хтось з поляків. Призначити на це 15-20 тисяч американських доларів. Коли це вже станеться, то вісті про це з відповідним коментарем в чужих мовах повинні обійти весь світ. Заініціювати мітинги, на яких засудити польські злочини вчинені на українському народові, щоб це засудження вийшло від різних закордонних організацій.
Наш коментар до цього має виходити з пригадування польського утиску перед війною на території окупації українських земель (Замойщина, пацифікації, ліквідування шкільництва і культури, національний утиск), славні дії УПА в боротьбі з німцями і комуною в Союзі і в Польщі.
Зазначувати, що самі поляки віддають пошану геройській УПА, першоджерелу Солідарності і засуджують комуністичну акцію "Вісла", знущання над українським населенням. Показувати українськість Закерзоння згідно до того, як ОУН-УПА визначила кордон.
В цьому дусі вести пропаганду в сенсі історичності й етнічності українських земель, окупованих тепер Польщею, за які з такою посвятою боролася УПА з комуністичною польською владою, і то разом з польськими силами ВiН. Виходить з цього, що польські патріотичні сили визнавали роль УПА і її право до Закерзоння. Сильно наголошувати, що такі самі позиції репрезентують тепер патріотичні сили Польщі.
Притишувати все що нас розділяє, в тому й негативні погляди на УПА. Наголошувати також, що на таких же позиціях стоїть Папа і доказувати, що коли б було інакше, то не признали б Мокрому нагороди ім. Івана-Павла II за скріплювання дружби між польським і українським народом. Пригадувати надання українцеві нагороди за статті, вміщені на сторінках "Тигодніка Повшехнего" і "Знак", а у світовій
пропаганді заявляти, що вони репрезентують найздоровіші сили польського народу, на які повинна орієнтуватися Європа. В цій пропаганді завжди має знайти своє місце проблематика революційної ОУН - авангарду українського народу. Проголошувати правду про більш знані історичні події (Грунвальд, Відень, Варшава 1920, Монте-Касіно), підкреслюючи, що одержані там перемоги були головним чином справою українців, а не поляків. Поляки відіграли в них другорядну роль.
Рішуче розправлятися з антиукраїнськими поглядами на історію діяльності УПА - Е. Пруса, В. Гранєвського, Ю. Собєсяка, Г. Цибульського, о. Кучинського, Й. Ястшембовсь-кого, В. Романовського, Й. Попєля, М. Фіялки, о. Шетельниць-кого, Й Гєтриха, 3. Альберта, А. Оліви, В. Калябінського, Й Венгерського, С Мислінського, М. Юхнєвіча, В. Шоти, Ю. Туровського, Сємашка і Й Серета. Найкраще робити це писанням самих поляків, серед яких знайдуться особи, які можна купити (обіцяти високі гонорари і закордонні стипендії). Бажаним є опанувати деякими польськими часописами, в тому "Семпер Фіделіс", "Так і ні" та ін. Продістатися до правління Східного архіву, інфільтрувати Головну комісію дослідів гітлерівських злочинів, перешкоджати в збиранні матеріалів, які обтяжують українців з часу II світової війни, не допускати до публікації матеріали, які обтяжують український революційний націоналізм ОУН. Складати абсолютно тайні списки осіб (прізвища й адреси), неприхильних українському революційному рухові. Скласти також списки поляків, які є прихильні революційній ОУН. Ці списки, як документи важливого державного значення, передати Крайовому Проводові.
Всілякими способами й засобами змагати до побудови українського характеру Закерзоння, підкреслюючи, що самостійна Україна ніколи не відмовиться від цих територій і в слушний час вимагатиме їх повернення. Якщо поляки будуть спротивлятися, то Україна без жодного вагання застосує до них силу зброї.
Допровадити до повернення Польською церквою української кафедри в княжому граді Перемишлі. Там повинне бути єпископство Української католицької церкви і там повинні поселитися українські монастирі.
Підтримати політично, морально і фінансами Фонд їм. св. Володимира Хрестителя, заснований у Кракові Мокрим.
Ролі Мокрого не висувати, щоб не утруднювати йому парламентської діяльності. Нас цікавить точка зору програми Фонду, котра говорить про збирання доказів злочинів поляків, вчинених на українському народові в час останньої війни і в перших роках після війни (Акція Вісла). В нашій пропаганді доказувати, що основу Фонду становить дар Ватикану, переданий святійшим Отцем на душпастирську діяльність греко-католицьку. Якщо буде спротив з боку деяких українських чи польських середовищ, то тоді на весь світ проголошувати, шо поляки - це псевдокатолики і що діють вони всупереч бажанням Папи. Послуговуючись ім'ям Папи поступово допровадити до перетворення Фонду в Український інститут, а згодом на базі того інституту -заснування Українського університету в Кракові.
Перед війною поляки не дозволили відкрити український університет у Львові, ми натомість переможемо всі перешкоди і заснуємо український університет в древній столиці Польщі.
Ми ніколи не були прихильниками сильної Польщі і тепер теж ними не є, навпаки, нам залежить на її внутрішньому послабленні. Нам залежить на тому, щоб у Польщі діяла слабка внутрішня служба (керована людьми, які нам прихильні) і слабка, нечисленна армія.
Нам також залежить на розбитті польського народу і на послабленні Солідарності. Слід, отже, розпалювати в польському народові регіональні сепаратизми: жителів Сілезії, кашубів, гуралів. Робити це треба так, як і поляки нищої довоєнної Польщі робили з українцями, поліщуками, гуцулами і лемками.
Підтримувати національну активність українців, білорусів, євреїв, чехів, словаків а надусе німців. Спроби пригальмовування їхнього динамізму визначати як утиск, відсутність демократії і польську нещирість в проголошувані гасел рівноправ'я і свободи. Не допускати до польсько-німецького зближення. Підкреслювати актуальність гасла: "Поки світ існує, німець не буде братом поляка".
Все це має спричинити послаблення Польщі, а в майбутньому допровадити до цілковитої декомпозиції польської держави - що є в інтересі політики України, в якій авангардною силою є і буде революційна ОУН
Сучасна Польща не повинна бути занадто сильна, але теж не може бути зовсім слабкою. В обличчі цілковитого послаблення мережі польської контррозвідки, з якої уряд
Солідарності повиганяв усіх фахівців родом з номенклатури, слід відбудувати тайну мережу ОУН і почати контролювати всі галузі життя Речі Посполитої.
- - - - - - - - - -
Наведений текст після перекладу Консулярне Агенство ПР. у Львові переслало з листом від 20 березня 1991 р. сеймовій комісії у справах Польщі в Варшаві, Міністерству закордонних справ, Департамент преси й інформації, Інститутові історії П.А.Н. у Варшаві та іншим.
Крім цього матеріал був надрукований 12-14 квітня 1991 р. в газеті "Польска Збройна", яка є органом Міністерства Національної Оборони.
У своєму листі польський консул підкреслив: "матеріал вміщає виразно антипольські елементи і на мій розсуд не повинен залишитися без відповіді."
Наша мовчанка у цій справі йде саме по лінії цієї ухвали ОУН: Опанувати польську пресу!
Гурток львівян в Чікаго

Прочитавши ці матеріали, я потелефонував до підписаного під листом Януша Сьмігельського й попросив у нього пояснення: чи отримали вони від котрогось з українських адресатів відповідь? Він мені заявив, що відповіді не було ні від фракції ОУН, ні від СКВУ.
З "Відкритого листа" видно, що його автори не орієнтуються в сучасній політиці фракцій ОУН, бо коли б орієнтувалися, то адресували б свого листа виключно до ОУН Бандери. Фрагменти опублікованої ухвали Крайового проводу ОУН - це абсолютно виразний почерк бандерівців. Ще той почерк, коли ОУН-б ще не стала проголошувати "демократичні" гасла, шо сталося після проголошення незалежності України. Такий почерк сьогодні властивий тим з ОУН-б, яких очолює Степан Хмара. Але й мовчанка ОУН-м та ОУН-з, а також СКВУ - теж промовиста.
Проаналізувавши текст фрагментів "ухвали", сконфронтувавши його з іншими публікаціями, я дійшов до висновку, що "Ухвала", радше її фрагменти, є оригінальною ухвалою ОУН-б. На це вказує зміст ухвали, який є адекватний до стратегії, політики й ідеології ОУН-б. Текст "Ухвали" є віддзеркаленням ментальності провідних кіл ОУН-б. Доказом цього є публікація Романа Кричевського, що торкається спору в ділянці тактики між ОУН-з і ОУН-б. В ній автор каже:
Інакше дивився на ці справи Бандера і ті, що були з ним. Посилаючись на твердження опозиції, що ідеологія і програма ОУН не витримали проби життя в зустрічі з настроями цілого українського народу, Бандера заперечив її погляди як невірні і на тому тлі розвинув теорію подвійної політичної програмовості ОУН - одна програма, за його твердженням, мала б бути призначена для членства і прихильників націоналізму, а друга для сторонніх чинників. Перша повинна бути основним вірую Руху і базою для виховання кадрів та в основному мала б залишитися незмінною незалежно від зовнішніх обставин. Бандера уважав, що таку програму ОУН вже створила, має її і вона не потребує ніяких змін ні доповнень. Друга програма повинна існувати для зовнішнього вжитку. Вона може мінятися залежно від обставин і міжнародного положення. Вона повинна узгляднювати передусім моменти тактики і їх широко пропагандивно використовувати [14]
Наведену тут цитату повинні двічі, тричі прочитати ті польські діячі, які й досі вірять у співпрацю з ОУН. Співпраця деяких військових польських кіл з УПА під час війни і навіть після її закінчення була співпрацею з ворогом. ОУН ідеологічно ніколи не вважала поляків партнерами до розмов. Добре було б, коли б ті польські діячі, котрі й сьогодні співпрацюють з ОУН-б, наприклад на форумі АБН, зрозуміли - ОУН тільки в рамках тимчасової тактики може розмовляти з поляками. Можна зрозуміти, що їх єднає спільна ненависть до більшовизму, але більшовизм уже належить до минулого. Але різнять їх інтереси Польщі й інтереси ОУН, яка не репрезентує інтересів українського народу. З наведеної вище цитати видно, що ОУН-б в політиці застосовує подвійну мораль.
Добре було б, аби все це усвідомили собі теж ті діячі в Україні, котрі вірять у солов'їний спів емісарів ОУН - всіх трьох фракцій ОУН.
Ще раз треба пригадати: Коли б у котроїсь ОУН дійшло до перегляду основ інтегрального, тобто тотального, донцовського націоналізму, то це мусіло б тягнути за собою відмежування від злочинного минулого ОУН, засудження її злочинів. Тим часом, як бачимо, всі три фракції ОУН змінили свою тактику, підфарбували свою лексику під демократію, а в дійсності прямують до одного: до побудови української держави, як тоталітарно-націоналістичної, чого яскравим
виразом і є опубліковані фрагменти "Ухвали" ОУН. Цікаво було б почитати весь її текст.
Саме в цьому контексті, в контексті подвійної моралі ОУН, слід розглядати наведену тут "Ухвалу". Нема сумніву, що це є ухвала ОУН-б.
Симптоматичним є брак відповіді на "Відкритий лист". В цьому видно стратегічну солідарність усіх трьох фракцій ОУН, а також їх виразника - СКВУ. Автори "Відкритого листа" не виключили провокації, а навіть висунули сугестію спільних пошуків джерела провокації. Тепер, мабуть, і в них нема сумніву, що документ - автентичний. Саме крізь його призму слід оцінювати кроки ОУН.
Така ось політична культура української націоналістичної діаспори.
Розділ 2
Експансія украінського націоналізму на Україну
Остерігайтеся фальшивих пророків, які
приходять до вас в овечій шкурі, а все
редині - вовки хижі
Матвія 7:15

Моїм найбільш помилковим висновком до недавнього часу було те, що я вважав український наіоналізм відмираючим. Я навіть у принагідних розмовах з поляками в Канаді казав їм: Не нервуйтеся, ось ще десять, ще двадцять років, і українського націоналізму не стане, його останні носії за цей час вимруть. Це була моя найбільша в житті помилка. Український націоналізм зберігся на Заході, його залишки весь час жевріли на Україні. В час горбачовської перебудови в СРСР відновилася експансія українського націоналізму на Україну.
Першими рушили туди емісари з ОУН-з, а між ними проф. Тарас Гунчак. Вказівки в цьому напрямі дав ще 1987 р. лідер ОУН-з Анатоль Камінський під час конференції в Нью-Йорку. Тоді він казав: ... нам потрібно концентруватися передовсім на двох справах: 1) розбудувати на належному рівні штаб людей для аналізу і розпрацювання актуальної дійсності на Україні і в Радянському Союзі, для визначення конкретних цілей і вироблення практичних засобів впливу на різні ділянки життя... Найкраще для цього надається "Пролог", за умов відповідної розбудови його апарату.[1] А "Пролог" це і є Тарас Гунчак. Він і почав їздити часто в Україну, влаштувався там на посаду викладача в університеті, почав пропагувати ідеї ОУН. Ось один з прикладів його діяльності на Україні:
В "Літературній Україні" [2] проф. Тарас Гунчак опублікував обширну статтю "Українська політична думка 1920-их років: монархізм, націоналізм, націонал-комунізм." Вже самий наголовок насторожує: в статті не знайшлося місця на українську демократичну політичну думку 1920-х років, неначе вона взагалі не існувала. У статті автор розвиває погляди Дм. Донцова: ...сильніші нації повинні перемагати слабших і накинути їм свій спосіб життя. Дуже важливою тезою в ідеології Донцова є поняття "творчого насильства та ініціативної меншості", як порядкуючих сил.
Аналізуючи цей аспект чинного націоналізму, Михайло Сосновський, автор знаменитої монографії про Донцова, каже, що він відкинув ідеї демократії, лібералізму, гуманізму й соціалізму. Натомість, як основу політично-суспільної організації нації, він висунув засаду "ініціативної меншості, тобто групи людей... яка шукала влади..."
І так далі, і так далі - Тарас Гунчак пропагує на Україні донцовський "чинний", тобто інтегральний український націоналізм. Натомість в інтерев'ю для "Демократичної України"3, неначе виправдовуючись, каже, що він особисто... не поділяє поглядів Донцова. Він мав рацію лише в 30-х роках. А в журналіста не вистачило хисту, щоб запитати: А в 1940-х роках, коли ОУН-УПА вимордувала сотні тисяч мирного населення? Але це, знаючи діяльність Тараса Гунчака, не викликає сумніву. Він схвалює діяльність УПА. Адже його шефом і наставником був Микола Лебедь -співзасновник (з ким?) "Сучасності", в якій Тарас Гунчак є головним редактором.
Врешті ОУН-з перенесла свій, може й неформальний, орган - "Сучасність", до Києва. Так легше просувати ідеї ОУН-УПА. Так легше підготовляти грунт під захоплення влади.
А мене завжди цікавило - на чиї кошти багато разів їздив Тарас Гунчак і товариші в Україну, на чиї кошти організував там видавництво, на чиї кошти там вони живуть, покинувши теплі викладацькі посади в США? Адже ОУН-з не має широкої бази членства, яке б фінансувало цю діяльність. А з неба гроші не падають.
Другою вирушила на Україну ОУН-м, яка теж перенесла з Парижа до Києва свій орган "Українське слово". Там, на Україні, ОУН-м влаштувала й влаштовує різного роду теоретичні конференції, які мають на меті реабілітувати ОУН і підготовити грунт до перебрання в слушний час влади. З цією метою засновано в Києві журнал "Розбудова держави". Назва, як видно, є ремінісценцією органу "матірної ОУН" - "Розбудова нації". Співзасновниками цього журнала стали Микола Плав'юк, котрий є лідером ОУН-м, і Левко Лук'яненко, котрий є послом України до Канади. І знов цікаво - звідки кошти на заснування журналу? Невже з особистих прибутків Миколи Плав'юка і Левка Лук'яненка?
Найпізніше, але зате найбрутальніше рушила на Україну ОУН-б, яка почала організовувати на Україні
регіональні конференції українських націоналістів прихильників ОУН фракції Ст. Бандери. Ця ж ОУН-б влаштовує "наукові" й "теоретичні" конференції з метою реабілітувати ОУН-УПА. Відбулася теж загальноукраїнська Конференція Українських Націоналістів, яка 29.111.1992 р. звернулася до Президента України й Верховної Ради з вимогами:
1) визнати на державному рівні визвольні змагання ОУН-УПА збройною боротьбою однієї з воюючих сторін, а її членів - учасниками цієї боротьби;
2) надати їм визначених законом соціальних прав учасників війни 1941-1945 pp. ... [4]
Подібні домагання були формульовані регіональними конференціями українських націоналістів. Учасники Конгресу українських націоналістів (КУН) Подільського краю вимагали:
... відновлення доброго імені ОУН-УПА, як політичної та військової сили, що стійко несла тягар боротьби проти поневолення рідного краю, визнання боротьби українського народу в 40-50 pp. під проводом ОУН національно-визвольним рухом проти окупантів, ствердженим Віденською конвенцією 1949 р. [5]
Навіть, як видно, й тут ОУН ототожнює себе зо всім українським народом.
Чого ознакою є цей, триваючий вже від 1991 року, шум, метушня довкола визнання на державному рівні ОУН-УПА? Чи це нахабність ОУН-б, яку легковажить політична влада на Україні, а чи це ознака слабкості цієї влади?
Від пропаганди ОУН перейшла до дій. Постали партії з виразними націоналістичними програмами. З'їзд Християнсько-демократичної партії України повторює за ОУН, як за паніматкою, домагання на адресу Президента України й Верховної Ради України:
... звертаємося до вас з проханням визнати боротьбу ОУН-УПА як національно-визвольну. Ветеранів УПА реабілітувати та прирівняти в правах з ветеранами Великої Вітчизняної війни та Збройних сил. [6]
Фактичний лідер крайнє націоналістичних утворень -Української національної самооборони та Української національної асамблеї (УНСО і УНА) Д. Корчинський
Долю суспільства ще довго вирішуватимуть вояки... потрібна верства, котра наведе порядок в державі... Структури націоналістичного офіцерства, блокуючись з
націоналістичними силами з інших прошарків суспільства, створять підстави державної влади. [7]
В науково-теоретичній конференції "Роль націоналізму в процесі державотворення України", організованій ОУН-м, бере участь начальник соціально-психологічної служби Збройних Сил України ген. В. Мулява,[8] виголошує там промову, а при цій нагоді заявляє: I хочу запевнити, що в Збройних Силах є ті, хто готовий в будь-яку мить підняти ще один прапор - не білий, капітулянтський, а прапор, який в усьому світі означає боротьбу до кінця: воля або смерть. І колір того прапора - червоно-чорний. [9]
Натяк -виразний. І вказує він на міжнародний контекст. Невже існує новий фашистський Інтернаціонал?
А сказане ген. В. Мулявою - це вже не пропаганда Слави Стецько, це вже - правдива загроза для України. З боку сил українського націоналізму, який звив уже своє гніздо у збройних Силах України.
Все це - результат поїздок емісарів від усіх трьох фракцій ОУН на Україну. Хоч кривдячим було б твердити, що всі, хто їздить на Україну, несуть зі собою ідеї націоналізму. Багато їздить відвідати рідних, багато молоді їздить з дійсно патріотичних міркувань. Несуть теж на Україну збережену на Заході культуру. їздив з прекрасним співом в Україну 1991 р. оперний співак Йосип Гошуляк. їздив з поетичним словом Яр Славутич. Але це - окрема справа.
Однак у наслідку діяльності емісарів ОУН на Україні в націоналістичну дуду почали грати деякі часописи на Україні. З українського політичного лексикону зникло слово "патріотизм", його заступило слово "націоналізм". Це не випадкова підміна цих двох понять. До омани народу залучаються всі сили. Поет Ростислав Братунь, той, що десятиліттями гавкав на ОУН, в інтерв'ю "Робітничій газеті" каже: ... націоналізм - вища форма патріотизму...[10] Багатьох можна підозрювати, що вони дійсно не знають суті українського націоналізму, але цього не можна сказати про Ростислава Братуня. Він прекрасно знає про що говорить. Він свідомий всієї злочинності українського націоналізму. І він свідомо, вчиняючи злодіяння, підмінює поняття "патріотизм" поняттям "націоналізм".
Годі дивуватися суто націоналістичній львівській газеті "За вільну Україну", але ідеї українського націоналізму поширюють такі газети, як "Літературна Україна", "Молодь
України", журнал "Україна". Цей останній фінансований тією ж особою, котра фінансувала "похід" Степана Хмари, члена Секретаріату КУН (Конгресу Українських Націоналістів, тобто відміни ОУН-б) на Крим з кількомастами націоналістів.
Дмитро Павличко, якого я довгі роки вважав сумлінням українського народу, голова комісії у закордонних справах Верховної Ради України пише текст марша війська України, в якому є слова про наступність УПА в традиціях українського війська. А Президент України Леонід Кравчук, під час зустрічі зі своїми представниками, говорячи про постання УПА, каже: Цю дату треба відзначити саме як історичну, подобається це комусь чи не подобається. [11] Цю думку Президент підтверджує у промові на урочистих зборах з нагоди Дня незалежності 22.08.1992 р. Референдум став справжнім всенародним, багатоголосим вічем, багатомільйонною Радою славних лицарів Війська Запорізького, героїчних оборонців Української Народної Республіки, солдат і партизанів Другої світової війни, героїв і мучеників Української Повстанської Армії. [12]
Діяльність емісарів ОУН приносить результати. Збройні Сили України, маючи такого начальника соціально-психологічної служби, як ген. В. Мулява, через свої пресові органи, явно поширюють ідеї українського націоналізму. Як пише львівський кореспондент газети "Правда" Віктор Дрозд, газета Прикарпатського Військового Округу "Армія України", з нагоди 50-ліття УПА опублікувала матеріали, які є просто калькою ідей ОУН, а навіть умістила карту етнічних українських земель, які повинні стати частиною української держави. Ця карта така ж, як і публіковані вже в цій книжці.[13]
До експансії українського націоналізму з Заходу на Україну спричинилися у великій мірі вояжі політиків з України - в Канаду, США, Австралію, де їх угощали на банкетах і поза банкетами, звідки везли подарунки.
Була (є) й інша форма експансії. Оце "Літературна Україна" поскаржилася на своїх сторінках на фінансові труднощі, а орган ОУН-б - "Гомін України" зразу ж відгукнувся, провів збірку грошей, до дня 30.09.1992 р. вислано "Літературній Україні" 14 тисяч доларів. А відомо -хто дає, той має право вимагати. Та й без вимог "Літературна Україна" зразу ж після подачки назвала "Гомін України" "братнім тижневиком".
Історичний досвід показує, що час імперіалізму типу "поширення території" (Великобританія, Франція, Голландія, Бельгія, Італія, Іспанія, Португалія) давно минув, а український націоналізм ще й досі не може цього збагнути. Як і російські шовіністи. Тепер сила в того, хто економічно панує, диктує (США, Японія, Німеччина).
Загрози для України з боку українського націоналізму не бачать деякі київські газети й журнали. їхнє писання, а також підтримка ОУН-УПА з боку таких діячів, як Дмитро Павличко, Іван Драч закрили роти тим українцям, котрі постраждали від бандерівців, які втратили своїх близьких. Люди знов почали боятися ОУН, як і 50 років тому. Навіть такі газети, як "Демократична Україна" не б'ють на сполох, теж "Робітнича газета" лише час від часу, неначе на берегах, публікує листи спротиву ОУН-УПА.
Редакції "Літературної України", "Молоді України" не те, що не бачать загрози з боку ОУН, вони її не хочуть бачити. Я звертав їхню увагу на цю небезпеку, писав листи до українських інтелектуалів, але ніколи не одержав відповіді. Тільки для прикладу наведу фрагменти одного з моїх листів у Київ:
Брамптон, 3 червня 1991 р.

Головному Редактору "Літературної України", Київ.

Я - постійний читач "Літературної України". Я її виписував, коли ще 10 років тому жив у Польщі, проте тоді я не читав її з таким зацікавленням, як тепер... Я - противник всякого тоталітаризму, в тому й лівого - більшовицького, і правого - фашистського, отже й українського (донцовського, інтегрального) націоналізму. Я з занепокоєнням спостерігаю в українській, що на Україні, пресі деякі матеріали, які починають глорифікувати ОУН, УПА, їх "вождів". Так ось мене вразила інформація про те, що в Тернополі головну вулицю "Леніна " перейменовано на "Степана Бандери" Це -наруга з демократичних тенденцій України. Треба було замінити вулицю Леніна на, скажімо, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Михайла Грушевського тощо. Адже Степан Бандера, це провідник радикальнішого відламу ОУН, що створив УПА, організацію, якої треба соромитися українцям ще впродовж багатьох років. І, зверніть увагу, я кажу "УПА", а не члени УПА, бо в тій організації було багато чесних українців, котрі в неї попали таким чи іншим чином.
Але - чому я пишу до Вас? Привід до цього - інтерв 'ю з Дмитром Штогрином. Я не проти інтерв я> з самим Бандерою, коли б він жив, але я проти поширювання в публікованих Вами матеріалах дезинформації. Я не знаю причин появи саме в такій формі інтерв'ю з Дмитром Штогрином, але підозрюю, що це сталося з причини невміння брати інтерв'ю. Той, хто бере інтерв'ю, має обов'язково знати про особу, від якої бере інтерв'ю, а також про її діяльність, погляди, досягнення тощо (див. Барбара Волтерс).
Чому саме я так говорю? Бо ось гляньте: "Не можна ж і донині стверджувати, що під час другої світової війни частина українців були колаборанти фашистів, адже це неправда." Це слова проф. Дмитра Штогрина. То слід би поставити собі запитання: Чи Олена Логвиненко, яка вела розмову з професором, не знає історії, не знає фактів? Чи не чула вона про "ДУН" - Дружини Українських Націоналістів, які йшли, озброєні, разом з німецькими фашистами на СРСР у червні 1941 року? Тобто не знає про батальйони "Нахтігаль" і "Роланд"? Чи, врешті, вона не знає про СС дивізію "Галичина"?
Ну, може й правда, що ті військові частини не були "колаборантами", бо що значить "колаборувати"? Співпрацювати, неначе й на одному рівні. Але в політичній літературі "колаборантами" називають не конче тих, що співпрацюють на одному рівні, бо тоді це - союзники, а колаборанти, це прислужники, нижча категорія, яка, зраджуючи інтереси свого народу, співпрацює, точніше: виконує завдання свого повелителя. Чи не треба було Дм. Штогринові поставити запитання - як же це так: то хто ж були оті відділи? Невже не колаборанти?
Ви, думаю, самі бачите "науковість" таких професорів, як Дмитро Штогрин. Це ж він сам каже, що у США можна "купити" собі кафедру на університеті і з неї поширювати "науки", подібні до презентованої ним. Ще трохи, і вийде, що тільки УПА боролася за інтереси українського народу.
У звязку з цим посилаю Вам копію частини гасла про Україну з "Енциклопедія Брітанніка". З надісланого побачите, що під час Другої світової війни Україну неначе репрезентували тільки відділи ОУН-УПА. Навіть не згадана там мельниківська дивізія СС "Галичина". І, як виходить зі статті, без сумніву підготованої такими "науковцями", як Дмитро Штогрин, не було взагалі мільйонів українців, які полягли в боротьбі проти гітлерівської Німеччини, не було
мільйонів солдат-українців, не було українців-офіцерів, генералів, маршалів, не було мільйонів погиблих, не було мільйонів калік, не було мільйонів сиріт, вдів, зболених матерів. Не було, бож вони воювали проти тих, хто організував українські оунівські відділи, що боролися поруч з німцями. І ще. А чи ота школа для офіцерів, що була організована в Закопаному, польському місті, то це було що? - невже підпільна організація проти німців? Це не була колаборація? А "допоміжна поліція"?
Не тільки Вам трапився такий матеріал. Подібне я писав нещодавно редакції "Молоді України"...
Моє писання зводиться до одного: не поширюйте дезинформації шляхом "недороблених" матеріалів, які Вам підсовують деякі люди з діаспори. Не потурайте жодному тоталітаризмові, поборюйте його, підтримуйте демократію. Мені назавжди запам'яталися слова великого українця, ген. Петра Григоренка, які він проголосив на науковій конференції в МакМастерському університеті в Гамільтоні: Я не хотів би дочекатися такої України, яку репрезентує українська націоналістична думка...
В тутешній бандерівській газеті "Гомін України" я натрапив на статейку під заголовком: "Вшануємо двох Тарасів - Шевченка й Чупринку". Не знаю як для кого, але для мене - це профанація Тараса Шевченка, його життя, творчості, його думок, його любові до народу, до України. Його, коли б він жив у більшовицькій Україні, замучив би Єжов, а коли б він жив під владою націоналістів, його б "в ім'я національної ідеї" замучили б посіпаки з СБ., на чолі яких стояв засновник "Сучасності" - Микола Лебедь...
Віктор Поліщук

Повторюю: Ні на цього листа, ні на багато інших я відповіді не одержав. Мій голос був голосом "волаючого на пустині". Україну заливає націоналістична пропаганда, наіоналістична ідеологія.
Від пропаганди - до дій. Така логіка розвитку подій. І оце вже появилася перша націоналістична квітка. Навіть у РУХ-ові (львівському, найактивнішому) дійшло до розламу, вже не вірять ні В. Черноволові, ні М. Гориневі. Наверх випливає новий націоналістичний лідер - Валентин Мороз, котрий заявляє:
... порятунок у націоналістичній революції. Ми ще несемо на собі тягар колоніальної залежності і націоналізм - це якраз той динаміт, який остаточно підірве і поховає навіки цю
систему... Ресурси демократичного відродження вичерпано, відбувається поворот до диктатури і ми не можемо з цим миритися... Націоналістичний літак вже в повітрі. Зупинити його не можна, можна лише збити. РУХ піднесе свій авторитет тільки спираючись на націоналістичний рух. І обвинувачувати нас в нацизмі не треба. [14]
Валентин Мороз не є громадянином України, він -громаданин Канади. Але його, всупереч Статутові РУХу, вибрали співголовою львівської крайової ради РУХу. Це його люди силоміць, на зрозок фашистських боївок, розігнали легальні збори РУХу під головуванням ВячеславаЧорновола, б'ючи вікна, застосовуючи фізичну силу. Той же Валентин Мороз, в інтерв'ю для української телепрограми 47 в Торонто, 14.11.1992 р. не забажав дати відповідь на кількаразово повторюване запитання: То ж як ви хочете "взяти владу"? Зрозуміла річ, коли б його "хлопці" мали намір дійти до влади демократичним шляхом, то про це сказав би В. Мороз, а його уникання відповіді означало одне: Владу братимемо силою, як і годиться українським націоналістам. У згаданому інтерв'ю В. Мороз допустився теж блюзнірства, твердячи: "Бандера, це Шевченко ХХ-го століття!" Це так, коли б Геббельс сказав: "Гітлер, це Христос ХХ-го століття".
Експорт українського націоналізму з Заходу на Україну вже дає, як бачимо, перші плоди. А чільні діячі на Україні і досі, мабуть, не розуміють, що дійсного українського "лоббі" не існує ні у США, ні в Канаді. Владні структури Заходу досконало знають про суть українського націоналізму в його абсолютно негативному сенсі.
Здається, що деякі діячі в Україні надіються на економічну допомогу української діаспори. Якщо так, то вони помиляються, такої можливості не існує, коли брати до уваги потреби України. Не тільки український діаспорний капітал неспроможний допомогти Україні, але й не допоможуть їй суттєво багатомільйонні асигнування Заходу. Західна Німеччина впродовж трьох років витратила 50 міліардів доларів на піднесення економіки Східної Німеччини після її воз'єднання з ФРН, і це ще не дало бажаного результату. А Україна ж, це не Східна Німеччина і населенням, і простором. І в ній трудова дисципліна нижча у порівнянні до Східної Німеччини. Захід, якщо й допомагає, то виключно у своєму інтересі. Що й зрозуміло. Україна мусить розраховувати на
свій потенціал, на мудрість і трудолюбність свого народу, на мудрість своєї, не імпортованої націоналістичної, еліти.
І ще: Захід, це не український націоналізм, а український націоналізм, - це не Захід.
Треба остерігатися фальшивих пророків в овечій шкурі. В них тільки одне на думі: Взяти владу! Ростислав Огірко ясно вже питає: "Хто повинен взяти владу?" Вже сама постановка питання - "взяти владу", а не кому народ довірить владу - насторожує, тхне українським націоналізмом. Автор відповідає: У нашій історії такою оригінальною формою об'єднання народу в умовах жорстокої війни на виживання була УПА. [15] Далі автор закликає до створення Народного Фронту України, побудованого на зразок УПА. Отже - влада в руки ОУН!
А ОУН діє. ОУН-з діє, так би мовити, на інтелектуальній ниві. ОУН-м на Україні трансформувалася в Українську Республіканську Партію. Коли ОУН-б розібралася в цьому, коли не вдалося їй підпорядкувати собі УРП, стався розкол. Від УРП відокремилися явні бандерівці зі Степаном Хмарою на чолі, створивши виразно бандерівського напрямку партію. ОУН-б не обмежилася до влаштування "наукових" і "теоретичних" конференцій, вона знайшла вже методи реального створення своїх структур. На Україні вже діє Конгрес Українських Націоналістів (КУН) -формальна партія бандерівців. Вже постають клітини цієї партії на місцях: У Борщеві на Тернопільщині відбулися районові конференції РУХу та УРП. На конференціях було вирішено розпустити рухівські та уерпівські осередкі та на їхній базі утворити районову організацію Конгресу Українських Націоналістів. В ухваленій заяві-зверненні конференції до всіх свідомих українців зазначено, що її учасники вбачають необхідність переходу їхніх організацій на націоналістичні засади... народ можливо обУєднати лише на одній засаді, нею є ідеологія українського націоналізму. Борщівський КУН став спадкоємцем всього майна районового РУХу та УРН. [16]
До насаджування на Україні українського націоналізму підключилися теж деякі українські "вчені". Пишу "вчені" в лапках, бо справжній вчений ніколи не піде на дешеву пропаганду. Прикладом такої примітивної, але ж неначе "наукової" пропаганди, є опублікована поважним журналом "Вітчизна" стаття кандидата історичних наук Віктора Коваля під багатомовним заголовком "Під червоно-чорними
прапорами".[17] Вже сам заголовок свідчить про пропагандивність публікації у користь ОУН. Цим разом виразно в користь ОУН фракції Ст. Бандери. Стаття написана з нагоди 50-ліття УПА. І вона - повна не тільки націоналістичної, не спертої на фактах, пропаганди, але на ряді нісенітниць. Видно, що автор чув (від якогось бандерівця) дзвін, та не знає - де він?
Так ось автор з пальця виссав і подає, що УВО -Українська Військова Організація, предтеча ОУН, наприкінці 1921 р. організувала рейд Ю. Тютюнника з Галичини на Радянську Україну. Автор, недочувши що йому каже бандерівський інформатор, каже, що ОУН ще за Євгена Коновальця утворила ряд організацій поза Західною Україною, між ними "Українське націоналістичне об'єднання" в Німеччині і "Українське націоналістичне об'єднання" в Канаді. Це правда, що названі організації були націоналістичними, проте, для маскування їхньої суті, вони називалися "Українське національне об'єднання". В. Коваль пише теж, що після Є. Коновальця провід ОУН обійняв полк. Андрій Мельник. Та з початком війни його становище похитнулося, а невдовзі було й зовсім втрачене. Пов'язане це було з ім'ям Степана Бандери. Далі автор пише, що була лише ОУН-б, а тим часом ОУН-фракція Мельника існує й досі, вона активно діє в Україні, видає там "Українське слово" і "Розбудову держави", а її лідер Микола Плав'юк розмовляв з президентом Леонідом Кравчуком в Марийському палаці. Віктор Коваль, хоч неначе історик, проте пише навіть такі нісенітнеці, як ось, що засудженого польським судом до страти Степана Бандеру під тиском масових протестів польські власті змушені були замінити кару на горло довічним ув'язненням. Автор, як видно, ще й досі не позбувся "радянської" ментальності, він і досі, хоч і історик, вважає, що й в довоєнній Польщі суди діяли "під тиском масових протестів". Автор, вказуючи на пов'язання А. Мельника і Ст. Бандери з німецькою військовою розвідкою, пише, що А. Мельник мав в тій розвідці кличку "Консул - І", і тут же каже, що Ст. Бандера не мав клички в тій розвідці, хоч сам повинен здогадатися, що раз був "Консул-І", то мусів бути й "Консул-П", а ним саме був Степан Бандера. Автор без ніякого сорому пише, що з "Нахтігаля" і "Роланда" німці утворили поліцейський батальон 201 й відправили його до Білорусії на охорону тилових комунікацій вермахту. Це вже не звичайна пропаганда, а свідоме фальшування історичних
фактів. Відомо бо всім, хто займається цією темою, що батальйон 201 був направлений на придушення червоних партизанів, чого не заперечують навіть бандерівці. А як вони це робили, хай би автор прочитав поданий тут опис з листа українки, опублікований газетою "Робітнича газета". Автор, не посилаючись на жодні джерела, повторює за бандерівцями брехню, що А.К. палила українські села,вбивала українських селян. Автор виправдовує ОУН-УПА за вбивства українців, пишучи: Про жорстокість бандерівців написані мільйони сторінок Та цю жорстокість було спрямовано тільки проти тих, кого ОУН вважала національними зрадниками. І це пише людина з вченим званням, історик, отже спеціаліст з гуманітарних наук. І ще: У лютому 1944 р. УПА змусила Армію Крайову укласти угоду про взаємне визнання правомірності боротьби обох народів на незалежність. Підсумовуючи статтю, В. Коваль наголошує на "героїзмі ОУН-УПА". Взагалі стаття, це панегірик на адресу ОУН-УПА.
Чи сказане тут не становить реальної загрози для України? Адже ОУН, це, попри декларації про демократизм, тоталітарна, вождівського типу, тобто фашистська організація, це загроза війни за "етнічні українські землі", за "поширення території української держави". Це - знову море крові, не море - океан крові! Це загроза не тільки для України, але й для всієї Європи, для всього світу!
Чи бачить цю загрозу українська еліта? - Іван Дзюба, Микола Жулинський, Іван Драч, Дмитро Павличко? Чи бачить цю загрозу Президент України?
Щоб будувати правову державу, треба позбутися ідеологічного баласту, базованого на злочинах, слід позбутися скверни. Більшовизму не слід поборювати націоналізмом, а лише демократією.
Український націоналізм, котрий робить усе, аби "взяти владу" - це виразна загроза для сусідів України, для Європи. Хто сіє вітер, той пожне бурю! А про це, власне, згідно до вчення Дмитра Донцова, йдеться ОУН.
Власне з метою перестерегти розумних тієї частини світу, яка є моєю Батьківщиною, написана ця книжка. Блю на сполох!
Закінчення
Проблема вибачення
Іноді криваві події, що мали місце в Західній Україні в 1941-1945 pp., називають "польсько-українською війною".18 Мабуть, комусь вигідно цю різанину польського і українського населення, вчинену ОУН-УПА, називати війною. Але ж війна, це збройна боротьба між державами, або внутрі держави, і тоді вона називається громадянською війною. Війни між державами кінчаються мирним договором, натомість громадянські війни - перемогою однієї зі сторін в боротьбі за владу в державі. Те що діялося на Волині 1943 року і в Галичині 1944 року, аж ніяк не можна називати війною.
Кількадесят років після війни, після геноциду, вчиненого ОУН-УПА в Західній Україні, деякі автори підносять проблему вибачення за те що діялося на Волині й в Галичині під час війни, бо без цього, мовляв, не може бути згоди між польським і українським народами.19 Казимир Подляський пропонує формулу: "Вибачаємо й просимо вибачення". Постає питання: Хто й кому має вибачати? Хто з українського боку мав би сказати: "просимо вибачення?"
Справа зовсім непроста. Кожне вибачення зумовлене каяттям. За злочини гітлерівців покаявся німецький парламент, уряд і духовенство Німеччини, засудивши націонал-соціалізм, як злочинну ідеологію, засудивши в судових процесах ряд нацистів за скоєні ними злочини. Самі ж гітлерівці ніколи не покаялися.
Годі теж, знаючи реалії й напрями пропаганди ОУН, фальшування нею історії, чекати покаяння від українських націоналістів.
Говоримо: поляки-українці. А насправді понад 90% населення обох народів не мало нічого спільного з тим, що діялося на Волині й в Галичині під час війни. Проте, відносини між народами часто визначаються саме на прикордонних територіях, зокрема там, де існують взаємні територіальні претензії. Як, наприклад, Альзас і Лотарингія та басейн Рур між Францією і Німеччиною, як Заользя між Польщею і Чехо-Словаччиною тощо.
Хоч ОУН-УПА ніколи не репрезентувала українського народу, його інтересів, все ж таки це були організації, побудовані на українському людському елементі. В такому, і лише в такому сенсі український народ відповідає за дії ОУН-УПА. Так як відповідає дбайливий батько за дії свого дорослого сина-виродка. Відповідає в певному сенсі морально, але ніколи юридично. Відповідальність українського народу за дії ОУН-УПА грунтовно різниться від відповідальності німецького народу за дії Гітлера й його злочинної машини. Гітлер дійшов до влади легально, внаслідку демократичних виборів. Тому й якісно іншою є відповідальність німецького народу, бо Гітлер був його легальним репрезентантом. Натомість ОУН-УПА таким репрезентантом ніколи не була.
Я сказав: Годі сподіватися від ОУН чи ветеранів УПА каяття. Вони під сучасну пору оточують себе німбом слави, строяться у шати героїв. А герої не каються.
Проте, чекати на каяття ОУН-УПА не можна вічно, а налагодити добросусідські відносини між українцями і поляками - треба. Без каяття цього не станеться. Хтось мусить покаятися за ОУН-УПА. Хтось, кого каяття прийме польський народ.
Не враховуючи українських авторів, котрі писали в умовах більшовицького режиму, досі ніхто з українців не визнав вину ОУН-УПА за злочини народовбивства на поляках в час війни. Роблю це я, маючи свідомість того, що на мене посиплеться град звинувачень у "зраді" тощо. Проте я це роблю, маючи теж свідомість того, що хтось перший мусить це сказати. Мені боляче, проте я не мовчу. Однак голос одного українця не вплине на зміну громадської думки поляків, хоч, маю надію, моє писання спричиниться до зміни в очах поляків стереотипа українця-різуна, спричиниться до того, що поляки українця не націоналіста почнуть вважати членом великого українського народу, а різунами називатимуть тих, що були в УПА, хто служив в С.Б. ОУН. Але ці останні ніколи не діяли від імені народу, а лише в ім'я злочинної, протилюдської, навіть божевільної ідеології.
За дії ОУН-УПА має відповісти теперішня влада незалежної України - її парламент, її Президент. Це вони мають офіційно засудити дії ОУН-УПА, це вони мають відмежувати український народ від тих організацій. І скласти заяву про прохання вибачити українському народові за дії його синів-виродків.
Те саме має зробити в першу чергу ієрархія Греко-католицької церкви, бо саме під її омофором постала ОУН. А також ієрархія Української православної церкви, бо це її паства брала участь у масових мордах на Волині. Хоч і була ця паства спонукана до злочинів емісарами з Галичини.
Пише мені близька особа з України про сучасний стан українського народу: Мабуть, Господь Бог покарав нас за минуле. Вже нема в що зодягтися, скоро й голод може нас виморити
Визнаймо вину наших братів-виродків! Відмежуймо себе від їхніх злочинів! Просімо прощення не тільки в польського народу, але передусім в Господа Бога, в Ісуса Христа, якщо ми християни, пам'ятаючи, що без покаяння немає прощення.
Скажімо світові правду, хоч вона така гірка. Моя сповідь є першим кроком у цьому напрямку.
Торонто, 1992 р.
Пояснення деяких абревіатур
АБН Антибільшовицький Блок Народів: офіційно не відомо ким фінансована організація, формальним засновником якої була ОУН-б, до складу входять крайнє націоналістичні елементи з різних країн. Вперше назовні почала діяти 1949 р. в Единбурзі, Шотландія. ДЦ УНР Державний Центр Української Народної Республіки: подоба УНР за кордоном, після II світової війни опанований ОУН-м. 1992 р. перестав діяти. ІСНО Ідеологічно Споріднені Націоналістичні Організації: організаційна надбудова ОУН-м, виступає також під назвою СКР ІСНО, тобто Світова Координаційна Рада ІСНО. КУК Конгрес Українців Канади: парагромадська організація у Канаді, опанована й контрольована українськими націоналістами. КУН Конгрес Українських Націоналістів: мутація ОУН-б на Україні, очолювана Славою Стецько. Організація реєстрована як легальна. КУППО Конференція Українських Політичних Партій і Організацій: ефемерна організація, на терені якої фракції ОУН намагалися погоджувати спільну лінію щодо загальних напрямків політики ОУН. ОУН Організація Українських Націоналістів: заснована 28.1. - 2.ІІ.1929 р. у Відні. ОУН-б фракція ОУН бандерівців, постала 1940 р. ОУН-м фракція ОУН мельниківців. ОУН-з фракція ОУН, яка постала 1954 р. після розколу в ОУН-б. Називають її також "двійкарями" від дуумвірату Лев Ребет і Зенон Матла, а ще називають її "угаверівці". ОУН-Р те саме що й ОУН-б. ЗЧ ОУН те саме що й ОУН-б. ОУН-с те саме що й ОУН-м. ОДВУ Організація Державного Визволення України: парагромадська організація ОУН у Сполучених Штатах, тепер контрольована ОУН-м. ПУН Провід Українських Націоналістів: головний орган ОУН, після розламу в ОУН головний орган ОУН-м.

РП ОУН Революційний Провід ОУН: головний орган ОУН-б. СКВУ Світовий Конгрес Вільних Українців: організація світового (західного) масштабу як надбудова українських націоналістів. СКВ Самооборонні Кущові Відділи: озброєні (часто вилами, дрючками, ножами) відділи, до складу яких входили місцеві селяни, підлеглі ОУН-УПА. СБ ОУН Служба Безпеки ОУН: орган терору ОУН, після розламу ОУН-б. УАКРада Українська Американська Координаційна Рада: парагромадська надбудова ОУН-м у США. УДР Українське Державне Правління: орган ОУН-б що намагався втримати тяглість "державності", створеної ОУН-б 30.06.1941 р. у Львові. УЦК Український Центральний Комітет: легальна організація що діяла в Генеральній Губернії, постала 1941 р. у Кракові, очолювана Володимиром Кубійовичем, контрольована ОУН-м, співтворець СС дивізії "Галичина". УДК Українські Допомогові Комітети: теренові організації УЦК, що діяли в Генеральній Губерні, зокрема в Холмщині й на Підляшші. УНДО Українське Національно-Демократичне Об'єднання: українська політична партія, що діяла в міжвоєнний період в Польщі з центристських позицій. УНК Український Національний Комітет: ефемерний орган що постав 15.III.1945 р. в Берліні, очолюваний полк. Павлом Шандруком. Спроби покликання до діяльністі УНК були напередодні гітлерівської агресії на СРСР в Кракові, також у Львові після припинення "Акту ЗО червня", також у Києві. УHP Українська Народна Республіка: українська держава, проголошена 22 січня 1918 р. в Києві. УНО Українське Національне Об'єднання: парагромадська організація ОУН у Канаді, тепер контрольована ОУН-м. УГВР Українська Головна Визвольна Рада: утворення ОУН-б, що мало свідчити, що це рід парламенту. Постала 1944 р. в липні в лісах Сдіного Бескиду. УПА Українська Повстанська Армія. УHPA Українська Народно Революційна Армія: назва відділів Тараса Бульби-Боровця від серпня 1943 р.

УНСО Українська Національна Самооборона: Підпорядковані ОУН-УПА відділи селян в Галичині, відповідник СКВ на Волині. УНА Українська Національна Армія: армія, яка мала неначе постати після створення 15.111.1945 р. УНК в Берліні. Не постала, бо не було вже на це часу. Ядром УНА мала стати СС дивізія "Галичина", але вона до останньої хвилини війни воювала в рамках "Ваффен-СС" під командуванням генерала СС і гітлерівського штабу. УККА Український Конгресовий Комітет Америки: організаційна надбудова ОУН-б у Сполучених Штатах. УВФ Український Визвольний Фронт: організаційна надбудова ОУН-б світового масштабу. УВФ Український Визвольний Фонд: складова частина УНО в Канаді, яка займається збиранням фондів для ОУН-м. УРП Українська Республіканська Партія: мутація ОУН-м на Україні. УРКП Українська Республіканська Консервативна Партія: фрагмент мутації ОУН-б на Україні. ВЗУН Великий збір Українських Націоналістів, найвищий орган ОУН. ЗУЗ Західноукраїнські Землі: території на захід від ріки Збруч, до яких ОУН зараховує також "Закерзонську Україну", тобто Лемківщину, Холмщину й Підляшшя.

Індекс прізвищ
(не охоплює жертв, винуватців, ані тих, що допомагали жертвам)
Айкерн (цу) Ернст, 173 Азаренко К, 182,183,184 Альберт 3., 432 Андерс Владислав, 31,366,367,394 Андрієвський Д., 60,107,405 Андрущак Володимир, 133 Антонович В., 61 Армстронг Дж., 335 Бабій Іван, 47,136 Баворовський, 135 Багряний Іван, 414 Балій Степан, 12 Бандера Степан, 17,18,20,22,63,68-70,76,98,103, 107,110,111,114,118,119,122, 136,137,142,143,151,155,169-177,186,190-193,196,197,199-205,210, 216,248,251,253,259, 269,294-296,299,304,319,320, 323-333,334, 372,410,422-426, 434, 435,439,442,445,447 Барабаш Мирон, 416 Баран С, 66 Баранецький Василь, 405 Барановський Антін, 321 Барановський Ярослав, 172, 203 Барлядяну В., 338 Бартель Казимир, 178,374 Бартель Марія, 374 Бата Артур, 314,330,389 Бах-Зелевський, 181,184 Бачинський Юліан, 60 Бедрій Анатоль, 162,261 Бергсон А., 61 Бернацький Мар'ян, 209 Бєсяда Іван, 59 Білас Василь, 73,74,135 Білинський Андрій, 121,122, 185,194,287,300,352, 365,424 Білінський Я., 423 Блащик Чеслав, 39 Блюм Ігнаци, 389 Боженцкий Яцек, 39 Бойків Олександр, 405 Бойчук Василь, 421 Бонапарте Наполеон, 96 Бордун, 161 Борковська Естера, 210 Борковський Роман, 333 Бралька Франц, 135 Братунь Ростислав, 440 Бульба-Боровець Тарас, 51,248,252,253,262-264,272, 286,295-297,306,320,321,363, 365 Бучко І., 381,382 Вальнічек Ян, 226 Василевська Ванда, 31 Вассиян Ю., 60,107 Венгерський Й., 432 Верига Василь, 86,87,264,291,342,348,351,352, 355,360-366,368,407,413,416 Вехтер Отто, 44,318,348-351, 353 Винниченко Володимир, 71,94,157,419,442 Винокур, 31 Вирста Дмитро, 133 Вишневецький Ярема, 15,419 Вінкельман, 357 Вітковська Анєля, 29 Вітковська Гелена, 29 Вітковська Сабіна, 30 Вітковський Антон, 29,215 Вітковський Мечислав, 29 Вітковський Станіслав, 29 Вітковський Юзеф, 29 Вітковський Ян, 29 Власов Андрій, 363,418 Войцєховський Юзеф, 135,364 Володимир Великий, 55
Вольтере Барбара, 443 Вронський Станіслав, 277 Врецьона Євген, 177 Вятр Ян, 38 Габрусевич Іван, 170 Гаврилишин Богдан, 419 Гаджера Дмитро, 160 Гайке В.Д., 355-359,362 Галан Ярослав, 7,241 Галей Генри, 92 Ганді Магатма, 95 Гасин Олекса, 107 Геббельс, 271,445 Геник-Березовський Степан, 398 Геракліт з Ефезу, 43 Герек Едвард, 36 Гертрих Еугеніуш, 239 Геруліс Георг, 175 Герцнер Альбрехт, 175 Гетрих Й., 432 Гіммлер Гайнріх, 186,196,255,276,349,351,352,358 Гітлер Адольф, 22,48,75,96,99,106,118,120,150,159,160,172,174,186,187,192-195,197,200,201,255,256,269, 276,346,352,355,367,445,450 Гладун Іван, 165 Глемп Юзеф, 331 Глібовицький В., 66 Глобоцнік, 275 Гловінська Олександра, 234,245 Гломбінський, 129 Гнатів Микола, 328 Гнатківська Дарія, 136,137 Голейко Л., 276 Головінський Ю., 61 Голувко Тадеуш, 73,74,126,135 Гомулка Владислав, 53 Гончар Олесь, 12,22,243 Горбовий Володимир, 187,190,191 Горбовий Ярослав, 170 Горинь Михайло, 81,444 Гошуляк Йосип, 75,327,350,440 Грабець Омелян, 107 Гранєвський В., 432 Грановський-Неприцький Олександр, 198,406 Григоренко Петро, 52,139,157,394,444 Григорович Андрій, 416 Гринів Володимир, 162 Гринів Олег, 104 Гриньох Іван, 76,92,97,170,177,192,195,257,412,413 Грицай, 330,350 Грицай Дмитро, 107,143,162,170,295,442 Громадський Олексій, 375 Грушевський Михайло, 55,61,71,86,94,157,442 Гунчак Тарас, 57,73,105,108, 286,414,437,438 Гутовський Михайло, 31 Дальний (Горгота) Мар'ян, 202,203,327,398 Далюга Курт, 357 Данилишин Дмитро, 73,74.135 Дачишин Юрій, 140 Де Голь, 8 Дейницький Олександр, 239 Демура Василь, 160 Демчук Дмитро, 107 Дем'янюк Іван, 11,88,179,223, 302,419,420 Дешен, 420,421 Дзємяньчук Владислав, 426 Дзюба Іван, 37 Добрянський Михайло, 294, 295,314 Донцов Дмитро, 21,58,60,61,67, 70,78,79,82,90-108,110,111,113, 114,116,131,155,160,170,177.184, 185,191,193,194,214,256,257, 284,289,293,307,316,323,326, 344,370,379,380,389,406,419, 437,438,448 Дорожинський Павло, 411
Достоєвський Федір, 12 Драгоманов Михайло, 61 Дражевська Любов, 397,398 Драч Іван, 22,83,86,145,157, 416,442,448 Дрозд Віктор, 441 Дрозд Володимир, 12 Дубчек Олександр, 45 Енгельс Фрідріх, 45 Єжов, 444 Жданович О., 321 Жулинський Микола, 448 Загоровська Сабіна, 32 Загоровський Василь, 30,216 Зарицька Катерина, 136,137 Зварич Роман, 79,105 Звєжинський Здзіслав, 35 Зеленчук М.,213 Зелінська Ірина, 208 Зиблікевич Є., 61 Іван-Павло, 11,431 Іванчишин Софрон, 218 Івасиків, 161 Іллєнко Юрій, 416 Ільницький Роман, 184,335 Йодль, 175 Кагане Давид, 179,180,207,208 Кайтель, 175 Каліщук Юрій, 383 Кальба Мирослав, 181,182 Калябінський В., 432 Камінський, 363 Камінський Анатоль, 414,437 Канаріс Вільгельм, 181,186 Капустянський Микола, 247 Карбович (Стецько) Ярослав, 197,198 Карл XII, 86 Карпинець Ярослав, 107,136, 137,143 Качмарський Євген, 136,137 Качуровський Ігор, 396 Кедрин Іван, 154,195,280,347, 413 Кислиця Дмитро, 176,396 Кічмарський Володимир, 133 Клен Юрій, 63 Климів-Легенда Іван, 196,253,295,299 Климшин Микола, 136,137 Клячківський Д., 322 Книш Зіновій, 130,133,140,149,172,174,187,190,203,205,210,272,314,320 Князюк, 71 Коберський К, 66 Кобець Ольга, 320 Коваль Віктор, 447,448 Когут Йосип, 147 Козакевич Юрія, 133 Кокот-Хелемендик Антоніна, 169,409,410 Колісник Роман, 348-351,355-357 Коновал Павло, 409 Коновалець Євген, 20,22,48,61,63,68,103,106,108,111,119,132,149,151,172,181,199,200,204,300,323,381,405,419,423,447 Кордуба М., 132 Кордуба Стефанія, 132 Кордюк Богдан, 133 Кордюк Роман, 107 Корецька Віра, 26,210,264 Корман Олександр, 177,179,233,358,359,377 Корнієць Леонід, 320 Короленко Володимир, 46 Коротич Віталій, 16 Коррадіні Енріко, 100 Коссак Зенон, 107,140,141-143,157 Костельник Гавриїл, 7 Кох Ганс, 166-168,175,195,299 Кох Еріх, 166,277,293 Кравців Богдан, 63,133 Кравчук Леонід, 157,199,441,447 Кричевський Роман, 434 Кришталь Юрко, 133,140-142 Крюгер Ганс, 177 Кубійович Володимир, 70,166,
167,187,190,191,258,279,282,283,284,347,351-356 Кузьмінський, 135 Купецький Грицько, 150 Купчишин І, 323 Kyп'як Дмитро, 337 Курбас Лесь, 250 Кучинський, 432 Кушпета Омелян, 79 Лебедь Микола, 20,58,73,110-112,136,137,142, 145, 156,170,181,197,204,253,263,271, 273,279,293-302,318,320-322,334,335,341,401,411,412,414,438,444 Лебон Г., 61 Левицький Борис, 181,342,361,363,365 Легенда (Климів) Іван, 177 Ленін Володимир, 37,107,112,289, 442 Ленкавський Степан, 107,143,177,192 Липа Юрій, 63 Липинський Вячеслав, 46,60,66 Лівицький, 417 Логвиненко Олена, 443 Лозарек, 173 Лозовський Мирон, 81 Лозовський Роман, 334 Лопатинський Юрій, 177 Лука - евангелист, 92 Лукашув Ян, 341 Лук'яненко Левко, 148,157,245,246,438 Любачівський Мирослав-Іван, 382 Любович Ярослав, 132 Лягозен, 299,300 Лямпе Альфред, 31 Магочі Павло, 44 Мазепа Іван, 86 Мазепа Ісаак, 67,94 Мазукревич Ян, 34 МазурВолодимир, 410 Макіавеллі Нікольо, 71,146,211,437 Максимів Іван, 174 Максим'юк Микола, 133 Макух В., 107 Маланюк Є., 63 Малецька Модеста, 210 Малецький Мирослав, 347,414 Малицький Марек, 398 Маліновський (Побут) Владислав, 274,275 Малруні Браєн, 419 Малюца Іван, 136,137 Манделя Нельсон, 269 Мануїл, 335,375 Маньковський Зигмунд, 274,275 Маркет, 299 Маркс Карл, 45 Мартинець Володимир, 60,109 Марченко Іван, 420 Матвійців Прокіп, 133 Матвій - евангелист, 91,92, Матла Зенон, 197,412,413 Матла Олександр, 197,375 Матчак М., 61 Маяковський Володимир, 107 Мельник Андрій, 18,61,63,68,70,98,103,118,119,151,156,168-174,195,245,259,294,319-321,333, 406,423,425,447 Мейчен, 146 Мигаль Роман, 136,137 Мирон Дмитро, 143,144 Мислінський С, 432 Миткалик Ігор, 306 Михайлюк Богдан, 398 Михей - пророк, 146 Мицельський, 34 Мицик Іван, 203 Мірчук Петро, 10,74,84,85,106,118,120,123,128-130,132-146,151,160-162,258,260,281,306,307,316,318,335,401,413,423 Місило Євген, 388 Мітринга І., 69 Міттеран Франсуа, 45,157
Міхнік Адам, 430 Міхновський Микола, 60,71, 79, 95 Мокрий Володимир, 431-433 Молотов Вячеслав, 99,174,267, 268 Мороз Богдан, 338 Мороз Валентин, 81,89,90, 108,151,394,444,445 Мороз Іван, 388 Мороз Микола, 416 Мосендз Л., 63 Мстислав, 125,382 Мудрий Василь, 162,191,280 Мулява В., 71,440,441 Муссоліні Беніто, 22,75,83,118 Мюллер, 275 Навроцький О., 61 Назарук О., 66 Назаркевич М., 244 Ніцше Ф., 61,91 Норд єн А., 18.1 Оберлендер Теодор, 167,168, 171,175,181,191,299 Овчарек Павел, 327 Огірко Ростислав, 54,446 Одарченко Петро, 396 Ольжич О., 33 Олексин Іван, 367,368 Оліва А., 432 Олійник Борис, 45 Ольшанський Тадеуш, 9,248, 258,280,340-346,364 Онацький Євген, 75,76,171, 381,405,411 Ортинський Любомир, 362 Осадчий Михайло, 157 Осадчук Богдан, 162,163,168, 284-286 Остапяк Михайло, 163,284 Островський Зигмунд, 34 Оуен Роберт, 45 Охримович Степан, 107 Павличко Дмитро, 157,242,441, 448 Павло - апостол, 373,374 Падеревський Ігнаци, 129 Паліїв Дмитро, 60,66,75,76, 147,166,171,194,352,356 Паньківський Кость, 192,199 Паранка Матвій, 134 Паулюс Фрідріх, 259 Пеленський Зенон, 76,133,410 Пеленський Ярослав, 5,10,17, 135,149,150,207-209,229,272, 286-288,333,342,345,352,411 Перебийніс, 143,442 Петлюра Симон, 71,111,116, 121,124,125,152,153,180,186, 267,274 Петрів Всеволод, 190 Петро - апостол, 146 Пєрацький Броніслав, 136,137 Підгайний Богдан, 107,136,137 Підгірний Дмитро, 135 Пілсудський Юзеф, 121,124, 128,152,157,273,277,341 Плав'юк Микола, 57,58,73,98, 112,125,148,417,438,447 Плачинда Сергій, 21,57,58,76, 145 Плющ Леонід, 157,394 Побігущий Євген, 175,181,182, 184 Подворняк Михайло, 7,210, 283,284,305,314,330,332,340, 343,346 Подляський Казімеж, 49,287, 290,291,318,449 Полікарп, 373-375 Полікарпенко Г., 272,320,321 Поліщук Варфоломій, 29 Поліщук Віктор, 36,38,444 Поліщук Іван, ЗО Поліщук Ніна, 29 Поліщук Олена, 15 Поліщук Ярохтей, 216 Полтава Петро, 272 Попель Й., 432 Попович Мирослав, 243 Потічна Олександра, 329 Потічний Петро, 229,301,329
Прокоп Мирослав, 162,228, 282,303,304 Процишин Жигмонт, 133 Процишин Йосип, 133 Равлик Іван, 177,192 Рак Ярослав, 136,137 Ребет Дарія, 334.414 Ребет Лев, 70,162,177,192, 412-414 Рев'юк-Бартович Іван, 405 Регм Ернст, 106,173 Реймент, 329 Реліга Ян, 359,362 Ріббентроп, 99,174,267,268 Романишин Олег, 413 Романовський В., 432 Росоха Степан, 419 Руденко Микола, 157,394 Рудницька Мілена, 66,154 Рубан Максим, 298,334 Рузвельт Франклін, 394,409 Рюриковичі, 250 Саварин Петро, 416 Саєвич М., 61 Салазар Антоніо, 22,75 Самчук Улас, 63,202,243,261, 415 Селешко Михайло, 209 Семенюк Степан, 229 Сеник Омелян, 61,203,204 Серванський Е., 360 Серет Й., 432 Семашко Владислав, 49,161, 222-224,263,264,297,307,309, 318,326,339,432 Сєнкевич Ірена, 36 Сікорський Владислав, 268 Сірик Грицько, 333 Сірський Василь, 365,366,367 Сидор Василь, 107,295 Скрипник Микола, 45,108,419 Скрипник Степан, 125,382 Сковорода Григорій, 16 Скорик Лариса, 76,77.81 Скоропадський Іван, 86 Скоропадський Павло, 152 Славутич Яр, 396,440 Сліпий Йосиф, 381 Смик Кристина, 21 Собєсяк Юзеф, 432,434 Собінський, 128 Соколик Ярослав, 421 Сокольський Утьо, 203 Солженіцин Олександр, 38, 139 Сонар, 295 Сорель Ж., 61 Сосновський Михайло, 438 Сталін Йосип, 37,65,75,118, 172,289,351,394,409 Старосольський В., 66 Старух Ярослав, 177,192 Стахів Володимир, 170,171 Сташкув Міхал, 34 Стельмах Михайло, 12,397,398 Степанов Л., 243 Стецько Ярослав, 76,103,110, 111,137,142,155,156,170,172, 177,192,195-201, 248,251,259, 294,319,333,372,414,417,423 Стецько Ярослава, 25,57,58,73, 98,112,120,320,414,440 Стецюк Григорій, 7,20,260, 298,314,335 Стольце, 174 Строкач Тимофій, 320 Студницький В., 317 Стус Василь, 394 Сушко Роман, 61,149,150,160, 162,167,168,203,347 Сціборський Микола, 60,64,81, 109,131,159,170,185,197,203,204 Сьмігєльський Януш, 246 Твердохліб Сидір, 47,130 Теліга Олена, 63,205,331 Тереля Олена, 338 Тимошишин Володимир, 32 Тимошишин Людмила, 32 Тимошишин Сергій, 32 Тимчій Володимир, 162 Тіто (Броз) Йосип, 354,362
Тожецький Ришард, 10,149, 173,179,180,191,207,274,279, 289,305,318,335,375,422 Томашевська Гелена, 32 Томашевська Люцина, 32 Томашевський Владислав, 32 Томашевський Єжи, 134 Томашевський Юзеф, 32 Травінська L, 360 Туровський Юзеф, 161,222-224,263,264,297,307,309,318,326 Тухачевський М., 124 Тютюнник Ю., 447 Українка Леся, 442 Урбан Вінценти, 207,223 Файковський Юзеф, 359,362 Федик Дмитро, 327,328 Федорів П., 335 Федорів Юрій, 138,139, 142-145,157,304,379 Фесенко Михайло, 92,146 Фіялка Міхал, 422,432 Фоітік Юзеф, 230 Фрайтаг Фріц, 355,356 Франк Ганс, 167,186,187 Франкль Станіслав, 377 Франко Іван, 60,61,157,442 Франко Франціско, 22,75,118 Фредро Александр, 46,382 Харчук Борис, 242 Хвильовий Микола, 45,108 Хмара Степан, 21,26,72,81,434, 441 Хмельницький Богдан, 8,419 Хмельовський Олександр, 405 Хомейні, 7 Хомишин Григорій, 381 Хоміч Ванда, 31,32 Христос Ісус, 91,92,100,146, 373,445,451 Цегельський Лонгін, 60 Цибульський Генрик, 277,329, 432 Черчіль Вільсон, 394,409 Чехович К, 66 Чиж Я., 61 Чоловський Володимир, 133 Чорній Яків, 136,137 Чорновіл Вячеслав, 444,445 Чумак Василь, 322 Чумак Павло, 420 Чупринка Тарас, 143,301,303, 314 Шандрук Павло, 355 Шанковський Лев, 161,162,229 Шафранюк Михайло, 399 Шахрай М., 113 Шевельов Юрій, 396 Шевченко Тарас, 15,16,35,75, 79,81,417,444,445 Шептицький Андрей, 46,178, 195,207,370-374,380-382 Шептицький Климентій, 207 Шетельницький Вацлав, 223, 225,229,239,377,432 Шимко Юрій, 398,416 Шірц Вацлав, 230 Шкода Владислав, 273,274 Шлапак Ніна, 222 Шлемкевич М., 66 Шморгун Михайло, 321 Шопенгауер Ф., 96 Шота Вєслав, 10,149,170,176, 199,280,288,295,330,335,389, 422,432 Шпенглер О., 61,101,294 Штендера Євген, 287 Штогрин Дмитро, 443 Щербицький Володимир, 419 Щенсняк Антоні, 10,149,170, 176,199,280,288,295,330,335, 389,442 Юзевський Генрик, 112 Юхнєвіч М., 432 Янів Володимир, 107,137,143 Янко Павел, 233 Ярий Ріко, 149,151,159, 171-173,175,299 Ястшембовський Й., 432 Яцик Петро, 399 Яців Дмитро, 107,177,192
Примітки
Частина І
ЗЛОЧИННІСТЬ ОУН
Розділ 1 - Потреба правди

1. Jan Lukaszow (Tadeusz Andrzej Olszanski): Zeszyty Historyczne, Instytut Literacki, zeszyt 90, Paryi, 1989
2. Feliks Budzisz: "Obowiazek pamieсі", "Gazeta Gdanska", 9.IV.1990; Zdzisiaw Jagodzinski: "Morituri viventes obligant", "Tydzien Polski", 3.XI.1990, Londyn
3. Akt Koncowy Bezpieczenstwa і Wspolpracy w Europie, Warszawa, 1990
4. Петро Мірчук: "УПА 1942 - 1952", Мюнхен, 1953.
5. "Віднова", № 5/1986, Мюнхен.
6. Григорій Стецюк "Непоставлений пам'ятник", Вінніпег, 1988.
7. "Kronika Zamojska" 1992 витинок без точної дати.
8. "Літературна Україна", Київ, 14.11.1991 р.
Розділ 3 - Термінологічні справи

1. Wielka Encyklopedia Powszechna, Warszawa, 1963, t. 4, стор. 86.
2. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", Мюнхен, 1968, стор. 93.
3. "Вісті комбатанта" № 5/1986.
4. A. Szczesniak, W. Szota: "Droga do nikad", Warszawa, 1973, стор. 212.
- Історичний Атлас України, Нью-Йорк, 1980, к. 22.
- Атлас України й сумежних країв, Львів, 1937, к. 10.
5. Encyclopaedia Britannica, 1973, t. 6, стор. 205.
6. "Правда", Москва, №№ за 28 і 30.07.1992.
7. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 33.
8. Там же, стор. 368.
9. "Glos Polski", Toronto, 19 JX. 1992
10. "Віднова", № 4/1986, Мюнхен.
11. Словник української мови, Київ, 1970, т. 1, стор. 99.
12. Slownik Jezyka Polskiego, Warszawa, 1978, t. I, str. 121
13. Encyclopaedia Britannica, 1973, t. 16, стор. 60.
14. Словник української мови , Київ, 1970, т. 2, стор . 60.
15. Edward Prus: "Herosi spod znaku tryzuba", Warszawa, 1985
Розділ 4 - Поняття українського націоналізму

1. "Літературна Україна", Київ, 22.07.1992.
2. Матеріали Конгресу української вільної ПОЛІТРІЧНОЇ думки, збірник 2, Мюнхен, 1973.
3. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид. стор. 95.
4. Там же, стор. 126.
5. Там же, стор. 577.
6. "Гомін України", Торонто, 16.09.1992.
7. "За вільну Україну", Львів, 20.02.1992.
8. Енциклопедія українознавства, т. 5, стор. 1723-1728.
8а. "Новий шлях", Торонто, 3.10.1992.
9. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит.вид. стор.126.
10. Словник української мови, цит.вид., т. IV, стор. 602.
11. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", ЦРГГ. ВРІД. стор. 277 і наст.
12. A. Szczesniak, W. Szota: "Dorga do nikad", op. cit., стор. 50.
13. Євген Онацький: "Увічному місті" II, Торонто, 1981, стор. 368.
14. Там же, стор. 200.
15. "Демократична Україна", Київ, 30.VI. 1992.
16. "Молодь України", Київ, 7.02.1992.
17. Дмитро Донцов: "Націоналізм", Лондон, 1966, стор. 243.
18. Петро Мірчук: "УПА - 1942-1952", Мюнхен, 1953, стор. 285.
19. "Гомін України", Торонто, 19.VIII.1992.
20. "Гомін України", Торонто, 1.VII.1992.
21. "Літературна Україна", Київ, 2.IV.1992.
22. "За вільну Україну", Львів, 1.V.1992.
22а."3а вільну Україну", Львів, 14.VIII.1992.
23. "Україна", Київ, № 14/1992.
24. "Демократична Україна", Київ, 13.VI. 1992.
25. "Українське слово", Париж, 1992 (вирізок без дати).
26. Мирон Лозовський: "Село Лази", Торонто, 1988.
27. "Демократична Україна", Київ, 30.VI/1992.
28. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 93.
29. Там же, стор. 126.
30. Там же, стор. 126.
31. "Енциклопедія українознавства", цит. вид. стор. 1724.
32. "Україна молода", Київ, 30.VI.1992.
33. Дмитро Донцов: "Націоналізм", Лондон, 1966.
34. Генри Галлей: "Біблійний довідник", Торонто, 1985, стор. 511.
35. "За вільну Україну", Львів, 12.ХII.1991.
36. "Енциклопедія українознавства", цит. вид., стор. 1723.
37. "Молодь України", Київ, 25.III.l992.
38. "За вільну Україну", Львів, 31.VII.1991.
39. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", Мюнхен, 1968.
40. Там же, стор. 92.
41. Там же, стор. 92-93.
42. Там же, стор. 93.
43. Там же, стор. 98.
44. Словник української мови, цит. вид., т. X, стор. 503.
45. Петро Мірчук: "Нарис Історії ОУН", цит. вид., стор.93.
46. Там же, стор. 94.
47. Там же, стор. 94.
48. Там же, стор. 95.
49. "Правда", Москва, 4,18,21.VII.1992.
50. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 95.
51. Там же, стор. 98.
52. Там же, стор. 98.
53. Там же, стор. 98.
54. "Правда", Москва, 22.ІХ.1992, "Тень Вавилона".
Розділ 5 - Організаційна структура ОУН

1. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор.557.
2. Там же, стор. 557.
3. Там же, стор. 578.
4. Там же, стор. 579-580.
5. Там же, стор. 580.
6. Там же, стор. 581.
7. Там же, стор. 100.
Розділ 6 - Передумови постання ОУН і її діяльність до 09.1939 р.

1. "Нові дні", Торонто, ІХ/1992.
2. Андрій Білинський: "Погляд на минуле й українські перспективи", Чікаго, 1970.
3. Там же, стор. 7.
4. Там же, стор. 8.
5. Там же, стор. 9.
6. Промова лідера ОУН-м Ждановича, "Свобода", США, №№ 141-143, 1969, за А. Білинським.
7. Андрій Білинський. "Погляд на минуле... ", цит. вид., стор. 11.
8. Там же, стор. 12.
9. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 11
10. Там же, стор. 23.
11. Там же, стор. 24.
12. Словник української мови, цит. вид., т. XI, стор. 157.
13. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 24.
14. Там же, стор. 25.
15. Проект Конституції України, "Демократична Україна", Київ, 21.07.1992.
16. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 26.
17. Там же, стор. 27.
18. Там же, стор. 28.
19. Там же, стор. 29.
20. Андрій Білинський: "Погляд на минуле... ", цит. вид., стор. 22.
21. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 31.
22. "Polska w latach 1918-1939", wybor tekstow zrodlowych, Warszawa, 1986, стор . 67.
23. Там же, стор. 84.
24. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 32.
25. Стаття 72, пункт 2, підпункт б) Квітневої Конституції Польщі.
26. "Polska w latach 1918-1939", wybor tekstow zrodlowych, Warszawa, 1986, стор . 124.
27. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 62-74.
28. Там же, стор. 141.
29. Там же, стор. 145.
30. Там же, стор. 151.
31. Там же, стор. 239.
32. Jerzy Tomaszewski: "Ojczyzna nie tylko Polakow", Warszawa, 1985, стор. 73.
33. Там же, стор. 74.
34. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 252.
35. "Віднова", № 5/1986, Мюнхен.
36. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 384.
37. Там же, стор. 389.
38. Там же, стор. 396.
39. Словник української мови, цит. вид., т. X, стор. 353.
40. "Юридичний словник", Київ, 1974, стор. 58.
41. "Словник ішомовних слів", Київ, 1985, стор. 252.
42. Ю. Федорів: "Вронки", Торонто, стор. 60-67.
43. Там же, стор. 70-73.
44. "Євангельська правда", 4/1992, Торонто, стор. 10-11.
45. Там же, стор. 3.
46. "Polska w latach 1918-1939", wybor tekstow zrodlowych, Warszawa, 1986, стор. 231-236.
47. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. ВРІД., стор. 34, 80.
48. Там же, стор. 34.
49. Олександр Матла: "Історичні нотатки", Торонто, 1985, стор. 85.
50. A. Szczesniak, W. Szota: "Droga do nikad", Warszawa, 1973, стор. 46,55.
51. 3. Книш: "Бунт Банд ери", Торонто, цит. за: Олександр Матла: " Історичні нотатки", цит. вид., стор. 47.
52. Ryszard Torzecki: "Kwestia ukrainska w polityce III Rzeszy 1933-1945", Warszawa, 1972, стор . 56.
53. Там же, стор. 109.
54. Там же, стор. 127.
55. "Віднова", № 5/1986, Мюнхен, стор. 204.
56. Грицько Купецький: "Там, де сонце сходить", Торонто, 1988.
57. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор.
58. Ryszard Torzecki: "Kwestia ukrainska w polityce III Rzeszy 1933-1945", Warszawa, 1972, стор . 213.
59. Там же, стор. 214.
Розділ 7 - Українська політична думка в Польщі між двома світовими війнами

1. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 557.
Розділ 8 - ОУН після вибуху II світової війни

1. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 586.
2. Там же.
3. Там же.
4. Jozef Turowski і Wladysbw Siemaszko: "Zbrodnie nacjonalist6w ukrainskich dokonane na ludnosci polskiej na Wolyniu 1939-1945", Warszawa, 1990, стор. 11-13.
5. Мировслав Прокоп: "Україна і українська політика Москви", "Сучасність", 1981 з посланням на статтю Л. Ребета "Світла й тіні ОУН".
5а. "Альманах" "Гомону України", Торонто, 1992, стор. 46.
5б. "Віднова" № 3/1985, Мюнхен, стор. 12.
5в. Там же.
6. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 587.
7. Володимир Кубійович: "Мені 85", Париж-Мюнхен, 1985, стор. 86,87.
8. Encyklopedia П wojny swiatowej, Warszawa, 1975, стор. 1.
9. Володимир Кубійович: "Мені 85", Париж-Мюнхен, 1985, стор. 92, 93.
10. Там же, стор. 86.
11. Там же, стор. 169.
12. "Glos Polski", Toronto, 22.V.1992, Tadeusz Andrzej Olszanski
12а. Антоніна Хемельник-Кокот: "Колгоспне дитинство й німецька неволя", Торонто, 1989.
13. Edward Prus: "Herosi spod znaku tryzuba", Warszawa, 1985, стор. 121.
14. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 407.
15. Там же, стор. 407,408.
16. Зіновій Книш: "Розбрат", Торонто, 1960, стор. 93.
17. Євген Онацький: "У вічному місті - II", цит. вид., стор. 368.
18. Зіновій Книш: "Розбрат", Торонто, 1960, стор. 83.
19. Edward Prus: "Herosi spod znaku tryzuba", Warszawa, 1985, стор. 154.
20. Зіновій Книш: "Розбрат", Торонто, 1960, стор. 83-84.
21. Там же, стор. 110.
22. Там же, стор. 368-370.
23. Edward Prus: "Herosi spod znaku tryzuba", Warszawa, 1985, стор. 154.
24. Там же, стор . 156.
25. Ryszard Torzecki: "Kwestia ukrainska w polityce III Rzeszy 1933-1945", Warszawa, 1972, стор . 199.
25а.. Iван Кедрин: "Життя - події - люди", Нью-Йорк, 1976, стор. 395.
25б. Зіновій Книш: "Розбрат", Торонто, 1960, стор. 256.
26. Edward Prus: "Herosi spod znaku tryzuba", Warszawa, 1985, стор. 157.
27. Ryszard Torzecki: "Kwestia ukrainska w polityce III Rzeszy 1933-1945", Warszawa, 1972, стор . 213.
28. Там же, стор . 214.
29. Там же, стор . 214.
30. A. Szczesniak, W. Szota: "Droga do nikad", Warszawa, 1973, стор. 104.
31. Дмитро Кислиця: "Світе ясний", Оттава, 1987, стор. 176.
32. Aleksander Korman: "Z krwawych dni Lwowa 1941 roku", London, 1991, стор. 5.
33. Там же, стор. 23.
34. Там же, стор. 10.
35. Дмитро Донцов "Націоналізм", цит. вид., стор. 270.
36. Encyldopedia II wojny swiatowej, Warszawa, 1975, стор. 127.
37. "Dzieje Najnowsze", rocznik XIX - 1987, 3 - PLISSN 0419-8824.
38. Edward Prus: "Herosi spod znaku tryzuba", Warszawa, 1985, стор. 241.
39. Там же, стор. 240.
40. Там же, стор. 241.
41. "Робітнича газета України", Київ, 29.09.1992.
42. A. Szczesniak, W. Szota: "Droga do nikad", Warszawa, 1973, стор. 112.
43. Дмитро Донцов "Націоналізм", цит . вид., стор. 283.
44. Петро Мірчук : "Нарис історії ОУН", цит . вид., стор. 95.
45. Андрій Білинський: "Погляд на минуле... ", цит. вид., стор. 13 .
46. Там же, стор. 59.
47. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 98.
48. A. Szczesniak, W. Szota: "Droga do nikad", Warszawa, 1973, стор. 118.
49. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 561.
50. Зіновій Книш: "Розбрат", Торонто, 1960, стор. 174-177.
51. Володимир Кубійович: "Мені 85", Париж-Мюнхен, 1985, стор. 97.
52. Ryszard Torzecki: "Kwestia ukrainska w polityce III Rzeszy 1933-1945", Warszawa, 1972, стор . 222.
53. Roman Ilnytzkyj: "Deutschland und die Ukraine", 1958, t. II, стор . 145.
54. Ryszard Torzecki: "Kwestia ukrainska w polityce III Rzeszy 1933-1945", Warszawa, 1972, стор . 234.
55. "За вільну Україну", Львів, 27,28,29,VI.1991.
56. Там же.
57. Іван Кедрин: "Життя - події - люди", цит. вид., Нью-Йорк 1976, стор. 364, 366.
57а.Г. Полікарпенко: "ОУН під час Другої світової війни", 1951, стор. 73.
58. "За вільну Україну", Львів, 29.VI/1991.
59. Там же.
60. Олександр Матла: "Історичні нотатки", цит. вид., стор. 79.
61. Зіновій Книш: "Розбрат", Торонто, 1960, стор. 11, 113, 114.
62. "Україна молода", Київ, 30.VI.1992.
63. "Україна і світ", Торонто, 2-9.ІХ.1992.
64. Кость Паньківський: "Від Держави до комітету - літо 1941 року у Львові", Нью-Йорк - Торонто, 1957, стор. 111-112.
65. Ярослав Стецько: "30 червня 1941 p.", Торонто, 1967, стор. 330.
66. "Нові дні", Торонто, ХІІ/1991.
67. "Нові дні", Торонто, Х/1991.
68. За: Олександр Матла: "Історичні нотатки", цит. вид., стор. 58.
69. A. Szczеsniak, W. Szota: "Droga do nikad", Warszawa, 1973, стор . 103.
70. За: Олександр Матла: "Історичні нотатки", цит . вид., стор. 58.
71. Ryszard Torzecki: "Kwestia ukrainska w polityce III Rzeszy 1933-1945", Warszawa, 1972, стор . 245.
72. Там же, стор . 247.
72а. Ks. bp Wincenty Urban: "Droga krzyzowa Archidiecezji Lwowskiej w latach II wojny swiatowej 1939-1945", Wroclaw, 1983, стор. 96.
73. "Віднова ", № 4/1986, Мюнхен.
74. Janusz Symonides: "Miedzynarodowa ochrona praw czlowieka", Warszawa, 1977, стор . 209.
75. "Polacy і Zydzi", Warszawa, 1971, стор. 361.
76. Михайло Селешко : "Вінниця", Нью -Йорк, 1991, стор. 59.
77. "Polacy і Zydzi", Warszawa, 1971, стор. 387.
78. Михайло Подворняк: "Вітер з Волині", Вінніпег, 1981, стор. 131.
Частина II - ЗЛОЧИНИ ОУН-УПА
Розділ 1 - Про злочини Української повстанської армії

1. "Gazeta", Toronto, 24-25.VIII.1992.
2. "Молодь України", Київ, 26.VII.1988 - стаття Ростислава Братуня.
3. "Робітнича газета", Київ, 29.ІХ.1992.
4. "Новий шлях", Торонто, 26.ІХ.1992.
5. "Гомін України", Торонто, 16.ІХ.1992.
6. Журнал "Україна", Київ, № 20/1992.
7. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 21.
8. Там же, стор. 98.
9. Зіновій Книш: "Розбрат", цит. вид., стор. 31.
10. Альманах "Гомону України", Торонто, 1992, стор. 45.
11. Там же, стор. 47.
12. "Самостійна Україна", Станіславів, № 1 від 7.VII.1941.
13. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 98.
14. Словник української мови, цит. вид. т. VIII., стор. 819.
15. J. Turowski і W. Siemaszko: "Zbrodnie nacjonalistow ukrairiskich...", Warszawa, 1990, стор. 123-125.
16. Ks. Waclaw Szetelnicki: Trembowla - kresowy bastion wiary і polskosci", Wroclaw, 1992, стор . 225-226.
17. Там же, стор. 227-228.
18. Там же, стор. 229.
19. Там же, стор. 232.
20. Там же, стор. 233-235.
21. "Гомін України", Торонто, 14.Х.1992.
22. "Сучасність", Мюнхен, VII-VIII 1989, стор. 124-144.
23. "Віднова", Мюнхен, 5/1986, стор. 197-216.
23а."Гомін України". Торонто, 25.ХІ.1992.
24. "Віднова", Мюнхен, 4/1986, стор. 305.
25. "Гомін України". Торонто, 26.VIII.1992.
26. "Volynsti Cesi - emigrace a navrat do vlasti" - Josef Foitik, ing. Jaroslaw Kozak, Karel Pulpytel, ing. Vaclav Petricek, Vladislav Hybler
27. Ing. Vaclav Sire: "Minulost zavata Casem" - без місця і року видання.
28. "Respect", № 27, 12-18.ІХ .1990, Cesko-Slovensko, стор. 8.
29. "Polityka", Warszawa, 10.02.1990.
30. Ks. Waclaw Szetelnicki: "Trembowla - kresowy bastion wiary і polskosci", Wroclaw, 1992, стор . 239-243.
31. "Komunikaty Towarzystwa im. Romana Dmowskiego", London, т. II., Ч . І, рік 1979/80, стор . 300-342.
32. Там же, стор. 336.
33. "Нові дні", Торонто, травень/1992, стор. 3.
34. "Україна і світ", Торонто, 18-24.ХІ.1992.
Розділ 2 - Постання УПА

1. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 98.
2. Альманах "Гомону України", 1992, Торонто, стор. 44.
3. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 551.
4. Там же, стор. 581.
5. "Самостійна Украна", № 1, 7.VII.1941, Станіславів.
6. "Гомін України", Торонто, № 30/1992.
7. "Zeszyty Historyczne" - Instytut Literacki, Paryz, 1989, № 90, стор. 171.
8. "Zeszyty Historyczne" - Instytut Literacki, iParyz,, 1985, № 121, стор. 121 і наст.
9. Словник української мови, цит. вид., т. III, стор. 133.
10. Альманах "Гомону України", Торонто, 1992, стор. 50.
11. Тарас Бульба-Боровець: "Армія без держави", Вінніпег, 1981.
12. Петро Мірчук: "У.П.А. 1942-1952", Мюнхен, 1953, стор. 64.
13. Тарас Бульба-Боровёць: "Армія без держави", Вінніпег, 1981, стор. 256.
13а. Улас Самчук: "На білому коні", Нью-Йорк, 1965, стор. 111.
14. Петро Мірчук: "У.П.А. 1942-1952", Мюнхен, 1953, стор. 60.
Розділ 3 -Мета ОУН-УПА

1. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 93.
2. "Самостійна Украна", № 1, 7.VII.1941, Станіславів.
3. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 93.
4. Там же, стор. 98.
5. Словник української мови, цит. вид., т. X, стор. 503.
5а. Володимир Кубійович: "Мені 85", Париж-Мюнхен, 1985, стор. 113, 114.
5б. Петро Мірчук: "У.П.А. 1942-1952", Мюнхен, 1953, стор. 51.
5в. "Zeszyty Historyczne" - Instytut Literacki, Рагуі, 1989, № 90.
6. "Zeszyty Historyczne" - Instytut Literacki, Paryz, 1985, № 87, стор. 185.
7. Григорій Стецюк: "Непоставлений пам'ятник", Вінніпег, 1988, стор. 67.
8. Данило Шумук: "За східним обрієм", Париж, 1974, стор. 111.
9. Альманах "Гомону України", 1992, Торонто, стор. 33-51.
10. "Гомін України", Торонто, №№ 30-32/1992.
11. "Гомін України", Торонто, 26.VIII.1992.
12. A. Szesniak, W. Szota: "Droga do nikad", Warszawa, 1973, стор. 322.
13. Тарас Бульба-Боровець: "Армія без держави", цит. вид.
14. "Zeszyty Historyczne" - Instytut Literacki, Paryz, 1989, № 90, стор. 166.
15. Ryszard Torzecki: "Kwestia ukrainska w polityce III Rzeszy 1933-1945", Warszawa, 1972, стор. 295.
16. Там же, стор. 268.
Розділ 4 - Діяльність ОУН-УПА в час війни

1. М. Лебедь: "Українська Повстанська Армія", 1946, стор. 26.
2. П. Полтава: "Збірник підпільних писань", Мюнхен, 1951, стор. 113 і наст.
3. Г. Полікарпенко: "ОУН під час другої світової війни", 1951, стор. 121. і наст.
4. "Віднова", № 5/1986.
5. "Zeszyty Historyczne" - Instytut Literacki, Paryz, 1989, № 90, стор. 187.
6. "Оборона України", № 1.
7. Там же, стор. 1.
8. Тарас Бульба-Боровець: "Армія без держави", цит. вид., стор. 254.
9. "Nowy Kurier", Toronto, 28.VII.1988.
10. "Наше слово", Варшава, № 25/1987 (21.VI.1987).
11. Encyklopedia II wojny swiatowej, Warszawa, 1975, стор . 765.
12. Henryk Cybulski: "Czerwone noce", Warszawa, стор . 5-16.
13. "Віднова", № 5/1986.
14. M. Лебедь: "Українська Повстанська Армія", цит. вид., стор. 74, 75.
15. Іван Кедрин: "Життя - події - люди", цит. вид., стор. 378.
16. Там же, стор. 356.
17. Петро Мірчук: "У.П.А. 1942-1952", Мюнхен, 1953, стор. 31.
18. Там же, стор. 41.
19. "Сучасність", Мюнхен, № 7-8/1989.
20. Wladyslaw Pobog-Malinowski: "Najnowsza historia Polski", London, 1983, т. 1, стор . 329.
21. Володимир Кубійович: "Мені 85", цит. вид., стор. 113.
22. "Віднова", № 3/1986, стор. 5, 7, 9, 10, 12, 13.
23. Михайло Подворняк: "Вітер з Волині", цит. вид., стор. 29.
24. "Літопис УПА", Торонто, 1983, т. VI.
25. "Віднова", № 4/1986, стор. 16, 17, 19, 20.
26. A. Szczesniak, W. Szota: "Droga do nikad", Warszawa, 1973, стор. 165.
27. Ryszard Torzecki: "Kwestia ulcrainska w polityce III Rzeszy 1933-1945", Warszawa, 1972, стор. 291.
28. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид ., стор. 98.
29. Wladystaw Pobog-Malinowski: "Najnowsza historia Polski", London, 1983, т. 1, стор . 328.
30. "Віднова", № 4/1986, стор . 43, 44.
31. "Zeszyty Historyczne" - Instytut Literacki, Paryz, 1989, zeszyt 71, стор. 137.
32. Василь Верига: "Дорогами Другої світової війни", Торонто, 1981, стор. 211-212 (цитоване за : "Kwartalnik Kresowy" №№ 113-114; 115-116, London, 30.VI.1986 І 31.ХII.1986).
33. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид ., стор. 93.
34. Там же, стор . 98.
35. Edward Prus: "Herosi spod znaku tryzuba", Warszawa, 1985, стор. 47.
36. Словник української мови, цит. вид., т. Х, стор. 503.
37. Дмитро Донцов: "Націоналізм", цит. вид., стор. 270.
38. Там же, стор. 266.
39. Там же, стор. 265.
40. "Сучасність", ПІ/1989, стор. 97-98.
41. "Віднова", № 3/1985, стор. 50.
42. Тарас Бульба-Боровець: "Армія без держави", цит. вид., стор. 203.
43. Там же, стор. 251.
44. Там же, стор. 254.
45. Там же, стор. 256.
46. Там же, стор. 258.
47. Там же, стор. 261.
48. Там же, стор. 263, 264, 266.
49. Там же, стор. 272.
50. М. Лебедь: "Українська Повстанська Армія", цит. вид., стор. 39.
51. Григорій Стецюк: "Непоставлений пам'ятник", Вінніпег, 1988, стор. 55.
52. "Громадський трибунал" ч. 3, Нью-Йорк-Монреал - в моєму посіданні.
53. М. Лебедь: "Українська Повстанська Армія", цит. вид., стор. 79.
54. Зіновій Книш: "Розбрат", цит. вид., стор. 79.
54а. "ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та
інших документів боротьби 1929-1955", стор. 234 -цитоване за: "Гомін України", Торонто, 18.ХІ.1992.
55. "Вісті комбатанта", № 2/1990, Торонто-Нью-Йорк, стор. 81.
56. Artur Bata: "Bieszczady w ogniu", Warszawa,1987, стор. 242.
57. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 396.
58. Богдан Михайлюк (Зиновій Книш): "Бунт Бандери", Торонто, стор. 13.
59. Jerzy Tomaszewski: "Ojczyzna nie tylko Polakow", Warszawa, 1985, стор. 52.
60. Мирослав Прокоп: "Україна і українська політика Москви", вид. "Сучасність", 1981, стор. 137.
61. Dzieje Najnowsze, rocznik XX - 1986, 2.
61а. Михайло Подворняк: "Вітер з Волині", цит. вид., стор. 197.
61б.Там же, стор. 199.
61в.Там же, стор. 171.
62. Петро Мірчук: "У.П.А. 1942-1952", Мюнхен, 1953, стор. 51.
63. Edward Prus: "Herosi spod znaku tryzuba", Warszawa, 1985, стор. 253.
63а."Новий шлях", Торонто, 14.ХІ.1992.
64. Петро Мірчук: "У.П.А. 1942-1952", Мюнхен, 1953, стор. 14.
65. Jozef Turowski і Wladystaw Siemiaszko: "Zbrodnie nacjonalistow ukrainskich dokonane na ludnosci polskiej na Wofyniu 1939-1945", Warszawa, 1990,
66. Зіновій Книш: "Розбрат", цит. вид., стор. 79.
67. "Віднова", № 3/1985, стор. 45.
67а.Данило Шумук: "За східним обрієм", цит. вид., стор. 127.
68. Artur Bata: "Bieszczady w ogniu", Warszawa, 1987, стор. 3.
69. Григорій Стецюк: "Непоставлений пам'ятник", цит. вид., стор. 126.
70. Михайло Подворняк: "Вітер з Волині", цит. вид., стор. 178.
71. "Zwiazkowiec", Toronto, 16.VIII.1979.
72. "Czas", Winnipeg, 23.V.1992.
72a Jozef Turowski і Wladyslaw Siemiaszko: "Zbrodnie nacjonalist6w ukrainskich dokonane na ludnosci polskiej na Wolyniu 1939-1945", Warszawa, 1990, стор. 84,85.
73. Петро Мірчук: "У.П.А. 1942-1952", Мюнхен, 1953, стор. 33.
74. Там же, стор. 49, 112.
75. Edward Prus: "Herosi spod znaku tryzuba", Warszawa, 1985, стор. 54.
76. Там же, стор. 320.
77. Петро Мірчук: "У.П.А. 1942-1952", Мюнхен, 1953, стор. 277.
78. A. Szczesniak, W. Szota; "Droga do nikad", Warszawa, 1973, стор. 169, 170.
79. Ryszard Torzecki: "Kwestia ukrainska w polityce III Rzeszy 1933-1945", Warszawa, 1972, стор. 330.
80. Edward Prus: "Herosi spod znaku tryzuba", Warszawa, 1985, стор. 248.
81. "Віднова", № 4/1986, стор . 44.
82. Jozef Turowski і Wladyslaw Siemiaszko: "Zbrodnie nacjonalistow ukrainskich dokonane na ludnosci polskiej na Woiyniu 1939-1945", Warszawa, 1990, стор . 158.
83. Там же, стор. 9.
84. Там же, стор. 8.
85. "Новий шлях", Торонто, 3.Х.1992.
86. Г. Полікарпенко: "Організація Українських Націоналістів під час Другої світової війни", 1951, стор. 121.
87. Там же, стор. 123.
88. Там же, стор. 125.
89. Там же, стор. 227.
90. "Оборона України", № 1 з 1.VIII.1943 (в моєму посіданні).
91. "Вісті з України", Київ, № 21/1991.
92. Данило Шумук: "За східним обрієм", цит. вид., стор. 111.
93. Jozef Turowski і Wladysiaw Siemiaszko: "Zbrodnie nacjonalistow ukrainskich dokonane na ludnosci polskiej na Wotyniu 1939-1945", Warszawa, 1990,
93a. "Віднова", № 3/1985, стор. 148, 149.
94. Henryk Cybulski: "Czerwone noce", Warszawa, 1969.
95. "Перемишль, західний бастіон України", Нью-Йорк, 1961, стор. 213-218.
96. "Вісті комбатанта", Торонто, 2/1990, стор. 80.
97. A. Szczesniak, W. Szota: "Droga do nikad", Warszawa, 1973, стор. 187.
98. Artur Bata:"Bieszczady w ogniu",Warszawa, 1987, стор. 3.
99. Михайло Подворняк: "Вітер з Волині", цит. вид., стор. 61, 62.
100. A. Szczesniak, W. Szota: "Droga do nikad", Warszawa, 1973, стор. 185, 186.
101. Там же, стор. 185.
102. "Gazeta", Toronto, 26-27.X.1992.
103. Михайло Подворняк: "Вітер з Волині", цит. вид., стор. 143.
104. Там же, стор. 186.
105. Роман Кричевський: "ОУН в Україні, ОУН з і ЗЧ ОУН", Нью-Йорк, 1962, стор. 6.
106. Там же, стор. 8.
107. "Віднова", № 5/1986, стор. 207.
108. Матеріали Конгресу української вільної політичної думки, Збірник № 2, Мюнхен, 1973, стор. 97.
109. "Енциклопедія українознавства", цит. вид., т. 5, стор. 1727.
110. Петро Мірчук: "У.П.А. 1942-1952", Мюнхен, 1953, стор. 80.
111. A. Szczеsniak, W. Szota: "Droga do nikad", Warszawa, 1973, стор. 191.
112. Там же, стор .190.
113. Ryszard Torzecki: "Kwestia ukrainska w polityce III Rzeszy 1933-1945", Warszawa, 1972, стор. 328.
114. A. Szczesniak, W. Szota: "Droga do nikad", Warszawa, 1973, стор. 262.
115. Григорій Стецюк: "Непоставлений пам'ятник", цит . вид., стор. 69.
116. Данило Шумук: "За східним обрієм", цит. вид.
117. Дмитро Куп'як: "Спогади нерозстріляного", Торонто, 1991.
118. Данило Шумук: "За східним обрієм", цит. вид.
119. Jozef Turowski і Wladysiaw Siemiaszko: "Zbrodnie nacjonalistow ukrainskich dokonane na ludnosci polskiej na Woiyniu 1939-1945", Warszawa, 1990, стор. 82.
119а. Михайло Подворняк: "Вітер з Волині", цит. вид., стор. 182.
120. "Zeszyty Historyczne" - Instytut Literacki, Paryz, 1989, № 90.
121. Михайло Подворняк: "Вітер з Волині", цит. вид., стор. 197.
122. Janusz Symonides: "Miedzynarodowa ochrona praw czlowieka", Warszawa, 1977, стор. 209.
Розділ 5 - CC дивізія "Галичина"

1. "Вісті комбатанта", Торонто, № 4/1986, стор. 92.
2. Іван Кедрин: "Життя - події - люди", цит. вид., стор. 363.
3. "Вісті комбатанта", Торонто, № 2/1987, стор. 42.
4. "Вісті комбатанта", Торонто, № 4/1986, стор. 92.
5. "Вісті комбатанта", Торонто, № 4/1986, стор. і наступні.
6. Encyklopedia П wojny swiatowej, Warszawa, 1975, стор. 616.
7. "Вісті комбатанта", Торонто, № 2/1987, стор. 46.
8. Роман Колісник: "Останній постріл", Торонто, 1989, стор. 43 - 45.
9. Василь Верига: "Дорогами Другої світової війни", Торонто, 1980, стор. 55, 56.
10. Володимир Кубійович: "Мені 85", Париж-Мюнхен, 1985, стор. 109, 110.
11. Там же, стор. 110.
12. Василь Верига: "Дорогами Другої світової війни", Торонто, 1980, стор. 53.
13. "Віднова", № 5/1986, стор. 206.
14. "Нові дні", Торонто, IX, 1992.
15. "Вісті комбатанта", Торонто, № 1/1987, стор. 81.
16. Вольф-Дітріх Гайке: "Українська Дивізія Галичина", цит. вид., стор. 96.
17. Володимир Кубійович: ''Мені 85", Париж-Мюнхен, 1985, стор. 114.
18. Вольф-Дітріх Гайке: "Українська Дивізія Галичина", цит. вид., стор. 17
19. Там же, стор. 17.
20. Там же, стор. 187.
20а.Василь Верига: "Дорогами Другої світової війни", Торонто, 1980, стор. 148.
21. "Вісті комбатанта", Торонто, № 3/1987, стор. 37.
22. "Вісті комбатанта", Торонто, № 1/1987, стор. 81.
23. Вольф-Дітріх Гайке: "Українська Дивізія Галичина", цит. вид., стор. 19.
24. Aleksander Korman: "Nieukarane zbrodnie SS-Galizien z lat 1943-1945", London, 1990, стор. 14.
25. Jozef Fajkowski, Jan Religa: "Zbrodnie hitlerowskie na wsi polskiej 1939-1945", Warszawa, 1981
26. Василь Верига: "Дорогами Другої світової війни", Торонто, 1980, стор. 112-115.
27. Edward Serwanski, Irena Trawinska: "Zbrodnia niemiecka w Warszawie 1944 г.", Poznan, 1946
28. Василь Верига: "Дорогами Другої світової війни", Торонто, 1980, стор. 124 і наст.
29. "Kultura", Paryz, № 6/1952, стор. 74-87.
30. Тарас Бульба-Боровець: "Армія без держави", цит. вид., стор. 124 і наст.
31. Edward Serwanski, Irena Trawinska: "Zbrodnia niemiecka w Warszawie 1944 г.", op. cit., str. 12 стор. 12.
32. "Zeszyty Historyczne", Instytut Literacki, Paryz, zeszyt 90, стор. 162.
33. "Нові дні", Торонто, ІХ/1992, стор. 11.
34. Журнал "Україна", Київ, № 11/1992.
35. Там же.
36. Василь Верига: "Під сонцем Італії", Торонто, 1984, стор. 176.
37. "Літературна Україна", Київ, 19.VI.1992.
38. "Вісті", квітень 1951.
38а."Новий шлях", Торонто, 3.IV.1993.
Розділ 6 - Роль церков у контексті діяльності ОУН-УПА

1. "Шлях перемоги", Нью-Йорк, 30.VI.1991.
2. Edward Prus: "Wtadyka Swietojurski", Warszawa, 1985, стор. 213.
3. Aleksander Korman: "Z krwawych dni Lwowa 1941 roku", London, 1991, стор. 21.
4. Ryszard Torzecki: "Kwestia ukrainska w polityce III Rzeszy 1933-1945", Warszawa, 1972, стор. 254.
5. Олександр Матла: "Історичні нотатки", цит. вид ., стор. 148-151.
6. Jozef Turowski і Wladyslaw Siemiaszko: "Zbrodnie nacjonalist6w ukrainskich dokonane na ludnosci polskiej na Wotyniu 1939-1945", Warszawa, 1990, стор . 121.
7. Там же, стор . 140.
8. Там же, стор . 137.
9. Aleksander Korman: "Piaje przykazanie: Nie zabijaj", London, 1989.
10. Jozef Turowski і Wladyslaw Siemiaszko: "Zbrodnie nacjonalistow ukrainskich dokonane na ludnosci polskiej na Wolyniu 1939-1945", Warszawa, 1990, стор . 82.
11. Ks. Waclaw Szetelnicki: "Zapomniany lwowski bohater ks. Stanisiaw Frankl", Rzym, 1983
12. "Kwartalnik Kresowy", 108-109/1986, London.
13. о. Юрій Федорів : "Вронки", цит . вид., стор. 76-79.
14. Aleksander Korman: "Piaje przykazanie: Nie zabijaj", London, 1989, стор. 18.
15. Євген Онацький: "У вічному місті" - II, цит. вид.
16. "Всесміх", Торонто, ХІ.1991, стор. 6.
Розділ 7 - Трагедія лемків

1. A. Szczesniak, W. Szota: "Droga do nikad", Warszawa, 1973, стор. 427, 428.
2. Там же, стор. 431.
3. Там же, стор. 459.
4. Там же, стор. 233.
5. Janusz Symonides: "Miedzynarodowa ochrona praw czlowieka", Warszawa, 1977, стор. 229, 232.
6. "Наше слово", Варшава, №№ 12 і 13, 1990.
7. "За вільну Україну", Львів, 25.V.1992.
8. "Wojskowy Przeglad Historyczny", Warszawa,1959.
9. Artur Bata: "Bieszczady w ogniu", Rzeszow, 1987.
10. "Україна", журнал, Київ, № 1/1992.
Частина III - ЗАГРОЗА ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Розділ І - Канадсько-американська націоналістична дійсність

1. Петро Мірчук: "Нарис історії ОУН", цит. вид., стор. 483.
2. Там же, стор. 488, 489.
3. Ryszard Torzecki: "Kwestia ukrainska w polityce III Rzeszy 1933-1945", цит. вид., стор. 89.
4. Василь Верига: "Під сонцем Італії", Торонто, 1984.
5. Там же, стор. 227.
6. Антоніна Хелемендик-Кокот: "Колгоспне дитинство й німецька неволя", Торонто, 1989, стор. 278-283.
7. "Гомін України", Торонто, 7.Х.1992.
8. Євген Онацький: "У вічному місті" - II, цит. вид., стор. 200.
9. Матеріали Конгресу української вільної політичної думки, серія А, збірник ч. 2, Мюнхен, 1973, стор. 97.
10. Іван Кедрин: "Життя - події - люди", цит. вид., стор. 390.
11. Матеріали Конгресу української вільної політичної думки, серія А, збірник ч. З, Мюнхен, 1974, стор. 63.
12. Michal Fijalka: "27. Wolynska dywizja piechoty AK", Warszawa, 1986, стор. 12.
13. "Glos Polski", , Toronto, 1.VIII.1992.
14. Роман Кричевський: "ОУН в Україні, ОУН з і ЗЧ ОУН", Нью-Йорк, 1962, стор. 26, 27.
Розділ 2 - Експансія українського націоналізму на Україну

1. "Сучасність", № 4/1988, стор. 92.
2. "Літературна Україна", Київ, 20.VI.1991.
3. "Демократична Україна", Київ, 25.III.1992.
4. "Гомін України", Торонто, 3.VI.1992.
5. "Гомін України", Торонто, 15.VII.1992.
6. "Гомін України", Торонто, 15.VIL1992.
7. "Демократична Україна", Київ, 15.Х.1992.
8. "Новий щлях", Торонто, 3.Х.1992.
9. "Гомін України", Торонто, 4.ХІ.1992.
10. "Робітнича газета", Київ, 11.ХII.1992.
11. "Гомін України", Торонто, 22.VII.1992.
12. "Робітнича газета", Київ, 27.VIII.1992.
13. "Правда", Москва, 17.ХІІ.1992.
14. "Робітнича газета", Київ, 20.Х.1992.
15. "Молодь України", Київ, № 78/1992.
16. "Гомін України", Торонто, 25.ХІ.1992.
17. "Вітчизна", Київ, № 9/1992, стор. 73-82.
18. "Zeszyty Historyczne", Instytut Literacki, № 90, Paryz, 1989, стор. 159.
19. Казімєж Подляскі: "Білоруси - литовці - українці - ...", - "Віднова", № 4/1986, цит. вид., стор . 22 і наст.
ПРО АВТОРА
ЖИТТЯ І ПРАЦЯ: Віктор Варфоломійович Поліщук нар. 10 жовтня 1925 р. в Дубні на Волині. Українець, православний. Після арешту більшовиками батька (17 вересня 1939 р.) у квітні 1940 р. депортований разом з матір'ю і сестрами Лідою і Галиною у північний Казахстан. 1940 - 1941 с. Бахмут, Північноказахстан-ська обл.; 1941 - 1944 на будові залізниці Акмолінськ-Картали і в паровозному депо в Акмолінську (слюсар, токар); 1944 - 1946 Васильківський зернорадгосп, Петропавловський р-н, Дніпропетровська обл. (Лівобережжя) - слюсар; 1946 - 1981 Польща: Лігніца, Вроцлав, Явор: учень, студент, вчитель, прокурор, адвокат. 1981 - 1992 Канада, США (Торонто, Скрен-тон) - праця в українських видавництвах, власне видавниче підприємство.
ОСВІТА: Школа початкова в Дубні, педагогічний ліцей у Лігниці, юридичний факультет Вроцлавського університету, Вроцлав.
НАУКОВІ СТУПЕНІ: кандидат юридичних наук Вроцлавський університет; доктор суспільних наук (політологія) - ВроДлавський університет.
Книги:
- "Національне питання в теорії та практиці СРСР" -публіцистична,
- "Права людини в теорії та практиці СРСР" публіцистична,
- "Нарис анатомії більшовизму" - публіцистична,
- "Гірка правда: злочинність ОУН-УПА" - публіцистична,
- "Ідеологія українського націоналізму за Дмитром Донцовим" - наукова.
ПРО КНИЖКУ
"Бажаю з усією міццю підкреслити, що Вашу працю читається знаменито. Вона становить цікаве публіцистичне дослідження з чіткою тезою і ясним її розвиненням. Опублікування праці було б вартісним і ефективним приєднанням до українсько-польських і польсько-українських міркувань над трагічним спільним минулим, яке так односторонньо і часто надто емоційно експлоатується публіцистами, а навіть політиками обох сторін"
(Проф. д-р Януш Альбін, Вроцлавський університет)

"Довго я не брався за прочитання Твого рукопису, тому що я все це бачив власними очима, сам все це переживав, то й думав, що нічого цікавого у Твоїй праці не знайду... Проте, читаючи книжку, моє зацікавлення зростало, я її прочитав, не відриваючись від рукопису. Я залишився під величезним враженням від прочитаного, в книзі вельми багатий і всесторонній історичний матеріал... Я схиляю голову перед тобою і перед Твоїм твором, перед Твоїм великим українським патріотизмом, і перед Твоєю великою цивільною відвагою..."
(інж. Генрик Вітковський, Вроцлав)

"Я виховувався серед українців, мій батько, хоч і поляк, розмовляв зі мною по-українськи теж сварився з моєю матір'ю по-українськи, ми були двомовними... Ти, виявляється, відважна й розумна людина, Твоє ставлення до українських націоналістів чітке - Ти нічого не вигадуєш, даєш факти, джерела"
(мгр Францішек Каплун, Замостя)


--------------------------------------------------------------------------------

Полiщук Вiктор
Гiрка правда. Злочиннiсть ОУН-УПА.
Торонто 1995
485 стр.,
(с) Copyright 1995 by Wiktor Poliszczuk.



Обновлен 02 дек 2011. Создан 01 дек 2011



  Комментарии       
Всего 8, последний 1 мес назад
--- 16 янв 2013 ответить
А Радянська армія - авторе, розкажи, що робили радянці в польщі, німеччині...
ioansat 10 сен 2013 ответить
сповідь затятого комуняки,розкажи краще скільки передягнутих нквд під виглядом упа запордували людей
Полтавець 01 ноя 2013 ответить
Автор - Комуняка!
berezark 28 янв 2014 ответить
Нічию історію не прикрашають такі ганебні сторінки, але потрібно позбавлятися від подвійних стандартів, коли її вивчаєшь. Радянських вояків уже років понад 25 звинувачують у всьому злі 20го століття. Тверезо оцінювати ситуацію - задача нащадків, панове..
berezark 28 янв 2014 ответить
А після того що німці в 40х та поляки у 20х (Лозунько "Уродливое детище Версаля..") робили на підконтрольних ним теріторіях, багато було скоєно ганебного у відповідь. Наголошую - ПОМСТА. І тут годі сперечатися, бо хронологія річ вперта -))
orijana95 15 авг 2014 ответить
Полковник Недзельський: "Як казав великий філософ НІЦШЕ: "Найгірша неправда - це напів правда!" Або пересмикнута правда, як це робить оцей КГБістський покидьок Поліщук. Статистика річ вперта. Але вона гасить: тільки за півроки, з жовтня 1939р. по квітень 1940р., після так званого приєднання Західної України до СРСР, в Західній Україні було репресовано ! мільйон 120 тисяч 147 чол.!!!!! Тобто, за півроку більше мільйона з десятимільйонного населення Західної України. Проте за 15 років боротьби від рук ОУН-УПА загинули 33 668 чол.!!!! Це в основному партійні, державні ,військові представники злочинної влади комуністів. Порівняйте,комуністи репресувал за півроки бцльше мільйона українців, а бандерівці за 15 років трохи більше 30тисяч.комуняк! Цифри кажуть самі за себе, що ОУН-УПА ЗАНАДТО МАЛО знищило комуняк і їх поплічників в Західній Україні. Треба було також бульше мільона знищити комуняк і тоді Україна була б іншою і не зазнала тих жахливих втрат і не була б відкинута назад на шляху цивілізаційного розвитку. І на останнє, автора_Поліщука також варто було б повісити на березі. Але це особисте. Маю право.
fyrtyk 21 июн 2016 ответить
Важка але потрібна праця.Автору подяка.
Igor 15 мар 2017 ответить
жив як покидьок, здох безбатченком. ганьба на всі часи і покоління
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Интернет реклама УБС