СТАРИЙ КАЛУШ

ЄВШАН МИКОЛА

Євшан (Федюшка Микола)



ЄВШАН МИКОЛА


Микола Федюшка народився 1889 року в маленькому містечку Войнилові Калуського повіту в Галичині. Батько його Осип, малоземельний рільник, мав ще двох дітей. Миколу, який змалку був слабкого здоров'я і виявляв нахил тільки до книжки, батько, за порадою вчителів і священика, вислав до ґімназії в Станиславові.
Скінчивши ґімназію, Євшан студіює германістику й україністику у Львівському університеті, де професор М. Грушевський перший звернув увагу на талановитого студента й подбав про працю Федюшки, підтримав його в життєвій боротьбі.
Тут Євшан стає службовцем бібліотеки Наукового Товариства імени Шевченка, потім адміністратором Академічного Дому, урядником «Видавничої Спілки», секретарем НТШ та деякий час особистим секретарем М. Грушевського.
Року 1910-го Микола Федюшка здійснює свою давню мрію: виїжджає до Києва, відвідує Ганну Барвінок, Сріблянського, знайомиться з Лесею Українкою, Коцюбинським. Під час світової війни працював деякий час в українських виданнях Відня, а потім добровільно зголосився до війська. Воював на російськім, потім румунськім та італійськім фронтах. У бою над річкою Ізонцо Федюшка був тяжко поранений. Упадок Австрії застав Федюшку в кадрі 9. полку в Журавиці. Заки поляки встигли підготувати переворот, Микола Федюшка випередив їх, нав'язав контакт з українськими військовими частинами в Ряшеві, Ярославі і Перемишлі, таємно змовився вночі зi старшинами-українцями 9-го полку, і весь склад того полку стає під наказ поручника Федюшки. Вояки-українці складають присягу на вірність Українській Республіці. Федюшка роззброює поляків 9-го полку, заарештовує польських офіцерів і машерує зi своїм військом на Перемишль, стає на західних кордонах України, готовий оборонити їх збройною силою.
Але Українська Національна Рада в Перемишлі, наївно надіючись на мирне вирішення польсько-українського конфлікту в Союзі Народів, починає переговори з поляками і на їх вимогу дає Федюшці наказ розпустити військо додому та звільнити арештованих польських офіцерів. Цей наказ розклав і здеморалізував 9-й полк. Микола Федюшка мусив пішки вночі без війська тікати, щоб не потрапити полякам у руки. У своєму рідному Войнилові він був призначений командантом військової міліції округи.
Незабаром президія Державного Секретаріату ЗУНР кличе Євшана на співробітника урядового часопису «Республіка». Але утворення двох республік: Західноукраїнської й Східноукраїнської та ще й невиразна, хитка й не радикальна політика уряду ЗУНР в соціальних питаннях були причиною того, що Євшан пристав до опозиційного табору — «Селянсько-робітничого Союзу», сформованого після соціалістичного конгресу в Станиславові зимою 1919 року.
В опозиційних часописах «Нове Життя» й «Народ» Євшан різко критикує уряд ЗУНР, а коли появилися чутки, що Селянсько-робітничий Союз організує державний переворот, командант міста Станиславова заарештував Євшана разом з М. Шаповалом та В. Пачовським.
Революція жартує собі часто зi своїх вірних синів і робить їм несподіванки: той сам Федюшка, який першим зробив переворот під Перемишлем і боронив лінії Сяну, фанатичний патріот Євшан опинився в українській тюрмі. Сам Євшан потім признавався, що заарештовано його більше через непорозуміння. Він до смерти зберіг вірність Українській Галицькій Армії і вмер під прапором ЗУНР.
Далі Федюшка ділить долю й недолю Галицької Армії, переходить з нею за Збруч, опиняється в трикутнику смерти, працюючи головою архіву Начальної Команди. Як критик і публіцист Євшан замовк зовсім. Аж у роковини проголошення Української Республіки в Галичині, 31 жовтня 1919 року, у Винниці Євшан виголосив промову до українського війська на святі Галицької Армії. Це був вершок його творчості, популярності й останнє лебедине слово. Багато стрільців хворих, поранених плакало, слухаючи тої промови.
Юра Шкрумеляк, який тоді працював разом з Євшаном в архівах Галицької Армії, пише про тi часи: «Скромне було це свято і сумне, до сліз сумне. Хор співав Шевченкового „Косаря“, такого актуального тоді для Галицької Армії. По хорі виступив на естраду поручник Євшан, одягнутий менше як скромно, сухорляве лице з виступаючими висками і рудою борідкою, тонкі стиснуті уста з закраскою трагізму й іронії, бистрі, ясні, проникливі очі, високе чоло. I справді, слова Євшана були важкі, важкі… Нам осталось — бути лиш погноєм для майбутніх поколінь…»
А 23 листопада, в сірий, сніжно-болотяний день, поховали Євшана поруч з іншими жертвами тифу… Тi стрільці й старшини, які три тижні тому слухали пророчої промови Євшана, занесли трумну свого поручника на своїх плечах і поховали на горі за казармами у Винниці, де померло майже 10000 українських стрільців Галицької Армії.[1]
[ред.]Творчий доробок

Микола Євшан не належить до академічних типів учених і фахових професорів від літератури: він не методичний, часто хаотичний імпресіоніст, він менше аналізує, секціонує твори, а більше синтезує, відчуває і передає вражіння, а часто стає на межi публіцистики.
Євшан помер аж надто молодо, маючи заледве 32 роки життя, але й те, що залишив він у своїй спадщині, дає нам право бачити в його особі першого (українського) літературного критика, який вважав критику своїм покликанням, своїм одиноким літературним і життєвим шляхом, на якому він кинув весь свій талант, труд і любов. В останні десятиліття перед всесвітньою війною Микола Євшан — це, безперечно, центральна постать серед наших критиків.
«Вибити вікно в Европу для української літератури» — це був головний клич Євшана як критика. Зв'язати нашу літературу з европейськими напрямками, влити в душі наших поетів ширший і глибший світогляд, фільософічну думку, дати їм вищу естетичну освіту і вивести понад примітивну побутовщину на верхи справжньої творчості, «придбати Україні справжні культурні цінності» — ось провідна думка всіх його праць…
Iдеал Євшана це: «Iдеал великої та гармонійної індивідуальности, прекрасної в своїх бажаннях, творчої і прагнучої нового життя».
Микола Євшан за світоглядом ідеаліст, натура пристрасна, войовнича, приклонник і оборонець творчої свободи одиниці, апологет індивідуалізму і речник гарячого патріотизму. I не даром переклав він «Die Reden an die deutsche Nation» Фіхте.
Євшан був людиною наскрізь бойового, полемічного характеру, і тому його естетика ніколи не мала в собі нічого апатичного, мертвого, догматичного ані абстрактного: «Всякий ідеал, щоби він був корисний, щоби був дійсною силою, мусить виходити тільки з життя, мусить звертатись до життя, кінцеву ціль покласти в житті» («Під прапором мистецтва»).
Микола Євшан не тільки літературний критик, він політичний діяч, активний громадянин і публіцист. Як людина, як громадянин, як суспільний тип він був однією з тих нечисленних особистостей, для яких життя — то значить протиставити своє я світові, оточенню, обставинам, іти через життя наперекір усім до власної мети. Життя таких одиниць, як Євшан,- то безперервний героїчний спротив хаосові поза собою і хаосові в своїй душі. Серед українських літераторів мало є типів таких строгих супроти себе й других, як Євшан. Серед знайомих він залишав вражіння людини твердої, різкої, безкомпромісової, замкнутої, хоч тонкої, ніжної на дні душі. Він свідомо вбивав у своїй душі українське безсилля, слабість, кволість та душевну сентиментальність.
Євшан — це вічний протестант проти офіціального суспільства; і його протестантизм не поза, не дешевий жест. Нi, то глибоке, трагічне, свідоме розуміння, що українська дійсність є така, що з нею треба тільки боротись в ім'я кращого майбутнього. Його антагонізм до «більшости» — це було якраз те, що висловив Франко: «Я не люблю її з великої любови». Так не любив Євшан свого суспільства, за яке боровся і за яке поклав своє молоде життя. Він жив бурею, тужив за нею, і буря — то була його стихія, і згинув він у добу бурхливу та тривожну, яку він так любив. Войовничість і лицарство, культура і любов до краси, мистецтва, до вітчизни — це риси, що характеризують його як критика і громадянина.
М. Федюшка політично як громадянин у молодості стоїть безперечно під впливом свого професора й мецената М. Грушевського, що зближало його в дечому до радикальної партії в Галичині. Проте він дуже критично дивився на батька радикалізму М. Драгоманова та був індивідуальністю, яку як громадянина важко втягнути в які-небудь вузькопартійні рамки, а як критика — теж не вдасться схарактеризувати одним шаблоном «естецизму» чи «модернізму», як це стало у нас звичаєм. Вважали Євшана борцем «за вищу індивідуалістичну культуру», за «мистецтво для мистецтва», що нібито довело його до певної відірваности від життя.
Усією своєю творчістю, життям і смертю доказав Євшан, що він ніколи не був відірваний від суспільного життя, але, очевидно, хто уявляє собі суспільне життя лише в формах примітивного комуністичного колективізму, для того оборонець одиниці, нації та вищої естетичної культури Євшан — відірваний від життя.
Євшан до смерти любив селян і в політичному свтогляді був усе демократом, але крайній демократизм об'єднував із тугою за аристократизмом. I тому так любив Кобилянську, бо вона одна з тих творців, що з любови до народу хочуть, аби він переміг у собі зло, некультурність, «хамство», а не ідеалізували його, не виносили на п'єдесталь «національних святощів», як це чинили наші народники. Кобилянська і Євшан мріяли про «вищу людину» і були її предтечами в нашій країні духовного убожества. Тому вони були собі такі рідні, тому їх оцінить те наше майбутнє покоління, що переможе в собі «хама».
Літературний ярмарок



Обновлен 23 июн 2013. Создан 01 сен 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником