СТАРИЙ КАЛУШ

МАРКО БОЄСЛАВ

Михайло Васильович Дяченко



 

 

 

Михайло Васильович Дяченко народився 25 березня 1910 року в селі Боднарові Калуського району на Івано-Франківщині. Був четвертою і останньою дитиною в селянській родині Василя та Марії Дяченків. Однак прізвище сім’ї свідчить про те, що коріння її, очевидно, мало наддніпрянське походження. З раннього дитинства доля гартувала характер і волю майбутнього поета. Коли Михайликові виповнилося два роки, померла мати, а в десятирічному віці він залишився круглим сиротою. Батьків хлопцеві замінив старший брат Микола – слухач Української сільськогосподарської академії у Подєбрадах, що поблизу Праги. Брат Микола був високоосвіченою, обдарованою людиною і завжди служив взірцем Михайлові. Завдяки йому Михайло Дяченко вступив до української гімназії у місті Станіславі. У цей час прокидається в ньому потяг до літературної творчості. Гімназист бере участь у літературних вечорах, стає членом «Пласту», захоплюється спортом. Микола Дяченко постійно дбав про духовне зростання молодшого брата. Ще в дитинстві помітив у ньому поетичне обдарування. Став першим слухачем і пошановувачем його гімназійних віршів, привозив книжки зі Львова та Подєбрад. Усе своє життя Марко Боєслав із вдячністю згадував брата, присвятив йому вірш «Спомин», що увійшов до поетичної збірки «В хоробру путь» (1947). Це від нього він уперше почув слово «борись», що «стало сталлю» в поетовім серці.
По закінченні Станіславської гімназії 1930 року Михайло Дяченко вступає на правничий факультет Львівського університету. Поринувши у вир громадського і політичного життя, юнак стає членом ОУН. Будучи послідовним і обов’язковим у всьому, незабаром потрапляє під нагляд поліції, представники якої давали йому таку характеристику: «... поважний, інтеліґентний, добрий організатор, бистрого розуму, мовчазний, надзвичайно ґречний...»
Разом з тим юнак був членом багатьох громадських товариств у рідному селі: читальні «Просвіти», «Рідної школи», «Сільського господаря». Очолював місцеве спортивно-патріотичне товариство «Сокіл». Цей час позначений і плідною творчою працею. Одна за одною виходять поетичні збірки: «Іскри» (1936), «Юні дні» (1938), «Село» (1939). Дебют молодого поета відразу привернув до себе увагу критиків, які були неодностайні у своїх оцінках. Одні схвалювали, інші не приймали твори Михайла Дяченка. Проте доля зовсім не залишила йому часу для творчої самореалізації. Він був обраний для іншої, значно вищої мети: боротися за незалежність рідної багатостраждальної України. Тому не випадково поруч з поетом-ліриком у ньому завжди вживався поет-політик.
Просвітницька діяльність Михайла Дяченка, його тісна співпраця з однодумцями з навколишніх сіл не давали спокою польській поліції. 17 червня 1937 року Дяченка заарештовано і відправлено до станіславської тюрми, в якій він перебував півроку. Навесні 1939 року опального поета вдруге заарештували за громадсько-політичну діяльність. Перед вступом радянських військ до Станіслава 18 вересня 1939 року Михайло Дяченко втік із залишеної поляками тюрми. Пізнього вечора втікач завітав у рідне село, аби попрощатися із братом. Прихопивши найнеобхідніші речі (серед них – Біблію, «Кобзар» Т. Шевченка та власні збірки), він того ж таки вечора покинув Боднарів і нелегально виїхав на Холмщину, рятуючись від нових репресій та переслідувань.
Період еміграції на Холмщині тривав із вересня 1939 по листопад 1941 року і був позначений активною громадською, просвітницькою та творчою діяльністю. Наділений невгасимою енергією, сповнений непереможним бажанням будити національну свідомість в українців, емігрант з Галичини навчав сільських дітей рідної мови та історії України, заснував драматичний гурток. Під час вистави «Невольник» в селі Волосковоля познайомився із Марією Савчук, з якою одружився 23 листопада 1941 року. Через багато років Марія Савчук-Дяченко писала у своїх спогадах: «Його інтеліґентність, освіченість і гарне виховання притягали до себе сільську молодь, а особливо нас, дівчат. Михайло мав добру душу і веселу вдачу». Не залишив Михайло Дяченко і літературної діяльності. Часто їздив до Кракова, що став на початку 1940-х років минулого століття своєрідним центром української еміграції. Тут тоді працювало «Українське видавництво», що видавало два молодіжні журнали «Дорога» і «Малі друзі», в яких друкувалися твори Михайла Дяченка. З цими журналами співпрацювали Олена Шовгенів-Теліга та Олег Ольжич, провідні діячі ОУН. Цілком ймовірно, що молодий поет з Галичини міг бути знайомий із ними. На Холмщині була написана збірка поезій «Вони прийдуть», що вийшла друком 1941 року у видавництві «Пробоєм» у Празі. Під час німецької окупації (листопад 1941-вересень 1944) поет перебував у рідному селі Боднарові, куди переїхав із сім’єю після одруження. Невеличкою збірочкою поезій «За волю» (1945) розпочинається підпільна творчість Михайла Дяченка, який більше відомий у 1945-1952 роках під літературним псевдонімом Марко Боєслав. Ця книжечка-зшиток із 24 сторінок машинопису зовсім невідома сьогодні. Але вона стала своєрідною точкою відліку творчого зростання поета.
Підпілля для Михайла Дяченка почалося з осені 1944 року після невдалої спроби емігрувати. На такий відчайдушний і досить запізнілий крок поет відважився тільки заради збереження сім’ї: дружини та дворічного сина Святослава. З іншого боку, через складні обставини вдома він не відбувся сповна як поет. Якби доля була прихильнішою до Михайла Дяченка, сьогодні б його ім’я стояло поруч з іменами таких майстрів художнього слова, як Є. Маланюк, Т. Осьмачка, В. Барка, Я. Славутич та інші. Проте життя розпорядилося по-своєму. На довгих сім років Михайло Дяченко став речником підпільної боротьби ОУН-УПА. На початку 1945 року поет працював в обласному відділі пропаганди ОУН. Одночасно редагував підпільний часопис «Шлях Перемоги», що почав виходити з 1 травня 1945 року. Саме в цій газеті вперше з’явилися його вірші під псевдонімом Марко Боєслав, що уособлював дух та героїку тих буремних років.
У 1946-1949 роках з-під пера Марка Боєслава вийшло чимало віршів на повстанську тематику, що склали такі збірки: «Непокірні слова», «Вітчизна кличе», «Протест», «В хоробру путь», «Із днів боротьби», «Хай слава луна» та інші. Під відкритим небом Чорного лісу поет творив вірші для підтримання бойового духу повстанців:
Не зломиш нас, жорстокий кате,
У наступ, друзі! На пробій!
Хай шлях прочистять нам гармати!
Вперед! Вперед! В завзятий бій!
(«Пісня куреня «Дзвони», 1946 р.)
У надзвичайно ліричному вірші «Я ще маленький був» автор розповідає про те, як йому, немовляті «у пеленках», явився «янгол Божий» і подарував сурму, наказуючи при цьому:
Як виростеш, іди між свій народ
І грай йому, буди, хай рве кайдани!
Тихим смутком сповнений вірш «На спомин». Простими і в той же час проникливими словами описує поет осінь:
Ти зустрінеш там осінь-шептуху,
Мов бабусю стареньку, сумну,
І листочки в болоті без руху,
Тихий шепіт дерев, бур’яну.
Осінній пейзаж змінюється роздумами над долею повстанця, що живе, мов дикий олень, «гнаний катом удень і вночі», а на кожному кроці на нього чатує смерть. Тому «його друзі – гранати, пістоля.» Але кожний порух його душі, кожний удар серця належить Україні.
Незламна мужність і віра у перемогу звучить у марші «Чорного лісу»:
Ми смілі воїни, суворі,
Нам батько – гнів, а мати – месть.
Брати ми грому і просторів,
Борці за волю, славу й честь.
Вдало дібраними образами-символами «батько-гнів» і «мати-месть» автор утверджує справедливість боротьби, на яку піднялися герої.
Давно вже улюбленою піснею нашого народу поезія «Рости, рости, черемшино»:
Рости, рости, черемшино,
Широко ся розростай,
А ти моя дівчинонько,
Про кохання забувай.
Проста форма вірша, народнопісенні елементи, такі близькі і зрозумілі українцями, надають йому особливої щирості й інтимності.
У цілому ряді творів Марко Боєслав задекларував власні погляди на поезію. І завдання поета. На його думку, справжнє мистецтво мусить єднатися з боротьбою за щастя рідного народу і Батьківщини:
Поему дням читає гордий вітер,
Дзвенить, мов сталь, її суворий ритм.
Перетопіть її на вічні міти
І передайте юним і старим.
Нехай ідуть і пристрасно читають
Поему, литу в крові і вогні.
У ній свята любов борців палає
І помстою рокоче грізно гнів!
(«Поетам наших днів», 1941 р.)
У вірші-відповіді «Критикам» (1949) митець спростовує звинувачення маститих критиків щодо простих форм і «збитих» тем своїх «пісень»:
Я не співаю, лиш кричу, кричу:
Вкраїну розп’яли! Рятуйте, діти!
І все ж таки поет-сурмач, поет-трибун у багатьох творах постає тонким ліриком. «В травневу ніч», «Вечір», «Осінь», «Захід сонця», «Над рікою» – все це яскраві пейзажі-етюди, сповнені неповторними фарбами навколишнього світу і нездоланним бажанням жити:
Останній келих райського вина
В уста мої схилило сонце любе.
Я серцем радісно його обняв
І, мов дитя, голубив і голубив.
(«Захід сонця», 1948 р.)
У багатогранній творчій спадщині Марка Боєслава особливе місце посідає духовна поезія. І це природно. Вихований на народних традиціях, викоханий серед чарівної української природи, поет знав безліч колядок, щедрівок, народних пісень. А спогади про Великдень, Різдво, Зелені Свята пекучим болем озивалися у його змученому тривалою розлукою серці. Він був глибоко набожною людиною, тому цілком зрозумілі його звертання до Бога та Матері Божої:
Боже наш – Правдо і Сило,
Надія в Тобі і любов.
(«Молитва повстанця», 1947 р.)
Писав Марко Боєслав і прозою. Його новели, оповідання, публіцистичні твори друкувалися у підпільних газетах та журналах «Шлях перемоги», «За Україну!», «На чатах», «Чорний ліс». За літературно-журналістську та пропагандистську діяльність поет був нагороджений у серпні 1948 року Срібним Хрестом Заслуги.
У 4-5 числах журналу «Чорний ліс» 1948 року було вміщено нарис Марка Боєслава «Підполковник Михайло Медвідь». 8 червня 1945 року підполковник Медвідь, переслідуваний ворогами, обірвав своє життя пострілом у голову. Але для письменника він досі живий, бо герої «живуть вічно!» Час від часу автор звертається до нього, називає по-дружньому «Міську», «друже», сповідає йому свої болі й жалі. Із авторського монологу дізнаємося, що з підполковником Медведем їх пов’язувала багаторічна щира дружба і спільна діяльність в ОУН. Якою красою тоді було наповнене життя:
На особливу увагу заслуговує праця Марка Боєслава «За соборний моноліт», що була надрукована 1949 року. Автор підкреслює, що впродовж багатьох років в Україні говориться про соборність, але втілити її в життя не вдається. Письменник називає перешкоди, які стоять на шляху до здійснення цієї мети. Передусім це «брак єдности і любови в українському народі». А це вже «національний злочин». Ще більшою трагедією українського народу є «духовні кордони». Через брак розуміння визвольні змагання 1917-1921 років закінчилися поразкою. Звичайно, причина криється у багатовіковому колоніальному становищі нашого народу. І все-таки українці мають докласти «всіх зусиль, щоб знову віднайти себе – відродити душу предків». Письменник глибоко переконаний, що наш порятунок – «в нас самих», бо історія вже не раз доводила, що навіть малі народи, в яких була єдність, виборювали незалежність. Автор запитує, чи не соромно українцям, які мають велику героїчну історію, бути «молодшим братом» і «погноєм для чужих імперіялізмів». Чи «не соромно пухнути з голоду на найкращому в світі чорноземі».
Марко Боєслав безмежно любив життя, свого сина-первістка і благав дружину зберегти його будь-якою ціною. Він жертовно любив Україну і їй віддав своє життя. Востаннє Марка Боєслава бачили у жовтні 1951 року за селом Завадка біля Калуша. У короткій розмові з племінницею він повідомив, що його загін рушає до Чехословаччини. Порівняно недавно дізналися про загибель героя 23 лютого 1952 року в селі Дзвиняч на Івано-Франківщині. Могила поета не відома.
В діаспорі Михайло Дяченко відомий як Марко Боєслав. У 1951 році за кордоном вийшла поетова книжка «Непокірні слова», що вмістила всі відомі підпільні збірки. 1960 року в Турині вийшла в перекладі італійською мовою книжка вибраних підпільних поезій Марка Боєслава «Сором за боягузливе покоління». Вірші переклав Сильвестер Татух, а передмову написав літературознавець Армандо Капрі, в якій подав ґрунтовний науковий аналіз творчості українського поета. Життя і творчість Марка Боєслава увібрали в себе весь драматизм доби національно-визвольних змагань, що була позначена нескореністю духу і винятковою жертовністю.
Галина ЗЕЛІНСЬКА


Автор: укр газета


Создан 07 сен 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником