СТАРИЙ КАЛУШ

Василь Яшан "Під брунатним чоботом"

Витяги з книги



Витяги з книги:

 

Василь Яшан "Під брунатним чоботом"

 

Німецька окупація в Другій світовій війні, 1941-1944, Торонто-1989

 

Сторінка 33:

 

У селі Заріче біля Делятина, 7 квітня 1944 р. мадяри спалили 25 господарств і розстріляли 15 українців.

 

Сторінка 93:

 

Вночі з 5 на 6 жовтня 1943 р. загинула в Зарічу делятинського повіту Катря Наконечна, підхорунжий Української Галицької Армії, членка ОУН. Була то старша, але енергійна жінка, яка кожному казала правду в вічі. Працювала як секретарка волосної управи є тому ж селі Зарічу. Бона не погоджувалася з діями бандерівців, з різних причин попала з ними в конфлікт і загинула. На подвір'я увійшла більша група озброєних людей, яких 20 осіб, а з них кількох у у німецьких уніформах увійшли до хати, в якій мешкала Наконечна, і питали за нею. Вона сама відповіла, що її нема вдома. Мужчини вийшли, а Наконечна заховалася під ліжко, на якому спали дві дівчинки господарів. Але ті, що питалися за нею, повернулися до кімнати і грозили господині, що спалять хату, коли не виявить Наконечної. Господар спав надворі. Тоді Катря Наконечна вийшла зі схованки, дістала дві кулі в голову і на місці померла. Населення справило померлій гарний похорон 8 жовтня. За Польщі, Наконечна дуже ревно допомагала нашим політичним в'язням. Мабуть, ті самі люди кілька днів пізніше, забрали з того самого села вояка дивізії "Галичина", який прийшов на відпустку додому.

 

Сторінка 129:

 

Погром Заріча

 

17 лютого 1944 р. приїздив до Станиславова в службових справах волосний старшина з Заріча біля Делятина Михайло Стельмащук. Був то енергійний працівник, але того дня був неспокійний, якби передчував, що його чекає якесь лихо. Увечері він поїхав поїздом до Делятина, вступив до волосної управи в Зарічу, а як ішов додому, на нього напали, мабуть, таки його земляки, невдоволені його діяльністю. Люди чули стріли й крик, а на другий день знайдено на дорозі сліди крови; такі сліди були і на листю в якійсь колибі. Може, туди Стельмащук був сховався, а може, там його вбили. По 11-ти тижнях знайдено його труп в лісі, на місці т.зв. "на площі", і похоронено.
Того самого вечора забрали взуття і мануфактуру з німецького торговельного складу Ганза в Делятині. В управі міста Делятина забрали машину до писання і телефонічний апарат. Були також у домівці українського комітету і в здоровпункті, але там нічого не забрали, бо нічого підхожого не знайшли. Від нашого урядовця делятинського староства забрали його приватний радіоприймач.
23 лютого приїхала з Заріча делегація до Станиславова. Вона складалася з місцевого священика о. Крижанівського, який одночасно заступав пропавшого волосного старшину Стельмащука, з місцевого управителя школи Василя Бабинця та начальника громади Заріча Ковалюка. Делегація поінформувала окружного старосту д-ра Альбрехта про відносини в зарічанській волості, про правдоподібні мотиви нападу на Стельмащука і про можливості направити відносини.
Заріче з давніх часів було знане, як село, в якому було досить рухливих людей, а в тому й кримінальних елементів. Напад на Стельмащука міг бути і їх ділом. Одначе Гестапо на основі секретних доносів і перевірки дійшло до висновку, що пірвання Стельмащука, як і вбивство Катрі Наконечної, то діло української партизанки. Може тому, ще того самого вечора наступила експропріяція складу Ганза і міської управи в Делятині. А в таких зипадках Гестапо карало невинних закладників, бо не могло карати :амих виконавців злочину.
Всі ті події викликали репресію німецької влади, яка 28 лютого 1944 р. провела пацифікацію Заріча і Делятина. Того дня, раненько, Заріче і Делятин обставили прерізні роди німецької поліції, аж до зояків із сходу включно, що їх набрали з полонених. Унутрі кола урядували ґестапівці і кримінальна поліція. У Делятині зібрали мужчин, жінок і дітей на одне місце. Там вони чекали дуже довго в непевності, що їх жде. А десь після полудня дозволили їм розійтися домів. Гестапо мало досить праці в Зарічу, а на Делятин не стало часу.
У Зарічу зібрали людей також в одне збірне місце. Гестапо їх перевіряло і сортувало. Жінок і дітей відпускали, декого з мужчин також. Інших ділили і розсилали до місць, де їх тримали під сторожею. Коли такий перегляд скінчився, почався суд у приміщенні школи. Комендантом цілої акції і головою суду був Гестапівець Ассман, що урядував у Станиславові, як референт українських справ, а часто працював і в Калуші. Він разом з іншими' двома ґестапівцями творили трійку, трибунал, що був паном життя і смерти підсудних. Перед тим судом ставали зарічанські селяни, що їх при акції того ж дня затримали. Майже всі запитання були про те, чи підсудний чув про напад на Стельмащука, а як знав, то чому не зголосив владі. Мало хто з підсудних діставав інші питання, зокрема про вбивство Наконечної. Це вистачало, щоб засудити на смерть 24 порядних мешканців села. Очевидно, що про напад на Стельмащука всі знали, але не всі вважали за свій обов'язок комусь про таку загальновідому подію доносити. Волосна управа зголосила про випадок українській поліції, німецькій жандармерії і окружному старості.
Під ґестапівський суд станув і священик о. Крижанівський, що виконував обов'язки волосного старшини, але його вирятував окружний староста д-р Альбрехт, який довідавшись про акцію, негайно поїхав на місце. Але місцевий вчитель, згадуваний Бабинець, а також і секретар громади Заріче Михайло Пасічний стали перед судом, були засуджені і розстріляні.
Всім засудженим зразу після закінчення розправ казали помолитися. Підсудні не могли зрозуміти, за що мають іти на смерть. Вони просилися, казали, що невинні, хотіли щоб їм замінити кари смерти на в'язницю або роботи. Але просьби не помогли. Всі вироки смерти Гестапо виконало негайно на місці. Стріляли під вечір під стодолою у сусідстві школи. В'язали дротами по п'ять осіб і такими чергами стріляли. Дружина Бабинця бачила з вікна школи, в якій мешкала родина, як розстріляли її чоловіка. Вона майже збожеволіла, коли його труп упав на землю, і в розпуці почала дертися по стінах, аж впала непритомна. Опісля вона виїхала з дітьми до батьків в околиці Львова. Декого з родин постріляних на другий день забрали зі села і вивезли до Німеччини, а все їхнє майно сконфіскували.
Тіла постріляних поскидали на вантажне авто і забрали з собою; їх одяги також, бо перед розстрілом усім наказали роздягатися. Двох робітників із села, які скидали побитих на авто також пропали і ніколи не повернулися. Ніхто не знає, де Гестапо закопало помордованих.
З місцевих кримінальних елементів ще на початку акції вбили одного, інші поховалися. Крім того близько дві сотні людей із села перевезли до Станиславова і передали урядові праці, який відправив їх на роботу в райх.
Так трагічно закінчилися події в Зарічу. І невідомо, за чию вину впали жертвою 24 невинні особи. З делегації, що була в Альбрехта, залишився тільки о. Крижанівський в живих, бо вчителя Бабинця розстріляно. Не мав щастя і третій член делегації, начальник громади Ковалюк, як прийшли більшовики, мали його поставити під суд і у вересні 1944 р. повісити.

 

Сторінка 180:

 

Делятинський прорив

 

3 серпня 1943 р. лісова служба доносила до надлісництва в Делятині, що в лісах на терені громади Луг появилися більші відділи червоних партизанів. Пізніше виявилося, що вони того дня застрілили лісничого Левкуна, українця, мабуть, узявши його за німецького вислужника або прямо тому, щоб не зрадив їхньої присутности в тих околицях. Ковпакові вдалося відв’язатися від тих німецьких відділів, які його переслідували. Німці, очевидно, не могли йти тими стежками, якими йшов Ковпак, і мусіли вживати бічних шляхів — на Надвірну долиною Бистриці й на Делятин долиною Пруту. Таким чином німці втратили з овиду загін і не знали, де він подівся, а тому перемарш через Делятин прийшов для них несподівано. Це видно з того, що про можливість прориву не було повідомлене командування німецької групи в Делятині, а навіть воно не знало, де перебуває загін під той час.
У делятинському надлісництві була канцелярія того командування і якраз увечорі в бюрі надлісничого був присутній німецький старшина, коли лісничий зголошував, що партизани дуже близько. Надлісничий негайно переповів усе тому старшині, але той не повірив. Навпаки — запевняв, що нема ніякої небезпеки. На тій основі всі, як звичайно, полягали спати. Збудила їх стрілянина й крики десь коло 1-ої години вночі. Усі поховалися по городах, але партизани до надлісництва не вступали.
Очевидець прориву, наш молодий чоловік, мусів служити партизанам провідником. Він розповів, як подія відбувалася. Вночі з 3 на 4 серпня партизани нагло ввійшли до Делятина від сторони Любіжної. Той очевидець спав саме в тому районі. Його збудили, стягнули з ліжка і навіть не дали часу добре одягнутися. Привели його до старшого мужчини з довгою бородою, який, видно, був їх комендантом, бо відбирав звіти і давав накази. Комендант був на коні, а біля нього також на коні була молода дівчина. Могла то бути його дочка, бо тоді люди говорили, що з комендантом їздить і воює його дочка, молода, гарна, струнка дівчина.
Командир сказав провідникові, щоб вів його до мосту на Пруті, що йде до Заріча. Провідник це виконав, і на мості його звільнили. Партизани багато стріляли і йшли дуже швидко, тому провідникові було важко зорієнтуватися, скільки їх було. Але треба оцінювати, що їх перейшло більше ніж тисяча. Дочка Ковпака мала бути в тому часі легко ранена. В Зарічу в хаті її перев'язали, і вона поїхала далі.
До тої справи прийшов звіт делятинського старости Йосипа Пацканя. Він сам і його родина пережили прорив партизанів через Делятин досить прикро. Вдень і ввечері було цілком спокійно і нічого не вказувало на те, що прийде така страшна ніч. Пацкани мешкали в будинку, що біля нього пробігає шлях з Любіжної. Усі домашні поклалися спати, як звичайно, і поснули. Зараз після півночі розбудив їх стукіт військових чобіт, а за якийсь час крісові постріли. Трохи пізніше околицю освітила вистрілена вгору світляна ракета. Малий відділ кінноти — передня сторона загону — ввійшов до Делятина. Вистріленою ракетою вона сповіщала, що шлях вільний і нема на ньому перешкод. За яких 15 хвилин почався перемарш головної групи — шляхом, бічними дорогами, стежками і городами. Все йшло швидко, а на ходу стріляло —мабуть, щоб застрашити населення і евентуальну німецьку залогу. Німців було досить удень, але на ніч вони стягнулися до Надвірної, а в Делятині залишилося їх мало. Тої ночі були німецькі вояки на приходстві, але поховалися, а те саме і в надлісництві. Знову ж партизани за німцями в поспіху не дуже розглядалися і їх не шукали.
У часі перемаршу група, яких 10 партизанів увійшла на подвір’я Пацканів і вимагала відчинити їм двері дому. Староста, його дружина, дочка сестри Пацканя-вчителька і її малий син — всі зібралися в одному приміщенні, де були сяк-так забезпечені під пострілів. Власне розбирали питання, хто б повинен партизанам відчинити двері, як повітрям стрясла сильна детонація. Вибух буй такий сильний, що всі шиби у вікнах повилітали, а двері самі відкрилися. Але партизани, що добивалися до хати, також зникли; вони не знали що трапилося, і втекли. Детонація походила з того, що партизани зірвали вибуховим матеріялом міст на залізничному шляху Делятин-Коломия, що находився близенько в сусідстві. Тим часом староста за порадою родини скористав з передишки й вийшов з хати у город та заховався в кукурудзу. І добре зробим, бо група партизанів вернулася до хати і за ним питала. Питали й вчительку, де її чоловік, а як відповіла згідно з правдою, що загинув у німецькому концентраційному таборі, то ще й документу смерти вимагали. Вона випадково мала метрику смерти й показала, але партизани не мали часу її студіювати, бо була німецькою мовою. Говорили московською мовою, були голодні і з'їли все, що було їдоме; дещо з харчів забрали зі собою. З інших речей забрали лише перстень та інші дрібнички, що їх домашні в поспіху залишили тим, де їх перед сном поклали.
Партизани маршували кілька годин у напрямі на міст, яким перейшли до Заріча й далі. Хоч вони дуже поспішали, то все таки знайшли час знищити станицю української поліції, з якої поліцисти вспіли втекти. Партизани очистили всі склади, крамниці й кооперативи.
Першу вістку про делятинський прорив привезла до Станиславова родина Олесницьких — мати Софія і два сини. 3 серпня вони поїхали до Делятина на відпочинок і примістилися на якійсь квартирі. Ще й добре не поснули, як почався рух, густа стрілянина; спочатку чули на вулиці німецьку мову — це німці ховалися, а за якийсь час московську — це червоні партизани піші, а деякі на конях почали переходити містом. Родина, що приїхала зі Львова, покинула вранці 4 серпня Делятин.
Партизани перейшли міст і дісталися до Заріча. Там основне знищили волосну управу, бо не лише понищили акти, але повибивали вікна, понищили двері, бюрка. Міст на Пруті був дерев'яний, його партизани по переході підірвали і підпалили, але він не цілий згорів, тільки частина була ушкоджена.
З того, що Ковпак у переході через Делятин мав кіннотників, видно, що йому таки вдалося частину коней захоронити і провести горами, а решту доповнив уже в Любіжній.
Перехід на південний бік Пруту під військовим оглядом був чином гідним вирізнення. Ковпакові вдалося ще раз бравурою і поспіхом заскочити ворога й піти туди, куди хотів. Ні одна сторона не мала втрат тому, що бою не було в Делятині.

 

Трагедія села Білі Ослави

 

Червоні партизани перейшли Заріча і їх передові частини взяли напрям уздовж шляху, що вів до Білих, а далі до Чорних Ослав. Але згідно з прийнятою тактикою не всі трималися головного шляху, а йшли також бічними дорогами. У селі Білі Ослави вони наткнулися на колону німецьких машин, що стояли на шляху. Авта були порожні, без обсади, а було їх кількадесять. Партизани авта обстріляли, і вони почали горіти. Саме почало розвиднятися, починався день 4 серпня 1943 р. По селі ще крутилися і партизани, і різна збиранина, що до них приставала і їх трималася. Це були жиди й поляки ще з Волині й місцеві, які до загону прилучилися. Всі вони шукали харчів і одягу. Саме тоді від сторони Чорних Ослав над'їхали три німецькі вантажні машини, на яких були тільки шофери. Партизани їх затримали, двох шоферів убили, а один утік. На автах були німецькі військові одяги, якими партизани дуже втішилися. Вони ж були одягнені дуже пестро, мали частину одягу цивільного й селянського. Не диво, що вони кинулися на одяги, яких зрештою не було так багато, і вмить їх розібрали та розбрилися по дворах і хатах положених біля шляху. Там партизани в поспіху переодягалися, залишали ті господарства і йшли далі.
Тим часом в околиці був відділ німецької шуцполіції. До того відділу, мабуть належало тих кількадесять вантажних машин, що їх партизани спалили і які ще горіли. Ними вони їздили по шляху і на них часом ночували, а тому, що від Делятина почули якийсь підозрілий галас, авта залишили на шляху, а самі для всякої безпеки подалися в сусідній терен. Партизани натрапили на їх машини, але на самих поліцаїв не наскочили і їх виминули. З досвідком поліційні стежі підійшли ближче під село і побачили, що якісь люди збирають з авт військове добро, а що їх не було багато і вони виглядали радше на цивільних, ніж на партизанів, поліція відкрила вогонь. На те партизани, що не хотіли й не мали часу встрявати в бій, пішли далі, а за ними і їх сопутники.
До села вступив цілий відділ шуцполіції, почав витягати з хат мужчин і їх стріляти, одних на подвір'ях, а одних таки в хатах.Люди не розуміли, що сталося, показували свої особисті виказки, то не помагало. Застрілили заступника місцевого начальника громади, поштового урядовця, старшого церковного брата, що був ще й старим австрійським вояком, шляхового працівника, який працював на тому шляховому відтинку. Назагал смерть зустріла найпорядніших господарів у селі, що перше були поховалися перед партизанами, а як побачили німецьких поліцаїв, то виходили зі схованок, уважаючи, що небезпека минула. Часом ревність поліції у розстрілах ішла аж надто далеко. В одному господарстві убили на подвір'ї господаря на очах його жінки й двох малих діточок. Ці очевидно, не давали батька чи чоловіка й боронили. Але оборона не помагала, і вони перелякані втекли до хати перед роз'юшеними поліцаями. Але втеча їх не урятувала — дружину господаря прострілили, сховану під ліжком; вона не давала знаку життя і так урятувалася. Але діти загинули обидвоє. Дружина була ранена в голову, а коли прийшла до себе переповіла цілу подію. Разом поліцаї застрілили, тоді, 71 особу, а в тому 2 жінки і 3 дітей. А дуже багато людей було важче і легше ранених і побитих. Це були головно жінки й діти, які боронили своїх чоловіків чи батьків.
Парохом у Білих Ославах був тоді о. Володимир Пилипець, колишній український вояк, голова делеґатури Українського Комітету в Делятині. У той час обоїх Пилипців не було в Білих Ославах, а вдома було тільки їх троє дітей. Дружина о. Пилипця з'явилася якраз 4 серпня в Делятині і хотіла конечно дістатися домів, до дітей. Допоміг їй у тому надлісничий інж. Ярослав Федюшко, який вистарав у військової влади дозвіл, знайшов підводу; Прут переїхали вбрід і дісталися до Білих Ослав. Село було майже порожнє, бо люди повтікали, а ті, що залишилися в селі, були такі перелякані і так нервово розстроєні, що не можна було від них нічого довідатися. У першій мірі ті жінки, що потратили мужів і батьків були без пам'яті. Пилипцева застала дітей, але кілька місяців пізніше вона загинула на своєму городі в Білих Ославах від летунської бомби.
Один службовець з Делятина — кілька днів пізніше — йшов селом і запитав зустрічного старика, чи в селі немає якої небезпеки. Той відповів: можете спокійно йти далі, німців у селі нема. На те службовець пояснив, що німців він не боїться, а питає, чи нема де партизанів. Старець сказав: партизани десь по лісах, але вони людей не стріляють.
Вістка про те страшне нещастя розійшлася швидко. Комендант відділу виправдувався тим, що він і його люди бачили на власні очі, як населення розтягло з авт військове добро і розносило по хатах. Тому він дав наказ покарати мешканців. Очевидно, що у ранньому сутінку партизанів можна було взяти за місцевих. Партизани були дуже пестро одягнені, може дехто з них уже мав і дещо з одягу місцевого населення. Але розв'язки трагедії треба шукати деінде. Ціла шуцполіція складалася великою мірою з колишніх поляків, що стали фольксдойчами. Комендантом відділу, що проводив розстріли в селі, був старшина з польським прізвищем Роґальскі. Якщо він і мав підозріння, що населення забирало військове добро, то обов'язком його було справу таки перевірити на місці, хоч би тільки побіжно. Треба було наказати провести ревізії, і якби у когось знайшли забрані військові речі, то й покарати. Коли поліцаї бачили, що населення грабувало, то повинні і мусіли бачити й тих, що мали зброю, автомати — отже й партизанів. Хоч згрубша треба було справу провірити і вислухати людей тим більше, що польською мовою можна було порозумітися з населенням, а те, що люди в розпуці говорили українською мовою, поліцаї польського походження також добре розуміли. Але цього ані Роґальському, ані його землякам у німецьких уніформах не хотілося розуміти. Вони, йдучи за тодішнім наставленням поляків до українців, прямо хотіли використати нагоду і зробити українцям кривду. Вони напевно знали, що той цілий шум зі стріляниною, з вибухами, що їх чули вночі від сторони Делятина, не зробило місцеве населення. Вони свідомо поховалися перед надходячими партизанами у безпечні позиції і їх пропустили, не зачіпаючи, бо знали, що ковпаківці не жартували б, і коли треба, здорово били. А бути героєм супроти безборонних — це інше діло, а ще й проти зненавиджених українців.
Та справа була дуже болюча для цілої української спільноти і спричинилася багато до того, що відношення населення до німців ставало щораз більше холодним і ворожим. Також і німці, принаймні ті справжні й розумні, жалкували, що таке трапилося. Обіцювали, що в справі буде проведене слідство і винні будуть покарані. Але на тому, мабуть, тільки й стануло. А хоч би й так, то мертвим життя ніхто не повертає.
Доки встійнено число вбитих, доки їх видобуто і зідентифіковано, минуло більше часу. Тому загальний, спільний похорон тих жертв відбувся урочисто аж 22 серпня 1943 р. У похоронних відправах взяло участь багато священиків, був представник Українського Комітету зі Львова, були представники української і німецької влади.
Так закінчилася трагедія села Білі Ослави, а подібних нещасть у тому часі на нашій землі було немало.
Одначе образ буде неповний, коли б не згадати про ще один факт, про ще одну трагедію, яка сталася того самого 4 серпня в селі Чорний Потік. До одної хати вступили відпочити два червоні партизани, один старший, другий молодший. Говорили по-українському, попросили в господині молока, яке вона їм дала. При тому розговорилися, і виявилося, що це батько і син, обидва, очевидно, з України й українці. Пішли в партизанку і вступили до загону Ковпака, бо німці дуже нищили Україну і її населення. Але більшовики не ліпші. Обидва партизани за час рейду розмовляли я українським населенням Волині й Галичини, бачили, що воно не довір'яє більшовикам, і що це недовір'я справедливе. Комунізм і більшовики нічого нам доброго не принесли і не принесуть. Тому вони обидва, батько й син, вирішили далі не воювати. Докінчили пити молоко, подякували і пішли з хати. Господарі думали, що ті українці десь переодягнуться і будуть скриватися як цивільні між населенням. Але партизани пішли до поблизького ліска і обидва пострілялись. На українську землю впали ще два українські трупи. Це так би сказати, друга сторона медалі у відношенні до трагодії в Білих Ославах. Обидві події — це символ долі України і її дітей у тому жорстокому часі.

 

Кінцеві бої загону Ковпака і відступ до місця старту

 

Людську силу партизанської колони Ковпака в тому часі, можна оцінювати коло півтори тисячі бійців. Головні її сили зараз за Зарічем пішли в ліси в напрямі межі коломийської округи, де не було вже гірських перешкод. Але такий терен був вигідний і для німецьких відділів, що оперували проти партизанів. Німецьке командування, як лише віднайшло загін, кинуло всі сили на нього. Того самого дня, 4 серпня, німці перекинули свої відділи на південний бік Пруту і наступали партизанам на п'яти. Зараз, уже 4 і 5 серпня, дійшло до важких і кривавих боїв над Прутом на схід від Заріча, на верху Рахів (589 м.) і в околиці верха, що називався Діл, а майже водночас в околиці Рунґур, що вже належали до коломийської округи. Партизани вже не мали потрібної важкої зброї, не мали подостатком амуніції, їх численний стан поменшився не тільки убутком убитих і ранених, але й тих залишенців, які через вичерпання чи з інших причин відставали і не могли дігнати відділу, їх насамперед у гірських районах, де легше заблукатися, але й легше відстати, залишилось досить багато. Ті всі обставини склалися на те, що партизани не могли вже приймати таких боїв, як над Лімницею або в Росільній. Можливо, що Ковпак хотів ще рятувати одноцільність колони, думав перебитися підгірськими околицями понад Прутом далі на схід, по дорозі поповнити запаси чи їх дістати літаками. Але люди його вже вичерпалися, і в боях над Прутом німці завдали їм великих утрат і їх розбили. Ковпак тоді групу розв'язав і казав бійцям спасатися з німецького кільця, перебиватися групами чи гуртками, а опісля прямувати на північ і збиратися в тих місцях, звідки вийшли в рейд, де повинні бути околиці, опановані партизанами. А була й надія, що зустрінуть більшовиків, тобто реґулярні війська.
У боях над Прутом партизани потерпіли великі втрати і не мали змоги зайнятися побитими. Наші добродушні селяни поховали партизанських трупів на горі Рахів і діл у кількох спільних могилах. Знайшли вбитого одного односельчанина-зарічанина, якого партизани були взяли за провідника; мабуть не звільнили його вчас, і він загинув під час бою. На тих могилах поставили хрести.
У вересні 1944 р. ту околицю зайняла Червона армія. Хрести з могил повикидали ще й лаяли тих, хто хрести поставив. Німці хоронили своїх побитих вояків, а партизанами не займалися. Між убитими був також Семен Руднев, головний комісар загону, друга особа по Ковпаку. Був то територіяльний українець, бо народжений у путивельському районі. Він мав записки, провадив щоденник, який наші люди при ньому знайшли і передали Катрі Наконечній, секретарці зарічанської волости. Щоденник мав дві частини: перша обіймала рейд до Галичини, а друга описувала важливіші події рейду в Галичині. Та друга частина опинилася в руках нашого підпілля, її забрали від Наконечної, коли її вбили. Перша частина мала бути передана митрополитові Шептицькому. Що з тими записками сталося, невідомо. У боях був теж легко ранений сам Ковпак у ногу. Він поголив бороду.
Червоні партизани швидко появилися аж над Микуличином. Вони трималися високо і на низ, у долину Пруту, сходили дужа рідко, бо то важкі марші. Останки їх крутилися по горах і з північної сторони долини Пруту і там промишляли. Вже біля 10 серпня почали надходити звіти, що партизани появилися в околицях Тисьмениці, Хотимира, Посіча, Лисця, Богородчан. Вони по цілій Надвірнянщині, Солотвинщині, Товмаччині, а також у Чорному Лісі біля Станиславова їх повно.
Коли зважити, що з боїв біля Заріча, партизанські гуртки спасалися вночі з 5 на 6 серпня, то ще й далі вони заскакували німців швидкістю і несподіваною появою.
14 серпня звітував волосний старшина з Татарова, що партизани і в його волості активні. Вони є по обидвох боках, з півночі і з півдня Ворохти, Татарова та цілої долини Пруту. З ними були перестрілки, а з них деякі також по мадярському боці. Мадяри не могли перед партизанами закрити кордонів. Партизани трималися верхів, але як чого потребували, заходили до людей і вдень і вночі.
З Надвірної донесли, що там є відділ азербайджанців у німецькій службі. Це колишні полонені. Вони бешкетували, напивались, а як удавалося, то крали й грабували. Напідпитку відгрожувалися, що прийде час, коли будуть бити німців. До партизанів не хотіли стріляти, бо там могли бути їхні брати. Німці, хоч тримали їх на службі, довір'я до тих вояків не мали.
Партизани розбрилися по цілій станиславівській окрузі, появилися і в Калущині і, очевидно, в Коломийщині. Між населенням знову неспокій і непевність. Нормальна праця неможлива, хоч її треба б виконувати.
У Станиславові на мурах міста появилися два розпорядження окружного старости з датою 14 серпня 1943 р. В одному подано, що червоні партизани Ковпака вже в основному розбиті, їх рештки розбрилися і прямують на північ. Німецькі війська очищують терен від партизанів, а щоб це добре виконати, населення обов'язане зголошувати про появу партизанів. У другому розпорядженні накладено обов'язок доносити про появу всяких чужих осіб.
17 серпня прийшли звіти з Отинійщини, з терену, на якому того часу не було партизанів. Там тепер неспокійно, партизани беруть, що їм треба, а в додатку страшать. Вночі були в начальника громади Коросно, поляка. Він утік, а партизани забрали все з хати. Іншого селянина зустрінули, як віз снопи. Хотіли стягнути черевики, але один був діравий, тому залишили. Казали, що їм тепер наказано не чіпати німецької жандармерії і української поліції; їм відомо, що на вежі школи в Отинії є німецька сторожа, але як їм накажуть, вони ту сторожу стягнуть. На тій вежі німці дійсно мали службу. Партизани суворо забороняли давати німцям поставки; нищили апаратуру молочарень.
На Дністрі рух — партизани перевозяться на північний бік. У Товмаччині до села Долина, положеного над самим Дністром, прибув відділ партизанів, командир якого зажадав від начальника громади човна для переправи своїх бійців, а жида, який був при відділі, дав під опіку з наказом помістити у громадському арешті. Начальник громади вистарав човен, але жидом зайнятися не мав охоти, бо знав, що німці жида застрілять. Партизани вмістилися на човні й почали плисти. Жид побіг за ними і вхопився руками за край човна. Командир казав йому повертатися, човен тим часом виплив на глибоку воду, командир відірвав жида від човна, а той утомлений пішов під воду й втопився.
Люди вже не мали спромоги нагодувати партизанів: не можна було настарчити хліба й молока. Під Отинією до одної жінки зайшов партизан і просив їсти, бо був дуже голодний. Господиня сказала, що вже нічого не має готового, хіба він підожде, то вона зварить картоплі. Партизан віддихав, а картопля почала кипіти. На те ввійшли до хати 4 жидівки, у яких господиня пізнала знайомих отинійських крамарок. Жидівки також просили їсти, і господиня готова була їм допомогти. Але боєць їх вигнав і ще назвав негарними словами, а господині вияснював, що партизани просять їжі, а як мають чим, то і заплатять. Знову ж жиди й інші місцеві підшиваються під партизанів і крадуть та грабують.
Вночі з 17 на 18 серпня партизани відвідали Рибне під Станиславовом і основне ограбили начальника громади Качкана: забрали його коні і взяли ще одну підводу з села, на вози склали все хатнє добро і повезли в ліс. Забрали з села ще одного чоловіка. Попереднього дня Качкан був на кооперативних сходинах у Станиславові і забирав слово. Уночі явилося в нього 15 озброєних, робили заміти, що вислав з села 300 осіб, на роботи до Німеччини, і забрали з собою. Той другий чоловік і візник з підводою вернулися, а Качкана вбили партизани в лісі. А шкода, бо була то чесна людина і один з кращих начальників громади в цілій окрузі. Він мав непорозуміння з власним сином, і той, здається, спровадив на батька партизанів.
18 серпня волосний старшина з Богородчан доносив, що до всіх сіл волости щодня приходили партизани. Люди ховалися від них, не спали по домах. З поля не було кому збирати доспілого збіжжя, партизани грозили карами, якщо люди будуть молотити збіжжя і давати німцям континґенти. Деякі з них нарікали, що Ковпак передягнувся й утік, а їх оставив напризволяще.
19 серпня прийшов звіт із Скопівки біля Отинії. Там зараз переходив більший відділ партизанів і грозив, що будуть стріляти людей, палити господарства, якщо село буде здавати німцям збіжжя.
Партизани розбрилися і в калуському повіті, який саме тоді прилучено до станиславівської округи.
Німецькі літаки розкидали відозви до партизанів по лісах Товмаччини, щоб вони здавалися, а будуть трактовані як полонені й приміщені в таборах праці. Мабуть, ні один партизан не повірив тому; відозва прийшла запізно, і треба було також перед тим трактувати їх як військо, а не стріляти всіх їхніх полонених як бандидів.
Вночі на 20 серпня партизани забрали з Посіча біля Сланиславова п'ять фольксдойчів, а лісничого Ярослава Решитила з Невочина, основне ограбили і в лісі повбивали. Німці твердили, що то була робота не червоних, а місцевих українських партизанів, які в тій околиці появилися.
Ті люди, що мали сутички з партизанами, не могли довго прийти до рівноваги. Працівників здемольованої зарічанської волости треба було переконувати, успокоювати, щоб усе таки бралися до праці, бо її треба ж колись знову почати. А такі зрівноважені старші особи, як Пацкани з Делятина, були спокійними вдень, а коли приходив вечір, у них проявлявся мимоволі неспокій, хоч вони знали, що всяка небезпека за ними.
У самій долині Пруту назагал успокоїлося; там знову появилися літники. Але по верхах вешталися партизани; їм стало важко добувати харчі. У горах на схід від Татарова, де були спершу бої, далі блукали коні. Населення їх ловило, а влада реєструвала і давала тим господарям, що їм партизани забрали коней. Але по неприступних місцях коні погинули; погинули й ті, що були прив'язані до дерев, бо не стало їм поживи і не могли дістатися до води. Гуцули знаходили по горах різні речі; в одній колибі знайшли порізані вівці, очевидно — вже зіпсуті.
У калуському повіті деякі працівники волосні й громадські на ніч переносилися до Калуша. Частинно засягнули партизани і Коломийщину. Досить їх було в околицях містечка Гвіздця, де прийшло до дрібних сутичок, у яких загинув син комісара Руднева.
Уночі на 31 серпня у Викторові забрано з лікарні харчі, білизну, накривала. Через Побереже єзупільської волости пройшла тоді група яких 300 осіб і бродом перейшла Дністер. Це правдоподібно відділ, що був якийсь час у Чорному лісі. Бачили їх і на полях фабрики Лібермана, під носом станиславівської влади. Бачили в сусідніх Микитинцях, а більший відділ перейшов на Павелче, Ямницю, Колодіївку; казали, що вони повертаються, бо їх тут не люблять. Дисципліна в них послабла: нарікають не лише на німців, але й на своїх, на Сталіна. З тим відділом прийшло до останньої більшої сутички, в якій німці потерпіли втрати. 7 вересня у Станиславові похоронено 20 поляглих у боях, а було досить ранених.
2 вересня 1943 р. відбулося засідання управи Союзу громад у Станиславові, за участю 20 українців, членів цієї управи, та 6 старостів повітових, українців. З німців був окружний староста, три ляндкомісари, а крім того двох старшин німецької армії. Українці — старости і німці —ляндкомісари звітували, де ще є партизани у їх районах, що вони розвели пропаґанду проти континґентів, страшать населення, забирають харчі, але часом беруть і людей, які пропадають, не повертаються. Постава населення була проти партизанів. Дивно, що деякі німці під впливом польської пропаганди висловлювалися, що українці допомагали партизанам; зате вони подекуди підпадали репресіям. Не лише наші старшини, але всі німці-ляндкомісари заперечили такі твердження. Сходини обговорювали також справу самооборони населення.
Ще 16 вересня в Товмаччині появилися партизани і то досить міцний відділ, що вспів навіть зорганізувати примітивний обоз. А деякі німці твердили, що червоних партизанів в окрузі вже нема, а діють лише місцеві українські підпільники. Але таке твердження миналося з правдою. Розпорошені групи ковпаківців ще довго блукали по горах і низах Підкарпаття, а деякі з них перебували аж до приходу Червоної армії. Правда, ті партизани вже не були аґресивні, вони хотіли тільки пережити критичний час: брали те, що було їм необхідне, і переходили з місця на місце — звичайно на північ.
Але твердження німців про появу місцевих партизанів було також справедливе. Українське підпілля вповні використало те замішання, яке викликав рейд Ковпака. Воно в тому часі зактивізувалося, переорганізувалося і ще в часі походу червоного загону почало проявляти деяку діяльність у терені. Але це окрема справа.
Повертаючись до червоних партизанів треба признати, що були то вояки добре вишколені, а найважливіше — загартовані, вміли гідно зносити невигоди і недостатки, а при тому добувати з себе останніх сил у форсовних маршах і боях.
Чи вони виконали те завдання, яке одержали, чи осягнули те, про що самі говорили? Вони не внесли більшого замішання і перешкод у засоби комунікації такою мірою, щоб німці це дошкульно відчули, і вони не знищили ні важливіших залізничих мостів, ні таких же мостів на головних шляхах, що були потрібні для зв'язку з армією на фронті. Нищили тільки менші об'єкти, в більшості дерев'яні. Також не зробили значнішої шкоди на теренах копалень. 15 жовтня 1943 р. з кількох пошкоджених шибів у Битькові ще тільки один не працював.
Зате вповні вдалося червоним партизанам увести замішання і неспокій в околицях, якими переходили і в яких перебували, їх поява припинила можливість нормальної праці в усіх ділянках, а це давало негативні наслідки.
Оце короткий опис одного з багатьох нещасть, тих буревіїв, якими доля так щедро обдарувала наші землі давніше, а зокрема тепер, у Другій світовій війні. Події зображені з погляду українського населення Галичини тих околиць, де переходив і діяв червоний загін Ковпака. Всі ті події принесли й на ті частини наших земель те, що приносить кожна війна: свіжі рани, кров, жертви, пожари, муки й страждання. А всі ті нещастя у своїй сумі перемінили великі простори нашої прекрасної Батьківщини у згарища й пустирі. Ми всі ждемо, щоб доля дозволила українському населенню перемінити ті пустирі у веселі й щасливі оселі.

 

Сторінка 246:

 

8 жовтня 1943 р. відбувся похорон Катрі Наконечної, колишньої підхорунжої УГА, членки ОУН, що залишилася при Мельнику, а останньо секретарки волосної управи в Зарічу делятинського повіту. Вона загинула вночі з 5 на 6 жовтня з руки підпілля.

 

Сторінка 259:

 

Ввечері, 17 лютого 1944 р., невідомі бандити напали біля Заріча на волосного старшину зарічанської волости Михайла Стельмащука. Довгий час не було відомо, що з ним трапилося. Аж по трьох місяцях знайдено його трупа в лісі і похоронено.

 

Сторінка 260:

 

28 лютого 1944 р. від досвідку станиславівське Ґестапо під керуванням Ассмана провело жорстоку пацифікацію села Заріче, повіту Делятин. Село обступили прерізні поліційні помічні відділи, з вояками зі Сходу включно, а мала то бути відплатна акція за смерть Стельмащука, якого доля в тому часі ще не була відома, а можливо й за вбиство Катрі Наконечної. Трибунал з трьох ґестапівців присудив до розстрілу 24 особи, в тому числі місцевого вчителя. Загальне переконання було, що Стельмащука спрятали місцеві кримінальні елементи, а Ґестапо знищило порядних і свідомих українців. Майно постріляних сконфіскували, а двісті осіб забрали з села, і вони поїхали на роботу до райху.

 



Создан 01 сен 2011



  Комментарии       
Всего 2, последний 5 лет назад
mykhailo.klymyuk 08 июн 2012 ответить
Цей матеріал я підготував для сайту з історії села Заріччя (біля Делятина). Хотів би спитати авторів цього сайту: при чому тут Калуш? mykhailo.klymyuk@gmail.com
Andrey 08 июн 2012 ответить
Це з роздлу '' Історія краю " при чому тут Калуш
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Интернет реклама УБС