СТАРИЙ КАЛУШ

ОРГАНІЗАЦІЯ ЦИВІЛЬНОЇ ВЛАДИ ЗУНР У ПОВІТАХ ГАЛИЧИНИ




Олег ПАВЛИШИН

 

ОРГАНІЗАЦІЯ ЦИВІЛЬНОЇ ВЛАДИ ЗУНР У ПОВІТАХ

ГАЛИЧИНИ (ЛИСТОПАД - ГРУДЕНЬ 1918 РОКУ)

 

Однією з центральних проблем кожної революції є створення ефективних адміністративних структур на місцях. У специфічних умовах української революції, коли соціальна база національного руху була вузькою, а національні меншини на українських землях домінували у великих містах, її шанси на успіх значною мірою залежали від дієздатності новоутвореної регіональної влади.

Іван Лисяк-Рудницький, порівнюючи умови і характер революційних процесів у Наддніпрянщині та в Галичині, писав: «Відрізняло галицьких українців те, що вони пройшли через школу конституціоналізму. Уряд Західно-Української Народної Республіки мав незаперечну відданість усього українського населення й успішно підтримував закон і порядок на всій території, що перебувала під його контролем»[1]. Таке твердження звучить надто категорично – досить взяти до уваги хоча б повстання робітників у Дрогобичі в квітні 1919 р. Тезу І. Лисяка-Рудницького можна сприймати швидше як постулат, який потребує перевірки, – адже суспільно-політичні процеси на теренах Галичини у період існування ЗУНР, як і в Наддніпрянській Україні в період Центральної Ради, на сьогодні не є ґрунтовно дослідженими.

Частково система місцевої влади в ЗУНР-ЗОУНР описана в перших публікаціях про її державний устрій[2]. Через важкодоступність документальних джерел українські еміграційні історики не заглиблювались у дану проблему. Цінний фактичний матеріал знаходимо в мемуаристиці безпосередніх учасників революції на західноукраїнських землях. Але ці спогади мають фрагментарний, часто контроверсійний характер і, відповідно, не дають загальної картини ситуації в 1918-1919 рр. на всій території західноукраїнської республіки[3].

Українські історики за радянської влади були змушені замовчувати або тенденційно висвітлювати історію ЗУНР. Зміна політичної кон’юктури привела до відновлення дослідницької уваги щодо проблем революції на західноукраїнських землях. Проте у наукових працях з цієї проблематики в основному акцентуються найяскравіші моменти: листопадове збройне повстання у Львові, події українсько-польської війни 1918-1919 рр. та діяльність центральних органів влади, військового керівництва і дипломатичних представництв західноукраїнської республіки[4]. Поряд з цим у сучасній історіографи зустрічаємо надмірну ідеалізацію суспільно-політичних процесів у ЗУНР-ЗОУНР. На цьому фоні виглядають як поодинокі спроби висвітлення кризових явищ у них[5]. Проте, незважаючи на підвищення загалом наукового інтересу до історії ЗУНР, її регіональні аспекти залишаються, за окремими винятками, поза увагою українських істориків[6]. Деякі питання діяльності місцевої влади ЗУНР висвітлюються в працях сучасних польських авторів[7].

Метою даної статті є дослідження процесу встановлення та організації органів цивільної української влади і самоврядування у повітових центрах Галичини в перші місяці існування ЗУНР*. Використовуючи архівні матеріали[8], тогочасну періодику, мемуари, наукові та краєзнавчі публікації, спробуємо визначити загальні риси і тенденції цього процесу, проілюструвавши їх фактичним матеріалом[9]. Водночас торкнемося питання взаємин української влади з національними меншинами та окреслимо основні проблеми і завдання, які новостворена адміністрація вирішувала в листопаді-грудні 1918 р. Окремо зупинимось на розвитку ситуації в повітах, прикордонних з польськими землями.

 

Підготовка до повстання

У 1918 р. політичне керівництво українським національним рухом у Галичині зосереджувалось у руках найбільш впливової Української Національно-демократичної Партії (далі – УНДП). Маючи більшість в Українській Парламентарній Репрезентації в австрійському парламенті, вона напередодні революції була єдиною українською політичною партією з діючою мережею повітових організацій[10]. Засобом консолідації національних сил краю стала організована Народним Комітетом партії хвиля масових віч українського громадянства, що пройшли в більшості повітів Східної Галичини у вересні-жовтні 1918 р.[11] Друга за впливом Українська Радикальна Партія (далі – УРП) у роки Першої світової війни фактично припинила свою діяльність[12]. Керівники Української Соціал-Демократичної Партії (далі – УСДП) включно до вересня 1918 р. зосереджували основні зусилля на створенні фахових робітничих організацій на національній основі[13]. Вплив Християнсько-Суспільної Партії на суспільно-політичні процеси в Галичині в той час був мінімальним[14].

Усвідомивши неминучий розпад Австро-Угорщини, керівництво УНДП восени 1918 р. розпочало конспіративну підготовку до встановлення української влади на місцях. З цією метою секретар Народного Комітету Степан Баран у кінці вересня – на початку жовтня запрошував до Львова найбільш відомих українських повітових діячів, без різниці партійної приналежності. На нарадах, у кожній з яких взяли участь представники повітів, перед присутніми було поставлено завдання створити місцеві комітети, які у відповідний момент перебрали б владу у свої руки. Такі комітети мали підшукати й кандидатів на місцеві управлінські посади[15].

Українські лідери передбачали складність цього завдання. Не маючи в містах більшості населення і знаючи, що в деяких повітах на адміністративних посадах українців лічені одиниці, вони могли розраховувати лише на рішучість і несподіваність дій. Напередодні Першої світової війни українці Галичини мали вже достатньо інтелігенції, щоб обійняти ключові посади державної адміністрації. Але її більшість була мобілізована до австрійської армії. За твердженням Івана Макуха, у цій війні галицькі українці втратили майже половину своєї інтелігенції[16]. Та стрімкий розвиток політичних подій в Австро-Угорщині вимагав від західноукраїнського керівництва прийняття негайних рішень.

Організовані в повітових центрах підготовчі комітети складались переважно з вузького кола місцевої української інтелігенції, духовенства та з демобілізованих або чинних українських вояків. У Калуші для перебрання влади з числа членів Повітового Народного Комітету УНДП був створений Тісніший Комітет Акції[17].

Підготовчу роботу до встановлення військової та цивільної влади в Галичині координував таємно створений та діючий автономно Центральний Військовий Комітет (далі – ЦВК). Філія ЦВК у Коломиї, разом з підготовкою українських військових осередків на Покутті, опрацьовувала плани організації залізничного апарату й обсади старосте[18].

Створення 18-19 жовтня 1918 p. y Львові Української Національної Ради (далі – УНРади) хоч і було легітимізовано цісарським маніфестом від 16 жовтня 1918 p., проте не означало реальної зміни влади чи адміністративного підпорядкування в Галичині та Буковині. Незважаючи на зусилля віденської делегації УНРади, формальної передачі влади українцям у Східній Галичині не відбулося[19]. Даремно очікуючи вказівок з Відня, львівська делегація УНРади уконституювалась лише 27 жовтня 1918 р. Відразу після цього вона прийняла рішення про встановлення на місцях повітових комісарів УНРади, яких мали обрати делегати від сільських громад повіту. Рішення передбачало також утворення при комісаріатах прибічних Рад, крім того, мова йшла про вибори громадських комісарів і сільських прибічних Рад, що мали відбутися на зборах у громадах краю[20].

Проведення в усіх політичних повітах Галичини організаційних зборів для формування повітових і громадських організацій УНРада призначила на 6 листопада 1918 р. Проведення цієї акції доручалось існуючим повітовим організаціям[21]. Аби не допустити переходу влади в Східній Галичині до рук Польської Ліквідаційної Комісії (далі – ПЛК), урядникам української національності, котрі працювали в державних установах, було наказано до остаточної передачі влади УНРаді виконувати обов’язки австрійських урядників[22]. 29 жовтня 1918 р. львівська делегація ухвалила «Устав і Інструкції для повітових органів Української Національної Ради», де були сформульовані способи організації та компетенція створюваних на національній основі повітових, міських і сільських виконавчих структур[23].

Разом з тим керівництво львівської делегації УНРади, очікуючи повідомлення з Відня про офіційну передачу влади в Східній Галичині українцям, утримувалось від заклику до перейняття влади на місцях. Таким чином, УНРадою було фактично встановлено ситуацію двовладдя, коли створені національні місцеві органи мали діяти паралельно з існуючою австрійською адміністрацією.

 

Встановлення української влади в повітах Східної Галичини

На відміну від УНРади українське військове керівництво було налаштоване рішучіше*. Існувала серйозна загроза з боку ПЛК, яка, спираючись на своїх одноплемінників в адміністрації та жандармерії, мала реальні шанси перебрати владу у Львові та в краю 2 листопада 1918 р. Тому ЦВК, за погодженням з керівниками львівської делегації УНРади, ініціював перебрання влади в ніч на 1 листопада 1918 р. Зранку 31 жовтня 1918 р. через кур’єрів було передано відповідні розпорядження повітовим військовим та цивільним підготовчим комітетам[24]. Основну увагу звернено на місцевості, де були значні військові сили. Вслід за кур’єрами від ЦВК своїх представників (відпоручників) до ряду повітових центрів скерувала і львівська делегація УНРади. Згідно з відповідним «Уставом», відпоручник УНРади, представляючи останню в справах політичної організації та адміністрації, а також у військових і апровізаційних питаннях, мав досить широкі повноваження щодо перебирання повітової влади[25].

Встановлення українцями влади у Львові та в повітах Східної Галичини здійснилося протягом 1-7 листопада 1918 р.[26] У більшості повітів основними дійовими особами повстання були українські військові відділи з розквартированих там австрійських частин, демобілізовані українські старшини та рядові. За допомогою місцевої інтелігенції і селян з навколишніх сіл вони, користуючись раптовістю, роззброювали місцеві військові підрозділи та відділення жандармерії, займали державні установи. Часто учасниками перевороту в одному повіті були представники інших місцевостей краю. Наприклад, вояки родом із східних повітів (зокрема, Богородчанського) роззброїли військові команди Городоцького повіту та заволоділи важливими місцевими військовими об’єктами[27]. Взяли безпосередню участь у повстанні і члени УНРади, які на той час перебували на місцях.

У більшості населених пунктів Галичини при встановленні української влади обійшлося без кровопролиття. Спроба збройного опору була вчинена поляками лише в окремих містах, зокрема, у Бориславі, Самборі та Перемишлі, де були організовані польські військові підрозділи.

У перших числах листопада 1918 р. владу в Бориславі здобули відділи Польської Військової Організації, які залучили до оборони міста частину робітників-поляків[28]. Незабаром українські військові разом з селянами з навколишніх сіл, озброєними рушницями, косами та вилами, оточили містечко, не допускаючи туди продовольства. Знесилені голодом та 8-денною блокадою, польські військові загони в ніч з 9 на 10 листопада 1918 р. відступили з Борислава[29].

У Самборі також першою встановила владу місцева польська громада. Невдовзі навколишні селяни та військова залога зі Старого Самбора допомогли українцям взяти місто під своє урядування[30].

У Перемишлі з початку листопада 1918 р. урядувала спільна українсько-польська комісія (4 українці та 4 поляки). Завданням комісії було полагодження питань адміністрації міста та повіту, утримання ладу, оголошення розпоряджень політично-адміністративного характеру[31]. Та активізація поляків у напрямку організації власних військових сил спонукала українців до перехоплення ініціативи. 4 листопада 1918 р. місцеві селяни під керівництвом офіцерів-українців розброїли польські підрозділи та встановили контроль над правобережною частиною Перемишля і повіту[32]. Частина ж міста і села на Засянні опинилися в польських руках. 7 листопада 1918 р. на цій території обійняла владу новоутворена Повітова Польська Національна Рада[33]. В умовах протистояння обидві сторони продовжили переговори щодо встановлення тимчасової адміністрації міста і повіту до відповідного рішення Мирового Конгресу. Не бажаючи визнавати лінію ріки Сян за тимчасовий кордон, поляки погоджувались на перехід під українське правління частини сіл над Сяном, з умовою встановлення польської влади в самому Перемишлі. Таку пропозицію українці не прийняли[34], але втриматись у місті їм вдалося лише до 10 листопада 1918 р. Підсилені резервами, польські військові з’єднання змусили українські підрозділи відступити з міста. Членів Перемишльської Повітової Української Національної Ради (далі – Повітова УНРада) поляки інтернували[35].

Недовго існувала українська влада в місті Чесанові (Цєшанові), де було сформовано цивільний і військові уряди[36]. На території Чесанівського повіту українці змогли втриматись до 14 листопада 1918 р. тільки в містечку Любачеві, де діяла Українська Народна Рада[37].

За участю члена УНРади О. Погорецького був організований підготовчий комітет для перебрання влади в Ярославові. Очікуючи інструкцій зі Львова, цей комітет не наважувався діяти самостійно. Кур’єра з наказом перевороту ЦВК до Ярославова вчасно не надіслав, тому українці втратили сприятливий момент для встановлення власного управління в місті[38]. Українці спромоглися встановити на деякий час свою владу тільки в деяких селах Ярославщини[39]. У складних умовах віддаленості від Львова та за відсутності зв’язку з галицькою делегацією УНРади встановлювалась українська влада на Лемківщині та Бойківщині. Сільське населення Лемківщини з другої половини XIX ст. перебувало під значним впливом москвофілів. Виразно ідентифікувала себе українцями лише невелика частина місцевої інтелігенції[40]. Проте під час листопадових подій 1918 р. вона виявила дивовижну організованість. У Ліську, де з 4000 мешканців українці становили лише 11% (61% – євреї, 27% – поляки)[41], Повітова УНРада утримувала владу щонайменше до 18 листопада 1918 р.[42] Водночас у Ліському повіті були створені органи цивільної української адміністрації судових округів Балигород та Лютовиська[43]. Але вже 7 листопада 1918 р. «Організаційний Комітет» Лютовиськ, з огляду на слабкі шанси утримання влади в Ліську, звернувся до УНРади у Львові з проханням прилучити судовий округ Лютовиськ до політичного повіту Турка[44]. Перебрання влади в Балигороді, де з 1200 мешканців українці становили 22%, поляки – 37%, а євреї – 41%, було здійснене нечисленною групою української інтелігенції, їх підтримала велика юрба селян, які вранці 2 листопада 1918 р. заповнили містечко. Місцеві урядові установи без опору перейшли в підпорядкування новій владі[45]. Українське правління в Балигороді утримувалось до 23 січня 1919 р.[46] Було встановлено українську владу й в Загір’ї, де до участі в органах управління були допущені представники від єврейського та польського населення[47].

У Сяніку з 10-тисячним населенням (з них 48% – поляків, 42% – євреїв, 9% – українців), через присутність тут значної кількості військових-поляків з перших днів листопада 1918 р. влада перебувала в їхніх руках[48]. Проте в цьому місті діяла й українська міліція[49]. Польські збройні відділи, що відступили з Борислава і прибули до Сяніка 13 листопада 1918 p., застали там незайняті військові казарми, панічні настрої серед населення перед сподіваним українським наступом[50].

Саме на території Сяніцького політичного повіту утворився осередок самоврядування і самооборони, відомий в українській та польській історіографії під назвами «Лемківська», «Команчанська» та «Команецька Республіка»[51]. Ініціативу встановлення української влади в повіті Сянік взяв на себе парох села Вислік Вижний о.Панталеймон Шпилька, який 3 листопада 1918 р. розпочав організовувати навколишні села. Наступного дня, представники цих сіл на своїх зборах заявили про єдність з проголошеною у Львові західноукраїнською державою і прийняли рішення заснувати Повітову УНРаду з осідком у Вислоці Вижнім[52]. У грудні 1918 р. українська «Команчанська Республіка», що недвозначно вважала себе частиною ЗУНР, а своє окремішне самоврядування – тимчасовим і вимушеним, охоплювала близько 30 лемківських сіл з майже 18-тисячним населенням[53]. Спроби отримати військову допомогу зі Стрия та Самбора не мали результату. Військова команда Стрия не вірила в успіх українського руху на Лемківщині, тому не надала «Команчанській Республіці» дієвої підтримки[54]. Єдиним захистом для «команчан» була організована ними міліція (близько 800 осіб)[55]. За умов відсутності зв’язку з центральним урядом ЗУНР «Команчанська Республіка» вимушена була діяти автономно; проіснувала вона три місяці[56].

Тадеуш Анджей Ольшанський звернув увагу на той факт, що «команчанці», шукаючи підтримки в Стрию, не намагались об’єднатись з ближче розташованими осередками влади ЗУНР у Лютовиськах та Балигороді. На думку дослідника, в основі цього факту могли бути міжетнічні та соціальні чинники: почуття «вищості» лемків по відношенню до бойків, а також недовіра місцевих селян до урядуючих у Балигороді службовців – переважно «міських панів» (у «Команчанській Республіці» урядували в основному селяни та священики)[57].

Революційні події листопада 1918 р. у Галичині мали свій відгомін і на Волині, де Ковельський та Володимирський повіти були на той час окуповані австро-угорськими військами. Заходами військових-українців у Володимирі були створені Головна Вояцька Рада і Міська Управа, яку очолив галичанин Лука Мишуга. Невдовзі з наказу львівської делегації УНРади владу в місті та в навколишніх селах перебрала новостворена УНРада Волині. Проте втримати управління цією територією їй не вдалося[58].

За підрахунками Матвія Стахіва, до другої половини листопада 1918 р. під адмініструванням ЗУНР опинилося 49 повітів Галичини з близько 4 мільйонами населення та територією близько 40000 квадратних кілометрів[59]. Незважаючи на несприятливі обставини, акція встановлення влади в краю (за словами І. Макуха – «імпровізована»[60]) була здійснена успішно.

Однією з причин переконливої перемоги українців у Східній Галичині був розлад у розташованих на її території військових підрозділах. Виснажені тривалою війною, багатонаціональні з’єднання колишньої австро-угорської армії з готовністю складали зброю, щоб якнайшвидше повернутись додому[61]. Для чужоземних вояків, на батьківщині яких відбувались аналогічні події, утворення української держави видавалось самозрозумілим. У Дрогобичі роззброєний полк мадярів марширував по місту з вигуками: «Ellen Ukraina!»[62]. Крім того ряд повітів (Борщів, Броди, Гусятин, Заліщики, Збараж, Зборів, Золочів, Радехів, Скалат, Теребовля, Тернопіль, Чортків), які у період Першої світової війни творили військово-операційну область Австро-Угорщини і були підпорядковані її військовому командуванню, ще 20 липня 1918 р. перейшли під владу галицького намісництва у Львові[63]. Відновлення цивільної адміністрації на повітовому рівні значно полегшувало здійснення перевороту. Не готові були до такого розвитку подій і найбільші противники українців – поляки. Маючи в своїх руках основний адміністративний апарат і жандармерію, вони не наважились на організований опір у містечках, оточених українською селянською стихією. Поставлені перед доконаним фактом опанування українцями ключових установ, місцеві старости та керівники інших державних урядів (переважно – поляки) без опору віддали владу. Зокрема, з опублікованого в «Українському Слові» звіті про перейняття влади в Заліщиках дізнаємось про таке: «Дня 3 с.м. явилися наші українські делегати, др. Долинський і др. Маковей (письменник Осип Маковей. – О.П.) у ц[ісарсько-] королівського] старости і зажадали переданя їм власти. Польський староста, звиняючись, що не володіє українським язиком (се знаменне для бувших австро-польських відносин), відповів: що був вже на се приготований і складає в їх руки свій уряд»[64]. За спогадами учасника листопадових подій у Підгайцях, повітовий староста заявив делегації місцевих українських лідерів: «Панове, це вам належиться. Я з вами, бо мені відомо, що у Львові влада у ваших руках. Найкращий доказ моєї щирости: в касі маємо готівку, яку передаю вам і буду вам служити»[65]. Подібним чином передав владу Андрію Чайковському староста Симбірського повіту (Ґрабовський, колишній комісар Львова), виявивши через декілька днів ініціативу консультувати українського керівника в питаннях адміністрації[66].

 

Повітові комісаріати

Перебравши в свої руки основні державні установи, українці розпочали формування системи виконавчої влади на національній основі. Не створюючи принципово нових управлінських структур, вони відновили функціонування

існуючих при австрійському режимі місцевих виконавчих органів. Керівниками повітової адміністрації стали новопризначені українські комісари. Посада повітового комісара замінювала начальника місцевої адміністрації – повітового старосту, який при колишній австрійській владі підпорядковувався галицькому наміснику[67].

Як правило, в перші дні повстання посада повітового комісара доручалась комусь із членів підготовчого комітету чи лідерів місцевої інтелігенції[68]. Проте згідно з інструкцією, повітові комісари мали бути обрані делегатами (відпоручниками) громад і затверджені УНРадою у Львові[69]. Вибори комісара Бучаччини проводили на зборах 7 листопада 1918 р. 209 делегатів з 70 громад повіту[70]. Комісара повіту Заліщик вибирало віче за участю близько 10 000 селян[71].

З перших днів комісаріати підпорядковувались та звітували львівській делегації УНРади. Відповідно звучала і їхня початкова офіційна назва: «Повітовий комісаріат Української Національної (Народної) Ради»[72]. Виконавчий орган «Команчанської республіки» мав назву «Комісаріат повіта Саніцкого у Вислоці Великім»[73]. З утворенням Ради Державних Секретарів (далі – РДС) комісаріати увійшли в підпорядкування центральному виконавчому органу ЗУНР. Першим державним актом, який визначив компетенцію повітових адміністративних органів*, став ухвалений УНРадою 16 листопада 1918 р., за пропозицією РДС, «Тимчасовий Закон про адміністрацію ЗУНР»[74]. Цей документ продовжував дію всіх законів і розпоряджень колишньої Австро-Угорської монархії, якщо вони не суперечили державності ЗУНР. На основі цих законів, аж до їх відміни чи внесення до них поправок, повинна була діяти адміністрація держави. Закон гарантував, що всі урядники та державні службовці, які склали письмову присягу («приречення») ЗУНР, залишаються на своїх посадах до дальших розпоряджень. Усі адміністративні державні установи переходили в підпорядкування РДС у Львові як останньої інстанції у всіх справах, що підлягали раніше австрійському міністерству. Головним («начальним») повітовим органом політичної адміністрації став український державний повітовий комісар, якого призначав та звільняв Державний Секретар внутрішніх справ. Повітові військові коменданти та коменданти жандармерії підлягали повітовим комісарам виключно в питаннях громадської безпеки. Разом з тим закон вилучав з компетенції комісарів керівництво судами, поштою, телеграфом, залізницею, соляними копальнями та доменами, дозволяючи втручатися в справи цих інституцій лише у надзвичайних випадках[75].

Більшість повітових комісарів були обрані на місцях, лише в кількох повітах комісара призначила центральна влада ЗУНР[76]. Зокрема для зміцнення виконавчої влади в стратегічно важливому Дрогобицькому повіті 12 листопада 1918 р. туди був призначений комісаром один із лідерів УНДП Антін Горбачевський[77]. Івана Макуха львівська делегація УНРади призначила повітовим комісаром Товмача[78]. Є підстави вважати, що і Михайло Новаковський був призначений центральною владою комісаром повіту Скалат[79]. Затвердження повітових комісарів продовжувалось до кінця 1918 р.[80]

Очолили повітові комісаріати відомі в Галичині громадсько-політичні діячі, серед них колишні посли до Державної Ради у Відні та Галицького сойму у Львові, діячі УНДП та УРП, члени УНРади, серед них: Лев Бачинський (Станіславів), Степан Витвицький (Львів), Северин Данилович (Долина), Теофіль Окуневський (Городенка), Михайло Король (Жовква), Андрій Чайковський (Самбір) та ін. Про високий освітній рівень місцевого керівництва свідчить той факт, що серед 48 комісарів політичних повітів ЗУНР 25 осіб мали докторський ступінь[81]. У Снятині повітосий комісар, а в Бучачі – міський уже мали попередній досвід керівництва містом[82]. Повітові комісари ЗУНР-ЗОУНР у 1918-1919 рр. нерідко змінювались. Наприклад, протягом листопада-грудня 1918 р. посаду комісара Рава-Руського повіту займали почергово три особи[83].

Окрім організації місцевої виконавчої влади ЗУНР, на рівні політичних повітів на її території були створені комісаріати та інші державні установи судових округів (повітів). Посилаючись на повноваження від львівської делегації УНРади, самостійно відділився від політичного повіту Бібрка судовий округ Ходорів[84]. З огляду на велику територію був адміністративне розділений повіт Сокаль-Белз[85]. Окремого комісара було обрано для судового округу Комарно (політичний повіт Рудки)[86]. До комісаріату Щирець, який перейняв у своє управління 45 сіл судового округу, через погане сполучення зі Львовом звертались також села інших округів[87]. Таким чином нововстановлена адміністрація окремих судових округів переймала функції політичної влади на керованій ними території. Організація комісаріатів у судових округах виявила позитивний ефект, особливо після того, як ряд центрів політичних повітів захопили поляки. Після втрати Львова територія цього політичного повіту управлялася трьома комісаріатами судових округів: Львів (з осідком у Яричеві Новім), Винники (з осідком у Миклашеві) та Щирець[88]. Українську владу в повіті Лісько, центр якого опинився в польських руках, виконували комісаріати судових повітів Балигород та Лютовиська[89].

У практиці ЗУНР використовувались й інші форми адміністрування. Стрийським і суміжними повітами в першій половині листопада 1918 р. керував колишній посол до австрійської Державної Ради Володимир Сінґалевич. Наділений повноваженнями від львівської делегації УНРади та іменований «диктатором Стрийщини»[90], він утворив Директоріат, до якого входили він й обрані Остап Весоловський та Остап Нижанковський. Директоріат займався організацією української влади та призначав начальників державних установ у даному регіоні[91].

Поряд з повітовими комісарами, в Стрию та в Турці було збережено посаду повітового керівника з окремими функціями колишнього повітового старости. В Стрию Іларій Бачинський керував українськими селами, підписуючи відповідні розпорядження як «повітовий організатор громад»[92]. У повіті Турка виконавчу владу одночасно здійснювали комісар Всеволод Ріпецький та управитель староства Омелян Лісікевич[93].

У більших містах українці встановили своїх міських комісарів (посадників), котрі виконували функції колишніх бурмістрів[94]. Зокрема, було встановлено посаду міського комісара й власний Харчовий Уряд в Янові, який з питань, що не входили в його компетенцію, підпорядковувався комісаріатові Городка[95], до якого містечко належало адміністративне. Для офіційного перебрання державних установ та майна в Кам’янці Струмиловій[96] та Тернополі[97] новою владою були створені ліквідаційні комісії.

 

Проблеми управлінських кадрів

У деяких повітах недостатня кількість української інтелігенції для заміщення державних посад далася взнаки у перші ж дні. В Бродах на початку листопада перебував лише один освічений службовець-українець – поштовий урядник, який і став повітовим комісаром. Староство тут було перейнято лише 8 листопада 1918 р.[98] Майже не було української інтелігенції в Товмачі[99] та Рудках[100].

Поряд з обсадою уряду старости важливим було відновлення функціонування інших повітових державних інституцій: суду, скарбового уряду, пошти та залізничних станцій. У більшості повітів керівники цих урядів були звільнені з посад, Іншим пропонувалось продовжити державну службу рядовими службовцями. Якщо ж важливу посаду продовжував займати представник національної меншини, тоді для нагляду за його роботою ставили українця[101]. Державний Секретаріат внутрішніх справ у своїй інструкції до повітового комісаріату в Підгайцях вказував: «Урядників всіх дотеперішніх державних урядів, як староство, суд, уряд податковий, пошта уряд зем[ельний], (де такий є), і п., полишити на їх становиськах, як зложать приречення на вірність Укр. державі, повірюючи в кождім уряді нагляд своєму чоловікові (ур. українцеві). Тих, хто не зложать такого приречення як і тих що ворожо відносяться до нас безпроволочно усунути»[102]. Таким шляхом встановилась українська влада у Яворові, тут вона мала на всіх урядах своїх представників (як управителів та контролерів)[103].

Для прийняття урядниками присяги на вірність українській владі було підготовлено відповідний стандартний текст «приречення»[104], хоча в Тернополі згода працювати на українську владу підтверджувалась лише поданням руки представникові Повітового Комітету УНРади[105].

Міхал Клімецький без посилань на конкретні джерела категорично стверджує, що, крім лікарів, більшість службовців польської національності відповідно до заклику ПЛК відмовилась працювати в українській адміністрації[106]. Проте документи, мемуари й опубліковані в пресі звіти про ситуацію на місцях у перші дні листопада 1918 р. свідчать, що в Заліщиках[107], Золочеві[108], Рогатині[109], Сколе[110], Снятині[111], Стрию[112], Тернополі[113] та Турці[114] більшість урядників-поляків і майже всі урядники єврейської національності погодились продовжувати службу і склали присягу на вірність УНРаді. Продовжили працювати після заяви про лояльність більшість урядовців у Підгайцях, серед них начальник залізничної станції – голландець за національністю[115]. Заявили свою готовність до співпраці поляки в Коломиї[116], частина поляків у Самборі[117]. Залишились на місцях службовці в Белзі[118] та в Печеніжині[119]. Натомість, урядники Радехова[120] відмовились виконувати свої обов’язки при новій владі, як і службовці суду в Бібрці; тутешній комісаріат дав останнім на роздуми щодо подальшої служби 14 днів[121]. У Сокалі урядники-поляки відмовились від праці або взяли відпустки. Лише службовці місцевого суду продовжили роботу під начальством українця[122]. Не присягнули західноукраїнській державі службовці з околиць Станіславова[123]. Бойкотували українську владу колишні службовці в Бережанах[124]. У цьому містечку на рішення щодо подальшої праці урядників впливав місцевий Польський Комітет, який спромігся на матеріальні компенсації тим особам, котрі не погодились співпрацювати з українською владою[125]. За вимогою Комітету відмовились від своїх посад начальник пошти та залізничної станції, котрі спочатку погодились працювати[126]. Повітова влада Товмача вирішила кадрову проблему, зменшивши кількість урядників[127]. У Збаражі на працю до податкового уряду прийняли навіть 15-річного юнака[128].

Життєвонеобхідним для ЗУНР було налагодження регулярного залізничного сполучення. Коли в Станіславові в перші дні листопада застрайкували залізничні урядовці-поляки, відновити рух допомогли спеціалісти єврейської національності[129]. Бракувало залізничників у Бучачі[130], Долині[131], Миколаєві[132]. Внаслідок нестачі кваліфікованого персоналу коломийське керівництво було змушене закрити деякі залізничні станції на шляху Коломия – Станіславів, залишивши працювати лише перемикачів колій[133].

 

Повітові УНРади

Крім створення виконавчих структур влади, в повітових центрах ЗУНР у листопаді-грудні 1918 р. розпочався процес формування і представницьких органів – Повітових УНРад. За своїми функціями вони повинні були замінити повітові ради, що діяли при австрійському режимі. Колишні повітові ради в Галичині були цілковито незалежні від органів державного управління, що створювало на повітовому рівні ситуацію адміністративного дуалізму[134]. В умовах революції збереження такого становища було небажаним для новоутвореної влади.

З цієї причини центральні органи ЗУНР на початках правління і не ставили питання про творення Повітових УНРад як органів самоврядування. Львівська делегація УНРади визначила компетенцію прибічних Рад лише як дорадчих і виконавчих органів для повітових комісарів[135]. Державний Секретаріат внутрішніх справ, у віданні якого опинилась організація влади на місцях, також першочергово подбав про зміцнення виконавчої вертикалі. В інструкції до повітового комісаріату в Підгайцях підкреслювалось: «Всі агенди Р[ади] пов[ітової] переходять на уряд політично-адміністраційний»[136].

Прибійні Ради з дорадчими функціями, які підпорядкувались повітовому комісару були дійсно створені в окремих повітах[137]. Але за відсутності зв’язку процес творення місцевих органів влади часто проходив не за сценарієм, написаним у Львові. Відтак Повітові УНРади набували статусу органу місцевого самоврядування, з часто вирішальним голосом у політико-адміністративних питаннях[138]. У перші місяці 1919 р. Стефан Стебельський з цього приводу писав: «Деякі інституції, як Повітові Національні Ради, Харчеві Союзи і тп. не мають з’ясованої і постійної правної форми – їх характер є більше автономічний»[139]. Причому, як зазначав Микола Чубатий, діяли Повітові УНРади не в усіх місцевостях[140].

Скасувавши повноваження колишніх повітових рад, українці відмовились від копіювання принципу їхньої представницької та кількісної структури. Натомість у різних місцевостях утворювались відмінні за організаційною формою Повітові УНРади (прибічні Ради, Повітові Комітети УНРади). Спочатку їх основу творили місцеві Народні Комітети УНДП, гуртки лідерів національно-просвітніх товариств з числа місцевої інтелігенції, службовців та духовенства. Протягом листопада-грудня 1918 p. y процесі реорганізації Рад у постійно діючі органи місцевого самоврядування вони доповнювались і розширювались на міжпартійній основі із залученням широких верств місцевого населення.

До листопадового повстання Повітові УНРади були створені в Долині (Політична Повітова Українська Народна Рада)[141], Дрогобичі[142], Перемишлі[143], Підгайцях[144], Сокалі[145] та Станіславові[146].

У Тернополі після встановлення української влади підготовчий організаційний комітет було розформовано і створено натомість Повітовий Комітет УНРади. До комітету ввійшли всі начальники урядів, комендант міста і шість обраних членів, включаючи делегата від молоді[147]. Більш складною була організаційна структура Дрогобицької Повітової УНРади. Її управа, крім президії (президента, заступника президента, секретаря і його заступника), складалась також із керівників усіх місцевих державних урядів[148]. При цій Повітовій УНРаді були створені фахові комісії: військова, харчова, нафтова та фінансова[149]. Незабаром нафтова комісія Дрогобицької Повітової УНРади була перетворена на Державний Нафтовий Комісаріат[150].

Дрогобицька Повітова УНРада була яскравим прикладом представницького органу з вирішальним голосом. Про досить широкі повноваження цієї Ради свідчить уже її структура. Володимир Бірчак і Андрій Чайковський вказують, що найбільш впливовим керівником Дрогобицького повіту був голова Повітової УНРади Семен Вітик (колишній посол до Державної Ради у Відні), який крім того очолив і Нафтову «Комісію[151]. Можна припустити, що призначення львівським керівництвом на посаду комісара Дрогобицького повіту А. Горбачевського мало на меті перш за все обмеження впливів місцевого «диктатора».

Утворила низку комісій (військову, фінансову, апровізаційну, зовнішню, організаційну, санітарну та ін.) і Повітова УНРада в Перемишлі, яка складалася з 13 осіб[152]. Тут за короткий період українського правління повітовий комісар призначений не був. Розпорядження підписував голова Ради Теофіль Кормош.

У багатьох місцевостях до повітових органів самоврядування ввійшли представники від громад повіту. Повітовий Комітет Бучаччини був створений на основі умовного поділу громад на 5 округів і вибору по 3 представники з округи[153]. У Станіславові з числа місцевої інтелігенції було обрано УНРаду в складі 11 чоловік[154], та вже 6 листопада 1918 p. y місті відбулись збори делегатів 112 громад повіту, представників до Повітової УНРади[155]. До другої половини грудня 1918 p. y Калуші діяла Рада, що складалася з осіб, вибраних ще в жовтні того року повітовими організаціями, та з кооптованих осіб. 25 грудня 1918 р. її було доповнено делегатами з сіл, і вона отримала назву «Ширшої»; попередній склад, названий Мала Рада, надалі працював над поточними справами. Питання, що торкалися справ цілого повіту, вирішувала Ширша Рада, яка збиралася двічі на місяць. На початку січня 1919 р. Ширша Рада Калуського повіту продовжила реорганізацію, утворивши виконавчий орган – Виділ Ради (14 членів і голова Виділу)[156]. Ширша Повітова УНРада, складена з сільських делегатів (по два представники з громади), збиралась з 4 грудня 1918 p. y Дрогобичі[157]. Проект складу Повітової Селянської Ради Товмаччини передбачав 45 делегатів, з них 26 від селян, 3 від «Сільського Господаря», 3 – від господарського товариства (дідичі); решту мали складати представники від національних меншин[158].

Окрім формування УНРад політичних повітів, створювались органи самоврядування інших адміністративних одиниць. У Щирці існувала УНРада судового округу[159]. В Коломиї була створена Окружна Національна Рада, яка стала спільним представницьким органом повітів Коломия і Печеніжин. До складу Окружної УНРади увійшли: по одному делегату, обраному сільськими громадами повітів; голови і секретарі (чи їхні заступники) українських організацій міст Коломия, Гвоздець, Печеніжин, Яблонів та 22 члени і 8 їхніх заступників «Тіснішого окружного організаційного комітету Ради» (Виділу). За структурою референтур Окружна УНРада в Коломиї продублювала основні назви Державних Секретаріатів ЗУНР[160]. М. Стахів узагальнено визначив тип Повітових УНРад ЗУ HP як посередній між державною й автономною адміністрацією[161].

Попри часто автономний характер деяких органів повітового самоврядування серйозних конфліктів між ними та місцевою і центральною виконавчою владою в листопаді-грудні 1918 р. не спостерігаємо. Непрості взаємини владних структур мали місце в Дрогобичі, але у вказаний період їх конфлікт не набув виразного характеру[162].

Певним стабілізуючим чинником був і той факт, що Повітові УНРади переважно очолювали відомі місцеві громадські діячі, насамперед члени УНДП, яка мала більшість і вирішальний вплив в УНРаді та в РДС. Крім того, Повітові УНРади Городка[163], Долини[164] та Калуша[165] очолювали комісари цих повітів. Голова Бережанської Повітової УНРади Тимотей Старух був водночас комісаром міста[166].

 

Соціальна база західноукраїнської революції

Значну роль у встановленні місцевої влади ЗУНР відіграли військові. На той час серед українців майже не було кадрових офіцерів. Більшість старшин-українців мали цивільну фахову освіту і значний стаж роботи за своєю спеціальністю. В Перемишлянах[167] (тимчасово) та в Снятині[168] військові старшини очолили цивільні повітові комісаріати. Натомість педагог-історик д-р Іван Джиджора у військовому званні четаря став комендантом міста Рава-Руська[169]. В місті Козова на Бережанщині комісаром і водночас військовим комендантом став нотаріус Володимир Лібман, котрий мав звання поручника, а Військову Команду повіту очолив штабний лікар д-р Осип Ковшевич[170]. У Жовкві військовим комендантом міста був д-р Володимир Ґеринович, у чині майора[171].

Хоча в листопадовому повстанні військові та цивільні діяли разом, з утворенням місцевих органів їхні компетенції та діяльність, за винятком справи мобілізації, були формально розмежовані.

Паралельно з організацією цивільних органів адміністрації в повітових центрах створювались військові органи – міські комендатури, повітові, окружні та обласні Військові Команди[172]. Загалом цивільна і військова українська влада на місцях намагались співпрацювати і координувати свої зусилля. В Дрогобичі за умов браку українських офіцерів повітовий комісар присвоював старшинам офіцерські звання[173]. Наказом Коломийської Окружної Військової Команди (далі – ОВК) був скерований комісаром у Печеніжин Михайло Ґеник, який працював тут до війни суддею[174]. Після втрати Львова саме військові виступили ініціаторами відновлення цивільної влади в даному судовому окрузі[175]. Часто через неузгодженість дій Військових Команд і політичних властей між ними виникали непорозуміння; це мало місце, зокрема, в Ліску[176], Лютовиськах[177], Самборі[178] та Товмачі[179].

Поряд з Повітовими Військовими Командами, строго підпорядкованими командуванню Галицької Армії, в Рудках[180] та в Перемишлі[181] були створені Військові Ради. Представники від війська увійшли до складу Перемишльської Повітової УНРади[182]. У Підгайцях до Повітової УНРади, що складалась з 12 членів, входило 5 військових старшин[183]. Творення Військових Рад не означало перебрання якихось політичних повноважень, швидше це був спосіб організації військових сил в умовах нерегулярного зв’язку зі Львовом.

Серед головних дійових осіб листопадового повстання в Галичині були місцева українська інтелігенція та службовці. В повітових центрах вони творили основу місцевих комітетів УНДП та провід національних культурно-освітніх осередків. За австрійських часів їхня професійна та громадсько-політична діяльність часто наштовхувалась на перешкоди, які створювались польською верхівкою краю[184]. Для українських службовців встановлення своєї влади означало не лише національно-патріотичну та моральну сатисфакцію, але й, водночас, ліквідацію бар’єрів для їхньої подальшої кар’єри. Більшість українських провінційних правників, педагогів та урядовців разом з місцевими Військовими Комітетами взяли участь у перебранні влади і формуванні нових органів адміністрації. Виходячи з потреб революційного часу, колишні рядові службовці-українці очолили повітові фахові уряди комісаріатів, замінивши своїх начальників-поляків. При відсутності відповідних національних кадрів керівниками фахових урядів ставали українські правники чи педагоги. Перш за все це стосувалось посад повітових та міських комісарів. Нами встановлено, що з 48 комісарів політичних повітів, які обіймали владу в середині листопада 1918 p., 35 були правники за фахом (з них – 25 адвокати, 9 – судді, один – нотаріус). Педагоги очолювали повітові комісаріати в «Команчанській Республіці», Раві-Руській, Снятині, Яворові, міські комісаріати в Бережанах, Бібрці, Бучачі, Городку, Станіславові, Тернополі[185]. Необхідно зазначити, що в окремих випадках активність інтелігенції після встановлення влади поступово знижувалась. Так, у листопаді 1918 р. з Теребовлі повідомляли: «Відчувається брак енергійної праці по стороні української], інтелігенції. Можна би тут чудово зорганізувати] зібр[ання] много війська, коли би післано зі Львова енерг[ійних] людей і добрих агітаторів»[186].

Українське селянство Галичини висловило своє ставлення до революційних подій тим, що взяло безпосередню участь у листопадовому повстанні в повітових центрах та містечках. Саме через присутність значної кількості селян з навколишніх громад, що прибули встановлювати українську владу в Балигороді, Бережанах, Гусятині, Жовкві, Калуші, Самборі, Тернополі та інших повітових центрах, місцеві поляки не наважились виступити проти української влади[187]. Водночас селяни розпочали реорганізацію влади в громадах, здійснивши перевибори війтів і громадських рад. Через те, що дотогочасні вибори в громадах відбувались перед війною і зі значними зловживаннями з боку влади, в селах Бучацького повіту з більшою частиною українського населення в складі громадських рад переважали поляки. Поляками за національністю були й місцеві війти. В суто українських селах війтами були лояльні краєвій владі українці. Тому населення громад повіту в перші дні листопада 1918 р. скинуло колишніх війтів і провело вибори нових громадських рад та комісарів[188]. Вибори громадських комісарів з метою скріплення виконавчої влади УНРада рекомендувала провести у всіх повітах, причому вибори мали проводитись на засадах рівного і безпосереднього виборчого права особами з 24-річного віку[189]. В селах вибори громадських комісарів відбувалися на багатолюдних вічах та зборах відкритим і таємним голосуванням[190]. Реорганізація управління в громадах здійснювалась за участю та під контролем нововстановленої повітової влади.

У повіті Підгайці громадські комісари та їхні заступники призначались на основі рекомендацій місцевої інтелігенції, і вже їм було доручено проведення виборів 5-особових громадських комітетів з свідоміших і авторитетних селян[191]. 14 листопада 1918 р. у Заліщиках відбулася сесія громадських комісарів, що вирішувала питання мобілізації до війська та ситуацію з продовольством[192]. Повітова влада зі свого боку намагалась допомогти селянам. У Снятинському повіті найбіднішим громадам було передано коней, що залишились від колишніх австрійських військових частин[193]. У Гусятинщині (село Хабарівка) селянам було роздано 600 голів худоби[194]. Описуючи ситуацію в кінці 1918 р. на Дрогобиччині, В. Бірчак зазначив: «Перші засідання ширшої УНВади були повні ентузіазму. «Свою маємо хату!» – се був той клич, який одушевляв людей. Між народом (селянством) і інтелігенцією були живі, щирі взаємини й довір’я – витворені працею на довгі літа перед 1 падолиста 1918 р.»[195].

Участь у листопадових подіях 1918 р. взяло також українське робітництво, зокрема в Дрогобичі[196] та Перемишлі[197]. Проте в порівнянні з роллю селянства робітничу підтримку важко назвати вирішальним чинником встановлення місцевої влади ЗУНР. Робітничі організації згодом стали ланкою її структури. В листопаді-грудні 1918 p. y Стебнику та Дрогобичі були утворені робітничі Ради, що взяли на себе вирішення виробничих і соціальних питань[198].

Значний інтерес становить ставлення до української влади польського робітництва, зокрема, в районі Бориславського нафтового басейну. З близько 7000 робітників польської національності, які проживали в Бориславі, проти українців у листопаді 1918 р. виступило лише 200 добровольців[199]; польські робітники не наважились організувати опір українцям у Дрогобичі, хоча з перших днів листопада 1918 р. останні не мали в місті серйозних збройних сил[200]. Польський історик М. Тишкевич пояснював цей факт тим, що місцеве робітництво залишалось вірним ідеям Інтернаціоналу, поєднавши революційні настрої з розумінням прав українців на самостійність[201]. Українська сторона говорить про вплив на польських робітників соціал-демократичного лідера С. Вітика[202]. Інше пояснення може полягати в тому, що польське робітництво Бориславського нафтового басейну було представлене переважно «мазурами», вихідцями із Західної Галичини, малосвідомими в національному плані[203].

Феноменом західноукраїнської революції можна вважати надзвичайно активну участь у ній греко-католицького духовенства. Загалом не викликає заперечення усталена в українській історіографії теза про втрату греко-католицьким духовенством на початок XX ст. провідної позиції в українському національному русі[204]. Та Перша світова війна частково змінила соціально-політичну структуру українського руху Галичини. В ряді місцевостей духовенство знову опинилось на перших ролях у національному проводі. Священики були серед безпосередніх організаторів і виконавців перебирання влади в Брідщині, Золочівщині, Сколівщині, Самбірщині, Долині, Рудках, Краківці, Збаражі, Зборові, Угневі[205]. З перших днів листопада 1918 р. представники кліру ввійшли до виконавчих та представницьких органів української адміністрації. Священики очолювали Повітові УНРади в Городенці, Збаражі, Кам’янці Струмиловій, Ліську, Печеніжині, Підгайцях, Радехові, Стрию, «Команчанській республіці», Теребовлі, Щирці (прибічна Рада комісаріату)[206]. Заступником комісара політичного повіту Кам’янка Струмилова[207], як і комісарами судових повітів Винники[208], Поморяни[209] та міста Добромиль[210], також були священики. Крім того, в умовах нестачі фахівців представники греко-католицького духовенства зайняли посади керівників фахових відділів (референтів) у комісаріатах політичних і судових повітів. Нерідко вони очолювали уряди з суто господарськими функціями. Так, у повітах Бережани, Долина, Зборів, Жовква, Радехів, Турка священики очолювали Харчеві Управи[211]. В Городку два священики стали референтами з питань відбудови та апровізації, а один – куратором українського війська[212].

Привертає увагу також і той факт, що часто ініціативу організації цивільної влади в повітах Жидачів[213], Зборів[214], Лісько[215], Сянік («Команчанська Республіка»), Рудки[216], Винники[217] брали на себе не міські, а сільські священики. Була досить значною питома вага духовенства в Повітових УНРадах: у складі Косівської Повітової УНРади з 25 осіб було 4 священики[218], Радехівської – з 5 осіб 2 священики[219].

Заангажованість духовенства в революційних подіях 1918 р. до певної міри можна пояснити відсутністю частини світської інтелігенції, що була мобілізована до австрійської армії. Натомість досить багато було священиків у середовищі УНДП. Цей факт засвідчив надзвичайний з’їзд останньої, який проходив 28-29 березня 1919 p. y Станіславові – на ньому з 139 присутніх делегатів від Галичини 20 осіб представляли духовенство[220]. Таким чином, українське духовенство ніби продовжило традицію революції 1848 p., коли греко-католицькі священики утворили в Галичині Головну Руську Раду і 49 Окружних Руських Рад[221]. Участь духовенства у листопадових подіях 1918 р. і входження його представників до новоствореної української адміністрації та органів самоврядування підвищували моральний авторитет нової влади. Але вже на початку 1919 р. діяльність духовенства в органах влади та в економічній сфері ЗУНР-ЗОУНР викликала негативні оцінки в галицькому суспільстві[222]. Характеристику соціальної бази західноукраїнської революції не можна вважати вичерпною без врахування ще однієї особливості формування її керівництва. Значна частина чільних посадових осіб центральних та повітових органів влади були людьми одного кола, віддавна знайомими між собою. Лонгин Цегельський з цього приводу писав: «Майже всі повітові комісарі української держави – це були мої однолітки, товариші з університетських літ, з Академічної громади, з «Молодої України»»[223]. Знайомство з студенських лав було підкріплене спільною працею в національних культурно-освітніх осередках краю та на професійній ниві. Багато членів УНРади, повітових комісарів чи новопризначених урядовців ЗУНР до Першої світової війни працювали разом в адвокатських конторах, викладали у гімназіях, причому їхня професійна діяльність відбувалась поперемінно в різних місцевостях Галичини. Крім того, серед керівництва ЗУНР зустрічаємо по кілька представників одних і тих же родин. Повітовими комісарами, відповідно Самбора та Рави-Руської, були Андрій Чайковський та його син Микола. Батько Л. Цегельського очолював Повітову УНРаду Кам’янки Струмилової, в ній же повітовим комісаром був брат Євгена Петрушевича – Роман. Інший брат президента УНРади – Степан був головою Повітової УНРади Радехова. Комісарами міста Бережани та судового округу Лютовиська стали відповідно брати Тимотей і Антін Старухи.

 

Партійно-політичні аспекти місцевої влади

У загальних рисах партійно-політичний спектр повітового керівництва ЗУНР був відображенням тієї диференціації національного руху в Галичині, яка склалася до Першої світової війни. В більшості політичних повітів і судових округів комісарами стали діячі УНДП[224]. Радикали очолили виконавчу владу в ряді повітів Покуття (Долина, Надвірна, Станіславів, Товмач) та в Сокалі. Основну роль у призначенні радикалів могла зіграти не стільки підтримка УРП, скільки авторитет чи особиста харизма конкретних осіб – відомих українських лідерів. Таке припущення підтверджує той факт, що в Коломиї, визнаному центрі радикального руху кінця XIX – початку XX ст., чільні посади української повітової адміністрації зайняли представники УНДП. Радикальну партію у коломийському керівництві представляли лише колишні посли до австрійської Державної Ради Кирило Трильовський (заступник голови «Тіснішого окружного організаційного Комітету») та Павло Лаврук (член Комітету)[225]. В Дрогобичі Повітову УНРаду очолили соціал-демократи (голова С. Вітик, заступник І. Калиновим). Виявив активність у листопаді 1918 р. і повітовий комітет УСДП у Перемишлі[226].

Позитивним наслідком домінування УНДП на місцевому рівні стала фактична відсутність міжпартійної боротьби в повітових органах влади на початках української державності.

У Радехові та Гусятині повітові комісаріати очолили колишні русофіли[227]. Русофільські діячі підтримали українську владу в Комарно[228] та у Зборівському повіті[229]. У Самборі вони добровільно зголосились допомагати нововстановленій адміністрації[230]. Натомість у Бродівському повіті русофіли бойкотували розпорядження української влади[231].

Спроба реалізації русофільської ідеї в українській революції 1918-1920 рр. була здійснена в західній частині Лемківщини, що не входила до території ЗУНР. Тут наприкінці листопада – на початку грудня 1918 р. була створена «Руська Народна Республіка»[232]. Заснована 27 листопада 1918 p. y містечку Гладишів Горлицького повіту «Лемківська Руська Народна Рада» більшістю голосів відкинула українську орієнтацію «Команчанської Республіки» і виступила з вимогою об’єднання з Росією[233]. Самовизначення свого народу лемківські лідери розглядали на основі заяви колишнього російського генерал-губернатора Галичини графа Бобрінського від 24 вересня 1914 p., де сказано про Галичину і Лемківщину як «корінну часть Великої Руси»[234]. 5 грудня 1918 р. у Флоринці після з’їзду русофільське орієнтованих делегатів з 130 сіл та містечок Лемківщини був утворений загальний територіальний орган самоуправління – Лемківська Руська Народна Рада і Руський уряд[235]. Руська Рада, наладнавши зв’язок з Пряшівською Народною Радою, взяла участь 21 грудня 1918 p. y спільному з’їзді в Кошицях, де було домовлено про злиття обох Рад в єдиний орган – Карпаторуську Народну Раду з розташуванням у Пряшеві[236]. Разом з тим, як зазначав Ф. Коковський, русофільське керівництво республіки не виявляло ворожості до місцевого українського руху, вважаючи існуючий конфлікт орієнтацій внутрішньою справою, що буде неминуче полагоджена[237]. Розглядаючи «Руську Народну Республіку» як противагу ЗУНР, поляки на перших порах виявляли до неї свою лояльність, навіть допомогли зброєю її національній гвардії[238]. Але після заміни русофільського курсу керівництва республіки на «карпаторуський» та задекларованого наміру разом з пряшівськими українцями ввійти до складу Чехо-Словацької держави, Руська Народна Республіка була ліквідована Польщею в 1920 р.[239]

 

Взаємини української влади з національними меншинами

Важливим чинником діяльності цивільної влади ЗУНР усіх рівнів було налагодження нормальних взаємин з національними меншинами краю. УНРада двічі (19 жовтня і 2 листопада 1918 р.) задекларувала рівноправність національних груп, надавши їм репрезентаційні права та якнайширшу національну автономію. Для реалізації цих прав закликано національні меншини організуватись в окремі публічно-правові групи і скерувати своїх представників до УНРади[240]. 18 листопада 1918 р. УНРада на пропозицію РДС ухвалила створення окремих польського, єврейського та німецького державних секретаріатів[241]. Комісари Жовкви і Дрогобича в перших зверненнях до населення гарантували всім національним меншинам повіту повну безпечність життя і маєтку та цілковиту громадянську, національну і віросповідну рівноправність[242].

Звернення львівської делегації УНРади до національних меншин Східної Галичини щодо делегування їхніх представників до краевого органу не було сприйняте[243]. Проте делегати польських, єврейських та німецьких громад були представлені в деяких Повітових УНРадах. Зокрема, в первісному складі Повітового Комітету в Підгайцях працювали один єврей і один поляк із загальної кількості 7 осіб[244], у Повітовій УНРаді Жовкви – два поляки й один єврей відповідно до пропорції населення[245]. Поляк та єврей були членами прибічної Ради повітового комісара Борщева[246]. Скерувала своїх представників до УНРади судового округу Щирець місцева єврейська громада[247]. До складу Повітової УНРади Товмаччини було покликано представника від німецького населення повіту, 5 поляків та 5 євреїв. Місцеві поляки відмовились від участі в Раді до рішення Мирового Конгресу, натомість німець і євреї на неї погодились[248]. Єврейська громада була представлена і в міській Раді Борислава[249].

Загалом поляки повітових центрів та містечок, за окремими винятками, не відважувались на відкритий опір українській адміністрації. Голова Стрийської Повітової УНРади О. Нижанковський на засіданні львівської делегації УНРади звітував, що польське населення повіту зовсім примирилось з новими відносинами, не виявляючи особливої ворожнечі до представників української влади[250]. Про нормальні взаємини місцевих поляків з українською владою УНРада одержувала повідомлення зі Щирця[251]. В Бережанах, за свідченням повітового комісара, старші поляки заявили свою лояльність, молоді – спочатку організували свою боївку, але опісля, з огляду на поважну українську військову силу в повіті, відмовились від збройного опору[252].

Сподіваючись соціальних реформ, прихильно сприйняли революційну українську владу польські селяни. В інструкції УНРади підкреслювалось: «Важна річ при кождій нагоді поучувати народ, що Український Сойм і правительство подбають о те, щоб мужики хлібороби без огляду на віру і обряд були справедливо наділені землею. Але в тій цілі треба, щоб у краю був послух для У.Н.Ради, бо інакше прийшлоб до того, що в Росиї, де села воювали з селами, вулиці з вулицями»[253]. Повітовий комісар Бучача у своєму звіті до УНРади писав: «В повіті панує взірцевий спокій. Селяни латинники, помимо агітації панів і підпанків, йдуть солідарно з українськими селянами, а навіть 2 чисто мазурські села, як Подзамочек і Дуліби, вислали своїх делегатів на наші повітові збори і брали участь у виборах повітового Комісара У.Н.Р.»[254]. У Теребовлянському повіті польські селяни, які компактно проживали в трьох селах (Боричівці, Підгайчиках Юстинових та Лошневі), беззастережно виконували всі розпорядження нової адміністрації. Переконані, що лише українська влада покінчить з шляхтою і проведе справедливу аграрну реформу, вони спрямували свій революційний ентузіазм проти місцевих магнатів. Якщо в інших селах повіту землевласники відчували себе в безпеці, то в Підгайчиках Юстинових комісаріат був змушений тримати жандармів у палаці графині Козєбродської, охороняючи її від селян-»мазурів», які відкрито погрожували знищити «шляхетське гніздо»[255]. Завдяки толерантному ставленню українських військових «Групи Крукеничі» до селян місцевих польських громад, від останніх зголосилося в Галицьку Армію близько 30 добровольців, які воювали на боці українців до закінчення бойових дій у Галичині[256].

У мемуарах та документальних матеріалах не знаходимо відомостей про виразні прояви антагонізму чи конфлікти між українською владою та землевласниками або про погроми маєтків у листопаді 1918 р. У розпорядженні комісаріату Стрийського повіту[257] та Повітової УНРади Перемишля[258] вимагалось провести сільськогосподарські роботи і на поміщицьких землях. У звіті до центральних властей у Львові, надісланому з Добромиля говориться: «Властителем в цілім майже повіті, також в части бірчанського і сяноцького є міліонер п. Павло Тишковський, бувший посол до Ради Державної, нарід його дуже любить, походить навіть з української родини»[259]. Єдине повідомлення про грабунок маєтку було надіслано до Львова з Рудківського повіту: «В селі Гошанах в дідича Янка знайдено оруже і амуніцію, яку жандармерія з Чижевич сконфіскувала. Дідич Янко втік до Самбора, полишаючи збіжжа і всіх жінок, яким не заплачено. Вони по його втечі разом з полоненими італійцями кинулись рабувати двір. Однак повіт[овій] владі вдалося в час стримати ексцеси. Обійшлося без більшої шкоди. Удержанєм порядку стараються самі селяни»[260].

Тогочасний Державний секретар внутрішніх справ ЗУНР Л. Цегельський та його заступник Р. Перфецький стверджували, що дехто з польських поміщиків у кінці 1918 р. почали заявляти про свою підтримку ЗУНР[261]. За спогадами Л. Цегельського, граф Генріх Бадені в приватній розмові з ним, що відбулася в кінці листопада 1918 р. на Радехівщині, заявив: «Наша верства здастся Україні. Ми маємо знайомства й родинні зв’язки в світі, маємо освіту й товариську культуру, маємо імена та майно. Ви ж мало кого маєте для закордонної служби. А ми на те як сотворені, і певно будемо лояльно служити Україні, бо це буде тоді наша держава, як і ваша, своя хата. Ми ж собі самим не вороги. Як хочемо встоятися, мусимо бути пожиточні, лояльні і вірні Україні. Це ясне»[262]. Відомо, також, що після виборів комісара в Бучачі, представники місцевих земельних власників склали заяву лояльності українській державі[263]. Прихильне до себе ставлення з боку місцевих дідичів відзначав і повітовий комісар Снятина[264]. На нашу думку, така позиція поміщиків була продиктована, з одного боку, досить толерантним ставленням до них українських цивільних властей відразу після повстання, з іншого – невизначеністю перспектив майбутнього суспільно-політичного устрою Польщі.

Після встановлення української влади у Станіславові і Тернополі розпочались, подібно як це відбувалось у Львові, переговори польських лідерів з новоутвореними органами української адміністрації. 2-3 листопада 1918 p. y Станіславові польська політична делегація погоджувала з місцевим керівництвом проблему постійних контактів між місцевою інтелігенцією й українською владою, а також організації польської міліції в місті та забезпечення продовольством польського населення. Того ж дня справа безпеки єврейського населення і створення для цієї мети окремої міліції з представників цієї народності була обговорена з місцевими єврейськими лідерами[265]. На основі порозуміння з національними меншинами в Станіславові було вибрано спільну Тимчасову Адміністративну Комісію з 10 українців та 12 представників національних меншин (5 поляків, 6 євреїв та 1 німець). Завданням цієї комісії стало вирішення питань продовольчого забезпечення, фінансів, та опіки над убогими верствами населення міста. Проте комісія не мала повноважень щодо справ політичного характеру[266]. 25 листопада 1918 р. до Кракова зі Станіславова прибула делегація з меморіалом до ПЛК про становище поляків у Станіславові. Для проїзду делегація отримала перепустки від української влади[267].

У другій половині листопада 1918 p. y Тернополі на спільній конференції представників українського та польського громадянства останнє задекларувало готовність до мирної співпраці з українцями в усіх ділянках громадського життя аж до остаточного рішення справи Галичини Мировим Конгресом або українсько-польським договором[268].

Єврейське населення Галичини мало особливі підстави позитивно поставитись до української влади, що офіційно надала йому національні права. Хоча з перших днів листопада 1918 р. єврейський Комітет Безпеки у Львові й задекларував свою нейтральність в українсько-польському конфлікті[269], проте він увійшов у контакт з львівською делегацією УНРади і співпрацював з останньою в справах апровізації та реквізицій[270]. Подібну позицію зайняли повітові єврейські організації. Як свідчать звіти з місць, єврейське населення повітів Бучач[271], Рава-Руська[272], Рудки-Комарно[273] лояльно сприйняли встановлення української влади. Підтримали українців і євреї з околиць Одеська[274]. У Долині місцеві євреї заявили себе громадянами української держави[275]. З числа студентської молоді Тернополя в грудні 1918 р. розпочалось формування єврейського військового підрозділу (І Жидівський курінь) Галицької Армії[276].

Для повітового керівництва ЗУНР взаємини з місцевими євреями були першорядні – в деяких містах євреї становили значну частину населення: близько 50% – у Станіславові та Коломиї; 40% – у Стрию 30% – у Золочеві і Чорткові[277]. В підготовленій напередодні повстання інструкції УНРади підкреслювалось: «Обов’язком Українських Комісарів поучити народ щоби прихильно відносився до Жидів і німецьких Кольоністів та не допускав до погромів бо викликане безладдя лежить в інтересі ворогів»[278]. В листопаді-грудні 1918 p. y повітах та містах, де проживали численні громади євреїв, почали організовуватись їхні міжпартійні представницькі органи – Єврейські Національні Ради. Відомо, що такі Ради були створені в Бориславі, Борщеві, Бурштині, Бучачі, Гвіздцю, Гусятині, Дрогобичі, Жидачеві, Заболотові, Заліщиках, Калуші, Коломиї, Копичинцях, Надвірній, Отинії, Підгайцях, Снятині, Станіславові, Стрию, Тернополі, Тисмениці, Тлумачі, Чорткові[279]. В Перемишлі у перші дні листопада 1918 р., в умовах загострення українсько-польського конфлікту, євреї організували військову і цивільну Ради. Остання називалась не «Національна» а «Народна» (Ludowa)[280].

Єврейські Національні Ради з 22 місцевостей контрольованої українськими військами території Галичини 18-20 грудня 1918 р. провели в Станіславові свій з’їзд. Його результатом стало утворення краєвої Єврейської Національної Ради[281]. Невдовзі українська влада визнала Східно-Галицьку Єврейську Національну Раду з осідком у Станіславові «де факто» як представництво єврейської спільноти в ЗУНР[282].

Уже в перші місяці існування ЗУНР на її території почали забезпечуватись національно-культурні потреби єврейського населення. Зокрема, в Станіславові з листопада 1918 р. єврейською спільнотою видавалися два тижневики, один мовою ідиш, другий – німецькою[283]. В грудні 1918 p. y Товмачі за дозволом уряду було відкрито 6-класну школу з єврейською мовою навчання[284].

Німецька меншина була в порівнянні з поляками та євреями нечисленною, але серед її представників було багато урядовців, військових та інших цінних спеціалістів. За свідченням кур’єра, офіцери-німці надали українським військовим дієву допомогу під час встановлення влади в Станіславові[285]. Висловили свою лояльність до нових властей німецькі колони Й в околицях Щирця[286]. 11 грудня 1918 р. на зборах делегатів від німецьких громад у Станіславові було створено представницьку організацію під назвою «Німецька Народна Рада в Західно-Українській Республіці». Метою утворення Ради було опрацювання основних положень щодо здійснення національної автономії меншин та протегування культурних і господарських потреб німецького населення. У своєму органі Рада закликала одноплемінників ставитись до властей ЗУНР з довір’ям у відповідь на прихильність та розуміння, які українці висловили німцям[287].

Українська влада нерідко намагалась знайти компроміс у питаннях участі населення національних меншин в управлінні тих міст, де вони становили більшість жителів. У Станіславові було збережено автономію управи міста (під наглядом професора Павла Чайківського)[288]. Новопризначений комісар Чорткова дозволив працювати в дотогочасному складі громадській Раді міста. Їй було залишено право приймати рішення в присутності комісара та дорадчий статус[289]. Дозволено урядувати громадській Раді з бурмістром Бєнєцким на чолі в містечку Рудки[290]. У Золочеві та в Бродах міськими комісарами стали громадяни єврейської національності[291].

Розгортання українсько-польської війни спонукало місцеве польське громадянство (в основному інтелігенцію, урядовців та студентську молодь) до активніших дій щодо створення структур Польської Організації Народової. її місцеві комітети були створені в Збаразькому, Скалатському, Стрийському, Станіславівському, Теребовлянському повітах[292]. У Бродах з кінця листопада 1918 р. конспіративно діяли організаційний комітет та військовий відділ поляків[293]. Незважаючи на домовленість між українськими та польськими лідерами в Станіславові організовувалась польська боївка, страйкували польські залізничники[294]. В повіті Рудки польська інтелігенція підбурювала селян до опору українській владі[295].

Про необхідність арештів урядовців-поляків, які ворожо поставляться до української влади, говорилось уже в наказі до Окружних Військових Команд у момент листопадового повстання[296]. Аналогічні повноваження мали також відпоручники УНРади[297]. Та на початках свого правління українці не вживали жорстких заходів проти проявів опору чи саботажу з боку поляків, намагаючись розв’язувати конфліктні ситуації шляхом переговорів і взаємних компромісів[298]. Зокрема, з метою мирного полагодження українсько-польського протистояння в районі Бориславського нафтового басейну Повітова УНРада Дрогобицького повіту 5 листопада 1918 р. запропонувала делегатам з Борислава, Волянки, Тустанович і Губичів (робітникам і підприємцям) підписати угоду про визнання ними політичної влади Повітової УНРади і передання в її руки адміністрації названих місцевостей. Угода передбачала утворення в Бориславі і Тустановичах міліції, створеної з представників трьох народностей[299]. У Рудках представники з української та польської сторони мирним протоколом засвідчили передачу в руки українців зброї та спорядження польської міліції[300]. Не чинилось формальних перешкод бажаючим переселитись на територію, зайняту польськими військами[301]. Зокрема, звільнених з посад адміністративних урядників Калуша вивезено за межі ЗУНР, у супроводі військової охорони для їхньої особистої безпеки, до Лавочного[302].

Повітова влада Кам’янки Струмилової вважала, що гостріших заходів для запобігання польських виступів, окрім оголошення надзвичайного становища, вживати не слід[303]. Є свідчення, що військовий стан було введено в Бродівському[304], Косівському[305], Товмацькому[306], Яворівському[307] повітах та в Перемишлі[308]. Арешти та інтернування були застосовані лише до окремих осіб, що діяли провокуюче по відношенню до української влади. У Рогатині селяни інтернували місцевого старосту[309]. Було арештовано лише одного поляка (чиновника суду) в Щирці[310]. У Снятинському повіті за відмову виконувати свої обов’язки було інтерновано лікаря[311]. В районі Бродів українське військо взяло в полон озброєні польські відділи, які зібралися в навколишіх лісах з метою захопити місто. Але через деякий час польських повстанців українська влада звільнила[312].

Більш масові акції інтернування провідних польських громадян (інтелігенції, священиків, студентської молоді) почалися лише в кінці листопада – на початку грудня 1918 p., переважно у прифронтових повітах[313]. Причиною їх були військові невдачі українського війська (на цей час воно було змушене відступити з Перемишля, Львова, Мостиськ, Судової Вишні, Рави-Руської) та загроза польського повстання в запіллі. Зокрема в другій половині листопада 1918 р. почав діяти озброєний відділ поляків у Скалатському повіті[314]. Арешти польських громадян ініціювали військові, місцева цивільна влада не могла протидіяти їм. В Угнові ОВК визнала місцевих польського пароха та секретаря суду заручниками, відповідальними за всілякі протиукрашські акції в містечку[315]. ОВК у Золочеві для запобігання виступів противника взяла в заручники кількох місцевих польських лідерів. Магістрат (у складі поляків та євреїв) виступив із зверненням до місцевого населення дотримуватись порядку «в інтересі власнім і інтернованих закладників»[316]. За іронією долі від графа Бадені, який, за словами Л. Цегельського, виявив готовність співпрацювати з українською державою, через декілька тижнів її військові вимагали 1 мільйон корон як відкуп від інтернування[317]. За свідченням польського інформатора, голова Повітової УНРади Кам’янки Струмилової М. Цегельський зумів врятувати з-під арешту кількох польських діячів, завдяки посередництву свого сина Лонгина, міністра ЗУНР[318]. Через небажання відповідати за дії місцевих військових властей та жандармерії на початку 1919 р. залишив посаду комісара Станіславівського повіту Л. Бачинський[319]. Перший табір для інтернованих був розташований у палаці Бадені поблизу Радехова. Пізніше, з огляду на надто близьку відстань його від фронту, табір було перенесено на Поділля[320].

 

Початки українізації

У ряді повітів нова влада розпочала вживати негайних заходів для українізації адміністративних органів та системи освіти. Одним з перших розпоряджень комісаріату в Товмачі було впровадження української мови як урядової для всіх державних і громадських властей повіту[321]. Згідно з надісланою інструкцією Державного Секретаріату внутрішніх справ, запроваджено урядування українською мовою в Підгайцях[322]. У багатьох повітах без конкретних вказівок РДС було розпочато українізацію освіти[323]. Зокрема, в перші тижні листопада 1918 р. перейменовано польську гімназію на українську в Бережанах[324]. У польській гімназії Дрогобича в грудні 1918 р. було встановлено українську мову викладання у всіх класах[325]. У школах Снятинщини припинилось навчання польської та німецької мови. Відмінивши курси польської та австрійської історії, історію України вирішено викладати ґрунтовно, від княжої доби[326]. Зукраїнізовано всі школи в українських селах Калуського повіту. В народних школах місцевих німецьких та польських колоній було введено українську мову як обов’язковий предмет. Замінено польські таблиці з назвами вулиць на українські в самому Калуші[327]. На місце польських написів встановлено українські в установах, на вулицях і в крамницях Косова[328]. До речі, в цьому містечку акція українізації була здійснена за ультимативним наказом повітового комісара[329]. Але поряд із введеними в школах повіту вихідними днями в час греко-католицьких свят (а також 1 листопада), в школах Косова, Кут та Пістині залишено вихідні також у римо-католицькі свята[330]. Були прикріплені українські написи і на єврейських крамницях Збаража[331]. Зукраїнізовано назви вулиць у Золочеві[332]. В більших повітових центрах ЗУНР у листопаді-грудні 1918 р. розпочався друк україномовних газет, органів місцевих комісаріатів та Повітових УНРад і незалежних видань[333]. У Бродах повітовий комісар проводив українізацію таким чином, що закрив польські бібліотеки та читальні[334].

Національне) освідомлене українське населення, яке сподівалось негайних результатів українізації, виявляло невдоволення з приводу того, що в урядових установах продовжувала звучати польська мова. Місцеве керівництво досить стримано ставилось до таких фактів. Зокрема, комісар Самбора Данило Стахура своє бачення мовної проблеми виразив так: «А що до Поляків урядників, котрі лишилися разом з нами й дальше працювати, то завважую, що мусимо бути для них толерантними і не вимагати від них, як они в своїх «приватних» розговорах говорити мають. Се єсть їх право меншости, котре їм в нашій державі є загарантоване так само, як Жидам жидівська, а Німцям німецька мова. З українськими] сторонами вони мусять говорити по українськи і напевно будуть, як на се ми самі напирати будем. Бути може, що не один з тих урядників не конче добре володіє укр[аїнською] мовою і через те не хоче відважитися, але се тільки до часу! Як ми станемо кріпкою ногою на нашій землі, то я певний, що до того часу вже всі наші урядники будуть вміти й будуть говорити по українськи! На разі конечна з нашої сторони вирозумілість і терпеливість»[335].

 

Проблеми та завдання новоствореної повітової адміністрації

З перших днів через незадовільне сполучення у повітової влади не було регулярного зв’язку з центром[336]. На місцях не мали інформації про тогочасні події у Львові[337]. Члени УНРади безпорадно констатували незадовільну комунікацію з провінцією, яка вимагала вказівок та інструкцій щодо подальших дій[338]. Фрагментарний зв’язок здійснювався за допомогою кур’єрів і спеціальних представників УНРади, які знайомились із ситуацією на місцях і готували звіти для УНРади. Було спробувано запровадити заслуховування повітових керівників про ситуацію на місцях під час пленарних засідань УНРади[339], та втрата Львова і виїзд з міста центральних органів влади ЗУНР залишили регіони наодинці з їхніми проблемами[340].

Встановлення цивільної влади та правопорядку на місцях ускладнювалось тим, що в той час через Галичину в західному і східному напрямку повертались з фронту чи полону цілі розформовані військові з’єднання російської та австро-угорської армій[341]. Було підраховано, що лише через Станіславів щодня переїздило близько 60 тисяч осіб[342], через Самбір проїхало загалом 80 тисяч «поворотців»[343]. Нерідко переміщення цих величезних мас зголоднілих та погано одягнених солдатів супроводжували грабежі та розбої. Зокрема, в Снятинському повіті місцеве населення грабували вояки-мадяри, що ватагами розбрелися по околицях[344]. Вертаючись з Підволочиськ, 90-й піхотний полк австрійської армії, який складався переважно з поляків і був у повному озброєнні, зайняв Ходорів, де влаштував розбій і грабежі місцевого населення та магазинів, роззброївши при цьому українську міліцію. Цей конфлікт коштував обом сторонам 41 вбитого і 50 поранених. Лише в Стрию, куди потяг послідував далі, конфлікт було полагоджено переговорами[345]. З метою запобігання грабежам громадські комісари Стрийщини отримали наказ утворити по селах комітети для прогодування поверненців з полону[346]. Українська влада мала проблему й зі своїми одноплемінниками. Зокрема, в Рогатинському повіті колишні військові, що повернулися з російського полону, організувавшись у загін, грабували місцеве населення та перешкоджали діяльності місцевої адміністрації[347]. На Сокальщині були самочинно створені кінні загони «вільного козацтва», які непокоїли своїми рейдами польське населення Холмщини та Волині. Невдовзі ці формування почали виявляти анархістські настрої, створюючи проблеми і для українського військового та цивільного керівництва[348].

Для забезпечення порядку вже в перші дні існування ЗУНР у повітах почали організовуватись місцеві команди жандармерії. Утворений УНРадою у Львові начальний поліцейський орган – Команда Української Державної Жандармерії своїм розпорядженням регламентувала діяльність місцевих команд, наказавши вести службу на основі колишнього австрійського статуту[349]. За відсутності вищих поліцейських чинів-українців, до середини листопада 1918 р. жандармерію в Бережанах очолював німець у військовому званні ротмістра[350], в Долині – чех[351], в Станіславові – німець, полковник за рангом[352]. У Сколе жандарм-чех став військовим комендантом міста[353]. В наказі Команди з цього приводу говорилося: «Команданти можуть бути також німці, оскільки вони прихильні нашій справі та проти них повітова УНРада нічого б не мала. Інші народності поки що є виключені»[354]. Проте в ряді міст республіки, зокрема у Львові[355], Бориславі[356], Калуші[357], Станіславові[358], Тернополі[359], Чорткові, Щирці[360], за згоди української адміністрації діяла і єврейська міліція. В Коломиї єврейська міліція організована для самооборони, суттєво допомогла українській владі встановлювати правопорядок[361].

Першочерговими завданнями, які мала вирішувати повітова влада, були організація набору до війська та забезпечення населення продовольством[362]. В організації мобілізації брали участь спільно повітові комісаріати та місцеві Військові Команди. Здійснення набору до українського війська ускладнювалось тим, що найбільш придатні до військової служби чоловіки були вже призвані до австрійської армії, і більшість з них перебувала поза українською територією. Окрім того, частина демобілізованих солдат, потрапивши врешті до рідних домівок, перевтомлені війною, не бажали знову брати в руки зброю. 21 листопада 1918 р. повітовий комісар Збаража в своєму листі до УНРади та Секретаріату військових справ писав з цього приводу: «Доношу, що дорога мобілізовання вислужених жовнірів Австр[ійської] армії є найменше правдоподібна до виконання. Елемент, вернувший з війни, є найбільше здеморалізований, фізично слабий і винищений, а у зорганізованню громади мого повіту являєсь найбільш деструктивним. В цій хвилі не знаю ще, який буде вислід розказів мобілізації, задивляюсь, одначе, на него неоптимістично. Найбільш збанкрутовано у світовій війні інститут мілітаризму»[363].

У першій половині листопада 1918 р. мобілізація до Галицької Армії йшла повільно, без продуманого плану[364]. Зокрема, не маючи спочатку чітких інструкцій з центру, місцеві повітові комісаріати і військові команди самостійно визначали віковий ценз призовників. У різних повітах він коливався від 17 до 40 років. Встановили набір чоловіків віком від 18 до 35 років у Тернополі[365], від 16 до 40 – в Золочеві[366]. В політичному повіті Кам’янка Струмилова з перших днів листопада віковий ценз мобілізації становив 18-36 років, в Яворові – 19-30, у навколишніх селах Станіславова – 20-30[367], у судовому повіті Щирець 17-45[368]. У Самборі до Галицької Армії призивались чоловіки віком від 20 до 25 років[369]. У Товмачі повітові власті встановили набір від 20 до 40 років[370]. Коли Державний Секретаріат військових справ офіційно оголосив мобілізаційний ценз від 18 до 35 років (народжені в 1883-1900 рр.)[371], то місцеве населення звинуватило товмацьких керівників у некомпетентності i почало вимагати відпустити з війська призваних понад ценз[372]. У Золочівському повіті, з огляду на те, що до служби в Галицькій Армії офіційно призивались лише українці, чимало україномовних чоловіків католицького віросповідання, назвавши себе поляками, намагались ухилитись від військової служби[373]. Через цілковиту руйнацію території під час Першої світової війни не проводилась мобілізація в Зборівському повіті[374]. Відмовились давати рекрутів до Галицької Армії міщани-українці Поморян[375]. Незадовільно проходив набір до війська в Гвіздці, Городенці, Заліщиках та Теребовлі[376].

Не бракувало і курйозних випадків. За інформацією члена УНРади Антіна Чернецького, селяни з русофільського села Ситихів, прибувши до Начальної Команди, вдягали військові мундири і відразу повертались додому, де залишали надбаний таким чином одяг. Через деякий час «новобранці» знову вирушали до Львова за обмундируванням[377].

Легкість, з якою було перебрано владу в повітових центрах, спричинила недооцінку місцевим керівництвом критичного характеру українсько-польського протистояння у Львові[378]. В результаті українські військові підрозділи, що вели на вулицях цього міста бої з фахово організованими польськими збройними силами, не мали необхідної кількості людських резервів. Зокрема, в Печеніжині з 22 сіл до українського війська зголосилося тільки 100 чоловіків[379]. Бібрка відправила 11 листопада 1918 р. лише 60 бійців, хоча зобов’язувалась призвати 1000 осіб[380]. З 80 вояків, посланих до Львова зі Щирця, до збірного пункту у Винниках дійшло лише 42 особи, із сокальської сотні у боях взяли участь у боях 77 бійців[381]. Крім вказаних загонів у Львові воювали підрозділи з Кам’янки Струмилової, Винник, Золочева, Рудного[382]. Проте недостатня кількість особового складу українського війська та невміння вести бій в умовах міста стала однією з причин його відступу зі столиці ЗУНР.

Надалі справа мобілізації пішла успішніше – Військові Команди поряд з агітацією почали застосовувати силові методи[383]. До заслуги повітових комісаріатів і місцевих Військових Команд можна віднести втримання влади та контролю над ситуацією в республіці після втрати українцями Львова[384]. На кінець грудня 1918 р. до лав Галицької Армії було призвано, за даними М. Стахіва, близько 100 тисяч чоловічого населення[385].

Іншою нагальною проблемою повітового керівництва була організація забезпечення продовольством міста Львова (до 21 листопада 1918 p.), війська і тих повітів, де була загроза голоду. Організаційну роботу в цьому напрямку розпочав створений у Львові Український Харчевий Уряд. Він розпорядився утворити в кожному політичному повіті на основі філій товариства «Сільський Господар» Харчеві Управи із залученням до них представників національних меншин пропорційно до кількості населення[386]. Міжнаціональна Харчева Управа була створена в Заліщиках[387]. Харчева Рада на такій же міжнаціональній основі (7 українців, 3 поляки, 1 єврей) була організована в Жовкві[388]. Громадяни єврейської національності очолювали Харчеву Управу в Жидачеві (д-р Лейзор Варзабер) та в Печеніжині (Аваер Міфаас Гессель, керуючий справами)[389]. Проте в цілому інструкція центрального Харчевого Уряду щодо закликання до місцевих Харчевих Управ представників національних меншин не була виконана. Українці, маючи апровізаційний апарат у своїх руках, не завжди дбали про справедливий розподіл продуктів харчування[390].

Ситуація з продовольством не була однакова в різних місцевостях Галичини. Бракувало найнеобхідніших продуктів у повітах Калуш[391], Рудки[392], Яворів[393]. Особливо критичний стан був на Зборівщині. Під час війни цей повіт, за винятком 13 громад, був цілковито знищений. Через те, що виселенці пізно вернулись до своїх осель, не було кому засіяти та обробити поля[394]. Повністю залежав у продовольчому відношенні від сусідніх районів Дрогобицький повіт[395]. Харчева Управа Городка налагодила відносини з цим районом і поставляла туди продовольство в обмін на нафту[396]. В Станіславові після конфіскації українською владою продовольчих запасів було підраховано, що їх вистачить для забезпечення міста на наступних два місяці[397]. Порівняно мало знищений війною повіт Збараж був забезпечений усіма необхідними продуктами[398]. Мали запаси продовольства також повіти Коломия, Перемишляни, Радехів, Сколе, керівництво яких виявило готовність відправити завантажений продуктами транспорт до Львова[399].

Через незадовільно налагоджений товарообмін у краю частішали випадки спекуляцій харчами та нафтою, невмотивованого підвищення цін[400]. У грудні 1918 p. y Станіславові на нараді повітових комісарів і керівників Харчевих Управ було прийнято рішення про створення тимчасового державного органу – Союзу Харчевих Управ. Завданням Союзу стала організація продовольчого товарообміну в республіці до відновлення діяльності краєвого Харчевого Уряду[401].

Перша світова війна, фронтова лінія якої довгий час проходила через Галичину, завдала величезної шкоди її господарству. Під час воєнних дій було зруйновано багато підприємств, житлових та господарських будівель, шляхів комунікацій, пошкоджено земельні угіддя. Масштаби воєнних збитків яскраво ілюструє той факт, що з 1552 млинів, розташованих у 27 східних повітах Галичини, 1307 були зруйновані[402]. Відбудову краю започаткувала в 1917 р. австрійська влада, утворивши в повітових центрах так звані будівельні екпозитури[403]. В місцевостях, де були наявні необхідні людські ресурси, повітова влада ЗУНР у листопаді-грудні 1919 р. відновила діяльність цих установ[404]. Крім відбудови осель та ліній сполучень, розпочато налагодження роботи промисловості, зокрема було відновлено солевидобуток у Калуському повіті[405]. Новостворену владу турбувала також відсутність запасів палива, вкрай необхідного для урухомлення залізниці. З цією проблемою українська адміністрація Стрия зіткнулася вже в перші дні. Тому 9 листопада 1918 р. В. Сінгалевич виїхав до Угорщини з метою укласти угоду щодо постачання звідти вугілля[406].

Для забезпечення роботи державних інституцій, функціонування господарства краю та утримання армії молодій республіці потрібно було налагодити фінансову систему. В деяких повітах під час зайняття державних установ українці перебрали частину грошових коштів, які там зберігались. Місцева влада тих повітів, де їх було достатньо, не чекаючи вказівок з центру, продовжувала виплачувати платню урядовцям. Так податковий уряд Рогатина виплатив платню службовцям і евакуаційну допомогу найбіднішим[407]. У Стрию військові команди платили населенню за продовольство[408].

Але фінансова ситуація в Перемишльському та Яворівському повітах була незадовільною[409]. З проблемою нестачі коштів зіткнулась у грудні 1918 р. і Станіславівська Повітова УНРада, яка крім місцевих установ змушена була утримувати також центральні інституції, що на той час перемістились до Станіславова[410].

Як повітова, так і центральна влада ЗУНР ставили питання, що виплачувати заробітну платню слід лише тим урядовцям, які підписали присягу на вірність українській владі[411]. Невирішеним залишалось питання виплат компенсацій сім’ям військовослужбовців (причинків). Воно було особливо актуальним, з огляду на мобілізацію, що проводилась[412].

Місцевій українській владі необхідно було визначитись також у питанні оподаткування. Напередодні повстання УНРада рекомендувала тимчасово збирати добровільні податки[413]. 13 листопада 1918 р. Президія краевої дирекції скарбу у Львові підготувала директиву щодо збору податків. У ній підкреслювалось, що ставлення урядників до платників «мусить бути в кожнім напрямі рішуче, але людяне і чемне»[414]. Зібрану готівку після покриття поточних видатків місцевої влади (на утримання війська, шкіл, платню урядовцям, що склали присягу на вірність ЗУНР, виплату пенсій, допомоги вдовам, сиротам та інвалідам) наложило відправити до Львова[415]. Очевидно, з причини незадовільної комунікації дана директива вчасно не надійшла на місця[416]. Тому місцеві власті пробували вирішувати проблему самостійно, її реалізація мала певні складнощі з огляду на можливу негативну реакцію населення, яке чекало від нової влади поліпшення матеріального становища. Повітовий комісар Самбора А. Чайковський вважав, що негайне відновлення збору податків може зашкодити молодій республіці. Тому місцева влада намагалась утриматись від цієї акції, використовуючи лише податки з ґуралень[417]. Друга сесія Окружної Національної Ради в Коломиї ухвалила резолюцію про необхідність сплати податків і відмови водночас від виплати причинків, за винятком грошової допомоги вдовам і сиротам[418]. У повіті Товмач було введено одноразовий мінімальний податок в 1 корону від особи[419]. Аналогічне оподаткування на потреби державної повітової адміністрації визначила Сокольська Повітова УНРада ще 25 жовтня 1918 р.[420] Добровільну фінансову допомогу надавало молодій республіці місцеве населення. Зокрема, населення повіту Печеніжин зібрало близько 8000 корон на національний фонд та озброїло 135 стрільців[421].

Один з проектів вирішення фінансової проблеми передбачав збирання податку з єврейського населення, за те, що воно не мобілізовувалось до війська з огляду на оголошену нейтральність[422]. Інший проект передбачав організацію першої української внутрішньої позики[423]. Єврейська громада Борислава надала українській адміністрації фінансову допомогу в розмірі З мільйонів корон[424]. У Тернополі[425] та «Команчанській Республіці»[426] коштами євреїв утримувалась міліція.

За умов відсутності належного зв’язку та дієвої допомоги від центральних органів влади повітове керівництво було змушене самостійно вирішувати адміністративні та господарські проблеми. Адміністрація суміжніх повітів започаткувала взаємні контакти для координації дій та взаємодопомоги. На середину листопада відбули спільну конференцію делегати сусідніх повітів у Рудках[427]. РДС після виїзду зі Львова почала надавати організаційну допомогу повітам лише в кінці листопада 1918 р. з Тернополя, де вона осіла[428].

10 грудня 1918 p. y Станіславові відбувся з’їзд повітових комісарів та начальників повітових управ з 22 політичних повітів краю за участю РДС. Дискутувалась сфера компетенції повітового комісара, її розмежування та обсяг повноважень цивільних і військових властей. Було запропоновано при повітових комісаріатах утворити виборні Господарські Ради в рільничих та шляхових справах. Передбачалось входження до цих Рад представників інших національностей. Невизначеним залишалось питання компетенції такої Ради відносно влади повітового комісаріату: вона має бути дорадча чи вирішальна?[429] Остаточне рішення з цього питання було прийняте в другій половині грудня 1918 р.: за сферою своїх повноважень Господарські Ради формально мали стати аналогом повітових рад, що існували за австрійських часів, і замінити вже створені Повітові УНРади[430]. Відповідно до цього рішення комісаріат Станіславівського повіту підготував тимчасове спрощене виборче розпорядження (розроблене Л. Бачинським). Згідно з ним, під контролем представників комісаріату в громадах повіту на основі загального і безпосереднього права мало пройти таємне письмове голосування (для неписьменних – усне) з метою вибору делегатів до Ради. Виборче право визначалось з 20-річного віку, право бути обраним мала особа після 24 років[431]. Обрана селянськими делегатами з округів Станіславів, Кнігинин та Галич Станіславівська Повітова Господарська Рада була утворена 26 грудня 1918 р.

 

Ідеологія західноукраїнської революції

У попередні роки західноукраїнська політична еліта вбачала можливість реалізації національної ідеї лише в руслі конституційних реформ. Бурхливі революційні події, що супроводжували розпад Російської та Австро-Угорської імперій, стали для неї повною несподіванкою. Сумний досвід Центральної Ради свідчив про необхідність одночасного втілення національної ідеї та реалізації соціальних реформ. Разом з тим факти більшовизації Роси та утворення Директорії УНР нагадували про загрозу ліворадикального перевороту.

Не маючи наперед розробленого плану організації адміністрації власної держави, галицькі українці встановлювали свою владу, спираючись на австрійські моделі управління[432]. Через відсутність виробленої державницької ідеологи керівництво ЗУНР на початку своєї діяльності висувало переважно національні гасла, І. Макух з цього приводу писав: «Ми приступили до побудови держави без духової революції. Все, що ми робили, то було за старими зразками, з великою дозою загумінковости та шляхетчини. Ми боялися революціонізувати народні маси в дусі українського національного демократизму і творити з цієї маси велику бойову силу»[433]. Певною характеристикою позиції політичного керівництва ЗУНР у листопаді-грудні 1918 р. можна вважати і той факт, що в тогочасному офіційному лексиконі УНРади, РДС та повітових органів влади термін «революція» був взагалі відсутній*. З перших днів повстання для українських лідерів було проблемою і визначення правно-політичної форми національної держави. Керівники Перемишльської Повітової УНРади у листі до Львова писали: «Організацію сіл на новий лад ми вже зачали. Ми є думки, що належить зараз оголосити прилюдно, що ми утворили не державу, лише «Українську Републіку». Подаючи про утворення републіки, мусить ся за основу взяти аграрну реформу і візвати людей, щоби будучого народного майна (дворів) не нищити»[434]. Обережний підхід до революційних гасел продемонструвала і керована соціал-демократами Дрогобицька Повітова УНРада, яка в зверненні до населення повторила відозву львівської делегації, що земельна реформа та введення 8-годинного робочого дня буде вирішуватись лише Установчими Зборами[435].

Вбачаючи основне зло в дотеперішньому австро-польському пануванні, українське населення, зі свого боку, не висувало вимог негайних соціальних реформ, критикуючи натомість керівництво республіки за зволікання з реалізацією злуки з українською державою на Сході та за незадовільно організовану оборону краю. 21 грудня 1918 р. на багатотисячному вічі в Стрию, в якому взяли участь представники всіх верств населення, виступаючі висловлювали підозру, що керівництво ЗУНР, уникаючи злуки, прагне до утворення окремої держави. В ухвалених резолюціях вимагалося негайного проголошення злуки всіх українських територій в одну державу, організації оборони і закінчення війни до початку Мирового Конгресу, утримання РДС від самостійних акцій міжнародного характеру. Там само було зазначено, що вирішення цих питань слід доручити виключно офіційним представникам соборної України. Одна з постанов віча попереджала РДС: «В противному разі буде суспільність приневолена заступити дотеперішній пасивний секретаріат енергійнішим тричленним Директоріатом, який буде провізорично вести усі агенди аж до часу перейому влади через київську централю»[436]. Аналогічну резолюцію, правда, не в такій ультимативній формі, прийняла багатолюдна маніфестація в Дрогобичі[437].

Наприкінці 1918 p. y районі Бориславського нафтового басейну під впливом подій на Наддніпрянській Україні спостерігалось поширення ліворадикальних настроїв[438]. У Станіславові був утворений Селянсько-Робітничий Союз, протиурядова агітація якого базувалась на фактах зволікання з реалізацією злуки та продовженні дії австрійського законодавства в ЗУНР[439]. Симптоматичним був той факт, що всі робітничі делегати до Станіславівської Повітової Господарської Ради з округу Кнігинин були членами цього Союзу[440]. З перших днів українське керівництво намагалось запобігти радикалізації настроїв громадянства чи принаймні тримати їх під контролем. У першому наказі Команди жандармерії говорилося: «З населенням треба поводитись якнайкраще, щоби не давати причини до негодовань і заворушень. На большевицький рух звертати пильну увагу, а про всі прояви його повідомляти негайно команду»[441].

Інтерес викликають результати «доповнюючих» виборів до УНРади, які за постановою львівської делегації[442], пройшли в кінці 1918 p. y повітах і більших містах Східної Галичини. Здебільша участь у виборах взяли представники від громад, хоча в деяких місцевостях делегатів до УНРади вибирало вузьке коло місцевої інтелігенції[443]. Відтак серед обраних 56 делегатів від повітів та міст 13 осіб представляли УРП, 3 особи – УСДП[444] (переважно ці делегати представляли знову ж таки Покуття і Дрогобиччину). Результати виборів продемонстрували тенденцію західноукраїнського електорату до полівіння.

Для розуміння характеру західноукраїнської революції в східноєвропейському контексті необхідно зіставити її окремі аспекти з аналогічними революційними подіями в сусідніх землях. Було б бажаним порівняти функціонування місцевої влади ЗУНР у 1918 р. та в Наддніпрянщині у добу Центральної Ради, враховуючи при цьому відмінність дотогочасних правно-політичних умов на цих територіях. На жаль, на сьогодні відсутні наукові праці з дослідженнями локального характеру стосовно Наддніпрянської України. Відтак спробуємо зіставити із західноукраїнською ситуацією відповідні події на польських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії.

Перехід повітів Західної Галичини під тимчасове управління ПЛК також пройшов без крові[445]. Суттєво не відрізнялась за своїми формальними ознаками й організація повітової влади на цих теренах. ПЛК так само встановила на місцях своїх повітових комісарів[446], подібно до УНРади зосередившись на організації міцної виконавчої влади. Нова польська адміністрація скасувала повноваження колишніх повітових рад, створивши натомість прибічні Ради як дорадчі і контролюючі органи для повітових комісарів[447]. Причому принцип організації прибічних Рад чітко регламентувався. До складу останніх згідно з інструкцією ПЛК, мали входити дотогочасні виконавчі органи повітових рад і 4-6 делегатів місцевої ПЛК (селянин, робітник, гірник, робітник залізниці, урядник а також представник вільних професій)[448].

Через те, що польське національне питання фактично було вже вирішене міжнародними офіційними колами, становлення польської державності в кінці 1918 р. проходило передовсім у партійно-політичній площині. На землях, контрольованих ПЛК, були менш помітні більшовицькі впливи, ніж на колишній підросійській території Польщі[449]. Проте і тут мали місце робітничі виступи ліворадикального спрямування. 2 листопада 1918 р. гірники Домбровського вугільного басейну, роззброївши австрійську залогу, утворили загони Червоної Гвардії. 8 листопада в Домброві Гірничій була скликана Рада Робітничих Делегатів[450]. Утворена в Перемишлі Робітничо-Жовнірська Рада почала конфліктувати з Повітовою Польською Національною Радою[451].

Адвокатський кандидат Михайло Фільц, інформуючи УНРаду про ситуацію на теренах Західної Галичини, 12 листопада 1918 р. писав: «Надії львівських пол[яків] на поміч із заходу на мою думку безосновні, тим більше, що всі Мазури зі зброєю в руках витають організаторів польських військ. Від повертаючих жовнірів все відбирають»[452]. У Тарнобжеському, Ніському, Колбушовському і Мєлєцькому повітах були самочинно створені кілька локальних «республік», що не визнавали центральної влади (найвідоміша з них – «Тарнобжезька», до керівництва якої входив о.Євгеніуш Окунь, колишній сеймовий посол), й оголосили радикальну програму скасування великих земельних угідь без відшкодування. ПЛК придушила цей рух висланими у вказані повіти військами[453].

Політична та соціальна напруга в регіонах спонукала центральне керівництво Польщі до негайних та рішучих заходів: до кінця листопада було затверджено виборчу ординацію до Установчого Сойму та введено 8-годинний робочий день[454].

 

***

Українцям вдалося, уникнувши кровопролиття, успішно перебрати владу в абсолютній більшості політичних повітів Східної Галичини. Основним змістом діяльності свідомого західноукраїнського громадянства в листопаді-грудні 1918 року була боротьба за національно-політичне домінування в краї та встановлення централізованого управління. Не підготувавши власного плану державного будівництва, українські лідери продовжили дію австрійської моделі повітової виконавчої влади. Одночасно на місцях розпочався пошук форм організації місцевого самоврядування. Незважаючи на існуюче українсько-польське протистояння, в листопаді-грудні 1918 р. повітова українська влада намагалась цивілізовано вирішувати проблеми національних меншин. На місцевому рівні було налагоджено співпрацю українців з єврейськими та німецькими громадами. Діючи в перші тижні після повстання майже автономно, повітова адміністрація забезпечила існування ЗУНР у критичний для останньої момент, коли після відступу зі Львова українська армія опинилась на грані краху, а центральні органи влади тимчасово втратили важелі управління. Попри відсутність напередодні революції достатнього представництва в адміністративному апараті краю, галицьким українцям вдалося в основному зберегти правопорядок і функціонування життєвоважливих галузей господарства на контрольованій ними території. Водночас, незважаючи на антимілітарні настрої громадянства, місцева влада спромоглася своїми матеріальними та людськими ресурсами надати дієву допомогу в творенні національних збройних сил. У листопаді-грудні 1918 p. y республіці були підготовлені і пройшли апробацію вибори на демократичній основі до громадських і повітових органів самоврядування та тимчасового законодавчого органу. Негативно вплинула на організацію державного апарату ЗУНР втрата українцями частини своєї інтелігенції в Першій світовій війні.

За відсутності конкретної програми соціальних реформ, українські лідери на перших порах акцентували увагу на досягненні загальних національно-демократичних цілей революції. Підтримці нової влади з боку основної маси населення сприяла ейфорія від успіху акції скасування австрійсько-польського панування в краї.

На основі зіставлення ситуації в Східній та Західній Галичині в листопаді-грудні 1918 р. спробуємо виділити характерні особливості початкового етапу західноукраїнської революції:

1. Ефективна організація повітової цивільної влади і стабільність режиму в умовах незадовільного зв’язку з центром і навіть під час тимчасової втрати цього центру. Причому процеси організації управлінських структур в повітах виявились більш дієвими, ніж у Львові.

2. Відсутність на території ЗУНР сепаратизму політичного характеру.

3. Слабко виражені соціальні антагонізми в краю та уникнення міжпартійної боротьби на повітовому рівні.

Повертаючись до тези І. Лисяка-Рудницького, можемо погодитись з її правомірністю, але тільки в розглянутих хронологічних рамках – тобто стосовно листопада-грудня 1918 р. Суспільно-політична ситуація на теренах ЗУНР-ЗОУНР у 1919 р. ще чекає свого дослідника.

 

 

 

ДОДАТОК

Цивільне керівництво у політичних повітах та судових округах

ЗУНР-ЗОУНР (листопад 1918 р. – червень 1919 р.)[455]

 

1. Повіт Бережани

Повітовий комісар: Іван Масляк, судовий радник.

Міський комісар: Осип Насельський, професор гімназії; Олександер Бородайко, директор; Тимотей Старух, селянин із Золотої Слободи, колишній жандарм (УНДП).

Голова Ширшої Повітової УНРади: Тимотей Старух.

 

Місто Козова

Комісар: Володимир Лібман, нотаріус.

Делегати до УНРади: від міста Бережан – Лев Петрушевич, прокурор (УНДП); від повіту – Роман Глушко, селянин із Лапшина.

 

2. Повіт Березів – українська влада не була встановлена.

 

3. Повіт Бібрка

Повітовий комісар: Константин Дуб, начальник суду.

Міський комісар: Роман Кулинич, директор торгівельної спілки.

Судовий округ Ходорів

Комісар округу: о.Іван Винницький, ходорівський декан, парох у Залізцях (УНДП); д-р Осип Когут, адвокат (УРП).

Делегат до УНРади від повіту: Дмитро Дикий, селянин із Бертишова (УНДП).

 

4. Повіт Богородчани

Повітовий комісар: Лев Ткачук, начальник суду; д-р Осип Охримович. Делегат до УНРади: Дмитро Паневник (УРП).

 

5. Повіт Борщів

Повітовий комісар: Володимир Мриц, радник скарбового уряду; з кінця січня до середини березня 1919 р. – д-р Роман Курбас; з початку квітня до червня 1919 р. – Василь Бараник, адвокатський кандидат.

Делегат до УНРади: Роман Курбас, адвокат (УНДП).

 

6. Повіт Броди

Повітовий комісар: Левицький Северин, поштовий урядник; Іван Герасимович, судовий радник у Самборі.

Міський комісар: Ріттель (єврей).

Делегат до УНРади: Степан Назарович, селянин із Залісся (УНДП).

 

7. Повіт Бучач

Повітовий комісар: д-р Іларіон Боцюрків, адвокат.

Міський комісар: Климентій Рогозинський, колишній вчитель, пізніше підприємець.

Делегати до УНРади: від міста Бучача – Остап Сіяк, поштовий службовець (УНДП); від повіту – Михайло Плиска, селянин із Задарова (УНДП).

 

8. Повіт Городенка

Повітовий комісар: д-р Теофіль Окуневський, адвокат (УНДП). Голова Повітової УНРади: о.Іван Пісецький, парох у Корніві. Делегат до УНРади: Теодор Замора, вчитель гімназії (УСДП).

 

9. Повіт Городок

Повітовий комісар: д-р Лонгин Озаркевич, адвокат (УНДП). Міський комісар: Микола Мацюрак, професор гімназії. Голова Повітової УНРади: д-р Лонгин Озаркевич.

 

10. Повіт Гусятин-Копичииці*

Повітовий комісар: тимчасово – Михайло Шахнович; Юрій Шмериховський, судовий радник; Михайло Мандзій.

 

Судовий округ Гусятин

Комісар: Ґижовський, судця (колишній москвофіл).

Делегат до УНРади від повіту. о.Северин Матковський, парох у Боссирах (УНДП).

 

11. Повіт Добромиль

Повітовий комісар: д-р Константин Стецяк, адвокат.

Міський комісар: о.Володимир Лисяк, парох у Добромилі.

Делегат до УНРади: Андрій Манько, службовець податкового уряду.

 

12. Повіт Долина

Повітовий комісар: д-р Северин Данилович, адвокат (УРП). Міський комісар: д-р Михайло Пачовський, директор гімназії. Голова Повітової УНРади: д-р Северин Данилович. Делегат до УНРади: д-р Михайло Пачовський.

 

13. Повіт Дрогобич

Повітовий комісар: д-р Микола Бодруг, суддя; з 12 листопада 1918 р. – д-р Антін Горбачевский, адвокат (УНДП).

Голова Повітової УНРади: д-р Микола Бодруг; з 3 листопада 1918 р. – Семен Вітик, журналіст (УСДП).

 

Місто Борислав

Комісар: Євстахій Сасик, селянин, власник нерухомості.

 

Місто Тустановичі

Комісар: Роман Левицький, гірничий інженер.

Делегати до УНРади: від міста Дрогобича – Маріян Козаневич, інженер; від міста Борислава – Гриць Терлецький, селянин, власник нерухомості; від повіту – Гриць Кузів, адвокат (УРП)**.

 

14. Повіт Жидачів

Повітовий комісар: Іван Білинський, директор школи в Пчанах; з 8 листопада 1918 р. – д-р Михайло Качмарський, комісар староства.

 

Місто Миколаїв

Міський комісар: Андрій Гірник, селянин.

Делегат до УНРади від повіту: Микола Левицький, нотаріальний кандидат у Золочеві, четар колишньої австрійської армії.

 

15. Повіт Жовква

Повітовий комісар: д-р Михайло Король, адвокат (УНДП). Делегат до УНРади від повіту. о.Платонід Філяс, протоігумен чина Св. Василія, ігумен монастиря оо. Василіан (УНДП).

 

16. Повіт Заліщики

Повітовий комісар: д-р Роман Стефанович, адвокат (УНДП). Делегат до УНРади: Василь Бараник, адвокатський кандидат.

 

17. Повіт Збараж

Повітовий комісар: д-р Мирон Вітошинський, адвокат.

Комісар міста: Теодор Стрільбицький, вчитель гімназії.

Делегат до УНРади: Андрій Шмігельський, селянин із Залужжя (УСДП).

 

18. Повіт Зборів[456]

Повітовий комісар: Стефан Павлюк, судовий радник; д-р Василь Душеньчук, адвокат; Олекса Мельник, інженер-агроном товариства «Сільський Господар». Міський комісар: Маркіян Процик, адвокат.

 

Судовий округ Поморяни

Повітовий комісар: Денис Стельмах, вчитель народної школи; від кінця 1918 р. – о.Дмитро Склепкович, парох у Поморянах.

Делегат до УНРади від повіту: Ілія Костишин, поштовий службовець.

 

19. Повіт Золочів

Повітовий комісар: д-р Михайло Балтарович, судовий радник і адвокат.

 

Судовий округ Олесько

Комісар: Володимир Бурин, судовий радник.

Делегати до УНРади: від міста Золочева – д-р Степан Юрик, декан і парох у Золочеві (УНДП); від повіту – Микола Загульський, селянин із Розважа (УНДП).

 

20. Повіт Калуш

Повітовий комісар: д-р Микола Желехівський, адвокат; з 23 січня 1918 р. – д-р Осип Дудикевич, правник; Юліан Білинський, судовий радник.

Міський комісар: Михайло Дідошак, міщанин.

Голова Повітової УНРади: д-р Микола Желехівський.

Делегат до УНРади: о.Андрій Бандера, парох у Бережниці Шляхетській (УНДП).

 

21. Повіт Камінка Струмилова

Повітовий комісар: Роман Петрушевич, суддя.

Голова Повітової УНРади: о.Михайло Цегельський, декан і парох у Кам’янці Струмиловій, колишній віце-маршалок повітової ради (УНДП). Делегат до УНРади: о.Михайло Цегельський.

 

22. Повіт Коломия

Повітовий комісар: д-р Іван Стрийський, адвокатський кандидат.

Міський комісар: Захар Скварко, директор «Покутського Союзу» в Коломиї (УНДП).

Голова Окружної УНРади: Захар Скварко.

Делегати до УНРади: від міста – Іван Чернявський віце-президент окружного суду (УНДП); від повіту – Гриць Тимощук, вчитель гімназії (УНДП).

 

23. Повіт Косів

Повітовий комісар: Анатоль Лепкий, судовий радник. Голова Повітової УНРади: Анатоль Лепкий.

Делегат до УНРади: Петро Шекерик-Доників, селянин із Жаб’є (УРП; СРП*).

 

24. Політичний повіт Лісько

Голова Повітової УНРади: о.Василій Мисик, парох у Ваньковій.

 

Судовий округ Балигород

Повітовий комісар: Теодозій Будзиновський, нотаріус.

 

Судовий округ Лютовиська

Повітовий комісар: Йосафат Рубинович, суддя; Михайло Присташ, суддя; Антін Старух, селянин із Бережниці (УНДП). Делегат до УНРади від повіту: Антін Старух.

 

25. Політичний повіт Львів

Повітовий комісар: з 1 по 21 листопада 1921 р. – д-р Витвицький Степан, адвокат (УНДП).

 

Судовий округ Львів[457]

Повітовий комісар: Теодор Ґелемей, директор школи в Сороках.

 

Судовий округ Винники[458]

Повітовий комісар: Филип Мисько, колишній вчитель гімназії, директор «Торгової Спілки»; з грудня 1918 р. – о.Володимир Семків, парох у Миклашеві; д-р Осип Когут, адвокат (УРП).

 

Судовий округ Щирець

Повітовий комісар: Володимир Могильницький; Малицький, директор школи; О.Константин Білинський, парох у Гуменці.

Голова прибічної Ради комісаріату: О.Константин Білинський.

Делегати до УНРади: від міста Львова – Михайло Галібей, ремісник (УНДП); від повіту – Никола Сушко.

 

26. Повіт Мостиська[459]

Повітовий комісар: Стефан Байдала, управитель канцелярії товариства «Народний Дім»; з 14 лютого 1919 р. – д-р Любомир Данилович, адвокатський кандидат.

Делегат до УНРади: Антін Рутко.

 

27. Повіт Надвірна

Повітовий комісар: д-р Іван Саноцький, адвокат (УРП).

 

Судовий округ Делятин*

Комісар: Михайло Косоріз, адвокатський кандидат (УНДП). Делегат до УНРади: Василь Нагірняк (УРП).

 

28. Повіт Перемишль

Голова Повітової УНРади: д-р Теофіль Кормош, адвокат (УНДП). Делегати до УНРади: від міста – Андрій Алиськевич, директор гімназії; від повіту – Михайло Демчук, професор гімназії.

 

29. Повіт Перемншляни

Повітовий комісар: д-р Франц Свістель, адвокат; д-р Володимир Пежанський,
суддя.

Делегат до УНРади: о.Степан Височанський, парох у Перегноєві (УНДП).

 

30. Повіт Печеніжин

Повітовий комісар: Сіменович, поручник; Людвик Пенчаковський, податковий урядник; з 21 листопада 1918 p. – Михайло Ґеник-Березовський, військовий, колишній суддя.

Міський комісар: Ґорецький.

Голова Повітової УНРади: на початку листопада 1918 р. – о.Іоан Майковський, парох у Семаківцях.

Делегат до УНРади: Гриць Дувіряк, селянин із Марківки (УРП; СРП).

 

31. Повіт Підгайці

Повітовий комісар: Осип Танчаковський, нотаріальний кандидат, комісар староства.

Міський комісар: Онуфрій Маркевич.

Голова Повітової УНРади: о.Іван Токар, декан і парох у Підгайцях.

Делегат до УНРади: Михайло Содомора, селянин із Беневої.

 

32. Повіт Рава-Руська[460]

Повітовий комісар: д-р Іван Кунців, адвокат; д-р Микола Чайковський, професор гімназії; Любомир Охримович, суддя в Немирові.

 

Місто Угнів

Міський комісар: Іван Дорожинський, мельник, підприємець, бурмістр Угнова в 1915-1918 рр.

Делегат до УНРади від повіту: Іван Дужий, селянин із Хлівчан.

 

33. Повіт Радехів

Повітовий комісар: Олександер Росткович, інженер, управитель будівельної екпозитури (колишній москвофіл).

Голова Повітової УНРади: о.Степан Петрушевич, парох в Холоєві (УНДП). Міський комісар: Стефан Обертає, жандарм.

 

Судовий округ Стоянів

Комісар: Юрій Заремба, селянин.

Делегат до УНРади від повіту: о.Степан Петрушевич.

 

34. Повіт Рогатин

Повітовий комісар: д-р Михайло Воробець, адвокат; Євстахій Миронович. Делегат до УНРади: Іван Сенчина, директор школи в Путятинцях (УРП).

 

35. Повіт Рудки

Повітовий комісар: д-р Олександер Марітчак, адвокат (УНДП). Міський комісар: поручник Зенон Кульчицький.

 

Судовий округ Комарно

Комісар: д-р Іван Кос, штабний лікар та адвокат[461].

Міський комісар: Дмитро Ольховий, директор «Товариства Задаткового». Делегат до УНРади від повіту: д-р Олександер Марітчак.

 

36. Повіт Самбір

Повітовий комісар: д-р Андрій Чайковський, адвокат (УНДП). Міський комісар: д-р Данило Стахура, адвокат (УНДП). Делегати до УНРади: від міста – Олександр Бойцун, професор гімназії; від повіту – Тадей Залеський, вчитель гімназії.

 

37. Повіт Скалат

Повітовий комісар: д-р Михайло Новаківський, адвокат (УРП)[462].

 

38. Повіт Сколе

Повітовий комісар: Степан Корженьовський, харчовий референт староства. Делегат до УНРади: о.Євстахій Качмарський, парох у Славсько (УНДП).

 

39. Повіт Снятии

Повітовий комісар: Гнат Марганець, комендант рільничої експозитури III австрійської армії, колишній педагог.

Голова Повітової УНРади: д-р Іван Семанюк (письменник Марко Черемшина), адвокат.

Делегат до УНРади: Антін Онищук, вчитель (УРП).

 

40. Повіт Сокаль

Повітовий комісар: д-р Роман Перфецький, адвокат (УНДП)[463]; Євген Тисовський, суддя (УРП).

Голова Повітової УНРади: д-р Роман Перфецький; о.Йоан Волосянський, декан і парох у Сокалі.

Делегат до УНРади: Павло Банах, професор гімназії (УНДП).

 

41. Повіт Станіславів

Повітовий комісар: тимчасово – Клим Кульчицький, старший радник окружного суду; д-р Лев Бачинський, адвокат (УРП); з січня 1918 р. знову – Клим Кульчицький.

Міський комісар: Чайківський Павло, професор гімназії.

Голова Повітової УНРади: Іван Мирон, надрадник управління залізниці; д-р Володимир Янович, лікар.

Делегати до УНРади: від міста – Гнат Павлюх, професор гімназії (УРП); Осип Устиянович, залізничник (УСДП); від повіту – Мартин Королюк, селянин із Чернієва (УРП).

 

42. Повіт Старий Самбір

Повітовий комісар: Северин Левицький. Делегат до УНРади: Теофіль Карачевський.

 

43. Повіт Стрий

Повітовий комісар: д-р Антін Гарасимів, адвокат.

Міський комісар: д-р Єронім Калитовський, адвокат.

Голова Повітової УНРади: о.Остап Нижанковський, парох у Завадові (УНДП).

Делегати до УНРади: від міста – Остап Весоловський, судовий радник (УНДП); Яким Маркус, селянин із Жулина (УРП).

 

44. Повіт Сянік («Команчанська республіка»)*

Повітовий комісар: Гриць Судомир, вчитель.

Голова Повітової УНРади: о.Панталеймон Шпилька, парох у Вислоку Вижнім.

 

45. Повіт Теребовля

Повітовий комісар: Антін Заплітний, адвокат; д-р Дмитро Юркевич, адвокат. Міський комісар: Іван Хрущевський.

Голова Повітової УНРади: о.Степан Мохнацький, парох та декан у Теребовлі. Делегат до УНРади: о.Платон Карпінський, парох Острівця.

 

46. Повіт Тернопіль

Повітовий комісар: Олексій Сальвицький, судовий радник; д-р Осип Білинський.

Міський комісар: Семен Сидоряк, вчитель гімназії.

Голова Повітової УНРади: Семен Сидоряк; Петро Карманський, вчитель гімназії.

Делегати до УНРади: від міста – Петро Карманський, Андрій Музичка, вчитель гімназії (УРП); від повіту – Антін Кунько, селянин із Чернилова (УНДП).

 

47. Повіт Товмач

Повітовий комісар: д-р Іван Макух, адвокат (УРП); Антін Галька, інженер.

Голова Повітової УНРади: д-р Іван Макух.

Делегат до УНРади: Августин Домбровський, вчитель (УРП).

 

48. Політичний повіт Турка

Повітовий комісар: Всеволод Ріпецький, адвокатський кандидат у Самборі.

Керівник громад повіту (староста): Омелян Лісікевич, судовий радник.

Міський комісар: Андрій Федорика.

Голова Повітової УНРади: Всеволод Ріпецький.

Делегат до УНРади: оІван Федевич, катехит народних шкіл (УНДП).

 

49. Повіт Чесанів (Цєшанів)

Повітовий комісар: д-р Іван Станько, адвокат.

 

50. Повіт Чортків

Повітовий комісар: д-р Остап (Євстахій) Юрчинський, адвокат (УНДП). Міський комісар: Никифор Даниш, директор гімназії (УНДП). Делегат до УНРади: д-р Остап Юрчинський.

 

51. Повіт Яворів

Повітовий комісар: Михайло Білик, професор гімназії; Дмитро Ліськевич, вчитель гімназії, Михайло Крижанівський**, адвокат.

Голова міської Ради: Іван Загаєвич, управитель товариства «Народний Дім».

Голова Повітової УНРади: Онуфрій Власійчук, вчитель гімназії.

Делегат до УНРади: о.Теодор Чайковський, сотрудник у Яворові.

52. Повіт Ярослав – українська влада не була встановлена.

 



[1] Лисяк-Рудницький І. Політичні ідеї Липинського з перспективи нашого часу // Його ж. Історичні есе: В 2 т. Київ, 1994. Т. 2. С. 170. В іншій роботі І. Лисяк-Рудницький ствердив: «Галичина 1918-19 років – єдиний в новішій історії приклад українського державного правопорядку (Лисяк-Рудницький І. Вклад Галичини в українські визвольні змагання // Там само. С. 56).

[2] Когут О. Дещо про адміністрацію в українській державі (З.О.У.Н.Р.) // Календар товариства «Просвіта» на звичайний рік 1923. Львів. 1922. С. 93-102; Cm. Cm. [Стебелъсъкий С.] Начерк державного устрою Західньої Області Української Народньої Республіки // Українець. Калєндарик на звичайний рік 1919. Станиславів, 1919. С. 21-33; Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української Народньої Републики. Львів, 1921.

[3] Найширше мемуарний матеріал про події листопада 1918 p. y місцевостях Галичини представлений в «Історичному календарі-альманаху Червоної Калини» за 1922-1939 pp. та в «Літописі Червоної Калини» за 1929-1939 pp. Див. також регіональні збірники Українського Архіву НТШ та видання: Гоцуляк М. Перший Листопад 1918 року на західних землях України (зі спогадами і життєписами членів Комітету Виконавців Листопадового Чину). Київ, 1993; Українська Галицька Армія. (У 40-річчя її участи у Визвольних Змаганнях в 1918-1920 pp.): Матеріали до історії. Вінніпег, 1958-1966. Т. 1-III.

[4] Тищик Б., Вівчаренко О. Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1923 pp. (До 75-річчя утворення і діяльності). Коломия, 1993; Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. Львів, 1995. Ширше висвітлено встановлення української влади в місцевостях Галичини і Буковини в: Карпенко О. Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях // Український історичний журнал. 1993. № 1. С. 16-29; Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 pp. Львів, 1998. С. 43-50.

[5] Макарчук С. Українська Республіка галичан. Львів, 1997; Сеньків М., Думинець І, Західноукраїнська Народна Республіка 1918-1919 pp. Дрогобич, 1996.

[6] Про недостатній інтерес до даної проблеми свідчить той факт, що серед 173 тем виступів, включених до програми ювілейної наукової конференції, лише три присвячені питанням регіональної історії ЗУНР (Міжнародна наукова конференція «Західно­українська Народна Республіка: до 80-річчя утворення». Програма. Львів; Івано-Франківськ. 28-30 жовтня 1998 p.).

[7] Klimecki M. Polsko-ukraińska wojna o Lwów i Wschodnią Galicję 1918-1919 r. Warszawa, 1997. S. 118-120; Olszański T.-A. Bieszczady 1918-19. Warszawa. 1984. S. 36-52; Олъшансъкий T.-A. Команчанська республіка // Аннали Лемківщини. Нью-Йорк, 1993. Ч. 5. С. 58-69.

* Не торкаємось ситуації в Буковині, де в листопаді 1918 р. також була встановлена українська влада. Проте на цій території вона проіснувала лічені дні. Вже в кінці листопада 1918 р. уся територія Буковини була окупована румунськими військами.

[8] У даній публікації вперше вводяться в науковий обіг документальні матеріали західноукраїнської революції з архіву Наукового Товариства ім. Шевченка, які зберігаються у Національній Бібліотеці (Archiwum zakładowe Biblioteki Narodowej) y Варшаві (далі – ABN w Warszawie, archiwum TNSh). На час написання статті матеріали архіву НТШ є в стадії археографічного опрацювання, тому не у всіх одиницях зберігання наявна нумерація аркушів.

[9] Частіша фактичного матеріалу теми подана нами в публікації: Павлишин О. Основні події і дійові особи української революції 1918 р. на території Львівщини // Сторінки історії ЗУНР-ЗОУНР. 1918-1919 рр. Методичний посібник до 80-річчя проголошення Західно-Української Народної Республіки. Львів, 1998. С. 12-26.

[10] О. Слободич зазначав, що УНДП мала в Галичині за собою майже всю інтелігенцію та майже всі часописи (Слободич О. Історія Галичини в рр. 1918-19. Нарис історії Української Революції 1917-1920 р. Яворів, 1930. Ч. III. C. 5).

[11] Вічевий тиждень. Рудеччина. Яворів. Коломия // Українське Слово. Львів. 1918. 22 вересня. Ч. 217. С. 2; Підгайці. Мостиська. Камінка Струмилова. Старий Самбір // Там само. 26 вересня. Ч. 220. С. 1; Буськ. Сокалыцина. Тернопіль. Бережанщина. Жовква. Товмаччина. Немирів. Ярослав // Там само. 29 вересня. Ч. 223. С. 3-5; Гусятинщина. Заліщики //Там само. 2 жовтня. Ч. 225. С. 3; Рогатин. Щиреччина // Там само. 4 жовтня. Ч. 227. С. 2; Ліско // Там само. 5 жовтня. Ч. 228. С. 3.

[12] Обрана ще в 1913 p., управа партії не скликувала засідань, а також не зорганізувала своїх представників в австрійській Державній Раді в окрему групу (клуб). Натомість 18 серпня 1918 р. у Станіславові керівництво УРП дискутувало питання ліквідації партії. (Товариші! // Громадський Голос. Коломия. 1919. 15 лютого. Ч. 1. С. 1).

[13] Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІА України у Львові), ф. 309 (Наукове Товариство ім. Шевченка, м. Львів), оп. 1, спр. 2258, арк. 110-111зв.

[14] Представники Християнсько-Суспільної Партії увійшли 18 жовтня 1918 р. до складу Української Національної Ради з труднощами. Частина депутатів не визнавали цю організацію як партію (Баран С. До історії повстання З.У.Н.Р. // Діло. 1924. 6 січня. Ч. 6. С. 10).

[15] Баран С. До історії повстання З.У.Н.Р. ... С. 9; С. Іванович [Баран С.] Українські прапори над Львовом. До історії створення З.У.Н.Р. в 1918 р. // Календар Альманах на ювілейний 1948 рік. (1648-1848-1918). Авгсбург; Мюнхен, 1948. С. 123.

[16] Тільки в італійських таборах військовополонених на кінець 1918 Р. Перебувало від 100 до 120 тис. галицьких українців, частина яких мала вищу освіту (Република. Станиславів. 1919. 17 мая. Ч. 87. С. 3; Макух І. На народній службі. Дітройт, 1958. С. 233-234, 229).

[17] Лучаковський Б. Калуш і Калущина у Листопадові Дні 1918 року // Українська Галицька Армія... Т. III. C. 157.

[18] Найважчою для вирішення проблемою в Коломийському окрузі місцевий військовий комітет вважав справу обсади адміністративного апарату, а також забезпечення управління залізничного відтинку Отинія – Коломия – Снятин – Чернівці. На управлінських посадах вказаних установ були лічені українці. Комітет вирішив, через брак відповідних кадрів в адміністрації – в повітових староствах, скарбових і податкових урядах і в судах, залишити дотеперішній склад урядовців. Але начальниками відділів необхідно призначити українців. Колишній начальник-поляк, за умови згоди на подальшу працю, мав автоматично стати заступником начальника-українця. Головним вважалось забезпечити безперебійну роботу адміністративного апарату (Бемко В. Листопадові дні в Коломиї // «Над Прутом у лузі...» Коломия в спогадах. Торонто, 1962. С. 113).

[19] Максимум, чого домоглася віденська делегація УНРади, було рішення австрійської Ради Міністрів про обсадження старосте і повітових дирекцій скарбу урядовцями-українцями. Крім того передбачалось зайняття українцями посад суддів та урядовців на залізничних станціях (Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року... С. 52-53; Лозинський М. Галичина в рр. 1919-1920. Прага, 1922. С. 35).

[20] Львівська делегація Національної Ради // Діло. 1918. 29 жовтня. Ч. 246. С. 3.

[21] Зарядження Української Національної Ради // Діло. 1918. 29 жовтня. Ч. 246. С. 3.

[22] Львівська делегація Національної Ради // Діло. 1918. 29 жовтня. Ч. 246. С. 3.

[23] 3 Делегації Української Національної Ради у Львові // Діло. 1918. 31 жовтня. Ч. 248. С. 1; ЦДІА України у Львові, ф. 581 (Колекція документів про діяльність урядів та армій УНР і ЗУНР), оп. 1, спр. 93, арк. 12-12зв.

* У засіданнях ЦВК брали участь також окремі члени УНРади, але така їхня діяльність залишалась таємницею для решти складу львівської делегації.

[24] У наказі говорилося, що перебирати владу в повітах слід власними засобами. Необхідно, вказувалось далі, зібрати якнайбільше селян і вислати їх на допомогу сусіднім повітам, якщо ті такої допомоги потребують. Доручалося також обсадити довіреними особами всі уряди (Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року... С. 58-59).

[25] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 23, XXIV-1 / 1460. XII. 2, k. 4, 4v.

[26] Шанковсъкий Л. До останнього віддиху // Вісті Комбатанта. Торонто; Нью Йорк. 1989. № 4. С. 51 (прим.).

[27] Державний архів Львівської області (далі — ДАЛО), ф. 257 (Наукова комісія товариства по вивченню історії оборони м. Львова і південно-східних воєводств), оп. 1, спр. 23, арк. 14.

[28] Boryslaw w rękach polskich // Pobudka. Lwów. 1918. 9 listopada. № 4. S. 2.

[29] ДАЛО, ф. 257, oп. l, спр. 23, арк. 45; [Калиновий І.] Як Дрогобиччина перейшла у власть «Української Національної Ради» // Дрогобицький листок. Дрогобич. 1918. 12 падолиста. Ч. 1. С. 2.

[30] Чайковський А. Чорні рядки. Мої спомини за час від 1 листопада 1918 до травня 1919. Львів, 1930. С. 10-16.

[31] Установлення власти У.Н.Р. в краю. Перемишль // Діло. 1918. 8 падолиста. Ч. 255. С. 2; Воля. Перемишль. 1918. 5 падолиста. Ч. 1. С. 1; Документ Ч. 1 (Додаткова нотатка ч. 6) // Українська Галицька Армія... Т. III. С. 71.

[32] Arhiwum Państwowe w Przemyślu (далі – АР w Przemyślu), z. 140 (Polska Rada Narodowa), sygn. 26, k. l, 4; sygn. 27, k. 5, 6; Воля. 1918. 5 падолиста. Ч. 1. С. 1-2.

[33] До складу Повітової Польської Національної Ради Перемишля входило 53 делегати на чолі з п’яти-особовим Виконавчим Виділом (АР w Przemyślu, z. 140 (Polska Rada Narodowa), sygn. l, k. 1).

[34] ДАЛО, ф. 257, oп. l, спр. 23, арк. 28зв.

[35] Кормош Т. Спомини з останніх днів // Република. 1919. 21 лютого. Ч. 17. С. 2.

[36] Грабець В. Початки української влади в Чесанівщині (Цєшанів) п.Любачів // Гуцуляк М. Перший Листопад 1918 року... С. 391-393.

[37] Любачів у листопадові дні (спогади невідомого автора). ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 23, XXIV-1 / 1460. XII. 2, k. 279-279v.

[38] Ряд авторів вказують на те, що ЦВК і львівська делегація УНРади вважаючи р.Сян граничною лінією військових операцій, не мали реальних планів встановлювати владу в Ярославі (Листопадові дні 1918 р. і їх відгомін на Ярославщині // Ярославщина і Засяння 1031-1947. Історично-мемуарний збірник (Укр. Архів НТШ. Т. XLII). Ню Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1986. С. 89-92. Ґоцький В. Маловідоме про 1-го листопада 1918 // Вісті Комбатанта. 1988. Ч. 4. С. 71-72).

[39] Листопадові дні 1918 р. і їх відгомін на Ярославщині... С. 92-93.

[40] Гвать І. Історія Північної Лемківщини до вигнання лемків // Лемківщина. Земля – люди – історія – культура. Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1988. Т. 1. (Записки НТШ. Історично-Філософічна Секція. Т. 206). С. 179; Коковський Ф. Лемківські републики в 1918-1919 роках // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 рік. Львів, 1934. С. 115.

[41] Olszański Т.-А. Bieszczady 1918-19... S. 36.

[42] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 30, арк. 5. Т.-А. Ольшанський визначав крайню дату утримання українцями влади в Ліську 10 листопада 1918 p. (Olszański Т.-А. Bieszczady 1918-19... S. 37). Вказаний архівний документ, який містить звернення Повітової УНРади в Ліську до команди УСС у Хирові, доповнює відомості про хронологічні рамки українського правління в Ліську.

[43] Виноградський В. Спомини з падолистового перевороту в Балигороді і Ліську // Український скиталець. Шберець. 1921. Лютий. Ч. 4. С. 7-9; Коковський Ф. Лемківські републики в 1918-1919 роках... С. 117; Кузьмин С. Бойківська бригада // Бойківщина. Монографічний Збірник Матеріялів про Бойківщину з Географії, Історії, Етнографії та Побуту (Укр. архів НТШ. Т. XXXIV). Філадельфія; Ню Йорк, 1980. С. 324.

[44] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 18.

[45] Виноградський В. Спомини з падолистового перевороту... С. 8; Olszański Т.-А. Bieszczady 1918-19... S. 43.

[46] Виноградський В. Спомини з падолистового перевороту... С. 8.

[47] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 59.

[48] Гвать І. Історія Північної Лемківщини... С. 182; Olszariski T.-A. Bieszczady 1918-19... S. 43.

[49] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 59; Olszański T.-A. Bieszczady 1918-19... S. 36.

[50] Olszański T.-A. Bieszczady 1918-19... S. 36.

[51] Два останні найменування – за назвою села, де українська влада втрималась найдовше (Гвать І. Історія Північної Лемківщини... С. 183).

[52] Гвать І. Історія Північної Лемківщини... С. 181-182; Шпилька П. Визвольні змагання східньої Лемківщини в 1918 році // Аннали Лемківщини... С. 73-75.

[53] Ґоцький В. Перший листопад і Лемківщина // Вісті Комбатанта. 1988. № 4. С. 18-19; Коковський Ф. Лемківські републики в 1918-1919 роках... С. 116; Маґочій П.-Р. Українське питання між Польщею і Чехо-Словаччиною у міжвоєнні роки // Галичина. Історичні есе. Львів, 1994. С. 291, 292, 298.

[54] Коковський Ф. Лемківські републики в 1918-1919 роках... С. 117.

[55] Olszański T.-A. Bieszczady 1918-19... S. 45.

[56] 23 січня 1919 р. поляки захопили Вислік, наступного дня в селі Команча відбувся останній бій української міліції з польським військом (Гвать І. Історія Північної Лемківщини... С. 183).

[57] Розглядаючи відмінності між бойками та лемками, Т.-А. Ольшанський стверджує, що бойки відставали від лемків як в матеріальному, так і в культурному відношенні. Лемки, пише автор, не лише жили заможніше, але й були більш національно свідомі. Тому на півдні повіту Сянік був помітний певний антагонізм і навіть зневага до бойків (Ольшанський Т.-А. Команчанська республіка... С. 63; Olszański Т.-А. Bieszczady 1918-19... S. 42). Про це також див.: Ґоцький В. Перший листопад і Лемківщина... С. 18.

[58] Через декілька днів нечисленна військова залога козаків-гетьманців без опору відступила з Володимира на вимогу командування польського військового з’єднання, яке діяло від імені уряду в Любліні (Мишуга Л. 1918 рік у Володимирі // Літопис Волині. Науково-популярний збірник волинезнавства. Вінніпег; Нью-Йорк, 1953. С. 22-34).

[59] Стахів М. Західня Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923. Скрентон, 1959. T. III. C. 55. Згідно з військово-адміністративним поділом ЗУНР, встановленим Державним Секретаріатом військових справ, у склад її території увійшли 52 політичні повіти Галичини, в тому числі частина повіту Березів (Вістник Державного Секретаріату Військових Справ. Тернопіль. 1918. 1 грудня. Ч. 1. С. 2). За нашими даними, українці встановили владу в 50 політичних повітах Галичини (див.: Додаток).

[60] І. Макух порівнюючи встановлення національної влади в Галичині, Чехії ta Польщі, писав, що чеському керівництву вдалося протягом двох годин 28 жовтня 1918 р. здійснити переворот, включаючи Судети, заселені кількома мільйонами німців. Та чехи, як і поляки, зазначив автор, мали в своїх руках міста й адміністрацію в повітах (Макух І. На народній службі... С. 230).

[61] Макарчук С. Українська Республіка галичан... С. 54.

[62] [Калиновий І.] Як Дрогобиччина перейшла у власть «Української Національної Ради»... С. 2.

[63] Переняте давної тіснішої области воєнної і операційного терену у власть ц.к. намісництва // Свобода. 1918. 10 серпня. Ч. 31. С. 5.

[64] Цілий край з нами. Заліщики // Українське Слово. 1918. 29 падолиста. Ч. 262. С. 3.

[65] Головінський В. Листопадові дні в Підгайцях // Підгаєцька зефія. Історично-мемуарний збірник (Укр. Архів НТШ. Т. XXIV). Ню Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980. С. 277.

[66] Чайковський А. Чорні рядки... С. 17, 19.

[67] Повітових старост в австрійській Галичині призначав міністр внутрішніх справ, не зазначаючи, проте, конкретного повіту, в який вони скеровувались, – остаточне місце призначення вирішував сам намісник (Кульчицький В. Державний лад і право в Галичині (в другій половині XIX – на початку XX ст). Конспект лекцій (На правах рукопису). Львів, 1965. С. 27).

[68] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 15, 24; Карпинець І. Історія 8. галицької бригади (давнішої «Групи Рудки» або «Групи Гофмана») // Літопис Червоної Калини. 1932. Ч. 7-8. С. 13; Чайковський А. Чорні рядки... С. 14; Цілий край з нами. Підгайці // Українське Слово. 1918. 17 падолиста. Ч. 260. С. 3.

[69] Відпоручників громад мали обирати їх мешканці на основі загального і рівного права’-голосування особами віком від 20 років. Селам з населенням більшим від 3000 мешканців надавалось право делегувати на кожних наступних 2000 осіб на одного відпоручника більше (ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 93, арк. 12).

[70] ДАЛО, ф. 257, оп. 2, спр. 1430, арк. 10.

[71] Цілий край з нами. Заліщики // Українське Слово. 1918. 29 падолиста. Ч. 262. С. 3.

[72] Така назва трапляється на печатках і штампах комісаріатів в офіційних документах (ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 206, арк. 7; ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 7зв, 8, 9, 10, 15, 24, 26, 38зв, 40).

[73] Гвать І. Історія Північної Лемківщини... С. 182.

* Ухвалені 29 жовтня 1918 р. «Устав і Інструкції для повітових органів Української Національної Ради» були опубліковані в друкарні «Діла» окремою листівкою без підпису, тому мали неофіційний характер.

[74] Діло. 1918. 18 падолиста Ч. 265. С. 1-2.

[75] Там само.

[76] Когут О. Дещо про адміністрацію в українській державі... С. 96; Цегельський Л. Від леґенд до правди. Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р. Ню Йорк; Филаделфія, 1960. С. 88.

[77] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 (Уповажнене д-ра Антона Горбачєвського).

[78] Урядове повідомлення // Товмацькі вісти. 1918. 12 падолиста. Ч. 1. С. 1.

[79] Підтвердженням того, що М. Новаковський був призначений до Скалату, а не обраним на місці, є той факт, що на початку листопада 1918 р. він перебував у Львові та призначався відпоручником УНРади в Богородчани (ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 23, XXIV-1 /1460. XII. 2. k. 4; skrz. 26 / XXIV-27, k. 26).

[80] Повітові комісарі // Нове життя. Станиславів. 1918. 19 грудня. Ч. 19. С. 2.

[81] Підраховано за станом на середину листопада 1918 р. (Див.: Додаток).

[82] Повітовий комісар Снятина Гнат Марганець під час Першої світової війни був посадником Володимира Волинського. Комісар Бучача Клим Рогозинський – посадником цього міста (Мартинець Г. Напад румунів на ЗУНР 25 травня 1919 р. // Українська Галицька Армія... Т. III. С. 109; Байрак А. Рід Климентія і Меланії з Ляторовських Рогозинських // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник (Укр. Архів НТШ. Том XXVII). Нью-Йорк; Лондон; Париж; Сідней; Торонто, 1972. С. 382-383).

[83] ДАЛО, ф. 257, оп. 2, спр. 1066, арк. 14, 27.

[84] У своєму листі до львівської делегації УНРади повітовий комісар Бібрки запитував, чи може судовий округ Ходорів мати окрему політичну адміністрацію, і просив конкретних інструкцій з метою запобігання анархії в справах військових та апровізаційних (ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 206, арк. З, 7, 8зв, 9; ДАЛО, ф. 257, оп. 2, спр. 1430, арк. 5).

[85] Перші дні листопада у Східній Галичині. Матеріали і документи. Звіт зі Сокаля-Белза // Літопис Червоної Калини. 1930. Ч. VII-VIII. С. 31.

[86] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 17, 40.

[87] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 (Український окружний цивільний комісаріат у Щирці).

[88] Дівнич А. Окружна військова команда Львів // Календар Червоної Калини на 1925 рік. Львів; Київ, 1924. С. 63; [Когут О.] Український священник повітовим комісарем (Виїмки із «Записок Українського Урядовця») // Літопис Червоної Калини. 1936. Ч. 7-8. С. 25-26; ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 (Розпорядження державного повітового комісара судового округу Винники).

[89] Виноградський В. Спомини з падолистового перевороту... С. 8-9.

[90] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 45, 45зв, 47.

[91] Там само. Арк. 47.

[92] Там само. Арк. 46зв. На документах органів влади Стрийського повіту знаходимо також підпис «Укр. пов. комісаріат для громад» (ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 206, арк. 42, 90).

[93] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 (Розпорядження повітового комісаріату в Турці); Перші дні листопада у Східній Галичині... Звіт з Турки // Літопис Червоної Калини. 1930. Ч. 6. С. 23. Місцеві власті замовили у Львові виготовлення печаток: «Повітовий комісаріят У.Н.Р. в Турці» та «Староство в Турці» (ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 34, арк. 3).

[94] Ст. Ст. [Стебельський С.] Начерк державного устрою Західньої Області Української Народньої Республіки... С. 31.

[95] Установлення власти У.Н.Р. в краю. Городок // Діло. 1918. 22 падолиста. Ч. 269. С. 1.

[96] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 21зв.

[97] Нові повітові уряди в Тернополі // Голос Поділля. Тернопіль. 1918. 9 падолиста. Ч. 1-2. С. 1.

[98] Цілий край з нами. Броди // Українське Слово. 1918. 12 падолиста. Ч. 255. С. 3.

[99] Клодницький В. Кінець 1918 року в Товмаччині // Альманах Станиславівської землі. Збірник матеріалів до історії Станиславова і Станиславівщини (Укр. архів НТШ. Т. XXVIII). Нью-Йорк; Торонто; Мюнхен, 1975. С. 859-860.

[100] Карпинець І. Історія 8. галицької бригади... // Літопис Червоної Калини. 1932. Ч. 6. С. 10.

[101] У Сколе українські уповноважені контролювали роботу начальника залізничної станції німця Гартмана, в Печеніжині – начальника пошти поляка Трайслера (Установлення власти У.Н.Р. в краю // Діло. 1918. 6 падолиста. Ч. 253. С. 3; ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 23, 42).

[102] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 26.

[103] Там само. Арк. 15зв.

[104] ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 96, арк. 14; спр. 206, арк. 32; ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 61.

[105] Великі дні // Голос Поділля. 1918. 9 падолиста. Ч. 1-2. С. 3.

[106] Klimecki M. Polsko-ukraińska wojna... S. 118.

[107] ДАЛО, ф. 257, oп. 1, спр. 23, арк. 53.

[108] Установлення власти У.Н.Р. в краю. Золочів // Діло. 1918. 8 падолиста. Ч. 255. С. 2. В архівних збірках Львова та Варшави збереглося два оригінальних документи із Золочева (відповідно протоколи з приводу перейняття українською владою староства та супу) з підписами урядовців, що присягнули на вірність українській владі (ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 206, арк. 27, 27зв.; ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 [Протокол з перейняття суду в Золочеві]).

[109] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 38; Установлення власти У.Н.Р. в краю. Рогатин // Діло. 1918. 11 падолиста. Ч. 258. С. 2.

[110] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 (Звіт зі Сколе).

[111] У Снятині урядничий персонал староства нараховував близько 70 осіб, переважно поляків. Начальники урядів – поляки просили українців залишити їх на службі як звичайних урядовців (Мартинець Г. Напад румунів на ЗУНР... С. 110-111).

[112] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 46.

[113] Великі дні // Голос Поділля. 1918. 9 падолиста. Ч. 1-2. С. 3.

[114] Установлення власти У.Н.Р. в краю. Турка // Діло. 1918. 12 падолиста. Ч. 259. С. 3; Цілий край з нами. Турка // Українське Слово. 1918. 14 падолиста. Ч. 257. С. 3.

[115] Сена Я. Хроніка-опис міста Підгайці // Підгаєцька земля... С. 190.

[116] Бемко В. Листопадові дні в Коломиї... С. 122.

[117] У комісаріаті Самбора залишились працювати колишні урядовці – українці, німці, євреї та декілька поляків (Чайковський А. Чорні рядки... С. 18).

[118] С. Г. (на основі оповідань М. Гараха). Листопадовий переворот в Белзі // Літопис Червоної Калини. 1934. Ч. 3. С. 3.

[119] Ґеник-Березовський М. «Печеніжинська республіка». Спогад із 1919 року // Коломия й Коломийщина. Збірник спогадів і статей про недавнє минуле (Укр. архів НТШ. Т. 46), Філадельфія, 1988. С. 816.

[120] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 32.

[121] ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 206, арк. 3; ДАЛО, ф. 257, оп. 2, спр. 1430, арк. 5.

[122] Перші дні листопада у Східній Галичині... Звіт з Сокаля-Белза // Літопис Червоної Калини. 1930. Ч. VII-VIII. С. 31.

[123] ДАЛО, ф. 257, оп. 2, спр. 1066, арк. 32.

[124] Там само. Спр. 1430, арк. 7.

[125] Бережанщина у спогадах емігрантів. Тернопіль, 1993. С. 157. Місцевим польським урядникам таємно від українців вдалося привласнити касу колишнього австрійського 19-го полку піхоти (Klimecki M. Polsko-ukraińska wojna... S. 118).

[126] Бережанщина у спогадах емігрантів... С. 157; Klimecki M. Polsko-ukraińska wojna... S. 118.

[127] «Показується, що зовсім непотрібно так богато урядників, як за австрійських часів», – писав до газети місцевий кореспондент (Нове життя. 1918. 22 грудня. Ч. 22. С. 4).

[128] Храпливий 3. Збараж у 1918-1920 роках // Збаражчина. Збірник статей, матеріалів і споминів. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1980. Т. 1. (Укр. Архів НТШ. Т. XXX). С. 628.

[129] Установлення власти У.Н.Р. в краю. Станиславів // Діло. 1918. 10 падолиста. Ч. 257. С. 2; ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 43.

[130] Мікула О. Зі спогадів залізничника // Літопис Червоної Калини. 1936. Ч. 2. С. 13-14.

[131] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 13.

[132] Там само. Арк. 57.

[133] Бемко В. Листопадові події в Коломиї... С. 122-123.

[134] Повітова рада складалася з 26 осіб, обраних за куріальною системою. На чолі ради стояв маршалок та виконавчий орган Виділ складений з осіб, яких обирала рада (Łuczak A. Samorząd terytorialny w programach i działalności stronnictw ludowych 1918-1919. Warszawa, 1973. S. 29).

[135] ЦДІА України у Львові, ф. 581, oп. 1, спр. 93, арк. 12зв; Львівська делегація Національної Ради // Діло. 1918. 29 жовтня. Ч. 246. С. 3.

[136] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 26.

[137] Там само. Арк. 48, 52; оп. 2, спр. 1430, арк. 7, 7зв.

[138] Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української Народньої Републики... С. 26.

[139] Cm. Cm. [Стебельський С.] Начерк державного устрою Західньої Області Української Народньої Республіки... С. 33.

[140] Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української Народньої Републики... С. 27.

[141] Свобода. Львів. 1918. 28 вересня. Ч. 38. С. 2.

[142] Луців Л. Дрогобич під час української влади в 1918-1919 роках // Українська Галицька Армія... Т. III. C. 164-165.

[143] Кормош Т. Спомини з останніх днів // Република. 1919. 5 лютого. Ч. 3. С. 2.

[144] Сена Я. Хроніка-опис міста Підгайці... С. 189.

[145] 25 жовтня 1918 p. y Сокалі політичні організації повіту на спільному засіданні об’єднались, створивши повітову організацію УНРади під назвою «Сокольська Рада» (Під прапором У.Н.Ради. З Сокальщини // Діло. 1918. 31 жовтня. Ч. 248. С. 3).

[146] У Станіславові було дві спроби утворити Повітові УНРади до листопадового повстання (Ставничий І. Від повітового міста до столиці ЗОУНР. Станиславів у 1918-1919 роках (Окремі записи із щоденника) // Альманах Станиславівської землі... С. 120-124, 127-128).

[147] Великі дні // Голос Поділля. 1918. 9 падолиста. Ч. 1-2. С. 3.

[148] До державних урядів у Дрогобичі належали: повітовий комісаріат; Український Державний Банк; податковий уряд; повітовий суд; управа державних доменів і лісів; начальство залізниці; уряд пошт і телеграфу; державна фабрика мінеральних олія; скарбова сторожа; повітова жандармерія; магістрат міста Дрогобича; шкільна Окружна Рада (Дрогобицький листок. 1918. 12 падолиста. Ч. 1. С. 4).

[149] Там само.

[150] Луців Л. Дрогобич під час української влади... С. 166.

[151] Бірчак В. Дрогобицький бунт (Частина споминів) // Вістник. Львів. 1936. Річник IV-ий. С. 341; Чайковський А. Чорні рядки... 33-34.

[152] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 28.

[153] Там само. Спр. 1430, арк. 10 зв.

[154] Станиславівський Голос. 1918. 19 падолиста. Ч. 5. С. 2-3.

[155] Ставничий І. Від повітового міста до столиці ЗУНР... С. 130.

[156] Ширша Національна Рада в Калуші // Нове життя. 1918. 28 грудня. Ч. 27. С. 2; Голос Калуша. 1919, 4 січня. Ч. 1. С. 2-3; 11 січня. Ч. 2. С. 2.

[157] Зазив // Дрогобицький листок. 1918. 2 грудня. Ч. 3-4. С. 4; Перші наради відпоручників сільських громад та організацій Дрогобиччини // Там само. 15 грудня. Ч. 6. С. 3-4.

[158] Нове життя. 1918. 22 грудня. Ч. 22. С. 4.

[159] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 48.

[160] Від української «Окружної Національної Ради» в Коломиї // Покутський Вістник. Коломия. 1918. 17 падолиста. Ч. 3. С. 3.

[161] Стахів М. Західня Україна... Скрентон, 1960. Т. IV. С. 87.

[162] На засіданні РДС 9 лютого 1919 р. говорилося, що державний комісаріат у Дрогобичі фактично немає влади: там видає адміністративні накази, призначає урядників і визначає їхню платню, завідує продажем нафти Дрогобицька Повітова УНРада (ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 183, арк. 4).

[163] Там само. Спр. 23, арк. 14; Установлення власти У.Н.Р. в краю. ІЬродок // Діло. 1918. 22 падолиста. Ч. 269. С. 1.

[164] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 13.

[165] Українська Повітова Народна Рада в Калуши // Голос Калуша. 1919. 4 січня. Ч. 1. С. 2; Лучаковський Б. Калуш і Калущина в листопадові дні... С. 157-158.

[166] Автобіографічна повість депутата сейму Старуха Т. (ЦДІА України у Львові, ф. 309, оп. 1, спр. 2227, арк. 137зв.-138); Бережанщина у спогадах емігрантів... С. 157.

[167] Повітовим комісарам Перемишлян став адвокат д-р Франц Свістель, поручник УСС (ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 30; Україна. Жовква. 1918, 1 грудня. Ч. 5. С. 3; ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 [Звіт з Перемишлян]).

[168] У Снятині повітовий комісар був водночас військовим комендантом повіту (Мартинець Г. Напад румунів на ЗУНР... С. 112).

[169] Козак І. Присяга. Спомин // Український Скиталець. Відень. 1923. 15 березня. Ч. 6. С. 18.

[170] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 7зв.

[171] Україна. 1918. 6 листопада. Ч. 1. С. 4.

[172] Детальніше про створення Окружних Військових Команд див.: Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. ... C. 123.

[173] Луців Л. Дрогобич під час української влади в 1918-1919 роках... С. 164.

[174] Ґеник-Березовський М. «Печеніжинська республіка»... С. 815-816.

[175] [Когут О.] Український священник повітовим комісарем... С. 26.

[176] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 30, арк. 5.

[177] Кузьмин С. Бойківська бригада... С. 332.

[178] Чайковський А. Чорні рядки... С. 54-55.

[179] Клодницький В. Кінець 1918 року у Товмаччині... С. 861.

[180] Карпинець І. Історія 8. галицької бригади... // Літопис Червоної Калини. 1932. Ч. 10. С. 16-19.

[181] Т. Г. З визвольних днів Перемишля // Календар Червоної Калини на 1925 рік. Львів; Київ, 1924. С. 38.

[182] Кормош Т. Спомини з останніх днів // Република. 1919. 5 лютого. Ч. 3. С. 2.

[183] Сена Я. Хроніка-опис міста Підгайці... С. 189.

[184] Павлишин О. Державне будівництво ЗУНР-ЗОУНР: проблема національних кадрів // Центральна Рада і український державотворчий процеС. До 80-річчя створення Центральної Ради. Матеріали наукової конференції (20 березня 1997 p.). Київ, 1997. С. 98-99.

[185] Див.: Додаток.

[186] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 50зв.

[187] Детальніше див.: Виноградський В. Спомини з падолистового перевороту... С. 7; Карпенко О. Листопадова 1918 р. національно-демократична революція... С. 23-24; Макарчук С. Українська Республіка галичан... С. 54.

[188] Шипилявий С. Листопад 1918 року в Бучаччині... С. 74.

[189] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 26.

[190] ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 206, арк. 33-41, 43-51, 53-72; Макарчук С. Українська Республіка галичан... С. 55-56.

[191] Цілий край з нами. Підгайці // Українське Слово. 1918. 17 падолиста. Ч. 260. С. 3.

[192] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 52.

[193] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 (Розпорядження повітового комісара Снятина).

[194] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 58зв.

[195] Бірчак В. Демагогія (Спогади про ширшу УНРаду в Дрогобичі) // Вістник. 1936. С. 502.

[196] Макарнук С. Українська Республіка галичан... С. 54.

[197] Кормош Т. Спомини з останніх днів... С. 2.

[198] У Стебнику робітнича Рада була створена як місцевий орган влади, в Дрогобичі як робітничий орган тутешнього солезаводу (Литвин М., Шумейко К. Історія ЗУНР... С. 117).

[199] Olszański Т.-А. Bieszczady 1918-19... S. 31.

[200] Луців Л. Дрогобич під час української влади в 1918-1919 роках... С. 166.

[201] Цит. за: Olszański Т.-А. Bieszczady 1918-19... S. 31.

[202] Луців Л. Дрогобич під час української влади в 1918-1919 роках... С. 166.

[203] Грицак Я. Рабочие из Бориславско-Дрогобычского нефтяного бассейна во второй половине ХІХ-начале XX вв.: Формирование. Положение. Классовая борьба. Дисс. ... канд. истор. наук (На правах рукописи). Львов, 1986. С. 70-71; 154.

[204] Шлемкевич М. Галичанство // Життя і мислі. Нью-Йорк; Торонто, 1956. Кн. 3. С. 49; Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. Київ, 1996. С. 78.

[205] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 13; Андрусяк М. Зборівщина в часі першої світової війни та Західно-української Народної республіки // Зборівщина. Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи.Історично-мемуарний і літературний збірник (Укр. архів НТШ. Том. XXXVIII). Торонто; Нью-Йорк; Париж; Сидней, 1985. С. 145; Лебедович І. Роля українського галицького духовенства в листопадовому Зриві // Українська Галицька Армія... Т. І. С. 306-307; Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. ... С. 44-45; Хрін І. Перший Листопад // Збаражчина... С. 620-621.

[206] Див.: Додаток.

[207] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 21зв; Українські власти У.Н.Р. в Галичині // Дрогобицький листок. 1919. 18 падолиста. Ч. 2. С. 3.

[208] [Когут О.] Український священник повітовим комісарем... С. 26.

[209] Жуковський А. Поморяни та найближчі околиці // Зборівщина... С. 356.

[210] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 11.

[211] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 26 / XXIV-27, k. 17, 18v, 19, 23, 23v.

[212] ДАЛО, ф. 257, oп. l, спр. 23, арк. 14; Установлення власти У.Н.Р. в краю. Городок // Діло. 1918. 22 падолиста. Ч. 269. С. 1.

[213] Василич О. Жидачів у p.p. 1918-1919 // Літопис Червоної Калини. 1932. Ч. 4. С. 16.

[214] Андрусяк М. Зборівщина в часі першої світової війни... С. 145.

[215] Olszański Т.-А. Bieszczady 1918-19... S. 36-37.

[216] Карпинець І. Історія 8. галицької бригади... // Літопис Червоної Калини. 1932. Ч. 7-8. С. 12; Перші дні Листопада у Східній Галичині... Звіт Рудок // Там само. 1930. Ч. VII-VIII. С. 31.

[217] [Когут О.] Український священник повітовим комісарем... С. 26.

[218] Урядові Вісти Косівського повіту. 1919. 15 січня. Ч. 4. С. 4.

[219] Перші дні Листопада у Східній Галичині... Звіт з Радехова // Літопис Червоної Калини. 1930. Ч. VII-VIII. C. 29; ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 32.

[220] Підраховано за списком учасників з’їзду (ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 225, арк. 1а-4).

[221] Kozik J. The Ukrainian National Movement in Galicia: 1815-1849. Edmonton, 1986. P. 203. C. Баран говорить лише про 34 Окружні Руські Ради в українській частині Галичини в 1848 р. (Баран С. Галичина в 1848 р. (Уривок з надрукованої праці «Весна народів в австро-угорській Україні») // Календар-альманах на ювілейний 1948 рік... С. 71).

[222] Див.: Микитяк А. На злобу дня // Стрийський Вістник. 1919. 16 лютого. Ч. 19. С. 1.

[223] Цегельський Л. Від легенд до правди... С. 87.

[224] Див.: Додаток.

[225] Від української «Окружної Національної Ради» в Коломиї // Покутський Вістник. 1918. 17 падолиста. Ч. 3. С. 3.

[226] АР w Przemyślu z. 140 (Polska Rada Narodowa.), sygn. 27, k. 8; До робітників міста Перемишля // Воля. 1918. 10 падолиста. Ч. 3. С. 2.

[227] Л. Цегельський, зокрема, писав про них: «Саме оці бувші москвофіли показалися найлояльнішими слугами урядовцями української держави та знаменитими адміністраторами (Цегельський Л. Від легенд до правди... С. 88).

[228] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 17; Цілий край з нами. Комарно // Українське Слово. 1918. 13 падолиста. Ч. 256. С. 3; ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 (Звіт з Комарна).

[229] Кузь В. Присівці // Зборівщина... С. 525.

[230] Русофіли повернулись до Самбора з Росії, куди вони виїхали з відступаючими окупаційними військами (Чайковський А. Чорні рядки... С. 33).

[231] ДАЛО, ф. 257, оп. 2, спр. 1066, арк. 24.

[232] В історіографії трапляются різні назви територіального утворення лемків з центром у Флоринці. Зокрема, Ф. Коковський подає назву «Руска Лемківска Република», П.-Р. Магочій називає її «Лемківська Республіка» та «Руська Лемківська Республіка», І. Гвать вживає назви «Західнолемківська республіка» та «Руська Народна Республіка», вказуючи при цьому на вживання її урядом печатки з написом: «Руська Народня Республика» (Гвать І. Історія північної Лемківщини... С. 184-186; Коковський Ф. Лемківські републики в 1918-1919 роках... С. 117; Маґочій П.-Р. Українське питання... С. 290, 292-296, 299-301 [прим.]) Останню назву, на нашу думку, слід вважати автентичною.

[233] Маґочій П.-Р. Українське питання... С. 292. У зборах у Гладишеві крім москвофілів взяли участь також проукраїнськи настроєні делегати. На їхню вимогу до резолюції Ради був внесений додаток, в якому говорилося, що Лемківщина має належати до тієї ж держави, що й Східна Галичина (Коковський Ф. Лемківські републики в 1918-1919 роках... С. 117).

[234] Цит. за: Гвать І. Історія північної Лемківщини... С. 184.

[235] Маґочій П.-Р. Українське питання... С. 292.

[236] Гвать І. Історія північної Лемківщини... С. 184.

[237] Коковський Ф. Лемківські републики в 1918-1919 роках... С. 117.

[238] Гвать І. Історія північної Лемківщини... С. 185; Маґочій П.-Р. Українське питання... С. 293.

[239] Гвать І. Історія північної Лемківщини... С. 186; Маїочій П.-Р. Українське питання... С. 292-295, 298.

[240] Прокламація Української Національної Ради від 19 жовтня 1918 року // Конституційні акти України 1917-1920. Невідомі конституції України. Київ, 1992. С. 93; Український Народе! // Діло. 1918. 2 падолиста. Ч. 250. С. 1.

[241] Національні меншости в Західноукраїнській Народній Републиці // Діло. 1918. 21 падолиста. Ч. 268. С. 1.

[242] Україна. 1918. 6 листопада. Ч. 1. С. 2; Горожане Дрогобицької землі! // Дрогобицький листок. 1918. 12 падолиста. Ч. 1. С. 1.

[243] Лише соціаліст Ернест Брайтер надіслав 20 листопада 1918 р. листи до польських часописів, де оголосив про свій вступ до УНРади як представник польської меншини (Стрийський Вістник. 1918. З грудня. Ч. 4. С. 1).

[244] Цілий край з нами. Підгайці // Українське Слово. 1918. 17 падолиста. Ч. 260. С. 3.

[245] Україна. 1918. 6 листопада. Ч. 1. С. 3.

[246] Романюк І. Спогади про Мельниччину та Борщівщину // Історично-мемуарний збірник Чортківської округи. Повіти: Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики (Укр. Архів НТШ. Т. XXVI). Ню Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1974. С. 525.

[247] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 48.

[248] Нове життя. 1918. 22 грудня. Ч. 22. С. 4.

[249] Zagłębie naftowe pod ukraińskimi rządami // Gazeta poranna. Lwów. 1919. 6 kwietnia. № 4596. S. 2.

[250] 3 української Національної Ради // Українське Слово. 1918. 17 падолиста. Ч. 260. С. 1.

[251] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 48.

[252] Там само. Оп. 2, спр. 1430, арк. 7зв.

[253] ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 93, арк. 12зв.

[254] Там само. Арк. 9; ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 206, арк. 7.

[255] Українцям вдалося згодом переконати польських селян, що вбивство графині принесе лише шкоду молодій державі (Заплітний А. Теребовля за Української Влади // Теребовельська земля. Історично-мемуарний збірник (Укр. Архів НТШ. Т. XX). Ню-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1968. С. 253).

[256] Стахів М. [Примітка до спогадів 1. Макуха] // Макух І. На народній службі... С. 252.

[257] ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 206, арк. 31.

[258] АР w Рrzemyślu, z. 140 (Polska Rada Narodowa), sygn. 26, k. 9.

[259] ДАЛО, ф. 257, oп. 1, спр. 23, арк. 12.

[260] Там само. Арк. 34, 41; ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 (Звіт з Рудок).

[261] Цегельський Л. Від легенд до правди... С. 90-94; Перфецький Р. Мої спомини. Диспозиція (ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 123, арк. 2зв.). Упорядник цієї архівної справи приписав авторство спогадів члену УНРади В. Бачинському. Авторство Р. Перфецького визначено нами за поданими в рукопису автобіографічними даними.

[262] Цит. за: Цегельський Л. Від легенд до правди... С. 93.

[263] Шипилявий С. Листопад 1918 року в Бучаччині // Бучач і Бучаччина... С. 74.

[264] Мартинець Г. Напад румунів на ЗУНР... С. 110.

[265] Нове життя. 1918. 15 падолиста. Ч. 3. С. 3; Ставничий І. Від повітового міста до столиці ЗУНР... С. 129-130.

[266] Політичні вісти // Станіславівський Голос. 1918. 5 падолиста. Ч. 1. С. 4; 19 падолиста. Ч. 5. С. 2-3; Спільна комісія // Нове життя. 1918. 15 падолиста. Ч. 3. С. 3.

[267] Ставничий І. Від повітового міста до столиці ЗУНР... С. 133.

[268] Ще одно слово остороги // Український Голос. Тернопіль. 1918. 30 падолиста. Ч. 9. 30С. 1.

[269] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 23, XXIV-1 /1460. XII. 2. k. 261-262; Żydowski Komitet Bezpieczienstwa. Do ludności żydowskiej we Lwowie! // Insler A. Legendy i fakty. Lwów, 1937. S. 79. M. Стахів наводить, з цього приводу, слова єврейського історика Рубена Фана який відзначав, що проголошення єврейськими лідерами нейтралітету було єдиним такого роду випадком у міжнародному праві, щоб група мешканців країни визнавала себе нейтральною у війні, тобто була б байдужою до нападу ворога (Стахів М. Західня Україна.... Скрентон, 1960. Т. IV. С. 122).

[270] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 23, XXIV-1 / 1460.XII. 2. k. 258-259.

[271] ЦДІА України у Львові, ф. 581, oп. 1, спр. 206, арк. 7.

[272] ДАЛО, ф. 257, оп. 2, спр. 1066, арк. 16.

[273] Там само. Оп. 1, спр. 23, арк. 17; Цілий край з нами. Комарно. Рудки // Українське Слово. 1918. 13 падолиста. Ч. 256. С. 3; ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 (Звіт з Рудок).

[274] Rządy ukraińskie w Olesku // Gazeta poranna. Lwów. 1919. 2 lutego. № 4533. S. 2.

[275] Станіславівський Голос. 1918. 12 падолиста. Ч. 3. С. 2.

[276] Жиди в УГА // Календар Червоної Калини на 1922 рік. Жовква, 1922. С. 132.

[277] Малицький О. Жидівська преса в Західньо-Українській Народній Республіці // Сучасність. Мюнхен. 1987. Травень. Ч. 5. С. 69-70.

[278] ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, сир. 93, арк. 12-12зв.

[279] Гон М., Погребинська І. Євреї в Західноукраїнській Народній Республіці (До проблеми українсько-єврейських взаємин). Київ, 1997. С. 38, 39; Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР... С. 108. Zjazd żydowskich Rad Narodowych ze wschodniej Galicyi w Stanisiawowie // Chwila. Lwów. 1919. 10 stycznia. № 1. S. 4.

[280] AР w Рrzemyślu. (Polska Rada Narodowa). Sygn. 28. Арк. l, 4, 5.

[281] Гон М., Погребинська І. Євреї в Західноукраїнській Народній Республіці... С. 39; Zjazd żydowskich Rad Narodowych... S. 4.

[282] Малицький О. Жидівська преса в Західньо-Українській Народній Республіці... С. 67. У Східній Галичині в грудні 1918 р. – травні 1919 р. паралельно діяли дві краєві Єврейські Національні Ради: одна – в Станіславові, друга – у Львові (Гон М., Погребинська І. Євреї в Західноукраїнській Народній Республіці... С. 39, 49; ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 23, XXIV-1 / 1460. XII. 2. k. 264v, 266).

[283] Малицький О. Жидівська преса в Західньо-Українській Народній Республіці... С. 67.

[284] Нове життя. 1918. 22 грудня. Ч. 22. С. 4.

[285] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 43.

[286] Там само. Арк. 48.

[287] Німці в зах. укр. Републиці // Нове життя. 1918. 21 грудня. Ч. 21. С. 2.

[288] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 44.

[289] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 (Протокол засідання Ради міста Чорткова); T. K. З листопадових днів в Чорткові // Літопис Червоної Калини. 1935. Ч. 1. С. 16.

[290] Карпинець І. Історія 8. галицької бригади... // Літопис Червоної Калини. 1932. Ч. 7-8. С. 14.

[291] Андрусяк М. З минулого Золочівщини // Золочівщина. Її минуле і сучасне (Укр. архів НТШ. T.XXV). Нью-Йорк; Торонто; Канберра, 1982. С. 77; Федусь Т. Укр. військова національна поліція в м.Броди (Спогад з 1918 року) // Броди і Брідщина. Історично-мемуарний збірник (Укр. архів НТШ. Т. XLVII). Торонто, 1988. С. 141.

[292] Створений у Тернополі комітет надіслав до Кракова свого кур’єра з інформацією про ситуацію в ЗУНР (Klimecki M. Polsko-ukraińska wojna... S. 119).

[293] Brodzka oranizacya wyzwoleńcza podczas inwazyi ukraińskiej // Gazeta wieczorna. Lwów. 1919. 4 lipca. № 4707. S. 3.

[294] Ставничий І. Від повітового міста до столиці ЗУНР... С. 131; Цілий край з нами. Станиславів // Українське Слово. 1918. 19 падолиста. Ч, 261. С. 3.

[295] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 (Звіт з Рудок).

[296] Гуцуляк M. Перший Листопад 1918 року... С. 59.

[297] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 23, XXIV-1 / 1460. XII. 2. k. 4v.

[298] За спогадами О. Назарука, в перших числах листопада 1918 р. пропозиція інтернувати найбільш активних польських діячів не була прийнята львівською делегацією УНРади. Дехто з депутатів навіть погрожував у разі ухвалення такого рішення вийти зі складу УНРади (Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з української революції. Відень, 1920. С. 5-6).

[299] Письмовим зобов’язанням польські представники мали засвідчити, що метою утворення збройних формувань було утворення лише народної міліції, а не армії (ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 30, арк. 8зв-9; Макарчук С. Українська Республіка галичан... С. 56).

[300] Карпинець І. Історія 8. галицької бригади... // Літопис Червоної Калини. 1932. Ч. 7-8. С. 13; Протокол // Українська Галицька Армія... T. III. C. 228.

[301] ЦДІА України у Львові, ф. 309, оп. 1, спр. 1931, арк. 113.

[302] 3 краю. Калуш // Нове життя. 1918. 20 грудня. Ч. 20. С. 2.

[303] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 21.

[304] Цілий край з нами. Броди // Українське Слово. 1918. 12 падолиста. Ч. 255. С. 3.

[305] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 (Проклямація. Косів. 1 листопада 1918 p.).

[306] Нове життя. 1918. 22 грудня. Ч. 22. С. 4.

[307] В Яворові військовий стан був встановлений з огляду на провокаційну позицію місцевого польського населення 6 листопада 1918 р. (Установлення власти У.Н.Р. в краю. Яворів // Діло. 1918. 22 падолиста. Ч. 269. С. 2).

[308] АР w Przemyślu, z. 140 (Polska Rada Narodowa), sygn. 26, k. 1.

[309] Станіславівський Голос. 1918. 5 падолиста. Ч. 1. С. 3.

[310] Установлення власти У.Н.Р. в краю. Щирець // Діло. 1918. 10 падолиста. Ч. 257. С. 2.

[311] Klimecki M. Polsko-ukraińska wojna... S. 118.

[312] Чорній Ю. Старі Броди // Броди і Брідщина... С. 215-216.

[313] ДАЛО, ф. 257, оп. 2, спр. 1066, арк. 14, 23, 27; Rządy ukraińskie w Olesku... S. 2.

[314] Гірняк H. 48 днів на чолі Тернопільської військової округи // Шляхами Золотого Поділля. Філадельфія. 1960. С. 191.

[315] Божик С. Шляхом слави 9-ої Бригади УГА // Літопис Червоної Калини. 1934. Ч. 4. С. 8.

[316] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 (ОВК Золочів. Odezwa).

[317] ДАЛО, ф. 257, oп. 2, спр. 1066, арк. 25.

[318] Там само.

[319] Автобіографія Л. Бачинського (ЦДІА України у Львові, ф. 309, оп. 1, спр. 2177, арк. 7).

[320] ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 123, арк. 2зв; ДАЛО, ф. 257, оп. 2, спр. 1066, арк. 25.

[321] Розпорядження передбачало ведення діловодства у всіх урядах і громадах українською мовою. Польським громадам села Тарнавиця та німецьким Костянтинівка і Найдорф дозволялося урядувати, користуючись рідною мовою. Польською та німецькою мовами дозволялись виступи і письмові звернення до всіх громадських і прибійних Рад, проте протоколи засідань тих Рад повинні були вестись українською мовою (Урядова мова. Ч. 20753 // Товмацькі вісти. 1918. 12 падолиста. Ч. 1. С. 1).

[322] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 26; Цілий край з нами. Підгайці // Українське Слово. 1918. 17 падолиста. Ч. 260. С. 3.

[323] Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української Народньої Републики... С. 34.

[324] ДАЛО, ф. 257, оп. 2, спр. 1430, арк. 7-7зв.

[325] Луців Л. Дрогобич під час української влади... С. 165.

[326] Мартинець Г. Напад румунів на ЗУНР... С. 113.

[327] 3 краю. Калуш // Нове життя. 1918. 28 грудня. Ч. 27. С. 2.

[328] Нове життя. 1918. 19 грудня. Ч. 19. С. 2.

[329] В оголошенні комісара Косівського повіту від 21 грудня 1918 p., зокрема, говорилося: «Приказ з дня 4 падолиста 1918 про написі по всіх урядах, інституціях та крамницях в українській мові зрозуміли деякі крамарі в сей спосіб, що усунули старі написі, а нових не дали. Для того пригадується ще раз, що кару в висоті (2000) двох тисяч корон наложиться на того, хто не буде мати до дня 30 грудня 1918 р. української написі. Напись мусить бути на дошці, а не на папері. Сей приказ дотичить також австрійських гербів» (ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 (Косів. Ч. 493. Оповістка!)).

[330] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 (Повітове староство в Косові. 20.12.1918. До всіх Шкільних Управ...).

[331] Храпливий 3. Збараж у 1918-1920 роках... С. 631.

[332] Андрусяк М. З минулого Золочівщини... С. 78.

[333] У Дрогобичі (Дрогобицький листок), Жовкві (Україна), Золочеві (Золочівське Слово), Калуші (Голос Калуша), Камінці Струмиловій (Козацький Голос), Коломиї (Покутський Вістник; Січовий Голос), Перемишлі (Воля), Самборі (Наддністрянські вісти), Сокалі (Голос з над Буга); Станіславові (Станиславівський Голос; Нове життя); Стрию (Стрийський Вістник); Тернополі (Голос Поділля; Український Голос); Товмачі (Товмацькі вісти) та ін.

[334] ДАЛО, ф. 257, оп. 2, спр. 1066, арк. 23.

[335] Стахура Д. В справі укр. мови в наших урядах // Наддністрянські вісти. 1919. 17 лютого. Ч. 12-13. С. 7-8.

[336] Перший телефонний зв’язок із Золочевим був встановлений лише 7 листопада 1918 р. (Чубатий М. Державний лад на Західній Области... С. 32).

[337] Карпинець І. Історія 8. галицької бригади... // Літопис Червоної Калини. 1932. Ч. 7-8. С. 14.

[338] 3 Укр. Національної Ради // Українське Слово. 1918. 15 падолиста. Ч. 258. С. 1.

[339] Було заслухано лише О. Нижанковського про ситуацію в Стрийському повіті (З Української Національної Ради // Українське Слово. 1918. 17 падолиста. Ч. 260. С. 1).

[340] Після 22 листопада 1918 р. на місцях не мали ніякого уявлення, де взагалі перебуває РДС (Бакинський Л. Об’єднання України. З / І.-22 / І. 1919 // Громадський Голос. Львів. 1928. 7 січня. Ч. 1-2. С. 2).

[341] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 45зв.

[342] Ставничий І. Від повітового міста до столиці ЗУНР... С. 131.

[343] Чайковський А. Чорні рядки... С. 26.

[344] Щоденник Пилипа Деркача. Фрагмент спогадів про події листопада 1918 р. на Снятинщині (Львівський історичний музей. Виставка військово-історичних пам’яток).

[345] Польські вояки рушили потягом на Стрий, взявши заручниками комісара Ходорівського округу о.Івана Винницького та його сина Тараса. В Стрию на їхньому шляху стали українські артилерійські підрозділи, але, з огляду на взятих польськими солдатами заручників, вони були змушені пропустити їх у Польщу (ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 10; 10 зв; 46; Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Львів, 1931. С. 254-255).

[346] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 45зв.

[347] Рогатинський повітовий комісар у своїй скарзі до Львова на командира банди писав: «Я нині всіма силами вговорював його, щоби зі своєю ватагою вирушив на поміч Львову, но мої слова здались до чорта, бо п. Михаськів одверто каже, що його армія не має охоти йти під Львів, бо мусить «спасать свободу» в Рогатині. [...] Він 22 літній смаркач мріє про якусь військову диктатуру. [...] вчера зі своєю бандою під’їхав [...] під гімназію, де відбувались збори української повітової Національної Ради і відгрожувався, що всіх арештує і захопить власть в свої руки» (ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 38, 38зв; ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 [Звіт з Рогатина]).

[348] Перфецъкий Р. Мої спомини... (ЦДІА Україні у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 123, арк. 2).

[349] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 63-63зв.

[350] Перед начальником жандармерії в Бережанах львівське керівництво поставило вимогу формувати жандармерію виключно з українців (ДАЛО, ф. 257, оп. 2, спр. 1430, арк. 7).

[351] Там само. Оп. 1, спр. 23, арк. 13.

[352] Установлення власти У.Н.Р. в краю. Станиславів // Діло. 1918. 10 падолиста. Ч. 257. С. 2.

[353] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 42.

[354] Там само. Арк. 63 зв.

[355] Insler A. Legendy i fakty... S. 28-31.

[356] Zagłębie naftowe pod ukraińskimi rządami... S. 2.

[357] Лучаковський Б. Калуш і Калущина у Листопадові дні 1918 року... С. 162.

[358] Установлення власти У.Н.Р. в краю. Станиславів // Діло. 1918. 10 падолиста. Ч. 257. С. 2.

[359] Гірняк Н. 48 днів на чолі Тернопільської військової округи... С. 190.

[360] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 48, 58.

[361] Пізніше єврейські міліціонери в Коломиї відмовились присягати українській владі (Воробець В. Перші дні української державності в Коломиї // Український Скиталець. 1921. Березень. Ч. 5. С. 10).

[362] ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 93, арк. 12-12зв; спр. 206, арк. 1; ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 26зв; Поклик до всіх повітових управ // Діло. 1918. 10 падолиста. Ч. 257. С. 3.

[363] Далі в листі повітовий комісар пропонував Секретаріату, щоб замість збройних сил створювати «карні відділи» з добровольців від молоді (ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 206, арк. 26; Макарчук С. Українська Республіка галичан... С. 89).

[364] Кузьма О. Листопадові дні 1918 р... С. 248.

[365] Голос Поділля. 1918. 9 листопада. Ч. 1-2. С. 1.

[366] Установлення власти У.Н.Р. в краю. Золочів // Діло. 1918. 8 падолиста. Ч. 255. С. 2.

[367] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 44зв.

[368] Там само. Арк. 15, 21, 44зв, 48.

[369] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 (OBK Самбір).

[370] Клодницький В. Кінець 1918 року у Товмаччині... С. 861-862; Клодницький О. Товмач за українських часів... // Альманах Станиславівської землі... С. 868.

[371] Вістник Державного Секретаріату Військових Справ. 1918. 1 грудня. Ч. 1. С. 2-3.

[372] Клодницький В. Кінець 1918 року у Товмаччині... С. 861-862; Клодницький О. Товмач за українських часів... С. 868.

[373] Повітове віче // Золочівське Слово. 1919. 19 березня. Ч. 22. С. 1.

[374] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 54зв-55.

[375] Кузь В. Присівці // Зборівщина... С. 526.

[376] ДАЛО, ф. 257, оп. 2, спр. 1066, арк. 19.

[377] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 23, XXIV-1 / 1460. XII. 2, k. 137.

[378] Про настрої серед української спільноти на початку листопада 1918 р. сучасник подій писав: «Здавалося, що гасло Вільзона про самовизначення народів здійснене по всьому світу самохіть, що тепер ніяка війна вже неможлива. Що щастя людства вже на землі закріплене. Тільки жити їм і брататися кожний на своїй землі. Люди так твердо вірили в ту правду, що й нікому не снилося щось протилежне, що треба б конче забезпечити свою країну сильним військом, доброю управою, справедливими законами. Пощо? мовили, як уже ніхто війни не вестиме» (Фенців І. Те що минуло... Спомини із світової та української війни [ЦДІА України у Львові, ф. 309, оп. 1, спр. 1931, арк. 113]).

[379] ДАЛО, ф. 257, оп. 2, спр. 1066, арк. 19.

[380] ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 206, арк. З, 8.

[381] Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. ... С. 250.

[382] Макарчук С. Українська Республіка галичан... T. III. C. 87-88.

[383] ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 123, арк. 2; Карпинець І. Історія 8. галицької бригади... // Літопис Червоної Калини. 1932. Ч. 10. С. 18; Кузь В. Присівці // Зборівщина... С. 526.

[384] Як стверджував Олекса Кузьма, українська армія, що вийшла зі Львова, перестала існувати – більшість вояків розбіглося по селах, вважаючи свою роль закінченою. Лише частина війська відступила в східному напрямку до Курович, де формувалась як основа нової української армії група Схід, що почала оточувати Львів (Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. ... С. 430-431).

[385] Стахів М. Західня Україна... С. 79.

[386] Повітові харчові служби були зобов’язані підпорядковуватись центральному Харчовому Урядові і лише в надзвичайних випадках комісарові УНРади (Український Харчовий Уряд у Львові // Діло. 1918. 31 жовтня. Ч. 248. С. 3).

[387] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 52зв.

[388] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 26 / XXIV-27, k. 19.

[389] Ibid. K. 19, 20v.

[390] У листі до РДС Єврейські Національні Ради Копичинців і Гусятина вимагали включити свого представника до апровізаційного уряду з метою посилити контроль за забезпеченням місцевого єврейського населення повітів продовольством (ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 188, арк. 5, 5зв, 6).

[391] 3 повіта // Голос Калуша. 1919. 1 лютого. Ч. 5. С. 4.

[392] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 178, арк. З, Ззв.

[393] Там само. Спр. 23, арк. 15зв.

[394] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 54, 55.

[395] Центральний державний архів вищих органів влади і управління України у Києві, ф. 2192 (Диктатор Західної області УНР), оп. 1, спр. 1, арк. 341, 356.

[396] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 14зв; Установлення власти У.Н.Р. в краю. Городок // Діло. 1918. 22 падолиста. Ч. 269. С. 2.

[397] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 44.

[398] Хропливий 3. Збараж у 1918-1920 роках... С. 625.

[399] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 23, 30, 32, 42.

[400] Р.К. Харчеві справи // Нове життя. 1918. 29 грудня. Ч. 28. С. 4.

[401] До Союзу увійшли організації повітів Станіславів, Коломия, Снятии, Надвірна, Богородчани, Косів, Печеніжин, Калуш, Товмач, Бучач, Чортків, Копичинці, Гусятин, Борщів, Заліщики, Дрогобич та Рогатин (ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 36, арк. 3).

[402] Relacye nowego Prezydyum krajowego urzędu odbudowy złożone Komisyi Rządzącej. Zeszyt II. Zestawienie szkód wojennych w Galicyi (Drukowane jako rękopis tylko dla celów urzędowych). Lwów, 1919. S. 27. Опублікована тут інформація стосувалась виключно шкоди, заподіяної під час Першої світової війни.

[403] Детальніше про роботу ‘будівельних експозитур наприкінці Першої світової війни див.: Макух І. На народній службі... С. 211-215.

[404] Чубатий М. Державний лад на Західній области Української Народньої Републики... С. 39.

[405] 3 краю. Калуш // Нове життя. 1918. 20 грудня. Ч. 20. С. 2.

[406] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 59зв.

[407] Цілий край з нами. Рогатин // Українське Слово. 1918. 12 падолиста Ч. 255. С. 3.

[408] Кігічак А. Зразок правопорядку української влади в одному з галицьких міст // Українська Галицька Армія... Т. II. С. 28.

[409] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 15зв, 28.

[410] За великий тягар // Нове життя. 1918. 28 грудня. Ч. 27. С. 1.

[411] ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 206, арк. 3; ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 23, XXIV-1 / 1460.ХІІ. 2. k. 68-68v.; ДАЛО, ф. 257, oп. 1, спр. 23, арк. 3.

[412] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 15зв.

[413] ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 93, арк. 12зв.

[414] ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 23, XXIV-1 / 1460.XII. 2. k. 68-68v.

[415] Ibid.

[416] У Тернополі директива була опублікована в кінці листопада 1918 р. (Український ІЬлоС. 1918. 28 падолиста. Ч. 8. С. 1).

[417] Чайковський А. Чорні рядки... С. 21.

[418] 3 краю. Коломия // Нове життя. 1918. 19 грудня. Ч. 19. С. 2.

[419] На вимогу місцевих властей такий податок мали сплачувати лише найбідніші. Більш заможним вказувалося сплачувати більшу суму, яка, проте, не конкретизувалась (Народний податок. Ч. 20748 // Товмацькі вісти. 1918. 12 падолиста. Ч. 1. С. 1).

[420] Під прапором У.Н.Ради. З Сокальщини // Діло. 1918. 31 жовтня. Ч. 248. С. 3.

[421] 3 краю. Печеніжин // Нове життя. 1918. 19 грудня. Ч. 19. С. 2.

[422] В основу проекту було покладено те, що на території ЗУНР проживало близько 700 тиС. євреїв, з них половина чоловіки, 10% з яких військовозобов’язані. Один із сучасників підрахував, що якби останні заплатили по 20 000 корон, то державна казна могла отримати 70 мільйонів корон (Ф. Ф-ів. Воєнно-повинностевий податок // Діло. 1918. 21 падолиста. Ч. 268. С. 2-3).

[423] З’їзд відпоручників повітів Східної Галичини в Станиславов! // Дрогобицький листок. 1918. 13 грудня. Ч. 6. С. 3.

[424] Zagłębie naftowe pod ukraińskimi rządami... S. 2.

[425] Гірняк H. 48 днів на чолі Тернопільської військової округи... С. 190.

[426] Шпилька П. Визвольні змагання східної Лемківщини в 1918 році... С. 82.

[427] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 14зв.

[428] Представники РДС взяли участь у засіданні Тернопільської Повітової УНРади. На цьму засіданні було вирішено також і організаційні питання Скалатського повіту (Український Голос. 1918. 1 грудня. Ч. 10. С. 2).

[429] РДС запросила у повітових керівників статистичні дані про потреби цукру, солі і сірників на поточний рік та на перше півріччя 1919 р. Представникам повітів було обіцяно в найближчий час доставку нафти з Борислава і Биткова (З’їзд повітових комісарів // Нове життя. 1918. 11 грудня. Ч. 12. С. 1).

[430] Вибори до Господарської Ради повітової // Нове життя. 1918. 18 грудня. Ч. 18. С. 1.

[431] Громадські вибори // Нове життя. 1918. 20 грудня. Ч. 20. С. 1.

[432] Субтельний О. Україна: історія. Київ, 1991. С. 322-323. Напередодні розпаду Австро-Угорської монархії чеські політичні лідери підготували детально опрацьований проект організації внутрішньої адміністрації, залізниці, телеграфу, банківської системи майбутньої Чехо-Словацької держави (Як Чехи будують свою державу // Діло. 1918. 13 жовтня. Ч. 233. С. 1).

[433] Макух І. На народній службі... С. 237.

* Українська Центральна Рада та Генеральний Секретаріат у своїх зверненнях та відозвах використовували термін «революція» починаючи з 2-го Універсалу.

[434] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 28зв.

[435] Горожане Дрогобицької землі // Дрогобицький листок. 1918. 12 листопада. Ч. 1. С. 1.

[436] Віче в Стрию // Нове життя. 1918. 24 грудня. Ч. 23. С. 2; Народня політика (З приводу стрийських резолюцій) // Там само. 25 грудня. Ч. 24. С. 1.

[437] Резолюції з III з’їзду відпоручників сіл і міст Дрогобича з дня 29 грудня 1918 р. // Дрогобицький листок. 1919. 1 січня. № 1. С. 3.

[438] Калина В. Українсько-польська війна // Українська Галицька Армія... Т. І. С. 412; Макарчук. С. Українська Республіка галичан... С. 142.

[439] Бачинський Л. Об’єднання України... С. 2-3.

[440] Кількість делегатів з місцевостей, які обирали цю Раду, визначалась на основі останньої перед Першою світовою війною виборчої ординації до краєвого сойму. Жителі міста Станиславова у виборах участі майже не брали. Ще одна характерна ознака: з 16 делегатів до Господарської Ради з сіл Станиславівського судового округу З були священики (Вибори до Господарської Ради повітової // Нове життя. 1918. 18 грудня. Ч. 18. С. 1; Повітова Господарська Рада в Станиславов; // Републиканець Станиславів. 1919. 11 січня. Ч. 2. С. 4).

[441] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 63зв.

[442] ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 96, арк. 4, 5, 5зв; Діло. 1918. 18 падолиста. Ч. 265. С. 1.

[443] Слободич О. Історія Галичини в рр. 1918-19... С. 22.

[444] Бібліотека-архів Інституту історичних досліджень Львівського державного університету імені Івана Франка. Матеріали проекту «Українське національне відродження у Галичині XIX – поч. XX ст.: порівняльний аналіз соціального складу патріотичних груп» (Тека 4. Українська Національна Рада ЗУНР-ЗОУНР [далі – БІІД, УНРада ЗУНР-ЗОУНР. Тека 4]).

[445] Garlicki A. Drugiej Rzeczypospolitej początki. Wrocław, 1998. S. 33.

[446] АР w Przemyślu, z. 140 (Polska Rada Narodowa), sygn. l, k. l, 30.

[447] Łuczak A. Samorząd terytorialny... S. 29.

[448] AP w Przemyślu, z. 140 (Polska Rada Narodowa), sygn. 2, k. 18.

[449] У міських центрах на території Королівства Польського з ініціативи лівих робітничих партій діяли створені на взірець російських Ради Робітничих Делегатів (Albert Andrzej [Roszkowski W.] Najnowsza historia Polski 1918-1919. London, 1991. S. 47; Garlicki A. Drugiej Rzeczypospolitej początki... S. 44.). Крім того, в тамтешніх сільських громадах спостерігався значний вплив з боку колишніх полонених, що повернулися з Росії. В районі Любліна та на Підляшші проходили страйки сільськогосподарських робітників, самочинно створювались уряди та Ради ґмін (Kuszyk W. Walki klasowe na wsi Polskiej. 1918-1919. Materiały źródłowe. Warszawa, 1968. S. 62-63).

[450] Albert Andrzej [Roszkowski W.] Najnowsza historia Polski... S. 39.

[451] AP w Przemyślu, z. 140 (Polska Rada Narodowa), sygn. l, k. 26.

[452] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 60.

[453] Albert Andrzej [Roszkowski W.] Najnowsza historia Polski... S. 39; Pronobis W. Polska i świat w XX wieku. Warszawa. S. 47.

[454] Garlicki A. Drogiej Rzeczypospolitej początki... S. 44.

[455] У переліку подані прізвища повітових керівників у хронологічному порядку заміщення ними даних посад. Окрім того подано імена делегатів до УНРади, обраних на доповнюючих виборах у листопаді-грудні 1918 р. Поряд вказується професія чи рід занять особи перед повстанням та її партійна приналежність. Список складений на підставі архівних матеріалів (ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23; оп. 2, спр. 1430; ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 206; БІІД, УНРада ЗУНР-ЗОУНР. Тека 4; ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 23, 25, 26), періодичних видань, спогадів та наукових статей. База даних створена за підтримки Канадського Інституту Українських Студій Альбертського університету (з Вічного фонду ім. родини Юхименків та Вічного фонду ім. Василя Кравченка).

* Місто Гусятин було значно зруйноване в роки Першої світової війни, тому осідок комісаріату Гусятинського політичного повіту був перенесений у Копичинці.

** За іншими даними Г. Кузів – діяч УНДП.

[456] Осідок комісаріату політичного повіту Зборів до початку 1919 р. був перенесений у Поморяни. (ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 23, арк. 54; ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 [Розпорядження державного повітового комісаріату Зборів]).

* Делегат до УНРади від повіту Косів П. Шекерик-Доників, як і делегат від Печеніжинщини Г. Дувіряк та Снятинщини – А. Онищук, у лютому-березні 1919 р. опинився у Селянсько-Радикальній Партії (далі – СРП), що відокремилась від УРП.

[457] Осідком комісаріату судового округу Львів після втрати українцями міста були з 14 грудня 1918 р. послідовно село Запитів, містечко Яричів Новий, село Журавники. З другої половини квітня 1919 р. даний судовий округ був тимчасово об’єднаний з округом Винники ([Когут О.] Український священник повітовим комісарем... C. 2S-26; Дівнич А. Окружна Військова Команда Львів... С. 63).

[458] Комісаріат судового округу Винники перебував до 22 листопада 1918 p. y Винниках; згодом до 15 березня 1919 р. – у селі Миклашів, до 15 квітня 1919 р. знову у Винниках, до 6 травня – в Яричеві Новім, до другої половини травня – в селі Журавники ([Когут О.] Український священник повітовим комісарем... С. 25-26; ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 25, XXIV-18 [Розпорядження державного повітового комісара судового округу Винники]).

[459] Осідком комісаріату Мостиська після втрати українцями повітового центру стало село Крукеничі (ABN w Warszawie, archiwum TNSh, skrz. 26/ XXIV-27, k. 26v).

* У судовому окрузі Делятин владу окружного комісара було встановлено в травні 1919 р.

[460] Осідок комісаріату Рава-Руського повіту 1 грудня 1918 р. був перенесений до Угнова (Божик С. Шляхом слави 9-ої Бригади УГА... С. 8-11).

[461] І. Кос отримав вчені ступені доктора прав і медицини (Народній ілюстрований календар Товариства «Просвіта» на звичайній рік 1930. Львів, 1929. С. 193).

[462] Михайло Лозинський зазначив, що член Виділу УНРади М. Новаковський був безпартійним (Лозинський М. Галичина в рр. 1918-1920... С. 63). Проте джерела свідчать, що в 1919 p. M. Новаковський увійшов до Головної Управи УРП та до радикального клубу УНРади (Народ. Станиславів. 1919. 10 березня. Ч. 6. С. 3; 6 квітня. Ч. 7. С. 8).

[463] Р. Перфецький був обраний повітовим комісарем та головою Сокальської Повітової УНРади 25 жовтня 1918 р. (Під прапором У.Н.Ради. З Сокальщини // Діло. 1918. 31 жовтня. Ч. 248. С. 3).

* Осідок українських органів влади політичного повіту Сянік розташовувався в селі Вислік Вижний (Великий).

** За іншими даними – Ярослав Крижанівський.



Создан 01 сен 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Интернет реклама УБС