СТАРИЙ КАЛУШ

Галичина в 1939 – 1944 рр.

Радянізація Західної України в 1939 – 1941 рр.



Галичина в 1939 – 1944 рр.

Радянізація Західної України в 1939 – 1941 рр.

Історія західноукраїнських земель, зокрема Галичини, періоду Другої світової війни становить значний науковий і пізнавальний характер. Він зумовлений посиленням політичної ролі Західної України у боротьбі за відродження національної соборної Української держави. Західноукраїнські землі в цей час стали важливим фактором стратегії європейських держав, опинившись на перетині контраверсійних експансіоністських інтересів.

Західна Україна стала фактично заложницею у політиці двох тоталітарних режимів. Не готова воєнними діями загарбати Україну, Німеччина вже з початку 1939 р. намагалися дипломатичними методами отримати доступ до українських багатств. Підписавши 23 серпня того ж року німецько-радянський пакт про ненапад і додатковий секретний протокол, який визначив сфери впливу цих двох держав у Східній Європі, А. Ріббентроп і В. Молотов, зокрема, передбачили поділ між ними території Польщі та західноукраїнських земель, що входили тоді до її складу. Цей протокол визначив зони впливу двох держав у Східній Європі, а саме: Німеччина відмовлялася від будь-якого впливу на Фінляндію і балтійські держави, а східні території Польської держави по лінії Нарва – Вісла – Сян на прохання Москви мали бути зайняті Радянським Союзом.

Домовившись про сфери впливу, А. Гітлер та Й. Сталін розпочали Другу світову війну. 1 вересня 1939 року війська німецького вермахту вторглися в Польщу. А 17 вересня частини Червоної армії перетнули польсько-радянський кордон і зайняли міста Рівне, Дубно, Збараж, Тернопіль, Коломию, Львів, Стрий, Дрогобич, 18 вересня – Станіслав.

Місцеве населення, втомлене польським свавіллям, в основній масі з піднесенням зустріло прихід Червоної армії. Проте “ червоні визволителі ” з перших днів свого панування в краї встановили свої органи і форми правління.

Для встановлення нового порядку на території Західної України вслід за військами прибували так звані “ уповноважені ” з метою ліквідації польських органів влади і управління. Їм належала вся повнота влади у вирішенні політичних, адміністративних, господарських та культурно-освітніх проблем. Так, на території Станіславського воєводства вже 20 – 21 вересня були ліквідовані магістрати і староства і почали утворюватися нові тимчасові органи влади 1. У зверненні командування Червоної армії “До трудового населення західної України” від 29 вересня 1939 р. вказувалося, що формою нової влади у містах і повітах мають бути тимчасові управління, а в селах – селянські комітети. Повітові та міські тимчасові управління обиралися представниками цих адміністративних одиниць, а сільські комітети – безпосередньо населенням. Склад тимчасових органів влади ретельно підбирався і призначався. В обов’язковому порядку до них входили політруки Червоної армії, партійні керівники та працівники різних державних відомств, які направлялися із східних районів УРСР. Деякі посади надавалися і місцевим активістам з метою засвідчення, що новостворені органи – це установи народного самоуправління.

Для об’єднання діяльності і керівництва місцевими органами влади Військова Рада Українського Фронту постановою від 3 жовтня 1939 р. утворила в колишніх воєводствах Західної України обласні тимчасові управління у складі чотирьох осіб, кожне з центрами у Львові, Станіславі, Тернополі та Луцьку 2. Львівське обласне тимчасове управління очолив М. Мацько, Луцьке – В. Бегма, Станіславське – М. Груленко і Тернопільське – Л. Грищук 3. Створення тимчасових органів влади в Західній Україні відбувалося за наперед складеним відповідними органами СРСР планом. Проіснувавши до грудня 1939 р., вони підготували грунт для запровадження адміністративної системи, яка повністю відповідала радянському зразку. Однак, тимчасове управління не могло від свого імені вирішувати питання державної влади і суспільного ладу. Зовні це виглядало б явно не демократично. Тому необхідно було сформувати представницький орган, який би формально міг вважатися виразником волі населення Західної України.

Щоб надати окупації “ возз ’ єднавчого ” характеру, Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло 1 жовтня постанову про скликання так званих Українських Народних Зборів з виборних уповноважених депутатів західних областей України. Організація і проведення виборів була покладена на політуправління Українського фронту. Виступити з “ініціативою” скликання Народних Зборів було доручено Львівському воєводському тимчасовому управлінню, яке 4 жовтня звернулося з відозвою до Луцького, Станіславського і Тернопільського тимчасових управлінь про створення комітету з організації виборів. Наступного дня Військова рада Українського фронту в погодженні з ЦК ВКП(б) встановила днем виборів до Народних Зборів Західної України 22 жовтня, а днем їхнього скликання – 26 жовтня. Водночас Військова рада затвердила “Положення про вибори до Народних Зборів Західної України”, які мали прийняти наперед підготовлені декларації від імені народу.

За офіційними даними у зборах взяло участь 4433997 (92,8%) виборців із 4776275, що мали право голосу. За кандидатів до Народних Зборів проголосувало 90,4% виборців й обрано 1484 депутати 4. У Станіславській області в голосуванні взяло участь 941883 (96,13%) виборців з 979735, що мали право голосу, а за кандидатів віддали свої голоси 877851 або 93,2% виборців 5. Дослідники вважають, що результати виборів завищені, оскільки вони не відповідали реальним настроям виборців. Зокрема, польське населення (за даними перепису 1931 р. тільки у трьох східногалицьких воєводствах проживало 1 млн. 547 тис. осіб), яке болісно переживало втрату власної державності, становило більшість населення у Станіславі, Львові та інших містах, а тому, закономірно, не могло голосувати за входження західноукраїнських земель до складу СРСР. І в той же час, за даними виборчих комісій, у цих містах проголосувало понад 90% виборців Окрім того, мали місце й численні випадки відмови від голосування. Так, у день виборів майже всі жителі с. Красне Надвірнянського повіту, зібравшись біля церкви заявили, що “ми за комунію голосувати не будемо. Хай живе віра і самостійна Україна” 6.

Процес виборів організовувався і контролювався партійними і радянськими органами СРСР в умовах воєнного стану. До виборів не були допущені представники альтернативних політичних партій, усі прояви інших не комуністичних поглядів придушувалися радянськими репресивними органами. 28 жовтня 1939 р. Народні Збори Західної України, що відбулися у м. Львові, прийняли декларації про встановлення радянської влади на всій території Західної України та її возз’єднання з УРСР, про націоналізацію банків і великої промисловості, конфіскацію поміщицьких і церковних земель 7. П’ята позачергова сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р. прийняла Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з УРСР. 15 листопада того ж року на позачерговій сесії було ухвалено Закон про прийняття Західної України до складу УРСР.

На підставі цих рішень, які стали законодавчими, правовим оформленням процесу возз’єднання, в адміністративно-територіальних межах колишніх воєводств Польської держави було сформовано шість нових областей – Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську. Їхня територія складала 88 тис. км2 , на якій проживало 8 млн. осіб, в тому числі 7,5 млн. українців. Указом від 17 січня 1940 р. замість повітів було створено райони. Всього виникло 202 сільських райони, з них у Волинській, Дрогобицькій і Рівненській – 30 районів, у Львівській і Станіславській – 37, Тернопільській – 38 районів, а 14 міст виділялося в обласне підпорядкування. У Львові, за зразком великих обласних центрів східних областей України, створено 4 міських райони 8. Новий адміністративно-територіальний поділ сприяв зміцненню тоталітарного режиму шляхом насичення краю органами влади і репресивним апаратом.

З приходом радянської влади розпочалися кардинальні зміни як в політичному, так і соціально-економічному та культурно-освітньому житті краю. Насамперед, розгорнулася реконструкція старих промислових підприємств, відкрито 170 нових. Лише у м. Івано-Франківську станом на 1 січня 1941 р. вже діяло 50 промислових підприємств, на яких було зайнято 6,6 тис. осіб. Значних змін зазнало і сільське господарство. Безземельним і малоземельним господарствам було передано 178 тис. га поміщицької і церковної землі. В ході примусової колективізації до травня 1941 р. в Станіславській області було створено 295 колгоспів, в які об ’ єднали 25 тис. селянських господарств. Насильницька колективізація викликала рішучий опір значної частини селянства, який радянською пропагандою пояснювався виключно як бандитизм куркульства. Тому на західноукраїнські землі була поширена сталінська політика “ ліквідації куркульства як класу ” , що призвело до численних людських трагедій.

У 1939 – 1941 рр. в Галичині було відкрито ще ряд культурно-освітніх установ. Зокрема, у грудні 1939 р. у м. Львові засновано наукову бібліотеку АН УРСР імені Василя Стефаника. 7 липня 1940 р. тут же було відкрито Літературно-меморіальний музей Івана Франка. В м. Станіславі утворено учительський інститут, театр, обласну філармонію, обласний будинок народної творчості, театр в Коломиї, організовано 825 клубів, червоних кутків, хат-читалень.

Постановою Ради Народних Комісарів УРСР від 4 березня 1940 р. у західних областях запроваджувалася нова структура освіти: початкова, семирічна, десятирічна, професійна і вища школи, а також використовувалися нові навчально-виховні програми, підручники і посібники. Усі діти шкільного віку відвідували навчальні заклади. В 1940 – 1941 рр. лише у Станіславській області функціонувало 957 шкіл, 10 середніх спеціальних навчальних закладів і 6 училищ трудових резервів, де навчання проводилося українською мовою. Однак, національний зміст навчання і виховання був змінений на класово-ідеологічний. Для “ підняття ” культури й освіти, в західні області було направлено чимало “спеціалістів ” зі східних областей УРСР, у тому числі й вчителів, більшість з яких були комуністами і комсомольцями. Зокрема, в Станіславську область у 1940 р. прибуло 142 вчителя, з яких 81 – були членами партії, а 14 – комсомольцями 9. Повністю забезпечити західні області України вчительськими кадрами радянська влада не могла, тому в школах продовжувало працювати понад 70% “старорежимних ” педагогів, які, за словами секретаря Станіславського обкому партії М. Груленка, шкодили навчально-виховній роботі, оскільки за часів Польщі “ належали до різних контрреволюційних партій, організацій ” , а значна частина з них нібито проводила “ скриту ворожу роботу в школах ” 10 .

Радянська влада ставилася до культури як до ідеологічного засобу утвердження комуністичного світогляду. Заходи щодо розвитку освіти, науки і мистецтва в Галичині у 1939 – 1941 рр. обумовлювались саме цим. Разом з тим було ліквідоване Наукове товариство імені Т. Шевченка. Практично була повністю заборонена діяльність всіх політичних партій і громадських об’єднань, культурно-просвітніх організацій. Їхні керівники повідомили радянські органи влади про ліквідацію своїх партій. Тільки ОУН не припинила своєї політичної діяльності після територіальних і політичних змін, бо вона була підпільною силою і їй не потрібно було жодного дозволу на існування. ОУН продовжувала свою діяльність нелегально, намагаючись поширити свій вплив на українців, що прибули зі сходу.

З жовтня 1939 р. по червень 1941 р. як всесоюзними, так і республіканськими радянсько-партійними органами й силовими відомствами було прийнято чимало різних наказів, директив, розпоряджень та постанов стосовно боротьби з ОУН. Зокрема, тільки НКВС УРСОР були прийняті такі накази й директиви, як “О переброске террористических групп оуновцев из Чехословакии” (10 листопада 1939 р.), “О борьбе с бандитизмом в западных областях” (23 березня 1940 р.), “О разработке и ликвидации повстанческо-бандитских формирований и банд оуновского подполья на территории областей” ( 7 квітня 1940 р. ) , “Об упорядочении учетов оуновских террористических бандгрупп, одиночек и нелегалов и о принятии мер по их ликвидации в западных областях” ( 25 грудня 1940 р. ) та ін. Загалом, з грудня 1939 р. по січень 1941 р. на теренах Західної України органами НКВС було заарештовано майже 35 тис. членів і прихильників ОУН 11.

На західноукраїнські землі поширювалися методи діяльності радянських спеціальних служб. Зустрівши спочатку упередженість, а потім й опір багатьом своїм заходам, влада перейшла до масових репресій. Керівництво місцевих органів НКВС вважало, що “в школах 30% учителів настроєні проти радянської влади і від них треба звільнитись” 12. Впродовж 1940 – 1941 рр. вони звільнили зі школи понад 100 учителів, а також студентів і викладачів Коломийської педагогічної школи та Станіславського вчительського інституту.

З приходом радянської влади відчутні зміни відбулися і в релігійному питанні. Було запроваджено дію декрету “Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви” (від 23 січня 1918 р.) та положення “Про релігійні об’єднання” (від 8 квітня 1929 р.), які регулювали відносини між державою і церквою та діяльність релігійних об’єднань. У школах заборонялося проведення уроків релігії, а, відповідно, священикам її викладання. Не дозволялася діяльність релігійно-просвітницьких товариств і об’єднань.

За логікою подій, які розгорталися навколо УГКЦ, вона неодмінно мала бути “возз’єднана” з Російською православною церквою. Це було зумовлено як внутрішньою, так і зовнішньою політикою радянського уряду, оскільки існування двох автономних Церков в атеїстичній державі, а особливо УГКЦ як захисниці національно-державницьких самостійницьких інтересів, було для радянської системи недоречним явищем 13.

За більшовицькою ідеологією, “ксьондзи, попи, рабини” були “вірними наймитами ворожих елементів”, яким “допомагали проводити антинародну діяльність”, то найбільш впливові священики УГКЦ, а також керівники та активні члени релігійних культурно-просвітницьких товариств потрапили в першу хвилю арештів та депортацій, що розпочалися наприкінці 1939 р. Митрополит А. Шептицький у листі до папи Римського від 26 грудня 1939 р. писав: “Число жертв, що їх ув’язнено чи вбито, дуже велике. Тільки у моїй (Львівській) єпархії їхнє число доходить до 20000. У моїй єпархії було вбито або померло у в’язниці 12 священиків, а в Перемишльській близько 20. Крім того, з моєї єпархії в Сибір вивезено 33 священиків” 14.

Для здійснення карально-репресивних заходів за наказом НКВС СРСР від 6 листопада 1939 р. були утворені органи НКВС Західної України та територіальної і залізничної міліції. 13 травня 1940 р. НКВС СРСР видає новий наказ про заходи для поліпшення роботи управлінь НКВС західних областей України і Білорусі, згідно з яким у регіоні створено так звані відділи для боротьби з бандитизмом. У грудні 1939 р. на західноукраїнських теренах створено 19 загальних і одну внутрішню тюрму. Однак, незважаючи на таку кількість закладів ув’язнення, на 1941 р. Станіславська та інші в’язниці не могли вмістити всіх арештованих.

Радянські війська вступили на землю Західної України не як визволителя, а солдати жорсткої окупаційної влади. Розмах репресій свідчить, що головний удар спрямовувався проти всієї політичної та культурної інфраструктури, яку українська інтелігенція створила за багато десятиріч у несприятливих умовах австрійського і польського панування. Сліди цього жахливого геноциду сталінсько-беріївського репресивного режиму знаходимо сьогодні по всій Галичині, в тому числі і в Івано-Франківську та області. Свідченням є урочище “Дем’янів лаз”, міський меморіальний сквер по вулиці С. Бандери, урочище “Буковинка” у Надвірній, поховання у селах Назірна, Черемхів Коломийського району, Вовчківці Снятинського району, Ягодівки Рогатинського району та багато інших.

Радянізація Західної України мала наслідком масові депортації широких верств населення. Депортація цивільного як українського, так і польського населення, була проведена радянськими органами у три етапи. В ході першого етапу депортацій, що розпочався 10 лютого 1940 р., із новоприєднаних західних областей у північні райони європейської частини СРСР, в Сибір і Казахстан насильно вивезено 220 тис. осіб. 13 квітня того ж року розпочався другий етап депортацій, в результаті якого з краю було виселено 320 тис. осіб цивільного населення. У червні-липні 1940 р., впродовж третього етапу, було насильно вивезено 240 тис. осіб. Загалом, тільки зі Станіславської області з осені 1939 до осені 1940 р. було депортовано за політичними ознаками 1616 сімей (9302 осіб), більшість – без суду і слідства, навіть без примітивного письмового звинувачення. На підготовку до виїзду населенню давалося від 30 хвилин до двох годин, дозволялося брати лише одяг, взуття, продукти харчування на один місяць, всього до 500 кг на сім ’ ю 15. Перевезення здійснювалося у товарних вагонах під озброєною вартою, оскільки ці люди називалися “ворогами народу” Так, в листі до Ватикану від 7 листопада 1941 р. митрополит Андрей Шептицький повідомляв, що на той час було вислано до Сибіру, арештовано або страчено 200 тис. українців із Львівської єпархії, а загальні втрати українців у Галичині сягали 400 тис. осіб.

Жахливі репресії радянського уряду впродовж 1939 – 1941 рр. сприяли розвитку негативних настроїв у місцевого населення до “червоних визволителів”. Сьогодні очевидним стає той факт, що радянські війська так успішно покидали територію західних областей України тому, що за два роки радянське керівництво не те, що не здобуло підтримки місцевого населення, але своїми антинародними діями налаштували його до себе різко негативно.

 

Територія, населення та органи управління в Галичині

в період нацистської окупації

На західноукраїнських землях, зокрема у Східній Галичині, суспільно-політична ситуація після нападу Німеччини на Радянський Союз склалася дещо інакше, аніж на Сході українських земель. Це було зумовлене, насамперед, цілковитою дискредитацією радянської системи, яка за один-два роки встигла повною мірою розкрити свою антигуманну і антинаціональну сутність.

Масові репресії, депортації, винищення десятків тисяч безневинних людей, зокрема, під час відступу Червоної Армії, коли у в'язницях Львова, Станіслава, Дрогобича, Золочева, Самбора та багатьох інших містах було розстріляно тисячі ув'язнених (в тому числі й інтелігенції), викликали загальну ненависть населення західних земель України до радянської влади. Керівники ОУН(Б), а також ієрархія Української Греко-католицької церкви, які мали значний вплив на формування громадсько-політичної думки і поведінку широкого загалу, далі сподівалися, що оскільки Німеччина розпочинає боротьбу проти головного, на їхню думку, ворога українського народу – Радянського Союзу, то все ж таки вдасться якщо не повністю реалізувати українську національну ідею, то хоч би створити кращі умови для національно-політичного і культурно-освітнього життя України.

Саме у зв'язку з цим українське населення Східної Галичини і Західної Волині зустрічало німецьку армію, сподіваючись на кращу долю. Відомо, що цей факт радянські пропагандистські і наукові кола впродовж багатьох десятиліть використовували як головний аргумент для паплюження національно-визвольних змагань українського народу в роки Другої світової війни, звинувачуючи його ідейних і політичних керівників – ОУН і греко-католицьке духовенство – в колабораціонізмі. Водночас замовчувалося найголовніше – що саме Радянський Союз разом з Німеччиною розв'язав Другу світову війну, що братання двох тоталітарних систем, скріплене злочинними таємними угодами і договорами, принесло українському народові страхітливе воєнне лихоліття.

З середини 1941 р. Німеччина – це могутня військово-політична “машина”, що підкорила собі за неповні два роки війни практично всіх своїх можливих противників у Центральній та Західній Європі (Чехословаччина, Польща, Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Норвегія, Югославія, Греція). Вона перетворила ряд держав у своїх союзників з різними ступенями колаборанства (Італія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Фінляндія, Хорватія) і зуміла створити ефективно діючий окупаційний режим, нестримно експлуатуючи економічний та людський потенціал цього великого конгломерату держав і націй, безжалісно придушуючи будь-які прояви Руху опору.

Німеччина у війні проти СРСР виробила конкретні проекти встановлення на Сході “нового порядку” – тобто визначення характеру окупаційного режиму на захоплених Третім Рейхом територіях. Існували три найвірогідніші можливості визначення їхньої долі: 1) надати їм певних форм офіційно суверенних, але насправді прямо залежних від Рейху держав; 2) встановити надзвичайний режим окупації із збереженням за Німеччиною “свободи рук” (тобто можливості на свій розсуд змінювати політичний курс на захоплених східних землях); 3) приєднати завойовані території до складу Рейху і здійснювати їхню колонізацію. Жодний з цих планів не міг бути втілений в життя до його затвердження рейхсканцлером Німеччини А. Гітлером, який, після деяких вагань, зупинився на другому з цих варіантів.

За стратегічними планами верховного командування Вермахту, один з головних військових ударів було спрямовано на територію України. Справа в тому, що А. Гітлер та його штаб, перш за все, вбачали в українських землях важливу сировинну і продовольчу базу для подальшого продовження війни. Без українського промислового і сільськогосподарського комплексу таке продовження вважалося для Німеччини доволі проблематичним. Тому й всі плани та стратегічні розробки направлялися на так звану “блискавичну війну” (“бліцкриг”). Німеччині важливо було в найкоротший термін захопити й опанувати територію СРСР, всю її західну частину і, найголовніше, якнайбільше українських земель.

Україна, яка на початку війни входила до СРСР, та інші країни Східної Європи згідно з попередніми розрахунками нацистського фюрера мали перебувати у цілковитій залежності від Третього Рейху. В такому ж ракурсі визначалася і роль Східної Галичини, доля якої була вирішена А. Гітлером 16 липня 1941 р. під час наради за участю рейхсміністра А. Розенберга, шефа рейхсканцелярії нацистської партії М. Бормана. Обгрунтовуючи необхідність поділу українських земель, А. Гітлер вказав, що колишня “австрійська Галичина повинна стати областю німецького Рейху”. Потім він подав на обговорення питання про доцільність приєднання Східної Галичини до Генеральної Губернії окупованих польських земель. “Після обміну думками, – було занотовано у стенограмі наради, – фюрер вирішив не передавати цієї частини Генеральній Губернії, а лише підпорядкувати її за сумісництвом рейхсміністрові Г.Франку” 16 .

Щоб послабити політичну єдність українського народу і його силу, німці свавільно розшматували українські землі і встановили між ними “штучні” кордони 17. Так, наказом від 17 липня 1941 р. А. Гітлер визначив, що управління Східною Галичиною, яка раніше належала Польщі, переходить до генерал-губернатора Г. Франка 18.

Однак погляди керівної верхівки Рейху в цьому питанні частково розходились. Зокрема, рейхсміністр східних окупованих територій А. Розенберг визнав помилковим те, що райони навколо Львова підпорядковувалися адміністративному керівництву Генеральної Губернії, яка була створена Німеччиною 12 жовтня 1939 р. на території Польщі як колонія з тоталітарним устроєм. (Слід відмітити, що Генеральна Губернія складалася з чотирьох територіально-адміністративних одиниць – дистриктів: Краківського, Люблінського, Радомського і Варшавського. Українські етнічні землі – Холмщина, Підляшшя, Засяння і Лемківщина – ввійшли до Краківського дистрикту). Він наголошував про потребу надати Україні переваги аж до створення тут незалежної держави. В Україні, на думку А. Розенберга, необхідно “звернути увагу на культурний аспект, треба розбудити історичну свідомість українців”. Він вважав, що “в Україні повинні бути здійснені певні заходи, аж до відновлення самостійності” 19.

Потрібно сказати, що наміри А. Розенберга, навіть висловлені з тактичних міркувань, схилити українців на свій бік, не поділялися А. Гітлером та його найближчими прибічниками. Вони планували для всіх країн європейського Сходу нещадний окупаційний режим, цілковито ігноруючи прагнення народів до самостійності і незалежності. Це особливо виразно проявилося тоді, коли українці відверто стали на шлях реалізації своєї національної мети, проголосивши 30 червня 1941 р. Акт відновлення Української держави, у першому пункті якого зазначалося, що “волею українського народу ОУН під проводом С. Бандери проголошує відновлення Української держави” 20.

Військово-поліційний терор, влаштований гітлерівцями на окупованих територіях, дуже швидко розвіяв ілюзії тих українців, які сподівалися від нового переможця кращої долі в державному, політичному, господарському і культурному житті. Встановлення так званого “нового порядку” супроводжувалося каральними акціями проти мирного населення, передусім інтелігенції. Повністю проігнорувавши державницькі устремління українців, був брутально розігнаний уряд Я. Стецька, а його члени заарештовані. Проте А. Гітлер і не приховував, що “Схід мусить бути поставлений на службу Європі. Про державно-правову сторінку говоритиметься пізніше, по закінченні війни” 21.

Ігноруючи аргументи А. Розенберга, А. Гітлер продовжував розглядати Східну Галичину лише як колишню австрійську провінцію. На підставі його ж декретів від 17 та 22 липня 1941 р. і розпорядження Г. Франка, 1 серпня того ж року Галичина як п'ятий дистрикт офіційно була приєднана до Генеральної Губернії 22.

За розпорядженням Г. Франка, Дрогобицька, Львівська, Станіславська та Тернопільська області колишньої УРСР (за винятком її північних районів) загальною площею 48081 км2 з населенням 4789 тис. мешканців утворили дистрикт Галичину. Найвищою посадовою особою проголошувався губернатор, постійним місцем перебування якого став Львів. В назві міста німецькі центральні та окупаційні інстанції на місцях вживали давній австрійський топонім – “Лємберг” (Львів) 23. Дистрикт поділявся на окружні староства (крайзгауптманшафти), які в свою чергу ділилися на “бецирки” та “ландгемайнди” (сільські громади). Також існували так звані виділені міста (крайзфрайштадти). Всього налічувалося 17 крайзгауптманшафтів і міст, які прирівнювалися до них за значенням (крайзфрайштадтів). Крайзгауптманшафти мали від двох до п ’ яти округів (бецирків).

Новоутворений п’ятий дистрикт Галичина складався з Бережанського (Бережанський, Бучацький, Підгаєцький повіти), Городенківського (Городенківський і Товмацький повіти), Городоцького (Городецький і Яворівський повіти), Дрогобицького (Дрогобицький повіт), Золочівського (Золочівський, Бродівський і Перемишлянський повіти), Калуського (Волинський і Калуський повіти), Кам’янко-Струмилівського (Кам’янко-Струмилівський, Радехівський і Сокальський повіти), Коломийського (Коломийський, Косівський і Снятинський повіти), Львівського (Бібрський, Жовківський і Львівський повіти), Рава-Руського (Любачівський і Рава-Руський повіти), Самбірського (Самбірський і Турківський повіти), Станіславського (Делятинський, Надвірнянський, Рогатинський і Станіславівський повіти), Судово-Вишнянського (Мостиський, Рудківський, Судово-Вишненський повіти), Стрийського (Жидачівський, Стрийський і Ходорівський повіти), Тернопільського (Збаражський, Зборівський, Скалатський, Тернопільський і Теребовлянський повіти) округів. Окремий, 16-ий округ, творило місто Львів, яке було розділене на чотири дільниці: німецьку, польську, українську і єврейську 24.

З огляду на географічне та історичне становище, Галичина трактувалася німцями не як окупована територія, а як регіон, безпосередньо підпорядкований Рейху, а в майбутньому – його складова частина. Саме це визначало дещо відмінне ставлення німецької влади до регіону. Як згадував у своїх мемуарах голова Українського крайового комітету у Львові К. Паньківський, те, що Галичина була колись частиною Австрійської держави, відіграло певну роль у трактуванні німцями Галичини і галицьких українців. Участь багатьох німців у лавах Галицької армії у 1918-1920 рр., таких, як колишній підполковник УГА А. Бізанц, колишній сотник УГА професор Г. Кох, також мала своє значення. Згадка про ті часи позитивно підкреслювалась окремими німецькими керівниками, починаючи від губернатора. Тому, при всіх труднощах життя, українці як національна спільнота мали внаслідок цього дещо кращі політичні умови 25.

У губернаторстві, дистриктах та округах діяли відповідні уряди, що складалися з відділів, підвідділів і реферантур, кожний з яких відповідав за окрему ділянку роботи. Адміністрації округів, повітів і великих міст очолювали представники німецької військової адміністрації. Обласна управа складалася з голови, двох заступників і дванадцяти начальників відділів: адміністративного, персонального (відділ кадрів), народної освіти, земельного, лісового, фінансового, торгівлі та промислу, здоров’я, технічного, суспільної опіки, міліції, культури та мистецтва. Управління в повітах (районах) здійснювали повітови (районні) управи в складі голови, двох заступників та начальників відділів. За політичною ситуацією на теренах округ слідкувало гестапо, а за громадським порядком – жандармерія. Натомість ліквідованих українських органів самоуправління, з ініціативи Українського центрального комітету, очолюваного проф. В. Кубійовичем, на території дистрикту Галичина були створені структури комітету, які стали допоміжними органами у співпраці з німецькими адміністраціями на місцях. Невдовзі в усіх округах дистрикту були створені в межах округ окружні комітети, в повітах – повітові, районні, волосні, а в селах Український краєвий комітет представляли “ мужі довір ‘я”. УКК та його відділи на місцях виконували роль допоміжних посередницьких структур, що займалися господарськими та культурно-освітніми справами, а також “допомагали німецькому народові в його боротьбі з більшовизмом, яка рівночасно є нашою боротьбою з найстрашнішим ворогом України” 26. Станом на грудень 1941 р. у дистрикті Галичина діяло 26 окружних, 41 повітовий, 109 волосних комітетів і 965 – мужів довір ‘я.

У Галичині, на відміну від інших територій, українці становили переважну більшість – 70 % населення (приблизно 5 мільйонів осіб). За даними перепису, проведеного німецькою владою на початку жовтня 1941 р., тільки у Станіславі проживало 58 тис. осіб, з них: 26 тис. євреїв, 20 тис. поляків і лише 10 тис. українців та 260 німців (перед початком війни у місті проживало 80 тис. осіб) 27. В п ’ яти повітах Станіславської округи проживало 482330 осіб, а саме: у Галицькому – 107271, Станіславському – 95139, Делятинському – 53817, Надвірнянському – 100447, Рогатинському – 107271. За національним складом 368990 осіб (76,8%) складали українці, 66478 – поляки, 42617 – євреї, 8958 – німці, 289 осіб – інших національностей 28.

Слід відмітити, що до українського населення німецька цивільна і військова адміністрації ставилися лояльно. Від них вимагалося, насамперед, не порушувати громадського спокою і вчасно здавати контингент (продовольчий податок). На цьому постійно наголошували у своїх виступах та розпорядженнях губернатор д-р Ляш та генерал-губернатор д-р Франк.

Окрім того, фінансовий референт Українського окружного комітету в Раві Руській оголосив, що обов'язком кожного свідомого українця було сплачування так званого національного податку до УЦК у Львові. Навіть учителі, як і інші громадяни, мали виконувати свій національний обов'язок. Всі вчителі народних шкіл сплачували такі податки: 1) одружені – 1% від місячної заробітної плати, неодружені – 2%; 2) річний – у розмірі 1 злотого від кожного морга ( 0,60 га) уживаної землі 29. Народні школи зобов’язували проводити акцію зі збору лікарської сировини, вказуючи, що в період війни це завдання є обов'язковим. За байдуже виконання своїх обов'язків педагогів притягували до відповідальності. Водночас влада наголошувала, що “учителі, які всеціло віддадуться в час ферій збиранню лікарської сировини і викажуться відповідно високими кількостями, можуть бути звільнені від обов'язку примусової шеститижневої праці при жнивах в Лігеншафтах” 30.

За невиконання контингенту застосовувалися різні види покарання, такі як розстріл, конфіскація майна, тюремне ув’язнення, примусові роботи в таборах праці, вивезення до Німеччини, штрафи. І, навпаки, для тих, хто вчасно розраховувався з податками, були встановлені різні винагороди і заохочення.

Німці, як і “ совіти ” , також практикували винагороду кількома пляшками горілки господарів, сільських і волосних старост за виконання плану контингенту. Різниця між нацистами і більшовиками полягала тільки в тому, що ні військові, ні цивільні німецькі чиновники не дозволяли собі так часто випивати у робочий час, особливо під час перевірок по селах, як це робили радянсько-партійні чиновники 31.

У політиці Третього Рейху щодо мешканців Галичини української та польської національності важко прослідкувати якусь єдину чітку лінію. Характерною ознакою цієї політики було позбавлення і перших, і других громадянських прав. Надання переваги полякам проти українців і українцям проти поляків в окремих сферах життя стало закономірним наслідком здійснюваного нацистами принципу “поділяй і владарюй”.

Зовсім по іншому, ніж до українців та поляків, відносилися німці в Галичині до єврейського населення. Для цього були свої історичні причини, не пов ’ язані з українцями. Нацисти вважали, що “ більшовицька радянська держава ” – це “ спроба євреїв встановити у двадцятому столітті світове панування ”. Тому в директиві верховного командування Вермахту від 12 вересня 1941 р. вказувалося, що “боротьба проти більшовизму вимагає нещадних і енергійних дій, насамперед проти євреїв, котрі є головними носіями більшовизму ” 32.

У липні – вересні 1941 р. та й пізніше німецькі айнзацкоманди провели масові екзекуції євреїв у великих містах України, а також у Львові. Роль каталізатора для українського населення відіграло винищення в’язнів, причетним до якого вважали єврейських колаборантів. Видатні українські діячі на чолі з митрополитом А. Шептицьким виступили проти винищування німцями євреїв Такі заяви були проявом великої мужності. Українські монастирі, звичайні громадяни, незважаючи на смертельну небезпеку, переховували євреїв, рятуючи їх від розправи гестапо. Вже у 1943 р. у рядах УПА з ’ явилися євреї, не лише лікарі і фармацевти, а й рядові бійці.

З 1 квітня 1942 р. у дистрикті Галичина було запроваджено новий територіально-адміністративний поділ. Зокрема, було ліквідовано Городенківську округу, а Снятинський та Городенківський повіти ввійшли до складу Коломийської округи. Тлумацький повіт – до Станіславської, а Рогатинський – до Бережанської округи. З 17 липня 1943 р. Калуш з волостями Голинь, Небилів, Новиця, Томашівці, Верхня, Войнилів ввійшли до складу Станіславької, а місто Долина з волостями Рожнятів, Креховичі, Велдіж, Перегінськ, Тростянець, Витвиця і Спас – до Стрийської округи.

За новою реформою встановлювалася певна кількість мешканців для отримання населеним пунктом статусу села або міста. Зокрема, містом вважався населений пункт, в якому проживало 5 і більше тисяч осіб. Внаслідок цього статус села отримали районний і повітовий центри Галич і Богородчани, у яких проживало менше 5 тис. осіб. З метою збереження пам ’ яті про Галич як столицю Галицько-Волинського князівства, обласна управа випросила у генерал-губернатора дозвіл приєднати до Галича село Залукву. Таким чином, статус міста у Станіславському окрузі отримали Делятин, Галич, Надвірна, Станіслав, Тлумач і Тисмениця, які, водночас, стали повітовими центрами.

Структура місцевих адміністрацій залишилася майже без змін: в селі урядував війт, у волості – солтис, у повіті – староста. Окрім того, у провіті з’явилася посада повітового комісара, яку обіймав військовий чин і відповідав за мобілізаційно-військовий стан.

У дистрикті Галичина станом на 1 вересня 1942 р. проживало 4528323 особи. З них 3247353 – українці, 955821 – поляки, 278132 – євреї, 14366 – німці, 5575 осіб інших національностей. Лише у Станіславі станом на грудень 1942 р. проживало 43285 осіб (поляків – 19707, українців – 16819, німців – 900, фольксдойче – 1576, євреїв – не відомо). В окремих повітах – 386883 особи, а саме: у Станіславському – 97217 осіб, Делятинському – 45717, Галицькому – 32581, Надвірнянському – 67484, Тлумацькому – 100599. Всього ж в округах та повітових містах проживало 406883 особи, в тому числі україців – 340939, поляків – 55394, німців – 1015, фольксдойче – 2600, арійців – 253, вірмен – 157, караїмів – 107, інших національностей – 6418 осіб 33.

Діяльність громадських інституцій

Період після “золотого вересня ” 1939 р., котрий не приніс населенню Західної України очікуваної радості від возз’єднання, став одним із найскладніших етапів діяльності та підпільної боротьби ОУН. “Машина смерті”, що вже набула досвіду на Сході України і в СРСР загалом, після возз’єднання запрацювала на повну потужність і в Західній Україні, перемелюючи все, що не вписувалося в рамки її ідеології. Під гаслами боротьби з “українським буржуазним націоналізмом” багато української інтелігенції та діячів національно-визвольного руху, які виступали проти політики радянізації Західної України, були звільнені з роботи і репресовані.

Початок війни між Німеччиною та СРСР ОУН зустріла у всеозброєнні. Передусім було офіційно задекларовано самостійницьку позицію організації, яка у своїй діяльності керувалася, насамперед, загальнонаціональними інтересами України. Зокрема, представники ОУН зазначали, що стають на боротьбу за самостійну Україну, а не за “чужі імперіалізми”, що державну соборність України не визнають. Вони наголошували, що “не заміна одного окупанта на іншого, а самостійна Україна. Не надія на допомогу і ласку чужих імперіалістичних сил, а власні організовані сили – це наша орієнтація” 34.

В червні 1941 р., після нападу Німеччини на СРСР, перед українською нацією та її провідниками виникла проблема творення української влади на українських етнічних землях. Керівництво ОУН(Б) поставило собі за мету створення всеукраїнського представницького органу, куди б увійшли всі українські політичні партії та організації і який би виконував консолідуючу роль серед патріотичних сил українства 35. Це важливе завдання покладалося на утворений 21–22 червня 1941 р. на з’їзді Української політичної еміграції у Кракові Український національний комітет (УНК). До складу комітету увійшли представники всіх політичних сил за винятком ОУН(М), які відмовилися від участі, оскільки вважали себе “єдиними носіями і представниками української політики”. Головою УНК обраний В. Петрів, першим заступником – В. Горбовий, другим – В. Андріївський, секретарями – С. Шухевич і В. Мудрий. УНК видав “Маніфест напередодні війни”, в якому заявив, що український народ є єдиним законним власником території, на якій живе, і що воля народу може бути виражена тільки у формі власної держави. Висловлювалися сподівання на відновлення української державницької традиції.

Керівники українських національних організацій добре усвідомили ті страхіття, які ніс із собою більшовицький режим, але вони нічого не знали про плани нацизму щодо України. В меморандумі ОУН(Б) до А. Гітлера від 23 червня 1941 р. зазначалося: “ Основи німецько-українських дружніх взаємин творяться на початку німецького походу на схід Європи. Зважаючи на те, що українські націоналісти несуть відповідальність за майбутнє України, для них вирішальне значення має настанова Німеччини щодо будівництва Української держави”. Однак, тут же зазначалося: “Хоч населення України вітатиме німецьке військо як визволителів, ця прихильна настанова може змінитися, якщо Німеччина не прийде з метою відновлення Української держави та відмовиться розповсюджувати відповідні гасла” 36.

З таких позицій 30 червня 1941 р. до Львова увійшов відділ дружини українських націоналістів під командуванням Р. Шухевича. Прибула також група Я. Стецька. Було вирішено скликати громадські збори в Домі товариства “Просвіта” і там же створити органи державної влади.

У Національних зборах взяли участь близько 100 львів’ян. Від імені проводу ОУН Я. Стецько проголосив “Акт відновлення Української держави”. Після проголошення Акту Національні збори обрали головою державного правління Я. Стецька і уповноважили його підготувати Крайове правління. 3 липня 1941 р. Я. Стецько видав постанову про створення Українського державного правління. Українські церкви – греко-католицька і православна – не тільки визнали рішення Національних зборів, а й закликали український народ об’єднатися навколо державного управління і працювати на благо Української держави. Зокрема, митрополит А. Шептицький 1 липня 1941 р. видав пастирський лист з нагоди відновлення Української держави 37 .

Потрібно відзначити, що українська громадськість з піднесенням зустріла проголошення 30 червня 1941 р. у Львові Акту про відновлення Української держави. Так, жителі Підгаєцького повіту Тернопільщини у своєму зверненні, яке підписали більше 450 осіб, висловлювали впевненість, що український народ буде самостійним, що “єдність і солідарність усіх суспільних верств української нації дасть можливість розвинути всі її творчі сили” 38. У звіті з північно-західних українських земель до Проводу ОУН(Б) від 27 липня 1941 р. зазначалося про багатотисячні демонстрації українського населення на підтримку відновлення української державності, організації, яка, згідно з даними, обіймала в краї приблизно 1000 осель, 7000 членів, прихильників – 80 % населення 39.



Создан 01 сен 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Интернет реклама УБС