СТАРИЙ КАЛУШ

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ ТА ЛИТВИ




§ 1. Загальна характеристика періоду

Стан феодальної роздробленості Русі, характерний для попе-редньогб періоду, не міг тривати вічно. Навіть в умовах економічної і політичної відокремленості князівств відбувався, хоч і поступовий, але неухильний розвиток феодального способу виробництва. В його основі лежали такі фактори, як подальший розвиток продуктивних сил, поглиблення суспільного розподілу праці, розширення еконо­мічних зв'язків між окремими регіонами і областями. Припинялося дроблення окремих земель, з'являлися умови для їх об'єднання.

На території Південно-Західної Русі діяли ті ж самі закономір­ності. Однак процес подолання феодальної роздробленості відбу­вався тут в дуже складних умовах. Безперервні війни, що спалаху­вали в цьому регіоні, ворожі навали спричиняли великі збитки господарству, ускладнювали хід політичного об'єднання. Поступо­во тут створювалися економічні і політичні умови об'єднання пів­денно-західних князівств.

Першим в цьому регіоні політику об'єднання феодально роз­дроблених- князівств намагалися здійснити галицько-волинські князі. Захищаючи свої землі від домагань з боку феодальної Угор­щини, Польщі і Литви, вони наполегливо домогалися об'єднання підлеглих їм територій. Однак сил для цього було недосить, і у середині XIV ст. Галицьке-Волинське князівство було загарбане і поділене між Польщею, Литвою і Молдовою. Таким чином, процес консолідації та об'єднання, що розпочався, був припинений і не дістав подальшого розвитку.

Що стосується другої частини Південно-Західної Русі, до складу якої входили Поділля, Переяславщина, Київщина і де влада золотоординських ханів була більш сильною, то тут процес об'єд­нання взагалі був малоефективним.

І все ж, навіть у цих складних умовах, у Південно-Західній Русі відбувався процес формування таких важливих елементів майбут­ньої державності, як українська народність, конкретна територія її розселення. Основними місцями проживання українського насе­лення стали простори Київського, Переяславського, Волинського, Чернігово-Сіверського і Галицького князівств. Територіальним яд­ром було Середнє Подніпров'я, оскільки Київська земля і сам Київ продовжували відігравати важливу роль у політичному, економічно­му, культурному і релігійному житті цього регіону.

Однак подолання феодальної роздробленості в землях Півден­но-Західної Русі і формування української народності відбувалося у складних політичних умовах. Тяжке становище цих земель, позба­влених політичної єдності, зруйнованих Золотою Ордою, було ви­користано сусідніми державами — Польщею, Угорщиною, Молда­вським князівством. У зв'язку з цим історична доля українських територій була неоднакова.

Так, здобиччю Польського королівства у 1349 р. стала Галичи­на, а у 1377 р. — частина Західної Волині. Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то в 1434 р. вона була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівською і Перемишльською землями перетворена у "Руське воєводство". У 1430 р. польські феодали загарбали Західне Поділля. Польська держава проводила на цих землях відверто колонізаторсь­ку політику, яка супроводжувалась насильницькою колонізацією. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігій­них утисків, повинно було коритись введенню чужого польського права*.

Одночасно землі Північної Буковини — у минулому складової частини Галицько-Волинського князівства — опинилися під вла­дою Угорщини. У 1359 р. ця територія стала залежною від Молдавії. У середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією опини­лась під владою султанської Туреччини**.

Складною була і доля Закарпаття. У XIII ст. угорські феодали, яких підтримувала католицька церква і германські імператори, надовго утвердилися на території Закарпаття. Більшість земельних

маєтків опинилась в руках угорських магнатів. Після турецької навали 1543 р. Угорське королівство фактично розпалось, внаслідок цього західна частина Закарпаття підпала під владу австрійських Габсбургів, а східна — була включена до складу Трансільванії.

Основна ж частина політичне роз'єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського.

Могутність Литви неухильно зростала. Особливо посилилась Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви*. Князі Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військово-полі­тичну силу, здатну надати їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, використовуючи для цього як силу зброї, так і дипломатичні союзи. Так здійснюва­лося приєднання основної маси українських земель Великим кня­зівством Литовським.

Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Справа в тому, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицьке-Во­линського князівства, "руські" (українські) правні норми та ін., а тому і перетворилась поступово на Литовсько-Руську державу**.

Ситуація різко змінилась, коли розпочався процес зближення Польщі та Литви. Так, внаслідок Кревської унії 1385 р. було сформо­вано союз двох держав — Литви і Польського королівства. Литов­ський князь Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до Польського королівства "на віки вічні" усі підлеглі йому, в тому числі українські, землі***. Після цього на сеймі в Люблені Ягайло був обраний польським королем.

Тим саме Кревська унія означала поступову ліквідацію самос­тійності південно-західних князівств, забезпечувала панування по­льських феодалів над населенням українських земель.

Віденська угода 1401 р. ліквідувала підпорядкування Великого князівства Литовського, яке знову стало самостійним. Але вже в 1413 р. була ухвалена наступна унія в місті Городлі. Спираючись на цю угоду, польські феодали посилили натиск на підлеглі Литві Волинь і Поділля. Перший удар було завдано Волині. У 1452 р. Волинське князівство було ліквідовано. У 1471 р. було ліквідовано і Київське князівство. З цього часу, як свідчить літопис, "в Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи"*. Таким чином, Волинь, Київщина, Поділля були перетворені на воєводства з намісниками-воєводами на чолі.

І нарешті. Люблінська унія 1569 р. об'єднала Польське коро­лівство і Велике князівство Литовське в "одне, нерозрізнюване, неподільне тіло", утворивши єдину державу — Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою систе­мою.

Внаслідок Люблінської унії українські землі — і ті, що нале­жали перед тим до Литви (Київщина з Задніпрянщиною, Волинь і Поділля), і ті, що належали вже до Польщі (Галичина з Холмщи-ною), опинилися в одній державі.

Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Від цього часу українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта отримала право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне зак­ріпачення українського селянства, політичне і національно-релігій­не гноблення населення.

Колонізація українських земель, ополячення та окатоличення українського народу, наступ на його культуру були підкріплені Берестейською церковною унією. У 1596 р. в Бересті (Бресті) на уніатському соборі було підписано угоду про унію православної церкви України і польської католицької церкви на умовах залежно­сті від папи римського із збереженням в рамках Київської метропо­лії адміністративної та обрядової автономії**.

Посилення соціально-економічного, політичного і національ­но-релігійного гноблення викликало антифеодальну і національно-визвольну боротьбу українського народу. Її форми були різноманіт­ними: втеча від феодалів, підпал шляхетських маєтків, збройні повстання. Найбільш поширеною формою протесту стали масові втечі селян на східні і південно-східні землі. Вони засновували нові поселення — слободи, освоювали малозаселені землі і пустища. Такі втікачі називали себе козаками, тобто вільними людьми. Ос­новними районами їх стали Канів і Черкаси. На початку XIV ст. за дніпровськими порогами виникають невеликі козацькі укріплені містечка — січі, на базі яких утворюється Запорізька Січ, що стала головним вогнищем боротьби народних мас України за свою наці­ональну незалежність.

Починаючи з кінця XIV ст., масові козацько-селянські повс­тання в Україні виникають дуже часто. Ї хоча вони терпіли поразки, їх роль в історії українського народу була виключно великою. У ході цієї боротьби розхитувалася феодально-кріпосницька система, змі­цнювалося самовизначення українського народу.

Кінець XVI — перша половина XVII ст. стали часом пробуд­ження національної свідомості українського народу, його духовно­го піднесення. Утверджуються почуття рідної землі, вітчизни, неро­зривних зв'язків поколінь, історичного обов'язку зберегти духовні здобутки свого народу — культуру, мистецтво, мову, звичаї і все те, без чого неможливе існування нації. В процесі активного розвитку української суспільної думки виникають концепції державно-полі-тичного устрою українських земель, народжується ідея української державності*.

 

 

§ 2. Суспільний лад

Інкорпорація і поділ українських земель литовськими і поль­ськими феодалами не підірвали основ пануючого тут феодального ладу. Існування на території України феодальної власності на зем­лю означало збереження класового розподілу суспільства на експ­луататорів та експлуатованих, хоча загарбання українських земель і накладало певний відбиток на економічне і правове становище населення.

Феодали. Соціальне і правове становище різних верств феода­льного класу на українських землях визначалося розмірами їх земе­льної власності. Починаючи з кінця XIV ст., і протягом майже всього XV ст. на українських землях безперервно збільшувалося велике феодальне землеволодіння. Джерелами зростання земельних володінь польських, литовських та українських феодалів були загар­бання земель общини, купівля-продаж земельних маєтків, освоєн­ня пустищ та феодальні земельні пожалування. Поступово землі общини та пустища, що були загарбані феодалами, переходили у їх власність, яку вони мали змогу передавати у спадщину, продавати та ін. Поряд з цим представники пануючих верств одержували від польського короля і Великого князя Литовського земельні пожалу­вання за службу. Жалуваними землями вони володіли у двох формах: тимчасовій — доки виконували службу на користь сюзерена ("на поживенье", "до волі та ласки господарської"), і постійній — з правом передачі своїх володінь у спадщину.

Починаючи з 80-х років XV ст., роздачі земель в умовне володіння стають звичайним явищем на українських землях. Такі роздачі здійснювалися не лише Великим князем Литовським чи польським королем, а й навіть представниками місцевої адмініст­рації — воєводами і старостами.

Отримавши величезні земельні володіння, феодали намагали­ся закріпити свої права на ці землі. Якщо у XVI ст. землі роздава­лися "до живота", тобто до смерті володаря, то, починаючи з ЗО—50-х років XVI ст., землі вже давалися "до двох животов" (до смерті васала і його сина) і навіть "до трех животов"*.

Як наслідок цього процесу, наприкінці XV — першій половині XVI ст. основні земельні багатства України були зосереджені в руках незначної групи великих феодалів. Головним центром вели­кого землеволодіння в Україні були Волинь і Галичина. Саме на Волині знаходилися володіння князів Заславських, Чарторийських, Вишневецьких. Серед найвпливовіших землевласників Київського воєводства були боярські роди Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів, в Чернігівщині та Переяславщині — князів Глинських.

Найбагатшими земельними власниками в Україні були князі Острозькі, які мали земельні маєтки на Волині, Київщині, Галичині і навіть у Литві. Політичний вплив князів Острозьких посилювався і завдяки родинним зв'язкам майже з усіма знатними родинами Великого князівства Литовського. Про економічну і політичну мо­гутність великих землевласників в Україні свідчить той факт, що у першій половині XVI ст. декілька десятків княжих і панських родів виставляли три чверті ополчення з усієї території України, а решта феодалів — лише одну чверть.

Маючи величезний економічний потенціал, великі землевлас­ники оформилися у вищій феодальний стан, що отримав назву "магнати", і здобули для себе широкі політичні права та привілеї, які значно відрізняли магнатів від середніх та дрібних феодалів.

Перш за все магнати підлягали юрисдикції виключно великого князя литовського або польського короля. В руках магнатів зосе­реджувалися найвищі державні посади (воєвод, старост), які вони мали змогу навіть передавати у спадщину. Магнати мали своє військо і виводили його на війну під власними хоругвами, за що їм надавалося почесне звання "князів і панів хоругових".

Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовсь­кому було оформлено привілеями 1492 і 1506 рр., у відповідності з якими Рада великого князя ("пани-Рада"), до складу якої входили переважно литовські<магнати, набрала силу самостійного, незалеж­ного від великокнязівської влади вищого державного органу. Від того часу великий князь видавав закони та розпорядження, підтри­мував зв'язки з іноземними державами, виносив вироки щодо найважливіших справ лише за згодою "пани-Рада". У відповідності з привілеями магнати отримали для себе також особисті права; їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд великого князя магнати викликалися за 4 тижні; скарги на магнатів повинні були подаватися лише великому князю або "пани-Рада"*.

Литовський статут 1588 р. особливо виділяв князів і панів радних, надавши їм право судити не тільки простих людей, а навіть залежних від них дрібних і середніх феодалів**.

Протягом другої половини XVI ст, — першої половини XVII ст. в українських землях відбувалося подальше зростання великого феодального землеволодіння. Так, згідно з "Пописом землі Волин­ської" 1528 р. в цьому воєводстві налічувалося понад 400 магнатсь­ких і панських родів, яким належали майже усі земельні багатства Волині, 37 магнатських родів на Волині володіли 79 584 "димами", тобто 3/4 усіх селянських господарств. Найвпдивовішими землев­ласниками в Україні, як і раніше, залишалися князі Острозькі. У другій половині XVI ст. їм належало близько 1/3 земельних угідь (32,6%) усієї Волині, а наприкінці XVI ст. — понад 80 міст і містечок, 2760 сіл, 2 млн. моргів (морг — приблизно 0,7 га) землі і понад 15 000 чиншовиків.

Особливо бурхливими темпами велике землеволодіння в укра­їнських землях стало зростати після Люблінської унії 1569 р. Зага­рбання українських земель активізувалося після постанови сейму Речі Посполитої 1590 р. "Про роздачу пустищ, які лежали за Білою Церквою"***

Після Люблінської унії продовжували поширюватися права і привілеї магнатів, у тому числі українського походження. Магнати українських земель набули право входити до складу вищого органу влади Речі Посполитої — сейму. Вони брали участь у виборах короля Речі Посполитої. Виключно магнати обиралися чи призначалися на вищі державні посади. З кола магнатів призначалися воєводи і старости.

Магнати-землевласники — найвищій прошарок пануючого класу — являли собою у Речі Посполитій сенаторський стан. Його складали найвищі духовні та світські сановники: архієпископи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони засідали у сенаті. Починаючи з XVII ст., з їх кола сенат регулярно призначав на кожні два роки 16 сенаторів-резидентів, з якими повинен був узгоджувати свої дії король Речі Посполитої*.

Другою більш чисельною групою пануючого класу в українсь­ких землях була шляхта — середні і дрібні землевласники.

Становище української шляхти було неоднаковим і постійно змінювалося.

Приєднання наприкінці XVI ст. до польського королівства Га­личини сприяло широким пожалуванням українських земель польсь­ким шляхтичам. У той же час для зміцнення свого становища у Галичині польські королі підтверджували права українських феодалів на землю і наділяли їх новими маєтками. Але при цьому галицька шляхта знаходилась в менш привілейованому становищі, ніж польсь­кі шляхтичі. Так, галицькі шляхтичі разом з певною кількістю людей, залежно від розміру маєтка, повинні були безкоштовно брати участь у військових походах польського короля. Крім того, галицька шляхта сплачувала у польську скарбницю значні грошові і натуральні подат­ки, ремонтувала власними силами королівські замки. Нарешті, в Галичині ще не було шляхетського самоврядування, яким вже досить широко користувалася шляхта в Польщі.

Зрозуміло, що галицьку шляхту не задовольняло таке станови­ще і вона боролася за зрівняння в правах з польською шляхтою. Привілеями 1425, 1430, 1433 рр. на територію Галичини були поши­рені деякі інститути польського права в інтересах української шлях­ти. А привілеєм 1434 р. галицька шляхта була звільнена від сплати податків, що означало остаточне юридичне зрівняння її з польсь­кою шляхтою.

Приблизно таке ж становище шляхти було і на тих українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського. Протягом XV ст. тут поступово зростало шляхетське землеволодін­ня за рахунок купівлі-продажу, загарбання общинних земель, осво­єння пустищ, династичних шлюбів тощо.

Однак зростання економічного потенціалу шляхти не одержува­ло адекватного політичного і правового оформлення, тому що шляхта ще не сформувалася остаточно як самостійний стан пануючого класу.

У першій половині XVI ст. уряд Великого князівства Литовсь­кого запровадив деякі заходи, спрямовані на підвищення ролі шляхти. Першим кроком у цьому напрямку було відокремлення шляхти від більш низьких соціальних прошарків — заможних селян і міщан. У 1522 р. сейм видав постанову про "вивід" шляхти, згідно з якою до шляхетського стану могли бути зараховані лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр (військово-службового прошарку у Литві) періоду великих князів Вітовта, Сигізмунда і Казимира IV, тобто часу видання перших привілеїв в інтересах шляхти. У 1528 р. було проведено перепис шляхти, так званий "попис земський". Списки шляхти, складені під час перепису, були затверджені сенатом, після чого посилання на них було незапереч­ним доказом шляхетства. В українських землях для перевірки реа­льного складу шляхти величезне значення мали здійснені у 1545 і 1552 рр. ревізії (люстрації) замків і староста на Волині, Брацлавщи-ні та Київщині з метою приведення в належний стан оборонних споруд і складання списків службової шляхти*.

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла аграр­на реформа 1557 р. — волочна поміра, у ході якої перевірялися права на землю і шляхетство. При цьому землі, які були привлас­нені самовільно, відбиралися, а особи, які не зуміли довести доку­ментально свого шляхетського походження, поверталися у стан звичайних людей.  "'.

Внаслідок відокремлення шляхти від інших верств відбувалися зміни в правовому становищі шляхти як важливого прошарку па­нуючого класу. Шляхта остаточно перетворюється в лицарський стан. Шляхетство передається в спадщину. Відтепер лише сейм мав право дарувати шляхетство, а його втрата відбувалася тільки за вироком суду і лише у випадках, коли шляхтич переїздив до міста і займався там ремеслом і торгівлею.

Права і привілеї шляхти безперервно поширювалися. Нешав-ські статути 1454 р. звільнили шляхту від суду королівських чинов­ників. У 1496 р. шляхта була звільнена від сплати мита за іноземні товари. Одночасно шляхті було надано право вільної навігації по Віслі і Балтійському морю. Литовський статут 1529 р. встановив підвищені санкції за убивство, замах на здоров'я, честь і гідність шляхтича. Шляхта отримала право присягати на суді, що вважалось незаперечним доказом.

Трохи пізніше, у 50—60-х рр. XVI ст., під тиском шляхти сейм видав низку постанов, якими зрівняв шляхту у правах з магнатами. Так, на сеймі 1563 р. шляхта добилася остаточного скасування статей Городельського привілею про обмеження прав православних феодалів, зокрема, про заборону займати найвищі державні посади і брати участь у роботі великокнязівської ради. У 1564 р. шляхта добилась постанови сейму про створення спільних для неї і магна­тів виборних земських судів, до компетенції яких відносився розг­ляд усіх цивільних справ. Віденським привілеєм 1565 р. передбача­лися шляхетські повітові сеймики, які стали представницькими становими органами шляхти. Сеймики обирали повітові органи управління, земські суди і послів (делегатів) на вальний сейм. У 1566 р. були розширені права шляхти на зайняття посад у воєвод­ській і повітовій адміністрації і введено однаковий для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби.

Після Люблінської унії 1569 р. були розширені права і привілеї української шляхти. Король на сеймі видав низку спеціальних привілеїв для шляхти Волині, Київщини та Поділля*. Зокрема, київська шляхта отримала право на внесення поправок до Литовсь­ких статутів. На українську шляхту і православне духовенство по­ширювалися усі станові права і привілеї польської шляхти, зрівню­валися умови їх осілості.

Таким чином, реформи 60-х р. XVI ст. зумовили зростання політичної ролі шляхти і сприяли встановленню режиму "шляхет­ської демократії". Поряд з тим слід мати на увазі, що із числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримали лише їх верхівка. Дрібні феодали, які не змогли довести свого шляхетського походження, склали найвищій прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам. Вони становили штат "замко­вих слуг" і "служилих бояр", які володіли невеличкими земельними маєтками і були зобов'язані виконувати різні військові, адміністра­тивні і поліцейські функції на користь замку, навколо якого вони мешкали. Найбільше їх було на південному Поділлі, Київщині, Поліссі, Чернігівщині**. Деякі із слуг у подальшому дістали шляхе­тські права, але більшість з них була поневолена старостами.

У середньому в Правобережній Україні (Волинь, Київщина, Брацлавщина) чисельність шляхти складала приблизно 38,5 тис. осіб, тобто близько 2,3% населення Правобережжя.

Окрему суспільну верству складало духовенство. До нього належали не тільки священики, а й їх родини і весь церковний причт, — усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство було чисельним — навіть малі села мали свої церкви, а у великих селах не раз бувало по дві парафії. Церкви засновувала шляхта, міщанство, а деколи й селяни. Священик тримав звичайно цілий лан землі, а, крім того, мав різні данини в натурі від парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію одержував син, а коли родина вмирала, парафія могла залишитись своякам на праві бли­зькості.

Під польською владою православна церква втратила своє при­вілейоване становище і опинилася перед небезпекою повного зни­щення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і про­тегувала на них слухняних їй людей. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єпископи вважалися представниками усього народу, позбавленого іншої по­літичної репрезентації, церковні собори ставали всенародними з'їздами. Будучи у тяжкому становищі, церква шукала захисту і допомоги в самому громадянстві, мусила наближатися до мас*.

Селянство. Основну масу населення українських земель стано­вило селянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим, оскільки знаходилось на різних ступенях феодальної залежності.

За правовим становищем селянство поділялось на дві катего­рії: тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти або знаходився на церковних і монас­тирських землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами:

у визначений час, після виплати феодалу встановленого викупу або надання "замісника" (селянина такого ж ступеня залежності);

3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала. Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, пе­рехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку — до їх повного правового закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини.

Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний^ податок. На Київщині і Галичині він звався "подимщиною" (оди­ницею обкладання був "дім" — будинок). На Чернігівщині адміні­страція Великого князівства Литовського збирала "поголовщину" (також з "диму"). На Волині цей податок називали "воловщина" (одиницею обкладення була ділянка землі, яку можна було оброби­ти воловою упряжкою).

Крім цього, селяни українських земель відбували повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і "двори" поль­ського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працювати "з косою, серпом і сокирою", давали "стацію" (грошове забезпечення князю і його двору при переїздах).

На відміну від державних податків, які були більш-менш фік­сованими, обов'язки селян перед феодалами були різноманітними.

Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втратили право виходу від феодала, становили селяни-данники, що сплачу­вали феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чернігів­щині, північно-західній Волині натуральні податки стягували пере­важно медом, воском, хутром та іншими продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном — так зване "дякло". Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курами та ін. Наприкінці XV ст., у міру розвитку ремесла і торгівлі, і як наслідок поширення товарно-грошових відносин, натуральні податки селян замінюються грошовими.

Групу закріпачених селян, які повністю втратили право вихо­ду, становили головним чином "тяглові" і "роботні" селяни, які відбували свої повинності переважно у формі панщини. При цьому, доки доля землеробства не виходила за межі задоволення власних потреб, феодали не вважали доцільним зростання кількості тягло­вих селян. Але з поширенням на Україні у XV ст. фільваркового землеробства зростають панщина і водночас чисельність тяглових селян.

За правовим становищем до тяглових селян наближалися се­ляни, які обслуговували феодальну садибу, — псарі, конюхи, риба­лки, ковалі*. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі обов'язки, а й сплачувала натуральні і гро­шові податки.

Зрозуміло, що в кожній з цих груп феодальне залежних селян іноді мали місце істотні розбіжності у майновому відношенні. Най­більш спроможні селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. При переведенні селян на військову службу вони звільнялися від усіх податків. Звалися такі селяни "слугами" і розподілялися за родами військової служ&и .-— слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські.

Найбільш чисельний прошарок таких слуг був на Київщині і Поділлі. Спочатку слуги вважалися особисто вільними людьми. Більш того, деякі з них були настільки заможними, що мали залежних від себе селян. Пізніше, у XVI ст., під час остаточного закріпачення селян, значна частина слуг була перетворена у тягло­вих селян, а менша — одержала шляхетські права і увійшла до лав пануючого класу*.

Розвиток внутрішнього ринку в українських землях, а також зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Литовського мав величезний вплив на піднесення сільського господарства. По­чинаючи з XV ст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, перш за все на продаж. Це призводило до зростання відробіткової ренти. Таким чином, в українських землях створювалася фільваркова система сільського господарства, при якій землі феодала оброблялися руками залежних від нього селян. При цьому магнати і шляхта застосовували як економічні, так і позаекономічні засоби для забезпечення своїх господарств робочою силою.

Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства українських земель покріпачення. Праця селян у філь­варку означала обов'язок орати, сіяти, боронити, косити сіно, гатити греблі. Причому селяни працювали на феодала власними знаряддями виробництва.

Норми панщини зростали у міру поширення фільваркового господарства. Якщо у 1424 р. шляхта Галичини запровадила панщи­ну у розмірі 14 днів на рік з кожного господарства, та мозовецький князь Януш в межах своїх володінь установив панщину в розмірі один день на тиждень. У 1520 р. Торунський статут визначав одноденну панщину з одного лану як обов'язкову і мінімальну для усіх земельних володінь (духовенства, шляхти, королівських маєт­ків), якщо селяни не несли на них більш серйозних повинностей. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщина складала два дні на тиждень з одного лану**.

Запровадження відробіткової ренти у міру поширення філь­варкової системи сільського господарства стирало грані поміж різ­ними категоріями залежних селян, насамперед між данниками і тяглими селянами. Водночас розвивався процес обмеження власної волі селян. За ступенем волі, тобто можливості покинути землі' феодала, українське селянство на зламі XV—XVI ст. поділялося на дві групи: "непохожих" або "отчинів", які втратили право виходу, і "вільних" або "похожих", ще спроможних покинути господарство феодала*.

У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і королів­ських земель на території України мали змогу переходити з одного місця на інше, оскільки податки стягувалися не з кожної окремої людини, а з "диму", дворища, громади. Тому в цей час селяни порівняно легко могли покинути і приватновласницькі землі, спла­тивши їх господарю відкупне натурою чи грішми. Наприкінці XV ст. утворення фільваркової системи сільського господарства, з од­ного боку, супроводжувалося загарбанням селянської землі, а з другого — залученням безземельних селян до оброблення магнатсь­ких і шляхетських маєтків. Ця система спочатку обмежувала, а з часом і остаточно заборонила селянам переходи з місця на місце. Таким чином, кількість "непохожих" селян неухильно зростала.

Будучи зацікавленою у збільшенні чисельності залежних, при­кріплених до землі селян, феодальна верхівка українських земель, використовуючи державну владу, намагалася регулювати селянські виходи правовими заходами. Так. у 1453 р. галицька шляхта прий­няла постанову, у відповідності з якою селяни мали право виходу від свого феодала тільки на Різдво, сплативши йому купу грошей, велику міру пшениці, дві колоди вівса, віз сіна та дров. Але фактич­но феодали і на таких умовах не дозволяли селянам залишати свої маєтки. Кінцевою метою феодалів було безумовне покріпачення селян. І це часто їм вдавалось. Селяни, які довго сиділи на землях того чи іншого феодала, втратили право виходу і звалися "отчина-ми" або "людьми звічними". Привілеєм 1447 р., виданим великим князем Казимиром, був заборонений перехід приватновласницьких селян до господарських (великокнязівських) маєтків. У 1496 р. сейм встановив, що "не більш ніж один селянин на рік буде мати можливість у відповідності з правом і справедливістю перейти з одного села в інше"**. Незабаром законами 1501—1543 рр. селянам взагалі був заборонений вихід без дозволу пана.

Зрозуміло, що процес покріпачення селян призводив до опо­ру, найбільш поширеною формою якого була втеча селян. Їх кіль­кість у міру покріпачення зростала, що являло собою серйозну загрозу для феодальної держави, яка відповідним чином на це реагувала. У 1541 р. боротьба із втечами селян була покладена на гродські суди. Згідно з Нешавським статутом 1454 р. особи (духовні і світські землевласники, орендарі королівських маєтків),'які пере­ховували селян-втікачів, зобов'язувалися повертати їх за вимогою гродського суду. В іншому разі з них стягувався штраф у три гривни на користь власника селян і такий же — на користь суду. Судебник 1468 р. вже передбачав страту для осіб, які підбивали селян до втечі.

У 1577 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з "пани-Радою" була видана "Устава на волоки" — закон про прове­дення волочної поміри, в якому визначалися нові принципи орга­нізації фільваркового господарства на великокнязівських землях:

Волочна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових селянських наділів і встановлення однакових податків. У відповідності з "Установою на волоки" усі землі того чи іншого господарського (великокнязівсь­кого) двору, селянські землі і пустища обмірювалися і поділялися на однакові земельні ділянки — волоки, розміром. 23,5 га (33 морги). Волока складалася з трьох рівних ланів по 11 моргів у Кожному, що відповідало трьохпольній системі землеробства. Час­тина волок відводилась під господарський фільварок, а решта роз­поділялася між окремими селянськими дворами. Волока давалася на одну-дві, а інколи на три сім'ї.

Селяни, які отримали тягловуВолоку, не мали праварозпоряд-жатися отриманою землею і залишати свою ділянку без згоди на те. управителя маєтку — державця.

Таким чином, волока складала ту одиницю, з якої селяни повинні були виконувати усі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку залучалися селяни восьми тяглових во­лок, причому селяни кожної тяглової волоки були зобов'язані відробляти два панщинних дні на тиждень. "А становитеся к работе подданьїм, як сонце всходит, а сойти з роботьі, як сонце заходити. А отпочинку тьім, што з бьідлом роблять, перед обедом година, к полудню година, над вечер година". Феодальні податки невпинно зростали, збільшувалася і панщина, яка за невеликий час досягла 4—5 днів на тиждень з волоки. Крім того, тяглові люди віддавали на господарське подвір'я частину продуктів власного виробництва, які могли бути замінені на грошовий податок. Розмір чинша зале­жав від якості землі, з урахуванням того, що волоки поділялися на добрі, середні, погані і дуже погані землі. Селяни "на осаді" вноси­ли в господарську скарбницю виключно грошову ренту у розмірі приблизно ЗО грошей на рік з волоки. Вони також відбували додаткову панщину — ґвалти і толоки (непередбачені, термінові роботи). Разом з тим "Устава на волоки" підтверджувала старі натуральні повинності селян: мостову, підвідну, сторожову.

 

На цій основі на українських землях у другій половині XVI ст. відбувалося зміцнення фільваркової системи господарства. У цей час польські феодали активно запроваджували панщину по всій Україні, нещадно визискували і покріпачували селян*.

Волочна поміра змінила старі органи селянського самовряду­вання — десятників, отаманів, старців на представників великокня­зівської адміністрації — війтів та лавників. Війт призначався при­близно на 100, а іноді і більше волок. Основним напрямком діяль­ності війта були відправлення селян на панщину і контроль за її виконанням. Якщо будь-який селянин "не вийде на роботу, — наголошувала "Устава на волоки", — "ино за первьій день огурного (прогулу) заплатит грош, а за другой день барана, а коли в третий раз огурится або за пьянством не вийдет ино бичем на лавце скарати"**.

Фільваркова система спочатку запроваджувалася на велико­князівських і королівських землях. Але оскільки волочна реформа відповідала інтересам усього класу феодалів, то фільварки стали запроваджуватися і на магнатсько-шляхетських землях України. У першій половині XVII ст. вони існували на усьому Правобережжі і частково на Лівобережжі.

Внаслідок загарбання під фільварки селянських земель площа останніх різко зменшувалася, неухильно зростала кількість малозе­мельних і безземельних селян: загродників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідків, які мешкали на чужих дворах, сплачу­вали за це певні податки і одночасно відбували панщину у фільвар­ку. Близькими за своїм правовим становищем до підсусідків були халупники, які мали будинок і город; коморники, що займали куток у будинку заможного селянина за допомогу у господарстві.

Найбільш швидкими темпами чисельність малоземельних і безземельних селян зростала в західних регіонах України.

Поруч із здійсненням волочної реформи відбувався процес правового оформлення кріпацтва. Він знаходив своє відбиття перш за все у збільшенні строку розшуку і повернення феодалом тих селян, що повтікали. Якщо Литовський статут 1529 р. встановлював строк для розшуку таких селян, — 10 років, то статут 1566 р. зали­шав десятирічний строк розшуку і повернення селян-втікачів лише у тому випадку, якщо їх знаходили на недалекій відстані. А якщо селянин утікав на значну відстань,то феодал мав право розшукува-

ти його необмежений час. Статут 1588 р. довів строк розшуку

утікачів до 20 років*.

Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблюва­вся, у середині XVII ст. в українських землях майже не залишилося вільних селян. Одночасно зникала різниця у правовому становищі існуючих груп селянства, яке втрачало основні цивільні права. Селяни не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати у заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх. Хоча право і передбачало відповідальність феодала за знущання над своїми селя­нами, але воно водночас обмежувало можливість подання позову проти шляхтича такими умовами, які зводили це право нанівець.

Міське населення. Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV

— у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст, зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок, а як наслі­док цього — поглибленню майнового і класового розшарування у середовищі міського населення України.

За своїм соціальним становищем мешканці міст розподілялися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації знаходили­ся чисельно невеликі, але найбільш заможні купецько-лихварські і ремісничі верхівки, магістратські урядники. Придбавши землі [ залежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату. Наприклад, у Львові, досить багато­людному на той час місті (понад 15000 чол.), до цього прошарку належало 40—50 прізвищ.

До другої категорії міського населення входили повноправні міщани: середні торговці, особи, які займалися різними промисла­ми, майстри — хазяї майстерень і бю'ргерство або "поспільство".

Третю, найчисленнішу категорію міщан складали міські низи

— плебс: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники ("партачі")**.

Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу до українських міст іноземних колоністів поль­ського, литовського і німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і соціально-економічні права і привілеї за рахунок обмеження прав корінного населення. Так, міщани украї­нського походження обмежувалися у праві займатися торгівлею (окрім дрібної), їм був зачинений доступ у деякі ремісницькі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у передмістях.

Міста були осередками ремісницького виробництва. Зрозумі­ло, що це накладало певний відбиток на соціальний склад міста. Наприклад, наприкінці XIV ст. у Львові працювали ремісники 23 професій, а у Києві на зламі XV—XVI ст. мешкали кравці, кушніри, шевці, ковалі, різники та ін.

Протягом XV — першої половини XVI ст. в українських містах швидкими темпами розвивалися ремесло і торгівля, що призводило до зростання кількості середніх прошарків міського населення. Наприкінці XV ст. у Львові були ремісники вже 36 професій, а чисельність цехових майстрів, об'єднаних у 14 цехів, досягла 500 чоловік*. Сучасники мали на увазі високий рівень львівської ремі­сницької майстерності, коли називали Львів "школою ремісницт­ва". Крупними ремісницькими центрами в Україні були також Луцьк, Кремінець, Холм, Кам'янець-Подільський, Перемишль, Ко­вель та ін.

Ремісники у містах об'єднувалися у професійні корпорації —цехи. Цехові устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їх членів. На чолі цеху стояв цехмейстер — старшина цеху, якого обирали з найбільш впливових майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і розпоряджалися цехо­вим майном. Вони також мали судові повноваження: судили членів цеху і підмайстрів за дрібні кримінальні злочини, а також здійсню­вали третейський суд. Найсуворішим покаранням було виключення з цеху, бо це дорівнювало втраті права на зайняття професією. Повноправними членами цехових об'єднань виступали тільки май­стри — власники майстерень, у яких працювало по декілька підмай­стрів і учнів. Від кандидата у майстри вимагалася не тільки висока професійна кваліфікація, а й гроші для заснування майстерні і внесення певної суми до цехової каси, За соціальним і майновим становищем члени цехових організацій не були рівними. Головува­ли в них найбільш багаті майстри. Нижчий прошарок цехової організації складали підмайстри, які експлуатувалися майстрами і усувалися від участі у внутрішніх цехових справах.

Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з конку­рентами. Усі, хто займався ремеслом, мали входити до певного цеху. Особи, які працювали таємно, переслідувалися. Цех стежив за тим, щоб робота рівно розподілялася між його членами, щоб у кожного майстра була однакова, суворо встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збути ремісницьку продукцію належало лише його членам*.

Відомості про діяльність цехів у містах України з'являються наприкінці XIV ст. Зростання чисельності цехів в українських містах йшло швидкими темпами. Якщо у Львові наприкінці XIV ст. налічувалося лише 4 цехові організації, то у середині XVI ст. їх було вже 20. Протягом XV ст. цехові ремісницькі організації виникли у галицьких і волинських містах. Наприкінці XVI ст. цехи з'явилися у Києві, Луцьку, Кремінці.

Окрім цехових ремісників, в українських містах була чимала група позацехових ремісників ("партачів"). Цей соціальний проша­рок міщан українських міст складали ремісники, які не могли увійти до цеху з національно-релігійних міркувань, внаслідок відсу­тності коштів, сільські ремісники, які працювали в місті, тощо.

З розвитком ремесла в українських містах чисельність позаце­хових ремісників неухильно зростала'головним чином за рахунок вихідців з села. Наприклад, у Львові у першій половині XVII ст. позацехові ремісники складали понад 40% загального числа реміс­ників міста. Цехи як монопольні виробники і збувальники товарів у своїй галузі бачили в "партачах" конкурентів і намагалися не тільки не допустити їх у цехові організації, а й повністю паралізу­вати їх діяльність. З цією метою вони нападали на майстерні "партачів", виганяли їх за межі міста та ін. Але намагання цехів протистояти позацеховим ремісникам не завжди були вдалими, бо "партачів" підтримувала шляхта і міська влада.

Значного розвитку в українських землях дістала міська торгів­ля, основними формами якої виступали ярмарки, торги, щоденна крамнична торгівля. У Києві, Летичові, Берестечку, Дрогобичі і Львові, наприклад, ярмарки відбувалися двічі на рік, а у Барі і Луцьку — тричі на рік.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. відбуває­ться подальший розвиток ремісництва, промислів і торгівлі у містах України і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування у середовищі міського населення. Мешканці міст, як і раніше, поді­лялися на три групи: аристократію — патриціат, бюргерство і міську голоту — плебс**.

Міський патриціат, до складу якого входили впливові сім'ї польських, литовських і українських багатіїв, продовжували конт­ролювати усе життя.

В опозиції до патриціату знаходилось бюргерство. Міська аристократія намагалася не допустити бюргерство до заняття посад у міському магістраті і обмежувала на свою користь їх господарську діяльність. Зрозуміло, що бюргерство, невдоволене засиллям патри­ціату, прагнуло зменшити вплив останнього і поширити свої права. Однак бюргерство виступало лише проти тих крайнощів феодаль­ного ладу, які зачіпали його інтереси.

З зростанням міст поступово збільшувалася і чисельність плебсу — ремісників, що розорилися, підмайстрів, учнів, "парта­чів". Голота складала більшість населення у містах і була найбільш експлуатованою його частиною. Тому не випадково, що вона явля­ла собою найбільш радикальну силу, яка виступала проти соціаль­ного і національно-релігійного гноблення, утисків з боку феодалів і цехових майстрів.

Посилення експлуатації міських низів призводило до опору голоти. Вони утворювали власні організації "господи" для охорони від утисків і експлуатації з боку майстрів. У 1469 р. господа підмай­стрів ткацького цеху з'явилася у Львові, а у 1483 р. господа підмай­стрів швацького цеху була створена у Коросно. Боротьба підмайст­рів проти майстрів, хоча і велась досить довго і нерідко жорстоко, як правило, обмежувалася локальними конфліктами.

Значну частину міського населення складали козаки і жовні­ри. Це перед усім торкалося Подніпров'я і Брацлавщини. Так, за люстрацією 1616 р. у Каневі, Черкасах, Чигирині, Білій Церкві, Переяслові в середньому налічувалося приблизно 77% козацьких дворів.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста (королівське, приватновласницьке, самоврядне, церковне), майнового стану і роду занять міщанина.

У найбільш тяжкому становищі знаходились мешканці при­ватновласницьких міст. Міщани, що займалися землеробством, платили чинш, розмір якого постійно зростав. Так, з міщан Калуша у 1549 р. стягувалося 20 грошей з "дима", а у 1616 р. — 50 грошей. У місті Підгородньому грошова рента за цей же час зросла майже у три рази від 24 до 68 грошей.

Крім того, міщани міст, які були власністю світських та духов­них феодалів, були зобов'язані виконувати на користь власника чисельні і важкі повинності: косити сіно, збирати хліб, возити дрова, а також сплачувати різного роду податки — в'їздні, весільну куницю та ін. Мешканці приватновласницьких міст не мали права без згоди міської адміністрації залишати місто чи переходити в інший стан.

Мешканці великокнязівських і королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також ті, що встановлювалися для них старостами і управителями: будували, ремонтували і підтримува­ли у належному стані замкові споруди, формували "посполите рушін-ня", забезпечували замкову і польову варту. Особливо тяжкою по­винністю для мешканців великокнязівських і королівських міст був обов'язок давати у військо "вибранців" з усім необхідним для служби спорядженням. Наприклад, у першій половині XVII ст. місто Сте-пань виставляло у похід — 40, Дубно і Чудівно — 20, Острог, Коростень, Базалія — по 10*. Крім того, міщани таких міст України, як Вінниця, Канів, Житомир, Черкаси, мали супроводжувати "кон-но" і "збройне" старост і воєвод під час військових експедицій.

Міщани міст, які користувалися самоврядуванням, хоча і були юридичне незалежними, однак, виконували як загальнодержавні по­винності і податки, так і ті, які встан9влювалися міською адміністра­цією. До останніх належали: утримання міської адміністрації і варти королівських військ, сплата грошових податків у міську скарбницю.

Магдебурзьке право значно полегшувало залежність міщан від феодальної держави і окремих феодалів (іноді уряди Литви і Польщі видавали грамоти на магдебурзьке право і приватновласницьким містам на прохання їх власників) і, таким чином, об'єктивно сприя­ло прогресивному розвитку феодальних міст. В українських землях магдебурзьке право на відміну від країн Західної Європи не повні­стю звільняло міста від феодальної залежності, іноді воно переплі­талося з нормами звичаєвого права. Крім того, у більшості україн­ських міст польська влада дозволяла користуватися магдебурзьким правом лише католикам, а православне населення, тобто українське міщанство, істотно обмежувалося у правах на торгівлю, ремесло, участь в установах самоврядування.

У Львові, наприклад, українські міщани не допускалися у деякі цехи, обмежувалося їхнє право на торгівлю сукном, горілкою та ін. Мешкати і придбавати собі будинки їм дозволялось лише у певному районі Львова, який звався Руською вулицею. Приблизно у такому ж становищі знаходились українські міщани Перемишля, Кремінця та інших міст. А коли львівські міщани звернулися зі скаргою на національні і релігійні гоніння до короля, то згідно з королівською грамотою Сигізмунда усі попередні утиски українсь­кого населення Львова були залишені в силі**.

Дещо інакше розгорталися події у Києві. У 1506 р. київські

міщани прохали короля підтвердити їхні права і поскаржилися на «

введення воєводою новини — не запалювати вночі свічки під загрозою штрафу. Ця заборона серйозно зачіпала інтереси ремісни­ків, які повинні були працювати ввечері і навіть вночі. Король своєю грамотою підтвердив права київських міщан на самовряду­вання, а щодо "новини" вказав, що більше "не треба воєводі тієї вини брати". Проте королівська постанова не вирішила проблеми. У 1523 р. кияни знов скаржились на воєводу, який відбирав у них коней, брав безкоштовно "живність", захоплював "дворища міські, і вигони, і пахотні землі". Пройшов деякий час, і у 1564 р. міщани Києва знов попрохали захистити їх від самоуправства воєводи князя Острозького, який стягував щорічний "поклон" у розмірі 200 коп грошей, а його слуги брали у міщан різні товари, не сплачуючи за них грошей*.

Ці утиски і обмеження викликали тривалу і наполегливу боро­тьбу українського міщанства за повернення своїх прав. Причому міщани часто не обмежувалися скаргами, а діяли більш активно. В деяких містах справа доходила до збройних сутичок і навіть повс­тань проти старост і воєвод. Так було, наприклад, у Черкасах і Каневі у 1536 р., у Вінниці і Брацлаві — у 1541 р.

Міста України були для Великого князівства Литовського важливим джерелом грошових надходжень до скарбниці. Тому на міщан, незалежно від категорії міста, поширювалися усі загально­державні податки — серебщина, воловщина, подимний збір. Нап­риклад, наприкінці 70-х років XVI ст. державні чиновники стягува­ли з міщан Суділкова різних податків на суму 4 копи 22 гроша;

міщани Насухоіж сплачували податки на суму 8 коп 44 гроша, Острозька — 13 коп 2 гроша, Турійська — 23 копи, Жукова — 24 копи 51 грош. Києва — біля 100 коп**. З міщан збиралася і церковна десятина. Наприкінці XVI ст. міщани Миколаєва (Гали­чина) давали священику за лан по півміри пшениці і вівса, а на Пасху — ще й по 1 грошу з дворища.

Для XV—XVI ст. було характерно значне зростання міст в українських землях. Збільшення чисельності міського населення відбувалося не тільки за рахунок внутрішніх ресурсів — звичайного приросту населення, а й шляхом поповнення міст селянами-втіка­чами. Зрозуміло, що право на переселення до міста поширювалося лише на тих селян, які мали на те дозвіл від свого феодала. У Литовському статуті 1529 р. була стаття, що регулювала вихід селян від феодала до міста. Селяни, які прибували до міста, мали негайно

сповістити про це місцевого бургомістра. Останній повинен був зібрати відповідні довідки про прибулих і отримати від їхніх воло­дарів підтвердження про те, що селяни відпущені у зв'язку з голо­дом. І коли перевіркою встановлено, що феодал "геть їх вибив, не хотячи їх годувати", покріпачені селяни вважалися вільними.

Козацтво. Нові явища у суспільно-політичному житті україн­ських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової систе­ми землеробства, мали серйозні наслідки — все більше посилював­ся феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав украї­нського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої були селянські втечі. У Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніщ усього виникла фільваркова система господарства, втечі селян ста­ли масовим явищем. Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні'східні і південні окраїни По­ділля, Брацлавщини, Київщини*.

Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козаками**. У другій половині XV — на початку XVI ст. поселення селян-втіка­чів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М-Грушевського, було се­реднє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче Києва, яка у XIV—XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше — Київського воєводства***.

Малоземельні і безземельні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони орали цілинні землі, прокладали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Поряд із землеробством козаки займалися -скотарством і промисла­ми. Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла:

теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін. Так, на землях Північної України, що відігравали роль буфера між Кримсь­ким ханством та володіннями польських та литовських правителів, відбувалося формування нової соціальної групи — козацтва****.

Козацькі слободи і хутори визначалися значним благополуч­чям у порівнянні з убогими селищами феодальне залежних селян, перед усім тому, що вільна людина була більш зацікавлена у наслід­ках своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком. Економічна нерівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його появою, бо серед селян-втікачів були різні люди, що розрізнялися за своїм майновим станом. Поряд з голотою на нові землі з майном і худобою переселялося заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта. А на нових місцях майнове і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку, заснування власного господарства вимагало значних матеріальних ресурсів, що примушувало козаків "спрягатися" або йти у найми до заможних сусідів, а з другого — існування вільних земель і відсутність обмежень, відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва козацької бідноти — голоти.

Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію — громаду. Кожний втікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, отримував форма­льно рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема, у виборах козацької старшини — отаманів, суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада значною мірою зберегла риси селянського демократизму.

Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одразу ж протиставила себе феодальній державі. Тому, з одного боку, вона була привабливою силою для пригнобленого селянства і міської голоти, а з другого — викликала шалений опір пануючих верств, які намагалися, якщо не знищити козацтво як соціальну силу, то максимально обмежити її.

Заселення козаками середнього Подніпров'я відбувалося у гострій боротьбі з литовськими, польськими і українськими феода­лами, які намагалися повернути козаків колишнім володарям і загарбати освоєні козаками землі. На зламі XV—XVI ст. магнатам вдалось захопити частину козацьких земель на Поділлі і Київщині. У відповідь на це на початку XVI ст. козацькі поселення стали виникати на найвіддаленіших південно-східних кордонах України, переважно в районі Канева і Черкас. Але магнатсько-шляхетський колонізаторський потік, який рухався слідом за народною колоні­зацією, незабаром захопив і ці землі. Вже у першій половині XVI ст. тут осіли великі феодали, які захопили разом з землями посади старост і підстарост. Ставши власниками землі і зосередивши у

своїх руках величезну владу, вони примушували місцеве населення відбувати на їхню користь різні повинності і стягували з нього великі грошові побори.

У відповідь на утиски і пограбування на території Канівського і Черкаського староста спалахнули козацькі повстання, найбільш значним з яких було повстання 1536 р. Після його придушення більшість козаків Черкаського і Канівського староста, рятуючись від репресій, втекла за дніпровські пороги.

Згодом район дніпровських порогів стає визнаним центром козацтва. Мотиви, які змушували людей шукати для себе притулку у дикому Запоріжжі, були різноманітні. Сюди йшли люди "і доброї волі і з неволі": тут були ті, хто добряче натерпівся від тягот феодальних повинностей, усі, хто зазнав знущання, носив у своїх грудях "печаль люту", "горе-недолю" тощо. Зрозуміло, що націона­льний склад козацтва був досить строкатий. Тут можна було зустрі­ти українців, ляхів, литовців, білорусів, представників інших наці­ональностей*.

Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне положення, природні багатства) і нега­тивні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) сторони. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати перш за все про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються "городці", тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані "січі"**. Однак забезпечити існування козацьких поселень за дніпровськими порогами, утворити з них грізну для ворогів військову силу можна було тільки шляхом їх об'єднання в козацьке товариство-громаду з єдиними органами управління.

У середині XVI ст. у козаків за дніпровськими порогами вже існувала певна організація — кош. Козаки, які залишилися у коші, складали його гарнізон, який мав гармати, човни тощо. Заснування козаками коша за дніпровськими порогами слід вважати нічим іншим, як утворенням Запорізької Січі, яка фактично об'єднала досі розрізнені дрібні козацькі січі й поклала початок новому етапу у формуванні козацької верстви***.

Для всіх, ким би вони не були, звідки і коли б не прийшли до Запоріжжя, доступ до Січі був вільним****. Прийняті до лав запо­різького козацтва зараховувались за власним бажанням до одного із

38 січових куренів. Під час запису до куреня змінювалося прізвище і надавалось будь-яке нове ім'я, яке часто характеризувало людину перш за все зовнішнє. Це робилось для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі. Новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі правила, умів підпорядковуватись кошовому отама­ну, старшині і всьому товариству. У відносинах між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: хто вступив раніше, той мав перевагу над тими, хто вступив пізніше. Тому останній називав першого "батьком", а перший останнього — "сином".

Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї, якщо буде потреба.

Таким було військо запорізьких козаків. В цілому воно поді­лялось на січових і волосних козаків: перші власне і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзна­чався у боях, давно служив у війську, мав інші заслуги, звали "лицарством" або "товариством". Вони із свого середовища обира­ли старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і вирішували всі справи війська. Частина козацтва, що постійно залишалась у Січі по куренях, поділялася на "старше і молодше" і складала козацьке військо у власному розу­мінні цього слова.

Взагалі запорожців наприкінці XVI ст. налічувалося 5—6 тис., із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займались мирним промислом*.

Від "лицарства" різко відрізнялося сімейне козацтво. Їх також допускали у Запоріжжя, однак, вони не мали права проживати на території Січі. Вони селилися на її околицях: в запорізьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січо­вих козаків, "сиднями", "гніздюками". Узяті разом, вони складали одне військо.

Істотною рисою Запорізької Січі були формальна рівність козацтва і демократизм його суспільної організації. Зовнішнім проявом цього виступала військова рада, народне віче. На цій раді були присутні усі січові козаки, починаючи від січової старшини і закінчуючи простою "сіромою". Тут панувала рівноправність:

кожний користувався рівним правом голосу, мав змогу пропонува­ти свої плани і пропозиції, але те, що затверджено радою, було обов'язковим для всіх.

Таким чином, утворення Запорізької Січі, куди масами стіка-лися покріпачені селяни, підривало польське магнатське шляхетсь-,ке землеволодіння в Україні, загрожувало пануванню польських і литовських кріпосників. Запорізька Січ стояла на чолі боротьби українського народу проти феодального та іноземного гноблення.

Реєстрове козацтво. Стурбовані чисельним зростанням козацт­ва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво: узяти на державну службу частину заможних козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського ханства. Універсалом від 5 червня 1572 р. король Сигізмунд II Август наказав коронному гетьману Ю.Язловецькому провести набір козаків на військову службу. Такий загін у складі 300 чол. було підпорядковано призна­ченому урядом "старшому судді усіх низових козаків"*. Прийняті на державну службу козаки вносилися у реєстр (список), звідки і отримали назву "реєстрових козаків". З цього часу козаками офі­ційно визнавалися лише ті, хто був внесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька маса, лишалися за його межами.

Проте реєстр не міг повною мірою виконувати ту роль, яку йому відводила влада, хоча б тому, що був чисельно малим. А тим часом в Україні посилювався опір експлуатованих мас, зростала кількість запорізького козацтва. Зважаючи на ці події, польський уряд постійно розширяв реєстр.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілей. Перш за все, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королів­ських землях, а також міських магістратів, і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстр мав свій "присуд", тобто козаки мали право судитися у своїх судах. Реєстрові козаки звіль­нялися від податків, мали право власності на землю, одержували:

права вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували, хоч і не регулярно, грошове жалування державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавалися сукно, порох, свинець.

Однак все це не усувало істотних відмінностей в майновому стані реєстрових козаків. Верхівку реєстру складали козацька ста­ршина і заможне козацтво. Переважно вони походили з дрібної української шляхти, володіли селами і хуторами, різними промис­лами, водяними млинами, корчмами. Старшина і заможне козацт­во експлуатували незаможних людей і наймитів "підсусідків". Становище основної маси реєстрового козацтва було складним. Обо­в'язок відбувати на власні кошти нічим не обмежену військову службу, виступати в похід з конем, зброєю і військовим знаряддям вимагав від реєстрових козаків значних грошових витрат, а на час військових походів — навіть передавати своє господарство в інші руки.

У смузі вздовж Дніпра, яку займали реєстрові козацькі слобо­ди і хутори, останні були вкраплені у державні, магнатські і шляхе­тські володіння. Це породжувало напруженість у відносинах воло­дарів маєтків і основної маси реєстровців. Права і пільги реєстрових козаків були величезною принадою для державних і приватновлас­ницьких селян, які відмовлялися підкорятися своїм хазяям і нама­галися вступити до реєстру. Але, не добившись цього, вони самові­льно покидали маєтки своїх хазяїв, проголошували себе козаками і таким чином поповнювали масу населення, що не визнавалося владою.

На становищі реєстрового козацтва негативно позначалася і непослідовна політика королівської адміністрації щодо реєстру. Під час війни уряд закликав до реєстру усіх бажаючих, у тому числі селян державних і приватновласницьких маєтків. А коли потреба у такій кількості реєстрових козаків відпадала, більшість з них не тільки виключалися з реєстрових списків, а навіть поверталися колишнім володарям.

Козацька старшина також намагалася використувати рядове козацтво у своїх інтересах: залучала його до важких робіт, обкладала тяжкими податками. Все це сприяло майновому розшаруванню у середовищі реєстрового козацтва: менша його частина багатіла і зливалася з реєстровою верхівкою; більша — занепадала і поповню­вала лави "черні". Важливе місце у реєстрі посідала козацька "середина", тобто козаки, що знаходилися між реєстровою верхів­кою і "черню".

Важливим фактором, який визначав настрої більшості реєст­рових козаків, було те, що стосовно них завжди існувала загроза скорочення реєстру і, як наслідок, покріпачення. Врешті-решт реєстрове козацтво, як і народні маси всієї України, надто болісно сприймало національно-релігійний утиск, який різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, а й козацька "середина" переходили на бік борців проти кріпацтва та іноземних гнобителів.

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існували три чітко не розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили уряду, запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визна­ченого статусу*.

 

 

 3. Державний лад

Загарбання і утримання польсько-литовськими феодалами значної частини українських земель виключало можливість виник­нення української державності, хоча окремі її елементи зароджува­лися в цей час у Запорізькій Січі.

У зв'язку з цим, розглядаючи державний лад України в даний період, слід проаналізувати польсько-литовські структури, чинність яких поширювалась на українські землі.

Найвищі органи державної влади і управління. Найвища влада на території українських земель, які фактично входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, нале­жала центральним органам державної влади і управління цих дер­жав, а після Люблінської унії 1569 р. — центральним органам Речі Посполитої.

У Польському королівстві найвищими органами державної вла­ди і управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі**. З цього часу затвердився принцип обрання голови держави.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформува­лася приблизно у середині XIV ст. До складу ради входили: королів­ський (коронний) канцлер та його заступник — підканцлер; корон­ний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єписко­пи. У XV ст. рада набула назву великої.

Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств — панами і шляхтою. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства.

Аналогічно будувалася система найвищих органів влади Вели­кого князівства Литовського. Головою тут був великий князь — господар. За III Литовським статутом 1588 р. він мав досить широкі повноваження з питань внутрішньої і зовнішньої політики: очолю­вав виконавчо-розпорядчі органи, призначав на посади і звільняв з них службових осіб, керував військом, розпоряджався державним майном і коштами, призначав і приймав послів, укладав угоди з іноземними державами*.

Наприкінці XV ст. влада господаря значною мірою обмежува­лася "пани-Радою" і сеймом, без ухвали яких господар не має права вирішувати основні питання державної політики.

До складу "пани-Рада" входили найвпливовіші службові особи князівства: маршалок канцлер, підскарбій, гетьман, воєвода, каш­теляни окремі старости, а також верхівка пануючих станів — като­лицькі єпископи і великі феодали. Виникнувши як допоміжний орган при господарі, "пани-Рада" незабаром набула значної само­стійності, перетворившись в орган, який обмежував владу господа­ря. Кількість її членів доходила до 80 осіб**.

"Пани-Рада" була постійно діючим законодавчим, виконавчо-розпорядчим, контролюючим і судовим органом. Найважливіші державні справи рада вирішувала спільно з князем, а в разі його відсутності — самостійно. У випадках, коли думка "пани-Рада" і думка великого князя не збігалися, останній повинен був підкори­тися Раді.

Правове становище "пани-Рада" як одного з найвищих орга­нів державної влади Великого князівства Литовського було закріп­лено привілеями 1492 і 1506 рр.

До компетенції "пани-Рада" входило обрання великого князя, оборона держави, міжнародні справи, видання законів, розгляд найважливіших судових справ. Для вирішення цих питань Рада збиралася у повному складі***.

Вплив і авторитет "пани-Рада" були обумовлені тим, що до її складу входили вищі службові особи держави. Це перш за все маршалок земський, який здійснював нагляд за порядком та етике­том при дворі великого князя, головував на засіданнях Ради і сейму, його заступник — маршалок дворний — був керівником дворян, які служили при дворі великого князя. Дуже впливовим сановником був канцлер — голова канцелярії великого князя та "пани-Рада" і одночасно охоронець великої державної печатки. Він редагував статути і рішення Ради, скріплював печаткою офіційні документи, вів переговори з сусідніми державами, очолював роботу канцелярії з її штатом писарів, дяків, тлумачів. Підканцлер був заступником канцлера і охоронцем малої державної печатки. Підскарбій земсь­кий відав скарбницею Великого князівства Литовського, стежив за своєчасним збиранням податків. Підскарбій двірний відав скарбни­цею великого князя. До кола впливових членів Ради належав і великий гетьман — головний воєначальник Великого князівства Литовського.

З часом все більш впливовим загальнодержавним органом Великого князівства Литовського стає сейм. На загальний (валь­ний) сейм збиралися великий князь, "пани-Рада", державні урядов-ники, центральні і обласні, княжата і панята, яких закликали окремими листами, декілька латинських єпископів і по два делегата від кожного повіту, обрані шляхтою на своїх сеймиках*. Певних строків скликання сейму не існувало. Збиралися сейми у разі потреби, наприклад у випадку війни. Вальний сейм, вперше скли­каний у 1446 р.**, вирішував широке коло різноманітних питань. А такі питання, як обрання великого князя, об'ява про скликання ополчення (рушіння) належала до виключної компетенції сейму. II Литовський статут 1566 р. передбачав, що ні великий князь, ні його Рада не мали права починати війну і встановлювати податки без згоди на те вального сейму. Це свідчило про зростання ролі сейму в державному механізмі Великого князівства Литовського.

Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру найвищих органів управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав все більш міцнішим. Основу цього союзу було закладено у 1385 р. Кревською унією, у відповідності з якою великий литовський князь Ягайло став і королем польським. Пода­льше зміцнення зв'язків між Литвою і Польщею відбулося у 1413 р. завдяки унії, законодавче оформленої Городельським привілеєм. Городельська унія передбачала можливість спільних засідань, поль­сько-литовських сеймів і з'їздів. Таким чином, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Обидві самос­тійні держави об'єднувала особа спільного монарха.

Проте після Люблінської унії 1569 р. становище держав зміни­лося. У відповідності з цією унією до складу Польського королівс­тва увійшли українські землі (Волинь, Поділля, Київщина)*. Поль­ща і Литва були об'єднані в єдину державу — Річ Посполиту. Великий князь Литовський став одночасно і королем польським, який "згідно з давнім звичаєм і привілеєм спільними голосами поляків і Литви буде обиратися...."**.

Державний лад Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Велике значення в цьому процесі мали так звані "Генрікови артикули", прийняті у 1572 р. в зв'язку з обранням королем Речі Посполитої французького принца Генріха Валуа. Згід­но з артикулами Річ Посполита проголошувалася дворянською республікою з королем, що обирався, на чолі. Король визнавав вільну "елекцію", тобто вільні вибори глави держави, відмовлявся від успадкування трону, зобов'язувався не вирішувати питань війни і миру без урахування думки сенату, не скликати посполитого рушіння без згоди сенату, мати при собі 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм***. Король також зобов'язувався зберігати територіальну цілісність Речі Посполитої і добиватися повернення втрачених ним та його попередниками провінцій. Артикули перед­бачали, якщо король буде порушувати права і привілеї шляхти, остання має право відмовитися від покори королю.

За Люблінською унією 1569 р. законодавча влада передавалася вальному сейму Речі Посполитої. Вважалося, що сейм складається з трьох станів: короля, сенату і посольської ізби.

"Король у сенаті", таким чином, ставав частиною шляхетсько­го сейму і під час його засідань був тільки головою сенату.

Роль сенату у складі вального сейму була більш значною, оскільки сенат об'єднував усіх вищих посадових осіб Речі Посполи­тої — воєвод, каштелянів, католицьких єпископів Литви і Польщі. Сенатори в сеймі не голосували, а по черзі оголошували свою думку з того чи іншого питання. На цій основі король або від його імені канцлер формулювали загальну думку сенаторів — "конклюзію" (закінчення).

Найбільш впливовою частиною вального сейму була посоль­ська ізба. До її складу входило 170 делегатів — послів від земської шляхти. Серед них було 48 послів від Литви, які спочатку збирались усі в Слонимі, щоб узгодити свою діяльність на вальному сеймі*. Скликалася посольська ізба королівськими універсалами за кілька тижнів до відкриття сейму. Обрання послів у сейм здійснювалося на шляхетських сеймиках. Тут же депутатам надавалися накази, які відбивали вимоги шляхти. Отже, депутати посольської ізби були уповноваженими шляхти відповідного воєводства. Після закінчен­ня роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках.

Усі питання на сеймі Речі Посполитої вирішувалися одностай­но, бо тут діяв принцип "вільної заборони" — так зване "Ііоегит уеїо".

Компетенція сейму була досить широкою. Він мав право приймати закони, запроваджувати нові податки, давати згоду на скликання посполитого рушіння, приймати послів іноземних дер­жав, визначати основні напрямки зовнішньої політики.

Постанови сейму називалися конституціями. Оголошувалися вони від імені короля, але з обов'язковим нагадуванням про те, що прийняті вони у згоді з сенатом.

Для обрання короля Речі Посполитої збиралися особливі сей­ми: "конвокаційні", на яких вирішувалися питання про час і умови обрання короля; "елекційні", де обирали короля; "коронаційні", на яких відбувалася коронація і король давав присягу**.

Центральне управління у Речі Посполитої здійснювали король і вищі службові особи, причому Литва (князівство) і Польща (коро­на) в деяких випадках мали своїх власних сановників. Королівсь­ким двором відав коронний або великий маршалок. Його заступни­ком був надвірний маршалок. Другою після маршалка посадовою особою вважався коронний (польський) канцлер, який відав разом з підканцлером королівською канцелярією. Поряд з ними діяв литовський канцлер князівства. Коронний підскарбій відав скарб­ницею корони, литовський — скарбницею князівства. Важливе місце у державному механізмі Речі Посполитої займав коронний гетьман, який очолював коронне військо. Ця посада завжди знахо­дилась в руках магнатів, які були володарями великих земельних маєтків переважно на українських землях. На чолі литовського війська стояв великий литовський гетьман.

Місцеве управління. Система місцевих органів державного уп­равління українськими землями будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військо­ва влада знаходились в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади.

Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовле­но тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місце­вого управління в українських землях змінювалися в міру загарбан­ня сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.

Так, після приєднання у XVI ст. до Польщі Галичини тут перший час залишалася обмежена автономія і, навіть, карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводи­ти політику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Протягом XV ст. старости, призначені королем, з'явились у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі. Врешті-решт Галицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше було введено посаду подільського генерального старости.

У XV ст. в Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які в свою чергу, поділя­лися на повіти. Цей процес захопив і Галичину, яка в 1434 р. стала Руським воєводством. У 1462 р. як воєводство до складу Польського королівства увійшло Белзьке князівство.

На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, яка існувала на той час у Польщі. На чолі місцевого управління стояв воєвода. Він наділявся широкими адміністративними і судовими повноваженнями. Під керівництвом воєводи працював земський уряд, який складався з цілої низки службових осіб. Після утворення шляхетських сеймиків воєвода став головувати на їх засіданнях.

Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спо­чатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністративний уст­рій. Продовжували існувати великі феодальні об'єднання — Київ­ська і Волинська землі, кордони яких збігалися з політичними кордонами удільних князівств. Аналогічна картина склалася і на Поділлі, де після приєднання його до Литви сформувався уділ литовських князів Кариотовичів. У Чернігівській землі з встанов­ленням тут влади литовських князів виникло декілька незначних за своїми розмірами удільних князівств.

Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. У той же час ці землі збері­гали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу Великого князівства Литовського, великий князь у своїх грамотах обіцяв дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях.

У більшості українських удільних князівств і земель у XIV—XV ст. продовжувала існувати волосна система адміністративно-тери­торіального поділу. Наприкінці XIV ст. в південних частинах Київ­ського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністрати­вні одиниці — повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкі­нці XV ст. повіти і волості стали основними адміністратив­но-територіальними одиницями в українських землях.

Низовою адміністративною ланкою були органи самовряду­вання сільських общин. Вони складалися з отаманів (переважно в південних землях) або старост (на півночі) і підлеглих їм дрібних адміністраторів (войтиків, сорочників тощо). Головна їхня функція зводилась до своєчасного і повного збирання податків до князів­ської скарбниці.

У другій половині XV ст. уряд Великого князівства Литовсько­го взяв курс на остаточне скасування державної автономії україн­ських земель і ліквідацію удільних князівств. Першою жертвою цієї політики стала Волинь. У 1452 р. волинські землі були зайняті литовським військом, а саме князівство перетворене на провінцію Великого князівства Литовського. Провінцією відтепер управляв намісник, який призначався великим князем. Слідом за Волинсь­ким було скасовано і Київське князівство (1471 р.)*. Таким чином, наприкінці XV ст. тільки на Чернігівщині залишилися невеличкі уділи українських князів.

На початку XVI ст. уряд Великого князівства Литовського здійснив реформу, якою було введено однаковий адміністративно-територіальний поділ в українських землях, що входили до складу князівства. Основною територіальною одиницею визнавалося воє­водство, яке поділялося на Луцький, Володимирський та Креміне-цький повіти; Київщина — на повіти, центрами яких були Київ, Овруч, Чорнобиль, Житомир, Черкаси, Переяслав, а також Звяге-льську. Чуднівську, Канівську і Черняхівську волості.

Від цього часу головною фігурою в системі місцевого управлін­ня стає воєвода. Він призначався великим князем практично на необмежений строк. Воєвода очолював місцеву адміністрацію, сте­жив за своєчасним стягненням державних і великокнязівських пода-

тків, відав питаннями організації війська, вирішував судові справа. Впливовою службовою особою в місцевій адміністрації був староста. Він очолював повіт і був наділений широкими адміністративними та судовими повноваженнями. Центральний повіт воєводства (місце розташування адміністративного центру воєводства) інколи називав­ся каштелянією і очолювався каштеляном, який виступав тут як помічник воєводи. До міської адміністрації належали також повіто­вий маршалок, стольник, хорунжий. Наприклад, у Волинській землі вся повнота влади належала луцькому старості. На Поділлі правили брацлавський і вінницький старости. В Київському воєводстві влада зосереджувалась в руках київського воєводи.

Віденський сейм 1564—1566 рр. здійснив суттєву реорганіза­цію місцевого управління в українських землях, наблизив його до системи, яка існувала у Польському королівстві. Уся територія Великого князівства Литовського (в тому числі і українські землі) була поділена на 15 воєводств, у складі яких утворювалося ЗО повітів*. Київське воєводство, наприклад, поділялося на Київський і Мозирський повіти, Брацлавське воєводство — на Брацлавський і Вінницький повіти.

Внаслідок цих реформ у Литві виникли повітові сеймики на зразок польських. У роботі таких сеймиків брали участь усі шлях­тичі, які мали земельні маєтки в цьому повіті. Повітові сеймики обирали кандидатів у судді в земські підкоморні суди, а також по два кандидати від кожного повіту на вальний сейм Великого кня­зівства Литовського.

Згідно з Люблінською унією 1569 р. була створена єдина держава — Річ Посполита. Це потребувало внесення деяких змін до структури місцевого управління.

В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провінції — Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина загарбаних польськими феодалами україн­ських земель, і Литву. Провінції поділялись на воєводства і повіти, хоч у деяких воєводствах Малої Польщі поряд з повітами зберіга­лися і такі адміністративні одиниці, як землі.

У складі Речі • Посполитої Литва зберігла деяку автономію в галузі законодавства, державного апарату, судочинства, хоч і зазна­ла значних втрат. Так, за згодою литовської шляхти Київське, Волинське і Брацлавське воєводство були вилучені зі складу Литви і передані Польщі. Це призвело до того, що чисельність воєводств у Литві скоротилася до 9, а повітів — до 22.

Своєрідною адміністративно-територіальною і водночас гос­подарською одиницею Речі Посполитої було староство, яке жалу­валося королем за службу.

Внаслідок Люблінської унії під владою Польщі опинилася майже вся Україна. Українські землі у складі Польщі остаточно втратили свою автономію і адміністративне були поділені на шість воєводств за польським зразком: 1) Руське воєводство (переважно Галичина) охоплювало п'ять земель — Львівську, Галицьку, Пере­мишльську, Сяноцьку, Холмську; 2) Бельзьке воєводство об'єдну­вало три повіти — Бузький, Городельський і Гробовецький; 3) Во­линське воєводство — також три повіти — Володимирський, Луць­кий, Кремінецький; 4) Подільське воєводство складалося із Камінецького, Червоноградського і Литичівського повітів; 5) Брац-лавське воєводство — із Брацлавського і Вінницького повітів;

6) Київське воєводство — із Київського, Овруцького і Житомирсь­кого повітів.

Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депу­татів до Варшави на сейм. Для Волинського, Брацлавського, Київ­ського воєводств було залишено Литовський статут і українську мову у діловодстві. Як найвищу судову установу для цих земель засновано Трибунал у Луцьку, перенесений в 1589 р. до Любліна*.

Як і раніше, місцеве управління зосереджувалося в руках воєвод, каштелянів, старост та інших громадських і земських служ­бових осіб. Так, у південній Київщині й на Поділлі сиділи вісім коронних старост з широкою адміністративною і судовою компе­тенцією.

Незважаючи на чисельний штат службових осіб, місцевий апарат Речі Посполитої був недостатньо розвинутий. Справа в тому, що зростанню ролі цього апарату в державному механізмі Речі Посполитої всіляко перешкоджала шляхта. Шляхетські сеймики зберегли своє значення та вплив і після Люблінської унії. За станом на 1569 р. їх було 70, і лише 24 з них знаходилися у Литві.

Низовою ланкою адміністрації Речі Посполитої були волосні і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний староста, якому був підпорядкований волосний писар. На селі всі питання вирішував сільський схід. Він же обирав сільського старос­ту. З часом ці органи втратили свій вплив і на їх місце воєводами і старостами стали призначатися управителі. На землях, які знаходи­лись у приватному володінні, управителів призначав сам власник.

У зв'язку з бурхливим розвитком ремесел і торгівлі в українсь­ких землях зростали міста і міське населення. У люстрації 1565 р.

про Сяноччину (Галичина) говориться, що в тому краї "міста великі, людей в них чимало".

Міста в Україні були самостійними територіальними одиниця­ми. Багато з них набули самоврядування на засадах магдебурзького права. Цей досвід приваблює і сьогодні.

Правове становище міст і містечок в українських землях, їх адміністративний устрій, порядок управління були досить строка­тими. За своїм правовим становищем міста і містечки поділялися на королівські, великокнязівські (належали феодальній державі), приватновласницькі і церковні. У XIV—XV ст. окремі міста було переведено на самоврядування на основі магдебурзького права, створеного за прикладом німецького міста Магдебург й принесено­го в Україну через Польщу*. Цей процес знайшов законодавче відбиття у III Литовському статуті, який поділяв міста на привіле­йовані і непривілейовані, тобто на ті, що мали магдебурзьке право, і на ті що його не мали**.

Система управління будувалася у відповідності з тим, до якої категорії належало місто. У королівських та великокнязівських містах органи управління формувалися польським королем або великим князем Литовським. Представниками державної адмініст­рації в містах були воєводи, старости і війти. Воєводи і старости на свій розсуд призначали інших дрібних службових осіб міської адмі­ністрації, які відали певними галузями управління і суду. Стосовно великих королівських міст допускалися окремі елементи самовря­дування. Верхівка міщанства мала право обирати "радовців", які були помічниками війта, що призначався центральною владою практично на необмежений строк.

У приватновласницьких містах та містечках управління цілком знаходилось в руках власників — магнатів, шляхти, церкві. Останні призначали в містах адміністрацію, до складу якої входили старос­ти, війти, каштеляни. В деяких приватновласницьких містах міща­нам дозволялося обирати ратуші.

Значного поширення в українських землях дістало міське са­моврядування, засноване на магдебурзькому праві. Магдебурзьке право в українських містах застосовувалося поступово. Його поява тут обумовлена тим, що залежність міст України від феодальної держави і окремих феодалів негативно впливала на становище українського міщанства. Зрозуміло, що міщани українських міст боролися проти утисків з боку держави, магнатів і церкви, домага­ючись права на самоврядування. І, як наслідок цієї боротьби,

наприкінці XV ст. польський і литовський уряди за певну винаго­роду стали надавати окремим українським містам грамоти на "віль­ність", тобто переводити їх на самоврядування на основі магдебур­зького права.

Жалувані грамоти на самоврядування проголошували три ос­новні принципи: відміну звичаїв литовського, польського і руського права, що діяли раніше; скасування влади і суду державців стосовно міщан; утворення органу самоврядування — ради, що обиралася міщанами. При одержанні права на самоврядування місто виходило з-під юрисдикції королівських та великокнязівських державців. Такою була, наприклад, Жалувана грамота великого князя Олекса­ндра, видана у 1498 р. "Месту Полоцьку на Немецкое Магдебурское право"*.

Мешканці міст з магдебурзьким правом обирали магістрат — адміністративний і судовий орган самоврядування. В українських містах магістрат складався з двох колегій — міської ради і лави.

До складу міської ради щорічно обиралися радці ("райці").Це були, як правило, багаті міщани. Кількість радців залежно від розміру міста коливалася від 6 до 24 чоловік. Із свого складу радці обирали бурмістра, який головував на засіданнях ради. У королів­ських містах підсумки виборів затверджував староста, а в приватно­власницьких — пан міста. Нерідко ці службові особи, а також власники міст самі призначали радців і бурмістрів**.

Міська рада була головним органом самоврядування. Вона виконувала функції міської влади і суду в цивільних справах. Рада обирала або призначала лавників і судового війта, в деяких випад­ках призначала також цехових старшин.

Лава була судовим органом. До її складу входили лавники. Очолювалася вона війтом. Засідання лави інколи відбувалися під головуванням помічника війта — лентвійта. Суд лавників розглядав кримінальні справи міщан, а також претензії міщан до феодалів.

Протягом XV — першої половини XVI ст. самоврядування отримали такі українські міста: Київ (1497 р.), Луцьк (1497 р.), Дубно (1498 р.), Рівно (кінець XV ст.), Львів (1503 р.), Дорогобуш (1514 р), Ковель (1518 р.), Кремінець (1536 р.), Торчин (1540 р.), Берестечко (1547 р.), Брацлав (1564 р.).

У містах України, що мали самоврядування на засадах магде­бурзького права, склалася певна процедура формування органів міського самоврядування. Вибори здійснювалися щорічно у зазда­легідь визначений день. У виборах брали участь всі міщани міста. Для членів міського самоврядування в різних містах встановлював­ся віковий ценз — від 25 до 90 років. Обов'язковою умовою для кандидатів до ради було володіння нерухомим майном у місті, інакше кажучи "осілість". Своєрідними були уявлення середньові­чного міщанина про вимоги до кандидатів у органи міського само­врядування. Вони повинні бути "не богатьі й не убоги, но среднего достатка... законородженньіми, дома всегда жить, доброго имени, богобоязненньіми, справедливими й правдивими... Не разглашать городские тайньі, бьіть твердьіми в словах й делах, чуждаться алчности"*. Але ці вимоги залишалися у переважній більшості лише побажаннями. До влади в містах приходили, як правило, заможні міщани.

Найбільш повну уяву про порядок обрання органів міського самоврядування дає процедура виборів бурмістрів і радців у місті Ковелі. Перш за все існував певний строк виборів: щорічно "в перший понеділок, найближчий по новім літі". Зібравшись на сход, міщани обирали з свого середовища вісім кандидатів. Відомості про обраних кандидатів передавалися потім на розгляд міському старо­сті, який затверджував на посаді радців лише чотирьох чоловік, а також призначав з їх числа бурмістрів.

Однак один з головних принципів магдебурзького права про річний термін перебування у складі ради в українських містах не дотримувався. Мали випадки перебування у складі ради одних і тих же осіб протягом 10 років. Такі порушення вели до зловживання владою, що викликало обурення з боку міщан і часто призводило до бунтів. В таких випадках, щоб заспокоїти "поспільство" в окре­мих містах утворювалися контрольні установи, які мали право розглядати міські рахунки. Наприклад, у Львові була утворена "комісія 40 мужів", куди входили 20 чоловік від купецтва і 20 від ремісників**.

Магдебурзьке право в Україні надавало раді широких повно­важень. Рада забезпечувала оборону міста і порядок в ньому, розг­лядала цивільні справи. Важливим напрямком діяльності міського самоврядування було вирішення ним питань господарського життя міста. Рада займалася розподілом податків між міщанами і стежила за їх своєчасним збором, регулювала торговельні операції. В українських містах рада стежила за дотриманням правил оренди промис­лових закладів, організовувала роботу броварень, солодовень та інших промислів, які належали раді. До відання міського самовря­дування належали ділянки міської території — плаци. Раді були підпорядковані ремісницькі цехи. Міське самоврядування санкціо­нувало акти купівлі-продажу нерухомого майна в межах міста, видавало міщанам довіреності на укладення торговельних угод.

Адміністративному устрою українських міст на основі магде­бурзького права був притаманний один важливий елемент — так звані юридики, тобто відокремлені міські території, які в адмініст­ративному і правовому відношенні повністю або частково контро­лювалися феодальними власниками. На юридики не поширювалася судово-адміністративна влада міського самоврядування. Управлін­ня населенням юридик здійснювалося від імені феодала особливи­ми службовими особами — війтами і тіунами. Поділ міста на юридики обумовлював і поділ функцій з управління містом між їх власниками. Наприклад, у середині XVI ст. мешканці міста Любеч були поділені на чотири частини між окремими феодалами. Відпо­відно до цього і управління в місті належало чотирьом війтам і чотирьом тіунам. Кількість юридик в окремих містах досягала кіль­кох десятків*.

У міру зростання феодальних міст поширювалися юридики, зростала чисельність їх мешканців, збільшувалися доходи з них. Так, у 1629 р. в Кремінці на користь магістрату з 1224 дворів надходила лише третина подимного податку, а десять власників юридик стягували 2/3 усієї суми. У середині XVII ст. шляхетські і церковні юридики у Львові налічували біля 600 будинків з населен­ням більш 4,5 тис. чоловік.

Юридики існували у Києві, Луцьку, Вінниці, Чернігові, Сам-борі та інших містах України.

Наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. в Україні відбувається бурхливий розвиток міст. У цей період з'являються такі міста, як Конотоп, Фастів, Умань, Бориспіль та ін. Тільки у Вінницькому воєводстві за цей час кількість міст зросла майже вдвічі (від 68 до 114). В цілому у середині XVII ст. в Україні налічувалося понад тисячу містечок. Окремі з них мали значну кількість мешканців (Львів — 15—18 тис., Київ — 15 тис., Біла Церква — 10 тис.). Однак типовим для України було місто, що налічувало 2—3 тис.

Козацьке самоврядування. Запорізька Січ у своєму складі мала поділ — військовий і територіальний, у відповідності з яким і буду­валося управління нею. Як військо, запорізька громада поділялася на

38 куренів, а територіальне — спочатку на п'ять, згодом на вісім паланок. Слід мати на увазі, що у запорізьких козаків слово "курінь" вживалося у двох значеннях: по-перше, як житло; по-друге, як самостійна частина війська*. Термін "паланка" також мав два зна­чення — невелика фортеця і певна частина території Запорізької Січі.

Найвищим органом козацького самоврядування, який вирішу­вав найважливіші питання, були загальні або, як їх частіше назива­ли, військові ради. Збиралися вони регулярно у точно визначені строки — 1 січня і 1 жовтня кожного року. Козацька рада збиралася і в інші строки, коли на те була воля товариства. На військових радах вирішувалися усі найважливіші питання життя Запорізької Січі: оголошувалася війна і укладався мир, об'являлися військові походи, каралися злісні злочинці, щорічно переділялися поміж куренями землі, річки, озера, ліси, рибні лови тощо, обиралася і зміщалася козацька старшина**.

Крім загальних військових рад, у запорізьких козаків були ще й ради по куреням, які частіше звалися "сходками". Курінні сходки збиралися у разі потреби для вирішення дрібних справ, термінових питань, а також таємних справ.

Були ще сходки по паланкам. Вони розглядали переважно дрібні господарські спори, оскільки населення паланок складалося з нежонатих козаків, які займалися господарством.

На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині XVI — на початку XVII ст. були військові начальники — кошовий отаман, військовий суддя, військовий ота­ман, військовий писар, курінний отаман; військові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники-полковник, писар, осавул.

Кошовий отаман, військовий суддя і військовий писар склада­ли так звану військову старшину. Вони обиралися військовою радою 1 січня і перебували на посаді один рік. До числа військової старшини інколи включалися курінні отамани. У мирний час вій­ськова старшина займалася адміністративними і судовими справа­ми, а під час війни очолювала козаків, передаючи свої повноважен­ня наказний старшині.

Кошовий отаман зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну, судову і духовну владу***. У воєнний час кошовий

отаман був лише володарем Запоріжжя і в своїх діях керувався звичаями і традиціями козацтва. Обов'язки кошового отамана зво­дились до затвердження обраних військовою радою службових осіб, узаконення розподілу за куренями земель, розподілу військової здобичі і військових доходів, прийняття до Січі нових людей і звільнення старих козаків, встановлення дипломатичних контактів з сусідніми державами. При всій повноті влади кошовий отаман ніколи не був абсолютним диктатором. Його влада обмежувалась трьома умовами: звітом по закінченні строку повноважень перед військовою радою, річним строком перебування на посаді і, наре­шті, самою військовою радою.

Військовий^ суддя був другою після отамана службовою особою на Запоріжжі. Його основний обов'язок — здійснення суду над козаками. Крім цього, він призначав начальника артилерії і навіть заміщав кошового отамана як наказний отаман.

Військовий писар завідував канцелярією і вів усі письмові справи війська: надсилав накази по куренях і паланках, здійснював усі розрахунки, приймав укази і послання, що надходили на його ім'я.

Військовий осавул пильнував за дотриманням козаками по­рядку в Січі, а під час військових дій у військових таборах стежив за виконанням судових рішень кошового отамана і військової ради, проводив дізнання щодо злочинів, які були вчинені на території Січі, заготовляв продовольство для війська на випадок війни, вида­вав хлібне і грошове забезпечення козакам, відав охороною кордо­нів та ін.

Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани. Посада курінного отамана також була виборною. Курінними отама­нами обирали людей здібних, хоробрих, рішучих. Обрання курінно­го отамана було внутрішньою справою певного куреня і виключало втручання у цей процес козаків інших куренів. Курінний виконував в Січі функції інтенданта: його прямим обов'язком було забезпе­чення козаків усім необхідним (продовольством, паливом тощо), збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці.

За військовою старшиною йшли військові чиновники, голов­ною метою яких було надання допомоги службовим особам війсь­кової старшини у виконанні їх обов'язків. Військовий довбиш відав полковими літаврами, якими збирали козаків на раду. Крім того, він був присутній при виконанні судових вироків, забезпечував стягнення податків і торгового мита. Військовий пушкар завідував всією запорізькою артилерією. Під його началом знаходилася вій­ськова в'язниця. Військовий тлумач виконував обов'язки перекла­дача. Інколи він відряджався у прикордонні райони для здійснення військової розвідки. Військовий кантаржій був охоронцем військо­вих мір та ваг, які були однакові для всього Запоріжжя. Військові шафарі збирали мито ("перевозне") на переправах через річки Дніпро, Буг, Самару. Військовий булавничий, бунчужний і хорун­жий відповідно зберігали булаву, бунчуки як символ влади кошово­го отамана, а також військове знамено — хоругву. Військові чауші виконували функції посланників.

Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина похідна і паланкова. Вона вважалась вище за рангом від військових чиновників, але на відміну від них діяла за межами Січі в паланках. Похідну старшину складали полковник, осавул і писар. Вони діяли під час війни. Паланкову старшину складали полковник, осавул, писар, підосавул і підписарій. Їх влада поширювалась на козаків, які мешкали за межами Січі, у слободах і зимівниках. Усі предста­вники паланкової старшини обирались на свої посади і залишали їх після загальної військової ради, тобто рівно через рік. Влада паланкового полковника у межах його паланки була досить широ­кою: він фактично виконував функції отамана, зрозуміло, в межах території паланки.

В організації козацького самоврядування, яке склалося в За­поріжжі, можна знайти зародки майбутньої української державної організації. Характерно, що ця своєрідна за структурою система органів військово-адміністративної влади мала можливість викону­вати складні функції внутрішньої і зовнішньої політики, притаман-н.і лише державній владі. Ось чому деякі автори вважають за мож­ливе оцінювати Запорізьку Січ, як "своєрідне державне утворення" в низов'ях Дніпра* або "республіку з яскраво вираженими демо­кратичними рисами"**, підкреслюючи, що "в конкретно-історич­них умовах XVI—XVII ст. Запорізька Січ, як військово-політичне утворення українського козацтва, в силу специфічної тодішньої ситуації виконувала функції державного об'єднання"*** і мала риси ранньобуржуазних республік****.

Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намага­лася використати цю суспільно-політичну організацію у власних інтересах. Вона досить часто не звітувала перед козаками про свою політичну діяльність, всупереч звичаям, що складися, утримувала у

своїх руках виборні посади протягом кількох років. У знаряддя класового впливу старшина перетворила також військовий суд. Однак засилля старшини не взмозі було зруйнувати основні демо­кратичні принципи побудови органів військово-адміністративної влади, скасувати притаманні цій системі риси демократизму. Запо­різьке лицарське братство мало великий вплив на процеси держа­вотворення*. Мабуть, саме це мав на увазі К.Маркс, коли характе­ризував Запорізьку Січ як християнську козацьку республіку**.

Багатий досвід самобутньої козацької організації самовряду­вання був використаний у ході визвольної війни українського на­роду 1648—1654 рр.

Судові установи. Судова система в українських землях безпо­середньо залежала від класового і станового ладу суспільства. В її основу були покладені залежність суду від адміністрації, становий принцип побудови судових установ тощо.

Представники пануючих станів користувалися "судом рів­них", Магнати і шляхта судилися у сеймовому, та королівському судах. Шляхта підпадала під юрисдикцію повітових шляхетських судових органів — земських судів, які сама і утворювала. Згідно з Литовськими статутами земські суди розглядали кримінальні і ци­вільні справи, виконували функції нотаріату. Земський суд склада­вся з судді, підсудка і писаря. Усі ці посадові особи обиралися повітовими шляхетськими сеймиками. На кожну посаду обиралося чотири кандидати з шляхтичів-християн, які були письменними і знали право. Із списку кандидатів великий князь Литовський зат­верджував одного на кожне місце. Судді призначалися на необме­жений строк. На першій сесії судді присягали, що будуть справед­ливо судити. Сесія земського суду збиралась тричі на рік. Земські суди у своїй діяльності керувалися переважно Литовськими стату­тами 1523, 1566 і 1588 рр.***

Апеляційною інстанцією для земських судів були Коронний або Литовський трибунали.

Важливу роль у здійсненні правосуддя відігравали призначені воєводою за пропозицією земського суду й шляхти возні. У кожному повіті було декілька возних. Головний з них називався генералом. За дорученням земського суду або за проханням зацікавлених осіб возний здійснював огляд місця злочину, визначав розміри шкоди та ін. У разі необхідності він забезпечував явку відповідача до суду.

Повітовими судами для шляхти і простих людей були так звані гродські ("замкові") суди, в яких головними суддями звичайно виступали воєводи і старости. Гродські суди поділялись на вищі і нижчі. До вищого суду входили головні судді і представники місце­вих феодалів. Вони вирішували конкретні справи і виступали як суд другої інстанції. Нижчий суд складався з намісника головного судді, шляхтича і писаря. Засідання цього суду починалися першого дня кожного місяця і тривали два тижні*.

Гродські суди розглядали справи, що стосувалися найбільш тяжких злочинів, коли злочинець був затриманий на місці злочину, справи про повернення невільної челяді і залежних селян. Важли­вою функцією гродських судів було виконання вироків і рішень інших судів.

Спеціальним судово-адміністративним органом у Великому князівстві Литовському, який розглядав тяжби щодо меж земельних володінь феодалів, встановлював межові знаки, був підкоморський суд. Справи тут розглядали підкоморій, його заступник — комор-ник, мірники, підкоморний писар і копачі. Підкоморські суди запроваджені в Правобережній Україні (у Київському, Волинсько­му, Брацлавському воєводствах) Статутом 1566 р.**

Значними на той час були судові функції церкви. В українських землях існувало два види церковних судів: духовні, які розглядали справи про порушення догматів християнської віри і церковних обрядів, про розлучення, про майнові спори між подружжям, про спадщину тощо, і церковний доменіальний суд, що виступав як суд феодала, яким була церква щодо залежних від неї людей. Юрисдикції церковного доменіального суду підлягали дрібні цивільні і криміна­льні справи селян, які мешкали на церковних землях, а також справи про невиконання феодальних повинностей. Аналогічними правами щодо ченців і підлеглого монастирям населення користувалися мо­настирські суди. Єпископи та настоятелі монастирів управляли сво­їми маєтками через намісників і управителів, яким доручали здійс­нення доменіального суду щодо населення, яке мешкало на церков­них землях. Судові функції у церковних судах виконували протопопи, єпископи і консисторський суд митрополита.

Щодо. міщан королівських і приватновласницьких міст судові функції виконували судді, які призначалися власниками цих міст, що було по суті різновидом доменіального суду.

У містах, які користувались самоврядуванням, судові функції здійснювали магістрати і ратуші. У магістратських судах цивільні

справи розглядалися радою на чолі з бургомістром, а кримінальні — лавою на чолі з війтом. Найбільш тяжкі кримінальні справи (розбій, убивство, підпал, зґвалтування, замах на життя шляхтича) розглядалися магістратською радою з міським старостою. Староста разом із війтом розглядали справи, якщо сторонами у них виступа­ли міщани і міські мешканці. У ратушах судові справи розглядалися війтом або бургомістром під головуванням міського старости або іншого державця. Міські суди збиралися на свої засідання двічі на тиждень, їх рішення можна було оскаржити підвоєводі, який вис­тупав як суд другої інстанції.

Жалувані грамоти містам на магдебурзьке право надавали міщанам право-привілей судитися відповідно до "положень магде­бурзького права"*. Основними видами судів в містах України з самоврядуванням були поточний і виложений суди. Поточний суд збирався у міру необхідності, але не пізніше як на третій день після подання позивачем скарги. До складу поточного суду входили лентвійт (заступник війта), до чотирьох бургомістрів, декілька рад­ців і лавників**.

Виложений суд працював під головуванням війта. Він збирав­ся тричі на рік, і кожна сесія тривала до двох тижнів. До компете­нції виложеного суду входили улагодження майнових спорів, розг­ляд кримінальних і цивільних справ.

У містах України діяли ще цехові суди, де як суддя виступав цеховий майстер. Підсудність цехових судів охоплювала дрібні спра­ви між членами цеху в процесі їх трудової діяльності (спори про неявку "братчиків" на раду цеху, про непристойні висловлювання в присутності цехмейстера, про насмішки над працею іншого майстра). Залежно від провини цехмейстер притягував винуватця до грошового штрафу, короткочасного позбавлення волі, виключення із цеху. Рі­шення цехмейстера можна було оскаржити на цехових зборах. Більш тяжкі злочини ремісників розглядалися у загальних судах міста.

В Україні, переважно на королівських землях, тривалий час продовжували існувати общинні, так звані, копні суди. Вони були судами сільської громади. Копні суди в Україні були дуже пошире­ні, бо виступали носіями віковічних традицій звичаєвого права. За допомогою цих своєрідних установ селяни і жителі містечок не тільки успішно боролися з різного роду правопорушеннями й зло­чинами, а й відстоювали право самостійно вирішувати усі питання внутріобщинного життя, незалежно від місцевої адміністрації та

тиску феодалів*. Копний суд територіальне об'єднував декілька сіл. Його засідання проходили на заздалегідь визначеному місті — "коповищі", куди збиралися представники селянських дворів, їх називали "сходаі", "мужі", "судді копні". Право належати до копи мали тільки глави сімей, які постійно проживали на даному місці. Їх жінки, брати і діти запрошувалися на засідання копного суду лише як свідки. Кількість суддів, як правило, дорівнювала 10—20 чол. Крім головних учасників — "сходаів", на копний суд запрошу­валися селяни сусідніх громад — "люди сторонні", які не мали права втручатися у справи, а тільки стежили за перебігом подій. Засідання копного суду відбувалися у присутності' представника державної адміністрації — возного, який складав протокол і доне­сення в гродський суд для запису рішення в актові книги.

Підсудність копного суду була досить широкою. Він розглядав земельні суперечки поміж селянами, справи про заорювання землі, крадіжку худоби, бійки і навіть убивства. Копний суд мав право призначати такі покарання, як штраф, відшкодування збитків, ті­лесні покарання і страта. Але копні суди дуже часто застосовували умовні покарання. Характерно, що копні суди самостійно здійсню­вали розшук обвинуваченого, розглядали справу по суті, виносили судові рішення, які були остаточними і виконувалися негайно**.

В окремих випадках копний суд розглядав справи, в яких однією із сторін був шляхтич. При цьому останній мав право розгляду його справи в гродському суді. Поступово шляхта вийшла з-під юрисдикції копних судів. Перелік справ, що підлягали розг­ляду копними судами, поступово скорочувався. Врешті-решт копні суди фактично були замінені вотчинними судами феодалів.

Своєрідна судова система існувала у запорізьких козаків. Су­дові функції тут виконували усі представники козацької старшини:

кошовий отаман, довбиш, паланковий полковник, а іноді і весь кош***. Кошовий отаман вважався найвищою судовою інстанцією, оскільки він зосереджував у своїх руках вищу владу над усім війсь­ком. Суд кошового отамана виступав спочатку як суд першої ін­станції у справах військової старшини і паланкових полковників. З часом, приблизно у середині XVII ст., він перетворився у вищу апеляційну інстанцію. У найбільш складних справах як суд першої інстанції інколи виступав увесь кош.

Основні функції щодо здійснення правосуддя у запорізьких козаків покладалися на військового суддю. У своїй діяльності він керувався козацьким правом і традиціями, занесеними на Запоріж­жя з усієї України. Військовий суддя розглядав кримінальні і циві­льні справи. Однак не у всіх справах він виносив остаточне рішен­ня. Найбільш складні справи він передавав кошовому отаману або військовій раді.

Судові повноваження інших представників військової старши­ни були менш значимими і зводились переважно до виконання окремих доручень. Військовий осавул виконував функції слідчого, стежив за виконанням судових рішень. Курінні отамани часто виконували серед козаків роль суддів у власних куренях. Вони мали право розглядати справи поміж козаками свого куреня і навіть карати їх тілесно. Паланкові полковники також виконували судові функції у межах своєї паланки.

§ 4. Основні риси права

Приступаючи до вивчення права, що діяло в українських землях, слід враховувати перш за все рівень суспільно-політичного розвитку цих територій, особливості та своєрідність становища самої України. Органічний зв'язок між правовим і державним розвитком обумовлює необхідність при розгляді основних рис пра­ва в Україні спиратися на матеріали попереднього параграфа, при­свяченого державному ладу в Україні на той же час.

Тільки такий підхід дає можливість виявити основні законо­мірності правового розвитку, розкрити суть права, що діяло в українських землях, розглянути його найбільш важливі форми та інститути.

Джерела права. Правова система, що склалася в Україні нап­рикінці XIV — у першій половині XVII ст., за своєю суттю була класовою. Вона надійно служила як інтересам експлуататорів міс­цевого походження, так і пануванню іноземних поневолювачів. Її основними завданнями були захист і зміцнення феодально-кріпос­ницького ладу в Україні.

В умовах своєрідного політичного становища українських зе­мель, що опинились у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел.

Її первісною базою стало розвинуте право Київської Русі. Особливу роль серед джерел права в Україні відіграла Руська Правда, яка мала значний вплив на розвиток правових систем Великого князівства Литовського і Польського королівства, у складі яких перебувало більшість українських земель.

У кінцевому підсумку в українських землях правова система сформувалася на основі синтезу місцевого звичаєвого права і нор­мативних актів у вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв Польського королівства і Великого князівства Литовсько­го. При цьому роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час воно діяло поряд з нормами писаного права.

Особливо помітно це було у Польському королівстві, де зви­чаєве право широко застосовувалося навіть в умовах шляхетської Речі Посполитої.

Польське право не було з'єднане однією системою. Спроби кодифікації робилися неодноразово, однак, вона так і не була здійснена. Замість цього у Польському королівстві створювались збірки, які охоплювали видані раніше статути і конституції, а також норми звичаєвого права. Серед законодавчих актів особливого зна­чення набули Генрікови артикули 1572 р.

Свою правову систему було розроблено у Великому князівстві Литовському. Союз з Польщею сприяв поступовому зближенню литовського права з польським, особливо в тому, що торкається становища шляхти. Однак своєрідність литовського права зберіга­лася. Тому після Люблінської унії 1569 р. в українських землях, які входили до складу Великого князівства Литовського (Волинь, По­ділля та Київщина), було введено державний лад*. Як і раніше, на території України (за винятком Галичини) діяло не польське право, а обласні привілеї та Литовські статути.

Прагнення до кодифікації законодавства мало у Литві більш сприятливі умови, ніж у Польщі. Наслідком цього була поява у Великому князівстві Литовському у XV ст. Судебника, а у XVI ст. — трьох Литовських статутів.

Судебник Великого князя Казимира був укладений урядовця-ми-правниками великокнязівської канцелярії і стверджений на провінційному сеймі у Вільні 1488 р. Зміст його стосується пору­шень кордонів, наїздів, крадіжок, панського суду над селянами. В ньому містяться змішані старі українські та нові станові поняття. Дещо взято з Руської Правди**.

У І Литовському статуті (пізніше він одержав назву "Старо­го"), виключно світському кодексі, який було прийнято на вально­му сеймі 29 вересня 1529 р., одержали юридичне закріплення основи суспільного і державного ладу, що склалися на той час у Литві та в українських землях, які входили до складу князівства. Литовський статут 1529 р. складався з 13 розділів і 264 артикулів. Він містить норми державного, адміністративного, цивільного, сі­мейного, кримінального, а також інших галузей права. Статут про­голошував, що усі особи, "як злиденні, так і багаті", повинні були судитися на основі норм, викладених у статуті. І Литовський статут не був надрукований, а переписувався для практичного вжитку*.

Унікальність статуту 1529 р. у тому, що його кодифікаторам внаслідок значної теоретичної роботи вдалося створити таку систе­му права, яка була однаково прийнята у всіх кінцях величезної різномовної держави. Органічно поєднаними пластами у статут увійшли, зокрема, деякі положення Руської Правди, норми звича­євого (українського, білоруського та литовського) права, ряд пунк­тів з польських та німецьких судебників, у тому числі з Саксонсь­кого Зерцала**.

Для розробки проекту II Литовського статуту у 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (п'ятеро католиків і п'ятеро православ­них), до складу якої увійшли "радники маршалкові, урядники земські, хорунжі та інші особи роду шляхетського, доктора прав чужоземних, які статут склали і написали". Статут було затвердже­но сеймом у 1554 р., але він набрав чинність тільки з 1566 р. За рівнем кодифікаційної техніки статут 1566 р. перевершував перший. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що від­булися у Великому князівстві Литовському з 1530 до 1565 рр., визначав становище великого князя ("господаря"), захищав приві­леї крупних феодалів, фіксував права і вільності шляхти. Статут 1566 р. підрозділявся на 14 розділів і 367 артикулів, як і І Литовсь­кий статут, включав норми, що належали до різних галузей пра­ва***. Оскільки ця редакція з'явилась внаслідок домагань волинсь­кої шляхти, яка виступала за злуку з Польщею, II Литовський статут зветься також Волинським****.

Після Люблінської унії 1569 р- з'явилась потреба у приведенні литовського законодавства, що діяло і в українських землях, у відповідність з польськими законами. За дорученням- польського короля Стефана Баторія цю роботу успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапега. Допомагала йому в розробці статуту комі­сія, до складу якої входили визначні правознавці того часу. Так з'явився Литовський статут, який був остаточно затверджений при­вілеєм Сигізмунда III у 1588 р. "Ми, государ, — було сказано у цьому акті, — той статут права Великого князівства Литовського, виправлений цим привілеєм нашим, затверджуємо і усім станам Великого князівства Литовського для застосування на увесь майбу­тній час видаємо"*.

У Статуті 1588 р. визначалися права і привілеї шляхти, деталь­но регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачен­ня основної частини сільського населення. Чинність III або, як його стали називати, "Нового" Литовського статуту, одного з най-значніших джерел права феодальної Європи, поширювалась не тільки на українські землі, а й на Корону. Складався він з 14 розділів і 488 артикулів.

Характерно, що і після прийняття у Великому князівстві Ли­товському статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київ­ському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти статут 1566 р-**

Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак воно, як і раніше, продовжувало діяти поряд з писаним правом. І Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям при відсутності "писаної" нор­ми вирішувати справу "на основі старого звичаю". Можливість діяти "згідно з старим звичаєм, способом звичая стародавнього" визначалася і наступними статутами. Великий князь, сказано у III Литовському статуті, зобов'язувався додержуватися давніх звичаїв, "усі привілеї земської старовини і нові від нас дані, вільності і звичаї добрі стародавні зберегти і ні в чому не порушувати"***.

Значне поширення в українських землях одержало магдебур­зьке право, згідно з яким окремі міста України отримували самов­рядування і право "між собою судитися і радитися". Відомо воно у вигляді збірників німецького права у польському перекладі. Най­більш авторитетним серед них був збірник під назвою "Статі маг­дебурзького права", виданий у 1556 р. Бартоломеєм Троїцьким. Слідом за цим збірником він підготував і видав ще п'ять книг,

присвячених різним розділам міського права. Їх розглядали як офіційну інтерпретацію магдебурзького права*.

Так, у 1518 р. аналогічне право було надане киянам з тим, щоб вони "вели свої справи так, як у тих привілеях їм написано і як визначає магдебурзьке право"**. Магдебурзьке право мало чітко виражений класовий характер, який виявлявся у наданні привілеїв окремим соціальним верствам пануючого класу (шляхті, купечест-ву, верхівці ремісників), і, навпаки, в усуненні від участі в управ­лінні міськими справами нижчих верств городян. Незважаючи на зовнішньо виражену автономію українських міст, де діяло магдебу­рзьке право, фактично вони не були цілком самостійними і неза­лежними.

До джерел права в Україні треба віднести і канонічне (церков­не) право. Правовими джерелами православної церкви в українсь­ких землях були кормчі книги — "Номоканон" (збірник церковного права) і церковні устави князів Володимира і Ярослава ("Сувій Ярослава"). Найбільш відомою католицькою кодифікацією кано­нічного права, яка діяла у Великому князівстві Литовському, був "Звід канонічного права" 1532 р. Певне відношення до джерел церковного права мали привілеї польських королів Сигізмунда І (1511 р.) і Стефана Баторія (1588 р.).

Специфічне джерело права являли собою і гетьманські (Війсь­кові) артикули, які видавалися у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитої. Вони фактично були першими збірниками вій-ськово-судового і військово-кримінального права.

Важливе значення в українських землях мало звичаєве козаць­ке право — сукупність правових звичаїв, що встановлювались у сфері козацтва. Важливість цього джерела підкреслює той факт, що одразу після приєднання України до Росії царська грамота від 25 березня 1654 р. надавала війську Запорізькому право судитися "у своїх старшин по давнішнім правам їх"***, тобто на основі звичає­вого права. А база звичаєвого права закладалася якраз у XV — середині XVII ст. Спочатку особливу популярність звичаєве козаць­ке право одержало у середовищі українських селян, що тікали від своїх хазяїв і властей у райони середнього і нижнього Придніпров'я. Норми звичаєвого права, які склались у Запорізькій Січі, закріплю­вали військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, роботу судових органів, порядок землекористування і укладення окремих договорів, види злочинів і покарань. Наявність у козацтва свого особливого права визнавалася польським урядом*. Незважаючи на суворість, а інколи нещадність норм звичаєвого козацького права, в ньому була "чесність велика". Живучі "на основі старожитніх і найстаріших звичаїв", козацтво всіляко відс­тоювало звичаєве козацьке право, побоюючись, що писане право зможе обмежити козацькі вільності.

Право власності. Основним правовим інститутом, безумовно, було право власності. І у польському, і у литовському праві поняття власності з'явилось досить рано, що створювало правову основу для експлуатації трудового населення. Так, у Польському королівстві з цією метою спочатку використовували термін "дідівщина", тобто володіння речами, одержаними в спадщину "від дідів". Надалі його витиснуло поняття "власность" (власність)**. У Великому князів­стві Литовському в статуті 1529 р., який закріплював права і приві­леї шляхти як землевласницького стану, також існував спеціальний термін "власність"***, хоча деякий час зустрічалося і таке поняття, як "отчина".

Об'єкти власності були різними: маєток з залежними селянами, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського госпо­дарства і ремісницького виробництва, будівлі тощо. Важливе значен­ня при цьому набував розподіл усіх речей на рухоме і нерухоме майно. До останнього у відповідності з польським правом належало усе, що було пов'язане із землею. За правом Великого князівства Литовського до нерухомого майна зараховувались маєтки, землі, будови, ліси тощо, а до рухомого — "інші всякі добра і пожитки".

І все ж головна увага приділялася правовому регулюванню феодальної земельної власності.

Правовий режим земельних володінь був різноманітним. Розріз­нялися, зокрема, королівські, великокнязівські, магнатські, шляхет­ські і церковні землі. Крім того, залежно від способу придбання маєтки розподілялися на декілька категорій: "отчини" або "дідини", тобто одержані у спадщину родові володіння; вислужені або одержані в користування (держання) на визначених умовах, наприклад, "до волі панської"; одержані внаслідок купівлі-продажу.

Право розпорядження цими категоріями було різне. Якщо власник купленого земельного володіння розпоряджався ним віль-

но, то щодо маєтків, які були одержані іншим шляхом, існували певні обмеження.

Шляхетська земельна власність усіх видів — родова, вислуже­на або куплена — вважалась недоторканою. Однак з цього правила були винятки. Великокнязівські піддані, що втекли "до землі воро­жої", розглядалися як державні злочинці, а тому їхні маєтки пере­ходили до господаря. Діти злочинця втрачали право на нерухоме майно. Своє право володіти батьківськими землями втрачали дівча­та, які вийшли заміж без згоди батька і матері або одружилися з іноземцями.

Право володіння землею грунтувалося на пожалуванні, яке підтверджувалося грамотою або давністю часу. Кожне земельне володіння повинно відповідати тому, що записано у грамоті госпо­даря. Уряд Великого князівства Литовського суворо пильнував за цим. Наприклад, під час аграрної реформи Сигізмунда Августа здійснювалася перевірка прав на володіння землею. У випадку, коли держатель землі не мав належних документів на право воло­діння землею, то ця земля відписувалась до господаря. Але цілком зрозуміло, що за час від аграрної реформи до прийняття І Литовсь­кого статуту, з'явилися землевласники, право володіння землею у яких базувалося тільки на давності часу. Статут 1529 р. гарантував шляхті недоторканість таких володінь, остаточно визнавши строк давності у 10 років. Після 10 років усякі позови визнавалися недій­сними і нерухоме майно залишалося у тієї особи, яка тримала землю протягом зазначеного часу.

Вже шляхетські привілеї 1413 і 1447 рр. дозволяли власникам нерухомого майна розпоряджатися ним на свій розсуд. Литовський статут 1529 р. зберіг за землевласниками право вільного розпоряд­ження своїми землями, однак, обмежив його щодо фамільного (родового) і вислуженого майна. Власник мав право продавати, міняти, відчужувати, дарувати лише третину такого майна.

Обмеження права розпорядження земельною власністю про-тирічило як потребам господарського розвитку, так і шляхетським правам і привілеям. Цілком природно, що шляхта добивалася ска­сування цього обмеження. Згідно з II Литовським статутом 1566 р. шляхтичам не потрібен був дозвіл великого князя на відчуження "отчини" — досить було повідомити про це земський суд. Щоправ­да, вислужені маєтки ("вислуги") відчужувалися лише за згодою великого князя*. Остаточно усі обмеження шляхетської земельної власності були скасовані III Литовським статутом 1588 р., за яким "усім станам шляхетського народу... можна вільно тепер і в майбу-

тньому маєтками своїми, вотчинами, материнськими, також і вис­луженими у нас, государя, і яким небудь звичаєм і способом нажитими на вічність, розпоряджатися згідно з потребою, бажан­ням і власним розсудом"*.

Деяке поширення на початку XV ст. одержує так зване застав­не землеволодіння. Цим терміном визначалися землі, що передава­лися у забезпечення боргу кредитору. У даному разі землі перетво­рювалися у заставу-володіння, наближаючись до її продажу, бо кредитор мав можливість не тільки експлуатувати заставну землю, а й передати своє право іншим особам. Через ЗО років, якщо земля не викуплена із застави, вона переходила у власність кредитора**.

Право володіння землею як загальне правило супроводжувало­ся обов'язком для власника відбувати військову повинність. Литов­ські статути не знали права володіння землею, яке не було б пов'язане з виконанням військової повинності. Статут 1529 р. поклав на кожного землевласника обов'язок відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Кожний шляхтич був зобов'язаний з'явитися на війну особисто і, крім цього, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей залежно від розміру свого володіння. Така ж вимога містилась і в Литовському статуті 1588 р.: "Всякого звання духовні і светські, княжства, панята, і врядники земські, дворяни, земляни, шляхта хоругова... ті, хто має маєтки земські... в разі потреби, з нами і з нащадками нашими, або при гетьманах наших, повинні будуть самі особисто війну служити і виправляти на військову службу"***. До того ж така військова служба вимагається з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином придбаних.

Право наказувало, щоб кожен землевласник особисто відбував військову службу, допускаючи, однак, можливість нез'явлення на військову службу у зв'язку з хворобою. Шляхтич, який відмовлявся відбувати військову службу, втрачав право на володіння землею. "А хто" — записано у III Литовському статуті, — з тих підданих наших шляхти, лицарів всяких і всякого звання: власників земських маєт­ків, на війні не служив, або коли приїхав к встановленому строку, не записався, а хоч би і записався... без дозвілу нашого або гетьмана нашаго великого, геть від'їхав, той весь маєток свій втрачає, який переходить державі і нам, господарю"****.

Спадкове право. Досить ретельну правову регламентацію одер­жали питання, пов'язані із спадкуванням. В результаті цього спад­кове право виділилося у самостійний правовий інститут.

У польсько-литовському праві розрізнялося спадкування за законом, заповітом і на основі звичаю.

Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, у Польщі спочатку спадкоємство жінок обмежувалося тільки рухомим май­ном. Нерухоме майно і перш за все земля переходили тільки до синів. Кожен з них одержував рівну частку, але, починаючи з XIV ст., шляхетські маєтки, якщо не було синів, успадковувались доч­ками.

Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків й інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, виключалися із числа спадкоємців за законом дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхетка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародженими; діти державних злочинців і деякі інші.

Розрізнялося спадкування батьківського і материнського май­на. Наприклад, III Литовський статут 1588 р. передбачав, що "спад­щина, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде переходити"*. Отже, батьківське майно, у тому числі куплене, передавалося у "вотчину" лише синам, а доч­кам — переважно тільки придане з четвертої частини всякого майна батьківського і купленого"**.

Що стосується материнського майна, як нерухомого у вигляді маєтків, так і рухомого, у тому числі готівки, золота, срібла, одягу і прикрас, коней, повозок, килимів, тощо, то все це повинно рівно розподілятися поміж дітьми, як синами, так і дочками.

Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допо­могою заповіту. Свобода заповіту поширювалася на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не входила у фамільну власність — вотчи­ну або материнське майно. Кожен мав право "записати свої речі, рухоме майно і особисто ним придбані маєтки, однак, не батьків­ські і не материнські маєтки, з своєї доброї волі, коли побажає, як духовним особам, так і світським"***. При цьому право заповідати майно не мали неповнолітні, ченці, сини, що не були відокремлені від батьків, залежні люди тощо.

При відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів фамі­льне (родове) майно, набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії. Материнське майно повинно було перейти до тих спадкоємців, які були більш близькі до материнської маєтності.

Якщо не було спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося вимороченим і переходило до державної казни, вели­кого князя. Вперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено II Литовським статутом 1566 р., де було сказано, що "котрі без нащадків і спадкоємців своїх вмирають, ні на кого права свого природженого, вислуженого і набутого не записавши; тим звичаєм маєтки спадком на нас Господаря Великого, князя Литов­ського... переходять і переходити будуть". Аналогічне положення містилося у III Литовському статуті 1588 р.

В той же час багато питань, пов'язаних із спадковими відно­синами, регулювалося нормами звичаєвого права. Як сказано у Литовському статуті, справи про спадкоємство повинні розглядати­ся переважно на основі норм Руської Правди і звичаєвого права*.

Зобов'язальне право. Значний інтерес являє собою зобов'яза­льне право, яке діяло на українських землях.

Як відомо, в умовах феодального суспільства зобов'язальні відносини не дістали широкого поширення. 1 все ж польське і литовське право знали різні види договорів. Спочатку в умовах натурального господарства найчастіше зустрічалися договір міни і договір дарування. З розвитком обміну і грошових відносин одер­жує поширення договір купівлі-продажу перш за все рухомого майна, а потім і нерухомого. Вже статути Великого князівства Литовського дозволяли "усім станам шляхетського народу" вільно розпоряджатися маєтками, з тим щоб на свій розсуд їх "ввідавати, продавати, дарувати, поміняти і на церкву записати, за борги передати і в заставу віддати"**.

Закон визначав форму і порядок укладення угод, встановлю­вав строки позовної давності (5 або 10 років), умови припинення зобов'язань. До того ж багато питань вирішувалось тут на основі норм звичаєвого права.

Усі угоди сторони повинні були укладати, як правило, у присутності свідків і з виконанням деяких символічних дій і обря­дів. Було прийнято, щоб контрагенти перебивали руки, часто вис­тавлявся могорич (частування). Усе це робилось на підтвердження і закріплення договору.


Гарантія виконання зобов'язання забезпечувалася різними за­собами. У деяких випадках договір скріпляли присягою. Викорис­товувалась також застава. Причому як застава могли передаватися землі, одержані на умовах служби, а також посади. Якщо хтось віддавав у заставу на перший строк рухоме майно, а по закінченню строку не мав змоги його викупити, тоді той, хто отримав майно у заставу, міг довічно ним користуватися*.

Значне поширення у XIV—XV ст. отримало поручительство. Треба мати на увазі, що відповідальність поручителя була допоміж­ною, тобто наставала у тому разі, коли боржник був неплатоспро­можним.

У деяких випадках право вимагало дотримуватися письмової форми договору. Така форма була обов'язковою, наприклад, для договору позики на загальну суму більше "десяти коп грошей". Коли ж договір позики на більш значну суму не був оформлений письмово, боржник за Литовським статутом 1588 р., мав право сплатити кредиторові "тільки десять коп грошей, коли присягне той, хто стягує борг"**.

Ще більш суворі вимоги становив закон для угод із землями. У випадку продажу або дарування батьківських, материнських, вислужених, куплених та іншим способом придбаних маєтків, той, хто їх продає або дарує, повинен був скласти запис, скріпивши його своєю печаткою, поставивши підпис, та ще й запросити трьох-чо­тирьох свідків шляхетського походження із своїми печатками***. Потім цей запис треба було занести до книги замкового суду. Під час сесії земського суду цей запис переносився "з книг замкових до книг земських". Такий же запис був потрібний, коли власник віддавав у заставу маєток, людей, землі або позичав на певний строк суму грошей.

Злочин і покарання. Велику увагу польсько-литовське законо­давство приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казимира Великого середини XIV ст. присвячували злочи­нам майже дві третини своїх статей. Визначне місце займали вони і у Литовському Судебнику 1468 р., а також у всіх трьох статутах Великого князівства Литовського.

Кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, перш за все шляхти, захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Інколи шляхтичі звільнялися від покарання. Так, за І Литовським статутом карою за образу шляхтича була в'язниця, за образу нешляхтича — штраф. За вбивство, вчинене кількома шляхтичами, карі підлягав лише один із них, решта ж платила гуртом головщину*.

Поняття злочину у даний період змінювалося. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну "кривду", яку було зав­дано окремій особі або громаді. Пізніше злочин стали розглядати як "шкоду", "злочинство". Потім його стали називати "виступом", тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою. Суб'єк­тами злочину вважалися як вільні, так і феодальне залежні особи, які досягли за статутом Великого князівства Литовського 1566 р. 14 років з дня народження, або 16 років за Литовським статутом 1588 р.

Починаючи з XIV ст., законодавство і судова практика нама­галися розрізняти умисну вину від необережної. Ще Статут Кази-мира Великого виділяв умисний підпал, безпосередній винуватець якого виявив "гріх жорстокості". Статути Великого князівства Ли­товського досить чітко розрізняли умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентували співучасть у вчиненні злочину. Їм були відомі і такі інститути, як необхідна оборона і крайня необхідність.

Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які розподілялися залежно від об'єкта злочину на кілька видів. Найбільш тяжким злочином вважалось ображення або злочинне посягання на життя і здоров'я господаря — великого князя, короля. Особливу групу складали злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, видача державної таємниці, здача замку, заколот (рокош). Злочини проти релігії та церкви включали богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін.

До злочинів проти особи відносились убивство, заподіяння тілесних ушкоджень, ображення. Найбільш тяжким серед них вва­жалося убивство, яке підрозділялося на категорії залежно від об'єк­та, суб'єкта злочину, способу його учинення; убивство пана, бать­ків, чоловіка, дітовбивство, убивство під час нападу на садибу, убивство на суді або в присутності пана, убивство під час бійки, при перевищенні меж необхідної оборони. Злочинами проти власності вважалися крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна тощо. Особливу групу серед них складали грабіж — відкри­тий напад з метою заволодіння майном, розбій — умисний напад на чужий дім, двір, маєток. Якщо хто-небудь був убитий під час такого нападу, усі учасники, незалежно від їх ролі, каралися смер­тю. До злочинів проти сім'ї та моральності належали примушування до одруження, двоєженство, шлюб з близькими родичами, звідни­цтво, зґвалтування та ін.

У статута^ Великого князівства Литовського для позначення покарання використовувалося декілька термінів: "кара", "страта" то­що. Мета покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому було залякування, про що свідчить все більш зростаюча жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари), а також публічність його виконання. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1522 р., залякування у писаному праві необхідно для попередження злочинів, утримання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані всієї держави*.

Найбільш тяжкими покараннями була смертна кара, яка пе­редбачалася за державні злочини, убивство, розбій, наїзд та ін. Право розрізняло просту смертну кару (відрубання голови, пові­шання) і кваліфіковану, тобто особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посаження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічницькими (відрублення руки, відрізання вуха, носа). Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання, практикувалося також позбавлення волі (ув'язнення у башті), виставлення біля ганебного стовпа.

Особливим каральним засобом, який застосовувався до предс­тавників шляхти було виволання (викрикування), оскільки воно пов'язувалось з публічним оголошенням вироку. Виволання призво­дило до громадянської смерті засудженого. Така людина переставала існувати для закону як особа: вона втрачала шляхетство, права на майно, змушена була переховуватися за кордоном, бо в разі спійман-ня її належало убити. Від таких наслідків "виволання" міг звільнити тільки великокнязівський охоронний лист, так званий глейт**. З XVI ст. виволання замінюється менш суворим покаранням — опалою. Опальний шляхтич також повинен був залишити кордони держави. Проте це була втрата громадянських прав, але не честі.

У польсько-литовському праві склалася досить складна систе­ма майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, головщи-ну, відшкодування збитків, нав'язку.

"Головщина" — це грошовий штраф "за голову убитого", який сплачувався, крім основного покарання, сім'ї або родичам убитого. Головщина вважалася додатковим покаранням. Так, відповідно до III Литовського статуту "коли б людина простого звання убила іншу людину такого ж простого звання, нешляхтича, тоді... сторона обвинувачена смертю карається. А й головщина з його рухомого майна за станом убитого виплачена повинна бути тому, кому по праву належати буде". Розмір головщини залежав від стану убитого. За шляхтича, сказано у III Литовському статуті, "крім покарання, описаного в даному статуті відповідно до злочину, треба виплатити сто коп грошей, а за війта, бурмістра — 60 коп грошей, за ремісника або міщанина таких міст, які на магдебурзькому праві — ЗО коп грошей, за тяглову людину — 24 коп грошей" та ін.

Грошовим штрафом, який призначався за заподіяння пора­нення, заподіяння побоїв, незначну крадіжку, яку було вчинено вперше, була так звана нав'язка. Вона могла бути і основною, і додатковою мірою покарання. Статути детально регламентували випадки призначення нав'язки та її розмір*.

Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Часто право визначало вид покарання, а не його розмір. Це давало можливість суддям встановлювати розмір покарання довільно, ви­ходячи із своїх особистих і класових інтересів.

За межами польсько-литовського законодавства опинилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася у відповідності з старовинними звичаями, "словесним правом і здо­ровим глуздом".

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким вважалося убивство козаком товариша, завдання побоїв, крадіжка, неповага до начальства, насильство у Запоріжжі або християнських поселеннях (відібрання у товариша коня, худоби, майна), дезертирство, гайда­мацтво (крадіжка коней, худоби, іншого майна у мирних жителів), приведення у Січ жінок (окрім матері, сестри, дочки), пияцтво під час військового походу.

Покарання у запорізьких козаків залежали від характеру тяж­кості учиненого злочину. Як покарання практикувалися прив'язу­вання винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчуками під шибеницею, калічення, розграбу­вання майна.

Найбільш суворим покаранням у козаків була смертна кара, яка носила здебільшого кваліфікований характер: закопування жи­вими у землю, посадження на кіл, повішання на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа.

Судовий процес. Процесуальне право не знало істотних відмін­ностей між цивільними та кримінальними справами. Причому в

українських землях тривалий час зберігався обвинувально-змагаль-ний процес, основні риси якого закріплені у давньоруському праві.

Судочинство починалося за заявою заінтересованої сторони — потерпілого або його родичів. Увесь процес мав позовний характер. Позивач був повинен самостійно зібрати усі докази, пред'явити їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від позову або обвинувачення, укласти мирову угоду. Однак щодо найбільш тяжких злочинів (наприклад, державного характеру, проти церкви) слідство і суд були обов'язко­вими незалежно від заяви сторони. Тут практикувалися доноси, застосовувалися катування, додержувалася таємниця судочинства, тобто виявлялися риси слідчого процесу.

У цілому обсяг процесуальних повноважень сторін був досить значним, але залежав від того, у якому суді розглядалася справа, від класової та станової залежності сторін. Представниками сторін на суді могли були професійні адвокати, що знаходилися при судах. У деяких справах їх участь була обов'язковою. За послуги адвокату платили. Без адвокатів не обходився майже жодний процес, бо центральне місце на ньому займала "розмова сторін", як тоді називалась процедура словесних змагань сторін. Потреба в адвокаті для людини, що не розумілася в тонкощах права, була конче необхідною. Наприклад, лише через один Луцький суд у ЗО—40-х рр. XVII ст. проходило щороку до сотні правиників*.

Надзвичайно важливе значення мала система доказів, що засто­совувалися в судах. Згідно з теорією формальних доказів вони підроз­ділялися на досконалі та недосконалі ("повні" і "неповні"). Кількість та якість доказів встановлювались для кожної категорії справ. Литов­ські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свід­ків, речовий доказ ("поличне"), присяга тощо. Для здобуття зізнання підозрюваного у деяких випадках застосовувалися катування.

У привілейованому становищі знаходилась шляхта. Присяга шляхтича визнавалася "доводом", тобто безсумнівним доказом. Коли не було свідків злочину шляхтича або його не було спіймано на гарячому, він міг очиститися присягою. Коли ж звинувачувався у друге, він очищався присягою двох свідків, а втретє — шістьох свідків. І тільки після такої процедури винного шляхтича можна було судити, і це міг зробити лише державний суд, куди шляхтича викликали позовами**.

Найбільш поширеними доказами були показання свідків. Ста­тути визначали коло осіб, які могли бути свідками. Присяга і клятва

вважалися додатковими доказами. Вищою мірою вірогідності були свідчення духовенства й службових осіб. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки у письмовій формі.

Практикувалося і попереднє слідство, яке здійснювали службові особи державного апарату: старости, їх намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюва­них, записували їх показання і передавали до суду. На попередньому слідстві були присутні поняті ("два шляхтича віри годні").

* * * 

Період, що тривав з кінця XIV до середини XVII ст., — це майже 300 років, сповнених подіями, наповнених і драматизмом, і історичною величчю.

Руйнація традиційних підвалин життя часів Київської Русі, порушення сталих політично-династичних зв'язків призвели до того, що українські землі опинилися під зверхністю сусідніх держав і в першу чергу Литви і Польщі.

Подальша їх доля була неоднаковою. До складу Литовського князівства увійшли найкультурніші українські землі з виробленими правними формами. Вони не тільки успішно боронили свою правну культуру, а й активно впливали на правове і культурне життя Великого князівства Литовського, що й сприяло визначенню його як Литовсько-Руської держави. Багато в чому литовсько-руське право було наслідком звичаєвого права Русі і в свою чергу наклало чималий відбиток на подальшу українську юридичну думку. Інакше відбувався розвиток територій, які опинилися під владою Польщі з її відверто колонізаторською політикою, уведенням чужого для українського народу польського права. Надалі подібних утисків зазнали і ті українські землі, що входили до складу Литви, а після утворення Речі Посполитої опинилися під владою Корони.

За різних складних умов українські землі зуміли все ж таки зберегти високий рівень своєї правової культури. Величезне значен­ня в політичному житті українських земель мала поява і розвиток такої суспільної верстви як козацтво, центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут виникали зародки української державної організації з притаманними їй елементами демократизму. У першій половині XVII ст. Січ стає своєрідним центром визвольного руху українського народу.

 

 

 
  Яндекс Реклама на Яндексе Помощь Показать Закрыть  
 
Яндекс.Словари
 
 
 
 


Создан 01 сен 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

Интернет реклама УБС