СТАРИЙ КАЛУШ

Сіль землі Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК

Галицькі копальні кілька сотень років наповнювали бюджети Угорщини, Австрії та Польщі



Галицькі копальні кілька сотень років наповнювали бюджети Угорщини, Австрії та Польщі

 

Бюджетоутворююча галузь

На видобуток солі, яку підкарпатці й закарпатці споконвіку черпали з природних солених криниць і виварювали для власних потреб, уже в княжі часи наклали руку королі та вельможі. Продукт для присмачення страв і єдиний доступний консервант мав сталий попит на ринку, його можна було тривало зберігати й не гірше, ніж хутро чи золото, використовувати як розмінну монету в будь-яких торговельних операціях.

Сіль мала політичну силу: найменші коливання з її постачанням викликали суспільні заворушення. Зокрема, у Києво-Печерському патерику за 1098 рік зазначається, що під час війни між Святополком і Давидом за Теребовлю «не було солі в усій Руській землі». Як наслідок — у Києві, який тоді підсолював страви і заготовлював солонину переважно з прикарпатською сіллю, ціни на «сіре золото» (природний колір карпатської солі) підскочили вп’ятеро. І навіть стратегічний запас, який столиця як перевалочний пункт для постачальників у Білорусь та Москву мала на своїх складах, не зміг стримати «соляні» бунти. Про масштаби торгівлі карпатською сіллю свідчить факт з Іпатіївського літопису, в якому зазначено, що Дністровська повінь 1164 року коштувала життя 300 продавцям солі.

Соляна галузь із княжих-королівських часів була бюджетоутворюючою. Солотвинська копальня кам’яної солі на Закарпатті (край тоді входив до складу Угорщини) — одна з найбільших у Європі — забезпечувала третину надходжень до королівського бюджету. Солерудник цілковито належав угорській короні, хоча село, де він розташовувався, було у власності місцевих феодалів.

На галицьких землях крім великого князя-короля солепромислами також володіли вельможі, які мали велику осібну економічну силу. Їхній малий та середній солеварний бізнес працював у десятках передкарпатських сіл та містечок. Але прибутки від солеварень через мита та різні види податкових стягнень наповнювали державну скарбницю. Наприклад, солеварні, що були в коломийській окрузі, призначалися на утримання оружників (пішої дружини) війська Данила Галицького.

Соляна криниця

Ренесанс соляного промислу на західноукраїнських теренах припадає на XV-XVII ст. У цей період на Прикарпатті сіль з ропи (соленої води) отримували майже на 400 варильнях (банях, жупах). Найбагатші водяні «поклади» солі, за ствердженням історика Івана Крип’якевича, розташовувалися у трьох місцевостях: на околицях Дрогобича, Старої Солі та Долини. Зокрема, лише в Дрогобичі налічувалося 45 соляних джерел, з яких щороку виварювали майже 26 тис. бочок солі. 1570 року в Трускавці працювали два десятки міні-підприємств.

Усі технології, які використовували для видобутку «сірого золота», працювали на людській або кінній силах. Сировицю — насичений сіллю розчин — витягали відрами з криниці за допомогою керату — спеціального механічного пристрою, який тягнули коні. Потім її заливали у дерев’яні рури — колоди, по яких сировиця текла до місця переробки. Виварювали сіль у великих плоских металевих казанах — панвах та черинях (панва — котел, зроблений з 50 блях, черинь — котел з 30 блях). Зі 100 кілограмів ропи зазвичай отримували 20 кілограмів солі.

Котел обслуговували один зварич, один лопатник і один рубач. Вони розпалювали вогонь і варили ропу, допоки у казанах залишалася лише сіль. Готовий продукт зсипали в діжки або формували в грудки — товпи, топки. З кожного виварювання у великому казані солевари отримували орієнтовно по 30 діжок солі.

Соляні бані з транспортних міркувань споруджували максимально близько до криниць — студенів. При кожній криниці задля інтенсифікації виробничого процесу стояли щонайменше дві солеварні. Наприклад, у Калуші їх було три, дві з яких орендували Ігнат і Лавр, а на третій виробляли сіль для пана старости. Виробничий комплекс складався з чотирьох панв для виварювання бочкової солі, сушарні та черині для виварювання дрібної солі. Обслуговували солеварню 33 робітники. При жупах розташовувалися також будинок писаря, корчма та броварня. Велике виробництво солі було в Молодкові. Криниці з сировицею стояли в самому центрі села, а довкола них — по 2-8 варилень.

Шахта Кунекунди

Шахтарським методом сіль видобували лише в Солотвині. У 1220-х роках тут було збудовано першу копальню, яка пропрацювала до початку XX ст. Шахту назвали жіночим іменем — Кунекунда (в інших розповідях — Кінга) — на честь доньки угорського монарха Бели IV, яка дорогою до свого нареченого, польського короля Болеслава Сором’язливого, відвідала це родинне підприємство, що призначалося їй у спадок. За легендою, яку сьогодні розповідають туристам у польських соляних копальнях Велички під Краковом, в цю першу шахту Кунекунда кинула свою обручку. Під’їхавши до королівської столиці Кракова, угорська наречена наказала свиті копати колодязь. Але замість води у студені виявили сіль, а в першому добутому шматку — її каблучку. Відтоді з «легкої руки» Солотвинської копальні сіль видобувають і у Величці.

Спочатку «сіре золото» на Закарпатті діставали з надр примітивним відкритим способом. Робітники копали звичайні ями завглибшки до 20 м, відколювали від соляного шару кавалок солі, завантажували її у міцну шкуру буйвола і піднімали на-гора. З часом технологію вдосконалюють: шахтарі риють ями конусоподібної форми завглибшки до 150 м. Потім важку копалину розрізають на правильні квадрати, солекоп ставить на ній особисте клеймо і здає королівському уповноваженому.

Механізм управління багатим родовищем Солотвина, запаси якого сьогодні, після кількох століть експлуатації, становлять 3,5 млрд тонн солі, був таким: король призначав своїх уповноважених, які керували копальнею, або здавав її в оренду. Ця схема працювала і на Галичині. Наприклад, у 1459 році Юрій Морштин, німець з Кракова, отримав в оренду від польського короля Казимира Ягеллонського моршинські солеварні. У 1553-му соляні промисли Калуша за вірну службу короні король передав шляхтичеві Синявському. Польські вельможі, як і король, часто здавали свої солеварні в оренду. Хоча цими організаційними формами управлінські методи не вичерпувалися.

У Косові, що разом із солеварнею був королівською власністю, старости по черзі орендували баню й отримували з неї дохід. А на Долинському соляному родовищі джерело сировиці використовували особи, які мали спеціальне обладнання для виварювання солі — казани — і могли заплатити за ропу королеві.

Сімейний страйк

Умови роботи на соляних промислах були особливо важкими там, де сіль видобували підземним методом. Кожен спуск у шахту був ризикованим — родина не знала, чи її годувальник повернеться із соляного вибою. За 12-годинну роботу під землею гірникам платили 5 динарів — за цей час робітник мав добути п’ять шматків солі. Один такий кусень солі важив 40-50 кілограмів.

Окремо робітники отримували 100 шматків солі на рік для придбання робочого одягу. А на Різдво адміністрація наливала діжку вина на всіх солекопів. Шахтарі мали привілеї і були звільнені від королівських податків. Але часто керівництво шахти забувало про регулярні розрахунки із солекопами.

І 1551 року робітники вирішили зупинити роботу за несвоєчасну оплату їхньої праці. «Це був один із перших страйків у Європі», — розповідає керівник народного музею Солотвинського солерудника Карло Лукач. Щоб адміністрація шахти не переслідувала сім’ї шахтарів за непокірність чоловіків, заколотники разом із дружинами та дітьми заховалися в Карпатських горах. Збентежений король, скарбниця якого почала танути від страйку, вимушено видає декрет, у якому обіцяє не карати страйкарів і зобов’язується вчасно винагороджувати їхню працю.

До 1920 року солотвинські шахтарі, за словами Карла Лукача, отримували матеріальну допомогу дровами, а кожен робітник привозив додому також до 80 кілограмів солі на рік. Збільшити цей ліміт несанкціонованими крадіжками було неможливо. Озброєна жандармерія пильно охороняла копальню.

А для місцевої громади шахта реалізовувала соціальні програми — утримувала школу, будинок для літніх людей.

Коломийці-посередники

Західноукраїнська сіль мала два ринки збуту — східний і західний. Її продавали на Волинь, Поділля, Подніпров’я, а також у Центральну Польщу, Угорщину, Литву, Білорусь.

Головні логістичні соляні схеми на сході були зав’язані на чумаках-коломийцях. Ці торгівці-посередники мешкали у різних містах України і регулярно приїздили звідти за сіллю до Коломиї, що мала статус головного складу цього товару, та в інші місцевості Галичини. Оскільки дорога була далекою і небезпечною, коломийці гуртували свої вози, запряжені волами, у великі валки, озброювалися, вибирали керівника-отамана, кашовара і здебільшого вирушали у подорож, коли на полях кипіла робота. Не цуралися їздити по сіль навіть вельможі. Історичні джерела стверджують, що 1647 року по «сіре золото» до Коломиї їздили Богдан Хмельницький із сином Тимошем. У 1652-му Тиміш знову був відряджений за цим товаром для потреб війська.

Величина товарних потоків обчислювалася десятками маж (великих возів). Наприклад, 1718 року солевари з Березова везли 25 маж краму, а коломийці з Меджибожа — 20 маж товару. У Прилуках, Лубнах, Пирятині, Константинові, Миргороді та інших містах торгували сіллю 30 коломийців, у Ніжині — 36, Переяславі — 32. Щоб не гнати волів порожняком додому, галицьку сіль вантажили у вози навіть козаки Запорозької Січі, які приїздили до Коломиї продавати свій товар.

Меншу категорію становили місцеві солеторгівці з Покуття і загалом з Галичини, які затоварювалися сіллю на солеварнях, заїздили до Коломиї для сплати мита і прямували у Східну та Центральну Україну. 1718 року до Києва доставили партію солі гуцульські солеторгівці з Березова, яких супроводжували 25 наймитів. У 1725-му сюди прибув для продажу солі священик із Косова з двома компаньйонами і 77 челядниками.

Місто-склад

Вигідний статус головного складу солі Коломия здобула завдяки своєму географічному розташуванню (на перетині торговельних шляхів і поблизу соляних бань), клопотанням міщан перед владою та королівській ласці.

1456 року король Казимир Ягеллонський наказує, щоб торгівці, які їдуть із сіллю з околиць міста на Поділля, не минали Коломиї й продавали сіль міщанам або складували її. На порушника цього розпорядження чекало суворе покарання: його майно (віз, коней, волів) і товар вилучали на користь скарбниці. А дозвіл на щотижневі торги, який 1495 pоку надав Коломиї інший король Владислав Ягайло, активізував товарні та соляні потоки через місто.

«Право складу» було невигідним для торгівців-чужинців, бо змушувало купувати-продавати товар лише гуртовими партіями, у яких він був дешевшим, ніж у роздробі. Крім того, приїжджим купцям заборонили торгувати між собою. Зате такі правила торгівлі влаштовували місцевих купців. Дотримання торгових законів контролювала торгова поліція від магістрату на чолі з товмачем, який брав участь у всіх торговельних оборудках.

Коломийські міщани порівняно з чужинцями мали привілейоване становище. Якщо вони купували сіль для власних потреб, то мита за цей товар не платили. Понад те, королівська люстрація (документ-опис королівських маєтків) гарантувала їм право першочергового придбання розташованих біля міста солеварень, якщо їхній власник надумав продати своє підприємство. У випадку ж перепродажу соленого товару мешканці Коломиї мали сплачувати мито на загальних підставах.

Щоб захистити власного виробника солі, влада диференціювала митні тарифи залежно від географії походження товару: привізну сіль обкладали більшим митом, ніж місцеву.

Ввізне мито

Величину податку-чиншу митарі вираховували виходячи з габаритів транспортного засобу і номенклатури товару. Якщо у віз із сіллю запряжений один кінь, то купець сплачує півтреті гроша, два воли — 5 грошів, чотири воли — 10 грошів. За транзитне перевезення котлів для виварювання солі купцям доводилося відраховувати 6 грошів, за торгівлю цим «обладнанням» — по 1,5 гроша з кожного котла. Зберігання товару на складі коштувало 1 грош.

Утім, траплялися «акційні» періоди, коли величина усталеного мита зменшувалася, щоб активізувати торгівлю. Так зазвичай було після стихійних лих або під час польсько-молдавських воєнних конфліктів. Соляне мито в Коломиї у 1565-1566 роках за дорученням воєводи збирав єврей Давид Олександр з Галича. Він орендував право справляння мита і в Галичі. У 1565-му загальна сума митних стягнень була досить великою і становила 1100 злотих 17 грошів. Третину з цих коштів забирав коломийський війт.

Але митні закони були писані не для всіх: у той час на ринку солі було не менше контрабандистів, ніж сьогодні на українсько-польському кордоні. Місцева шляхта жваво підторговувала сіллю в обхід міста, чим завдавала йому чималих збитків. Зокрема, «сіре золото» приїжджим солеторгівцям реалізовував Ян Турецький у Делятині. Селяни, які працювали на солеварнях, також підпільно варили сіль і продавали або обмінювали її на збіжжя, використовуючи для цього свої контрабандні транспортні канали, що оминали головні торгові шляхи. Проконтролювати цей процес, зважаючи на кількість соляних бань, фіскалам було складно. Про очевидність тіньової тенденції свідчить скарга нотаріуса з Коломиї до короля, в якій правник нарікає на недобросовісну конкуренцію в регіоні. Король оперативно відгукнувся на цей сигнал з місця і наказав навести лад на ринку солі під загрозою арешту і конфіскації товарів у порушників на користь королівської скарбниці. Однак це майже не змінило ситуацію на тіньовому ринку солі.

У соляний промисел усе більше втягувалися міщани. Користуючись тим, що Коломия мала статус міста-складу, вони перекуповували сіль у виробників, а потім перепродували її приїжджим купцям з інших земель, заробляючи на цій операції свої посередницькі відсотки.

Державна монополія

З приходом на землі Західної України Австро-Угорської імперії відбуваються кардинальні зміни в соляній галузі. 1784 року новий уряд запроваджує державну монополію на «сіре золото». Багато приватних солеварень закриваються, зокрема підприємства у Трускавці, Калуші, Молодкові. Нова адміністрація вважає малий та середній соляний бізнес малорентабельним, робить ставку на потужні заводи і піднімає ціни.

Модернізація галузі насамперед починається із Солотвина, від якого соляний шар копалин тягнеться аж до Хуста (на 60 кілометрів) і має 700 млрд тонн запасів найкращої у Європі солі. Вона не містить шкідливих домішок, наприклад, гіпсу, як артемівська сіль, і на 99% складається з чистого NaCl. У Солотвині споруджують ще сім шахт і переходять з відкритого способу видобутку солі на підземний.

Ще в 14 населених пунктах Марамароського регіону будують копальні, які підпорядковуються головному управлінню Солотвинського солерудника. З 1774 року в Солотвині працюють 1740 осіб, з яких дві третини — німецькі вільнонаймані робітники. Копальня дає третину середньорічного видобутку солі всієї Австро-Угорської імперії. У народному музеї солерудника зберігаються два десятки інженерних карт, які наочно демонструють технологію прокладення штреків, обсяги видобутку солі, місця надходження небезпечної для копальні прісної води тощо.

На зміну кінській силі, яку використовували на руднику, в 1870 році приходять парові машини. А в 1905-му Солотвинський солерудник починає живитися з власної електростанції.

Якщо інші галузі західноукраїнської економіки з приходом австрійської влади мали витримувати конкуренцію західноєвропейських фірм, то соляна, як і решта сировинних галузей, не відчувала такого тиску й ефективно розвивалася.

В австрійський час модернізація почалася не лише на Солотвинській копальні, а й на державних солеварнях — там закладають нові варниці для виробництва солі. Приміром, солеварні лише одного містечка Делятин щодоби випарюють по 155 центнерів солі.

Загалом у 1861 році на підприємствах Галичини було видобуто 65 тис. тонн солі, у 1900-му — 145 тис. тонн, у 1908-му — понад 1800 тис. тонн. Західна Україна забезпечувала 64% видобутку солі в Австро-Угорщині.

З плотів на рейки

Ще майже до кінця XIX ст. однією з головних транспортних артерій для перевезення соляного товару були річки. Солотвинську сіль, за словами Карла Лукача, спускали на плотах Тисою, обабіч якої розташовувалися склади. Звідти копалину вантажили на вози і розвозили по містечкових та сільських крамницях. Сяном і Віслою галицьку сіль переправляли в глиб Польщі.

Соляні промисли потребували багато лісу як для плотів, так і для веж, виготовлення кріпильного матеріалу, процесу виварювання. Для виробництва 30 пудів солі доводилося спалювати майже 10 кубометрів дров. Карпати катастрофічно втрачали свої зелені шати. Тому 1631 року влада заборонила вирубувати ліс біля кількох населених пунктів, а в Марамороші обмежили заготівлю ялиці для плотів.

Транспортна революція, яка відбулася з прокладенням у 1860-х — на початку 1870-х років залізничних колій, зменшила у кілька разів витрати на перевезення солі й стимулювала розвиток соляної промисловості. У 60-х роках у солеварну галузь активно заходить американський, французький, німецький, англійський капітал. Але з приходом іноземних інвесторів корпоративні прийоми управління на найнижчих щаблях майже не змінилися. У Долині, наприклад, на сільзаводі зарплату видавали несистематично, а робітників штрафували за найменші огріхи і навіть застосовували фізичні покарання.

Навесні 1938 року профспілка робітників Долинської солеварні оголосила страйк і висунула вимоги до дирекції підприємства. Консолідувавши свої дії з працівниками Домбровського та Дрогобицького гірничих округів, долиняни виграли конфлікт, і адміністрація заводу пішла на поступки страйкарям. Але це були вже останні роки прикарпатського соляного видобутку. З приєднанням Західної України до СРСР енергомісткий солеварний промисел Галичини поступається дешевшому видобутку кам’яної солі у шахтах Закарпаття та Донбасу.



Создан 01 сен 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником