СТАРИЙ КАЛУШ

ГОЛОДОМОР 1933-го І ЗАХІДНА УКРАЇНА Микола Васильович КУГУТЯК




 ГОЛОДОМОР 1933-го І ЗАХІДНА УКРАЇНА 

                       

                        Микола Васильович КУГУТЯК

ГОЛОДОМОР 1933-го І ЗАХІДНА УКРАЇНА

(ТРАГЕДІЯ НАДДНІПРЯНЩИНИ НА ТЛІ СУСПІЛЬНИХ НАСТРОЇВ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДСЬКОСТІ 20—30-х РОКІВ)

Івано-Франківськ, 1994. – 70 с.

 

Рецензенти:

Професор, доктор історичних наук Володимир Грабовецький.

Доцент, кандидат історичних наук Сергій Дерев'янко.

Спонсор видання: управління освіти держадміністрації Івано-Франківської області (Томенчук Б. М.).

 

 

Літературний редактор Олег Пилип'юк

Технічний редактор Галина Мартинюк

Художник Мирослав Гаталевич

Коректор Любов Николайчук

Здано в набір 20.01.1994 р. Підпило до друку 8.02.1994 р.

 

За минулі роки з'явилося чимало науково-історичних розвідок, які всесторонньо розкривають причини, масштаби та наслідки голоду 1933-го року в Україні. Проте по сьогоднішній день трагедія Наддніпрянщини не досліджувалася на широкому тлі суспільних настроїв західноукраїнської громадськості 20—30-х років, Між тим більшовицька політика масових репресій, колективізації та голодомору 1933 року на Наддніпрянщині болем відгукнулася в серцях мільйонів єдинокровних братів за Збручем. Голодова катастрофа мобілізувала всі громадсько-політичні сили західноукраїнського суспільства на порятунок нації. Тим самим було виявлено глибоке соборницьке розуміння загальнонародних вислідів трагедії.

Події на Наддніпрянщині змінили ставлення місцевого населення до більшовицького режиму та його політики, активізували формування нових суспільних настроїв, спричинились до перегрупування політичних сил. Історичний досвід, набутий населенням Західної України у 20—-20-х роках, становить і в наші дні значний пізнавальний інтерес.

МІЖ РАДЯНОФІЛЬСТВОМ І НАЦІОНАЛІЗМОМ

Розвиток подій на Наддніпрянщині в 20—30-х рр., як і в попередні історичні періоди, мав величезний вплив на громадські настрої Західної України. Посиленню соборницьких стремлінь західних українців, їх глибокому усвідомленню кровної спорідненості з братами над Дніпром сприяв широкий національно-визвольний рух українського народу за свободу і незалежність в 1919-1920 рр. Чергове розшматування численними окупантами українських земель було не спроможне нівелювати почуття єдності, генетичної спільності, які жили в народних масах. Тому західноукраїнське населення з великим інтересом стежило за подіями на Наддніпрянщині. Неоднозначну реакцію громадськості Західної України викликала політика більшовиків в Україні.

Відчуваючи політичну нестабільність (селянські виступи на Тамбовщині, збройне повстання у Кронштадті, повстанський рух в Україні, Грузії, Сибіру та Середній Азії), більшовицький режим був змушений піти на певні поступки. У березні 1921 р. була проголошена «нова економічна політика», яка запроваджувала на селі одноразовий податок, дозволяла торгівлю, допускала приватний капітал у промисловість. З метою зміцнення радянської влади правляча більшовицька партія пішла на певні тимчасові поступки національним рухам. Враховуючи неприхильне до себе ставлення українського населення, а також з метою наближення до мас партійного та адміністративного апарату, на 90% неукраїнського за національним складом, КП(б)У в 1923 р. розпочала політику українізації, що передбачало, зокрема, запровадження української мови у школі, пресі та інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації. Оскільки московські централісти і українські націонал-комуністи по-різному бачили мету українізації, її напрямки, масштаби, форми і методи, то відповідно вона проходила суперечливо, непослідовно. Частина українських комуністів вважала, що український елемент у державному апараті, як і в самій КП(б)У, має зрости відповідно до своєї чисельності, більшість комуністів була байдужа, або вороже настроєна до українізації. Секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебідь виступив з теорією «боротьби двох культур», згідно з якою доводив, що російська мова і культура — «пролетарська», а українська — «дрібнобуржуазна». Через те, мовляв, перевага на Україні мусить бути на боці російської «пролетарської» культури як «прогресивнішої».

Особливу активність у проведенні українізації проявили колишні боротьбисти (члени Української Партії Соціалістів-Революціонерів Комуністів-Боротьбистів) Микола Хвильовий, Микола Скрипник та їх послідовники. Зусиллями української інтелігенції, яка на загал схвалювала українізацію, хоч і сприймала її як часткове задоволення прав народу, в середині 20-х років розвивалися українське шкільництво, преса, наука, література, мистецтво.

Політика українізації сприяла поширенню серед значної частини західноукраїнського суспільства та української еміграції радянофільських*, зміновіхівських настроїв. До цього спричинився цілий ряд внутрішніх і зовнішніх факторів, зокрема, західноукраїнське населення перебувало під враженням катастрофи національно-визвольних змагань, падіння ЗУНР, краху сподівань на справедливе вирішення галицької проблеми на міжнародній арені, нарешті, рішення Ради послів країн Антанти від 14 березня 1923 р. про приєднання Галичини до Польщі викликало розгубленість, песимізм та розчарування серед західноукраїнської громадськості.

Польська держава стала інструментом поневолення українського народу. Польські ендеки, які посідали провідне місце в уряді, виступили за створення однонаціональної польської держави. Свою програму вони спирали на помилкові уявлення про месанську роль і силу польської культури, а також на переконанні в слабкості українського визвольного руху. Основи такої політики щодо українського населення були закладені кабінетом ендека В. Грабського. Програма пілсудчиків, які прийшли на зміну ендекам, відрізнялася лише методами здійснення, мета залишалась такою ж. Позбавлення українських селян землі шляхом парцеляції та насадження осадників, робітників і службовців праці на фабриках і в установах, обмеження прийому їх дітей до навчальних закладів, викорінення рідної мови та культури були проявами продуманої і послідовної політики, спрямованої на максимальне обмеження, а в майбутньому і повну ліквідацію українського громадського, культурного і господарського життя.

За таких умов розрекламована відповідними силами українізація на Наддніпрянщині була пригожим ґрунтом для ширення комуністично-радянофільських настроїв, за допомогою яких більшовицьке керівництво СРСР прагнуло зміцнити свої політичні впливи на Західній Україні. «Не можна заперечити існування у Галичині так званого радянофільства, — писала в 1929 р. газета «Діло». — Це явище є з психологічного боку природне на ґрунті загострення наших відносин з поляками. Маси оглядаються за поміччю у щораз гіршому положенню і гадають найти її по теорії «противники наших противників є нашими союзниками». Нинішнє т. зв. радянофільство у Галичині — це лише одна з форм давнього галицького політичного москвофільства»1.

Радянофільство здобуло собі прихильників у середовищі української еміграції. Орієнтацію на «радянський Харків» проголосили у Відні і Празі ліві есери на чолі з Михайлом Грушевським, який видавав журнал «Борітеся — Поборете», українські соціал-демократи під проводом Семена Вітика, що гуртувалися навколо журналу «Нова Громада», а також Володимира Винниченка і його прихильників, що друкували у Відні тижневик «Нова Доба». У Франції радянофільські позиції відстоювала група Ілька Борщака, яка заснувала Союз українських громадян у Франції, а також видавана газету «Українські Вісти». Серед українців Канади та США радянофільство поширилося у формі так званого прогресистського руху.

Посиленню радянофільства на Західній Україні сприяла глибока криза українського суспільно-політичного руху, зокрема ослаблення позицій найвпливовішої ліберально-центристської організації — Української народно-трудової партії, політика орієнтації на Антанту якої завершилась крахом 14 березня 1923 р. Втративши надію на Антанту, частина трудовиків, слідом за президентом ЗУНР Євгеном Петрушевичем та його оточенням, сподівались: знайти підтримку в боротьбі проти Польщі в уряді Радянської України. В утвореному в 1925 р. замість УНТП Українському національно-демократичному об'єднанні (УНДО) було чимало радянофільськи настроєних діячів, які вважали, що в умовах УСРР формується українське організоване життя, під тиском якого, врешті-решт утвердиться справжня державність.

Визначаючи ставлення до Радянської України, УНДО на своєму установчому з'їзді 12 липня 1925 р. заявило, що «признає сучасну Радянську Україну поважним і далекосяглим станом державности українського народу та вірить, що під напором свідомих українських мас та своєрідна державна організація завершиться здійсненням універсальних змагань української нації»2. Орган УНДО газета «Діло» з 1924 по 1928 рр. регулярно друкувала повідомлення про «успіхи радянської влади» в УСРР, українізацію здобутки української науки, культури, промисловості та сільського господарства. Відомий діяч УНДО співредактор «Діла» Федір Федорців у статті «Українізація» писав: «Нинішні досягнення українізації, нинішні здобутки національної політики радянської влади є справді подиву гідні, коли б навіть прийшлося офіційні статистичні дані щодо українізаційних досягнень зменшити хоч би на третину, то і в тому випадку осягнено у важких умовах все таю багато»3. Показовим є і те, що той же Ф. Федорців у 1929 р. будучи редактором «Діла», одночасно був політичним редактором радянофільського журналу «Нові Шляхи».

Про настрої в УНДО свідчить також резолюція II з'їзду, який відбувся в листопаді 1926 р. У ній зазначалося, що «в українській радянській державі відбуваються великі національні здвиги. Там росте національна культура, там назрівають тепер процеси, ще скорше чи пізніше віддадуть на Україні суверенні права українському народові. Український народ під Польщею орієнтується на ту національну силу і на ті національні успіхи, що ростуть над Дніпром»4. У 1927 р. частина членів УНДО заснувала Українську партію праці на чолі з В’ячеславом Будзиновським, яка мала виразну політичну орієнтацію на Радянський Союз.

Прорадянську орієнтацію в середині 20-х рр. виявляла і частина західноукраїнської інтелігенції старшого покоління, зокрема такі відомі її представники, як голова Наукового Товариства їм. Шевченка професор Кирило Студинський (до того активний діяч Української християнсько-суспільної партії), професор Василь Щурат, заступник голови «Просвіти» Іван Брик, директор Національного Музею Ілларіон Свєнціцький та ін. Кирило Студинський, повернувшись у 1926 р. з Радянської України, де він гостював на запрошення уряду УСРР, опублікував у галицькій пресі серію статей, в яких захоплено змальовував становище на Радянській Україні. В одній з них він писав: «На Радянській Україні поживи о брід, хліб є біленький. Селянин має землі нині від 20 до 7 морги. Проти радянської влади на Україні опозиція мала, хоч би тому, що Україна під національним оглядом зискала дуже багато, а хлібороб став господарем української землі. На чолі української радянської влади стоять свідомі українці»5. Ілларіон Свєнціцький, публікуючи в «Ділі» свої враження про поїздку неї Радянську Україну, зазначав: «Скрізь можна почути свобідні вияви думок і то таких, за які деінде не погладили б по голові. В національній ділянці йде велика праия в заспокоюванні індивідуальних потреб кожної нації і тут слід ствердити, що в комунізмі росте націоналізм»6. У 1929 р. Радянську Україну відвідали відомі діячі західноукраїнських кооперативних установ, у тому числі голова «Ревізійного Союзу» і «Сільського Господаря» Юліан Павликівський, директор «Центробанку», посол до польського сейму Остап Луцький, директори «Центросоюзу» Сильвестр Герасимович і Юліан Шепарович, директор «Дністра» Ярослав Колтунюк та ін.

На радянофільські позиції в середині 20-х рр. стала і частина західноукраїнського студентства. У 1924 р. вони вийшли зі складу Центрального Союзу українських студентів (ЦЕСУС) і утворили свою організацію — Ділове об'єднання поступового студентства (ДОПС). Однак значних впливів вона не мала, оскільки визначальною тенденцією тогочасного студентського руху було зростання націоналістичних впливів.

Боротьба за впливи на маси між національним та комуністично-радянофільським таборами розгорнулася у культурно-освітніх, кооперативних та спортивних організаціях, про що свідчили їх щорічні загальні звітні збори. «Поважна небезпека грозить українському народові від комуністів, — писала в 1926 р. українська католицька газета «Нова Зоря». — Перший раз сего року явились вони зорганізовано і заатакували найважніші просвітні установи («Просвіта», «Рідна Школа»), пробуючи, чи не вдасться їм загорнути їх»7.

З відкриттям у 1928 р. радянського консульства у Львові на чолі з відомим українським націонал-комуністом Юрієм Лапчинським радянофільство набрало ще більшого розмаху. Для його ширення було використано значні матеріальні засоби. У Галичині і на Волині появилися радянофільські часописи українською мовою: «Культура», «Нові Шляхи», «Вікна», «Світло» та ін., розраховані на відповідні групи західноукраїнського суспільства, в першу чергу — творчу інтелігенцію, студентство, учнів гімназій. Одна з найбільш послідовних радянофільських груп на чолі з Антіном Крушельницьким, що видавала журнал для інтелігенції «Нові Шляхи», формулюючи своє політичне кредо, у редакційній статті «Люди і народи» зазначала, що «Радянська Україна під сучасну пору об'єктивно творить Український П'ємонт. Радянська Україна, без огляду на вперте заперечування деяких земляків, уводить нас не тільки в сім'ю державних народів — хоч і через Радянський Союз, але і в сім'ю великих націй»8.

В атмосфері міцніючих радянофільських настроїв активізувала діяльність Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка виступила за революційне приєднання західноукраїнських земель до Радянської України. КПЗУ була речником і пропагандистом радянофільства на Західній Україні. Вістря своєї діяльності вона спрямувала на поширення впливів та опанування ряду політичних партій та громадських організацій. У перші роки існування КПЗУ здобула помітні впливи серед українських селян, робітників та студентів.

Однак сама ж КПЗУ не відзначалася внутрішньою стабільністю. У 1927 р. вона розкололася на «більшість» і «меншість». «Більшість», яка відстоювала націонал-комуністичні позиції, виступила на захист Карла Максимовича (кандидата в члени ЦК КП(б)У та члена ЦК КПЗУ), який на лютнево-березневому (1927 р.) пленумі ЦК КП(6)У підтримав Олександра Шумського в національному питанні, висловив незгоду з рішенням пленуму про його від'їзд з України. Криза в КПЗУ свідчила про боротьбу українських комуністів проти шовіністичної політики та диктаторських методів Сталіна з КП(б)У і в Комінтерні. На початку 1928 р. «більшість» була усунута від керівництва КПЗУ, виключена з партії і згодом знищена.

Незважаючи на постійні внутрішні протиріччя в самій КПЗУ на організаційному та національно-політичному ґрунті, в середині 20-х років комуністам удалось повністю опанувати рядом політичних організацій, зокрема, на комуністичні позиції перейшла Українська соціал-демократична партія. Еволюція УСДП посилилась із проникненням до її керівництва комуністів. На VI з'їзді УСДП 18 березня 1923 р. прокомуністичне крило УСДП на чолі з Антіном Чернецьким і Михайлом Парфановичем усунуло з проводу колишніх лідерів партії — Порфирія Буняка, Івана Квасницю, Левка і Миколу Ганкевичів. У політичній резолюції з'їзду зазначалося, що основною метою партії є «перемога пролетаріату над буржуазією», яка повинна привести до «об'єднання всіх українських земель в одну радянську соціалістичну республіку». «Український пролетаріат, — проголошувалось у декларації з їзду, — почуває себе в цілковитій єдності з пролетаріатом Соціалістичної Радянської Республіки України та Союзу Радянських Республік»9.

Ставши партією «чисто пролетарської класової боротьби», УСДП перетворилась у легальну організацію КПЗУ. Проте такою вона залишалась недовго. 30 січня 1924 р. УСДП була заборонена владою.

Перехід УСДП на позиції радянофільства і комунізму був не єдиним успіхом КПЗУ. У 1924 р. від москвофільської Галицько-руської організації відділилася ліворадикальна група на чолі з Кирилом Вальницьким, яка проголосила себе Соціалістичною селянською партією «Народна Воля». Поступово вона перейшла на ідейні позиції КПЗУ.

З ініціативи комуністів 10 жовтня 1926 р. на об'єднавчому з’їзді народновольців і делегатів Українського соціалістичного об'єднання «Селянський Союз» (діяв з 1924 р. на Волині, Поліссі та Холмщині) була утворена легальна політична партія Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання («Сельроб»). З'їзд прийняв звернення до трудящих, в якому підкреслювалося, що «партія буде боротися: за робітничо-селянський уряд, за реалізацію права українського народу на самовизначення в послідовно соціалістичному розумінні»10. Партія швидко перетворилася в масову організацію. У 1927 р. «Сельроб» діяв у 25 повітах краю і нараховував близько 10 тис. членів. Політичну діяльність «Сельробу» спрямовувала КПЗУ.

Про масштаби радянофільських настроїв у західноукраїнсько-суспільстві свідчать вибори до польського сейму і сенату 1928 р., під час яких за сельробівських та інших радянофільських послів (в т. ч. з УПП) віддано понад 240 тис. голосів, більшість яких було зібрано на Волині. За УНДО голосувало 601 тис. виборців, за радикалів — 272 тисячі. Радянофільський табір здобув сім місць у польському сеймі (одне — від Сельробу-лівиці, п'ять — від Сельрсбу-правиці, одне — від УПП), УНДО одержало 24 місця, УСРП (радикали) — 911.

Вибори показали певне полівіння суспільних настроїв, їх радикалізацію під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів. У цей час комуністам та радянофілам вдалось опанувати практично всі західноукраїнські партії лівого політичного спектру, за виключенням радикалів.

Однак, незважаючи на зростання радянофільських настроїв на Західній Україні протягом 20-х років, вони не були пануючими. У протиборстві національного табору з комуністично-радянофільським перевагу мав перший, і це, незважаючи на те, що традиційний український національно-демократичний рух, вершиною якого була ЗУНР, в нових умовах переживав гостру кризу, а новітній націоналізм у середині 20-х рр. робив свої перші кроки. Західноукраїнська громадськість проявила велику відпірну силу, продемонструвала відданість національній державницькій ідеї.

Разом з тим, дальше поширення комуністичних та радянофільських впливів несло загрозу українству, дезорганізуючи і деморалізуючи його сили, розкладаючи його зсередини. Від висліду боротьби українства з радянофільством, як і в кінці XIX ст. з москвофільством, залежала подальша перспектива українського руху за свободу і незалежність. Усвідомлюючи всю небезпеку комуністично-радянофільської пропаганди, проти неї виступила переважна більшість політично організованого українства. Ця боротьба активізувала всі прошарки суспільства, привела до перегрупування політичних сил на Західній Україні. «Радянська Україна, писала в 1928 р. газета «Діло», — стала нині в нас величиною, яку використовують не тільки політичні партії, але навіть поодинокі гуртки культурників, як етап у боротьбі в такій площині: «за» чи «проти» теперішнього устрою на Україні, або точніше «за» чи «проти» того, що там діється в національній ділянці»12.

З усіх західноукраїнських легальних політичних партій чітку антирадянську позицію з самого початку зайняла лівоцентристська Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП), яка захищала інтереси широких верств селянства. Це випливало, в першу чергу, з розходжень ідеологічних концепцій радикалів і комуністів. Основана на засадах етичного (демократичного) народницького соціалізму, ідеологія радикалів входила в суперечність з тоталітарно-сектантською ідеологією комунізму. Наявність власної світоглядної системи у радикалів, на відміну від націонал-демократів, що не мали своєї розробленої ідеології, дала змогу швидше розпізнати суть більшовизму.

УСРП відкидала будь-які орієнтації на Польщу чи радянський режим, проголошувала «політику власних організованих сил». Протягом всього міжвоєнного періоду радикали займали різко негативну позицію до більшовицької політики на Україні, в тому числі і до українізації, яку розцінювали, як обман і засіб «до закріплення реакційного режиму». «Сучасну владу, призначену з Москви, складену з людей московських та жидівських, для яких тільки для обману приткнуто кількох українців московського угодового думання, — писала газета «Громадський Голос», орган УСРП, — ми за українську владу визнати не можемо. А раз української влади нема, раз на Україні влада московська, складена Москвою і працює по вказівкам Москви, то ми не можемо примиритися з нею, хоч би вона проводила найширшу українізацію; бо наш ідеал — суверенітет українського трудящого люду»13.

Чітку позицію до політики українізації більшовицького режиму на Україні було вироблено радикалами на краєвому з’їзді УСРП 1 лютого 1925 р. «Тактика українізації московських комісарів, до котрої була примушена пануюча партія боротьбою українських селян і робітників, — зазначалось у резолюції з'їзду, — має на меті найти легшу дорогу до українських селян і їх праці, вона зміряє не до віддання влади українським селянам і робітникам, але до закріплення сучасної реакційної влади в руках купки московських комуністів і підмазуючихся під українську краску чужинців»14.

Радикали не тільки відмежувалися від тих політичних сил краю, які сповідували комуністичну чи радянофільську орієнтацію, але й вели проти них постійну боротьбу. Послідовною працею в масах вони здобули значні впливи серед селянства і були після УНДО другою найсильнішою легальною партією Західної України.

У самій УНДО, виразниці широких національно-демократичних, ліберально-центристських настроїв суспільства, як уже зазначалося, в середині 20-х рр. йшло протиборство радянофільської, автономістичної та самостійницької течій, що зумовлювало непослідовність її політики. Виділення у 1927 р. з УНДО радянофільської групи, що організувалась в УПП, а також слабкість самостійницької течії спричинились до того, що в партії все більшої ваги здобували сили, які домагалися автономії Західної України в складі польської держави.

Ширення комуністичних та радянофільських впливів, глибока криза українського легального демократичного партійно-політичного руху, який не спромігся виробити новітньої національної ідеології та програми, що враховувала б нові реалії, спонукали молодше покоління інтелігенції, зокрема студентство, до заперечення будь-якого партійництва, в першу чергу, соціалістичного та комуністичного напрямку, а також демократії, парламентаризму, які, на їх думку, привели до поразки української революції 1917— 1920 рр. Така контроверсійність набирала форми конфлікту поколінь.

Відповідь на насущні питання молодше покоління шукало в новітньому націоналізмі, в якому бачило єдину реальну силу, здатну протиставитись і повести боротьбу як з окупаційним польським режимом, так і наступом радянофільства. Націоналісти вважали, що нова доба вимагає нових революційних способів дій, які відповідали б ворожим у безоглядності й рішучості. Криза парламентсько-демократичної системи в Європі, наростання тоталітаризму підривали престиж демократії серед західноукраїнської молоді, й без того поставлений під сумнів політикою Антанти щодо України.

На ґенезу і еволюцію українського націоналізму великий вплив справляло становище українського народу на Наддніпрянщині. Утворення Організації Українських Націоналістів (ОУН) в 1929 р. з розрізнених націоналістичних груп було реакцією на трагічне становище українського народу в кінці 20 — початку 30-х рр., пов’язане з посиленням тоталітаризму в СРСР, зміною політики більшовицького режиму на Радянській Україні та наступом «санації» в Галичині. Важке економічне та суспільно-політичне становище на Західній Україні радикалізувало суспільні настрої, посилило крайні течії.

Лави ОУН склала, насамперед, студентська, а згодом сільська молодь. ОУН розглядала себе не як партію, а як ідейно-політичний рух. її діяльність спрямовувалась проти польської окупаційної влади, носіїв комуністичної та радянофільської ідеології. Націоналісти протиставлялись легальним українським політичним партіям, звинувачуючи націонал-демократів в угодовстві, радикалів — у «підготовці ґрунту для комуністичної агітації», а сільробівцв — у «комунофільстві» та новітньому москвофільстві.

Безпосередньою реакцією на посилення комуністично-радянофільського табору на Західній Україні, радикалізацію суспільних настроїв та політичні хитання націонал-демократів був вихід на політичну арену консервативних сил**, зокрема групи греко-католицького духовенства та світської інтелігенції. Українська католицька газета «Нова Зоря» в редакційній статті за 1926 р. писала: «Є поважна небезпека, що за рік-два готові комуністи таку мати силу, що зможуть завдати нам дуже тяжкий удар. Як протидіяти? Само національне освідомлення не вистарчить. Між провідниками комуністів находиться поважне число наших інтелігентів, скорий гурток молоді вищих шкіл. Тільки широкий і повний католицький світогляд і релігійне усвідомлювання мас зможе рішучо опертися напорови комунізму. Треба взятися за переведення організації по нашім краю»15.

З ініціативи Станіславського єпископа Григорія Хомишина, о. Тита Галущинського, Осипа Назарука, Степана Томашівського в 1925 р. була заснована Українська Християнська Організація (УХО), яка поставила собі за мету виховувати українців у католицькому дусі, поборювати атеїзм і комунізм. Політичні настрої українських консерваторів, зокрема, ставлення до більшовизму, українізації та Радянської України найповніше висловив відомий ідеолог консервативного руху Василь Кучабський у праці «Большевизм і сучасне завдання українського заходу». «Полонізація, — писав він, — не в силі знищити українську націю. Але «українізуючий» більшовизм нищить само почуття індивідуальности української нації, заміщуючи його почуттям інтернаціональної солідарности. Большевизм б'є власне в сам недорозвиток почуття української національної індивідуальности і тому можливість його денаціоналізуючої перемоги є надзвичайно велика»16. «Щасливою випадковістю» назвав Кучабський той факт, що «Риська лінія відділила частину українського народу з його надзвичайно ще кволим почуттям національної індивідуальности від безпосереднього нівелюючого впливу большевизму». Найважливішим завданням українського заходу, — вважали консерватори, — «є стати центром всеукраїнського державництва, бо на це цей Захід має сьогодні поки що найсприятливіші об'єктивні і технічні умови».

Все вище сказане свідчить, що події на Наддніпрянщині в 20-х рр., зокрема політика українізації більшовицького режиму, посилила поляризацію суспільних настроїв на Західній Україні та перегрупування політичних сил. Майже всі ліві політичні партії (УСДП, «Сельроб», УПП) стали на комуністичні чи радянофільські позиції. Під впливом українізації радянофільські настрої охопили частину ліберально-центристських сил в особі націонал-демократів, а також інтелігенції.

Організаційно-політична криза в таборі українських націонал-демократів, наступ радянофільства та польського шовінізму мали своїм наслідком появу новітнього українського націоналізму. Радикалізація суспільних настроїв під впливом подій на Наддніпрянщині спричинилася до активізації правоконсервативних сил, їх політичного та організаційного оформлення.

З 1929 р. на Західній Україні йшла швидка зміна суспільних настроїв. Вона була спричинена політикою масових репресій, колективізації та голодомору в Україні.

«ВСІ ТІ ВІСТИ НАДЗВИЧАЙНО СТРАШНІ»

Кінець 20-х — початок 30-х рр. ознаменувався новим небувалим погромом українства. З початком світової економічної кризи в 1929 р. відновилась польська колонізація Західної України. В українські села прибували десятки тисяч польських колоністів, які одержали парцельовану землю. Посилилась антиукраїнська спрямованість польської політики. Восени 1930 р. пілсудчики приступили до широкомасштабної «пацифікації» (утихомирення) українського населення. Власті пацифікували близько 800 сіл 16 повітів Галичини. Українських депутатів сейму і сенаторів було кинуто до в'язниці. Поліція і армія громили осередки українських культурних і господарських установ, будинки і майно селян, конфісковували продукти. У ході пацифікації було заарештовано більше двох тисяч українців. Від кривавих розправ померли десятки чоловік, тисячі тяжко поранено.

Для зміцнення режиму репресій, у першу чергу проти національно-визвольного руху, в Березі Картузькій створено концентраційний табір. До його катівень без суду, лише на підставі рішень адміністративної влади, потрапили тисячі українських патріотів. На знищення будь-яких проявів організованого українського політичного і національно-культурного життя спрямовувалася також спеціальна військово-поліційна формація — Корпус Охорони Пограниччя, владі і розпорядкам якого підлягало прикордонне населення. Конфронтаційна політика польського уряду, спрямована на ліквідацію національної культури, церкви, шкільництва, посилила ненависть українських селян, робітників, інтелігенції, особливо молоді, яка найбільше терпіла від безробіття, до польської держави.

Проте найтяжча доля з усіх українських земель випала Наддніпрянщині, де більшовицький режим, зміцнившись, проголосив нову «генеральну лінію» своєї політики, спрямовану на згортання непу, утвердження воєнно-комуністичного тоталітарного режиму. У 1928 р. впроваджено в життя п'ятирічний план, що передбачав прискорене здійснення індустріалізації коштом селян. З цією метою на селі примусовими методами насаджувалася колективізація сільського господарства, яка позбавляла селян економічної самостійності, перетворювала їх у найману робочу силу. Найшвидшими темпами вона проводилась на Україні. Якщо на 1 жовтня 1929 р. тут було колективізовано 7,4% селянських дворів, то на 1 березня 1930 р. — 59,3%.

Політика «наступу соціалізму по всьому фронту» передбачала дальшу централізацію державного управління та ліквідацію автономних прав УСРР. Всеукраїнський з'їзд рад у травні 1929 р. затвердив конституцію УСРР, яка підпорядкувала найважливіші ділянки суспільного життя в Україні загальносоюзним комісаріатам (промисловість, торгівля, фінанси, армія, пошта, телеграф, закордонні справи і т. д.).

Радикальні зміни відбулися в національній політиці. Стимулювалися російський шовінізм, русифікація, згорталась українізація. Масовим репресіям були піддані українська інтелігенція, духовенство. Терором і фізичною ліквідацією українських національно-свідомих елементів режим прагнув усунути назавжди небезпеку українського сепаратизму. Спроби чільних українських комуністів, зокрема Миколи Хвильового, Олександра Шумського та ін. протестувати проти подібної політики не мали ніякого успіху й для них особисто закінчились трагічно. Період відлиги закінчився, починалась доба репресій і терору.

Події на Наддніпрянщині викликали велике занепокоєння серед громадськості Західної України, вплинули на їх суспільні настрої. Вся українська демократична преса з тривогою повідомляла про переслідування української інтелігенції. Газета «Діло» восени 1929 р. писала: «З Радянської України знов наспівають тривожні вісти про дальшу нагінку на українських діячів і культурних робітників. Арештування комуністи мотивують тим, що мовляв арештовані належали до законспірованих протибільшовицьких організацій, але доказів не дають. Напевно, нема. Арештовують виключно людей науки і культури, які в час національно-визвольних змагань брали активну участь. Комуністичні «вчені» почали розбирати й аналізувати праці всіх видатних українських вчених і «повідкривали» в них цілі арсенали контрреволюції. Арештовуючи українських діячів, комуністи цим ніби ліквідують український контрреволюційний націоналізм. Зате російський націоналізм живе там спокійно та розвивається. Комуністи дивляться на нього через пальці, бо їх централістичні тенденції покриваються з комуністичними»17. Сотні опублікованих статей в українській пресі викривали справжню суть та мету більшовицької політики на Україні.

Велике враження на громадськість Західної України справив процес над так званою Спілкою Визволення України, діяльність якої була сфабрикована репресивними органами. Серед 45 підсудних були визначні представники української науки і культури, в тому числі академік Сергій Єфремов (колишній заступник голови Центральної Ради й лідер Української партії соціалістів-федеоа-яістів (УПССД), Володимир Чехівський (колишній член ЦК УСДРП і прем'єр-міністр УНР), педагог Володимир Дурдуківський (колишній член УПСФ), історик Йосиф Гермайзе (професор Київського інституту народної освіти), літературний критик і письменник Андрій Ніковський (колишній член УПСФ і міністр закордонних справ УНР), письменниця Людмила Старицька-Черняхівська (колишній член УПСФ), академік Михайло Слабченко та ін. Стероризовані підсудні були змушені зізнаватись у нескоєних «злочинах» і каятися перед своїми катами.

Західноукраїнська громадськість рішуче запротестувала проти переслідувань української інтелігенції. У місцевій пресі підкреслювалося, що в закамарках СРСР судять зовсім не зрадників українського народу, а свідомих борців за національне і соціальне благополуччя і добробут українців.

Обурення громадськості Галичини та Волині викликала і антицерковна політика більшовицького режиму. Репресій зазнала Українська Автокефальна Православна Церква, її Митрополит Василь Липківський. Переслідувань зазнавали віруючі, закривалися церкви. «На наше населення до Збруча, - зазначала газета «Новий Час», - яке живо всім тим, що діється по другому боці, велике, просто потрясаюче враження робить факт, що в зазбручанських селах і містах церкви позамикані, а священики переслідувані або вивезені на знати куди. Це обурює кожного нашого селянина до живого, якому не міститься просто в голові, як це можна силою відбирати людям віру, та ще й переслідувати їх за прив'язання до своєї церкви»18.

Західноукраїнське населення було глибоко зворушене новими повідомленнями про масові репресії, пов’язані з примусовою колективізацією. В краї вона сприймалась як боротьба проти інтересів усього народу, оскільки найважливішим носієм ознак української національності було селянство. «Цього року комуністи почали генеральний похід не тільки проти українських наукових, культурних і освітніх діячів на Україні, але й проти свідомих національно українських селян, - писала галицька газета. — Цих останніх підганяють вони все під поняття т. зв. глитаїв (куркулів), що по своїй природі мусять бути, на думку комуністів, контрреволюціонерами і виарештовують їх під замітом саботування хлібозаготівель або доконування терористичних актів на сільських комуністів. Ріками проливана кров українських селян мусить найти своїх месників» 19. Тотальне винищення українського селянства, розпочате колективізацією, довершувалось спланованим голодомором.

Вістки про голод на Наддніпрянщині надходили на Західну Україну протягом 1932 р., проте на початку 1933 р. в західноукраїнській пресі все більше появлялося повідомлень про масовий мор людей на Радянській Україні. Газети друкували листи наддніпрянців до родичів на Західній Україні, свідчення очевидців голодомору — іноземних журналістів, дипломатів, утікачів, яким вдалось перейти кордон. В одному з листів читаємо: «Дорогі сестро і браття! Я хочу довідатися про ваше здоров'я, як ви там живете, бо я тут дуже-дуже кепсько жию. Не знаю, як буде дальше. Навіть за гроші нема де що купити. Дорогі сестро і браття, незабувайте за мене, я вам колись, може, віддячу — порятуйте мене якнайскоріше, пришліть мені що-небудь. Не хочу від вас нічого такого дорогого, але насушіть житніх або ячмінних сухарів хліба і пришліть мені пакунок, а може, як маєте звідки і не дуже у вас дорого, риж, то вкиньте в пакунок який фунт дитині на кашу. Шкода мені її, що воно бідне голодує. Ще раз прошу вас, не забудьте за мене, порятуйте мене якнайскоріше»20.

Жахливі подробиці голодової катастрофи на Наддніпрянщині надходили одна за одною. Англійський журналіст, якому вдалося оминути офіційних провідників, повідомляв через «Дейлі Експрес»: «Ранком поїхав на північ від Харкова. По дорозі до найближчого «колхозу» стрічаю 3 селян. Один уже труп від попередньої ночі, другий конає, третій лежить на землі, не маючи сил піднестися. Інші селяни, котрих стрічаю в дорозі, говорять мені, що ходили до «колхозу» вижебрати дещо зерна, одначе відправили їх з нічим, ще й револьвером грозили. Кажуть мені також, що минулого року збори збіжжя були вистарчаючі на удержання, одначе левину їх часть забрали красноармійці. Солдати зі зброєю в руках стережуть збору. В однім малім селі біля Харкова бачив я дім без даху. В нім знайшов я надзвичайно худу 14 років дівчину з братчиком, котрий уже не мав людського єства. Мати дітей померла з голоду»21. Лавина подібних повідомлень свідчила про те, що український народ на Наддніпрянщині опинився на межі свого фізичного винищення. «Всі ті вісти надзвичайно страшні, — зазначала газета «Нова Зоря», — однак найстрашніше те небувале упокорення, серед якого воно відбувається. Там наш бідний нарід доведений до подоби худоби. Страшна се кара на наш нарід за те, що пішов за голосом злочинців»22.

З прикордонних надзбручанських повітів все частіше надходили повідомлення про втікачів з Радянської України, або ж спроби перейти кордон, які нерідко закінчувалися трагічно. Відомий політичний діяч, посол до польського сейму Степан Баран, до виборчого округу якого входили прикордонні повіти Тернопільщини, повідомляв: «Від часу передираються до нас селяни понад густий більшовицький кордон. Не одну жертву, що старалася вирватися із більшовицького пекла покрили навіки хвилі Дністра. Не одна згинула від куль московського червоноармійця заки дісталися по цей бік ризької межі. Від Збруча у березні стали нестися стогони мільйонів загибаючого селянства.

Наше населення з над польського кордону виселюють у глибину Московщини, або на Сибір. Кордон обсаджено густо військом московського походження. Східна сторона Збруча виглядає на воєнну лінію, через котру тяжко прорватися. Про це розказують утікачі, що їм вдалося перейти Збруч, бо більшість з них вигибла від куль, або попала в руки сторожі. Прийшли тут живі кістки, бо голод там страшний. Коло трьох тижнів тому втекли до окопів у Борщівщині до свого рідного брата чоловік з жінкою і двома малими дітьми. їх доставили до староства в Борщеві, котре наказало їх виселити за Збруч, але на інтервенцію наших місцевих діячів згодилося оставити у краю. Такі випадки, як у Борщівщині, де в останніх днях перейшло Збруч 27 нових утікачів, є у всіх надзбручанських повітах — копичинецькому, скалатському збаразькому. Коли би не надзвичайно сильна більшовицька гранич на охорона, узброєна в машинові кріси і полеві гармати, то Галичину і Волинь залляли би десятки тисяч наших селян»23.

Для населення Західної України не були таємницею як справжні причини голодомору, так і його трагічні наслідки. Свідчать про це численні документи. «Не спричинили голод ні повінь, ані посуха, ні інші нещастя, — писала газета «Діло», — а тільки божевільні експерименти сьогоднішніх керманичів червоної влади» Голова Української Парламентської Репрезентації (УПР) Дмитро Левицький, виступаючи в польському сеймі, зазначив: «На совітській Україні політичний терор прибрав незнані до тепер в історії людства форми, а про розміри голоду приходять щораз жахливіші вісті. Впродовж зими і весни 1933 р. вимерло з голоду на Україні щонайменше 5 млн. людей. Причини того, що розміри тої страшної катастрофи не доходять до цивілізованого світу є те, що чужинецьким кореспондентам невільно об'їздити території, охоплені катастрофою голоду, що цензура забороняє помішувати найдрібніші вісти про голод»24.

Глибину трагізму українства на Наддніпрянщині засвідчили вістки про самогубство 13 травня Миколи Хвильового, 7 липня — Миколи Скрипника. їх смерть була протестом проти людиноненависницької політики більшовизму на Україні. Самогубство відомих українських комуністичних лідерів, ідеологів і організаторів українізації засвідчило крах українського націонал-комунізму, як і будь-яких ілюзій його носіїв про можливість поєднання комунізму з інтересами власного народу.

Для західноукраїнської громадськості стало очевидним, що українство на Наддніпрянщині приречене на погибель. «Трагічний вчинок Хвильового, — писав відомий політичний діяч на Західній Україні Василь Мудрий, — зробив велике враження на весь український загал. Перед українською громадськістю нагло в усю широчінь стала проблема самого існування українства на Україні. Це ж бо покінчив самогубством не звичайний собі радянський урядовець, безпартійний український спец. Наслідком невиносимої політичної атмосфери покінчив зі собою бойовий комуніст, активний співучасник творення комуністичної культури на Україні. Коли така людина не змогла дати собі ради з наступом русотяпства, то що казати про положення тих нещасних репрезентантів українського духа, які є поза партією.

Акт Хвильового був алярмом, зовом на тривогу. Аж нагло потрясла всю українську націю нова чергова алярмуюча вістка про самогубство М. Скрипника. Теж з політичних мотивів, теж наслідком наступу войовничого російського націоналізму на українство. Після самогубства Хвильового самогубство Скрипника переконає вже найбільших недовірків, що тепер прийшла до голосу на Україні московська чорна сотня. Тепер з усіх чесних українців на Україні може заговорить уже раз сумління, розкриються очі на правдиві наміри червоної Москви супроти України.

Самогубство М. Скрипника стало в очах українського народу поза межами Радянської України страшним «моментом» і пересторогою перед незрозумілою пасивністю нашого громадянства в ділянці боротьби з московським червоним вандалізмом на Україні, який свідомо змагає до фізичного винищення всього українського»25.

Трагічне становище українського народу на Наддніпрянщині мобілізувало на Західній Україні громадські й політичні сили суспільства на захист нації. Суцільне винищення українства викликало різко негативне ставлення місцевого населення до більшовицького режиму та його політики, спричинило докорінну зміну суспільних настроїв в краї.

НА ПОРЯТУНОК ГОЛОДУЮЧОЇ УКРАЇНИ

Катастрофічне становище українства Наддніпрянщини привело в рух громадські й політичні сили Західної України. З ініціативи українських послів до польського сейму 16 липня 1933 р. відбулася нарада представників наукових, культурних, професійних та економічних крайових установ, на якій створено Громадський Комітет, що мав своїм завданням розробити детальний план по дальшої роботи.

На 25 липня 1933 р. Президія Української Парламентської Репрезентації скликала у Львові з'їзд представників 48 громадських організацій Західної України. Редактор газети «Діло» Василь Мудрий ознайомив учасників з'їзду з планом дій «допомогової акції для погибаючих наддніпрянських братів». Присутні одностайно вирішили: «1) Почати негайно працю в обороні загроженого існування широких мас українського населення на Великій Україні 2) Уконституюватись у Громадський Комітет Рятунку України! (ГКРУ). 3) Обрати Діловий Комітет для негайного започаткування праці»26. Головою Громадського Комітету було обрано лідера партії УНДО, керівника УПР Дмитра Левицького. Безпосереднє керівництво ГКРУ здійснював Діловий Комітет (ДК) в складі Василя Мудрого (голова), Зенона Пеленського (секретар), Мілени Рудницької (заст. голови), Володимира Кузьмовича, о. Михайла Блозовського та Володимира Целевича (члени ДК).

На цьому ж з'їзді було прийнято відозву «Український народе!». «Де б ти не жив поза межами Великої України, — проголошувалось в ній, — ти не можеш спокійно приглядатися на горе та муки твоїх невольних і голодних братів. Ти мусиш сказати своє тверде слово гнобителям, світові цілому про їхню недолю. Бо ж комуністичні московські диктатори завзялися вже на саме життя українського народу. На його землі запанувало наслідком комуністичної господарки людоїдство. Це ж найстрашніше явище під сонцем. Щоби в хліборобській країні брат поїдав з голоду брата — цього світ не чував і земля наша досі не знала. Треба поставити на ноги весь світ, щоби він звернув увагу на твоє положення й прийшов з допомогою. Допомагай своїм братам на Великій Україні, чим можеш і як можеш. Громадський Комітет поведе масову рятункову акцію в краю та за кордоном»27.

На трагедію українців Наддніпрянщини однією з перших відгукнулася Греко-Католицька Церква. Ще 24 липня 1933 р. весь галицький єпископат на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким звернувся з пастирським листом «В справах подій на Великій Україні до всіх людей доброї волі». «Україна в передсмертних судорогах, — відзначалося в пастирському зверненні, — населенні вимирає голодовою смертю. Перед цілим світом протестуєм, проти переслідування малих, убогих, слабих і невинних, а гнобителів обвинувачуємо перед судом Всевишнього. Усіх християн світу просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю.

Про страшну долю конаючих з голоду селян знали їх брати, над ними боліли, терпіли та за них молилися» .

Звернення греко-католицького єпископату і Громадського Комітету Рятунку України знайшли відгук у серцях сотень тисяч українців краю. В короткий час були утворені місцеві Громадські Комітети Рятунку України, які розгорнули активну роботу в масах по збору коштів, продуктів, організації протестаційних віч і демонстрацій, направлення відповідних телеграм до радянського посольства і консульств. Спеціальним комунікатом ГКРУ звернувся до західноукраїнської громадськості з проханням «збирати і надсилати до Комітету листи з Великої України з описом про тяжке становище тамошнього населення, про голод, які потрібні для міжнародних гуманітарних організацій»28.

З сіл та містечок Галичини і Волині до Громадського Комітету у Львові масово напливали кошти, збіжжя на порятунок голодуючих братів над Дніпром. Західноукраїнські селяни, робітники, інтелігенція, які самі жили небагато, ділилися останнім.

Однак, по мірі розгортання акції порятунку України, ставало очевидним, що радянський уряд, який заперечував факт голодомору, не допустить міжнародної допомоги голодуючим. Мілена Рудницька з гіркотою зазначала: «Думаю, що всіх моїх земляків, які працюють у комітетах рятунку голодної України, огортає часто пригноблююче почуття безпорадності і безнадійності. Завдання рятункової акції у тому, щоб нести допомогу голодуючому населенню України. Але як це зробити, коли радянський уряд заперечує факт голоду? Чи можна манити себе надією, що більшовики дадуть свою згоду на міжнародну допомогову акцію і посередньо самі ствердять перед світом свою політику винищування голодом України?»29.

Проте робота не припинялася. Жевріла надія на Лігу Націй, міжнародні гуманітарні організації, в першу чергу Міжнародний Червоний Хрест, нарешті на світову громадськість. Діяльність ГКРУ все більше набирала інформативного, протестаційного, викривального характеру.

По всій Західній Україні проходили масові віча та демонстрації протесту проти більшовицької політики голодомору в Україні.

З ініціативи націонал-демократів і радикалів велике протестаційне віче відбулося 19 серпня в Станіславі. В резолюції віча вказувалося: «Ми українці Станіславщини шлемо нашим братам і сестрам на Приддніпрянщині, на Соловецьких островах, на Сибірі і в льоха) ДПУ наш гарячий привіт та взиваємо їх видержати в тяжкій боротьбі з московськими окупантами. Протестуємо перед цілим культурним світом проти засобів, якими більшовики винищують український нарід та домагаємося від усіх народів, аби вони доти не спроваджували збіжжя із Совітів, доки Міжнародна Комісія не ствердить, що населення України має запевнений прожиток на цілий рік»30.

Повідомлення про страхіття колективізації і голодомору на Наддніпрянщині спричинилось до різкої зміни суспільних настроїв на Західній Україні, нового перегрупування політичних сил. Замість поширених у 20-х рр. радянофільських настроїв серед молодої генерації української інтелігенції, а за нею й ширшого загалу, все більшого впливу набуває новітній націоналізм як реакція на трагічне становище народу. Катастрофічні національні та соціальні умови існування української нації посилили крайні течії. На народних вічах з приводу голодомору в Україні західноукраїнське населення не тільки засуджувало політику більшовицького режиму на Наддніпрянщині, але й висловлювалося проти носіїв комуністичної та радянофільської ідеології в краї. Львівський повітовий Народний Комітет на засіданні 22 липня закликав «все громадянство львівського повіту, щоби всіма силами поборювало руїнницьку роботу платних московсько-більшовицьких агентів, які оправдують московську роботу на Україні та намагаються й тут руйнувати наші національні надбання»31. Громадськість Станіславщини на своєму вічі також «заповіла боротьбу запроданцям і наймитам Москви та зобов'язалася безпощадно поборювати пресу, яка стоїть на услугах більшовиків»32.

Під тиском громадськості та внутрішнього розкладу, викликаного подіями на Наддніпрянщині в кінці 20-х на початку 30-х рр. прокомуністичні і радянофільські газети та журнали самоліквідовувались. Редактор відомої радянофільської газети «Українська Думка», що виходила у Львові, Юрій Танчаковський у липні 1933 р. писав: «Отсим подаю до відома, що як видавець і відповідальний редактор тижневика «Українська Думка» припинив я дальше видання цього часопису з хвилею, коли до Львова прийшла страш¬на вістка про самогубство М. Скрипника»33. У 1933 р. припинив своє існування останній радянофільський журнал «Критика» (спадкоємець «Нових Шляхів»), редактором якого був Антін Крушельницький. Таким чином, за котрий час радянофільство, як суспільне явище, зникло з громадського життя Західної України. «Від стрілів Хвильового й Скрипника, голодової катастрофи, — писала газета «Діло», — розвіялися рештки галицького радянофільства, що вислуговувалося більшовизмові. Почали відскакувати від більшовицького табору всі чесніші одиниці, появилися заяви каяття, посипалися протибільшовицькі ревеляції, самочинно припиняли своє животіння радянофільські часописи. У нас в Галичині пропало радянофільство, до якого майже ніхто не признається»34.

В цей же час припинили свою діяльність всі легальні прокомуністичні та радянофільські політичні партії. Ще в 1930 р. самоліквідувалась Українська Партія Праці. Не викликала помітного спротиву західноукраїнської громадськості заборона польською владою в 1932 р. впливової до того легальної прокомуністичної партії «Сельроб». Спроби комуністів утворити нову легальну політичну партію — Українське Селянське Об'єднання — не мали успіху. Гостра криза, посилена драматичними подіями на Україні, охопила й саму КПЗУ. Нове керівництво партії на чолі з Мироном Заячківським і Григорієм Іваненком було звинувачене Комінтерном і ВКП(б) в націоналізмі, оголошене «замаскованими агентами» ОУН. Арешт Заячківського, Іваненка та інших членів політбюро ЦК КПЗУ деморалізував партію остаточно. Все це спричинилось до того, що частина комуністів, колишніх сельробівців, перейшла до національного табору. Спостерігаючи подібний процес на Дрогобиччині, де комуністи до того мали значні впливи, «Студентський Вісник» у зв'язку з цим зазначав: «Протиукраїнська політика більшовицького уряду, самогубство Скрипника, Хвильового і визначного дрогобицького комуніста Стронського, невиносимі відносини в КПЗУ — це все спричинило розлом у рядах КПЗУ і її симпатиків. Українські комуністи Дрогобиччини масово зривають з КПЗУ й під прапором українського націоналізму починають активно виступати проти захитаного на місцях комунізму»35. Показовим щодо цього був «Відкритий лист до робітників селян» відомого комуністичного діяча Волині, посла до польського сейму від «Сельробу» Степана Волинця, в якому він писав: «і болем мовчав я, коли в Москві, зовсім невинно, без суду ГПУ розстріляно мого товариша ще з шкільної лави Федя Палащук (Конара). З затисненими зубами мовчав я, коли застрілився Микола Хвильовий. Трагічна смерть Скрипника й усвідомлення собі її політичного значення потрясла мною до глибини душі й тому дальше я мовчати не можу. Загальні інтереси важніші»36. Волинець став одним з керівних діячів націоналістичного Фронту Національної Єдності, що виник у 1933 р.

На ґрунті подій на Наддніпрянщині та нового польського наступу на українство в краї все більшого впливу здобував націоналізм. На початку 30-х рр. ОУН поширила свої впливи на сільську молодь, вела активну роботу в легальних культурно-освітніх, виховних і спортивних організаціях.

З приходом у червні 1933 р. до керівництва Краєвою Екзекутивою ОУН Степана Бандери бойову референтуру було скеровано, насамперед, проти комуністичного підпілля, носіїв радянофільських настроїв та представників польської влади. З метою протидії польсько-радянському зближенню і на знак протесту проти сталінської політики голодомору в Україні 22 жовтня 1933 р. оунівець Микола Лемик застрелив працівника радянського консульства у Львові Олександра Майлова. Частиною протикомуністичної акції ОУН були: бомбовий атентат на редакцію газети «Праця», план замаху на Антона Крушельницького, відкладений у зв'язку з виїздом останнього до УСРР і там репресованого, а також криваві зіткнення з комуністами в Стебнику, Добрівлянах, Яворові, Нагуєвичах та інших населених пунктах.

Про загальне поправіння суспільних настроїв свідчила поява на правому крилі західноукраїнського політичного спектру українських католицьких партій — Української Народної Обнови та Українського Католицького Союзу, які, незважаючи на певні релігійні і політичні розбіжності між собою, виступили за посилення ролі церкви в громадському житті, поборювали атеїзм і комунізм. Про вплив українських католицьких партій серед населення свідчить релігійно-національне свято Українська Молодь Христові з нагоди 1900-річчя смерті і воскресіння Ісуса Христа, яке відбулося 7 червня 1933 р. з метою демонстрації підтримки Української Католицької Церкви. На демонстрацію до Львова прибуло більше 50 000 молоді.

Трагічні події на Наддніпрянщині позначились і на політиці націонал-демократів. Партія УНДО вважала за необхідне за цих умов домагатись автономії українських земель у складі Польщі, а також досягти політичного компромісу з польськими правлячими колами. Все це мало, на думку лідерів ундівців, створити політичні, національні та соціально-економічні передумови для всебічного розвитку українства в краї. Західна Україна в даних умовах розглядалась як місце зосередження всеукраїнського національно-політичного руху, новітній П’ємонт. Своє завдання УНДО бачила в консолідації всіх національних сил, спрямуванні їх на «безоглядну боротьбу з комунізмом у всіх його явних і замаскованих (радянофільських) видах»37, який проголошувався найнебезпечнішим ворогом українського народу. Голова УНДО Дмитро Левицький, виступаючи в польському сеймі 3 листопада 1933 р., заявив: «Підносимо голосний протест перед цілим світом проти фізичного винищування мільйонів нашого народу і заявляємо, що будемо витривало мобілізувати психічні сили народу до боротьби з більшовизмом»38.

Діячі УНДО через Громадський Комітет Рятунку України доклали чимало зусиль до організації акції допомоги голодуючим України та руху протесту проти політики більшовицького режиму. З їх ініціативи ГКРУ оголосив 29 жовтня Днем національної жалоби і протесту з приводу голоду в Україні. Це рішення підтримав греко-католицький єпископат Галичини у своєму другому пастирському листі в справі голоду. В день празника Христового Царства по всіх уніатських та православних церквах було проведено урочисті богослужіння. Всі громадські організації в цей день проводили збори, засідання, віча та демонстрації на знак жалоби і протесту. В селі Делятині Надвірнянського повіту відбулися Богослужіння, панахида, велелюдне народне віче. Аматорський гурток поставив одноактову п'єсу Уласа Самчука «Слухайте! Слухайте! Говорить Москва!». У Львові, Станіславі, Тернополі та інших містах краю відбулися жалібні сходини «Лугу». Українські посли до польського сейму взяли участь у сотнях народних віч, де збиралися кошти на допомогу голодуючим, приймалися резолюції протесту.

У зв'язку з підписанням радянсько-польського договору власті всіляко обмежували, а часто забороняли відзначення Дня національної жалоби і протесту. Виступаючи в сеймі, Дмитро Левицький відзначив: «Ждемо, коли остаточно прокинеться совість польського проводиря Михайла Козоріза та його народу! Поки що нам, українцям, заборонено збирати тут складки для несення помочі умираючим з голоду нашим братам на Совітській Україні. З не виказаним жалем і болем дивимося на ту трагедію»1. Посилаючись на вбивство оунівцями співробітника радянського консульства у Львові, власті заборонили у Львівському воєводстві будь-які громадські зібрання. В ряді сіл поліція заборонила зачитати пастирські листи. У с. Перемишляни Борщівського повіту за виголошену проповідь про голод на Україні о. Омелян Ковч був засуджений владою на три тижні арешту.

Особливу реакцію західноукраїнського населення викликали повідомлення про знищення відомих радянофілів, які виїхали на Радянську Україну. Їх доля була трагічним уроком для тієї частими громадськості Західної України, яка в котрий раз захопилась політичним москвофільством.

Газета «Нова Зоря» писала: «З Радянської України наспіли вісти про ув’язнення науковців – розстріляно, серед них галичан Юліана Бачинського, родину Крушельницьких, батька Антона і двох синів Тараса та Івана, заарештовано, а згодом і розстріляно відомих західноукраїнських комуністів, що опинилися на Радянській Україні, зокрема Карла Шкси-Лозинського, Йосипа Букованого, Василя Сірка, Семена Скозинського, Петра Дідушка та багатьох інших. Хто в Галичині їх не знав! Незважаючи на репресії західноукраїнське населення повсюди! Крушельницький був головним пропагатором радянофільства та виявило щире співчуття своїм братам над Дніпром, підняло мої безбожництва на Галицькій Землі. Вони скінчили гірше ніж ми припускали. Бог не дав їм часу ні нагоди спокутувати свою вину супроти свого і народу. Нехай же доля Крушельницького буде тою печаткою, що запечатає назавше криваву книгу злуд наших людей котрі йшли служити ворогам і робили страшну роботу» 39.

Тим часом на Західну Україну надходили повідомлення про нові масові репресії та винищення наддніпрянської інтелігенції, повсюдні чистки партійного та державного апарату від свідомоп українського елементу. Під час голоду 1932—1933 рр. було репресовано 8 тис. українських комуністів. В цей час з КП(б)У було виключено на початку 1933 р. за сфабрикованою справою було заарештовано і репресовано 46% її членів. Нова хвиля терору проводилася П. Постишевим в руслі політичної боротьби. Постишев винищив усіх українських комуністів, які раніше були боротьбистами, укапістами, шумськістами, скрипниківцями чи іншими опозиціонерами. З ними відійшло ціле покоління комуністів, що створили КП(б)У і встановили радянську владу на Україні.

Незважаючи на те, що репресіям були піддані ідейні противники західноукраїнських національних партій, на своїй нараді у Львові 26 грудня 1933 р. вони висловили протест проти терору.

«Зібрані на нараді українські політичні партії, - зазначалось в їх заяві, - осуджуючи рішуче політику совітської влади у 1933 р., дії другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева, фактичного диктатора, всяку систему терору, як засіб боротьби і тим більше, як засіб поневолення України. Постишев і прибулі з ним комуністи з Росії остаточно зламали опір колективізації українського селянства, припинили українізацію з одночасним запровадженням русифікації, знищили провідні кадри української інтелігенції. Було розгромлено і закрито ряд українських наукових і культурних установ, зокрема Всеукраїнську Академію сільськогосподарських наук, кіностудію Олександра Довженка, театр «Березіль», Державне видавництво та багато інших. Галицька преса відзначала, що ім'я Постишева «перейде до історії, як одного з найгірших гнобителів України»40.

«Українські політичні партії Західної України протестують проти такого державного правління, і хоча вони є опозицією щодо українських комуністів, (в даному разі проти наших ідеологічних противників) з обуренням пятнують цей новий урядовий терор московської комуністичної диктатури на Україні, перед цілим культурним світом якнайрішучіше протестують проти свідомого винищування української людности більшовицькою Москвою, висловлюють голос протесту проти політики народовбивства»41.

Голодомор, повальне винищення українства на Наддніпрянщині спричинились до консолідації розпорошених до того національно-демократичних сил Західної України та діаспори. «Те, що робиться на Великій Україні, — писала газета «Діло», — як пожежа мусить притягнути увагу цілої Української Нації і кожного українця по цілій земській кулі. Загибає Нація! Це вже сьогодні не істерична фраза, але реальний факт. На цей факт має чинно зреагувати ціла Українська Нація, бо катастрофа є національна. Прийшов час скликати Всеукраїнський Світовий Національний Конгрес, щоби обміркувати свою долю, в першу чергу страшний стан своїх братів на Великій Україні»42.

На платформі боротьби на захист нації, за відновлення соборної самостійної Української держави відбулось поступове зближення різних політичних партій. На програму Всеукраїнського Національного Конгресу (ВНК) погодились націонал-демократи, радикали, соціал-демократи, члени Української Народної Обнови та ряд емігрантських організацій. 24—28 грудня 1934 р. вони провели у Львові передконгресову нараду. Згуртуванню національних сил сприяв і Український Жіночий Конгрес, скликаний Союзом Українок 1934 р. в Станіславі.

Незважаючи на те, що проведення ВНК було перекреслені угодовською акцією нового керівництва УНДО, все ж співпраці різних українських політичних сил в краї і за кордоном сприяли згуртуванню і мобілізації всіх здорових творчих сил на захист корінних інтересів нації.

«ДО СУМЛІННЯ ЛЮДЕЙ ЦІЛОГО СВІТУ»

Одним з найважливіших напрямків в організації протиголодової акції було ознайомлення і залучення до неї світової громадськості. Прорвавши завісу мовчання навколо голоду в Україні на міжнародній арені, викривши в очах цивілізованого світу справжніх винуватців трагедії, національно-демократичні сили Західної України сподівались тим самим вплинути на політику більшовицького режиму щодо українського народу, спричинитись до безпосередньої чи опосередкованої допомоги голодуючим в Україні.

З цією метою до авторитетних міжнародних політичних та гуманітарних організацій світу, відомих політичних діячів було надіслано від різноманітних західноукраїнських установ десятки звернень, маніфестів, послань і закликів з роз'ясненням трагічного становища на Радянській Україні, проханням прийти негайно на допомогу жертвам геноциду. «Вимирає з голоду на очах Європи великий, багатомільйонний український нарід», — відзначалося в заклику Громадського Комітету Рятунку України «До культурного світу!». «Вимирають цілі села, трупи голодних валяються по вулицях міст і сіл. Прокидається людоїдство. Московська диктатура почала нечуваний похід проти українського національного життя. Комітет звертається з закликом до суспільностей культурних народів світу, протестуючи проти грабежів, поневолення і фізичного винищення українського народу більшовицькою Москвою та має надію, що культурний світ прийде з поміччю для полегшення долі голодуючих наших братів під московсько-більшовицьким пануванням»43.

Союз Українок у Львові звернувся до міжнародних жіночих організацій світу з відозвою в справі голоду в Україні. «Трагедія діється серед мовчанки цивілізованого світу, — вказувалось в ній. Відповідальні чинники держав мовчать, сховавши в теку недавно заключені з більшовиками «пакти неагресії чи торгівельні договори, яких предметом є між іншим те саме криваве збіжжя України, закривають очі на «внутрішні справи заприязненої держави», мовчать лояльно чекаючи кінця більшовицького експерименту. Розворуште сонні сумління Ваших чоловіків, синів, братів. Не дозволяйте людству брати на свою совість страшної відповідальності за небувалі в історії злочини червоної диктатури на Україні»44.

23 вересня 1933 р. Центральний Комітет ГКРУ у Львові направив меморіал до голови Союзу Народів (Ліги Націй) Л. Мовінкеля з проханням «внести справу голодової катастрофи перед форум Союзу Народів та спонукати його зорганізувати міжнародну допомогову акцію в користь вигибаючого від голоду українського населення». «Українці західних земель, а також канадійці і американці українського походження, — повідомлялось в меморіалі, — готові поділитися з загибаючими від голоду братами своїми скромними запасами збіжжя й іншими засобами поживи, якщо Союз Народів уможливить нам транспортування їх на Радянську Україну та роздачу тих засобів під міжнародним контролем»45. Одночасно ГКРУ направив листа до президента США Ф. Рузвельта «з справі допущення комісії, яка прозірила б дійсне, положення на Україні та в справі гарантій, що комуністи не будуть далі виголоджувати українське населення».

До голови Ліги Націй звернулась і Українська Парламентська Репрезентація з різким протестом проти прийняття СРСР до цієї організації. Українські посли і сенатори до польського сейму і сенату заявили: «Український нарід, не маючи змоги офіційно протестувати перед Лігою Націй проти вступу до неї його гнобителя, користується нашим посередництвом, щоби цивілізований світ міг почути його обурення. Вся совітська внутрішня та закордонна політика різко протилежна пактові Ліги Націй і його основним ідеям» 46.

На заклик західноукраїнських організацій про допомогу голодуючим відгукнулася в першу чергу численна українська еміграція Європи і Америки. За короткий час у більшості європейських країн, а також США та Канади, були утворені Громадські Комітети Рятунку України. З Парижу, Брюсселя, Берліна, Праги, Відня, Лондона та інших міст, де перебувала українська еміграція, до міжнародних організацій було направлено сотні листів. Так, Союз українських журналістів і письменників на чужині домагався «від міжнародних організацій посилки спеціальної комісії для дослідження голоду на Україні та для організації негайної рятункової акції»47.

Звернення ГКРУ до світової громадськості, підтримані українською еміграцією, за словами газети «Діло», «пробили радянофільський фронт не лише на Західній Україні, але й на міжнародній арені, події на Великій Україні находять щораз сильніший і вірніший відгомін у закордонній пресі»48.

Велику заслугу в цьому мала українська еміграція США. Екзекутивний комітет Об'єднання українських організацій в Америці на чолі з Омеляном Резюком закликав усіх американських українців «звернутися до уряду в Вашингтоні з проханням, щоби він, заки вирішить справу визнання Совітів, вислав туди американську комісію, яка провірила би політику Москви супроти України, де панує такий голод, що доходить уже до людоїдства»49.

На підтримку таких вимог та на знак протесту проти політики більшовицького режиму в Україні в цілому ряді американських міст відбулися масові демонстрації та віча. 4 листопада 1933 р. пройшла багатотисячна демонстрація протесту українців у Детройті. Місцеві комуністичні діячі намагалися розігнати демонстрантів. Однак, незважаючи на спорадичні сутички, демонстрація відбулася організовано. На вічі виступили Лонгин Цегельський, Олекса Шаповал, американський професор Роберт Аертон та ін.

Масові протибільшовицькі демонстрації українців Чікаго, Бостону супроводжувалися кривавими зіткненнями з комуністами українського та російського походження, в результаті яких сотні людей було поранено. Велике враження на американську та світову громадськість справила протестаційна маніфестація українців у Нью-Йорку 18 листопада 1933 р. На демонстрацію з навколишніх міст прибули 8 тисяч українських січовиків, в т. ч. членів «Чорноморської Січі», скаутів, дорослих і дітей у національному вбранні. їм протиставились місцеві комуністичні організації. Сутички відбувалися впродовж всієї демонстрації та віча. Американська преса так описувала демонстрацію українців у Нью-Йорку. «Сутички з комуністами почалися ще в часі зборів. Особливо нападали комуністи на т. зв. живі образи: «Воля України» в 1918 р., на зразок американської статуї Волі, а другий представляв Україну в 1933 р., де пирують комісари, а перед ними виголоджена Україна. По середині вулиці йшли демонстранти, а по боках комуністи з таблицями і закидували маніфестантів пляшками з молоком, цеглами, палицями. У кількох місцях комуністи кидалися, щоб зірвати похід, але кінна і піша поліція наводила порядок. Похід супроводжувався безнастанними бійками. Ранено 100 чоловік. Все це сенсаційне, бо саме в часі признання США СРСР»50.

Принагідно вартує зазначити, що антиголодовим акціям прямо чи опосередковано протиставились не тільки комуністи в Західній Україні чи Америці, але й ті радянофільськи настроєні українські діячі, яких історія нічого не навчила. Показовим щодо цього був вихід в Парижі в 1934 р. книги Володимира Винниченка «За яку Україну», в якій він виступив на захист політики радянського уряду щодо України, звеличував будівництво соціалізму в СРСР. У той час, як закордонна преса була переповнена повідомленнями про страхіття голодомору, Винниченко писав: «Я прохав дозволити мені повернутися до СРСР і взяти участь у спразі будування соціалізму. Мені весь час відмовляли в найзневажливішій формі. Тоді я звернувся до єдиного засобу. Я хотів здаля, з-за кордону брати посильну участь у роботі й пропаганді цієї роботи. Треба всіма мірами, всіма засобами привертати симпатії до радвлади всього населення України, як радянської, так і західної»51. Український письменник Фотій Мелешко (земляк Винниченка з Херсонщини) в листі до нього зазначав: «Прикривати злочин — це злочин. А Ви ж перед своїми прикриваєте тих злочинців. Хіба ж на те родила земля нас херсонська? Мусимо пам'ятати, що й на нас паде частина вини за ту революцію, яка повернулась у погибель для нашого селянства, і не підтримувати треба своїми теоретичними міркуваннями тих катів, які до того довели, а боротися з ними. А Ви, син селянина, письменник, замість того, щоб криком кричати на цілий світ проти того жаху, що вони утворили на Україні закінчуєте Вашу брошуру бравурним пафосом. Барабанний бій на полі полеглих»52.

Голоси радянофілів тонули у загальному хорі протесту проти організаторів голодомору. Звернення ГКРУ знаходили відгук у громадськості зарубіжних країн. Заклик митрополита Андрія Шептицького прийти на допомогу голодуючим був почутий Католицькою Церквою в багатьох країнах світу, У зв'язку з подіями на Наддніпрянщині Ватикан з моральних міркувань виступив проти прийняття СРСР до Ліги Націй. Віденський кардинал Теодор Інніцер 12 липня створив міжнародний і міжконфесійний комітет допомоги голодуючим в Україні. В австрійській та німецькій пресі Інніцер виступив з «апелем до цілого світу, до гуманітарних організацій прийти на допомогу вигибаючим з голоду». В середині грудня 1933 р. під його керівництвом у Відні відбулась міжнародна конференція всіх допомогових комітетів. У відозві конференції «До сумління людей цілого світу» вказувалось: «Гряде нова поворотна хвиля голоду в СРСР. Знову мільйонам людей грозить голод. Треба витворити атмосферу загальної помочі»53. Подібну роботу проводило духовенство в Англії, Німеччині, Бельгії та інших країнах.

Важливу роль у висвітленні правдивого становища на Радянській Україні зіграла американська, англійська, німецька, австрійська, швейцарська преса. Завдяки їм про голод в Україні дізнались мільйони людей.

З різким протестом проти політики винищення українського народу виступив ряд політичних діячів. У спеціальному меморіалі Генерального секретаря Конгресу Національних Меншин Евальде Амменде основною причиною голоду було визнано «колективізацію і драконівські укази Москви про вивіз хліба на зернопункти». Він звинуватив також уряди ряду держав Заходу «в здавленні голосів про голодову катастрофу, бо її ствердження могло б в;дбитися погано на кредитовому «доброму імені» довжної держави, а наслідком цього є мільйони жертв»54. Про свою підтримку протиголодової акції національно-демократичних сил Західнеї України Амменде висловив у листі до газети «Діло». Московська газета «Известия» назвала виступ Амменде «безглуздою провокаторською вигадкою німецьких націонал-соціалістів».

Справа голоду в Україні неодноразово порушувалась у Конгресі США, парламенті Англії та інших країн, а також на конгресах ряду міжнародних організацій, зокрема на IX Конгресі організованих національностей у Берні, Об'єднаному комітеті міжнародних жіночих організацій і т. п.

До пропаганди антиголодової акції на міжнародній арені найбільше доклались західноукраїнські посли до польського сейму, члени ГКРУ Мілена Рудницька та Зенон Пеленський. 23 вересня 1933 р. в справі голоду в Україні Мілену Рудницьку прийняв Голова Ради Ліги Націй Мовінкель (міністр закордонних справ Норвегії). На другий день українські посли передали Мовінкелю меморіал та обширні матеріали про голод на Радянській Україні.

Голова Ради Ліги Націй зі співчуттям поставився до трагедії українського народу. В інтерв'ю кореспонденту «Матен» він заявив: «Знаю, що політично та юридично яка-небудь акція нелегка. Треба звернутись з запитом до московського уряду, чи не вважав би корисним допустити на територію міжнародну комісію для розслідування справи та допомоги»55. Завдяки активній позиції Мовінкеля справа голоду в Україні стала 29 вересня 1933 р. предметом обговорення на засіданні Ради Ліги Націй у Женеві.

Однак українська протиголодова акція мала не тільки прихильників, але й впливових противників. Слід пам'ятати, що 1933 р. був переломним у ставленні західних держав до СРСР. На противагу Німеччині, Італії та Японії йшло зближення Франції, США, Англії, Польщі з СРСР. Прем'єр-міністр Франції Едуард Ерріо після свого візиту в СРСР у 1933 р., під час якого відвідав Україну, заявив, що СРСР процвітає, а на Україні голоду немає. Мілена Руднимька, виступаючи 16 вересня 1933 р. в Берні на Конгресі організованих національностей, у зв'язку з цим зазначила: «Старий відомий демократ і пацифіст великої європейської держави, яка гордиться тим. що на своїх прапорах виписала гасла свободи, братерства і рівнести, приймає з рук тов. Ворошилова рангу полковника Червоної армії і на основі потьомкінських сіл, які йому там показали, заявляє пан Ерріо, або радше «товариш командир Ерріо», що на Україні все в порядку, та що там немає ніякого голоду»56.

Шукаючи взаємної підтримки у боротьбі проти Німеччини, уряди Франції та Чехословаччини пішли на підписання договору з СРСР про взаємодопомогу. Ще в липні 1932 р. Польща підписала договір з СРСР про неагресію. Йшло зближення з Англією та США, які шукали підтримки проти Японії. 10 жовтня 1933 р. Франклін Рузвельт виявив готовність почати переговори про нормалізацію відносин між США та СРСР. Згодом СРСР було прийнято до Ліги Націй.

За таких міжнародних обставин розраховувати на принципову позицію урядів західних держав щодо голоду в Україні було годі. Продискутувавши дві години над цією «неприємною справою», Рада Ліги Націй, посилаючись на «формальні моменти», відправила її до Міжнародного Червоного Хреста, запит якого уряд СРСР проігнорував.

Хоча спроба надати пряму реальну допомогу голодуючим в Україні зазнала невдачі, однак сам факт розгляду цієї справи в Лізі Націй був великою морально-політичною перемогою західноукраїнських національно-демократичних сил. «Чи це не великий успіх, що справу голоду в Совєтах було поставлено на женевському терені виключно в площині української справи, — писала Мілена Рудницька, — та що ми примусили Раду Союзу Народів присвятити бодай одно засідання трагедії України? Хто знає режисерів і куліси женевського театру, цей оцінить як слід українську перемогу. Баланс рятівної акції вчить нас одного, чого може доконати збірне зусилля українського громадянства, коли до праці стають усі без різниці політичних поглядів і без огляду на партійні противенства»57.

Ліга Націй не заперечила наявності голоду, а самим фактом розгляду цієї трагедії світ визнає її загальнолюдською, гуманітарною справою. Загальний осуд організаторів голодомору був настільки рішучий і одностайний, що прокомуністична зарубіжна преса не наважилась виступити з якимись запереченнями. «Всякі «юманіте» та «червоні прапори», — писала газета «Діло», — мовчали, ніби води в рот набрали»58. Немає сумніву в тому, що протиголодова акція ГКРУ на міжнародній арені спричинилася до того, що уряд СРСР, у зв'язку з вступом до Ліги Націй, змушений був рахуватись з світовою громадською думкою і припинити безпосереднє винищення українського народу шляхом організованого голодомору.

Як видно, трагедія Наддніпрянщини не залишила байдужою західноукраїнську громадськість, яка одностайно виступила на захист нації, організувала широкий протиголодовий рух в краї і за кордоном.

Події на Наддніпрянщині спричинились до зміни суспільних настроїв на Західній Україні. Зникло радянофільство. Припинили своє існування всі ліворадикальні прокомуністичні політичні партії. Наміри керівництва СРСР опанувати політичні настрої зазнали повного краху. Втрата позицій на Західній Україні була однією з найбільших невдач радянської національної політики 30-х років.

Замість комуністичних та радянофільських впливів у краї набув поширення новітній націоналізм, зросли впливи католицьких пертій, активізувався процес консолідації національно-демократичних сил. Стала очевидною істина, що трагедія українства у його бездержавності. У суспільно-політичних настроях Західної України утвердилась ідея боротьби за соборну суверенну Українську державу.

 

 

* Радянофільство — громадянська орієнтація українців поза межами УСРР. У поняття радянофільства вкладалися різні концепції — від ідеалістичного захоплення Радянською Україною її культурним розвитком, українізацією, — до сповідування ідейно-політичних засад українського націонал-комунізму.

**Консерватизм (лат. консерваре — зберігати) — політична течія, представники якої відстоювали святість традицій, стабільність ладу і форм суспільного життя. Носіями консерватизму на Західній Україні було греко-католицьке духовенство, частина світської інтелігенції.

 

1 Кедрин І. Українці чи галичани? // Діло. — 1929. – Ч. 6. — 6 січня. — С. 3.

2 УНДО до українського громадянства // Діло. - Ч. 187. – 1925. – 15 липня. — С. 1.

3 Федорців Ф. Українізація // Діло. — 1926. – Ч. 245. — 4 листопада. — С. 6.

4 Резолюції народного з'їзду // Діло – 1926. — Ч. 253. — 28 листопада. — С. 5.

5 Стахів М. Хто винен? — Львів — 1936. — С. 202.

6 Свєнціцький І. Новий світ // Діло — 1926. - — Ч. 250. — 11 листопада. — С. 2

7 Поважна небезпека // Нова Зоря. —1926. — Ч. 57. — 31 груд. – С. 303 — 304.

8 Люди і народи // Нові Шляхи. – 1929. — Ч. 2. червень — С. І.

9 Українська суспільно-політична думка в XX столітті. Сучасність. — Т. 2. — 1983. — С. 55.

10 Воля Народа. — 1926. — 29 травня. — С. 1.

11 Українська Парламентська Репрезентація // Громадський Голос — 1928. — Ч. 23. — 15 березня. – С. І.

12 В. М. Далекосяглі постанови // Діло. – 1928. — Ч. 289. — 29 грудня. — С. 1.

13 Громадський Голос. — 1924. — Ч. 19. – 17 лютого. — С. 1.

14 Громадський Голос. — 1924. — Ч. 16. - 7 лютого, — С. 2.

15 Поважна небезпека // Нова Зоря. — 1926. — Ч. 57. — 31 грудня. — С. 1.

16 Кучабський В. Большевизм і сучасне завдання українського заходу. – Львів. — 1925. — С. 118.

17 Арешти на Україні та їх причини // Діло. — 1929 р. – Ч. 148. – 7 листопада. — С. 1.

18 По тім боці Збруча // Новий Час. — 1930. – Ч. 57. – 14 червня. – С. 1.

19 Боротьба з «глитаями» на Україні // Діло. – Ч. 3. – 19 січня. — С. 3.

20 Лист з Великої України // Діло. — 1933. – Ч. 48. – 27 лютого.— С. 4.

21 Пекло на Радянській Україні // Нова Зоря. — 1934. — Ч. 78. – 14 жовтня. — С. 2.

22 Там. же.

23 Баран С. З нашої трагедії за Збручем // Діло. — 1933. — Ч. 128. — 21 травня. — С. 1.

24 Левицький Д. Голодова катастрофа на Совітській Україні // Діло. — 1934. — Ч. 35. — 9 лютого. — С. 2.

25 В. М. Трагедія українства в УСРР // Діло. — 1933. — Ч. 179. — 12 липня. — С. 1.

26 Український Громадський Комітет Допомоги Страждальній Україні // Діло. — 1933. —Ч. 195. — 28 липня. — С. 1.

27 Український Народе // Діло. — 1933. – Ч. 212. – 14 серпня. – С. 1.

28 Український Греко-Католицький Єпископат Галицької Церковної Організації пише в справах подій на Великім Україні до всіх людей доброї волі // Діло. - 1933. - Ч. 197. – 27 липня. – С. 1.; На рятунок України // Діло. — 1933. — Ч. 236. — 9 вересня.

29 Рудницька М. Акція рятунку голодної України на міжнародному і // Діло. — 1934. — Ч. 5. — 7 січня. – С. 7.

30 На протестаційному фронті // Діло. — 1933. – Ч. 226. — 23 серпня. — С. 4.

31 У справі подій на Великій Україні // Діло — 1933. — Ч. 196. — 29 липня. — С. 5.

32 На протестаційному фронті // Діло. — 1933. – Ч. 226. – 23 серпня. — С. 4.

33 Припинення появи «Української Думки» // Діло. — 1933. — Ч. 197. — 30 липня. — С. 4.

34 Українське гаракірі // Діло. — 1933. — Ч. 204. — 6 серпня. — С. 1.

35 Гладилович А. Комуністичний рух у дрогобицько-бориславському басейні під сучасну пору // Студентський Вісник. — 1936. — грудень. — С. 31.

36 Волинець С. «Слово до друзів». — Львів. — 1933. — С. 3.

37 Державний архів Івано-Франківської області, ф. 2, оп. 1, спр. 875, арк. 91.

38 Левицький Д. Трагічне положення на Совітській Україні // Діло. — 1933. — Ч. 293. — 6 листопада. — С. 2.

39 Левицький Д. Польський уряд несе відповідальність // Діло. — 1934. — Ч. 35. — 9 лютого. — С. 2.

40 Рік диктатури Постишева // Нова Зоря. — 1934. — Ч. 7. – 1 лютого. — С. 3.

41 Назарук О. Про кроваву книгу наших мук // Нова Зоря. — 1934. — Ч. 98. — 23 грудня. — С. 1—2.

42 Протест українських політичних партій проти терору на Україні // Нова Зоря. — 1934. — Ч. 100. — 30 грудня. — С. 2.

43 С. Д. Всеукраїнський Національний Конгрес // Діло. Ч. 82. — 15 липня. — С. 1.

44 До культурного світу // Діло. — 1933. — Ч. 241. — 14 вересня. – С. 1; До культурного світу // Діло. — 1933. — Ч. 242. — 15 вересня. – С. 1.

45 Меморіал представників УГКРУ до президента Мовінкеля // Діло. — 1933. — Ч. 209. — 3 жовтня. — С. 2.

46 УПР в справі прийняття Совітів до Союзу Народів // Діло. — 1934. — Ч. 250. — 19 вересня. — С. 1—2.

47 До культурного світа // Діло. — 1933. — Ч. 175. — 8 липня. — С. 3.

48 Рудницька М. Акція рятунку голодної України на міжнародній арені // Діло. — 1934. — Ч. 5. – 7 січня. — С. 7.

49 Рятуймо Україну від голодової смерти // Діло. — 1933. — Ч. 260. — 4 жовтня. — С. 1.

50 Велика українська протибільшовицька демонстрація // Діло. — 1933. — Ч. 324. — 8 грудня. — С. 3.

51 Маняк // Нова Зоря. — 1934. — Ч. 60. — 12 серпня. — С. 5.

52 Мелешко Ф. Як ви нас обманули //Діло. — 1934. — Ч. 260. — 29 вересня. — С. 2 — 3.

53 Перед новою голодовою катастрофою на Україні // Діло. — 1934. — Ч. 191. — 22 липня. — С. 1.

54 Меморіал Д-ра Е. Амменде про голод на Україні // Діло. — 1934. — Ч. 4. — 6 січня. — С. 4—5.

55 Голова Ради Ліги Націй у справі голоду на Радянській Україні // Діло. — 1933 — Ч. 266. — 10 жовтня. — С. 1.

56 IX Конгрес організованих національностей і голодова катастрофа на Україні // Діло. — 1933. — Ч. 250. — 23 вересня. — С. 1.

57 Рудницька М. Акція рятунку голодної України на міжнародному терені // Діло. — 1934. — Ч. 5. — 7 січня. — С. 7.

58 Данько М. Протиголодова акція на міжнародній арені // Діло. — 1933. — Ч. 276. – 20 жовтня. — С. 2.

 

 

 

 

 

 

№ 1. ПОВІДОМЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ГРОМАДСЬКО-ДОПОМОГОВОГО КОМІТЕТУ В РУМУНІЇ ПРО БІЖЕНЦІВ З НАДДНІПРЯНЩИНИ ТА ЗАКЛИК ДО УКРАЇНСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ПРО ДОПОМОГУ ВТІКАЧАМ

15 лютого 1933 р.

Не встиг замерзнути Дністер, як полилася нова хвиля біженців з України. За перші кілька днів прибуло більше сотні втікачів.

Морозу вони чекали, як свого порятунку.

Почали тікати вже тоді, коли ще лід був тонкий. Чимало провалилося і потопилося.

Тонучи в холодну зимову й темну ніч, люди боялися кричати, щоби не накликати біди на тих, які повернулися назад, сподіваючися врятуватися.

Декому дійсно пощастило добратися до румунського берега.

А коли лід став міцнішим, почали йти десятками.

Всі вони обірвані, майже голі, виснажені, голодні.

«За нами, кажуть вони, прийдуть тисячі. Нам немає куди дітися. У нас нічого не залишилося, крім гарячого бажання жити й надії врятувати своє життя й життя наших дітей за Дністром, у Румунії».

Український Комітет це передбачав. Він звернувся до Офісу Нансена з проханням дати безповоротну допомогу для рятунку голих і голодних втікачів з України.

Але з Офісу повідомили, що він не дає безповоротних допомог.

Передбачаючи нову трагедію, ми хотіли зарадити їй тоді, коли вона була ще тільки біля порога, хотіли приготуватися до неї.

Тепер ця трагедія вже в хаті.

І ми особливо гаряче просимо: ДОПОМОЖІТЬ КОМІТЕТОВІ В ОРГАНІЗАЦІЇ ДОПОМОГИ НОВИМ ВТІКАЧАМ З УКРАЇНИ.

Наколи і на цей раз допомога не буде масовою, не буде негайною, то людей масово будуть відправляти назад. Румунія безрадна сама нести весь тягар біженецького нещастя.

Просимо всі українські організації, а також і всіх чулих до лиха свого ближнього, виявити максимум ініціативи й негайно ж всюди у всіх країнах, у всіх селах і містах позакладати спеціальні комітети для допомоги новим втікачам з України і знестися з нашим Комітетом.

Крім пожертв — одним з найбільш бажаних способів допомоги було би, щоби поважні та авторитетні організації зараз же звернулися до Урядів своїх держав, просячи їх дати змогу перевезти з Румунії певну кількість нових втікачів і примістити у себе на працю, чи заопікуватися ними при допомозі громадських та добродійних організацій та сил.

Лихо таке велике й таке очевидне, що не сміє бути байдужих.

Пожертви приймаються в Українському Комітеті в Румунії.

Просимо всі українські газети і журнали передрукувати цю відозву, а ті організації та ініціативні гуртки, які заопікуються організацією допомоги, негайно подати свої адреси до відповідної преси та до Українського Допомогового Комітету в Румунії.

 

Український Громадсько-Допомоговий Комітет в Румунії.

Жіноча Доля. — Львів, 1933. — Ч. 4. — 15 лютого. — С. 9.

 

№ 2. ЛИСТ СЕЛЯНИНА З НАДДНІПРЯНЩИНИ ДО РІДНОГО БРАТА В ГАЛИЧИНУ

27 травня 1903 р.

Любий Брате Т.

Посилаю я тобі свою брацьку любов, і почтеніє, і низький поклон і желаю тобі от Господа Бога доброго здоровля навсігда. (Далі йдуть привітання від рідних — Ред.) - Не откажи нашій просьбі і змилуйся, ради Бога, над нами, і допоможи нещасним наскільки можна, бо ми всі уже попухли від голоду! Просим тебе, і умоляєм тебе, дорогий і любимий братець, ради Бога, змилуйся наді мною нещасним і всім моїм сімейством, котре ожидає смерті від голоду. Но просимо тебе, дорогий мій і єдиноутробний братець, ради Бога, допоможи нам, не остав нашої просьби, а наскільки можна допоможи, бо я і все моє сімейство скоро-скоро помре од голоду. Прийшов нам кінець нашої жизні. Уже все поїли, що було. І полови уже нема, і жолудя теж нема, і єслі Бог і ти, дорогий братець, не допоможеш, — то ми всі, я зі своїм сімейством погибну скоро-скоро. Пища у нас сейчас така: сіль, вода та щавель. Но це не удовлетворяє чоловіка така пища. А од неї люди пухнуть, і ми теж усі попухли, і ходити ніяк не возможно. Наколи б у борщ було що: чи картопля, чи квасоля, чи горох, чи яка крупа, а то нічого нема, крім води та солі й щавлю. І за цією пищею ніяк не возможно жить. Від неї появляється опух і чоловік через деякий час помирає. От і ми теж уже дожилися, і вся моя сім'я, що попухли у нас ноги і руки, і вид обрезк (обличчя опухло — Ред.). і я звертаюсь до тебе, дорогий і любий брате не остав нашої просьби, а ради Бога, допоможи нам, не дай нам погибнуть від голоду, бо голодна смерть дуже страшна і тяжка. У нас уже хоронять без гробів; уже нема кому робити, і так везуть і кидають у яму. Обрядів ніяких нема. Священика рідко хто призиває, і дуже тяжко дивитися на таку картину. З тим до свіданія, любий братець. Ожидаю від тебе помочі.

 

Діло. — Львів., — 1933. — Ч. 139. — 22 червня, — С. 2.

 

№ 3. ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЗАБОРОНУ ВИЇЗДУ ГОЛОДУЮЧИХ З УКРАЇНИ В РОСІЮ

8 червня 1933 р.

«Знамя Росії» доносить: між УРСР і РСФСР установлено границю. Звичайним «горожанам» України білетів їзди в Росію не видають і то для того, щоби не допускати напливу людей з голодної України в напівголодну Росію. ГПУ завертає також тих українців, котрі пішки перейшли границю й опісля сіли в поїзд. Контроля поїздів дуже строга. З того, що в урожайній Україні тепер далеко більший голод, ніж в студеній Росії, можна собі уявити, як основно червоні товариші з Москви виграбували нашу Україну, а все в ім'я прекрасної ідеї Карла Маркса. Від тої Ідеї вже вам тамошнім українцям покрасніло в очах.

 

Нова Зоря. — Львів. — 1933. — Ч. 41. — 8 червня. — С. 1.

 

№ 4. ПАСТИРСЬКИЙ ЛИСТ УКРАЇНСЬКОГО ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОГО ЄПИСКОПАТУ ГАЛИЦЬКОЇ ЦЕРКОВНОЇ ПРОВІНЦІЇ В СПРАВІ ГОЛОДУ В УКРАЇНІ

24 липня 1933 р.

Україна в передсмертних судорогах! Населення вимирає голодовою смертю. Побудована на несправедливості, обмані, безбожництві, деградації людоїдна система державного капіталізму довела багатий недавно край до повної руїни. Перед трьома роками Керманич Католицької Церкви св. Отець папа Пій XI енергійно протестував проти всього, що в більшовизмі противне християнству, Богові та людській природі, перестерігаючи перед страшними наслідками таких злочинів, і цілий католицький світ, а з ним долучилися до того протесту. Нині бачимо наслідки преступовання більшовиків, положення з кожним днем стає там страшніше.

На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається у жилах.

Безсильні подати яку-небудь матеріальну допомогу конаючим братам, взиваємо наших вірних, щоби молитвами, постами, всенародною жалобою, жертвами і всіма можливими добрими ділами християнського життя випрошували з неба помочі, коли на землі нема ніякої надії на людську поміч.

А перед цілим світом знову протестуємо проти переслідування малих, убогих, слабих і невинних, а гнобителів обвинувачуємо перед Судом Всевишнього.

Кров робітників, що з голоді орали чорнозем України, взиває до помсти до неба, а голос голодних женців дійшов до Господа Святого.

Усіх християн цілого світу, усіх віруючих у Бога, а особливо всіх робітників і селян, передовсім усіх наших земляків просимо прилучатися до цього голосу протесту та болю і розповсюдити його в якнайдальші країни світу.

Усі радіостанції просимо рознести наш голос цілому світові, може, дійде він і до убогих хатин, конаючих з голоду селян.

Нехай перед страшною смертю серед лютих страждань голоду буде для них хоч малою потіхою гадка, що їх брати знали про їх страшну долю, над ними боліли, терпіли та за них молилися.

А, Ви, страждучі, голодуючі і конаючі Браття, призивайте Милостивого Бога і Спаса Нашого Ісуса Христа; люті терпите муки — приймите їх за гріхи свої, за гріхи цілого народу і кажіть з Ісусом Христом: «Нехай буде воля Твоя, Отче Небесний!» — Прийнята для Божої волі смерть — ця свята жертва, що з жертвою Ісуса Христа злучена принесе Вам Небесне Царство, а цілому народові спасення.

Надія наша в Бозі.

Дано у Львові, в день св. Ольги, дня 24/7. 1933.

Андрій Шептицький, Митрополит.

Григорій Хомишин, станисл. єпископ.

Йосафат Коциловський, перемиський єпископ.

Никита Будка, патар. єпископ.

Григорій Лакота, перем. єп.-пом.

Іван Бучко, львів. єп.-пом.

Іван Лятишевський, станисл. єп.-пом.

 

Діло. — Львів. — 1933 — Ч. 194. — 21 липня. — С. 1.

 

№ 5. ЗВЕРНЕННЯ 35 ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ДО УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ЗВ'ЯЗКУ З ГОЛОДОМ В УКРАЇНІ

25 липня 1933 р.

УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ!

Велика Україна, Твій материк, цей найбагатший край в Європі, корчиться нині в голодових муках і болях і терпить невиносимий національний гніт.

Російські комуністи-більшовики, що вогнем і мечем знищили Українську Державу над Дніпром, що багнетами насадили свою диктатуру на нашій землі, розпинають тепер український нарід. Вони нищать найкращих його синів розстрілами, мучать тюрмами і засланнями, і масово виголоджують усе населення на Україні.

Це не поголоски й не сплітки, це — найчистіша правда! Про цю страшну правду говорить нині голосно світ, про цю болючу правду кажуть наші тамошні брати у численних листах до свояків і знайомих, про цю жахливу правду оповідають і численні втікачі з більшовицької неволі. Зате цю трагічну правду закривають комуністи. З усіх листів наших нещасних братів і з усіх оповідань утікачів чуємо розпучливий крик: «Рятуйте, бо загибаємо від насильства і голоду!».

УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ!

Де б ти не жив поза межами Великої України — чи в Галичині, чи за океаном в Америці, чи на Волині й Холмщині, чи в далекій Австралії, чи на Буковині й Бесарабії, чи в Китаю, чи на Закарпатті й на еміграції в Європі, чи в гарячій Африці -— ніде Ти не можеш спокійно приглядатися величезному горю та мукам Твоїх поневолених і голоджених братів.

Ти мусиш сказати своє тверде слово гнобителям і світові цілому про їхню недолю. Ти мусиш зробити все, щоби рятувати загрожене існування 35-ти мільйонів братів, щоби рятувати тим самим себе, своє національне життя перед загладою. Бо ж комуністичні московські диктатори завзялися вже на само життя українського народу, що найшовся під їх владою. Вони знищили всі багатства української землі, вони зруйнували українське народне господарство, вони через насильну колективізацію геть завалили хліборобство й довели українське населення до голоду. На українських широких, урожайних ланах ростуть тепер переважно бур'яни, а український хлібороб у голодових муках докотився декуди до людоїдства. На українській землі, де недавно хвилювали непроглядні пшеничні лани своїм буйним колоссям, запанувало наслідком комуністичної господарки людоїдство. Це ж найстрашніше явище під сонцем. Щоби в хліборобській країні брат поїдав з голоду брата — цього світ не чував і земля наша досі не знала.

Одначе й людоїдство не спинило російських комуністів від того, щоби тепер, при зборі цьогорічних невеликих урожаїв, не наложити своєї руки на весь український збір. Комуністи рішили вивезти з України все збіжжя на північ, у московські промислові осередки, а українське населення тим самим віддати масово на поталу голодовій смерті. За спротив населення проти такого обдирання краю та проти голодження комуністи нищать його немилосердно розстрілами, а всю вину за неврожай складають на українську національну свідомість і тому гноблять український нарід політично гірше московських царів. Вони касують всі рештки політичної автономії Радянської України, нищать всі українські культурні надбання та викорінюють при допомозі терору ще й нечуваний і невиданий в історії ніякого народу політичний гніт.

УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ!

Урвалася міра Твого терпіння. Мовчати далі не можна! Скрізь, де б'ється українське серце, треба не тільки протестувати проти всіх комуністичних насильств, але й заворушити сумління цілого людства, поставити на ноги весь світ, щоби він звернув увагу на Твоє положення й прийшов Тобі з допомогою.

Українська Парламентарна Репрезентація і всі центральні українські установи заснували у Львові Український Громадський Комітет Рятунку України. Подібні Українські Комітети треба творити по всьому світі, треба їх працю узгіднювати та спільними зусиллями змагати до полегшення долі наших неволених братів на Великій Україні.

УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ!

Де б Ти не жив, — чи на власній землі, чи на еміграції, чи в Європі, чи за океанами, — ставай одностайно в суцільні лави боротьби з насильством. Мобілізуй опінію світа проти всіх комуністичних страхіть на Великій Україні. Допомагай своїм братам на Великій Україні чим можеш і як можеш. Львівський Громадський Комітет поведе масову рятункову акцію в краю та за кордоном і в найкоротшому часі оголосить подрібний її план. У своїй праці Комітет розраховує на загальну масову підтримку. Повний віри в успіх початого діла, Комітет кличе до дружньої співпраці всіх українців, що щиро хочуть з'єднатися в болю зі своїми гнобленими наддніпрянськими братами.

А Ви, нещасні, опухлі з голоду, брати з-над Дніпра, Кубані та Дону, прийміть від нас вислови подиву для Вашої мужної постави в нещастю, прийміть вислови найглибшого співчуття у великому горі й будьте певні, що скорше чи пізніше прийде кінець Вашим мукам, а з-поза комуністичних хмар і темряви, що повисли над Україною, засяє сонце Волі.

Львів, дня 25 липня 1933.

Підписали:

1. За Українську Парламентарну Репрезентацію: д-р Дмитро Левицький, Дмитро Великанович.

2. За Товариство «Просвіта» у Львові: Василь Мудрий, С. Магаляс.

3. За Наукове Товариство імені Шевченка у Львові: д-р В. Левицький.

4. За Українське Педагогічне Товариство «Рідна Школа» у Львові: о. Олекса Базюк, д-р Мирон Коновалець.

5. За Український Католицький Союз у Львові: Вол. Кузьмович, А. Трач.

6. За Союз Українок у Львові: Мілена Рудницька.

7. За Т-во укр. письменників і журналістів у Львові: І. Кедрин.

8. За Ревізійний Союз Українських Кооператив у Львові: Ю. Павликовський, Р. Левицький.

9. За Краєве Господарське Товариство «Сільський Господар» у Львові: Ю. Павликовський, М. Холевчук.

10. За «Народну Торговлю», Краєвий Союз Споживчий у Львові: Ю. Павликовський, д-р Бариляк.

11. За Краєвий Молочарський Союз «Маслосоюз» у Львові: А. Мудрик, А. Палій.

12. За Центральний Кооперативний Банк у Львові: д-р Кость Левицький, М. Кисілевський.

13. За «Дністер», Товариство взаїмних обезпечень у Львові: інж. Ю. Мудрак, д-р Л. Макарушка.

14. За «Центросоюз», Союз Кооперативних Союзів у Львові: інж. М. Творидло, Радловський.

15. За Земельний Банк Гіпотечний у Львові: В. Сінгалевич, Вогошиновський.

16. За «Карпатію», Т-во Взаїмних Обезпечень на життя і ренти: д-р І. Гижа, О. Тарнавський.

17. За Народну Організацію Українців м. Львова: Агатон Добрянський.

18. За «Молоду Громаду» у Львові: Радловський, М. Бонковський.

19. За Товариство «Взаїмна Поміч українського учительства у Львові»: Зелений, Д. Петрів.

20. За Тов. учит. вищ. шкіл «Учительська Громада» у Львові: Сиротюк.

21. За Союз Українських Адвокатів у Львові: д-р Кость Левицький.

22. За Українське Лікарське Товариство у Львові: д-р Максимонько.

23. За Союз Укр. Приватних Службовиків «СУПРУГА» у Львові: Камінський, Гладкий.

24. За Українське Товариство Допомоги Інвалідам у Львові: д-р І. Гижа, Волошиновський.

25. За Товариство Охорони Воєнних Могил у Львові: Карпінський, д-р Лициняк.

26. За Тов. «Сокіл-Батько» у Львові: В. Мигаль, інж. Свірський.

27. За Головну Старшину Укр. Рух.-Спорт. Т-ва «Великий Луг» у Львові: М. Козланюк, І. Мамчак.

28. За «Міщанське Брацтво» у Львові: М. Стефанівський, М. Кривецький.

29. За Т-во «Зоря» у Львові: М. Кліщ.

30. За Укр. Т-во «Сила» у Львові: І. Табора, С. Валько.

31. За Т-во «Воля» у Львові: Козіцький Іван, Сивуляк Михайло.

32. За «Українське Народне Мистецтво» у Львові: Ірена Макух-Павликовська.

33. За Укр. Т-во Допомоги Емігрантам з України у Львові: А. Петренко, Ф. Дудко.

34. За Відділ Укр. Центр. Комітету в РПП у Львові: О. Кузьминський.

35. За Відділ Союзу Українок-Емігранток в РПП у Львові: Ал. Тарановичева, Л. Доценкова.

 

Діло. — Львів. — 1933. — Ч. 212. — 14 серпня. — С. 1.

 

№ 6. ПОВІДОМЛЕННЯ ГАЗЕТИ «ДІЛО» ПРО МАСШТАБИ ГОЛОДУ В УКРАЇНІ

26 липня 1933 р.

КОЛИ ЦІЛИЙ СВІТ ГОВОРИТЬ, МИ МУСИМО КРИЧАТИ

Жахливі вісті приходять з Великої України. Ними переповнена своя і чужа преса. А листи — і читати годі. Найздоровіші нерви не видержують. На Україні панує жах. Попадаються цілі села, де вже нема мешканців. Вимерли або порозлазилися. Такі опорожнені райони влада приготовляє для колонізації їх чужинцями. Людоїдство також не новина. На цьому тлі повстають часті судові процеси. Недавно повернувся з України чужинець — чех. Він був на одному з них. Збожеволілий від голоду син з'їв трупи мами і сестри. Американські, англійські, чеські і ін. часописи принесли вістку від своїх кореспондентів, що на Україні від голоду та хворіб, зв'язаних з ним, померло біля 10 мільйонів душ, тобто стільки, скільки усього українців у Галичині, Буковині, Волині, Бесарабії, Закарпатті і на еміграції з Америкою і Канадою включно.

Більшовицька влада устами Літвінова в Лондоні цинічно заявила: На Україні нема ніякого голоду. Все це наклепи ворогів совітської влади. Може, Літвінов і має до певної міри рацію. На Україні вже не йде про голод, а про систематичне планове винищування більшовиками голодом цілого непокірного українського народу.

Починаються жнива. На Україні такого врожаю і найстарші не пригадують. Вершник з конем сховається в житі. Коли про це довідалася Москва, наказала збільшити на Україні плановий податок зерна втроє. Вже є й наслідки такого розпорядження. Появилися «стрижії». Цілі лани або без колосків, або випалені. Не помагає ні кінна та піша варта, ні аероплани. Населення знає, що хліб не для нього вродив. Увесь урожай має бути вивезений за межі України. Тому то повстало свідоме нищення хліба ще на полі або відмова від збирання врожаю. Хліб уродив, а збирати нема кому. Пробують більшовицькі агенти вербувати робітників з прикордонних районів Польщі. Машинами більшовицька влада також не годна дати собі ради з урожаєм, бо, як усе в більшовиків у таких випадках буває, машини у більшості не зремонтовані.

При таких умовах хоч би й який урожай від голоду України не врятує. Населення і далі буде винищуватися голодом. Треба якоїсь акції, і то акції в загальному розмірі. Народові на Україні замкнені уста. Тоді ми мусимо бодай кричати.

 

Діло. — Львів. — 1933 — Ч. 193. — 26 липня. — С. 5.

 

№ 7. УРИВОК ІЗ СТАТТІ ГЕНЕРАЛЬНОГО СЕКРЕТАРЯ КОНГРЕСУ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШОСТЕЙ ЕВАЛЬДА АММЕНДЕ ПРО ГОЛОД В УКРАЇНІ, ПІДГОТОВЛЕНОЇ СПЕЦІАЛЬНО ДЛЯ ГАЗЕТИ «ДІЛО»

28 липня 1933 р.

Це не простий випадок, що я як генеральний секретар Європейського Конгресу Національностей, який об'єднує кругло 40 мільйонів європейців, підіймаюсь отсього труду, щоби світові з'ясувати нечувані страхіття голодової катастрофи в Радянськім Союзі. Адже на його пограниччі мешкають численні народи, обняті Конгрессм: українці, білоруси, литовці й інші. Вони, очевидно, мають докладні дані про положення їх братів по тій стороні кордону, як і взагалі про все те, що діється на широких хліборобських землях Союзу. Мало того, що границя щільно замкнена і сильно бережена густо розставленими російськими військовими частинами, все таки передістаються сюди голодом гнані людські жертви. Головно вздовж водних границь Дністра і Збруча стали ті втечі трохи не щоденним явищем.

Їх оповідання про голодові страхіття підтверджують наочні свідки з-за кордону, яким вдалося об'їхати й оглянути північний Кавказ, Кубань, Надволжанську Німецьку Республіку, а особливо Україну. Їх описи і свідоцтва понад всякий сумнів достовірні. Тут нехай буде вільно згадати хоч би одного з них, а саме Гирета Джонса, бувшого секретаря Ллойд-Джорджа, який свої спостереження помістив у «Манчестер Гардіан», знанім ліберальнім органі і якого хіба годі посудити про вороже наставлення до Союзу. Цей кореспондент перейшов вздовж і впоперек широкі степи України і Кубані і те, що він там бачив, резюмує в своїм звіті до того, що Радянський Союз стоїть напередодні такої самої голодової катастрофи, як це було в 1920/21 р. Ба, що більше, на основі тих спостережень він твердить, що населення Казахстану змаліло до трьох четвертин: решта вимерла внаслідок голоду і його супровідних явищ. Те саме потвердження тамошніх відносин дають особи — знавці, які — чи то на дипломатичній службі в Москві, чи то займаючи інші відповідальні становища, — так сказати б в офіціальнім характері і по званню слідкують на місці за розвитком подій. На їх думку, число померлих з голоду доходить вже з ньому півроці до мільйонів. Один з них обчислює, що в однім північнім Кавказі, який йому особисто добре знаний, померло більше як два мільйони людей і думає, що число жертв тої катастрофи в цілім Союзі в багато разів більше.

Кожний день приносить сотні листів з України, з Кубані, з-над Волги, в яких всюди одна і та сама мова, просьба про поміч, про рятунок перед голодовою смертю. Крім українців, вимирають німці, білоруси, фінни, естонці, жиди, росіяни — коротко, члени всіх національних груп, які замешкують Радянський Союз. На останнім зібранні виділу Конгресу Національностей вирішили представники поодиноких національних груп, зокрема ті, які мають земляків у Радянськім Союзі, по змозі підтримати запомогову акцію і зі своєї сторони зібрати всякі матеріали і дані про голодову катастрофу.

Коли мова про причини сумного явища, то знавці совітських відносин є одної думки, а саме, що завинили тут, крім кліматичних впливів, заломання посівної кампанії, та передовсім повна невдача нагально перепровадженої колективізації.

А коли б хто хотів ще нових доказів на те, яка загроза в найближчих місяцях чекає мешканців України, то тих достарчив висланий туди недавно Постишев, диктатор Москви. Москва готовиться за мізерні рештки цьогорічних жнив звести з голодним селянством України бій на життя і смерть. Центральні власті є приневолені тим разом може більше, як у минулім році забрати селянам усю працю їх рук, їх жниво. Як хто хоче, але тут заходить свого роду примус для Москви. Конечність рятування системи і необхідність проживлення робітничих мас промислових центрів ведуть у простій лінії до свідомого виголоджування селянства.

Цивілізований світ мусить здати собі справу з того, чи рішиться на негайну поміч, щоби вчасно ухилити голодову смерть від них, а від себе ганьбу безсердечності і безчестя.

 

Діло. – Львів. — 1933. — Ч. 195. — 28 липня. — С. 1—2.

 

№ 8. ПОВІДОМЛЕННЯ ГАЗЕТИ «НОВА ЗОРЯ» ПРО АКЦІЇ ПРОТЕСТУ НАСЕЛЕННЯ ГАЛИЧИНИ ПРОТИ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ

10 серпня 1933 р.

Галицька Земля зачинає стихійно протестувати проти безпримірного морального й фізичного винищування Великої України червоною Москвою. Перший зачав протестаційну акцію Угнів. На нараді 3. с. м. ухвалено одноголосно ряд резолюцій. В них стверджується, що між Україною й Москвою йде безперервна війна. Всіх українців кличе Угнів на протестаційний фронт проти нищення релігії та планового виголоджування мільйонів наших братів на Великій Україні. Незабаром має відбутися в Угневі повітове протестаційне віче.

Дня 6 с. м. відбулися у Львові сходини товариства українських дозорців і домашньої прислуги «Воля». Принято одноголосно протестаційні резолюції.

Того ж дня в с. Грушів, пов. Дрогобич, відбувалося ювілейне свято 25-ліття існування т-ва «Просвіти» при участі понад 2000 осіб і делегатів з цілого повіту. Під час академії ухвалено одноголосно рішучий протест проти планового нищення України червоною Москвою.

 

Нова Зоря. — Львів. — 1933. — Ч. 59. — 10 серпня. — С. 1.

 

№ 9. ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ВІЧЕ ПРОТЕСТУ В ПЕРЕГІНСЬКУ ПРОТИ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ

20 серпня 1933 р.

В неділю, 6 серпня ц. р. відбулося в Перегінську в забудуванні СС (сестер — Ред.) Служебниць велике віче в справі Великої України. На віче прибуло кількасот учасників. Віче отворив короткою промовою парох Перегінська о. Патрило. Головою вибрано п. Мирона Скрипку, секретарював Йосип Мізун. Реферували: секретар В. Целевич і о. пралат Куницький. Промовці змалювали в ярких барвах усі страхіття більшовизму і винищування українського народу комуністичним московським урядом. Обговорено також справу нахабної більшовицької агітації серед українців у Польщі та порушено конечну потребу зорганізувати українців лісових робітників у професійні національні і християнські союзи. Вічевики ухвалили одноголосно отсі резолюції:

Українці, зібрані на вічу в Перегінську дня 6 серпня 1933:

1) протестують перед цілим світом проти того, що московська більшовицька влада видала присуд смерті на український нарід та українську церкву і всіми нелюдськими та кривавими засобами намагається переводити його в життя;

2) зокрема протестують проти господарської політики більшовиків, яка доводить українських селян і робітників до голодової смерті;

3) висловлюють братам і сестрам на Великій Україні своє співчуття для їхніх терпінь та вірять, що український народ всупереч всім зусиллям ворогів шляхом боротьби здобуде своє найвище право.

Віче закінчилося відспіванням національного і католицького гімну.

 

Діло. – Львів. – 1933. — Ч. 218. — 20 серпня. — С. 1.

 

№ 10. РЕЗОЛЮЦІЇ ПРОТЕСТУ ПРОТИ ГОЛОДОМОРУ В УКРАЇНІ УХВАЛЕНІ НА НАРОДНИХ ВІЧАХ В ГАЛИЧИНІ

27 серпня 1933 р.

В Белзі відбулося 19 с. м. велике віче при участі понад 500 осіб з цілого повіту. По рефераті про положення наших братів за Збручем ухвалено одноголосно отсі резолюції:

1. Протестуємо перед цілим світом проти розбоїв і планового виголоджування мільйонів наших братів через московських окупантів на Великій Україні і при тому звертаємо увагу на московсько-більшовицьку загрозу, яка хоче знищити природну запору, якою для Європи є українська нація.

2. Закликаємо всіх українців, а в першій черзі на зах.-українських землях до цілковитої ліквідації роботи московсько-большевицьких прислужників і унеможливлення провадити її на будуче.

3. Засилаємо наш братерський привіт нашим братам на Великій Україні і заявляємо, що віримо в остаточну й повну перемогу української визвольної ідеї, для якої хочемо жити і боротися.

4. Всі села белзького повіту взиваємо до скликування протестаційних віч, яких ціллю розкрити перед нашим громадянством всю облуду московських опришків і у хвилі великого горя з'єднати його духово з братами на Великій Україні.

Дня 13 с. м. відбулися у 17-ох селах войнилівської округи протестаційні анкети проти московських насильств на Великій Україні. Референтами були переважно студенти. По рефератах і дискусіях ухвалено у всіх 17 селах резолюції такого змісту:

1. Протестуємо проти неправного насильного загарбання українських земель червоними наїздниками.

2. Протестуємо проти виголоджування та звірського нищення наших братів на Великій Україні.

3. Апелюємо до всіх культурних народів світа, щоби належно поступили супроти такого поведення червоного ката України.

4. Закликаємо все наше громадянство в Галичині і за границею прилучуватися масово до нашого протесту.

5. Пересилаємо привіт та співчуття нашим братам на Великій Україні.

 

Нова Зоря. — Львів. — 1933. — Ч. 64. — 27 серпня. — С. 2.

 

№ 11. ЗВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ГРОМАДСЬКОГО КОМІТЕТУ РЯТУНКУ УКРАЇНИ ДО УКРАЇНЦІВ У ЦІЛОМУ СВІТІ З ЗАКЛИКОМ ВЗЯТИ УЧАСТЬ В ОРГАНІЗАЦІЇ ДОПОМОГОВОЇ АКЦІЇ ГОЛОДУЮЧИМ З УКРАЇНІ

30 серпня 1933 р.

По думці відозви Українського Громадського Комітету Рятунку України з дня 25.7. ц. р.т яку підписала Українська Парламентарна Репрезентація та 34 українських центральних краєвих громадських установ, звертаємося з гарячим зазивом до українців у цілому світі станути до спільної з нами протестаційної і допомогової акції з приводу червоного терору, і голоду на Україні. Скрізь, де живе український нарід, чи на рідній землі, чи на чужині, треба вести планову і одноцільну працю, бо лише тоді буде можна числити на успіх, коли буде йти скоординованим шляхом в краю і цілому світі. У тих краях і більших українських осередках, в яких досі нема ще Комітетів Рятунку України, закликаємо такі загально-громадські комітети негайно оснувати. Український Громадський Комітет у Львові стоїть уже в зв'язку з цілою низкою аналогічних організацій, які оснувалися на інших українських західних землях та в більших європейських еміграційних осередках.

Просимо про оснування Комітетів та намічену працю повідомити нас на адресу: Український Громадський Комітет, Львів, пул. Підвальна ч. 7, 6 поверх. Просимо також надсилати нам усі матеріали і літературу, себто голоси преси української і чужої, бюлетені, летючки, брошури і т. ін.

Українську національну пресу поза межами рідного краю просимо цей комунікат передрукувати.

Львів, дня 30 серпня 1933.

Український Громадський Комітет Рятунку України.

За діловий Комітет:

Мілена Рудницька заступниця голови

Зенон Пеленський секретар

 

Діло. — Львів, — 1933. — Ч. 228. — 1 вересня. — С. 1.

 

№ 12. ЗВЕРНЕННЯ СОЮЗУ УКРАЇНОК У ЛЬВОВІ ДО ЖІНОК УСІХ КРАЇН СВІТУ В СПРАВІ ГОЛОДУ В УКРАЇНІ

вересень 1933 р.

ДО ЖІНОЦТВА ВСЬОГО КУЛЬТУРНОГО СВІТУ!

Жінки! В нечуваному горю, яке переживає під цю хвилину український народ на землях т. зв. Української Соціалістичної Радянської Республіки, ми, Українки Галицької Землі, звертаємося до Вас, Сестри усіх країн, за підтримкою, за допомогою!

Україна вимирає від голоду! Це не є легкодушно кинена фраза, ні перебільшення! Не зважаючи на всі намагання більшовицького уряду закрити перед світом правду, ця правда кричить жахливим голосом крізь усі кордони: в судорогах голодової смерті б'ється населення плодючих земель України, колишнього шпихліра Європи!

Ось жменька цифрових даних із двох повітів центральної України, з повітів калинівського й козятинського: в селі Заливанщина зигибло останньої зими від голоду й виснаження 2000 осіб на загальне число 3500, в селі Куманівка — 1200 осіб на 3000, в селі Губинці — 800 осіб на 1600, в селі Сашанськ — 700 на 1500, в містечку Самгородок — 800 на 3000. Факти ці маємо від уродженця тих обшарів, за їх абсолютну достовірність ручить поважане в нашому суспільстві ймення. Тисячі листів з мольбами за допомогу, за рятунок від голодової смерті, що їх одержують наші численні інтелігентні та селянські родини, свідчать ясно про те, що голодує не одна частина суспільства, не один район, а ціле поголовно населення на всьому широкому просторі Радянської України.

Час жнив, що для всякого, де б не жив він, селянина є порою матеріальної полегші — на Україні є порою голоду та жахливих подій. Вже заздалегідь відділи червоноармійців обсадили лани доспіваючого збіжжя, яке призначено перш за все для російських промислових центрів, для червоної армії та для експорту. Спухлим від голоду відбирають останню мірку збіжжя, останню надію. Опірних масово розстрілюють. Тож не диво, що чужинні журналісти, яким, не зважаючи на заборону більшовицького уряду, вдалося передістатися на навіщену голодовою катастрофою українську територію, стверджують: якщо населення цієї країни не одержить із зовні видатної підмоги, 75 його відсотків вигине чергової зими від голоду.

Не будемо довго зупинятися над причинами страшної катастрофи, яку переживає Україна: вони надто відомі. До цього жахливого стану довела цю країну природних багатств невідповідальна і страшна в наслідках більшовицька державна господарка. Господарка божевільних експериментів колективізації, господарка рабівницько-колонізаційна, що в користь метрополії (Московщини) забирає окупованій країні навіть найпотрібніше до нужденного животіння.

Московсько-більшовицькі окупанти, що поконали (1917—1920) армію молодої Української Народної Республіки тільки завдяки розкладовій демагогічній агітації між селянством (обіцюючи йому «землю і волю»), пішли на безпощадне винищування того самого селянства.

Чи відомо Вам, що при будові балтійсько-біломорського каналу згинуло понад 20 0000 цвіту українського селянства, т. зв. середняків і куркулів?

Чи відомо Вам, що на каторжних роботах у концентраційних таборах Соловецьких Островів та інших «пекол на землі», на ледяних побережжях північного океану згинуло кількасот тисяч того селянства за ось такі провини, як опір у приступленні до колективу чи неспромогу заплатити державний податок? Про українську трудову інтелігенцію нема що й казати! Десятки тисяч її згинуло в льохах Чрезвичайки чи ГПУ, розстріляні без суду під «стєнками», на каторжних роботах і ін.

Все це діється серед мовчанки цивілізованого світу. Щойно в останніх часах помітно в християнських колах деяких європейських країн відрух протесту і бажання помогти. Відповідальні чинники держав — мовчать. Сховавши в теку недавно заключені з більшовиками «пакти неагресії» чи торговельні договори (яких предметом є м. ін. те саме криваве збіжжя України) прижмурюють очі на «внутрішні справи «заприязненої держави», мовчать лояльно, чекаючи кінця більшовицького експерименту. Визначний французький політик, провідник великої партії об'їздить Радянські Країни, оглядає здвигнені жертвою нечуваних терпінь державні установи, приготовані на показ зразкові колгоспи і т. ін. і впевнює публічну опінію своєї Нації, що її «впроваджено в блуд», та що все йде якнайкраще в цьому найліпшому зі світів»...

Оце звертаємося до Вас, жінки всіх націй, країв і континентів, всіх класів, партій і конфесій, звертаємось до Вас з голосом, що просить допомоги, що кричить рятунку!

Ви, зорганізовані жінки всього світу, яких гуманність навчилися ми цінити, працюючи поруч з Вами в міжнародних жіночих організаціях, — зробіть усе, що можете, щоб не дозволити червоним сатрапам безкарно знущатися над безборонними! Зробіть усе, що у Ваших силах, щоб голодуючим України принести поміч!

Ваша скоординована і планова діяльність мусить довести до змін відношення світу до більшовицького уряду, до змушення нього уряду припинити ганебне винищування нашої нещасної Батьківщини. Розворуште сонне сумління Ваших чоловіків, синів і братів, що займають у Ваших країнах відповідальні державні становиша й жадайте від них того почуття міжлюдської солідарності і справедливості, які не дозволяють брататися з убивцями!

Не приглядайтеся мовчки тому ганебному явищу, що в одній частині світу мільйони людей гинуть голодовою смертю, тоді коли в інших гниє збіжжя, в фабричних печах топлять кукурудзою, затоплюють каву, овочі й інші середники поживи! Домагайтеся міжнародної акції в напрямі негайного перекинення тих продуктів на Україну!

Не дозвольте людськості брати на свою совість страшної спів відповідальності за небувалі по своїх розмірах в історії злочини червоної диктатури на Україні! Бо хто не протиставиться тим злочинам цей стає спільником Москви в її кривавому погромі України!

За «Союз Українок»:

Мілена Рудницька, голова

Ірина Лунева, секретарка

 

Діло. — Львів. — 1933. — Ч. 242. — 15 вересня. – С. 2.

 

№ 13. ВІДОЗВА УКРАЇНСЬКИХ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІВ І УКРАЇНСЬКИХ СОЦІАЛІСТІВ РАДИКАЛІВ ДО СОЦІАЛІСТІВ УСІХ КРАЇН ПРО ГОЛОД В УКРАЇНІ

13 вересня 1933 р.

Шановні Товариші!

Основні факти масового голоду, а зокрема два трагічні самогубства на Радянській Україні мусіли звернути на себе Вашу увагу. Поповнили самогубство найбільший пролетарський письменник Радянської України Микола Хвильовий і чільний представник уряду Радянської України, голова народних комісарів Микола Скрипник.

Підписані соціалістичні організації зважають своїм обов'язком подати до Вашого відома сучасні обставини на Україні та з'ясувати причини тих страшних випадків самогубства.

З кінцем 1919 року російська комуністична влада насильно завоювала Україну. При помочі кривавого терору знищила вона Українську Народну Республіку, знищила всі революційні здобутки визвольного українського руху, розгромила всі політичні, економічні і професійні організації українського працюючого люду, а саму трудову клясу скувала залізною диктатурою комісарів російської комуністичної партії.

Щоби закрити свою дійсну ціль, свої імперіалістичні наміри, для баламучення громадянської опінії, проголошено Україну самостійною пролетарською державою. Московський центр деякими посуненнями створив ілюзію, що ця держава існує. В дійсності Україна стала колонією Росії, українські землі стали тереном всяких експериментів радянської влади для випробування різних проектів «нового соціалістичного будівництва», котрі з соціалізмом не мали і не мають нічого спільного.

І ось по 14 роках тієї диктатури робітники й селяни України масово гинуть з голоду на своїй такій родючій землі. І ось вдруге Україна переживає таку саму катастрофу голоду, що й у 1921—22 роках. Це все діється на Україні в 1933 році, по 14 роках «радянської» влади, котра голосила щастя, добробут і нове життя для працюючих мас.

Стверджуємо, що одинокою і очевидною причиною голоду на Радянській Україні є безоглядний економічний визиск українського народу більшовицькою диктатурою, яка вважає Україну своєю колонією. Рік-річно вивозить вона мільйони тонн збіжжя або до центральної Росії для прохарчування важніших робітничих осередків, армії і чрезвичайки, або вивозить по демпінгових цінах закордон для роздобуття валюти. Комуністична влада затаює факт голоду на Україні, а робить це не лише тому, що цього вимагає престиж диктатури, але щоби й на будуче експлуатувати виголоджену колективізаційними експериментами знищену країну.

А в порі з тим ми є свідками нечуваного політичного терору. Навіть ілюзорична самостійність України сьогодні не існує. Деякі українські комісаріати покасовано, свідомих українців-комуністів заступається російськими комуністами, українську культуру і науку піддано під строгий поліційний режим. Очевидно, що цього роду колоніальний визиск і иентралістично політичний терор над трудовим населенням України викликає велике невдоволення і спроби опору, але ті спроби більшовицька влада здавлює насильно, висилаючи цілі місцевості до Сибіру або до концентраційних таборів на Соловках над Крижаним Океаном.

Ця політика більшовицької Москви мусіла врешті викликати невдоволення навіть серед провідних комуністичних діячів української національності. Але і їх не пощадив терор московської диктатури. Прийшли масові арешти, висилки, а навіть розстріли. Арештовано бувшого народного комісара Шумського, розстріляно Комара і ін.

В тій атмосфері оплюгавлений є збещещений для більшого ефекту по-провокаторськи заплямований тавром фашиста і шпіона, покінчив самогубством голова народних комісарів М. Скрипник. Згинув на знак протесту проти потоптання теперішньою сталінівською бюрократією всіх тих засад, на яких спиралася конституція Радянського Союзу, проти імперіалістичного походу Москви на Україну. Ця сама протиукраїнська політика загнала в могилу найбільшого пролетарського письменника України М, Хвильового.

Україна переживає важкі хвилини, У цвинтар перемінилася ця найбільше плодюча країна Європи і звідтам долітають до нас плач і стогін визискуваних і катованих. У більшовицьких в'язницях томляться тисячі українських соціалістів. У ту важку хвилину українським народ — народ робітників і селян, — не може ждати ні в;д кого помочі, як лише від соціалістичних партій усіх народів та від противників всякого поневолення та визиску.

Ми, українські соціалісти, протестуємо перед цілим культурним світом проти варварського винищування українського трудового народу більшовицькою диктатурою, проти топтання тих прав, які цей трудовий народ шляхом довгої революційної боротьби собі виборов, протестуємо проти розстрілів, протестуємо проти арештувань і знущань, жадаємо негайної амністії для політичних в'язнів і взиваємо Вас, Товариші, щоби й Ви прилучилися до нашого протесту.

Товариші! Протестуйте проти вивозу харчових продуктів з Радянської України, якої населення голодує!

Плямуйте політику винищування голодом і терором українського населення, яку планово проводить на Радянській Україні Російська Комуністична Партія. Хай живе воля!

Хай живе вільне право на самовизначення всіх поневолених народів!

Хай живе соціалізм.

 

За закордонну делегацію Української соц.-демократичної робітничої партії:

Ісаак Мазепа

Панас Феденко

За Українську соціал-демократичну партію:

Лев Ганкевич

Іван Квасниця

За Українську соціалістичну радикальну партію:

Іван Макух

Матвій Стахів

 

Діло. — Львів. — 1933. — Ч. 240. — 13 вересня. — С. 2.

 

№ 14. ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО УТВОРЕННЯ МІЖНАРОДНОГО КОМІТЕТУ ДОПОМОГИ ГОЛОДУЮЧИМ В УКРАЇНІ

21 вересня 1933 р.

Міжнародний Комітет Допомоги Голодаючій Україні повстав у Парижі. Його утворення стоїть у зв'язку з закликом українського греко-католинького єпископату в справі голоду на Україні. Активну участь в сім комітеті бере архикнязь Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний), полковник УГА.

 

Нова Зоря. — Львів. — 1933. — Ч. 72, — 21 вересня. — С. 4.

 

№ 15. МЕМОРІАЛ ПРЕДСТАВНИКІВ ГРОМАДСЬКОГО КОМІТЕТУ РЯТУНКУ УКРАЇНИ ДО ПРЕЗИДЕНТА ЛІГИ НАЦІЙ Л. МОВІНКЕЛЯ

25 вересня 1933 р.

Його Ексцелєнція

Президент Ради Союзу Народів

Міністр Мовіикель

Ваша Ексцелєнціє!

Підписані представники Українського Центрального Комітету Рятунку України звертаються до Вас з гарячим проханням внести справу голодової катастрофи, що лютує на Радянській Україні, перед форум Союзу Народів та спонукати Союз Народів зорганізувати міжнародну допомогову акцію в користь вигибаючого від голоду українського населення.

Факт голоду, не зважаючи на всі намагання більшовицького уряду закрити перед світом правду, та не зважаючи на його заперечення голодової катастрофи, не підлягає ніяким сумнівам. Цей факт стверджений тисячами листів, які одержуємо від наших братів з того боку совітського кордону, та протокольними зізнаннями сотень утікачів-українців, яким вдалося покинути совітську територію, він підтверджений також свідченнями безсторонніх людей, передовсім чужих журналістів, яким, не зважаючи на заборону більшовицького уряду, вдалось добратись на навіщену голодовсю катастрофою українську територію.

За автентичність факту небувалої своїми розмірами в історії голодової катастрофи ручать такі поважні імена, як ім'я віденського кердинала Інніцера й імена українських греко-католицьких єпископів з митрополитом графом Шептицьким на чолі.

Не хочемо ускладнювати політичними моментами справи міжнародної допомоги і тому не будемо говорити тут про причини страшної катастрофи, яку переживає Україна, і які зрештою надто відомі в усьому світі. Є прилюдною тайною, що Україну, цю країну великих природних багатств, довела до її теперішнього жахливого стану більшовицька господарська політика. Одначе поливаючи на боці справу політично-господарського винищування України її теперішніми володарями, апелюємо до Союзу Народів у справі допомоги для голодних, бо це справа міжлюдської солідарності і гуманності.

Віримо, що Союз Народів, який вже в минулих роках займався аналогічними допомоговими гуманітарними акціями та який в першій мірі покликаний зорганізувати поміч у користь безборон ного нещасного населення України, усуне усі труднощі і вплине на уряд Совітського Союзу, щоби він не відмовився допустити міжнародну допомогу.

Українці західних земель, що живуть поза межами Совітської Республіки, а також канадійці і американці українського походження готові поділитися з загибаючими від голоду братами своїми скромними запасами збіжжя і іншими засобами поживи, якщо Союз Народів уможливить нам перетранспортувати їх на Радянську Україну та роздачу тих засобів під міжнародним контролем.

Підписані приїхали до Женеви, як висланники Українського Центрального Комітету Рятунку України, який заснувався в столиці західних українських земель — у Львові, — з повновластями перебити в імені Комітету всі потрібні заходи перед Союзом Народів. У склад нашого Комітету входить Українська Парламентарна Репрезентація західних українських земель у польському парламенті та 36 центральних українських культурних, економічних і гуманітарних організацій і установ, між ними організації українських емігрантів з Радянської України. В тісному порозумінні з ними працює Український Рятунковий Комітет на українських землях, які є в Румунії з осідком в Чернівцях та українські допомогові комітети, розкинені по Європі й Америці.

Пос. Мілена Рудницька заступниця голови Українського Рятункового Комітету

Пос. Зенон Пеленський, секретар

 

Діло. – Львів. — 1933. —Ч. 260. — 3 жовтня. — С. 2.

 

№ 16. ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО РОЗГЛЯД ЛІГОЮ НАЦІЙ СПРАВИ ГОЛОДУ В УКРАЇНІ

28 вересня 1933 р.

Зусиллям делегатів Українського Громадського Комітету Рятунку України у Львові (в особах пос. М. Рудницької і пос. 3. Пеленського) треба завдячити, що справа голодової катастрофи на Радянській Україні попала на форум Союзу Народів.

23 вересня прийняв президент Ради СН міністр Мовінкель на аудієнції пос. М. Рудницьку, вів з нею довгу розмову на тему жахливого положення на Україні та можливостей допомогової акції. Міністр Мовінкель виявив велике зацікавлення тією справою і своє щире співчуття до нещасного страждаючого населення України, та обіцяв, що як президент Ради СН зробить усе можливе, щоби предложити цю справу Раді СН.

На другий день українські посли передали президентові від імені Українського Громадського Комітету Рятунку України короткий меморіал та велику теку матеріалів про голод на Україні, а саме вирізки з чужинних газет, бюлетені, летючки, відозви і т. ін. Рівночасно пос. М. Рудницька, як голова Союзу Українок, звернулася до п-ні Корбет-Ешбі, президентки Міжнародного Жіночого Союзу та члена англійської делегації на конференцію роззброєння, передаючи їй відозву Союзу Українок до жіноцтва культурного світу з проханням, щоби міжнародні жіночі організації підтримали перед президентом Ради СН акцію українських делегатів. Пані Корбет-Ешбі предложила відозву Союзу Українок Об'єднаному Комітетові Міжнародних Жіночих Організацій, який саме тоді радив у Женеві. Об'єднаний Комітет прийняв одноголосно внесок п-ні Корбет-Ешбі та передав негайно окремою делегацією президентові Ради письмо.

До акції делегатів Українського Громадського Комітету Рятунку України у Львові приєдналися представники поодиноких еміграційних кіл та рятункових комітетів, а також представники буковинського Комітету Рятунку України в особах сен. Зблозєцького і пос. Сербинюка. На протязі останнього дня наспіли на ім'я президента Ради СН численні телеграми з краю та від наших європейських еміграційних осередків, а також з Канади і Злучених Держав Америки.

Ці всі меморіали і письма президент Ради подав до відома іншим членам Ради СН і на сьогоднішньому пополудневому засіданні Ради справа голоду на Радянській Україні була предметом нарад тієї найвищої міжнародної установи світу.

Коли навіть опозиція і інтриги з боку Франції і інших «союзників» Совітів, а наших «приятелів» стануть на перешкоді організації міжнародної допомогової акції під протекторатом Союзу Народів, то на всякий випадок для інформації громадської опінії світу про жахливе положення на Великій Україні і поруч з тим для актуалізації української справи, тієї кровавої рани на тілі Європи, зроблено дуже багато.

З краю вислали до президента Мовінкеля окремі телеграми в справі голоду на Україні з проханням взяти ту справу на розгляд Ради такі установи: Українська Парламентарна Репрезентація, Громадський Комітет для рятунку України, УНДО, Союз Українок і Католицький Союз.

Женева. (Власна телеграма). Рада Ліги, п'ятниця, на тайному засіданні дві години розглядали справу голоду на Радянській Україні. Президент Мовінкєль гаряче боронив. Проти опозиції вирішили передати справу Червоному Хрестові. Велике зацікавлення.

30 вересня 1933 р.

Женева. 30. 9. ПАТ. На тайному неофіційному засіданні Рада Ліги Націй розглядала петиції українців із Польщі, Румунії та Франції, щоби Рада з огляду на голод на Радянській Україні прийшла з поміччю населенню Радянської України.

Рада Ліги Націй признала, що ця справа не належить до її компетенції та що справою цією повинна зайнятися організація Червоного Хреста.

 

Діло. — Львів. — 1933. — Ч. 258. — 2 жовтня. — С. 4.

 

№ 17. ЗВЕРНЕННЯ ОБ'ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В АМЕРИЦІ З ЗАКЛИКОМ ДОПОМОГТИ ГОЛОДУЮЧИМ В УКРАЇНІ

4 жовтня 1933 р.

РЯТУЙМО УКРАЇНУ ВІД ГОЛОДОВОЇ СМЕРТІ!

Чужинець д-р Евальд Амменде, генеральний секретар Європейського Конгресу Національностей, проголосив звіт про голодову катастрофу на Україні. Отой звіт про вимирання населення Радянської України з голоду закінчив він запитом до цивілізованого світу: чи він ще й далі глядітиме, як умирають на Україні мільйони людей з голоду, чи може захоче таки прийти з поміччю нещасним жертвам і скинути з себе тим чином закид безсердечності і ганьби.

Оте благородне слово чужинця дійшло до нас, українців в Америці, в хвилині, коли ми беремося ще раз потрясти сумління світу, коли ми хочемо знайти доступ до американського уряду і До серця американського народу, щоби дістати від них поміч для наших безборонних братів на рідній землі, для нашої вигибаючої з голоду України.

Звідки взявся голод на Україні? І то голод на землі, відомій від віків з того, що була найбагатшою і найурожайнішою з усіх земель Європи, про яку ще в старовині писали, що це земля і медом і молоком текуча?

Світ, коли говорить про цей голод, то кладе найбільшу увагу на те, що голод у Совітськім Союзі — це ознака, що там збанкротувала совітська аграрна політика, що недописала колективізація. Це правда, але не цілковита. Особливо, коли мова про Україну. Голодують люди і на землях, заселених москалями. Та все ж таки не вимирають з голоду в московських губерніях з неврожайною землею в таких великих розмірах, як вимирають на Україні, де на землі, з природи урожайній, гинуть люди з голоду мільйонами.

Діється це тому, що голод на Україні викликаний не тільки крахом совітської колективізації. Він такий страшний особливо тому, що його викликує і піддержує Москва з розмислом, аби в той спосіб вилюднити Україну, Голод — це тільки один із способів боротьби Московщини з Україною, яка прямує до відірвання від Москви. Це найбільш варварська ставка Москви, що прямує до знищення українського національного самостійного руху на Україні.

Отой момент зрозуміли добре самі українські комуністи на Україні! Тому саме доходить тепер до того, що відбирають собі життя ті, що з вірою в перемогу комуністичної ідеї вірно служили Москві в надії, що коли об'єднаються з московськими ро¬бітниками, то на Україні настане краще життя.

Смерть Хвильового та Скрипника — це розпучливий крок тих, котрі вірили, що Москва хоче допомогти Україні економічно, культурно й політично. Це трагічний крок тих, котрі мовчали, коли Москва нищила на Україні контрреволюцію, себто коли розстрілювала тисячі свідомих українців, які боролися за самостійність України. Це крок розпуки тих, котрі висилали на приказ Москви тисячами вірних синів України на північ, на канальські роботи, де вони погибали, як колись гинуло наше козацтво при будові Петербурга.

Своєю трагічною смертю хотіли оті українські передові комуністи виправдати себе перед українським народом за всі свої помилки, а заразом запротестувати проти засуду смерті, що його видала Москва Україні, виставляючи її свідомо на голодову смерть.

Ось тому, збираючи жертви потерпівшим від повені нашим братам на західно-українських землях, та пам'ятаючи за кожну закріпощену п'ядь української землі, станьмо в першу чергу одностайно в обороні Великої України.

Стараймося зацікавити вимираючою з голоду Україною американський уряд і американські політичні та гуманітарні установи! З усіх наших віч шлім резолюції до Американського Червоного Хреста і просимо зорганізувати допомогу голодуючій Україні!

А що тепер є актуальною справа визнання Союзу Совітських Соціалістичних Республік Америкою, звертаймося як громадяни цієї землі до уряду у Вашингтоні з проханням, щоби він, заки вирішить справу визнання Совітів, вислав до Совітів американську комісію, яка провірила би політику Москви супроти тих держав, що входять у склад СРСР. Зокрема, домагаймося провірення Америкою політики Москви супроти України, найбільшої складової частини СРСР, отої з природи найбагатшої в Європі країни, на якої землях, як подають більшовицькі офіційні звідомлення, нема посухи, ні масових бунтів, і де панує такий голод, що доходить уже до людоїдства.

Екзекутивний Комітет Об'єднання українських організацій в Америці:

Омелян Ревюк, голова д-р Лука Мишуга, секретар, Микола Данильченко, касир Микола Мурашко, заст, голови Володимир Кедровський, фін. секр.

 

Діло. — Львів. — 1933. — Ч. 260. — 4 жовтня. — С. 1.

 

№ 18. ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО МІЖНАРОДНУ КОНФЕРЕНЦІЮ ПРЕДСТАВНИКІВ КОМІТЕТІВ ДОПОМОГИ ГОЛОДУЮЧИМ В УКРАЇНІ, ЯКА ВІДБУЛАСЯ 16—17 ГРУДНЯ 1933 РОКУ У ВІДНІ ПІД КЕРІВНИЦТВОМ КАРДИНАЛА ТЕОДОРА ІННЩЕРА

17 грудня 1933 р.

Комітет Допомоги голодуючим у СССР під проводом кардинала Інніцера у Відні скликав на 16 і 17 грудня ц. р. конференцію представників усіх комітетів допомоги голодуючим у СССР для узгіднення та усуцільнення рятункової акції. У цій конференції беруть участь представники українських, російських, німецьких і жидівських комітетів. На конференцію вислали своїх представників зі Львова: Впреосв. митрополит Шептицький і Громадський Комітет Рятунку України. Від митрополита виїхав Преосв. Никита Будка, від Комітету Рятунку України: посли М. Рудницька і Зиновій Пеленський, а крім них ще дир. І. Мартюк, д-р Роман Мармаш і ради. А. Вітошинський. Крім того, в конференції візьме участь о. д-р Горникевич, парох церкви св. Варвари у Відні, що є постійним членом Комітету кардинала Інніцера. Чернівецький Комітет Рятунку України дав повноваження львівським делегатам заступати його на віденській конференції. Те саме зробили українські комітети у Празі та в Брюсселі. Варшавський Комітет делегував до Відня д-ра Левка Чикаленка. З двох берлінських українських комітетів тільки один під головуванням п-н Скоропадської вислав делегата на конференцію. З Лондону вислав англійський Комітет допомоги свого делегата в характері обсерватора. Не маємо досі вістки про те, чи паризький комітет вислав туди делегата.

Конференція ця може мати дуже далекосяжне значення в дальшому розвитку допомогової акції голодуючим на Україні та в справі її організації на ширші міжнародні розміри.

 

Діло. — Львів. — 1933. — Ч. 333. — 17 грудня. — С. 1.

 

Історичне Прикарпаття



Обновлен 02 дек 2011. Создан 18 окт 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником