СТАРИЙ КАЛУШ

Юрій Іздрик ПО КОЛІНА В ЄВРОПІ

моделювання малої батьківщини



ПО КОЛІНА В ЄВРОПІ
моделювання малої батьківщини

Тут неподалік
є класний всесвіт
ходімо туди
е.е.камінґс

Калуш ; місто без історії. Адже історія ; одна з тих речей, які існують лише тоді, коли існують її носії. Носіїв місцевої історії в Калуші немає. Тому неможливо собі уявити, щоб тут святкували, скажімо 750-річчя міста (як нещодавно було у Львові). В Калуші можна святкувати тижневий ювілей, 7-місячний чи, щонайбільше, ; кількарічний. Години і дні, будь-які хронологічні періоди, що проминають на цих територіях, не залишають сліду ані в літописах, ані в людській пам’яті, а просто повертаються для повторного використання, як намистини вервиці. Як елементи вічного рециклінґу. Немов тут працює якийсь астральний комбінат з утилізації й повторного обігу часу.
Хоча насправді Калуш, звичайно, має власну історію. Просто історія... себто справжня Історія ; це саме те, чого не пам’ятають.

трохи неісторії

Якщо вірити легендам і туристичним довідникам, перша згадка про Калуш датована 1437 роком. На жаль, у місцевому музеї від першого калушанина не залишилося ні опудала, ні шкури, ні віґваму. Однак аборигени, судячи з усього, були істотами активними й підприємливими, оскільки вже 1549 року місту було дароване маґдебурзьке право, а відповідно ; герб і статус «вільного королівського міста». На жаль, не знаю, за часів якого саме короля це діялось. Як не згадаю, де саме ; хоча, кажуть, десь на калущині ; народився свого часу і Степан Бандера.
А ще за часів бабці-Австрії в Калуші почали видобувати калійну сіль. Звідси бере початок промисловий злет міста, по якому нині залишилося з десяток недіючих підприємств (ті, що працюють, майже цілком належать російському капіталу), покинуті звалища токсичних відходів, кар’єри, шахти і руїни австріяцьких фабрик ; безцінні, але нікому не потрібні пам’ятки промислової архітектури.
Це, власне кажучи, й усе, що можу повідомити з чужих слів. Сам я, натомість, пам’ятаю Калуш уже радянським, пересічним районним центром із найбільшим у Європі хімічним комбінатом і жахною екологічною ситуацією. Офіційно місто складалося з кількох дільниць, але був і неофіційний, «історичний», так би мовити, поділ: центр, до 1939-го заселений автохтонами, а з 1946-го ; здебільшого «визволителями» та партфункціонерами; височанка ; осереддя міщухів-скоробагатьків та підприємливих селюхів; підгірки ; дільниця, що асоціювалася насамперед із районним шпиталем, населена добропорядними (мабуть, через близькість музею-садиби Івана Франка) громадянами; загір’я ; пристанційне задуп’я, загальний пострах, лігво місцевого люмпену та криміналу; т.зв. посьолок ; територіально найбільша частина міста, де в залізобетонних блоках та цегляних «хрущовках» мешкав пролетарський інтернаціонал з усіх куточків СРСР, що приїжджав за «довгим карбованцем» на будівництво чергового хімзаводу, а позаяк карбованець завжди виявлявся коротшим від обіцяного, ; заробітчани зазвичай залишалися працювати на ними ж збудованих підприємствах. Ну і нарешті ; хімія, промислова зона, держава в державі, антимісто, фантасмагоричний полігон, звідки проростали в небо гігантські труби, клубочилися дими й палахкотіли факели, де заводські корпуси нерідко відділяли кілометри пустельних земель, засолених озер, кар’єрів, каналів, звалищ... куди хлопчаки, виховані на образі Юрія Гагаріна, їздили бавитися в космонавтів, шукаючи на достоту марсіанських ландшафтах позаземні форми життя. Оскільки земні там не виживали.
Можливо тому, отруєна сполуками хлору та окислами полівінілхлориду калуська молодь розважалася смертельними нічними побоїщами, що називається, «стінка на стінку». Газети мовчали, але ранкові перешіптування доносили, мовляв, «учора підгорецькі гнали центрових аж до технікуму», а «загірські знову рознесли танці на посьолку». Загірських боялися найбільше: навіжені відморозки, вони носили не лише ланци і ремені з напаяними бляхами, але й виготовлені із заточених електродів піки та саморобні олов’яні кастети. Втім, токсикоз тут, мабуть, ні до чого. Про подібне пише і Сергій Жадан у «Біґ Маку», те саме бачимо й у славнозвісній «West Side Story». До того ж ми збиралися говорити про архітектуру, чи не так?

андеґраунд по-калуськи

Слово «андеґраунд» у Калуші зберегло свій первісний, етимологічний сенс. Це не мистецьке підпілля і не бункерна партизанка, це ; найсправжнісінькі підземелля, катакомби і печери, що залишилися у вичерпаних і покинутих соляних шахтах. Неграмотні австріяки заливали шахти відпрацьованою пульпою, радянські ж інженери вирішили здешевити процес, тому відходи виробництва скидали відразу за житловими масивами, а шахти просто покидали. З роками залишки солі вимивалися дощами й ґрунтовими водами, тож невдовзі приміський ландшафт прикрасила солянка (місцева пустеля, де й сьогодні часом проросте хіба занесена бозна звідки верблюжа колючка) та кар’єр ; похмурі пагорби, схожі здаля на засніжені Кордільєри. Тож юним космонавтам уже не треба було їздити ген за місто й нелегально проникати на фабричні території: марсіанські дива підступали до їхніх осель. Шахти ж подарували інший атракціон: 1986-го, здається, року, опівночі, розташоване далеко від сейсмічних зон місто струсонув 4-бальний землетрус ; то обвалилася одна із шахт. Під землю завалилися пара будинків, кілька кілометрів шосе і жива корова. Людських жертв не було. Корову врятували. Постраждали, щоправда, порожні корпуси старих австрійських фабрик. Відтоді рік за роком вони потиху щезають з калуського ландшафту: частина потроху сходить під землю, частина розбирається на цеглу (якість цісарсько-королівської цегли непідвладна часові), частина ; зноситься під нову забудову. Боюся, музею промислової архітектури тут не дочекатися. Зате позбавлені пошани до старовини мешканці з подиву гідною турботою поставилися до наслідків обвалу. Зруйновану дорогу впродовж 20 років так і не заасфальтовано, а автомобілістів, змушених долати екстремальну, засипану камінням ділянку, попереджає не поновлюваний із 86-го року вказівник «Обережно! Завалля!», а за кілька метрів ; підфарбований, а тому вкрай цинічний транспарант «Щасливої дороги!»

типові проекти: вчора і нині

На тлі андеґраундової екзотики Калуш наземний виглядає менш цікаво. Принаймні виглядав у часи моєї юності. Історична частина (центр), забудована здебільшого типовими для галицької провінції блідими копіями європейського модерну, потиху занепадала, обростаючи еклектичними прибудовами й присадибними ділянками; здобутки ж радянських архітекторів пропонували для районних центрів клоновані т.зв типові проекти: районний універмаг, районний будинок культури, районні ; кінотеатр, ресторан, ощадні каси, гастрономи, кулінарії, аптеки тощо. (Можливо, це робилося для того, щоб громадяни СРСР, не надто звикали до осілого способу життя й були готові кожної миті податися на чергову «будову століття», освоювати нову «цілину», а то й просто усім кагалом бути вивезеними на неозорі сибірські простори як представники «народу-зрадника», скажімо. А там, на нових батьківщинах, їх очікували звичні і через це майже рідні ; районний універмаг, районний будинок культури, районний кінотеатр і далі за списком). Будівлі ж сакрального характеру, що в докомунні часи були для кожного містечка ще й своєрідною візитівкою, радянська ідеологія казала піддавати найпринизливішим метаморфозам. Так, у Калуші костел перетворили на спортзал, синагогу ; на лазню, а греко-католицьку церкву віддали каґебешним «батюшкам», що в певному сенсі було ще гіршим від лазні-спортзалу: адже там дбалося бодай про тіло, а в «совєтсько-православних храмах» занепащався дух. Згадується Андруховичеве: «…У приміщенні неба відкрита тюрма. У приміщенні тіла відкрита пітьма. У приміщенні духа відкрита розруха».
Щодо монументів та меморіалів, то свого часу на лобному місці постовбичили і найсв’ятіший цісар, і Пілсудський, і Ленін, і Сталін з Гітлером (ці двоє дуже недовго) і, звісно ж ; Шевченко. До речі, пам’ятник Шевченку, який стояв і при комуні, новітні державники замінили масивнішим, поважнішим. У нового Тараса Григоровича і чоло насупленіше, і брови густіші, і вуса кущуватіші. Та чомусь цей новий Кобзар скидається на Фрідріха Ніцше. Особливо зі спини. Небагатьом, мабуть, відомо, що з Калуша походить і Богдан Рубчак, знаний письменник, учасник славнозвісної Нью-Йоркської групи. І мало хто знає, що в Калуші ; о, диво! ; є меморіальна дошка, на якій вписано це ім’я. На жаль, належить воно не поету, а якомусь однофамільцеві, що, як свідчить напис, першим в’їхав у місто на танку в 1945-му.
Абсолютну ж більшість об’єктів радянської архітектури становили абсолютно однакові житлові будинки, що формувалися в масиви, охрещені в роки зрілого соціалізму спальними районами. Гадаю, на постсовєтському просторі кількість і загальний масштаб цих спальних районів мають уповні планетарний характер. Особливу групу цих споруд становлять т.зв. хрущовки ; наслідки будівельної політики Хрущова початку 60-х. Зведені нашвидкуруч цегляні коробки з розрахунковим терміном експлуатації 25 років (за чверть століття очікувалася всесвітня перемога комунізму), ці зразки, сказати б, конструктивістського мінімалізму вірою й правдою служать і донині. Захищають, щоправда, лише від дощу та вітру. Ремонту не підлягають. Вмирають разом із останнім мешканцем. Я й сам народився, виріс і донині мешкаю в такій хрущовці. І люблю її, як кожна людина любить свій дім.
Сьогодні, коли обуржуазнення українського простору набуває певної структурованості, архітектурні метаморфози провінції залишаються стихійними, непрогнозованими й різностильовими настільки, що доречно, мабуть, говорити не про еклектику, а про український народний дадаїзм. Єдиною спільною для різних регіонів тенденцією можна вважати типове використання згаданих раніше типових радянських проектів. Типовий районний ресторан стає типовим гіпермаркетом, типовий районний будинок культури ; типовою дискотекою, типовий кінотеатр ; типовим мультикіно, можливі варіанти. Безваріантною залишається формула: дешевше, швидше, функціональніше, уніфікованіше. Однак завдяки безмежній фантазії мас безликі і сірі раніше спальні райони, стають дедалі барвистішими, калейдоскопічнішими, скидаючись не так на Лас-Веґас, як на збільшений конструктор Леґо. Як відомо, з невеликого набору стандартних елементів цієї забавки дитяча уява здатна витворити справжню казку.

по коліна в європі

Незадовго до введення загальноєвропейської валюти слово «євро» увійшло в наш побут як звичайний префікс. Пригадую, першим неологізмом був євроремонт. Пізніше зявилися євротаксі, євротури, євроказино. Згодом префікс цей набув популярності і його почали припасовувати до найрізноманітніших речей, зазвичай для того, аби продати яку-небудь турецьку підробку за ціною східно-німецької імітації «штатівської фірми» (з наголосами на другому складі). Процес набирав обертів, і якось на крамниці господарських товарів я побачив рекламу «Євробляха». «Бляха-муха! ; подумалося мені. ; Яким прозорливим є народ у стихійному словотворенні. Чи ж можна вигадати кращу метафору нашого місця в дружній родині європейських націй!» Тим часом євробляха виявилася звичайною імітацією черепиці і призвела на початках перебудови до масового захоплення псевдокарпатським стилем (до речі, слово «перебудова» на наших теренах від означення політики Горбачова дуже швидко повернулося до первісного значення). Але що більше співгромадян виїжджало на заробітки до справжньої, невербальної Європи, то частіше почали траплятися зразки псевдобаварського, псевдороманського, псевдомавританського та інших стилів ; залежно від того, де саме відбувалося важке естетичне виховання конкретного заробітчанина. І потроху невимовлюваний префікс «псевдо» почав пасувати до всього, що в рекламі, кошторисах та бізнес-планах вже традиційно називалося європейським. Однак у неприйнятних з естетської точки зору формах калуських новобудов мені ввижаються не лише спроби реалізації убогих провінційних фантазмів, сформованих найтривіальнішими уявленнями про «красіве» ; кітчем, блатною романтикою, розбазареним фольклором і фальшивою позолотою. В незґрабних імітаціях фірми (з наголосом на останньому складі) найважливіше ; саме відхилення, помилки, відсутність формату й естетичного снобізму. Фасадна строкатість місцевих бізнесменів, по суті ; задоволення дитячого комплексу «а подивись, яку я маю забавку!». І від столичного самохизування кримінальних мільярдерів ці традиційно українські межисусідські вихваляння різняться так само, як різноголосий гамір ярмарки ; від вереску на фондовій біржі. До того ж фасади української провінції помальовано за гроші, зароблені важкою працею нелегалів за парадними фасадами європейської демократії. І грошей цих зазвичай вистачає лише, щоби помалювати перший поверх. Тому аби відчути себе європейцем у Калуші, треба йти, не піднімаючи погляду. Бо вище першого поверху ; все ті ж облуплені стіни хрущовок. Ну, хіба зблисне де-небудь рама металоплатикового євровікна (не плутати з метафоричним «вікном у Європу»).
Втім, я починаю збиватися на журналістський патос. Краще розповім про одну місцеву традицію, котра від дитинства не дає мені спокою, а до того ж має опосередкований стосунок до архітектури. Віддавна в українських селах перед святами білили вапном дерева. Це був типовий приклад поліфункціональності патріархальних практик: вапно оберігало дерево від шкідників, а побілені стовбури надавали саду святкового, прибраного вигляду. В процесі урбанізації сільського переважно українського етносу виникла за часів СРСР дивна міська традиція: малювати до свят не лише дерева, але й стовпи та бордюри. Без огляду на історичну смерть комунізму традицію цю свято бережуть. І не зважаючи на те, що бордюри давно пощерблені, а шкідники так і не призвичаїлися повзати стовпами, напередодні свят декалітри вапна витрачаються на цю безглузду, але вже ритуальну процедуру.
Тож якщо йти Калушем, не піднімаючи погляду, милуючись строкатістю площин та білизною вертикалей, можна відчути себе в Європі навіть не по коліна ; значно вище. Однак, наскільки вище ; не уточнюватиму, адже це вже цілком інша, анатомічна, а не архітектурна історія



Создан 10 сен 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником