СТАРИЙ КАЛУШ

М. КОГУТ ГЕРОЇ не ВМИРАЮТЬ





Микола Когут

МИКОЛА КОГУТ
ГЕРОЇ не ВМИРАЮТЬ...
Художньо-документальні нариси Спогади
 

Дрогобич Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ» 2001

Книга-спогадів розповідає про героїв, долі яких по¬в'язані з Калущиною: Ярослава Мельника - „Роберта" (1919-1946), крайового провідника ОУН; Романа Мар- чака (1912-1942), члена похідної групи „Північ"; Яро¬слава Мартинця _ „Береста" (1921-1948), відомого лікаря УПА; Володимира Кіцу (1907-1943), ветеринар-ного лікаря.
Редактор видання Валентина Савчин Художнє оформлення Мирослав Гаталевич
СПОНСОРИ ВИДАННЯ:
Народний депутат України по Калуському в/о № 85 Ігор НАСАЛИК, Профком ВАТ „Оріана" (голова Олег КУШ ЛИК), Управління культури Івано-Франківської обласної державної адміністрації (начальник Анатолій ГРИЦАН), ВАТ „Калуський завод будівельних машин" (директор Мирон МАКАР), Івано-Франківська обл. організація Партії Зелених України (голова Надія РИМ), ТзОВ „Галтекс" (вик. директор Валерій ЛЯШУГА), ТзОВ „Гоба" (директор Сергій БАРНА), Кафе „Лотос" (підприємець Ольга СІКОРА), ПП „Свробудсервіс" (підприємець Ярослав ГОРДІЙ), Кафе „Крапка" (підприємець Мирослав ГНИБІДА), ТзОВ „Ві Бі-Ес" (директор Павло КОПІЙЧАК), Кафе „Лотос" (підприємець Ольга СІКОРА), Калуська організація Демократичної партії України
ЯРОСЛАВ МЕЛЬНИК
(1919-1946)
У роковин загибелі
 
 
ПОДЯКА
Володимиру Манелюку (1903-1996), жителю с. Бережниця;
Адольфу Гладиловичу (м. Монреаль, Канада);
Теодозію Загаєвичу ~ члену Калуської станиці вояків УПА;
Ігорю Мазуру ~ голові місцевого осередку КУН;
Даніву В. Ю.~ директору Бережницької ЗОЇЛ І—II ст.;
Марії Базюк ~ двоюрідній сестрі Ярослава Мельника;
Ользі Манелюк ~ жительці м. Калуша
за спогади про провідника Роберта,
а також Володимиру Стасюку ~ директору Івано-Франківського базового медичного училища
за сприяння у виданні цієї книги
їх об'єднав свободи
вічний рух. Вони йшли в бій за правду,
за державу, Утверджуючи український
Дух.
І, як герої, заслужили
славу. Ганна ПАШКО
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Про славної пам'яті провідника ОУН Ярослава Мельни¬ка - „Роберта" (1919-1946) написано немало як в українсь¬кій, так і діаспорній пресі. Не осторонь цього імені стояла і місцева періодика. У статтях автори торкалися того чи ін¬шого періоду життя нашого земляка.
На жаль, бракувало більш повного видання про славного сина Калущини, провідника ОУН Я. Мельника-„Роберта". Цю прогалину заповнила своєю кількарічною працею пані Тетяна Барбелюк, написавши повість „Про що мовчали смереки". Це твір - розповідь про підпільне життя та яскра¬ве і трагічне кохання Ярослава Мельника до іншої нашої краянки Антоніни Король з Войнилова. Я радий за паню Т. Барбелюк і щиро вдячний їй за книгу „Про що мовчали смереки".
Збираючи матеріал про Роберта, я ставив іншу мету - до¬нести до читача спомини про сл. п. Ярослава Мельника тих, хто знав його, спілкувався чи працював з ним у підпіллі.
На жаль, багатьох з них вже немає серед нас, а ті, що ще живуть, прагнуть донести до нас образ одного з тих, хто не шкодуючи свого життя, боровся за волю України - славної пам'яті Ярослава Мельника-„Роберта".
АВТОР
БІОГРАФІЧНІ ДАНІ
Мельник Ярослав (підпільні псевда Роберт, Корнилів; 7.01.1919, с. Бережниця Шляхетська Калуського п-ту — 01.11.1946, г. Яворина на Долинщині) — відомий діяч ОУН. Закінчив школу в рідному се¬лі. Член ОУН. Навчався у Рогатинській гімназії (1937-1939). Ви¬ключений за незалежність до ОУН (1939). Вчителював у рідному селі (весна—осінь 1939). Заступник повітового провідника, а після провідник ОУНКалущини (1939-1941). Організаційний референт Калуської округи (1941). Окружний провідник ОУН у Коломиї (1941-1942). Від липня 1942 по жовтень 1943 р.- обласний провід¬ник ОУН Станіславщини. Член Крайового проводу ОУН (1943- 1944). Вдруге - обласний провідник Станіславщини у 1944-1945 рр. Провідник ОУН Карпатського краю (1945-1946).
Нагороджений Бронзовим Хрестом заслуги (1945) та Золотим Хрестом заслуги 1-го ступеня (1947, посмертно).
 
Ярослав Мельник. 1934 рік

СПОМИНИ ПРО СЛ. П. ЯРОСЛАВА МЕЛБНИКА-..РОБЕРТА" 
Володимир МАНЕЛЮК (1903-1996), житель с. Бережниці
Проживав у Бережниці Шляхотській на Калущині Андрій Каній. Мав він золоті руки, був здатний до всякого ремесла. Шанували жителі Бережниці його. Одружився Каній із Ма¬рією Манелюк. Дружина була побожною, скромною. Народи¬лися дві дочки: Юстина і Настя. Теж виростали працьовиті, виховані - у своїх батьків.
 
Коли підійшов час, Юстина одружилася з Миколою Мель¬ником, своїм односельцем з Бережниці. Микола служив у ав¬стрійському війську і коли в 1915 році приїхав у відпуст¬ку - справили весілля. Молодий був у військовому мундирі; молода йому під пару - ставна, у вишиванці та вінку із жи¬вих квітів. Весілля справили без грама горілки, хоч гуляли гості до самого ранку.
 
Володимир Манелюк із рідними сестрами Степана Бандери Оксаною і Володимирою. с. Угринів Старий Калуського р-ну, 1994 р.

Ярослав народився у січні 1919 року. Стояли тоді надворі глибокі сніги і тріскуні морози. Хлопчик народився здоровим, з чорним пушком волосся на голові. Все крутив голівкою ту- ди-сюди.
- Буде непосидючим твій парубок, Юстино,- мовила баб¬ка, яка приймали роди.
Хрестив Миколиного сина парох Угринова і Бережниці о. Андрій Бандера. Не міг відмовити дякові Бережницької церкви Святого Миколая, хоч був дуже заклопотаний спра¬вами: дружина чекала сьому дитину, а ще громадські справи на Калущині чекали термінового вирішення... Йшла україн¬сько-польська війна, нещодавно постала ЗУНР.
Не знав тоді отець Бандера, що через кілька місяців на¬родиться у нього син, названий Богданом, і що з Ярославом вони стануть друзями - нерозлийвода.
Крім сина Славка у Миколи і Юстини Мельників росли дочки Оксана, Марія, Ольга і Володимира та сини Василь і Євген.
Змалку Ярослав виростав біля діда і баби Каніїв. Допома¬гав їм, пас худобу. В 1926 році пішов до Бережницької шко¬ли. У ній йшла боротьба між українцями і поляками. Прига¬даю, як одного разу (а вчителював тоді в селі молодий поляк Вайда, який зневажав все українське), Юстина Мельникова прибігала у клас розгнівана. Пан вчитель не сподівався ні¬чого від сільської жінки.
- То ти будеш мені дітей польщити?! - не вгавала Юс¬тина. І дала доброго ляпаса гоноровитому вчителю. Через кілька днів він вибрався з села.
Ярослав у школі не марнував час, старався якомога біль¬ше дізнатися з книжок. Ріс допитливим хлопцем. Опікува¬лась Славком вчителька Романівна, яка після закінчення учительської семінарії у Львові працювала у Бережницькій школі.
В Бережниці активно діяли - „Просвіта", якою завідував Дмитро Мельничук і українська молочарня на чолі з Пісець- ким. Саме останній, побачивши неабиякі здібності Ярослава Мельника, звернувся з просьбою до сільської громади (біль¬ше 200 сімей) допомогти хлопцеві. Так на кошти односельчан післали Ярослава Мельника на навчання у Рогатинську гімназію.
Віз гімназиста на науку з Рогатин Манелюк, родич по бабі Марії. І зламалося колесо воза якраз напроти брами Королів у Войнилові. Поки направлялося колесо, господарі Юліан і Настя Королі запросили хлопців до своєї хати. Почастували.
 
Антоніна Король (1923-1946)

- Ваша донька буде моєю дружиною - заявив сімнадця- тилітній Славко, коли з Манелюком покидав гостинну хату Королів.
- Та що ви говорите, юначе. По гімназії будете великим паном, а моя Антоніна ще школярка. їй лишень чотирнад¬цять літ, - мовив Король.
- Ви мене не знаєте. То буде моя жінка.
Помешкання для Ярослава віднайшли недалеко від при¬міщення гімназії. Прийняла хлопця вдова. Недорого. То було літо, здається 1937 року.
Крім навчання в Рогатинській гімназії Славко Мельник займався підпільною працею в ОУН. Розповсюджував і збе¬рігав літературу, був зв'язковим між юнацтвом у гімназії і Проводом.
Поляки заарештували Ярослава, дали знати у Калуш. Батька, Миколу Мельника, викликали у поліцейський посте¬рунок в Новиці.
- Нехай син кине політикувати... Не видіти йому більше гімназії.
Провчившись у Рогатині два роки, Ярослав повернувся у Бережницю. Якраз була вакансія вчителя у початковій шко-
 
Я. Мельник серед товаришів (у першому ряду). 1939 рік

лі в селі. Працюючи вчителем, Ярослав Мельник був надто вимогливим до сільських дітей, але справедливим.
Коли прийшли у 1939 році перші совіти, Мельник ще деякий час вчителював у Бережницькій школі. Сексоти Ми- ленко і Марценко пронюхали про підпільну роботу вчителя.
Одного разу, проводячи урок, Славко побачив, як до школи під'їхала машина і з неї вийшли чекісти.
- Скажете, діти, що вчитель десь вийшов.
Стрибнув через вікно і заховався. Було це десь навесні 1941 року. Тоді Я. Мельник був уже у повітовому проводі Ка- лущини.
Адольф ГЛАДИЛОВИЧ, проживав у Калуші в 1938-1939 рр.
В червні 1938 року я повідомив Провідника Лопатинсь- кого, що через місяць мушу їхати до Калуша, щоб по закін¬ченні Львівського університету, продовжувати адвокатську практику в тамтешнього адвоката доктора Івана Сохацького.
- Дуже добре, що їдете туди,- сказав Провідник.- Ви там потрібні. Повітовий провідник у Калуші (Олександр Капко, авт.) розконспірований і нічого не може робити, бо поліція слідкує за кожним його кроком. До того, ми втратили з ним зв'язок і навіть не можемо дати вам гасла до нього.
- Нічого,- сказав я,- знаю (О. Капка.- Авт.) його особисто.
- Тим краще. Зголосіться до нього без гасла, переберіть від нього наших людей і переорганізуйте повітову сітку в Калуші.
Провідник умовився зі мною, що під час мого перебування в Калуші ми будемо зустрічатися раз у місяць в лісі коло відомого курорта Моршина, який лежить на шляху Стрий- Калуш.
Справа реорганізації мережі Калуського повіту була на добрій дорозі. На пропозицію дотеперішнього провідника Калущини (О. Капка.- Авт.), заступником Повітового про¬відника і організаційним референтом став відданий, енер¬гійний і завзятий молодий уродженець села Бережниці Яро¬слав Мельник. Користаючи зі своїх раніше організаційних зв'язків, він швидко зорганізував два перші райони повітової мережі і зв'язався із провідником Юнацтва в польській гімназії в Калуші Долинкою (української гімназії в цьому місті не було). З Ярославом М. я зустрічався щодва тижні ввечері над річкою Лімницею або в ліску близько неї. Обго¬ворювали справи, що цікавили нас обох.
Восени 1938 року, коли ввесь край жив під враженням подій на Закарпатті, Я. Мельник поінформував мене, що на¬ші хлопці аж рвуться в Карпатську Україну, щоб там у ла¬вах Карпатської Січі служити молодій Українській державі. Він питав мене, що йому в таких випадках робити.
З цією справою при зустрічі я звернувся до Провідника.
- Нікому без згоди Проводу не вільно вибиратися на Кар¬патську Україну,- відповів він мені,- Тільки у виняткових випадках Організація може дати не це дозвіл... Усі наші люди мусять залишатися на своїх місцях, бо вони й тут по¬трібні.
В березні 1939 року я повернувся у Дрогобич й до самого вибуху Другої світової війни (1.09.1939.- Авт.) працював у адвоката Романа Савойки.
Керівництво повітовою мережею ОУН Калуського повіту залишилося у певних руках Ярослава Мельника. Прощаю¬чись на останньому організаційному побаченні в ліску коло Калуша, я не міг знати, що перед мною стоїть майбутній провідник Карпатського краю, сл. п. Роберт, який згине з дружиною геройською смертю. 
Марія БАЗЮК, двоюрідна сестра провідника
Після того, як Славко пішов у підпілля, в 1941 році його родину москалі вивезли у Сибір. Вдалося врятуватись бать¬ковій сестрі Оксані і братові Василеві. Проте останньому до¬велось вертатись і їхати з мамою в Сибір - допомагати їй на засланні. На господарстві залишились Ярославова бабця Ма¬рія Каній і я. Тоді мені приходилось не раз носити йому їсти у ліс - в урочище Кирнички.
Славко і вчитель з Калуша Тарас Банах переховувались також у Манелюків. В червні 1941 року, коли почалась війна, владу в Бережниці взяли наші хлопці. Частіше став бувати вдома і Роберт. їздив по Калущині, Рожнятівщині, бував у Долині. Нічого нам не розповідав. Але люди казали, що Яро¬слав займається роботою ОУН у Калуській окрузі.
Багато зібраної зброї було у Мельниковій стодолі. Славко казав, що вона для боротьби з ворогом. Пізніше зброю пере¬правили у Чорний ліс.
1 липня 1941 року в центрі Калуша в присутнос¬ті великої кількості людей відбулось віче. Його відкрив Тарас Банах, який зачитав Акт відновлення українсь¬кої державності від ЗО черв¬ня у Львові. На вічі були присутні повітовий провід¬ник Ярослав Мельник і най¬молодший із братів Банде- рів Богдан. Після віча при¬сутні були на урочистому Богослужінні у калуській церкві Святого Архистрати- га Михаїла.
 
Богдан Бандера. 1940 рік
В ці дні Ярослав з Бог¬даном відвідали родину Ма¬нелюків в селі Бережниці, в якої нещодавно переховува¬лись від чекістського ареш-ту. Побували в гостях у д-ра Володимира Кіци, знаного в місті ветеринарного лікаря. 
Наступного дня, 3 липня 1941 року, попрощавшись з ка- лушанами, Богдан Бандера-„Митар" у складі похідної групи ОУН вирушив у південні області України. Більше вістей від Богдана не було...
*
Восени 1941 року провідник Роберт наказом обласного проводу ОУН Станіславщини був призначений коломийсь¬ким окружним провідником ОУН. Тут, в нелегких умовах ні¬мецької окупації, наш земляк співпрацював з такими міс¬цевими провідниками як Демоном, Сизим, Борисом, вихов- ником Левадою, провідницями УЧХ Калиною і Мавкою.
Калущина снилась Ярославові, прагнув побувати у Вой- нилові, побачити ще раз Антоніну, дівчину, яка не покидала його думок від того серпневого дня 1937 року. Як швидко в роботі минув час!
Від липня 1942 року провідник Роберт на чолі обласного проводу ОУН Станіславщини. Через зв'язкового поцікавив¬ся, як там Тося Король? Заспокоївся: Антоніна на той час закінчила вчительську семінарію, працювала. Та не поли¬шала думки про медицину.
Петро ЛАВРІВ, колишній політв'язень
У 1942 році в потязі із Стрия я зустрів Ярослава Мель¬ника з Бережниці Калуського району, тодішнього обласного провідника ОУН Станіславщини. З ним був наймолодший з Бандерів Богдан (?.— Авт,.). Роберт і Митар (підпільні псевда Мельника і Бандери) були побратимами. Різнилися не лише кольором волосся: Роберт мав чорні кучері, а Митар був світловолосий, але і характерами - Славко був говірливий, відкритий; Богдан - мовчазний, замкнутий в собі.
Хлопці не раз ночували в той час у батьків моєї дружини Марії і Антона Скрентовичів у Залукві під Галичем.
С. ХМЕЛЬ (підпільне псевдо), відомий діяч ОУН-УПА
Всі, хто знав славної пам'яті провідника Роберта, захоп¬лювалися його надзвичайною енергією та активністю. В часи творення української збройної сили в Галичині я не раз мав нагоду зустрітися з Робертом, тоді обласним провідником
 
Володимир Лівий-,.Митар", Ярослав Мельник-,.Роберт", Роман Мокрій-,.Байда". 1944 рік

Станіславщини. Такі проблеми як сон і харчування були в нього на останньому місці. На добу вистачало йому 2-4 годи¬ни відпочинку; склянку чаю і сухарик були його звичайною стравою...
Не зважаючи на велику перепрацьованість Роберт зав¬жди знаходив час на організацію УНС, а потім УПА. Справа української збройної сили надзвичайно захоплювала його.
Він для неї жив, для неї працював, віддавав весь час і сили...
*
15 квітня 1944 року, субота. Завтра Великдень. Перші Ве¬ликодні свята у підпіллі. У чорноліському таборі Різуна ки¬пить робота. Повстанці чистять зброю; будують каплицю, в якій відправлятиметься Служба Божа.
Найбільше крутяться куховари. Вони мусять наварити їжі для цілої сотні та гостей.
На дорозі скриплять навантажені вози, що прибули з Яво- рівки, Грабівки, Завою з великодніми дарунками для пов¬станців.
...Неділя, 16 квітня. Великдень. В таборі всюди чисто, при¬брано. Повстанці Різуна чекають гостей. Серед них - отець Микитюк, провідник Станіславщини Роберт й інші.
Хорунжий Різун зголосив провіднику Роберту стан в сот¬ні. Отець Микитюк відправив святкову Службу Божу.
Наперед виходить Роберт і виголошує: „Ви покинули рід¬ну домівку, батьків і віддали себе всеціло великій справі. Вам
 
Провідник ОУН Станіславщини Ярослав Мельник-,.Роберт" (справа).
Поряд — командир Чорного лісу Різун. 1945 рік

припала велика честь і обов'язок - здобути Україні волю. В наших руках її майбутнє...".
*
Сов'єтсько-німецький фронт наближався до Чорного лісу. Червона армія зайняла Коломию, Станіслав, Калуш. Літо 1944 року провідник Роберт таборував на горі Малиновій в Карпатах разом з відділом Гамалії. Поряд на дорозі прохо¬дили регулярні частини наступаючої червоної армії. На по¬чатку серпня, коли фронт відкотився дальше на захід, Ро¬берт повернувся у Чорний ліс.
*
В кінці жовтня 1944 року в Чорному лісі проводився ве¬ликий збір Крайового проводу ОУН. Охороняв збір відділ Га¬малії і ще 60 стрільців з охорони Роберта. Завдання збору - виробити тактику боротьби з червоним загарбником. 
День 1 листопада Роберт пам'ятатиме до смерті. І кара¬тиме себе за загибель побра¬тимів. Повстанський табір сто¬яв в урочищі Гуркало, що не¬далеко Грабівки.
Напередодні командир Різун прислав до Роберта зв'язко¬вого Крука з попередженням: в навколишні села - Грабівку, Завій, Яворівку прибуло багато військ НКВС. Готується об¬лава на Чорний ліс. Не послу¬хав Різунової поради.
У кривавому бою з чекіста¬ми загинули 26 повстанців: троє провідників і двадцять троє повстанців із сотні Гамалії. І сам командир Гамалія.
4 листопада 1944 року, біля могили згинувших, він - про¬відник Роберт - не промовлятиме. А стоятиме з похиленою
головою. Йому залишилося жити два роки...
*
Ярослав Мельник і Антоніна Король побралися влітку 1945 року в Грабівці у церкві Різдва Христового. Висповіда¬лись перед шлюбом. Стоячи на колінах перед образами, по¬клялись пронести своє кохання через нелегкі будні повстан¬ського життя. Згадали молоді своїх батьків - їм благослови¬ти сина і дочку на сімейну стезю...
Весілля Мельників було в хатині лісника, що на краю Чорного лісу. Небагато було гостей - тільки товариші по бо¬ротьбі.
Дружина провідника Роберта припала до душі повстан¬цям. Невтомна у праці, інтелігентна, безкорислива. Була вод¬ночас і лікаркою, і друкаркою. Варила їсти. Позаду були три роки навчання на медицині у Львові. Не було у Тоні випуск¬ного вечора. Її кликав ліс.
*
 
Іван Гонта-,, Гамалія" (1913-1944). Поліг на полі славм 1.11.1944
В одному з боїв восени 1945 року повстанці захопили „загублену" ворогом сумку з документами. Коли Роберт прочитав папери, спочатку не повірив своїм очам. Сотенний Чорнота - агент НКВД. Не може цього бути! Два роки Чор¬нота у повстанських рядах, проявив себе добрим коман¬
диром. Він, крайовий провід¬ник Роберт, не має права на помилку.
Доручив провіднику СБ Вер¬ховинцю все перевірити. Слі¬ди цієї провокації чекістів вели до Львова. Повертаючись у Чорний ліс, Верховинець по¬трапив у ворожу засідку. Був важко поранений. Його остан¬німи словами були:
- Передайте Роберту - Чор¬нота не винен.
У ті ж останні дні Роберт почув від дружини слова, які звеселили його: він буде бать¬ком.
*
Зима 1945-1946 років була важкою. Повсюдно лютувала „червона мітла". Чекісти великими силами блокували цілі райони, в яких діяли загони УПА.

Володимир Чав'як-,,Чорнота" (1922-1991). Фото років заслання. 1956 рік
... Кілька тижнів не виходили повстанці Роберта з криївки, що на горі Яворині. Навкруги облави, сліди на снігу могли привести сюди ворога. Добре, що води достатньо із струмка, що тече через криївку.
 
Провідник Роберт (другий справа) серед відомих командирів УПА. Чорний ліс, 1946 рік

В кінці березня 1946 року, коли почав танути в горах сніг, крайовий провідник Роберт отримав через кур'єрів перші тривожні вісті: за час блокади загинули командири - Козак на Коломийщині; Андрієнко - командир Дрогобицького ТВ „Маківка". Та чи ненайболючішою була втрата командира Чорного лісу - Грегота-Різуна; він впав 24 лютого від кулі більшовицького агента.
На теренах Калущини було краще: тут вберігся від загибелі і далі ко¬мандував повстанськими силами по-ручник Козак-Байрак. Пригадався Ро- берту весняний день 1945 року, коли він, поряд з іншими командирами, ре¬комендував Головному Військовому штабу УПА призначити недавнього випускника старшинської школи „Оле¬ні" хорунжого Байрака командиром калуського ТВ-23 - „Магура".
І тепер, в березні 1946 року, був радий, що військовики УПА не про-гадали і довірили цей пост молодому командирові Байраку. Потрібно реко¬мендувати штабу про підвищення Байрака до ступеня сотника і наго¬родження Хрестом за мужність. *
Цілу ніч з 12 по 13 травня 1946 року Ярослав не спав. Санітарка Марійка недавно пошепки повідомила: дружина ось-ось народить. Задрімав на світанку, як почув рух у кри¬ївці. А потім - дитячий крик.
- Дитина народилась - здогадався зпросоння.
- Друже провідник, у вас народилась донечка
Але що це? Ще один голосок прорізав ранок 13 травня 1946 року.
- Друже! Маєте двійко діточок: народився ще і синочок.
Це санітарка Марійка подала голос. І сон, як рукою зняло.
- Я - батько, батько,- радість розпинала груди.
 
Випускник СШ„Олені-1" Ярослав Косарчин- „Байрак" (1944). Командир калуського ТВ-23 „Магура" (1945-1949)
Сина і дочку назвали іменами - Роман і Віра. Діти росли кволими, часто хворіли. Не вистачало свіжого повітря, моло¬ка, овочів, фруктів. Віру з часом прийняли до себе родина Марії Павлишин, а згодом - Ганна Бучко з села Слобода Бо- лехівська Долинського району. Брат Ромко, розділив, напев¬не, батьківську долю. 
*
Через кур'єрів Роберт отримав вістку: 21 жовтня в селі Вербіж Верхній Печеніжинського району чекісти полонили пораненого слідчого крайової Служби Безпеки Лимана. Три¬вожно стало на душі: Лиман знає про криївку на Яворині. У самій криївці не бував, зустрічались на верху гори... Що робити? Розповів про цю новину друзям.
- В перших числах листопада переходимо в інший зи¬мовий бункер. Там є все необхідне - підсумував провідник.
*
Пораненого Лимана взяли на допит у Станіславську тюр¬му. Спочатку вмовляли, а коли есбіст сказав „Ні!", взялись до тортур. Мучили цілодобово, бо чекісти знали, хто потра¬пив їм до рук. Пекли вогнем, заганяли під нігті голки...
- Дивіться, не перестарайтесь,- наголошував майор Кос¬тенко.- Він потрібний нам живий.
І кати старались... В ніч з 25 на 26 жовтня Лиман зламався і погодився провести чекістів до місця зустрічей з провід¬ником Робертом на горі Яворині, що на Долинщині.
Вже під вечір 27 жовтня чекісти у кількості трьохсот чо¬ловік були на горі Яворині. У щільне кільце був взятий най¬ближчий лісовий масив і вся гора.
- В останній раз я зустрічався з Робертом на цьому місці на початку вересня... Він був з охоронцями на псевда Скала і Микола.
- Якою була погода? Чи були у Роберта і охоронців забо¬лочені чоботи? - уточнював питання „знавець" своєї справи майор Костенко.
- Погода була... Напередодні падав невеликий дощ, але чоботи у них були не дуже замащені...
- Так! Видно, не здалека йшли. Бандитська краївка десь тут,- закінчив Костенко.
Чотири доби метр за метром промацували чекісти гору Яворину. А повстанської криївки не було.
- Еще раз, еще...,- до хрипоти кричав майор Костенко. Сам, заляпаний болотом з ніг до голови, носився, як навіже- ний по горі.
- Я пообещал товарищу Слоню найти бандитов и слово сдержу. Искать, искать...
Тільки під самий вечір 31 жовтня 1946 року криївка Роберта була знайдена.
... В криївці на Яворині провідник Роберт перебував з весни 1945 року. Вирита у крутому схилі гори, її неможливо було виявити. Повстанці у криївці перебули не одну чекіст¬ську облаву на Болехівські ліси.
Голоси облавників, гавкіт псів то наближались, то відда¬лялись.
- Пронесе і цього разу. Скільки облав було...- думав Ро¬берт й заспокоював себе. Та доля цього разу не була при¬хильною до повстанців. Облавники виявили криївку.
- Бандитьі, сдавайтесь! Вьі окруженьї.
Роберт наказав затягувати переговори, щоб спалити важ¬ливі документи і знайти вихід із становища, що склалось. Хто ж знав, що їуда затерся між ними. Цього разу зрадив охоронець Ясний і видав ворогу таємниці криївки.
Тої першої листопадової ночі 1946 року впали, як герої - Ярослав Мельник-„Роберт", крайовий провідник ОУН; Ан- тоніна Король-Мельник, друкарка проводу; „Марійка", ку¬харка; повстанці „Скала", „Микола" й інші підпільники.
Вічна їм слава!
Ольга МАНЕЛЮК, односельчанка Я. Мельника
Після виключення Ярослава Мельника поляками з Рога¬тин ської гімназії, він деякий час працював вчителем почат¬кової школи у рідному селі Бережниці Шляхотській Калусь- кого повіту.
Пам'ятаю випадок із свого шкільного життя. Це було, зда¬ється, весною 1939 року. Я вчила дома уроки, як почула роз¬мову тата із своїм братом Михайлом:
- Приходить кінець Польщі, вже недовго чекати. З'їсть її Немеччина...
Чоловіки говорили неголосно, але я все почула. Хоч мала на той час дев'ять років та зрозуміла зі сказаного батьком, що поляки роблять зле нам - українцям. І своїм дитячим розумом запротестувала проти них - поляків.
- Не буде Польщі, не треба і уроків вчити!
Коли наступного дня я прийшла в школу, вчитель Мель¬ник викликав до дошки:
- Манелюк, відповідайте урок.
Я встала і категорично заявила, що не вивчила урок.
- Чому?
- Не вивчила, бо...- і не закінчила. З голови не виходили татові слова про Польщу. Я вважала себе мало не героїнею.
Ярослав Мельник не потерпів такого поступку від учениці. Взяв і відлупцював мене лінійкою.
І приказував при цьому:
- А вчити уроки треба!
Наголошував на останньому слові.
Я йшла додому зі школи і плакала. В моїй дитячій душі все кипіло.
- Як вчитель міг мене вдарити? Скільки разів бував у нас, обідав...
Тато запитав, у чому справа. Я все розповіла. Надіялась, що він стане на мою сторону.
- Добре Славко зробив, я ще зараз додам. Ти ще замала судити про когось... А вчитись треба,- ніби повторив вчи¬телеві слова.
Тато (Володимир Манелюк.- Авт.) близько знався з ро— диною Мельників по праці у бережницькій „Просвіті". Мама Ярослава була моєю хресною матір'ю.
... Вдруге мені довелось зустрітись з майбутнім крайовим провідником Я. Мельником-„Робертом" влітку 1941 року. Після проголошення у Калуші Акту від ЗО червня мій тато привіз кіньми до нас додому Ярослава Мельника (тодішнього повітового провідника ОУН Калущини,- Авт.) і наймолод¬шого з братів Бандерів Богдана. Хлопці були однолітками. Богдан весь час чомусь кашляв, напевне, був хворий.
Мама моя, чекаючи гостей, зварила пирогів, подала на стіл. Тато з Ярославом і Богданом весь час говорили про щось впівголоса.
- Чоловіче,- сказала мати - Досить політики, сідай до столу і клич гостей.
Ярослав швидко впорався з їжею. Богдан їв, не поспі¬шаючи, все чомусь відсував на сторону миски смажену ци¬булю.
Мельник був непосидючий, все ніби кудись поспішав, і ще нетерплячий. Й тут, за столом, показав свій характер: ди¬вився, дивився, як Бандера їсть і раптом каже:
- Слухай, Богдане, ти або їж, або...
Різко встав з-за столу, подякував і вийшов на подвір'я. Молодший Бандера не образився на свого товариша, тільки усміхнувся і далі продовжував неквапливо їсти. Знав не¬стримний Ярославів характер.
Після обіду Богдан підійшов до мене, поклав руку на моє плече і запитав:
- Як тебе звати, дівчино?
- Ольгою,- відповіла я.
- Маєш ім'я славної княгині, не осором його.
ВШАНУВАННЯ ПАМ'ЯТІ ПРОВІДНИКА ЯРОСЛАВА МЕЛЬНИКА-„РОБЕРТА"
Влітку 1992 року ветерани ОУН-УПА, члени СУМ, пластуни з допомогою місцевої влади Долинщини відновили криївку провідника Роберта. Дерев'яними балками були укріплені стіни криївки, вистелено підлогу, виготовлено столики і т. д. Бункер Роберта постав перед очима гостей в оновленому вигляді, майже таким, яким був п'ятдесят років тому, коли перебували тут підпільники (1945-1946).
 
Криївка крайового провідника ОУН Роберта. Гора Яворина, 1992 рік

Поряд з криївкою був освячений березовий хрест і синьо- жовтий прапор. На табличці, що закріплена поряд, читаєм трагічні рядки:
„В цій криївці в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1946 р. загинув крайовий провідник ОУН Роберт із охороною. Вічна їм слава. Слава Укралні. Героям слава."
Про місце повстанської криївки дізнались монахині Гошівського монастиря і за якийсь час, коли вже ніхто на Яворину не приходив, поставили хрест і щиро помолились за упокій душі героїв.
*
У літні дні 1995 року гора Яворина, що на Долинщині (Іва- но-Франківська область) прийняла на свої схили сотні вете¬ранів УПА, молодь з багатьох областей України. З ініціативи КУНу був започаткований щорічний фестиваль української патріотичної пісні „Яворина", присвячений пам'яті героїв, які полягли за волю України. І серед них - Я. Мельник- „Роберт".
*
31 жовтня 1996 року, до п'ятдесятих роковин від дня за¬гибелі провідника ОУН Карпатського краю сл. п. Я. Мель- ника-„Роберта" (1919-1946) в рідному селі героя Бережниці Калуського району був відкритий і освячений пам'ятний знак, на місці якого в майбутньому постане пам'ятник слав¬ному землякові. Ініціатором встановлення знаку був місце¬вий осередок КУНу (голова Ігор Мазур).
Велику роботу із збирання матеріалів і вшанування пам'яті Ярослава Мельника проводять педагогічний колек¬тив і учні Бережницької ЗОШ І-ІІ степенів (директор Да¬ніє В. Ю.). Зокрема, у школі оформлено куток, присвячений
землякові, зібрано спогади про Я. Мельника його односельців.
*
В 1997 році з ініціативи вчителя фізичного виховання міс¬цевої школи Богдана Василишина розпочав ходу щорічний традиційний футбольний турнір, присвячений пам'яті зем¬ляка із с. Бережниці, крайового провідника ОУН сл. п. Яро¬слава Мельника-„Роберта". У турнірі беруть участь команди сіл Бережниці, Грабівки, Підмихайля, Пійла і інших населе¬них пунктів Калуського району.
Героїв час не поглинає: Герой не падає, не стогне,
не вмирає! Герої завжди з нами
йдуть ~ З минулого ~ в сучасність І далі ~ у майбуть.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
1. Гладилович А. Володимир Тимчій-Лопатинський // Визвольний шлях- 1979.- Кн. 5.- С. 4-5.
2. Мазур І. Партизанське село (Бережниця) // Дзвони Підгір'я.- 1995 - 20 черв.
3. Пастух Р. Таємницю загибелі легендарного „Роберта" розкри¬то // Дзвони Підгір'я.- 1996.- 8 лют.
4. Побуцька М. У Бережниці пам'ятають „Роберта" // Дзвони Під¬гір'я.- 1992,- 6 серп.
5. Садоль П. Українська Постанча Армія // Довідник 1943-1949, кн. 1.- Нью-Йорк, Пролог, 1994- С. 103.
6. Сохацька І. Романтика, героїзм, трагедія // Дзвони Підгір'я.- 1995." 8 черв.
7. Хмель С. Українська партизанка.- Львів: Шлях перемоги, 1992- С. 17.
ШИ1МІ
а имкамгшш шійаШюіи»
РОМАН МЛРЧЛК
(1912-1942)
 
 
Автор книги вдячний сестрі Романа п. Володимирі Марчак (1914-1999) за надані знимки і матеріали про брата.
ВИТОКИ РОДУ МАРЧАКІВ
^ВКг-1 Священичий рід Марчаків походив із села Біла Щ Стрийського повіту. За підтримки митрополита УГКЦ Андрея Шептицького батько Романа Воло¬димир Марчак закінчив духовну академію в Римі. Виконував священичі обов'язки у селах Баличі та Гірне, що на Стрий- щині.
З 1911 по 1935 роки о. Володимир Марчак був парохом церкви Святого Архистратига Михаїла в селі Угринові Се¬редньому Калуського повіту. До першої світової війни це се¬ло було під сильним москвофільським впливом і отцю Мар- чаку довелось докласти немало зусиль, щоб Угринів Серед¬ній став національно свідомим селом. Зокрема, в середині 1920-х років його зусиллями тут були відкриті - читальня „Просвіти", філія „Сільського господаря" та інші українські установи.
СВЯЩЕНИЧА ПРАЦЯ - ЙОГО ПОКЛИКАННЯ
Весною 1911 року отець Марчак переїхав на нову пара¬фію в Калущину і з перших днів потоваришував із сусі¬дом - священиком Угринова Старого о. Володимиром Глод- зінським, а пізніше - з його зятем о. Андрієм Бандерою. Це були люди близькі не тільки за священичим покликанням, але й по духу та світогляду. Служити рідному краєві, наро¬дові, громаді - було у них на першому місці. На цих принци¬пах священики В. Марчак і А. Бандера виховували і своїх дітей.
У Володимира Марчака і Неоніли з Левицьких було п'я¬теро дітей: Наталка, Олександр, Василь, Роман і Володи¬мира. Останні двоє народились в Угринові Середньому. До речі: Олександра була одружена з відомим педагогом і ком¬позитором Романом Савицьким.
В домі Марчаків панувала атмосфера українського пат¬ріотизму, національного духу, які сприяли пробудженню в дітей любові до рідного краю, народу. їх першими вчителями були батьки.
 
Родина Марчаків. В центрі Н. і В. Марчак. 1935 рік

МОЛОДІ РОКИ
Середньоугринівську школу Роман Марчак закінчив успішно; особливо полюбляв історію, літературу та руханку (фізкультуру). З молодих літ Ромко, так називали його рідні, брав активну участь в роботі читальні „Просвіти": співав у мішаному хорі (диригент - старший брат Василь Марчак), товаристві „Луг", Пласті.
Роман Марчак був засновником аматорського гуртка. Вис¬тави ставили в сусідньому Угринові Старому, Бережниці Шля¬хетській, Голині, Добровлянах. Ні одне спортивне свято не про¬ходило без участі священикового сина Романа: грав у відби- ванку (волейбол), копаний м'яч (футбол).
У 1931 році дев'ятнадцятилітнім юнаком Роман Марчак поступив у Львівську торговельну школу. Тоді ж став чле¬ном ОУН. УЛьвові зустрічався із земляком Степаном Бан- дерою, який навчався в Дублянах. Не раз поверталися зі Львова разом потягом в Калуш, а дальше через Добровляни, Новицю пішки додому в Угринови. 
ПІД ПИЛЬНИМ НАГЛЯДОМ ПОЛЬСЬКОЇ ПОЛІЦІЇ
Сестра Романа п. Володимира Марчак (1914-1999), яка проживала в м. Калуші- Загір'я згадувала:
„У 1932 році, після нападу на пошту в Городку й арешт Біласа і Данилишина, поляки почали проводити часті обшуки в бурсах, у яких проживали українські студенти. Заарештували брата Романа: в нього знайшли заболочені черевики і скривавлену носову хустинку. Тримали під арештом три тижні. Допитували. Від¬пустили тільки після того, як було доведено, що кров на хустинці - Рома- нова (в нього часто йшла кров з носа), а черевики були заболочені під час гри на спортивному полі.
Польські слідчі допитали всіх гравців команд і навіть брали пробу глини з поля. Аж тоді відпустили.
Наш тато, дізнавшись про арешт Романа, щодня щиро молився, просив Господа зми¬лостивитися над синовою до¬лею. Тільки після того, як мій старший брат Василь повідо¬мив зі Львова, що Роман на волі, вимовив:
- Мої молитви дійшли до Бога.
Після закінчення торгівель- ки у Львові (здобув фах бух¬галтера) Роман Марчак вирі¬шив йти до війська, щоб здо¬бути вишкіл, а, може, закінч¬ити і школу підстаршин, який хлопцеві міг пригодитися в майбутньому. Роботи за фахом поляки так і не дали.
Володимира Марчак, сестра:
„Роман був високого росту, _ „. „ „
. .. 17 - Р- Марчак (1-й справа)
 
Роман Марчак. 1931 рік
 
МІЦНОЇ статури, добрим зма- З товаришами по навчанню гуном. Прийшов на КОМІСІЮ ДО у торгівельці. 1932 рік 
Роман (перший зліва). В центрі — брат Василь Марчак
польського війська, а лікарі написали: „Не здольний", тобто не здатний до служби. Брат запитує комісію: „Скажіть, на яку хворобу слабую, буду лікуватись". А доктори, замість відповісти, знову пишуть: „Не здольний".
Поляки боялись мати у війську свідомих українців, і пі¬дозрювали, що брат Роман належить до підпільної ОУН. Брат все це зрозумів".
Марчак і справді пов'язав свою долю з націоналістами. Допомагав переправляти літературу, переховувати її. Давав читати довіреним хлопцям і дівчатам. За доносом прово¬катора Роман був заарештований польською поліцією. Суд виніс вирок: два роки позбавлення волі. Покарання відбував у відомій тюрмі для політичних засуджених - Березі Кар- тузькій.
„Брат повернувся додому виснажений. Рідні не відразу впізнали його. Батько дивився у вікно і каже: „Якийсь чоло¬вік зайшов на наше подвір'я, роздивляється, напевне, щось шукає." Ми вийшли з хати, придивились, а це наш Роман. До цього він мав на голові густе, чорне волосся (у львівській торгівельці знайомі так і називали його - Роман Чорний), а тепер перед нами стояв вимучений чоловік, волосся де-не-де повипадало, зарослий. Виглядав на старого діда.
На другий день, коли Роман трохи відіспався, поголився, помився, я кажу до брата:
- Романе! Ти ще молодий, пожалій себе!
Брат поглянув на мене і промовив:
- Ви в спокої проживете на десять років більше від мене, а я можу згинути зараз; та я знаю, що віддам своє життя за Україну.
Ці Романові слова я пам'ятатиму до смерті".
В РЯДАХ ПОХІДНОЇ ГРУПИ ОУН
У передвоєнний 1940 рік Роман Марчак став студентом юридичного факультету Львівського університету. Провчив¬ся тільки один рік і змушений був піти у підпілля. Чекістські агенти шукали його. Переховувався у знайомих у Львові, Стрию, Тернополі. Мав повсюдно багато друзів.
 
Роман Марчак (2-й справа) серед студентів Львівського університету.
1940 рік

В перших числах липня 1941 року Роман передав через знайомого записку з Моршина (рідні з 1935 року проживали в с. Нинів Долішній біля Стрия): „Дорогі мої! Я знаходжусь недалеко від вас. Не можу зайти, бо відходжу з хлопцями на Схід. Ваш Роман".
Північна похідна група ОУН (кер. Д. Мирон-„Орлик" і Д. Маївський-„Косар"), в яку входив Роман Марчак-„Мо- ргун", направлялась через Рівне, Житомир на Київ. Ця по¬хідна група оунівців мала свій розпізнавальний знак - стріч¬ку червоного кольору. В групи „Схід" або середньої розпізн¬авальною була стрічка синього кольору, в групи „Південь" - чорного.
Наш земляк у складі групи „Північ" дійшов до Житомира. Нелегкою була ця дорога: пішки, на мотоциклах, роверах. Най-важчим для юнаків і дівчат був шлях з Рівного до Жито¬мира. На кожному кроці чатувала небезпека: німецьке геста¬по або більшовицькі агенти, залишені для підривної роботи.
Житомир був кінцевим пунктом шляху Марчака. Тут наш земляк проявив себе як здібний організатор українського на¬ціоналістичного підпілля. „Моргун" (Роман Марчак) був об¬раний обласним провідником ОУН Житомирщини. Мав й інше псевдо Семен Марчук.
Провід тимчасово займав приміщення колишнього зем¬ського банку в Житомирі, а з початку 1942 року - будівлю канцелярії суду. Протягом наступних місяців „Моргун" неод¬норазово змінював місцезнаходження обласного проводу. Ге¬стапо йшло слідом... Багато друзів впало від його куль. З під¬робленими документами Марчак-„Моргун" бував у районних осередках у Бердичеві, Брусилові й інших містах краю. Чле¬ни організації змогли проникнути у багато відділів районних адміністрацій Житомирщини.
Згадка про Романа Марчака є у книзі Петра Мірчука „Ук¬раїнська Повстанська Армія. 1942-1952" (Львів, 1991). На с. 17 цього видання читаємо:
„...В Житомирі у тюрмі окупанти стріляють членів облас¬ного проводу ОУН Василя Хому і Миколу Кравса, а на ву¬лиці гине від кулі обласний провідник Роман Марчак". Сталося це в березні 1942 року.
ЗАГИБЕЛЬ НАШОГО ЗЕМЛЯКА
Сестра Володимира Марчак залишила спомини про остан¬ні дні життя брата:
„... Ми сідали до сніданку. Зайшла мама і каже: „Цієї ночі мені снився наш Ромко. Сидить за столом з великою боро¬дою. Я побачила його і питаю: „Сину, звідки ти взявся? А він усміхнувся до мене і, мов хмаринка, став підніматися вгору і незабаром зник зовсім. Це його душа навідувалася додо¬му...".
Через деякий час до нас зайшов Романів товариш Іван Мацьків, який був з братом на Житомирщині, й розповів, як Роман загинув.
„...Німці арештовували членів ОУН. Особливо багато попа¬лись між 10 і 13 березня 1942 року. Після суду - розстрі¬лювали. Обласний провід наказав всім розпорошитись. Явки у містах Житомирщини, склади зібраної зброї були виявлені німцями з допомогою підісланих агентів. У самому місті одна з явок ще була „твердою". Але ніхто з підпільників не знаю точно. Роман заборонив всім відвідуват цю явку. І коли постала проблема пішов з одним із товаришів її перевірити. Мав документи на інше прізвище. Вікониці на вікнах хати були відчинені - значить небезпеки немає. Господар явки не зумів їх зачинити.
Побачивши німців, Роман вистрелив з пістолета. Товари¬ша німці схопили, а Марчак кинувся тікати вулицями Жи¬томира. Та важко поранений упав, скошений чергою з автомата. Коли переслідувачі добігли до нашого земляка, Марчаку пішла кров з рота, а через хвилину він помер.
 
Загибель провідника Романа Марчака-,,Моргуна" (березень 1942 року)

- Це Моргун? - запитали заарештованого.
- Так,- відповів той".
На квартирі, яку винаймав Моргун, були виявлені зброя, друкарська машинка, гроші і понад 2000 брошур і листівок.
Так загинув наш славний земляк, вихідець з села Уг- ринова Середнього Калуського повіту, обласний провідник ОУН Житомирщини славної пам'яті Роман Марчак-„Мор- гун" (1912-1942). Вічна йому слава!
*
У березні 1994 року на прохання родини тодішній парох с. Угринова Середнього Калуського району о. Дмитро Кише- нюк відслужив панахиду за Романом Марчаком. Біля могили батьків - Володимира і Неоніли Марчаків та сестри Олек¬сандри, що на сільському цвинтарі с. Нинева Долішнього Стрийського району, де родина проживала після переїзду з Угринова Середнього, виросла символічна могила синові і братові - Романові Марчаку.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
1. Когут М. „Своє життя я присвятив Україні..." // Дзвони Під¬гір'я.- 1998.- 28 лист.
2. Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні,- Париж - Нью-Йорк-Львів, 1993." С. 194, 224, 547, 557.
3. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Доку¬менти і матеріали,- Львів, 1991.- С. 17.
т ж ішш ШШР
ЯРОСЛАВ МАРТИН ЕЦЬ
(1921-1948)
'1>о 80-х. роковин від §ня народження
 
 
АВТОР ВДЯЧНИЙ:
Йосипові Гаврилку (м. Калуш), Романові Басарабу (м. Івано-Франківськ) за надані знижки і спогади про славної пам'яті повстанського лікаря Береста
Чекай мене, безсонна Україно, чеканням друга, матері, жони. Я повернусь до тебе неодмінно, обвіяний вітрами далини. Я прилечу в твоє світання тепле без зайвих слів,
без зойку самоти.
...ти жди!
І в дім мене запустиш, коли біду далеку відведу... Та де не йду -
я йду тобі назустріч, І де б не впав -
за тебе я впаду. Петро СКУНЦЬ
ПОВЕРНЕННЯ
Більше, як десять років (1942-1954) вела звитяжну бо¬ротьбу проти ворогів Українська Повстанська Армія. Важ¬ливу роль у боєздатність повстанських сил, в їх моральний стан внесла медично-санітарна служба УПА.
Свідомість вояка, що на випадок поранення він знайде як на полі бою, так і в запіллі належну медичну опіку, збіль¬шувало його почуття індивідуальної безпеки і зміцнювало його боєздатність.
Без жертовної праці лікарів, фельдшерів, санітарів, які щомиті наражали себе на небезпеку, не була б повною кар¬тиною боротьби УПА.
В останні роки ми дізнались багато імен славних повстан¬ських лікарів і провідників Українського Червоного Хреста, які пліч-о-пліч з повстанцями вели нелегку боротьбу з во¬рогом. Серед них: Юрій Липа, Катерина Зарицька-Сорока, Яромир Олесницький, Галина Дидик, Модест Ріпецький, Олек¬сій Зеленюк, Юлія Ганущак, Володимир Манюх... А скільки їх безіменних впали не полі бою. Вічна їм пам'ять!
У цьому списку немає імені Ярослава Мартинця-„Бе- реста" (1921-1948). В минулому - студент медицини у Львові (1942-1944). З 1944 по 1946 - лікар в курені Прута (П. Ва- цика). Нехай спомини про лікаря Береста, поміщені в цьому розділі книжки, будуть пошаною його пам'яті.
АВТОР
БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА
Ярослав Мартинець народився 20 грудня 1921 року в містечку Богородчани, що у двадцяти кілометрах від Станіслава (тепер Іва- но-Франківськ). Молодшими у подружжя Василя і Розалії Мар- тинців були дочка Марія (1924 р. н.) і син Антон (1926 р. н.). Нав¬чався у місцевій Богородчанській семикласній школі, яку закінчив в 1936 році.
В тому ж році поступив на навчання в Станіславську ук¬раїнську гімназію. Був активним членом Пласту, що підпільно діяв у гімназії.
Учень сов'єтської десятирічки в Станіславі (9—10 класи; 1939— 1941). Разом з Михайлом Хмелем-„Всеволодом" очолював Юнацт¬во ОУН в цій школі.
З початком сов'єтсько-німецької війни (червень 1941 року) повернувся у Богородчани. Секретар української поліції (там же; 1941—1942). Комендант поліції — Констянтин Петер. Підтримував зв'язки з націоналістичним підпіллям. З весни 1942 року — в підпіллі. Рошукуваний гестапо. Виїхав у Львів (літо 1942).
Студент медичного факультету Львівського університету (1942—1944). Активний серед українського студенства у Львові. Брав участь в охороні українських вчених від польської Армії Крайової (1943). Влітку 1944 року змушений був залишити нав¬чання у Львівському університеті у зв'язку з наближенням фронту.
Завідувач міською медичною амбулаторією у Богородчанах (серпень-листопад 1944). З кінця листопада 1944 року - лікар УПА (підпільне псевдо — „Берест"). Разом з О. Зеленчуком-„Пастером" проводив підпільні медсестринські курси в с. Тяпчому Долинсь- кого району (1944). Перебував у курені командира Павла Вацика- „Прута" (1944-1946).
Лікував після поранення на Різдво 1945 року командира Чор¬ного лісу Василя Андрусяка-„Різуна"-„Грегота" (січень-лютий 1945). З квітня по листопад 1945 року з куренем Прута перебував у пропагандивному рейді УПА по теренах Чехословаччини і Поль¬щі.
У 1946-1948 роках - член Калуського надрайонного проводу ОУН (медичної секції). Повстанський лікар у збройному підпіллі Калущини. Друге псевдо — Кримський. Загинув у бою з чекістами 15 лютого 1948 року в с. Завої Калуського району. 
СПОМИНИ ПРО СЛ. П. ЯРОСЛАВА МАРТИНЦЯ - ..БЕРЕСТА" 
Роман БАСАРАБ, м. Івано-Франківськ
Моя мама Марія Басараб вчителювала деякий час в Ста¬рих Богородчанах. Проживала вона у свого брата о. Івана Па- січняка. Останній був парохом у Заріччі (присілок Ст. Богород- чан) і в селах Лисівка і Гринівка Богородчанського деканату.
З Мирославом Мартинцем ми навчались у семикласовій, або як поляки називали її повшехній, школі в Богородчанах. Хочу уточнити ім'я мого товариша: не Ярослав, як пишуть деякі джерела, а Мирослав. Вчився він добре, особливо по¬любляв уроки історії, української мови, географії. У вільний час Мирослав брав участь у шкільному аматорському гурт¬ку, любив читати і декламувати вірші. А ще мав гарний ка¬ліграфічний почерк.
Серед вчителів богород- чанської школи (неукраїнців,- Авт.) вирізнявся жид Надлер. Він прихильно ставився до ук¬раїнців; брав участь у свят¬куваннях Різдва, Акту злуки 22 січня, Шевченківських днів, Великодня... У дійствах брали участь багато учнів і серед них ми із Славком Мартинцем. Але це не мало ніякого впливу на оцінку з математики, яку Надлер викладав. Це був ви¬могливий викладач.
З часом я переїхав у Ста¬ніслав і став відвідувати уро¬ки в школі імені Маркіяна Шашкевича, яку провадило товариство „Рідна школа". Мирослав залишився вчитися у Богородчанах.
 
 
Ярослав Мартмнець. Станіслав, травень 1942 року
Закінчивши школу, у 1936 ро¬ці я здав іспити у Станіславську державну гімназію з ук¬раїнською мовою викладання. Гімназія була розташована по вулиці Липовій. 
Мартинець теж поступив сюди на навчання. Ми знову із Славком вчились в одному класі - тепер гімназії і навіть проживали в одній кімнаті бурси Святого священомученика Йосафата. У позаурочний час відвідували спортивні секції, співпрацювали у гімназійній касі взаємодопомоги і учнів¬ському кооперативі. Заняття в останніх вчили молодь, як жити і трудитись. Харчувались з дому; мені особливо сма-кували яблука і груші із саду Мартинців.
У Станіславській гімназії діяв підпільно Пласт і ми з Ми¬рославом були активним його членами. Весною 1939 року в нас за плечима були чотири класи гімназії і ми мріяли про те, ким будемо в майбутньому.
Та час розпорядився по-своєму...
У вересні 1939 року розвалилась ненависна Польща, при¬йшли перші „визволителі". Гімназистів повернули у дев'ятий клас сов'єтської десятирічки. Із Славком Мартинцем ми сіли за парти середньої школи № 1 в Станіславі. Колишні гімна¬зисти мали кращі знання, ніж сов'єтські школярі.
Тут разом з Михайлом Хмелем (пізніше обласним провід¬ником пропаганди на псевдо Всеволод) Мирослав Мартинець очолював Юнацтво ОУН.
В другій десятирічці „юнаків" провадив Василь Савчак (з часом провідник ОУН Буковини „Сталь") родом із Ямниці,
що недалеко від Станіслава. Одночасно Василь був і зв'язко¬вим між Юнацтвом ОУН стані- славських шкіл та обласним про¬водом.
У третій Станіславській серед¬ній школі Юнацтво очолював Осип Білобрам. За німецької оку¬пації він був крайовим про¬відником Юнацтва. Навчався у Львівському університеті. В 1943 році Осип був заарешто¬ваний і розстріляний гестапівця¬ми.
 
Я навчався у першій сов'єтсь- кій десятирічці десь біля півроку. Коли організувався Станіславсь- кий вчительський інститут, пере-йшов туди вчитись на філоло¬гічний факультет. Деканом фа- Констянтмн Петер. 1943 рік культету був ЖИД ШмуЛЄНЗОН. 
У 1941 році Славко Мартинець закінчив першу станіслав- ську десятирічку і повернувся додому в Богородчани. Йому йшов двадцятий рік...
Родина Мартинців ще за польських часів зналась з Ко¬стянтином Петером, вихідцем із Вінничини. В минулому він був старшиною УГА, емігрував у Галичину. На початку со¬рокових Петер проживав на своєму хуторі Мочари, що в десяти кілометрах від Богородчан.
З приходом німців влітку 1941 року провід ОУН вирішив скористатися з німецького походження Петера і той очолив українську поліцію в Богородчанах. Секретарем поліції став недавній учень Станіславської гімназії Мирослав Мартинець.
Маючи доступ до зброї, начальник української поліції таємно переправляв її в ліс для загонів УНС, що створю¬вались в Галичині. Знав про це і секретар Богородчанської поліції Мартинець.
Провокатор доніс на Петера в гестапо і його в 1942 році було заарештовано. Почались допити у Станіславі, Львові... Тільки збіг обставин допоміг Констянтину уникнути роз¬стрілу.
 
Третій зліва — Я. Мартинець. Поряд (у білому плащі) сестра Марія.
1942 рік
 
Дізнавшись про арешт начальника поліції, Мирослав пішов у підпілля. Переховувався у знайомих в Богородчанах і Станіславі... Гестапо викликало на допити батька Василя Мартинця. Останній нічого не знав. Славко вмів тримати усе в таємниці.
Весною 1942 року Мартинець поступив на медицину у Львові. Тут третій раз доля звела мене з Мирославом. Ми мешкали з ним разом по вулиці Личаківській.
Товаришував Славко із своїм земляком з Богородчан Бог¬даном Крицуном (1922 р. н.), теж студентом медицини. Тра¬гічно склалася подальша доля Богдана. Восени 1944 року Крицун загинув у с. Похівка Богородчанського району від рук лжеповстанців.
Студентське життя було тоді нелегким. Більшість молоді була задіяна у підпіллі ОУН. Нам з Славком доводилось охороняти від польських куль українських вчених, зокрема, професора Євгена Вертипороха.
 
Ярослав (зліва) разом з товаришем по навчанню, земляком Богданом Крицуном. 1943 рік
Я. Мартинець. Львів, 8.11.1942

 
Ярослав Мартинець (другий справа) серед студентів медицини Львівського університету. Весна 1944 року

Інструктаж проводив з нами студент ветеринарії, від¬повідальний від ОУН за охорону вчених Ярослав Косарчин- „Козак". Він же видавав нам зброю для захисту від нападів підпільників із Армії Крайової. Після виконання завдання ми повертали зброю Косарчину. Останній запам'ятався мені, як щирий український патріот.
Ми навчались на очно-заочній формі: після семестру на¬вчання, деякий час перебували вдома. Славко мав можли¬вість читати біологію у Богородчанській школі (директор Йо¬сип Соколовський).
Влітку 1944 року, коли в Галичину повернулась червона армія, Мирослав повернувся додому. Працював в Богород¬чанах коротко за фахом. Восени того ж року пішов в УПА
14 січня 1945 року Берест, в день старого Нового року, допомагав лікарю Пастеру на лісництві в Петранці оперува¬ти важко пораненого командира Чорного лісу Різуна.
...Святкового дня 1945 року я був на Службі Божій в церк¬ві Святої Трійці в Дрогобичі. Хтось із присутніх вклав мені в руку підпільну штафету. Це була записка від Славка Мар- тинця: я пізнав його каліграфічний почерк.
Ми зустрілись в лісі недалеко села Урич. Мирослав був у повстанській формі, озброєний. 
Саме тоді курінь Прута повертався у Чорний ліс із про- пагандивного рейду по теренах Словаччини і Польщі. В од¬ному з боїв лікар Берест був поранений: розривною кулею відірвало палець на лівій руці. Славко розповів мені, як щиро і тепло зустрічали їх словаки: постачали харчами, одягом, ловили кожне слово правди про боротьбу УПА. Ми потис¬нули один одному руки на прощання. Мирослав посміхнувся в останнє і рушив до своїх хлопців, які чекали на нього...".
Йосип ГАВРИЛКО, лікар; родич Ярослава Мартинця-„Береста", м. Калуш
Ярослав був двоюрідним бра¬том моїй мамі Олені Мартинець. Багато років я цікавлюсь долею свого родича, відомого повстан-ського лікаря. Працював у ар- хівав центральної районної лі¬карні в Богородчанах, Львівсь¬кого університету і Львівського медінституту. Тільки в Цент¬ральному історичному архіві Львова я віднайшов відомості про студента медицини Мартин¬ця. Вони були на німецькій мові.
По вуличному Ярослава на¬зивали Славко-Мирон. Із спога¬дів родини, знайомих відомо, що вуйко був веселої вдачі, това¬риський. Навчаючись у Богородчанській школі, а потім у гім¬назії в Станіславі, активно працював у Пласті, Юнацтві ОУН.
Як згадує тета Броніслава Латишевська, коли Славкові тато купив гімназійну форму, то син з радості кашкета клав під подушку і так спав. Щоб мати кошти на навчання сина, Василь Мартинець продав частину поля.
 
Йосип Гаврилко, лікар
Після закінчення трьох курсів медицини у Львові, Мар¬тинець знову вдома. Йшла війна (літо 1944 року) і було не до навчання. У 1995 році я тримав в руках оригінал наказу, який віднайшов у фондах архіву райлікарні, з якого дові¬дався „про призначення Мартинця Ярослава Васильовича завідуючим медичною амбулаторією міста Богородчани Ста- ніславської області" (оригінал на російській мові). 
Недовго Ярослав працював на цій посаді: до листопада
1944 року. Як писала в листі до мене Славкова сестра Марія (проживає в Республіці Комі, Росія), брат йдучи робити опе¬рації повстанцям, щораз просив молитися за нього - не знав чи повернеться додому, чи ні. Вдень працював в амбулаторії, а майже щоночі при лампі в лісі чи стодолі, робив операції та перев'язував поранених повстанців. Батьки переживали, щоб син не загинув від зрадницької кулі.
В рядах УПА була гострою нестача підготовлених лікарів. Восени 1944 року, увечері, до хати Мартинців прийшли по¬встанці (осіб 20~30) і старший з них за званням сказав:
- Ви підете з нами, пане докторе. Ваших рук потребують поранені бійці.
Батько Василь Мартинець через городи провів сина до ху¬тора Скобичівки. Що думав він, в останнє проводячи сина - свою надію на старість? Багато коштів витратили Мартинці на навчання сина у Станіславській гімназії, а пізніше - у Львові. Продали частину поля. Думали, що будуть дожива¬тимуть віку біля нього... Та доля розсудила по-іншому.
На хуторі Скобичівка, що на околиці Богродчан, попро¬щались син з батьком. Не судилось йому більше побачити свого Славка. Цілу ніч не спала Розалія Мартинець - очі¬кувала повернення чоловіка. Аж надранок повернувся він додому.
Хтось з сексотів доніс в Богородчанське НКВД, що най¬старший з синів Мартинців пішов в УПА. Вже наступного дня чекісти заарештували батьків - Василя і Розалію Мар¬тинців. Дочка Марія, після закінчення учительської семінарії в Станіславі, працювала вчителькою в с. Глибокому Богород- чанського району і її не забрали. Син Антон, який нещодав¬но через хворобу повернувся з Німеччини, дізнавшись про арешт батьків, переховувався у знайомих.
Василь і Розалія Мартинці були вже немолоді, тому доч¬ка Марія вирішила добровільно їхати з батьками на виселен¬ня. Поки формувався ешелон, Мартинців до Різдвяних свят
1945 року тримали у Станіславській тюрмі.
Сестра Розалії Мартинець Броніслава Латишевська, як могла, допомагала родичам: щотижня передавала їм посилки в тюрму.
Про арешт батьків Славко довідався через кілька днів. Ді¬знавшись пізніше адресу виселення (Комі АРСР, Північ Росії), син від чужого імені висилав їм продукти. В церкві Угринова Старого, коли парохом тут був о. Дмитро Бере- зовський, наймав Службу Божу за здоров'я родичів.
Лікар Берест серед бійців охорони (другий справа), 1946 рік
Через псевдо Шпак Мартинець підтримував зв'язок з тетою Броніславою Латишевською у Богородчанах. Весною 1945 року від неї довідався про смерть батька. Відійшов Василь Мартинець 6 березня 1945 року від голоду і тифу.
Кілька разів Мартинець-„Берест" приходив з охороною в околиці рідних Богородчан, може, побачить когось з ро¬дини чи знайомих. Весною 1945 року йому повезло: на Жидівських окопищах у гурті дітей побачив тітчиного сина Левка. Наблизився на метрів тридцять, покликав неголосно:
- Левку, чуєш. Це я, пізнаєш? Підійди...
Дванадцятирічний хлопець почув. Побачив озброєного чо¬ловіка. Йшов вечір і Левко побоявся підійти. Прийшов додо¬му і розповів матері - Броніславі Латишевській. Дотепер жалкує пані Броніслава, що не зустрілась тоді з Славком. Напевне хотів щось сказати чи передати...
Того ж року Я. Мартинець, як лікар брав участь у рейді куреня Прута на терени Чехословаччини. Був ранений у ру¬ку, про що повідомив пізніше через псевдо Шпак тету Броні- славу Латишевську в Богородчанах. Коли чекісти привозили до Богородчанського НКГБ вбитих повстанців, рідні щораз дивились на ліву руку - чи не Славко.
Востаннє бачили його земляки на весіллі в селі Розсільній. Завітав ненадовго, щоб розпитати про новини, долю спільних знайомих. Це був 1947 рік.
 
Ярослав (четвертий справа в другому ряді) серед хлопців с. Завій Калуського р-ну, 1947 рік

*
... Розалії Мартинець після звільнення у 1956 році не доз¬волили повернутись додому. Та й не було до кого! Син Антон після служби в червоній армії теж виїхав на Північ до матері та сестри Марії. Чоловіка вже одинадцять років не було на цьому світі. Бавила внука, якого мама назвала в честь свого брата Славком. Померла мати лікаря Береста у 1980 році.
Зі своєю родичкою Марією Мартинець я переписуюсь довгий час, шлемо один одному поздоровчі картки на свята. Від неї я дізнався багато подробиць із життя її брата Славка
- відомого повстанського лікаря Береста.
*
У жовтні 1990 року я був присутній на перезахороненні праху гамаліївців на цвинтарі в с. Грабівці Калуського ра¬йону. Після панахиди жителі Грабівки запросили гостей на обід. Під час обіду я познайомився із жителем с. Завою Олек¬сою Савчуком. Коли ми вийшли з хати, він запитав:
- Чи відоме Вам ім'я лікаря Береста?
- Так,- відповів я,- це мій родич. Його справжнє ім'я Ярослав Мартинець, родом з Богородчан. Ви знаєте щось про нього?
Олекса Савчук повідомив, що знав особисто Береста; ос¬танній мав криївку на його господарці, перебував тут три
 
В. Гулимчук-,,Калина", Я. Мартинець-,.Берест" ( в центрі) і М. Тимків-„Муха". Літо 1947 року

місяці. Крім цього пан Савчук неодноразово зустрічався із лікарем в лісі. Тоді ж я довідався, що Ярослав Мартинець загинув у бою з чекістами 15 лютого 1948 року в селі Завої Калуського району.
На Стрітення Господнє, наступного 1991 року, ми вперше відправили панахиду на місці загибелі лікаря УПА Береста та його охоронців Миколи Тимківа-„Мухи" і Василя Гулим- чука-„Калини". Були присутні родичі загиблих, гості, вете¬рани УПА Калущини.
15 лютого 1992 року, до сорок четвертих роковин героїч¬ної загибелі повстанців, у селі Завої Калуського району був освячений березовий хрест біля мосту - місця згину героїв. Спричинився до цього житель села Олекса Савчук.
З того часу - щорічно на Стрітення 15 лютого - священи¬ки, ветерани УПА Калуської станиці, гості, жителі навко¬лишніх сіл, учні місцевої школи вшановують пам'ять слав¬них героїв і серед них лікаря Береста.
*
Тепер відомо, як загинув Ярослав Мартинець-„Берест".
Під вечір 14 лютого 1948 року (напередодні Стрітення Гос-поднього) лікар „Берест" з повстанцями „Мухою" і „Кали¬ною" (псевда Миколи Тимківа і Василя Гулимчука) навіда¬лися до Завою. Були голодні й замучені. Зайшли до хати Насті Матіїв. Попросили поїсти, але сон звалив їх. Першим пробудився „Берест":
- Щось мені недобрий сон приснився. Що б це мало озна¬чати?
- Я б вам радила залишити нашу хату,- мовила ґаздиня. І повідомила, що заходив до її хати Михайло Данів ніби за мукою і видів сплячих хлопців.
Повстанці перекусили трохи і покинули хату Настуні Маті¬їв. Недалеко було весілля - у Катерини Данів. Молоді літа взяли своє - вирішили зайти і скуштувати весільного короваю.
„Бересту" все не виходив з голови недавній сон. Квапив Миколу і Василя покинути весілля. Рушили до хати, в якій давно ніхто не жив. Пройшли з півдороги, як почули гул мо¬торів автомашин.
Небо освітили ракети, стало видно, як у день. Повстанці увиділи, прозвучали перші автоматні черги. їх хтось зрадив...
Гулимчук-„Калина" кинувся в одну сторону, а „Берест" з Тимківим-,,Мухою" - в протилежну до моста, що в центрі се-ла. А далі хотіли до лісу.
Сили були нерівними. Першим на городах загинув „Ка¬лина": важкопораненого чекісти дострелили його з пістоля.
Поки „Муха" відстрілювався з автомата, „Берест" спалив під мостом документи й інші папери. Наостанок порізав на
 
Останній бій лікаря Береста 15.02.1948 р.
 
собі ножем шкіряну куртку, а після чоботи, щоб не дісталися ворогу. Вистріливши останні патрони з автомата, лікар гра¬натою покінчив з собою.
Тепер відомо, що повстанців того зимового ранку 15 лю¬того 1948 року зрадив харчовий села Завою Михайло Данів.
Понівечені тіла лікаря „Береста" і повстанців вороги від¬везли автомашинами у Калуш. Скинули на сніг біля при¬міщення НКГБ (тепер приміщення музичної школи № 1 по вул. С. Бандери, 11). Хлопців роздягли до пояса. Сфотогра¬фували. Десь в архівах Служби Безпеки України можна від¬найти ці фотографії, та, на жаль, доступ до архівів ще обме¬жений. Через кілька днів загиблих героїв таємно закопали
на старому цвинтарі в Калуші (район Височанки).
*
Велика заслуга у поверненні з небуття імені сл. п. Яро¬слава Мартинця-„Береста" належить лікарю з Калуша Йо¬сипові Гаврилку. Він один з перших досліджував життя славного родича. Пан Гаврилко - автор статті „Хто він, доктор Берест?" („Галичина", 1996.- 14 травня). Йосип Гав¬рилко щороку виступає на вшануванні пам'яті героїв, полег¬лих у с. Завої Калуського району 15 лютого 1948 року.
Автор книжки вдячний панові Йосипу Гаврилку за спри¬яння у виданні цього дослідження про життя повстанського лікаря Береста.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
1. Гаврилко И. Хто він, доктор Берест? //Галичина.- 1996.- 14 трав.
2. Когут М. Впали, як цвіт на морозі // Дзвони Підгір'я.- 1998.- 21 груд.
3. Когут М. Лікар УПА Берест //Поліття.- 1997.- № 20.- трав,- С. 2.
4. Когут М. Повстанський лікар //Кал. віче.- 1997.- ЗО бер.
5. Мушкевич Б. А там три браття з Прикарпаття життя за волю віддали // Дзвони Підгір'я.- 2001.- 21 лют.
ВОЛОДИМИР кіил
(1907-1943)
 
 
Щира подяка сину Володимира Кіци п. Богдану (прож. у м. Калуші) за знимки і матеріали про батька
АВТОР
ВСТУП
У своїх споминах „Гестапів¬ські звірства в Калущині", на¬
друкованих у двадцять третьо¬му томі „Літопису Української Повстанської Армії (с. 204- 209), доктор Дмитро Капітан серед інших імен згадує і вете¬ринарного лікаря з Калуша Володимира Кіцу. Обоє були близькими друзями; мали й родинні стосунки - Д. Капітан був кумом В. Кіці, тобто на- нашком (хресним батьком) Во- лодимирового сина Богдана (1941 р. н.).
 
Доктор Дмитро Капітан (1890-1978)
Нагадаю також, що д-р Дми¬тро Капітан під час німецької окупації (1941-1944) займав посаду повітового лікаря в Калуші. Підтримував зв'язки з українським підпіллям, за що у грудні 1943 року був за¬арештований гестапо. Місяць просидів у Станіславській тюр¬мі. Через брак доказів, німці змушені були його звільнити.
У 1944 році емігрував. Проживав спочатку в Німеччині, а після - у США. Активіст громадського життя в колах
української діаспори. 
РЯДКИ БІОГРАФІЇ
ІВрЕ/-1 У Калуш Володимир Кіца Щї]^ із сім'єю переїхав у 1938 ро¬ці. Позаду залишилось на¬вчання у ветеринарній академії в міс¬ті Брно (Чехословаччина), коротко¬часна праця на посаді ветлікаря у Стрию. З народженням другої дити¬ни, Кіци вирішили переїхати в Ка¬луш - недалеко міста у Бережниці Калуського повіту працювала вчи-телькою у місцевій школі сестра дру¬жини п. Теодора Шевчик.
 
Володимир Кіца, студент ветеринарної
академії (Брно, Чехія; 1931 рік)
Поселились Кіци в Калуші по ву¬лиці Салінарній (тепер вул. В. Чорно- вола). Лікар Кіца став до праці у ко¬операції по прийому худоби від се-лян Калуського повіту. Знався на ро¬боті добре; за порадою до п. Воло¬димира приходили немало поважних газдів.
 
Весільна знимка Луції і Володимира Кіців, 1935 рік

Володимир Кіца був знайомий з багатьма калушанами, які поважали його за добродушність і за товариський характер. Мав Влодзьо (так називали його близькі друзі) гарний голос і його спів часто звучав у товариському колі.
Ще за першого сов'єтського визволення Кіца запізнався у 1940 році з Ярославом Мельником, тодішнім провідником ОУН Калущини. Дружив з калуським вчителем Тарасом Банахом. За німецької окупації (липень 1941 року) Ярослав познайомив Володимира з Богданом Бандерою, який у пер¬ших числах місяця гостював у помешканні Кіців.
Ось як згадує про лікаря Володимира Кіцу повітовий лікар з Калуша доктор Дмитро Капітан: „...Знав я Кіцу добре. За більшовицької і рівно ж за німецької окупації він був дуже товариський. Як кожен з нас, Володимир К. працював секретно для нашого підпілля, але безпосередньо не був у підпіллі..." (Капітан Д. Гестапівські звірства..., т. 23, с. 209).
Володимир Кіца як лікар з вете¬ринарії видавав фіктивні довідки, що худоба слаба і її потрібно за¬бити. Насправді, вона була здоро¬вою, і худобу вночі таємно пере¬правляли в ліс - на харчування ук¬раїнським повстанцям. Це було ду¬же небезпечно. В разі доказу про¬вини гестапо карало всю сім'ю вин¬ного.
Як згадує шістдесятилітній син В. Кіци Богдан, батько десь після Покрови 1943 року мав зустріч між селами Підгірки і Вістова Калусь¬кого району з одним із визначних членів проводу ОУН. Гість перено¬чував у них всього одну ніч і рано- вранці відійшов. А через півгодини (ще було темно надворі) постукали у двері помешкання Кіц. На порозі стояли гестапівці.
Провели обшук, все перекинули, навіть батькові книжки з ветеринарії перелистали. Лікаря Кіцу попередили нікуди не виходити.
 
Володмммр Кіца. Калуш, 1942 рік
Гестапівці провели у кооперації, де працював В. Кіца, де¬тальну ревізію. Допитали свідків. Результати ревізії були не в користь лікаря... Доктор Кіца був заарештований гестапо і перепроваджений у Станіславську тюрму. Нашому земляко¬
ві інкримінувалась „...праця на шкоду німецькому рейху і допомога бандитам...".
Сусідами В. Кіци по камері у Станіславській тюрми були інженер Іван Німчук з Делятина; кооператор з Надвірної Микола Костик, Степан Бучко... Пізніше доселили Степана Дем'янчука, Юрія Лучка і Євгена Полотнюка. Останній був чоловіком Дарії Макогон, знаної пізніше як письменниця Ірина Вільде.
Володимира Кіцу щоденно брали на слідство. Допитували:
- Кого переночувував у себе вдома? На які цілі йшло м'ясо із кооперації?
Гестапівці самі знали відповіді на свої запитання. їм по¬трібне було підтвердження, зізнання затриманого. В'язень Кіца мовчав.
Спогадом ділиться Дмитро Капітан „...Я теж був зааре¬штований гестапо, але дещо пізніше. Повезли у Станіславів... Я сидів у тій самій камері... Оглядаючи її, ми побачили на¬дряпані на стінах прізвища тих, які сиділи тут перед нами. Я зустрів прізвище В. Кіци, ветеринарного лікаря, який був заарештований на місяць раніше. По трьох тижнях ув'яз¬нення його розстріляли..." (Капітан Д. Гестапівські звірства..., т. 23, с. 206, 209).
Після арешту Володимира Кіци, його родиною - жінкою і чотирма дітьми заопікувалося підпілля: перевезли підводою з Калуша у село Бережницю Калуського району. Привели для дітей корову, завезли сіно і дрова. Дякувати Богу, що ге¬стапо не розшукувало родину заарештованого В. Кіци.
Дружина лікаря Кіци, як добра кравчиня, щоб прогоду¬вати себе і дітей, змушена була днями і вечорами переши¬вати одяг жителям Бережниці. Люди розраховувались пере¬важно продуктами - бульбою, мукою, молоком... Допомагала вдові її сестра Теодора Шевчик, яка працювала у Береж- ницькій сільській школі вчителькою.
Як згадує син, Богдан Кіца (проживає в Калуші), мама з дітьми перебула і голод, і холод. Інколи не було кому дров привезти... Наймолодший син Володимир помер маленьким і похоронений на сільському цвинтарі в Бережниці. Старші троє - Оксана, Орест і Богдан чим могли, допомагали мате¬рі - пасли корову, виконували інші роботи.
НАВІКИ У ПАМ'ЯТІ
...ЗО жовтня 1943 року гестапо засудило Володимира Кіцу, як і решту заарештованих до смертної кари через розстріл. Виконання вироку відкладалось: дехто із ув'язнених подав прохання про помилування. Німецька влада відмовила їм.
Про що думав Кіца в останні години свого життя? Напев¬не, згадував рідні Нижанковичі, де народився 36 літ тому, родину.
28 листопада того року у Ворохту в'їхали дві вантажівки з солдатами. Зігнали людей з навколишніх хат, навіть тих, хто йшов із храму після Служби Божої. З місцевого тартаку солдати привезли п'ять стовпів, закопали їх у землю. На¬чальник гестапо із Станіслава Брандт оголосив, що за вбив¬ство німецького вояка на 11-му кілометрі від села сьогодні будуть розстріляні десять в'язнів станіславської тюрми.
З другої машини солдати стягли по одному приречених. В'язні були тільки в нижній білизні. Перших п'ятьох при¬в'язали до стовпів. Сповідав їх о. М. Куницький, парох церк¬ви у Ворохті.
„...Були це молоді хлопці,- згадував пізніше священик,- схудлі на обличчі... Чекали до розстрілу спокійно. Пролунала команда „Вогонь". Недобитих дострілювали з револьверів. По¬тім відв'язували і відтягували вбік... Відтак ще п'ять патріо-
 
Розстріл гестапівцями українських патріотів 28 листопада 1943 року

тів..." („В боротьбі за українську державу",- Вінніпег, 1990, с. 909).
Серед другої п'ятірки приречених був і ветеринарний лі¬кар з Калуша Володимир Кіца; інженер-лісник Іван Німчук з с. Ямне біля Делятина; надвірнянський кооператор Микола Костик і двоє незнайомих до цього часу чоловіків. Крім на¬званих вище трьох героїв, 28 листопада 1943 року від геста¬півських куль впали: Степан Бучко, Євген Полотнюк, Панько Гайда, Степан Дем'янчук, Юрій Лучко - вони були в першій п'ятірці приречених.
Страчених пороздягали догола, кинули на вантажівку і відвезли в урочище Лазор, що біля села Татаріє. Закопали у спільній могилі.
*
...Через п'ятдесят років, 17 жовтня 1993 року, в урочище Лазор прийшли рідні розстріляних, священики, жителі Во- рохти, Яремча, Татарова, гості зі Львова та Івано-Фран¬ківська. Прах десяти героїв був перевезений у місто Надвір¬ну і за християнським звичаєм, в присутності великої кіль¬кості людей, похований у братській могилі. На місці спочинку калушанина Володимира Кіца й інших розстріляних постав березовий хрест.
На панахиді 17 жовтня при перепохованні праху рідних були присутні також діти Володимира Кіци: дочка Оксана та сини Орест і Богдан; також Ярема Полотнюк - син письмен¬ниці Ірини Вільде та страченого інженера Євгена Полотню-
ка й інші члени родин страчених.
*
...Ім'я патріота, лікаря Володимира Кіци завдяки зусиллям його калуського товариша д-ра Дмитра Капітана знане і се¬ред української громади в діаспорі, зокрема у СІЛА. Коли до друку готувався черговий 23-ій том „Літопису Української Повстанської Армії" (Медична опіка), до Дмитра Капітана неодноразово письмово звертався д-р Модест Ріпецький (ре¬дактор видання, т. 23.- Авт.) з проханням надати відомості про лікарів, зокрема і про сл. п. Володимира Кіцу (1907-1943). Доктор Капітан виконав обов'язок перед пам'яттю товариша, і ми дізнались про долю ще одного вірного сина України - Володимира Кіцу.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
1. В боротьбі за українську державу // Під ред. д-ра М. Марун- чака.- Вінніпег, 1990.- С. 909.
2. Горак Р. Таємниці Ірини Вільде //Дзвін,- 1995.- № 7.- С. 126.
3. Капітан Д. Гестапівські звірства в Калущині,- В кн.: Літопис Української Повстанської Армії, т. 23.- С. 204-209.
4. Когут М. Засуджений на смерть // Дзвони Підгір'я.- 1999.- 26 вер.
В даний час Микола Когут веде пошук матеріалів про Ми¬хайла Дяченка (Гомона, Марка Боєслава), Степана Сте- бельського (Хріна), Олексу Луцького (Беркута, Богуна, Анд- рієнка), Григорія Перегіняка (Довбешка, Коробка).
Планує видати книгу другу „Герої не вмирають", в яку увійдуть біографічні матеріали про згаданих вище повстан¬ських командирів.
Українському читачеві - українську книгу.
СКОРОЧЕННЯ
Авт. - автор
ВАТ - відкрите акціонерне товариство
Вик. _ виконавчий
ВФ - видавнича фірма
ВО _ воєнна округа
в/о _ виборчий округ
д-р - доктор
ЗОШ - загальноосвітня школа ім. - імені км - кілометр М. - місто
НКВД - Народний Комисариат Внутренних Дел (рос.) обл. - область о. - отець
ОУН - Організація Українських Націоналістів прож. _ проживав, -є р. - рік р. - ріка
р. н. - рік народження рр. - роки с. - село
СБ - Служба Безпеки в УПА сл. п. - славної пам'яті СШ - старшинська школа УПА т. - том
ТВ - Тактичний відтинок в УПА
УГКЦ - Українська Греко-Католицька Церква
укр. _ український, -а
УПА - Українська Повстанська Армія
УЧХ - Український Червоний Хрест
ЧА - Червона армія
ЗМІСТ
Провідник Роберт. Ярослав Мельник (1919-1946)  З
Переднє слово   5
Біографічні дані   6
Спогади про сл. п. Я. Мельника-„Роберта"   7
Вшанування пам'яті крайового провідника ОУН
Ярослава Мельника-„Роберта" 22
Використані джерела 24
„Своє життя я присвятив Україні...". Роман Марчак (1912-1942) 25
Витоки роду Марчаків 27
Священича праця - його покликання  27
Молоді роки  28
Під пильним наглядом польської поліції 29
В рядах похідної групи ОУН  31
Загибель нашого земляка  32
Використані джерела 34
Повстанський лікар. Ярослав Мартинець (1921-1948)  35
Повернення 37
Біографічна довідка 38
Спомини про сл. п. Я. Мартинця-„Береста"  39
Використані джерела 50
Засуджений на смерть. Володимир Кіца (1907-1943)  51
Вступ 53
Рядки біографії  54
Навіки у пам'яті 57
Використані джерела 59
Скорочення 60
ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ КОГУТ Микола
[Г№@її Н® ©МИНШаШооо
Книга 1
Редактор видання Валентина Савчин Художник Мирослав Гаталевич
Президент фірми Петро Бобик Головний редактор Василь Іванишин Літературний редактор Ярослав Радевич-Винницький Технічний редактор Євген Гнатик Відповідальний за випуск Ігор Бабик
Підписано до друку з готових діапозитивів 23.02.2001. Формат 84Х1081/З2- Папір друк. Офсетний друк. Умовн. друк. арк. 2,1. Наклад 1000 прим.
Видавнича фірма "Відродження". 82100, м. Дрогобич, вул. Т. Шевченка, 2. Тел.: (03244) 3-73-59. Факс: (03244) 3-72-93.
Калуська міська друкарня. 77300, м. Калуш, вул. Т. Шевченка, 4.
КОГУТ Микола Степанович
К57 Герої не вмирають... Кн. 1,- Дрогобич: Видавнича фір¬ма "Відродження", 2001.- 62 с., 34 іл.
І5ВМ 966-538-077-Х
Книжка-спогадів розповідає про долі героїв, пов'язані з Калущиною: Ярослава Мельника-„Роберта" (1919-1946), крайового провідника ОУН; Романа Марчака-„Моргуна" (1912-1942), обласного провідника ОУН Житомирщини; Яро¬слава Мартинця-„Береста" (1921-1948), лікаря УПА і Воло¬димира Кіцу (1907-1943), ветеринарного лікаря.
ББК 63 (4Укр)
к 0503020600-3 Без 2001
ШАНОВНІ ЧИТАЧІ!
Прочитавши цю книжку, підтримайте її поширення, ви-кладені у ній думки й почуття, популяризуючи ім'я авто¬ра, приклад видавництва, що в умовах агресивної анти¬української політики щодо національного книговидання творить і друкує літературу патріотично-державницького змісту. Для цього використайте своє близьке оточення, а також пресу, радіо, телебачення, зацікавлені державні та громадські структури, національно свідомих людей.
Це потрібно для справи і для просвіти народу, для під-тримання нашої праці, орієнтації людей на приклади висо-копатріотичної життєвої позиції, зміцнення суспільного силового поля навколо Української Національної Ідеї.
Цю, як і попередні свої книжки, фірма „Відродження" випустила на громадських засадах, із залученням добро¬чинців і спонсорів - патріотично налаштованих, свідомих громадян України. Запрошуємо Вас, шановні добродійни¬ки, і надалі до співпраці, пайової участі у випуску нових актуальних, потрібних народові книжок.
Щодо їх поширення, то ми маємо в цьому добрий досвід. Дві третини випущених „Відродженням" видань,- а це по¬над 2,5 млн. прим.,- передано школам, бібліотекам, вій¬ськовим частинам, громадським осередкам в Україні і за її межами безкоштовно. Тільки у 1999 р. наші читачі отри¬мали у вигляді подарунків 9 тис. 958 прим, книжок на су¬му 19 тис. 865 гривень. Наші книжки читають скрізь, де живуть українці.
Найкраще втілення Вашого бажання підтримати нас у шляхетних видавничих намірах - це допомагати кошта¬ми, які просимо перечисляти на р/р фірми „Відродження": 26006319810390 у Дрогобицькій філії АТ „ЗУКБ", МФО 325202, ЗКПО 22407558 із позначкою у платіжці: на друк книжки (назва) автора (ім'я та прізвище) .
Петро БОБИК
Свій до свого - в єдності сила: наша і нашої держави!
Президент фірми „Відродження" 
т
 

І56М 966-538077-Х
 

 



Создан 01 сен 2011



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником