СТАРИЙ КАЛУШ

Віктор Поліщук ГІРКА ПРАВДА ЗЛОЧИННІСТЬ ОУН-УПА

Частина перша



Віктор Поліщук


ГІРКА ПРАВДА
ЗЛОЧИННІСТЬ ОУН-УПА
(сповідь українця)

Видано коштами автора
Торонто-Варшава-Київ
1995 г.
По плодах їхніх пізнаєте їх
Матвія 7:16


--------------------------------------------------------------------------------

Пам'яті жертв ОУН-УПА
труд цей присвячую

Нехай ніхто, хто почуває себе українським націоналістом,
не кидає в мене болотом, не прочитавши цієї книжки

Зміст
Вступне слово
Частина І ЗЛОЧИННІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Розділ І Потреба правди
Розділ 2 Тема і автор
Розділ 3 Термінологічні справи
Розділ 4 Поняття українського націоналізму
1. ОУН у світлі Енциклопедії українознавства
2. ОУН в світлі вчення Дмитра Донцова
3. ОУН у світлі власних документів
Розділ 5 Організаційна структура ОУН
Розділ 6 Передумови постання ОУН і її діяльність до вересня 1939 р.
Розділ 7 Українська політична думка в Польщі між двома світовими війнами
Розділ 8 ОУН після вибуху II світової війни
1. Між вереснем 1939 і червнем 1941 р.
2. Розлам в ОУН
3. ОУН і агресія на СРСР
4. Дружини українських націоналістів (ДУН): батальйони "Нахтігаль" і "Роланд"
5. Акт 30 червня 1941 р.
6. Похідні групи. Українська допоміжна поліція.
Частина II ЗЛОЧИНИ УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ
Розділ І Про злочини Української Повстанської Армії
1. Витоки злочинів УПА
2. Докази злочинів УПА
Розділ 2 Постання УПА
1. Напрями пропаганди - хто ворог?
2. Самооборонні Кущові Відділи (СКВ)
3. Відділи УПА
Розділ 3 Мета ОУН-УПА
1. Проти кого воювала ОУН-УПА?
2. Кількісне відношення поляків і укранців на Волині
3. Міжнародно-правовий статус Західної України під час війни
Розділ 4 Діяльність ОУН-УПА в час війни
1. Причини мордування поляків
2. Українські автори про причини "конфлікту"
3. Твердження польських авторів
4. Дійсна причина мордів
5. Микола Лебедь - головний архітектор мордів
6. Кількісний стан ОУН-УПА. Джерела людських і матеріальних ресурсів
7. Методи мордування - кількість жертв
8. Чиїм утворенням була УПА? Хто був в УПА?
9. Поміч українців полякам
10. Вбивства українців
11. Відплатні акції поляків
12. Зіткнення ОУН зі Сходом України
13. Служба Безпеки ОУН
14. Юридична оцінка дій ОУН-УПА
Розділ 5 СС дивізія "Галичина"
1. Ініціатива створення дивізії
2. Чим була СС дивізія "Галичина"
3. Особовий склад СС дивізії "Галичина"
4. Поліційні полки СС дивізії "Галичина"
Розділ 6 Роль церков у контексті діяльності ОУН-УПА
1. Відношення церков до "Акту 30 червня"
2. У конфронтації з дійсністю
Розділ 7 Трагедія лемків
1. УПА на Лемківщині
2. Акція "Вісла"
3. Явожно
4. Лемки в Польщі
Частина III ЗАГРОЗА ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Розділ 1 Канадсько-американська націоналістична дійсність
1. Огляд українських політичних і громадських організацій у діаспорі.
2. Постання ОДВУ і УНО
3. Вихід
4. Другий розлам в ОУН
5. Політична культура української діаспори
Розділ 2 Експансія украінського націоналізму на Україну
Закінчення Проблема вибачення
Пояснення деяких абревіатур
Індекс прізвищ (не охоплює жертв, винуватців, ані тих, що допомагали жертвам)
Примітки
1. Частина І ЗЛОЧИННІСТЬ ОУН
2. Частина II - ЗЛОЧИНИ ОУН-УПА
3. Частина III - ЗАГРОЗА ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
ПРО АВТОРА
ПРО КНИЖКУ
Вступне слово
Під сучасну пору існують по-сусідськи дві самостійні держави - Україна і Польща. Встановленню між ними дійсно добросусідських відносин перешкоджає досі нерозв'язана проблема наслідків діяльності Організації Українських Націоналістів і створеної нею Української Повстанської Армії. В об'єктивному світлі ця проблема у цілості не розроблена ще ні істориками, ні політологами, ні політиками, ані теж не знана вона звичайним людям, як у Польщі так і на Україні.
Пропонована праця має публіцистичний характер і містить у собі три аспекти:
а). Науковий: В ній, внаслідку аналізу документів, фактів, інформацій дана науково обгрунтована відповідь на питання: хто, коли і чому почав злочинну справу масового народовбивства на Волині й Галичині у 1941-1945 роках. У книжці показаний міжнародно-правовий статус Західної України в той період, описані причини, методи і наслідки діяльності ОУН-УПА, а також юридична кваліфікація тієї діяльності. Всі твердження автора випливають з джерельних даних, які подані у формі приміток до кожного розділу окремо. В книжці є також докази з автопсії, тому що автор, як українець, протягом дванадцяти років жив у націоналістичному українському середовищі в Канаді і США.
б). Дидактичний: Книжка з успіхом може послужити як підручник для студентів вищих шкіл гуманітарного профілю з ділянки найновішої історії України і Польщі. В ній систематизованим і компактним способом подані інформації про події і їх причини, які мали місце в час II світової війни на Західній Україні. Книжка становить компендій інформацій про українсько-польські відносини в Західній Україні у міжвоєнний період і в час II світової війни. З дидактичних міркувань у книжці подані повторення найважливіших проблем, вони мають характер наголошування головних вузлів польсько-українських відносин і їх причин.
в). Популярний: Книжка дозволяє запізнатися з причинами, перебігом і наслідками подій, які мали місце в 1941-1945 роках в Західній Україні, також людям, у котрих тільки закінчена початкова освіта.
З метою уникнення деяких публіцистичних прийомів у вигляді епітетів, автор, маючи на оці читача без вищої освіти, волів повторити деякі важливіші твердження, щоб дати змогу краще їх зрозуміти і запам'ятати.
Такий характер книжки подиктований потребою викладу досі невияснених істориками проблем з ділянки польсько-українських відносин першої половини нашого століття, потребою дати студентам гуманітарних факультетів матеріалу, необхідного для засвоєння фактів про події 1941-1945 років на Західній Україні, а також потребою прояснення проблеми ОУН-УПА для широких мас як на Україні, так і в Польщі.
Книжка має спричинитися до дійсно добросусідських відносин між українським і польським народами.
Читачів, котрі цікавляться проблематикою ОУН-УПА, відсилаю до моєї, наукового характеру, праці п.з. "Ідеологія українського націоналізму за Дмитром Донцовим."
Автор звертається до читачів з проханням надсилати відгуки про книжку - позитивні й негативні, також копії публікованих і неопублікованих рецензій, інформації про інші, не заторкнені у цій книжці, факти, що мають відношення до ОУН-УПА. Згадані матеріали слід посилати на адресу:
Dr. Wiktor Poliszczuk
120 Timberlane Dr.,
Brampton, Ont.,
Canada, L6Y 4V7
Автор.

Частина І
ЗЛОЧИННІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЇ
УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
Розділ І
Потреба правди
Одним з політичних виявів антиукраїнської кампанії в Польщі... є відкопування проблеми українського націоналізму і наголошування його так званої "небезпеки". Це - слова українського історика й політолога зі США, проф. Ярослава Пеленського, опубліковані у редагованому ним же журналі "Віднова" № 3/1985, Мюнхен, стор. 247. Хоч і ціную проф. Я. Пеленського за його в деяких випадках об'єктивність, проте не можу з ним погодитися щодо того, що: а) проблему українського націоналізму не слід відкопувати, б) що український націоналізм не становить небезпеки, в) що він ототожнює проблему українського націоналізму з українським народом ("антиукраїнська кампанія").
Вважаю, що проблему українського націоналізму слід не тільки "відкопати", а й вивернути її догори корінням, щоб можна було збагнути злочинну суть українського націоналізму. Без зрозуміння суті українського націоналізму ніколи не дійде до примирення між українським і польським народами. Всупереч твердженню проф. Я. Пеленського, український націоналізм надалі становить велику й реальну небезпеку як для українського, так і для польського народів хоч би тому, що в його суті є перегляд на сьогодні існуючих кордонів, національна ненависть, і в дальшому - імперіалістична експансія.
Проф. Я. Пеленський під впливом багаторічної націоналістичної пропаганди невиправдано ототожнює український націоналізм з українським народом, а це - дві різні речі, два різні поняття. Український народ у своїй масі ніколи не прийняв українського націоналізму, відкидає його й сьогодні та засуджує його діяльність під час II світової війни. Саме це й є предметом цієї книжки. - - - - - - - -
Один доброзичливець сказав мені:
- Чоловіче, облиш писати цю книжку, припини цю затію, вони ж тебе вб'ють! Я їх пізнав, я їх знаю - націоналістів, бандерівців - я бачив як вони вбивали, я знаю на що вони спроможні!
-Ні, не вб'ють, - відповів я. - Не той тепер час, не той тепер Миргород, Хорол-річка не та..
Проте й справді, перед тим, як взятися за написання цієї книжки, я аналізував проблему можливих наслідків для мене особисто й для моєї родини, які могли б настати з цієї причини. Я знав і знаю, що ОУН, тобто Організація Українських Націоналістів, поборювала своїх ворогів терором - індивідуальним і масовим. Але ж від початкової стадії діяльності ОУН, від апогею терору років війни, минуло багато років і, що найголовніше, змінилися обставини, які примусили ОУН припинити в цей час фізичний терор, відмовитися від убивств. В ОУН завжди панувала жорстока дисципліна, чи вона була свідома, ота дисципліна, а чи ні, тут не так уже суттєво. Тут скажу лише, що всі вчинені оунівцями вбивства відбувалися з наказу, або ж з ініціативи організації, тобто ОУН.
Після війни, опинившись на Заході в демократичних країнах, ОУН, не відмовляючись від мети, змінила методи своєї боротьби. Тепер вона не вбиває, що не означає, що вона, відмовилася від убивств у майбутньому.
Отже, з власної ініціативи жоден оунівець не наважиться мене вбити за цю книжку, а проводи (від: провід) усіх трьох фракцій ОУН сьогодні не підуть на такий крок, це йшло б урозріз сьогоднішнім заявам про демократизм, навіть про гуманізм в ОУН. За таких умов, коли б мені щось сталося внаслідок публікації цієї книжки, то це б тільки ще більше пошкодило ОУН, це був би ще один доказ злочинності цієї організації. А таких доказів сьогодні ОУН хоче уникнути, хоче їх позбутися. Хоч був час, коли ОУН неприховано пишалася скоєними злочинами.
Тож повторюю: Я не боюся, що мене бандерівці (бо це їхня спеціальність від часу розламу в ОУН) вб'ють мене. В них вистачить розуму, щоб застосувати тактику промовчування цієї книжки. Я не боюся не тільки смерті, а й погроз, не боюся зневаг, яких можу сподіватися від українських націоналістів. Якщо вони матимуть місце, то вони будуть оприлюднені в наступному виданні цієї книжки, як додаток до неї.
Пишу цю книжку всупереч становищу моїх близьких, зокрема моїх дітей. Тож, гадаю, вони залишаться поза погрозами й іншими наслідками моєї діяльності. А якщо ні, то й про це напишу в наступному виданні.
Правду мовлячи, в цій книжці я не написав нічого досі незнаного. Бандерівці проти мельниківців писали ще й не таке, і - навпаки, мельниківці проти бандерівців. І незаангажовані в політику українці писали про звірства ОУН-УПА тут, на Заході, хоч би згадати книжку українського протестанта, мабуть, баптиста, Михайла Подворняка з Вінніпегу, про яку говоритиму далі. Писали теж інші українці, як от Григорій Стецюк, Данило Шумук, про котрих теж говоритиму в цій книжці. Про звірства ОУН-УПА писали теж польські автори - історики, публіцисти, мемуаристи. І їх не вбивали, то чому ж мене мали б убити? Чи не останніми жертвами індивідуального терору ОУН були Ярослав Галан та отець Гавриїл Костельник, та це було в 1948-1949 роках, коли в Західній Україні діяла ще УПА.
І ще: Оунівці сьогодні, хоч вони й фанатики, проте не такі, як фундаменталісти з-під стяга Хомеїні.
Чому я взявся за цю тему? І чому саме тепер?
Минає рік, як розвалилася держава під назвою СРСР, на її руїнах постали незалежні національні держави, в тому й Україна. Ще раніше постала незалежна Польща. Постала нова геополітична ситуація. Україна й Польща стали сусідами. Сусідів не вибирають, вони, просто є. У загальному як Польща, так і Україна спочатку дивилися на Захід, як на панацею, з допомогою якої всі, породжені соціалістичним ладом, клопоти й болячки щезнуть протягом короткого часу. Тим часом, як виявилося (і годі було розумним людям сподіватися іншого) Захід активно допоміг лише повалити пануючі в Східній Європі державні устрої. Захід, зокрема ж США, Великобританія, Франція, має свої клопоти, західні держави дбають про свої стратегічні інтереси. Ні Польща, ні Україна у цій констеляції не є і не можуть бути центром західної політики. США, наприклад, ще довго дбатимуть про стабілізацію в Росії, бо це ж вона стоїть на кордонах ще й досі червоного Китаю. А як він і перестане бути червоним, то й так, взявши до уваги експансивність жовтої раси (мілітарну й економічну), Захід мусить думати про небезпеку зі Сходу. В цій стратегічно-політичній грі ні Україна, ні Польща ніякої ролі не грають. Треба, отже, мати свідомість того, що, коли Захід піклується про Росію, то робить це не конче з любові чи симпатії, а з чистого розрахунку.
За таких умов Україна і Польща мусили б подумати про те, як знайти власне місце у цьому скомплікованому світі. Я тут не підказуватиму - в якому напрямку повинні б ці дві держави, ці два народи йти: на зближення з Західною Європою, на створення якогось блоку від Балтики до Чорного моря, а чи шукати ще якихось розв'язок. Але я певен одного:
між цими двома країнами, отже народами й державами, має панувати злагода. Будь-яка конфронтація між Україною і Польщею буде використана нашими недругами, вона пошкодить перш за все обом народам. Де Голь якось сказав, що у націй немає приятелів, що в них є тільки інтереси. Погодьмося з цим. В інтересі України і Польщі є жити в злагоді.
Але ж злагода мусить спиратися на взаємне довір'я, стан злагоди можна досягнути за умов усунення усіх елементів пануючого й досі недовір'я, підозри у нещирості заяв. Щоб усунути ворожнечу, треба досягти згоди, а згода можлива тільки тоді, коли обі сторони скажуть про свою вину в минулому, коли визнають її, ту вину.
Заторкну тут побіжно проблему взаємного вибачення вини. Існує думка, що, за прикладом польських єпископів, слід сказати на адресу українців: Вибачаємо і просимо теж нам вибачити.[1] Так, це правда, що польські єпископи вийшли з таким зверненням від імені польського народу на адресу німецького народу. Однак, у цій матерії існує основна різниця між польсько-німецькими й польсько-українськими (чи українськими? - про це говоритиму далі) відносинами: Німеччина після війни визнала свою вину, визнала, що від її імені проводилося народовбивство поляків, німецькі суди видали чимало вироків на воєнних злочинців, вони, німці, покаялися. Тому й можна було сказати: "вибачаємо". Не можна, натомість, вибачати, коли винен заперечує скоєння злочину, коли не існує хоч би крихітка покаяння. І ще: хоч ОУН-УПА далеко не весь український народ, проте у відчутті пересічного поляка вину за злочини 1941-1945 років несуть українці. Однак в дійсності це не так - весь український народ не несе відповідальності за діяльність ОУН-УПА. А сама ОУН ніколи не визнала свою вину за скоєні злочини. Тож не можна на її адресу складати заяв: "вибачаємо". А українському народові, як цілості, вибачати нічого. Не можна бо робити аналогії між повстанням Богдана Хмельницького, Коліївщиною, Гайдамаччиною і діяльністю ОУН-УПА. Це - зовсім інші речі.
Однак, хоч ідеться не про весь український народ, то все ж таки наслідки діяльності ОУН-УПА й досі стоять на перешкоді нормалізації стосунків між Польщею і Україною. Маю на думці не формальні міждержавні, складені урядами, домовленості, порозуміння. Маю на думці прочищення атмосфери між народами.
Йдеться, отже, про вияснення того, що діялося на захід від Збруча в 1941-1945 роках. Без такого вияснення не може бути й мови про прочищення атмосфери між обома народами.
Який же підхід до цієї проблеми репрезентують сторони? ОУН, всі три її фракції, не почуваються до жодної вини, вони енігматично визнають, щоправда, що була "взаємна різанина", але не ОУН-УПА її почала, почали поляки, тож нема про що говорити. Є польські автори, як хоч би незрозумілий для мене Тадеуш Олынанський, котрі вважають, що все, що було, слід забути, не слід входити в причини того, що було, покласти хрест на всьому й перейти до нормалізації стосунків. Інші польські автори, а їх більшість, домагаються, щоб "українці" визнали свою вину. Пишу "українці" в лапках, бо саме так говорять поляки.[2] Є поляки, котрі вважають, що без повернення Польщі територій до Збруча не може бути порозуміння між обома народами. Їх я назвав би максималістами. Але є й українці, зокрема ОУН репрезентує таку думку, котрі вважають, що Україна, як держава, має бути побудована на всіх українських етнічних землях, тобто, за твердженням ОУН, Україна має включати Лемківщину, Холмщину, Підляшшя. Не згадую тут про інші територіальні претензії ОУН, бо це зовсім інша тема.
Яка ж позиція в цій справі автора цієї книжки? Скажу про неї прямо, і не в образу котрої-небудь названих тут груп. Вважаю, що територія, яку називатиму Західна Україна, це етнічно українські землі, на яких від століть жили й творили культуру поляки. Вважаю, що існуючий між Україною і Польщею кордон має бути непорушний, недоторканий, а свої міркування основую передусім на Заключному акті Гельсінки, в якому сказано: Держави-учасниці погоджуються щодо того, що кордони між ними, як і кордони всіх інших держав в Європі є недоторкані і тому вони будуть тепер і в майбутньому стримуватися від посягань на ці кордони. У згоді з цим вони будуть теж уникати будь-яких дій чи домагань, які б йшли у напрямі оволодіння чи узурпації частини або цілої території якої-небудь держави-учасниці (мій переклад з польської).[3] Будь-яке домагання перегляду існуючих кордонів веде до війни.
Вважаю, і буду це доказувати, що ОУН-УПА жахливими методами знищила фізично, тобто вчинила злочин народовбивства, щонайменше ста тисяч польського населення, беззахисного населення. І що це народовбивство було заплановане кільканадцять років перед його скоєнням.
Саме тому ОУН розцінюю як злочинну організацію, а УПА й інші українські націоналістичні воєнізовані відділи безпосередньо допустилися злочину народовбивства - на поляках, євреях, росіянах і на десятках тисяч українців, котрі були проти ОУН-УПА. Вина, отже, тверджу, цілковито на боці ОУН-УПА. Поляки в цій неправильно названій "українсько-польській війні" були тими, хто захищався. Переважно безуспішно. В цій книжці говориться в основному про злочини проти поляків, нема бо в мене матеріалу про злочини проти євреїв, росіян і українців. Хоч я переконаний, що такі злочини мали місце, в мене є навіть докази на це, проте не стільки, щоб говорити про них у подробицях.
Між українцями й поляками існує спір не тільки щодо того - хто почав, але також між самими поляками нема згоди у поглядах на те, які були причини різанини поляків відділами УПА, СКВ, УНС. І, на мою думку, жоден автор, навіть А. Щенсняк і В. Шота, навіть Р. Тожецький, не вказали на цю причину, хоч кружляли довкола неї, неначе інстинктом відчували її. А вона, причина мордів, існує, вона виразна, чітка. Про неї говоритиму далі, посилаючись на документи. Натомість українські націоналістичні історики свідомо оминають цю причину, бож, вказавши на неї, треба, щоб ОУН взяла на себе вину за геноцид польського народу. Проте й між українськими націоналістичними істориками існують у цій справі розбіжності. Тоді, коли одні цілковиту вину приписують полякам, наприклад Петро Мірчук [4], то такі, як Ярослав Пеленський, вагаються у визначенні причини мордів, хоч всі вони не заперечують їх.[5]
Існує потреба сказати правду. Гірку правду для українців, для українського народу. І про неї скажу я -українець. Ця правда гірка для українців, бож ОУН-УПА це не тільки західноукраїнське явище, ОУН-УПА у своїй пропаганді намагалася проповідувати, що вона діє від усього українського народу, від його імені, що вона, ОУН, є виразником інтересів усіх українців, що УПА - це армія українського народу. Тому я, українець, хочу цьому заперечити. ОУН ні мені, ні для кількадесяти мільйонів українців ніколи не була рідною. УПА ніколи не була армією всіх українців. Кого і як вона репрезентувала - про це говоритиму в цій книжці.
Абсолютна правда, крім абсолюту правди Бога, не існує. Проте здорове суспільство завжди намагається наблизитися до правди - філософської, історичної. Я не претендую на абсолютну правду в цій книжці. Може в дечому я помиляюся, проте не в суттєвих справах, не в суттєвих твердженнях. Те, що тут скажу, це не мої видумки, це лише підсумовування фактів, з яких я роблю висновки. Про події в Західній Україні в 1941-1945 роках треба говорити не з ідеологічних позицій, а з позицій інтелектуальних, об'єктивних.
Ця книжка адресується передусім тим мільйонам українців, які ніколи не зіткнулися з діяльністю ОУН-УПА, хоч про неї чули, часто чули неправду, викривлену або більшовицькими пропагандистами, або ж націоналістичними. Ця книжка адресована також до тих українців Волині, Полісся, Галичини, Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, які знають ОУН-УПА з часу найбільшого посилення міжнаціональної ненависті. Книжка адресована до тих українців, котрі народилися після 1935 року і котрі знають ОУН-УПА з пофальшованої історії. Книжка адресована також до поляків, з метою переконати їх, що ОУН-УПА, це не весь український народ. Щоб вони знали оцінку тих страшних подій пера українця, котрий останніх 12 років жив в українському націоналістичному середовищі. Нехай ця книжка стане спробою очищення українського народу від злочинних дій частини його племені. Тому книжка повинна вийти у світ українською й польською мовами. Мені здається, що існує потреба перекладу книжки на російську мову, щоб мали змогу прочитати її ті, котрі живуть в Україні, а не володіють українською мовою, щоб мали змогу прочитати її російськомовні євреї. І переклад на англійську мову спричинився б до зміни некорисного ставлення до нас з боку англомовного світу, який дивиться на українців крізь призму справи Івана Дем'янюка.
Я свідомий гніву й ненависті на мою адресу з боку свідомих і несвідомих оунівців, упістів. Проте я плекаю надію, що й серед них знайдуться такі, що визнають за мною рацію. Адже маса українських націоналістів і досі живе тим, чим її кормили й надалі кормлять націоналістичні бонзи. А в рядах ОУН і УПА опинялося багато українців не зі своєї волі, а якщо й з власної волі, то несвідомо. І вони згодом жалкували свого кроку, та не було вже вороття. З огляду на розмір книжки, я був вимушений пропустити два її розділи - про власний досвід на праці в видавництві "Новий шлях", у 'Народній волі", також під час видавничої практики, а також розділ про людей, з якими я зіткнувся. А були й є серед них люди гуманні, розумні. Та їх - справді вельми мало.
Я свідомий того, що ця книжка буде лише причинком до проблеми ОУН-УПА. Те, що натворила ОУН, вимагає багатосторонніх, інтердисциплінарних студій, вивчення багатьох архівних матеріалів. Маймо надію, що вони, ті матеріали з архівів Москви, України, Польщі, Німеччини, Великобританії, США стануть врешті доступними. Вважаю, що ще за мого життя прийде до заснування спільного, українсько-польського інтердисциплінарного інституту для вивчення того явища, яке декотрі невиправдано називають "українсько-польською війною 1941-1945 років". В такому інституті матимуть роботу не тільки історики, а й психологи (шкода, що не живе вже вчений-українець, професор Варшавського університету, Степан Балій, визначний знавець психології тлуму), географи, етнографи, філологи. Одній людині, зокрема старшій, без доступу до архівних матеріалів - нема можливості всеохоплююче вияснити тему.
Про злочин і кару однієї людини, яка мала на своєму сумлінні одну смерть, Федір Достоєвський написав великий роман, в якому в досконалій формі проаналізував психічний стан злочинця ("Злочин і кара"). А де ж наш, український письменник, котрий описав би "вільні й невільні", тобто свідомі й несвідомі вбивства беззахисних людей, причому застосовуючи винахідливі методи тортур? Де ті українські письменники, котрі зуміли б показати глибину (або мілкість) злочинної душі вбивника з УПА? З допоміжної поліції, яка активно помагала у винищуванні євреїв? Тих душ, котрі, хоч і неповинні у вбивствах, котрі дивилися на звірства, але не мали змоги протидіяти їм.
Не мали змоги, бо боялися не стільки за себе, скільки за дітей своїх, за своїх онуків. Гадаю, що це міг би, коли б жив, зробити Михайло Стельмах. Він, мабуть, був би спроможний описати це, хоч серце його обтікало б кров'ю, бо це ж про єдинокровних братів треба було б писати. Але він вірив у перемогу Добра над Злом, правди над кривдою.
А раз нема серед нас Михайла Стельмаха, котрий не випадково ж одному зі своїх творів дав наголовок: "Кров людська - не водиця", то невже не знайдеться інший український письменник? Олесь Гончар вже, мабуть, не подужає, вже не ті роки. Але ж є, я його навіть бачу: це Володимир Дрозд! Письменник він ще молодий, він проникливий знавець душі людської. Він прекрасний майстер українського слова. І, на мою думку - чесний. Тож чекатиму, а як не я, то мої діти, мої онуки може дочекаються роману на мiру глибокої, трагічної теми. Це нам, українцям, вийде тільки на добро. У родині не без виродка. Таким виродком була ОУН-УПА у здоровій, хоч і зболілій сім'ї українського народу.
Я б, може, і не писав цієї книжки, хоч завжди мав на це охоту. Та, бачу, йде наступ ОУН, всіх її фракцій, на Україну. Послуговуючись фальшованими й підмальованими гаслами, злочинно підмінюючи поняття патріотизму націоналізмом, ОУН опановує щораз ширші кола письменників, політиків, навіть військових. І далеко не всі свідомі того, що ОУН ніколи не відмовилася від свого стратегічного плану: побудувати на всіх етнічних українських територіях (за оцінками ОУН) державу, в якій влада належатиме до "ініціативної меншості", до "луччих людей" - до "вождів". Від цієї стратегічної мети досі не відмовилася жодна фракція ОУН, а це означає війну в недалекому майбутньому, яка може стати початком III світової війни. Жодна фракція ОУН досі не засудила теж індивідуального і масового терору, практикованого ОУН упродовж багатьох років. З вуст чільних діячів ОУН раз по раз можна почути висловлені між рядками істини про теперішню суть цієї організації, про що говоритиму далі. Реалізація стратегічної мети ОУН - у міжнародних і внутрішніх відносинах становить реальну загрозу для України, як демократичної держави, для українського народу. Оце і є головна причина, задля якої я зібрав і проаналізував матеріал, викладений з моїми висновками у цій книжці.
Декілька слів про стиль, про манеру писання цієї праці. Тому, що її тема торкається мене особисто, як українця, я не можу писати її неначе збоку. Тим більше також, що від березня 1946 року (чому саме від того часу - напишу згодом) я ходив неначе обпльований. Я знав свій народ, знав свою найближчу родину, знав волинське село, знав теж Наддніпрянщину. І, дізнавшися з абсолютно вірогідних уст про злочини українців, я від того часу не зазнав спокою. Ось чому достосована до публікації версія цієї книжки часто писана від першої особи. Крім бо об'єктивних даних, тверджень, я хочу вилити в цій праці свій біль, хочу відверто сказати: мені соромно за те, що серед мого народу постала фашистського типу, тоталітарна, расистська організація -ОУН, яка ставила собі за мету побудувати імперіалістичну Україну, і яка породила УПА й інші мілітарні з'єднання, які допустилися злочину народовбивства.
Достосована до публікації, адресована до широких читацьких мас книжка, скидається на публіцистичний стиль, проте ті, котрі схочуть знати джерела моїх думок, знайдуть їх у численних примітках, уміщених на кінці книжки. Кого вони не цікавлять - не треба до них заглядати. Вернуся ще до того, що від березня 1946 року я ходжу по цьому світі, неначе обпльований. Збірна пам'ять поляків здомінована стереотипом українця-різуна, українця з ОУН-УПА. Крім того, що треба шляхом правди про ОУН-УПА й інші з'єднання змінити громадську думку поляків про українців, я хочу особисто, теж своїх дітей та онуків, які почувають себе українцями, очистити від тієї скверни, яка да нас пристала через дії ОУН-УПА. Я хочу, щоб шляхом цієї правди очистилися мільйони українців, котрі не відали й не гадали про існування УПА.
Зло запам'ятовується більше, ніж добро. Чи слід дивуватися полякам, що в них склався саме такий, обережно кажучи - негативний стереотип українця? Вважаю, що не можна їм дивуватися. Поляки й українці останніх 75 років, це - Західна Україна, тобто Волинь, частково Полісся, і Галичина. Навіть ті поляки, що жили до війни в Західній Україні, не знали, або майже нічого не знали про дійсне життя українців на схід від Збруча. То що вже казати про поляків з центральних і західних земель Польщі? Польсько-українські відносини формувалися саме там, в Західній Україні. Українці ж з так званої підрадянської України мало що знали про поляків, навіть про тих, котрі жили на так званих Кресах. І їм нічого дивуватися - вони переживали штучний голод, насильну колективізацію, розкуркулювання, масовий терор єжовщини-беріївщини. Про те, що діялося в Західній Україні від 1943 року, вся Польща дізналася від тих поляків, котрим вдалося втікти перед бандерівцями. Це вони, які вціліли, ще під час війни, і після неї, розповсюдившись по всій Польщі, несли вість про українців, як про різунів, ґвалтівників, убивників, грабіжників. Казали: українці вбили, українці спалили, українці пограбували. Казали: українці, хоч мали на думці - бандерівців, різних націоналістів з-під знаку ОУН. Бож до війни співжиття українців і поляків складалося нормально: одні з одними родичалися, ставали кумами, іноді сварилися, але не тому, що той поляк, а той українець, а так, як і всі люди між собою. Національність не Відігравала жодної ролі.
І ось, починаючи від 1943 року, поляки, що жили в Західній Україні, несли по всій Польщі вість про українців, як про різунів. Поляки з центральних земель Польщі не мали причини, щоб не вірити своїм землякам. Вірили, спрощено ототожнюючи тих, що мордували, з українцями. Отже й зі мною. А мене це болить. Болить ось уже скоро 50 років. І діти мої, які в Польщі вчилися в українському ліцеї в Легніци, теж зазнавали образ з того приводу, що вони українці. Однак повторюю: полякам я не дивуюся. Тобто звичайним людям. Бо, слава Богу, за малими винятками, польські автори, які пишуть на тему польсько-українських відносин від 1943 року, не узагальнюють, вони пишуть: українські націоналісти, або бандерівці, або українські фашисти тощо. Хвала їм за це.
Я, хоч і був вимушений обставинами скривати свою національність упродовж десяти років (від 1946 по 1956 рік), проте я завжди був українцем, я завжди думав по-українськи. Я не соромлюся ні свого українського походження, ні того, що моя прабаба по батькові, Олена, була кріпачкою, я не соромлюся теж Хмельниччини, Коліївщини чи Гайдамаччини. Деякі польські автори першопричину масових убивств вбачають у тих історичних часах. А це -кривдяче для українців. Це - досить-таки мілке бачення подій. Це - результат незнання суті ОУН, як організації, сформованої на тоталітарній ідеології виключності українців. Деякі євреї навіть Тараса Шевченка звинувачують в апології насильства, неправильно пояснюючи його "Гайдамаків". Ті події, хоч і справді жорстокі, не мають нічого спільного з українським національним характером. Тоді українці були поставлені в екстремальні умови, поставлені, зрештою, не тільки самими поляками чи євреями, а й такими українцями, як Ярема Вишневецький, шляхи походів якого рясніли палями, на які настромлювали українських селян. Не можна від доведеної до відчаю людини вимагати контрольованої поведінки. Тим більше не можна вимагати контрольованої поведінки мас. Хай про це скажуть своє слово психологи. Хмельниччина, Гайдамаччина, Коліївщина - це був крик відчаю, це було піднесення руки на ближнього, спричинене загрозою геноциду українського народу.
Такої ситуації не було по українському боці перед і під час останньої світової війни. Точніше - не було з польського боку такої загрози. Така загроза існувала, але з боку гітлерівської машини.
Отож вертаюся до того, що я не соромлюся свого українсько-селянського походження, хоч мій батько був інтелігентом у першому поколінні, але мій дід з бабою, мої дядьки й тітки від самого світанку й до смеркання в поті чола трудилися. І я їх ніяк не соромлюся. Не соромився я їх ніколи, теж після війни, бо ніхто з моєї родини не брав участі в УПА, ні в подібних до неї організаціях.
Я не соромлюся теж тих українців зі степової зони України, котрі (а серед них я жив деякий час), гнувши шиї в колгоспах і радгоспах, збирали кизяки (коров'ячі лайнаки), щоб мати чим топити, аби щось зварити й нагріти взимку хату.
Я не соромлюся тих українців-поліщуків, котрі все своє життя перед війною пройшли босоніж, або в лаптях-личаках, з ними ж на плечах ходили на прощу в Почаїв, а йшли тиждень туди й тиждень назад.
Навпаки, я горджуся тим, що мої предки - волелюбні козаки, що серед мого народу триста-чотириста років тому майже всі, в тому й селяни, вміли читати й писати, теж жінки, що було евенементом у всій Європі. Я горджуся працьовитістю мого народу, що з-посеред нього вийшли Григорій Сковорода - босоногий філософ, Тарас Шевченко -народжений кріпаком; ціла плеяда вчених, які підсилили спершу Москву, згодом Петербург. Я горджуся своїм народом таким, яким він є, бо я - його частка.
Але я соромлюся того, що вчинили мої земляки в час війни. Я соромлюся за тих, котрі вели євреїв на страту. Соромлюся дій УПА, соромлюся ОУН, яка винна смерті поляків, євреїв, росіян, українців. Я скажу за В. Коротичем, що я соромлюсь людей, які з національності роблять професію. Моє українство має єднати, зокрема з поляками, нашими сусідами, а не протиставляти мене іншим.
Я готовий був мовчати про злочинність ОУН і злочини УПА, я хотів про це забути, надіючись, що разом зі смертю тих, хто організував злочини, хто брав у них участь, перестане існувати проблема. В мене була надія, що молоде покоління українців і поляків житиме в злагоді, в мирі. А тим часом... Ті зі старого покоління не тільки не ведуть до злагоди, але й зі злочинів роблять предмет геройства.
Мені можуть сказати: не каляй свого гнізда, не плямуй свого народу! Тоді я відповім: Не народ свій каляю, не плямую його, а очищую від тієї скверни, яку спричинила ОУН-УПА.
Бо що ж це виходить: всі українці вбивці? Які ж вони фактично? В підрадянській Україні жило коло 30 мільйонів українців. Їх більшовики мучили, морили голодом, русифікували, катували по тюрмах, депортували, відбирали в них тяжкою працею придбане майно. А проте вони, коли настала війна, коли Україну окупували гітлерівські війська, коли, неначе, й "час відплати настав", як співалося в "Інтернаціоналі", вони, ті 30 мільйонів українців, не різали, не вбивали більшовиків, росіян, не вбивали партапаратників, комісарів. Не згадуючи вже простих людей, серед яких було теж багато поляків. І поляки, мордовані упівцями, втікали за Збруч, у Житомирщину, втікали до українців, котрі їх там переховували, зберегли.
Тож чи справа в українцях?
А націоналісти? Скільки смертей заподіяли поляки українцям в міжвоєнний період? Проф. Ярослав Пеленський у згаданому вже інтерв'ю каже, що під час пацифікації деяких галицьких сіл 1930 року закатовано 9 чи 19 українців. Різниця є результатом нечіткого запису в документах. І ще ось таке: котрим українцям між війнами жилося гірше - там, під більшовиками, чи тим під Польщею? Пам'ятаймо й таке, що хоч і була Береза Картузька, то вона була не тільки для українців-націоналістів. У тому концтаборі ніхто не вмер, нікого в ньому не замучили, хоч і дошкульно мучили. Але не тільки українських націоналістів. І ще пам'ятаймо: Коли почалася війна 1939 року - польська влада випустила на волю всіх в'язнів, у тому й політичних, у тому й Степана Бандеру. І ще пригадаймо у зв'язку з цим - що зробили більшовики з в'язнями, відступаючи перед німецькою армією? То що ж, треба запитати, також поляків запитати: чи те, що почалося на Волині восени 1942 року і розпалилося весною й влітку 1943 року, що поширилося 1944 року на Галичину, а скінчилося геть аж після поновного приходу більшовиків, десь аж 1947 року, - то це справа національного характеру українців? Чи це справа природи українців? А чи це результат злочинної ідеології ОУН? Бо ось білоруси: вони теж жили під Польщею, і жили ще бідніше, ніж українці. То чому ж у них не постала якась БПА? Чому ж вони не Мордували поляків?
Не в народі справа. Причина всьому - злочинна ідеологія ОУН, про яку й писатиму детальніше.
Ще вертаюся до питання: Чому треба врешті сказати правду? Чому цю правду має сказати українець? Треба її, на мою думку, сказати полякам, щоб вони змінили недобру громадську думку про нас. Та й почуття людської кривди у світлі християнської моралі наказує не мовчати про злочин, наказує сказати правду. Вона, ця правда, спричиниться може до цього, що український націоналізм не пошириться на Україні, бо коли б таке сталося, то вся Європа відвернеться від нас. Сильні світу цього нічого дармо не дають. Треба самому подбати про добрі відносини з сусідами. А таке можна досягнути тільки на основі демократії, взаємної пошани, відкинувши всякий тоталітаризм не тільки з дій, а й з думки. Минув час фашизму-нацизму, минув час марксизму-більшовизму. То невже тільки Україна мала б заново намагатися стати на ноги, спираючись на український різновид фашизму - на донцовський націоналізм, утілений 1929 року у форму Організації Українських Націоналістів? А від програми ОУН з 1929 року й досі не відмежувалися всі три фракції ОУН, жодна з них не засудила тоталітаризму цієї програми, не засудила стосованих ОУН методів. Чи ми знову маємо бути винятком серед демократичних країн Європи, світу? Німці, італійці, іспанці, португальці засудили фашизм-нацизм, а в нас, бачте, й досі провідною ідеологією є донцовський націоналізм. І хай мені не перечать, що починаючи від 1943 року, ОУН перейшла на демократичний шлях, бо це був тільки тактичний перехід, зміна гасел. Про це говоритиму далі. Цей перехід мав, неначе, статися в ОУН Бандери, але те саме зробили після війни й в ОУН Мельника. На документах III Надзвичайного великого збору українських націоналістів-бандерівців з серпня 1943 року, на документах Української головної визвольної ради (УГВР) базує неначе свою ідеологію ОУН-з - "двійкарі". Та все це - слова, слова, слова. А практика - своєю донцовсько-націоналістичною дорогою. Про цю розбіжність проголошуваних гасел і практики говоритиму далі. А тим часом пригадаймо собі: який сьогодні за кордоном імідж України? Для росіян упродовж віків ми були малоросами, сьогодні ж вони не без рації ставлять нам у закид грубий націоналізм. Для поляків імідж українця склався, сформувався під впливом діяльності галичан, ОУН, УПА. Для пересічного поляка, українець, це різун. В очах американців ми - малокультурна нація. А чи й нація? Адже нас десятиліттями називали "рашен". Німці завжди вважали нас предметом своєї політики. До цього часу такий імідж не змінився.
Щоб цей стан змінити, щоб Україна стала суб'єктом у міжнародних відносинах, треба їй стати на шлях демократизму, гуманізму, інтелектуальності. Треба рішуче, і то якнайшвидше, відкинути навіть натяки на можливість панування на Україні націоналізму, отже тоталітаризму. Україна Р.Б. 1992 почала робити намагання увійти у коло суверенних держав, до європейських і світових структур. Хоч людський і матеріальний потенціал ставить її у ряд найбільших держав Європи, проте, з огляду на геополітичну ситуацію, яка склалася, самотужки трудно їй буде швидкими темпами стати рівною серед рівних. Входячи до будь-яких міждержавних структур, треба входити до них з якимось балансом: позитивним й негативним. На цей баланс складається минуле народу, зокрема ж найновіша його історія. Світ кінця ХХ-го століття визнає одну універсальну філософію: гуманізм. А чи ми, частка нашого народу, частка найбільш відома світові, чи ми, входячи в міждержавні структури, не маємо за собою гріха антигуманності?
Були в нас такі гріхи. Багато з-посеред українців активно будували тоталітарний лад червоного кольору. Вони, колишні більшовики, як представники червоного тоталітаризму, через засудження їхньої ідеології, вже відійшли, можна сказати, у минуле, більшовицька ідеологія обтяжує українців не в більшій мірі, як росіян, білорусів та інші народи колишнього СРСР.
Але за нами ще один гріх, гріх українського націоналізму, розквітлого як різновид нашого-таки фашизму. На українському націоналізмі - гріх екстермінації польського мирного беззахисного населення, на ньому гріх убивств стариків, жінок, дітей - звірячих убивств!
Як на сьогодні склалася геополітична ситуація посткомуністичних країн Східної Європи? Литва, Латвія й Естонія дивляться на Захід, розраховують на нього. А тим часом не дуже видно кінець, коли російські війська покинуть ті країни. Не тут місце пояснювати що це означає. Польща і Чехо-Словаччина (незабаром: Чехія і Словаччина) розраховують на Західну Європу. Румунія збирається самотужки розв'язувати свої проблеми. Молдавія - дивиться на Румунію. Росія вважає, що Америка мусить їй дати мільярди, щоб не допустити до експансії Китаю. Україна ж необгрунтовано споглядає на США й Канаду, як на ті держави, звідки прийде панацея на всі наші болячки Українська діаспора не тільки за моєю оцінкою не рахується, як чинник, що економічно чи навіть політично спричиниться до покращання долі України. США і Канада мають свої інтереси. Їм доля України, як і інших держав - байдужа, хіба що вони побачать в Україні свій бізнес. Україна веде оком теж на південь, на ісламські країни, але це не може подобатися саме Америці, на яку Україна розраховує.
Геополітична ситуація кінця ХХ-го століття у Східній Європі склалася так, що не на Москву нам задивлятися, але й не йти нам самотужки. Крім України, в подібній ситуації опинилася теж Польща, тож передусім цим двом країнам; треба зближуватися. Але цього не можна досягнути без "очищення" від гріхів недалекого минулого. З них, гріхів, треба очиститися, щоб вільніше ввійти в близькі відносини а чистим балансом в європейське і світове товариство. Очиститися можна лише одним шляхом: визнати вину частини нашого народу й прохаючи за це прощення. І ще одна умова: треба офіційно, негайно відкинути й засудити антигуманну ідеологію ОУН.
Гріх цей можна (і треба) змити з душі, засуджуючи злочинну ідеологію ОУН і одночасно вказуючи на винних осіб: на організаторів злочину народовбивства, на ідеологів злочинного націоналізму. А дехто з них ще й досі живе посеред нас, навіть їздить в Україну, виступає публічно на захист УПА, прославляючи її. Одним з-посеред них є Микола Лебедь, котрий очолював ОУН Бандери від липня 1941 року, тобто від арешту Ст. Бандери німцями, аж до серпня 1943 року, коли провідником ОУН-б було вибрано Романа Шухевича. Мова тут про провід ОУН-б в Західній Україні. Не хто інший, а саме він, Микола Лебедь, був організатором УПА, це він очолював сумнозвісну С.Б. - Службу Безпеки ОУН, яка постала ще в так званій "матірній" ОУН Євгена Коновальця. Це про очолювану Миколою Лебедем С.Б. Григорій Стецюк пише, що була вона гірша, ніж гестапо чи НКВД.[6] Гріх цей треба змити з душі ще й тому, що він тяжить на релятивно невеликому відсоткові українського народу, переважаюча кількість якого зовсім непричетна до злочинів.
Хто знає суть українського націоналізму? Тільки вузьке коло спеціалістів і кілька тисяч дійсних членів ОУН. Суті націоналізму не знала більшість членів УПА, СКВ, УНС, вояків СС дивизії "Галичина", не знали (а чи знають тепер?) суті українського націоналізму "східняки". Хто читав "Націоналізм" Дмитра Донцова?
На підставі спостережень життя в Україні, можливих через читання преси з України, можу здогадуватися, що суті українського націоналізму ніхто не знає, поза, може, Степаном Хмарою й кількома іншими. Зокрема ж не знає її, суті українського націоналізму, письменник і публіцист, лідер Української селянсько-демократичної партії - Сергій Плачинда. Він бо ставить знак рівняння між націоналізмом і патріотизмом. Підміна цих понять - одна з найбільших небезпек для сьогоднішньої України.
Ось чому існує потреба правди. Правди про ОУН-УПА. Повторюю: не можна налагодити добросусідських стосунків з польським народом, не визнавши вини за ОУН-УПА. Поляки, як видно з їх писань, не домагаються покарання винних, вони лише вимагають справедливості в моральній, так би мовити, площині. Ось улітку 1992 р. в Замостю відкрито пам'ятне місце, присвячене жертвам УПА на Волині. Учасниця цієї сумної події, тієї урочистості, Кристина Смик свої спостереження з розмов з прибулими з тієї нагоди до Замостя людьми, так підсумувала: Це був трагічний час, проте ми не хочемо викликати будь-яких ворожих почуттів до українського народу, з котрим під сучасну пору налагоджуємо співпрацю. Нам не йдеться про притягання до відповідальності виконавців злочину. Нам йдеться лише про визначення розмірів тих злочинів, поки ще живуть свідки тих подій, ідеться про те, щоб вшанувати память по загиблих. Якщо ми зуміли остаточно вияснити й підвести підрахунки мордування польських офіцерів у Катині, що сталося ще за існування радянського уряду, то для добра розвитку відношень з Україною намагаймося таким же чином вияснити правду Волині [7]
Для поляків справа злочинів ОУН-УПА на Волині й Галичині є такою ж болючою, як для німців був "Берлінський мур", як для японців Курильські острови, і як для поляків Катинь. Поки українці не визнають виразно і, мабуть, офіційно вини за злодіяння невеликої частини свого народу, Доти не буде, не може бути щирого порозуміння. Без того визнання поляки не забудуть мордів, як вірмени не забули туркам різанини своїх співвітчизників у 1915 році. А забудуть, переболіють, коли, як і німці визнали вину гитлеризму, ми визнаємо вину ОУН-УПА. Не було б, здається, важко це зробити, коли б ті злочини не пов'язувалися безпосередньо з потребою засудити ідеологію ОУН, якої "збройним рам'ям" (термінологія ОУН-б) була УПА.
Тим часом всі три фракції ОУН надалі, і щораз наполегливіше, захищають цю ідеологію. Цю ідеологію, дії УПА, захищають, як видно, навіть такі діячі демократичних сил на Україні, як Іван Драч, котрий пожертвував 1.000 карбованців на пам'ятник УПА на Рівенщині.
Згадка про відношення Івана Драча до ОУН і УПА не просто інформація, це - тривожний симптом того, що починає діятися на Україні. Відношення українських письменників до українського націоналізму не може не викликати тривоги, воно не сприяє нормалізації між Україною і Польщею. Мені не зовсім зрозуміло, чи Іван Драч й іже з ним не розуміють суті українського націоналізму (а повинні б збагнути його злочинну суть), чи теж їхнє ставлення до ОУН подиктоване коньюнктурністю. Вони, деякі українські неначе й демократи, захищають ідеологію, яка давно зазнала поразки на політичній арені Європи: Німеччина А. Гітлера, Італія Б. Муссоліні, Іспанія ген. Франко, Португалія Салазара. Пов'язані з тими країнами й прізвищами рухи, ідеології давно вже народи викинули на смітник історії, народи позбулися тоталітарної влади більшовиків. А на Україні фашистська ідеологія ОУН відроджується, ставлять пам'ятники Є. Коновальцеві, С. Бандері.
Ні! Український народ не заражений націоналізмом, його, націоналізм, намагаються насадити на Україні. Навіть найчесніші, як от Олесь Гончар, не наважуються на явне засудження націоналістичної потвори. А йдеться ж про невеликий відсоток репрезентантів українського націоналізму, котрі розпоряджають мільйонами доларів, внесених чесними українцями на національні, а фактично на націоналістичні цілі. Йдеться про тих - з-за Океану, з Мюнхена. В них, повторюю, гроші. Гроші, які не в одного викликали прискорене биття серця, а які по суті не є великими грішми. І ось тепер, спостерігаючи відьомський бал ОУН на Україні, я побоююся, що поляки справді подумають, що всі українці - різуни.
Тим часом, знов повторюю, йдеться про невеликий відсоток українців з-під знаку ОУН, які спричинилися до необгрунтованого в поляків негативного стереотипу українця-різуна. Тому ще раз вернуся до справи стереотипів.
Закріплена, утривалена громадська думка - це сила, яка впливає не тільки на долю окремих людей, а й, іноді, на державну політику. Всі знаємо, що коли до людини в селі "прилипне" якесь прозвисько, то воно за нею залишається аж до смерті, інколи переходить і на дітей. Ці факти відзначає література, зокрема українська, в якій часто зустрічаємо визначення персонажу за ім'ям і прізвищем, доповнене "по-вуличному". Тому не можна нехтувати явищем стереотипів, тим більше, коли вони негативні, і тим більше, коли вони не виправдані об'єктивністю. З боку євреїв "прилипла" до українців назва "погромщики", в очах пересічного поляка українець, - це різун. Треба бути свідомим того, що з громадською думкою боротися важко, тим важче, коли хоч в деякій мірі вона, громадська думка, виправдана.
Розгляньмо коротенько справу стереотипу українця, який сформувався у євреїв і поляків. Насамперед треба сказати, що ці уявні стереотипи - вельми кривдячі для українців, як для народу. Бож, хоч і були єврейські погроми (ніде правди діти), то вони були інспіровані ворожими українському народові силами, в тих погромах брало участь, як правило, шумовиння, яке є в кожному народові. Свідомі, об'єктивні євреї погодяться з тим, що погроми євреїв, коли йдеться про українців, то це справа саме шумовиння суспільства, або ж зовсім несвідомого елементу, який дав себе підбурити недругами нашого народу. Власне розкриття тих ворожих нам сил повинне б бути предметом дослідів українських істориків. А тим часом вони, як правило, обмежуються до заперечення фактів. Самим запереченням багато вдіяти не можна, зокрема не можна вплинути на зміну громадської думки.
Були ж факти звірячих масових убивств мирного й беззахисного польського населення, вчинені руками часто зовсім несвідомих українців. Організаторами тих мордів була ОУН. Це - гірка правда. І треба сьогодні, коли постала незалежна Україна, спричинитися до вияснення, що участь у тих звірствах кільканадцяти, чи навіть кількадесяти тисяч українців, це становить не більш 1/3 відсотка від цілого народу. У 1943 р. УПА нараховувала максимум 40 тисяч вояків і мала коло 60 тисяч помічників - селян, разом, отже, було їх 100 тисяч. Тоді на цілій Україні жило ЗО міл. українців, а в Західній Україні 5 міл. Це означає, що ОУН-УПА становила 1/3% всіх українців або 2% від українців Західної України. То чому ж українські політичні діячі вільної вже України не йдуть на те, щоб відмежуватися від злочинів? Чому не пишуть, не говорять про кривду, яку заподіяла українському народові ОУН? Чому не наводять аргументи, що, говорячи про позитиви чи негативи якогось суспільства, треба керуватися масовістю і масштабами явища, типовою поведінкою більшості, а не поведінкою релятивно невеликої групи народу? Для оцінки українського народу кількість і часова обмеженість діяльності ОУН, в історичних масштабах, це спавді релятивно незначущі явища, хоч вистачило українських рук, аби по-звірськи вбити щонайменше сто тисяч беззахисних поляків, в тому й дітей, жінок, стариків.
Українська політична й письменницька еліти мають багато аргументів на виправдання народу. Народу, а не жменьки злочинців, які намагалися виступати від імені цілого ураїнського народу. Коли, наприклад, говоримо про екстермінацію, тобто масове винищування євреїв, то не можемо забувати й про те, що й серед євреїв були гітлерівські вислужники, що була єврейська поліція в гетто, що деякі "Юденрати" відіграли неславну роль. Проте слід тут на виправдання єврейських вислужників сказати, що вони опинилися в екстремальній ситуації, вони, видаючи на смерть своїх співвітчизників, рятували на деякий час себе.
Я свідомий того, що ложка дьогтю псує бочку меду. Тією ложкою дьогтю в українській бочці меду була УПА. Україна в моїй уяві, це цілющий світ краси. А ОУН-УПА - крапля яду. Зло діє навіть тоді, коли воно в маленьких дозах. А маленького добра немає, добро - завжди велике. Нема такого ліку, якого б один грам оздоровив смертельно хвору людину. А от частка грама миш'яку вбиває найздоровішого.
Оунівську ложку дьогтю сьогодні намагаються замішати в бочці вже встояного українського меду. Не можна до цього допустити. Стереотипи постають, між іншим, через брак знань історії народу. Саме це веде до схематичного мислення: німці - гітлерівці, росіяни - більшовики, українці - різуни, бандерівці. У цій праці ставлю собі завдання спричинитися до відфільтрування оунівської ложки дьогтю від української бочки меду, маючи надію, що вона спонукає інших українців до того ж.
Пишучи цю працю, я "не відкриваю Америку", хоч і маю надію багатьом відкрити очі на те, чого досі не зауважили дослідники проблеми польсько-українських відносин на Західній Україні під час II світової війни.
Весною 1992 року Ярослава Стецько, голова Проводу ОУН-б, сказала в Києві під час конференції націоналістів на тему "Український націоналізм - минуле, сучасне, майбутнє": Наш. український націоналізм - це антифашизм, антиімперіалізм, антиколоніалізм, антитоталітаризм... Я ж буду тут доказувати, що український націоналізм - це фашизм, імперіалізм, тоталітаризм, а навіть расизм.
Гадаю, що в цій праці дам переконливу відповідь на питання: хто, коли і чому почав на Західній Україні події, які вилились у масове вирізування поляків, беззахисного мирного населення.
Пишу цю працю, спираючись на засаду: народ має визнати вину, заподіяну своїми співвітчизниками. Досі поляки в основному визнали вину своїх співвітчизників, натомість не зробили цього українці. Пишу так, щоб не сказали:
І чого ти в оці брата свого скалку бачиш, колоди ж у власному оці не бачиш?
Або як ти скажеш до брата свого: дай вийму я скалку з ока твого, коли он колода у власному оці? - Матвія 7:3,4.
У праці цій - мій біль, мій сором за злочини моїх співвітчизників. Одна тільки розрада - їх, організаторів, ідеологів, було не так вже й багато, хоч свідомих виконавців злочинів було чимало, а ще більше було тих, кого втягнули в безодню кровопролиття. Метою праці не є спричинитися притягнути до кримінальної відповідальності численні ряди членів УПА, інших формацій ОУН. Вони бо, коли приглянутися до них, самі стали жертвами. Однак не можна не засудити ідеологів, організаторів, теж свідомих сьогоднішніх апологетів злочинного українского націоналізму-фашизму.
Засудити - не означає покарати. Та й не карають же у вільній Україні більшовицьких злочинців: лікарів психіатрів, котрі запроторювали здорових людей до "психушок", тих, хто наказував нищити цвіт нашого народу -Василя Стуса і йому подібних. І, мабуть, нема вже кого з-посеред націоналістичних убивників карати, гадаю, що Деяких з-посеред них сама доля покарала, якщо в них були якісь залишки того, що називаємо совістю. Вона, совість, мучила й надалі мучить їх на старості літ. Адже вони торкаються теплих рученяток своїх онуків і пригадують, що позбавляли життя таких малих істот. А в кого совісті не було, тому ніяка кара тепер уже не поможе. Хоч іншої думки у подібній справі дотримується ярий націоналіст, на диво -лікар, Степан Хмара. Він в інтерв'ю для преси сказав: ... я керуюся не почуттям помсти, а потребою справедливості. Адже є велика моральна проблема - будь-яке непокаране зло породжує ще більше зло. Поки воно не покаране - відсутня гарантія, що таке зло не повториться?
Ця думка Степана Хмари не відноситься до злочинів ОУН-УПА, тільки до органів "правосуддя", хто над ним знущався. Цікаво було б знати думку Степана Хмари - чи він застосував би свої слова також до вбивців поляків? Мабуть, ні, в нього в цих справах подвійна мораль, характерна всім "теоретикам" українського націоналізму, котрі з одного боку домагаються (і правильно!) покарання злочинців з КДБ, а з другого боку виправдовують злочини УПА, фальшують факти.
Праця, хоч задумана тема досить вузька, не може обмежитись доказами фактів народовбивства. Вона мусить сягнути до причин постання ОУН, до її формування, розвитку, щоб правильно прослідкувати безпосередні й найголовніші причини народовбивства. Зрозуміло, що, з огляду на предмет, родовід ОУН буде подано в скороченій формі. У такій же формі буде подано сучасний організаційний стан ОУН, трьох, неначе, окремих організацій.
Висловлюю надію, що в умовах незалежності України, коли відкрилися або відкриються досі недоступні архіви КДБ, українські історики займуться темою вбивств оунівцями українців, євреїв, росіян, щоб дати повну картину того, що діялося на очах сучасних нам людей. Розкриття злочинів ОУН-УПА - таке ж важливе, як розкриття більшовицьких і нацистських злочинів.
Метою цієї праці є також намагання перешкодити відродженню українського націоналізму. Був час, коли я, з болем у серці, примирився з тим, що було, намагався забути зло, скоєне українськими націоналістами. А тепер бачу, що це зло відроджується. Тому й не можу надалі мовчати.
Був час розкидати каміння, тож, гадаю, має настати час його збирати. Існує бо потреба правди. Це - треба сказати. Бо гірка правда краще лікує, ніж солодка брехня.
Восени 1992 р. приїхала до Торонто колишня наша сусідка з Дубна, українка Віра Корецька. В розмові зі мною вона повторила думку простого селянина з-під Дубна: ОУН- УПА так зганьбила наш український народ, що цієї плями з нас уже ніколи не змити. А я кажу: 3 українського народу можна і треба цю пляму змити, сказавши правду про злочини ОУН-УПА. Не весь бо народ був винен, а невелика його частка.
Розділ 2
Тема і автор
Я завжди звертав увагу не тільки на те що написане, але й на те хто написав. На тему ОУН-УПА, їхньої злочинності і вчинених злочинів, написано багато, зокрема ж польськими авторами. На цю тему писали також українські радянські автори, та вони звертали здебільшого увагу на антибільшовицький терор ОУН-УПА, крім цього вони у своєму писанні були обмежені вимогами партійної ідеології. Вважаю, що читач має право знати ті деталі з життя автора, які можуть кинути жмут світла на його намагання бачити події об'єктивно. Звичайно інформацій про себе не подають автори досліджень, проте в цьому випадку моя праця становить, крім зібраних писаних матеріалів та інформацій респондентів, також свого роду дослід через автопсію. Інакше виглядає справа, коли досвід з автопсії виходить від поляка, а інакше, коли про український націоналізм пише українець між іншим на підставі власних спостережень, розмов, які теж є доказом. Пишу на тему ОУН-УПА з позицій українця, котрий не є комуністом і не є націоналістом. Пишу на тему, на яку з критичних позицій ніхто з українців досі не писав. Тож читачеві, як українцеві, так і полякові, належить дати інформацію. Тим більше, що народився я з батька українця і матері польки. Подана тут інформація про автора стосується виключно національного аспекту.
У міжвоєнний час на Волині, інакше, ніж у Галичині, в мішаних українсько-польських подружжях відмінно складалися стосунки. В Галичині, з причини пануючого там серед українців греко-католицького (уніатського) віровизнання, догматично й організаційно підпорядкованого Римсько-католицькій Церкві, членами якої були переважно поляки й галицькі українці, дійсні шлюби могли відбуватися то в одній, то в другій церкві, тобто в церкві римського, латинського, або ж східного обряду, коли подружжя було мішане, польсько-українське. В такій майбутній сім'ї сини, коли йдеться про віровизнання, а навіть національність, ішли по батькові, а дочки по матері. Складалися на перший погляд дивовижні сім'ї, в яких одні діти були римсько-католиками і поляками, а інші греко-католиками й українцями. Це тому, що з римсько-католицизмом за звичаєм ототожнювалося польську національність, натомість з греко-католицизмом - українську національність. Така панувала традиція, яка згодом коштувала трагедії багатьом у мішаних родинах.
На Волині склалася інша традиція. Там українці були, як правило, православними. Перед тим, як вінчатися, майбутнє подружжя вирішувало: йти до церкви (православної), а чи до костьола (римсько-католицького)? І хоч юридично віровизнання не пов'язане з національністю, подружжя і народжені з нього діти, коли шлюб відбувався у православній церкві - ставали українцями, натомість коли шлюб відбувся в костьолі - вся родина, тобто подружжя і діти ставали поляками. Така була традиція. Про те, в якому обряді - православному чи католицькому - мало вінчатися мішане подружжя, вирішували такі чинники, як емоціональна заангажованість, інтелектуальна перевага одного з майбутніх подруж, або його майновий стан. Всі суперечки між майбутнім подружжям і їхніми родичами щодо того, чи воно, подружжя, має стати православним українським чи католицьким польським, вирішувалися перед шлюбом. Така розв'язка, здається, була кращою, ніж традиція в Галичині, котра в самому зачатку мішаного подружжя не сприяла цілковитій консолідації сім'ї. В нормальному суспільстві це не повинно спричиняти клопотів, проте не за умов примітивно-націоналістичного ставлення до "чужинців" ідеології ОУН.
Батько мій - Варфоломій, син волинських, господарюючих на шістьох гектарах селян, закінчив середню агрономічну школу в Білокриниці, що недалеко Кременця. Мати, за хрещенням Анєля Вітковська, походила з бідної, від сотень років осілої на Волині, польської багатодітної родини. Мій дід, Ян Вітковський, був робітником без професії. Мати мала за собою лише 2 класи приходської школи. Тож не дивно, що мої батьки вінчалися в православній церкві - перед шлюбом мати перейшла на православ'я й одержала ім'я "Ніна". Цікавою може бути інформація про те, що тільки старший брат моєї матері, Антон, оженився з полькою, і то в час, коли в ході І світової війни їх, цілу родину Вітковських, з незрозумілих причин на деякий час евакуювали в Люблінщину, до міста Дубенка. Молодший материн брат, Станіслав, оженився з українкою з Кубані, ще молодший, Мєчислав, котрого всі знали, як Мітька, оженився з українкою Поліною, вони стали українцями, молодша сестра Геля вийшла заміж за українця й стала українкою, ще молодший брат Юзеф оженився з православною чешкою Нандою і стали вони українцями, і тільки наймолодша сестра Сабіна вийшла заміж за українця, взявши шлюб в костьолі й дядько Василь став Базилім, став поляком.
Проте всі, мешкаючи на передмісті, за винятком багатодітної родини брата Антона, розмовляли між собою по-українськи. Навіть тітка Сабіна з чоловіком Василем, хоч i брали шлюб в костьолі, розмовляли між собою по-українськи.
Я, як і мої сестри, виховувався в українській патріотичній родині, яка, однак, не мала нічого спільного зі зневагою до поляків чи євреїв. Найближчим нашим сусідом був єврей Гершко, з котрим батько й мати розмовляли виключно по-українськи, так само, як і ми, діти, з його дітьми. Ніколи між нами не було сварки, а на єврейську пасху сусід давав нам мацу.
В нашому містечку не було української школи, отже я ходив до польської, а читати й писати по-українськи навчив мене батько. Закінчивши 1939 року сім класів, я склав екзамен до комерційної гімназії в нашому місті, проте війна й арешт батька 17 вересня 1939 року більшовиками, перекреслили плани мого дальшого тоді навчання. Всі канікули ми, діти, проводили на селі, в діда й баби. Ні від них, ні від будь-кого в селі тоді я ніколи не чув поганого слова на адресу поляків чи євреїв. Село було однонаціональне, українське, спокійне, працьовите Характерно, що ніколи, ні влітку, ні під час різдвяних чи великодніх свят, які, як правило, ми проводили у діда й баби на селі, я не бачив там пхяної людини. В моїх діда й баби на рік ішло не більш, як півлітри горілки: по малій чарці випивали дідуньо, мій батько й дядько Іван. Хати не мали замків, двері замикали кілочком, що мало означати, що нікого вдома немає. Про крадіжки ніхто не чув. Хіба, що десь з Поділля, як казали, іноді появлялися конокради, та й це було рідко. Тому стайні замикали на засови. Пишу про це, щоб дати образ спокійного волинського села, яке в час війни (не це, власне, село) стало місцем багатьох нечуваних трагедій. Про націоналізм до війни мені не приходилося чути, але багато було балачок про комуністів. Мій батько був активним українцем, боровся за ведення богослужінь українською мовою, десь у 1932 році їздив до Почаєва й там, під час якоїсь урочистості, саме він викинув з високої почаївської дзвіниці довгий, до самої землі сягаючий, український жовто-блакитний прапор. А вертався з Почаєва з православним єпископом з Луцька, заїздили до нас, мати вгощала. Саме тоді той єпископ посадив мене біля себе в авто й прокатав мене більше кілометра. Це я вперше їхав автом. Не знаю прізвища єпископа.
Батька, як я сказав, арештували більшовики 17 вересня 1939 року, й більше я його ніколи не бачив. Одні кажуть, що вбили його в дубенській тюрьмі більшовики на наказ начальника НКВД Винокура наприкінці червня 1941 року, коли відступали перед німецькою армією, інші ж кажуть, що замучили його разом з іншими в підземеллі монастиря Бернардинів у Дубні, де останніми роками знайдено велику кількість людських останків. А решту родини, тобто матір, дві сестри й мене, більшовики депортували в дні 13 квітня 1940 року до Північноказахстанської області, за Урал. Більшість депортованих становили поляки, але й були між ними українці, євреї, білоруси.
У селі Бахмут, що в Північному Казахстані, до хати нас прийняв виселений 1930 року з Поділля Михайло Гутовський. Плати за помешкання не брали від нас, всі ми, тобто наша сім'я й бездітне подружжя Гутовських, жили в одній кімнаті, бо більше їх, кімнат, не було, в ній теж була кухня. 1941 року нас взяли на будову залізниці Акмолінськ-Картали. Жили в бараці коло 200 людей під одним дахом, без перегородок, нари біля нар - поляки, чотири родини українські, дві білоруські й одна єврейська. І, хоч жили у злиднях, хоч робота була важка, дошкуляв голод і холод - ніколи, ні одного разу не було сварок на національному тлі. Всі розуміли один одного, поляки між собою розмовляли по-польськи, українці по-українськи, крім цього як попало - раз по-польськи, раз по-українськи.
1941/1942 років багато поляків пішло добровольцями в армію ген. Андерса. Я не пішов, бож я - українець. В листопаді 1944 р. в рамках акції Союзу польських патріотів в СРСР (Ванда Васілевська, Альфред Лямпе), коли я працював у паровозному депо в Акмолінську, організовували перевезення поляків з Казахстану на Україну, тоді вже визволену з-під німецької окупації. Нас, нашої родини, не було в списках, бож ми - українці. Сестри й мати на той час працювали на залізниці під Карагандою. В листопаді в Північному Казахстані вже зима, морози до 30°. На станції Акмолінськ II формувався ешелон з поляками для перевезення їх на Україну. На Україну! Можна уявити мої почування - поляки їдуть на Україну, а я, українець, залишаюся в Казахстані. Я вирішив діяти. Пішов до знайомої польки пані Ванди Хоміч, котра була назначена старшою над ешелоном. Сказав, що й я хочу їхати. Вона зразу ж, без жодних вагань, погодилася, хоч прекрасно знала, що ми -українці. Ешелон формувався більше тижня, не всі поляку мали змогу приїхати до Акмолінська: то хтось захворів, то голова колгоспу не дав коней, то ще щось. А я працював. Щоб поїхати за матір'ю й сестрами - потрібний час. Треба були зробити так, щоб на роботі мене не шукали. І я пошкодив собі праву руку: запалив на її поверхні вмочену в нафту вату. Таким чином я дістав "бюлетень" і поїхав товарняком під Караганду, забрав сестри й матір і вернувся. Ми встигли перед відправленням ешелону на Україну. На Україні, на Лівобережжі, в Дніпропетровській області, у радгоспі жили ми й працювали від листопада 1944 до березня 1946 року, Жили й не знали в той час про те, що діялося в Західній Україні. Згідно до порозуміння між урядами Української РСР і Польщі навесну 1946 року поляки мали виїздити до Польщі. І знов нас не було в списках до репатріації. В нас бо були пашпорти з зазначенням національності: українці. Тоді я написав до своїх рідних, котрі й прислали мені з мого міста метрику (свідоцтво) про народження моєї матері, в якій стояло, що вона хрещена в костьолі, а значить - полька. Я знов звернувся до поляків, мовляв, і ми хочемо в Польщу. Хто ж, після Казахстану, хотів залишитися під більшовиками? Поляки погодилися й занесли нас у списки. Ми попалили радянські пашпорти. І залишили країну з назвою СРСР. Я двічі рятувався від перебування під більшовиками: раз у листопаді 1944 року в Акмолінську, і тоді помогла мені полька Ванда Хоміч, і раз у Васильківському радгоспі на Дніпропетровщині, в лютому 1946 року. І тоді, коли ми їхали ешелоном з Казахстану, і коли ми їхали з Дніпропетровщини в Польщу, про нас у вагоні знали, що ми - українці.
У перших днях березня 1946 року ешелон затримався в Перемишлі, до якого встигли втікти мої тітки: Сабіна з дочкою і Геля з чоловіком і дітьми. Ті, останні, хоч і були вони українцями, втікли перед більшовиками, хоч не мали за собою ніякої вини. Вони з Тимошишиних стали Томашевськими, Сергій став Юзефом, Володимир (син) став Владиславом, а Людмила (дочка) Люциною. Ми залишились у Перемишлі. З тіткою Сабіною я почав розмовляти, як і завжди, по-українськи. Вона мене зразу ж перебила:
-Не смійте признаватися, що ви українці. Тут таке діялося й ще діється, що годі описати. Я все поясню.
Після того, як нам дали помитися, коли викинули наш завошивлений одяг, накормили, тоді й почали розповідати -про полонених, про українську поліцію, про винищення євреїв, про УПА, про вбивства поляків, про польську поліцію.
Саме тоді, в березні 1946 року, я вперше почув про УПА, про бандерівців. Мною огорнув жах. Мені порадили їхати на Західні Землі, що я й зробив. Від того часу я скривав свою національність. Мені здавалося, що я - один однісінький українець на всю Польщу. В місті Легніца я став працювати слюсарем, скінчив курси водіїв.
Аж восени 1946 року на вулиці міста я зустрів товариша з Казахстану, поляка Богдана М. Той знав, що я українець, встиг уже взнати про УПА. Знав дещо про бандерівців. Слово до слова й він сказав, що став учнем педагогічного ліцею і порадив мені почати навчання. Тільки, - каже, - не признавайся, що ти українець.
Я скінчив педагогічний ліцей, а згодом, разом з тим же Богданом М., стали ми студентами юридичного факультету Вроцлавського університету. Скінчивши його, я дістав призначення на роботу в прокуратуру, працю я почав в місті Явор, де жила моя мати.
І так прийшов 1956 рік. У Варшаві постало Українське суспільно-культурне товариство, почала виходити українська газета "Наше слово". Я став дописувати до тієї газети, про що й довідався шеф Воєвідської прокуратури у Вроцлаві Ян Зємба. Він викликав мене до себе й під час розмови я йому заявив, що я - українець. Він наказав мені припинити писання до української газети. Я йому на це сказав, що те, що він говорить, це "націоналізм чистої води". Він наказав мені написати заяву про вихід з органів прокуратури, а мені тоді не вистачало кількох місяців до того, щоб згодом стати адвокатом без окремих екзаменів. Я сказав: Якщо у вас є підстави - викиньте мене дисциплінарно.
Звільнився я з прокуратури якраз тоді, коли мені це було вигідно, але мав уже за собою перший досвід антиукраїнського ставлення до мене.
Від 1956 року всі, кому треба й не треба, знали про те, що я українець. Я почав працювати юрисконсультом у райвиконкомі, в підприємствах. Дев'ять років я робив старання, щоб прийняли мене до адвокатури. Добрий мій знайомий, суддя, одного разу повторив мені слова місцевого адвоката: "ми того ск... сина українця не приймемо!"
Прийняли. Згодом той адвокат висловлювався про мене в самих суперлятивах, ми стали друзями.
Працюючи в адвокатурі, я мав ще дві пригоди, пов'язані з моєю національністю. Раз один з адвокатів, напідпитку, зовсім без національного контексту, сказав на мою адресу: "Той українець з чорним піднебінням". Ніхто його не підтримав, він мусив залишити працю в Яворі. А іншим разом я почув таку думку про себе: "Йди до того ск... сина українця, він виграє тобі справу". Це повторив мені клієнт.
Я ніколи до кінця не примирився з фактом ворожнечі між частиною українського і частиною польського народів. Мене, котрий жив, бавився, вчився й згодом працював у Казахстані серед поляків та українців, завжди після березня 1946 року мучила ця справа. 1948 року, в рамках уроків польської мови, ми в класі писали на задану тему: "Мрії мого життя". Викладачем польської мови був магістр Зигмунт Островський, людина висококультурна, чутливий педагог, про котрого згодом дізнався, що він, після звільнення з "офлагу", в Німеччині одружився з вивезеною на примусові роботи в Німеччину українкою. Отож тоді я менш-більш написав, що моєю мрією є зробити щось у напрямку зближення двох народів - польського й українського, бо, мовляв, "з одного сам походжу, а серед другого виріс". Я цим не сказав, що я українець, але думки мої сподобалися викладачеві, він від того часу присвячував мені більше уваги.
1956 року, вже працюючі в Яворі, я вирішив спробувати написати на Юридичному факультеті Вроцлавського університету докторську дисертацію на тему "Юридична ситуація національних меншостей в Польщі". Я написав відповідну заяву, відбув у цій справі розмову з проф. Мицєльським, котрий прихильно поставився до мого задуму. Але деканат не відповідав на заяву. Тоді я звернувся до мого доброго знайомого, доктора юридичних наук, прекрасного лінгвіста-поліглота, викладача латинської мови, Михайла Сташкова. Той, хоч людина висококультурна, але й схильна до безпосередньості, запропонував мені: "Вікторе, вибери собі іншу тему до дисертації, бо ця - "говном воняет". Це означало, що тема про юридичну ситуацію національних меншостей в тодішній Польщі - не бажана. Адже від самого постання Польської Народної Республіки майже офіційно проголошено, що Польща після II світової війни однонаціональна держава. Бажане тоді приймалося за дійсність. Всупереч фактам. А в тій дисертації я хотів
порушити, зокрема, справу застосування до лемків та інших українців в Польщі засади колективної відповідальності, неконституційності переселення в адміністративному порядку українців на західні й північні землі Польщі.
Ще працюючи в прокуратурі, я 1957 року намагався організувати в Яворі гурток УСКТ - Українського суспільно-культурного товариства. Були розліплені по всьому місту й повіті повідомлення про час і місце зборів. Приїхали активісти УСКТ з Вроцлава. Приїхало чимало лемків, зокрема з села Помоцне. Я мав коротку промову, вибрали правління гуртка, вирішили домагатися організації пункту навчання української мови в селі Помоцне. Все відбулося офіційно, на зборах був присутній представник Відділу внутрішніх справ райвиконкому, був хтось з міліції. Я ж їх усіх і вони мене знали - містечко невелике, а я був прокурором. Та й на цому і закінчилося. Правління гуртка не діяло, не знайшовся серед українців учитель української мови, але, внаслідку розмови з ксьондзом Здіславом Звєжинським з села Помоцне, якого мати була українкою, той принагідно відправляв богослужіння для лемків по-українські.
Один з моїх синів, провчившись три роки в українському ліцеї в Легніци, останній клас навчався в ліцеї в Яворі. В місцевому клубі культури організували рецитаторський конкурс. Мій син читав вірша Тараса Шевченка "Полякам". Про це дізнався вчитель, класний керівник у синовому класі. На найближчому уроці він прочитав "лекцію", яку можна було назвати : "Не смійте пропагувати українську культуру, бо українці, це злочинці, різуни, бандити". Внаслідку цього я написав скаргу до директора ліцею, відбув з ним розмову на тему: не можна ототожнювати бандерівців зо всім українським народом. Про цей випадок я поінформував теж районний відділ освіти.
І ще я мав справу, пов'язану з цим сином. Він склав екзамен у Медичну академію у Вроцлаві, проте не був прийнятий, бо походив з інтелігентської родини, а преференції були встановлені для дітей робітників і селян. У зв'язку з цим, як було заведено в той час, ми з дружиною звернулися зі скаргою до воєвідського комітету партії в Легніци, а навіть поїхали туди на розмову. Нам, однак, відмовлено у підтримці, посилаючись на те, що ми на неї не заслуговуємо, бо... ми посилали сина до українського ліцею! Ну, зрозуміла річ, ми на таке становище, висловлене
інструктором воєвідського комітету партії Іреною Сєнкевич, написали скаргу, проте відповіді на неї не одержали.
1977 і 1979 року я відвідав Канаду, після чого я вирішив емігрувати з Польщі. У зв'язку з цим я написав до Воєвідського відділення міліції заяву, яку у скороченні тут процитовую:
Заява

Нижче підписаний, Віктор Поліщук, адвокат, зам. .., у зв'язку з поданням на виїзд у Канаду на постійне там життя, заявляю:
В основах мого рішення лежать причини національної природи. Зокрема обставина, що я не почуваю себе повноправним громадянином ПНР. Нижче подаю коротке обгрунтування мого в цій справі становища...
Наведене тут, це лише фрагменти подій, які збереглися в моїй пам'яті. Вважаю, що описане тут мною, це результат політики ПНР, яка зводиться до побудови однонаціональної держави. Не моєю справою є критикувати цю політику, а її проявом є офіційні заяви і сформулювання, яких авторами є керівники держави і партії. Вистачить, що пошлюсь на промову кол. І секретаря Е. Терека, котрий під час свята обжинок сказав, що ділитиме новий врожай так, щоб вистачило його "для всіх поляків і польок".
Справа національних меншостей в ПНР належить до сором'язливих, що не вимагає доказів. Концепція однонаціональної держави реалізується від самого початку... Результатом такої політики є дуже швидко прогресуюча асиміляція українського населення...
За таких умов я і моя дружина... вирішили розпочати старання про дозвіл на еміграцію до Канади... - - - - - - - -
Мої заходи у напрямі одержати пашпорт на еміграцію до Канади в'яжуться з таким ось інцидентом. Ще коли я працював молодшим асистентом на кафедрі державного права, я, студіюючи джерельні матеріали, дійшов до висновку, що СРСР - тоталітарна, антигуманна держава, що це не є що інше, як російська імперія. В мене було багато фахової літератури, виданої в Польщі й в СРСР, зокрема на Україні, предметом якої був державний устрій СРСР. 1977/1978 року я написав дві праці-есе, кожна на понад сто сторінок машинопису: "Національне питання в теорії та практиці СРСР" і "Права людини в теорії та практиці СРСР".
Взимку 1979/1980 я написав більшу, на понад 200 сторінок, розвідку п.н. "Нарис анатомії більшовизму". В перших двох працях, як це видно з їх заголовків, я розкривав суперечність між радянською теорією і практикою, натомість у третій, спираючись на аналіз опублікованих документальних праць, я доказував, що зло більшовизму почалося від Леніна, а не , як це у сімдесятих і вісімдесятих роках показувалося, від Сталіна. Як це не дивно, я, спираючись на опубліковані в СРСР праці, зумів доказати, що саме Ленін поклав фундамент під централізовану російську державу, яка від 1922 року називалася СРСР. Я навів ряд доказів жорстокої, іноді навіть абсурдальної, а завжди антигуманної політики Леніна. А Сталін був лише його, Леніна, хворим на безмежне самовладдя, учнем, котрий став тираном. Ці тези про Леніна я висунув у час, коли Іван Дзюба в своїй праці "Інтернаціоналізм чи русифікація" посилався на Леніна, ставив його у роль захисника українців, української культури, мови тощо. Проте тоді і там Іван Дзюба не міг інакше доказувати русифікаційноі політики КПРС-СРСР.
Копії всіх тих праць я висилав у листах у Канаду. Деякі з тих листів попали в руки польської Служби Безпеки, яка марно шукала їх автора (я ж не подавав своєї адреси, а листи посилав з різних міст Польщі). Аж тоді, коли я почав старання про еміграцію в Канаду, згадана С.Б. пов'язала авторство перехоплених частин моїх праць з моєю особою. Тут скажу, що моя професія юриста, моя праця в прокуратурі в Яворі, юрисконсультом у райвиконкомі, в адвокатурі дала мені в результаті багато знайомств. Не можна мені було не знати коменданта міліції, начальника Служби Безпеки, суддів, прокурорів. Отож, внаслідку пов'язання моєї особи з перехопленими листами, дійшло до розмови в воєвідському відділенні міліції - відділ Служби Безпеки. Мущу сказати, що завжди розмовляли зі мною чемно. В той час начальником політичного відділення був мій добрий знайомий, полковник І.В. Отож під час розмови, майор, котрого прізвища не пригадую, показав мені перехоплені копії моєї останньої праці і запитав: "Це ви автор?". Я не заперечив. Виникла між нами розмова, в час якої дійшло до такого менш-більш діалогу:
- Ви у своїй заяві написали, що хочете емігрувати з причини своєї національності, то чому ви не їдете в Україну?
- Пане майоре, саме в цей час іде сесія польського сейму. Якою мовою послуговуються в ній посли?
- Що за запитання - звісно, що польською.
- Ото ж воно: а всі сесії Верховної Ради України прохо дять у російській мові. То яка ж це мені Україна?
Майор не дуже хотів мені вірити про сказане мною, але аргумент прийняв, висловивши своє здивування. Я йому сказав - що я думаю про державний устрій в СРСР, що з ним я ніяк не погоджуюся. Тоді майор повідомив мене, що перехоплені листи з моїм писанням було піддано експертизі, і що експерт зробив висновок, що автор - "обсесійний антибільшовик". Підозрюю, що тим експертом був проф. Ян Вятр. Саме це сформулювання "обсесійний" пов'язую з його особою, він бо часто вживав його у своїх виступах.
У зв'язку з цим інцидентом, майор запропонував мені написати заяву-пояснення, що я й зробив. Ось її зміст:
Заява

Віктора Поліщука, зам. ... , складена на домагання KB МО в Легніци.
Людина, скінчивши п'ятдесят років, непитуща, не втримуюча широких товариських контактів, мешкаючи в провінції, починає думати про минуле, починає аналізувати своє теперішнє життя.
У моєму випадку, коли діти стали дорослими, дружина весь час занята домашніми справами, коли в телебаченні нема нічого цікавого, маючи за собою безліч прочитаних книжок - я почав міркувати над тим, що було. Чому склалося так, а не інакше? Чому у свій час я опинився в такому, а не іншому місці. Інакше кажучи, приходить час "пофілософствувати". Я аналізував мої дитячі роки, молодість, яку провів у Казахстані, долю родини, зокрема ж батька. Теми моїх міркувань не годилися, щоб ними ділитися з кимось. Кого цікавлять особисті справи? Однак вони відбувалися на визначеному історичному тлі.
Саме в той час, якихось п'ять років тому, я почав гадати, що мої міркування я повинен перелляти на папір. Може це якась сповідь? Однак нікому я про це не казав. І так час проходив...
В писанні я послуговувався виключно легально в Польщі й СРСР виданними джерелами. Я міг також, без посилання на джерело, писати, спираючись на почуті по радіо інформації з Заходу, наприклад з публікацій праць О. Солженіцина. В кожному разі всі цитати походять з абсолютно легальних видань Польщі і СРСР.
Моє писання розцінюю, як абсолютно легальну діяльність...
Явор, 14.03.1981.
Підпис

Я свідомий того, що забагато пишу про особисте, проте є для цього причини: Я хочу, щоб було ясно, що пишу не з позицій поляка, що пишу з позицій українця.
Мене в Польщі, на мою думку, ніяк не могли "відповідні органи" розшифрувати. Знали, що я українець, але не могли встановити моїх контактів з українськими націоналістами. Бо таких контактів не було. Мені чомусь здається, що на думку "тих органів" ніколи не прийшло, що можуть бути українці не націоналісти. Мене й випустили з Польщі (поїхав я кораблем у травні 1981 року) мабуть тому, щоб не мати клопоту Ще й з українським дисидентом. І, підозрюю, випустили, не будучи переконаними, що я - не націоналіст. А залишив я Польщу як той, хто знав лише про існування в минулому бандерівців, про їхні злочини. Але знав я про це з одного джерела - з польського. Приїхавши до Канади, я абсолютно нічого не знав про "мельниківців", про "дивізійників", ні тим більше про "двійкарів". З українським націоналізмом я зіткнувся тут, у Канаді і у США.
Також у Канаді я не залишив думки про зближення українців і поляків. Саме тому, а також з метою заробити декілька доларів, я написав ряд статей спочатку до польської газети "Звйонзковєц", згодом до "Еха тигодня". Українські газети гонорару не платили. В польській пресі я послуговувався псевдонімами "Ян Мазуркевич", "Чеслав Блащик" та іншими, а писав я передусім на теми устрою СРСР, але теж такі, як наприклад "Добро пам'ятати", пригадуючи з нагоди Різдва - як святкували на Волині українці і поляку. Згодом я написав ряд полемічних статей, вже під власним прізвищем, поборюючи тенденцію деяких польських авторів у напрямку перегляду існуючих кордонів між Україною і Польщею. Лише для прикладу наведу тут деякі заголовки статей до польської преси в Торонто: "Фальшування історії", "Світла й тіні українсько-польської зустрічі", "Зла воля ред. Яцека Боженцького", "В чийому інтересі?", "В справі східних кордонів". Написав я теж ряд листів до редакцій газет, одні були опубліковані, інші - ні. Були випадки, коли представники деяких польських організацій не бажали навіть зі мною розмовляти. Проте це
мене не відштовхує. Я встановив контакт з редактором польської "Газети", в якій впродовж десяти місяців було надруковано понад сто сторінок моїх перекладів з української преси з України та вісток з тієї ж преси.
Чому я тут про все це кажу? Тому, щоб було відомо -хто є автором цієї праці, яке його минуле. Щоб поляки не сказали: А що ти робив 1943 року? Щоб українці знали, що я не українофоб і не полонофіль. Я бо - звичайний українець, яких мільйони, звичайна людина, яка людські вартості ставить вище за неначе національні інтереси. Чому "неначе"? А тому, що справжній патріотизм не суперечить загальнолюдським, зокрема християнським ідеалам.
Розділ 3
Термінологічні справи
"Слово" - це мовна одиниця, яка являє собою звукове вираження про предмет або явище об'єктивного світу. Слово може мати форму усну або писану. Об'єктивно - кожен предмет чи явище повинні мати одне слово на їх означення. Кожне слово має свій зміст. Буває, однак, що в те саме слово різні люди вкладають різний зміст. Причиною цього можуть бути різниці в родоводі слова в різних народів, етнічних груп. Так, наприклад, іншомовне слово "націоналізм" має інший зміст в континентальній Європі, зокрема ж у Східній Європі, а зовсім інший в Америці. В цьому конкретному випадку причиною відмінного поняття "націоналізм" є відмінне поняття слова "нація", від якого етимологічно походить "націоналізм".
Але й в Європі в слово "націоналізм" різні верстви вкладають інший зміст. Для одних це - абсолютно негативне поняття, для інших - позитивне. Тож, раз темою цієї праці є оцінка Організації Українських Націоналістів (ОУН) і створеної нею Української Повстанської Армії (УПА), - слово "націоналізм", точніше поняття українського націоналізму, буде предметом аналізу в окремому розділі. Є, однак, ряд інших слів, понять, які вимагають уточнення, зокрема тому, щоб була змога краще зрозуміти автора.
Події, які стали причиною написання цієї праці, відбувалися на південно-західній території Полісся, на Волині й в Галичині. Ці території в українській літературі прийнято означати терміном "Західна Україна". Таким, власне, терміном буду послуговуватися і я. Я свідомий того, що цей термін може не подобатися деяким полякам, котрі згадану територію звикли називати "Креси Всходнє". Це до II світової війни справді були "східні креси" (окраїни) Другої Речі Посполитої, проте політична карта сьогоднішньої Європи засвідчує, що названі тут території є Західною Україною. Це, зрештою, відповідає моєму твердженню, що йдеться про етнічні українські землі.
В польській, як зрештою, і в російській мові, не існує відповідник української назви території "Галичина". В польській літературі Галичину принято називати "Галіц'я Всходня". Цією термінологією послуговуються теж деякі українські діаспорні історики й публіцисти. Тому, що вважаю
визначення "Східна Галичина" неадекватним до дійсного стану речей, то в польській версії цієї праці вживатиму назви; "Галіц'я", хоч був час, коли я пропонував цю історично-географічну країну називати "Галичина" теж у польській мові. Проте, з огляду на сталий наголос у польській мові на передостанньому складі, така назва у цій мові звучить трохи дико, бо ж в українській мові наголос у цьому слові робиться на останньому складі.
Чому я проти назви "Східна Галичина"? Тому, що це штучний, родом з Австрії, термін. В ХІ-ХII століттях існувало Галицьке князівство зі столицею в Галичі (звідси й назва князівства), на півночі якого було Володимирсько-Волинське князівство. Оба ті князівства на початку XII ст. об'єдналися, прийнявши назву Галицько-Володимирське князівство. Згодом ці землі належали до Польщі, але після першого розчленування 1772 року вони увійшли до складу Австрії, яка назвала їх Королівством Галичини й Володимирщини (бо Волинь не стала австрійською). По-німецьки назва ця звучала "Галіцієн унд Льодомерієн". Після третього розчленування Польщі 1795 року до Австрії увійшли теж землі з Краковом, Радомом, Любліном включно, отже землі на захід від Галичини. З того часу землі, які увійшли до Австрії після третього розчленування Польщі, стали називати "Західною Галичиною", натомість території, що ввійшли до складу Австрії після першого розчленування Польщі, неначе автоматично стали називати "Східна Галичина". Цей термін є терміном розмовним, а не науковим, його не повинні вживати зокрема історики, як теж публіцисти.[1]
Коли говоритиму про Волинь, то матиму на увазі не всю історично-географічну територію, яку називають Волинню, а лише Західну Волинь, яка до 1939 року входила до складу Речі Посполитої Польщі.
З огляду на те, що програма ОУН з 1929 року наголошує на етнічність українських земель[2], стає потрібним проаналізувати це поняття. Зробити це треба тим більше, що у поняття "етнічних українських земель" ОУН вкладала й надалі вкладає вельми широкий зміст і в'яже з ним свою; стратегію - побудову Української Самостійної Соборної Держави. Слово "Соборна" вміщає "всі українські етнічні землі", причому воно іноді набирає імперіалістичного забарвлення, про що буде мова далі.
У світі, який нас оточує, немає нічого вічного, вже півтисячі років до нашої ери Геракліт з Ефезу (Ефеський) сказав: "Панта реї" - все на світі міняється. Коли виходити з теїстичної теорії філософії, то мусимо сказати, що саму людину, рід людський, створив Бог у якомусь часі на певній території нашої Землі. Коли виходити з матеріалістичної філософії, з теорії еволюції, то треба констатувати, що рід людський постав на якомусь етапі розвитку нашої Земної кулі й на якійсь території. Інакше кажучи: Не було так, що українці мали у своєму володінні таку територію споконвіку, поляки таку, а німці іншу тощо, бо самі українці, поляки, білоруси тощо, це продукт розвитку людства, його історії. В цьому контексті про "споконвічні" українські (польські, чеські тощо) землі можна говорити тільки умовно, причому слід теж мати на увазі, що процес поставання народів (націй) з племен, це довготривалий, складний процес, в ході якого не можна було говорити про якусь "національну свідомість". Навіть у час польського Січневого повстання 1863 року тільки у шляхти була розвинена національна свідомість, натомість польські селяни казали про себе: ми - цісарські (це про тих, які були під Австрією). Рід людський не поділявся від початку свого існування на народи, нації. Одну з історично відомих спільнот європейського континенту називають "індоєвропейцями". На території сьогоднішньої України в доісторичні часи, приблизно тисячу років до нашої ери, жили кімерійці, скіфи; приблизно 500 років до н.е. на цій території жили племена скіфів-орачів, алазонів, тирітів, а слов'яни в той час не були поділені на східних і західних, це були ще "праслов'яни", які мали свої поселення на території, що від басейна ріки Одра до Західного Бугу. Треба пам'ятати, що це був період після великої Мандрівки народів, тобто після періоду їх переміщення, в часі якого "нічию" Європу опанували племена англів, готів, бургундів, вандалів, візиготів, гуннів, франків, ломбардів, остроготів, саксів, слов'ян.
В процесі розшарування племен з одного боку стався поділ на західних, південних і східних слов'ян, причому поляків, чехів, словаків, лужичан зараховують до західних слов'ян; сербів, болгарів, хорватів, словенців, македонців, босняків і чорногорців - до південних слов'ян, натомість українців, білорусів і росіян - до східних слов'ян. З другого боку в племенах відбувався процес творення народів, тобто об'єднання ряду племен в один народ, причому ще довгі
століття в масах не було свідомості належності до народу була натомість глибока свідомість племінної належності. Ця остання, коли йдеться про українців, навіть у наш час деколь по суті переважає національну свідомість. Доказом цього є проблема так званих русинів, яку зовсім непотрібно й штучно, необгрунтовано підтримує проф. Павло Магочі з Торонтського університету. Доказом сказаного є теж, на мою думку, тенденція галичан "приєднати" до Галичини решту України, яку вони, галичани, не зовсім і досі розуміють, якi намагаються накинути всій Україні галицький спосіі думання, галицьке розуміння патріотизму, яке, по суті, є несприйнятливим для всього українського народу націоналізмом. У цьому контексті вельми цікавими є міркування губернатора Галичини під час німецької окупації Отто Вехтера[3], про які буде мова в розділі про СС дивізію "Галичина".
Коли, отже, дивитися на проблему "етнічних земель" якогось народу, то до неї треба підходити з обережністю, бо немає, не може бути чіткого розмежування між населенням різних племен, які згуртувалися в окремі народи. Завжди є якась, ширша або вужча, смуга, яку слід називати міжетнічним пограниччям. До такої смуги я зараховую східну Холмщину, етноніми якої вказують на те, що там від багатьох століть жили поруч себе українці і поляки.
Сказане тут веде до висновку, що: а) історичні докази етнічності якихось земель завжди будуть хиткі, бо опонент кожночасно може пос лужитися контраргументом: "а ще раніше на цій території панували чи жили століттями інші племена"; б) немає можливості хоч би теоретично чітко розмежувати етнічні території. Тому ідеологія, яка заснована на меті побудувати державу на всіх етнічних землях обов'язково несе загрозу перманентних збройних конфліктів з сусідами.
Якщо йдеться про територію Польщі, яку ми називаємо Лемківщиною, то справді, як це видно з польських і українських карт, це досить вузький клин, ширина якого становить іноді лише кільканадцять кілометрів, тривало заселений однорідним, тобто лемківським, етнічно українським елементом.[4] Про лемків буде мова в окремому розділі.
Комунізм (соціалізм). Говорячи про СРСР, я не буду послуговуватися такими термінами, як "комуністичний" чи "соціалістичний" режим, а говоритиму про "більшовизм".
Чому? Тому, що поняття "комунізм" чи "соціалізм" не зовсім адекватні для пануючого в СРСР державного й суспільного устрою. Комунізм (соціалізм) відноситься до системи організації суспільства, в якому домінуючою є спільна власність і рівний розподіл багатств. Комунізм, як теорія, був утопійний (Роберт Оуен, Чарлз Фур'є)[5], був "науковий", тобто обгрунтований Марксом-Енгельсом, однак пануючий в СРСР устрій не був цілковито адекватний до марксизму, це був "марксизм-ленінізм", тобто "більшовизм". Саме тому одна з моїх праць має зоголовок "Нарис анатомії більшовизму", в якій, як і в двох попередніх, я розкрив разючу розбіжність між теорією комунізму і практикою СРСР, тобто більшовизму. Був же націонал-комунізм українських діячів культури і державного будівництва - Миколи Хвильового, Миколи Скрипника; був єврокомунізм, був соціалізм "з людським обличчям" Олександра Дубчека. Отже комунізм (соціалізм) буває різний, а у більшовизму обличчя одностайне. Не завжди про соціалізм можна говорити в негативних категоріях. Треба пам'ятати, що до представників соціалістичної ідеології мусимо зараховувати таких видних гуманістів ХХ-го століття, як Віллі Брандт, як президент Франції Франсуа Міттеран, та й правлячі 1992 року в трьох провінціях Канади партії - НДП - зараховують до соціалістичних. Отже - ані комунізм, ані соціалізм - не одностайні поняття. Саме тому тут говоритиму про більшовиків і їхніх сателітів. І не варто, вважаю, більшовицьку еліту, людей, які зробили собі професію з більшовизму, ототожнювати з людьми, котрі належали до комуністичних партій в СРСР чи в сателітних країнах, будучи переконаними, що діють для добра народу. Типовий для мене приклад таких людей - Борис Олійник, український поет. Він - не коньюнктурник, не з коньюнктурних міркувань славив комунізм (комунізм, а не більшовизм), бо коли б він був коньюнктурником, то в нього вистачило б інтелігентності, щоб своєчасно "перекинутись" у табір "патріотів". Він, Борис Олійник, своє кредо виклав у статті "Встаньте, суд іде!. . ." в московській "Правді"[6]. Ось чому я послуговуватимуся терміном "більшовизм". Крім цього, слід сказати: більшовизм, це різновид марксизму-ленінізму на практиці, побіч нього ще існує "маоїзм", існували "народні демократії", які не мали нічого спільного з добром народу, ані з демократією.
Національність, тобто належність людини до нації, не є юридичною категорією, її, національність, можна (хоч це й не
бажано для нації) міняти, можна навіть стати космополітом? тобто людиною без належності до будь-якої нації. Раз національність не є юридичною категорією, то й не регулюють її набуття чи втрати жодні законодавчі акти (у протилежність до громадянства). Належність до нації традиційно приходить з народженням, національність закріплюється у сфері свідомості через виховання, зокрема через виховання в родині.
Бували й бувають численні випадки втрати набутої в дитячих роках національної свідомості, тобто свідомості належності до нації. З-посеред українців, які втратили набуту в дитячих роках свідомість належності до української нації, слід назвати видатного російського письменника Володимира Короленка. Його батько був українець, а мати - полька, проте в юнацьких роках він відійшов від українства. Десь я читав, що причиною цього був дід письменника по батькові, котрий, неначе наслідуючи зразки козацького запорізького укладу життя, нехтував елементарними вимогами гігієни, в побуті не рахувався зі словами, навіть звичайні травми лікував змішаною зі слиною землею. Така дідова поведінка відштовхнула Володимира Короленка від українства, він став росіянином, бо жив в оточенні росіян, а мати великого впливу на його виховання не мала.
З іншого боку - поляк Вячеслав Липинський (мабуть Вацлав Ліпіньскі) став у час навчання в народній і вищій школі в Києві українцем, став навіть ідеологом українського^ монархізму, його праці використовують навіть українські націоналісти для побудови своєї теорії виключності української нації.
Цікавим, вельми цікавим прикладом відходу від; свідомості своєї нації є митрополит Андрей Шептицький. Син; батька й матері поляків, охрещений як Роман-Марія в римсько-католицькому костьолі, внук польського письменника графа Олександра Фредри, став не тільки священиком (української) церкви, але й духовним батьком українців-галичан, став українським незаперечним авторитетом.
Подібних випадків в обох народах - польському й українському, багато. І це - не трагедія. Коли особа втрачає свою національність у користь набутої, це не біда, хоч культура нації, від якої людина відходить, може стати біднішою (Володимир Короленко). Гірше, коли таке явище набуває масового характеру через фізичний примус або
політичні впливи. Прикладом фізичного насильства над національною свідомістю людей були яничари - християнські полонені-невільники, які, під впливом виховання в дусі ісламу, денаціоналізувалися, ставали ортодоксійними мусульманами, часто жорстоко боролися проти своїх братів по крові. Прикладом відходу від національної свідомості через політичні, теж економічні впливи на людину, тобто прикладом денаціоналізації великих груп населення, є знані нам - германізація і русифікація. Хто внаслідку деціоналізації відійшов від своєї нації - повинен (але не мусить) вернутися до неї. У цій ділянці має їм допомогти розумна політика держави. Маю тут на думці Україну.
Окремою є справа асиміляції. їй, природно, піддаються великі групи населення емігрантів. У цьому для існування нації нема небезпеки. Асимілюються теж особи з-посеред національних меншостей. Коли ця асиміляція добровільна, природна, через, наприклад, шлюб з особою іншої національності - то в цьому немає ніякого зла. Злом, натомість, є примусові методи асиміляції, які дали про себе знати на східних теренах довоєнної Польщі.
Так чи інакше - національність, повторюю, не є юридичною категорією, відхід від національності не є злочином ні в розумінні права, ані теж морально не заслуговує на осуд. Пишу про це тут у зв'язку з оунівською концепцією належності до нації, у зв'язку з поглядами ОУН на так звану "національну зраду". Погляди ОУН на належність до нації мають присмак расизму. Зрештою, серед українських націоналістичних теоретиків ще й досі немає одностайного погляду на те, чим є нація. 1981 року, доктор політичних наук, українець, адвокат з Торонто не міг сформулювати визначення "нації", виразно пов'язував його з расою, що, на мою думку, згідно до моїх знань, є абсурдом. За "зраду" національних інтересів ОУН "засудила" й виконала вироки смерті перед війною на ряді українців, у тому таких, як вбивство Сидора Твердохліба (до речі, в Польщі є поет, поляк з прізвищем типово українським - Твердохліб, чи це не нащадок того вбитого українця?) тільки за те, що він в перші роки польської окупації став із запалом пропагувати лояльність "русинів" супроти польської держави.[7] На наказ ОУН вбито теж директора української гімназії у Львові Івана Бабія [8] й багато інших. Це, як казали оунівці-галичани, було
покарання смертю "хрунів". А вже під час війни і після неї вбивства на цьому тлі мали масовий характер.
З належністю до нації пов'язана інша тема, а саме "зрада". Поняття "зради", коли поминути порушення вірності у коханні, дружбі - зводиться до переходу на бік ворога, до віроломства. Раз, як це було сказане вище, належність до нації не є юридичною категорією, то не може бути мови про "зраду" нації у контексті кримінальної відповідальності (хоч, зокрема в післявоєнній Польщі, існувало законодавство, за яким карали за саме відречення від нації, за т.зв. "фольксдойчерство"), не може існувати юридична, зокрема кримінальна відповідальність за втрату почуття належності до нації. Хіба що така зрада пов'язана з громадянством, проте громадянство й належність до нації - зовсім інші речі. Тому всі вбивства, виконані від імені ОУН, отже ті, що їх вчинили перед війною, а також під час війни і після неї, зокрема в рамках діяльності УПА, СКВ, УНС на українцях - це ніщо інше, як кримінальні злочини. Про відповідальність за ці злочини, зокрема за геноцид, тобто народовбивство, говориться в іншому розділі.
Поняття є однією з форм мислення, це результат узагальнення суттєвих ознак об'єкта дійсності, наука про поняття є ділянкою логіки, тобто науки про закони і форми мислення. Предметом поняття не є поодинокі речі, а загальне у речах. У системі логіки "Адольф Гітлер" не є поняттям, поняттям, натомість, є "гітлерівці". Не є поняттям "Євген Коновалець", але поняттям є "націоналісти". Поняттям є також "українець", не конкретний українець, а "українець узагалі", "поляк узагалі", "єврей", "німець".
Сказав я про це тому, щоб пояснити таку очевидну річ, як те, що поняття "українці" охоплює всіх людей, котрі вважали і вважають себе українцями - всіх, котрі коли-небудь жили на світі, котрі живуть тепер на Україні, в Польщі, в Канаді й взагалі по цілому світу. Отже "українці", це дуже широке поняття, якого не можна ототожнювати з поняттям "українські націоналісти", "оунівці", "бандерівці" тощо, хоч останні три наведені категорії належать до одного синонімного ряду. Правдою є, що "бандерівці" є українцями, правдою є, що "українські націоналісти" є українцями, але неправдою є, що всі українці є (чи були) " бандерівцями", "українськими націоналістами", "оунівцями".
Автор джерельної праці "Злочини українських націоналістів, скоєні на польському населенні на Волині у
1939-1945 роках", Владислав Семашко, у своїй доповіді, прочитаній під час наукової сесії 9 травня 1992 р. в Гданську п.н. "Стан дослідів над українським терором на Волині в 1939-1944 роках") [9] допускається кардинальної помилки - помилки в ділянці логіки, коли в названій доповіді говорить: В публікації... "Злочини..." злочинців називаємо неодностайно, вживаємо термінів, яких вживали автори реляцій Так ото злочинців називаємо: "націоналісти", "банди націоналістів", "бандерівці", "бульбівці", "українська поліція", "українці", "українські селяни", "сусіди-українці". В чотирьох випадках названо прізвища злочинців. Прізвища проводирів трапляються набагато частіше. У майбутньому маємо намір відмовитися від стосування різних визначень, а це тому, що автори реляцій, поза українською поліцією, неспроможні були правильно визначити організаційну належність і характер груп, котрі допускалися злочинів. Отже, так як і в описах злочинів гітлерівських злочинців, вчинених різними формаціями, було прийнято писати німці, так і в описах українських злочинців будемо застосовувати термін "українці".
У зв'язку з наведеним треба сказати таке: Сам автор доповіді каже, що існує поняття, яким точно можна визначити різні формації гітлерівців, які допускалися злочинців. Цим поняттям є "гітлерівці". Правдою є, що всі гітлерівці були німцями, однак не всі німці були гітлерівцями. Також у випадку мордів, скоєних на поляках (і не тільки на поляках) різними формаціями українських націоналістів, слід вживати загальний термін "українські націоналісти", якщо не можна точніше визначити злочинців, але в жодному разі "українці". Правдою (гіркою правдою) є, що всі українські націоналісти були українцями, але далеко не всі українці були українськими націоналістами.
Тому казати, що поляків на Волині вбивали українці, це не тільки неточність, але це кривдяча мільйони чесних українців неточність. Я - українець, мої родичі, приятелі, знайомі українці, котрі жили у 1939-1945 роках на Волині -не допустилися злочинів проти поляків, не помагали злочинцям з УПА чи інших націоналістичних, або посталих з націоналістичних інспірацій формацій. Тих, хто ті злочини cкоїв, слід називати "українські націоналісти", якщо немає змоги докладного визначення групи чи формації.
З наведених тут міркувань я також не погоджуюся з Казімєжом Подляскім, котрий пише: Українцям: вибачаємо і
просимо вибачення [10]. Ні мені, ні мільонам чесних українців нема чого вибачати, ми не вчинили нічого поганого полякам. Вибачити можна українським націоналістам, відділам УПА, українській поліції, СС дивізії "Галичина", і то, на мою думку, за умовою, що вони в якійсь формі визнають свою вину, покаються. Без визнання вини, без покаяння всякі розмови про вибачення будуть пустими словами. Німецький, народ допустив НСДАП й Гітлера до влади, той же народ, устами представників своєї влади, визнав свою вину, покаявся. Тому й могли польські єпископи сказати на адресу німецького народу: "Вибачаємо й просимо вибачення".
Українська Повстанська Армія - чи це дійсно була армія, а чи як її часто називають "банди"? Армія за існуючим донедавна поняттям, була збройною силою якоїсь держави, отже УПА в цьому контексті не слід би визначати "армією". Проте сьогодні в Західній Європі існують різні "армії", як от ІРА - ірландські повстанці, котрі воюють за приєднання британської Північної Ірландії до Республіки Ірландія; в Німеччині, навіть в Італії існують "армії", які називають себе "червоними арміями". Тож залишмо для УПА назву "армія". А чи були це " банди", які мордували, різали, палили, грабували? Під "бандою" розуміють озброєну групу злочинців, що чинять грабежі, розбої, вбивства.[11] Таке саме визначення слова "банда" подають польські словники.[12] Жодна дефініція не пасує до політичної діяльності збройних формувань типу УПА. І хоч, правду кажучи, аж проситься на язик, щоб УПА, СКВ чи УНС називати бандами, проте я цього не робитиму, бож, за малими винятками, названі тут формації діяли з політичних мотивів. І ще: поляк, лікар родом з польського Підкарпаття, мій друг і приятель, якось написав мені: Вбивали, палили не тільки ті з УПА, а й з деяких польських формацій, то чому ж одних називати бандами, а других військом? Цей аргумент не позбавлений логіки, хоч ... , та про це говоритиму при темі: хто почав? Тут лише можна сказати, що не існують об'єктивні критерії для назви "банди". Польська і більшовицька політичні літератури називають УПА бандами, українська діаспорна література бандами називає польські підпільні відділи, такою ж назвою послуговувалася польська післявоєнна література у відношенні до А.К., ВІН, НСЗ тощо. Українська діаспорна література бандами називає теж червоних партизанів. Гітлерівці УПА теж називали бандами.
З наведених тут міркувань, також з огляду на те, що я не входитиму в деталі мордів, коли не матиму певності - хто їх вчинив на поляках, називатиму ті групи "відділами У ПА", хоч би це були групи СКВ. Це також тому, що СКВ чи УНС були керовані УПА, і тому, що відділи "Пiльської Січі" (не говорю про самого Тараса Бульбу-Боровця) були предтечею УПА.
Патріотизм - почуття благородне, це любов до своєї батьківщини, відданість своєму народові, готовність для них на жертви й подвиги. Це шляхетне почуття сьогодні українські націоналісти намагаються підмінити антигуманним поняттям "націоналізму". Як не дивно, в сьогоднішню добу, в рік після проголошення незалежності України, на сторінках газет і журналів на Україні майже не можна зустріти слова "патріотизм", його часто заступає слово "націоналізм". А це -полярно різні поняття. Про націоналізм, як ідеологію, говоритиму в окремому розділі.
Хочу вказати на те, що слово "патріотизм" не зареєстроване навіть таким популярним виданням, як "Енциклопедія Брітанніка" за 1973 рік. Там, натомість, є слово "націоналізм", яке пояснюється близько до європейського поняття "патріотизм"[13]. Цю обставину широко використовують українські націоналісти у своїх впливах на англомовне оточення, у формуванні поглядів англомовних політиків, англомовних засобів масової інформації на український націоналізм, який після війни в очах західного світу змальовують як патріотичний рух, що боровся з більшовизмом, а навіть з нацизмом. На жаль, намагання українських націоналістів у цій ділянці увінчалися великим успіхом, навіть такі державні засоби масової інформації, як "Редіо Інтернешенел" з Монреалю, "Голос Америки" послуговуються в україномовних передачах терміном "націоналізм" на окреслення українського патріотизму; на українських патріотів, демократів, кажуть: "націоналісти".
Держави бувають різні. Не конче побудовані на базі нації. Я погоджуюся з тим, що завершенням розвитку народу, нації як правило є побудова власної держави на власній території, це бо таке природне, що навіть не вимагає пояснення. Проте пояснення вимагає те, що держава не є самоціллю нації. Тобто, народ, нація не може прямувати будь-яким коштом до побудови своєї держави. Нація будує свою державу задля заспокоєння інтересів свого народу. Тільки така національна держава приносить користь, коли
вона служить усьому народові, народові, котрому добре жити у своїй державі. І не тільки членам основної нації, але також громадянам, що належать до національних меншостей. Під сучасну пору існує ряд національних держав, з яких люди силоміць утікають - до Канади, США, Франції, Німеччини, Швейцарії тощо. У цьому контексті добре пригадати слова великого борця за права людини, великого українського патріота, генерала Петра Григоренка. Під час однієї з конференцій, організованих проф. Петром Потічним в МакМастерському університеті в Канаді, ген. Петро Григоренко сказав приблизно так: "Я не хотів би жити в українській державі, в якій правили б бандерівці." Це - вагомі слова, вони вказують на те, що важливим є не тільки сама побудова національної держави, але й її зміст, форма держави.
Українським націоналістам, котрі ставлять собі стратегічною метою побудувати українську державу на всіх (на їх думку) українських етнічних землях, слід пригадати, що існують на світі держави, такі як Швейцарія, Монако, Люксембург, Андора, Сан Маріно, але нема ні швейцарської, ні монакійської, ні люксембурзької, ні андорської, ні ліхтенштейнської, ні сан-марінської націй. Ба, існує держава Ватикан, але ж немає ватиканської нації. Тому з намаганням творити національну державу на абсолютно всіх (на думку націоналістів) українських територіях треба бути обережним, така мета не може зводитись до абсолюту, доказом чого є названі вище держави.
Це - коли йдеться про Європу, але ж існують теж держави, побудовані на чужій етнічній території: Сполучені Штати Америки, Канада. І ми в них живемо. В тих демократичних державах живуть мільйони українців та інші національності. А українські націоналісти з-за океану силоміць насаджують на Україні ідеологію, за якою Україна не може поступитися хоч би клаптиком своєї (на думку націоналістів) етнічної території.
В такому підході до побудови української держави закладена небезпека перманентного напруження зо всіма сусідами, небезпека збройних конфліктів. Тим більше, що ОУН не визнає ніяких компромісів, які є сьогодні суттю мирного співіснування народів.
З поняттям національної держави в'яжуться погляди на так звану "однонаціональну державу". Проте теорія однонаціональної держави, якої поборником є ОУН, властива
діяльності не тільки українських націоналістів. Коли йдеться про ОУН, то звернемо увагу на те, що в жодному первісному документі цієї організації навіть не згадується про місце в українській державі для жителів іншої, ніж українська, національності. ОУН ніколи не створила держави, тож не було змоги (і дуже добре, що не було) прослідкувати, яке було б відношення "вождів" до так званих "чужинців", тобто людей іншої, ніж українська, національності. Однак вказівки щодо цього були виразні: в такій державі не було місця для "чужинців", про що буде мова далі.
В теорії та практиці ми мали змогу прослідкувати намагання побудови однонаціональної держави з боку "народної демократії" - Польської Народної Республіки. Саме в рамках цих намагань 1947 року була проведена "Акція Вісла", тобто виселення українського населення з південних і південно-східних земель ПНР й розпорошення його по північних і західних теренах Польщі з метою денаціоналізації. Про це говоритиму в розділі про трагедію лемків.
Слід сказати, що концепція "однонаціональної держави" не має абсолютно ніякого виправдання у світлі наслідків двох світових воєн, розвитку засобів транспорту й інших чинників, які є складовими частинами цивілізації XX століття. Та й перед І світовою війною, і ще раніше, мали місце масові міграції населення. Про одну з них розповідає Старий Заповіт: про сорокалітню мандрівку народу Ізраїля з Єгипту до Палестини. Доказом переміщення людей у світі хай буде пригадка, що поза межами України живе багато мільйонів українців, така ж кількість поляків живе поза Польщею.
Ось після війни тогочасна польська влада будувала однонаціональну державу (не слід цього поняття мішати з історично виправданими кордонами післявоєнної Польщі), але нічого з цього не вийшло. Така держава неначе існувала до часу, аж до влади прийшов Владислав Гомулка. Тоді виявилося, що в Польщі живуть чималі національні меншості, що є в ній кількасот тисяч українців, є білоруси, литовці, євреї й інші. А на Україні живе лише 70% українців, решта ж, то росіяни, поляки, татари, греки та багато інших. В Україні є велика кількість мішаних подруж.
Тож коли я говоритиму про українську державу, то матиму на думці таку державу, яка надає рівні права всім громадянам, незалежно від їхньої національності. Не може в ній здійснюватися політика згідно до гасла ОУН: "Україна
для українців!" (див. "Гомін України", Торонто, 16.ІХ.92, стаття Ростислава Огірка).
У цьому розділі хочу звернути увагу на таке явище, як писання деякими авторами-поляками слова "самостійна" (Україна) в лапках. Таке писання не має ніякого виправдання, українське слово "самостійна" відповідає польському "нєподлегла". Ця помилка має своє джерело в ставленні більшовиків до самостійної України, вони бо вважали, що місце України виключно в "сім'ї радянських народів". Самостійна (незалежна) Україна не конче означає Україну націоналістичну.
Існує потреба в цьому розділі порушити ще й справу української символіки. Йдеться про те, що впродовж багатьох десятиліть більшовицька пропаганда плюгавила український національний жовто-блакитний прапор, за тією пропагандою "жовтоблакитники" були представниками "української буржуазно-націоналістичної контрреволюції".[14] Натомість у польській літературі український герб "тризуб" ототожнюється дуже часто з ОУН-УПА.[15]
Таке ставлення до української символіки зовсім невиправдане ні історично, ні фактично. Проте, раз цей розділ торкається термінології, то й почну з неї. Верховна Рада України 1992 року проголосила, що державним прапором України є "синьо-жовтий" прапор. Уважному читачеві зразу кинеться у вічі, що, мабуть, сталося якесь непорозуміння: більшовицька пропаганда плямувала українців, називаючи їх "жовтоблакитниками" (від жовто-блакитного прапора Української Народної Республіки), а 1992 року парламент України схвалює "синьо-жовтий" прапор України. Справа в тому, що порядок називання кольорів у прапорах, в яких кольори укладаються горизонтально, починається зверху, натомість в прапорах, в яких кольори укладаються вертикально, ці кольори називають, починаючи від древця. Саме тому польський прапор "біло-червоний", а не "червоно-білий". "Червоно-білий" прапор має Монако. Постала 22 січня 1918 року Українська Народна Республіка мала "жовто-блакитний" прапор, в якому зверху був колір жовтий, а внизу блакитний. Такий же порядок і уклад кольорів українського прапора схвалила Головна Руська Рада, яка постала 1848 року.
Схвалення парламентом України "синьо-жовтого" державного прапора розцінюю не як непорозуміння, не як прояв незнання принципів геральдики, а як доказ перемоги
впливів українських націоналістів, котрі, побіч свого організаційного, "червоно-чорного" прапора ОУН, послуговувалися саме "синьо-жовтим'', неначе національним прапором.
Національні (державні) кольори не є випадковістю, вони виникають з національної (державної) геральдики, тобто з кольорів гербів. Згідно з наукою про геральдику, колір тла (фону) герба зображується на прапорі внизу, натомість колір символа, головного мотиву герба, зображується зверху прапора. Саме тому польський прапор має порядок кольорів "біло-червоний", бо польським гербом є білий орел на червоному тлі.
Головна Руська Рада і Українська Народна Республіка не випадково схвалили "жовто-блакитний" прапор України, в цій справі своє вагоме слово сказав визначний український історик і політичний діяч, Михайло Грушевський. Досліди історії свідчать бо, що ще з часів Володимира Великого гербом України був золотий (жовтий) тризуб на голубому тлі. Натомість Галицьке князівство мало своїм гербом золотого (жовтого) лева на голубому тлі. Тож голубий (блакитний) колір тла українського герба має бути внизу українського прапора, натомість золотий (жовтий) колір зображення тризуба чи галицького лева на гербі має бути зверху українського прапора. Такий прапор мав би називатися "жовто-блакитним".
Обгрунтування парламентом України "синьо-жовтого" прапора, як такого, що віддзеркалює синє небо і золото пшениці - розцінюю, як примітивне, без знання предмета -геральдики. Вважаю, що це сталося під тиском українського націоналізму. Висловлюю надію, що в майбутньому, коли впливи націоналістів на парламент України зменшаться, він, парламент, змінить порядок кольорів українського прапора, вернеться до історичного українського "жовто-блакитного" прапора.
А ОУН, як було сказано , має свій прапор - червоно-чорний. Я не знаю родоводу цього прапора, проте, коли іноді доводиться дивитися на нього, то мені чомусь приходить на думку - пролита ОУН кров та її чорне сумління.
Щодо тризуба: Існують історичні докази, що зображення тризуба знане від часу Володимира Великого, тризуб був елементом герба великого князя, отже й герба Київської Русі-України. Тому немає ніяких основ вважати тризуб атрибутикою ОУН чи УПА. Факт, що члени УПА
послуговувалися тризубом, не дискваліфікує самого символа - тризуба. Коли бо піти за логікою, за якою вживання вояками тризуба мало б його дискваліфікувати, чи теж ототожнювати тризуб з ОУН-УПА, то що ж тоді зробити з тим, що на пряжках гітлерівських солдатів було гасло: "Гот міт унс" - Бог з нами? Тризуб, як символ України, існує понад тисячу років, а ось УПА святкує щойно своє 50-ліття. Крім цього: тризуб, яким послуговувалася ОУН-УПА, мав вкомпонований істотний елемент - шаблю або дві шаблі, що й відрізняло його від державного герба.
Тому не слід "жовто-блакитного" прапора України і тризуба, як герба України, розцінювати в негативних категоріях.
Ще в цьому розділі про таке: В Канаді серед українських націоналістів не прийнято писати "радянський", "СРСР" бо, мовляв, там не було дійсних "рад". Я ж стою на тому, що назви держав слід писати згідно до офіційних. Не можна керуватися такими примітивними аргументами, що там не було "рад". Коли б піти цим шляхом, то треба сказати, що "там" не правили "ради", але й "Союз" не був"союзом", "соціалістичні" не були теж республіки, та й "республіки" були тільки на папері. Тому я писатиму "радянський", "СРСР", "УРСР" тощо. Бо УРСР й СРСР були членами ООН, вони мали такі назви.
І останнє: В українській мові нема слова "морд" на означення вбивства, попередженого катуванням, взагалі вбивства по-звірськи. В українській мові "мордування" означає: завдавати комусь фізичного болю або моральних страждань, проте без наслідку у вигляді смерті. Польське слово "морд" звичайно перекладається як "убивство". Проте вбивство вбивству не рівне. Тому тут вживатиму слова "морд", "мордування" в розумінні вбивства у супроводі завдавання мук.
Розділ 4
Поняття українського націоналізму
Я свідомий того, що повторююсь, проте повторення має свою ціль: наголосити мою думку, мій погляд на те, що саме тепер треба сказати правду про ОУН-УПА. Отже до недавнього часу я вважав, що український націоналізм - це звичайна пухлина на тілі українського народу, яка, хоч і наробила багато шкоди, проте зникне зі смертю його творців, організаторів, злочинних виконавців. Тим часом показується, що український націоналізм - це злоякісна пухлина, яка, переживши здебільша на Заході, в діаспорі, але також в Україні, переважно в Галичині, знов відживає, розростається, поширюється на Україні. Навіть серед кіл правлячої еліти. Чи провідні люди з-посеред української культури й політики справді не знають суті українського націоналізму? Не виключаю цього. Але й не виключаю того, що для деяких коньюнктурників український націоналізм став тим, що можна використати в просуванні вверх по громадській чи, краще, державній драбині.
Що ж в дійсності являє собою отой український націоналізм, як ідеологія?
Сучасний український політик, голова Української селянської демократичної партії, письменник і публіцист Сергій Плачинда, людина вже не молода, пише, а "Літературна Україна" друкує його обширну статтю п.з. "Сучасний український націоналізм як ідеологія".[1] В цій статті С. Плачинда каже, що націоналізм - це природний і закономірний рух народу на захист і утвердження своєї самобутності. Далі автор пише, що найхарактернішими ознаками українського націоналізму є: а) гуманізм націоналізму, б) народність націоналізму, в) мирний, оборонний характер сучасного націоналізму. Всі ці ознаки автор розвиває, доказуючи, що український націоналізм, це і гуманність, і демократія, і відмова від стосування сили, і дружба між народами, і рівноправність націй.
Такі ж твердження щодо сучасного українського націоналізму проголошують усі три фракції ОУН: бандерівці вустами Ярослави Стецько, мельниківці вустами Миколи Плав'юка, а "двійкарі" - вустами чільного пропагатора українського націоналізму проф. Тараса Гунчака. Така презентація українського націоналізму - річ не нова, вона має
свій початок в постановах III Надзвичайного великого збору українських націоналістів (бандерівців), у скороченні III ВЗУН, що відбувся у серпні 1943 року.[2]
Вертаюсь, однак, до статті Сергія Плачинди, бо хочеться запитати: чи він справді такий необізнаний з суттю українського націоналізму, що ототожнює його з патріотизмом, говорячи між іншим, що національне - це стан, націоналістичне - рух? Чи він справді у своїй голові придумав визначення українського націоналізму, не прочитавши ні Дмитра Донцова, ні постанов І Конгресу ОУН з 1929 року, II ВЗУН з 27 серпня 1939 року? Не хочеться мені вірити, що Сергій Плачинда такий невіглас у справах ідеології українського націоналізму. Тоді постає переді мною питання: А чи писання Сергія Плачинди не є виконуванням замовлення котроїсь фракції ОУН? Чи це не доказ його високого гатунку лицемірства? Ну, бо якщо про демократичність ОУН говорить Ярослава Стецько, Микола Плав'юк чи Микола Лебедь, то я це ще можу зрозуміти: всі три фракції ОУН змінили тактику, одна раніше, інші пізніше (найпізніше ОУН-б), прийшовши до висновку, що годі сьогодні йти в Україну з гаслами: "Україна - для українців!", з гаслом монократизму вождівського типу та іншими.[3] Тепер ОУН не може піти в Україну з гаслом "Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів Твоєї Нації"[4], або з твердженням, що "Голова ПУН (Проводу Українських Націоналістів - В. П.) як керманич і репрезентант визвольних змагань Української Нації є її Вождем" (правопис як в оригіналі - В. П.) - з постанов II ВЗУН [5].
Сергій Плачинда у згаданій статті говорить про сучасний український націоналізм як ідеологію. А що ж він зробить з тим минулим націоналізмом? З тим, що свою історію назначив індивідуальним терором та масовими вбивствами, які слід кваліфікувати як народовбивство, тобто геноцид? То що - український націоналізм трансформувався, став демократичним, гуманним? То коли це сталося? А якщо трансформувався, то як поставився до свого злочинного минулого? Забув його, відмежувався від нього?
Та ні, не забув, не відмежувався. Навпаки - під небеса виносить "героїзм" тих, які виконували самозвані присуди смерті, котрі допускалися звірячих убивств невинних, беззахисних людей - цивільного населення, в тому й жінок, дітей, стариків. Усі три фракції ОУН домагаються реабілітації ОУН-УПА і всіх формацій, діючих під
ідеологічним стягом ОУН, в тому й СС дивізії "Галичина".[6] Іван Бєсяда зі Львова пише, що український націоналізм як світогляд має стати об'єднуючою платформою української нації.[7]
ОУН у світлі Енциклопедії українознавства
То що ж таке український націоналізм? І, раз існуючі на сьогодні всі три фракції ОУН не відмовилися від минулого цієї організації, раз вони виводять з її початків свої ідеї, то треба дійти висновку, що ідеологія ОУН, ані теж її стратегічна мета - не змінилися від 1929 року. Щоб дотримуватися якнайбільшої об'єктивності в цьому предметі, пропоную пояснення українського націоналізму з "Енциклопедії українознавства" [8], авторами і видавцями якої є кола українських націоналістів:
Націоналізм, в українській політичній термінології кінця 19 віку, поняття однозначне з активною національною свідомістю та патріотизмом, але згодом воно зазнало звуження. Перед першою світовою війною та під час визвольних змагань під націоналізмом стали здебільша розуміти самостійництво. А коли у 1920 pp. виникла ідеологічна течія, що прийняла назву "націоналістичної" (націонал) та оформилася в організований політичний рух, поняття націоналізму набрало партійного забарвлення, яке воно в основному зберігає й нині.
Слово "націоналізм" має дещо інше значення в окремих системах. Наприклад в СССР поняття "буржуазний націоналізм" уживають для того, щоб плямувати національний опір неросійських народів централізмові Москви. Постійні репресії комуністичного режиму проти націоналістів спричинилися до популяризації цього поняття серед населення України, але воно не має окресленого ідеологічного, соціального та конституційно-політичного змісту. На ділі підсовєтський український націоналізм був іноді "націонал-комунізмом", тобто прагненням до емансипації з-під влади Москви при збереженні совєтського устрою. В англо-американській термінології розуміння націоналізму дуже широке: воно охоплює національну свідомість, принцип національної державності і національно-визвольний рух. В англомовній літературі про Україну до націоналізму зараховують не тільки націоналізм у партійному значенні, але й українських патріотів інших політичних напрямків.
Для кращої диференціації націоналізму, як одного політичного руху, від націоналізму в широкому значенні, однозначного з патріотизмом і самостійництвом, можна застосувати до першого назву, що добре відома у світовій політичній і соціологічній літературі: "інтегральний націоналізм". Саме у цьому значенні розглядатиметься український націоналізм далі.
Генеза українського націоналізму. "Батьком українського націоналізму" часто називають М. Міхновського. Таке визначення його ролі не зовсім вірне. Міхновський був одним з основоположників новітнього українського самостійництва, але історично-правна, легітимістична основа його концепції (програма відновлення "Переяславської конституції") чужа мисленню пізнішого націоналізму, який був байдужий до конституційно-правних аргументів. Рис, притаманних націоналізмові, не знаходимо і в інших речників української самостійницької думки дореволюційного періоду; не тільки в І. Франка, Ю. Бачинського, Л. Цегельського, В. Липинського, але навіть у ранніх писаннях Д. Донцова. Виникнення націоналізму було реакцією в українській духовності на події першої світової війни та визвольних змагань.
Український націоналізм виник у 1920-их pp., спершу як духовний фермент молодшого покоління, як протест на упадок української державності та шукання нових доріг у повоєнній дійсності. Перші спроби націоналістичних організацій зустрічаємо в студентських середовищах Галичини й еміграції: Група української націоналістичної молоді (Прага), Легія українських націоналістів (Подєбради), Союз української націоналістичної молоді (Львів). Націоналістичне забарвлення мала в Галичині Партія національної роботи та її орган "Заграва" (1923-24; Д. Донцов, Д. Паліїв, В. Кузьмович), але організація скоро розпалась, а більшість її членів перейшла до відновленої націонал-демократи (УНДО). Публіцистом, що найбільше спричинився до кристалізації націоналістичної ідеології, був Д. Донцов із своєю працею "Націоналізм" (1926) й іншими публікаціями, а також редагованим ним журналом "Літературно-науковий вісник", згодом "Вісник". Інші впливові публіцисти націоналізму: Ю. Вассиян, М. Сціборський, Д Андрієвський, В. Мартинець; вони друкувалися в "Розбудові нації" (Прага).
Незалежно від ідеологічно-політичних шукань, з 1920 р. існувала Українська Військова Організація (УВО), створена
гуртом старшин, головно з-поміж складу колишнього корпусу Січових Стрільців (Є. Коновалець, А. Мельник, Р. Сушко, В. Кучабський, М. Матчак, Я. Чиж, Є. Зиблікевич й інші) та УГА (Ю. Головінський, О. Навроцький, М. Саєвич, О. Сеник та ін), з метою боротися за самостійність України революційними засобами. Розглядаючи себе як зародок "армії в підпіллі", УВО спочатку включала людей різних партійних переконань, від соціалістів до консерватистів, і не претендувала на політичний провід. Але поступово ненаціоналістичні члени УВО відійшли, а керівництво наблизилось до націоналізму. Після кількарічних підготовних заходів УВО у 1929 р. об'єдналася з націоналістичними гуртками в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), що її очолив СКоновалець. Відтоді ОУН становила стрижень націоналістичного руху, який, проте, був ширший за неї, охопивши велике коло однодумців і прихильників. Гідне уваги, що ідеолог інтегрального націоналізму, Д. Донцов, залишався поза організаційним рухом.
Шукаючи причини невдач українських визвольних змагань 1917-21 pp., націоналісти протиставляли в українській революції маси, що стихійно прагнули власної держави, слабому проводові. Критика поодиноких помилок і невдач тієї доби переросла у націоналістів у заперечення демократичних і соціалістичних принципів, що були визначальні в національно-визвольному русі другої половини 19 - початку 20-х pp. цього століття та в новітньому українському державному будівництві. Гуманістичні і демократичні традиції дореволюційного українства націоналізм ототожнював з "провансальством", тобто з національною неповноцінністю. Особливо М. Драгоманов, чільний політичний мислитель української демократи, зазнав гострої критики в націоналістичній публіцистиці. Націоналісти вважали, що нова доба вимагає нових, революційних способів дії, що дорівнювали б ворожим у безоглядності й рішучості.
Ідеологія націоналізму. Націоналісти проголошували себе послідовниками "ідеалістичного" світогляду, який розуміли як антитезу не тільки до матеріалістичної філософи марксизму-ленінізму, але також до позитивізму, визнавцями якого були корифеї української демократичної думки (В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський). У противагу до цих течій, що намагалися будувати свій образ світу на українській основі, націоналізм проголошував примат
волі над розумом, чину над думкою, життя над теорією. В доктрині націоналізму є відгомін ірраціоналістичних, волюнтаристичних і віталістичних теорій, що користувалися в той час популярністю в Західній Європі (Ф. Ніцше, А. Бергсон, Ж. Сорель, Г. Лебон, О. Шпенглер й ін). Замість объективного наукового пізнання, націоналісти часто плекали міфи й воліли ідеологічно спрепарований образ українського минулого. Націоналізм звертав увагу на культ боротьби і жертви крові (сипання памяткових могил, крутянські річниці тощо).
Націоналістичний світогляд включав вимогу етичного ідеалізму, що відкидає індивідуальне щастя в розумінні евдаймонізму, а плекає героїчні чесноти: хоробрість, вірність, самопосвяту. Проте в націоналістичній етиці існував також прагматичний елемент. Націоналізм релятивізував традиційні моральні вартості, підпорядкувавши їх вимогам політичної доцільності, згідно з принципом "мета освячує засоби". Деякі публіцисти відкрито пропагували макіавелізм. Націоналізм прагнув виховати новий тип українця: "сильної людини" з "невгнутим" характером, фанатично відданої ідеалам руху та готової пожертвувати для них собою й іншими.
Вважаючи націю за абсолютну вартість ("українська нація є вихідне заложення кожної чинності та метове назначения кожного прямування українського націоналізму; нація є найвищий тип людської спільноти..."; з "Постанов Конгресу Українських Націоналістів", 1929), націоналізм принципово відкидав політичні вартості, що виходять поза межі національного інтересу. У протилежність до більшості діячів української новітньої державності, які бачили національне визволення у контексті універсальних ідей свободи і справедливості, націоналісти уявляли собі міжнаціональні відносини як "боротьбу за існування", що в ній вирішує сила. В основу визвольної концепції націоналізм клав програму "революції", яка у деяких речників і діячів націоналізму набула значення "перманентної революції". Безперервна черга саботажних і терористичних актів мала не допустити до закріплення чужого панування над українськими землями та повинна була тримати маси в стані постійного революційного кипіння. Передбачалося, що ці поодинокі революційні виступи зіллються в один могутній вибух національної революції, яка завершиться відродженням української державності. Радикально заперечуючи існуючий на українських землях лад СССР й під Польщею, націоналізм
відкидав усяку спробу вести українську політику в межах цього реального укладу сил. Націоналісти негативно оцінювали т.зв. органічну працю, еволюційні методи політичної дії та гнучку тактику, яку також окреслювали "реальною політикою". Все це вони засуджували як "опортунізм" та мінімалізм, яким протиставляли вимогу "принципіалізму".
Український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху. Підкреслюваний "всеобіймаючий" характер руху виявляється в тому, що його послідовники підпорядковувалися повністю й беззастережно ідеологи націоналізму та організаційній дисципліні. В суспільному відношенні націоналізм прагнув охопити своїм впливом усе життя українського народу в усіх його виявах. Націоналістичний рух не обмежувався суто політичними завданнями, а намагався керувати культурним процесом, зокрема в ділянці літератури, уважаючи її важливим світоглядово-виховним чинником.
У націоналістичному середовищі оформилася ціла літературна школа ("вісниківці", "вісниківська квадрига"), до якої належав ряд визначних літераторів: Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, О. Теліга, У. Самчук, Б. Кравців, в якійсь мірі також Ю. Липа, та Ю. Клен. Націоналізм відкидав тезу про автономію естетичних критеріїв, протиставляючи світоглядово заангажовану творчість теорії "мистецтва для мистецтва". Щодо українських легальних установ і організацій, діяльних поза кордонами СССР, націоналісти намагалися поширити в них свій вплив, підпорядковуючи працю громадського сектора контролеві свого руху. До всіх інших партій, таборів і політичних центрів націоналізм ставився негативно. Рідка співпраця чи тимчасове домовлення були скорше тактичними.
Націоналістична доктрина присвячувала мало уваги соціально-економічній проблематиці. Проте деякі тенденції проявлялися в ній досить виразно. Насамперед, ворожість до соціалізму - реакція на панування соціалістичних течій в українському політичному житті в роки визвольних змагань та на совєтський режим. Націоналісти не розрізняли між демократичною і тоталітарно-комуністичною відмінами соціалізму та представляли українські демократичні й соціалістичні партії (напр. галицьких радикалів) як півкомуністів. Поряд з тим відкидали також ліберальний капіталізм. Зате виразно виступали в націоналізмі симпатії до
корпоративного устрою ("Націократія" М. Сціборьського). Деякі націоналістичні публіцисти пропагували доктрину "національного солідаризму", але конкретний зміст його залишився нез'ясованим.
Політична програма націоналізму була яснішою. Основою політичного ладу в майбутній українській державі мала бути влада одного руху (монопартійність) та провідницький принцип ("вождизм"). У майбутній Україні відводилося місце тільки на одну політичну організацію (ОУН), що мала б становити своєрідний орден "лучших людей", а апарат влади повинен творити ієрархію "провідників" з вождем на чолі, що сполучатиме функції лідера руху та голови держави. Послідовно в практичній пропаганді і вихованні політичних кадрів сильно підкреслювалася роль і авторитет провідника. Ще за життя Є. Коновальця його особа, а пізніше імена А. Мельника й С. Бандери були оточені своєрідною авреолею. Поряд з тим політично-устроєве мислення націоналізму проявляло певні народницькі, "демофільські" елементи: підкреслювання "волі мас" як найвищого авторитету.
У практиці націоналізм засвоїв успішні методи організації мас та приєднання їх до акцій, використовуючи в пропаганді емоційні стимули та спрощену аргументацію. Націоналізм поширював свої впливи на різні суспільні прошарки, зокрема в Галичині також на бідніше селянство та робітничу і ремісничу молодь (напр. у Львові). Провідні крайові кадри складалися в 1930-х pp. переважно з студентства.
Рушійною силою українського націоналізму був пафос національно-визвольної боротьби. Його досягненням було насичення динамізмом пореволюційної дійсності та збереження тривалості боротьби після програних визвольних змагань. Але цю розбурхану національну енергію націоналізм скеровував у річище політичної системи, що своєю суспільною суттю перегукувалася з тоталітарними течіями в повоєнній Європі. Від часу другої світової війни, зокрема після неї, український націоналізм почав віддалятися від тих іноземних систем.
Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так в німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, але скорше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські
усташі, румунська Залізна Гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР (Обуз Народово-Радикальни) тощо. Український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку зазнавав безперечних впливів з боку відповідних чужоземних зразків. Символічне значення мало запозичення українським націоналізмом параферналій руху (напр. форми привіту). Расизм і антисемітизм не були істотно притаманні українському інтегральному націоналізмові, але у 1930-х pp. писання деяких націоналістичних публіцистів не були позбавлені антисемітських мотивів, у той час, як інші автори близькі до націоналізму розробляли проблематику "української раси".
У генезі й еволюції українського націоналізму головну роль відіграло трагічне становище українського народу кінця 1920-1930-х pp. В УССР політика Сталіна загрожувала фізичному існуванню нації, а на українських землях під Польщею панував режим адміністративної сваволі. До цього приєднувалися нездорові соціальні відносини на західно українських землях: господарський застій, аграрне перенаселення, безробіття інтелігенції. Ця дійсність підривала довір'я в доцільність легальних засобів політичної дії, радикалізувала настрої та підсилювала крайню течію. Явна криза демократично-парламентського устрою в європейському масштабі підривала престиж демократії серед українського громадянства, вже і так захитаний в результаті розчарування політикою Антанти щодо України. Українці не могли бути прихильниками міжнародного "статус кво" й вони симпатизували ревізіоністичним силам версальської Європи, насамперед Німеччині, спершу ще демократичній, а після 1933 р. гітлерівській. Хоч гаслом українського націоналізму була "орієнтація на власні сили", однак у своїй зовнішній політичній концепції він покладався на союз з Німеччиною. Певні кола з Райху підтримували ці сподівання і розрахунки. А втім ця орієнтація переходила й поза націоналістичний табір.
Націоналізм як політичний рух упродовж 1929-39 pp., від постання ОУН до вибуху другої світової війни, виріс на найбільш динамічну політичну силу в позасовєтському українському світі. Одним з його визначних досягнень було переростання регіональних рамок і поширення впливів на цілість українських земель у Польщі, Румунії й Чехо-Словаччині, на політичну еміграцію в Європі та українських поселенців за океаном. Все ж центр тяжіння
націоналістичного руху був у Галичині. Не зважаючи на деякі спроби, він не зміг проникнути на територію УССР. Наддніпрянщину в націоналізмі репрезентували окремі провідні одиниці з кіл еміграції, які зробили помітний вклад у формування руху, головно в ідеологічній і культурній ділянках. Згідно з націоналістичною доктриною, революційну боротьбу треба вести одночасно проти всіх займанців. Проте до 1930 р. саботажно-терористичні акції ОУН спрямовувалися фактично тільки проти Польщі. Протиросійська настанова націоналізму виявлялася в той час в поборюванні радянофільства (що його націоналісти розглядали як форму новітнього москвофільства), а також атентатами на совєтських дипломатів.
Великим успіхом націоналізму можна вважати те, що він зумів опанувати молодь, зокрема студентство. Націоналізм ототожнював себе з молодим поколінням. У відносинах між націоналізмом і українським легальним світом позначався, крім речевих політичних росходжень, суто психологічний конфлікт між "синами" і "батьками". Націоналізм ширив ідею месіанізму молодого покоління.
Динаміка націоналізму була настільки сильна, що сугестії його ідей не могли протистояти інші політичні табори. Наближення до націоналізму було особливо помітне у гетьманців, що в їх мисленні - всупереч застереженням В. Липинського - затиралася межа між правовою монархією та диктатурою. Ці тенденції заторкали також деяких прихильників еміграційного уряду УНР; органом "УНР-рівських націоналістів" був журнал "Ми". Симпатії до націоналізму позначалися серед деяких кіл УНДО. Ідеологія націоналізму також не зустрічала послідовної протидії з боку Греко-католицької церкви, а деякі священики молодшого покоління були активними учасниками націоналістичного руху; навіть виникла особлива категорія "християнських націоналістів" (К. Чехович, В. Глібовицький й ін). Створена у 1930-их pp. Д. Палієвим партія Фронт Національної Єдності (ФНЄ) намагалася конкурувати з ОУН з ідейних позицій т. зв. "творчого націоналізму", речником якого був М. Шлемкевич. До послідовних ідейних противників інтегрального націоналізму належали в той час в Галичині радикали й соціал-демократи (К Коберський, В. Старосольський), частина націонал-демократів (С Баран, М. Рудницька), деякі католицькі кола (О. Назарук), а на еміграції
діячі, вірні демократичним традиціям УHP, які перебували переважно в Празі (І. Мазепа та ін).
Буйного розвитку націоналізму не були спроможні спинити ані його українські противники, ані репресії польської влади. Однак у кінці 1930-их pp. виникли явища, що свідчили про кризові процеси в лоні самого руху. ОУН була одночасно ^армією в підпіллі" та політичним рухом -партією. Проте націоналізмові не пощастило гармонійно сполучити ці два аспекти своєї діяльності. Революційна організація вимагала суворої конспірації, тоді як націоналізм, як політичний рух, прагнув до масовості. Знов-таки масовість тягнула за собою небезпеку деконспірації та створювала сприятливий грунт для провокації з боку чужих чинників. Крім цього багатьом націоналістам важко було розрізняти тактику й методи, стосовані супроти окупантського режиму та українських політичних противників. Морально-політичний капітал, здобутий проти зовнішнього ворога, ставав засобом у змаганні до гегемонії над власним громадянством; внутрішньо-політичні мотиви свідомо або несвідомо впливали на революційну стратегію ОУН. Націоналізм виховав на західно-українських землях людський тип "професійного революціонера", що діяв здебільша з шляхетних спонук, але творче життя якого нерідко вичерпувалося кількома роками молодечого горіння.
Ірраціоналістична настанова націоналізму приглушувала тверезу, критичну думку, утруднювала орієнтацію у складній дійсності та вміння приймати відповідальні рішення й виправляти зроблені помилки. У 1920-их pp. націоналістичні гуртки були ще ареною дискусій і духовних шукань. Але у 1930-х pp. інтелектуальний рівень націоналістичного середовища помітно обнизився; молоді публіцисти-дилетанти бралися з самовпевненістю до вирішування т. зв. глобальних проблем. Характерний був стиль цих писань: пафос, високолетні слова та нахил до поетичних кліше, переважно з віршів націоналістичних бардів і творів Д. Донцова ("Доба жорстока, як вовчиця'', "над світом сяє хрест меча", "нація понад усе" й ін). Ця література не служила пізнанню світу, але мала на меті творити певну емотивну атмосферу. Націоналізм визначно збільшив вольову наснаженність і бойову енергію українського громадянства поза УССР, але одночасно він обнизив рівень його політичної культури.
Роки другої світової війни були періодом найбільшого піднесення і одночасно організаційної і ідейної кризи
націоналістичного руху. З моментом совєтської окупації Галичини й Волині у 1939 р. та поширення контролю гітлерівської Німеччини на майже весь європейський континент, інші політичні партії та осередки припинили своє існування. Залишилися тільки націоналісти, які під совєтською владою зберегли підпільну організацію, а на території Німеччини, включно з окупованою Польщею і Чехо-Словаччиною, могли до 1941 p., а подекуди й пізніше, діяти напівлегально. Три групи подій мали вирішальне значення для розвитку українського націоналізму в той час: розлам в ОУН, окупація України німцями у 1941-1944 pp. та конфронтація з українським Сходом і совєтською системою.
Націоналістична організація розбилася у 1940 р. на дві ворожі фракції, "мельниківців" і "бандерівців". Конфлікт не мав принципового підложжя, а постав на грунті персональних і тактичних розходжень. До цього спричинилося непорозуміння між закордонним націоналістичним середовищем, що вважало А. Мельника законним наступником Є. Коновальця, та більш крайніми крайовими елементами руху, які, посилаючися на свої бойові заслуги і страждання, вимагали для себе вирішального голосу в проводі організації. Цю групу очолив С. Бандера (+1959). Зустріч людей двох формацій, що відбулася внаслідок упадку Польщі, приспішила вибух конфлікту. Обидві фракції далі вживали спільної назви і посилалися на ту саму ідеологію. Розкол 1940 р. не тільки ослабив силу націоналістичного руху назовні, й то в час, коли його чекало велике історичне випробування, але розбрат в ОУН та жалюгідні інциденти взаємопоборювання завдали націоналізмові непоправного морального удару.
Колоніальна політика німців в окупованій Україні перекреслила зовнішньо-політичну концепцію націоналістичного руху. Але обставина, що Німеччина взагалі не хотіла мати українців за партнерів, звільнила український націоналізм від ролі, аналогічної до хорватських усташів чи словацьких глінківців.
Приєднання Західної України до УССР восени 1939 р. означало для націоналістичного підпілля переставлення з протипольського на протисовєтський фронт. Одночасно відкрився доступ до східно-українського масиву. Це давало націоналізмові, що оперував з галицько-волинської бази, нові перспективи. У цій конфронтації з совєтською дійсністю націоналісти виявили подивугідну ініціативу й геройську
відвагу. Патріотизм і жертвенність націоналістів викликали симпатії і довірся до них та бажання включитися до руху серед свідоміших кіл Наддніпрянщини. Але брак відповіді на запитання соціально-економічного ладу, як і тоталітарні риси націоналістичного руху, були великою перешкодою для його популяризації серед населення, що в ньому досвід з комуністичним режимом защепив нехіть до всілякої диктатури. За роки німецької окупації 1941-43 націоналізм, незважаючи на жорстокі репресії окупаційної влади, поширився на простори Наддніпрянщини і підпільна мережа ОУН обох фракцій поповнилася багатьма місцевими уродженцями. Але цих успіхів досягнуто завдяки ревізії, головно в групі т. зв. революційної ОУН (С. Бандери), традиційної націоналістичної ідеології.
Події воєнної доби поставили націоналізм перед важким іспитом. Незважаючи на труднощі, які випливали з його внутрішньої істоти та міжнародної ситуації, націоналізм, як найбільша українська політична сила того часу, очолив рух опору, що спрямовувався одночасно проти гітлеровської Німеччини і комуністичної Росії. Цей рух опору вилився у 1942-43 pp. у форму Української Повстаньскої Армії (УПА), яка продемонструвала волю українського народу до державної самостійності в надзвичайно несприятливій коньюнктурі.
Предтечею ревізіоністичних прямувань в ОУН був І. Мітринга, який у довоєнні роки намагався скерувати націоналістичний рух на совєтську проблематику та "ліві" соціальні гасла. Процес ідейного ревізіонізму захопив різні відлами націоналістичного руху нерівномірно. Найдалі в цьому напрямі заходили ті націоналісти, що їм довелося бути підпільниками на Наддніпрянщині (учасники т.зв. похідних груп). Знаменними були постанови III Надзвичайного Великого збору ОУН (фракції С Бандери) 1943 р. та платформа УГВР 1944 р. Основні відхилення щодо традиційної націоналістичної доктрини такі: 1) відречення від обов'язкового "ідеалізму" та допущення філософсько-світоглядового плюралізму, як у визвольному русі, так і в майбутній українській державі; 2) відмова від расизму й етнічної виключності та визнання засади рівноправності всіх громадян України без уваги на етнічне походження; 3) висунення досить детальної соціально-економічної програми, що накреслювала майбутній господарський лад на Україні як комбінацію усуспільненого кооперативного й
приватновласницького секторів. Проте в писаннях політичного устрою програмові зміни не були виразні й рішучі. Тому твердження, що націоналістичний рух уже 1943 р. перейшов на демократичні позиції, не має достатніх підстав...
Серед української еміграції далі діють фракції ОУН їх число збільшилося до трьох. Уже в повоєнні роки виникла нова група, що відділилася від Закордонних Частин ОУН (С. Бандери), які з кінця 1940-х pp. виявили гостру тенденцію повороту до передвоєнного інтегрального націоналізму. Вона складалася з прихильників УГВР і тих, які підтримували ревізіоністичні тенденції, що позначилися в націоналістичному середовищі під час війни. Ця група фактично вийшла за межі ідеології ОУН, але досі не відкинула назви ОУН (т. зв. "ОУН за кордоном", очолена на початку Л. Ребетом).
Фракція А. Мельника, що теж зберегла досі назву ОУН, завжди підкреслювала свою вірність ідейним традиціям старого, довоєнного націоналізму, проте практично співпрацею з іншими еміграційними партіями на терені УНРади вона довела свій відхід від націоналістичної виключності. Ця група, що об^єднує переважно більш поміркований, в більшості інтелігентський націоналістичний елемент, виявляє право-консервативні тенденції.
Традиційна ментальність й ідеологія націоналізму збереглася в Закордонних частинах ОУН. Тому було природним, що старий ідеолог українського інтегрального націоналізму, Д. Донцов, дав цій групі свою ідейно-публіцистичну підтримку.
Український націоналізм, як політичний рух та ідеологія, має нині змогу діяти лише на еміграції. Тут він, в різних своїх відламах, далі є наисильнішою й наирухливішою течією. Проте ідейно націоналізм має великі труднощі, спричинені власною ідеологічною спадщиною, конфронтацією з західним світом та питанням про ставлення до народу на рідних землях і до процесів, що відбуваються на Україні. Але незалежно від цього, націоналізм здобув собі тривке місце в новітній історії України, як вияв живучості українського народу й як революційна сила в боротьбі за самовизначення.
Пригадую: це було визначення українського націоналізму, зроблене самими націоналістами і подане в націоналістичній "Енциклопедії українознавства", головним редактором якої був проф. Володимир Кубійович, відомий як голова (провідник) Українського Центрального Комітету -
легальної української організації, яка діяла в час німецької окупації, як співтворець СС дивізії "Галичина". Це визначення настільки чітке, що з ним повинні запізнатися маси українського населення не тільки в Україні, але й у діаспорі, з ним повинні запізнатися діячі українського РУХу, українські письменники, політичні діячі, а насамперед Сергій Плачинда.
Проте наведене тут з "Енциклопедії українознавства" гасло "Націоналізм" носить на собі гріх дезинформації. В ньому ані слова не сказано, що твір Організації Українських Націоналістів - Українська Повстанська Армія перш за все в 1943-1944 роках допустилася масових звірських убивств польського населення й українців, котрі противилися націоналістам.
Крім людей на Україні, котрі не збагнули й досі суті українського націоналізму, є такі, котрі готові ототожнювати поняття українського націоналізму з патріотизмом, є такі, котрі наполегливо захищають слово "націоналізм", приховуючи перед народом його дійсне значення, а роблять це (скривають дійсне значення) з тактичних мотивів.
Під час науково-теоретичної конференції п.н. "Роль націоналізму в процесі державотворення України", в якій брав участь начальник соціально-психологічної служби Збройних Сил України (!) ген. В. Мулява, один з учасників, Князюк, подав пропозицію, аби змінити вживаний термін "націоналізм" на "патріотизм", проте ця пропозиція не пройшла. Організатори бо й чільні діячі ОУН знають що собою являє націоналізм, що це поняття не тотожне з патріотизмом. Вони воліють воювати за владу не з патріотичних, а саме з націоналістичних позицій, вони силоміць насаджують на Україні інтегральний донцовський націоналізм в армії, здобувши собі вже прихильників навіть серед генералітету [8a].
У зв'язку з гаслом з "Енциклопедії українознавства", вкажу на деякі моменти.
Хто знайомий з українською пресою в діаспорі, той знає скільки задруковано паперу, щоб доказати, що Микола Міхновський, адвокат з Харкова, був батьком українського націоналізму, а єдиним аргументом для цього служила теза М. Міхновського, що Україна повинна стати незалежною державою з власною армією. Проте на таких самих позиціях стояли й стоять українські монархісти, українські соціал-демократи, такі як Михайло Грушевський, Володимир
Винниченко, теж Симон Петлюра, котрого дехто теж намагається увібгати в ряди націоналістів. Все це робиться на те, аби "доказати", що український націоналізм зродився давно, коли ще на світі не чути було про фашизм чи нацизм. "Енциклопедія українознавства" не бреше, коли спростовує ці твердження.
Доказом проголошуваного українським націоналізмом примату (першості) волі над розумом, дій над думкою була сама УПА - крапля в морі між двох воюючих стихій -гітлерівської Німеччини і СРСР, проте крапля, котра завдала смерть, часто мученицьку, десяткам тисяч поляків, українців; крапля, яка сама себе майже спалила. Постання УПА було наслідком волюнтаристичного, тобто позбавленого будь-якого розумового розрахунку, мислення. У цьому відношенні український націоналізм не змінився й досі, вистачить пригадати поведінку чільного на Україні діяча ОУН-б -Степана Хмари, його "похід на Крим", який завдав багато шкоди Україні.
В одному місці процитоване тут визначення націоналізму намагається затушувати одну з досить неприємних (але вельми суттєву) рис українського націоналізму, коли говорить, що "деякі публіцисти відкрито пропагували макіавелізм". Проте автори гасла не заперечують факту, що складовою частиною українського націоналізму був (і є) принцип доцільності, за яким "мета освячує засоби". А раз так, то не аж так важливим є, чи всі, а чи тільки деякі публіцисти відкрито проголошували макіавелізм. Вистачить процитувати два пункти "Декалогу" ("Десяти заповідей українського націоналіста"), щоб переконатися, що макіавелізм в українському націоналізмі був возведений до рангу обов'язку: ...7. Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи. 8. Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів Твоєї нації. [9] Здається, що до речі буде тут пригадати пояснення макіавелізму: Макевіалізм - державна політика, що не зупиняється перед жодними засобами боротьби (оманом, зрадництвом, вбивствами) для досягнення своєї мети [10] Пригадаймо також, що Нікольо Макіавелі (1469-1527), італійський історик і політичний письменник, написав книжку "Князь", в якій узагальнив досвід політичної практики своєї епохи, яка не рахувалася з принципами моралі, згідно до доктрини Макіавелі в політиці дозволене застосовування
підступу, насильства і облуди. Тож варто було б запитати сьогоднішніх глашатаїв українського націоналізму, в тому й Ярославу Стецько з ОУН-б, Миколу Плав'юка з ОУН-м, Миколу Лебедя з ОУН-з (і іже з ними, як проф. Тараса Гунчака) - коли репрезентовані ними фракції ОУН позбулися (і чи позбулися?) макіавелізму у своїй політиці? А, може, те, що вони роблять сьогодні і є застосуванням макіавелізму, коли говорять про демократію, а на думці мають одне - взяти владу в свої руки? А якщо скажуть, що вони позбулися макіавелізму, то чи засудили вони його? - коли, в яких постановах, в яких працях? Бо я тверджу, що макіавелізм у практиці всіх трьох фракцій ОУН надалі діє, він живий. Тільки він під сучасну пору набагато витонченіший, не такий брутальний, як в початках існування ОУН. Звідси і декламування про "демократію ОУН", про її повагу до інших націй, про те, що ОУН тепер за політичний плюралізм. Щоб переконатися в цьому, вистачить прожити деякий час в українському націоналістичному середовищі у діаспорі.
ОУН виховувала (і, на жаль, виховала) новий тип українця. А мені хотілося б сказати: галичанина - з невгнутим характером, фанатично відданого націоналізмові і його вождям, готового пожертвувати собою й іншими. Це, на жаль, правда. На смерть в ім'я українського націоналізму йшли такі, як Василь Білас, Дмитро Данилишин, молоді хлопці, несвідомі того що роблять. На смерть ішли сотні членів УПА. І в той час убивали тисячі, десятки тисяч. Йшли на смерть з фанатизму, з фанатизму теж убивали, мучили, знущалися. Фанатизм членів ОУН не мною придуманий, про нього пише націоналістична енциклопедія.
В основу міжнаціональних стосунків ОУН клала "боротьбу за існування", яка діаметрально різниться від прийнятої в цивілізованому світі засади мирного співіснування народів. Ця засада ОУН є нічим іншим, як перенесенням на міжнародні стосунки дарвіновської теорії збереження видів, за якою сильніший перемагає слабкішого в "перманентній революції", як казали ідеологи ОУН. Здається, що варто було б деяким польським політикам запізнатися з теоретичними основами ОУН, а не вірити в гарні слова, навіть запевнення. Маю на думці тих політиків, які сьогодні співпрацюють з ОУН.
Обізнані з темою українці і поляки знають скільки друкарської фарби витрачено з причини аналізу мотивів убивства польського посла Тадеуша Голувка. Вбили його
28.08.1931 р. в Трускавці згадані вже тут Василь Білас і Дмитро Данилишин, засуджені до смертної кари і страчені. Це вбивство схвилювало не тільки польське населення, але й демократичний табір українців Західної України. Наводилися аргументи за тим, що Т. Голувко не був ворогом українцям, що це було нікому непотрібне вбивство. Для нормального мислення людей це справді було ірраціональне вбивство, але не для ОУН. І, хоч Петро Мірчук пише, що як керівник відділу національних справ у польському уряді, Тадеуш Голувко був співвинним у проведенні кривавої пацифікації Галичини влітку й восени 1930 року [11], то не варто дошукуватися пов'язані з особою жертви причини вбивства. Вона, ця причина, полягала в тому, щоб чергою саботажних і терористичних актів тримати українські маси в стані постійного революційного кипіння. Передбачалося бо, що поодинокі революційні виступи зіллються в один могутній вибух національної революції. Отже: не йшлося про особу Т. Голувка. Можна собі уявити навіть засідання проводу ОУН, на якому обговорювалося справу чергових терористичних актів. І випадково зупинилися на особі Т. Голувка. Його вбили В. Білас і Д. Данилишин не з метою "покарання" ворога українців, а з метою "втримати стан постійного кипіння". За втримання такого стану постійного кипіння й заплатили своїми головами В. Білас і Д. Данилишин - не герої, а жертви ОУН. Слушно в цьому контексті пишуть автори поважної і цінної праці "Шлях у нікуди": ОУН свідомо посилювала диверсійну діяльність і терор, знаючи, що це доведе до збільшення репресій у відношенні до українського населення, що вна слідку доведе до зросту антагонізму між двома народами, а також двосторонні відплатні акції [12] Власне про це йшлося ОУН.
XX століття знає два типи тоталітаризму: більшовизм і фашизм, причому цей останній виступав в Німеччині як його різновид - націонал-соціалізм, в Іспанії як фалангізм, в хорватів були усташі, а в українців інтегральний націоналізм. Тоталітаризм українського націоналізму прагнув охопити своїм впливом усе життя українського народу в усіх його виявах. Націоналістичний рух не обмежувався суто політичними завданнями, а намагався керувати культурним процесом, зокрема в ділянці літератури, уважаючи її важливим світоглядово-виховним чинником. Ну, добре, скаже мій опонент, це таким був український націоналізм там, на Україні, точніше в Галичині довоєнного періоду, до якогось
там часу, а тепер він, наш український націоналізм, демократичний, толерантний, не мішається до справ культури. Таке можна казати людині, яка не зіткнулася з практикою українського націоналізму хоч би тут, на Заході -в Канаді, у США. Я ж з ним зіткнувся і знаю, що український націоналізм (всі три його фракції) надалі тоталітарний, український націоналізм не змінився у цьому, та й у жодному іншому відношенні, крім - тактики на словах. Один лише приклад для доказу цього: Визначний талант, професійний співак, бас-баритон, палкий патріот України, Йосип Гошуляк, котрий не належить до жодної фракції ОУН, просто демократ, мистець, поїхав 1980 року на Україну з концертами. Там мав великий успіх, спілкувався з чільними представниками музичного світу. І за це, за те, що поїхав на Україну без погодження з ОУН, його тут ось вже 12 років бойкотують. На його концерти з вільним вступом, влаштовані для вшанування роковин Тараса Шевченка, приходило до десяти чоловік! Бож українська громада - дисциплінована!
В кожному разі, коли націоналістична енциклопедія говорить про те, що "український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху", то можемо з цілковитою певністю сказати, що цей тоталітаризм ОУН близький ідеологічно не більшовизмові, а фашизмові. Хоч, правду кажучи, більшовизм і фашизм, це дві сторони тієї самої тоталітарної медалі. Бо ось та ж енциклопедія каже, що основою політичного ладу в майбутній українській державі мала бути влада одного руху (монопартійність) та провідницький принцип ("вождизм"). У майбутній Україні відводилося місце тільки на одну політичну організацію (ОУН), що мала б становити своєрідний орден "лучших людей", а апарат влади повинен творити ієрархію "провідників" з вождем на чолі, що сполучатиме функції лідера руху та голови держави Як і в гітлерівській Німеччині Гітлер, як і в Італії Б. Муссоліні, в Іспанії каудильйо Франко, в Португалії Салазар. А в Союзі - Сталін.
Після сказано вище (не мною, а авторами націоналістичної енциклопедії, під редакцією проф. В. Кубійовича) не залишаться в нікого сумніви щодо того, що ОУН була фашистською організацією, що український націоналізм був українським різновидом фашизму. Про те, чи український націоналізм був (і є) фашизмом, писав чільний діяч того руху, Дмитро Паліїв у листі до проф. Євгена Онацького, котрий був резидентом ОУН у Римі: У нас тепер
"хвороба" на фашизм. Молодь у фашизмі шукає спасіння, зрештою, зовсім зрозуміло. Але при цьому забуває про одне: передумовою фашизму є держава зі своїм апаратом. Фашистські форми в недержавній нації доводять до дивовижних речей. Чому він, а не я, має бути диктатором? І в конкуренційній гарячці загадка неважка до розгадування: кожен студент І курсу університету буде вважати не третьокурсника, а саме себе за стовідсоткового вартісного на той стілець. [13] Вкажімо на те, шо лист був писаний 16 квітня 1932 року, отже тоді, коли на чоло політичної арени українського націоналізму в Галичині почав виходити Степан Бандера. Саме на його адресу Дм. Паліїв скерував слова про "першокурсника", котрий хоче стати вождем-диктатором. Та це не міняє погляду на фашистську суть українського націоналізму, навіть підтверджує факт, що ОУН була "за формою" фашистською (бо не існувала держава, в якій з цілою міццю проявився б український фашизм). Тепер є незалажна Україна, тож є нагода поміркувати над тим, якою б вона стала під владою ОУН. З документів ОУН виникає, що вона була б фашистською не тільки у формі, але теж в теорії, теж у практиці. З аналізу писань і діяльності про ОУН виникає, що між італійським фашизмом і українським націоналізмом тільки така різниця, що італійського фашизму не підтримувала Католицька церква, натомість у Галичині прийшло майже до цілковитої змички уніатської церкви з ОУН, багато з-посеред чільних діячів ОУН походило зі священичих родин (С. Бандера, Я. Стецько), а декотрі навіть були священиками (о. Іван Гриньох).
То що ж скажуть у цьому контексті сьогоднішні вожді ОУН, що скажуть численні прихильники, навіть апологети українського націоналізму з-посеред сучасного українського політикуму? Що на це скаже Сергій Плачинда? А чи свідома фашистської суті ОУН діячка ОУН-б Лариса Скорик? Чи вона у своїй несвідомості повірила, що ОУН - це патріотизм? Адже не випадково навіть у згаданій енциклопедії сказано що український націоналізм "своєю суспільною суттю перегукувався з тоталітарними течіями в повоєнній Європі". Йдеться про Європу після І світової війни.
На фашистський характер ОУН вказує теж лист чільного діяча, теоретика ОУН - Зенона Пеленського до згаданого вже проф. Євгена Онацького від 25 листопада 1931 року, в якому, між іншим, мовиться: Але передусім, перед
речами українськими, принциповими і засадничими, я клав би головний натиск на речі українські, тамошні, головно фашистську доктрину саму по собі і фашистську дійсність, -це нас цікавить... коли б підкреслили у кількох статтях і на прикладах здібність фашизму до тактичної трансформації, його дивну гнучкість у певних фазах історичного розвитку, де він сповидно міняв віхи і тактику, залишаючись у корені безкомпромісово і непохитно догматичним. Йде про це, аби люди тут узмисловили, що вільно міняти шлях і засоби, але одного тільки не вільно міняти - мети. [14]
У цьому контексті треба навести слова чільної діячки ОУН-б на Україні, депутата Верховної Ради України, Лариси Скорик, сказані нею в інтерв'ю для київської газети "Демократична Україна" за 30.04.1992 p.: ... для мене погляди - це принципи. І принципи мої незмінні ... я є абсолютним прихильником тих великих світових політиків, які вважають, що зміна ситуації повинна обов'язково вносити зміну в політичну тактику..[15] Отже: суть українського націоналізму, якщо стисліше - його фашистська суть, залишається. Змінилася у світі ситуація, то й змінилася політична тактика ОУН. І ще ось: про підступну (див. пункт 8 "Декалогу") діяльність ОУН-б в сьогоднішній Україні безсоромно говорить голова її проводу, Ярослава Стецько: ... зараз багато наших людей діє на різних щаблях. Вони не звикли афішувати своє членство в ОУН, але захищають нашу ідею. І дуже часто ви працюєте поруч з людиною і не знаєте, що вона член ОУН... [16]
Це слова, сказані в лютому 1992 року. З них можна і треба робити висновок, що ОУН в Україні діє теж з позицій підпілля, а де треба, там проголошує з метою уведення в оману "демократію" українського націоналізму. І голова ОУН-б робить це безсоромно, знаючи, що такого роду діяльність ОУН, як тайне в ній членство, не має нічого спільного з демократією в державі. Тож, після такої заяви в газеті, її редакція повинна б великими літерами написати: ЛЮДИ! БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ!
Багато сказала націоналістична енциклопедія про суть українського націоналізму, проте не все сказала. Не сказала, зокрема, про те, що ідеологія українського націоналізму передбачає перманентні війни з сусідами України, тому що виходила ОУН і надалі виходить з положень боротьби за українську самостійну соборну державу, причому під
"соборністю" ОУН розуміла і розуміє всі, згідно до бачення ОУН, етнічні українські землі. Тобто: нема і не може бути миру між Україною і її сусідами, допоки Холмщина, Підляшшя, Лемківщина залишається в рамках польської держави, поки Придністров'я є частиною Молдавії, поки південне Полісся входить до складу Білорусії, поки Курська й Воронезька області, Краснодарський та Ставропольський краї є частиною Російської Федерації. Вистачить усвідомити собі, що жоден з сусідів України добровільно не віддасть територій, на які претендує ОУН, щоб дійти висновку, що перманентна війна України проти всіх її сусідів - річ для ОУН нормальна, вона навіть обгрунтована ідеологом українського націоналізму, Дмитром Донцовим. Усвідомити це помагає вміщена в Альманасі "Гомону України" за 1992 рік "мапа України в державних і етнографічних кордонах". Це -голос націоналістів у діаспорі:
А ось голос націоналістів на Україні, це також карта, яка зображує апетити українських націоналістів щодо територій сусідів України:
Підпис під картою: українська Національна Партія відстоює право українського народу на незалежне державне існування і проголошує своєю метою відновлення Української Держави в етнічних кордонах - "Демократична Україна" від 13.06.1992 р.
Перспектива воєн не лякає ОУН, навпаки, вона є прямим наслідком ідеології ОУН, війни бо іманентно пов'язані з тією ідеологією. Доказом цього є писання Дмитра Донцова, які є складовою частиною ідеології українського націоналізму: ...воля життя і воля влади перемінюються в волю війни,, воля війни між націями вічна. Війна є вічна... Війна - це боротьба націй за їх посідання... міжнародне життя збудоване на боротьбі, на сталім русі, що перемінює мир на війну... [17]
У цьому контексті варто навести слова присяги вояка УПА, затвердженої УГВР і введеної наказом Головного військового штабу 19 липня 1944 року. Звернімо при нагоді увагу на таке: в той час Радянська Армія вже ввійшла на територію Польщі. Але вернімося до присяги. В ній вояки УПА клялися Боротися за повне визволення всіх українських земель..[18] Цей мотив, це стратегічна мета ОУН - "визволити" всі українські землі, ніколи не вийшов з рамок стратегії ОУН. Про цю мету тепер не говорять публічно провідники всіх трьох фракцій ОУН, але говорять про неї опосередковано, натяками, проте ніколи не відмовляючись від неї. Проте буває, що й офіційні особи не затаюють цієї мети.
Ось голова Українського Державного Правління, яке контрольоване ОУН-б, і яке є неначе продовженням у діаспорі діяльності Державного Правління, створеного Актом ЗО червня 1941 року, інж. Богдан Федорак, даючи київській газеті "Україна молода" інтерв'ю, говорить: Теперішні кордони України - це кордони колишньої УРСР, встановлені владою в Москві. Поза межами України є майже третина всіх українських прадавніх етнографічних земель, заселених українським народом від безлічі віків. Україна не сміє відрікатися від включення цих земель і тамтешнього українського населення до української держави ("Україна молода", Київ, 30.06.1992 р.)
А ось "ухвала" наради українських націоналістів Півдня України, що відбулася в липні 1992 р. в Херсоні з участю теоретиків українського націоналізму з-за кордону - проф. Омеляна Кушпети і проф. Романа Зварича (ОУН-б): Зродившись у творах Тараса Шевченка, Миколи Міхновсь-
кого, Дмитра Донцова українська національна ідея стала наріжним каменем, на якому буде побудована Українська Самостійна Соборна Держава.[19] Оце "соборна" означає: на всіх, на розсуд ОУН, українських землях.
Зі звернення ОУН-б з червня 1992 p.: Бойові гасла ОУН-УПА хай послужать і сьогодні дороговказом на шляху змагань проти ... і хай скріплять наші зусилля для відбудови, закріплення і захисту неподільності, сили і багатства Української Самостійної Соборної Демократичної Держави. [20]
В інформації про конференцію "Український націоналізм - минуле, сучасне, майбутнє", що відбулася весною 1992 р. в Києві, говориться, що ... здобуття незалежної, соборної української держави було від самого початку метою ОУН. [21]
На Україні постало Всеукраїнське братство вояків УПА, в статуті якого перший пункт проголошує: Братство засноване, щоб нести правду про боротьбу ОУН-УПА за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД).[22]
В постановах VIII делегатської конференції ОУН-з, що відбулася 7-8 червня 1992 р. в Ноттінгем (Великобританія) говориться: Будь-яким способом порізнити національності України ми протиставляємо спільний фронт демократичних сил всіх національностей республіки в їх боротьбі за самостійну і незалежну соборну Україну, демократичну державу. [22a] Тут бачимо, що "демократи" з ОУН-з, керуючи з далекої дистанції (Великобританія) планують впрягти всі національності України для побудови соборної України, тобто такої, яка охоплює всі, на розсуд ОУН, етнічні українські землі. Якщо я помиляюся щодо визначення "соборності" в розумінні ОУН, то нехай мене спростують всі три фракції ОУН.
Багато шуму викликало вміщення в залі засідань II з'їзду РУХу гербів Холма, Перемишля й інших міст, які входять до складу Польської Держави, бо це був виразний натяк на територіальні претензії до цих територій. І ось переді мною київський журнал "Україна", в якому на 2 стор. обкладинки констеляція гербів земель України, в якій, крім гербів Львівщини, Волині, Запоріжжя тощо, вміщені теж герби Перемишля і Холмщини.[23]
З цими заявами й діями перегукується програма Української Національної партії, в якій говориться: Українська національна партія відстоює право українського народу на незалежне державне існування Української Держави в етнічних кордонах.[24] Побіч інформації про мету
УНП вміщена карта українських земель, на яких має бути побудована українська держава. Ця карта публікується вище.
Ну, що ж, мабуть не повинно бути сумніву щодо того, до чого прагнуть українські націоналісти усіх фракцій ОУН, ідеологія яких включає побудову (здобуття, як кажуть націоналісти) соборної, тобто на всіх українських територіях, української держави. Отже - держави, в рамках якої були б Перемишль, Санок, Холм, Кобринь, Пінськ, Курськ, Вороніж, Таганрог, Ростов, Ставрополь, Краснодар, Бендери. Наміри може й непогані, але одночасно злочинні, бо ведуть прямо до війни. І нехай ніхто не ставить мені у закид, що програма УНП, не є програмою ОУН. Українська національна партія, Українська національна асамблея, Українська національна самооборона й їм подібні, це і є ОУН, яка виступає сьогодні на Україні під вивіскою Конгресу українських націоналістів. До партій ОУН слід теж зарахувати Українську республіканську партію з Михайлом Горинем на чолі, яка є трансформацією ОУН-м на Україні, натомість Українська консервативна республіканська партія на чолі зі Степаном Хмарою є трансформацією ОУН-б на Україні. Оце тільки Валентин Мороз діє у Львові, як своєрідний націоналістичний отаман, котрий не визнає жодної з фракцій ОУН і самотужки намагається створити, організувати націоналістичний рух на Україні.
Побудова соборної, тобто на всіх українських (на розсуд ОУН) етнічних землях держави, входить до ідеології ОУН, як невід'ємна її (ідеології) складова частина. Про це сказав ще 1939 р. в часописі "Пробоєм", №19, 1939, Прага, чільний теоретик ОУН - Микола Сціборський: засадою українського націоналізму, як була так і буде боротьба за Самостійну Соборну Державу З цієї засади він ніколи й ні перед ким не уступить - підкреслення в оригіналі - В.П.[25]
Зі сказаним тут кореспондує зміст книжки Мирона Лозовського "Село Лази". Йдеться про село, розташоване на північ від Перемишля і на схід від Ярослава, польських мешканців якого автор називає "зайдами". Автор може писати що йому подобається, але ж ... книжка видана не автором, а Науковим Товариством ім. Шевченка, на титульній сторінці видавець, тобто НТШ, дає пояснення, що йдеться про "село Лази на Ярославщині в Західній Україні".[26]
І ще з тієї ж ділянки: Симптоматичними для цієї теми є висловлювання чільної діячки ОУН-б на Україні, згаданої вже тут, Лариси Скорик: На превеликий жаль, місцевість, де
я народилася, а це Західна Україна, нині на території Польщі. [27] Пам'ятаймо, що це говорить впливовий депутат до Верховної Ради України.
Тут я не кажу про доцільність чи про недоцільність побудови держави на етнічних землях, бо це - природне прагнення. Річ, одначе, в тому, що ОУН цілком волюнтаристично визначає етнічні кордони України, не враховує при цьому тверджень сусідів України, не враховує факту існування етнічного пограниччя, не рахується з міжнародною ситуацією, яка склалася після II світової війни, не рахується з кошмаром війни. Зрештою, як я вже про це згадував, для ОУН, згідно до теорії Дм. Донцова, війна, це неминучість, а навіть той добрий котел, в якому кристалізується "щирий українець". Я мав розмову з одним чільним членом ОУН-м, А.С., котрому висловив думку про моє побоювання з приводу передбаченого розпаду СРСР і можливості у зв'язку з цим кривавих подій на етнічному тлі. Він мені відповів: "то й добре, нам про це йдеться!" На таку заяву в мене не вистачило слів. А пишучи цю працю, доходжу до висновку про брак будь-якої гуманності в ідеології українського націоналізму.
І, вважаю, що не дійдуть до діячів ОУН такі аргументи, що існує від 1499 року незалежна держава Швейцарія, а в ній живуть три основні етнічні групи: німці, французи й італійці, що існує ряд арабських держав, а по суті арабський народ - один, а внутрі тих держав існують конфлікти на тлі різниць в ісламі, що в Бельгії 55 відсотків населення становлять фламандці, рід яких походить від германських племен, а 45% становлять валлони, споріднені з франконами. І живуть же, іноді сваряться, але ж не вирізують одні одних. То чому б не мали жити як люди, як рівноправні громадяни -поляки в українській державі, як одна з національних меншостей, а українці в рамках польської держави на такому самому статусі. Пам'ятаючи при цьому, що не існує фізична можливість стовідсоткового розмежування етносів.
Стаття "націоналізм" в "Енциклопедії українознавства", про яку мовимо, не говорить ще й про іншу суттєву прикмету ОУН - українського націоналізму: про імперіалістичний характер ОУН. У відозві з 1929 p., повідомляючій про утворення ОУН, написано: Маючи за мету відновлення, впорядкування, оборону та поширення (підкр. в оригіналі) Незалежної Соборної Національної Держави, українські
націоналісти змагатимуть до зібрання творчих сил у нутрі нації та до зміцнення її відпорності назовні.[28] Про цю складову частину ідеології ОУН говорить теж пункт 10 "Декалогу" ("Десяти заповідей українського націоналіста"): Змагатимеш до поширення сили, багатства й простору української держави (підкр. мої - В.П.).[29]
Відлунням цієї імперіалістичної ідеології ОУН є теж щораз частіші згадки про так званий Зелений Клин, заселений українськими емігрантами у XIX сторіччі. Йдеться про землі над Амуром, отже на Далекому Сході. Про Зелений Клин говорять навіть чільні діячі РУХу, в тому й Іван Драч, з цих заяв можна робити висновок, що йдеться про українську територію на Далекому Сході. Натяки на право України до Зеленого Клину мають таке саме виправдання, як, наприклад, коли б Франція заявила свої претензії на Квебек. Зелений Клин - не український, хоч він і не російський, коли йдеться про його етнічність. Зелений Клин міг би стати державним утворенням на зразок Квебеку й увійти, евентуально, в конфедерацію з подібними утвореннями.
Імперіалістичні плани ОУН не повинні нікого дивувати: ОУН постала як репліка італійського фашизму, котрий, як і німецький націонал-соціалізм, дав приклад територіального експансіонізму. Доказом цього - Абісінія (Ефіопія), яку війська Б. Муссоліні силою загарбали, зробивши з неї колонію. Не згадую вже тут про територіальну експансію гітлерівської Німеччини, яка ставила собі метою підкорення всього світу. Зрештою, територіальний експансіонізм українського націоналізму (ОУН) виникає з теорії Дм. Донцова, про що говоритиму в окремому підрозділі. Але вже тут слід сказати на адресу сусідів України: Вважайте, бо коли б до влади прийшла в Україні ОУН, то вона не обмежилася б територіальними претензіями до українських етнічних (на розсуд ОУН) земель, ОУН сягатиме далі! Адже ОУН, жодна її фракція, ніколи в офіційних документах не відмовились від первісних принципів, сформульованих на Першому Конгресі ОУН у Відні 1929року!
Автори "Енциклопедії українознавства" в гаслі "націоналізм" енігматично згадують про расовий принцип в ОУН. Вони пишуть про "основні відхилення щодо традиційної націоналістичної доктрин", які стали, неначе, результатом III ВЗУН (бандерівців) і в наслідку створення УГВР, що мало місце 1943 і 1944 роках. Одним з таких відхилень мала бути "відмова від расизму й етнічної виключності". Значить, до
того часу, і принаймні теоретично - ОУН визнавала принцип расизму і принцип виключності української нації. Значить визнавала: "Нація (українська) понад усе!", "Геть з чужинцями!". А від цього - один крок до фізичного винищування всіх "чужинців", всіх "займанців" на українській етнічній території.
Расизм ОУН сором'язливо промовчується, навіть заперечується. Одначе не тільки сором закриває вуста сучасних ідеологів українського націоналізму, а й невизначенність ОУН до поняття расизму. Я вже згадував, що один з докторів політичних наук, діяч ОУН-м, визначаючи поняття нації, пов'язував її, націю, з расою, неначе з українською расою. Не випадково "Енциклопедія українознавства" не подала дефініції "нації". Для ОУН українська нація була чимось виключним, вона не містилася в її очах, як одна із слов'янських націй, як одна із східнослав'янських націй. Як же бо: в одній групі з росіянами, чи пак "москалями"? Нізащо у світі! Ні з росіянами, ні з поляками нема у нас нічого спільного! Ніякої спільності з ними ОУН не могла допустити! Саме тому український расизм зводився до ненависті до євреїв, до росіян, до поляків.
Проте, неначе "відмова від расизму й етнічної виключності" могла бути тільки теоретичною. Практика бо українського націоналізму вже після III ВЗУН і постання УГВР, свідчила про щось інше - надалі УПА вбивала поляків, навіть після того, як в Західну Україну ввійшла Радянська Армія, вбивала також українців, котрі не сприяли ОУН-УПА. Про це опосередковано говорить теж згадана Енциклопедія: Тому твердження, що націоналістичний рух уже 1943-44 pp. перейшов на демократичні позиції, не мають достатніх підстав.
ОУН не була політичною партією, вона була чимось набагато більшим, ніж звичайна політична партія. ОУН була своєрідним орденом. Петро Мірчук пише: Для підкреслення того, що ОУН є для її членів не якимось механічним об'єднанням на зразок партій, але окремою вірою в політичній ділянці, було укладено "Десять заповідей українського націоналіста", що стали загально знаними під своєю грецькою назвою "Декалог" - (підкреслення В.П.). Текст "Декалогу" такий:
Я - Дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів творити нове життя:
1. Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації
3. Памятай про великі дні наших Визвольних Змагань.
4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
5. Пімстиш смерть Великих Лицарів.
6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи.
8. Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів Твоєї Нації
9. Ні прозьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.
10. Змагатимеш до пошерення сили, слави, багатства й простору Української Держави?[30]
Тут процитований первісний текст "Декалогу" українського націоналіста. Саме цей текст був знаний і поширений між націоналістами, на ньому вони виховувалися, на ньому, як на отруйних дріжджях, росли кадри майбутніх головорізів. Пізніше редакційне підфарбування цього тексту не змінило суті.
Заки перейти до короткого коментаря "Декалогу", слід навести вміщене під його текстом пояснення автора "Нарису історії ОУН", П. Мірчука, котрий каже: під "найбільшим злочином" тут розумілося вбивство, перед виконанням якого не повинен вагатися член революційної організації, якщо воно було конечним для добра визвольної боротьби українського народу.
Це пояснення П. Мірчука, мабуть, не вимагає коментаря. Воно тлумачить і індивідуальний терор перед війною, і масові вбивства під час війни. Вистачив тільки наказ провідника ОУН вищого або нижчого рівня, що цього вимагає "добро визвольної боротьби українського народу". Про це "добро" вирішувала ОУН, узурпуючи собі право діяти від імені народу.
Преамбула "Декалогу" вказує на те, що ОУН відкидала розумовий, науковий підхід до історії. Навпаки, вона спиралася на "ідеологічно спрепарований образ українського минулого", як про це каже Енциклопедія українознавства. В преамбулі - волюнтаристичний і віталістичний підхід до історії України. Енциклопедія українознавства каже: "Замість об'єктивного наукового пізнання, націоналісти часто плекали
міфи". "Націоналізм звертав увагу на культ боротьби і жертви крові". [31]
У зв'язку з цим треба сказати таке: чи не відлунням саме преамбули "Декалогу" є пропагування на Україні книжки невідомого автора "Історія Русів", яку з російської терміново переклав Іван Драч, але яку знецінював, як історичну працю, проф. Михайло Грушевський? Пощо ж нам в останіх роках ХХ-го століття вертатися до міфів? Чому ж не зверифікувати нашу, пофальшовану за царських і більшовицьких часів, історію, спираючись на історичні факти, а не міфи? Адже сучасний український народ, це народ освічений, дарма що навчався в більшовицьких школах. Освіченій людині неважко збагнути - де правда, а де фальш. Освіченому українцеві трудно було збагнути радянську історіографію, за якою гетьман Іван Мазепа був низьким, аморальним зрадником. Але й трудно йому буде зрозуміти твердження, що Іван Мазепа - криштальна людина, що під Полтавою він, Іван Мазепа, виступав проти Петра І поспіль з усіма козаками. Але освічений українець зрозуміє причину союзу гетьмана І. Мазепи з королем Карлом XII, зрозуміє навіть те, чому частина козаків пішла з гетьманом Мазепою, а частина під командуванням І. Скоропадського боролося на боці російського царя. А якщо не зрозуміє, то шукатиме відповіді на складну ситуацію. У час, коли світ почав користуватися комп'ютерами третьої і четвертої генерації, пора й українцям стати на грунт науки, а не повертатися до ірраціоналізму, на якому була побудована ідеологія українського націоналізму.
Перша заповідь українського націоналіста говорить про українську Державу (обов'язково з великої букви), маючи, як ми це вже сказали, на думці державу, побудовану на всіх (на думку націоналістів) українських етнічних територіях - це обов'язково. Не випадково теж Василь Верига, генеральний секретар СКВУ, чільний діяч ОУН-м, виданій ним 1991 року книжці дав заголовок: "Втрати ОУН в часі Другої світової війни, або: "Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї" (Торонто, Ви-во "Новий шлях"). Всі, хто противиться здійсненню цієї заповіді-мети, стають ворогами українських націоналістів, неначе ворогами всього українського народу. Пригадаймо, що ОУН за таку державу боролася жорстоко, аморально, застосовуючи методи, притаманні воєнним злочинцям. А ось тепер, рік після постання незалежної України, голова Українського
Державного Правління, Богдан Федорак, у згаданому тут інтерв'ю, каже про включення третини українських земель, які тепер є поза межами України, що цю мету треба реалізувати шляхом переговорів з дотичними сусідніми державами?[32] І невідомо як розцінювати таку "пораду" голови Українського державного правління - чи це доказ докраю посуненої наївності автора цих слів, чи він вважає, що народ в Україні такий же темний, як у тридцяті роки в Галичині? Бо чи знає інж. Богдан Федорак хоч один випадок в історії світу, щоб якась держава "шляхом переговорів" віддала свою територію? Чи це, просто, ще один засіб підбурювання до перманентної війни з сусідами України? Між рядками заяви про "мирне" включення українських етнічних територій до України (а це, за Богданом Федораком, якихось 200 тис. кв. кілометрів, територія майже така, як 2/3 сьогоднішньої Польщі) треба читати постулат збройного "відібрання" цих територій "від дотичних сусідів"
Такий підхід до кордонів України, як держави, репрезентований ОУН від її постання і по сьогоднішній день. Сьогодні цей підхід проголошується головою екзильного "уряду", контрольованого бандерівською фракцією ОУН. Цей підхід видний теж у назві книжки Василя Вериги з ОУН-м. А оба названі діячі ОУН повинні б знати, що навіть така економічна потуга, як Японія, не може й по сьогоднішній день мирним шляхом включити до своєї держави відібрані від неї Курильські острови. Це - з одного боку. З другого ж, натомість, інж. Б. Федорак й всі три фракції ОУН повинні бути свідомі існування в кожному народі сил, на зразок сьогоднішніх російських, які не дозволять без війни віддати хоч би клаптик території.
Той же Б. Федорак саркастично заявляє, що сьогоднішні кордони України були визначені Москвою, що коло третини українських земель знаходиться поза межами України. Ця заява є доказом націоналістично-волюнтаристичного підходу до історії, до розвитку людства. А він же, як голова"уряду", повинен би знати, що саме завдяки "Москві" Україна сьогодні має дійсно соборну державу, яка включає Західну Україну, Закарпаття, Буковину. Можна навіть твердити, що, беручи до уваги геополітичні відносини, що склалися внаслідку II світової війни, сьогодні кордони України є найоптимальніші з можливих. Зі стратегічної точки зору вдержувати в рамках української держави, наприклад, Лемківський Клин, що втиснувся між польський і словацький етноси, було б навіть
невиправданим. Йдеться про те, щоб лемки мали право вернутися на свої землі, щоб їм було відшкодовано ті втрати, які їм заподіяв не польський народ, а послушна Москві комуністична влада 1947 року. Йдеться про те, щоб українець з Польщі мав право і охоту переїхати в Україну, в якій йому добре жилося б, щоб він там був вільний. І на таких же умовах, щоб поляки мали змогу їхати в Польщу. Або ж щоб одні і другі могли жити за умов дійсно рівних громадянських прав в обох державах. Адже живуть у Франції "на своїй території", на півострові Бретань, на північному заході країни, бретонці, є їх 3,4 мільйони, займають простір 35 тис. кв. кілометрів, послуговуються своєю власною мовою, яка належить до кельтської групи, бриттської підгрупи мов. І вони, споріднені з англійцями, живуть не гірше корінного французького населення. Примирилася з цим Великобританія, потуга більша, ніж Україна. Така бо логіка історії. Держава, як виявляється, не конче мусить включати абсолютно всі етнографічні землі своєї нації. Розв'язка лежить не у завойовуванні тих земель, а в демократичності, в гуманності держави у відношенні до національних меншостей.
Друга заповідь українського націоналіста асоціюється мені зі справою Івана Дем'янюка. Це так, неначе серед українців навіть теоретично не могло бути садистського сторожа в гітлерівському концтаборі смерті. Я не кажу, що Іван Дем'янюк, це той "Іван Грозний", за якого мали його в ізраїльському суді. Але я кажу: з індивідуального казусу не можна робити "плямування честі нації". Про цю справу говоритиму детальніше в розділі про політичну культуру української діаспори, опанованої українським націоналізмом. Тут обмежуся лише до ствердження, що немає у світі ідеальних націй, в кожному народі є люди розумні, чесні, а є й дурні, злочинці.
Чисто ірраціональний підхід проявляється у третій заповіді українського націоналіста. Замість плекати у народі правду, також про історичні перемоги і поразки, ОУН навіть поразки відводила у ранг геройства. Замість, наприклад, робити логічні висновки з поразки УНР і ЗУНР на переломі 1920-х років, ОУН стала на шлях ненависті до ворогів, і до звеличання "Визвольних" (так, завжди з великої букви!) змагань.
Четверта заповідь вказує на те, що ОУН претендує на спадкоємність від часу Київської Русі, що український
націоналізм узурпує собі роль репрезентата українського народу.
Про п'яту заповідь повинні б своє вагоме слово сказати українські священики, зокрема ж греко-католицькі, бож ОУН виросла в Галичині, там теж вона народилася. Ця заповідь явно протиставляється християнству. Годі зрозуміти - як могли декотрі українські священики поєднувати, будучи членами ОУН, своє священство з основами ОУН?
Шоста заповідь вказує на конспіративний характер ОУН, тобто на її нелегальність.
Свідоцтвом застосування у практиці сьомої заповіді українського націоналіста є діяльність УПА. З нею тісно пов'язана теж восьма заповідь. Вони містять у собі протихристиянську ненависть і аморальність.
З дев'ятої заповіді явно виникає мафійний характер ОУН: в неї є таємниці, про які світ не може дізнатися. Член мафії не може зраджувати її таємниць. І ще про цю заповідь: вона є яскравим доказом мовного примітивізму автора і тих, хто сотні тисяч разів читали "Декалог". В цій заповіді є нелогічність: "Смерть" не може приневолити когось до чогось, вона бо є станом, який вказує на припинення життєдіяльності організму, припинення існування людини. Логічно і грамотно слід було сказати: " ... ні загроза смерті не приневолять...". Та це тільки так, на берегах теми.
Про імперіалістичний характер десятої заповіді я вже згадував. Тут коротко про мою першу, ще не зовсім свідому, зустріч з українським націоналізмом на практиці. Під кінець сімдесятих років я був з візитом у Канаді. Це було якраз тоді, коли приїхав до Америки Валентин Мороз, видворений з СРСР за його націоналізм. В українській газеті я прочитав менш-більш таку його заяву: "Досі ми (тобто українці) були в історії матеріалом, з якого місили тісто сильні світу цього, а тепер ми станемо місити тісто з чужого матеріалу". Така заява мене збентежила, вона явно вказувала на імперіалістичні думки В. Мороза. Про це я сказав близькій мені особі, а вона у відповідь мені: "Не смій такого говорити у моїй хаті!". Я, бачте, не мав права навіть висловити свою думку. В українській діаспорі під впливом націоналізму панував і панує надалі отарний спосіб думання. А Валентин Мороз у той час був вознесений під небеса український націоналіст. Тож не можна було навіть слухати критичну заувагу на його адресу. З таким примітивізмом я до того часу ніколи не зустрівся, хоч жив десятки років у тоталітарній
системі. А я й досі переконаний, що тодішня заява В. Мороза була наслідком націоналістичного виховання в дусі "Декалогу", зокрема його десятої заповіді.
Пригадаймо у цьому місці, що член ОУН був зв'язаний з організацією присягою, він не мав права ні коментувати, ні піддавати сумніву постанови ОУН, він мав лише обов'язок дотримуватися "Декалогу". А присягу члени ОУН складали не на хрест, не на Біблію, а на... револьвер, що одночасно означало смерть за "зраду" організації.
З наведеного видно, що ОУН мала антихристиянський характер. Як, зрештою, й італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм.
З наведеного тут "Декалогу" видно, що виправданим є заголовок першої частини цієї праці: "Злочинність Організації Українських Націоналістів". Злочинністю бо є напучування до злочинів, наказування коїти злочини ("Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагає добро Справи"). Чи ця заповідь не була для багатьох членів УПА моральним "виправданням" звірських мордів на поляках, на українцях? Тут пригадується розповідь про те, як члени ОУН дівчину-українку, яка посміла заговорити до червоноармійця, прив'язали до двох молодих дерев, пригнутих до землі, за ноги, й потім пустили їх, ті дерева, розірвавши дівчину навпіл. За те, що посміла заговорити до червоноармійця! Не запитавши навіть в неї - про що вона з ним говорила. І не перевіривши, чи це, може, українець-червоноармієць.
Про інші елементи злочинного характеру ОУН - згодом.
ОУН в світлі вчення Дмитра Донцова
Це вчення, цю доктрину, яка лягла в основу ідеології ОУН, показуватиму на підставі праці Дмитра Донцова "Націоналізм".[33] Вперше вона появилася 1926 року. Тут я не претендую на детальний аналіз цієї праці, не тут місце для цього, характер цієї праці (тобто моєї) і мої можливості не дозволяють на вичерпне обговорення донцовської доктрини націоналізму, на якій побудована ОУН. Обмежуся тут до загального викладу і до такого ж коментування тез Дмитра Донцова, потрібних до зрозуміння українських (бо були й інші) витоків українського націоналізму. Дмитро Донцов -людина, без сумніву, здібна, очитана, вміюча аргументувати, послуговується у своїй праці багатьма цитатами з праць
західних філософів. Я не маю змоги конфронтувати всі цитати з джерелами, та й немає такої потреби. Характер праці Дмитра Донцова, його манера доказів, дозволяють на те, щоб вважати цитовані ним думки західних філософів -його власними думками, а це тому, що він з ними погоджується і ними аргументує свою теорію. Тому не відсилатиму читача до приміток, а обмежуся до наведення сторінок праці "Націоналізм", щоб той, кому буде треба, мав змогу перевірити правдивість цитатів.
Почну від зауваження, що, читаючи "Націоналізм" Дмитра Донцова, я відініс враження, що він, сформулювавши у своїй голові тезу, за якою "Гомо гоміні люпус ест" (людина людині - вовком є), перенісши цю тезу на міжнаціональні стосунки, позбирав цитати з різних праць філософів, щоб підбудувати ними свою доктрину українського націоналізму. Його доктрина відповідала потребам українських націоналістів. Я, крім праць Ніцше, мало читав інших авторів, на які посилається Дм. Донцов. Щодо Ніцше, котрий проголошував релятивістичну теорію вартості й моралі, котрий проголошував ірраціоналізм, тобто недоступність розумового пізнавання дійсності, котрий проголошував елітаризм та ідеал "надлюдини", яка розпоряджає силою волі в прямуванні до влади, і на поглядах котрого, між іншими, була побудована ідеологія фашизму, то тут Дмитро Донцов з ним у цілковитій згоді. Натомість щодо інших філософів, на яких посилається Дм. Донцов, то в мене виникають сумніви, чи це, просто, не вирвані з контексту потрібні Д. Донцову цитати. На сторінці 241 згаданої праці Дм. Донцов пише: Не дуріть себе, гукає Він модерному гуманітаристові, Я не прийшов щоби принести мир за всіляку ціну; є речі гірші від війни і пролиття крові. Я прийшов, щоби принести не мир, але меч. Я прийшов, щоби порізнити родини, не на те, щоб їх поєднати; щоби зруйнувати царства, а не на те, щоби їх укріпити; щоб підняти матір проти доньки і доньку проти матері, щоб установити не толеранцію, але універсальну правду.
Наведене тут, по-перше - невірний, довільний переклад з Євангелія від Матвія 10:34-35; по-друге ж - Дм. Донцов наводить цю цитату на твердження, що й Ісус Христос був "революціонером", котрий закликає до застосування сили. Робити такий висновок з навчання Ісуса Христа - гріх проти Бога і гріх проти науки. Я - не спеціаліст з тлумачення Біблії, проте знаю її зміст, читав її не один раз, знайшов у ній
багато правди про Добро, знайшов великий розум. І я тверджу: вирвана Дм. Донцовим цитата з Матвія 10:34-35 чи Луки 12:51-53, не може бути підтвердженням донцовського висновку про "революційність" Ісуса Христа. Все навчання Ісуса Христа зводиться до любові, миру між людьми. Щоб підтвердити необґрунтованість твердження Дм. Донцова, я заглянув до "Біблійного довідника" Генрі Галея і знайшов у ньому інтерпретацію з Євангелія від Луки 12:49-51. Ось вона: Духовна спільнота. Христос прийшов принести людям мир, але Він знав, що стане причиною суперечок. Це нагадувало Йому про вороже наставления світу до Нього і він бажав, щоб все це вже завершилося. Люди проявляли мудрість у маловажних справах, але були цілком нерозумними і духовно сліпими у своєму відношенні до Нього? [34]
Мою думку про недопустимість такого, як у Дмитра Донцова, тлумачення Євангелія від Матвія і від Луки підтвердив у листі до мене на сьогоднішній день 92-річний український пастор Пресвітерської церкви Михайло Фесенко - довголітній редактор "Євангельської правди", випускник Духовної академії в Прінцетон, США, великий авторитет у тлумаченні Святого Письма.
Зі сказаного тут виходить, що, по-перше, до майбутніх інтердисциплінарних дослідів українського націоналізму і його діяльності повинні включитися також богослови (це теж тому, що велика кількість священиків, зокрема Греко-католицької церкви, в тому й о. Іван Гриньох, включилися в пропагування українського націоналізму), а по-друге, що не можна вірити Дм. Донцову, коли він посилається на багатьох філософів. Тому й виникає потреба перевірки чесності Дм. Донцова у його цитуванні, отже й філософи повинні включитися до дослідів українського націоналізму.
Багато людей, аби переконатися про що написане в книжці, спершу заглядають до її "змісту". Тому пропоную передрук "Змісту" книжки "Націоналізм", з якого можна багато-дечого зрозуміти:
Частина перша - Українське провансальство
1. Примітивний інтелектуалізм
2. "Науковий" квієтизм
3. Хуторянський "універсалізм"
4. Матеріалізм (лібералізм, демократизм, пацифізм, партикуляризм, анархізм)
5. Провансальство і політична симбіоза; суверенність як "забобон", підрядність національного імперативу

6. Тактика провансальства, антитрадиціоналізм
7. Плебс versus нація, утопія versus легенда, хуторянська "калокагатія "
8. Дегенерація провансальства
Частина друга - Чинний націоналізм

1. Песимізм і предтечі самовистарчаючого націоналізму
2. Воля, як закон життя. її форми. Воля влади. Роль від'ємного моменту. Дві перші вимоги вольового націоналізму.
3. Романтизм, догматизм, ілюзіонізм - третя вимога націоналізму
4. Фанатизм і "аморальність", як четверта вимога вольового націоналізму
5. Свідоцтво історії - "романтизм" як чинник поступу. Синтеза раціоналізму та інтернаціоналізму - п'ята вимога вольового націоналізму.
6. Творче насильство та ініціативна меншість, як порядкуючі сили - шоста вимога вольового націоналізму
7. Світогляд "фаустівських" і "буддистських" народів -дилема: або - або
Частина третя - Українська ідея

1. Новий національний "Ерос"
2. Зміст української ідеї - яскравість, виключність, всеобій-маючість
3. "Містика " і "реальне життя"
Заки перейти до процитовування деяких власних і чужих, але відповідаючих Дм. Донцову, винятків з його "Націоналізму", спершу декілька зауважень щодо "Змісту" цієї книжки. Він вказує на побудову і головні пункти книжки. Звернімо увагу на те, що Дм. Донцов у першій частині, названій "Українське провансальство", розглядає такі теми, як "примітивний інтелектуалізм", котрому протиставляє "вольовість". Говорить теж про "науковий" (лапки - Дм. Донцова) квієтизм, про хуторянський "універсалізм", про лібералізм, демократизм, пацифізм, партикуляризм. Перш за все треба звернути увагу на те, що Дм. Донцов методологічно і методично піддає гострій критиці все, що не підходить під його поняття інтересу українців. Дм. Донцов, а за ним уся українська націоналістична література, поширили поняття "провансальства" щодо деяких течій в українському політичному і культурному житті. Цей термін походить від Провансу, історичної провінції на півдні Франції, з містами Марсель, Тулон, з Лазуровим побережжям. Провансальці становили окрему від французів етнічну групу, в них була
своя мова, що належить до групи романських мов, своя література. На певному етапі свого розвитку провансальці примирилися з тим, що вони є частиною Франції, вони, будучи провансальцями, стали французами. Дм. Донцов усі українські "угодові", а насправді лоялістичні, на правовій базі побудовані політичні тенденції і течії називав "провансальством", ставлячи їм у закид брак волі боротьби за українську державу, а також перспективу асиміляції українського народу в чужі культури, чужі державні структури. Наскільки це виправданий закид - не місце тут його обговорювати, скажімо тільки, що його не можна було ставити ні створеній 1917 р. Українській партії соціалістів-революціонерів, ні Українській партії соціалістів-федералістів, ні навіть Українській Комуністичній Партії (так звані "укапісти"), ні тим більше існуючим у міжвоєнний період в Польщі політичним партіям, зокрема УНДО -Українському Національно-Демократичному Об'єднанню.
Дм. Донцов бере в лапки прикметник "науковий" квієтизм, тобто позбавлене наукової вартості неначе байдуже відношення ненаціоналістичної української політичної думки до розвитку історії. На необґрунтованість цього твердження вказує хоч би писання й діяльність таких українських політиків, як проф. Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Ісаак Мазепа (чомусь деякі автори називають його Іван Мазепа).
Взагалі, як це легко можна зауважити хоч би зі "змісту" книжки Дм. Донцова, він зневажливо говорить про всіх, хто не є його однодумцем. Тому - він неначе той, хто інтелектуально переріс усіх, він говорить про "хуторянський універсалізм", протиставить плебс нації, пише про хуторянську "калокагатію", тобто про "цнотливе" ставлення до розвитку суспільства.
Вважаю, що кожен український інтелігент, зокрема кожен, хто береться за політику, повинен простудіювати "Націоналізм" Дм. Донцова. Цю його працю повинні простудіювати всі, хто береться писати на тему українського націоналізму. ОУН бо взяла на своє озброєння передусім націоналістичну доктрину Дм. Донцова. Воля влади, догматизм, фанатизм, аморальність (як її розуміє християнство і сьогоднішній цивілізований світ), творче насильство, ініціативна меншість (націоналістична "партократія"), вождизм - ось стовпи донцовського вчення на яких побудована й досі існує ОУН.
"Націоналізм" Дм. Донцова вперше вийшов у світ 1926 року у Жовкві, він був надрукований, що симптоматично, в друкарні греко-католицьких отців Василіан. Ніхто, отже, з освічених українських націоналістів не може сьогодні сказати, що не знав обгрунтованої Дм. Донцовим доктрини українського націоналізму.
У розділі "Дегенерація провансальства" Дм. Донцов пише: Другий індуський факір в політиці, Ганді, казав: "кохаю мій край. Не можу, одначе, служачи Індії, шкодити Англії" (стор. 204-205). Не вдаюсь до зайвих коментарів зневажливо сказаного Дм. Донцовим про М. Ганді ("факір у політиці"), пригадаймо тільки, що саме завдяки тому "факірові", тобто Магатмі Ганді, Англія 1947 року створила з колишньої колонії Індія два домініони - Індію і Пакістан, а 1950 р. Індія була проголошена республікою. І вбили М. Ганді не англійці, а свої "революціонери". І порівняймо наслідки політики М. Ганді з наслідками політики ОУН. Дальший коментар у цій справі - зайвий.
У розділі "Песимізм і предтеча самовистарчаючого націоналізму" Дм. Донцов посилається на вислів М. Міхновського: Хто... не за нас, той проти нас (стор. 215). Українці Волині 1943 р. пізнали на практиці, на своїй шкурі -що означало це гасло. Гасло, пригадаймо, притаманне всім тоталітарним системам. Це гасло перетворили в жорстоку дійсність більшовики, фашисти, нацисти, а також українські націоналісти. Хто не був з ОУН, того вважали ворогом, зрадником, а таких треба, за теорією і практикою ОУН, нищити. Це повинні собі усвідомити маси поляків, котрим українці Волині чи Галичини не помогли, хоч і була така можливість. І повинні пам'ятати також, що, незважаючи на загрозу смерті, багато, дуже багато українців таким чи іншим чином помагали полякам, нищеним УПА.
Національний фанатизм, це зброя сильних народів, якою доконуються великі вчинки (стор. 218). Дійсно, фанатизм довів до злочинів, про які буде мова в окремому розділі. Фанатизм українського націоналізму існує й досі, це - недуга, якою захворіли початково сотні, згодом тисячі й десятки тисяч українських націоналістів. Вони, ще живі, й досі не вилікувалися від цієї недуги, хоч і живуть впродовж десятків років у демократичних країнах. Живуть, і є вони розсадником цієї недуги, прищеплюють фанатизм своїм дітям і внукам. Хоч і багато є таких, котрі вочевидь переконуються, що західні суспільства без крихти фанатизму побудували
добробут своїх громадян. Серед тих громадян є також фанатичні українські націоналісти.
Сила в історії одиноке мірило значності, бо вона є те саме, що життєвість, а життєвість значить право на життя, -себто - незаперечну правду... Рацію має сильніший (стор. 218). Сила - так! Але ж не сила кулака, сокири, кулемета, смолоскипа для підпалення хат. Силою нічого не вдіяв Наполеон Бонапарте, не вдіяв нічого, крім океану нещастя, до певного часу кумир українських націоналістів, Адольф Гітлер. Силу, але економічну, проявляють сьогодні Німеччина й Японія, котрі зазнали мілітарної поразки в II світовій війні. Не в мілітарній, не у фізичній силі міць нації, держави, а в її економіці. Тож неправдою є те, що каже Дм. Донцов, що рацію має (фізично) сильний.
У розділі "Воля, як закон життя - її форми - Воля влади - Роль від'ємного моменту - дві перші вимоги українського націоналізму", Дм. Донцов уже зовсім від себе пише: На цій волі (не на розумі), на догмі, на аксіомі (не на доведеній правді), на абсолютнім, не на директивнім постулаті, на бездоказовім пориві мусить бути збудована наша національна ідея, коли ми хочемо утриматися на поверхні жорстокого життя (стор. 220-221). Дужки у наведеному реченні і слова в них походять від Дм. Донцова. Що ж можна сказати тодішнім і сьогоднішнім апологетам українського націоналізму, побудованому на донцовській доктрині, на теорії волі? Побудованому на волі, на догмі, на бездоказовому пориві. У противагу розумові, доведеній правді. Волею, а не політичними розрахунками, не розумом ОУН покликала до життя УПА, пославши наперед на Волинь своїх довірених фанатиків - організаторів терору, скерованого спершу проти мирного волинського селянина-українця. Підступом і терором ОУН втягнула волинських селян до масових убивств поляків, а тих, хто не підпорядковувався ОУН в особі її Служби Безпеки, тих українців теж знищували, разом з цілими сім'ями. На бездоказовому пориві УПА перетворилася в армію різунів, паліїв, які винищували населення в час, коли дві багатомільйонні потуги вирішували долю війни. Початок цьому дало вчення Дм. Донцова. Він каже: Ця воля (яку Шопенгауер називає ще "сліпою діяльністю", "хотінням", "тугою", "поривом", "жагою", "люттю", "гнівом", "ненавістю") є перша галузка дерева життя. В цій волі немає жодного декартівського "Cogito, ergo sum". Інтелект - засада другорядна, підпорядкована в світі,
витвір пізнішого походження! (стор. 224-225). Тут в лапках також з тексту Дм. Донцова. А ми, бачте, думаємо, що саме інтелект, розум відрізняє людину від інших живих створінь. Показується, однак, що наш інтелект - витвір пізніший за волю. Дм. Донцов повертає нас в епоху дикунства, коли суспільством не керував розум, інтелект, а лише воля, як сліпа діяльність, як зоологічна ненависть. І що ж, повернув багатьох у стан дикунства, доказом чого була, власне, діяльність ОУН-УПА, зокрема ж від 1942 року, а в поодиноких випадках і раніше. Бож розумна людина, коли навіть убиває здогадного ворога, то не метиться на жертві, не виколює їй очей, не відрізує язика.
Ось до чого довела донцовська доктрина волі, якої не пригальмовує розум, якої не пригальмовують закони моралі. Дм. Донцов наводить навіть відірвану від контексту цитату зі Спенсера: Сказати, що розум кермує людиною, так само немудро, як сказати, що нею кермують очі (стор.225). Геть, отже, розум! Єдиною рушійною силою хай буде наша воля, наше хотіння, наша лють і наша ненависть. Геть мораль!
І дивно, що книжка Дм. Донцова "Націоналізм" друкувалася в друкарні греко-католицьких отців Василіан. Тож знали її кола, які можна окреслити, як близькі до Святоюрської гори. Знав "Націоналізм" Дм. Донцова о. Іван Гриньох. Якось не розповсюджуються на Заході серед українців праці отців Василіан, :в яких відкидалася б проти-християнська доктрина Дм. Донцова, доктрина українського націоналізму, ідеологія ОУН. їх немає
Чи, в сьогоднішньому стані організованого людського суспільства, годиться всім трьом фракціям ОУН надалі просовувати свої антигуманні ідеї на Україну, говорити про демократію, а на думці мати національний фанатизм, котрий би мав знести з лиця землі української не тільки всіх ворогів ОУН - чужинців, але й українців, котрі не за націоналізм?
В ще більш чистім виді (ніж у насолоді риском і в героїзмі) виявляється воля до влади в нічим не прикрашенім, голім стремлінні до неї, в жадобі панування (стор. 231) (в дужках - Донцова). Саме в цьому реченні, у цьому ствердженні слід шукати першопричини першого розламу в ОУН, що стався 1940 р. Про деталі цього розламу - згодом, але вже тут вкажемо, що й після п'ятдесяти років від того розламу (згодом був ще третій) фракції ОУН не можуть дійти до згоди, хоч усі три керуються тією самою наукою Дм. Донцова, принаймні не відмежовуються від неї. Бо як же міг,
за теорією Дм. Донцова, поступитися фактичною владою на Західній Україн Степан Бандера перед Андрієм Мельником, а тепер Ярослава Стецько перед Миколою Плав^юком? Це ж було б проти науки, яку проголосив головний ідеолог українського нвціоналізму - Дмитро Донцов. Адже він каже: ... об'єктивізація тієї самої волі життя, яка є однозначна з жадобою панування, різниця лише в щаблі об'єктивізації цієї волі (стор. 231). І далі, крім афірмації волі до життя... і приходить цей додаток - заперечення чужого, заперечення тієї самої волі в іншій одиниці. Бо однією з найбільш характеристичних прикмет волі є "безоглядність супроти інших" (стор. 232). Донцовська "безоглядність" є калькою з польської мови, в українській вона означає "безпощадність". Таки правда, безпощадність у відношенні до беззахисного поляка на Волині 1943 року і в Галичині 1944 року була з боку УПА повсякчасною практикою, а тут і там до українців, котрі відважилися не підпорядкуватися ОУН-УПА. Ця безпощадність виллялася у геноцид.
Польські автори, не запізнавшися з донцовською ідеологією українського націоналізму, ще й досі не можуть збагнути першопричини тих жорстоких подій, які мали місце на Волині й в Галичині під час війни, вони іноді навіть намагаються шукати причини в національних прикметах характеру українця. В цьому вони помиляються.
Дм. Донцов каже : Не в здобутті є щастя, а в здобуванні (стор. 232). Здобути ще більше! (там же). Ось і маємо, як на долоні, джерело експансивності, імперіалізму в ідеології ОУН. Будьте напасниками і здобувцями (завойовниками - В.П.), поки не зможете бути володарями і посідачами. Суть життя -це посідати і панувати; суть - боротьба за перевагу, за зріст і поширення, за могутність, бо жага могутності, це власне жага життя (стор. 233). Тут без труду можна встановити перегук цих настанов Дм. Донцова з десятою заповіддю українського націоналіста: Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави. І пряма вказівка Дм. Донцова: ... в боротьбі - за розріст і перевагу розрізняємо експансію як ціль, боротьбу - як засіб (там же, підкреслення Дм. Донцова). Отже - експансія!!! Спершу проти Польщі аж до Кракова й Мазурських озер, проти Росії, проти Румунії, проти Словаччини, Угорщини. Де мета експансії? Немає мети. Експансія бо є ціллю, а боротьба (перманентна) тільки засобом. Чи ці засади не перегукуються з італійським фашизмом (Абісінія - 1935-1936), німецьким нацизмом
(Австрія, Судети, Польща, Чехо-Словаччина, Бельгія, Голландія, Франція, Україна, Білорусія тощо?). Та й з більшовицьким експансіонізмом перегукується вчення українського націоналізму (Пакт Ріббентроп-Молотов про розподіл зон впливу).
Виходячи з вчення Дм. Донцова, багато років наперед можна було передбачити розбіжність інтересів гітлерівської Німеччини і ОУН, адже кожна з цих ідеологій виходила з експансіонізму, треба виразно сказати - з територіальної експансії. ОУН теж мріяла (бо, згідно до вчення Дм. Донцова, не керувалася розумом, а волею ) стати світовою потугою, може й на зразок Римської імперії! А Гітлер уводив в дію свій план завоювання Європи, створення на Сході "Лебенсраум". В першу чергу, самозрозуміло, коштом України. Колись же мусив настати час зудару. Він прийшов зразу ж після червня 1941 р.
Цей закон експансії,- каже Дм. Донцов,- мимо його численних противників, існував, існує та існуватиме (стор. 234). І далі: Стремління, що спостерігаємо серед людських рас, стремління заволодіти чужими землями, властиве всім родам організмів і виявляється у них усілякими способами. Можна сказати, що межі сфер існування кожного виду означуються рівновагою двох собі ворожих систем, сил... Стремління, властиве кожному видові - увірватися в чужу сферу... людський рід, хоч і отарна порода, все ж таки завжди був і тепер лишається ще хижацькою породою (там же). Що можна сказати на такі твердження Дм. Донцова, які увійшли до арсеналу ідеології ОУН? Можна, мабуть, поставити запитання: а яке ж відношення ця наука має до християнства? Хай би про це сказали теологи у свій час, в час, коли український націоналізм став оформлюватися як політичний рух і коли почав організовуватися. Мовчали тоді греко-католицькі теологи, хоч і було багато перед II світовою війною в Галичині греко-католицьких докторів, професорів теології. Мовчать вони й тепер. А видавець чергового видання "Націоналізму" - Українська Видавнича Спілка в Лондоні, пише: "Націоналізм" Донцова впродовж 40 років... з уваги на географічне положення України і на християнські основи її духовності є чи не постійним елементом української національної ідеології (стор. 2). Для мене, людини, котра в деякій мірі обізнана з християнством, проголошуваний Дм. Донцовим (і взятий на своє ідеологічне озброєння ОУН) український націоналізм і християнство, це діаметрально
різні речі. Проте якось мені не трапилась до рук книжка українського теолога, або бодай священика, котра б піддавала критиці вчення Дм. Донцова з позицій християнства. Чи є така книжка?
Як же бо примирити ідеологію ОУН, вчення Дм. Донцова з ідеалами християнства, з наукою Ісуса Христа? Дм. Донцов каже: Закон природи є право сили... експансія - не тільки самоутвердження власної волі до життя, а й заперечення її в інших (стор. 235). Ворогування неминуче, бо кожна воля існує для себе, як відмінна і протилежна іншим сила (стор. 239).
Хай цю суперечність українського інтегрального, чи пак донцовського націоналізму з наукою Ісуса Христа розв'язують теологи, філософи, а я вернуся до чисто світських справ. Обмежуся тут до одного прикладу. Наприкінці ХІХ-го століття між шведами й норвегами, які до того часу жили в рамках однієї держави, прийшло до непорозумінь, норвежці забажали мати свою окрему державу. Король Швеції дав згоду провести референдум, який вирішив про відокремлення Норвегії від Швеції, внаслідку чого встановлено між тими державами кордон. Це сталося 1905 року. І від того часу не було між названими державами територіальних претензій. Бо народи цих країн керувалися не принципом експансії, а розумом, миролюбством, високою скандинавською культурою, згідно до християнських законів моралі.
А Дмитро Донцов не вгаває: Громада, що відкидає завоювання, знаходиться в стані упадку (стор. 240). Посилаючись на італійця Енріко Коррадіні, Дм. Донцов каже, що воля життя і воля влади перемінюються в волю війни... Воля війни між націями вічна. Вічна є війна. (стор. 243).
Дм. Донцов так закінчує II розділ: Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до еспансії, - означив я як першу підставу націоналізму... Другою такою підставою національної ідеї здорової нації повинно бути те стремління до боротьби, та свідомість її конечності, без якої неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ані тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу. Першу з цих підстав протиставляю тому духовному "кастратству", яке виключало волюнтаристичний чинник з міжнаціонального життя, вірячи сліпо в творчу силу інтелекту Другу - протиставляю засадничому пацифізмові нашого провансальства, яке вірило у вічний мир Ліги Націй (стор. 244-245).
В третьому розділі п.н. "Романтизм, догматизм, ілюзіонізм - третя вимога націоналізму", Дм. Донцов каже: Писати, як у нас пишуть, що боротьба за національну волю походить не з любові і бажання панувати над кимсь, а лише з ненависті до рабства - значить не розуміти динаміки розвою. Природа та історія не знають рас агресивних і неагресивних, лише раси сильні і слабкі. Раси сильні - визволяються, коли вони підбиті, і розширюються коштом слабших, коли є вільні; раси слабі - або здобуваються лиш на спазматичний бунт (коли вони під ярмом), або роздаровують своїм ворожим меншостям національні, культурні та всілякі інші автономії -коли вони є вільні (стор. 262).
Саме, мабуть, у цьому джерело визначення в українському націоналізмі "нації", як раси. І тиснеться на вуста: Слабенька Канадо! Тепер я знаю - чому Ти ввела в країні політику багатокультурності! Президенте України! Ви тому проводите політику зрівняння перед законом усіх національностей, що живуть в Україні, бо українська нація слабка! Та годі іронізувати. Коли б ОУН прийшла до влади на Україні - було б не до іронії. Вона б, за вченням Дм. Донцова, крикнула б: "Україна для українців! Такі гасла вже появлялися на Україні з боку українських націоналістів Р.Б. 1992.
А ось далі в Дм. Донцова: ... пафос у носіїв великих ідей прибирає форму того, що в поточній мові зветься фанатизмом... (там же)... Фанатизм знов-таки є невід'ємним станом душі всіх діячів і учасників великих епох, усіх, що дають себе нести великій ідеї (стор. 263). Фанатик - визнає свою правду за об явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його агресивність і нетерпимість до інших поглядів... ненависть до всього, що перешкоджає їх здійсненню... (там же) ... чуттєві ідеї фанатиків не знають толерантності, бо спір про догми віри рішається не полюбовним судом, лише ордаліями (стор. 263-264), тобто інквізиційними судами, які обвинуваченого піддавали випробуванню вогню, води: якщо ти невинен, то не згориш, не втопишся, а якщо винен - згориш або втопишся.
Далі Дм. Донцов каже, що Шпенглер за найцінніший здобуток війни для Німеччини уважає здібність ненавидіти ворога. І далі: як далека ця мужня думка від думок деяких наших провансальців, які своє локайство супроти всякого status quo звуть державництвом, а свою душевну
вияловилість - культурністю, що бореться з шовінізмом... Суттю фанатизму є те, що він у відношенні до конкретного є спустошуючий і руйнуючий (стор. 256).
З науки Дм. Донцова виходить, що програна українців на переломі 1920-х років - це благодать, бо вона викликала здібність ненавидіти ворога.
Читаючи такі повчання Дм. Донцова, хотілося б вигукнути: А де ж у цьому логіка?! Проте полемізувати з Дм. Донцовим в категоріях логіки - витрата часу і сили: він не визнає логіки, нехтує розумом. Для нього рушійною силою суспільства є воля боротьби, експансії, спустошуючий і руйнуючий фанатизм. Прочитавши ці рядки, поляки матимуть часткову відповідь на те, що діялося на Волині 1943 і в Галичині 1944 року.
У тому ж розділі: Мораль, про яку тут говорю, відкидала ту моральність, яка забороняла шкодити іншим, яка цінила життя понад усе, яка ненавиділа хижацькі інстинкти (стор. 268). Цілій боротьбі за існування - чуже моральне поняття справедливості (стор. 269). Лише філістри можуть абсолютно відкидати і морально осуджувати війну, вбивство, насильство - філістри і люди з відмерлим інстинктом життя... (стор. 270). Ті моральні ідеї є добрі, які йдуть на користь в конкуренційній боротьбі за існування... добре поступування те, яке на користь роду, зле - на його некористь (стор. 271).
У четвертому розділі подибуємо такі ось думки Дм. Донцова, або ж співзвучні з ним, бо він їх цитує на підтвердження своєї тези: ... насильство - це одинокий (єдиний - В.П.) засіб, яким розпоряджають... нації, схудобілі через гуманітаризм... (стор. 283). Прагнути величності своєї нації, це значить прагнути нещастя своїм сусідам... коли історія є боротьбою за панування і владу, за взяття в посідання, - то творче насильство мусить грати велику роль в цім процесі, бо привлащення - це передусім бажання поконати... (стор. 284). Агресія... іманентна кожній... національній ідеї... (стор. 285).
Досі Дм. Донцов говорив про те, "як" діяти, а тепер буде мова про те "хто" має діяти? Він пише: хто впроваджує в світ і здійснює якусь ідею? Провансальці, демократи та інші народолюбці відповідали - завше народ! Ми відповідаємо ніколи народ! Народ є для всякої ідеї, чи в її статичному, чи в динамічному стані - чинник пасивний, той що приймає. Чинником активним, тим, що несе ідею, тим, де ця ідея
зроджується, є активна, або ініціативна меншість... Це група, яка формує неясну для неусвідомленої маси ідею, робить її приступною цій масі і, нарешті, мобілізує народ для боротьби за цю ідею (стор. 285-286). Ніколи пасивна юрба, лише активна меншість є суспільно-творчою силою... (стор. 287). Творче насильство - як "що", ініціативна меншість - як "хто", ось підстава всякого майже суспільного процесу... (стор. 290).
Читаючи це, мені приходить на думку те, як після вибуху німецько-радянської війни пішли на схід України "похідні групи" обох фракцій ОУН, як емісари з Галичини пішли на Волинь, організувати там УПА. І що вона там накоїла.
Врешті Дм. Донцов пише, що виложена ідеологія не є фантазією, ані мозковою теорією, - вона є практичним символом віри всіх здорових і шляхетних рас... (там же). І далі: Осміяна філістрами філософія... німецького націоналізму "Deutschland uber Alles" повинна стати - Mutatis mutandis - і нашим гаслом (стор. 337). І врешті: Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути (стор. 342).
Все. Досить! Гадаю, що й цей невеликий вибір цитат з "Націоналізму" Дмитра Донцова достатній, щоб зрозуміти його нелюдяну, антигуманну, злочинну теорію українського націоналізму, злочинну теорію і практику ОУН-УПА. Мені чомусь здається, що дуже невелика кількість українських націоналістів читала цю працю Дмитра Донцова. Але читали її, тут нема жодного сумніву, такі українські націоналісти, як Євген Коновалець, як Андрій Мельник, як Степан Бандера і Ярослав Стецько. їм сьогодні ставлять на Україні пам'ятники. За введення в життя донцовського інтегрального націоналізму. Тобто за тисячі жертв - поляків, євреїв, українців.
І ось ця злочинна теорія, злочинна доктрина попала в руки хлопцям з села, які, не знаючи широкого світу, але які вже були просякнуті націоналізмом, винесеним з українських гімназій, що були розсадниками українського націоналізму. Хлопцям, які стали студентами, бо в їх батьків були гроші, щоб заплатити студії та помешкання у Львові чи й у Кракові. Тим хлопцям було по 20-22 роки. Така злочинна доктрина в руках недосвідчених хлопців, це так, неначе дати малій дитині гострий ніж у руки. Що з цього вийшло - побачимо
далі. Добра не вийшло. Ні для поляків, ні для євреїв, ні для українців, ні для самої України.
Треба пам'ятати про те, що Дмитро Донцов не обмежився написанням "Націоналізму", він увесь час був активним теоретиком і пропагандистом українського націоналізму, свою злочинну доктрину він розвивав і поширював у таких націоналістичних журналах, як в офіціозі ОУН "Розбудова нації", в "Літературно-науковому віснику" та інших.
Минав час, "вожді" ОУН втілювали в життя злочинні ідеї, сформульовані Дм. Донцовим. ОУН ішла нога в ногу з гітлерівськими полчищами в поході на Україну, ОУН організувала українську допоміжну поліцію - помічника "Зондеркомандо" у винищуванні євреїв, ОУН створила УПА, СС дивізію "Галичина". Ідеї Дм. Донцова жили, тріумфували. Аж прийшла поразка на всіх націоналістичних фронтах: гітлерівська Німеччина зазнала поразки. Недобитки УПА, СС дивізії "Галичина", української допоміжної поліції, колишні вояки батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд" опинилися на Заході. Тут дечого навчилися, передусім навчилися міняти тактику, радше дійшли висновку про необхідність змінити тактику - одні гасла українського націоналізму промовчувати, інші тимчасово заперечувати. І, не відмовляючись від дон-цовської доктрини інтегрального, тобто тоталітарного націоналізму, знаючи, що для тоталітаризму будь-якого роду немає місця на Україні, "еліта" ОУН, зокрема в особах вчених професорів, докторів різних наук (о, коли б на Україні знали, скільки тут магістрів без "матури", тобто без закінчення повної середньої школи, скільки тут докторів без закінчення вищої школи, між якими трапляються й професори!), почала проголошувати гасла демократизму, політичного плюралізму на Україні. І одночасно... пригадувати Дмитра Донцова. Але не по-хамськи, як колись, Тепер уже делікатно, щоб призвичаїти українське вухо до прізвища автора нелюдяної доктрини. Доказом цього є хоч би стаття у львівській газеті "За вільну Україну" п.з. "Політична програма і загальнонаціональні інтереси. Дмитро Донцов про українські проблеми напередодні першої світової війни."35 В ній доктор філософських наук Олег Гринів презентує Дм. Донцова, як того, хто передбачав і показував потребу боротьби українського народу за самостійне існування. Інакше говорячи, у статті показаний ранній Дмитро Донцов, той, в
писаннях якоґо у той час (1913 р.) ще не було рис, притаманних націоналізмові.[36]
Чи це випадково, що в Україні почали появлятися, писані утитулованими авторами, статті, які пропагують прізвище Дмитра Донцова, але ще тепер не у контексті його злочинної книжки "Націоналізм"? Чи це, бува, не виконування визначеного потребами ОУН замовлення? Практика показує, що це саме так. Хоч одночасно проф. Тарас Гунчак, редактор "Сучасності", репрезентант ОУН-з, каже, що він особисто не поділяє поглядів Донцова. Він (Донцов - В.П.) мав рацію лише в 30-х роках. Тоді почуття програшу визвольних змагань призвело до переосмислення демократичного шляху Центральної Ради і бажання створити державу на основі національно свідомого українця. ...[37] Тарас Гунчак, бачте, не поділяє особисто (на словах) поглядів Дм. Донцова, але визнає за ним рацію щодо 30-х років. І одночасно він схвалює всю діяльність ОУН-УПА. Ну, хто як хто, але професор, редактор "Сучасності", що була і є під омофором ОУН-з, знає доктрину Дм. Донцова, знає наслідки дій ОУН-УПА в 1943 і пізніших роках. Він не відкидає цієї злочинної доктрини, не засуджує її, а навіть схвалює. Робить він це тому, що ОУН, всі фракції ОУН, в тому й рідна Тарасові Гунчакові ОУН-з, і досі керуються донцовською доктриною українського націоналізму. Тепер лише змінили тактику, змінили тон пропаганди. Діють обережно, щоб не перелякати українців в Україні.
Прочитавши дещицю про український донцовський інтегральний націоналізм (іншого немає і бути не може), порівняймо її з заявою іншого професора з Заходу, цим разом члена ОУН-б з Лондону, Романа Зварича: По суті своїй український націоналізм - гуманний і демократичний. Я весь час тверджу, що націоналізм - це найдосконаліша форма демократії. [38] Це той самий професор Зварич, котрий разом з проф. Омеляном Кушпетою, 1992 року організували регіональні конференції ОУН-б по всій Україні. Прочитавши наведену тут заяву проф. Романа Зварича, я засумнівався -чи справді він професор, а чи безсоромний пропагандист? А, може, я не розумію Дмитра Донцова? Але ж наслідки діяльності ОУН-УПА доказують, що я його зрозумів досконало. Сумнівів тут бути не може - під сучасну пору всі три фракції ОУН на чорне кажуть біле, і навпаки. Щоб увести в оману український народ, щоб перехопити в свої
руки владу. А тоді вони показали б що дійсно думають про вчення Дм. Донцова. Бо коли б вони того вчення не визнавали тепер, то й мусіли б відмовитися від минулого ОУН, а без свого злочинного минулого немає ОУН, це була б зовсім інша якісно організація. Ще й досі всі три ОУН ведуть тиху між собою боротьбу на терені України. Коли б одна з них захопила владу, тоді й дійшло б, здається, до явної боротьби між ними. Може й на зразок "Ночі довгих ножів", як у січні 1934 р. прихильники Адольфа Гітлера порахувалися з Ернстом Регмом.
Варто, отже, порадити українцям, і не тільки українцям, а й полякам: Читайте Дмитра Донцова! Прочитавши, вони самі зрозуміють суть українського націоналізму, суть ОУН-УПА.
Проте, прочитавши писання Дм. Донцова, хтось може сказати: писання Донцова, це одне, натомість український націоналізм, це друга справа. Тим більше, що сьогодні, як уже було сказано, чільні представники всіх фракцій ОУН репетують про демократичність, людяність, гуманність українського націоналізму, ОУН. Тим, в кого постануть сумніви щодо тотожності навчання Дмитра Донцова з українським націоналізмом, пропоную твердження Петра Мірчука, автора "Нарису історії ОУН", націоналіста з молодих років, активного впродовж десятиліть на еміграції пропагатора ОУН. Це будуть винятки саме з його, названої тут, праці:[39]
Писання д-ра Дмитра Донцова. Першим і найвизначнішим ідеологом українського націоналізму по першій світовій війні став д-р Дмитро Донцов... В 1925 р. (мабуть помилився автор, бо інші джерела подають 1926 р. - В.П.) появилася праця Дм. Донцова "Націоналізм", в якій автор провів нищівну критику українського угодовства і соціалістичної псевдодемократії... Як антитезу до цього Дмитро Донцов вказав український націоналізм... Полк. Євген Коновалець, повернувшися 1921 р. до Галичини і перебравши пост Головного Коменданта УВО (Української Військової Організації - В.П.), звернувся до д-ра Дмитра Донцова з пропозицією відновити видавання "Літературно-Наукового Вісника" й редагувати його в дусі ідей українського націоналізму, пропагатором яких був Донцов... Дм. Донцов заходився відразу надати журналові виразно націоналістичне обличчя... "ЛНВ"... став пропагатором ідей українського націоналізму і відіграв важливу роль в форму-
ванні націоналістичної ідеології (стор. 47-50). Націоналістична течія захопила теж старших учнів українських гімназій... постала і розвинула діяльність Організація вищих класів українських гімназій (ОВКУГ)... ОВКУГ звертала увагу на те, щоб спонукати гімназистів до пильного читання "Літературно-Наукового Вісника" та писань Донцова. Провідними членами Організації вищих класів українських гімназій були: Роман Шухевич і його брат Юрко, Володимир Янів, Богдан Кордюк, Богдан Підгайний... Степан Бандера, Олекса Гасин... Дмитро Яців... Зенон Коссак... Степан Ленкавський... Ярослав Карпинець, В. Макух... Дмитро Грицай... Омелян Грабець... Василь Сидор (стор. 56). Як бачимо, серед членів ОВКУГ були майбутні проводирі ОУН, а серед них Роман Шухевич, котрий став на чолі батальйону "Нахтігаль", а пізніше, від серпня 1943 року, був провідником ОУН на Західній Україні і головним командувачем УПА. Був серед них довголітній ректор Українського Вільного Університету в Мюнхені Володимир Янів, був теж Степан Бандера, провідник ОУН на західноукраїнських землях від 1932 p., згодом "вождь" ОУН-б.
Під час Першого Конгресу українських націоналістів (28 січня - 3 лютого 1929 р. у Відні) на засіданні ідеологічної Комісії розпочалася полеміка, що опісля перенеслася частково і на кінцеве пленарне засідання, під час ухвалювання ідеологічних концепцій. Юліан Вассиян, Степан Ленкавський і Степан Охримович обстоювали філософічно- ідеологічні основи українського націоналізму, вирослі з ідеалістичного світогляду українського народу, теоретично сформульовані в писаннях... Дмитра Донцова. Іншу концепцію заступали Дм. Андрієвський і Дм. Демчук, що намагалися включити до ідеології українського націоналізму елементи матеріалістичного світогляду та демократизм типу уенерівщини. Перемогла перша концепція (стор. 9).
Після сказаного вже не буде сумнівів щодо єдності викладеної Дм. Донцовим 1926 р. в праці "Націоналізм" доктрини українського націоналізму і прийнятої ОУН ідеології. Це, як, може, дехто пригадує у Володимира Маяковського: Говоримо - Ленін, а на думці - Партія; Говоримо - Партія, а на думці - Ленін. Отже - говоримо український націоналізм Дм. Донцова, а на думці - ідеологія ОУН. Різниця тільки в тому, що Дмитро Донцов ніколи не був членом ОУН, зате був він духовним батьком цієї організації.
І як після цього проф. Тарас Гунчак та іже з ним має моральну відвагу говорити сьогодні, що він не погоджується з Дм. Донцовим, що ОУН - це демократія, гуманність? Справді треба не мати крихти сорому, щоб таке заявляти.
А Валентин Мороз, завідуючий кафедрою історії України Поліграфічного інституту у Львові, ярий націоналіст, в інтерв'ю 14.11.1992 р. для української телепрограми канал 47 в Торонто заявляє: Є різні націоналізми - націоналізм демократичний, авторитарний, комуністичний. І годі зрозуміти - чи це абсолютне дилетантство неначе й професора, а чи примітивна пропаганда, розрахована на примітивну авдиторію? Валентин Мороз, колишній дисидент, неначе не розуміє, що є один український націоналізм: інтегральний, донцовський. Про це він міг би переконатися, читаючи "Енциклопедію українознавства". І немає, не було націоналізму комуністичного, хоч і був "націонал-комунізм", якого представником був Микола Хвильовий і Микола Скрипник. Тут "націонал" від національності, а не від націоналізму.
ОУН у світлі власних документів
Під час Першого Конгресу українських націоналістів у Відні Євген Коновалець, звертаючись з промовою до його учасників, сказав: ... мусимо... боротися і добитися Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу. Як учить нас досвід цілих українських поколінь, можемо цього досягнути тільки революційними, ніколи еволюційними шляхами.[40] У зв'язку з цим згадаємо тільки про те, що 1991 року Україна стала незалежною державою зовсім не революційним, а мирним шляхом, хоч і не в межах, за які боролася й надалі бореться ОУН. ... ідеал Незалежної Соборної Української Держави", кличе Українську Націю до продовження боротьби аж до остаточної перемоги. Цей ідеал ліг в основу українського світогляду й його творчого чину - в основу українського націоналізму.[41] Це був процитований уривок з тексту відозви Конгресу українських націоналістів до українців. Ще раз звернемо увагу на безупинне наголошування ОУН на "соборності" української держави, тобто на побудові української держави на всіх етнічних (за твердженням ОУН) українських землях. Зрозуміння цього становить ключ до
розв'язки питання про причини й методи мордів УПА на Волині й в Галичині в 1943 і дальших роках.
У згаданій відозві Першого конгресу українських націоналістів з лютого 1929 року, підписаній від імені Конгресу Миколою Сціборським і Володимиром Мартинцем, говорилося:
ТІЛЬКИ ПОВНЕ УСУНЕННЯ ВСІХ ОКУПАНТІВ З УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації в межах власної держави. . . У своїй зовнішній політичній чинності Українська Держава стремітиме до осягнення меж, що охоплюють всі українські етнографічні терени[42]
Про це саме говориться в "Постановах Великого Збору Організації Українських Націоналістів", що відбувся в днях 28.01. до 3.02. 1929 p., опублікованих в "Розбудові нації" №№3-4 за березень-квітень і травень 1929 р. Тут, одначе, цитую за згаданим "Нарисом історії ОУН" Петра Мірчука:
2.ПОВНЕ УСУНЕННЯ ВСІХ ЗАЙМАНЦІВ З УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ, ЩО НАСТУПИТЬ У БІГУ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ, та відкриє можливості розвитку Української Нації в межах власної держави, забезпечить тільки система власних мілітарних зброєнь та доцільна союзницька політика.[43]
Наведені тут дві останні цитати слід прочитувати по кілька разів, щоб абсолютно добре збагнути їх зміст. В них, в цих цитатах з офіційних документів ОУН з 1929 року, знаходиться відповідь на запитання: Хто і чому почав мордувати 1943 року на Волині!? Автори, які опрацьовували проблеми мордів поляків у Західній Україні від 1942 року, вказували на ряд причин цих мордів, вказували на безвідповідальну політику II Речі Посполитої (міжвоєнний час) у відношенні до українців, вказували на політику гітлерівської Німеччини, яка проявлялася в засаді: Divide et impera - розділяй і пануй, ба навіть говорили про мету: усунення з українських земель поляків. Але досі жоден автор не вказав на причину, на документ, в якому було заплановане усунення поляків між іншим з Волині й Галичини. Ніхто з авторів досі не натрапив на документ, котрий ще 1929 року передбачив усунення "займанців" з українських земель, і то повне усунення, яке наступить "в бігу національної революції" шляхом створення "власних мілітарних озброєнь" (УПА), які й виконають "повне усунення всіх займанців".
Я цього не придумав, цебто не придумав шляхом розумової спекуляції, що, починаючи від 1942 року, ОУН-УПА здійснювала політику "повного усунення" поляків з Волині й Галичини. Я на це тільки натрапив у "Нарисі історії ОУН", читаючи його уважно, шукаючи весь час відповіді на це болюче питання, бо проблема мордів УПА від 1946 року не давала мені спокійно жити.
Ще раз, отже, вернімося до цитованих тут винятків з офіційних документів ОУН, ще раз проаналізуймо їх, заки перейдемо до наступних питань, в яких порушимо теж справу методів того усування поляків, теж порушимо справу мордування українців членами УПА, зокрема членами С.Б. ОУН.
Те, що я натрапив на ці, публіковані ж і доступні від 1929 року матеріали, вважаю своїм "відкриттям". Повторюю: досі ніхто не вказав на цю конкретну, сформульовану в офіційному документі, причину мордів поляків. І не тільки поляків.
Щоб не було ніяких недомовленостей, покличуся на мовознавчі джерела, щоб пояснити найважливіше у вже наведених документах, і згодом найтрагічніше у своїх наслідках слово: "усунення". Одинадцятитомний тлумачний Словник української мови каже: усування - Дія за значенням усувати... усувати... доводити що-небудь до зникнення, припення існування; ліквідувати... виключати, викидати звідкись; так чи інакше позбавлятися когось.[44]
До теми "усунення" поляків (і не тільки їх) з українських земель повернемося ще у розділі про морди, доконані ОУН-УПА. Тут лише вкажемо, поки свіжа пам'ять про "науку" Дм. Донцова, що реалізували "усунення" поляків та інших, і вбивали українців, котрі противилися ОУН, оті молоді оунівці, які, внаслідку науки Дм. Донцова, були просякнуті фанатизмом, ненавистю, безпощадністю до "ворога", котрі прищепили ті якості несвідомим селянам Волині, згодом Галичини.
І ще: Майже всі автори, котрі займаються проблемою ОУН-УПА, вказують на ОУН, точніше на ОУН-б, тобто на бандерівців, як тих, що були "суперреволюціонерами", що саме вони, оті молоді й повні гніву - Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Лебедь, Роман Шухевич - були організаторами й виконавцями мордів. А тим часом, як видно зі сказаного, оту різанину поляків, допомогу в винищуванні євреїв, холоднокровно запланувала "стара гвардія" ОУН -
Євген Коновалець і його товариші. І це вони, піднесенням доктрини Дм. Донцова до рангу офіційної ідеології ОУН, виховали отих "молодих і повних гніву" - С. Бандеру, Я. Стецька, М. Лебедя та інших. Це "стара гвардія" УВО-ОУН була предтечею УПА, яка в своїй діяльності не знала жалю, ні будь-якої моральності, яка потоптала всі Божі заповіді, виконуючи "заповіді" ОУН, сформульовані в "Декалозі" українського націоналіста.
Вернемось, однак, до документів ОУН. У згаданій відозві Першого Конгресу ОУН говориться: Відкидаючи орієнтації на історичних ворогів Української нації, але будучи в союзі з народами, які вороже відносяться до окупантів України, національна диктатура, що витвориться в бігу національної революції, забезпечить в тяжкий час боротьби силу Української держави.[45]
Не вдаючись у деталі, вкажімо, що ОУН відкидала політику уенерівців, тобто тих, що боролися за Українську Народну Республіку, потім за Директорію, отже за реалізацію політики Симона Петлюри, як тих, що розраховували на союз з Польщею. ОУН гетьманцям ставила у закид, що вони розраховують на Москву. Натомість ОУН, як це показала практика, поставила на Німеччину, теж на Японію, як на ворогів Польщі і Росії.
Підкреслимо теж у цьому місці заплановану ОУН "національну диктатуру" в "бігу національної революції". Диктатура - це зрозуміло, ОУН завжди, від свого народження, прагнула до створення української держави, в якій мав би бути уведений тоталітарний режим. Але ж звідки сформулювання "національна диктатура"? Це взялося звідси, що ОУН від самого початку узурпувала собі право говорити від цілого українського народу. Ця узурпація походить від науки Дм. Донцова про "ініціативну меншість" і "неусвідомлені маси" (див. стор. 286 "Націоналізму" Дм. Донцова). Згідно до цієї науки, "луччі люди", тобто провід і члени ОУН, є виразниками нації, її інтересів, яких не розуміють "неусвідомлені маси". Звідси й узурпація права до "національної диктатури". Як її реалізувала ОУН-УПА, починаючи від 1942 року - знаємо на підставі фактів, про які буде ще мова.
В тій же відозві: Організація Українських Націоналістів протиставиться всім партійним і класовим угрупуванням і буде стреміти, через опанування цілого українського життя
на всіх землях України, до найширшого розгорнення національної сили... [46]
Тут уже мовиться про ті українські сили, які не підпорядкуються ОУН. Це ті українці, яких убивала ОУН-УПА за спротив політиці народовбивства. Ці плани ОУН здійснила тільки частково. ОУН не розгорнула своєї діяльності на так званій Великій Україні, тобто на схід від Збруча. Натомість ОУН зуміла підпорядкувати собі численні маси українців в Західній Україні, а також майже всю українську діаспору, за винятком комуністів. Маю на думці ту діаспору, яка є активною в українському сенсі на Заході, бо ОУН не має впливу на понад 90% українців у діаспорі, котрі тільки формально рахуються українцями, але не беруть участі в житті української діаспори. Сам Євген Коновалець невдовзі після віденського конгресу ОУН подався за океан, до Америки, де, використовуючи політичну еміграцію після І світової війни, організував у США ОДВУ - Організацію Державного Визволення України, а в Канаді УНО -Українське Національне Об'єднання. Обі ці організації, які діють досі, мають свої організаційні прибудівки у вигляді стрілецьких, молодечих, жіночих тощо об'єднань. ОДВУ у США і УНО в Канаді назовні виступають як громадські організації, фактично ж вони, це підпорядковані ОУН (тепер ОУН-м) політичні прибудівки. Після війни ОУН-б створила аналогічну прибудівку - УВФ, тобто Український Визвольний Фронт.
Таким чином ОУН опанувала життям українців не тільки в Галичині, а й у діаспорі. На Волині ОУН до 1939 р. не мала великих успіхів, мабуть через політику, ведену воєводою Г. Юзевським, а також через досить великі впливи КПЗУ - Комуністичної партії Західної України серед селянських мас. ОУН намагалася стати понад інші українські політичні партії, понад "неусвідомлені маси". Це - типове для тоталітарної організації правого напрямку.
А тепер, повторюю, Ярослава Стецько, Микола Лебедь, Микола Плав'юк та їхні сучасні ідеологи - різного роду професори, доктори - репетують на Україні про демократію. Це - небезпечна гра. Небезпечна для існування незалежної України. Небезпечна для її сусідів, зокрема Польщі. Не можна цією небезпекою нехтувати. Ленін почав з союзу в одинадцять чоловік. Навіть сьогодні нечисленна ОУН в Україні, використовуючи невідрадну економічну ситуацію, може підбурити маси.
З Постанов І ВЗУН з 1929 р.: На шляху до власного самоздійснення в формі найбільшої інтенсивності історичного значення, нація чисельно збільшує запас своїх біо-фізичних сил на поширеній рівночасно територіальній базі.[47] Інакше говорячи - український "лебенсраум". Коштом сусідів. Реалізуючи політику експансії ("Націоналізм" Дм. Донцова, стор. 283) шляхом "безоглядності" (безпощадності - В.П.) супроти інших (там же, стор. 232).
У пункті 16 "Постанов" говориться без ніякого камуфляжу, що Організація Українських Націоналістів побудована на засадах: всеукраїнства, надпартійності і монократизмуї.[48] В цьому контексті треба наголосити, що ОУН не була політичною партією, тому вона могла казати про "надпартійність ОУН". То чим же була ОУН, якщо не партією? Щоб дати відповідь на це запитання, мусимо вдатися до аналогій, до порівняння ОУН з іншими тоталітарними організаціями, зокрема з НСДАП (Націонал-Соціалістична Робітнича Партія Німеччини) і КПРС. Обі названі тут організації, хоч і називали себе партіями, в дійсності ними не були. НСДАП злилася з державним апаратом Німеччини, те саме було й з КПРС. "Партія" за етимологією цього слова, означає "частину", тим часом як НСДАП, так і КПРС своєю діяльністю охоплювали "цілість" (тотально) життя країн, в яких панували. Вони мали вирішальний вплив не тільки на політику - зовнішню і внутрішню - країн, але й на науку, культуру, мистецтво, навіть на спорт. Отже - ні НСДАП, ні КПРС - не були політичними партіями. Це були організації змички з державними структурами, над якими й панували. Цікавим у цій справі є міркування російських юристів, які виступали в Конституційному Суді Російської Федерації у справі позову про визнання КПРС конституційною організацією. На одному з засідань, у дні 8 липня 1992 p., представник Президента Росії, М. Шахрай, сказав: Намагання неупереджено поглянути на КПРС, зокрема у світлі доказів, котрими розпоряджаємо, теж у світлі розсекречених архівних матеріалів, не залишає сумніву те, що організація, яка називає себе КПРС, є різновидом державного механізму, державної структури, що необмежено здійснюють владні функції... [49]
Чому я тут про це говорю? Говорю тому, щоб доказати схожість ОУН з НСДАП і КПРС в сенсі їх непартійності. Різниця між ОУН і тими двома названими тут у тому, що
ОУН в дійсності не створила держави, не запанувала в ній, хоч, унаслідку Акту ЗО червня 1941 p., бандерівська фракція ОУН узурпувала собі право виконувати від імені неіснуючої держави владні функції - реквізиції продовольства, одягу й інших запасів, мобілізацію населення в ряди УПА, суди над "зрадниками", усування поляків з українських земель.
Далі там же: В часі визвольної боротьби лише національна диктатура, витворена в ході національної революції, зможе забезпечити внутрішню силу української нації...[50] Пізнали цю "національну" диктатуру, крім поляків, також українці, зокрема на Волині. Польські автори пишуть багато про масову участь українців у злочинних діях УПА. Це правда, що з УПА співдіяли широкі маси українського населення. Але досі мало хто вказував на те - чому ті маси виступали на боці ОУН-УПА? Як, яким чином ОУН втягнула спокійну Волинь до свого злочинного промислу? Скільки в цій причині було терору, застрашення, скільки обману-отуманення? Відповіді на ці запитання чекають на опрацювання. Взятися за це повинні українські вчені -історики, психологи. Тут можу лише сказати на підставі розповідей очевидців - поляків, українців, чехів, що "національна диктатура" УПА була страшна. Так і сказав Степан Бандера: Наша влада буде страшна! Страшна, як виявилося, не тільки для поляків, але й для багатьох українців.
Далі з "Постанов" Першого Конгресу: ... українська зовнішня політика здійснюватиме свої завдання шляхом союзних зв'язань із тими народами, що вороже відносяться до займанців України. [51] Цим союзником ОУН мала стати Німеччина. Біда лиш у тому, (що гітлерівська Німеччина не бачила потреби в союзі з ОУН. Вона лише використовувала ОУН для своїх потреб. До будь-якого союзу ОУН, хоч би й з НСДАП, ніколи не дійшло. Контакти з ОУН вдержувала лише німецька армія, точніше армійська служба розвідки -Абвер і Гестапо. Про це - далі.
У своїй зовнішньо-політичній чинності Українська Держава стремітиме до досягнення найбільш відборних меж, що охоплюватимуть усі українські етнографічні терени...[52] Це і є офіційна політика ОУН, від якої вона ніколи не відмовилася. Що це означає для справи миру в Європі -можна собі уявити. Але ж, як знаємо з "науки" Дм. Донцова, ОУН не має на меті вдержання миру між народами, навпаки - метою українського націоналізму є безупинна боротьба,
тобто безупинні війни за поширення кордонів держави. Хай би це взяли до уваги польські політичні чинники, котрі на сьогоднішній день увійшли в приятельські відносини з ОУН, зокрема з ОУН-б.
В обставинах ворожих займанщин підготовку українських народних мас до збройної боротьби, а зокрема підготовку організаторів і вишколених провідників, перебере окремий військовий осередок.[53] У зв'язку зі сказаним мені хотілося б звернутись: Народе моєї спокійної до війни Волині! Ті, котрим понад шістдесять років! Пригадайте собі тих емісарів, котрі сотнями йшли з Галичини 1942 року. Пригадайте - як вони і кого спершу завербували до злочинної діяльності. Як вони організували Самооборонні Кущові Відділи (СКВ), як муштрували чоловіків і хлопців, в тому й підлітків. Як втягували силоміць до своєї діяльності дівчат. Пригадайте - що робили з тими, хто з ними не погоджувався? Скільки вже тоді, заки почали мордувати поляків, загинуло українців з рук СБ.?
Приходить час, що архіви відкриються, ще живуть свідки тих подій - українці. Треба поспішати, треба, поки є час, розпитати свідків тих страшних днів і ночей. Але тепер ситуація цьому не сприяє. Люди мовчать. Чи вони ще бояться українських націоналістів, а чи вже знову бояться їх? Бож організуються різні заходи для відзначення "героїзму" ОУН-УПА. Де ті сміливці-вчені, які б узялися за опрацювання теми злочинів ОУН-УПА в Західній Україні? Треба поспішати, бо незабаром не стане живих свідків.
Саме такою, а не іншою, була і понині є ОУН. Вона не змінилася в суті, вона лише змінила свою тактику. Не позбувшися баласту націоналістичної ідеології, нелогічно говорити про "демократичну" ОУН. ОУН, з її ідеологією, з її історичним минулим - не може реформуватися. Так само, як не може реформуватися український націоналізм, як ідеологія. Тоталітарні доктрини, ідеології, організації живуть, або вмирають. Ніколи не реформуються.
Тому злочином перед народом є ототожнювати націоналізм і патріотизм, це бо діаметрально різні поняття. Тоді, коли патріотизм належить до понять, пов'язаних з добром, любов'ю, благородством, то націоналізм - зі злом, ненавистю, підступом, злочинністю. Говорю тут про український інтегральний донцовський, взятий на ідеологічне озброєння ОУН, націоналізм, а не про якісь "ленінські" націоналізми поневолених націй.
І ще: Націоналізм Дм. Донцова, отже й ОУН, це протиставлення християнських ідей, які проголошують добро, милосердя, людяність, любов. Натомість націоналізм свою ідеологію збудував на ненависті, насильстві, терорі, вбивствах. Пропагандисти ОУН послуговувалися, між іншим, поетичним висловом: Доба жорстока, як вовчиця. І це -правда. Зокрема доба, яку влаштувала ОУН-УПА в час війни. Доба справді була жорстока, як вовчиця. Тільки не постала вона внаслідок якихось стихійних бід, її створили люди, котрі діяли згідно до настацов Дм. Донцова й ОУН. У свій час жорстоку, триваючу понад 500 років добу, створила інквізиція. У ХХ-му столітті жорстоку добу створили тоталітаристи - більшовики і нацисти. Створила її й ОУН-УПА.
Я з цілковитою певністю можу сказати таке: Коли б мого батька не замордували жорстокі, як голодні вовки, більшовики, то його замордували б націоналісти. Бо батько мій мав за жінку польку. Він не був націоналістом. Навпаки, він з пошаною ставився як до свояків-поляків, так і до сусідів-євреїв. Він був гуманіст. І батько мій не вбив би на вимогу ОУН-УПА свою жінку, а мою матір. Він, відомий в дубенському повіті, український діяч, до 1935 року був війтом гміни Дубно. Він не підтримав би дій ОУН-УПА. Батька вбили більшовики, НКВД, в дубенській в'язниці, або в підземеллях Бернардинського монастиря. Повторюю: Коли б не вбили його більшовики, то вбили б посіпаки з УПА чи СБ.. Справді - доба була жорстока, як вовчиця. Чесній людині не було місця на цій землі.
Я б не писав цієї праці, коли б мене, малолітнього, 1940 року не депортували більшовики у Казахстан. 1943 року мені було 18 років. То й мене поставили б націоналісти перед вибором: УПА (і вбити матір), або смерть.
А батько мій був великим українським патріотом. Він організував урочисті відзначення, пов'язані з постанням Української Народної Республіки, роковинами смерті Симона Петлюри. Патріотизм - не націоналізм. І так він виховав мене.
Український націоналізм - це різновид фашизму. Він своєрідний, його не можна порівнювати з іншими націоналізмами, наприклад з хорватським, хоч схожість дуже близька. Український націоналізм настільки український з причини вчення Дмитра Донцова, що він є явищем сам у собі. Тому повторюю: в цій праці мова не про націоналізм узагалі, а лише про український націоналізм.
Український націоналізм - це ідеологія і політичний, вождівського типу, рух, котрий ставить собі метою будь-якими методами, в тому й аморальними, злочинними, зокрема індивідуальним і масовим терором, скерованим проти всіх, хто противиться йому, в тому й проти українців - побудувати на всіх українських етнічних територіях, також на спірних територіях етнічного пограниччя, українську державу, яка шляхом експансії, скерованої проти сусідніх народів, має поширювати свою територію до досягнення статусу української імперії, в якій пануватиме націократія вождівський, тобто авторитарний устрій, в якому "вождь нації" згуртовуватиме законодавчу й судову владу, і котрий у своїй діяльності спиратиметься на "луччих людей", тобто на націоналістичну касту, по-донцовському на "ініціативну меншість". В тій державі національні меншості не матимуть загарантованих громадянських прав. Не виключено, що до деяких з них була б застосована політика "остаточної розв'язки".
Цей націоналізм за умов здобуття Україною незалежності не змінився ні в ділянці ідеології, ні щодо стратегії, тобто остаточної мети. За сьогоднішніх умов змінилися тільки методи пропаганди, сьогодні націоналізм одягається в шати демократії, а тіло його надалі націоналістичне.
Оскільки описуваний тут націоналізм є виключно українським явищем, не торкаюся тут в основному націоналізму в інших народів. Хай поляки пишуть про польський націоналізм, росіяни про російський тощо. Вкажу тут, що росіяни під поняттям "націоналізму взагалі" розуміють а) волю народу, б) амбіції політичних еліт, не прагнучих нічого, крім влади.[54] Проте жодне з тих визначень не стосується до українського інтегрального донцовського націоналізму, який був і є ідеологією ОУН - всіх трьох її фракцій. Український націоналізм - не звичайний націоналізм, це націоналізм зі своєю доктриною, філософією.
Розділ 5
Організаційна структура ОУН
Описана в попередньому розділі ОУН існувала до 1940 року, коли дійшло до розламу між прихильниками полк. Андрія Мельника і "молодими й гнівними" зі Степаном Бандерою на чолі. Ще перед розламом відбувся II ВЗУН, тобто Великий збір українських націоналістів, що мав місце 27.08.1939 р. в Римі. На ньому схвалено "Устрій ОУН". Щоб дати уяву про організаційну структуру ОУН, наведу хоч би деякі постанови II ВЗУН, які торкаються цієї теми. Цитуватиму на підставі винятків з "Устрою ОУН" авторства Петра Мірчука. На підставі винятків з "Устрою ОУН" можна буде собі уявити і переконатися, що ОУН була побудована на суто тоталітарних засадах, на "вождівському" принципі.
1. На чолі ОУН стоїть Голова Проводу Українських Націоналістів... 4. Голова ПУН як керманич і репрезентант визвольних змагань Української Нації є її Вождем. 5. За свою діяльність і рішення Голова ПУН відповідає перед Богом, Нацією і власним сумлінням. [1]
Ось і виходить, що всі, хто жив у той час (а тоді і я жив), то й мали ми свого "вождя"! І то незалежно від того, чи ми були націоналістами, чи ні. Голова ПУН (Проводу Українських Націоналістів) був Вождем (з великої букви) Нації (теж з великої букви). Німці мали Адольфа Гітлера, італійці - Беніто Муссоліні, іспанці - генерала - Франко, а всі народи в СРСР - Йосипа Сталіна - вождя "всіх народів". Українці ж від 1938 року мали "вождя" Андрія Мельника. Котрий за свою діяльність відповідав "перед Богом, Нацією і своїм сумлінням". Інакше кажучи - не відповідав зовсім на цій землі. У Голови ПУН, як і в кожного "вождя", була майже необмежена влада:
Голова ПУН... призначає членів ПУН, Генерального Суддю й Головного Контрольного, подаючи це до відома ВЗУН. 7. Голові ПУН прислуговує законодатна влада між сесіями ВЗУН. [2]
У розділі "Г":
2. На чолі країв стоять їх Провідники, а) Провідників країв призначає і звільняє Голова ПУН, перед яким вони відповідають за свою діяльність, б) Провідники країв
кермують усією діяльністю ОУН в даному краю. (Наступні точки 3-8 мають конспіративний характер). [3]
Таким "краєм" були західноукраїнські землі, в номенклатурі ОУН - ЗУЗ. Провідником на ЗУЗ від 1932 р. був Степан Бандера.
З розділу "Г", частина IV:
Членом ОУН може бути кожний українець та українка, що задовольняє наступні вимоги: а) ставить понад усе добро Української Нації та визнає націоналістичну ідеологію,... в) творчо працює і сумлінно виконує доручені обов'язки, г) підпорядковуєься владі ОУН.
З частини II, розділ Б:
І. Члени ОУН поділяються на: а) дійсних і б) присяжних... 3. присяжними членами ОУН можуть стати дійсні члени, що заслуговують на цю честь... г) Приналежність до присяжних членів ОУН є досмертна. [4]
З наведеного виходить, що коли хто став "присяжним" членом ОУН, то таким мусів бути до смерті, не міг залишити ОУН.
У розділі "В" говориться про формації націоналістичної молоді:
1. В цілях ідейного націоналістично-державного й суспільно-організаційного виховання української молоді існують при ОУН окремі формації доросту і юнацтва обидвох статей. а) До групи доросту входять діти від 6 до 14 років життя, б) до групи юнацтва входять юнаки від 14 до 18 року життя.[5]
Ну, чим не "піонери", чим не "комсомольці", чим не "гітлерюгенд"? А я, бідолашний, до 56-го року свого життя, тобто до часу, як приїхав у Канаду, ніколи не чув слова "доріст", а почувши його в Канаді, не знав його значення. Цього слова не реєструють словники української мови.
Раз я заторкнув ухвалений І ВЗУН устрій ОУН, то згадаю ще про деякі лиш справи, пов'язані з тим ВЗУН. У відозві Президії II ВЗУН, скерованій до націоналістів і українців, читаємо:
В найглибшій пошані до священної волі Першого Вождя Націоналістичної України (тут і скрізь у цитатах правопис букв за оригіналом - В.П.) ... однодушно затверджує рішення Євгена Коновальця призначити своїм наступником полковника Андрія Мельника... Україна для українців! Не залишити ні грудки Української землі в руках ворогів і чужинців!... Тільки кров і залізо розсудять нас з ворогами! [6]
Такий ось був організаційний та ідеологічний образ Організації Українських Націоналістів на п'ять днів перед вибухом II світової війни.
Про устрій ОУН пишу на підставі постанов II ВЗУН з 27.08.1939 р. (Римського) тому, що й досі не опубліковано цілої постанови І Конгресу (Віденського ВЗУН) з січня-лютого 1929 p., зокрема таємницею залишається І розділ постанови п.н. "Устрій Організації Українських Націоналістів". У зв'язку з цим Петро Мірчук пише: Ухвалений Конгресом "Устрій ОУН" опубліковано з пропущенням із конспіративних причин 1-го розділу. [7] І на сьогоднішній день структура всіх трьох фракцій ОУН - становить таємницю. Ширші кола українства не знають хто є провідниками ("вождями") кожної з ОУН, хто їх заступники, яка структура кожної ОУН, де її осідок тощо. В якому відношенні залишається ОУН-б до Українського Визвольного Фронту, яке відношення ОУН-м до ІСНО -Ідеологічно споріднених націоналістичних організацій? Що фактично означає собою КУППО - Конференція українських політичних партій і організацій? Що собою являє Конгрес Українських Націоналістів з Ярославою (Славою) Стецько на чолі? Кого на Україні репрезентує проф. Тарас Гунчак, ревний пропагатор УПА? Від чийого імені видається у Києві "Сучасність", від чийого "Українське слово", "Розбудову держави"?
Навіть націоналісти на Заході не знають - чи їхні партії (бо тепер це вже партії) в діаспорі, це легальні, зареєстровані в адміністрації структури, а чи вони нелегальні?
А відомо тут одне: організація без злочинного минулого не мусить на Заході камуфлювати свою діяльність, не мусить міняти вивісок.
Розділ 6
Передумови постання ОУН і її діяльність до вересня 1939 р.
Все, що діється у світі, має свою причину. ОУН теж постала не без причини. Вона постала на визначеній території, у визначеному часі й за визначених умов. Предтечею ОУН була Українська Військова Організація -УВО, що постала в липні 1920 р. в Празі.
Коли йдеться про умови, за яких постала УВО й згодом ОУН, то вельми цікавими й переконливими є міркування д-ра Андрія Білинського, колишнього "дивізійника" і, мабуть, колишнього члена ОУН, хоч, може, й не "присяжного". Д-р Андрій Білинський, юрист за освітою, був викладачем у Мюнхенському університеті, довголітній видавець і редактор розмножуваного за допомогою ксероксу журнальчика "Панорама". Він вміє дивитися на історію й на сучасність тверезими очима, його аргументація логічна, переконлива, хоч іноді й він дивиться на світ крізь "галицькі окуляри", про що свідчить його стаття "50 років тому... ".[1]
Андрій Білинський змалював образ ситуації, в якій опинилися українці після І світової війни. Змалював переконливо у праці "Погляд на минуле й українські перспективи"[2]. З його аргументацією не можна не погодитися. Він, зокрема, пише, маючи на думці період після І світової війни:
Незважаючи на величезні жертви, прийшлося нам зазнати самих політичних і мілітарних невдач... (стор. 5). Петлюра склав договір з Пілсудським, в якому він відмовлявся від Західної України по Збруч... Польща 1921 р. підписала з Росією і Радянською Україною Ризькій трактат... В той спосіб Україна з громадянської війни вийшла переможеною. Вона програла мілітарно й політично. Рішення Ради Амбасадорів з 1923 р. остаточно припечатало цю програну?
Однак українці не здавали собі, мабуть, справи з того факту, що вони війну програли. Це стало причиною цілої низки наших внутрішніх непорозумінь чи незрозумінь, з якими ми до сьогодні не можемо справитись. В нашій публіцистиці вживають терміна "визвольна боротьба". Це термін розпливчастий, бо він означає не тільки війну в дослівному розумінні, а й період після війни. Внаслідок цього
не можна відмежувати воєнного періоду від післявоєнного, війни від миру... Війна, де є тільки один партнер, а нема противника, не є війною... На жаль, ми вперто обминали це питання, щоб не виходило, що ми визвольну війну програли.[4]
Далі А. Білинський, маючи на увазі політиків УНР, пише, що вони, опинившись на еміграції, проголосили, що війни не програли; вона ведеться далі і може закінчитися тільки перемогою, себто побудовою чи відбудовою української держави. Проголошено стан перманентної війни... З одного боку рішення екзильних політиків того часу було емоціональним. Та з другого боку воно мало ще й іншу вимову; воно було втечею від відповідальності за програну війну, і то не так перед чужими, як перед своїм народом. [5]
А. Білинський не без рації вважає, що за програну треба платити, а не вперто, без жодного обгрунтування, проголошувати, що війна триває. Сказане вище стосується, як правило, до українських політиків УНР, тобто тих з Великої України.
А тим часом, коли офіційний наш політичний світ шукав винного, шукав навіть виходу, не знаходячи його,... молодші старшини й вояки Українських Армій, що програли битву, відмовилися признати, що програли війну.[6]
Інакше кажучи, всупереч фактам, деякі політичні сили Західної України відмовлялися визнати себе громадянами II Речі Посполитої Польщі, хоч такими повинні себе визнати внаслідку програної війни. А з громадянством, як пише А. Білинський, пов'язана громадянська лояльність. Так є на цілому світі. А. Білинський пише: Коли Рада Амбасадорів 1923 р. признала Західну Україну Польщі, то українцям залишилося объективно одне: в існуючих умовах визначити конкретні інтереси українськбго народу під Польщею і в політичній боротьбі в рамках польської держави обороняти їх.[7] Таку боротьбу могли вести лише легальні партії.
Тим часом, не молодша генерація, яка не брала безпосередньої участі в визвольній війні, а саме учасники тої війни, головно старшини (офіцери - В.И), були спершу авторами УВО, а пізніше ОУН. [8] І далі на тій же сторінці: ОУН створила навіть свою власну концепцію визвольної боротьби шляхом збройного повстання проти всіх окупантів. І знов приходиться твердити, що авторами тієї концепції були не Бандера та його середовище, а ті ж старшини з українських армій, які вели визвольну боротьбу та її програли.
У світі існує якийсь порядок, з яким треба рахуватися, а міняти його можна (іноді треба) політичними засобами. Існують міжнародні принципи регулювання спорів, причому стороною в них можуть бути не конче держави. Адже Ліга Націй вислуховувала претензії також українців, котрі висували скарги проти Польщі. Рішення Ради Амбасадорів від 14 березня 1923 p., котрим визнано кордони Польщі згідно з Ризьким трактатом, було виконанням повноважень статті 87 Версальського договору і статті 91 трактату в Сен-Жермен. За тими повноваженнями стояли держави, які були переможцями в І світовій війні. Отже, не рахуватися з цим рішенням означало спротив міжнародному праву, міжнародній громадській думці. Згідно до рішення Ради Амбасадорів, Польща не мала обов'язку запроваджувати в Західній Україні територіальну чи політичну автономію. І хто знає, чи, коли б українці Західної України не відкинули автономію, яка 1922 року була визнана за нею, то, можливо, не було б такого рішення Ради Амбасадорів. Однак українці, під впливом націоналістичних сил (а тоді вже існувала УВО) висунули постулат повної самостійності для того українського регіону. Це була політична помилка. Годі бо було боротися одночасно проти легальної державної влади і проти міжнародних установ.
Хоч в Західній Україні постали легальні українські політичні партії, проте, на жаль, не вони мали вирішальний вплив на формування українсько-польських відносин в тому регіоні. Ті відносини склалися внаслідку дій націоналістичних сил в Західній Україні, зокрема в Галичині.
Так ось постали серед українців поза Українською РСР дві течії: одна, яка згуртувалася довкола ідей УHP, і вона частково співпрацювала з польською владою, організувала "Зимові походи" на підбільшовицьку Україну, яка мирилася з належністю Західної України до Польщі, але не визнавала себе переможеною, коли йдеться про Україну на схід від Збруча; і друга - ті, котрі взагалі не мирилися з програною, не визнавали польської влади всупереч фактів. Саме з тієї другої течії постала УВО.
На перший план перед УВО, як підпільно-революційною організацією, висувається нове питання: очолити революційно-політичну боротьбу українського народу проти окупантів. Такий характер УВО закріпився остаточно в 1923 p., коли 14 березня Рада Амбасадорів визнала західноукраїнські землі Польщі [9] У книзі Петра Мірчука
знаходимо обширні витяги з пропагандивної брошури УВО, мабуть однієї з перших, без року її видання, в якій названі завдання УВО. Між ними:
УВО не ставить терористичної діяльності, як виключного свого завдання... як організація, що веде свою діяльність на західноукраїнських землях, вважає вона своїм обов'язком проводити вже планову підготовку цього революційного зриву проти польського займанця... Українська Військова Організація буде тому впливати на настрої народних мас та ширити дух активізму й непримиримості супроти займанця. [10]
Так ось, абсолютно не виправдовуючи асиміляційної політики Польщі в міжвоєнний період, слід сказати, що вину за загострення українсько-польських відносин на західноукраїнських землях несуть ті сили, котрі, всупереч фактів, не примирилися з поразкою й вирішили від самого початку існування II Речі Посполитої вести проти неї терористичну діяльність. Пам'ятаймо: УВО постала в липні 1920 р. в Празі. Цебто в час, коли українська армія Симона Петлюри разом з польською армією під командуванням Ю. Пілсудського вели жорстокі бої проти більшовицької армії М. Тухачевського. Це було зразу ж після того, як польсько-українські з'єднання зайняли Київ. Це було ще перед битвою над Віслою, в якій М. Тухачевський зазнав поразки. УВО постала в час, коли Ю. Пілсудський виношував план створення польсько-українсько-литовської федерації. Це був час, коли "східняки" (українці з так званої Великої України) співпрацювали з польською владою. УВО, як терористична організація, скерована проти польської влади, постала в час, коли Польща й не думала, не гадала про асиміляційну політику супроти українців. В той час було їй, тій владі, не до того, в той час йшла боротьба проти більшовиків. І, як відомо, Ю. Пілсудський тісно співпрацював з Симоном Петлюрою.
Висновок з цього такий: УВО була створена тими, хто не примирився з поразкою ЗУНР - колишніми старшинами УГА - Української Галицької Армії та їхніми однодумцями. Отже: боротьба проти Польщі, терористична боротьба, не була придумана наддніпрянцями, лише галичанами (бо Волинь ішла за отаманом Петлюрою).
А тим часом УВО, як і згодом ОУН, узурпувала собі право говорити від імені всього українського народу : ... УВО вважає зрадником визвольних змагань українського народу
(підкр. - В.П.) теж ті одиниці з-поміж українців, які пропагують орієнтацію на того чи іншого окупанта України і намагаються витворити серед українського суспільства прихильні до... Польщі настрої. Не інакше УВО оцінює й тих українських політиків, які примирилися зі станом поневолення України та під плащиком "реальної" чи "позитивної" політики пропагують розбудову українського життя в рамцях чужої держави... Перших називає УВО "хрунями", других - "угодовцями". [11]
"Угодовцем", значить, був теж Симон Петлюра, і сьогоднішній патріарх Мстислав, у миру Степан Скрипник, і всі ті, хто в той час боровся побіч поляків проти більшовиків. Це вже потім, на еміграції, ОУН-м "забула" про політику УВО й ОУН на початку 1920-х років у відношенні до УНР, і навіть опанувала її структури: президентом УНР став "вождь" ОУН-м - Микола Плав'юк.
У наведеній вище цитаті є ще одне дуже цікаве місце, в якому говориться про "зрадників визвольних змагань українського народу". Бачимо тут те, що й в ОУН: УВО вважала себе репрезентантом визвольних змагань "українського народу", хоч насправді вона репрезентувала невеликий гурт колишніх вояків УГА - Української Галицької Армії, її найрадикальніших елементів. УВО не мала навіть доступу до земель на схід від Збруча. Однак, як предтеча ОУН, вона не тільки говорила (без ніякого повноваження) від імені українського народу, а й виносила смертні вироки на "хрунів", тобто, на розсуд УВО, на "зрадників". Вже само слово "хрунь" вказує на родовід УВО, це бо суто галицький діалектизм. Це слово я почув вперше в Канаді, коли мені було 55 років, хоч до того часу я жив 14 років на Волині, 2 роки в Дніпропетровщині, і хоч до того часу прочитав сотні й сотні томів української літератури, в тому й класиків. А слово це означає: Хрунь - в Галичині -виборець, який продав свій голос. [12]
Про право судити й карати (смертю!) "хрунів" у наведеній брошурі УВО сказано: Не один із них загинув уже з караючої руки члена УВО...[13]
В основу діяльності УВО ліг терор: Кожний терористичний акт, за кожним разом показує, що не можна здушити в народі стремління до свободи. Каральні акції, звершені проти провідних осіб ворожої держави, проти чільних представників окупаційної системи... підривають самовпевненість окупанта та авторитет окупаційної влади,
створюють стан провізори і непевності. [14] Отже: вбивати будь-кого з представників польської влади - щоб втримувати стан напруження, стан дестабілізації. А чи мав це бути Т. Голувко, чи хто інший з-посеред представників польської влади - це не мало значення. Не варта, отже, й п'яти хвилин витрачувати на з'ясування конкретних причин убивства Т. Голувка. Його вбили не за щось, а на те, щоб втримувати на західноукраїнських землях стан непевності.
Вже зі сказаного тут видно, що УВО, з якої зродилася ОУН, була злочинною організацією. В кримінальному значенні ця злочинність полягала в терористичних убивствах представників польської легальної в розумінні міжнародного права влади, а також у вбивствах українців, яких УВО розцінювала як "зрадників". Політично злочином УВО, а згодом ОУН, була узурпація представництва всього українського народу. Ні УВО, ні ОУН від народу такого мандату не мали. Узурпація влади - теж злочин. А вся діяльність ОУН, від 1929 р. й по сьогоднішній день, позначається заявами, що вона діє від імені всього українського народу.
Фактично ж, ні УВО, ні ОУН ніколи в своїй діяльності не одержали підтримки українського народу. Основна маса українського народу була під більшовиками аж до 1991 р. УВО й ОУН могли, і в основному спиралися, на галицький елемент, отже навіть не на всю Західну Україну. За таких умов ані УВО, ані ОУН не мали навіть фізичних можливостей, щоб хоч би звернутися за підтримкою до всього українського народу.
Інакше було з Українською Центральною Радою -тимчасовим парламентом України в 1917-1918 роках. Хоч вона не постала внаслідку формальних виборів шляхом голосування, то все ж таки вона мала легітимність репрезентанта всього українського народу. Центральна Рада була демократичною за своїм характером, вона постала як компроміс між демократичними партіями і громадськими організаціями, які делегували від себе до Центральної Ради своїх представників. Під час з'їздів - військових, селянських -Центральна Рада доповнювалась дальшими їх представниками. Центральна Рада залишила по собі традицію демократичної України. Про це найкраще свідчить проголошений нею IV-й Універсал.
Тоді, як Центральна Рада була збудована на політичному компромісі, то УВО й згодом ОУН були
побудовані на безкомпромісності, як у відношенні до легальної в розумінні міжнародного права влади, так і до своїх співвітчизників, котрі не визнавали принципів боротьби УВО-ОУН.
Права виступати від імені народу, згідно до проекту Конституції України, не має навіть Президент. Таке право прислуговує лише Національним Зборам. Президент, натомість, виступає лише від імені держави.15 Зі сказаного видно, що виступати від імені народу - це справа вельми поважна. Не може собі такого права привласнювати тоталітарна партія, рух чи політична течія. Така узурпація, якої допустилася УВО й ОУН - становить злочин. Як і злочином була узурпація КПРС промовляти "від імені пролетаріату". Коли держава не існує, то провізорично виступати від імені народу може організація або рух, який виразно одержав підтримку всього або більшості народу, висловлену під час з'їздів, у пресі тощо.
Така підтримка мусить бути очевидною в очах міжнародної громадськості. Прикладом таких організацій була Українська Центральна Рада, а під сучасну пору -Організація Визволення Палестини.
Повторюю: такого мандату ніколи не мала ОУН.
Сказавши тут про причину постання УВО-ОУН, слід сказати й таке: Причиною всіх нещасть, які випали на долю сотень тисяч поляків і українців під час II світової війни на тлі українсько-польських стосунків, було постання терористичних організацій - спершу УВО, згодом ОУН. Терористична, неспровокована діяльність УВО, спричинила переорієнтацію польської політики у відношенні до українців. Посилилося військове осаднитцтво в Західній Україні, почалися асиміляційні процеси - обмежування українського шкільництва, обмежування економічних прав (обмежування права купувати грунти з парцеляцій), обмежування сфер впливу Православної Церкви тощо. Проте, це треба виразно сказати, все це було результатом терористичної діяльності УВО-ОУН. Це УВО почала боротьбу проти польської влади. А вже потім розгорталася спіраля: арешти, пацифікація, Береза Картузька, політичні процеси тощо. Однак відповідь на запитання: Хто почав? - не залишає сумніву. Почали українці з УВО.
А почали так, що мені й досі соромно за них. Почали з терористичних акцій.
До таких акцій належали: індивидуальний терор супроти представників окупаційної влади: саботажні нищення ворожого майна й дезорганізація комунікацій; "екси" -експропріаційні напади на державні установи, головно на поштові уряди й амбуланси [16]
Першим голосним актом індивідуального терору УВО був (невдалий - В.П.) револьверовий атентат на начальника польської держави маршала Й. Пілсудського, що мав місце 25.11.1921 р.[17] Після нього було вбивство польського шкільного куратора Собінського. Виконавцем атентанту (вбивства, замаху) був Роман Шухевич, пізніший командир батальйону "Нахтігаль", згодом командир УПА. Саботажні акції УВО почалися влітку 1922 р. Вже в травні коло Перемишля спалено великі військові магазини, пошкоджено залізничні шляхи, телеграфну мережу. [18] 3 того самого джерела довідуємося, що влітку й восени 1922 р. проведено 2.300 підпалів фільварків, скирт збіжжя та господарських будинків польських дідичів. У жовтні того ж року чинила спустошення група в 50 бойовиків: Дня 15-го жовтня появилась у Зборівському повіті повстанська група, зложена з 50 людей. Вони, руйнуючи і палячи по дорозі фільварки польських дідичів та оселі польських колоністів, вбиваючи та проганяючи польську поліцію й жандармерію, перейшли досі повіти Зборів, Бережани, Підгайці, Бучач, Перемишляни, Борщів і Чортків. Рівночасно появилася така група в Сокальщині і перейшла до Тернопільщини, третя група виринула в Брідщині та Збаражчині. [19]
Немає ніякого сумніву, що ті групи були організовані УВО. Коли б було інакше, то автор "Нарису історії ОУН", Петро Мірчук, сказав би про це.
Звернімо увагу на таке: Описані події відбувалися 1922 року, в час, коли переможці в І світовій війні Великобританія, Франція зокрема, вислуховували аргументи екзильного уряду ЗУНР про потребу надати Західній Україні автономію. [20] І в той час УВО бешкетує. Можна б за таких умов поставити запитання: Хто, який уряд толерував би такий стан у державі? А пацифікація, про яку говоритиму в іншому місці, мала місце аж 1930 p.!
Після ряду замахів у рамках політики індивідуального терору, після саботажних, роблених у широких масштабах, акцій, УВО вдалася до експропріаційних актів. Вони виникали з потреби здобуття грошей і одночасно виконували роль дестабілізації в державі. 30-го травня 1924 р. мав місце напад
на поштовий амбуланс під Калушем, 28-го листопада 1924 р. знову напад на амбуланс під Калушем, 28 березня 1925 р. напад на головний поштамт у Львові, влітку 1925 р. на поштовий амбуланс під Богородчанами, тоді ж напад на скарбовий уряд у Долині, на поштамт у Сьремі.[21]
І все це діялося після того, як 30.07.1919 р. Ігнаци Падеревський, прем'єр і міністр закордонних справ Польщі, під час промови в Сеймі з приводу ратифікації Версальських трактатів сказав: ... і також ті права національних меншостей визнаю, як нашу велику перемогу Бо немає людини, яка б палкіше бажала спокою, благополуччя і щастя... для всіх без винятку... Постійно керуючись цим почуттям, хочу тут принагідно висловити бажання, аби у тій Червоній Русі, яку сьогодні називають ще й Східною Галичиною, а над котрою довірили нам виконувати адміністрацію, щоб ми там проголосили амністію для тих усіх, хто гідним чином боровся проти нас (аплодисменти)... Ми повинні викинути з нашої пам'яті всі образи і кривди, зазнані терпіння - повинні ми забути, тому що ми поляки і християни (аплодисменти).[22] Так сказав той великий артист і політик.
А в проекті політичної інструкції для закордонних представників Польщі від 7.07.1919 р. написано:
Наша політична програма щодо Східних Кресів (Зах. Україна, Зах. Білорусія - В.П.) мусить спиратися на одностайно принятій 23 травня ухвалі Сейму, як також на одностайному схваленні пропозицій Гломбінського. Ця програма послідовно визнає права етнічної Литви і України до самостійних держав, натомість щодо Білорусії і деяких повітів Волині й Поділля, то вона визнає право місцевого населення до визначення свого стосунку до Польщі. [23]
Крім акцій проти окупанта, УВО провела каральну акцію проти тих "хрунів", які через вислуговування полякам шкодили українській національній справі. І так, від куль бойовиків УВО загинуло багато війтів, українців з походження, які добровільно стали на службу польській владі в закріплюванні стану окупації, польщенні українських земель та винищуванні українського самостійницького руху. [24]
Наведена тут цитата - це опис фактів і їх оцінка, авторства члена ОУН, доктора філософських наук, професора, автора "Нарису історії ОУН", Петра Мірчука. Це він, до сьогодні чільний пропагатор ідей ОУН, 1968 року, мешкаючи на Заході, в умовах демократії, виправдовує терор УВО, солідаризується з позицією тієї організації, за якою вона
узурпувала собі право вирішувати про інтереси українського народу. При цьому всьому український націоналістичний вчений свідомо, або через брак знань, допускається кардинальних помилок щодо фактів, а саме: До 1935 p., тобто до Квітневої Конституції II Речі Посполитої Польщі, війтів вибирало населення гмін, гміни були органами місцевого самоврядування і не виконували державних функцій. Війт не був державним службовцем, отже не міг "добровільно стати на службу польській владі", не мав впливу на "закріплення стану окупації, польщення українських земель та винищування українського самостійницького руху". Війтом гміни Дубно на Волині був до 1935 р. мій батько. Його від ряду років вибирало українське сільське населення гміни, на сходках (зборах) батько, як війт, завжди розмовляв з селянами й зі солтисами українською мовою, чого і я неодноразово був свідком, бо батько іноді брав мене з собою. Тепер, читаючи Петра Мірчука, можу сказати: Слава Богу, що УВО не сягала своєю діяльністю на Волинь, а то й мого батька вбили б, як "зрадника". А його, коли почала діяти Квітнева Конституція, за якою вибір війта підлягав затвердженню органами державної влади,[25] відсторонено від війтівства.
В рамках акцій проти "зрадників" УВО вбила журналіста Сидора Твердохліба за те, що він пропагував потребу лояльності українців щодо польської держави, про що, не без гордості, пише Петро Мірчук (стор. 33).
Я абсолютно переконаний в тому, що на рішення Ради Амбасадорів передати Польщі без якихось окремих умов Західну Україну, мала вплив терористична діяльність УВО. Щоб уряд Польщі мав змогу запровадити порядок у тому регіоні, якого статус до 14.03.1923 р. не був визначений. А могло бути інше рішення Ради Амбасадорів, наприклад: в рамках польської держави надати Західній Україні територіальну і політичну автономію. Таке рішення було ймовірне ще й тому, що був прецедент: Законом від 15.08.1920 р. надана була автономія Сілезії. Згідно до згаданого закону був утворений Сілезький Сейм, до компетенції якого входили справи: законодавство щодо польської і німецької мов у внутрішній службі цивільної влади і установ на території Сілезії, а також законодавство про адміністративний устрій і про місцеве самоврядування.[26]
Про ці справи, з тверезої точки зору, з віддалі десятиліть, міг би написати д-р Зіновій Книш - мешканець
Торонто, автор багатьох книжок, в яких славить "матірну" ОУН і ганить ОУН-б, колишній бойовий референт УВО. Він міг би сказати про те, як підлеглі йому бойовики УВО-ОУН вбивали поляків та українців-"зрадників". Проте він мовчить на цю тему. Натомість власним коштом видав свого авторства брошуру "Жиди чи євреї?", неначе в назві суть. А суть не в назві, а в ненависті українських націоналістів до євреїв.
Той же автор чомусь не написав про умови, які лягли у підстави створення в Гданську в 1925-1926 pp. військових курсів для старшин (офіцерів) УВО. Курси закінчили 110 членів УВО. На які кошти існували ці курси? Звичайний підрахунок доказує, що пограбованих під час експропріаційних акцій грошей не вистачало на поточну діяльність УВО. А ще ж УВО вела видавничу діяльність ("Сурма"). Ті курси були організовані не під польським покровом, а під німецьким. Німці нічого безкорисно не роблять.
Одночасно з терористичною діяльністю УВО, поза кордонами Польщі діяли, радше існували - українські націоналістичні гуртки, організації, до яких входила здебільш молодь. І так, в таборі для інтернованих вояків УГА на початку 1921 р. постала в Ліберці (Чехо-Словаччина) Група Української Національноі Молоді. В Чехо-Словаччині в той же час існували - Українське Національне Об'єднання, в якому чільним членом був майбутній член Проводу ОУН, вбитий бандерівцями 1941 р. Микола Сціборський. Був теж Союз Українських Фашистів, Союз Визволення України. За ініціативою М. Сціборського 1925 р. ті групи об'єдналися в Легію Українських Націоналістів, яку очолив М. Сціборський. 1927 р. Група Української Національної Молоді об'єдналася з Лігою Українських Націоналістів, утворюючи Союз Організацій Українських Націоналістів, котрий з координаційного центру 1928 р. перетворився в Союз Українських Націоналістів. [27]
Основи діяльності УВО вже знаємо, відомо також, що 1926 р. вийшла у світ праця Дмитра Донцова "Націоналізм", яка стала теоретичним обгрунтуванням українського націоналізму. То й не диво, що УВО й згадані вище організації українських націоналістів 1927 р. провели в Берліні І Конференцію Українських Націоналістів. І вже в днях 28 січня - 3 лютого 1929 р. у Відні відбувся І Конгрес Українських Націоналістів. Вождем Організації Українських Націоналістів (ОУН), і, неначе, й всього українського народу,
не спитавши його про це, став комендант УВО - полк. Євген Коновалець. На згаданому Конгресі не дійшло ще до повного злиття УВО з ОУН, це сталося пізніше, поте це не має жодного значення. Обі організації очолювала та сама особа. ОУН разом з УВО надалі проводили терористичну діяльність. Керуючись концепцією "перманентної революції", ОУН у співдії з УВО, побіч видавничої діяльності на потреби агітації й пропаганди, побіч здобування нових членів, зокрема серед учнів українських гімназій в Галичині, заграваючи на її патріотизмі, також серед деяких верств селянства, надалі вводила в життя індивідуальний терор, саботаж та фізичне винищування (вбивства) українців-"зрадників". Причому не гребували навіть дрібними жертвами задля здобуття грошей. Наприклад, вже в березні 1929 р. бойовики УВО Ярослав Любович і Роман Мицик напали у Львові на листоношу з метою пограбувати його. До цієї "роботи" втягнули ще й студентку Стефанію Кордубу, дочку проф, д-ра М. Кордуби. Напад не вдався, під час "акції" загинув бойовик УВО Ярослав Любович. Память Ярослава Любовича вшановувано в кожну річницю з дня його смерті, як безстрашного бойовика УВО, поляглого в боротьбі з польським наїзником.[28] Це сформулювання - "поляглого в боротьбі з польським наїзником", походить від проф. Петра Мірчука, По цьому стилі можна собі уявити багато дечого, навіть ненависть, яка ніколи не погасне в тому українському націоналістові. Сором, більше нічого! А згинув Ярослав Любович під час невдалого, зі зброєю в руках, грабунку грошей, нападаючи на самітного і неозброєного листоношу.
7.11.1929 р. в будинку дирекції "Східного ярмарку" у Львові бойовики УВО підклали бомбу, вибух якої знищив будинок і поранив двох службовців.
У травні 1930 р. відбулась у Львові, в підземеллях кафедри св. Юра (так!) конференція УВО й ОУН, у червні того ж року відбулася друга така конференція, цим разом у Празі. На ній дійшло до повного злиття УВО з ОУН, причому УВО стала "збройним раменем ОУН"[29], чимось, на мій розсуд, як СС для НСДАП, але з набагато ширшими завданнями: виконувати терористичну роботу. Згодом УВО й ОУН стали монолітом, навіть не вживалася вже назва УВО. Терористичну роботу виконували вже від імені ОУН.
У відповідь на терор ОУН почались арешти й судові процеси проти виконавців нападів, убивств, саботажу. Петро Мірчук у своїй праці на п'ятьох сторінках подає перелік
судових процесів за 1929-1930 роки. Ось один тільки приклад з того переліку: 26 листопада (1930 р. - В.П.) суд присяжних у Львові за приналежність до УВО та ОУН і напад на поштовий амбулянс під Бібркою засудив: Юрка Кришталя, Миколу Максим'юка, Зиновія Книша, Богдана Кравціва, Зенона Пеленського, Дмитра Вирсту Богдана Кордюка, Йосипа Процишина, Жигмонта Процишина, Володимира Кічмарського, Володимира Андрущака, Володимира Чоловського, Прокопа Матвійціва і Юлію Козакевич - разом на 1 кару смерті і 37 років в'язниці[30]. Цебто, відраховуючи засудженого до кари смерті, на одного підсудного випало по коло три роки ув'язнення. Це - за описом на стор. 151, натомість на стор. 244-246 читаємо, що покараних було тільки трьох: Кришталь до смертної кари, яку Президент Польщі замінив на 20 років ув'язнення, Зиновій Книш на 6 років і Микола Максим'юк - до 15 років ув'язнення. Всі три були безпосередніми учасниками грабунку грошей з застосуванням вогнестрельної зброї. Під час нападу напасники вбили з револьвера поліціанта-конвоєнта й забрали 26.000 злотих. Ніхто в цьому процесі не був, як пише Петро Мірчук, покараний за належність до УВО чи ОУН, а лише за конкретний тяжкий злочин. Зіставивши ці інформації (стор. 151-244-246) доходимо до висновку, що польський суд виправдав 11 підсудних, а Президент Польщі замінив смертну кару на 20 років ув'язнення. Як на мій розсуд -вирок був аж надто лагідний. В той час на підбільшовицькій Україні за ніщо й без суду розстрілювали, позбавляли всього майна, "суди" без права до захисту засуджували до 10-15 років після 10-15-хвилинного розгляду справи, депортували в Сибір.
А один з учасників нападу, д-р (так!) Зиновій Книш описав його на еміграції, в Канаді, у двох книжках: "Дрижить підземний гук" (Вінніпег, 1953), та "Дух, що рве до бою" (Вінніпег, 1951). Ну, хай згаданий пропагандист українського націоналізму, колишній бойовий референт УВО, д-р Зиновій Книш (живе по сей день в Торонто) написав дві книжки про, згідно до юридичної термінології, бандитський напад на поштовий віз, про вбивство під час цього людини. Але ж погляньмо, як виглядає маніпуляція фактами з боку історика ОУН - Петра Мірчука на підставі двох описів того самого факту! Писання цього "історика", це писання пропагандиста українського націоналізму. Він, як досвідчений фальсифікатор історії, пише про саботажі, що вони мали
місце в кожній місцевості Західної України, де тільки вони (поляки - В.П.) були. Це - брехня. Петро Мірчук свою Галичину ототожнює з цілою Західною Україною. А саботажник акцій не було ні на Волині, ні на Поліссі. І пацифікація 1930 p., як відплатна акція за саботажі, не охопила Волині й Полісся.
Саботажні акції не вгавали, бойовики УВО-ОУН палили скирти збіжжя, будівлі, які належали до польських дідичів і колоністів - в кожній місцевості. . . де тільки були поляки. Крім цього, на протязі трьох місяців було виконано двісті інших саботажів. [31] Все це - влітку 1930 р.
На тлі описаних тут подій уряд Польщі наказав поліційним і військовим силам провести пацифікацію в деяких повітах Галичини. Навіть, отже, не в цілій Галичині, в деяких тільки повітах. Вона була актом абсолютно недемократичним, не вміщувалася в рамки діючого в той час у Польщі законодавства. Вона була застосуванням неприйнятного для цивілізованого світу актом колективної відповідальності. Це був акт державного терору. Хоч був він відповіддю на терор УВО-ОУН, виправдати його ніяк не можна. Про пацифікацію, яка тривала від 16 вересня до ЗО листопада 1930 р. пише Єжи Томашевський: Поліційні репресії охопили багатьох українських діячів, закрито три гімназії, проведено масові обшуки по селах, при цій нагоді було нищене майно, били тих, хто спротивлявся пацифікації.[32]
Пацифікація була акцією антигуманною і, як я вже сказав, не вміщалася в рамки діючого законодавства. За неї повинні соромитися тодішні урядові чинники. Проте, в ній участь брала тільки поліція і військо, натомість цивільне населення було до неї непричетне. Говорю тут про це тому, що в майбутньому ОУН через своїх істориків і публіцистів вбивства поляків пояснюватиме, між іншим, наслідками пацифікації 1930 р. Тут, заки скажу про наслідки цієї пацифікації, вкажу на те, що пацифікація в жодній мірі не була причиною постання ОУН, яка оформилася півтора року перед тією подією. Пацифікація, натомість, спричинилася до збільшення впливів ОУН, зокрема серед молоді Галичини.[33]
У контексті "відплатної" діяльності УПА проти поляків за пацифікацію, варто вказати на те, що Петро Мірчук у своєму "Нарисі історії ОУН" називає лише три випадки смерті в результаті пацифікації: на смерть закатовано: у Чижкові біля Львова 17-річного Матвія Паранку, у Гаях біля
Львова 18-річного Михайла Тютька, у Селиськах повіт Бібрка 30-річного Дмитра Підгірного.[34] Ця праця видана 1968 року, отже 38 років після пацифікації. Слід, отже, дійти висновку, що це були тільки три смертельні випадки, бо коли б було їх більше, то Петро Мірчук, як визначний член ОУН та ще й її історик, напевно знав би про них.
Тому поширений серед українців діаодори аргумент про "відплатність" дій УПА на Волині й в Галичині (а такий "аргумент" мені тут, в Канаді, впродовж одинадцяти років приходилось чути багато разів) не витримує критики. Раз, що про це говорить неспівмірність жертв, а по-друге, що УПА почала мордувати поляків на Волині, яка не мала нічого спільного з пацифікацією.
У контексті сказаного варто навести слова проф. Ярослава Пеленського з університету Айова, США: З історичної точки зору пацифікація в Польщі була більшою мірою несерйозна, ніж брутальна; до сьогодні триває суперечка: спричинила вона смерть 9 чи 19 осіб, - і не можна її порівнювати з голодом чи масовим винищуванням інтелігенції у 1930-их роках в Радянській Україні.[35] Звідки взялися ті дані про 9 чи 19 жертв, проф. Я. Пеленський не пише, проте, знаючи тенденції українських націоналістів до заперечування своєї вини і перебільшування чужої, не можу виключити, що вже після 1968 р. (дата видання "Нарису історії ОУН"), діячі ОУН "підкинули" дальші "докази" про смерть українців унаслідку пацифікації.
Після пацифікації, як у спіралі, прийшов "відплатний" терор УВО-ОУН, як пише про це Петро Мірчук. 29.11.1930 р. вбито польського дідича з Богатковець Юзефа Войцєховського, 28 січня 1931 р. в лісі коло Копичинець застрілено графа Баворовського. У Товстолузі застрілено Франца Бралька. У Ковалівці застрілено Кузьмінського. 12.02.1931 р. вчинено напад на коменданта поліційного постерунку в Гаях, під час якого вбито його. Потім був напад на поштовий віз під Бібркою 31.08.1931 р., того самого дня під Печеніжином, того самого дня на банк у Бориславі, 8.08. на пошту в Трускавці і 29 серпня 1931 р. вбито посла Тадеуша Голувка.
Спіраля розкручувалася, почалися судові процеси, в їх наслідку дальші терористичні акти ОУН - напад на пошту в Городку, смертні вироки на Василя Біласа і Дмитра Данилишина, які були виконані.
1932 p. провідником ОУН на західноукраїнських землях (ЗУЗ) став Степан Бандера. Відбувалися дальші акти індивідуального терору, саботажні акції. Між іншими, вчинено замах на радянського консула у Львові та інші. Прийшов час на цілу низку "ліквідацій" (вбивств) здогадних конфідентів і донощиків. Убивства виконувалися на підставі вироків Революційного Трибуналу, тобто суду ОУН, причому заочно, без жодної процедури - просто на підставі підозріння провід ОУН наказував убивати.
До важливіших актів терору ОУН належить убивство Івана Бабія, директора української гімназії у Львові, якого ОУН підозрювала у співпраці з поліцією. Степан Бандера затвердив вирок смерті і дав наказ виконати його.
15.06. вбито міністра Броніслава Пєрацького. Вбивство Пєрацького - це був насамперед демонстративний бойовий акт проти польського міністра внутрішніх справ, що з титулу своєї посади був офіційним репрезентантом і керівником терористичного польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях..[36]
Судовий процес у справі обвинувачених у вбивстві мін. Броніслава Пєрацького відбувся в днях від 18.12.1935 до 13.01.1936 р. Звернімо увагу на перелік підсудних, то саме вони становили "еліту" ОУН на західноукраїнських землях. Ось вони: 1. Степан Бандера, літ 26, син українського священика, студент агрономи у Лвівській політехніці; 2. Микола Лебедь, літ 25, абсольвент гімназії; 3. Дарія Гнатківська, літ 23, абсольвентка гімназії; 4. Ярослав Карпинець, літ ЗО, студент Краківського університету; 5. Микола Климишин, літ 26, студент філософи у Краківському університеті; 6. інж. Богдан Підгайний, літ 31, абсольвент Гданської політехніки; 7. Іван Малюта, студент Львівської політехніки; 8. Яків Чорній, літ 28, студент Люблінського університету; 9. Євген Качмарський, літ 25, закінчив 5 класів гімназії; 10. Роман Мигаль, літ 24, студент Львівського університету; 11. Катерина Зарицька, літ 21, студентка Львівської політехніки; 12. мгр Ярослав Рак, літ 27, адвокатський конципієнт.[37]
Ось хто вирішував про вбивства представників польської влади, теж українців, яких вони, оті молоді люди, вважали "зрадниками". Всі вони - молоді люди, абсольвенти гімназій, студенти вищих шкіл у Польщі. А мені безліч разів приходилось тут, на Заході, читати українську націоналістичну пропаганду, згідно до якої польська влада не допускала українців до вищих шкіл. Це вони, оті "вчені" і
недовчені, послуговуючись обманними гаслами любові до Батьківщини-України, підбурювали часто малограмотну молодь до саботажу, диверсії, часто використовували ту молодь, як знаряддя вбивств. При цій нагоді звернімо увагу на те, що Микола Лебедь був абсольвентом гімназії, потім відбував ув'язнення, потім виконував роботу ОУН. Він ніколи не скінчив вищих студій. Як, зрештою, і Бандера. А його роль в організуванні мордів, як побачимо далі, була вельми велика.
Вирок у справі за вбивство мін. Б. Пєрацького був такий: Степан Бандера, Микола Лебедь, Ярослав Карпинець -смертна кара, замінена на підставі амністії на досмертне ув'язнення; Микола Климишин і Богдан Підгайний досмертне ув'язнення; Дарія Гнатківська - 15 років ув'язнення; Іван Малюца, Роман Мигаль і Євген Качмарський - по 12 років ув'язнення; Катерина Зарицька - 8 років ув'язнення; Ярослав Рак і Яків Чорній - по 7 років ув'язнення.[38]
Кілька місяців пізніше, у травні 1936 p., відбувся інший процес над провідними членами ОУН на західноукраїнських землях, в якому підсудними були Степан Бандера, Роман Шухевич, Володимир Янів, Ярослав Стецько та інші. Тоді Степан Бандера вдруге одержав вирок досмертного ув'язнення.
У зв'язку з судовими процесами над членами ОУН, добре, на мою думку, вказати на ось що: У "Змісті розділів" "Нарису історії ОУН" багато разів зустрічаємо такі слова, як: "активний спротив", "атентати" (цебто замахи з метою вбивства), "саботажні акції", "експропріаційні акції", "каральні акції проти зрадників", "напад", "вбивство". Всі ці терміни мають один знаменник: вбивства. Вбивства організовані і здійснювані ОУН, про які й сьогодні література ОУН пише з почуттям гордості. Вбивство-убивство - дія за значенням убивати. Насильницьке позбавлення життя як карний злочин, - таке ось лінгвістичне визначення слова "убивство". А ними, вбивствами, яких на сумлінні УВО-ОУН в період до війни були сотні, а то й тисячі, і досі пишаються націоналістичні автори. Автор "Нарису історії ОУН" без крихти сорому говорить про них.
В час, коли ОУН вбивала людей, на території Польщі діяв Карний Кодекс (1932р.), в якому була стаття 225 пар.1: Хто вбиває людину - підлягає покаранню ув'язненням або смертній карі.
"Юридичний словник" так говорить про вбивство: Вбивство - злочин, що полягає у протиправному навмисному або з необережності позбавленні життя людини... один з найтяжчих злочинів. [40] Тут, мабуть, нема потреби доказувати, що всі, скоєні УВО-ОУН убивства, не торкаються категорії "з необережності".
Саботажні акції, які виконувала ОУН, слід розуміти як диверсію, що тлумачиться як: ... підривні (підпали, руйнування тощо), які вчиняються... з метою ослаблення економічної або військової могутності. [41]
Беручи до уваги факт, що територія, на якій УВО-ОУН вчиняла вбивства і диверсію, була, згідно до міжнародного права, територією Польщі, в якій діяли закони, що під загрозою покарання забороняли вбивати й вчиняти диверсію, а організатором тих убивств і диверсій була ОУН -виправданим є називати цю організацію злочинною. ОУН, як це бачимо з її ідеології, постала з метою перманентно чинити злочини: шляхом терору, вбивствами намагатися до побудови й розширення української держави. Організація, в ідеологію якої лягли елементи злочинів, котра злочини організувала й виконувала руками своїх членів, справедливо має бути названа злочинною. Хто не відмежувався від цієї злочинної ідеології, хто не відмежувався від учинених злодіянь ОУН, той не має права говорити про "демократію", про "гуманність" будь-якої фракції ОУН. А обговорення найтяжчих злочинів ОУН - попереду. Проте вже тут слід вказати на те, що ОУН, крім кримінальних злочинів, допустилася ще й політичного злочину через узурпацію виступати від імені всього українського народу. Цим бо ОУН заплямувала українську націю. Саме тому, між іншим, пишу цю працю, щоб широкі кола поляків, євреїв та інших народів зрозуміли: ОУН - це не український народ, це лиш невелика його хвора частка, опанована вірусом інтегрального донцовського українського націоналізму, вірусом ненависті, нелюдяності, терору, фанатизму, непогамовності в досяганні своєї мети.
Коли мова про суд і покарання ув'язненням, то треба сказати також про умови, за яких українські націоналісти відбували його. Чи не найкращим доказом для ілюстрації цього буде послужитися описом перебування у в'язниці у Вронках в'язня-українця, майбутнього священика, отця Федоріва. З цим описом я зустрівся в перший рік після мого приїзду в Канаду. Працюючи коректором у видавництві
"Новий шлях", я натрапив в його бібліотеці на невелику книжечку п.з. "Вронки". Темою книжечки були умови відбування покарання у названій в'язниці. Я звернув увагу на книжечку тому, що, відбуваючи студентську практику в суді в Бидгощі, я дізнався, що в'язниця у Вронках - одна з найтяжчих в Польщі (побіч Стшельц Опольских).
На книжечці не було прізвища автора, були тільки його ініціали - Ю.Ф. І я чомусь запитав співробітницю "Нового шляху" - хто є автором цієї книжечки? Пані Надія Г., особа вельми культурна, напрочуд чутлива до нещастя інших людей, єдина галичанка, яку я тут зустрів, що знала українську літературну мову - сказала мені, що автором книжечки є отець Юрій Федорів, доктор філософії, на той час старенька вже людина. Ця книжечка була надрукована в друкарні чоловіка п. Надії Г., тому вона знала прізвище автора.
Мене, як юриста, котрий чвертьсторіччя пропрацював в польському судівництві, настільки зацікавив текст, що я з декількох сторінок зробив собі фотокопії (ксерокс) й зберіг їх. А тепер жалкую, що не можу сказати якого року була видана книжечка, але знаю, що в Торонто після війни. На копіях є позначені оригінально сторінки, тож на них посилатимусь.
Я не випадково так багато говорю про книжечку й її автора. По-перше, роблю це задля того, щоб показати, що о. д-р Ю. Федорів, з рації свого сану, а коли писав книжечку, то був уже священиком, заслуговує на віру. А його опис свідчить про те, що ОУН була організацією мафійного типу, а також, що у в'язницях в Польщі панували умови, які, у порівнянні з більшовицькими (О. Солженіцин, ген. П. Григоренко та інші ) можна назвати курортними. І це -всупереч твердженням ОУН, яка тут репетує про катування у польських в'язницях. Не маю тут на думці концтабору в Березі Картузькій. Отже, деякі винятки з названої книжечки:
- Чому ж ви всі, бойкотовані, не ходите разом і не говорите між собою? - питаю мого співрозмовця.
- Тому, бо нам це заборонено. Ті, що наклали бойкот, заборонили нам зі собою стрічатися й говорити. А на випадок непослуху, грозять їм розстрілом, як тільки вони вийдуть на волю.
- О, так, - поміркував я голосно, - розстрілом, кажете? Чому ж, тоді, ви говорите зі мною, наражаючись на таку небезпеку?- спитав я.
- Hi, - відповів Кришталь (це той, правдиве прізвище якого Юрій Дачишин, що разом з Зиновієм Книшем та іншими брав участь у пограбуванні поштового воза під час якого був убитий поліціант. Це той, котрий був засуджений до смертної кари, заміненої на 20 років ув'язнення - В.П.), - я їх дурних погроз не боюся. Мене ж судили поляки і двічі до смерті присудили. А от живу І я радий, що залишають мене в самоті. Волію бути на самоті, ніж між ними. Побудете тут довше, побачите самі. Але про це іншим разом. От ви прийдіть до мене у відвідини, тоді розкажу більше. А тепер користайте з проходу (з прогулянки - В.П.).
Після обіду я відвідав обложеного "кваліфікованим бойкотом" сусіда Кришталя. Відвідини відбувалися доволі нескомпліковано. Звичайно в'язень зголошував ключникові, що бажає такого-то відвідати. В годині, призначеній на відвідини, приходив ключник, забирав вашу картку з дверей і вішав її на дверях того, кого відвідували. Тут вас замикав і через годину, коли кінчалися відвідини, забирав табличку й в 'язня та замикав його в келії.
Кришталь не новик у в язниці. Тут він три роки. Сюди його привезено з другими восьми в'язнями... По приїзді до Вронок його вибрали старостою. Хто у в 'язниці перебував, той знає що це за функція. Хто не знає, тому скажу. Засуджені політв'язні мали привілей вибирати старшого з-поміж себе, який заступав своїх товаришів перед-в'язничим начальством у справах, шо торкалися всіх в'язнів, як групи. Сюди належали торги за проходи (прогулянки - В.П.), інтервенції у справі харчів, огрівання келій, писання й одержування листів, книжок до читання і т.п. Такого старосту в'язні мали слухатися, поважати і з його поглядом рахуватися. Таким оце старостою українська політгрупа, по приїзді сюди, до Вронок, у 1932 році, вибрала Кришталя. Щоб полегшити в'язниче життя, він виєднав у в'язничого начальства дозвіл на працю для кожного зі своїх співв'язнів. Не примусову працю, а добровільну, і не важку фізичну, а радше культурну Сам він став працювати як архітект, інші у бібліотеці і т.п. За те в'язні одержували кращі харчі, свобідніше життя, більше свіжого повітря і навіть кілька сотиків денно платні. За те політв'язні Кришталя любили і поважали. Але через рік чи півтора перевезено сюди іншу групу політв'язнів, засуджених за атентат на пошту в Городку біля Львова, до неї доліпили ще й деяких інших. Ця група була більша і мала двадцять із чимось людей. У цій групі верховодив Зенон Коссак. Зараз
же по приїзді виникли непорозуміння між старими політв'язнями і новими. Нові передовсім мали інший погляд на відношення до в'язничої адміністрації. Вони виступали рішуче проти того, щоби політв'язні виконували будь-яку працю у в'язниці... Спір і гризня розгорялися чимраз більше і нова група поставила Кришталеві ультиматум: відмовитися від функції старости і засудити свою поведінку. Це поставило Кришталя в трудне положення... Через те від функції старости відмовився, сам покинув працю та й наказав зробити це іншим товаришам. Одного не зробив: не засудив себе й своїх співвязнїв за "сервілізм", чого домагалися "правовірні" націоналісти. Старостинський провід перейняв 3. Коссак та добрав собі своїх однодумців до проводу. Новий провід наклав на Кришталя і його однодумців загострений бойкот. З ними не вільно було нікому з політв'язнів стрічатися, говорити й взагалі чим-небудь їм помагати. Мало цього, бойкотовані навіть не сміли між собою говорити й стрічатися. Коли б хтось з бойкотованих зломив цю "бойкотову" дисципліну, то тим стягав на себе присуд: розстріл по виході з вязниці... (стор. 62-64).
Наступного дня... о 3-й по полудні мене відвідав новий друг. Це мій знайомий з гімназійних часів, молодий товариш у шкільному житті, що завжди любив реготатися й показувати два ряди великих зубів - Андрій Л... Він, мовляв, хотів мені звернути увагу на те "бойкотоване сміття". Це "сміття" - це страшні вороги України, це - заразливе насіння, це - погань, яка нам найбільше заважає і всю цю погань до самого коріння буде перестріляно при першій нагоді. Це смітя треба найперше вимести з України. Це бо внутрішні вороги, це колоди на нашій дорозі. Коли їх позбудемося, тоді легко дамо собі раду з зовнішніми ворогами...
Я загубив язика в роті. У моїй уяві й далі стояли сумні похилі постаті з в'язничого кола: колись молоді, повні запалу й завзяття, а тепер клеймовані (тавровані - В.П.) як злісні й завзяті вороги народу, як сміття землі/ За свободу ж її вони віддали все, що мали найкращого - волю й молоде життя.
А тут стояв переді мною новий їх прокурор і немилосердно рубав їм голови, поки що язиком. Я пробував прийти до слова, запитати дещо, довідатись у чому саме діло, але мій знайомий не дав мені прийти до слова. Він уже не сидів, а стояв, як грізний трибун, із його широкого рота сипались нові оскарження загальникового значення, перетикані епітетами, яких я в житті ніколи не чув! Він,
очевидно, вже знав, що я говорив із Кришталем, був у нього в відвідинах, то й кінцеву частину своєї орації присвятив останньому. Цей Кришталь, мовляв, це найбільший об'єкт його злості, це власне розсадник усякого зла, опортуніст, а не націоналіст, це клерикал, угодовець, філістер, ундист, наживник, безхребетник, він у костьол ходить, за архітекта обрався - а це все великі й важкі злочини, за які його не омине караюча рука революції.
Врешті я таки перебив. - Пробачте, друже, - кажу, - а в чому ж власне, конкретна його вина? При чому тут безхребетність, наживність, при чому УНДО, польський костьол. Я не бачу тут ніякого злочину
Мій друг зміряв мене зневажливо своїми великими сірими очима і здублював свою орацію з іще більшою досадою...
Андрій Л. , націоналіст чистої води і волюнтаристичної марки, антиклерикал, антицерковник і всякий інший "анти" (тепер побожний демократ у США) почервонів і, не зважаючи на те, що ми давні знайомі друзі, що мене в "злочинах" на шкоду Україні підозрювати немає потреби, оцей Андрій, прийнявши авторитетну й офіційну позу, випалив: - Якщо ви далі будете говорити з Кришталем і взагалі потурати цьому сміттю, то жде вас те саме: в тюрмі бойкот, а в перших хвилинах вашої свободи - розстріл! [42]
Цей текст вважаю цінною моєю знахідкою. Він образно характеризує найбойовіше крило українських націоналістів, як "лицарів абсурду", не донкіхотського, але злочинного штибу. Вказівка щодо того, що Андрій Л. живе в США, як побожний демократ, походить від о. Ю. Федоріва, його теж підкреслення у тексті.
Націоналісти типу Зенона Коссака, Андрія Л. (такими теж були Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Лебедь) готові були перестріляти всіх - не тільки чужих, але й своїх. Це вони й їм подібні пішли самі й послали подібних собі в ролі емісарів на Волинь у 1941-1942 роках. Це вони послуговувалися описаними тут методами. Це вони стероризували спокійних селян Волині й Полісся. Це вони підбурили часто неграмотну навіть молодь Західної Ураїни до мордування поляків в ім'я України. Це передусім на їхній совісті кров десятків тисяч невинних і беззахисних жертв -поляків, українців. Це повинні зрозуміти дослідники мордів в Західній Україні часу II світової війни. Про цей терор українців, підбурювання до мордів поляків повинні написати,
або ж розповісти кому треба, ті, котрі були свідками тих страшних подій. І пам'ятаймо: вони, ті, хто найбільш винен злочинів, ще й сьогодні живуть на Заході, вдаючи з себе "побожних демократів". Це вони сьогодні хлинули на Україну, де відроджують ОУН під вивіскою КУН - Конгресу Українських Націоналістів, інших організаційних структур, як УНА, УНСО тощо.
Зенон Коссак, це той з першого виводка українських націоналістів, котрий, побіч Романа Шухевича (пізнішого командира "Нахтігалю", пізнішого головного командира УПА Тараса Чупринки), побіч Володимира Янева (пізнішого ректора Українського вільного університету в Мюнхені), побіч Степана Бандери, Степана Ленкавського, Ярослава Карпинця, Дмитра Грицая (Перебийноса) невдовзі після І світової війни організував у Галичині націоналістичну Організацію вищих класів українських гімназій. Націоналісти типу Зенона Коссака й Андрія Л. становили ядро "бойової" ОУН, тобто тієї, з якої постала ОУН-б - Степана Бандери.
Та це ще не все про них. Хай їм дасть свідоцтво український священик, доктор філософії, сам колись причетний до націоналізму (бож відбував покарання не за кримінальний злочин у Вронках, належав до групи українських політв'язнів) - отець Юрій Федорів:
Дмитро Мирон дуже відрізнявся від мого друга Андрія Л. Він передовсім чемний і спокійний. Із вигляду робив враження інтелігентної людини, а з мови - цілком діловий. Без ніяких вступів Мирон запропонував мені включитися в працю політгрупи... Я радо на цю працю під проводом провідника 3. Коссака погодився. Приступаючи до речі, Мирон сказав, що я вестиму ідеологічну ділянку для "малих". Ідеологічна ділянка - не була під мій смак. Я ж в ідеологи ніколи спеціально не вишколювався. Правда, попадало в руки це і те, часом якась "Сурма", іноді й тяжкостравна "Розбудова нації", часом якийсь дуже кований реферат тощо, але признаюсь, якоїсь пасії така лектура в мені не викликала. Тому діяльність ідеологічного апостола видавалася мені трохи смішною. Все ж я її взяв. Я бажав мати "узаконений" доступ до таких "малих", до щирих, повних посвяти молодих хлопців, передусім бажав вести з ними розмову як людина, піддержувати їх на дусі, розвивати і, наскільки це буде можливе, усувати з їхньої ментальності й душі той намул, що як іржа залізо, з дня на день роз"їдав їхній мозок, заставляв продукувати лише жовч, культ ненависті, злоби, негації. Я
знав, що можна бути патріотом не коштом ненависті й заперечення, знищення для знищення, не на кошт засліпіння всіх мізкових клітин, за винятком одної - сліпого послуху; але можна бути корисним для суспільства й його боротьби за природні й Божі права через позитивні вартості людської душі. І тому не було в мене багато скрупулів., коли я моєму політичному начальству послушно доложив, що приймаю доручення і зразу же стану навчати "малих", себто сільських хлопців...
Мирон... поспішився мені зараз дати зшиток, записаний дрібненьким письмом. Я мав це простудіювати, а потім цю "доктрину" вияснити й защепити "малим"... Про бойкотованих не згадував нічого, а коли я намірився цю справу зачепити, Мирон збув мене сентенцією: поживу, мовляв, тут довше, то й побачу. Ті люди заслужили собі на бойкот, і не лише на бойкот, а й на вищу міру покарання...
Так я почав студіювати ідеологічний зшиток. Зшиток був записаний дрібним письмом, із максимальною економією місця, общему якихось 30 сторінок. На наголовній картці стояло чітке: Ідеологія Українського Націоналізму... Звичайно, по двадцяти пятьох роках я вже не можу докладно відтворити собі думок цієї "ідеологічної матерії"... Пригадую лише, що чимало місця було відведено трактатові про "волю і рух", та вже чи не найбільше про героїзм... Тут вимагалося заперечення всього, і батька і матері, Бога і совісті, закону й етики, любові ближнього й особистих людських почувань. В імя одного: Здобудеш... або згинеш. [43]
Виховання у такому напрямку, виховання майбутніх убивців, виховання, наслідки якого діють ще й сьогодні - теж доказ злочинності ОУН.
У зв'язку з наведеним такі ось міркування:
- Дмитро Мирон не був якимось простачком, ідеологом-самозванцем, він був одним з редакторів "Бюлетеня КЕ ОУН на ЗУЗ" (Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях).
- Як бачимо, незалежно від формального статусу в ОУН (присяжний або дійсний член ОУН), членів тієї організації поділяли ще й на "малих", тобто, за визначенням о. Юрія Федоріва, сільських хлопців, і на проводирів, отих гімназистів, студентів, майбутніх докторів і професорів. Хай про це прочитають оті "сільські хлопці", котрих збаламутили "провідники". Це ті "малі", сільські хлопці виконували в УПА "мокру" й брудну роботу, гинули, втікаючи перед Радянською
Армією, пробивалися через Карпати на Захід. А магістри й доктори залишили українські землі безпечніше. Хай би вони сказали - яким чином, якими шляхами дісталися на Захід. Наприклад як дістався на Захід Микола Лебедь.
- Ідеологія ОУН, опрацьована націоналістичним редак тором, зводилася в умовах в'язниці до ненависті, заперечення людських ідеалів, в тому й батьків, Бога, елементарної етики. Хто прочитає ці, написані українським католицьким священиком слова, той, може, хоч трішки зрозуміє - як це могло діятися, що чоловік-українець вбивав жінку-польку, як українець вбивав матір-польку. То що вже говорити про те, що сусіди-українці вбивали своїх сусідів-поляків. Першопричина цих жахливих убивств в ідеології українського націоналізму, про суть якого не знає, мабуть, письменник і публіцист Сергій Плачинда, не знає навіть Іван Драч і тисячі інших, ратуючих сьогодні за націоналізмом.
- Нехай "східняки", тобто українці з-за Збруча, прочитавши написане о. Ю. Федорівим, пригадають собі з власного досвіду, з досвіду батьків, рідних, знайомих - умови в більшовицьких в'язницях і порівняють їх з польськими довоєнними. В польських можна було, як бачимо, не тільки свобідно відвідувати один одного, але й мати організовану групу, можна було вести ідеологічний вишкіл "малих", тобто сільських хлопців, защеплювати їм ненависть до всього, що лиш не націоналістичне.
І - пригадаймо собі виразно, всі засуджені польськими судами українці-націоналісти, з вибухом війни опинилися на волі. І цей момент нехай порівняють ті, хто знає про масове винищування більшовиками в'язнів перед тим, як відступити перед німцями.
Так ось виглядало передвоєнне польське судочинство, за таких ось умов відбували покарання ті, хто вбивав польських міністрів, послів, хто зі зброєю в руках вчиняв напади на поліційні постерунки, хто грабував, теж зі зброєю в руках, державне майно. І тут ще раз пригадаймо, що Польща в той час легально, згідно до міжнародного права, виконувала державну владу на території Західної України, що не позбавляло українців права діяти на міжнародному форумі в напрямі зміни такого стану речей. Але діяти не шляхом терору, не шляхом перманентно чинених злочинів.
У цьому контексті наведу слова, що торкаються християн, їх стосунку до державної влади:
Тому що власті, які Бог призначив, і свобода, яку Христос купив, не були задумані Богом для взаємного знищення, але щоб вони разом підтримувалися взаємно, то ті, хто під впливом християнської свободи противиться законній владі, або її законним виконавцям, світським чи церковним, -противляться установі Божій (Матвія 12:25; І Петра 2:13,14,16; Римлян 13:1-8; Євреїв 3:17). За проголошування ними подібних думок, або ж за підтримування таких практик, що противляться світлу природи, або відомим засадам християнства, відносно віри... або щодо помилкових думок і практик, які... нищать зовнішній мир і порядок, їх можна притягати до відповідальності... і переслідувати в судовому порядку осудом церкви і владою світського суду. Це була цитата з книжки проф. Мейчена, винятки з якої друкувалися в "Євангельській правді", брошурі, яку видавав український пастор Михайло Фесенко. Саме він до цього коментаря додав: В цьому навчанні треба звернути увагу на те, що обов'язок відноситься до "законної влади" і її "законних вчинків". У випадках, коли влада не є законна, а, скажімо, захоплена насильством, або узурпована, то віруючий визнає такі розпорядження влади, які є в згоді з навчанням Святого Письма і є необхідні для нормального життя в країні, і це не означає, що він визнає саму владу, як законну. [44]
У зв'язку зі сказаним про ідеологічне виховання ОУН (пригадаймо "Декалог" - "Десять заповідей українського націоналіста"), слід ще раз повторити сьому "заповідь": Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо вимагатиме цього добро Справи. І коментар до неї проф. д-ра Петра Мірчука: Під найбільшим злочином тут розуміється вбивство. А проф. Мейчен пише: Добрими вчинками є лише такі, які Бог наказав у Своїм Святім Слові (Михея 6:8; Римлян 12:2; Євреїв 13:21), а не такі, що їх придумали люди в сліпому фанатизмі... [45]
На тлі сказаного проф. Мейченом і пастором Михайлом Фесенком слід констатувати: Від 14 березня 1923 р. Польща виконувала державну владу на західноукраїнських землях легально, натомість терористична діяльність УВО й ОУН, скерована проти тієї влади, противилася волі Божій. Бо ОУН свою ідеологію ставила вище Божого Закону: "Нація понад усе!"- ось клич ОУН. Хай у цій справі скажуть своє слово українські православні й греко-католицькі теологи.
Після сказаного тут мною, українські націоналісти можуть поставити мені в закид: Крім, мовляв, в'язниць, була
ще й Береза Картузька, концентраційний табір, в якому знущалися над в'язнями, в якому перебували без попереднього засудження судом, лиш на підставі адміністративного акту. І тут матимуть рацію націоналісти, але не до самого кінця. Чому? Тому, що з української націоналістичної літератури виникає, що концентраційний табір у Березі Картузькій був створений виключно для них, для знущання виключно з них. Українська націоналістична література промовчує той факт, що у тому таборі були, побіч українських націоналістів, також українські комуністи, євреї, поляки.
Правдою є, що в 1934-1939 роках діяв концтабір Береза Картузька. Він, побіч пацифікації деяких галицьких повітів у 1930 p., є тим, за що повинна була соромитися тодішня польська влада. Адже Польща проголосила себе демократичною державою, республікою, вона рівнялася на цивілізовані держави Західної Європи й Північної Америки. Тим часом... не обійшлося без впливів тоталітарних систем, які панували на схід від Польщі - більшовицького СРСР, і на захід - гітлерівської Німеччини, теж Італії. Ніде правди діти -концентраційний табір у Березі Картузькій був очевидним проявом фашизуючих течій у Польщі. Таким же проявом було існування від 1934 р. в Польщі польської фаланги - ОНР
Обуз Народово-Радикальни, організації з виразним фашистським обличчям.
Проте... слід сказати таке: ніхто з-посеред українців не був у Березі Картузькій замучений на смерть, як це діялося в тому часі в концтаборах СРСР і в гітлерівській Німеччині. Сказане тут у жодному разі не применшує вини польської довоєнної влади за діяльність Берези Картузької, сказане тут не означає, що в тому таборі не знущалися фізично і морально.
Не тільки в Березі Картузькій, але ще до створення цього концтабору, були стосовані у відношенні до польських громадян, отже й до українців, незаконні заходи репресивної натури. Про це свідчить виразно сеймова інтерпеляція партій "Центролев" у справі Бреста від 16.12.1930 р. В ній говориться, що в ніч на 10.09.1930 р. були арештовані без судової санкції 21 чоловік, між якими було 20 послів до Сейму, в тому видні діячі - поляки, євреї і двох українців: Йосип Когут і Дмитро Паліїв - колишні посли до польського сейму. Всіх їх запроторено до військової в'язниці у Бресті.
Били їх, знущалися морально, не дозволяли сконтактуватися не тільки з адвокатами, але й з найближчою родиною. [46]
Але, повторюю, ніхто з-посеред українців не зазнав смерті в результаті такої діяльності польської влади.
ОУН до вересня 1939 не тільки вбивала представників польської влади й українців, котрих вважала "зрадниками", не тільки нападала на поштові амбуланси й поштамти з метою їх пограбування, але теж вела широку пропагандивну діяльність. Ще до формального постання ОУН, з 1927 р. почав виходити 10-тисячним тиражем як орган УВО місячник "Сурма" - спочатку в Німеччині, а згодом у Чехо-Словаччині, в Литві. З 1928 р. почав виходити, теж за кордоном, пізніший офіціоз ПУН - Проводу Українських Націоналістів, журнал "Розбудова нації". Пишучи про це, на думку приходить таке: З 1992 р. почав виходити в Києві журнал "Розбудова держави", заснований провідником ОУН мельниківців Миколою Плав'юком і сьогоднішнім амбасадором України в Канаді Левком Лук'яненком. Чи це не свідчить про продовження лінії "Розбудови Нації"? А мені цікаво - на чиї гроші ( а це великі гроші) заснували вище названі "Розбудову держави"? Адже Левко Лук'яненко понад 20 років свого життя провів в концтаборах, на засланні, він не провадив ніякої бізнесової діяльності. Можна тільки здогадуватися, що це - партійні гроші ОУН-м, бож Українська Республіканська партія, очолювана Левком Лук'яненком, і є сьогочасною трансформацією ОУН-м на Україні. А "Розбудова Нації" була рівночасно теоретичним органом ОУН. [47]
УВО, згодом ОУН, провадили в широких масштабах військовий вишкіл кадрів. Вже 1925 р. були організовані курси для старшин (офіцерів) в Гданську, що їх 1926 р. закінчило 60 членів УВО, колишніх військових, і 50 молодших членів УВО. [48] ОУН підтримувала студії майбутніх своїх кадрів у вільному місті Гданську, де на початку 1929 р. в німецькій Гданській політехніці студіювало коло 200 українських націоналістів. [49] ОУН субсидіювала студії своїх кадрів у Берлині, в Римі, в Чехо-Словаччині. ОУН мала своїх політичних організаційних представників у багатьох столицях європейських держав.
На все це потрібні були кошти. Звідки ОУН їх брала?
Невелика частина коштів УВО-ОУН походила з пограбування поштових амбулансів, поштамтів, листоношів. Проте це джерело могло становити лише якийсь невеликий відсоток потрібних організації грошей. Частина фондів після
1929 p., тобто після організування Євгеном Коновальцем ОДВУ у США і УНО в Канаді, почала надходити з Америки. Проте й це джерело фінансування УВО-ОУН було мізерним у порівнянні до потреб. У цій праці я не ставлю собі метою доказувати співпрацю УВО-ОУН з німецькою розвідкою, яка взамін фінансувала діяльність цих організацій. Зрештою -сама постановка питання - неправильна. Співпрацювати можуть рівні партнери, а такими не були УВО-ОУН у відношенні до німецької розвідки. УВО-ОУН щонайбільше могли виконувати доручення німецької розвідки. Чи виконували? Пошлюся в цій справі на деяких авторів.
А. Щенсняк і В. Шота пишуть, що через Гданськ німці постачали українським націоналістам зброю, 1938 р. в Австрії відбувалися курси для саботажників-диверсантів з ОУН під керівництвом Абверу. Від 1934 р. велися таємні розмови між німецькою розвідкою і Євгеном Коновальцем, під час яких вирішено, що за послуги на користь німецької розвідки ОУН отримуватиме 110.000 німецьких марок.[50]
Довголітній провідний член УВО-ОУН, колишній бойовий референт УВО, Зиновій Книш, у книжці "Бунт Бандери" пише: Ріко Ярий... дістає від німецької розвідки гроші... перед вибухом більшовицько-німецької війни організує з бандерівців шпигунську і саботажну сітку (мережу - В.П.), вишколює парашутистів, творить т. зв. українські легіони... [51]
Ришард Тожецький пише, що від 1926 р. УВО втішалася політичною і фінансовою підтримкою німецького військового штабу, від того теж часу осідок УВО перенесено до Берліна.[52] Той же автор пише, що розвідувальну діяльність у користь Німеччини вели чільні члени УВО - Ріко Ярий і Роман Сушко.[53] Далі автор вказує на факти: 1933 р. був підписаний договір між гітлерівцями і Р. Ярим про вишкіл членів ОУН в С.А., про розмови, в яких брав участь Є. Коновалець з гестапо про фінансову допомогу для ОУН.[54] Польські автори посилаються на архівні документи в цій справі.
Ярослав Пеленський пише: До певного часу обидві групи (ОУН-б і ОУН-м - В.П.) певною мірою були готові співпрацювати не так з Німеччиною взагалі, як, скажімо, з Абвером (німецькою розвідкою), себто з армією. [55] Тут український, націоналістичної орієнтації (ОУН-з?) вчений, теж допускається неточності, говорячи про "співпрацю", радше "готовість співпрацювати" з німецькою військовою розвідкою. Вважаю, що можна говорити виключно про
виконування доручень Абверу, а не про співпрацю, яка вказувала б на партнерство, якого не було. І чомусь той же автор сором'язливо говорить про "готовість співпрацювати", з Абвером, а не про те, що дійсно УВО-ОУН працювали на німецьку розвідку. Таке твердження вченого, котрий займається вивченням історії ОУН - симптоматичне, воно по суті є частиною веденої від закінчення II світової війни дезинформації, хоч треба сказати, що небагато є вчених українців на Заході, котрі так багато кажуть про суть ОУН, як це робить проф. Я. Пеленський.
Розвідувальної діяльності не слід спрощувати, не слід зводити до вульгарного стереотипу шпигуна. Військова розвідка, це, на перший погляд, несуттєвіі дані про розташування військ, про їх переміщення, про роди зброї, озброєння, постачання, про настрої серед населення, про шляхи сполучення тощо. Тисячі членів ОУН могли не знати й не підозрювати, що, інформуючи кого треба про деякі дані, вони виконували розвідувальні завдання. Багато їх служило в Польському Війську.
Жодна в світі держава не робить нічого абсолютно безкорисно. Теж не без користі Німеччина вишколювала диверсантів з УВО-ОУН, не без користі підготовляла офіцерські кадри для цієї організації. Не без користі 1939 р. був організований український легіон під командуванням Романа Сушка, котрий взяв участь у вересневій агресії Гітлера на Польщу.
Про твердження, удокументовані джерелами з архівів, які торкаються послуг УВО-ОУН у користь німецької розвідки, можна було б писати багато, посилаючись на різних авторів, однак вважаю, що це тут не потрібно робити: і так ясним є, що УВО-ОУН від початку свого існування були зорієнтовані на Німеччину, яка через свою військову розвідку використовувала названі організації для своїх цілей. Не безкорисно.
Досі я не натрапив на книжку-спогади члена ОУН про виконування завдань у користь німецької розвідки. Натомість знаю книжку Грицька Купецького "Там, де сонце сходить -спогади бойовика ОУН на Далекому Сході". Автор - учасник нападу на поштамт в Городку, втік перед польським правосуддям до Італії, де проходив вишкіл разом з хорватськими націоналістами. ОУН посилає його до окупованої японцями Маньчурії в розпорядження японської військової розвідки. Там він з двома іншими бере участь у
курсах для диверсантів, підготовляючись до евентуальної війни Японії з СРСР. Одного з них Валентин Мороз у вступному слові просто-таки називає - "добрий бойовик-терорист". Жили вони й зодягалися на кошти японської розвідки. В книжці, на 500 сторінках, подробиці про цю діяльність членів ОУН. Вони не були використані ефективно тільки тому, що Японія відступила від плану війни проти СРСР. [56]
Та й навіть П. Мірчук каже, що Очолений полк. Мельником ПУН зробив в цій ділянці різкий зворот, вирішивши зробити ставку на німецько-гітлерівську карту У своїй дотеперішній праці в Німеччині ОУН підтримувала деякі контакти з військовими німецькими колами (Вермахтом)...[57]
Зі сказаного я роблю висновок: УВО-ОУН в основному втримувалися на кошти з каси німецької військової розвідки. Не випадково ж навіть Андрій Мельник, наступник "вождя" Євгена Коновальця, мав в німецькій контррозвідці, тобто в Абвері, кличку "Консул-І", а Степан Банд ера "Консул-П".58 А Ріко Ярий успішно виконував по сумісництву дві функції -агента Абверу й члена проводу ОУН Степана Бандери після розколу в ОУН 1940 р. [59]
Розділ 7
Українська політична думка в Польщі між двома світовими війнами
Перш, заки сказати про деякі аспекти української політичної думки в Польщі після І світової війни (аби стало ясно, що, крім українського націоналізму, в Західній Україні існували також інші політичні течії), треба пригадати деякі факти. До І світової війни більшість територій України входила до складу Російської Імперії, натомість Галичина була складовою частиною Австро-Угорщини, до якої, однак не входила Волинь. Такий стан тривав понад сто років. 1917 р. в Києві постала Українська Центральна Рада, котра була компромісом існуючих тоді українських політичних партій і течій. Внаслідку проголошення IV Універсалу, УНР довела до постання у дні 22 січня 1918 року незалежної держави -Української Народної Республіки, яка була вимушена боротися одночасно проти білих і червоних військ Росії. Цю молоду демократичну республіку повалили самі ж українці з допомогою німців (або ж німці з допомогою українців), що сталося 29 квітня 1918 р. Гетьман Павло Скоропадський міг правити на Україні, спираючись на німецькі багнети. Коли настав крах Австро-Угорщини й Німеччини, гетьмана повалила Директорія, очолювана Симоном Петлюрою, що мала бути продовженням УНР. Вона теж воювала з білими й червоними військами Росії. В той час, унаслідку проголошення Західно-Української Народної Республіки в Галичині, що сталося 1-го листопада 1918 р., для України відкрився третій фронт - війна з Польщею. При цьому всьому не було фактично ніякої співпраці чи домовленості між Центральною і Західною Україною, точніше Галичиною: перша вважала своїм ворогом № 1 Росію, друга - Польщу. За таких умов Західна Україна не мала змоги прийти з допомогою Центральній Україні в її боротьбі проти Росії, а Центральна Україна не могла допомогти Західній у її боротьбі проти Польщі.
Не маючи за собою ніякої реальної підтримки, втративши своїх дотеперішніх "покровителів" - Австро-Угорщину й Німеччину, обі частини України програли війну. Мало того - внаслідку співпраці Симона Петлюри з Ю. Пілсудським, представники обох частин України пересварилися між собою, галичани звинувачували
"східняків" у зраді, С. Петлюру вони проклинали за договір з Польщею, котрим той відмовлявся від земель на захід від Збруча, хоч згодом вернувся він до ласки галичан, коли з тактичних міркувань треба було якось примиритися зі "східняками".
Отже - війну 1918-1920 pp. Україна програла. На схід від Збруча постала контрольована Москвою Українська РСР, яка Ризьким договором теж визнала кордони з Польщею на Збручі. Запроваджений на території Української РСР більшовицький терор зробив неможливим існування будь-яких легальних чи й нелегальних політичних національних партій.
Інакше справа виглядала в Західній Україні. До 1923 р. її територія буда невизначеною, Польща виконувала лише адміністрацію тих територій. Однак і цей стан став ясним після рішення Ради Амбасадорів: Західна Україна стала інтегральною частиною II Речі Посполитої Польщі, а її жителі, отже насамперед українці, стали громадянами Польщі. Українці, як польські громадяни, становили в Польщі значну національну меншість, інтереси якої захищалися також міжнародним правом, зокрема її інтереси були предметом діяльності Ліги Націй.
З програною війною, як незаперечним фактом, слід було примиритися на той час, слід було з того факту зробити висновки, слід було достосуватися до нових умов діяльності у напрямі захисту українських інтересів. Це можна і це слід було робити, виходячи з об'єктивного факту, що жителі Західної України стали громадянами Польщі, в якій існували закони, що охоплювали всіх громадян, а також з факту існування міжнародних гарантій на форумі Ліги Націй. Інакше кажучи, боротьбу за українські інтереси в Західній Україні можна і треба було провадити в польському парламенті - Сеймі і Сенаті, а також на форумі Ліги Націй. Цю діяльність повинні були провадити люди, конто яких не було обтяжене програною війною.
Такі сили були, вони становили впливовий фактор у житті II Речі Посполитої. Про них тут треба згадати хоч би коротко, щоб мати уяву, що, крім екстремістської, терористично-саботажної, тоталітарної УВО-ОУН, були українські сили, які діяли за допомогою цивілізованих заходів, які брали до уваги внутрішні й міжнародні обставини, що склалися довкола українського питання. Таку
діяльність можна було проводити тим легше, що в Польщі панував демократичний устрій.
В II Речі Посполитій діяли українські партії різного напрямку. Лівий напрямок репрезентували Українська Соціал-Демократична Партія, Комуністична партія Східної Галичини, яка перетворилася в Комуністичну партію Західної України, Українське соціалістичне об'єднання і Українська радикальна партія. До партій центрового напрямку слід зарахувати Українську Народно-трудову партію, Українську партію національної роботи й найбільш впливову Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Про крайнє праві, тобто про націоналістичні угрупування, з яких постала УВО-ОУН, вже була мова.
Слід пригадати, що УВО й інші націоналістичні угрупування бойкотували вибори до польського парламенту 1922 р. Незважаючи на це, до Сейму тоді було вибрано 25 українських послів і 6 сенаторів до сенату. Ця кількість свідчить про те, що багато українців Західної України того часу не підтримали націоналістичного бойкоту, більшість орієнтувалася на іншу, ніж націоналістична, політичну думку. Вибрані до Сейму посли і до Сенату сенатори започаткували створення Української парламентарної репрезентації, яка, обходячи міжпартійні розходження, вела боротьбу за українські інтереси не тільки в польському парламенті, але й на терені Ліги Націй. Зокрема вельми діяльною в Українській парламентарній репрезентації була Мілена Рудницька, сестра Івана Кедрина - редактора органу УНДО "Діло". Варто зауважити, що Українська парламентарна репрезентація ставила на розгляд Ліги Націй справу пацифікації деяких сіл Галичини, але й ця її акція не зустрілася з будь-якою підтримкою з боку ОУН. Діяльність українських центрових партій, діяльність Української парламентарної репрезентації слід вважати як прояв здорової, культурної, розумної української політичної думки двадцятих-тридцятих років в умовах існування II Речі Посполитої Польщі.
Громадянство країни несе за собою права і обов'язки громадянина. Неморальною є ситуація, коли громадянин хоче використовувати свої права, натомість не бажає виконувати обов'язки у відношенні до держави, яка надає йому громадянство. Коли людина не хоче виконувати обов'язків, вона повинна відмовитися від громадянства й залишити країну.
Центрові українські політичні партії станули на грунт лояльності по відношенню до польської держави, вони боролися за українські інтереси, спираючись на діюче законодавство, зокрема на Конституцію і міжнародні договори, використовували в цій політичній боротьбі легальні засоби - сеймову трибуну, пресу, інші видавництва, також Лігу Націй. Кажуть, що переможців не судять. - Однак цього не можна сказати про переможених. А ними, переможеними, виявилися творці УВО-ОУН. Навіть, отже, коли й не брати до уваги морального фактора, зокрема способу ведення боротьби, то, в результаті програної, слід поставити перед судом історії не тільки частину несвідомих виконавців злочинної політичної думки, але передовсім її творців.
Не Степан Бандера з Ярославом Стецьком склали й ухвалили на І Конгресі українських націоналістів у Відні 1929 р. "Декалог" - десять заповідей українського націоналіста, не вони були авторами, ані тими, хто ухвалював постанови Великого Збору українських націоналістів 1929 р. А саме там і тоді визріла, саме там і тоді була сформульована політична думка українських націоналістів.
Навіть націоналістичні теоретики не заперечують, що ОУН була побудована на зразках фашизму-націонал-соціалізму, що вона, політична думка, йшла врозріз з ідеалами християнства, взагалі людяності. Що бо означає гасло ОУН: "Нація понад усе!"? Вочевидь воно означає, що ідею нації, згідно до вчення Дм. Донцова, ОУН ставила понад загально прийняті й визнані людські й християнські ідеали. Ідея помсти (див. пункт 5 "Декалогу"), причому навіть невизначеної за що, але ясно на кому: на всіх, хто не є націоналістом; ідея макіавелізму в боротьбі, за засадою: "хто не з нами - той проти нас" - це ідеї тоталітарних режимів: фашизму і більшовизму. І ще: явне проголошення імперіалістичної територіальної експансії (див. пункт 10 "Декалогу") в час розпаду імперіалізму Австро-Угорщини і Німеччини, на схилі цілковитого дозрівання розпаду колоній Франції, Великобританії, Бельгії, Іспанії, Голландії - це цілковита політична сліпота творців українського наіоналізму. Світ не йде в цьому напрямку.
Такою була політична думка українського націоналізму в Галичині у двадцятих-тридцятих роках. Саме ця політична думка спричинила трагедію десятків, а то й сотень тисяч мирного польського населення, а також десятків тисяч
українців, котрі не були прихильниками українського націоналізму. Тут ще раз треба наголосити, що авторами цієї злочинної політичної думки не були ні Бандера, ні Шухевич, ні Стецько, ні Лебедь й іже з ними, які наказували й організовували морди на поляках та інших під час війни, а навіть після її закінчення. Наказ у своїй первісній формі був даний ще 1929 р., про що буде ще мовитися в іншому місці.
Коли мова про українську політичну думку в Західній Україні міжвоєнного часу, то треба вказати ще й на таке: ліві партії, згідно до ідеї інтернаціоналізму, ввязали свою діяльність з "пролетаріатом усіх країн", але й боролися за справедливу розв'язку національного питання в Польщі, як загального питання національних меншостей. Центрові партії боролися за територіальну й культурну автономію Західної України, вважаючи, що тим самим борються за інтереси українського народу. Однак вони не виступали від імені цілої української нації, всіх українців, зокрема вони не мали претензій на репрезентування перед світом українців, які жили в межах Української РСР.
Інакше до цієї справи ставилася ОУН, яка узурпувала собі владу, правда - мниму владу, над усім українським народом, що було (злочинною) складовою частиною націоналістичної української політичної думки. Про це виразно сказано в постанові II ВЗУН (Великого збору українських націоналістів) з 27 серпня 1939 р. про "Устрій ОУН". В ній читаємо: Голова ПУН (Проводу українських націоналістів - В.П.) як керманич і репрезентант визвольних змагань Української Нації є її (тобто нації - В.П.) Вождем.[1]
Затримаймося хвилинку над цією цитатою: Голова ПУН є вождем української нації! На той час (1939 р.) "вождем" був полк. Андрій Мельник. Зрозуміймо це добре: вождем нації! І це було тоді, коли 90% українців жили в Україні й в інших республіках СРСР, в час, коли вони вилизувались з голодового голокосту, коли вони ледь животіли здебільша в колгоспах. І ось у них теж, виявляється був "вождь", про якого вони не знали й знати не хотіли. Як і більшість українців Волині, як і багато українців Галичини.
Узурпація влади, як складова частина політичної думки, є причиною різних наслідків. Саме з цієї узурпації почалася довжелезна черга самосудів, виконавцями яких була Служба Безпеки ОУН, а то й звичайні члени ОУН, над т.зв. "зрадниками" української нації. До політичного словника
Галичини увійшло навіть згадане вже тут слово "хрунь" родом з галицького діалекту.
Українська націоналістична політична думка була тоталітарною політичною думкою. Члени УВО-ОУН вбивали тих, хто на їх розсуд, працюючи лояльно в польській державі, якої були громадянами, стали "зрадниками" української національної справи.
В цьому контексті слід поставити питання: Чи має українець право мати інші, ніж націоналістичні, погляди? Чи українець має право визнавати (слушно або й ні) правильною комуністичну, соціалістичну, соціал-демократичну, демократичну ідею? Чи мав українець право стояти на позиціях конституційності в Польщі?
Самозрозуміло, що кожна розумна, неупереджена людина відповість, що українці, як і інші нації, мали й мають право на такі чи інші погляди. Комуністом був Іван Драч, Дмитро Павличко, Леонід Плющ, Микола Руденко й ціла плеяда сьогоднішніх демократів. Бо право мати свої погляди включає право міняти їх. Людина має право помилятися, має право міняти свої погляди, коли дійде до висновку, що попередні були помилковими. Комуністом був перший, після розвалу СРСР, Президент України - Леонід Кравчук. Соціалістом за переконанням був Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко як і мільйони українців. Соціалістом був Віллі Брандт, соціалістом є Франсуа Міттеран. Юзеф Пілсудський теж свого часу був соціалістом. Великий український страдник, Данило Шумук теж у свій час був комуністом, комуністом був теж генерал Петро Григоренко. Комуністами були Осадчий і Левко Лук'яненко й мільйони інших. То чи всіх їх можна і треба було знищити фізично, повбивати? Коли б це залежало тільки від описаних о. Ю. Федорівим - Зенона Коссака і його товаришів, то вони, керуючись ідеологією ОУН, не вагалися б цього зробити. А поляків, згідно до політичної думки українських націоналістів, убивали за те, що вони жили на українських етнічних землях. А євреїв помагали мордувати за те, що вони євреї.
Треба констатувати, що політична думка українського націоналізму була, по-перше, далека від ідеалів християнства, а по-друге, вона не репрезентувала всього українського народу, не репрезентувала українців Західної України. Навпаки, як побачимо згодом, вона репрезентувала дуже вузьке коло українців, що не перечить твердженню, що
обманом, підступом, фалыпивою пропагандою, заграванням на низьких інстинктах, часто погрозами, теж терором ОУН зуміла втягнути до своєї злочинної діяльності сотні тисяч українців.
Розділ 8
ОУН після вибуху II світової війни
Не може... дерево погане
родити плоди добрі
Матвія 7:18

Всі доступні матеріали про діяльність УВО-ОУН свідчать про однег ОУН ніколи не входила в контакти з Німеччиною, як державою, а Гітлер, навіть коли не був ще канцлером III Райху, ніколи не обіцяв українським націоналістам будь-яку допомогу в побудові української держави. Це не стало на перешкоді тому, що вже від 1921 р. таємнича постать у русі ОУН - Ріко Ярий, член Проводу українських націоналістів, контактувався зі штабом Гітлера, що від 1932 р. той же Ріко Ярий і Микола Сціборський, один з головних ідеологів ОУН, були офіційними представниками ОУН при штабі Гітлера. Про це та про деталі інших контактів УВО-ОУН з німецькою й гітлерівською розвідкою, в подробицях, посилаючись на архівні документи й інші джерела, пише об'єктивний польський історик Ришард Тожецький у двох фундаментальних працях: "Українська проблема в Польщі в 1923-1929 pp." та "Українське питання в політиці III Райху 1933-1945".
УВО-ОУН від самого початку поставили не на того, що потрібно, коня. Орієнтацію на Німеччину можна було ще розуміти до часу, як Гітлер став канцлером III Райху. Щоправда мета Німеччини - перегляд Версальського мирного договору - не змінилася від того часу, проте президент Гінденбург не говорив про "лебенсраум" на Сході, тобто коштом України. Тоді, за Ваймарської республіки, інтереси України й Німеччини могли ще бути спільними. Однак від приходу до влади Гітлера не могло бути мови про будь-яку спільність інтересів. Гітлер у "Майн Кампф" виразно продемонстрував свою мету: побудову "нового ладу" в Європі, яка мала сягати до Уралу. Україна мала стати колонією Німеччини, українці, як "унтерменші", мали бути витіснені з України, а ті, що мали залишитися , мали бути виключно робочою силою.
Натомість ОУН ставила собі метою побудову української держави в етнічних кордонах, поширену на сусідні території (див. "Декалог", пункт 10).
Творці й діячі УВО-ОУН не можуть казати, що вони не знали "Майн Кампф" А. Гітлера, цю працю переклав на українську мову Дмитро Донцов. Отже "вожді" ОУН не могли не знати стратегічних явних планів Гітлера. За таких умов людині зі здоровим глуздом годі зрозуміти на що розраховувала ОУН, віддаючи свої сили в розпорядження гітлерівської Німеччини.
Про те, що ОУН є тільки знаряддям у руках гітлерівської військової розвідки, можна було переконатися на долі Карпатської України, посталої в лютому-березні 1939 року на території Чехо-Словаччини. Недовго існувала ця держава, бо союзник Німеччини, Угорщина, яка була дійсним союзником, бо була державою, представляла собою якусь політичну силу, мала свою армію, отже Угорщина заявила свою охоту мати для себе цю територію. І Гітлер дозволив на анексію Карпатської України. ОУН не мала навіть кому поскаржитися з цього приводу - адже їй ніхто нічого ніколи не обіцяв!
Інакше говорячи - ОУН мала виконувати те, що їй наказано адміралом Канарісом і йому підлеглими службами. Без жодних претензій! Хто платить - той і вимагає. Без ніяких дискусій.
Незважаючи на це, ОУН не отямилася, не змінила свого курсу полягати на гітлерівську Німеччину. З українських націоналістів був створений легіон, яким командував чільний член проводу ОУН, Роман Сушко. Отже: ОУН взяла участь в агресії Німеччини на Польщу у вересні 1939 р. ОУН -зв'язалася офіційно з агресором! А Польща в той час мала складені союзні договори з Великобританією і Францією. Агресія на Польщу 1 вересня 1939 р. була початком II світової війни. ОУН визначила своє місце в цій війні: на боці Гітлера. Проти Великобританії, Франції, США, Канади й інших альянтів.
ОУН одержала завдання піднести на західноукраїнських землях повстання проти Польщі в час, коли Німеччина заатакує Польщу, щоб таким чином послабити польський спротив. Про це в закамуфльованій формі пише навіть Петро Мірчук. Він описує повстання 10 вересня 1939 р. в Миколаївщині над Дністром, яке почалося з ініціативи членів ОУН - Василя Демури з Демні та Дмитра Гаджери з Лівчиць. У результаті цього роззброєна була поліція та "встановлено українську владу" в десяти селах. Тоді ж "повстанці" мобілізували всіх жителів тих сіл від 18 до 35 років.
роззброєно й "зліквідовано" (вбито - В.П.) кілька "ватаг" польських мародерів. 14.ІХ.39 р. польські відділи з Дрогобича і Самбора придупіили "повстання", згинуло кількадесят поляків і 3 повстанців.[1]
Уночі на 12 вересня 1939 р. озброєні боївки ОУН під проводом братів Івасиків, Бордуна та колишнього українського офіцера Лева Шанковського, як військового фахівця, роззброїли коло 500 польських солдатів, що квартирували в селах Ставчани й Оборшин. Роззброєних поляків замкнено, а після проведення "слідства" рядових пущено, затримавши офіцерів та підофіцерів. Автор цієї інформації - сьогоднішній професор на Заході, історик УПА, а наведена вона Петром Мірчуком. [2] З опису не виникає - що зроблено з польськими офіцерами й підофіцерами, а їх мусіло бути кількадесят. Слід здогадуватися, що їх вбили.
11 вересня 1939 р. бойовики ОУН роззброїли в районі Стрия польську поліцію, були сутички з польським військом.[3]
Описувані тут дії бойовиків ОУН Петро Мірчук пояснює, як повстання з метою створити українську державу, однак їхній характер, зокрема те, що не було жодного координаційного центру, вказує, що це було виконування наказу німецької військової розвідки з метою послабити тили польської армії. Це можна охарактеризувати як "ніж у спину" польської армії. Спорадичність тих дій і виступів вказує також на те, що в той час ОУН ще не охопила своїм терором населення Західної України, навіть Галичини, звідки вона (ОУН) родом.
Про інші випадки виступів боївок ОУН Петро Мірчук не пише. Невже їх не було більше? А ось на що вказують інші джерела. У книжці Юзефа Туровського і Владислава Семашко "Злочини українських націоналістів, вчинені на польському населенні у 1939-1945 роках" подається опис тринадцяти випадків убивств поляків, вчинених українськими націоналістами на Волині у вересні 1939 р. в результаті яких згинуло понад 300 осіб цивільного населення і військових.[4]
На мою думку, не можна в деяких випадках виключити в той час мордів на тлі чисто особистих порахунків, однак географія нападів указує, що це сталося внаслідку пропаганди ОУН - описані тринадцять випадків мали місце в трьох повітах Волині: Ковельському, Любомльському та Луцькому, де впливи ОУН були найбільш поширені.
Про знані й незнані нам випадки диверсії, організовані ОУН на тилах польської армії, пише, посилаючись на д-ра
Лева Ребета, Мирослав Прокоп: В такій ситуації ОУН була спроможна зорганізувати в перші дні польсько-німецької війни, у вересні 1939 p., малі партизанські відділи, які охороняли українське населення перед терором польських поліційних і військових частин. [5]
Анатоль Бедрій в органі ОУН-б пише: Під впливом героїчної боротьби в обороні Карпатської України, революціонізація настроїв на Західно-Українських землях досягла великого напруження напередодні вибуху Другої світової війни, так що була поширена думка підняти повстання. Одначе німецько-польська війна у вересні 1939 р. була блискавичною, а тому була змога зорганізувати лише де-не-де повстанські відділи. Революційно-повстанську акцію підготувала і нею керувала Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ, зокрема крайовий провідник Володимир Тимчій, військовий референт Дмитро Грицай і організаційний референт Володимир Гринів. [5a]
Тож як - були повстанські загони ОУН, які мали "всадити ніж у спину" воюючій проти гітлерівської Німеччини польської армії, чи не було? З наведеного тут за українськими націоналістичними джерелами виходить, що були такі боївки, котрі роззброювали поліцію, військо. "Повстання" були, це не підлягає сумніву, адже не можна не вірити Леву Шанковському, Анаталієві Бедрієві чи й Петру Мірчуку, коли йдеться про цю справу. Можна б тільки, евентуально, сперечатися - з чиєї ініціативи діяли українські націоналістичні боївки в час коло 10 вересня 1939 p.? - з власної ОУН, а чи на наказ гітлерівців? Коли взяти до уваги факт, що в рамках гітлерівської армії в агресії взяв участь український легіон під командуванням Романа Сушка, коли взяти до уваги вишколювання диверсантів ОУН в Австрії 1938 р., то дійдемо висновку, що події, тут описані, були нічим іншим, як виконуванням доручень Абверу. І зайво націоналістичним історикам викручуватися, пояснюючи ці дії наміром створити українську державу, бо це зовсім неповажне.
А тим часом інший український націоналістичний історик, Богдан Осадчук, котрий і досі працює в Німеччині, отже він близько архівних джерел, пише: Під час гітлерівської агресії українці гідно повелися щодо ворожої, але все ж таки спільної держави. Через свого депутата, заступника голови Сейму Василя Мудрого склали декларацію лояльності, хоч після всіх дискримінацій могли цього не
робити. Ніде не спалахнуло повстання, українські вояки у польській армії не дезертирували, а билися проти німців так само, як і поляки І продовжили цей шлях, хоч і без подяки, наприкінці війни в боях під Монте Касіно.
Але це не мало ніякого визнання. Навпаки, дуже скоро поширилася легенда про "український ніж у польську спину". [5б]
Сказане тут проф. Богданом Осадчуком - примітивна брехня "вченого", яка походить з арсеналу націоналістичної пропаганди. До такої ж брехні слід зарахувати таке "наукове" обгрунтування тим же професором причини і початку братовбивчих, неначе польсько-українських, акцій. На цій самій сторінці Богдан Осадчук пише: Почався другий період трагедії. Польська куля, яка у лютому 1941 р. у селі Верещі Великі, що на Холмщині, обірвала життя молодого учителя Михайла Остапяка... пустила в рух страшну машину братовбивчих акцій. Не було в обох громад ніяких авторитетів і моральних вартостей, щоб припинити підступні заміри спільного ворога, агентура якого вміло розпалювала вогонь лихоліття. [5в]
Таке міг написати тільки примітивний пропагандист, а не історик. Проте, як видно, українські націоналісти запрягли до своєї нечесної пропаганди й істориків. В писанні Богдана Осадчука вже й сформулювання "братовбивчих" акцій, тобто поляки були для українських націоналістів уже "братами", в нього вже є "спільний ворог", тобто гітлерівська Німеччина, неначе той "вчений" не знає про спільну агресію гітлерівської Німеччини разом з ОУН на Польщу. В нього є й нотки державного патріотизму з боку українців. Але він, не випадково ж, знов ототожнює "українців" з українськими націоналістами з ОУН. Правдою бо є, що українці які не були під впливами ОУН, зокрема ті з Волині, з Полісся, були лояльні у відношенні до Польщі в час агресії на неї у вересні 1939 p., правдою є, що вони боролися не гірше своїх польських співгромадян, правдою є, що багато українців боролося в рамках польської армії під Монте Касіно. Але це не були українські націоналісти. Українські націоналісти, згідно до ідеології ОУН, в поляках бачили займанців, ворогів, яких треба усунути з українських земель.
Українські націоналісти, неначе й вчені, облудно говорять про "оборонний" характер націоналістичних боївок, про захист українського населення перед поліційним і військовим терором з боку польської держави. Це - очевидна
брехня. Не до терору було в той час польській владі. Вона оборонялася перед агресією. Я - очевидець цього. Від 3 до 19 вересня 1939 р. я, разом з шістьма членами родини по матері, отже поляками, був в українському селі на Волині, в рідних мого батька, у діда й баби. Проте ні в тому селі, ні в сусідніх, а верталися ми до міста пішки, проходячи крізь чотири села, навіть чути не було про будь-які акції проти українців з боку польської влади. Так що мова про "оборону" українського населення теж з арсеналу української націоналістичної пропаганди, якою, як видно, займаються "історики", "професори", "вчені".
Навпаки, в той час тисячі українських вязнів із польських тюрем і концентраційного табору в Березі Картузькій вийшли на волю. [6]
Селяни волинських, не опанованих ОУН, сіл, не мали ненависті до поляків. Свідком цього - я і моя родина по матері.
Настав день 17 вересня 1939 р. Того ж дня більшовики арепітували мого батька, котрий в той час був у Дубні, а решта родини - на селі в діда й баби, щоб уникнути німецького бомбардування. У своїй неопублікованій праці "Нарис анатомії більшовизму" я поставив тезу: Не є правдою твердження Москви, що вона 17.09.1939 р. перейшла кордони Польщі, щоб визволити своїх братів - українців і білорусів, бо коли б Москва керувалася цією метою, то не "визволяла б" братів-литовців, бо на той час існувала незалежна Литва. Заграбастання, отже, литовських етнічних територій у дні 17 вересня 1939 р. підтверджує, що між Москвою і Берліном був таємний договір про розчленування Польщі.
Між вереснем 1939 і червнем 1941 р.
Про діяльність ОУН на західноукраїнських землях між вереснем 1939 і червнем 1941 р. майже немає на Заході доступних мені матеріалів. Про цей період напишуть, гадаю, українські історики, що на Україні, спираючись на доступні вже тепер архівні матеріали, на свідчення ще живих свідків. Загально, однак, відомо, що ОУН не припиняла своєї терористичної діяльності, скеровуючи її в той час проти організаторів колгоспів, вчителів, радянських і партійних функціонерів, взагалі представників радянської влади. Знайомий мені українець з Дубенщини розповів таке: Легендарною стала група, яка діяла на Дубенщині з наказу
ПУН, тобто Проводу українських націоналістів, під проводом Івана Гладуна з Берестечка. Група, в якій були й дівчата, днями переховувалася по стодолах, а ночами нападала на станиці НКВД й нищила їх. В одному такому нерівному зударі в Вербі майже всі вони загинули від куль енкаведистів, включно зі своїм провідником. Це було напередодні німецько-більшовицької війни. З приходом німців населення насипало на їхнє спільне місце поховання високу могилу.
ОУН в той час не спала. Не спали теж більшовицькі каральні органи. Одні знищували других. В мене немає даних про кількість арештованих у той час членів ОУН, проте, знаючи активність НКВД, можна твердити, що більшовики знищили принаймні половину націоналістичного активу, здебільша "малих", тобто сільських хлопців, які, ніде правди діти, не рахувалися з небезпекою, наражали своє життя, поборюючи більшовицьку владу.
Власне - чи владу? Відомо, що ОУН знищувала організаторів колгоспів в Західній Україні. Проте, чи всі вони були ревними представниками більшовизму? Треба знати пануючі в той час в Українській РСР умови, щоб про це судити. Посилали в Західну Україну різних, часто керуючись професією. Ось приклад: в Лубенському районі працював, посланий з Наддніпрянщини, агроном. Він не евакуювався, коли Червона Армія відступала перед німцями. Після війни він подався на Захід. Від багатьох років він є православним священиком. Скільки таких було? А й таких вбивали бойовики ОУН. Не тільки енкаведистів. Теж молоденьких вчительок, українок, присланих в Західну Україну.
1992 р. я написав знайомій з Дніпропетровщини листа, в якому запитав: "Валю, коли ти вперше почула про ОУН? " Вона відповіла: "Восени 1939 p., коли почали привозити з Західної України домовини з убитими, посланими в Західну Україну вчителями, агрономами." Вона, Валя, ніколи не була комсомолкою, не належала до партії, в той час їй було 11 років, між привезеними в домовинах був батько її подруги.
Так ось почався новий період нищення оунівцями своїх братів-українців, тільки тому, що вони якимось чином репрезентували більшовицьку владу, за якої не було змоги думати чи діяти незалежно. Послали в Західну Україну? - то й їдь! А вам - вбивали. Вбивали, але ніколи не вдавалися до роз'яснювальної акції про нелюдяність більшовизму. Бо й самі застосовували нелюдяні методи, керувалися самі
нелюдяною ідеологією. Чи хто підраховував - скільки в той час загинуло з рук ОУН молодих вчительок-українок?
Так діялося в Західній Україні. А тим часом на захід від Сану, на опанованій Німеччиною території Польщі, народжувалось організоване українське життя. Під покровом німецької влади. З благословення ОУН. Організатором того життя став доцент Краківського університету, д-р Володимир Кубійович, географ, спеціаліст в ділянці етнографії. Про це він пише: ... я поринув у громадське життя, очолив єдину українську легальну установу в Генеральній Губернії, що її за деякий час названо Українським Центральним Комітетом... Я установив ближчі звязки з провідником Фронту національної єдності, редактором Дмитром Паліївим, а за його посередництвом з проф. Гансом Кохом, колишнім сотником УГА, директором інституту Східної Європи в Бреслав (Вроцлав - В.П.), а тепер старшиною (офіцером -В.П.) німецької армії в групі "Абвер" (Оборона) в Кракові і референтом українських справ в армії. [7]
Звернімо увагу на таке: а) професор Володимир Кубійович після слова "Абвер" додає в лапках (Оборона). Це -один з прикладів дезинформації, широко стосованої українськими націоналістами після війни. Немає жодних підстав, щоб твердити, що проф. В. Кубійович на знав - що таке "Абвер", коли б таке припустити, то треба було б дійти до висновку, що він, проф. Володимир Кубійович - невіглас. Ні, він не був невігласом, він досконало знав, що "Абвер" -розвідувальна й контррозвідувальна диверсійно-саботажна централя Вермахту;[8] б) саме з такою, а не іншою установою німецького окупанта увійшов в контакт проф. В. Кубійович з метою організувати українське життя в Генеральній Губернії.
В той час на території Генеральної Губернії, зокрема ж у Кракові, перебувало велике число українських націоналістів, котрі втікли з Західної України перед більшовиками. Втекла "еліта" ОУН, залишаючи в Західній Україні "малих" з декількома "провідниками".
Від древніх часів загарбники-окупанти застосовують засаду "Divide et impera" - розділяй і пануй! Не дивно, що цю засаду вводили в життя гітлерівці, зокрема через Абвер, як диверсійну установу німецької армії. У цьому випадку -через офіцера німецького Абверу - проф. Ганса Коха (не мішати з Еріхом Кохом - райхскомісаром України, до якої не входила Галичина - катом українського народу). Гітлерівцям
йшлося про те, щоб ще більше посварити українців з поляками, щоб вони між собою зводили порахунки, щоб взаємно себе винищували, полегшуючи цим завдання гітлерівців - винищення, в другу чергу за євреями - слов'ян.
Великим і успішним помічником гітлерівців у цьому диявольському ділі став проф. Володимир Кубійович. Він з допомогою згаданого Ганса Коха одержав згоду на розмову з генеральним губернатором Гансом Франком, котрому, разом з чільним діячем ОУН, полк. Романом Сушком, вручив меморіал про дозвіл організувати українську громаду. Влітку 1940 р. Український центральний комітет став централею діючих в терені українських допомогових комітетів.
Не думаючи про дальше майбутнє, проф. В. Кубійович почав інтенсивну діяльність. Його, як етнографа, думки узгоджувалися з планами ОУН - побудувати українську державу на всіх етнічних українських землях, до яких В. Кубійович зараховував ... географічно-історичні краї: Холмщина і Підляшшя, майже вся Лемківщина, Західне Посяння (Засяння) і маленькі скрайки північно-західної Галичини, які межували з Холмщиною... Спільне мали ці окраїни те, що вони були українсько-польським пограниччям... це були вузенькі смуги, положені на Захід від Бугу і Сяну, які являли собою радянсько-німецькі кордони. [9]
Саме на цих "вузеньких смугах" В. Кубійович з допомогою активістів ОУН розгорнув широку діяльність: закладав українські школи, православні приходи (парафії). Цим, зрозуміла річ, викликав спротив поляків. А саме про це й ішлося гітлерівцям. Навесні 1941 р. вже всі українські оселі (села - В.П.) в Генеральній Губернії мали українські школи і кооперативи, збільшилося число душпастирів... деякі міста, в яких до війни українське життя було зовсім придушене, стали українськими осередками. [10]
Все це сталося внаслідку діяльності УЦК. Під чиїм проводом і на які кошти він діяв? Ось що про це каже сам Вол. Кубійович:
Теодор Оберлендер - економіст і демограф, професор університету в Штральзунді, автор праць з демографії і аграрних відносин у Польщі і в Радянському Союзі, мав високий ранг в націонал-соціалістичній партії. Перед вибухом війни з Польщею Оберлендера мобілізовано і приділено до відділу розвідки (Абвер), опісля до групи українських націоналістів під проводом полк. Сушка, яка відбувала військовий вишкіл в Австрії (на чиї кошти? - В.П.) і в
середині вересня 1939 p. була перекинена до тієї частини Галичини, що її захопили німецькі війська.
Оберлендер був дорадником, а в дійсності і зверхником полк Сушка. У цій ролі він перебував у Самборі, Сяноці, а згодом у Кросні, де групу Сушка демобілізовано. З листопада того ж року перебував у Кракові, а після переїзду Ганса Коха до Львова був референтом українських справ у Абвері... Він нам намагався помагати... багато подбав і про фінансові засоби для нової української громадської організації - все з фондів Абверу На протязі двох чи трьох місяців наша трійка (Оберлендер, Сушко і я) сходились що кілька днів на короткі наради в усіх українських актуальних справах. .[11] Тут скажімо те, що полк. Роман Сушко був представником ОУН в Генеральній Губернії, бо німці не дозволили Андрієві Мельникові виїздити на довго з Берліна. Пригадаймо, що полк. Роман Сушко був у Проводі українських націоналістів (ПУН). Отже УЦК був керований німецькою розвідкою, нею фінансований, а та "громадська" організація контролювалася ОУН в особі полк. Р. Сушка.
УЦК разом з гітлерівцями настановляли в селах українців війтами, директорами в міських установах, в школах. Цьому спротивлялися деякі польські угруповання. Німці в свій час приступили до колонізації Холмщини, з цілих районів виселяли поляків, довкола намічених для поселення німців теренів творили "санітарні кордони", поселяючи там українців. Між поляками, які слушно почували себе в стані німецької окупації, почала зростати нехіть до щораз більше активних українських націоналістів. На цьому тлі ще восени 1941 р. боївки польських народовців ліквідували в Генеральному Губернаторстві українських діячів, а на Холмщині від осені 1942 р. доходило до сутичок і вбивств. [12]
Це, власне, було те, чого хотіли гітлерівці: допровадити до конфронтації українців з поляками. Це завдання гітлерівських диверсійних служб було виконане українськими націоналістами тим легше, що й ідеологія ОУН виходила з положень ворожості українців до поляків. З особистих розмов з українськими націоналістами в Канаді знаю, що багато серед них вказують, як і проф. Богдан Осадчук, на ті спорадичні вбивства українських діячів на Холмщині, як на причину масових мордів поляків на Волині, згодом у Галичині. Проте - це неправда. На дійсну причину цих мордів я вже вказував і ширше про неї говоритиму в іншому розділі.
Так чи інакше - УЦК, розбурхуючи настрої українців проти поляків на території Генерального Губернаторства між вереснем 1939 і червнем 1941 p., працював у користь гітлерівців. Це, дивлячись з точки зору інтересів цілого українського народу, була погана, злочинна робота. Це не був час на творення в Холмщині, на Підляшші чи Лемківщині українських шкіл, кооперативів, "Просвіт" тощо. Це фактично було розбуджування української національної свідомості на тих теренах на дріжджах ненависті до поляків. Це був час, коли, з точки зору інтересів українського народу, слід було на час війни, на час німецької окупації забути про всі образи на адресу польського народу, а радше на адресу його довоєнної влади, й спільно поборювати ворога. Але ж... ворог Польщі виявився паном українських націоналістів, які служили йому правдою й неправдою. Чим стали природними ворогами поляків. Зерно ненависті, посіяне українськими націоналістами ще в першій половині 20-х років, почало кільчитися. Час жнив настав 1943 року.
Характерним для діяльності ОУН, між іншим через УЦК в Генеральній Губернії, є те, що вона ніколи не поширювалася на мільйони вивезеної на примусові роботи молоді з "Райхскомісаріату Україна", тобто тих зі знаком "ОСТ" на одязі. А в той час "вождь" української нації, полк. Андрій Мельник, щоправда "розжалуваний" Степаном Бандерою, сидів у Берліні. Я не зустрів жодного документа, котрий вказував би на якісь кроки ОУН у напрямі полегшення долі тих мільйонів. Проте, не знаю якими шляхами, ОУН спромоглася захистити в якійсь мірі молодь з Галичини, вивезену на примусові роботи в Німеччину. Молоді хлопці й дівчата з Великої України й з Волині мали на одязі "ОСТ", натомість з Галичини - "У" (Україна). Невільники з Райхскомісаріату Україна не мали свободи переміщення, їх тримали в бараках під сторожею, натомість молодь з Галичини мала свободу, могла ходити по місту. Про це чистосердечно, без будь-яких побічних нюансів, написала Антоніна Хелемендик-Кокот.[12a]
Розлам в ОУН
Тим часом, коли УЦК організовував українське життя на південних і східних окраїнах Генерального Губернаторства, в ОУН дозрівав розлам. ПУН (Провід українських націоналістів), який від початку існування мав
осідок то в Швайцарії, то в Берліні, на чолі якого стояв полк. Андрій Мельник, піддавався щоразу гострішій критиці з боку Крайового проводу ОУН на ЗУЗ (Західноукраїнські землі), на чолі якого від 1932 р. стояв Степан Бандера, котрий у вересні 1939 р. вийшов на волю з польської в'язниці.
Я не пишу історію ОУН, тому й не зосереджуватимусь на багатьох нюансах того розколу, який триває по сьогоднішній день, а його прояви виразно видно теж в сьогоднішній Україні. Обмежусь насамперед до ствердження, що розкол не відбувся на ідеологічному тлі. Розкол дозрівав від часу, коли провідником на ЗУЗ став Степан Бандера, довкола котрого згуртувалися ще більш революційніші націоналісти, ніж сам "Вождь Нації" - Андрій Мельник. Степан Бандера й іже з ним, начитавшися досхочу в польських в'язницях наук Дмитра Донцова, вважали, що ПУН (Провід українських націоналістів) є замало революційний, вони рвалися до боротьби, незважаючи на жодні обставини: Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї! Не завагаєшся виконати найбільший злочин, якщо цього вимагатиме добро Справи ("Декалог"). На волі (не на розумі), на догмі, аксіомі (не на доведеній правді)... на бездоказовім пориві мусить бути збудована наша національна ідея. Воля життя є однозначна з жадобою панування. Нам чуже моральне поняття справедливості. Ті моральні ідеї є добрі, які йдуть на користь в боротьбі за існування. Насильство - це єдиний засіб (з Дм. Донцова).
Степанові Бандері, коли він став провідником ОУН на ЗУЗ, було 22 роки, 1940 р. йому було вже (!) ЗО років. Він мав уже за собою вироки смерті, роки ув'язнення. Він сам виносив і затверджував вироки смерті, сам давав накази вбивати.13,14 Організаційні суди ОУН судили за зраду членів організації, натомість поляків та інших "зрадників" - українців убивали на наказ Проводу, про що казав сам С. Бандера на Варшавському процесі.[15] Йому посмакувала необмежена влада. Він був оточений подібними йому екстремістами, до яких слід зарахувати: Ярослава Горбового, Дмитра Грицая, Івана Габрусевича, Миколу Лебедя, Ярослава Отецька, Романа Шухевича, Володимира Стахова, о. Івана Гриньоха.[16] Автори "Шляху у нікуди" - А. Щенсняк і В. Шота, помилково називають Габрусевича "Гарбусевичем", а Сціборського "Сціборовським". Це Микола Сціборський написав працю "Націократія", і це його в Житомирі вбили бандерівці.
Але вертаючись до однодумців С. Бандери, - це про таких, як вони, писав Дмитро Паліїв резидентові ОУН в Римі проф. Євгенові Онацькому: У нас тепер "хвороба" на фашизм. Молодь у фашизмі шукає спасіння... фашистські форми в недержавній нації доводять до дивовижних речей. Чому він, а не я, має бути диктатором? [17]
Чому Андрій Мельник, котрий відсиджується за кордоном, а не я, Степан Бандера, котрий має за собою вироки смерті, чому він має бути "вождем" ОУН?
На боці гурра-революціонерів станув теж Ріко Ярий, мабуть теж виконуючи цим завдання Абверу, принаймні такі думки має Зиновій Книш. Це Ріко Ярий добирав собі агентів, хоч би й Володимира Стахова, котрий напередодні розламу зірвав зі стіни портрет "Вождя" (Андрія Мельника) й пропонував своїм помічникам стріляти в нього за "премію" 10 фенігів.[18]
Центром діяльності ОУН, в тому й УЦК, був Краків, столиця Генерального Губернаторства. Там теж діяв від Абверу Теодор Оберлендер. Степан Бандера, опанувавши після виходу з польської в'язниці осередки ОУН в Генеральному Губернаторстві і в Німеччині, за підтримкою того ж Т. Оберлендера,[19] і при активній співдії з Ріко Ярим, скликав на 9-10 лютого 1940 р. до Кракова конференцію крайових діячів ОУН, яка 10 лютого 1940 р. прийняла документ, в якому, між іншим, стверджено таке:
1. Фактична керма Організації Українських Націоналістів за кордоном опинилися в руках людей, що зле виконують завдання Проводу Української Національної Революції, не здійснюють її основних напрямних, нехтують націоналістичними методами праці та обовязуючими революціонерів засадами внутрішньо-організаційного взаємовідношення й співпраці...
6. Свідомі свого обовязку й історичної відповідальності за чистоту Націоналістичної Ідеї - ми, Провідники та Члени Крайових Екзекутив Організації Українських Націоналістів на Західних Землях України та Українських Землях під Німеччиною і провідний актив ОУН - згідно з волею націоналістичних кадрів, якими кермуємо, віддаємо керму Організації Українських Націоналістів у руки Степана Бандери і тих, яких він покличе.
7. Цей видвигнений нами Революційний Провід Органі зації Українських Націоналістів наділяємо правом і
накладаємо на нього обовязок кермувати Українською Національною Революцією... [20]
Вже з наведеного документа ясно видно, що розлам стався не на тлі ідеологічних, а щонайбільше на тлі тактичних причин. "Молодь" рвалася "до бою", а "старі" міркували як їм далі бути. Перші називали останніх "кав'ярняними революціонерами", тобто такими, що за чашкою кави у кав'ярні розмовляють про революцію, а тим часом "молоді" вбивали, палили, нищили. І рвалися надалі це робити, щоб збудувати Самостійну Соборну Українську Державу.
В новому Проводі ОУН, який стали називати Революційним Проводом (РП ОУН), Ріко Ярий з доручення Степана Бандери взяв на себе зовнішні справи, що в конкретному часі зводилося до німецьких зв'язків.[21] Роман Шухевич став властивим інженером - організатором кадрів диверсії, а на долю Стецька припало ідеологічне підмурування всієї акції.
У квітні того ж 1940 року, теж у Кракові, відбувся "з'їзд диверсантів", як називає цю фракцію ОУН Зиновій Книш. Той з'їзд був проголошений як II ВЗУН (Великий збір українських націоналістів), хоч, як про це вже було сказано, II ВЗУН відбувся 27.08.1939 p., у Римі. Скликаний С. Бандерою з'їзд ствердив, що:
... 8. Покликання Вужчим Проводом Українських Націоналістів полк. А. Мельника на Голову ПУН, яке прилюдно проголосив дня 14 жовтня 1938 р. Ярослав Барановський, не має ніякого законного опертя в правному порядку ОУН і тому воно не може мати для ОУН обов язкової сили.
9. Полк. А. Мельник опинився на чолі ОУН в нелегальний спосіб, всупереч виразним приписам Устрою ОУН...
11. Постанови Зїзду Українських Націоналістів з дня 27.08.1939 p., винесені в характері постанов ОУН та всі акти, довершені полк. А. Мельником у характері Голови ПУН є протизаконні та позбавлені правних наслідків.
12. Сл. п. полк. Євген Коновалець не оставив завіщання відносно покликання свого наслідника в особі полк. А. Мельника.
II ВЗ ОУН виключає тому полк. А. Мельника з членів Організації Українських Націоналістів...[22]
Все, мабуть, ясно. Методи знані тоталітарним організаціям. Сталін, маючи владу, своїх політичних конкурентів позбувся шляхом судових вироків, Гітлер, маючи
силу, позбувся Е. Регма й його прихильників, убиваючи їх протягом однієї ночі (Ніч довгих ножів). У Степана Бандери не було сили, щоб фізично позбутися полк. А. Мельника. Він зробив його самозванцем, а навіть заборонив йому (без наслідків) виступати під вивіскою ОУН.
Цікаво, що Ст. Бандера, як тільки вийшов з в'язниці, зразу встановив контакти з Абвером - Відділ у Кракові, та з Ріко Ярим, котрий був зв'язковим Абверу з українським націоналістичним рухом.[23] Люди Ст. Бандери зустрічалися з представниками Абверу. Заступник шефа Абверстелле-202, капітан Лозарек, після однієї з таких розмов, у якій брав участь теж Ст. Бандера, казав, що вона довела до цілковитого погодження Бандери з німцями. Від Ернста цу Айкерна я довідався, що Бандера одержав від німців 2,5 мільйона марок, цебто стільки, скільки Мельник отримував протягом цілого року. [24]
Якщо Ст. Бандера аж так зв'язався з Абвером, то чому Абвер не поміг Бандері позбутися А. Мельника? Відповідь на це запитання проста: Гітлерівцям були потрібні оба - Ст. Бандера і А. Мельник. Адже це контрольований А. Мельником У ЦК робив за Абвер роботу: розсварював поляків з українцями.
Крім цього до групи А. Мельника спеціальну схильність мало Гестапо. Про це, посилаючись на документи, зокрема на протоколи з Нюрнберзького процесу, виразно говорить Ришард Тожецький.[25]
Таким чином від лютого 1940 р. існують по сьогоднішній день ОУН-м - Андрія Мельника, мельниківці, і ОУН-б -Степана Бандери, бандерівці. Є ще й третя фракція - ОУН-з, яка 1954 р. відкололася від ОУН-б, але про неї скажемо пізніше. Від лютого 1940 р. ОУН-б мала свого покровителя в особі Абверу, тобто гітлерівської військової розвідки, натомість ОУН-м, не пориваючи з Абвером, спиралася на гестапо, тобто на всемогутню тайну державну поліцію. Згодом патронат над ОУН-м візьме СС.
ОУН-м (ПУН) намагалася ліквідувати розлам, шляхом убивства Ст. Бандери й інших. Про це пише Іван Кедрин: ...головну відповідальність за витворення такої нездорової атмосфери (розламу - В.П.)... несе саме організація полк А. Мельника, а радше її провід, бо це власне він започаткував присуди смерті, засудивши на смерть самого Степана Бандеру і дев'ятьох інших членів Революційного
Проводу в 1940 р. та спробою, хоч і невдалою, виконати той божевільний засуди. [25a]
Натомість Зиновій Книш інакше оцінює цей вирок: Друга помилка: ПУП не хотів згодитися на арешт членів РП ОУН Нехай, що схоплення їх усіх переростало наші сили. Але Бандеру, як Голову РП ОУН, і ще бодай одного з його товаришів, ми не тільки могли, але й за всяку ціну мусіли були схопити, відразу поставити під суд і покарати. [25б]
З зіставлення цих двох інформацій виходить, що суд ПУН судив Ст. Бандеру й товаришів заочно. Ось як розраховувалися між собою вовки.
ОУН і агресія на СРСР
Націонал-соціалізм і більшовизм - два брати, хоч і нерідні: перший - брунатний, другий - червоний. Договір Ріббентроп-Молотов був для Гітлера лише приводом до передишки. Перед гітлерівською Німеччиною стояла мета: "Дранг нах Остен!" - похід на Схід: на Україну, Білорусію, на Росію! Щоб здобути для німецького народу "Лебенсраум" -життєвий простір. Німеччина готувалася до війни. Незважаючи на придушення, з дозволу Гітлера, Карпатської України, яка була твором ОУН, обі фракції ОУН активно включилися до агресії на СРСР. Вони це робили не безінтересовно, хоч, як це було вже сказано, А. Гітлер ніколи не обіцяв ОУН будь-яких концесій, зокрема щодо побудови української держави. Це, зрештою, суперечило б планам Гітлера перетворити Україну в колонію Німеччини. Інтерес обох ОУН - мельниківців і бандерівців, полягав у тому, що, як було згадано вище, Абвер фінансував ОУН. Абвер робив це не безінтересовно: досі ОУН-м уже зробила багато на полі загострення відносин між поляками і українцями на східних і південних окраїнах Генерального Губернаторства, натомість ОУН-б взяла на себе обов'язок виконувати різвідувальну роботу в користь Абверу. Таким чином, як бачимо, ОУН утримувала контакти з німцями тільки на рівні Вермахту-Абверу і Гестапо, але ніколи з представниками уряду Німеччини. Степан Бандера писав до крайового провідника у Львові Івана Максимова: Пошліть людей на Буковину, в Бесарабію і в Литву (...) Підготовляйте точну розвідку (...) Присилайте військові книжки, мапи, газети, зразки документів, політичну інформацію про відношення до німців й до італійців (. . .) Слава Україні! Сірий [26]
Офіцер Абверу Стольц під час Нюрнберзького процесу сказав: Організування блискавичної атаки на СРСР передбачало, що Абвер мав розпочати за допомогою мережі агентів міжнаціональну ненависть в СРСР... Щоб виконати директиви Кайтеля та Йодля, я встановив контакти з українськими націоналістами, які були на службі німецької контррозвідки (Абверу) й з іншими націонал-фашистськими групами. (...) Я особисто дав українським провідникам -Мельникові (криптонім Консул-1) і Бандері (криптонім Консул II) відповідні директиви (...) організування провокаційних путчів на тилах українського фронту з метою послабити радянські війська (...) Абвер II організував спеціальні відділи саботажників для диверсійних акцій на теренах СРСР. [27]
Дружини українських націоналістів (ДУН):
батальйони "Нахтігаль" і "Роланд"
Уже влітку 1940 р. почалися розмови ОУН-б з представниками Абверу щодо створення українського військового відділу, підлеглого Абверові. В цих розмовах з боку Абверу брали участь проф. Ганс Кох, проф. Теодор Оберлендер, проф. Георг Геруліс, а з боку ОУН-б - Ріко Ярий, член РП ОУН і за сумісництвом постійний агент Абверу.28 В результаті тих розмов постали відділи, які назвали "Дружини Українських Націоналістів", котрі остаточно сформувалися як батальйони "Нахтігаль" і "Роланд". Особовий склад тих батальйонів складався в переважаючій мірі з членів ОУН-б, проте, правдоподібно під натиском А. Розенберга (чільного ідеолога гітлеризму, від 1933 р. -до 1941 р. начальника відділу закордонних справ НСДАП, від 1941 р. міністра для окупованих східних територій), з тактичних міркувань до них були включені теж мельниківці. Зокрема до складу батальйону "Роланд" увійшло багато колишніх вояків "Карпатської Січі", яких на домагання адмірала Канаріса випустили угорці. [29]
Нагляд над батальйонами був у руках Абверу, німецьким командиром був поручик д-р Альбрехт Герцнер, політичним командиром був проф. Теодор Оберлендер. Батальйоном "Нахтігаль" з українського боку командував Роман Шухевич, а батальйоном "Роланд" Євген Побігущий. Ці батальйони нараховували в І кварталі 1941 р. понад 700
вояків. До них приєднано теж інші українські підрозділи, організовані ще раніше Вермахтом.
Діяльність батальйону "Роланд" не має широкої літератури, цей батальйон прямував у війні з СРСР з Ясс на Київ. Натомість батальйон "Нахтігаль" - навпаки: про нього пишуть ще й досі - одні - націоналісти, гордяться ним, натомість усі інші, зокрема поляки, євреї, білоруси -оцінюють його дії гірше від дій гітлерівців. Він першим опинився наприкінці червня 1941 р. у Львові. З особливим завданням: адже це був батальйон, підпорядкований Абверові, його завдання були диверсійні.
А. Щенсняк і В. Шота, посилаючись на працю німця Райле "Гегайме Остфронт", подають, що батальйон "Нахтігаль" увійшов до залишеного Червоною Армією Львова 30-го червня 1941 р., на сім годин випереджуючи регулярні гітлерівські війська. [30]
У Львові, видно, вже знали, що до міста увійшли вояки ОУН, бо, як описує Дмитро Кислиця, свідок подій, на вулиці Маршалковській, люди вигукували: "Слава Україні!", "Хай живе Степан Бандера!" [31] Цей автор, хоч і був свідком подій у перших днях німецької окупації Львова, проте не згадує про поведінку батальйону "Нахтігаль". Невже не було йому про це що сказати? Тоді, раз автор-націоналіст нічого про це не говорить, подивімося - що пишуть інші на цю тему.
Є видання 1990 р. в Лондоні, книжечка авторства Олександра Кормана "З кривавих днів Львова 1941 р." В ній автор описує трагедію євреїв і поляків, зокрема польських учених, які згинули, часто мученицькою смертю, з рук гітлерівців, солдат "Нахтігалю" й цивільних націоналістів у днях від 1-го до 3-го липня 1941 р. включно. О. Корман не тільки описує ту криваву вакханалію, а й покликається на свідків: після кожного опису є примітка з інформацією звідки автор узяв дані. Українські націоналістичні історики й публіцисти заперечують участь ОУН і її членів у вбивствах польських професорів у Львові, заперечують участь у вбивствах євреїв. А тут - описи фактів, прізвища, дані, що вказують на об'єктивність. Але до речі.
У згаданій вище книжечці є фотокопія відозви ОУН Степана Бандери, яка була поширювана у формі афіш у Львові в днях від 30-го червня до 11 липня 1941 p., і в якій є заклик: Народе! Знай! Москва, Польща, Мадяри, Жидва - це Твої вороги. Нищ їх! [32] Українці сьогоднішньої України можуть не розуміти значення слів "Нищ їх!", бо це - з
галицького діалекту, тому пояснюю, що цей заклик українською мовою мав би звучати: "Знищуй їх". Знищувати - значить убивати. Інакше цього заклику пояснювати не можна. І напевне не дармували солдати батальйону "Нахтігаль".
Знищували, і не тільки націоналісти з батальйону "Нахтігаль". Коли йдеться про вбивства польських професорів і осіб близьких до них, то О. Корман посилаючись на трьох інших авторів, що У вбивствах польських професорів та осіб, які були з ними, між іншими брали участь солдати батальйону "Нахтігаль". Одначе не вони були головними "героями". Акцією ліквідації правдоподібно керував СС гауптштурмфюрер Ганс Крюгер, пізніший шеф гестапо у Станіславові? [33] Там же на стор. 17 автор пише, що арешти польських професорів відбувалися на підставі попередньо підготовленого членами ОУН Врецьоною і Легендою (Климів) списка. Арештовували підрозділи Абверу, зокрема "Гегайме Фельдполіцай" і українські націоналісти з "Нахтігаля".
У перших днях липня 1941 р. у Львові люди в цивільному одязі з синьо-жовтими пов'язками на рукавах роздавали летючку ОУН, яка явно закликала до вбивств і погромів: "Ляхів, жидів, комуністів знищуй без милосердя, не жалій ворогів Української Національної Революції!" [34]
Порівняймо цей заклик з пунктом 8 "Декалогу": Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації!" I з Дмитром Донцовим: ... лише філістри можуть абсолютно відкидати і морально осуджувати війну, убивства, насильство..? [35]
Тому не було вагань. До Львова увійшов "Нахтігаль", у Львові були діючі в підпіллі місцеві націоналісти. До Львова прибули боївки ОУН зі Золочева й з інших місцевостей Галичини. З "Нахтігалем" прибули до Львова члени РП ОУН, між ними Ярослав Стецько, Лев Ребет, Іван Равлик, Ярослав Старух, Степан Ленкавський, Євген Врецьона, Дмитро Яців. Всі вони були найближчими співпрацівниками "вождя" Степана Бандери - "Сірого", "Консула-И". У складі "Нахтігалю", крім Романа Шухевича, пізнішого командира УПА, був Юрій Лопатинський, отець греко-католицької Церкви д-р Іван Гриньох.
У Львові зразу ж створилася з націоналістів українська Допоміжнс#поліція. "Допоміжна" для "Айнзацгруппе-С", тобто для операційних груп гітлерівської поліції, званої "Сіпо"-
"Зіхергайстполіцай", та для служби безпеки СД "Зіхергайстдінст", в рамках якої діяли "Айнзацкомандо". Завданням "Айнзацкомандо" ("Айнзацгруппе") була фізична ліквідація, тобто вбивство, політичних та ідеологічних ворогів на тилах фронтових операцій. Названі групи виконували свої обов'язки шляхом застосування масового терору і масової екстермінації (вбивств) антифашистів.[36] Завданням української допоміжної поліції було помагати "Айнзацгрупам" у винищуванні ворогів гітлерівської Німеччини, в тому й польську інтелегенцію, євреїв у тому ж Львові. Може, прочитавши це, дехто зрозуміє - чому українська поліція називалася "допоміжною".
Знаючи ідеологічні основи націонал-соціалізму й українського націоналізму, логічно треба сподіватися екстермінаційних дій перших мілітарних німецьких і оунівських відділів, також парамілітарних (допоміжна поліція), скерованих проти поляків та євреїв. Звідси й заклик: "Знай! Москва, Польща, Мадяри, Жидва - це твої вороги Нищ їх!" "Ляхів, жидів, комуністів знищуй без милосердя...!"
"Нахтігалівці" виводили з домів комуністів і поляків, яких просто вішали на стовпах і балконах... коли арештований виходив з коридора, за дверима одержував удар молотком у скроню. Арештований падав, а українець, що стояв побіч озброєний в карабін з багнетом, проколював серце й живіт того, що впав. Інші зразу відтягували тіло набік і відкидали на великого воза... Українських солдатів батальйону "Нахтігаль" жителі Львова називали "пташниками", правдоподібно з причини знаків, які були на їхніх автомобілях і мотоциклах... "Пташники" були в німецьких одностроях і з німецькими військовими відзнаками. Розмовляли по-українськи, а при рукоятках багнетів мали синьо-жовті банти... з поляками вони взагалі не спілкувалися, з винятком того, що брали участь у їх побитті й у розстрілах. На вулиці Руській і Боїмів застрілили кілька польських студентів, що їх привезла боївка українських націоналістів. Нас привели на вулицю Лонцкого... Разом нас було коло 500 євреїв, майже всіх їх убили українці...
Дружина проф. Казимира Бартеля каже: Я була (теж) в архиепископа Шептицького, але й він відповів, що не може нічого вдіяти.
Взагалі ці страшні події не були справою диких, паяних солдатів. Я відніс враження, що все діялося в організований спосіб, все докладно діялося, як в машині.
Це були цитати з книжки Ол. Кормана. Якщо описане тут - видумка автора, якщо це наклеп, то відповідні діячі ОУН, зокрема ОУН-б, повинні притягнути автора до судової відповідальності за "плямування честі Нації" (з пункту 2 "Декалогу") . Адже українська націоналістична громада на Заході щонайменше 10 мільйонів доларів витратила на "захист честі нації" у зв'язку з судовим процесом проти Івана Дем'янюка. Книжечка Ол. Кормана вийшла у світ 1990 р. у Великобританії, автор живе в Польщі. Не було й нема, отже, ніяких перешкод заскаржити його перед бритийським судом, що могла зробити будь-яка націоналістична українська організація у Великобританії, це могли зробити українські націоналісти через своїх багатьох на Заході адвокатів. Проте цього не зробили. Видно - не в їхньому інтересі надати розголос справі. Можна навіть гадати, коли йдеться про автора книжки, що Ол. Корман радо став би перед судом, щоб перед ним провести доказ правди.
Знаний зі своєї об'єктивності й сумлінності, як історик, Ришард Тожецький, написав обширну рецензію на працю Давида Кагане про львівське гетто.[37] В ній Ришард Тежецький пише:
Тоді (30.6.1941 - В.П.) жило у Львові коло 135 тис. євреїв, у тому числі втікачі після поразки у вересні 1939 р. В дотеперішній історичній літературі писалося про погроми євреїв, вчинені українськими націоналістами в перших тижнях німецької окупації. Дійсність, однак, була складніша. Це гітлерівська СД, на розсуд равина Кагане, витягувала з допомогою української поліції й іншого шумовиння, євреїв з домів, щоб вони підбирали з терену в язниць та інших місць екстремінації розстріляних людей... Протягом 3-4 днів зганяли по приблизно 1 тисячі євреїв, з-посеред яких тільки небагатьом судилося вернутися додому... За таких умов, пограбувавши перед тим, винищено єврейську інтелігенцію... Співучасть крайніх націоналістів з допоміжної поліції в обшуках, арештах і вбивствах євреїв була причиною першого втручання равина Ловина у митрополита Шептицького, знаного з прихильного відношення до віруючих євреїв. Митрополит... обіцяв проголосити пастирський лист, перестерегти українців, щоб не вчиняли вбивств, але одночасно визнав, що він є безсильний по відношенні до гітлерівської діяльності... 28 липня 1941 р. (хоч могло це бути 25 липня 1941 р.)... українські націоналісти, здебільша селяни з найближчих околиць, при співдії української поліції,
інспіровані гітлерівцями, яких було по 2-3 в кожній групі, вчиняли місцеві погроми євреїв. Це була виразно інспірована акція по всій Східній Галичині... Всіх чоловіків, яких упіймали під час акції, зразу вбивали багнетами або розстрілювали... Кагане звернув, однак, увагу на те, що більшість української інтелігенції не мала нічого спільного з цими подіями, а навіть поборювала прояви брутального антисемітизму. Равин Кагане написав (а цитує його Р. Тожецький): Я є сповнений великою пошаною по відношенні до великої частини духовного стану (українських священиків - В.П.), до деякої частини ченців, які наражали себе на небезпеку, щоб рятувати єврейських дітей. На жаль, це були винятки. Пастирські листи не доходили до свідомості молодих українців.
Далі, на тлі сказаного равином Кагане, Р. Тожецький пише: Кагане слушно твердить, що молодь опинилася під впливом української націоналістичної літератури, затруєної зоологічним антисемітизмом. Кагане не написав про пункт 17 політичних постанов II Збору українських націоналістів -бандерівців з квітня 1941 p., а подібні були й у мельниківців, в якому наказувалася боротьба з євреями, як "підпорою московсько-більшовицького режиму". Ті гасла зникають з постанов II конференції ОУН-б у квітні 1942 p., а дещо пізніше з постанов ОУН-м. Однак чи можна було зразу змінити відношення молоді, яка роками виховувалася в іншому дусі?... на вагонах, в яких їхала СС-Галичина (1943) появлялися ті гасла й антисемітські рисунки. Чи можна дивуватися, що пастирські листи, а навіть погрози накласти анафему, не давали наслідків навіть тоді, коли прийшло до біологічної заглади євреїв?... У Львові ці події мали місце в ніч на 30 липня. Тоді українська поліція, яка підлягала СД, обходила єврейські доми, витягала з них і збирала людей в будинку і на подвір 7 в язниці на вул. Лонцкого. Цей об'ект був переповнений. Тільки небагатьом удалося втікти, решту били до крові, вбивали. Вигукували, що це "за атамана Петлюру", "кров за кров". Не вернулося тоді кілька тисяч євреїв, невідомо де їх закопали
Таке ось пише про перші дні й тижні липня 1941 р. у Львові равин Кагане і польський об'єктивний історик Р. Тожецький. На об'єктивність равина Кагане вказує те, що він пише про участь в облавах євреїв-поліцаїв та службовців з Юденрату.
22 жовтня 1959 p. під час пресконференції для закордонних журналістів у Берліні, проф. А. Норден, спираючись на зібрані ним матеріали, доказав, що між 1 і 7 липня 1941 р. "Нахтігаль" разом з поліцією і С.Б. ОУН зліквідували у Львові 3.000 поляків і євреїв.
Діяч ОУН-6 Борис Левицький написав у паризькій польськомовній "Культурі"№ 1-2-3/1960 таке: Деяки наочні свідки, що були в тому часі у Львові, або перед вибухом німецько-радянської війни у Кракові, вважають, що під час складання списків польських інтелектуалістів, помагали гітлерівцям українці з націоналістичних кіл, яким ішлося про деполонізацію Львова. Ці повідомлення з певністю недалекі від правди. [39] В акції винищування польських учених у Львові з боку ОУН-б брав участь Микола Лебедь, котрий на той час був шефом Служби Безпеки ОУН. [40]
Вакханалія українських націоналістів у Львові була настільки розперезана, що не витримав навіть адмірал Канаріс - шеф Абверу, котрий наказав батальйонові "Нахтігаль" залишити (7 липня 1941) Львів. "Нахтігаль" подався на Вінницю, звідки його повернули в Нойгаммер, а згодом до Франкфурту над Одрою, куди прибув теж батальйон "Роланд". З причини, про яку згодом буде мова, оба батальйони були сформовані як націоналістична група ім. Є. Коновальця - і була, як наймана німцями, послана в Білорусію, щоб у складі 201-го батальйону в корпусі фон дем Бах-Зелевського брати участь у поборюванні червоних партизанів. Цю групу очолив Євген Побігущий, його заступником був Роман Шухевич, а функцію політичного координатора виконував офіцер Абверу д-р Теодор Оберлендер.
А націоналістичні українські історики надалі заперечують участь "Нахтігаля" й української поліції у вбивствах поляків і євреїв у Львові. Нещодавно (1992) освічена й культурна в поведінці людина - Мирослав Кальба, видав книжечку про "геройську" й "патріотичну" роль ДУН -Дружин Українських Націоналістів, тобто, зокрема, батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд" у II світовій війні. Ані слова в ній про мордування поляків, євреїв, про ганебну роль У Львові в липні 1941 р. А Мирослав Кальба не історик, він сам був одним з вояків ДУН. Він, здається, не з простих українських націоналістів, це правдоподібно той, що його батьки були великими землевласниками в Галичині, в їхньому маєтку знайшов не один, після 1920 p., прихильник
або діяч Української Народної Республіки родом з Наддніпрянщини, притулок. Будучи залежні економічно, самі вони згодом ставали націоналістами. Годі дивуватися, що Мирослав Кальба (як і інші українські автори), пишучи про їхню участь у війні на боці гітлерівців, не описують ганебних фактів. Але треба дивуватися, що вони взагалі пишуть. Повинні б мовчати. З моральних мотивів. Проте пишуть вони з політичних мотивів. Задля дезинформації. Це ж природно, коли необізнана людина прочитає книжку учасника, а в ній ані слова про мордування, то й сперечатися може з тим, хто свідомий правди.
А тим часом... в "Робітничій газеті України" за 29.09.1992 p. K. Азаренко з Кременчука написала таке про, без сумніву, "Легіон", тобто перетворені в каральні підрозділи "Нахтігаль" і "Роланд" під командуванням Є. Побігущого та Р. Шухевича:
1942 року мені було 11 років, моїй старшій сестрі 13, мамі 38. Жили ми тоді на Брянщині, в селі Кожани, на стику Росії, Білорусії й України. І жив цей куточок своїм нелегким трудовим життям по 22 червня 1941 р. До нас прийшла найстрашніша, спустошлива і найнесправедливіша війна. Хто годився в стрій, пішов на війну; не було чоловіка, який би не брав участі у боротьбі з фашизмом - / старе і мале, як хто міг. Набирав розмаху партизанський рух. І, звісно, фашистам - а вони окупували наше село 4 серпня 1941 р. - не стало спокою ніде, партизани громили всю нечисть, не шкодуючи себе, а місцеве населення останні сили віддавало, допомагаючи партизанам.
У 42-му, влітку фашисти кинули в нашу місцевість на придушення партизанів великі сили, загони карателів. За розвідданими партизанів, було відомо, що прибудуть на боротьбу з партизанами й підрозділи ОУН. Числа 28-29 червня прибуло їх 24 машини - озброєних до зубів головорізів, з вівчарками, по дві собаки на машині. У чорній формі... Спочатку підпалили край села хати, потім -"розпочалося"!... Німці самі боялися заходити далеко в ліс, де перебували партизани, а відсилали оунівців, які вірою і правдою служили їм, - бити партизанів та беззахисних людей. Вони, оунівці, аби далеко було видно їхню "роботу", спалювали селища й живцем сім'ї в хатах наших, дерев'яних, лютували й убивали більше, аніж німці.
Під час цієї "операції" до нас у хату зайшов один оунівець, віком не більше 30 років; ми троє, беззахисних:
мама, сестра і я, налякані стріляниною (село палає, ми не знаємо куди подітися, знавіснілі від жаху), а він, оунівець, маму схопив за горло і став душити, вимагаючи: "Тітко, давай мед!" Бив її прикладом, а ми з сестрою стали кричати й захищати маму, то він своїм кованим чоботом у живіт стусонув! (цей стусан я відчуваю дотепер).
У нас ніякого меду не було, а поряд, у сусіда, діда Ларіона, були вулики: стояли на межі... однак ті вулики стояли порожні, без бджіл: ще 1941 року, коли вступили німці в село, вони їх "підкурили" запаленою соломою, увесь мед витаскали і зжерли. Так ось, я через "Робітничу газету" звертаюся до того фашистського посіпаки-оунівця (можливо, він ще живий), який тоді, в 1942 році, душив мою маму і вимагав: "Тітко, давай мед, а то уб*ю!" Мама тільки зважилася сказати: "Німець, а говорить по-українськи. А мої батьки теж живуть на Україні... "І ще раз до тебе, душогубе, я звертаюсь із 1942 року, 11-річна: пригадай, карателю, село Кожани, й хату поряд із канцелярією, де ти, зраднику, знущався над нами, беззахисними. Усі ви, фашисти, тоді в тій канцелярії пили й горлали пісень, а затим грабували нас, що в кого знаходили (у нас забрали два рулони полотна самотканого). Учиняли наругу над беззахисними жінками по-звірячому. Це ти, христопродавцю, збиткувався над нами... Не переписати вам історію, оунівці, "брати з чорного лісу"! А, якщо Україна стала незалежною державою, так це зробила історія і чесний народ, а не ви, коричневі виродки, помічники Гітлера. Ви вбивали свій народ до 1950 року, пять років після війни!... Якщо ти живий, "лісовий братику", якщо тебе, ґвалтівнику, доля милувала життям (байдуже, де ти: за кордоном, чи на Батьківщині), то стань на свої забруднені чужою кровлю коліна й закривавленими чужою кровлю руками хрестись і молись Богу! Молись і проси пощади за свої криваві злочини, а не переписуй Історію! Історія своє слово ще скаже! [45]
Так ось виглядало вислужництво Дружин Українських Націоналістів в очах 11-літньої дівчинки. Невже вона бреше? Якщо так, то тепер і на Україні за наклеп можна притягнути її до відповідальності. А поруч з нею редакцію газети, а адресу К. Азаренко можна взяти в редакції "Робітничої газети", та й Кременчук не такий великий, щоб не можна було розшукати авторки листа до редакції. її ж прізвище -відоме!
Звернімо увагу на таке: К. Азаренко описує поведінку українських націоналістів з ДУН у днях 28-29 червня 1942 p., а "Нахтігаль" і "Роланд", після додаткового поліційного вишколу, були включені до 201-го батальйону в корпусі ген. фон дем Бах-Зелевського 19.3.1942 р. Це, отже, були вони, під командуванням Є. Побігущого і Р. Шухевича. Вже як платні ландскнехти. А відомий український націоналіст-історик, Роман Ільницький, у своїй, в німецькій мові писаній, книжці "Дойчлянд унд Україне", виданій 1958 p., пише, що ген. фон дем Бах-Зелевський вважав, що український поліційний легіон був найкращий з усіх підрозділів, які були під його командою.[42]
Ось хто ми такі - українські націоналісти! А діялося все це вже тоді, коли Гітлер наказав порозганяти всілякі, творені бандерівцями, "державні правління", "комітети" тощо. То "мертві не імуть сорому", а вони ж були живі! Та де вже сором, коли Дм. Донцов учив: Насильство - це єдиний засіб, яким розпоряджають нації, схудобілі через гуманітаризм, [43] а "Декалог" сформулював: ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів твоєї Нації
Акт 30 червня 1941 р.
Від самого постання ОУН, ця організація поставила собі за мету: побудову Української Самостійної Соборної держави (УССД), тобто держави на всіх, на розсуд ОУН, українських етнічних землях. Метою ОУН було побудувати українську державу не взагалі, а з конкретною формою державного устрою. Ідея побудови придуманої ОУН держави стала "ідеєю фікс", хворобливою, поза нею діячі ОУН не бачили, не хотіли бачити ні укладу політичних і мілітарних сил у світі, ні свого, тобто ОУН, місця в ньому. Запаморочені донцовською теорією про виправданість стосувати силу, підступ, терор -українські націоналісти не бажали рахуватися з реаліями цього світу, вони відкидали розумове міркування, вважаючи, що воля вирішує все.
Ці прикмети ОУН мають своє відзеркалення у "Декалозі", першою точкою якого є: Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї А десятий пункт: Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української держави
ОУН, прагнучи до побудови держави, каже, що вона має бути побудована на засадах: всеукраїнства, надпартійності і
монократизму [44] Сказане тут, узяте з постанов І Конгресу українських націоналістів. "Всеукраїнство" означає узурпацію ОУН влади над усім народом. "Надпартійність" означає, що ОУН вважає себе неначе "орденом луччих людей" і стоїть вона понад будь-які інші політичні утворення. "Монократизм", це ніщо інше, як "вождівство".
Така держава означає фашистську державу. Сама ОУН була побудована "на образ і подобу" фашизму. її програма, ідеологія, стратегія й організаційна структура формувалися під... впливами фашизму й націонал-соціалізму з одного й більшовизму з другого боку. [45] Про фашистську суть ОУН свідчить також праця чільного ідеолога ОУН, Миколи Сціборського п.з. "Націократія".
Таку державу намітила собі збудувати ОУН революційними, вольовими методами, шляхом бунту. Це немов, за словами д-ра Андрія Білинського,... бунт, але не бунт свідомих своїх інтересів і можливостей досягнення тих інтересів людей, а бунт раба-гайдамаки, "ідейного" і фанатичного, та водночас тупого і політично малограмотного, який декламує про революцію, а не вміє політично передбачувати й брати відповідальність за наслідки бунту-революції [46]
Замість того, щоб брати до уваги конкретні інтереси нації - ОУН поставила собі "остаточну мету": побудову фашистської української держави.
При цьому треба пам'ятати, що держава сама по собі не може бути метою. Держава сама по собі не є носієм моральних вартостей, держава стає носієм таких вартостей, коли разом з нею розвиваються такі етичні вартості, як -любов, людяність, пошана особистості.
Проте така держава не узгоджувалася зі способом бачення ОУН, котра державу бачила крізь призму науки Дмитра Донцова. В такій державі не мали місця такі доброчесності, як любов, милосердя, людяність, пошана особистості, рівність щодо права, толерантність, терпимість Щодо національних і релігійних меншостей.
У постанові І Конгресу українських націоналістів -розділ IV, "Зовнішня політика" написано: Відкидаючи в засаді традиційні методи української політики орієнтуватися У визвольній боротьбі на котрогось із історичних ворогів Української Нації, українська зовнішня політика здійснюватиме свої завдання шляхом союзних звязань із
тими народами, що вороже відносяться до займанців України... [47]
У цьому контексті слід пригадати, що: а) ОУН відкидала політику С. Петлюри, бо він орієнтувався на Польщу, а вона в розумінні ОУН була "історичним ворогом української нaцiї, ОУН відкидала також політику гетьманців, які орієнтувалися на Росію, як теж історичного ворога української нації; б) "займанцями" для ОУН перш за все була Польща; в) вороже до Польщі ставилася Німеччина, тому й ОУН орієнтувалася на неї.
Які були результати цієї орієнтації ОУН - показала практика. ОУН, яка репрезентувала горстку українських націоналістів, коли б її лідери думали логічно, навіть мріяти не повинна була про співпрацю з Німеччиною. Німеччина за часів Гітлера стала світовою потугою, яка ставила собі метою підкорити світ, а в першу чергу Східну Європу, отже й Україну. В планах Німеччини ОУН могла рахуватися лише як сила, яку можна використовувати до диверсійних цілей. Так теж ОУН трактували німецькі чинники. Вони, німецькі чинники, ніколи не входили в партнерські стосунки з ОУН, вони її трактували інструментально, що й підтвердив розвиток подій.
Спочатку ОУН використовувалась Абвером. Контакти ОУН з цією військовою німецькою розвідувальною установою були вершком, розмови ОУН ніколи не вийшли поза розмови з шефом Абверу, адміралом Канарісом, котрий очолював цю установу від 1935 до 1944 року. Після розламу в ОУН Абвер більше мав контакти з ОУН-б, тобто з ОУН Степана Бандери - "Консула-II", хоч Абвер не залишав користуватися послугами ОУН-м. На той час ОУН-м знайшла собі нового протектора: Гайнріха Гіммлера, котрий від 1929 р. очолював СС, від 1934 по сумісництву Гестапо і від 1936 поліцію. Контакти ОУН-м сягали аж до самого Г. Гіммлера, до того воєнного злочинця, котрий, арештований після поразки Німеччини, вчинив самогубство. Оце й були головні "співробітники" ОУН, а на ділі ті, котрі, керуючись виключно власними інтересами, доручали ОУН (обом) такі чи інші завдання. Існував, правда, ще третій рівень контактів ОУН з німцями - в Генеральній Губернії з генеральним губернатором Гансом Франком. Та це вже був рівень державної адміністрації територіального значення. ОУН-м виконувала там спеціальне завдання, про яке губернатор Ганс Франк сказав у Кракові 15.08.1942 p.: Треба сказати, що
в інтересі німецької закордонної політики слід підтримувати напруженість між поляками і українцями. [48] Провідник УЦК, д-р В. Кубійович навіть "удостоївся" бути прийнятим губернатором Г. Франком, засудженим у Нюрнберзькому процесі як воєнний злочинець до смертної кари і страчений.
Німецькі служби використовували оунівців як служаків, а в той же час недосвідчені в політиці "проводирі ОУН думали, що вони співпрацюють з німцями, хоч партнерські стосунки між ними ніколи не склалися, та й скластися не могли: не було з боку ОУН ніяких даних на це, ОУН не репрезентувала українського народу, що досконало усвідомлювали собі гітлерівці.
За таких умов, опановані "ідеєю фікс" оунівці, наступного дня по капітуляції Чехо-Словаччини перед Гітлером, у дні 15-го березня 1939 p., довели до проголошення Карпатської України, як незалежної держави. Зробили це без дозволу Гітлера. На територію, на якій постала Карпатська Україна, мала охоту Угорщина, яка, за порозумінням з Гітлером, анектувала її. Ця ефемерна держава існувала лічені дні. Гітлер віддав її Угорщині взамін за її приєднання до Антикомінтернівського пакту. Уряд Карпатської України опинився на еміграції, в Італії. Доказом того, що Карпатська Україна була твором ОУН, є пункт 4 договору, який був складений 21 липня 1939 р. в Венеції між урядом Карпатської України на еміграції і Проводом Українських Націоналістів:
4. Стверджується, що Український Націоналістичний Рух, зокрема Уряд Карпатської України й Організація Українських Націоналістів, спільно змагали всіма силами створити, збудувати й оборонити Карпатську Українську Державу. [49]
Отже, перша спроба створити українську державу під німецько-гітлерівськім покровом зазнала поразки. Не входячи тут в мериторичні причини цієї поразки, зробімо спробу встановити - якого роду люди, члени ОУН, узагалі бралися за "державотворчу" діяльність. Про це образно пише один з чільних членів ОУН-м, згадуваний уже д-р Зіновій Книш. Подія відбувається у Кракові після розламу в ОУН, але перед агресією Німеччини на СРСР. Автор (діяч ОУН-м) описує свою розмову з д-ром Горбовим (ОУН-б), адвокатом зі Львова, котрий автора, д-ра Зіновія Книша, запросив до себе додому :
На короткий мент здавалося мені, що я помилився - на столі поставили пляшку й чарку, накрито до закуски. Випили ми раз і другий, закусили по-українськи, з часником, згадали '(старі добрі часи". Де не взявся й Ленкавський, невідомо, чи припадково зайшов, чи заздалегідь це було умовлено. Випили ми ще й з ним.
Слово по слові - та й до діла. Виявилося, що я таки не помилився, що запрошено мене з точною ціллю. Горбовий розкрив мені, що він є головою ^Державної Комісії ОУН", становище це займає з доручення Проводу. Забув додати -ПУН чи РП ОУН, а я й не допитувався, нетрудно було здогадатися. Завдання тієї Комісії ідуть у двох напрямках: теоретично - вона має обдумати й підготовити адміністрацію України після прогнання більшовиків. Це вимагає студій, що їх слід вести приспішеними темпами, бо невідомо, коли почнуться події на сході, а почнуться вони напевно і то може скоріше, як ми сподіваємося. Треба пізнати теперішній державно-адміністративний устрій України, всі галузі політичної й господарської адміністрації, вглибитися в стан, що витворився там після 1920 року, опанувати його і зрозуміти. Для того потрібно багато людей з різних ділянок і вони підбираються, більшість з них уже почала працювати На тому не кінець. Самі теоретичні студії не вистачають, вони дають сире знання, з якого треба зробити практичні висновки
- Що ви розумієте під практичними висновками?
- Ми мусимо попросту намітити вже тепер людей, а вони мусїли б з нашого доручення і під нашим проводом перебрати управління негайно після воєнної хуртовини, може навіть ще під час неї.
- До того треба тисячів людей у кожній ділянці!
- Еге ж ! І нашим завданням - їх знайти.
- Як же ви їх шукатимете тут, у Кракові, коли вони там, в Україні?
- Є вони в Україні, але немало їх і тут. їх треба взяти на облік - i з першого ж моменту залучити до роботи
- Гм... Ви маєте на думці щось, наче уряд.. .
- I справді так Ми лише називаємося Державна Комісія ОУН, насправді ми ніщо інше, тільки майбутній уряд України, що вже тепер мусить підготовлятися до своїх завдань у недалекому майбутньому.
- Гов, друже! Ми занадто розігналися. Невже ви думаєте, що там, в Україні, тільки й те робитимуть, що ждатимуть уряд з Кракова ?
- А що ж інше можуть вони зробити в часі війни? Валиться старий режим, іде нова сила, ніхто її ближче не знає, але знаємо ми. Місцеві люди або спаралізовані воєнними діями, або здезорієнтовані новою дійсністю. І тут ось з'являємося ми, ОУН, що діє з двох боків, з-нутра, і з-зовні - ми, з готовими планами, готовими рамами, готовим урядом. Ми маємо ініціативу, ми випускаємо заклики, до нас горнуться, нас заливають тисячі...
- Дозвольте, дозвольте, не так швидко, вас поносить патос! Не можу опертися враженню, що це надто спрощений підхід до справи.
- Чому? Який же може й повинен бути іншій підхід?
- Не знаю, не думав над тим, тяжко сказати в цій хвилині. Виглядає мені, що недоцільно імпортувати уряд з-за границі. Мусимо творити його там, з наших людей і з наших прихильників. А коли імпортувати, то напередодні війни, щоб нас там уже застала окупаційна чужа армія.
- Не все ж це одне?
- Ні, не одне. Ми тоді виступаємо як самостійна сила. Може ще слаба мілітарно і політично, але сила моральна, як вияв волі українського народу на своїй землі. Невідомо, як він поставиться до людей, що прийшли на німецьких штиках, а хто знає, чи ті штики не обернуться проти нас і чи ми тоді ще більше не будемо потребувати опори в українському народові.
- Ну, про те можна дискутувати. Самі ж хіба мусите признати, що годі нам сидіти згорнувши руки, бо ж ніхто нас не покличе, як модерних варягів.
- Ні, робити треба, конче треба. Тільки я не зовсім добре розумію, чого ви хочете від мене?
- Конкретно, я хочу вам запропонувати, щоб ви взяли участь у працях Державної Комісії ОУН.
- Ви це з власної ініціативи?
- Так. До мене належить добір людей, але заки я висту паю з такою пропозицією, раджуся з іншими.
Туди стежка в горох! Значить, це вже перейшло через млинок РП ОУН.
- Знаєте, якось ніяково себе почуваю. Ціла та імпреза з Урядом", не гнівайтеся, але оперетою заносить.
- Вам це тільки так на початку здається, а от пождіть, ввійдете між нас, за діло візьметеся, побачите - інакше будете думати.
- Що ж мав би в вас робити?
- Трохи запізно я довідався, що можу на вас розрахо вувати Було б краще мені з вами говорити на початку, як тільки організувалася наша Комісія. Тепер уже багато місць обсаджено, ніяково й незручно знімати звідти людей Звичайно, до студій можна братися в кожній ділянці, хоч би й зразу, та ми хотіли б вас бачити на одному з керівних місць.
- Не страште мене, бо втечу з сорому
- Жарт на бік! Ми маємо вільний ще одинокий (єдиний - В.П.) пост керівника ресорту (міністерства - В.П.) пошт і телеграфів - оферуємо його вам.
- Змилуйтеся, друже, я з поштою хіба тільки й мав до діла, що значки купував та експропріації для УВО робив!
- Не святі горшки ліплять... [50]
Ось вони - "державотворці"! Під чарку, під часничок! На голову українського народу! А самі, хоч і минуло понад двадцять років у той час більшовицької влади на Україні, тільки збиралися її вивчати! А в деяких пропагандивних матеріалах твердять до сьогодні, що ОУН завжди мала контакти з Україною. Чи ж не ясно з наведеної тут розмови двох чільних членів ОУН - як вона трактувала український народ, що вона знала про нього, про його життя? Бо мені -ясно! Я вже не кажу про те, що Зіновій Книш, доктор якихось наук (здається правничих, на мій, правника, сором) повинен розрізняти поняття імпорту й експорту. З контексту виразно виходить, що оба розмовці говорили про експорт уряду з Німеччини (з Генерального Губернаторства) в Україну. Бо з України ніхто такого уряду не збирався імпортувати.
Сильнішою була акція консолідації прихильників С. Бандери, яка довела напередодні війни до створення т.зв. Українського Національного Комітету (УНК), який мав бути єдиним виявом організаційної волі української еміграції до часу відновлення діяльності української держави в Києві. Його очолював д-р В. Горбовий. [51] Так каже д-р Володимир Кубійович.
Інакше про цей Комітет говорить Ришард Тожецький:
...на кілька днів перед вибухом німецько-радянської війни з ініціативи ОУН-Р (ОУН-б - В.П.) в Кракові постав Український Національний Комітет. До його складу увійшли, крім членів ОУН-Р, представники кіл української інтелігенції. Цей Комітет мав репрезентувати єдність націоналістів, якої де факто не було... його очолив кол. генерал Всеволод Петрів з Брна, другим секретарем став
колишній віцемаршалок польського Сейму (з кол. партії УНДО) - Василь Мудрий Цей орган зустрівся з опозицією ОУН-м. Його не визнали німці. [52]
Василь Мудрий, про якого тут мовиться, хоч і був у проводі УНДО, проте він чомусь (?) брав участь у Конгресі ОУН в 1929 р.
В обох вказаних тут інформаціях ідеться про той самий комітет: УНК - Український Національний Комітет. То хто ж подає правдиву інформацію про очолювання того УНК -В. Кубійович, котрий твердить, що на чолі УНК став д-р В. Горбовий, чи Р. Тожецький, котрий говорить, що на чолі того Комітету став ген. Петрів, і В. Мудрий? Як не дивно, оба вони мають рацію. В. Кубійович говорить про фактичного голову УНК, котрим був бандерівець д-р В. Горбовий, натомість Р. Тожецький спирається на формальні повідомлення, згідно з якими власне ген. Всеволод Петрів і Василь Мудрий були формальними фігурантами в тому Комітеті. Це фігурантство мало "доказувати", що УНК був "загальнонаціональним" комітетом. А він не був навіть загальнонаціоналістичним.
Згідно до інформації Романа Ільницького, на перше офіційне засідання члени УНК зібралися щойно 22 червня 1941 р. - в день гітлерівської агресії на СРСР. [53] Тоді вже ніколи було бавитися у формальності, УНК став зовсім непотрібний бандерівцям. Вони, знаючи, що неспроможні консолідувати не тільки всіх оунівців розколотої ОУН, але й інших "державників" на зразок Василя Мудрого, вирішили діяти "по-революційному".
Вони - ОУН-б, зі Степаном Бандерою на чолі, уявили в своїх тісних головах, що вони не тільки партнери з Німеччиною (бож мали батальйони "Нахтігаль" і "Роланд", робили диверсійну роботу для самого адмірала Канаріса, їхнім посередником у служінні німцям був сам професор д-р Теодор Оберлендер!), але можуть її, Німеччину, поставити перед доконаними фактами! Справді - така думка могла зродитися тільки в таких головах, які відкидали розум (Сказати, що розум кермує людиною, так само немудро, як сказати, що нею кермують очі Розум це око, через яке бажання бачить свій шлях, щоб себе заспокоїти - Дм. Донцов: 'Націоналізм", стор. 257), а керувалися виключно волею (Воля.... є перша галузка дерева життя. В цій волі немає жодного декартівського "Cogito, ergo sum". Інтелект - засада другорядна - Дм. Донцов: там же).
Коли до цієї, позбавленої елементів розуму й інтелекту, волі додати першу заповідь українського націоналіста ("Декалог"): Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї, то й матимемо уяву про хворобливу концепцію ОУН-б будь-якою ціною покликати до житя "український уряд" - всупереч стратегії і політиці Німеччини, Гітлера.
Коли співставити сили Німеччини, яка була мілітарною потугою з багатомільйонною армією, озброєною наймодернішою зброєю, з якою рахувалися Великобританія, Франція, котрі у Мюнхені 30.09.1938 р. погодилися на анексію Німеччиною частини Чехо-Словаччини - з силами ОУН-б, яка не репрезентувала навіть усіх українських націоналістів, то й матимемо уяву про оперетковість "державотворчих" дій бандерівців.
Сам залишаючись у Кракові, Степан Бандера послав услід за батальйоном "Нахтігаль" своїх найвірніших: Ярослава Отецька, Лева Ребета, Ярослава Старуха, Івана Равлика, Степана Ленкавського, Дмитра Яціва. Серед них був теж отець греко-католицької церкви Іван Гриньох. [54]
Названі бандерівці, першого дня після захоплення Львова, тобто ЗО червня 1941 p., наспіх зібрали деяку кількість людей, неначе діячів-українців зі Львова, і в будинку товариства "Просвіта" у Львові проголосили "Акт проголошення Української Держави". Цей акт у його первісному вигляді і в теперішньому, пофальщованому, проаналізуємо в кінці цього підрозділу. Натомість подробиці про атмосферу й умови, за яких схвалено "Акт проголошення Української Держави" (далі: Акт 30 червня), а також про наслідки цього Акту, зацікавлені можуть знайти у тритомному творі Костя Паньківського, виданому в США й Канаді під заголовком: "Від Держави до Комітету" (1957), "Роки німецької окупації" (1956) і "Від Комітету до Державного Центру" (1968). Тут обмежуся коротким аналізом статті д-ра історичних наук Михайла Швагуляка, без сумніву - націоналіста ОУН-б, опублікованої у 50-у річницю "Акту 30 червня" на сторінках львівської націоналістичної газети "За вільну Україну" п.з. "30 червня 1941-го: акт самоутвердження".[55]
Автор, д-р Михайло Швагуляк, в обширній статті намагається виправдати тодішню діяльність ОУН, зокрема ж ОУН-б. Він, як історик, допускається ряду неточностей, пропагандивних прийомів, властивих політикам, але не
історикам, хоч і пише він, що пошук історичної істини можливий на шляху об'ективного, не обтяженого жодними ідеологічними стереотипами, аналізу Роблячи екскурс у передвоєнні часи, щоб краще зрозуміти проголошення "Акту 30 червня", автор пише, що гітлерівська Німеччина публічно декларувала наміри розпочати рішучу боротьбу з більшовизмом і домогтися розчленування Совєтського Союзу (підкрсл. - В.П.) Останній момент справляв дедалі більший вплив на спосіб мислення українських національних політичних угруповань. По-перше: гітлерівська Німеччина ніколи не декларувала "розчленування Совєтського Союзу". Розчленування СРСР - це з політичного словника останніх років. Вживаючи словосполучення "розчленування СРСР", автор, історик, впливає на свідомість сьогоднішнього читача, котрий останніми роками жив справою розчленування СРСР, яке й сталося п'ять місяців після публікації статті. А це вже не історична інформація, це пропаганда. По-друге, пропагандивним прийомом є твердження, що декларування Німеччиною розчленування СРСР (не було такого декларування) справляло дедалі більший вплив на спосіб мислення українських національних (підкр. - В.П.) політичних угруповань. Автор, без сумніву знає різницю між поняттями "національний" і "націоналістичний", проте, з метою затемнити справу, замість казати про "націоналістичне" угруповання (одне - ОУН Ст. Бандери), каже про "національні угруповання". Зробив це автор, без сумніву, тому, щоб переконати читача, що ОУН Ст. Бандери репрезентувала національні, отже всієї нації, інтереси.
Далі автор, виправдовуючи політику ОУН, пишучи про лідерів ОУН, каже, що їх уявлення про наміри нацистів щодо України упродовж 20-30-их років (аж до липня 1941 р.) були доволі загальними і надто суперечливими 3 одного боку більшість їх читала ті рядки з програмного твору нацистської партії - книги Гітлера "Майн Кампф" (опублікована 1925 року), в яких натяк на українські землі, як складову частину майбутнього "життєвого простору" Німеччини на сході Європи Коли ж ми говоримо сьогодні про нові території та землі в Європі, - писав Гітлер, - то повинні мати на увазі насамперед Росію та підвладні їй окраїни держави (підкр -В.П.).
В очах українського (націоналістичного) історика Михайла Швагуляка програмна мета Гітлера - завоювати Україну, зробити з неї колонію, стає майже невинним
натяком. Пригадаймо: Дм. Донцов переклав "Майн Кампф", його му сіли читати всі лідери ОУН, бож вони орієнтувалися на гітлерівську Німеччину. А коли хто з них не читав, то це гірше для них. Автор, Михайло Швагуляк, посилається на Дмитра Паліїва, лідера української фашистської партії Фронт Національної Єдності, котрий сказав, що з точки зору нацизму "землі" за Збручем можуть стати тільки колоніями". Це переконання Дмитра Паліїва, скажімо тут при нагоді, не помішало йому стати одним з вельми діяльних організаторів СС дивізії "Галичина". Одне для нього виправдання, що після розгрому дивізії під Бродами він наклав на себе руки, що відомо з реляції згадуваного тут д-ра Андрія Білинського.
Михайло Швагуляк пише: I все ж в українських візіях на майбутню східну політику Німеччини домінували оптимістичні погляди, що у значній мірі було зумовлено поведінкою нацистської верхівки (підкр. - В.П.) Ця поведінка, на думку автора статті, полягала в тому, що Гітлер після опублікування "Майн Кампф" уникав заяв, у яких би конкретизувалися східноєвропейські заміри Третього Райху. Отже, історик виправдовує пронімецьку, прогітлерівську політику ОУН, мовчанкою Гітлера. Цікава логіка. Проте далі той же автор пригадує промову Гітлера на конгресі НСДАП восени 1936 р. в Нюрнберзі, під час якої фюрер сказав: Якщо б Урал, Сибір і Україна (підкр. - В.П.) належала до Німеччини, то в німецького народу при правлінні націонал-соціалістів було б усього вдосталь.
Михайло Швагуляк виправдовує прогітлерівську політику ОУН ще й писанням Альфреда Розенберга, забуваючи, що в гітлерівській Німеччині про політику вирішував одноособово фюрер - Адольф Гітлер, а той виразно визначив своє ставлення до України: вона мала стати "Лебенсраум" для німців.
От і проголосила ОУН-б "Акт 30 червня", проголосила Українську Державу. Це так, неначе якась одна партія (хоч ОУН не була партією), одна політична течія могла, мала право проголошувати постання держави, не рахуючись з наслідками. Тим більше, що це проголошення викликало ще більш трагічні наслідки для українського народу.
Одним словом: доктор історичних наук Михайло Швагуляк на "Акт 30 червня" дивиться крізь бандерівські окуляри. А Гітлер дивився на цей "Акт", як і на все інше, крізь німецько-нацистські окуляри. І наказав негайно припинити комедію з проголошенням "української держави",
"українського уряду" на чолі з Ярославом Стецьком. Не помогла присутність під час проголошення "Акту ЗО червня" німецького офіцера поф. Ганса Коха, повноваженого ОКВ (Оберкомандо дер Вермахт) у справах українців. Ярослав Стецько намагався врятувати становище, він вдався до відчайдушного кроку - написав листа до Гітлера, в якому, поряд з висловлюванням вдячності за визволення українських земель, висловлювалася рішушсть до об'єднання українців в суверенну державу.[56]
Годиться тут вказати на таку обставину: ОУН-б, в намаганні узурпувати владу над українцями, вдалася до явного обману, до введення в оману митрополита Андрея Шептицького, котрий був загальновизнаним авторитетом у Галичині. Один з найстарших на Заході українських журналістів, сьогодні понад 90-літній український діяч, Іван Кедрин, пише: Від видатних діячів ОУН я чув, що ніби Ярослав Стецько і о, д-р Іван Гриньох пішли до кир Андрея (Шептицького - В.П ) просити благословення на Акт ЗО червня 1941 р. і покликались на Андрія Мельника, який буцім-то схвалював цей Акт. Кир Андрей мав повне довір'я до інж. А. Мельника, як колишнього директора митрополичих дібр... Коли я прибув до Львова десь у липні чи серпні 1941 року і відвідав Митрополита Шептицького, то він перший заговорив про своє благословення, що його уділив був правлінню Ярослава Стецька. Видно, що це його "муляло", що він чув докори за уділення того благословення: Прийшли до мене - казав Митрополит - і сказали - благословіть Україну. То як я мав не поблагословити Україну? [57]
Говорячи про благословення, дане митр. А. Шептицьким "Актові 30 червня", треба підкреслити, що, як виглядає з заяви Івана Кедрина, він діяв у добрій вірі. Він, як виглядає, і що підтверджує його пастирський лист від 1-го липня 1941 p., не був зорієнтований щодо того - хто саме, яка політична сила проголосила постання української держави. Треба мати на увазі також той факт, що митр. А. Шептицький у той час мав уже 76 років і він був недужий, ця недуга не покидала його до самої смерті, яка прийшла до нього невдовзі після другого приходу до Львова Червоної Армії 1944 р.
Не випадково стільки мовиться тут про "Акт 30 червня", з ним бо, радше з його забороною, пов'язана зміна політики ОУН-б у відношенні до гітлерівської Німеччини. Але поки це сталося, ОУН-б виконувала послуги у користь Німеччини, Додатковим доказом чого є IV наказ крайового провідника
ОУН-б Івана Климова-Легенди, різліплюваний на вулицях Львова:
а) На українській землі війна. Німецька армія вийшла як наша союзниця (?!-В.П.) в боротьбі з Москвою і за таку її треба вважати
б) Головна роль в першій фазі боротьби паде на Німецьку Армію. Поки німці будуть бити Москву, ми маємо створити Українську міцну Армію, щоб потім спільними силами приступити до розділу і перебудови світа.
в) Назначаю одиноким (єдиним - В.П.) сувереном на українській землі Український Народ та його виразник Провід Української Нації зі Степаном Бандерою на чолі. Всякі зазіхання на це наше право стрінуть рішучий наш збройний спротив. Німецькій Армії в боротьбі з Москвою помагатимемо всіма можливими засобами, але творитимемо свою Українську Армію. [57a]
Що ж, мабуть все ясно як було до "Акту 30 червня 1941 р."
За відмову анулювати "Акт 30 червня" Стецько та інші члени українського уряду опинилися в "почесному ув'язненні". їх перевезли спочатку до Кракова, де допитали, а потім до Берліна. Туди ж був доставлений і Степан Бандера. Допити тривали. Після короткого слідства всіх ув'язнених звільнили, встановили за ними контроль Служби Безпеки. [58]
Галичина від 1.08.1941 р. стала дистриктом у рамках Генеральної Губернії, що означало неначе приєднання цієї території до польських земель, а це йшло врозріз з метою ОУН.
Негативне ставлення Берліна до української державності, до створення краевого уряду однозначно засвідчили і відмову визнати ОУН (Р) (ОУН-б - В.П.) та інші українські групи рівноправними партнерами у справах політики в Україні. [59]
Ось коли відкрилися бандерівцям очi! Аж після 30 червня 1941 року! Але тільки бандерівцям, бо ОУН-м надалі була в ласках гітлерівської машини, зокрема її фюрера від служби безпеки - Гайнріха Гіммлера.
Пишу так багато про "Акт 30 червня" ще й тому, що з ним пов'язані трагічні події для поляків і українців на Волині. В ім'я того Акту бандерівці діяли, неначе з уповноваження неіснуючої фактично держави, з уповноваження Державного Правління зі Стецьком на чолі. Покликаючись на цей Акт, ОУН-УПА мобілізувала українців в свої лави, робила
реквізиції продовольства, одягу тощо. В ім'я цього Акту ОУН-УПА проводила "усунення" поляків з Волині й Галичини. Тимчасовим провідником ОУН-б в Західній Україні став у той час Микола Лебедь.
Фіаско політики ОУН-б так ось визначив український журналіст, брат співтворця ОУН-з, Зенона Матли Олександр Матла: Акт 30 червня приневолив німців розкрити карти і заграти їм сольо, яке закінчилося для них безумовною капітуляцією. [60] Виявляється - велику ціну заплатили бендерівці за розкриття гітлерівцями карт. Заплатили всією дотогочасною діяльністю. Врешті виявилося, як гітлерівська Німеччина трактувала ОУН. Додатковим цього доказом, як було вже сказано, було приєднання Галичини (а не Волині) до Генерального Губернаторства. Згодом Гітлер віддав Румунії ще й т. зв. Трансністрію і Буковину.
Головним архітектором "Акту 30 червня" був Ярослав Стецько, тож, гадаю, до речі буде сказати декілька речень про цього бандерівського провідника, сказати вустами іншого чільного діяча ОУН - Миколи Сціборського (вбитого, як було вже сказано, бандерівцями у жовтні 1941 р. в Житомирі). Микола Сціборський добре знав Ярослава Стецька з часу співпраці з ним за кордоном, про що говорить Зіновій Книш у книжці "Розбрат". За нею теж процитовую деякі уривки характеристики Ярослава Стецька, котрий після смерті Степана Банд ери очолив ОУН-б:
Примітивізм завжди йде в парі з самовпевненністю й апломбом. Це бачимо і на прикладі другого "вождя", Стецька -Карбовича. Перед вибухом війни Стецько-Карбович свої умозаключения (висновки - В.П.) в міжнародних справах виключно будував на планах походу Німеччини на СССР. Наскільки він приймав цю можливість безкритично, свідчить те, що навіть після заключения (складення - В.П.) німецько-Совєтського пакту пропонував видати від II ВЗУН декларацію в міжнародній політиці, що в заіснувавших обставинах було вже явним абсурдом. Вслід за тим Стецько-Карбович раптом змінив свою "концепцію" і зачав домагатися від ПУН активності на форумі держав Антанти, зокрема в Англії, пропонуючи себе на... представника ОУН в Лондоні!
На здивовані запити (запитання - В.П.), як може рефлектувати на такий пост він, що не має найменшої уяви про англійські відносини, не знає мови, не має потрібного досвіду і даних для ведення того роду дипломатичної і Репрезентативної акції, Стецько-Карбович без найменшого
вагання заявив, що можна до Лондону викликати Голову ОДВУ, професора американського університету, д-ра Грановського, який, мовляв, буде "фірмувати" цю акцію, а він - Стецько - її "направляти"... Цей безповідальний графоман цілком поважно чувся в силі бути партнером Черчіля...
Отже, не посідаючи уяви про методи зовнішньополітичної і пропагандивної роботи, не орієнтуючися в реальних обставинах і знаючи Європу хіба тільки з кінової хроніки та звідомлень львівського "Діла", диверсанти все ж критикують...
Нездорові аспірації Стецька-Карбовича та його нахил до злісного інтриганства були вже давніше заобсервовані в ПУН....[61]
Ось такі люди впливали на долю мільйонів українців, поляків. Ярослав Стецько відкинув домагання німців розпустити Українське Державне Правління (УДП), створене "Актом ЗО червня". Він вважав себе прем'єром УДП до кінця свого життя. Останнім головою Українського Державного Правління, яке припинило свою діяльність у серпні 1992 p., був інж. Богдан Федорак, котрий в інтерв'ю для київської газети "Україна молода" казав: Теперішні кордони України -це кордони колишнього (колишньої - В.П.) УССР, встановлені владою в Москві. Поза межами України, майже третина всіх українських прадавніх етнографічних земель, заселених українським народом від безлічі віків. Україна не сміє відрікатися від включення цих земель і тамтешнього українського населення до української держави. [62]
Як видно, ОУН-б продовжує провадити свою політику, правда - іншими, ніж у 1930-1940-х роках, методами, але ту саму політику. А заяву голови Українського Державного Правління слід розглядати як черговий доказ прояву волі, а не інтелекту.
Проголошення "Акту 30 червня" відбулося по радіо, текст "Акту 30 червня" був опублікований в ряді районних газет у Галичині, він був надрукований у формі великих афішів і розповсюджений чи не по всіх селах Галичини, звістка про нього досягла й Волині. Хоч діяльність покликаного "Актом 30 червня" Українського Державного Правління навіть не розпочалася через заборону німецької влади, проте він, "Акт 30 червня", розпалив уяву мільйонів українців Галичини й Волині, які ніколи не розбиралися у політиці, зокрема в німецькій політиці. "Акт 30 червня" був однією з причин активізації українського націоналістичного
елементу в Західній Україні, яка увінчалася неславно створенням УПА й інших парамілітарних утворень.
На тему "Акту 30 червня" не звернули більшої уваги польські автори предмета, такі як А. Щенсняк і В. Шота в праці "Шлях у нікуди", ані Р. Тожецький в праці "Українське питання в політиці III Райху 1933-1945", ані Е. Прус у своїх працях на тему ОУН. На цю тему молодий історик може написати вартісну докторську дисертацію.
"Акт 30 червня" слід розглядати як безвідповідальний крок ОУН-б, як узурпацію державної влади цією групою ОУН, яку очолював Степан Бандера.
Під час відзначування Україною перших роковин незалежності України в серпні 1992 р. відбулася церемонія передачі ознак Української Народної Республіки (1918 року) президентові України Леоніду Кравчукові, котрий при цій нагоді сказав: Приймаючи ознаки УНР, ми цим самим підкреслюємо, що свій родовід продовжуємо від Української Народної Республіки, а до цього від тих історичних часів, які надають силу і велич нашому народові [63]
Отже сталося: Сьогоднішня Україна безпосередньо нав'язує до демократичної Української Народної Республіки, а не до "Акту 30 червня 1941 p.", як цього хотіли б націоналісти з ОУН-б. Хвала за це президентові Леоніду Кравчукові!
А оце дві версії "Акту 30 червня". Перша, взята з книжки Костя Паньківського [64], в такій формі "Акт 30 червня" був опублікований теж газетами "Жовківські вісті" і "Зборівські вісті". Друга версія взята з книжки Ярослава Стецька "ЗО червня 1941 р." [65]
Перша версія:
АКТ
проголошення
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Волею Українського Народу
Організація Українських Націоналістів
під проводом
СТЕПАНА БАНДЕРИ
проголошує створення Української Держави
за яку поклали свої голови цілі покоління
найкращих синів України

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця і Вождя Євгена Коновальця вела в останніх
десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь Український нарід не скласти збруї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена
Суверенна Українська Влада

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.
Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери взиває підпорядкуватися створеному у Львові Краевому Правлінню, якого головою являється
Ярослав Стецько.

Слава Героїчній Німецькій Армії і її Фірерові Адольфові Гітлерові!
Україна для Українців! Геть з Москвою! Геть з чужою владою на українській землі! Будуймо свою Самостійну Українську Державу!
Версія друга:
АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ
ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

1.Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.
Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.
Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння його потреб.
2. На західних землях України твориться Українська Влада -яка підпорядкується українському національному урядові, що створиться у столиці України - Києві.
Українська національно-революційна Армія, що твориться на українській землі, боротиметься далі проти
московської окупації за Суверенну Соборну Державу і новий, справедливий лад у цілому світі.
Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава!
Хай живе Організація Українських Націоналістів!
Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів - Степан Бандера!
Льва-Город, ЗО. червня, 1941 р., год. 20
Ярослав Стецько
Голова Національних Зборів

Ось таке! "Акт 30 червня" один, але у двох версіях. Чому? Неупереджена людина, порівнюючи ці дві версії, побачить не тільки правописні різниці, але й багато дечого іншого. Побачить, що в другій версії немає отого: "Слава Героїчній Німецькій Армії і її Фірерові Адольфові Гітлерові!" Побачить, що немає у другій версії отого: "Україна для українців!" Натомість у другій версії якимось чином народився цілий абзац, якого немає в першій версії: про "Українську національно-визвольну Армію". Це вже Я. Стецькові було 1967 р. потрібне для підбудови легенди про УПА. Але в той же час зайвим було 1967 р. демонструвати перед світом тодішнє, 30-го червня 1941 p., проголошування слави німецькій героїчній армії і її фюреру А. Гітлеру.
В обох наведених тут версіях збережений правопис. Гадаю, що порівняльна студія двох наведених версій "Акту 30 червня" могла б стати вдячною темою докторської дисертації, в якій би висвітлювалося тло і причини, а також умови проголошення "Акту 30 червня", і причини його пофальшування, якого допустився сам "вождь" - наступник Ст. Бандери - Ярослав Стецько.
"Акт 30 червня" - це справді евенемент в історії творення держав: один політичний рух, радше лише його відлам, узурпує собі право проголошувати постання держави від імені цілого народу!
Наведена тут перша, правдива? версія "Акту 30 червня" є доказом: а) узурпації влади, вчиненої ОУН-б; б) вождівської, отже фашистської системи в ОУН і в покликаній нею до життя "державі"; в) расового підходу до державного будівництва ("Україна для Українців!"); г) преклоніння ОУН-б перед Гітлером і гітлеризмом.
Похідні групи. Українська допоміжна поліція.
"Нахтігаль" і "Роланд", це тільки невеличка група українських націоналістів, які виконували завдання Абверу, йшли в одностроях разом з німецькою армією на схід. Така кількість диверсантів аж ніяк не влаштовувала Абвер й служби поліції. Вислуговуючись диверсійним і поліційним службам, обі ОУН мали на оці ще й свої власні інтереси -захопити адміністрацію в терені, щоб мати свого роду трамплін до створення уряду, або хоч його ерзацу. За таких умов обі ОУН, виконуючи завдання Абверу й поліційних служб гітлерівської Німеччини, виконували одночасно роботу на свій рахунок. Прикладом такого поєднання інтересів гітлерівців і ОУН була діяльність Уласа Самчука, редактора газети "Волинь" у Рівному, описана ним же у книжках "На білому коні" і " На коні вороному".
Обі ОУН, заздалегідь підготовлені до діяльності на випадок війни проти СРСР, зразу після її вибуху послали вслід за передовими частинами німецької армії своїх членів -агітаторів, організаторів місцевої адміністрації. Саме тому, що обі ОУН посилали вслід за німецькою армією своїх людей окремо, які організували, між іншим, українську допЬміжну поліцію - не можна говорити про те, що ця поліція була "бандерівською" чи "мельниківською". Націоналісти в Галичині не були спочатку зорієнтовані, що в ОУН стайся розлам. Одночасно з творенням місцевої адміністрації, поліції, видаванням газет, кожна ОУН вела пропаганду з метою схилити націоналістів на свій бік (така ж діяльність іде й тепер, 1992 року, на Україні, про що буде мова далі). Обі ОУН активно провадили роботу в напрямі націоналістичного піднесення духа українців. Організовувались різні заходи, як сипання могил, відзначування національних свят тощо. Все це відбувалося в атмосфері патріотичного піднесення народу, погляди якого обі ОУН скеровували в бік націоналістичного світогляду - ненависті, нетерпимості, обвинувачування за тогочасну гірку долю "чужинців", "зайдів", "займанців". "Акт ЗО червня" і його пропагатори, а також прихильники ОУН-м робили своє. Невеличку картину з того періоду показує редактор торонтського щомісячника "Нові дні", демократ, справжній патріот України, гуманіст - Мар'ян Дальний-Горгота, людина об'єктивна:
Підлисся. Густі, низькі хмари закрили його, як і Маркіянову Білу Гору з високим сталевим хрестом-
пам'ятником... Востаннє я тут був рівно 50 років тому, в серпні 1941-го. Підніжжя гори було оточене танкетками, броньовиками і мотоциклами німецької військової жандармерії, а народ плив з усіх сторін безконечними струмками на вершину гори, до памятника... здається ще лунали патріотичні промови біля пам'ятника, коли неподалік у лісі пролунав постріл.
Виявилося, що це схопили і розстріляли без суду молодого "мельниківського провокатора", який роздавав людям якісь летючки... в моїй чутливій душі (цей випадок -В.П.) ... спричинив першу тріщину, поставивши під сумнів "непомильність", а то й просто наявність здорового глузду в багатьох наших тодішніх провідників. [66]
А в іншому номері того щомісячника його редактор Мар'ян Дальний пише: До голови мимоволі лізуть давноминулі кадри воєнного студентського Львова, болючі епізоди і прорахунки протинімецького резистансу, шкідлива, згубна й злочинна бандерівсько-мельниківська "забава", сильветки моїх численних чистих поляглих друзів, глибокий і довготривалий конфлікт з тими, хто очолює наше суспільно-політичне життя на еміграції....[67]
Нав'язуючи до першої тут цитати, яка торкається розстрілу "мельниківця": Чи не була це робота СБ. ОУН, яка тоді вже була підпорядкована бандерівцям? І яка засуджувала на смерть без суду своїх дійсних і уявних ворогів, у тому й політичних опонентів з конкуренційної ОУН?
Зіновій Книш пише, що бандерівці замордували кількох членів ПУН, кількадесят членів активу та кількасот членів ОУН ("Бунт Бандери", стор. 61) ;... співвинником смерті тих тисячів був С. Бандера і товариші (стор. 101);... боївки Ст. Бандери і товаришів вимордували зрадницьким способом тисячі українців. Жертвою впали: Омелян Сеник, М. Сціборський, Роман Сушко, Яр. Барановський, Утьо Сокольський, Іван Мицик, Ігор Шубськи, 2 брати Пришляки, сотні іншого орг. активу та коло 4.000 рядових членів, симпатиків та бійців. (стор. 101). [68]
Так розправлялися між собою оунівці. То що говорити про десятки тисяч українців, сотні тисяч поляків, до мордування яких обі ОУН тільки підготовляли грунт в перші місяці агресії Німеччини на СРСР.
Конфлікт ОУН-б з німцями почався у перші дні липня 1941 р., чiльних членів її було заарештовано, інші
законспірувалися, як напр. Микола Лебедь, котрий від серпня 1941 р. очолював Крайову Екзекутиву ОУН-б на ЗУЗ. Але запущена до війни машина діяла - на Схід подалися тисячі й тисячі пропагандистів обох ОУН - це були так звані "Похідні групи ОУН", які складалися у своїй масі з жителів Генеральної Губернії, здебільша тих галичан, які після вересня 1939 р. втікли перед більшовиками на терен Польщі й Німеччини. Похідні групи обох ОУН ішли неначе наввипередки - хто перший, той і організовує місцеву адміністрацію, поліцію.
Керівництво ОУН з Бандерою на чолі також організовувало т. зв. похідні групи, до складу яких входили спеціально добрані працівники пропагандивні й адміністративні. Вони мали просуватися за передовими підрозділами німецької армії і на загарбаних теренах Східної України пропагувати націоналістичні ідеї, організувати ланки ОУН й вербувати нових членів. Були створені три групи: північна над Бугом, центральна над Сяном і південна, сконцентрована в районі Санока. Кожна з тих груп мала свого командира і штаб... Всі групи разом нараховували понад 4.000 людей. [69]
Це - бандерівські "похідні групи". А йшли на Схід теж мельниківські, їх було не менше, ніж бандерівських. З Буковини у напрямі на Вінницю пішов "Буковинський курінь", котрий у Києві став поліційним куренем.
Саме під час того змагання за час і простір - хто перший, були вбиті члени ОУН-м - Омелян Сеник і Микола Сціборський.
Така велика кількість людей у "похідних групах", які йшли зразу за фронтом, не могла рухатися без співдії з німцями. Зрештою, той похід був запланований на довго перед війною, ОУН виконувала диверсійні завдання Абверу. До таких завдань слід зарахувати заклики ОУН до бійців-українців з Червоної Армії здаватися у полон. Такі заклики були проголошувані через гучномовці, по радіо, шляхом мільйонів летючок в українській мові, які скидали з літаків. Після проголошення "Акту ЗО червня" використовувався аргумент: здавайтеся у полон, оце у Львові постав український уряд.
Це був час, коли від голодомору на Україні минул лише вісім років, від чисток інтелігенції 1937-го - лише чотири роки. В рядах Червоної Армії були мільйони українців, котрі мали право ненавидіти більшовиків. І багато з
них зареагувало на заклики ОУН-Абвер: здавалися у полон при першій нагоді. Не знаючи, яка їх чекає доля. Про цю злочинну діяльність ОУН-б пише Зіновій Книш: Бандера зі своїми помічниками... винен у смерті мільйонів українців, що здавалися у полон. [70]
Як було сказано, обі ОУН, виконуючи завдання Абверу, робили одночасно роботу для самої ОУН: захоплювали адміністративну й політичну владу, пропагували ідеї ОУН, а це вже не входило в інтереси Абверу чи Гестапо. В Києві група чільних членів ОУН-м зуміла першою опанувати міську адміністрацію. Тоді як у Львові бандерівці організували 6.07.1941 р. Українську Національну Раду, яка, після конфлікту ОУН-б з німцями на тлі "Акту ЗО червня", стала дорадчим органом для УЦК, [71] то ОУН-м, після здобуття німцями Києва, створила подібну їй Українську Національну Раду. [72]
Цього німцям було вже забагато, їхні плани в жодному разі не передбачали покликування будь-яких політичних органів на окупованій території України, які б репрезентували українські, хоч і націоналістичні інтереси. Тому дійшло до арештів і страт чільних членів "похідних груп" ОУН-м у Києві, між ними й поетеси Олени Теліги, яка була розстріляна в Бабиному Яру, а інший поет - Ол. Ольжич згинув у гітлерівській "в'язниці" концтабору в Саксенгаузен.
Не суміщалися інтереси ОУН і німців. Німці реалізували свої інтереси, часто за допомогою ОУН, але не дозволяли їй на реалізацію її, ОУН, інтересів, а сила була на їхньому, німців, боці. Сила тоталітарної нацистської системи, інтегральною частиною якої був расизм. Це гітлерівсько-нацистська система передбачала фізичне винищування євреїв, частково фізичне винищення слов'ян, отже й українців, і перетворення їх решти в рабів. Служити цій системі, навіть керуючись (невиправданими, коли йдеться про ОУН) інтересами народу - було злочином. Якщо лідери, пробачте - "вожді", різного рангу провідники ОУН мали обов'язок знати стратегічні вихідні гітлерівської Німеччини, то їх здебільша не знали рядові члени ОУН. їх не знали звичайні українські люди - селяни, робітники, навіть аполітизована інтелігенція. В умовах більшовицького утиску, після голодомору 1933 року, після насильницької колективізації, розкуркулювання, депортацій у Сибір, після конц-таборів - українці з Української РСР мали право Думати, принаймні в перших днях війни, що вже гіршого, ніж
більшовизм, бути не може. Вони, ті українці з т. зв. Великої (підрадянської) України мали право на початках не вірити більшовицькій пропаганді про суть і мету гітлеризму-фашизму.
А "похідні групи" вже в перших днях окупації діяли на всю потужність, була приведена в рух пропаганда ОУН, була організована місцева адміністрація, поліція.
Хто з-посеред українців Західної і Наддніпрянської України погодився працювати в місцевій адміністрації під окупантом? Переважно ті, хто мав освіту і не був пов'язаний з більшовицьким режимом, а навіть як і був, то мав за собою сам, або ж родина, репресії з боку більшовиків. Це вони відгукнулися на заклик "похідних груп" ставати на службу в місцевій адміністрації. Вони ж бачили, що закликають до цього українці. Вони, ті хто пішов працювати в адміністрацію, дали на це згоду в добрій вірі, не знаючи дійсних замірів окупантів. А коли про них дізналися - було вже запізно задкувати. Вони, здебільша невільно, стали заложниками окупанта.
Крім місцевої адміністрації "похідні групи" організовували теж українську допоміжну поліцію. Сказане не виключає, що така поліція могла поставати зовсім спонтанно, без участі оунівців з "похідних груп", на спонукання самих німців.
Хто з-посеред українців ішов у допоміжну поліцію? З розмов з багатьма людьми, яким маю всі підстави вірити, виходить, що йшло до неї здебільша молоде шумовиння, ледарі, люди без моральних засад, ті, котрі шукали нагоду помститися на своїх особистих ворогах, теж схильні до випивки, дармоїди. Але були теж в поліції такі, котрі, як молоді люди, полюбляли зброю, легкодухи. Зрідка бували теж в допоміжній поліції люди, які пішли до неї з наміром втримувати громадський порядок. Всіх їх єднало одне: вони, ті, котрі зразу ж після окупації території, пішли в допоміжну поліцію - не знали з самого початку яка їх жде праця, яка їхня роль.
Як і в кожній війні, проте під німецькою окупацією особливо, поліція, котра служить окупантові, зловживає своїм становищем, зводить порахунки з особистими ворогами, надуживає дану їй владу часто в шкурних інтересах -забирає беззаконним шляхом (який же закон в час окупації?) майно в людей, побиває їх, а то й убиває. Така поведінка -майже "нормальне" явище за "нормальної" окупації.
Але не за німецької гітлерівської окупації! І не за умов, коли отих, маленьку поліційну "власть імущих", ідеологічно унапрямлювали українські націоналісти, що мало місце зокрема в Західній Україні. Труїзмом є твердження, що українська допоміжна (допоміжна гітлерівським поліційним службам, отже й "Айнзацгруппе") помагала гітлерівцям винищувати євреїв. Хоч і не тільки помагала. Польський католицький єпископ Вінценти Урбан пише: Головне гетто для підльвівського єврейського населення містилося в Яричові Новому... Євреїв з яричівського гетто постріляли українці в недалекому лісі під німецьким наглядом. Українська поліція постріляла теж білецьких євреїв на Лисій Горі. [72а] Це - один з багатьох прикладів.
Українська допоміжна поліція не була централізованою установою, вона підпорядковувалася місцевій німецькій військовій чи цивільній владі, її образ різниться залежно від того - де вона діяла: в Галичині, яка була складовою частиною Генерального Губернаторства, на Волині, якої більшість до війни належала до Польщі, чи в Наддніпрянщині, на Східній Україні, де впливи ОУН не сягали до містечок і сіл. Саме тому я не виділяю теми "українська допоміжна поліція" в окремий розділ, а говорю про неї у зв'язку з "похідними групами", які в більшості випадків доводили до постання на місцях української поліції.
Однак всю українську допоміжну поліцію єднала підпорядкованість наказам німецького окупанта. Німецький окупант винищував фізично євреїв - українська поліція помагала йому в цьому. Взагалі українська поліція помагала гітлерівцям у їхній екстермінаційній діяльності, в тому й у вбивстві львівських учених в перших днях липня 1941 р.
Правда, 1986 р. проф. Я. Пеленський заперечив участі українців у вбивствах польських професорів, домагаючись автентичної документації для доведення таких тверджень, зокрема заперечив участь у цьому батальйону "Нахтігаль". У відповідь йому можна навести уривки з книжки равина Давида Кагане "Щоденник львівського гетто", на яку абсолютно об'єктивну рецензію написав польський історик Ришард Тожецький. Равин Д. Кагане заслуговує на те, щоб йому вірити, він пише, що українці, зокрема митрополит А. Шептицький, його брат Климентій, інші українські священики й ченці, наражаючи своє життя, рятували євреїв.
А Д. Кагане каже,'іщг'це гітлерівська СД витягувала з Домів євреїв з допомогою української поліції й іншого
шумовиння... а після акції їх, тобто євреїв, розстрілювали. Д. Кагане пише, що підлегла СД українська поліція обшукувала єврейські доми, звідки витягувала євреїв, потім їх били й розстрілювали.
Навіть коли припустити, що українська поліція безпосередньо не вбивала польських професорів і євреїв у Львові, Золочеві й сотнях інших міст України, то вона помагала гітлерівцям у цьому ділі. А така допомога, хоч би у вигляді витягування з хатів, ескортування до місць страти -це, згідно до науки кримінального права - співучасть у злочині, про що знає навіть студент другого курсу юридичного факультету. В цьому випадку, це була співучасть у злочині народовбивства.
Згідно до статті III Конвенції у справі запобігання й карання злочинів народовбивства, ухваленої Генеральною Асамблеєю ООН 9.12.1948 p., такі дії підлягають покаранню:
а) народовбивство
б) змова з метою вчинити народовбивство
в) безпосереднє й публічне підбурювання до скоєння народовбивства
г) намагання вчинити народовбивство
д) співучасть у народовбивстві. [74]
Згідно до статті II названої Конвенції народовбивством є "вбивство членів групи". Євреїв убивали тільки тому, що вони були євреями, тобто національною групою. Львівських професорів убили тільки тому, що вони були польською інтелектуальною елітою у Львові, отже теж групою. Допомога у такому вбивстві є співучастю. І від цього ОУН не виправдається. У її некористь свідчать підписані нею заклики до знищування євреїв, поляків, москалів. Дарма, що проф. Я. Пеленський домагається від польської сторони "автентичної документації для доведення таких тверджень". Кримінальна процедура усіх цивілізованих країн знає інститути різних доказів, у тому й свідчень свідків, з описів очевидців у листах, літератури-мемуарів, а навіть з непрямих доказів винуватості, на які складаються різні проміжні факти, на підставі яких встановлюєься основний факт.
Ось дрібненький факт: Ірена Зелінська з Рацібожа, що в Польщі, написала: Хтось дав знати до Гестапо, що жителі села Оборки недалеко Цуманя на Волині помагають євреям, і дня 8 листопада 1942 p., вранці, ми побачили декілька великих авт, в яких були гестапівці й українська поліція... Німці спільно з українською поліцією оточили село... робили
обшуки з метою найти євреїв, потім усіх, кого знайшли з чоловіків, забрали до Цуманя до в'язниці. [75] То це що - не доказ? Тим більше, що можна встановити точну адресу того свідка.
Про відношення, які панували між українською і німецькою поліцією, яскраво свідчить чільний діяч ОУН-м Михайло Селешко:
Вінницька (німецька - В.П.) поліція влаштовувала колегам по фаху (українській поліції - В.П.) товариський вечір. На вечері їли й пили до безконечності і вже у паяному стані говорили промови. Пізніше українські поліцисти-гості танцювали українські танці, а німці бравурно їх оплескували. Мені довелося ті пяні промови перекладати на німецьку мову. Далі йшли змагання в співі, початково всі співали, а потім українці окремо і німці окремо, а під кінець був такий хаос, про який нічого іншого не можна було сказати, як тільки хто кого перекричить. Тоді мені довелось переживати несмачні сцени паяного братання. [76]
Українці, що жили під час окупації в Вінничині, або й в інших областях Наддніпрянщини, прочитавши сказане тут, хай собі пригадують, як німці поводились з населенням. І нехай порівняють ту поведінку з братанням українських поліцаїв з німецькими. А поданий тут опис походить від члена ОУН-м.
Мар'ян Бєрнацький з села Міхалув, воєв. Ополє, свідчив: Євреї, що втікли з гетт в різних місцевостях, назагал ховалися в лісах, що поблизу польських сіл, бо поляки надавали їм допомогу. Про цей факт досконало знали німці, зокрема ж українська націоналістична поліція, яка час до часу робила облави в таких лісах, виловлювала й розстрілювала євреїв, які там ховалися. [77]
Такі свідчення можуть навіть становити "автетичну документацію" в розумінні проф. Я. Пеленського. Таких свідчень в одній тільки книжці - десятки. їх, подібних доказів, при добрій волі, можна ще й сьогодні зібрати тисячі.
Крім цього треба пам'ятати й про таке: екстермінація, це заглада, поголовне винищування. За умов екстермінації мало залишається безпосередніх свідків. Проте це - не виправдання для злочинців.
Те, що робили "похідні групи" обох ОУН - організування місцевої адміністрації, поліції, розбурхування національних почуттів на заквасці ненависті до поляків, євреїв - було на Руку гітлерівцям. Навіть розбурхування чистого, не
зараженого націоналізмом, патріотизму, коли він мав 6РІ служити гітлерівцям - не було на часі за умов гітлерівської окупації. Проте ОУН, як доказує аналіз подій, не мала на меті добра українського народу. Вони обі навіть між собою вели боротьбу на смерть. Мельниківці обвинувачують бандерівців у вбивствах, натомість бандерівці обвинувачують мельниківців в участі в переслідуванні їх членів німцями при активній допомозі мельниківців. Не можу віднайти статті, в якій писалося про участь згадуваного тут д-ра Зіновія Кницщ в допитуванні бандерівців службою Гестапо.
Обі ОУН, висилаючи на Україну свої "похідні групи", спричинили багато зла українському народові. Того зла вони ніколи не визнали.
"Похідні групи" пройшли теж Волинню, тим тихим краєм з трудолюбним народом, який і не відав, і не знав про ОУН, зокрема ж про ОУН-б. Про це так говорить людина, якій треба вірити: євангельський християнин Михайло Подворняк:
Німецьке військо проходило селами та містами і того самого тижня чиясь рука розвісила в кожному селі на будинках великі аркуші друкованих відозв. Там було написано, що у Львові створився вже український уряд, організується українське військо, відроджуєтья і постае Соборна Самостійна Українська Держава. Під такими відозвами великими чорними літерами стояло імя: Степан Бандера. Багато наших людей по волинських селах не знали того імені, бо перед самою війною жодні українські газети з Галичини до нас не приходили, а тому вони не знали жодних партій, жодної української політики, а тому й не розуміли, хто це там у тому далекому Львові творить Українську Державу [78]
Як було сказано, восени приїхала з Польщі наша довоєнна сусідка з Волині, українка Віра Корецька, яка тоді вже була дорослою. Я її запитав про долю нашого сусіда Гершка, про родину євреїв Борковських з Дубна. Вона відповіла, що всіх їх порозстрілювали на Шибеній горі, вона бачила як їх вела на страту українська поліція. Самої страти вона не бачила, але знає, що українська поліція виловлювала євреїв і їх розстрілювала. Про Борковських не знає. А їх дочка, Естера, разом зі мною ходила сім років до школи, сиділа за партою разом з полькою Модестою Малецькою. В класі була третина українців, і по третині поляків і євреїв.



Обновлен 02 дек 2011. Создан 01 дек 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Интернет реклама УБС