СТАРИЙ КАЛУШ

З глибини віків

СЛІДАМИ ПЕРЕДІСТОРИЧНИХ ЧАСІВ

Кожний населений пункт України має свій початок, коли на його території з'явилася людина, роди, племена, які по­ступово освоювали землі з-під лісу і творили матеріальну й духовну культуру. На жаль, визначити витоки тої чи іншої оселі, міста важко через брак джерел, якщо вони загубилися в плині часу. Коли ще не було писемності, назви урочищ передавалися усно.

Це стосується і Калуша. Коли тут осіла людина - невідомо. Дещо ми довідуємося з археологічних пам'яток міста. Так, з праісторичних часів на властивій території сучасного Ка­луша археологами виявлено три об'єкти, що розповідають про життя пракалушан. Це насамперед курганний могильник в урочищі Струпкова гора, ґрунтовий могильник, виявлений на території Калуша, біля колишнього села Підгірки. Там простежуються сліди поселення часів комарівської культури, яка датується 15—12 століттями до нашої ери. Вона отримала свою назву від села Комарів Галицького району Івано-Франківської області. Це археологічна культура середнього та пізнього періодів бронзової доби, пам'ятники якої були по­ширені у Верхньому та Середньому Придністров'ї. їх відкрили в 20—30-х роках XX століття. При розкопках виявле­но знаряддя праці, зброю (кам'яні зернотерки, просвердлені сокири, кам'яні клиновидні сокирки, скребки, ножі, серпи,

кістяні шила, глиняні грузила, пряслиця, бронзові наконеч­ники списів, бойові сокири, мечі), посуд (тюльпаноподібні слоїки, миски, вази з двома ручками, черпаки, келихи тощо) та прикраси (бронзові шпильки, браслети, каблучки). Посуд був оздоблений прокресленими лініями у вигляді овалів, три­кутників, канелюрами тощо [1].

Зразки кераміки комарівської культури

Носії Комарівської культури в основному займалися ско­тарством та землеробством, у них був патріархальний родо­вий лад.

Археологи, які досліджували ці поселення, виділяють кілька етапів розвитку племенних родів, що заселяли і тери­торію Калущини.

В урочищі Залісся також виявлено кам'яні знаряддя праці, а в передмісті Підгірки — поховання доби бронзи.

Загалом на території Калуського району, в сучасних його межах, археологи Б. П. Томенчук, Б. А. Василенко, І. К. Свєшніков у семи населених пунктах виявили 11 пам'яток мате­ріальної культури з праісторичних часів. Це чотири курганні могильники, п'ять поселень і слов'янське городище. На за­хідній окраїні села Негівці біля Калуша виявлено курганний могильник культури шнурової кераміки (назва походить від заглиблених ліній,  якими прикрашали глиняний  посуд).

Подібний курганний могильник виявлений в урочищі Дубина на віддалі 1 км на південний захід від села Томашівці. Під час розкопок могильників культури шнурової кераміки ви­явлено поховання з трупоспаленням і трупопокладанням, а також поховання в кам'яних скринях.

Люди жили в напівземлянкових і наземних житлах. Гли­няний посуд оздоблювали шнуровим врізним орнаментом. Це були горшки, миски, кулясті амфори. Знайдено знаряддя праці (кам'яні шліфовані сокири, ножі, скребки), прикраси (пряжки, намиста, підвіски), численні металеві вироби (но­жі, кинджали, сокири).

Основним заняттям племен культури шнурової кераміки було землеробство і скотарство. Значного розвитку набула на той час обробка каменя. Пам'ятки цієї культури датуються 3-тім — серединою 2-го тисячоліття до нашої ери [2].

Курганний могильник також виявлено в урочищі Татарсь­кі могили в селі Цвітова (нсвизначеної культурної прина­лежності) .

Ґрунтовий могильник бронзового віку простежується на західній окраїні Сівки Войнилівської, поселення виявлене в урочищі Біла глина у селі Цвітова. Поселення голіградської культури виявлені в селі Голині. В тому ж селі вияв­лено пам'ятки культури карпатських курганів, що дату­ються 2—6 століттями нашої ери. Це вже був період, коли виникали східнослов'янські племена. В розкопаних курга­нах знайдено залишки зерен пшениці, жита, вівса, ячме­ню, проса і сільськогосподароькі знаряддя праці (залізні мотики).

У селі Войнилові (за 17 км від Калуша) в урочищах Біла Церква, Центр села, За липами, в селі Голині (8 км від міста) та в селі Новиця археологи виявили городища і поселення періоду давньої Русі (IX—XI ст.). Ці археологічні пам'ятки переконують нас, що як на території самого Калуша, так і в його близьких околицях проживало населення княжого часу. Можна припустити, що східнослов'янські городища-укріплення існували на території Калуша і в період союзу слов'янських племен V—VIII століть, і в часи Київської України-Русі IX—XI ст., і в епоху Галицько-Волинської україн­ської держави XII—XIII ст.

Не викликає сумніву, що територія Калуша і його око­лиці, багаті на солеварні промисли, були заселені в прадавні часи. Можливо, що сам Калуш міг бути одним із центрів ок­ремого племінного союзу, коли тут, за даними письмових, а точніше, літописних джерел, могло проживати одно із пле­мен білих хорватів чи тиверців. Не випадково саме Калуш залишався головним центром волосного управління не лише в княжі часи, а навіть і за часів панування польської Корони.

Сліди праісторичних поселень на території Калуша архе­ологи помітили ще в другій половині XIX століття, напри­клад, на пасовищі або міській толоці, званій Могилки, ще в минулому столітті археологи натрапили на ряд старовин­них курганів, які на той час уже були знищені. Так, у 1874 р. при копанні рова біля урочища Струковати був виявлений меч, тоді ж розкопано давній цвинтар (антропологічний аналіз кісток указував на дуже давнє їх походження). На­прикінці XIX століття в кабінеті археології Краківської Ака­демії Красних Мистецтв зберігалася гарно вигладжена кера­мічна сокира, що була передана сюди з Калуша для цього польського музею [3].

Зразки кераміки з поселення культури

карпатських курганів біля Калуша

(III — VI ст.)

Професор Маркіян Смішко розповідав авторові ще в 70-х роках, що біля Калуша простежуються пам'ятки культури карпатських курганів, подібних до яких так багато є біля Ко­ломиї. Вчений, який досліджував ці пам'ятки, діqшов виснов­ку, що первісне населення культури капатських курганів асимілювалося зі східними слов'янськими племенами. М. Смішко вважав, що носіями культури карпатських кур­ганів були скотароько-землеробські племена білих хорватів, які згадуються в "Повісті минулих літ". Можна припустити, що ці мешканці як частина білих хорватів могли брати участь у походах київського князя Олега на Візантію 907 ро­ку та його наступника Ігоря — 945 р., як про це згадується в Несторівському літописі [4].

КОЛИ ВИНИК КАЛУШ, ЗВІДКИ ПІШЛА ЙОГО НАЗВА

Питання виникнення того чи іншого населеного пункту України, в тому числі і на Прикарпатті, дуже складне, на­самперед через брак першоджерел. Є лише невелика група сіл і міст України, які мають точну дату свого виникнення, та й відносяться вони до пізнього середньовіччя.

Виникнення окремих прикарпатських поселень сягас зде­більшого доісторичних часів, а тому точно визначити їх хро­нологію майже неможливо. В історичній літературі це ви­кликає постійні дискусії між краєзнавцями і навіть професій­ними дослідниками.

Виходячи з такого стану справ, як у світовій, так і в ук­раїнській історичній науці прийнято вважати першу письмо­ву згадку про населений пункт за вихідну дату народження того чи іншого села, містечка тощо.

Зрозуміло, нам потрібно визначити час першої письмової згадки про Калуш. В історичній літературі з цього приводу є дві думки.

Деякі дослідники вважали, що перша письмова згадка про Калуш датується 1241 роком, тобто Калуш виник 755 років тому [5]. У своєму твердженні дослідники спираються на згадку невідомого автора Галицько-Волинського літопису, де він під 1242 роком писав: "Данило тим часом, прагнучи встановити порядок у (Галицькій) землі, поїхав до (городів) Бакоти і Каліуса, а Василько поїхав у Володимир" [6].

По-перше, виїзд князя Данила Галицького відбувся не в 1241 році, а навесні 1242 року, як це переконливо довів Леонід Махновець у своєму перекладі Галицько-Волинського літопису на сучасну українську мову [7]. По-друге, на нашу думку, ця дата першої письмової згадки про Калуш є сум­нівною.

У Галицько-Волинському літописі йдеться не про наш прикарпатський Калуш, а про Каліус на Поділлі. В самому літописі іде мова про напрям шляху Данила Романовича в сторону Пониззя, як тоді називали Поділля, де й були два найбільші подільські гради — Бакота і Каліус.

Можливо, що й у княжий час могло існувати (і, напевно, існувало) таке поселення на території властивого Калуша, але воно ще письмово не усталилося, хоч картографи й фіксують його на мапах Галицько-Волинського князівства XII—XIII століть.

Залишається стверджувати, що перша письмова згадка про прикарпатський Калуш припадає на 1437 рік, як чітко зафіксовано в 12 томі Галицьких гродських книг. Ця перша письмова згадка про Калуш пов'язана з "королівським чо­ловіком Мітком Драгушом із Калуша" — шляхтичем. Йдеться про якісь судові позови.

"1437 р., 27 травня.

Надзвичайний суд відбувся найближчого вівтірка після Трійці року Господнього 1437 за участю підсудка Стіборія, коморія Ніколая, Возуша, Вільчека, Сестринича воєводи, Павла Свистельницького, Антонія з Комрохлі, Стратоновича Андрія, Медуського Стефана.

Драгуш проти Митька. Драгуш, королівський підда­ний з Калуша, у справі, яку має, та позовах, які матиме з шляхетним Митьком з Куроша, дістав позов шляхет­ного прокурора, воєводи Галицького Сестринича.

Текст із першою письмовою згадкою про Калуш. (27 травня 1437 р)

Той самий Драгуш пообіцяв дотримати обіцянки та заплатити, якщо б прокурор повів справу та виніс рі­шення назавжди щодо вищеназваних та на користь ко­гось з вищеназваних" [8].

Звідси починається літопис Калуша за вірогідними дже­релами спочатку як села, що потім, у XVI столітті, перетво­рилося на містечко і отримало статус магдебурзького права.

Від цього часу, а саме від 1437 року, на сторінках гродських і земських судових книг назва цього населеного пункту з'являється частіше. Уже 1438 року в записах йдеться про Мартина — управителя із Калуша. Можливо, це український шляхтич, який від імені галицького старости заправляв ко­ролівським Калушем.

Під 1447 роком в актах Калуш згадується разом із соле­варнею, тобто вперше в письмових джерелах згадується міс­цева солеварня (Саіизга сит Згира — Калуш із жупою) [9].

Документ був записаний в актову книгу на Св. Івана 24 чер­вня 1447 року. Він цікавий ще й тим, що тут згадуються вперше навколишні села Незавизів, Зараби, Братківці, Угринів, Довге. Все це зафіксовано в Галичі у гродському суді в присутності багатих панів: Теодора з Бучача, Каменецько-го Івана з Княгинина, Михайла Мужили з Бучача — Сня-тинського і Коломийського старости (капітана), Петра з Го­лів, Івана з Комарова та інших.

Калуш згадується в галицьких актах і під 21 червнем: "21 червня 1447 року акта складені в Галичі в день Св. апо­столів Пилипа і Якова". Іде мова про "Ігната із Кутиш, суд­дю, Стріборія з Васючина — підсуддю територіального поділу Галицького. Стверджуємо, яким способом пан Микола Порава з Любліна галицької дільниці отримав спадок після знат­ного роду пані Анни, доньки Петра Влодковича з Харбіновича — двісті по 60 грош із батьківських дібр і 60 грош з ма­теринських маєтків. У користанні його появилися також фільварки, які підпали під громадські закони Галича, Коростович, Бовшева, Хоросткова, Дубівців, Залукви і Ямниці".

Під 1475 роком у галицьких тройських книгах серед різ­них сіл згадуються оселі Рожнів, Довге, Ісаків, Боднарів, Лютатичі, Тужилів і Підгірки біля Калуша.

Отже, перша письмова згадка про Калуш на сторінках старовинних актів з'являється у 1437 році.

Не менш актуальним і цікавим є питання про походження назви Калуш. Звичайно, це не легко з'ясувати, бо немає точ­ного пояснення в письмових актах. На сьогодні існує декіль­ка гіпотез, які тут наводимо.

Один із перших дослідників, галицький історик Антін Петрушевич, у своїй джерелознавчій праці виводив назву Калуша від слова "колесо". "Назва міста Калуша,— писав він ще в 1887 році,— пройшла від слова Калуш (тобто колеса Кепгасі — звідси походить слово каратники), яким витяга­ється із соляних криниць солянку, суровицю. В старинних польських записах читається: "На Сівці тягнуть росіль колюшем. Сівка — потік, над яким лежить місто" . Гіпо­теза Антона Петрушевича надто довільна і не переконлива. Ця, так би мовити, колесова гіпотеза не може бути прийнята хоча би тому, що кератники як ремісники при солеварних

банях забезпечували солеварню соровицею, яку тягли з со­леварних криниць, використовуючи для цього коней.

Другий відомий знавець історії, Мирон Кордуба, у своїй відомій праці "Що кажуть нам назви осель?" виводить назву "Калуш" від слова "каль", що означає, на його думку, чор­ний. Це він мотивував такими словами: "Найстарший гурт з поміж цих осель творять оселі із прикметниковим закін­ченням на "ь", про що свідчить вже сама старинність цієї граматичної форми, тепер уже невживаної, бо її місце засіла присвійна форма на "ів". Сюди належить... Калуш — (із каль — чорний)" . Така етимологія теж нас не переко­нує.

Пізніші дослідники топонімів, у тому числі назв населе­них пунктів, також висловлюють свої міркування щодо по­ходження назви Калуш.

Так, М. Т. Янко вважає, що назва міста Калуш походить від татарcького слова "каляш", що означає "табір" . Юрій Кругляк погоджується із своїм попередником і також стверджує, що назва міста Калуш "походить від татарського слова Калин, що в перекладі означає "табір", "стоян­ка" . А далі нагадує, що дехто виводить назву Калуш з давнього "кал" у значенні "чорний", тобто має на увазі проф. М. Кордубу.

Усі наведені гіпотези дослідників малопереконливі і надто суперечливі. Більш прийнятною є думка, що назва Калуш походить від гідрографічних ознак свого місцерозташування.

Назва міста Калуша наближена до подібних назв населе­них пунктів, які є на Поділлі під назвою Каліш. Дослідники пояснюють, що назва "Каліш" означає мешканців Каліша (або, як зафіксовано в Галицько-Волинському літописі, "Каліюш"), тобто населення болотистих низовин. Така на­зва трапляється не лише на Поділлі — відомо біля десятка подібних осель на території Польщі .

Прихильники цієї гіпотези аргументують свої міркування тим, що назва Каліш свідчить про слов'янське походження. Вона, на їхню думку, могла піти від того, що східнослов'ян­ські городища, гради лежали на узбережжях болотистих місцевостей, які забезпечували від нападів ворогів. Про це твердили в XV—XVI ст. такі відомі польські хроністи, як Ян

Длугош, Мартин Кромер, Мартин Бєльський, Стрийковський. Подібно деякі прикарпатські населені пункти (Заболотів, Заболоття, на якому локалізувалося в 60-х роках XVII ст. місто Станіславів) отримали свої назви від болоти­стих територій — у буквальному розумінні "поселення серед калюж".

Так могло бути і з поселенням "Калуш", тобто поселення серед калюж. У тлумачному словнику української мови за­писано, що калюжа — це невелике заглиблення в грунті з дощовою або ґрунтовою водою. В польсько-українському словнику також засвідчено калюжу як болотисту тери­торію.

З цього приводу сьогоднішній мер Калуша Роман Сушко поставив резонне запитання, чому подібну назву не отрима­ли сотні інших населених пунктів, що виникали та існували на заболочених територіях?

І сам на нього відповів: бо йдеться не про звичайні ка­люжі, а про природні соляні джерела, які з праісторичних часів існували на території теперішнього міста і які назива­лися "калюжами", у місцевій вимові — "калюшами". В пе­ріод середньовіччя і пізніше тут функціонувала одна з най­більших солеварень Галичини.

Оселя Калуш зростала рівночасно із місцевою солевар­нею, і не випадково Калуська жупа, або баня, як уже сказано раніше, згадується разом з першою письмовою згадкою про Калуш (1447 р.)

ПІД ПОЛЬСЬКОЮ КОРОНОЮ

(1387-1772 рр.)

ВІД СЕЛА ДО МІСТЕЧКА НА МАГДЕБУРЗЬКОМУ ПРАВІ

Калуш протягом тисячолітньої історії вписав яскраві сто­рінки до літопису Прикарпаття. На жаль, майже не зберег­лось першоджерел до історії оселі з періоду Київської України-Руси IX—XI століть та Галицько-Волинського князівства часів династії Ростиславичів (1054—1199) і Романовичів (1199—1340).

Але на основі історії подібних княжих осель можемо стверджувати, що на території Калуша у названі хроноло­гічні періоди проживали люди, які займалися мисливством і землеробством. З праісторичних часів жителі оселі проду­кували сіль і реалізували її на місцевому ринку, а можливо, й вивозили поза межі Калущини.

У княжий період Калуш, правдоподібно, як князівська оселя входив до складу Галицької волості, якою управляв бо­ярин. Можливо, що прибутки із тодішніх калуських солева­рень, подібно до коломийських, були князівськими і йшли на утримання князівського двору чи князівського війська. На все це, напевно, з часом дадуть відповідь археологічні роз­копки як на території самого Калуша, так і в його околицях.

Із захопленням Галичини польською Короною після го­резвісної Кревської унії (1385) княже село Калуш увійшло

до складу новоствореного Галицького староства (1387), тобто королівщини, і залишалось у його складі до 50-х років XVI століття, коли за спеціальним окремим декретом Вар­шавського сейму відокремилось і перейшло у відання окре­мого Калуського староства, яким управляв польський корон­ний гетьман і воєвода Руський Микола Сенявський. Це ста­лося в 1552 році [І].

Які соціально-економічні процеси відбувалися в селі Ка­луші в XIV — середині XVI століття, довідуємося з небага­тьох першоджерел. У галицьких актах зафіксовано, що в 1437 році власником села був Мітко Драгуш, як записано в акті, "королівський чоловік із Калуша". Треба розуміти, що це був довірений галицького старости, а за походженням, як видно із імені, був українського роду, можливо, з дрібних ко­лишніх бояр, як це ми спостерігаємо по інших тогочасних селах Галицького староства.

Через рік у тих же гродських актах значиться інший пра­витель села — якийсь Мартинус — "управитель (прокура­тор) із Калуша" [2]. Минуло десять років, і в 1447 році від імені Галицького староства селом заправляє вже інший пра­витель [3]. Цікаво, що село Калуш тоді згадується в актах поряд із місцевою солеварнею (жупою).

Протягом XIV — середини XVI століття в селі проживало понад 40 селянських сімей. Згідно з категоріями вони діли­лися на вільних і невільних. До вільних, або свобідних, селян входили сільський старшина — тіун, що стояв на чолі гро­мади, корчмар, сільські ремісники — боднар, ткач, швець, кушнір, коваль, зварич і кератник, які обробляли місцеву сіль. Це були, як записано в актах, "королівські люди". З не­величких актових звісток довідуємося, що вони володіли ок­ремими дворищами, земельними ділянками і могли виходити з села.

До другої групи входили несвобідні, або невільні, селяни. З появою панського фільварку, а він згадується в актах 1447 р. [4], вони були закріпачені панським двором. Від кня­жих часів калушани користувалися староруським (староук­раїнським) правом, коли сільські старці правили селом, ко­ристувалися копним судом. Поступово в XV—XVI ст. поль­ське старостинське управління перевело руське населення на

польське, або, як тоді називали, німецьке, право і підкорило кожне господарство панському дворові, фільваркові.

У XIII—XIV ст. головне руське (українське) право було до­сить поширене на Прикарпатті, в тому числі і в селі Калуші.

У XV — на початку XVI ст. заміна на польське і німецьке право була дуже вигідна для польських феодалів. Це давало ос­таннім можливість зміцнити свос панування, послідовно лік­відувати старовинні руські (українські) порядки і все підкори­ти дворові. Королівські і сеймові постанови польської Корони чимраз більше і більше урізали права калуських селян, а голов­не — позбавляли їх старих українських правових традицій. Іван Франко не випадково писав, що старе українське право "де в чому було кориснедля людності, бо давало в громаді з нач­ну самоуправу, і вона сама вибирала собі голову, тіуна або ота­мана, сама розділяла землю між поодинокими членами грома­ди, сама (вічем, а не через вибраних урядників) розсуджувала чвари між своїми членами і разом відповідала за кожного свого члена перед посторонніми панами та перед властями. Для то­го руська людність не хотіла покидати руського права" [5].

Усе це, як у дзеркалі, відбито і на становищі калуської української громади XV—XVII століття. 1435 року в Гали­чині повсюди було насильно запроваджено польське право, дуже вигідне для панів-окупантів. Вони готували грунт до закріпачення селян. З приводу цього Іван франко писав:" Від 1435 року, коли в Червоній Русі заведене польське право і польські суди, до кінця XV віку пропали невеликі рештки староруського вічового порядку по селах і... запанувало обіч панщизняних тягарів також (домініяльне) суддівство. Від то­го часу доля наших селян була тяжка, одностайна" [6].

До 1549 року Калуш залишався селом, що входило до Га­лицького староства, як визначалося в актах, іп bona Kalusza — добра калуські [7]. Це означало, що Калуш з око­лицями здавна творив волость, або ключ, який належав спо­чатку до Галицького староства. Очевидно, Калуська волость сягає своїми початками княжих часів. Це підтверджується тим, що біля 1460 року і до 1634 року Калушем і його на­вколишніми земельними посілостями володіла родина Ходечів з Ходеча [8], давнього українського походження. Це пра­во володіння потвердили їм свого часу польські королі.

Село Калуш переростає в містечко. Худ. М. Гаталевич

Калуш як давня волость, до якої належали навколишні села, входив до складу Галицького староства. В 1549 році польський король Сигизмунд Ав'густ уповноважує Белзького воєводу, коронного гетьмана і Галицького старосту Миколу Сенявського заложити (заснувати) місто Калуш, зобов'язу­ючи його мешканців виконувати річні обов'язки з домів, сплачувати річний грошовий чинш розміром ЗО грош, давати данину по 2 каплуни і 12 яєць. Крім того, під час жнив калушани зобов'язувались два дні укладати сіно в стоги, а на третій — іти пилувата.

За цим королівським привілеєм новоосілі . міщани звільнялися на 10 років від сплати грошових чиншів та інших повинностей, а ті, що давніше осіли в новозаснованому місті, звільнялися від обов'язків на 2 роки. До того ж усі міщани, як давні, так і ті, що тільки-но оселилися в місті, протягом 15 років звільнялись від податку на основі німецького права. Було дозволено торгувати кожної п'ятниці і надано право на два річні ярмарки — на Св. Прокопа і Св. Мартина [9].

Отже, 1549 року Калуш отримав статус міста на магде­бурзькому праві і відповідну юрисдикцію на самоврядування. Він стає "вільним містом" . Крім того, Калуш стає центром негродового староства, яке виділялося із складу Галиць­кого староства з групою близьких сіл.

Які зміни відбулися в адміністративно-судовому управ­лінні після надання Калушеві магдебурзького права? Згідно з магдебурзьким правом, за прикладом інших міст Прикар­паття — Галича, Снятина, Коломиї, Долини, був утворений міський магістрат, або міська рада. її очолював, за загаль­номіськими виборами, бургомістр, якого обирали у визначе­ний час із польсько-католицького середовища разом із рад­никами (райцями). їх тоді називали консулами і обирали раз на рік.

Міське судочинство здійснював у Калуші лантвійт, при­значений калуським старостою. Він залишався головним у судовій системі міста із спадковим правом на свою владу і спільно з лавниками судив усіх, хто порушував міські пра­ва. Цікаво, що в Калуші, за даними королівської люстрації, у 1565—1566 роках лантвійтом був Іван. Ілько був возним, а міським слугою — Паско . Очевидно, всі були україн­ського походження. Вони звільнялися від усяких повинностей.

Магдебурзьке право у Калуші, як і в інших містах Гали­чини, мало обмежений характер, оскільки міську раду і лаву узурпували іноземні католицькі патриції. Вони домінували в цеховому ремеслі і торгівлі, посідали земельні ділянки за містом. Але це буде потім, а до середини XVI ст. ще перева­жали в управлінні міста представники з українського патри­ціанського середовища.

ТАТАРСЬКІ НАПАДИ НА КАЛУШ У XV—XVII СТ.

Татароьке лихоліття — сумнозвісні сторінки історії Ук­раїни XIV—XVII століть. Починаючи з Батиєвого погрому і занепаду Золотої Орди, в Криму з колишнього татароького центру утворилося Кримське ханство, яке у 70-х роках XV ст. визнало васальну залежність від Туреччини.

Від того часу кримські орди постійно нападали на Украї­ну. Вони виробили свої страшні ординські шляхи — Кучманський, Чорний. Один із них називався волоським, або мол­давським,— із Молдавії він прямував на Покуття, а далі на Львівщину, Стрийщину.

Від кінця XV ст. на Галичину, в т. ч. на Прикарпаття, постійно, рік за роком або й декілька разів на рік нападали татари і полонили багато люду, спалювали села і міста. Пер­шим і найважчим для прикарпатців став 1498 рік, коли, за даними джерел, орда "людей же о сто тисяч в плен поведе и розпродав татарам и туркам". У Львівському літописі під 1498 роком записано: "Татари провіднії" , — тобто йде мова про татар, котрі напали на українські землі на Провідну неділю, яка того року припала на 22 квітня. В іншому дже­релі записано, що восени цього ж року (1498) напали турки "около Галича, Жидачова, Дрогобича, огнем и мечем поплениша" .

На напади татар на Покуття наприкінці XV ст. звернув увагу Михайло Грушсвський. В "Історії України-Руси" він писав, що в 1498 році на Поділля й Галичину впала татарська орда, у цей рік "під зиму прибули знову великі маси тур­ків — 70 тисяч, як рахує сучасник, і страшно спустошили околиці Галича й Підгір'я" . Зазнав знищення цього зло­щасного року і Калуш.

Чим можна пояснити ворожі напади татарської орди? Роз­шматована сусідніми державами, Україна в XV ст. була ки­нута завойовниками на поталу туркам і татарам. Влучно з цього приводу писав М. Грушевський: "Трудно собі навіть представити всю глибину нещастя, в яке впали українські землі і всю соромотність безрадности державних чиновників супроти нього. Вся Україна з виїмками хиба зайнятої Моск­вою північної Чернігівщини стала театром страшних спусто­шень татарських, турецьких, волоських. Періодично, майже щорічно набігали на них більшими або меншими відділами татари, забирали, що могли понести їх коні, і забираючи або нищачи решту. Перешкоди їм в тім ніколи не було" .

Калуш теж став жертвою татарського лихоліття, одним із об'єктів постійних нападів татарви. Ось конкретні історичні факти. У Львівському літописі під 1524 роком хроніст записав: "Турки Рогатин достали" . Це був напад на При­карпаття загону турків у кількості 12000 осіб, серед них було 4 000 білогородських та інших татар. Від татарського нападу тоді потерпів і Калуш.

У XV — на початку XVI ст. було спалено і знищено 33 на­селених пункти Прикарпаття. Ординці руйнували міста по декілька разів: Рогатин — 3, Калуш — 4, Войнилів — 5, Тисменицю — 6, Коломию — 8, Снятин — 10 разів .

Особливо активізувалися татарські напади на Прикарпат­тя наприкінці XVI — на початку XVII століття. Вийшовши із сторони Молдавії, татарські орди вдиралися в Покутський край. Вони розбігалися з Молдавського, чи золотого, шляху, який прямував на Снятин — Коломию — Тисменицю — Га­лич — Рогатин, і нищили, палили все на своєму шляху, по­лонили населення. Тоді вкотре потерпів від ординців Калуш і його околиці. У Львівському літописі під 1590 роком запи­сано: "Татари Галич спалили", а під 1594 роком зафіксовано: "Татари вийшли були і Галич спалили, шкоди много учини­ли" . Про цей напад татар на Покуття, коли був знище­ний і Калуш, докладно розповідається у польській хроніці Мартина Бєльського. Тоді татари вийшли з Волощини на По­куття, вчинили там багато шкоди, потім пішли на Самбір, спалили Снятин, Жуків, Тлумач, Тисменицю, Галич та ба­гато інших міст, в тому числі і Калуш .

1617 року татарський напад на Покуття приніс одне з найбільших знищень Калуша. Його було дощенту спалено, в полон потрапило багато калушан. Внаслідок цього розорен­ня міщани не в змозі були сплатити королівські податки. Ви­ходячи з цього, власниця Калуської волості Ядвіга Потоцька звернулася до короля з проханням звільнити міщан Калуша і селян староства від державних податків. На це польський король спеціальним привілеєм звільнив мешканців Калуша і навколишніх сіл від сплати податків на 4 роки .

Через рік, а точніше в 1618 році, татари знову здійснили напад на Прикарпаття. За даними джерел, у липні того ж року ординці "розпустили свої загони в той же край поза Дністер в напрямі Калуша, Стрия і Дрогобича". Про це пові­домляв у своєму листі від 19 липня 1618 року великий ко­ронний   гетьман   Станіслав   Жолкевський   до   Белзького підкоморія Матвія Лесньовського. Про цю татарську навалу писав також у своїй реляції-донесенні від 17 липня 1618 року галицький підкоморій Ян Стоїнський. Під час цього нападу в Калуші було спалено багато будинків, над містом довго роз­лягалися дими від пожежі.

Очевидці цих розорень покутських міст і сіл, у тому числі і Калуша, з тривогою писали, що "покутські і подільські краї через вогонь і меч в ніщо обернулися" . Деякі села після татарських нападів зовсім зникли. Так, в Черніїві з цілого села залишилося ледве 15 осіб, в селі Хотимирові татари всіх селян побрали в неволю.

З погромом польських військ під Цецорою 1620 р. турець­ко-татарські загони здійснили найбільший напад на Покуття, спалили сотні сіл навколо Коломиї, Галича, Калуша, Теребовлі, Львова, Стрия, Самбора, Дрогобича і Перемиш­ля . З тривогою вчитуємося в тодішні урядові повідом­лення про масове знищення сіл і міст Прикарпаття, серед яких зазнало відчутного знищення і місто Калуш.

У 1620—1621 рр. татари поновили свої напади на Покуття. 1620 року відбувся один із найбільших татарських наїздів на Прикарпаття; через рік тільки в Галицькій землі було знище­но 20 міст і містечок. Як записано в галицькій гродській книзі, в Галицькому повіті були знищені татарами такі села і міста: Хотимир, Горожанка, Калуш, Мартинів, Підгайці, Семаківці, Тисмениця, Устє Зелене і Васючин. У нещасливому 1621 році серед 24 міських осад, які найбільше потерпіли від нападу та­тар, були Снятин, Підгайці, Стрий і Калуш .

Загалом Калуш зазнав за період від 1605 до 1633 р. вісім ординських нападів, а в 1617—1618, 1620—1621 роках міс­течко постраждало найбільше. Як твердить польський дослід­ник М. Горн, "мешканці Калуша внаслідок цілковитого руй­нування в роках 1616, 1620, 1621 через напади татар, а та­кож внаслідок випадкової пожежі міста не заплатили жодних податків. Коли ж "нове поселення теперішнього містечка Ка­луша з його площами ще не забудоване, лібертація, яка їм дана вельможним паном старостою, не закінчилась і має ще 6 років тривати" .

У 1616 році ремісники Калуша отримали королівський привілей на право осісти в місті після татарських нападів.

Татарський ясир з Покуття. З угорського літопису XV ст.

Але оскільки перебудова міста ще не була закінчена, за опи­сом Калуського староства 1629 року, то калуські ремісники мали сплачувати грошовий чинш, згідно з давніми звичаями, тільки коли містечко буде заселене .

З цього видно, якими важкими для калушан були на­слідки татарщини. Коли в 1661 році королівські люстратори, описуючи Калуське староство, вимагали від міщан подати королівські письмові привілеї для потвердження їхніх прав, то привілеїв не виявилося. Королівські люстратори пояснили це так: " Викликані перед нами калуські міщани, щоб свої права показали, відповіли (реферували) про те, що ті при­вілеї, які вони мали надані з ласки його королівської милості, то всі вони через татарські напади втрачені, про що в люстрації, складеній у 1628 році, вони мали атестацію" , тоб­то вже говорили про це.

Татарські напади були несподіваними і руйнівними. Як записано в спогадах очевидців, ординці, розділившись на ок­ремі ватаги, підступно підходили до села чи міста і непоміт-

но, з великим криком "аллах", "аллах", підпалювали крайні будинки. Коли зчинявся переполох, нападали, як вовки, на людей, вбивали старих і немовлят, ловили на аркан моло­дих і полонили їх в ясир. Сучасник писав у XV столітті: "Ми бачили, як людей вбивали, стинали їм голови, жорстокий во­рог кидав у вогонь їх тремтячі серця, виривав легені". Поло­нених хлопців вишколювали в яничарських школах або ви­користовували як невільників на галерах, а молодих дівчат завозили у турецьку фортецю Кафу в Криму, де продавали туркам і татарам у гареми .

Шляхи, якими проходила орда по Прикарпаттю, освічу­валися пожежами, вкривалися трупами вбитих і замордова­них. Пам'ять про це страшне лихоліття збереглася в народ­них піснях, які кобзарі співали по всій Україні:

Зажурилась Україна, що ніде прожити: Витоптала орда кіньми маленькії діти, Малих потоптала, старих порубала, А молодшим й середульшим назад руки Пов'язала, під хана погнала.

Саме в цей тяжкий період була схоплена в Рогатині Настя Лісовська, яку продали до султанського гарему в Істамбулі. Своєю красою, ніжністю Настя-Роксолана завоювала серце султана Сулеймана II Пишного.

Татарське лихоліття було гіршим від одноразового Батиєвого погрому 1240 року. За висловом М. Грушевського, "вся Україна, саме повітро її наповнилося невільницьким плачем, який ще нині бринить і плаче в наших піснях на протязі кількох століть" .

За річкою вогні горять, Там татари полон ділять, Село наше запалили І богатство розграбили, Стару неньку зарубали, А миленьку в полон взяли. А в долині бубни гудуть, Бо на заріз людей ведуть: Коло шиї аркан в'ється, А на ногах ланцюг б'ється

Шляхта галицька в час набігів татар ховалася із своїми скарбами по замках, фортецях, селяни ж залишалися беззахисними. Народ рятувався, як лиш міг. Ще й досі у народі, в тому числі і на Калущині, зберігаються перекази про "татарські звори" — урочища, де ховалися люди: по лісах, бо­лотах. Показують і сьогодні "віхи" по селах, на яких селяни вартували перед татарською небезпекою. Антін Петрушевич записав у "Сводній літописі" історичний факт, як у час ту­рецько-татарської навали 1676 року татари- спалили замок у селі Перегінську, а місцеві селяни заховалися в гіроьких зворах і оборонялися в урочищі, званім "Чута". Ці відомості історик почерпнув із старої хроніки, де було записано, що Львівський єпископ Йосиф Шумлянський, складаючи інвен­тар церковного маєтку села Перегінська, записав ці події ще в кінці XVII ст., тобто по свіжих слідах: "За Перегінськом в горах,— писав він,— є місце, назване "Чута" (етимологія цієї назви не з'ясована), яка стала за найкращу фортецю, величиною на милю, там є будинки, де оборонялися від тур­ків, немалої сили під час Журавінської війни" .

На Прикарпатті, в т. ч. на Калущині, були справжні борці проти татарської навали. Яскравим прикладом є народний проводир Гнат Височан (батько славнозвісного Семена Височана, народного полководця часів Хмельниччини), який за­хищав селян Калущини від гніту місцевої шляхти і від татар. Як видно з джерел, Гнат Височан, маючи "спосібних і багато людей, на це приспособлених", організовував часті напади на татарські загони, що поверталися після наїздів "на загаль­них тамтешніх бондарівських посполитих шляхах" , які прямували на Калуш. Височан звільняв бранців, відбирав від татар здобич, стаючи популярним у народі. Це відбувалося в 1620—1625 роках на шляху, який вів із Тисмениці на Ка­луш.

КАЛУШ У СЕРЕДИНІ XVI СТОЛІТТЯ

Про життя Калуша в середині XVI ст. ми довідуємося в основному із опису королівської люстрації 1565—1566 рр., різних тогочасних скарг селян, шляхти, які заносились до га­лицьких гродських актів і які пунктуально записували гродські писарі.

За описом королівської люстрації, місто "лежало під го­рами над рікою Сівкою і другою рікою Чечвою". З отриман­ням магдебурзького права Калуш виділився з Галицького староства і став центром окремого староства, в якому у со­леварних жупах продукувалася сіль. Колишнє село, Калуш із отриманням статусу міста після 1549 року, поступово на­бував міського вигляду. В середмісті була побудована спочат­ку дерев'яна ратуша з ринковою площею. 20 квітня 1632 р. король Сигизмунд III Ваза (1587—1632) відновив мешкан­цям Калуша привілеї, дані ще королем Сигизмундом Августом II (1548—1572), про спорудження міської ратуші "для вигідності і прикраси міста". На жаль, через брак дже­рел важко визначити, де стояла ратуша в XVI — першій по­ловині XVII століття. Восени 1648 р., в період Хмельниччи­ни, вона згоріла.

У ратуші засідав калуський магістрат. По чотирьох сторо­нах ринкова площа забудовувалася різними торговельними крамничками (ятками), де реалізувалися на тижневих тор­гах продовольчі товари і збувались ремісничі вироби. Тут стояли будинки міського поспільства, патриціату, тобто ба­гатих торгівців, і ремісників-бюргерів — середньозаможного міщанства. В 1569 р. у Калуші, в середмісті, стояли два бу­динки, в одному з яких жив місцевий війт, а в другому за­мешкував возний. Вони, як вищі міські чиновники, до ніяких повинностей не зобов'язувалися, бо залишались на міській послузі. Тут був також дім калуського старости, з якого пла­тили грошового чиншу річно 2 флорини .

Калуського замку на 1565—1566 рр., очевидно, ще не бу­ло, позаяк, за описом Галицького староства, калуські міщани тоді зобов'язувались "кожний зокрема завезти по два вози дерева на будову галицького замку" .

За люстрацією Галицького староства, в Калуші у місько­му магістраті урядували, як було сказано, чиновники — лантвійт Іван, возний Ілько та міський слуга Паско. Хоча тоді в Калуші ще не працювали гродські і земські суди, але наявність у міському самоврядуванні посади возного  свідчить про те, що останній роз'їжджав по селах Калуського староства у судових та цивільних справах і заносив їх у міс­цеві або галицькі гродські судові книги.

Щодо категорій міського населення, то тут у 1565— 1566 роках надибаємо міщан, які в актах називалися "госпо­дарями" та "підсусідами", "підсадками". В люстрації Га­лицького староства в 1565 — 1566 роках перелічуються імена і прізвища калуських міщан. Оскільки вони виступають під своїми справжніми прізвищами вперше, то ми наведемо їх: Іван Занчович, Лючко Ковальович, Власін, Ігнат Когут, Хведір Ткач, Іван Заволода, Дмитро Ячкович, Сидор Глебкович, Лаур Поперча, Петро Ганевич, Бляско, Лучка Матійович, Тимко Свєч, Васко Коваль, Олекса Пісчельник, Павло Бод-нар, Сем'ят Манєч, Хуедорич, Лаврін Вороб'єтов, Кондрат Косомаков, Ігнат Тетчерич, Андруско, Микита Вітнічкі, Андрей Елюбович, Петрова, Гарасим, Данило, Зонєч, Неєло, Хведіна Логінов, Андрей Петриків, Хведон Ігнатів, Тимко Калинів, Сен Вороб'єїв, Піп Павло Дикий, Іван Босий, Ва­силь Бернаріс, Іван Петриків, Іван Горбатий, Михайло, Бо­рис Матвійович, Василь Броневич, Сімко Ленартович, Міско Бубович, Ячко Клубович, Ячко Борискович, Петро Логінович, Донєч Міхалкович, Хведор Іваскевич, Омелян Гричевич, Ігнат Занчевич — всього налічувалось 56 калуських гос­подарів .

Перелік надзвичайно цікавий під оглядом імен та прізвищ перших калуських газдів. З нього ми переконуємося, що це були в основному українці. За прізвищами можна встановити їх ремісничі професії — ковалі, блоничі ( виготовляли блони на вікна, що заміняло скло), пекарі, шевці.

Щодо повинностей, то кожний калуський господар платив грошового чиншу річно ЗО грош; натуральних данин давали по 2 курки (вартістю по 1 грошу) та 12 яєць. Згадувався в люстраціях Станіслав Швець, який з панського дому давав чиншу 2 злотих.

Крім цього, кожний із них мав привезти 2 фіри дерева на будову галицького замку і по 1 трамові доставити до тарта­кового млина. До того ж до повинностей входило: косити 2 дні на рік і все скошене громадити та складати в стоги, 2 дні жати. Хто з міщанських газдів мав бджоли, мусив да­вати 1 вулик .

У 1565 р. у Калуші проживала група міщан, званих "під­садками". Вони, за даними опису, "робили що їм наказали, а деякі з них відкуплювались від роботи грошовим чиншом — Барвєтка платив 3 злотих, Іван Микулик — 3 злотих, Лаург, Сен Кузич давали по 1 гривні, також Лавринич ткач і Станіслав слюсар платили по гривні. Ще інші ремісники сплачували по 1 гривні кожний зокрема" . Працювало тоді в Калуші 11 ремісників — ковалі, бондарі, шевці, кушнірі, блонарі, ткачі, слюсарі, які обслуговували міщан і пан­ський двір.

У місті в 1567 році було ще 4 комірників, які не мали своєї хати, а винаймали комірчини у багатих, від чого й пішла наз­ва цієї категорії міщан. Вони осіли в місті і платили чиншу по 15 грош, а 2 з них давали по флорину. В актах записано, що ці комірники "роблять те, що їм накажуть" .

У Калуші у 1565 році працювала панська солодівня. Кож­ний, хто робив у ній солод, давав по 4 гроші й півмірки со­лоду, що на рік виносило прибутку 66 злотих 20 грош. Міщани брали з млина панські солоди. У місті існував окре­мий бровар, і, коли хто робив пиво, давав відвару 3 гроші.

Була в місті різницька ятка, з якої за оренду на рік давали 43 злотих і 2 камені лою несмальцованого, кожний з яких виносив 24 гроші, що в цілому річно складало прибутку 43 злоті 48 грош.

У Калуші здавна існували солеварні. В 1565 році проду­кували сіль у 3-х банях із 4-ма вежами, які виорендовували тоді два місцеві міщани. Одна належала старості, а одна — костьолові. Річна сума прибутку з цих солеварень виносила 229 злотих .

У місті збирали мито від солі, солоду і бровару та бджільну десятину .

1565 року у визначні дні у Калуші, як і в Галичі, різали худобу — в часі від Великодня до м'ясопусту, що називалося

по-місцевому "сохачки". Різники давали від більшої штуки худоби по 1 грошу, а від меншої худоби — по шелягу, що на рік складало прибутку 10 злотих.

У середині XVI століття була в Калуші "горілчана корш-ма". На річці Чечві діяв млин, де працювали 2 мучних кола, а 3-тє було ступне. Всі 3 мучні кола щороку виорсндовував за 310 злотих жид.

У Калуші в цей період існував панський двір, який був забудований житловими будинками, стайнями, шпіхлірами. Сюди міщани постійно доставляли данину: збіжжя, худобу. Всі калуські міщани і селяни із старостинських сіл зо­бов'язані були давати 20-го вепра, коли жер зародить, від рогатої худоби здавали данину, звану "поволовщина", тобто кожного сьомого року кожний господар давав штуку худоби. У 1565 р. старостинський двір вибрав 60 волів на суму 240 злотих.

При калуському старостинському дворі була панська па­сіка, з якої лише в 1565 році "набито меду більше півбочки" вартістю 8 злотих .

Разом у Калуші 1565 року проживало 53 господарі, 11 ре­місничих родин, не враховуючи сюди чиновників з міського магістрату, католицьких і православних духівників, різних людей на обробітку солі. Загалом налічувалося понад 100 калуських родин, а коли додати ще й мешканців передмість — Львівського, Галицького, Долинського,— то все населення на середину XVI століття складало понад 1000 осіб.

За іншими даними, в 1569 році в Калуші з 55 міщанських родин сплачувався грошовий чинш, бралося річно з кожного двору 1 флорин, 2 курки і 12 яєць. У містечку були вулиці Панська, Замкова, Костельна, Галицька , Під валом, За валом, на Греблі, Біля пивоварного заводу ( завод діяв на окраїні міста). Загір'я залишалося фактично передмістям Ка­луша. Міська баня мала тоді 3 соляні вежі — одна з них на­лежала староству, друга — костьолові, а третьою володіла адміністрація міста.

Дещо змінився Калуш на початку XVII століття. Місто пе­ретерпіло два лиха: його спалили татари, а інша частина, пе­реважно передмістя, знищена була пожежею. Внаслідок цьо­го за королівськими привілеями міщани отримали право на

відбудову міської ратуші, організацію воскобійні, столярні і встановлення метрології — власної калуської ваги.

Калуш після пожеж відбудовувався як в середмісті, так і на передмістях. У 1627 році міщани по двох сторонах міста будували мости і постановили знімати "мостове" — від кож­ного купецького воза по 1 грошу. Гроші ці призначалися на оборону міста.

Весь міський прибуток на той час належав замкові. У зв'язку з відбудовою в Калуші з'явилося чимало нових бу­динків, міщани були звільнені від податку на 6 років. Перед­бачалося, що після того, як закінчаться пільгові роки, вони зобов'язані будуть платити чинш з кожного будинку по 1 флоринові; ремісники будуть зобов'язані платити, згідно зі старими звичаями, також відповідні грошові чинші .

ТАЄМНИЦІ КАЛУСЬКОГО ЗАМКУ

І ОБОРОННИХ СПОРУД

СЕРЕДНЬОВІЧНОГО МІСТА

(XVI—XVIII ст.)

Мало хто сьогодні з калушан знає, що в місті існував се­редньовічний замок, який в актах називали старостинським, оскільки тут у 1549 — 1778 рр. було управління Калуського негродового староства.

Від дерев'яних чи кам'яних замкових споруд не зберегло­ся жодного сліду. На початку австрійського панування ка­лузький замок був знесений, стародавня будівля розвалила­ся. В кінці XVIII — на початку XIX ст. каміння частково ви­користав міський магістрат, а частково міщани для своїх по­треб. На жаль, тогочасні архітектори, художники, австрійсь­кі правителі не залишили нам будь-яких планів, схем, ма­люнків замку.

Каміль Баранські висловив припущення, що в Калуші оборонний замок існував уже в XIII столітті, коли тут з'яви-

Калуський ста рости 11ський замок.

За мапою другої половини XVII ст.

Худ. М. Гаталевич

лися як фахівці гірники — угорці. Від того часу, вважає він, передмістя називалося Банею, а місто отримало в своєму гер­бі угорський хрест над топкою солі . Здогад автора досить цікавий, але, на жаль, ця гіпотеза не підтверджена джерель­ними матеріалами.

До надання Калушеві в 1549 році статусу містечка на маг­дебурзькому праві говорити про наявність тут замку не до­водиться. Це пояснюється, по-перше, тим, що в люстрації Галицького староства 6 років після надання Калушеві стату­су міста калуський замок ще не згадується, хоч і йдеться про виділення Калуського староства. В люстрації 1565 — 1566 ро­ків записано, що калуські міщани тоді "повинні були завезти кожний зокрема по дві фіри дерева на будову галицького замку" .

Правдоподібно, із розбудовою міста, після 1549 року, калуський староста розпочав будівництво королівського замку. Воно затягнулося у зв'язку з нападом татар і пожежею в міс­ті. Калуський замок міг з'явитися в ЗО—40-х роках XVII сто­ліття. В період Хмельниччини, коли восени 1648 року в Ка­луші був організований український уряд, про нього ще не згадується.

Уперше натрапляємо на достовірний опис Калуського замку в королівській люстрації 1661 року . В ній запи­сано, що в замку є в'їзд до міста, де замкова брама, в якій розміщена кімнатка, що являє собою їдальню з буфетною ко­морою. Далі розміщувалися 8 покоїв з кімнатами. У виході із замку до волоського саду також було розміщено кілька кім­наток.

Під волоським садом, очевидно, розуміється сад, де росли дерева волоського горіха. Близько садової брами стояла стай­ня з коморою і кухнею. На озброєнні калуського замку була армада — арсенал, який складали великі спіжові гармати і кілька залізних гарматок. Крім того, тут було 10 гаків­ниць .

Більш повне уявлення про калуський замок дає інвентар­ний опис Калуського староства від 22 вересня 1771 року : замок від сходу сонця був обнесений оборонним валом, на якому були встановлені дерев'яні паркани. Брама від міста з ринку була мурована, вкрита ґонтовим дахом. Вона мала подвійні ворота, зроблені з ялинових зрубів, які були окуті залізними штабами.

По лівій стороні від входу був мурований будинок для жовнірів замкової залоги (гарнізону). По правій стороні розміщувався мурований скарбник, до якого вели двері з ди­тинця — основної частини замку.

Далі у перекопаному валі була ново вимурувана брама від фільварку з подвійними окутими дверима. Нагорі цієї брами була резиденція старостинського управління, а внизу, під нею,— вимурована з цегли пивниця. На дитинці на фунда­ментах стояв будинок під ґонтовим дахом.

На другій стороні від брами, до в'їзду у фільварок, стояв будинок з ґанком, збудований з квадратного каменю. На да­ху будинку височіли два великі комини. Далі була офіцина,

покрита ґонтами. Вона мала 3 муровані пивниці, вхід до яких був з дитинця. Недалеко містилася офіцина для економа і писаря. Три паркани від костьольного цвинтаря (від валу, із сходу на захід) були покриті ґонтовим дахом. Біля шпихліра стояла замкова стайня — коло церковного цвинтаря, на­проти офіцини. На замковому дитинці був розташований старий будинок — вище офіцини, по лівій стороні від виходу з костьольного цвинтаря .

Тут була також невелика стайня, а біля виходу — вели­кий шпихлір. Великий сад, який називався "Зслніле", був за фільварком. У ньому росли фруктові дерева: яблуні, гру­ші, сливи тощо.

За іншими даними, калуський замок від сходу був оточе­ний валами. На них стояли дерев'яні паркани, які в 1767 р. були попалені. На західній стороні паркани були споруджені на мурованих фундаментах. На південь від цвинтаря стояли плоти — огорожа з хащів, на півночі замок був оточений пар­каном, накритим ґонтами.

Одна брама була мурована, в ній була кімната для жов­нірів, призначених до скарбових послуг.

Друга брама, новозбудована, була розміщена від фільвар­ку, нагорі містилася резиденція з ґаночками навкруги. В центрі дитинця була споруджена стара дерев'яна офіцина, а далі офіцина економії, за нею — стайня .

Отже, калуський замок являв собою комплексну забудо­ву, розташовану при вул. Замковій (Поштовій), яка в дав­нину називалася Панською. Із цих будинків до початку XX ст. збереглись 3 (за Австрії і Польщі, тут було староство, лісова дирекція і контроль за збором земельних податків).

Калуський замок стояв приблизно на тому місці, де зго­дом побудовано школу. В'їзд був зі сторони вулиці Замкової. В замковому саду ще до першої світової війни збереглися руїни, серед яких виділялися рештки якогось великого кам'яного будинку. На думку деяких дослідників, це були уламки однієї із замкових споруд; за міркуванням інших, там стояв дитячий будинок для калуських сиріт, збудований ще королем Яном Собєським. Замкові руїни були розібрані в 1895 році. Поряд стояв панський будинок, який поляки пе­ребудували на тюрму. Його було розібрано лише в 1918 р.

Калуський королівський замок XVII—XVIII ст.

Реконструкція за описом джерел акад. В. Ґрабовецького.

Худ. М. Гаталевич

Всі замкові будівлі були пов'язані між собою підземними хо­дами, залишки яких існували ще до початку XX століття. На тому місці, де за Австрією і Польщі була пошта, стояв колись королівський мисливський дворик. У час окупації Австрії він був пристосований на приміщення пошти, а в 1911 році його розібрали. В тому дворику жив король Ян Собсський, коли приїжджав на полювання. В замковім саді росло багатовікове каштанове дерево.

З наведених описів видно, що на 1767 — 1771 рр. калуський замок зберігав пристойний вигляд і залишався основним центром старостинського управління. За описом джерел ху­дожник Мирослав Гаталевич зробив малюнок калуського замку станом на 1771 рік, який найбільш достовірно відтво­рює вигляд колишнього середньовічного замку.

Як зазначалося, із скасуванням Калуського староства австрійськими властями були знесені замкові мури, розібрані будинки, офіцини, розкидані брами і дерев'яні огорожі, а оборонні вали в більшості збурені. Ось чому наприкінці XIX століття дослідники писали, що від калуського замку і його валів не залишилось ніякого сліду. Лише пам'ять калушан зберегла і досі старі назви: "На валах", " Під зам­ком", "За брамою".

Крім старостинського замку, в Калуші в часи середньо­віччя мали існувати якісь оборонні споруди, що захищали місто від ворожих нападів — татар і турків. Можливо, це бу­ла фортеця, як галицька чи коломийська. Деякі дослідники вважали, що в XVI—XVIII століттях Калуш залишався обо­ронним містом і був оточений валами й брамами. Хоч із роз­будовою міста в XIX—XX ст. всі середньовічні оборонні спо­руди Калуша зникли, все ж ще на початку нашого століття, за даними дослідників, простежувалися останки давніх ровів. На той час вони були між домами, що належали родині Таницької, і будинком, як тоді називали, "На курячій лап­ці" — Гершберга. Пам'ять про вали, які мали два під'їзди — Львівський і Галицький — і башти, які називались Контова (Кутова), Костьольна, Наріжна тощо, довго ще зберігалась серед калушан.

КАЛУШ У ЧАСИ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ

Західноукраїнські землі багаті на історичні події. Однією з найбільш яскравих сторінок історії України середини XVII ст. була національно-визвольна війна українського на­роду під проводом видатного державного діяча і полководця Богдана Хмельницького в 1648—1657 роках.

Найстаріша козацька печатка

гетьмана Григорія Лободи з 1595 р.

Вперше виявлена у 1964 р.

акад. В. Грабовеуьким в архівах Львова

Розшматована ще в XIV столітті сусідніми державами, розп’ята Річчю Посполитою після горезвісної Люблінської унії (1569 р.), Україна опинилася в нестерпному становищі. Стогнали всі верстви українського народу — селянство, мі­щанство, духівництво, реєстрове і нереєстрове козацтво, дрібна українська шляхта.

І саме в час, коли Україна конала після невдалих козаць­ко-селянських повстань, задзвонили дзвони з Чигирина. Чи­гиринський сотник, писар генеральної старшини реєстрового козацтва Богдан-Зеновій Хмельницький підняв на священну війну весь український народ.

Переслідуваний польською окупаційною шляхтою на Ук­раїні, Богдан Хмельницький відступає в запорізькі степи, де козацтво оголошує його гетьманом України. Своїм першим універсалом він закликав селян, міщан і козацтво до бороть­би. Оволодівши Січчю, Б. Хмельницький в трьох перших битвах ( під Жовтими Водами 6 травня, Корсунем 16 травня, Пилявцями 23 вересня) розбив основні сили польсько-шля­хетських військ Речі Посполитої і здійснив знаменитий виз­вольний рейд у напрямку Зборова, Львова, Замостя.

Уся Україна, від Дону по Карпат, покозачилася. Народ повстав проти іноземного гніту, палали замки і фортеці, пе­релякані окупанти втікали на захід у коронні польські землі. Виникали великі вогнища повстань на Волині, Поділлі, Пра­вобережжі і Лівобережжі, які очолювали такі легендарні сподвижники гетьмана, як Максим Кривоніс, Іван Богун, Да­нило Нечай, Михайло Кричсвський, Філон Джеджалій, Ста­ніслав Морозовицький (Морозенко, оспіваний в українській думі), Ганджа та інші. Україна палала у вогні, все піднялося на боротьбу за визволення українських земель .

Коли визвольні козацько-селянські війська Богдана Хмельницького стояли під львівською фортецею, у всій Га­личині, у Прикарпатському краї, відбулося одне з найбіль­ших повстань, яке очолив легендарний народний полково­дець Семен Височан. Шляхта називала його "перший вождь", а історики називають "Хмельницьким Галицької землі" .

Він об'єднав під своїм керівництвом окремі селянсько-міщанські загони,що стихійно виникли на Покутті. У цих за­гонах, як їх називали поляки, "купах", брали участь міща­ни, селяни, дрібна українська шляхта, нижче православне духовенство. Вони масово покозачувалися, здобували міста і села, громили шляхетські замки і фортеці, запроваджували козацьке самоврядування, обирали за козацьким зразком свою старшину — полковників, сотників, осаулів, створюва­ли збройні загони. Повсталі забезпечувалися зброєю пере­важно трофейною, захопленою у шляхетських дворах і зам­ках.

Семен Височан здобув Отинію і обрав її за головний опор­ний  пункт  повстання,   галицької козаччини.   Він  здобув пнівську фортецю — одну з найбільших на Покутті перед виникненням станіславської фортеці — і за прикладом Бог­дана Хмельницького розіслав окремі полки на чолі з полков­никами і сотниками у різні регіони. У Тлумацькому старостві діяв загін під проводом полковника Поповича, в Заболотові — полковника Кравця. В околицях Обсртина загони очо­лювали священик Грига і його син, у Делятинському окрузі діяв із своїми повстанцями Андрій.

В умовах стихійності селянсько-міщанського руху Семен Височан зумів об'єднати розрізнені повстанські загони в 15-тисячне військо, яке звільнило від польського пануван­ня майже ціле Покуття. У визволених містах Галичини, в т. ч. Прикарпаття, утворилося українське самоврядуван­ня .

У національно-визвольній боротьбі народних мас Галичи­ни велику роль відіграло повстання на Калущині восени 1648 року. Воно стало дуже відомим, його події були відбиті в багатьох документах. Польські історики просто вимушені були згадати повстання у своїх працях. Так, А. Прохаска і О. Чоловський намагалися зобразити цей рух у негативному плані , що спростовується в світлі архівних матеріалів.

Повстання на Калущині розпочалося у вересні 1648 року і тривало протягом жовтня, листопада і грудня. Воно охопило майже всі села Калуського староства. Найактивніше відгук­нулись мешканці Грабівки, Сівки, Мостиськ, Пійла, Каменя, Кадовбної, Перелог, Довгого, Ясеня, Небилова, Лжаного, Угринова, Копанки, Підмихайля, Добровлян, Вістової. Посту­пово у народний рух включалися громади з багатьох сіл До-линщини. Повстання очолив священик Іван із Грабівки , який у всіх виступах керував повсталими, очолював їх у ан­тикріпосницьких походах проти шляхти. В одній із шляхет­ських скарг його називали "попом Грабівським" (від назви села Грабівки, звідки він походив). Тому ми маємо всі під­стави називати його Іваном Грабівським .

А що священик Іван Грабівський сам був головним керів­ником повстання на Калущині, свідчать очевидці. Шляхта у своїм скаргах писала, що Іван Грабівський був "першим визначним і найбільшим провідником у загонах повсталих". В іншому місці про нього говориться як про "першого серед

Керівник повстання на Калуїцині священик Іван Грабівський

закликає українських міщан до боротьби за визволення

Калуша і Долини від панської неволі.

Худ. І. Деркач

всіх повсталих автора і рушителя". Коли і де народився Іван Грабівський — невідомо. З початком повстання він очолив рух на Калущині, до якого включалося 20 сіл староства.

І. Грабівський зумів організувати штаб повстання, куди входили: Гнат Лисий, Тимко Мельник, Іван Лавер, Василь Кравець, Петро Качкодан, священик Дунець, Гриць Воликович — бургомістр новообраного українського уряду в Калуші, Іван Овсяник — радник (райця), Федір Кравець, Юрко Кобелік, Михайло Різник, священик Костик, Лесь Орищак, Федько та Матвій Швець, Петро Козак, Малецький та інші мешканці Калуша і навколишніх сіл. До керівництва пов­станням входило в основному 3 особи. Найближчим поміч­ником і соратником Грабівського був Іван Бережницький, який, як записано в акті, " був осаулою у попа Грабівського", тобто його правою рукою, першим помічником.

Керівництво повстання опиралося на ватажків із сіл. Ни­ми були сільські війти, священики. Шляхта називала їх

"принципалами" (керівниками), а учасників їх загонів — "помічниками". Керівна роль калуських міщан і православ­ного духівництва пояснюється й тим, що вони зуміли зорієн­туватися в тогочасній політичній ситуації і змогли об'єднати навколо себе стихійну масу незадоволених шляхетським сус­пільно-економічним ладом .

Завдяки наполегливій і активній діяльності ватажка Івана Грабівського та його соратників протягом короткого періоду була організована повстанська армія. За вірогідними даними, вона налічувала спочатку три, а потім чотири і "більше" ти­сяч учасників . За підрахунками, зробленими на основі шляхетських скарг, у період найактивнішого піднесення по­встання, у жовтні й листопаді 1648 р., число повстанців досягло 5000 осіб.

Основну їх масу, близько 85 відсотків, становили селяни. В реєстрах збитків, які потім складала шляхта перед урядом, вони перелічуються поіменно. Характерно, що в повстанні селяни брали участь громадами, цілими сім'ями, батьки з си­нами й братами, зятями. 15 відсотків повстанців становили міщани Калуша й Долини, 10 відсотків — православні свя­щеники .

Армія Івана Грабівського була озброєна гарматами, гаківницями, кобилками, ручною зброєю — рушницями, а також рогатинами, ножами, вилами, косами. В бій із шлях­тою повсталі йшли під прапорами й з музикою, їх не ділили на сотні чи десятки, як це було на Покутті.

Повсталі, скинувши старий католицький міський уряд, встановили свій, український, і зробили Калуш опорним цен­тром своєї діяльності, столицею. Не випадково шляхта зі зло­бою називала Калуш "столицею всіх лотрів, гультяїв і бун­тівників". У місті проводилися наради, йшла підготовка до подальших походів. Активну роль у здобутті Калуша відіграв православний священик із передміської церкви Микола Дунець, організувавши міщан проти міських патриціїв і допо­мігши козацькому загонові, який сюди прибув.

Здобувши Калуш і організувавши там міцний кількатисячний загін, Іван Грабівський вирушив у похід проти шлях­ти. Повстанці з "пекельною ненавистю" розпочали розправу над своїм гнобителями у Калуському старостві. В с. Рівні во-

Фотокопія листа підчашого коронного Миколи Остророга

до нсвстаиовленого адресата від 19 грудня 1648 р.,

в якому говориться про грізне народне повстання на Покутті

в часи Хмельниччини.

(ЛНБ НАН України, відділ рукописів.- Ф. Оссолінських.-

N 225/П.- С. 197.)

ни напали на двір пані Косаковської. Не знайшовши госпо­дині, знищили маєток, а потім спалили панський маєток у Сваричеві. Звідтіля повстанці Грабівського пішли на пансь­кий замок у Рожнятові. Шляхта з найціннішим майном утікала, але в лісах, неподалік від с. Велжина, її перехопили повстанці .

Очистивши від шляхти майже всю Калущину, повстанці під проводом Івана Грабівського перейшли в Долинське ста­роство. Це викликало тривогу серед панівного класу Долини. Старостинський і міський уряди, пани-католики почали го­тувати місто до оборони, посилили репресії проти українсь­кого населення. Частина долинських міщан "для безпеки поховалася по лісах", а коли підійшли повстанці з Калущини, повернулася. В місті почалося заворушення українських мі­щан. Долинський бургомістр Вовжинець Анулочинець, опи­нившись у такому замішанні і бачачи "непослух" міщан, "мусив скласти з себе свій уряд".

У центрі міста Долини почало групуватися українське мі­щанство, а коли керівник міської сторожі сотник Ян Пєньковський наказав міщанам виходити на сторожу, один із них, Федько Слепков, вирвався із натовпу і "кинувся із зброєю в руках" на шляхтича, щоб убити його. Він з обуренням кри­чав: "Докіль ще хочете нами керувати, досить того було". За розпорядженням бургомістра цього міщанина хотіли ув'язнити, проте, боячись "дальших розрахунків", Федька Слепкова не чіпали, і він далі погрожував шляхтичеві . Повсталі калушани спільно із козацьким загоном підійшли до Долини, де на них уже чекали українські міщани. Вони урочисто зустріли козаків та своїх сусідів — побратимів по боротьбі. Долинський православний священик "вийшов із своїми парафіянами зустрічати козаків". У четвер, 8 жов­тня, "козаки в'їхали" до Долини.

Вони зупинилися в українського міщанина Федора Квас­ного. З "ними були калуські міщани": повстанці Ясько, який "служив" у Моня Логоновича в Калуші, Гнат — зять Мель­ників та ін. Про те, як дисципліновано поводилися козаки під час свого перебування в Долині, свідчить зізнання на шляхетському суді Федька Кадильникова. Він говорив: " От­же, я у четвер дуже пізно з лісу прийшов до міста і довідався про перебування козаків у домі Федора Квасного. Я пішов туди, бажаючи подивитися, як вони обходяться в хаті. Застав їх, коли вони їли і мене до себе просили. Я не пішов і застав у тому будинку міщан..." .

За допомогою козаків повстанці під проводом Івана Грабівського знищили майже всі шляхетські двори, замки в Калуському й Долинському староствах. Народні повстанці Ка­лущини підтримували бойові зв'язки з повстанцями Покут­тя, якими керував Семен Височан. Відомо, що при оволодінні шляхетським замком у с. Студійка повсталі Калущини по­кликали на допомогу загони Височана, які перебували тоді під пнівською фортецею .

Без сумніву, в організації загонів повсталих Калущини й Долинщини важливу роль відіграли козаки Хмельницького, які тут перебували. їм повстанці повністю підлягали. Козаки перебували і в Калуші і тут мали розмову з українським місь­ким урядом, гостили в хаті українського бургомістра Гриця Воликовича, розмовляли з його радниками, керівником по­встання Іваном Грабівським та його помічником Іваном Бережницьким.

Калуш у часи Хмельниччини нагадував військовий табір, куди сходилися повсталі і міщани із старостинських сіл і До­линщини. Звідси розходилися накази, посланці повідомляли про становище в селах. В українських церквах, як у місті, так і на передмістях відправлялися богослуження на честь Хмельницького і його війська. Відомо, що посланці від Калуського міського уряду їхали до Хмельницького, який тоді стояв під Львовом, і запрошували його до Калуша. Із джерел про повстання селян на Калущині восени 1648 року довідує­мося, що переважну більшість у різних загонах — "купах" або "громадах" — становили селяни. Ось характерний при­клад. Шляхтич Войцех Сваричевський у 1649 р. скаржився, що у народному повстанні на Калущині восени 1648 р. брав участь 251 його підданий. Серед них було 230 селян (91,2 відсотка), сім міщан, п'ять священиків, п'ять сільських отаманів, п'ять побережників, два мельники .

Повстання з центром у Калуші тривало до початку грудня 1648 року. Але після відступу визвольної армії Богдана Хмельницького з Галичини і Холмщини, коли з-під Замостя гетьман повернувся до Києва, шляхетська Річ Посполита по­чала "вогнем і мечем" утихомирювати галицьку Хмельнич­чину. Це був період нечуваного терору, розправи над селя­нами, міщанами, яких розлючені шляхетські війська масово ув'язнювали, мучили на тортурах, а потім нелюдськи стра­чували, вішали, стинали голови, садили на палі. Галицька шляхта постановила в крові потопити народне повстання і передусім розгромити його на Калущині. Ще в червні 1648 р. галицький сеймик з метою утихомирення руху, що наростав, установив податок на повітові хоругви, які мали вести боротьбу з повсталими. Зокрема, на Калущину була виділена шляхетська хоругва на чолі з полковником Михай-

лом Куропатвою, багатим землевласником з Прикарпат­тя .

Але поки цей керівник збирав шляхту, повстання Хмель­ницького поширювалося. Прихід козацьких військ у Галичи­ну фактично паралізував діяльність каральної експедиції. З Калуського староства і Калуша частина шляхти, за винят­ком старостинського лісничого Данила Маковського, втекла. В час народного руху він переховувався і лише після відсту­пу козаків з Калуша постановив виступити проти повстанців. До Калущини підходили дві шляхетські хоругви на чолі з брацлавським старостою Цетнером, які за наказом шляхет­ського уряду мали "знести і зрівняти" опорний центр по­встання — Калуш та його околиці. Лісничий Данило Маковський із загоном калуських лісничих і вцілілою шляхтою, ви­користавши замішання серед повсталих, несподівано захопив Калуш і ув'язнив керівників повстання на чолі з Іваном Грабівським.

Спираючись на групу тієї шляхти і міщан, яка зрадила повстаня, він відновив стару шляхетсько-патриціанську вла­ду в місті, а керівників повстання, закованих у кайдани, по­садив у замкову фортецю. Це відбулося близько 28—29 груд­ня 1648 року. У нагороду за розправу над повсталими міська польська влада Калуша звільнила масток Маковського від податків, а згодом надала йому й частину міської землі.

Польський історик Антоні Прохаска всіляко вихваляє "діяльність" і "поблажливий поступок" Маковського щодо мешканців Калуша і гуманність щодо повстанців. Але ці тен­денційні твердження спростовуються даними з інших дже­рел. Із "реєстру підданих" Калуського староства, складеного після козаччини самим же Данилом Маковським, видно, як страшно мстилася шляхта повстанцям. Понад 200 селян-повстанців із 10 сіл Калуського староства було страчено. Як за­писано в реєстрі, "шляхтою було стято" повстанців: в Мостиськах — три, Пійлі — чотири, Сівці — чотири, Кадобно-му — чотири, Лзаному — чотири, одного повішено, в Небилові — п'ять, Берлогах — 24, в Камені — 54 .

Масову участь у повстанні брали селяни Берлог і Каменя, тому шляхта карала не тільки учасників повстання, але й вбивала їхніх дітей, грабувала майно. Так, у Берлогах було

Посаджешія на палю шляхтою керівника народного повстання

на Калу типі Івана Грабівського у м. Калуші 29 грудня 1648 р.

Худ. М. Гаталевіїч

"стято" 24 селян і спалено 18 будинків, у Млині — восьмеро дітей убито і забрано 900 голів худоби. В камені під час "ути­хомирення" шляхта вбила 54 селян, решта "померла в тюр­мі" у Калуші, селян убивали цілими сім'ями разом з жінками й маленькими дітьми. У вказаному реєстрі записано, що в Камені Тимка Крехова "стято з жінкою", Івана Мазурика "стято з двома синами і дочкою", Романа Кожика "стято з жінкою і дітьми", Мацка Котовича "також з дітьми і жін­кою", Гриця Жидика "стято, а дітей спалено в стодолі", Ми­хайла Ількова "стято з трьома синами, з жінкою і дрібними дітьми".

Крім того, "ЗО дітей у вогні згоріло", спалено 36 сільських хат, 80 гумнищ, захоплено 1100 голів худоби, 500 пасік і по­грабовано "всі" домашні речі. Шляхетські вояки "під містом

Калушем стяли 12 знатних міщан" і "передмістя та всі гумна попалили". В с. Сівці 10 селян було вбито, забрано 500 голів худоби, 9 коней і 150 вуликів, а загалом завдано селянським господарствам шкоди на 800 злотих.

Особливо жоротоко розправилася шляхта "зараз по від­ступі козаків" над 13 керівниками повсталих Калущини. "На паль вбито полковника" Івана Грабівського, бургомістра нового українського уряду Гриця Воликовича, райцю Івана Овсяникова, Федора Кравця, Юрка Кобеліка, Процка "чет­вертовано". Піп Костик, Лесь Орищак, Федько Швець, Мат­вій Швець, міщанин Малсцький "на тортурах загинули", Петра Козака — міщанина "розстріляно" .

Далі з цього страшного за своїм змістом реєстру назвемо імена не лише тих повсталих селян, які піднялися на визво­лення народу, але і тих ні в чому не винних людей, яких розлючена шляхта карала смертю, вішала, стинала і палила. Жахом віє, коли вчитуєшся в цей пожовклий від 350-річної давності документ. Ось імена тих, що загинули: із села Ка­мінь — Князь, керівник громади на волоському праві Андрус, Стець Головчак, Ярема Оребчич, Стефан Прашин, Мірко Просинсч, Івашко Колтиняш, Василь Сирочніздик, Галько Протасів, Василь Протасів, Петро Маркочус, Ян Кочеренко, Іван Тобіч, Андрій Радило, Теодор Чичикало, Хома Кубарич, Василь Іванів, Міхал, Федько Даннович, Максим Дуди-шин, Федір Дудишин, Кузь Чичикалів, Яким Чичикалів, Іван Верик,Тимко Похович, Роман Кожик, Андрей Тресимак; з села Берлоги — Теодор Копіщак, Дем'ян Якімки, Іван Гринь, Гриць Співак, Іван Іваників, Олекса Пурха, Іван Чер­паків, Петро Середич, Микита Крецілів, Гриць Кожечилів, Андрій Радимко, Кундрат Кабарич. Всі ці люди "стяті шлях­тою". Крім того, шляхта стинала голови, вішала в цих селах цілі родини. Наприклад, в реєстрі записано, що із села Ка­меня Ярема Оребчич загинув у Калуській в'язниці, Семка Оребчича повішено. Іван Попович стятий із синами,' у Стефана Боховича двох синів і дочку стято, Гриць Сенків з дво­ма синами стятий. У селі Берлогах, також зафіксовано в цьо­му реєстрі, Петро Пилипович з жінкою і дітьми стятий, Тим-ко Крехона з жінкою стятий, Іван — Мазуріва син — стя­тий 167].

Художньо-меморіальна таблиця,

встановлена в Калуші з нагоди 400-річчя

від дня народження Б. Хмельницького

на будинку по вул. Б. Хмельницького.

Відкрита 24 серпня 1995 р.

Загалом тільки в цих селах, Камені і Берлогах, шляхта стяла близько 70 селян.

Так калуські міщани і селяни з навколишніх сіл розпла­тилися за свою боротьбу за волю, та у цій боротьбі вони ви­явили найвищий героїзм.

З ЛІТОПИСУ КАЛУСЬКИХ СОЛЕВАРЕНЬ XV—XVIII СТ.

Як місто Калуш, так і його околиці з давніх часів були відомі у всій Україні як територія, багата на соляні джерела. Продукція з калуських солеварень розвозилася далеко за межі Калущини. Виготовлена тут сіль, як коломийська, мажами розвозилась на Поділля, Київщину, в Білорусь і на­віть у Литву.

Перша письмова згадка про калуську солеварню, або жупу, датується 1447 роком . Виходячи з цього, помилко­вим виявилося твердження галицького історика XIX ст. Ан­тона Петрушевича, що вперше калуська солеварня згаду­ється 5 квітня 1464 року, коли король Казимир Ягайлончик надав право латинському костьолові брати прибутки з двох солеварних черенів . Цей же дослідник намагався пояс­нити етимологію слова "сіль" .

Вдруге історичну відомість про калуську сіль зустрічаємо в актах під 1464 роком, коли король Казимир Ягайлончик 5 квітня дав право місцевому костьолові розпоряджатись од­нією солеварнею з двома черенами і малими панвами, про що йшлося вище .

На 1565—1566 рр. солеварне виробництво на Калущині значно розширюється. Королівський люстратор в описі Калуського староства вказує, що "там же недалеко міста (Ка­луша) є соляна баня", при якій є дві соляні криниці, з них 2 добрі, а 3-тя недобра. При одному соляному вікні функціо­нувало 3 вежі, з яких 2 орендували міщани Ігнат і Лаврів за 84 злотих, а на третій соляній вежі "сіль роблять на пана старосту", і її, за висловом люстратора, "беруть до фільвар­ків, як Галицького, так і Калуського староств". Четверта ве­жа належала католицькій плебанії-костьолу. В люстрації від­значено, що "при других соляних вікнах люди мають свої вежі. Це міщани Калуша. З них вони платять, коли хтось віз солі заготовить, щоби 4 воли могли потягнути: тоді платять по 3 гроші, а від менших возів також дають оплату звиклим звичаєм — тобто давнім. Уся сума з цієї калуської соляної бані складає на рік 229 злотих" .

У люстраціях Калуського староства за 1569 і 1627 рр. було записано, що "в містечку Калуші діють 3 солеварні бані, або жупи, при одній керниці, або вікні, є 3 вежі, де виварюють сіль" .

У королівській люстрації за 1571 рік, яка зберігається в давніх коронних архівах у Варшаві, згадано про існування в Калуші 3-х солеварень з трьома свердловинами, що міс­тяться на міських урочищах, званих Могила і Шипілка .

Свердловина спочатку була на невеликій глибині, соровицю черпали поверхнево. З часом, із збільшенням видобуван­ня соляного росолу, свердловини поглиблено на 75 см, була більша ж її частина біля основи криниці. Свердловини про­кладали від півдня до півночі по правому березі р. Сівки, де соляні джерела були мало віддалені одне від одного. З тих старих поверхневих свердловин збереглася до XIX століття лише одна солянка — Св. Варвари .

Пізніше, із зростанням виробництва солі, свердловини з метою видобутку соровиці поглиблювалися, виникали кри­ниці з росолом . Поступово калуські солеварні збільшу­вали свою продуктивність, про що засвідчують записи в ко­ролівській люстрації Калуського староства 1661 року. За да­ними люстратора, в 1661 році на території міста Калуша були 2 королівські солеварні, або жупи, які виорендовував пан Верни. Калуська сіль мала давати пану старості прибутки, проте на той час соровиця не була такою, як в інших старо-ствах. Спочатку ця соровиця крушилась і повинна була м'як­нути, отже, сіль робили кілька тижнів. Через нестачу соро­виці на кілька тижнів мусили припиняти роботу, поки кри­ниця не наповниться росолом.

У цій же люстрації за 1661 рік було записано, що в Калуських солеварнях можна було продукувати на рік півтори тисячі бочок солі. Рахуючи одну бочку по злотому, разом на рік виходило 2500 флоринів прибутку. Оскільки солеварна продукція "не відходила на Україну", то сіль таксувалася ду­же дешево.

Люстратор зауважив: якщо калуську сіль можна буде ви­возити на Україну, то й ціна її може бути більшою, але при цьому треба буде взяти до уваги витрати коштів на знаряддя виробництва .

У XVII столітті калуська солеварня входила до складу так званих руських, тобто галицьких жуп, до яких належали со­ляні копальні Коломийщини, Самбірщини і Долинщини .

Через 100 років, на 23 березня 1771 року, калуська соле­варня (жупа), за описом королівського люстратора, була на Львівському передмісті за рікою Сівкою. Там стояла велика бочкова вежа, споруджена з ялинового дерева. В ній розміщувалися 4 панви для виварювання солі та сушарня для її просушування. Тут стояли 4 гускові вежі, в кожній з яких були черени для виварювання дрібної солі. Далі розташува­лися юрби і соровичне вікно, зване "Горішнє", на 20 ліктів глибоке, споруджене з ялинового дерева та накрите ґонтами. Тут були 2 коші з линвою, карат з колами для витягування соровиці з криниці. Крім того, тут було нововикопане водяне вікно глибиною 90 ліктів, підземна штола на 50 ліктів. Це вікно було з'єднане із соровичним горішнім вікном. У кружці соляна вода через штолу вимокує росіл, і в такий спосіб вода ставала можливою до виварювання солі. Нижче, в урочищі Могила, містилося соровичне вікно глибиною 90 ліктів. Воно було також споруджене з ялинового дерева, під дахом, а в ньому встановлені коші з линвою, карат з ко­лом для витягування соровиці.

З вікном на Могилі поєднувалося інше водяне вікно, копер (молот-палебійник) під дахом, на стовпах, без стінок, 90 лік­тів глибини, підземна штола на 70 ліктів .

При жупі був будинок писаря з фірами, які відправлялися із сіллю у Литву, 2 сади, 2 городики на ярину, будинок со­ляного писаря, стайня для скарбових коней, хлів, будинок писаря, який скуповував дерево. Була ще кімната шафажа до відпуску дрібної солі, кімната шафажа до відпуску бочко­вої солі, корчма, броварок. При солеварні перебували 33 осі­лих ремісники.

У калуській солеварні, як і у всіх жупах Прикарпаття в XIV—XVIII ст., неглибоких джерел ринвами соровиця тек­ла до спеціальних будинків, званих вежами . Для видо­бування солі з глибоких джерел копали криниці, які назива­лися тоді соровичними вікнами. Деякі з вікон були такі гли­бокі,  що для їх будівництва треба було спроваджувати

На калуській солеварні. За описом джерел. Худ М. Гаталевич

гірників. Соровицю добували з вікон, тобто з криниці, за до­помогою коша з лозини, обтягненого воловою шкірою. Коші з соровицею витягали з криничної глибини кератом, який обертався за допомогою коня. Видобуту соровицю, або росіл, розливачі вливали до залізних котлів, які називалися панвами. Панви приміщували в окремих будинках — вежах. У котлах, підвішених на ланцюгах над вогнищем, варили сіль, за якою наглядав зварич. Процес тривав аж до випаро­вування, внаслідок чого одержували сіль у твердому стані . У такий спосіб у великій кількості продукували дрібну сіль, призначену переважно на вивіз за межі Калуша: на По­ділля, Наддніпрянщину, Білорусію і Литву. Топкову сіль одержували через виварювання соровиці, росолу в чере-нах . У таких солеварнях працювали гірники, що витя­гали соровицю з глибини. Рубачі рубали готову сіль; наби­вачі — набивали бочки сіллю; возовичі — розвозили сіль; кератники слідкували за витягуванням росолу із криниць; паличі розпалювали вогонь під котлами; бондарі робили та­ру, тобто бочки;  ковалі — виготовляли панви і черени.

Це були переважно наймані кваліфіковані робітники, які за певну плату працювали постійно. Крім того, старости ви­користовували на цих роботах панщинно залежних селян. Із усіх солеварень найбільше продукції, як уже сказано, ви­давала Калуська жупа, з якої річно видобували 2500 бочок солі вартістю 2500 злотих .

■

КАЛУШ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ.

Старостою Калуської королівщини залишався на той час магнат Ян Замойський — Сандомирський восвода, польський генерал, який за привілеєм короля Владислава IV від ЗО бе­резня 1637 року змінив свого попередника Томаша Замойського.

У люстрації 1661 р. Калуш називається вже містом, а не містечком, як раніше. Це свідчить про економічне зростання міста, хоча на його піднесенні значно відбилася татарщина. Коли прибулі з Варшави люстратори вимагали від калуських міщан "подати їм привілеї на свої права", то останні заявили королівській комісії, що вони їх не мають, бо ці документи "внаслідок нападу татар згинули". Міщани лише ствердили, що місто мало надане йому 1549 року магдебурзьке право, потверджене іншими документами .

Хоч у люстрації Калуського староства 1661 р. не названі імена і прізвища калуських міщан, як це було у люстрації 1565—1566 рр., зате вказано, до яких повинностей вони були зобов'язані. Кожний калуський міщанин із своєї посілості платив на рік 1 злотий грошового чиншу, що виносило 150 злотих прибутку. До інших даних вони не зобов'язува­лися "згідно давнього звичаю" .

З данин калушани давали "поволовщину", тобто кожного сьомого року здавали вола — в 1661 році взято 32 воли. Весь прибуток з міста Калуша в 1661 р. склав 246 злотих.

На відміну від інших міст Прикарпаття, калуські міщани зобов'язані були, як записано в люстрації, відряджати із сво-

Мапа Гійома Левассера де Боплана "Покуття" (1650 р.). На ній позначене м. Калуш із його околицями

го середовища в загальне ополчення кілька гайдуків із своїм риштунком. "Ми запитали калуського міщанина,— зазначав люстратор,— коли ж на загальне ополчення відправляють, то аби квіти показали, проте вони жодної атестації не подали. В зв'язку з таким станом відповідно до права і інструкції на­шої, за звичаєм інших міст, нагадуємо, щоб на кожне загаль­не ополчення відправляли пару гайдуків одягнутих, з добри­ми риштунками і мушкетами до війська його королівської милості".

Слід відзначити, що акт надання Калушеві привілеїв на магдебурзькому праві та юрисдикції, який місто отримало в 1549 р. від польського короля Сигизмунда Августа, пропав у пожежі під час нападу татар. Цей акт привілею наступний король, Сигизмунд III, замінив новим — у Варшаві 20 квітня 1632 року. Закон гласив: "Усі мешканці Калуша за різні зло­чини підлягають судові, який складається із міських коро-

Фрагмент мапи з другої половини XVII ст. із позначенням м. Калуша, його оборонних споруд

лавських суддів і калуського королівського старости, а у ви­щих інстанціях належать суду короля і його заступників. Ра­ніше жителі Калуша підлягали юрисдикції воєвод, старост, орендаторів, графів і різних чиновників".

У люстрації коротко йшлося про Калуський замок, подано його короткий опис, тобто сказано, що в ньому містилися кімнати, комори, брами і невеликий гарнізонний арсе­нал .

Оскільки в XVII ст. в Калуші з тих чи інших причин зменшилось населення, то король для піднесення як міста, так і всієї волості спеціальним привілеєм дозволив заселяти його людьми з містечок і сіл.

Українські священики в 1661 прибули перед королівську комісію і просили, щоб їх залишили при привілеях, виробле­них українським гетьманом Іваном Виговським 1658 року відповідно до Гадяцької угоди між українським гетьманським урядом і польською Короною щодо звільнення їх від різних повинностей. Вони також просили прирівняти їх до като­лицького духовенства.

У XVII ст. в Калуші, як і 100 років тому, діяла солеварня, що продукувала сіль, яку вивозили на гетьманську Україну

і в Литву. Міський магістрат здійснював адміністративну владу в місті, працювали різні ремісничі цехи, торгували на тижневих ринках і річних ярмарках, діяла солодовня, і знач­но більше заселялися калуські передмістя. Жиди щораз більше і більше прибирали до своїх рук корчми, оренди мли­нів, володіли різницькими ятками.

СТАН РЕМІСНИЧОГО ВИРОБНИЦТВА

Як і по всіх містах Галицької землі, в Калуші протягом всього середньовіччя і нового часу розвивалося ремісництво. Це закономірно, бо ремесло було матеріальною основою і не­від'ємною частиною міського життя тих часів. Історія міс­та — це історія ремесла і торгівлі. Місто тільки тоді є справж­нім містом, коли воно відокремлюється від села, коли почи­нається товарообмін між містом і селом. Цей процес відбувся у Калуші в середині XVI століття.

У першоджерелах ми не знаходимо повних відомостей про міське ремесло в Калуші. Лише випадково трапляються згад­ки в галицьких гродських і земських актах, а також у ко­ролівських старостинських люстраціях, в описі міста Калу­ша.

Уперше про калуських ремісників довідуємося з люстрації Галицького староства за 1565—1566 роки. Тоді в переліку калуських міщан надибаємо вже таких ремісників — Грицька коваля, Бросковича блонаря, Тимка шевця, Васка коваля, Павла і Василя бондарів. А про Станіслава шевця записано в люстрації як про такого, що проживає в панському домі (мається на увазі старостинське управління в замку) і пла­тить грошового чиншу 2 злотих. Окремі калуські ремісники були звільнені від оплати чиншів, наприклад, Гаврило куш­нір, який замість данини "послуговував своїм ремеслом", Блоско блонар — "тому, що робив до двору, що треба, то ніщо не давав". А такі, як Сен Кушнір, Лаврінсч ткач, Станіслав шлюсар сплачували по 1 гривні кожний .

Безперечно, калуські ремісники займалися своїми ремес­лами і тоді, коли Калуш був ще селом, тобто в XV — першій половині XVI ст.

Окремі види ремесла в Калуші згадуються в першоджере­лах за групами: харчово-текстильно-одягові, шкіряні, мета­лообробні, деревообробні, керамічні і побутові.

Із групи "металообробних" ремесел в актах згадуються ковалі. За своєю професією вони були зайняті в місцевій со­леварні, де виготовляли, ремонтували панви, черени, зна­ряддя для зваричів, залізні обручі для бочок. Ковалі в основ­ному перебували в штольнях жуп та отримували певну пла­ту.

Крім ковалів, у Калуші, за даними джерел, працювали в XVI—XVIII ст. слюсарі . Згадані ковалі виготовляли також залізні знаряддя праці для обробітку землі, які прода­валися на місцевих тижневих торгах і річних ярмарках. Ста­ном на 1569 рік у містечку Калуші із ремісничого люду зга­дується 1 кушнір, 1 блонар. В актах записано, що вони не платили жодного чиншу, "лише роблять, кілько потре­ба" .

У середині XVI століття в Калуші були також різники. В документах сказано, що вони 1569 року посідали 3 ятки і давали річно чиншу 4 флорини, а кожний з них платив по 24 гроші .

До групи металообробного ремесла належали золотарі, їх причисляли до міського патриціату, вони входили до скла­ду міської ради, володіли великими коштами і грошовими ресурсами. Калуські золотарі, як і коломийські та галицькі, ви­конували замовлення переважно багатших міщан, міської верхівки, старостинської управи, костьолів: виготовляли сто­лові сервізи, таці, світильники тощо. В калуському замку, місцевому костьолі зберігалась коштовна зброя, люстри, по­суд, золоті чаші, які були виготовлені в різний час місцевими золотарями.

Із джерел відомо, що в Калуші працювало п'ять кот­лярів , які виробляли різні казани з міді і бляхи, цинкові баняки, пляшки, котли для винокурень, броварень і воско­боєнь. Такі замовлення зросли після Хмельниччини і турець­кої навали 1676 року.

Калуський бондар за виготовленням солеварних бочок. Худ. М. Гаталевич

З найдавніших часів у Калуші працювало багато бондарів. Наявність їх значеної кількості пояснюється зайнятістю цих ремісників на солеварнях. Вони забезпечували солеварні як у самому Калуші, так і в його околицях тарою, виготовляли масово бочки для пакування солі. Так, за даними королів­ської люстрації, лише 1661 року було виготовлено чотири ти­сячі бочок . У відомій солеварні в Петранці була побу­дована спеціальна дерев'яна майстерня — бондарня, де пра­цювали постійно 4 бондарі. Подібна бондарня діяла також на Краснянській жупі .

Проте самостійного цеху калуські бондарі не мали. Один такий бондарський цех був у Коломиї. Калуські бондарі, крім бочок для солі, виготовляли цебри, балії для прання, кадки, діжки, коновки, ванни, їх вироби використовувались у вино­курнях.

До цієї галузі ремесла належали також столярі, токарі, колодії і стельмахи. В місті кількість їх була помітною, бо вони виготовляли багато чумацьких возів (маж) для розве­зення солі не лише по всій Калущині, Долинщині, але й по всій Галицькій землі і Великій Україні.

У Калуші, як і по всіх містах і містечках Прикарпаття, працювали шклярі. В XVII ст. шклярством займалися пере­важно єврейські ремісники, вони шклили вікна.

Із розбудовою міста Калуша пов'язане гончарство. Тут гончарі здавна виготовляли звичайний глиняний і по­лив'яний посуд — кахлі, дахівку, ставили печі у міщанських будинках та місцевому замку. Гончарні вироби виготовля­лись із місцевої глини, добре випалювалися. Попит на кахлі значно зріс після нападів татар та восн середини другої по­ловини XVII століття.

Однією з найбільш поширених галузей виробництва було ткацтво й одягове ремесло. Сюди належали ткачі, кравці, постригачі, фолюшники, суконники, коберники, рушникарі, вишивальники, поворозники. В джерелах надибаємо таких ловорозників у Калуші і Більшівцях. Вони плели шнури, вуздечки, посторонки і линви — переважно для солева­рень .

З ремісників, які виготовляли одяг із шкіри, у Калуші, як і в Галичі, Коломиї, Снятині, Станіславові, були кушнірі. Вони поділялися на дві групи: одні шили вироби з гіршої шкіри — для міських низів, переважно з Калуських перед­мість, інші — дорогі хутра для калуських міщан, приміської шляхти (юридиків) і міських та старостинських властей.

У Калуші в люстрації 1661 року згадуються рідкісні реміс­ничі професії—папірники і друкарі, що дає підставу вважати, що в Калуші існувала середньовічна друкарня. На жаль, щось більше сказати про неї неможливо через брак джерел .

В описі Калуського староства за 1771 рік у Калуші згаду­ються ремісники, які проживали у затильних домах від га-

лицької брами: Борух Ніло — пекар, Мотьо, Лейдор, Зельман — кравці, Якоб, Зейлик, Міхієль — котлярі, Янхель — крамар, Янкіль — різник, Шевель — роп'яник (ремісник з обробки солі). Ці калуські ремісники, як видно з імен і прізвищ, були жиди. З українських ремісників у люстрації йдеться про Михайла і Лукаша — слюсарів, які проживали на вулиці, що вела з ринку до Львівської брами.

На передмісті, за Львівською брамою, проживали також два малярі — Івась і Андрусь, а третій, Василь, проживав на валах. Тут мешкали і ремісники з жидівських родин: Абрамко — шкляр, Лейба — котляр, Хаїм — різник .

Усього у місті, а точніше, на передмісті, на середину XVIII століття проживало 19 ремісничих родин. Переважна біль­шість з них були жиди (15 осіб) і тільки 4 походили з ук­раїнських і польських передміщан.

З усіх ремісників найбільше було котлярів (5 осіб), за ни­ми йшли кравці (3), пекарі (2), різники (2), малярі (2), слю­сарі (2); працював 1 крамар, 1 роп'єник, і шкляр.

У Калуші, як і в більшості містечок Галицької землі, ре­месло не було цілковито відділене від землеробства. Місцеві ремісники посідали власні земельні наділи, що свідчить про слабкий поділ праці .

Зрозуміло, що у Калуші протягом XV—XVIII століть спо­стерігаємо не таку велику диференціацію ремісничих про­фесій, як у літописних містах Галичі, Коломиї, Терсбовлі, Рогатині. Та ці ремісники обслуговували не лише міщан, але й селян усього Калуського староства. їхня продукція реалізу­валась на місцевих торгах, здебільшого збувалась на різних ярмарках.

Польська дослідниця Ельжбєта Горнова на основі джерел у своїй праці називає таких калуських ремісників, як ковалі, бондарі, мулярі, теслі, шклярі, кравці, кушнірі, шевці, рима­рі, крупарі, різники і музиканти — всього 13 міщан. Зокрема, авторка, посилаючись на королівську люстрацію 1570 року, говорить, що, наприклад, блонар "жодного чиншу не дає, тіль­ки робить до двору", вказує на кравців — Івана, Василя, Сме­река, Лавера, Грицька (1648), одного кушніра, "що робить до двору", Яремка — кушнірового сина і Романа (1648) .

У більших королівських містах — Галичі, Коломиї, Теребовлі, Снятині, Рогатині, Калуші — ремісники користували­ся ширшими свободами, ніж в інших містечках Прикарпат­ського краю. Тут вони трактувалися як міські громадяни, брали участь у самоврядуванні і не зобов'язувалися до пан-щизняних повинностей. Ось чому протягом XVI—XVIII сто­літь із близьких старостинських сіл сільські ремісники вті­кали до Калуша від кріпосних повинностей. Спочатку вони осідали на калуських передмістях, а потім проникали навіть у середмістя. Ці українські ремісники брали активну участь у калуському повстанні 1648 року, за що під час придушення цього руху заплатили своїм життям.

З джерел відомо, що ремісничі цехи існували переважно у таких великих містах Прикарпаття, як Галич, Коломия, Рогатин, Снятин. Менші містечка цехів не мали, бо не вис­тачало ремісників, щоб організуватись в окремий цех. До них належав і Калуш.

КАЛУШ У СИСТЕМІ

ТОРГОВЕЛЬНОГО ЖИТТЯ

XVI—XVIII СТ.

Поглиблення суспільства поділу праці, спеціалізація про­мислового і кустарного виробництва, зростання податків, розшарування міщан, підвищення питомої ваги міського не землеробського населення, виробництво різних товарів — все це зумовило активізацію як внутрішніх торгів у Калуші, так і вивозу продукції за межі міста в напрямку Поділля, Над­дніпрянщини. Калуські солеторгівці доходили й до Білорусії і Литви.

Процес розвитку Калуша, як і інших міст Галицької землі (Галича, Коломиї, Снятина, Тисмениці), був процесом зосе­редження ремесла і торгівлі, процесом утворення ремісничо-торговельного центру. Калуське міське ремесло, промисли, розширені майстерні були пов'язані з виробництвом на міс­цевий ринок.

Господарство нових осель у XV—XVIII століттях як у приватних маєтках Калущини, так і в Калуському старо­стві зберігало натуральний характер. Попри це поряд із ре­місничою продукцією на калуський внутрішній ринок надхо­дили продукти з шляхетських і дрібних селянських госпо­дарств. Продукована у великій кількості на калуській соле­варні і соляних жупах сіль надходила на міські торги і роз­возилася за межі міста. Протягом середньовіччя і нового часу це активізувало торговельний обіг як у самому місті, так і поза ним.

Вихід на зовнішній ринок ремісничої продукції, в т. ч. і солі, сприяв розвиткові сухопутних і річкових шляхів. Із Львівською землею Калуш підтримував зв'язки сухопут­ним шляхом, який прямував з Калуша і Долини [100] у бік Львова. В народі його називали "соляним трактом". Цей шлях поєднував Калуш з Великою Україною, Наддніпрян­щиною. В системі торговельного життя Калуш із своїми око­лицями, як і Коломийщина і Долинщина, відігравав важливу роль, особливо в реалізації солі.

Піднесенню торгівлі у Калуші сприяло те, що король Си-гизмунд Август у 1549 році надав містові привілей, який зго­дом, 20 квітня 1632 року, потвердив Сигизмунд III у Вар­шаві. Це був привілей на право проведення в місті двох річ­них ярмарків, що відбувалися тижнево, і торгів кожної п'ят­ниці. З цього можна зробити висновок, що Калуш на той час був одним із досить значних торгових центрів. До того ж у тих королівських привілеях сказано, що на ярмарках мо­жуть торгувати різні люди, обмінювати різні товари, укла­дати контракти і договори, а всім приїжджим купцям гаран­тувалася безпека, за винятком тих, хто був позбавлений прав. У місті Калуші дозволялося, згідно з давнім правом, брати мостовий податок. Вислів "згідно з давнім правом" свідчить про торгівлю в Калуші і тоді, коли він був ще селом.

Калуська міська торгівля зосереджувалася в середмісті, а точніше, на ринковій площі, навколо міської ратуші. Саме тут, як і в інших містах Прикарпаття, відбувалася в серед­ньовіччі торгівля різними промисловими і продовольчими то­варами, що продавалися в крамничках і ятках. Калуський магістрат, на вимогу багатої частини торгівців, у своїх при­вілеях і постановах неодноразово забороняв торги на калуських передмістях, суворо вказуючи на те, що міська торгівля повинна відбуватися тільки в ринкових крамницях.

Калуш був відомий і своїми річними ярмарками. Тут най­більше збувалося солі, худоби із старостинських фільварків, місцевих гончарних виробів. У ярмаркові дні дозволялось у Калуші торгувати в приватних будинках і навіть на вули­цях. У місті на початок XVIII ст. було понад ЗО крамничок, а про реалізацію худоби і м'ясних виробів йдеться ще з XVI століття. Так, 1569 року в Калуші, за описом люстра-

На калуському середньовічному ярмарку. За описом джерел. Худ. М. Гаталевич

тора, брали так звані "сохачки" — восени від худоби в тор­гові дні і кожного року місто мало дати вепра; різник спла­чував від торгівлі свининою по 15 грош [101].

Як уже сказано, протягом XVI — першої половини XVII століття сіль із Калуського староства вивозили велики­ми мажами на Наддніпрянщину, в Білорусію і Литву. В другій половині XVII ст. у зв'язку з постійними війнами на Наддніпрянщині на деякий час припинився процес чума­кування в ці сторони [102], хоч пізніше, в кінці XVII — про­тягом першої половини наступного століття, досить часто з калуських солеварень виїжджали місцеві люди на Поділля, Україну і в Литву і продавали топкову сіль у містах і навіть селах.

На початку XVIII століття на території Галицького повіту відбулося 43 ярмарки, в т. ч. кілька в місті Калуші, Войнилові. Ярмарки відбувалися переважно в дні свят грецького обряду. У Войнилові біля Калуша ярмарки відбувалися в день святого Юра. Калуські ярмарки були багатотисячними. В основному в них брали участь селяни навколишніх сіл, які збували свою сільськогосподарську продукцію і за отримані гроші купували ремісничі товари. Поширеними товарами на калуських ярмар­ках були ткацькі, шкіряні, залізні, дерев'яні вироби, сільсько-

Чумак з Наддніпрянщини в дорозі із сіллю з Калуша на Велику Україну. Малюнок XVIII ет.

господароька продукція, а також полотно, взуття, металеві вироби (серпи, коси, ножі, плуги). Але найбільше в Калуші все ж торгували сіллю. Калуські і долинські солеварні мали тісні зв'язки з українськими ринками. Калусько-жидачівським шляхом проходило "дуже багато возів солі, по кілька со­тень". За даними джерел, протягом лише XVII століття цим шляхом перевезли близько ЗО тисяч возів солі, а мито з них становило 1000 злотих [103].

Львів як значний торговельний центр Руського воєводства (Галичини) в XVI—XIX ст. притягав увагу купців із різних міст, у тому числі й Калуша. На львівські торги привозили свої вироби і калуські ремісники, найбільше вони торгували, як зазначалося, сіллю. Із львівських ринкових книг і реєстрів ми довідуємося, що протягом 1698—1764 років із Калуша до Львова їздили зі своїми товарами єврейські купці. Деяку частину товарів із калуських складів купці перевозили до Польщі.

На торгівлю Калуша, як і Галича, впливала митна систе­ма. В королівській люстрації за 1565—1566 рр. щодо мита в Калуші записано: "Там мито здавна беруть від великого воза із сіллю, якого можуть 4 воли тягнути, по 30 грош, а від малого воза, який тягне 1 кінь, беруть мита півтора гроша.

Також від своїх міщан, які привозять сіль з Долини, беруть митники по 1 грошу" [104].

На місцевих тижневих торгах і річних ярмарках збіжжя: жито, пшеницю, ячмінь, овес — продавали тодішніми мет­рологічними мірками, т. зв. "мацами". Одна з них в середині XVI століття, як записано в акті, "згідно з загальним торгом" оцінювалась від жита — 12 грош, від пшениці, як і в Га­личі,— 20 грош. Маленька маца — 9 грош, вівса — 6 грош, татарки — 8 грош, проса — 18 грош, гороху — 15 грош [105].

В описі Калуського староства за 1565—1566 роки, де йдеть­ся про грошові прибутки королівщини, можна довідатися про ціни, які були на місцевих тижневих торгах і річних ярмарках. Курка оцінювалась в 1 грош, 1 вулик — 20 грош, 1 півмарка солоду — 18 грош, камінь лою — 24 гроші, 1 віл — 4 злотих; в селі Загір'я маца вівса оцінювалась у 6 грош, хміль —

16 грош, курка — 1 грош, 1 вулик — 20 грош [106]. Приблизно такі ціни на збіжжя, худобу, домашню птицю утримувалися протягом другої половини XVI—XVII століття, і лише у XVIII ст. вони зросли у зв'язку із війнами, природними стихіями.

Починаючи від XV століття, торгівля в містах, в т. ч. і в Калуші, розширюється. Це свого часу відзначала поль­ська дослідниця Е. Горн. На основі першоджерел, почерпну­тих у галицьких гродських книгах, вона встановила, що у Галицькій землі збільшувалися з кожним століттям річні і тижневі торги. Число міст, які посідали привілей на ярмар­ки, зростало. Якщо в XV столітті на такі ярмарки мали право лише Галич, Тисмениця, Рогатин, то в кінці XVI — першій половині XVII ст. тільки в Галицькому повіті вже існувало

17  таких міст: Бариш, Бучач, Букачівці, Галич, Мартинів, Монастириська, Підгороддя, Підгайці, Золотий Потік, Рога­тин, Товмач, Тустань, Тисмениця, Устє Зелене, Васючин, Войнилів і Калуш. Отже, Калуш на той час належав до ме­режі торговельного життя більших міст Прикарпатського краю. Характерно, що Калуш, як і інші міста, був центром торговельного життя для поблизького регіону. Деякі види продукції, наприклад, сіль, ставали основним товаром у сис­темі торгівлі (Коломиї, Галича і Калуша) [107].

На противагу іншим містам Прикарпаття не надибаємо будь-яких даних про торговельні угоди калуських купців

у період панування польської Корони. Щодо митних комор, то крім головної, у Снятині, вони існували також у Галичі. Подібні прикоморки, виключно для продажу солі — основ­ного прикарпатського товару,— існували у Коломиї, Тисмениці й інших містах. Спеціальну оплату від продажу і пере­везення солі брали в Галичі, Коломиї, Теребовлі, Рогатині, Товмачі, Тисмсниці і Калуші [108].

Незважаючи на те, що про середньовічну торгівлю в Ка­луші письмових першоджерел збереглося надто мало, все ж наведені факти свідчать, що місто над Сівкою посідало по­мітне місце в системі прикарпатської торгівлі. На місцевий ринок завозилися як східні, так і південно-західні товари — особливо арабські коні, східні приправи, розчини, риба — пе­реважно з-над Дунаю, молдавські і грецькі вина, срібло, зо­лото, порох, сукна. Вивозили з Калуша купці мед, топкову сіль, поташ, віск; із старостинських сіл вивозили великі партії худоби [109].

Найбільше торгівля пожвавлювалася під час річних яр­марків і тижневих торгів. У Калуші здавна, за наданими ко­ролівськими привілеями, відбувалися на рік два відомі яр­марки: на Св. Прокопа і Св. Мартина [110]. Такі ярмарки тривали протягом тижня, а міські торги відбувалися пере­важно два дні на тиждень — у четвер і п'ятницю, рідше у вівторок і суботу.

Торгівля, як зазначалося, в основному зосереджувалася на ринковій площі довкіл Калуської ратуші, в крамничках і так званих "ринкових клітках", ятках. У середньовіччі купців з міста і навколишніх сіл можна було зустріти у будні дні, а в ярмарковий час сюди заїжджали покупці і гості з Поділля, Великої України, Молдавії, Польщі, Угорщини, Греції і навіть Криму й Туреччини. Найбільше на калуських торгах продавалися місцева сіль, ремісничі вироби, худоба.

З товарів знімалось мито. Податок від солі, званий прасолкою, вибирано в шести містах Галицької землі: Галичі, Теребовлі, Рогатині, Товмачі, Тисмениці, Калуші. Крім ми­та, брали з купців ще й торговий податок.

РОЗСЕЛЕННЯ У КАЛУШІ В XVI—XVIII ст.

Вивчаючи історію Калуша, необхідно звернути увагу на локалізацію, або розселення, міщан і передміщан по пев­них дільницях і вулицях, кварталах. Це був тривалий, багатовіковий процес, який змінювався через ті чи інші економічні, політичні обставини чи навіть стихійні при­родні умови. Частково питання розселення висвітлені в королівських люстраціях 1565—1566, 1627, 1661—1662 і 1771 років.

У королівській люстрації 1565 року записано, що "містеч­ко Калуш лежить під горами над рікою Сівкою і другою (річ­кою) Чечвою" [111]. Це перше, найдавніше топографічне визначення Калуша.

Про розташування міських дільниць у люстрації не гово­риться, за винятком того, що "там є солеварня (баня) недале­ко від міста" [112]. Ця згадка відповідає дійсності, оскільки ще 1447 року в письмових актах зафіксовано оселю "Калуш із жупою" [113] — тобто солеварнею. Крім цього, в люстрації 1565 р. також згадується "горілчана корчма і млин на ріці Чечві", "при дворі велика пасіка" [114]. Де розташовувався, в територіальному розумінні, старостинський звір і фільварок, інші міські будівлі, квартали,— невідомо.

Первісне розташування Калуша важко визначити через брак джерел. В актах йдеться про перебудову містечка на початку XVII століття. З давніх актів довідуємося, що Калуш після найбільшого розорення його татарами в 1617, 1620, 1621 роках та великої пожежі перебудовував­ся "в нову осаду" — тобто в місто. В люстрації Калуського староства сказано, що в той час "не всі площі були побу­довані".

Процес перебудови Калуша тривав від 1616 до 1630 року, тоді місто набрало нового вигляду. Середмістя з бічними кварталами і вузькими вуличками входило до фортифікованої частини. В центрі була утворена прямокутна площа, в се­редині якої споруджено дерев'яну ратушу, яку в середині XVII століття було замінено на кам'яну. Протягом середньо-

Одна з вулиць ссредмістя Калуша. З світлини малюнок М. Гаталевича

віччя в ній зосереджувалися виконавчі адміністративні уста­нови — міський магістрат, яким заправляв бургомістр із своїми радниками (райцями). Тут же діяла міська судова ла­ва на чолі із спадковим всевладним війтом, що призначався калуським старостою.

Ратушу зі всіх сторін оточували різні крамнички, де про­давали свої товари гончарі, кушнірі, кравці, шевці, пекарі та інші ремісники. Найбільше тут торгували різники та солеторгівці. У зв'язку з розбудовою міста в 1616 році (після руй­нівного татарського нападу і пожежі) калуські ремісники от­римали королівські привілеї на звільнення від податків. Вони мали сплачувати грошові чинші тільки після відбудови ново­го Калуша та його належного заселення [115].

За фортифікованим передмістям були розташовані калуські передмістя: з середини XVII століття їх називали Га­лицьким, Львівським і Долинським. Тут були такі вулиці, як Панська, Замкова, Костьольна, Галицька, Під валом, За валом, На греблі. Пивоварний завод містився на окраїні міс­та, а Загір'я було тоді приміським селом. Калуська солеварня мала 3 соляні вежі, із яких одна була королівською, друга належала польському католицькому костьолу, а третьою ві­дала адміністрація міста.

Таку топографію Калуша спостерігаємо до XVIII століття. За даними королівської люстрації 1771 року, у фортифіковану систему міста входив старостинський замок із згадани­ми будівлями, брамами, валами та фільварком.

У середмісті, як і раніше, височіла ратуша, а навколо неї була ринкова площа, на якій вирувало торговельне життя. В міському магістраті здійснювали свої адміністративно-су­дові функції бургомістр з радниками та спадковий війт з лавниками. В королівській люстрації 1771 року згадується ву­лиця, яка прямувала з ринку зліва до Львівської брами, друга вулиця провадила також із середмістя до Галицької брами.

У цій люстрації сказано, що калуський бровар містився на Галицькому передмісті над рікою Чечвою. На Львівському передмісті згадувалася соляна жупа — калуська солевар­ня — за рікою Сівкою (із своїми приміщеннями — вежами, вікнами, черенами, кератами).

З люстрації 1771 року згадуються затильні доми в напрям­ку від Львівської брами, де мешкали жидівські ремісники, будиночки на валах, будинки за міською церквою, під зам­ком, затильні будиночки, які тягнулися від Галицької брами до католицького костьолу.

Королівський люстратор відзначив в описі забудови на всіх передмістях Калуша за Львівською і Галицькою брама­ми. Тут у 1771 році проживали передміщани, переважно ре­місничі сім'ї. Церковні споруди були як в середмісті, так і на передмістях. Католицький костьол — фара — стояв при зам­ку у місті. Він був споруджений із смерекового дерева і на­критий ґонтами. Головна українська церква, Св. Михайла, стояла з іншого боку замку. Друга українська церква була за брамою на Львівському передмісті [116].

У другій половині XVIII століття, із знесенням оборонної міської огорожі, були ліквідовані міські брами, засипані вали. Тоді ж занепав і замок, який з часом зовсім зник з топографії міста.

КАЛУСЬКЕ НЕГРОДОВЕ СТАРОСТВО ТА ЙОГО ФУНКЦІЇ

У середньовічній Польщі важливу роль відігравали старо­ства, які від імені короля заправляли земельними маєтками в регіонах. Вони виникали наприкінці XIV століття, за коро­ля Вацлава II, як представництва і намісники короля на міс­цях у Малопольщі, Великопольщі та Куявському краї. Піз­ніше, за династії Пястів, староства занепали. Повернулися до них із захопленням Польщею, українських земель, у тому числі і Галичини [117].

Функції староств полягали у виконанні королівських до­ручень, утриманні політичної влади, здійсненні карного і ча­стково цивільного судочинства, управлінні королівськими маєтками. Староства були гродові, судові і негродові, так звані тенути [118], які спадково, в оренду, отримували коро­лівські маєтки.

Замком, або гродом, із суміжними повітами управляли гродові староства. В Руському воєводстві (Галичині) їх на­лічувалося 91, з яких тільки на Прикарпатті було 8 (Долинське, Калуське, Солотвинське, Галицьке, Снятинське, Коло­мийське, Рогатинське староства), не враховуючи королівсь­кого маєтку — Кути [119].

Калуське негродове староство виділилося із Галицького староства. Останнє було одним із найстаріших у Галицькій землі, бо виникло ще 1378 року, за панування проугороьких правителів. Воно утворилося на колишніх княжих волостях, а від XVI століття функціонувало з правом земського воло­діння. До нього входила Калуська волость, а центр староства був у Галичі.

В'їзд старости до Калуського королівського замку. Худ. М. Гаталевич

Калуське негродове староство виділилось в окреме із Га­лицького 1553 року, що було стверджено королівською ко­місією в 1565—1566 роках, коли вона приїхала описувати Га­лицьке староство. У люстрації Галицького староства записа­но: "Містечко і села, які відійшли від Галицького староства, Калуш із своїми прилеглостями, які здавна належали Га­лицькому староству, їх королівською милістю пана короля, дано було в тимчасове користування його милостивому пану Миколі з Сеняви (Сенявському), руському воєводі і гетьма­ну, а вже декретом Варшавського сейму це право упало і дано на ревізію, тому ті добра (калуські) є ревізовані тим спосо­бом" [121]. Це означало, що від 1565 року Калуське староство описувалося не як волость Галицького староства, а як окрема адміністративна одиниця.

Першим самостійним Калуським старостою став магнат Микола Сенявський. Його замінив у 1615 році Л. Жолкевський, пізніше старостою став Олександр Чарторийський, а від 1645 року — Ян Замойський [122], який називав себе в той час "власним паном на Калуші" або "калуським паном". Після того Калуське староство отримує Ян Собеський, що та­кож посідав титул "Калуський староста". Останнім старос­тою був (у 1771—1772 рр.) маршалок, великий коронний князь Станіслав Любомирський.

Історія містечка Калуша пов'язана із навколишніми села­ми, бо деякі із них економічно складали Калуську волость. Пізніше, із процесом колонізації та виникненням нових сіл на грунтах старих осель, Калуське староство поповнилось но­вими осадами. При описі Калуського староства ретельно фіксувались прибутки цієї королівщини, що спостерігається в 1616, 1627, 1661, 1767 роках.

На основі цих люстрацій, інших актових документів мож­на назвати роки перших письмових згадок про оселі, що на­лежали до Калуського староства у XVI — середині XVIII сто­літь.

Так, у XIV—XVIII століттях вперше згадуються в джере­лах такі населені пункти Калущини: Новиця (1367), Берлоги (1387), Довге (1387), Прибилів (1390), Завій (1406), Підгір­ки (1408), Загір'я (1418), Сливки (1420), Камінь (1622), Підмихайля (1422), Угринів (1440), Добровляни (1442), Пій­ло (1454), Довпотів (1470), Небилів (1548), Роксани (1550), Мостище (1551), Ясінь (1597), Красне (1598), Петранка (1605), Середній Угринів (1605), Мислів (1631), Рип'янка (1638), Майдан (1665) [123].

У королівській люстрації 1565 р. вказується, що напри­кінці 40-х — на початку 50-х років XVI століття виникли нові села. Калущина була досить густо заселена.

Уважно аналізуючи першоджерела, таку активну колоні­зацію Калуського краю можна пояснити об'єктивними фак­торами. По-перше, багаті на ліси і соляні джерела підгірські та гірські околиці давали можливість новосельцям працюва­ти на соляних та деревообробних промислах.

По-друге, поступово, з появою панських фільварків на Калущині (в Калуші, Копанках, Пусталучках) старостинська управа в гонитві за прибутками незаконно захоплювала селянські землі, чим обезземелювала кріпаків, до того ж збільшуючи феодальні повинності, зокрема, панщину. Це свосю чергою змушувало селян відходити в підгірські і навіть гіроькі околиці і там освоювати незаймані землі.

По-третє, самі старости були зацікавлені у зростанні кіль­кості сіл. Вони змушували селян до різних повинностсй, адже потрібно було вирощувати щораз більше хліба на продаж у Західну Європу.

По-четверте, із збільшенням сімейних родів окремі роди­ни виділялися і осідали на інших сільських грунтах, тобто покидали старий осередок і селилися в лісах, на полянах (як тоді називали, "на сирому корені", "дикому полі"). Вони ос­воювали нову землю, випалювали та викорчовували лісові масиви і давали початок оселям. Внаслідок цього змінюва­лися назви сіл, наприклад, Угринова. Так, у люстрації Калуського староства за 1565 рік записано: "Угринів — сільце, яке їх милостивий пан руський воєвода два роки тому почав заселяти при старому селі Новиці в дуброві, над рікою Березницею" [124]. Це сталося 1554 року. Пройшло 100 років, і з первісного осередку витворилося аж три оселі. І вже в лю­страції Калуського староства 1661 року згадуються Угринів Старий, тобто первісний осередок села, Середній Угринів і Угринів-Свобода (на кілька років новозасноване село було вільним від різних феодальних повинностей). Перша пись­мова згадка про Середній Угринів значиться під 1605 ро­ком [125].

Інший приклад. У тій же люстрації під 1565 роком чи­таємо: "Небивало, або Ломниця, село, над потоком Ломницею, є осіла від 10 років (1555) на сирому корені, правом волоським. У ній засіли кметі, яких ще не обкладено жодни­ми даними, бо мають ще 3 роки свободи з тієї причини, що у великих лісах засіли" [126]. Подібно сказано в люстрації про Нове Село (майбутній Бурштин): "Містечко Нове Село, що почало осідати в 1554 році на ріці Липа, яке також їх королівська милість вирішив дати з Конюшками і з іншими прилеглостями на вічно милостивому пану Миколі з Сеняви

восводі Руському" [127]. Про село Ротани говориться: "Ро-тане село, яке його милостивий пан восвода руський почав 15 років тому оселювати на сирому корені на грунті Галиць­кого староства над рікою Ломницею у великих лісах між по­лонинами" [128].

Колонізація Калуського староства в XVI—XVII століттях приводила до того, що деколи зменшувалися лісові масиви сусідніх шляхтичів. Вони протестували і вимагали від корон­ного сейму прийняти закон про заборону збитків іншим влас­никам, зокрема, щодо лісових угідь. Так виникла справа, яку підняв власник села Бсрежниці на Калущині Щесни Ясінський. Він поставив це питання на черговому засіданні Галиць­кого сеймику 1652 року. Сеймик прийняв ухвалу, щоб га­лицькі посли порушили його на засіданні коронного сейму. Останній прийняв ухвалу, "щоб новоосілі села Калуського староства" [129] не заважали власникові села Бережниці в його володіннях лісових масивів.

Проблематичним є дослідження назв населених пунктів Калуського староства XV—XVIII ст. Це цікаве і важливе пи­тання можна приблизно розв'язати спільними зусиллями істориків, лінгвістів, етнографів.

Назви деяких сіл і міст Калущини, як і всієї Галичини, пояснюються історичними та економічними умовами їх ви­никнення, характером території, природи, рельєфу тощо. Низка населених пунктів отримала свої назви від наймену­вань, старовинних урочищ, на яких осідали первісні посе­ленці, окремі назви означають певну прикмету, властиву тій чи іншій оселі, яка відрізняє її від інших, наприклад, села Довга і Нове місто. Назви сіл Загір'я, Підгірки, Копанки, Камінь, Рип'янка носять у собі територіальні ознаки, назва села Пійло пояснюється гідрографічною ознакою, а села Підмихайле — походить від власного імені. Ознаки рослинного світу простежуються в назвах Дубровиця, Ясень, Сливки, Грабівка.

Назви таких сіл, як Сівка, Ротани, Вістова, Лукв'яни, Угринів, Новиця, Небилів, Красне, Лзане, Завій, Мислів, Присліп, Долпотів з'ясувати важко, можливо, вони пов'язані із старовинними назвами урочищ, річок. Гадаємо, що село Кадобне називається так тому, що тут була криничка у пні

старого дерева, а Берлоги, мабуть, отримали свою назву від "барлога", тобто місця зимівлі диких тварин.

На Калущині побутує багато легенд і переказів про по­ходження тих чи інших осель. Вони цікаві своїми художніми домислами, але потребують доказового потвердження лін­гвістичними та історичними джерелами.

Кількість родин у старостинських селах Калущини ціл­ковито визначити, внаслідок браку джерел, важко. Лише на основі вибіркових даних із люстрації за 1565 рік довідуємося, що в селі Загір'ї проживала 31 селянська родина, Пійлі — ЗО, Довгім — 7, Лукв'янах — 2, Новому Селі — 10, Угринові — 8, Небилові — 8, Сівці — 6, Конюшках — 14, Ротанах — 9, Дубровлянах — 16, Вістовій — 24. Через 100років, заданими люстрації 1661 року, проживало селянських родин у Підмихайлі — 7, Сливках — 12, Красній — 16, Старому Угри­нові — 8, Середньому Угринові — 18, Угринові Свободі — 46, Дубровлянах — 12, Лзанім — 12, Камені — 27, Грабівці — 14, Рип'янці — 16 Конюшках — 13, Долпотові — 13 [130].

Отже, села Калуського староства в XVI—XVII століттях були заселені невеликим числом родин — від 8 до ЗО. Воно мінялося залежно від економічних, політичних факторів, стихійних явищ природи. В деяких селах за період від 1565 до 1661 року кількість селянських родин помітно зросла. На­приклад, у с. Довгім, або Мостищах, 1565 року проживало 7 родин, а в 1661 році їх стало 27, в с. Небилові, або Ломниці, із 8 родин у 1565 році кількість їх зросла на 1661 рік вже до 30. Зрозуміло, що збільшилось родин і в Угринові, оскільки від 1565 до 1661 року із старовинного осередку села на його грунтах виділилося аж три окремі оселі: Старий Угринів, Середній Угринів, Угринів-Свобода.

Щодо громадського устрою в селах Калущини відзначимо, що селяни, як видно з люстрації 1565 року, сиділи на пів-дворищах. Михайло Грушевський пояснює: "Дворище пред­ставляє собою комплекс, без якоїсь певної міри грунтів до ужитку господарського, і на тих на поділених грунтах сидить група господарів, зв'язаних між собою зв'язком, що перехо­дить з рода в рід. В середині XVI в. виступає воно вже в стані упадку, близько до зникнення, але ще не стратило цілком свого значення...".

Такий дворищний старовинний український устрій сіл, ві­домий із письмових джерел ще з XIV століття, не влаштову­вав польських панів-землевласників, бо, як підкреслює М. Грушевський, це дворище "з своєю неоднорідною вели­чиною, а нераз комбінованим поділом на господарства з їх ідеальними участками, становили певні трудності для яко­гось регулярного і однорідного оподаткування".

До того ж дворищна система оберігала деякий елемент громадського самоврядування. Шляхті і старостинському уп­равлінню це було невигідним, адже вони намагалися підко­рити окремому панському дворові поодинокі селянські госпо­дарства з метою легшого обкладання феодальними повинностями. Цього вони домагались, запроваджуючи насильно в XV—XVI ст. польське, або німецьке, право, ліквідовуючи тим самим існуючий устрій громадського селянського життя. Влучно писав Іван Франко: "Від 1435 року, коли в Червоній Русі заведено польське право і польські суди, до кінця XV віку... пропали невеликі рештки староруського вічового порядку по селах, і запанувало обіч панщизняних тягарів та­кож панське (домініальне) судівство. Від того часу доля на­ших селян була тяжка, одностайна" [131].

Стосовно категорій селян можна сказати, що (з люстрації 1565 р.) за наявністю землі і тягла їх називали "півдворищними", "кметями", "підсадками" (Вістова, Загір'я, Довге, Сівка).

Дворище в земельнім вимірі дорівнювало 1 лану, тобто 22 га франконського виміру, тому цих селян можна назвати ще "лановими" і "півлановими", бо вони посідали один або півлану землі. Підсадки — це малоземельні селяни, а огородники — це малоземельні селяни, які посідали тільки клапти­ки землі — огороди. В Конюшках у цей час надибаємо кате­горію селян під назвою "комірники", тобто селяни, що не мали своєї хати, а тільки винаймали комірчини у багат­ших селян. Звідси вони і отримали свою назву. Такі категорії з другої половини XVI століття збільшуються внаслідок зрос­тання у Калуському старостві фільварків, що було вигідно землевласникам.

Це вже були невільні селяни на противагу вільним, тобто більш упревілейованим категоріям селян, до яких належала

старшина — отамани, війти (на польському праві), князі, крайники (на волоському праві). Сюди ж входили корчмарі, млинарі, сільські ремісники.

У XV столітті у своїх старостинських мастках на Калущині загніздилася шляхта, обвелася дворами, замками. В цей час вона підкорила собі селянські двори поодиночно і змушу­вала підданих до тяжких феодальних повинностей — грошо­вих чиншів, різних данин, відробітків, які із заведенням фільварків постійно зростали.

Про повинності селян Калущини досить чітко сказав Ми­хайло Грушевський: "Села Калуської держави — писав він,— характеризуються передо всім подвійним чиншом; окрім чиншу 12 '/2 гр. на Св. Мартина дають тут ще 6 гр. на Св. Юрія (Юрівщина); натуральні датки складаються з 8 мац вівса — 48 гр. (в Загір'ю 12 мац), 1 маца хмелю, дрібних датків (2 курки, 12 яєць, 3 лікті прядива) на 6 гр., десятини від волів, свиней і пчіл, і ще — характеристична подробиця — дають по 2 порожні улі до пасіки й у четверох одного воза, що староста обертає на роботу коло ставів або продає. Сей тип повинностей в цілосте виступає в селах Загір'є, Пуйло, Довге, Підмихайлє — в околиці Калюша, і в Копанках — на північ від Калюша. Иньші села Калюської держави мають деякі датки аналогічні — так в Сівці, Дубровлянах і Довпотові (на північ від Калюша) знаходимо вівсяну дань з 8-м мац, даваннє возів в Дубровлянах, але при тім виступають і ріжні відміни в чиншах і данинах (2 ма­ци жита в Довпотові, в Дубровлянах 1 м хмелю, в Сівці лише овес)" [132].

"Характерний факт щодо оподаткування,— пише далі М. Грушевський,— знаходимо в сій Калуській державі з двадцятиною свинячою: взагалі в старостві ся двадцятина давалась за право пасти свиней в лісах, "як жер зродить", і так се держалось з Калюської волосте в Загір'ю; але в де­котрих селах се перейшло в регулярний даток, і то навіть, що давали й ті, що не мали свиней зовсім; так в Пійлі: "Се­ляни мають таку постанову, що кождий з дворища (розу­мій — з господаротва, бо сидить на півдворищах, і число тих, що дають сю дань відповідає чиншу півдворищ) дає річно од­ного кабана, а то за право пасти у великих лісах, але як би

котрий свиней не держав або котрі мають їх дуже мало, тоді упрощують, що з них беруть лише 15 гр. (менше половини, бо кабан рахується по 36 гр.). Те саме знаходимо в Довгім, і можна думати — подібна практика була й по иньших селах, де практикувалось регулярне даване кабана з господарства (а то в иньших селах, вище згаданих, і ще у Вістовій та Луквянах" [133].

"В кількох селах держави Калюської робота викупається грошима, так в Довпотові давали ріж мої данини, грошової й натуральної, на 94 '/2 гр., окрім десятин (і кабана), "а ро­били кожного дня" (правдоподібно, се треба розуміти, як по­яснює люстрація Теребовльська, "роблять кожного дня пів­дня або цілих три дні на тиждень".— С 120), "а тепер від кількох років, викупаючи роботу й иньші датки, дає кожний з них чиншу річного по 6 зл. і по одному кабану доброму, ціною на 36 гр., а роблять тільки 12 днів річно. В с. Вістовій селяни давали 6 гр. чиншу, кабана, кури і яйця, "а робили, що їм казали — ґонту і всяку роботу до двору Калюського і їздили з підводами, але від трьох років, викупаючи роботу й підводи, дає кожний з них річного чиншу по 6 зл., по 2 ку­рей, ціною (за тисячу) по 15 гр. і по кабану, ціною за 36 гр." [134] — відзначав М. Грушевський.

Як виглядали повинності селян Калуського староства, можна проілюструвати на прикладі села Загір'я, яке вже 1565 року злилося з містом Калушем. У люстрації 1565 р. записано: "Село Загір'я при Калуші над рікою Чечвою". От­же, на той час у селі було 26 "осілих на півдворищах" селян. Кожний з них платив чинш у визначений час, давав данину вівсом, хмелем, до того ж приносив до фільварку у Калуші 2 курей і 12 яєць, що у грошах складало 97 злотих 15 грош. У селі проживало 4 підсадки — малоземельні селяни, які, за словами актів, "нічого не дають, тільки роблять, що їм прикажуть". Півдворищні селяни давали десятини від вули­ків, свиней, рогатої худоби. Була й "возова данина", про що в королівській люстрації записано: "Там кожного року скла­дають чотири кметі один віз пану і так складе возів 6 '/2. і ті вози в ті часи призначено до роботи ставів, а коли біля ставів не роблять, то тоді їх дають на допомогу зваричам". За кожний віз виходило 12 грош, що разом складало 2 злоті

18 грош. У загальному сума з грошових чиншів і данин ви­носила в с. Загір'ї 191 злотих і 11 грош. На 1565 р. загірські селяни відробляли панщини 3 дні на тиждень. Крім того, во­ни мали справляти гать у млині [135].

Недалеко села Загір'я, на р. Чечві, працював так званий Загіроький млин, у якому було 2 мучних, а третє ступне ко­ло. В 1565 році було змелено жита 60 мац, 8 мац проса, що давало прибутку в грошах 47 злотих і 60 грош.

Через століття, у 1661 р., селяни Загір'я повинні були кожного тижня 3 дні робити на панщині вже з четвертини лану (6 га землі) — "яку роботу їм накажуть". До орання

Г2-х четвертин селянського наділу мав бути 1 плуг. Зросли і позапанщизняні роботи: кожний селянин 1 день витрачав на зажинки і обжинки, 1 день на закоси і обкоси, а 1 день на заорки і оборки. Крім того, кріпаків зобов'язували згрібати сіно, це вже понад панщину, складати його в стоги, огороджувати і везти до гумна, "коли їм двір накаже". Раз на рік селяни "мали городити з дерева", зобов'язувалися са­дити, поливати і сікти капусту, а також прясти (6 горсток конопляного прядива розміром 4 прути), мусили здавати до двору 12 яєць [136].

Незважаючи на інтенсивне запровадження польськими панами німецького права, яке давало змогу шляхті посилено експлуатувати своїх підданих, у Калуському старостві ще в другій половині XVII ст. натрапляємо на низку сіл, селяни яких жили на волоському праві, і навіть були села, де збе­реглися рештки старовинного руського (українського) права.

Про соціально-економічне становище в селах, де селяни користувались волоським правом, написано чимало праць. У цих селах селяни (в народі їх називали волохами) пере­важно відгодовували худобу. Двічі на рік вони збиралися на збори. Очолював громаду і управляв нею князь з таким же правом, як руський отаман або солтис. Якщо в королівській люстрації Калуського староства в 1565 році згадується князь тільки в Угринові ("осілих 8 кметів з князем"), то в люст­рації за 1661 рік таких волоських князів, що сиділи на кіль­кох ланах, зустрічаємо у 8 селах. Так, князь був у с. Ясені, щоправда люстраторам він "права не показав"; у с. Красному князь сидів на двох ланах, але теж "права не показав".

В с. Угринові-Свободі під князями було 9 четвертин, на які "права не показали"; в с. Угринові Середньому князь сидів на півтора четвертинах; в с. Лзаному князі сиділи на ланах, але права на це також не показали. Те саме було в Камені: князі сиділи на ланах, але права на це не показали; в с. Кадобне князь сидів на лані, та права не показав. В с. Завій князь раніше сидів на 4 ланах, а в 1661 році володів лише половиною з них [137].

Як видно із наявності землі, князі у волоських селах на­лежали до привілейованого стану і були забезпечені землею від 1 до 4 ланів. Вони несли військову службу та виконували сільські адміністративні функції. Кілька таких осад творили країну на чолі з крайником. Виходячи з тваринницького ха­рактеру господарства, у волоських селах майже не було пан­щини, повинності селян зводились до сплати чиншу на ко­ристь старости чи керівників волоських сіл. З огляду на лег­ше становище селян у "волоських селах", масова колонізація на Калущині в XV—XVII ст. в основному проходила на во­лоському праві. Як уже було сказано, з люстрацій королівщини XVI—XVII ст. досить добре видно, як осадчі заселяли цю волость "на сирому корені", "на новому корені", "на по­лонинах", "у лісах" [138].

У XVI ст. в Речі Посполитій фільварково-панщизняна си­стема досягла високого розвитку. Польський лицар перетво­рився на землероба, завів господаротво і спрямував свої зу­силля на те, щоб збільшити грошовий прибуток. Відповідно і на Прикарпатті нове господаротво розвивалося дуже інтен­сивно. Тільки на Калущині, за даними люстрації 1565, 1566 рр. було три фільварки — в самому Калуші, Ігнашкові, Пустолючках. У люстрації про них записано: "Фільварки, які на­лежали до того маєтку".

Як виглядав старостинський фільварок, які сільськогоспо­дарські культури продукували там, хто обслуговував госпо­даротво,— можна проілюструвати на прикладі старостинського "фільварку, який був при містечку Калуші". У доку­менті сказано, що в Калуському фільварку озимого збіжжя не сіяли — тільки яре, яке засівали навесні. В 1564 році на гумна збіжжя було завезено понад 250 кіп, пшениці — 275, ячменю — 79, вівса — 794. У панських хлівах стояло 20 дійних корів, 18 річників, 4 воли, 3 ялівки, 14 річних телят, 140 овець, 60 свиней, 12 гусок. Цей старостинський фільва­рок обслуговувало 6 осіб челяді — 2 урядовці, 2 дівки, 2 па­стухи і 1 хлопчик-пастушок. Весь прибуток від худоби (ра­зом із вовною) складав річно 66 злотих і 6 грош [138].

В Ігнашківському фільварку в 1564 році завезено було до гумна 100 кіп пшениці, 40 — жита, 60 — ячменю, 100 — вівса, 25 — татарки і 14 проса. Про фільваркову че­лядь не згадується. Про Пустолюцький фільварок в люстрації записано, що "є там досить поля, яке виорюють мі­щани з Нового села і дають 10-ту копу, внаслідок чого дісталося 40 кіп озимого жита. Там і дворові сіють, вівса уродилося 60 кіп, 30 проса, 1 стіг ячменю і пшениці, в яких вміщується 16 кіп" [140].

Згідно з галицьким торгом, у згаданих фільварках загаль­ний урожай жита складав 1050 кіп і ЗО снопів. Згідно з вро­жаєм, за поданням двірникових писарів, 11 кіп дають 10 мац — у той спосіб буде 915 мац. Рахуючи кожну мацу, згідно з загальним торгом, по 15 грош, вийде прибутку 380 злотих. Пшениці з тих же фільварків за рік надійшло на суму 239 злотих; ячменю — 392 копи, що винесло 132 злотих 9 грош; овес з 1763 кіп приніс прибутку 440 злотих 23 гроші; татарка з 244 кіп — 433 злотих 10 грош. Дохід від проса (із 33 кіп) складав 123 злотих 7 грош, з гороху, від 15 мац,— 7 1/2 злотих [141].

Загалом із гумна фільварків у Калуському старостві гро­шовий прибуток дорівнював 1257 злотих 28 грош. З цієї суми п'ята частина йшла на потреби челяді — на начиння і пожи­ву. Отже, чистий прибуток становив 1006 злотих і 15 грош [142].

У Калуському на Новосільському маєтках надходив та­кож прибуток від сіножатей. На луці біля міста Калуша мі­щани накосили сіна 8 стогів; кожний стіг складався з 8 ко­пиць. Прибуток з кожного стога виносив 7 злотих. У Загір'ї сіножать була на луці, званій Довга. Тут складено 8 стогів сіна, кожний з яких "містить 6 копиць". У грошах кожний стіг оцінювався в 5 злотих.

На сіножаті, де стартували сіно піддані з Пійла, Довгого і Сівки, було заготовлено 13 стогів, кожний на 8 копиць.

Праця на старостимському фільварку. Дереворит. 1655 р.

В Підмихайлі було складено 5 стогів сіна, кожний з яких міс­тив 8 копиць.

У загальному всі прибутки у Калуській і Новосільській волостях складали 3811 злотих 16 грош, за винятком жировизни, всяких вин, вихідного, поємщини [143].

Наявність у гірських селах Калуського староства, як і в рівнинних околицях міста Калуша, великих лісів і поло­нин сприяла, подібно до Коломийщини, а точніше Гуцуль-щини, розвиткові полонинського господарства в окремих се­лах. Усе це визначало спільні колоритно-побутові риси в ор­ганізації відгонного тваринництва. Про калуські полонини і випас на них худоби, переважно овець, говориться в коро­лівських люстраціях XVI—XVIII століть.

У люстрації Калуського староства 1565 року записано: "Там, у тій (Калуській) волості, є великі ліси і полонини, так і на рівнинах, недалеко Калуша. Там також у горах є бу­кові і смерекові ліси, на полонинах збираються люди зі свої­ми вівцями. Так у тій всій волості (Калуській), як із шля­хетських сіл, дають гроші, баранів, сирів, попруги і деякі гуні

та ягнята звичаєм інших старосте, оплачуючи від стада, тоб­то 100 овець; і кошари там собі будують для утримання ху­доби. З того велика користь буває в деяких роках, бо то сама річ і велич даної країни, що видно в сьогоднішньому 1564 році" [144].

Управління Калуського староства збагачувалося і різними грошовими прибутками, що надходили від порушень побуто­вих умов як калушанами, так і мешканцями старостинських сіл. Із королівської люстрації 1565 року довідуємося, що іс­нували грошові штрафи, так звані "вини", які бралися "за непослух і зухвальство". Наприклад, "коли трапиться, що хтось когось ранить, тоді дає вини 2 злотих, чого в містах й селах отамани пильнували". За одруження платилась "поємщина", якщо дівчина виходила заміж до іншої держави; якщо ж у своїй волості, то оплата давалась звичайним спо­собом, тобто як було прийнято в Калуському старостві. "Вихідне" платилося тоді, коли якийсь чоловік хотів вийти із села до міста Калуша або кудись інде. Його вільно від­пускали, коли він дав "вихідне" за давнім звичаєм. У люст­рації записано, що за розлучення "між Руссю" (українцями) платилося "вину". Той, хто починав цю справу, повинен був заплатити 6 злотих. Гроші брали і за інші подібні дії "як є звичай в тій країні. Деякі тоді говорили, що ці оплати мо­жуть виносити 30 злотих" [145].

Слід відзначити, що в Калуському краї такі оплати — "вини" — "поємщина", "виходи" і "розлучення" сягали своїми витоками, як і на Коломийщині, давніх часів, можли­во, княжого й доісторичного періоду.

Крім названих прибутків, до староства надходили гроші за виробництво поташу. В люстрації 1661 року королівська комісія записала: "Маючи на те в нашій інструкції право довідатися, ми пильно питали, в якому старостві роблять по­таш. Ми довідалися, що в тому старостві протягом 2-х років, під час оренди пана Берного, поташ палено. Тоді ми хотіли пильно вивідати, як багато прибутку з того прийшло. Проте, не маючи можливості отримати останню інформацію, точно знаємо, що поташ роблено в Калуських лісах. Як багато ви­роблено протягом двох років, по чому рахувати бочку пота­шу і як багато витрачено на це коштів — треба доручити

(дослідити) коронній прокуратурі і домогтися королівського правосуддя".

У калуських лісах виробляли поташ у період володіння староством Яна Собсського, пізніше польського короля. Він спроваджував поташ рікою Віслою до Гданська, в Західну Європу, про що довідуємося із повіреного листа, даного до­зорцю 1668 року на право транспорту поташу. В ньому пи­салося: "Я на Золочеві і Жовкві, Ян Собєський, великий мар-шалок і гетьман польської корони, Яворівський, Стрийський, Калуський староста, посилаю з лісів моїх Грабівських і інших 21 бочку поташу своїми підводами до берегів, а потім Віслою до Гданська, при яких слугу і дозорцю тих же поташів шлях­тича Станіслава Михайловського виправив. Тому прошу, щоб при тім листі моїм відкритим і гродовим правом дане нами, мали би вірити і до жодних мит при переїздах, пере­правах так публично не був зупинений, а радше всюди згідно прав і наших вільностей шляхетських вільно з тим правом був пропущений, через що для повної віри при звичайній пе­чатці і ствердженим моїм підписом. Ян Собсський".

Поташ випалювали за певну оплату ремісники із Калуша і селяни старостинських сіл.

Із даних люстрації Калуського староства 1661 року стає відомо, що прибуток із сіл цієї королівщини складав річно понад 130 флоринів [146]. А загалом уся сума прибутку для Калуського староства із міста Калуша і старостинських сіл (оренди, млини, корчми, фільварки, солеварні) складала за 1661 рік 4890 флоринів 13 1/2 гроша [147]. Значну суму прибутків королівським староствам Галичини приносили со­леварні. Вони складали річно 25 тис. злотих. Найбільше гро­шей приносили солеварні бані у Калуському старостві — 8 тисяч злотих.

З року в рік Калуське староство збагачувалося. Старости мінялись, а прибуток зростав. За даними 1770 року, до Ка­луського негродового староства належали місто Калуш і 34 королівських села — Берлоги, Добровляни, Довге, Гра-бівка, Яворівка, Ясень, Красне, Камінь, Кадовбне, Капанки, Кропивники, Лзане, Майдан, Мостиська, Мислів, Небилів, Новиця, Петранка, Підмихайлє, Прислуп, Пійло, Рівне, Рип'янка, Слобода Небилівська і Рівнянська, Сливки, Сівка,

Топільське, Угринів Старий, Угринів Середній, Вістова, Загір'я і Завій. У цьому році калуським старостою був вели­кий коронний маршалок магнат Станіслав Любомироький, який разом із своєю дружиною Ізабеллою з князів Чорторийських мав ті ж, що й раніше грошові прибутки, за винятком того, що оплачував кварту — оплату за постої шляхетських військ (25 981 злотих і 16 грош) і за гіберну (934 злотих З гроші) [148].

За наказом комісара генерального суду Калуського ста­роства від 29 жовтня 1794 року економом Юзефом Корчинським і панським лісничим Антоном Неслуховським були проведені межі Калуша згідно зі станом на 1755 рік. Ці межі порівняти з нинішніми неможливо, оскільки в описі є такі назви, як Висневщизна, Новодвірщизна, Набиречизна, Кругулечизна, Баранівка, Реписка, Татарські огороди та інші, що сьогодні зовсім невідомі в місцевій топоніміці.

ТАТАРО-ТУРЕЦЬКА НАВАЛА В 70-х РОКАХ XVII СТ.

Після відомих руйнівних татарських нападів в XV — на початку XVII століття на Прикарпаття на деякий час ор­динські наступи припинилися. Це було зумовлено змінами в Бахчисарайському ханському дворі і приходом до влади партії Іслама Гірея, якому підкорялися Перекопські і Бахчи­сарайські кочові орди. Деякі зміни відбувалися на той час у взаєминах Кримського ханства і султанської Туреччини. Кримський хан на васальних правах підкорявся турецькому султанові. В період Хмельниччини він, як відомо, допомагав українському гетьманові в затяжних боях з польською шля­хетчиною.

З початком 70-х років XVII століття взаємини Речі Пос­политої і Порти загострилися, внаслідок чого в 1772 р. ту­рецька армія почала агресію. Цей рік відомий тим, що турецько-татароька навала під проводом султана Магомета IV

розбила польське військо на Поділлі, захопивши фортецю Кам'янець-Подільський. Зазнавши поразки, польська Коро­на уклала з Туреччиною в Бучачі тяжкий для себе договір.

Від того часу татаро-турсцькі загони розлились по Гали­чині і проникали на Прикарпаття, де палили села і міста, полонили багато народу. Історик Антін Петрушевич наво­дить звістку з 1672 року. На основі записки Добромильського монастиря він писав: "Турки Кам'янець-Подільський взяли. Татари опустошили край по саму Вислу и людей множество в неволю забрали" [149]. Далі він зазначав: "Били татаре в Польше, розпустили свои загони аж по над Бескидн и лю­дей в неволю брали".

Цей же дослідник, посилаючись на друковану церковну книгу "Общей минеи в церкві села Иванкова", говорив: "Ро­ку Божого ахов (1672) о святой Покрові била орда татарове с турками в Польші, которіи по самий Бескид границю Венгерсу людей молодих брали в неволю, старих стинали, села некоторня палили" [150]. Тоді і Калуш з навколишніми се­лами зазнав знищення від татарської орди.

Проти орди виступили польські коронні війська під про­водом маршалка і великого коронного гетьмана Яна Собєського. 14 жовтня 1672 року під Калушем польські війська до­гнали татарську орду хана Селіма Гірея і в одноденному бою розбили її. У цьому бою загинуло кілька тисяч татар, було полонено багато ординців. Водночас було визволено 20 тисяч полоненого люду, в тому числі із Калуського староства. Са­мих тільки дітей визволено більше тисячі, які в історії Калу­ша були названі "калуськими сирітками". Король Ян Собєський побудував для них у Калуші притулок.

Того ж дня, після перемоги, коронний гетьман Ян Собсський надіслав лист до польського короля Яна Казимира, в яко­му писав про перебіг цієї битви під Калушем. Про цю битву писали дослідники [151], а польський поет Владислав Хоментовський оспівав її у своїй поезії [152].

У розгромі татар допомогли тоді мешканці близьких сіл. У лісах, якими втікали татари, вони підрізали дерева, що їх потім кидали на втікачів. У нагороду за допомогу і хоробрість багатьох таких людей король іменував шляхтичами (бояра­ми) і прийняв їх у свій герб. Звідси беруть початок багато-

Розгром турецько-татарської орди під Калушем 14 жовтня 1672 р.

польським коронним гетьманом Яном Собсським.

Худ. М. Гаталевич

чисельні дрібні бояри, які трапляються у низці сіл біля Ка­луша.

1675 року під Калушем були розбиті татарські орди вдруге польськими військами під проводом київського воєводи Андрія Потоцького [153] — засновника міста Станіславова.

Того ж року, за королівським універсалом Калуське ста­роство було передано на три роки в оренду капітанової поль­ської гвардії у зв'язку з частими нападами ворогів — татар. Капітан мав організувати самооборону як Калуша, так і сіл староства і відбивати набіги татар й турків [154].

Такі заходи були не даремними, бо вже у 1676 році ту­рецька армія за участю татарських загонів під проводом 16-рагіма Шайтана Баші переправилась через Дністер і напала

на Прикарпаття. Було знищено багато міст і сіл в околицях Галича, Калуша, Тисмениці, Богородчан.

Гетьман Ян Собеський писав з цього приводу, що турки і татари "пішли за Дністер руйнувати Єзупіль, Галич, Тисменицю і інші села, добувати Станіславів" [155]. Попереду турків йшли татари, "які на кілька миль звідси вже дива на­робили і все поза Дністром і біля Стрия попалили". Внаслідок цього наступу була спалена Тисмениця і все навколо Станіславова, Галича і Калуша. В одному з тогочасних донесень писалося, що татари і турки вогнем і мечем староства Га­лицьке, Калуське і Стрийське "аж по Самбірщину знищи­ли" [156].

Під час битви поляків із загонами Ібрагіма Шайтана Баші у вересні 1676 року дуже потерпіли околиці Галича і Калу­ша. У церковній книзі "Тріодь" у церкві Перегінська в 1676 р. було записано: "Журавенска. В той час Скит згорів. Война под Журавном дня 6 місяця Сентсмбря. Короля Іоанна III облягли турци учинили приміре... В тое время сожегли татаре замок в селі Перегінске и народ из окрестностей со-бравшійся в горокія ущелія оборонилея на місті, названном Чута, на потоці тогоже имени, впадающем в ріку Ломницу" [157].

Ворогом було здобуто і знищено Солотвину, Скит Манявський, Пнів. За підрахунками А. Прохаски, на Поділлі і По­кутті в той час знищено татарами 300 сіл [158]. Галицький сеймик в 1667 році повідомляв, що на Прикарпатті після на­паду татар "дуже багато крові християнської і людей різного стану свіжо забрано і поганською шаблею замордовано. Бать­ки з синами, матері з дочками з коренем забрані у вічну не­волю босурманську, яких тільки плач і стогін небо проби­ває" [159]. Дуже постраждав і Калуш з околицями.

Особливо важким тягарем для міщан і селян як Калуша, так і старостинських сіл були постої шляхетських військ і пов'язані з цим численні реквізиції. Протягом XVI — сере­дини XVII століття лише в самому Калуші понад 20 разів квартирували коронні війська. На цих постоях вони, пору­шуючи коронні військові статути, наносили міщанам, особ­ливо передміщанам, значні збитки, забирали їх майно, чи­нили різні насильства,  а то й вбивали невинних людей.

У реєстрах шкод, які заніс у галицькі гродські книги міський магістрат, надибаємо, що свавільні вояки тих чи інших хо­ругов "чинили безчинства", "насильно забирали майно", "ув'язнювали", "били до смерті". Ці факти говорять самі за себе. Наприклад, у Калуському старостві три шляхетські хо­ругви, які перебували тут від жовтня 1698 до липня 1699 ро­ку, завдали селянам шкоди на 126 818 злотих 16 грош. До то­го ж було спалено хат на суму 6 тисяч злотих [160].

Непоправної шкоди калушанам наносили стихійні лиха. Так, у 1768 році внаслідок пожежі згоріла частина міста, особливо потерпіли Галицьке і Львівське передмістя.

1770 року в усьому Прикарпатті спалахнула епідемія, від якої на Калущині загинуло багато міщан. Ще й досі показу­ють по селах: братські могили, де в той час було поховано багато людей, померлих під час епідемії. Тільки в Калуші і на його передмістях тоді загинула від "мору" майже поло­вина калушан. Жахом віє, коли читаємо, як масово гинули люди. Трупи розкладалися по хатах, валялися по дорогах. Лише частину померлих звозили за місто і засипали землею. "Тільки крик вороння із стогоном і плачем ще живих злива­лись в один сумний голос. Дзвони замовкли, і всюди конали умираючі в муках",— писав очевидець цих подій.

КУЛЬТУРА КАЛУША

(ХУ-ХУШ ст.)

ОСВІТА ТА МИСТЕЦТВО

Про стан освіти в Калуші в XV—XVIII ст. за браком дже­рел говорити важко. Можна тільки здогадуватися, що вміли читати і писати старостинська обслуга та службовці з місь­кого магістрату, а також лантвійт Іван, возний Ілько, які зга­дуються в люстрації Калуського староства у 1565—1566 рр.

Основною мовою здавна була українська. З люстрації вид­но, що і в магістраті нею розмовляв лантвійт Іван та возний Ілько [1], оскільки в малих містечках у місцевих урядах здебільшого урядовцями були люди українського походжен­ня. Вони отримали освіту в місцевій школі, як і місцевий ук­раїнський священик та дяки, що вміли читати, співати цер­ковні пісні.

Будівництво замків, костьолів, церков та інших міських споруд вимагало висококваліфікованих будівничих і малярів. Такі будівничі і малярі працювали і в Калуші. Вони згаду­ються в люстрації Калуського староства за 1661 рік [2].

Калуські малярі розписували будинки багатих міщан, ма­лювали картини, портрети, образи, ілюстрували рукописні книги, переважно костьольні і церковні. На жаль, з плином часу ці твори мистецтва не збереглися.

У королівській люстрації Калуського староства 1771 року згадується в Калуші маляр Андрусь, який проживав на Калуському передмісті за Львівською брамою [3]. Він розма­льовував інтер'єри будинків міських патриціїв, писав карти­ни в калуському замку, а також розмальовував місцеві церк­ви.

В інвентарі 1659 року в Калуші згадується ремісник — папірник і друкарі. Це наводить на думку, що тут існувала середньовічна друкарня та заклад виготовлення паперу — папірня [4]. На жаль, щось більше про це сказати важко че­рез брак першоджерел.

З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКИХ ЦЕРКОВ У КАЛУШІ XVI—XVIII СТ.

У селі, а потім у містечку Калуші здавна існували україн­ські церкви. їх було кілька. Вперше в письмових джерелах в 1565—1566 роках згадується український священик Іван Дикий. Він, як і міщани, платив на рік ЗО грош грошового чиншу. Крім цього, здавав до старокостянтинівського двору півколоди вівса, що складало 8 мац, кожна з якої оцінюва­лась в 6 грош.

Усе це виносило на рік 22 злоті і 18 грош [6].

Старовинна церква Різдва Христового своїми початками сягала XV століття. Навколо неї в середньовіччі гуртувалися українські міщани — ремісники, купці, простий люд з перед­мість Калуша. На початку XVII ст. вони організували цер­ковне братство. Правдоподібно, місцевий дяк навчав дітей читати Святе Письмо, писати та рахувати.

Українські церкви і священики були у всіх селах Калущини. Так, у люстрації Калуського староства 1565 року в с. Загір'я згадується український священик, який річно платив панському дворові 30 грош, давав 8 мац вівса. У с. Пійло священик платив 30 грош чиншу і давав панові 16 мац вівса. У с. Конюшках священик сплачував чиншу 30 грош і давав вівса 4 маци; в с. Вістовій священик давав чиншу на рік 30 грош та "ліску" — не визначену данину.

До подібних повинностсй були зобов'язані українські свяще­ники в селах Довгім або Мостиськах, Насташині [7].

Через 100 років, зокрема в 1661 році, за даними королів­ської люстрації, у Калуші були 2 священики. В селах старо­ства — в Ясені, Підмихайлі, Пійлі, Сівці, Небилові, Лзані — священослужителі платили чиншу по 2 флорини, а в інших селах — Угринові-Слободі, Старому Угринові, Кадовбні — вони були вільні від будь-яких чиншів і данин [8].

Цікаво, що коли 1661 року прибула до Калуша королів­ська комісія для опису і ревізії прибутків Калуського старо­ства, то місцеві українські священики просили вислухати їхні пропозиції. Вони вимагали від королівської комісії зберегти їх при пунктах козацьких, запорізьких, "які їм на минулому королівському сеймі згідно Гадяцького договору було нада­но". Йшлося про умови Гадяцького договору, укладеного між гетьманом України Іваном Виговським і Річчю Посполитою, за яким всі православні священики звільнялися від усяких феодальних повинностей, данин, чиншів і відробітків [9]. Королівські люстратори відповіли калуським священикам, що їх прохання будуть розглядати на наступному коронному сеймі.

Заторкнуті питання свідчили, що калуські священики слідкували за політичними подіями на Гетьманській Україні і солідаризувалися з Гадяцькими угодами. Можливо, в 50— 60-х роках XVII ст. були якісь зв'язки калуських священиків із священослужителями Наддніпрянщини.

У королівській люстрації 1661 року була записана претен­зія на 2 четвертини поля у с. Загір'ї біля Калуша. Спір йшов між шляхтичем Данилом Маковським, калуським лісничим, катом, який придушував калуську козаччину в грудні 1648 року, та українським священиком названого села.

В описі Калуського староства 1661 року згаданий калуський лісничий Данило Маковський подав королівській комісії письмову атестацію за потвердженням місцевого старости від ЗО червня 1655 року на право володіння 2 четвертинами поля в приміському селі Загір'ї.

Але українські священики запротестували проти цієї пре­тензії, вказуючи, що ця земля належала до місцевої церкви І її десятиліттями тримав місцевий священик. Оскільки до-

Галицький священик. Гравюра кінця XVII сто.

кументального потвердження сільський священик не міг по­дати королівським люстраторам, "старші люди" села потвер­дили своїми свідченнями, що дійсно він "держав" це поле, з якого платив чинш, хоч земля ця належала не церкві, а се­лу .

На основі церковної візитації з Львівської Святоюроької єпархії середини XVIII століття можемо прослідкувати стан калуських українських церков, їхню архітектуру, наявність

старовинних книгодруків та пам'яток образотворчого мис­тецтва .

Матірна церква Різдва Христового, за описом візитатора, стояла з другої сторони замку в самому місті на грунті, давно посвяченому. При ній була дзвіниця з чотирма дзво­нами. Біля церкви був огороджений дерев'яним плотом старовинний цвинтар. Із стародруків у церкві збереглися церковні книги: друковане Євангеліє і виданий у друкарні Львівського Ставропігійського братства служебник. Тут ще були два Требники, один з них був виданий в Унівській друкарні. Крім цих видань, у церкві зберігалися інші ста­родруки: 2 Тріоді, Трифолій, Октоїх, Часослов і три Бого-служебники.

Із малярських творів на увагу заслуговували образи, пе­ренесені із старої церкви, як записано у візитації, "пристой­ної роботи", тобто виконані високохудожньо. На той час свя­щеником цієї церкви у Калуші був Григор Лущинський, що рівночасно від 1730 року був деканом на всі церкви і приходи Калущини. До церкви Різдва Христового належало 27 парохіян. При церкві існувало братство, яке проводило культур­но-освітню роботу, зберігало старовинні українські традиції в релігії та освіті .

Єпархіяльний візитатор дав опис і другої церкви, що сто­яла на Львівському передмісті, за брамою. Вона була споруд­жена з дерева і накрита ґонтами. В описі церкву названо "давньою", тобто з першої половини XVIII ст., а, можливо, з XVII чи XVI ст. її було перебудовано і посвячено в 1740 році. В церкві зберігалися дві розкішні Євангелія, од­не з яких було обтягнуте червоним оксамитом, а друге — зеленим.

З церковних книг тут зберігалося 8 стародруків: 2 Треб­ники (один старий), 2 Тріоді, Псалтир. При церкві стояла дерев'яна дзвіниця під ґонтами, на якій було 4 дзвони. До церкви належало 20 парохіян. Образи в цій церкві також, за словами візитатора, "були старовинні і пристойні" — ви­сокохудожньо виконані невідомими майстрами. Парохом у середині XVIII ст. був Симсон Мединський, який від 1733 р. був і Рожнятівським деканом. Біля церкви розмі­щався огороджений парканом старий цвинтар.

Похорон у місті. Дереворит Івана Глинського 1682 р. (Требник, 16857 - С. 193)

Третя церква, Христа Спасителя, стояла на передмісті, за Галицькою брамою. Вона була дерев'яна і дуже старовин­на — збудована і посвячена ще перед Хмельниччиною — в 1640 році. На 1754 рік церква вже занепала, струхлявіла. Біля неї стояла стара дзвіниця з 4 дзвонами, поруч був цвин­тар.

У цій старовинній церкві зберігалося 10 книг-стародруків: одне друковане Євангеліє, Служебники Львівського друку, дві Тріоді, один з них Желіборський, другий Львівського дру­ку, Октоїх, Псалтир і Часослови. Всі намісні образи та образи іконостасу дуже давні, намальовані на дошках. У церкві були 4 хоругви, намальовані на полотні. Отцем служив тоді Ян Острович, висвячений 1732 року. Церква мала орного поля на 3 дні орання. Парохіян до цієї церкви належало 40 .

З описів калуських церков простежуємо церковну де­рев'яну архітектуру, високохудожні твори образотворчого мистецтва, що було свідченням вікової і високої національної міської культури.

КАТОЛИЦЬКИЙ КЛІР ТА ЙОГО КОСТЬОЛИ

Поляки почали прибувати до Калуша від кінця XIV сто­ліття, слідом за військом. Хоча в XV—XVII ст. їх було неба­гато, польський король Казимир Ягайлончик 5 квітня 1464 року надав їм фундацію на побудову латинського па­рафіяльного католицького костьолу Св. Валентина , не дивлячись на те, що у 1450 році в Калуші вже існував римо-католицький костьол. А ще раніше, в 1464 році, той же поль­ський король Казимир Ягайлончик надав костьолові у Ка­луші право на використання вивару солі однієї панви. Це со­ляне право зберігалося костьолом до 1680 року, коли місце­вий католицький пробощ зрезиґнував із цієї солеварні і про­дав її за 1000 злотих .

Костьол св. Валентина був спочатку споруджений з дере­ва, в ньому були дерев'яні скульптури святих апостолів і пророків. Ксьондза було спроваджено зі Львова , і він відправляв Богослужіння щонеділі. Орган, який супровод­жував костьольні відправи, був завезений до Калуша із Кра­кова ще 1475 року. До костьола ходили не лише місцеві по­ляки, але й католики із сусідніх сіл.

Ця парафія була великою, її провадили пробощ і 8 ксьонд­зів, які тоді називалися "вівтаристами" (від слова "вівтар"). При церкві у XVI—XVIII ст. діяла школа і лікарня. Неві­домо, хто навчав і скільки учнів навчалося в цій католицькій школі, хто були лікарі. Гроші на витрати костьолу, лікарні і школи надходили із "костьольного фонду", який складали для цієї мети прибутки із ділянок землі і пожертвування за Богослуження. На жаль, про місце первісного костьолу не за­лишилось будь-яких свідчень. Можливо, він містився там, де в 1842 році був побудований новий костьол, який зберігся до нашого часу.

Під час нападів татар костьол кілька разів горів, особли­вого пошкодження зазнав він у 1565 році. Це стало відомо польському королеві Стефанові Баторію, і його стараннями костьол св. Валентина в 1578 році було відновлено. В 1770 році цей фарний костьол був збудований наново

із смерекового дерева. В люстрації 1771 року записано: "Фарний костьол при замку в місті новозбудований із сме­рекового дерева і покритий гонтою" . І лише в 40-х роках XIX століття католицька святиня була вимурована і у 1842 р. посвячена Львівським єпископом . В костьолі зберігали­ся унікальні католицькі стародруки, чудові срібні свічники, золоті келихи, позолочені шати ксьондзів.

Крім костьола св. Валентина, в Калуші була каплиця св. Анни, збудована колишнім орендарем Калуського старо­ства і його дружиною Анною з Потока. Вона була зруйнована більшовиками. В 1996 р. на її місці збудована нова.

СЕРЕДНЬОВІЧНА СИМВОЛІКА КАЛУША

Міська символіка Калуша зародилася і розвивалася із от­риманням статусу містечка. Невідомо, коли виникла перша міська печатка, якою потверджувалися автентичні докумен­ти міського магістрату. Правдоподібно, вона з'явилася 1552 року, коли оселя була переведена на права містечка.

Уперше міську печатку бачимо у XVIII ст. (зображена на обкладинці книги). Вона дає конкретне уявлення про композицію символіки того часу. Ця печатка має овальну форму. На блакитному тлі у композиційному колі вгорі із зображенням корони вміщена буква "К", що означає скорочену назву міста Калуша. Під нею зображені три топ­ки солі , які символізують основу місцевого виробницт­ва — солеваріння.

Наукруги, по колу, латинськими буквами написано: "Sigillvm consulum oppudi Kalussiensis", що в перекладі зву­чить: "Печатка консуляту (магістрату) міста Калуша". Нею стверджувалися всі ділові документи, які виходили із місь­кого уряду. Це й була основна міська печатка XVIII— по­чатку XX століття. Під буквою "К" вміщено місяць, зверну­тий рогами догори.

Деякі дослідники вважали, що з моменту отримання маг­дебурзького права і власної традиції Калуш мав титул "королівського вільного міста" і посідав герб. На гербі на черво­ному тлі містилися три пірамідки солі у верхній частині, а внизу була буква "К", під якою був зображений півмісяць. Герб був овальної форми, спирався на підставку, оточену лавром, прикрашений королівською короною, також обведе­ною лавром. Правдоподібно, з цього зразка міського серед­ньовічного герба і була зроблена вказана печатка, як це здійснювалось у Львові, Станіславові та інших містах Гали­чини XV—XVIII століть.

Існував ще інший середньовічний герб Калуша: на диску, на червоному полі, зображені 2 шаблі, звернені руків'ями до­гори і вістрям лез до себе; всередині — золота стрічка, спе­реду з'єднана, зверху містилися 5 страусячих білих пір'їн і шабля, розташована скісно вліво, кінцем догори. Цей герб вживали в середньовіччі родини Калуських і Кондрах у Га­личині .

КАЛУШ У ЧАСИ АВСТРО-УГОРЩИНИ

(1772-1918 рр.)

ПОЧАТОК ОКУПАЦІЇ

Після 435-річного панування шляхетської Польщі Гали­чину захопила Австрійська монархія. Це сталося 1772 року внаслідок першого поділу Речі Посполитої. Іван Франко пи­сав, що "в 1772 році Польщу розібрано, хоч на разі ще не всю: Австрія, Росія і Прусія взяли по доброму куснику краю, решту полишено польському королеві. Австрія дістала Галичину майже в такім об'ємі, як тепер" [1].

За наказом імператриці Марії Терези австрійські генерали Естергазі та Гадік зі своїми корпусами перейшли кордон і зайняли основні міста Галицького краю: Перемишль, Львів, Станіслав, Галич, Калуш та інші населені пункти Руського воєводства.

Ще до приходу австрійських військ до Калуша перші ві­денські чиновники, на диво — з місцевими польськими пат­риціями — зібрали поспільство біля магістрату. Тут вони за­читали цісарський патент про перехід влади у Калуші до Австрійської монархії. У польському костьолі на честь цієї події було відправлено Богослуження. Калуш, як і інші міста Східної Галичини, увійшов до складу земель, що тоді нази­валися "Королівство Галіції і Лодомерії" з великим князівством Краківським і князівствами Освснцімським і Заторським" [2]. Східна Галичина, де проживало в основному ет­нічно українське населення, складала 60 відсотків території названого Королівства [3].

25 вересня 1772 року вдруге зібрано калуськс міське поспільство біля костьолу і зачитано універсал цісаревої Марії Терези, виданий 11 вересня. "Всім і кожному зокре­ма,— гласив документ,— кому про це треба знати або нале­жало довідатися, ми з імператрицею Російською і королем Пруського двору з'єдналися, вчинили раду, зокрема, про те, щодо деяких королівських провінцій, які здавна належали по праву нам, які ми повинні повернути, і саме тепер ми їх віді­брали. Ми цей край (Галичину.— Г. В.), як частину нашого права, наказали нашому війську обняти. Край входив у такі границі — правий берег Вісли від Сілезького князівства, ви­ще Сандомира. Звідтам іде границя через Франполе до Замостя і Рубешова аж до ріки Буг, а потім поза Бугом, біля властивих границь Червоної Русі, в напрямі на Волинь і По­ділля аж до границі Збаража. Звідтам границя прямує до Збруча, а звідтам до Дністра з частиною Поділля до по­току Побоча, що впадає в Дністер, і накінець до границі По­куття, яке відділяє цей край від Молдавії" [4].

29 грудня 1772 року по всій Галичині, в тому числі і в Ка­луші, місцеві мешканці складали присягу вірності імператри­ці Марії Терезі. Вони повторювали слова австрійського чи­новника: "Слюбуємо і складаємо тілесну присягу Всемогучому Богові, найяснішій імператорській княгині і пані Марії Терезі з ласки Божої цісаревій римській, як тепер найласкавішій нашій королеві, як і не менше їх дідичам згідно устави, як і обом князям дідичну честь віддати, а також слюбуємо, що кожного часу будемо вірними і послушними підлегли­ми" [5].

Так урочисто австрійські завойовники скуповували Га­лицький край.

Як виглядав Калуш із околицями за австрійських часів, досить повно змальовують сучасники. Один із них так подає топографічну і соціально-економічну характеристику Калу­ша кінця XIX ст.: "Місто се, як сказано, в 16 столітю р. 1553 побудоване и обдарене гетьманом коронним Сенявським пра-

Копія урядового патенту австрійської імператриці Марії Терези від 11 вересня 1772 року про приєднання Галичини Австрією

вом магдебурзьким, котрим з-під юрисдикції королівской виняте зістало, лежить на горбку к полудню сонця оберненім, при головнім гостинци підкарпатським, ведучім из Кракова через Стрий до Станиславова и Черновець. Винявши кілька мурованих одноповерхових будинків, котрі около четверобічного болотнистого ринку по більшій части возноситься, на котрім щопонеділка и п'ятниці торг відбувається, не має Ка­луш инших, тілько дерев'яні, соломою накриті забудовання. Властиве місто замешкане скрізь жидами, а руські (українсь­кі) міщани, котрих ще нерідко в шовковій ферезії в одежах староруського крою зобачити можна, замешкують перед­містя" [6]. Отже, Калуш на той час залишався непоказним містечком, з дерев'яними, соломою критими будинками, в середмісті якого переважно проживали жиди, а по перед­містях були розселені українські передміщани, які зберігали свій старомодний одяг.

Складання присяги калуськими міщанами імператриці Марії Тсрсзі

на вірність австрійській владі 29 грудня 1772 року.

Худ. М. Гатпалевич

Цей же сучасник характеризує географічне і демографіч­не становище Калуша наприкінці XIX ст.: "На широкій, пло­доносній рівнині,— зазначає він,— тягнучійся в північно-восточній стороні помеже поєдинчими пасмами гір карпатських від жерел Лімниці аж під мури стародавнього нашого Галича, котру кришталева Лімниця повздовж перетинає, лежить ба­гато сіл, замешканих коренним руским (українським) наро­дом, а межи тими і два міста: Рожнітов і Калуш. Оба сі міста нині повітові, були в 16 віці ще селами, а нині лічить Рож­нітов 2015, а Калуш 6160 жителів ріжної віри, а по більшій частині й синів Ізраїля, осівших у нас вже за часів польського правління. О минувшости Рожнітова мало що поминають ту краєві літописі; но а Калуш стався меж читаючов публіков більше значним задля битви, сточеної тутка межи турками і поляками за пановання Івана III Собєського" [7].

ВІД СЕРЕДНЬОВЧІНОГО

МІСЬКОГО МАГІСТРАТУ

ДО ПОВІТОВОГО ЦЕНТРУ

За деякими даними, австрійський уряд зайняв Калуш тільки 1 травня 1782 року, тобто 10 років після окупації Га­личини Габсбурзькою монархією. Це не зовсім відповідає дійсності, бо перші австрійські чиновники вступили в місто одночасно із захопленням краю і загніздилися вже у всіх га­лицьких містах.

Проте слід нагадати, що міста Галичини, в тому числі Галич, Станіславів, Стрий, Коломия і Калуш, які відій­шли до Австрії, на перших порах зберігали власну юрис­дикцію і частково адміністрацію. Колишні вільні королів­ські міста, серед них і Калуш, які могли самостійно утри­мувати урядовців, мали право на свої магістрати. Ці міста з урегульованими магістратами називалися муніципаль­ними.

Калуш як менше місто мав свій уряд, що складався з бур­гомістра, його заступника, секретаря, канцеляриста, ревізо­ра, поліції, касира, контролера, лікаря і акушера. їм допо­магали допоміжні служби [9].

Бургомістром Калуського магістрату в 1871 році був Едвард Кумперт, його заступником став Фрідрих Дзіковський, секретарював Вінценз Пшестольський. Посади консула і ре­візора були вільними. Обов'язки контролера виконував Він­ценз Фальтинський. До складу міського магістрату входило п'ять делегатів із передмість.

Калуська жандармерія 1871 року складалася з 10 осіб — капрала поліції і дев'ятьох поліціянтів. Було чотири польо­вих і два ліхтарники, які обслуговували міські вуличні ліх­тарі, та один конвоїр, що відправляв етапним порядком ув'язнених .

Бургомістр Калуша, як і всіх міст Галичини, обирався ко­мітетом на 4 роки, а з початку XIX століття — на ціле життя. Він затверджувався, присягав цісареві, отримував платню від держави і почувався більше державним чиновником, ніж службовцем.

З шематизмів видно, що в Калуші (так практикувалося і по інших галицьких містах) чиновниками магістратського та інших управлінь обирались німці або поляки. Це стосуєть­ся й Калуського повітового управління. Наприклад, 1918 ро­ку бургомістром Калуша був австрієць д-р Бурста, старос­тою — поляк Струсінський . Від кінця XVIII до початку XX століття вони мінялися. Українці дуже рідко входили до складу магістратського управління, і то як делегати з обме­женим правом голосу.

У 1805 році відбулося чергове обмеження самоврядування міст, в тому числі і Калуша, згідно з яким міські комітети позбавлялися права обирати урядовців магістрату. На всі по­сади треба було складати екзамени. Львівське та Стрийське губернаторства, а потім Станіславівське окружне управління призначало на посаду бургомістра своїх депутатів.

Калуський магістрат мав три сенати, до яких входило по декілька магістратських радників — цивільний, карний і політичний. Два перші сенати під керівництвом міського синдика здійснювали судові функції, третій — відав міським майном і справами міської адміністрації. Члени цивільного і карного сенатів призначалися апеляційним судом, а полі­тичний — губернаторським управлінням.

Поряд з магістратом у Калуші від кінця XVIII ст. існу­вав міський комітет, що мав контролювати діяльність ма­гістрату у господарських справах, укладати кошторис, оби­рати урядовців. Члени цього комітету обиралися мешкан­цями міста.

До міської ради міг бути обраний кожний, хто користу­вався правом голосу, тобто осілий калушанин або той, хто з добрими успіхами закінчив нормальну школу. В міській раді було від 12 до 40 осіб. Однак насправді міське самовря­дування зосереджувалося в руках Калуського магістрату, а міський комітет тільки спостерігав за його діяльністю, оскільки це стосувалося життя міста .

Судівництво і місцева адміністрація Калуського магістра­ту не мали характеру самоврядування. Це стосується і місь­кого господарства, оскільки воно підлягало контролю з боку державних органів влади і потребувало в кожному важливо­му випадку їх уповноваження.

Місто Калуш, як і сусідній Галич, належало до провін­ційних міст. Воно підлягало розпорядженням в адміністра­тивних і фінансових справах Стрийському округові (цирку-лові), до якого належало від кінця XVIII століття. Від 1811 року Калуш входив до Станіславівського округу. Калуський міський уряд (гміна) в основі своїй не змінився до кінця австрійського панування. До його складу і надалі вхо­дили бургомістр, заступник бургомістра, секретар, консул, ревізор, контролер, делегати з передмість і міська поліція, яка складалася з 10—15 осіб. їм допомагали допоміжні служ­би адміністрації, судочинства та економічного укладу.

У Калуші в 1876 році засновано Народний банк . У 1820 році в місті були міська лазня, військові кошари, фільварок, міське пасовище над кругом від потока, а далі, в урочищі, званому "На болотах" , розкинулися сіножа­ті. Раніше, ще 1807 року, у місті було вище лісове управ­ління, управління солеварні, два штатні управління і народ­ний комісаріат . Здавна дороги з Калуша вели до Підгі­рок, Новиці, Долини, Мостища і солеварні.

У прибутках Калуського маєтку у 1880 році активний стан складав 399 577 злотих, пасивний — 906 злотих. При­буток з міста Калуша у 1881 р. становив 17442 злоті.

Більша частина земельної власності, як тоді відзначалося, належала урядові, що посідав 31 морг орного поля, 66 моргів лук та городів, 15 моргів пасовищ. Менша земельна власність належала калуським міщанам і передміщанам, які посідали тут свої господарства. Калушани тримали 2583 морги орної землі, 1904 морги лук та городів, 1550 моргів лісу . Лісові масиви в основному належали урядові.

Усі урядові управління, від магістрату до Народного бан­ку, містилися в спеціальних приміщеннях. Сучасник подає основні будівлі Калуша станом на 1884 рік. "До значніших будинків Калуша,— пише він,— належать без сумніння слі­дуючі: 1) дім, в котрім уряд повітовий й поборчий поміщені, відзначаючійся своєв будовов, власність камери; 2) дім давнійшої фервальтерії (управління), а теперішнього (камеральної господарської служби) [3]; дім д-ра Диковського; 4) магазин фервальтерії (управління); 5) палата поштмайстра Кумперта, котра дуже густовно з де-

Загальний вигляд м. Калуша. Малюнок М. Гаталевича з світлини середини XIX ст.

рева збудована, посідателя багато грошей коштувала, і ще кілька інших" .

У середині XIX століття Калуш був подібний до інших повітових міст Галичини. Він віддалений на 100 км від Льво­ва — центру галицького австрійського губернаторства, або намісництва. У період Австро-Угорщини місто мало такий вигляд: на північний схід від Калуша лежали селища Новий Калуш і село Баня (солеварня) — окремі на той час гміни (сільські адміністративні одиниці), які спільно з містом на­лежали до одного кадастрального управління, підлягали спільному оподаткуванню. Ці три гміни були об'єднані в од­не ціле.

На північ лежали села Мостиська і Копанки, на північний схід — Долпотів, на південь — Хотінь, а на південний за­хід — Пійло і Сівка. На південний схід лежали передмістя Домна, на південь — Загір'я, на південний захід — Конюха, або Сладек, і присілок Баня. Територія лежала в поріччі Дністра. На південь від міста пливла Солона ріка — рамено ріки Чечви. На північ від неї протікала річка Сівка, до якої з правого берега стікав потічок. Усі ці передмістя злилися згодом в одне місто, а колишні річки і потічки з розбудовою Калуша висохли і сьогодні ледве простежуються .

На 1854 рік Калуський повіт з центром у Калуші, як зга­дано раніше, належав до Стрийського округу. Його населен­ня складало 38 801 особу із загальними земельними посілостями . Через ЗО років кількість населення Калуського староства збільшилося майже наполовину: в 69 селах (61 гмінах) проживало у 1884 році 62 328 осіб. У старостві діяли два повітові суди — в Калуші і Войнилові .

До урядової структури Калуського староства входили ста­роста, адвокат, секретар, хірург. Були відділи — будівель­ний, дорожний, податковий. У 1884 році старостою був Якуб Кульчицький, його ад'юнктами — Мартин Бакурівський і Леон Скровачевський. Секретарював Ян Прасхіль, лікарем-хірургом працював Фридрик Дзіковський. На той час будівельний відділ очолював інженер Фридрик Векс, йому допомагав будівельник-практикант Томаш Адвентовський, дорогами в Калуші відав Теодор Гаусер. Податковим від­ділом керував інженер та ад'юнкт. Це був податковий уряд

II класу, куди входило 6 осіб — поборца, контролер, 3 ад'юн­кти і 1 практикант .

В останні роки панування Речі Посполитої, а точніше в 1772 році, Калуське староство очолював великий коронний гетьман.

У 1880 році до складу Калуського повіту входило 67 сіль­ських гмін, 49 двірських територій (разом 97 адміністративних одиниць). Існували два міста — Войнилів і Калуш. 65 сільсь­ких управ підлягали окружному повітовому судові. За стати­стичним переписом 1880 року, на території Калуського повіту проживало 62 545 осіб, з них чоловічої статі — 32 289, жіно­чої — 32 800. За віровизнанням у повіті в 1881 р. налічува­лось греко-католиків 52 072, римо-католиків — 4227, свангелистів — 989, юдеїв — 7 704, віруючих інших віровиз­нань — 95. Основне населення становили українці .

На той час освіту у Калуському повіті отримали 5386 осіб.

3   них вміли читати і писати 3 405 чоловіків (7,58 %) і 1529 жінок. Тих, хто вмів лише читати, налічувалося 1671 (2, 27 %), а тих, хто не вмів ні читати, ні писати — 58 484.

У Калуському повіті працювали ґуральня, бровари, мли­ни, цегельні, тартаки. Тут діяли 52 народні школи, з них у самому Калуші були 4-класова статова чоловіча і 2-класо-ва жіноча школи. У Войнилові діяла 2-класова статова шко­ла .

У всьому повіті працювали 6 лікарів (2 доктори медицини,

4  хірурги (з них 3 в Калуші). Були 2 аптеки — у Калуші і Войнилові .

Наприкінці XIX століття Калуш був місцем перебування податкового і повітового урядів, підрахункової повітової ра­ди, окружної шкільної ради як Калуського, так і Долинського повітів, тут діяли управління солеварні, лісів, домен, була пошта і телеграф. У 1895 році Калуський повіт був поділений на 69 політичних і 62 кадастральні гміни з насе­ленням 77 875 осіб.

"ВЕСНА НАРОДІВ" 1848 РОКУ В КАЛУШІ

В австрійський період у Галичині формувався процес національного відродження як серед українців, так і поляків та жидів. Це спостерігалося передусім у більших галицьких містах.

"Руська трійця", до якої входили Маркіян Шашксвич, Іван Вагилсвич, Яків Головацький, їхня славнозвісна "Ру­салка Дністровая" започаткувала національне відродження у Галичині, збудила любов до рідної мови, вікових україн­ських традицій. Відчувалося, що наростає дух народу до волі, прагнення звільнитися від пут кріпосницької системи, яка панувала у багатонаціональній чиновницько-бюрократичній Австрійській монархії .

У першій половині XIX століття в Калуші почалась діяль­ність низки патріотів, які оранізувалися через таемні рево­люційні зв'язки. З них виділявся Адольф Давид, урядник Калуської солеварні, член таємної спілки. За політичні переко­нання його було ув'язнено; у в'язниці він учинив самогубство.

У 1835 році в Калуші діяло таємне товариство польського народу (зв'язок вуглярів), відомим діячем якого став Адольф Лео. Він походив із міста, за фахом був правником. За полі­тичну роботу Адольфа Лео засудили до смертної кари, але через вибух революції 1848 року вироку не було виконано. Тоді ж за політичну діяльність австрійське судочинство ви­несло вирок смерті Францішкові Смольці, польському рево­люціонерові 1849 року, який з часом став головним проводи­рем польських політиків XIX століття в Східній Галичині. Щасливою долею революційного 1848 року він піднявся до становища президента Австрійської державної Ради. Уродже­нець с. Підгірок, що біля Калуша, він став засновником на­родно-демократичного товариства в Східній Галичині і рів­ночасно був обраний послом до Галицького сейму .

Національна самосвідомість зростала і серед українців. Українські міщани гуртувалися при церкві Св. Михаїла. Ще у XVIII столітті вони утворили церковне братство, організу­вали парафіяльну школу, зберігали релігійно-народні тради-

ції. Серед калуських українців, які посіяли зерна національ­ної самосвідомості, були священики Михаїл Коблянський і Павел Кушлик — перші просвітителі української громади Калуша. Своїми недільними проповідями, спираючись на християнські засади, вони готували народ до розуміння на­ціональної свідомості. З вибухом революції в Європі 1848 ро­ку калушани ще більше активізували свою діяльність.

"Весною народів" назвали бурхливий 1848 рік, коли ре­волюційні події у Франції перекинулися в монархічну Австрію і докотилися до багатостраждальної Галичини. Головним центром народного заворушення став Львів. Звідси відлуння дійшло до Калуша. Калуські дзвони сповістили мі­щан про весняний подих народного і національного від­родження. В церкві Св. Михаїла, у всіх святинях калуського передмістя і навколишніх сіл на честь пам'ятної події — ска­сування панщини — відправлялись Богослуження, відбува­лися сходи — віча.

2 травня 1848 року у Львові було утворено постійнодіючий орган — Головну Руську Раду, яка мала представляти українське населення Галичини перед центральним авст­рійським урядом. У друкованому органі Головної Руської Ра­ди, "Зорі Галицькій", яка почала виходити у Львові, загово­рили про єднання Галичини з наддніпрянцями. "Ми русини галицькі,— писалося у цій першій українській народній га­зеті,— належали до великого руського (українського) наро­ду, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку заселяє" . На сторінках газети протягом 1848—1851 років опубліковано декілька цікавих дописів з Калущини.

Відповідно до розпорядження Головної Руської Ради, у всіх 50-ти окружних і міських Радах Галичини мали оби­ратися до місцевих філій представники — від міщан, селян, шляхтичів. Представників мали обирати також від інтеліген­ції, серед яких мало бути 10 священиків, оскільки стара церковно-деканатська мережа стала основою політичної органі­зації .

5 червня 1848 року стало пам'ятною датою в історії Ка­луша. Біля церкви Св. Михаїла на заклик дзвонів зібралося, після урочистого Богослуження, багато українців-міщан, передміщан, селян з навколишніх сіл. Віче відкрив калуський просвітитель отець-декан Михаїл Коблянський. Він розповів про скасування панщини, створення у Львові Головної Русь­кої Ради і закликав міщан обирати із свого середовища членів філії — осередку Львівської Ради. Після інших виступів од­ностайно був обраний осередок — менша Калуська Руська Рада. її головою обрано Михаїла Коблянського, а секретарем Павла Кушлика.

Калуська Руська Рада розгорнула культурно-просвіт­ницьку діяльність. На "Радах руського народного Калуського

Віче українських калушан 5 червня 1848 року, на якому було обрано філію Калуської Руської Ради.

Худ. М. Гаталевич

деканату" ставилися питання про захист прав не лише міщан, але й селян, всієї Калущини, виносилися ухвали — звернення до Львівської Головної Руської Ради, ставилися питання перед Львівським намісництвом і Надвірною Віденською канцелярією та першим австрійським парламен­том (райхстагом), що засідав у Відні від 23 липня до 25 серп­ня 1848 року. Про це переконливо свідчить письмове звер­нення Калуської філії до Львівської Головної Руської Ради від 7 червня 1848 р.— лист Руської Ради в м. Калуші до Го­ловної Руської Ради з проектом вимог і пропозицій, які по­винні висунути східногалицькі депутати у Віденському пар­ламенті. Звернення складалося з 9 пунктів. У першому з них Калуська Рада дякувала імператорові за звільнення від пан­щини і зрівняння міщан і селян "з іншими обивателями краю", тобто вільними громадянами. В другому — йшла мова, щоб пани не порушували обов'язків селян згідно з імператорським указом і щоб селяни не відробляли роботи за використання лісів і пасовищ. Третій пункт стосувався того, щоб пани "самовладно і ґвалтом" не відбирали самочинно у передміщан Калуша і селян з навколишніх сіл орні грунти, лани та пасовища, як це спостерігалося в селах Вістовій, Мислові, Рип'янці, Завої, Грабівці, Пстранці, Красні, Лдзаному, Студійці, Бабині, Слобідці, Войнилові, Долпотові, Перевізці. В наступних, четвертому та п'ятому, пунктах вима­галося повернення домінісю грунтів громаді в с. Студійці і створення комісії для розгляду кривд, учинених селянам. Шостий пункт стосувався громади с. Хотина на право кори­стуватися підгорецькими лісами. В сьомому, восьмому і дев'ятому пунктах йшлося про надання права селянам в Берлозі і Вістові рибалити, брати соровицю на своїх грунтах, по­давати громадам скарги до уряду.

Щоб наблизити читача до тих часів, ми наводимо повний текст відозви Калуської Руської Ради до Львівської Головної Руської Ради :

"Від ради русько-народної деканату Калуського

До ради Головної русько-народної Львівської

Всечеснішії браття русини!

Ми, члени ради русько-народної деканату Калусько­го, всі купно на представлення нам від громад тутейшого округу слідуючі пункти, в'яществом голосів за згоднії з добром общим узнанії, вашему благородію предлагаємо з тим желанієм, дабисьте сії депутатам сеймовим у Відні предложити ізволили.

1.  Всі піддані, в деканаті Калуськім жиющії, склада­ють найусерднішеє благодареніє єго величеству благо­родному імператору Фердинанду І за ласку тую, що проізволив нас освободити від панщини і винести на степень рівний з іншими обивателями краю, по сему обі­цяють і поновлюють вірність і прихильність к пресвіт­лому єго трону і, даби щастя іх заблисле ім і на потім було забезпечено і усталено, покорно благають.

2.  Даби (понеже по ухилені панщини существующі на грунтах панських служебності мають остоятися недотикальними, а піддані, котрі желають уживати служебність на панських грунтах, суть обов'язані платити за його сорозмірну заплату) ім, тим способом, єще біль­ша не вложене недоля, як була сама панщина, которої сліди уже на тепер постерігатися дають, гди пани за сам ліс і пасовисько від громади нелічебної по 300 і більше днів роботизни вимаготь.

3.  Даби (понеже многим грмадм пани і ломінія так приватнії, як і камеральнії, самовладно і ґвалтом пред-поміром в року 1820 і потім грунти орнії і лази відібрали і собі на пасовиська і ліси пообертали, а громади нада­ремно до циркулів і губернії ся удавали і всі тії грунти і доселі під панами зостаються, а на тепер громада за свої власнії пасовиська і ліси, котрії перед тим їх лазами бу­ли, мають панам чинші платити) не помір з року 1820 за підставу посядлості взятий був, токмо помір Йосифін-ський, через помір з року 1820 громади всюди дуже ве­ликії кривди понесли. А гди помір Йосифінський за під­ставу почитається, в той час більша справедливість вка­жеться, а громади, позискавши свої грунти і лази назад, не іміють потреби з панами утяжливіші єще, як може панщина була, робити загоди. А так поміром з року 1820 в сем окрузі слідуючі громади кривди великії понесли: камеральнії села Вістова, Мислів, Рип'янка, Завій, Гра-бівка, Петранка, Красна, Лдзіне, Кадобне, Копанки, Ка­луш, приватнії — Хотінь, Студійка, Бабич**, Слобідка, Войнилів, Долпотів, Перевозець. Всім тим громадам по­забирали домінії грунти і лази і яко свою власність ужи­вають, а піддані оплачують уобаріальний податок від тих.

4.  Самовладно і ґвалтом позаби(ра)ли пани грунти підданчії добрії, а надано ім в заміну злії, мокрії і не в такій многості, як забранії, як то в Студинці зроблено, через которую заміну, громада зубожіла, которая замі­на рівно фундамент єсть в поміру з року 1820.

5.  Даби установлена була комісія для розпознанія тих відібраних грунтів і лазів підданчих, которая би ра­зом і вглянути могла в розмаїтії і незлічнії кривди гро­мади, которії поносили доселі від своїх панів і которих ток правний не могли доселі єще укінчити.

6.  Іннії громади, яко то з Хотіня, мали право врубу по лісах підгорецьких на опал і будівлю, з которим село давно єдно панство робили, але їм від недавна запере­чено є тоє право і нині жодного опалення не побирають.

7. Громадам з Берлог і Вістови заперечила від недав-них літ домінія камеральна калуська риболовство в во­лі, которая плине через іх грунти, і упрашають, даби тоє назад возмогли.

8. Всі громади купно желаніє своє оказали, даби тан-ша була сіль і вільна ім так звана суровиця на власних грунтах, гди ж сіль варена їм за дорога і при їх убо­жестві їм тяжко такую купувати.

9.  Всі накінець громади упрашають, даби принаймі просьби свої без штампелів до урядів вільно ім було по­давати.

З ради русько-народної деканату Калуського Михаїл Ковблянський, предсідатель Павел Кушлик, секретар" .

Руська Рада у м. Калуші організувала свої відділи — місь­кого управління, сільських справ, фінансів і шкільництва. Це була демократична за своїм складом Рада. Вона ретельно збиралася на свої збори, які калушани називали сеймами, і розв'язувала багато актуальних питань, що стосувалися не лише життя українців Калуша, але й всіх селян колиш­нього Калуського староства.

На калуських українських сеймиках керівники відповід­них відділів періодично звітувалися за свою роботу, розроб­ляли заходи з тих чи інших питань і, найголовніше, захища­ли міщан від порушення їхніх прав міським магістратом. Особливо бурхливо відбувалися сейми з обговорення стано­вища селян у селах Калущини. Уповноважені приносили по­відомлення про порушення домініями селянських прав, про обмеження панами в окремих селах права користуватися лі­сами, пасовищами, заборону ловити риби у річках, про те, що відповідно до селянського поміру 1820 року пани замі­нювали кращі селянські землі гіршими угіддями або просто чинили своїм підданим всякого роду безчинства. Такі скарги надходили до Калуської Руської Ради.

Крім панщизняних податків, на калуських сеймах осере­док Руської Ради порушував питання фінансів і шкільництва. Було постановлено організувати державні українські рідні школи, вимагати від окружних урядів грошової допомоги.

Усе це не подобалося панам, і вони всіляко перешкоджали послам від громад відправлятися на сейми до Калуша. На­приклад, Креховецька домінія під загрозою смертної кари за­боронила послам від громади Тужилова Іоанові Ковальчукові та Михаїлові Багряновському відправлятися у Калуш на за­сідання народного сейму, яке мало відбутися 9 червня 1849 року. Про це беззаконня домінії Калуська Рада пові­домляла у Львів, про що свідчить письмове звернення Калуської Руської Ради, яке наводимо повністю:

"До Головної народної ради Львівської

від народової ради руської

деканату Калуського

На сеймі нашої ради 9-го червня 1848 (р.) виступили межи іншими членами нашої ради також послані від громади Тужилівської Іоан Ковальчук та й Михаїл Баграновський, повідаючи, яко домініум Креховицька созвала війтів і членів нашої ради із Тужилова, Брошнева і Голиня до себе і запретила їм під казнею темничною входити на ради руської деканату Калуського.

А понеже мнозі члени нашої ради подобнії випадки

голосили і єдногласно постановили, аби таковоє посту-

повання урядів політичних яко перепони нашої руської

справи можними ередствіями усунути, тим же просим

вас, Головна руська радо, о братерську в тім пораду.

Михаїл Ковблянський,

предсідатель ради руської Калуської

Павел Кушлик, секретар" .

ВІД РЕМІСНИЧОГО ВИРОБНИЦТВА

ДО ПІДПРИЄМСТВ ФАБРИЧНОГО ТИПУ ТА ТОРГІВЛІ

У промисловому відношенні Калуш, як і інші міста При­карпаття, не виділявся більшими підприємствами, що спрстерігалося у Львові, Бродах чи Перемишлі. У місті продов­жували існувати середньовічні ремесла, вироби ремісників збувалися переважно на місцевому ринку, а головним покуп­цем на ньому були місцеві міщани, передміщани та селяни Калуського повіту.

Виняток у цьому відношенні становили солеварне і бро­варне виробництво, які, незважаючи на державні обмежен­ня, все-таки розвивалися. Топкова сіль, калійна сіль, поташ та пивоварна продукція вироблялися у великій кількості, бу­ли досить відомі і поширювались далеко за межами Калуша.

Після першого поділу Польщі і приєднання Галичини до Австрії Калуська солеварня, як і всі інші давні "покутські бані", або жупи, перейшла у державну власність, і її пере­дали під Делятинське управління (інтендантство), що пере­бувало в місті Надвірній. На той час у Калуші існували 3 со­ляні шахти: "Могила" і "Варвара" з соровичною глибиною 76 м та нова шахта глибиною 50 м, в якій відкрито ще й поклади каїніту . Ця копальня солі стала основою про­мислового розвитку Калуша.

На підставі окремого розпорядження Міністерства фінансів Австрії від 15 лютого 1877 року управа солеварень у Калуші почала діяльність 1 березня 1877 року . Від того часу калуська сіль продукувалася більш організовано. Ка­луська солеварня та її соровичні шахти глибиною 160 метрів, довжиною 710 метрів і шириною 350 метрів ділилися на три головні горизонтальні розрізи і були з'єднані з двома денни­ми шибами (№ 4, 5). Вона творила цілий промисловий ком­плекс, досить відомий у прикарпатському солеварному ви­робництві.

Калуська сіль містила в собі поклади камінної солі, яка утворювала верхні шари. Під ними формувався шар вла­стиво кухонної солі, що містив її понад 60 відсотків. Міс-

Будинок для зберігання солі в Калуші. З світлини XIX ст. малював М. Гаталевич. З експозиції Львівського історичного музею

цями в самому мулі знаходилися гнізда або великі булки чистої солі. Багаті поклади солі використовувалися від 1869 до 1876 року.

Карналіт, виявлений у Калуші в меншій кількості, мав майже ті ж властивості, що і канаїт. Калуські солеварні мали в розпорядженні дві парові машини потужністю 6 і 10 кінсь­ких сил, копальняну парову помпу, соляні збірники міст­кістю понад 1000 гектолітрів, порохівницю і необхідну кіль­кість житлових будинків для урядників і доглядачів. Тут бу­ли крамниці, склади, кузні, столярні, механічні верстати, мала ливарня металу. Це була свого роду фабрика. Калуська солеварня в XIX — на початку XX століття являла собою велику будівлю з дерева, мала дві великі залізні памви, в яких продукувалося протягом року 3 800 000 кг солі. Сіль формувалася в топки по 1 кг, а потім висушувалася в двох сушарнях. Тут було 6 магазинів солі .

З Калушем пов'язана калійно-добривна промисловість. Калійну сіль було відкрито у 1804 році. Протягом XIX — по­чатку XX століття видобування солі бурхливо розвивалося. Сильваніт, каїніт були поширені на Прикарпатті в смузі дов­жиною на 100 км від Дрогобича до Калуша, головними ро­довищами стали Калусько-Голинське і Стебнівське .

Копальняний комбінат "Тесп" у Калуші. Поштова листівка із зб. І. Ставничого

Якщо калуська калійна промисловість почала розвиватися від середини XIX ст., то наприкінці того століття, а особливо на початку XX століття, випуск її продукції значно збіль­шився. Щорічно видобувалося по 10—15 тисяч тон калійної солі. Цікаво, що коли в 1913 році її видобуток складав 14 ти­сяч тон, то у 1926 році — 208 тисяч тон, а в 1938 році ще більше — 267 тис. тон .

У 1907 році австрійським урядом було створено акціонер­ну спілку "Калі", яка володіла калійним промислом, що містився на трьох гектарах землі. У 1912 році на видобуванні і переробці калійних солей працювало 415 робітників. Ди­ректором спілки "Калі" у 1907—1914 рр. був

С Маєвський .

Крім солеварної та калійної промисловості, в Калуші у XIX — на початку XX ст. високого розвитку набрала бро­варно-пивоварна і горілчана промисловість. її витоками були солодовні і бровар, які існували ще в середньовічному Ка­луші. Калуська пивоварня була заснована 1870 року на базі давнього бровару. Із введенням парової машини вона пере­росла у відомий пивоварний завод, власниками якого в кінці XIX — на початку XX століття стали Мільштейн, Шпідень і Вайсман — знатні промисловці міста . Вони удоскона-

Калуська пивоварня. Заснована 1870 р.

Етикетка на пляшках калуського пива кінця XIX — початку XX ст.

лили устаткування на паровому механізмі і значно збільши­ли випуск продукції. На пивоварному заводі працювало біля 200 робітників із місцевих міщан, передміщан та приміських селян — жителів сіл Загір'я, Підгірок.

За статистичними даними, щорічно продукувалось понад ЗО тисяч гектолітрів доброякісного пива. Воно набуло слави не лише у самому Калуші, але й по всій Галичині. Його ек­спортували до Польщі, Угорщини, Франції, куди пиво від­правляли у спеціальній тарі. "Цісарське калуське пиво", як його тоді називали, конкурувало з баварським, чеським і на­віть львівським пивом. Про нього ходили легенди. В одній із них розповідається, що гальба калуського пива надавала споживачеві сили й енергії на цілий день. Говорили про най­смачніший аромат цього пива. Кажуть, що емігранти, вихідці із Калущини, в далекій Канаді намагалися ще в кінці XIX ст. виробляти напій на зразок калуського пива, але не могли йому дорівняти.

Крім пивоварні, у місті наприкінці XIX століття існував спирто-очищувальний завод та фабрика рому і лікеру. Ця продукція також була широко відома в прикарпатському краї, її радо купували не лише мешканці Калуша, але й Рожнятова і Станіславова. Збереглася унікальна віньєтка-реклама з кінця XIX століття, видрукувана власниками калуської пивоварні; на віньєтці з лівої сторони зображено пивоварний завод з написом німецькою мовою — "Парова пивоварня, за­снована 1870 року", з правої сторони — споруди спиртоочи­щувального заводу та фабрики рому й лікеру. Внизу вказано на склад цієї продукції під відкритим небом та другий склад у селі Пійлі біля Калуша. Тут подано адреси цих підпри­ємств. Рекламна віньєтка гарно художньо оформлена, на ній вказані прізвища власників підприємств. На всі пляшки пива приклеювали етикетки, на яких було зображено півбочки пива з написом польською мовою: "Пиво цісарське калуське з бровару".

Мукомельна промисловість зосереджувалась у млинах. У Францисканській метриці згадуються у 1820 році кілька млинів у Калуші і в навколишніх селах .

У місті розвивалося гончарне виробництво. В XIX столітті глиняний посуд виготовляли 17 майстрів, які щорічно випа-

Спиртоочищувальний завод та фабрика виготовлення рому і лікеру

лювали близько 15 тисяч одиниць гончарних виробів — гор­няток, глечиків, збанків — загальною вартістю 12 тис. зло­тих . На гарбарському промислі в кінці XIX століття спеціалізувалися 3 гарбарі, які щорічно виправляли 500 штук якісних шкір .

У Калуші працювали дрібні кустарні ремісники — шевці, кравці, кушнірі, суконники, що виготовляли грубе сукно, бондарі, ковалі, слюсарі та інші, які обслуговували міщан та селян Калуського повіту.

Діяли у цей час і такі дрібніші підприємства Калуша, як миловарня, фабрика хімікатів, гарбарня, 3 цегольні. В XIX — на початку XX століття почалися пошуки нафти, яку було відкрито в селі Небилові біля Калуша . В Май­дані працював цинколиварний завод, званий гутою, у Войнилові була копальня вапна, в селі Середньому видобували гіпс. У  1880 році гончарну глину видобували в Медині,

Рекламний листок ливарні дзвонів братів Фельчинських. Із часопису "Нива" 1930 р.

Войнилові і Сівці. В с. Небилові експлуатувався торф , а в місцевих тартаках заготовлялася деревина.

Відомою у Калуші була ливарня дзвонів, якою володіли брати Людвик і Михайло Фельчинські . їхня продукція користувалася доброю славою по цілій Галичині. Ще й сьо­годні дзвони, виготовлені у Калуші початку XIX століття, скликають віруючих на Богослуження в багатьох селах на­шого краю.

Наведений перелік промислових підприємств Калуша да­леко не повний. Не можна погодитися із твердженнями поль­ського дослідника С Гродзіського про те, що за часів авст­рійського панування Галичина не мала промислових галузей. На його думку, тільки такі міста, як "Замость, Краків, Тарнів, Перемишль і Кросно заслуговують на деяку увагу, а всі інші не варті жодної згадки" . Промисловий стан Калу­ша часів Австрії спростовує надмірне і необ'єктивне тверд­ження цього історика.

Починаючи із середньовіччя, мала давні традиції в Ка­луші і торгівля. В австрійський час вона дещо видозмінюва­лась, хоч основними товарами залишалися сіль, пиво, алко­гольні напої.

Місцева торгівля в XIX — на початку XX ст. здебільшого зосереджувалась у руках жидів. Саме вони торгували збіж­жям, шкірами, грубим сукном, кожухами, полотном, одягом, м'ясом і деревиною.

У XIX — на початку XX століття в Калуші щопонеділка і щоп'ятниці відбувались досить великі міські торги, особли­во влітку, коли на ринку найбільше було товарів із гірських сіл Калуського повіту і навіть Долинщини, Рожнятівщини, Селяни збували свої товари і на передмістях — переважно бриндзу, сир і сметану.

Найбільше пожвавлювалася торгівля в ярмаркові дні, а таких ярмарків в Калуші було на рік 12. Здавна вони відбувалися в такі дні кожного місяця: 18 січня, 11 лютого, 17 березня, 20 квітня, 16 травня, 6 червня, 12 липня, 27 серп­ня, 28 вересня, 1 жовтня, 18 листопада, 10 грудня . Один із сучасників писав: "Здається, немає на Україні такого міс­течка, як Калуш, де повсякденно торгують всім і особливо в ярмаркові дні, коли місто перетворюється в справжнє мурависько різних гендлярів, купців. Що тут тільки немає, ма­буть, цим торгом і ярмарком міг би позавидувати Станіславів і навіть Галич і Снятин".

Починаючи від XVIII століття, в австрійський період місь­ка торгівля перемістилася в основному з ринкової площі на калуські передмістя. На території, званій Знесіння, відбува­лися ярмарки, де торгували здебільшого худобою, яку пере­важно продавали жиди. Сучасник досить чітко говорив про

це в 1884 році: "На передмістях (Калуша) находяться обширні торговиці, на котрих річно кілька ярмарків відбуваєть­ся. Межи ними є ярмарок "на Знесінє" задля великого попи­ту на худобу найславніший. Уряд громадський утримує задля удержання публичного порядку, особливо під час ярмарків, кілька поліціянтів. Весь гандель міста, по більшій часті збіжжем, шкірами і іншими артикулами, спочиває в руках жидів, котрі всіх своїх побратимів з поблизьких менших міст спекуляційним духом, шахраціев, хитростев перевисщают і правдивов плягов руських непросвічених селян стаются. їх вла­стиве мешканє "на Затилках" (передмістях) робить на зай­шовшого там сторонського через свій смрід и т. д. неприємне вражіне".

У 1880 р. з Калущини до Німеччини і Росії відправлялося тартакове дерево, а ґонти, платви збувалися по всій Гали­чині.

ДЕМОГРАФІЧНИЙ СТАН КАЛУША В XVI—XIX СТ.

В історії Калуша, як і інших міст Прикарпаття, викликає зацікавленість динамічне зростання населення протягом століть. З невеличкої оселі Калуш поступово виріс у містечко і протягом середньовіччя відповідно до соціального і еконо­мічного розвитку збільшувалося число його мешканців.

Через брак джерел визначити демографічний стан міста в XVI—XVII століттях важко. В австрійський час, із стати­стичним переписом від кінця XVIII і особливо в XIX — на початку XX століття, ми моємо можливість більш-менш точ­но визначити загальну кількість населення Калуша за віро­визнаннями.

Професор Степан Копчак на основі середньовічних актів і австрійської статистики XIX століття подає загальну кіль­кість населення Калуша XVI—XIX століть. За його даними, у 1578 році в місті налічувалося 210 осіб. Це, здається, заменшене число. За даними королівської люстрації 1565— 1566 рр., у місті і на передмістях існувало приблизно 100 бу­динків. Якщо в той час на сім'ю припадало 5—6 осіб, то це дає підставу говорити, що в Калуші в середині XVI століття проживало 500—600 мешканців. За даними С Копчака, у 1781 році в місті мешкало 1403 жителів, у 1843 році — 4959, а 1851 року вже налічувалося 6174 осіб. Через 6 років кількість мешканців зросла до 6690 осіб, а в 1869 р. у Калуші проживало 8326 осіб.

Демографічний стан Калуша можна уявити собі на основі статистичних даних за кількавіковий період існування міста.

Динаміка   зростання   населення   Калуша від  1578 до   1914 року  .

Як видно з таблиці, протягом близько 400 років населення Калуша змінювалося у бік збільшення. Це пояснюється со­ціально-економічними змінами, розвитком солеварного і пи­воварного промислу, зростанням міського ремесла, яке базу­валося на мануфактурній основі з чітким поділом праці.

Якщо в XV—XVII століттях через постійні татарські на­пади, епідемії кількість мешканців Калуша зменшувалась, то від кінця XVIII століття спостерігаємо різке збільшення місь­кого населення. Вже 1785 року у 382 будинках міста проживало 2 244 міщан, а на початку XIX століття, точніше в 1820 р., у 558 будинках Калуша проживало 3 228 осіб.

Цікаво виглядає демографія Калуша в другій половині XIX — на початку XX століття. Статистичні дані урядових переписів населення і цифрові дані шематизмів дають повне уявлення про зростання міського населення. Якщо на 1858 рік у Калуші проживало 5 935 осіб , то перед першою світо­вою війною населення міста складало 8 675 осіб . За віровизнанням переважало жидівське населення — воно із 3 700 у 1858 році зросло у 1914 році до 4 363 осіб. Греко-католиків у Калуші проживало від 1 660 осіб (1858 р.) до 2 790 осіб в 1914 році. Значно менше було представників ри-мо-католицького та інших віровизнань. Хоча кількість їх зростала, але все ж була порівняно невелика — не перевищу­вала півтори тисячі осіб. Це були поляки, німці. Саме ця меншість керувала містом, в її руках зосереджувалася адмі­ністративно-судова влада, вони мали вплив на всі ділянки життя міста, відали промислами, торгівлею, зосереджували у своїх руках значне майно, посідали великі, землі. З ними конкурували жиди.

Демографія Калуша в 1880 і 1892 роках виглядала так: калуська громада складала 7 200 мешканців, з них греко-ка­толиків було 2 012, римо-католиків — понад вісімсот, інших віровизнань — 37, жидів — 4 266 осіб .

На території Калуської солеварні тоді проживало 668 мі­щан. Це був переважно ремісничий люд, що обслуговував місцеву соляну баню. На двірській території проживало 67 мешканців, у Новому Калуші замешкувало 577 осіб .

На початку XX століття, у 1900 р., із 7 829 мешканців Калуша було 3 789 чоловіків і 4 140 жінок. Цікаво, що із цієї кількості населення 5 259 осіб уважали рідною мовою поль­ську, а 2 394 мешканців визнавали за рідну українську мову.

Напередодні першої світової війни в місті налічувалося 8 657 мешканців, з них українців було 2 790, жидів — 4 363, інших віровизнань — 2 особи .

Згадаємо про населення всього Калуського повіту, який був створений в середині XIX ст. Якщо за статистичними да­ними, в 1869 р. всього населення у повіті налічувалося 62 545 осіб, то у 1880 році тут проживало 65 083 особи. З них

чоловічої статі — 32 283, жіночої — 32 800. Щодо віровиз­нання, то греко-католиків, тобто українців, було 52 072, римо-католиків — 4 227, юдейської віри — 7 704, євангелистів — 989, інших вірувань — 95 осіб . Із статистичних даних можна зробити висновок, що основне населення повіту складали українці, менше було людей інших національнос­тей. Зрозуміло, що в Калуші іншомовного населення було більше, перевага українського населення в повіті створюва­лася за рахунок українських селян.

НАРОДНОСТІ КАЛУША XV—XIX ст.

Традиційно Калуш заселяло місцеве автохтонне населен­ня. Українські селяни проживали тут від початку виникнен­ня поселення. В першій письмовій згадці про Калуш йдеться про "Драгуша, королівського чоловіка із Калуша" . Без­перечно, він був за походженням із українців. Драгуш керу­вав громадою в 1437 році. Назву "королівський чоловік" він отримав у зв'язку з тим, що село належало до Галицького староства на правах королівщини. Драгуш представляв сільську старшину типу колишнього княжого тіуна — голови сільської громади.

До отримання статусу міста тут мешкали українські селя­ни. Зі становленням міста і окупацією прикарпатського краю Польщею до Калуша почали прибувати польські колоністи. Вони захопили ключові позиції в управлінні. 5 квітня 1469 року королівський уряд надав окупантам право на ство­рення римо-католицького приходства у Калуші. Цю дату можна вважати вихідною у колонізації міста польськими пришельцями.

Дуже скоро в місті був побудований католицький костьол, з'явилися польські ксьондзи. Завдяки щедрим привілеям польських королів, зокрема Стефана Баторія — від 3 грудня 1478 року, упривілейовані верстви польського поспільства міцно загніздилися в місцевому магістраті, а згодом старостинському замку. Вони осіли в середмісті Калуша і здійс­нювали всі адміністративно-судові функції. Протягом серед­ньовіччя, нового і новітнього періодів число польських ко­лонізаторів значно збільшилося.

Як видно з наведеної статистичної таблиці, у XVI— XVIII ст. представників польської народності в Калуші було не так уже й багато — до трьохсот осіб. Це число дещо збіль­шилося у другій половині XIX — на початку XX ст., і напе­редодні першої світової війни воно становило 1518 осіб. В ав­стрійський період поляки зберігали свій сплив у міській і по­вітовій адміністрації, промислах, зокрема в солеварнях, ка­лійних і поташових управліннях.

Невелику кількість мешканців Калуша і Калуського пові­ту складали німецькі поселенці. Після захоплення Галичини Австрією у Калуші і його околицях поселилися німецькі ко­лоністи. У 1783 році у Калуші виникли дві німецькі коло­нії — Ландестер та Угортечель. Під Калушем, у Новому Ка­луші і в селі Бані, німецькі поселенці жили від 1800 року. Німецькі колоністи провадили зразкове господаротво. Згодом вони спорудили євангелистські кірхи, суворо дотримувалися прабатьківських традицій, виховували молодь у високомо­ральному дусі. В селі Сівка біля Калуша проживало 161 ні­мецьких колоністів .

Німецькі колоністи підтримували тісні зв'язки з місцевим українським населенням, спілкувалися у господарських справах.

Велику групу населення складали жиди. Вони також впи­сали цікаві сторінки в літопис Калуша. В XV — першій по­ловині XVI ст. економічним життям Калуша заправляли в основному українці і поляки. Від другої половини XVI ст. місто поступово заселюють жидівські родини, які починають активно впливати на місцеву торгівлю.

У королівській люстрації за 1565—1566 рр. зафіксовано, що калуський млин, який стояв на ріці Чечві, де мололи два мучні і одне ступне коло, виорендував жид за 310 злотих .

У 1650 році калуські жиди домоглися для своєї громади утворення окремого управління — кагалу на чолі з жидівсь­кою старшиною . Калуський жидівський кагал управляв громадою до початку XX століття.

Загальний вигляд на вул. Костельну.

Світлина поч. XX ет.

(М. ЕШпдет. КаІшН - Оиг ИаИье Тоюп.- 1980 р.)

Жидів підтримував королівський уряд Яна Собєського. В 1686 р. у Калуському старостинському замку побувала польська королева Марисенька, яка 1 серпня того ж року спільно з коронним канцлером Андрієм Хризастом Залуським брала участь у комісарському суді над жидами. Суд був спричинений тим, що на місцевих жидів була подана скарга за те, що останні закупили у християн багато бу­динків із землями і незаконно користувалися ними. За ви­роком суду за калуськими жидами залишались закуплені ними будинки і земля. Але їх було зобов'язано платити

за ці будинки і землі податки в такому розмірі, як платили попередні власники. У вироку було зафіксовано, що калуським жидам забороняється купувати будинки і землі, а християнам — продавати їх. Контори мали приймати для затвердження такого роду контракти під загрозою штрафу 50 гривень.

Одночасно всім калуським жидам було дано розпоряджен­ня зберігати чистоту під загрозою штрафу 50 гривень. Щоб прибуток від торгівлі не потрапляв до жидів, їм заборонялося приводити купців і продавців до своїх будинків.

У 1765 р. із усіх 393 будинків у місті на жидів припадало 62 великих і 73 малих будинки. Це свідчить про досить ве­лику кількість жидівських родин у Калуші.

Ще більше довідуємося про розселення жидівських реміс­ників із королівської люстрації 1771 року. З неї видно, що в центрі міста, на ринковій площі, було 6 великих і 40 малих жидівських будинків. Далі від Львівської брами стояло 52 за­тильних будинки. Крім 2 будинків, де мешкали люди інших народностей, тут проживали жиди. На передмісті, за бра­мою, проживала жидівська родина Завійського. За Галиць­кою брамою серед українського і польського населення про­живали жиди-ремісники: Міхієль, Іцків, Жисьо Вістовський, Берко Галицький, Абрамко — скляр, Лейба — котляр, Хаїм — різник. Усі вони мешкали на валах.

У затильних домах від Галицької брами проживали: Бо-рук — пекар, Мотьо — кравець, Якоб — котляр, Зейлик — котляр, Лейзар — кравець, Янись — крамар, Шевель — роп'єтник (витягав із криниці соровицю до соляної бані), Зельман — кравець, Міхієль — котляр, Янкель — різник, Ніло — скляр, родом налічувалося 96 жидівських реміс­ників, що свідчить про те, що ремісничі професії в другій половині XVIII ст. зосереджувалися в руках місцевих жи­дів .

Крім ремісництва, багаті жиди були орендарями збору податків, броварів, солодовень, млинів .

Значно зросло жидівське населення у Калуші в XIX — на початку XX ст. За шематизмами і статистичними даними, у 1858 році у місті налічувалося 3 700 чоловік жидів, в 1880— 1882 рр.— 4 266, в 1900 р.— 4 323, а напередодні першої

Кам'яна надмогильна плита на жидівському цвинтарі (М. ЕШпдег. Каїикк -

Оиг ИаШе Тогоп.- 1980 р.)

світової війни їх було 4 363. Фактично це була основна маса жителів Калуша. Зрозуміло, що переважно в їхніх руках пе­ребували оренди, промисли і торгівля.

Калуський жидівський кагал мав вплив не лише на еко­номіку міста. Багаті жиди посідали місця у магістраті. На­приклад, наприкінці XIX ст. мером Калуша був багатий і впливовий жид, власник багатьох оренд Мойше Маєр. У місті його називали "правителем Калуша". Побутувала легенда, що він міг закупити ціле місто.

У 1825 році жиди побудували в Калуші синагогу , де проводили обрядові відправи та наради. Перед першою світовою війною вони заснували свою промислову школу Бет Якоб , де їхні діти навчалися промислів, торгівлі. В роки першої світової війни жиди Калуша потерпіли від воєнної стихії. У 1919 році була організована жидівська поліція для охорони народності перед ворожими нападами. Комендантом було призначено Ландемана .

Джерела з історії жидівської народності послужили основ­ним матеріалом до підготовки досить обширної праці "Історія жидів у Калуші", яка вийшла за кордоном.

Свою частку в економічний і культурний розвиток Калу­ша внесли всі народності, які проживали на території міста.

КАЛУШ У ПЕРІОД ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

На початку першої світової війни, з приходом російських військ, Калуш зазнав багато лиха. Михайло Грушевський писав, як російські окупаційні війська нищили і забороняли все, що нагадувало їм українське: "Під час, коли українське життя в Росії штучно руйнувало ся, спиняло ся, заморожу­вало ся всіми отсими способами, галицьке нищило ся ще більш грубо, насильно і варвароько. Через кілька тижнів по тім, як узято Львів, з осени 1914 р. мова російська ад­міністрація тутешня, з гр. Бобрінським на чолі, стала розви­вати свою програму ліквідації всіх здобутків українського культжиття в Галичині. Припинено українські часописи, по­закривано книгарні, просвітні, а далі взагалі висилки до Росії "небезпечних" і "підозрілих" українських діячів. Урядоване українською мовою і научаннє нею припинено. Почали ро­бити ся заходи для заміни унії російським православієм. Де не було на місці українського, уніатського священика — вивезено його чи сам виїхав,— туди посилано православного, а де були священики на місцях, їх намовлювано, щоб пере­ходили на православіє, або щоб селянські громади виносили постанови, або їм дано православного священика" .

Уже на початку війни в Калуші було знищено 1414 будин­ків і 976 окремих господарств — 15 відсотків міського житла.

Російськими військами тільки в самому місті було спалено 200 жидівських будинків, загинули і їхні архіви. В липні 1917 р. російські війська, відходячи з Калуша, вдруге спали­ли багато будинків.

Перебування росіян, насильство та грабіжницькі акції описано в реєстрі церковної книги того часу, де міщани про­сили церкву засвідчити безчинства російських солдатів:

"Ксенія Григорович Максим'як, муж — Гринь (господар на війні), 4 дітей. Забрали русскєє войско 5 фір сіна на 50 руб., 5 колеса до возів (17 руб.).

Давид Нухима Блейберг, купець блаватними товарами. Женатий, отець трох дітей. Я удержую матір, брата з женов і дітьми, зятя з женов і дітьми, сина з женов і дітьми. Розбили завіси, забрали товари всі на проводи: сукно, шовки, дивани, ковдри, перкаль, бархат до 20000 руб. Я без способу жити сам, ані родина.

Шміль Йосифа Гартель. Жонатий, має 8 дітей. Извозчик, фіякер. Возив сіль. Русскії солдати забрали лошадь, як я віз соль. Соль забрали і кожух вартости 600 руб. Побили мене, лежав 9 днів.

Юлія Вальнюк, жена Николая. Жебрак. Має хатчину. За­брали і все знищили русскєє войско.

Долина Марусяк, вдова, жебрачка. Без способу життя. Русскіє войско забрало бульбу, капусту" [66а].

У цих записах значаться також скривджені Йосиф Дроздовський — співвласник фабрики виробу цегли, Аронь Яков Ґанґер — гендляр, Євдокія Бигар — рільник, Яков Борух Туртельтавб — купець, гендляр, та інші.

Під час відступу російські окупанти знищували у Гали­чині міста і села, насильно вивозили населення на схід, у глибину Росії. Гнані галичани масово гинули по дорозі ту­ди. "Українська Галичина була дійсно знищена на той рік російської окупації 1914/5,— писав М. Грушевський.— Коли весною того року німці повели свій натиск на Підкарпаттю, і російським військам прийшлось уступитися, російські вла-сти кидаючи край, ще на прощаннє вивозили цілими пар­тіями, кого запопали. Виїздили також усі, хто боявся пово­роту польської адміністрації, німецьких і угороьких військ, що не розбираючися в місцевих відносинах, не вміючи від-ріжнити місцевого Русина від ворожого — Росіянина, пово­дилися на Галицькій Україні чисто як у ворожій стороні, їха­ли й ті що злакомились на обіцянки росийських демагогів, які обіцяли їм землю й гроші в Росії і звабили тим десятки

тисяч галицьких селян. Потім, коли німецьке військо прису­нулося до росийської границі, прийшла біда на пограничні українські землі Росії — Холмщину, Підляше, Волинь, По­діле. Воєнна власть росийська заходила ся силомиць, зброй­ною погрозою виселяти українську людність у глибину Росії. Страшна й неймовірна була ся руїна, якої Вкраїна не знала, здасться, від руїнного "Згону" 1670 рр.

Люди йшли й гинули дорогою, гинула їх худоба й доста­ток. Не питаючися, сажали їх в поїзди, набиваючи до безтя­ми вагони, й везли кудись до Казани або за Урал" .

КАЛУШАНИ В УСС ТА УГА

"Україна завжди змагала до волі",— так висловився про національно-визвольні змагання українського народу видат­ний французький письменник Вольтер .

Початок XX століття знаменний для Галичини тим, що 5 травня 1900 року в селі Заваллі на Снятинщині відомий український громадський діяч, адвокат із Коломиї д-р Кири­ло Трильовський заснував перше руханкове протипожежне товариство "Січ". Багато "Січей" з'явилося і на Калушині.

Перше велике січове свято відбулося в червні 1902 року в Коломиї. Подібні свята проводилися згодом в Коломиї (1904, 1909, 1910 рр.), Станіславові (1911), Снятині (1912), Львові (1914).

Січові товариства стали зародками славного Українського Січового Стрілецтва. Із створенням Центральної Бойової Уп­рави за дозволом австрійського уряду в час першої світової війни був сформований легіон Українських Січових Стріль­ців. Добровольцями зголосилося багато калушан, але зара­ховано до полку УССусів було лише невелику їх кількість. З поіменного списку бойових відділів першого полку Україн­ських Січових Стрільців від 1 червня 1916 року, складеного на основі урядового списку, згадуються 15 січових стрільців з Калуша і Калуського повіту .

Із Калуша були: підхорунжий 1-ї сотні Володимир Лісковецький (1896 року народження), стрілець 3-ї сотні Іван Мандрик (1895 р. н.)> стрілець 5-ї сотні Дмитро Максим'як (1897 р. н.). Із Калуського повіту в цьому полку служили в 2-їй сотні старший стрілець Василь Сопель (1896 р. н.) з Бо-лохова, стрілець Микола Ванчета (1892 р. н.) з с. Красна, стрілець з Болохова Фель Васильків (1896 р. н.) стрілець з Болохова Василь Когут (1897 р. н.); в 3-ій сотні вістун Петро Белей (1894 р. н.) з Войнилова, стрілець з с. Прислопа Михайло Блискуп (1897 р. н.), стрілець з Бережниці Іван Суслик (1895 р. н.); в 5-ій сотні вістун з с. Майдану Микола Шуцький (1893 р. н.); у 6-ій сотні старший стрілець Михай­ло Хом'як (1894 р. н.), стрілець з Верхні Василь Хом'як (1998), у 8-ій сотні старший стрілець із с. Пійла Михайло Любка (1897 р. н.), в технічній сотні Гриць Богусевич (1889 р. н.), із с. Підмихайля .

Ці калушани брали участь у легендарних боях на Маківці, Лисоні та у визвольних походах у період Західно-Української Народної Республіки у складі Української Галицької Армії проти поляків армії Галлера, а після переходу на Велику Ук­раїну боролись за Українську державу проти денікінців та більшовицьких орд. Частина їх полягла в боях, інші заги­нули в таборах смерті Польщі та більшовицької імперії після горезвісного "золотого вересня" 1939 року.

У легендарному легіоні Українського стрілецтва, крім зга­даних, брали участь й інші калушани. На жаль, не всіх ми сьогодні знаємо. Калуські січовики пройшли славний шлях у пам'ятних визвольних змаганнях 1916—1920 рр. Авторові була передана фотографія трьох січовиків — Володимира Рубчака, Григорія Микульського і Григорія Сімківа. З по­жовтілої світлини дивляться молоді патріоти з Калуша. Роз­повімо про одного з них — Григорія Микульського за спога­дами сучасника, добровольці-січовики зібралися в калуській греко-католицькій церкві Св. Михаіла, де служив місцевий парох Володимир Тисовський. Після служби священник звернувся до січовиків і благословив їх хрестом на боротьбу за визволення України. Всі січовики склали присягу на вір­ність України. Мати Григорія Микульського повісила на гру­ди синові ланцюжок із медальйоном Матері Божої і побажала

Українські Січові Стрільці з м. Калуша.

Зліва направо: Володимир Рубчак,

Григорій Микульський,

Григорій Сімків

синові щасливого повернення. Григорій Микульський брав участь у стрілецьких походах 1916—1918 років, у боях під Галичем, Львовом, Стриєм. Після навали польської армії Галлера Григорій Микульський вже в складі Української Га­лицької Армії перейшов на Велику Україну і брав участь у боях за визволення Києва, був учасником проголошення Соборності українських земель на Софіївському майдані в Києві 22 січня 1919 року. Після визвольних походів, по­вернувшись до Калуша, стрілець не присягнув польській владі. Згодом він працював писарем в місцевому суді, мріяв про вільну Україну. Помер у 1982 році на 88-му році життя. Це лише один штрих до біографії калуського Січовика. Подібні долі були у багатьох УССусів.

КАЛУШ У ЛИСТОПАДОВОМУ ЗРИВІ

У 1917 році розвалювалася Російська імперія. На Україні у ході національно-визвольних змагань була створена Ук­раїнська Центральна Рада, яка своїм Ш-ім Універсалом про­голосила Українську Народну Республіку.

У Галичі під час розпаду Австро-Угорської імперії на­прикінці вересня 1918 року з числа українських старшин був створений Центральний Військовий Комітет. 18 жовтня Українська парламентська репрезентація, згідно з цісароьким маніфестом від 16 жовтня 1918 року, проголосила себе Українською Національною Радою, яку очолив Євген Петрушевич. 19 жовтня Центральна Рада проголосила утво­рення Української Держави. Австро-Угорська імперія роз­палася швидкими темпами, виникла небезпека захоплення Галичини поляками. Зважаючи на такі обставини, Україн­ська Національна Рада постановила взяти владу в свої ру­ки.

Вночі на 1 листопада українські частини 15-го полку крайової оборони, 50-го вартового № 41-го супровідного ку­ренів раптово захопили і роззброїли польські загони, ово­лоділи найважливішими об'єктами міста Львова.

На Львівській ратуші замайорів синьо-жовтий прапор, що сповістив галичан про утворення Української держави. 1 лис­топада Національна Рада звернулася "До населення цілої держави". В зверненні говорилося: "Український народе! Го­лосимо тобі вість про Твоє визволення звіковічної неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави... Український народе! Доля Української Держави у Твоїх руках. Ти станеш, як непобідний мур при Ук­раїнській Національній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу. Заки будуть установлені органи дер­жавної влади в законнім порядку, українські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні краєві і громадські уряди, в імени Української Національної Ради виконувати власть" .

Після відомих листопадових подій хвиля встановлення української влади в Галичині. В повітових центрах Прикар-

Засідання українського повітового Народного Комітету

21 жовтня 1918 р. з підготовкі листопадового зриву в Калуші.

Худ. М. Гаталевич

патського краю — Коломиї, Станіславові, Снятині, Надвірні, Калуші — українці брали владу в свої руки.

Богдан Лучаківський у статті "Калуш і Калущина в лис­топадові дні 1918 року", яка була опублікована спочатку у книзі "Українська Галицька Армія", а пізніше в "Альма­насі Станіславівської землі", докладно описав перебіг листо­падового зриву у Калуші .

Ми, спираючись на цю статтю, мовою дослідника подаємо події пам'ятного 1918 року у Калуші і на Калущині. Богдан Лучаківський пише, що в час листопадових подій у Львові, у Калуші, як і в інших повітах Галичини, був створений по­вітовий Народний Комітет, очолений адвокатом Миколою Желехівським. До Комітету входили найбільш активні ук­раїнські патріоти Калуша і Калуського повіту. Це були мі­щани і передміщани, вчителі, греко-католицькі священики: адвокат Микола Желехівський, о. Павло Джулинський, на­чальник повітової торговельної спілки Осип Ткачук, робіт­ник із солеварні Семен Захней, суддя Юліан Білинський, мі­щанин Добрянський, учитель Дометій Попович, отці Андрій

Таємна нарада організаторів листопадового зриву у м. Калуші

на жидівському цвинтарі в ніч з 1 на 2 листопада 1918 р.

Худ. М. Гаталевич

Бандера (батько Степана Банд ери) з Угринова, Наконечний з Рівні, Микола Янович з Хотиня, директор Підмихайлівської школи Гладзінський. Ця група ентузіастів створювала ук­раїнські уряди.

Б. Лучаківський писав, що це 21 жовтня 1918 року отець П. Джулинський за порадою посла Галицького сейму, урод­женця Калуша Івана Курівця, який був лікарем митрополита Андрея Шептицького, і секретаря Української Національної Ради посла д-ра Степана Барана прибув до Калуша, де був створений Комітет для підготовки листопадового зриву. До нього увійшли той же о. П. Джулинський, Осип Ткачук і Степан Захней. До Львова виїхав голова Калуського Комітету Микола Желехівський, що брав участь у листопадовому зриві у Львові 1 листопада.

Із приголошенням Західно-Української Народної Респуб­ліки із Львова роз'їхалися посланці по містах створювати провінційні військові осередки, щоб перебрати владу. Такий кур'єр — студент Львівської Богословської семінарії Яців, родом з с. Тужилова, прибув 1 листопада до Калуша. Він привіз письмовий наказ сотника Українського Січового Стрілецтва Дмитра Вітовського, військового коменданта м. Львова, взяти владу у місті Калуші в руки українців .

З першого на друге листопада почалася акція підготовки. Було дано наказ навколишнім селянам збиратися під Калу­шем. Місцеві українці активізували свої дії. У с. Голині було роззброєно місцевий жандармський пост, і за сигналом (за­паленої копиці сіна) місцеві селяни рушили на допомогу ка-лушанам.

За дорученням Осипа Ткачука міщани Петро Цимба-лістий роздобув у Калуші 12 старих крісів і трохи амуніції. Організатори зриву зібралися біля півночі в кількості 20 осіб на жидівському цвинтарі. Серед них були два підстаршини Українських Січових Стрільців — Микола Лешій та Дмитро Максим'як, міщани Петро Цимбалістий, Семен Захней, Ва­силь Нечай, Михайло Іваницький .

У порозумінні з о. Джулинським команду перебрав О. Тка­чук. Спочатку роззброїли станицю державної жандармерії у Калуші. Операція була детально продумана. Під вікнами стояв Михайло Іваницький, вхід обсадив з кількома людьми М. Лещій. До будинку увійшли Михайло Іваницький, Семен Захней і Василь Нечай. Вони роззброїли, насамперед комен­данта станиці, а потім і всю залогу. Забезпечившись зброєю, патріоти пішли на військову станційну Команду. Роззброєння станиці прискорилося тим, що о. П. Джулинський ще до цього акту встиг переконати канцеляриста фельдфобеля із цієї ко­манди, що цісар Карло вирішив передати владу в Галичині ук­раїнцям, а тому немає потреби чинити опір. Пізніш Семен Зах­ней з міщанами зайняв поштовий і телеграфний уряди .

Отець П. Джулинський зайняв повітовий центр держав­ної адміністрації Калуського староства. Йому допомагав у цьому гімназійний вчитель Дометій Попович.

На той час інші учасники виступу заарештували старосту Калуського повіту поляка Струсінського і відвезли його на станцію жандармерії. На вимогу о. П. Джулинського без опо­ру здав свої уповноваження і підписав формальний доку­мент, у якому йшлося, що він передає свій уряд в руки ук­раїнської влади. Після того старосту було відпущено додому.

Отець П. Джулинський за допомогою озброєних калушан захопив на віддалі 2 км від міста залізничний двірець, де бу­ла військова залога із мадярських вояків .

Було обеззброєно мадяроьку військову частину, яка роз­міщалася на території місцевого бровару фірми Мільштайна і Шпіделя і складала залогу Калуша. Дещо складнішим ви­явилося зайняття копальні солі, т. зв. "Саліни", на якій пра­цювало тисяча робітників. Активісти очікували опору поля­ків, але організатори, зненацька наступили і зайняли соле­варню безкровно. Легко було зайняті податковий уряд, пові­товий суд, міський магістрат, шпиталь та інші міські устано­ви .

На всіх вулицях Калуша, що вели до центру міста, було розставлено варту.

Кур'єри від українського калуського уряду роз'їжджали на конях і повідомляли села, де були станиці державної жан­дармерії, які необхідно було негайно роззброювати. Це було селянами здійснено.

2 листопада 1918 року, в суботу, зранку до Калуша підій­шли селяни навколишніх сіл, із своїми провідниками, свяще­никами, отцями Миколою Яковичем, Андрієм Бандерою, Ка-ролем та ін. Вулицями йшов радісний похід — у зразковому порядку із співами національних пісень, з усіх кінців надхо­дили люди. Міщани разом із селянами шикувалися перед бу­динком староства.

Тут розпочалося всенародне віче. Під звуки січових пісень і гомін церковних дзвонів до зібраних звернувся від імені Ук­раїнської держави д-р Осип Дудикевич. У своїй промові він говорив, що відбувається урочиста подія, коли український народ, замучений тяжкою неволею австрійсько-польських панів, скинув із себе кайдани неволі і може тепер будувати свою державність, вільно розвивати свою культуру, творити свої збройні сили. Промова супроводжувалася бурхливими

оплесками і вигуками "Слава Україні!", "Слава борцям за волю і свободу!". "Цей урочистий день нагадував Велик­день, у Калуші дзвони дзвонили у всіх церквах, синьо-жовті прапори майоріли над ратушею, на будинках, народ гомонів, на очах в багатьох з радості стояли сльози, все веселилося, а деякі клякали і підіймали руки до неба, дякуючи Всевиш­ньому, що воскресив знедолену Україну",— згадував ініціа­тор та організатор листопадового зриву у Калуші отець Пав­ло Джулинський.

"Перейняття влади в Калуші і повіті відбулося справно, спокійно, без насильства, без заколочєння публічного спо­кою",— писав про ці події Б. Лучаківський. Він описав, як у Калуші після пам'ятного 2 листопада 1918 р. був сформо­ваний український уряд. З його слів довідуємося, що щасливі події у Калуші відбувалися завдяки 20 відважним патріотам. Близько 10 години 2 листопада Калуш опинився в руках ук­раїнців. По всіх найвіддаленіших селах Калущини сповіща­лося, що цісарсько-австрійська влада перестала існувати, а на її місці стоятиме український уряд .

Із взяттям влади негайно почали функціонувати всі уря­дові установи, якими керували українці Калуша. Головою повітової адміністрації став о. Павло Джулинський, згодом д-р Микола Желехівський.

Староство було переіменовано в Повітовий Державний Секретаріат, який очолив колишній урядовець староства, секретар Сторож. Начальником поштового і телеграфного уряду призначався Теодозій Левицький, який до того часу був поштовим урядовцем у Калуші. Керівниками повітового суду призначено суддю Юліяна Білинського, скарбового су­ду — Мартинця, його заступником став Ортинський. Всі во­ни раніше урядували у вказаних установах, Харчовим уря­дом (установа створена ще австріяками на час війни) керував колишній директор повітової шадниці і кооперативний до­воєнний діяч Тимко Бариш. Директором повітової кооперації Централі став колишній управитель повітової Будівельної Спілки Осип Ткачук   .

Калуською солеварнею тимчасово заправляв активний ді­яч перевороту Семен Захней — колишній старший робітник цього промислу.  Згодом  його замінив  гірничий  інженер Мар'ян Козакевич. Управу державних лісів у Канаді пере­даємо абсольвентові Віденської лісової Академії Остапові Бо-бикевичу. Директором Виділової школи в Калуші було при­значено Івана Сандуроького, вчителя усієї школи. Приватну гімназію, що діяла в Калуші, очолив вчитель гімназії Доме-тій Попович. Уряд державного землеміра залишився в руках українця інженера М. Чорніти, який виконував цю функцію і за австрійських часів.

Нотаріальну канцелярію провадив Мирон Мосора. Сані­тарну опіку над містом і повітом передано лікареві, підполков­никові австрійської воєнної флотилії д-рові Маркілеві Рожанковському, який одночасно ніс лікарську службу і для місцевої залоги. Він також перебрав управу повітового шпиталя.

Посадником міста обрано міщанина Михайла Дідошова, що заступив поляка — лікаря Вурста. Військові посади обій­няли ті старшини — українці, які повернулися з фронту. Ко-мандантом створеної повітової військової команди призначе­но хорунжого австрійської армії юриста д-ра Осипа Дудике-вича, який вже першого дня після повернення добровільно зголосився на службу Української Держави. Він був сином відомого громадського діяча о. Корнила Дудикевича — паро-ха села Кропивники. Секретарем тієї ж команди став Антін Бойкович, калушанин, колишній урядовець Судової Табулі, підстаршина австрійської армії. Військову Стаційну Команду перебрав чотар Олександр Крижанівський, який у перших днях листопада повернувся з італійського фронту .

Військову команду залізничного двірця передало хорун­жому Левкові Крижанівському, що повернувся з албанського фронту. На допомогу йому виділено хорунжого Осипа Бай-дуника, родом з Долини. Обидва брати Крижанівські були синами о. Івана Крижанівського, пароха села Берлоги. Тре­тій брат, Антін, підхорунжий, відразу зголосився до фронто­вої служби.

Команду над Запасною сотнею, організованою для виш­колу добровольців, перейняв чотар Стах Левкович, син уря­довця калуського магістрату. Сотня налічувала 80 стрільців. Згодом при ній було сформовано вишкіл скорострілів під ко­мандою зразкового старшини, чотаря Петра Миговича, сина сільського діяча із с. Небилова .

Робота військових команд у Калуші координувалася Централею ЗУНР. У військовому відношенні територію ЗУНР була поділена на три військові області: Львівську, Терно­пільську, Станіславську. Кожна з цих областей ділилась на 4 військові округи. Таким чином, вся територія ЗУНР була поділена на 12 військових округів. Одним із них був Стрийський округ, куди входило і місто Калуш. Зберігся документ, який підтверджує це. Це звіт уповноваженого представника Стрийської повітової Ради, відомого галицького композитора Остапа Нижанківського, до Української Національної Ради у Львові про військове становище у Стрийському регіоні. У звіті, зокрема, сказано: "Дня 13, сього місяця (1918) На­ціональної Української Команди (Львівської) обняв Команду Військового округу: Стрий, Сколє, Николаїв, Жидачів, Журавно, Долина, Калуш полковник Григорій Коссак, якого на предложеню повновластей представив Директоріат зборови офіціальному, якого стан виносить около 40 осіб" .

З документу видно, що легендарний полковник Україн­ських Січових Стрільців Гриць Коссак обійняв військову ко­манду Стрийського округу із старшиною новоствореної Ук­раїнської Галицької Армії. Під його команду підлягали війсь­кові підрозділи Калуша. За деякими даними, полковник Гриць Коссак та Остап Нижанківський, якого пізніше роз­стріляли поляки, у листопадові дні приїжджали до Калуша.

До організації в Калуші державної жандармерії тут була ще Військова Вартівня для військово-поліційних потреб. Ко­мендантом призначено підхорунжого Романа Бариша. Чотар Ілько Перейма очолив Команду повітової державної жандар­мерії. Після нього її перебрав фаховий вахмістр австрійської жандармерії Яхніцький.

Деякий час у Калуші діяла обласна жидівська міліція, за­вданням якої було охороняти адміністративну дільницю, зва­ну "Підвалля"), де в основному мешкало бідне жидівське на­селення. За австрійського панування тут лютувала епідемія холери, яку під час морозів вдалося ліквідувати українській владі. Комендантом жидівської поліції став поручник Леон Ляндеман, син власника калуського готелю.

З метою інформування цивільного населення за ре­дакцією журналіста Михайла Струтинського почав виходити

тижневик "Голос Калуша" — орган державного комісаріа­ту .

"Молода українська адміністрація,— стверджує дослідник Богдан Дучаківський,— складена наспіх, станула зараз же в обличчі важних завдань, а саме: удержання й запевнення публічної безпеки і спокою серед населення, виведеного з рейок розпадом дотеперішньої, технічно-доброї, справної австрійської адміністрації, закріплення нової, рідної на міс­цях, наладнення впливу подактів,—заосмотрення населення в ліки, харчі, мануфактуру, опал для міста), яких при кінці війни вже недоставало, зокрема ж, у нафту і свічки, (або по селах не було взагалі чим світити. В самому Калуші треба було за всяку ціну зліквідувати пошесть холєри, а в повітах треба було запобігти поширенню заразних хвороб, як черво­ний тиф, червінки і грипи" .

У 1919 р. добровольці з Калуша брали участь у форму­ванні Української Галицької Армії.

З метою втримання української влади у Калуші, як і по всій Галичині, необхідно було створити власні збройні сили. Це виявилося дуже нелегкою справою. Богдан Лучаківський писав, що, створивши свій український уряд у Калуші і на Калущині, "треба було перевести бранку до війська, бо доб­ровольці після перших днів національного піднесення зголо­шувалися мало. Колишні вояки, які повернулися після чоти­рирічної війни, не зголошувались до війська".

Після відходу Української Галицької Армії з-під Львова в травні 1919 р., перед навалою польської армії Галл ера, до­бровольці почали поступово зголошуватись. З перших днів української влади у Калуші до рідного війська вступали стар­шини, підстаршини та юнаки. Деякі з них відправлялися бо­ронити Львів. Уродженці Калуша вступали до Української Галицької Армії. З Калуша були: підполковник лікар д-р Маркил Рожанківський, поручник д-р Олександр Чер­ненко, адвокат поручник д-р Тарас Коритовський, чотар Ва­силь Коротовський, чотар Степан Гладишовський, чотар Єв-стахій Левкович, підхорунжий Роман Бариш. Із колишніх сі­чових стрільців зголосилися на військову службу Василь Решетилович, підстаршини Василь Дідошак, Іван Мандрик, Андрій Рубчак, Гумінолович та Василь Гачак — разом за

Віче українських калушан,

які урочисто вітали проголошення злуки УНР і ЗУНР

в єдину Соборну Українську Самостійну Державу 22 січня 1919 р.

З світлини змалював М. Гаталевич

визволення України стали до зброї 15 вояків. Поручник Пав­ло Дурбан з Войнилова був інтендантом при Начальній Ко­манді УГА. В канцелярії повітової військової команди пра­цювали Василь Данилів і Василь Гачак. В УГА польовим ка­пеланом в 1-й бригаді УССусів служив о. Михайло Кравчук

із села Довга Войнилівська. В українському війську служили парох Микола Янович з с. Хотиня, о. д-р Карло Ермі із с. Берлоги, о. Андрій Бандсра — парох с. Старий Угринів.

Матеріали дослідника Богдана Лучанківського про листо­падовий зрив у Калуші, формування української влади як у місті, так і в селах Калущини, яскраво відтворюють славну історію участі калушан у тогочасних визвольних змаганнях.

Здається, в жодному місті Прикарпаття, в т. ч. в Коломиї, Станіславові та Галичі, так старанно не працювала українсь­ка влада у вікопомні листопадові дні 1918 року, як у Калуші. Визвольні традиції калушан XX ст. нагадують події Калуської Хмельниччини пам'ятної осені 1648 року. Хоч недовго існував український уряд у жовтні—листопаді 1648 року і в листопаді—грудні 1918 року, та героїзм калушан у двох великих зривах свідчить про незгасність їхніх національно-патріотичних почуттів.

КУЛЬТУРА КАЛУША

(XIX-початок XX ст.)

Як і в інших містах Прикарпаття, в Калуші протягом XIX — на початку XX століття розвивалась культура. Тут виникали школи, розбудовувалось місто, виростали кам'яні будівлі. В культових спорудах проявлялася своєрідна архі­тектура. Певний поступ був у медицині: збільшується кіль­кість лікарів, відкриваються аптеки.

Особливо пожвавлюється процес зростання національної самосвідомості серед українського населення міста, якому сприяли осередок "Просвіти", куди горнулися всі свідомі калушани, Народний дім, філія "Рідної школи", культурно-ос­вітні товариства "Сокіл", "Рання Зоря", добродійні фонди. Поряд з українською розвивалася й польська та жидівська культури. Калуш і Калущина дали відомих політичних діячів та визначних діячів культури і науки.

ОСВІТА

У XIX — на початку XX ст. в місті виникає низка шкіл, послідовно зростає кількість класів, вчителів та учнів. Відо­мо, що від 1786 року почала діяти місцева школа з навчан­ням німецькою мовою [1]. 1807 року в Калуші згадується нормальна школа [2]. З браку джерел говорити про неї дуже важко.

На основі цісарсько-королівського указу в 1811 році в місті було відкрито 2-класову народну школу. В ній навча­лося 50 учнів. Учитель — німець Фридрих Проттнунґ учив учнів до кінця 20-х років XIX ст. У 1823 р. ця школа висту­пає в документах як тривіальна [3]. Назва її походить від латинського ігіуішп, що означає "навчати дітей трьох пред­метів — читати, писати і рахувати".

1832 року в Калуші, крім народної тривіальної школи, за­снованої державою, існувала парафіяльна школа при церкві Св. Михаїла (як записано в джерелах ще 1782 року) [4].

Минули роки, і вже 1874 року в Калуші працювали 4-класова хлоп'яча і 1-класова дівоча школи [5]. В хлоп'ячій школі дітей навчали 5 вчителів: директор — учитель Ян Гро­мадко, священик-катехит і троє вчителів — Аманд Карпінсь-кий, Юліян Нітман і Ян Староміський. У дівочій школі навча­ли дітей священик-катехит і вчителька Марселя Яворська [6].

Зрозуміло, що із збільшенням кількості дітей шкільного віку зростало число класів та вчителів.

У 1880 році в Калуші функціонували 4-класова хлоп'яча і 2-класова дівоча школи [7]. В цьому ж році калуські школи були з'єднані з шкільною округою в Долині [8]. В 1882 році Калуська окружна шкільна рада обслуговувала 2 повіти: Ка-луський і Долинський [9].

1895 року у Калуші діяли вже 6-класова хлоп'яча і 6-кла-сова дівоча школа, в яких працювало 7 вчителів; дітей на­вчалося 150 .

Крім Калуша, народні школи поступово відкривалися в цілому Калуському повіті. За статистичними даними, в 1897 навчальному році в Калуському шкільному окрузі хо­дило до школи 7 217 дітей шкільного віку , а в 1899 році було 8 416 учнів . У 1900 році в Калуському шкільному окрузі існувало 54 народних школи . Крім того, в 1900 році у Калуші діяла 6-класова виділова школа .

У XIX ст. всі народні школи Калуша працювали за дер­жавною програмою, навчання провадилось в основному німецькою і польською мовами. Українською мовою викла­далася лише релігія, якої навчали греко-католицькі свяще­ники. Оскільки українські діти складали більшість учнів в порівнянні з польськими і жидівськими, то українська громадськість Калуша, як і в інших містах Галичини, боролась за відкриття українських шкіл. Передові прогресивні діячі Калуша, спираючись на місцеву українську інтелігенцію і поважних калушан, складали петиції до урядових установ, ставили це питання перед окружною шкільною радою. Ук­раїнські посли від Калуша неодноразово піднімали це питан­ня у Галицькому краєвому сеймі і надсилали свої прохання не тільки до Львівського намісництва, а й до Надвірної Ві­денської канцелярії та Державної Ради.

Австрійський уряд, з огляду на всі ці заходи, змушений був дати дозвіл на відкриття в місті, крім німецько-поль­ських, й української школи. Калуська цісарсько-королівська шкільна рада дозволила відкрити ч Калуші 4-класову хлоп'ячу і 4-класову дівочу українські школи . Це була велика перемога української інтелігенції. Всіляко перешкод­жали відкриттю українських шкіл поляки.

Перед першою світовою війною в Калуші діяли 4 школи, з них 6-класова чоловіча і 6-класова дівоча німецько-поль­ські школи, 4-класова хлоп'яча і 4-класова дівоча українські школи .

Раніше, наприкінці XIX ст., в Калуші була відкрита гім­назія, якою у 1911 році керував П. Палюшинський .

"РІДНА ШКОЛА" В КАЛУШІ

У наш час, коли відроджуються традиції української на­ціональної школи, приклад роботи колишньої "Рідної Шко­ли" в умовах галицького краю є вельми повчальним і дає зразки цінного починання в цьому напрямі.

У часи австро-угороького і польського панування "Рідна Школа" зуміла виховати кілька поколінь української молоді в дусі національної свідомості. З вихованців школи виходили видатні представники науки, освіти, культури, політичні дія­чі, борці за волю і незалежність України, свідомі робітники і селяни.

У першій половині 1881 року у Львові зійшлися 13 впли­вових діячів, створили тимчасовий комітет, склали проект статуту нової організації під назвою "Руське Товариство Пе­дагогічне" на чолі з першим головою радником д-ром Амброзієм Яновським. 6 серпня 1881 року Львівське австрійське намісництво затвердило статут цього Товариства. Так наро­дилася перша ластівка "Рідної Школи". Комітет складався із поважних професорів, редакторів впливових українських газет, авторитетних українських священиків.

Провісниками "Рідної Школи", членами цього освітянсь­кого Товариства були відомі діячі політичного життя, науки і культури: В. Ільницький, О.Партицький, Р. Заклинський. Почесними членами були обрані Ю. Романчук, В. Барвінський, К. Левицький, В. Шухевич, А. Шептицький та інші. Саме вони, славні будителі уярмленої Галичини, стояли біля колиски "Рідної Школи", добре розуміючи, що через це То­вариство можна виховати національно свідому українську молодь .

Перед новим Товариством були поставлені такі завдання (цитую за тодішнім правописом):

"а) Промишляти над по­требами руського народа на полі шкіл народних, середніх, вищих, займатися основанєм руських (українських) шкіл і підтверджувати всякі справи виховання публичного і до­машнього на основі матерного языка;

б) подавати членам поміч так моральну, яко і матеріальну".

Роботу "Рідної Школи" можна поділити на 4 етапи.

На першому етапі, що охоплює 1881—1906 рр., Товари­ство працювало над матеріальними справами вчительства, допомоговим фондом ("Взаємною Поміччю"), буртами, за­ходами включення жіноцтва в навчально-виховний процес для виховання свідомої української молоді. Під час святку­вання 25-річного ювілею Товариства, який відзначено 29 червня 1907 року у Львові, сказано: "В її ("Рідної Шко­ли".— Г. В.) молодечих 25 років пізнано, що справа засну­вання і утримання приватних шкіл стала розвитком національної ідеї і свідомості що раз більше пекучою, акту­альною і конечною, це знов було одним дальшим доказом, що народ поступає і кладе тривкі підвалини для свого влас­ного життя".

На другому етапі роботи (1907—1914) "Руське Товарист­во Педагогічне" створювало свої філії, пропагувало свою ді­яльність на сторінках газет "Учитель", "Дзвінок". У 1912 ро­ці на вимогу української громадськості було змінено статут і переіменовано "Руське Товариство Педагогічне" на "Ук­раїнське педагогічне товариство" (УПТ), яке посилило шкільну та освітньо-виховну діяльність, займалось пожерт­вуваннями, буртами та іншими корисними справами.

У 1910 році оформився Краєвий Шкільний Союз з цент­ром у Львові.

На третьому етапі, що охоплював 1914—1919 роки, по­чався занепад Українського Педагогічного Товариства, вик­ликаний воєнними подіями.

Останній етап роботи УПТ — 1920—1939 роки — був на­сичений різними нелегкими випробуваннями в умовах поль­ської окупації галицьких земель. Перш за все затверджено офіційну назву "Рідна Школа". При шкільній секції УПТ існував відділ "Рідна Школа", який набув у народі широкої популярності. На загальних зборах Товариства в 1923 році змінено назву "Українське Педагогічне Товариство" на "Рід­на Школа", яку, за наполегливою вимогою народу, офіційно 5 квітня 1926 року затвердило Львівське воєводське управ­ління. "Рідна Школа" з кожним роком набувала популяр­ності серед української громади, а назва "Українське Педа­гогічне товариство" фіксувалася лише в офіційному справочинстві.

"Рідна Школа" в Калуші бере свій початок від перших років XX ст. У Народному Домі міста відомі громадські діячі зібралися на перші установчі збори для створення осередку "Руського Товариства Педагогічного" в Калуші. Із словом виступив відомий письменник Михайло Козоріс, який указав на значення такого осередку для розвитку української націо­нальної школи. Учасники зборів підтримали ідею Львівського Товариства Педагогічного і одночасно висловилися за ство­рення в Калуші філії Руського Товариства Педагогічного. Го­ловою філії було обрано ініціаторів цього заходу — Михайла Козоріса та політичного й громадського діяча Івана Куровця.

Був створений оргкомітет філії, який розробив заходи роз­витку української національної освіти, починаючи від дітей

дошкільного віку і закінчуючи навчанням у середніх школах. Члени філії Товариства домоглися відкриття в Калуші для ді­тей дошкільного віку спеціальних виховних осередків — "Захоронки", а також заснування учительської семінарії з метою підготовки учительських кадрів. Силами гімназійного вчи­тельства планувалося домогтися приміщення для 4-х класів хлоп'ячої школи, видавати друком книги з історії України. Шляхетні заходи здебільшого не були реалізовані внаслідок перешкод, які чинили австрійсько-польські чиновники.

Великими зусиллями голові філії Товариства все-таки вдалося в 1908 р. відкрити курси, які потім переросли в учи­тельську семінарію, а також заснувати бурсу і влаштувати курси для неписьменних калушан .

АРХІТЕКТУРА

Із знесенням Калуського старостинського замку, ліквіда­цією середмістя з дерев'яними будинками середньовічний Калуш занепав. Починаючи від кінця XVIII століття, в цент­рі міста будувалися нові кам'яні житлові та культові споруди.

Дерев'яні будівлі зберігалися тільки на колишніх перед­містях і в приміських селах.

Загальний вид на соляні копальні у Калуші. Світлина із зб. І. Ставничого

Греко-католицька церква св. Михаїла у Калуші. Споруджена у 1912 р.

На початку XX століття були споруджені кам'яні будин­ки, частина яких збереглась до нашого часу, наприклад, бу­динок т.зв. "червоної школи", в якому сьогодні розміщена середня школа І—III ступеня. Було зведено урядовий буди­нок калійного комбінату, ратушу, споруджено будинок сьо­годнішнього училища культури. Рік за роком будувалися

Католицький костьол св. Валентина у Калуші. Світлина 1996 р.

житлові кам'яниці, які перед першою світовою війною нале­жали переважно жидам.

У цей час перебудовувались або споруджувались нові ка­толицькі костьоли та греко-католицькі церкви. Ще в 1792 ро­ці була споруджена українська церква Св. Андрія на Загір'ї. Пізніше відновлено церкву в Підгірках. Наприкінці XIX ст.

Будівництво водотягу в Калуші. 90-ті роки XIX ет.

про стан храмів Калуша писали сучасники. Зокрема, про ук­раїнську церкву Св. Михаїла в Калуші очевидці свідчили: "Руська (українська) церква Св. архистратига Михаїла де­рев'яна, поверховно не показна, лежить близько мурованого гостинця. Середина єї красно вималювана, має красний іконо­стас з образами на блясі і мальованими з Монахіюм спровад­женими" .

Пізніше церкву цю збудували з цегли, і в такому стані вона збереглася до нашого часу. У 1938 р. художником П. Ковжуном та О. Осінчуком зроблено розпис стін в ук­раїнському візантійському стилі. Нині храм Св. Михаїла — головна парафіяльна церква у місті.

У 1884 р. сучасник писав про калуський костьол: "На пів­ніч від руської (української) церкви возноситься на незначно підвищенім горбі латинський костел року 1830 за панщини руськими людьми в готичнім стилю з цегол збудований. При будуваню єго положено злі фундаменти, крім того попукані дві стіни нави костельної, зіставляючи широку щелину, у котру і руку упхати можно. Обі фронтові муровані вежі, котрі в собі дзвіницю містили, мусили бути для щоденного грозячого подання перед двома літами знесені, а на місцю їх встановлено дві спічасті, нсфоремні бляхові покриті де­рев'яні вежі, котрі костелові якісно дивно смішний вид нада­ють. До костела стоїть помешканє лат. "пробоща", до котро­го кілька сот латино-русинів належать. Кромі того находять­ся на території міської дві латинські каплиці: одна менша при улиці проводячої на калуські "сількі жупи, над рікою Сівкою, Св. Йвана Непомука і Св. Антонія Подевського на роздоріжу за Калушем, новійшими часами ревністю викарія від­будована друга" .

Усі будівлі, як у місті, так і на передмістях, будувалися в кінці XIX—на початку XX століття. Це змінило не лише старовинну загальну панораму Калуша, але й вигляд вулиць, які були в більшості забруковані. На головних вулицях сто­яли газові лампи.

МЕДИЧНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ І ДОБРОЧИННІ ЗАКЛАДИ

У XIX—на початку ХХст. незавидно виглядало в Калуші медичне обслуговування. На кількатисячне міське населення припадало кілька акушерок і лікарів. Так, за даними джерел, у місті в 1857 році було 2 акушерки . Через рік, у 1858 р., на 3 983 осіб всього Калуського повіту згадуються 2 лікарі , 2 акушерки.

За даними тематизму, у 1874 році на весь Калуський по­віт теж було 2 акушерки і 4 лікарі . Цифри свідчать про явну недостатність медичної обслуги. Під 1877 роком згаду­ється в Калуші одна аптека , у 1884 р. в цілому повіті була аптека і 4 акушерки . Під кінець XIX століття, а точніше в 1895 р., в Калуському повіті налічувалося 18 акушерок . Дослідник Тадеуш Пілат на основі стати­стичних даних пише, що в 1910 році у загальній лікарні міста Калуша на 40 ліжок лікувалося 1 398 хворих, багато з них померло від недуг .

У 1913 році в Калуші значаться 2 аптеки, а в період першої світової війни, внаслідок воєнної розрухи, залишилася тільки

одна . В 1914 році в місті була 1 аптека і 5 лікарів, а в ці­лому Калуському повіті в цьому році налічувалося 15 окруж­них акушерок і 10 вільних акушерок-практикантів .

У Калуші, як і в інших містах Прикарпаття, в кінці XIX— на початку XX століття виникають ощадні каси, товариства взаємної допомоги, різні добродійні фонди. Вперше повітова ощадна каса з центром у Калуші була заснована в 1882 році . Урядово вона була затверджена Галицьким намісницт­вом 29 грудня 1882 року. Крім неї, існувала ще й міська ощадна каса .

У вересні 1905 року у м. Калуші був заснований окруж­ний відділ товариства взаємної допомоги українського вчи­тельства . Це добродійне товариство значно допомагало українським вчителям у полегшенні їхнього матеріального становища, сприяло працевлаштуванню. Розповідають, що активісти товариства своїми особистими грішми допомагали безробітним вчителям.

У 80-х роках XIX століття відомими громадськими діячами в Калуші були польський ксьондз Матвій Красуцкі, який за­снував фонд убогих з основним капіталом 1 149 злотих ринських, та католицький ксьондз Антоній Кардасевич. Він орга­нізував Дім калік з річним прибутком 409 злотих .

З ІСТОРІЇ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОГО РУХУ

Культурно-освітню роботу в Калуші в другій половині XIX—на початку XX століття проводили поляки, жиди та українці. Польська громадськість згуртувалась у товаристві "Сокіл", українці розгортали культурно-освітній рух в ос­новному через "Просвіти" як філії Головного Львівського То­вариства "Просвіта", що виникло ще в 60-х роках XIX століття .

Калуська філія "Просвіти" особливо активно розгорнула свою діяльність на початку XX століття. Великий архівний

Український Народний Дім у Калуші. Побудований на початку XX ет.

фонд Галицької "Просвіти" зберігається у Львові. Саме до Львівської Централі надсилали щорічні звіти керівники філій з різних округів, повітів, міст і сіл. Звіти Калуської філії "Просвіти" зберігаються у фонді "Просвіти" Централь­ного державного історичного архіву м. Львова. В них відобра­жена значна культурно-освітня робота.

При калуській "Просвіті" організовувались різні україн­ські товариства — "Січ", "Сокіл", "Рідна Школа", гуртки — драматичні, хорові . Калуська "Просвіта" стала на по­чатку XX століття основною цитаделлю національного руху. Із побудовою "Народного Дому" (1905 р.) тут гартувалася вся свідома українська громадськість.

Калуська філія "Просвіти" стала координаційним цент­ром просвітницьких осередків у селах Калуського повіту. Го­ловну роль у них відігравали читальні "Просвіти" з багатими бібліотечними фондами. Внаслідок великої роботи калуської філії "Просвіти" у 1906 році в Калуському повіті налічува­лось близько 50 читалень із бібліотечним фондом 15 тисяч примірників книг і різних видань, які надходили зі Львова, Станіславова, а особливо багато з Коломиї. Сільські читальні "Просвіти" існували майже у всіх селах Калущини. Вони стали основою у формуванні національної самосвідомості се­лян. Тут селяни читали газети, сільські аматори ставили ви­стави, проводили концерти, відзначали національні свята і ювілеї славетних синів України — Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Івана Франка. Сільські просвітителі що­року 15 травня відзначали чергові річниці знесення панщи­ни, ставили на честь цієї події пам'ятні хрести, обсаджували їх дубами, тополями. В час тоталітарного режиму більшо­вицько-партійної диктатури ці пам'ятки були ганебно зруй­новані, і лише деякі з них збереглись до наших днів.

За період 1905—1914 рр. в сільських читальнях "Просві­ти" на Калущині відбулося 600 вистав українських класич­них драматичних творів, опер. Деколи селяни проводили ви­стави просто у стодолах.

У культурно-освітньому русі на Калущині провід вела фі­лія "Просвіти" м. Калуша. Філією керували голова, заступ­ник голови, секретар, бібліотекар, завідувач Народного До­му. Грошовими коштами, які нагромаджувалися з добровіль­них пожертвувань, розпоряджалася вибрана контрольна ко­місія і мужі довір'я.

У 1908—1910 роках до Калуської "Просвіти" входило 175 українських громадян. Всі просвітянські питання, в тому числі і вибору керівництва філії, розв'язувалися на загаль­них зборах "Просвіти".

Товариство "Сокіл" у Калуші.

У другому ряді справа керівник хору Тимко Пітулей.

Світлина до 19Ц р.

Слід відзначити, що як передові українці, так і поляки та жиди намагалися надавати добродійну допомогу своїм одно­вірцям. Поляки чинили це за допомогою міської адміністра­ції. Допомозі убогим жидам передмістя сприяв їх кагал.

При калуській "Просвіті" працювало засноване в 1907 ро­ці товариство "Жіноча громада", яке в 1917 році змінило свою назву на "Союз Українок". "Союз Українок", філія то­вариства "Зоря" виявили активну політичну діяльність у ча­си польської окупації (1919—1939 рр.).

У 1909 році в Калуші було відкрито кінотеатр. Великою популярністю в місті користувався організований в 1890 році хор і оркестр читальні "Рання зоря". В ньому співали і грали на духових інструментах 21 особа. Вони виступали на всіх міських концертах, виїжджали в села Калущини, бурхливи­ми оплесками їх зустрічали у багатьох містах Прикарпаття і навіть на львівській сцені. Сучасники згадували, що арти­сти за активну музично-хорову діяльність отримали найвищу нагороду — "Почесну музичну трубу". Збереглося фото цієї групи калуських музикантів і хористів.

Відомим було на початку XX століття молодіжне товари­ство "Сокіл". Ще більшою славою вкрило себе руханково-протипожежне товариство "Січ". Воно було організоване на зразок Завалівського (Снятинщина) 5 травня 1900 р. Калуські січовики носили малинову стрічку, а на ній жовтою волічкою було вишито слова "Січ міста Калуша". Кожний січовик мав ще топірець. Вони збиралися в приміщенні "Просвіти", проводили тут збори, навчання для неписьменних, лекції з іс­торії України. Калуські січовики організували своє січове свя­то спочатку у Калуші (1910), а потім брали участь у січових здвигах у Станіславові (1911), Львові (в 1914 році з нагоди 100-річчя уродин Тараса Шевченка). Багато січовиків із Ка­луша вступили до лав легендарного Легіону Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії.

З ініціативи і за редакцією відомого калуського громадсь­кого діяча Івана Куровця 1 січня 1912 року вийшов місцевий часопис "Калуський листок". У довоєнний час у ньому публікувалися цікаві статті з історії і культури Калуша і Ка­лущини. В часописі були дописи з етнографії, літератури, архітектури та образотворчого мистецтва.

Хор читальні "Просвіти" м. Калуша. Світлина початку XX ет.

"Геній українського народу Тарас Шевченко та будитель національної української самосвідомості в Галичині Маркіян Шашксвич — славні велети духовного відродження України. Своїми творами вони дали священну метрику нашому наро­дові. Для належної оцінки визначних постатей минулого за­вжди потрібна історична перспектива, відстань осмислення. Значення і заслуги діячів минулого постають на віддалі часу окресленіше. А ще виразніше їх феномен освітлюється в добу переходову, періоду спалаху духовності, національного зле­ту.

Так перед нами велично зринає постать Маркіяна Шашкевича, від змагань якого пробилося джерело нашого куль­турного і літературного відродження, національного пробуд­ження Галичини. Т. Шевченко на Великій Україні, а М. Шашкевич в Західній Україні виконали дане їм долею і Богом призначення докластись до самоусвідомлення наро­ду, вияву його духовного єства, української душі" .

На початку XX століття, в 1911 і 1914 р., народ України, як і вся громадськість світу, широко відзначив соті роковини уродин цих світочів української нації. Повсюди в Галичині свята були дуже величними. Проводилися урочисті академії, влаштовувалися концерти, встановлювалися художньо-ме­моріальні дошки, погруддя, пам'ятники Маркіянові Шашкевичу і Тарасові Шевченкові.

У цьому національному піднесенні — вшануванні пам'яті Кобзаря і Маркіяна Шашкевича — активну участь взяли ук­раїнці Калуша і Калущини.

Ім'я славетного українського поета Тараса Шевченка вже в перших роках після його смерті широко вшановувалося га­личанами. Його безсмертний "Кобзар" увійшов у кожний дім, ним зачитувалися разом з молитвою, в серцях пробуд­жувалася любов до України, до її героїчного минулого.

Шевченкова муза знаходила гаряче захоплення серед калушан. Від 1882 року вони майже щорічно відзначали день народження і смерті Кобзаря. В пам'ятному 1911 р. калушани відзначали 50-річчя від дня смерті Тараса Шевченка. З допису газети "Діло" довідуємося, що відзначення цієї сумної дати відбулося в Калуші 25 березня 1911 року. Понад тисячу українських міщан і селян з навколишніх сіл зібра-

Філія товариства "Зоря" в Калуші. Світлина початку XX ет.

лися перед скульптурним погруддям Т. Шевченка роботи М. Гаврилка. Після патріотичної бесіди про життя і геніаль­ну творчість Кобзаря був організований урочистий концерт. Газета "Діло" писала: "На кінець виступили на естраду малі шкільні діти і відіграли сценічний образ "Вінок на могилу Шевченка". Духовному піднесенню учасників не було кінця, а серце раділо, дивлячись на радісні, одухотворенні обличчя селян, котрі прибули з далеких сіл до Калуша і були зігріті красою цього світа" .

Подібні святкування, присвячені 51-ій річниці від дня смерті Т. Шевченка, повторилися у Калуші через рік.

Газета "Діло" знову повідомляла про Шевченкове свято. На урочистостях був присутній повітовий староста Вайдановський із своїми урядовцями. З доповіддю виступив відомий калуський громадський діяч Михайло Козоріс. Після неї від­бувся святковий концерт. Хор міської читальні "Просвіти" виконав низку пісень на слова Т. Шевченка, вірші Кобзаря декламували діти. На святі були зібрані грошові пожертву­вання на Народний Дім і читальню "Просвіти", на інші по­треби.

Ще через рік, у 1913 р., калушани відзначали 99-ту річ­ницю від дня народження Шевченка. Після святкової промо­ви про життя і поезію Кобзаря місцевий хор виконав пісні на слова поета.

Особливо широко відзначалося 100-річчя від дня народ­ження Тараса Шевченка. В Народному Домі зібралися на свя­точну академію багато калушан, селян із навколишніх сіл. Місцевий хор виконав "Заповіт" Кобзаря, відбувся величний концерт. Після концерту учасники святкування пройшли по­ходом по головних вулицях Калуша до церкви Св. Михаїла, де місцевий парох відправив Богослуження і виголосив промо­ву, в якій підкреслив, що Господнє провидіння дало українцям такого великого генія, який у своїй пророчій поезії з великою любов'ю відобразив святе письмо, Ісуса Христа, Богородицю і святих Апостолів. "Боже слово,— говорив отець,— пройшло канвою по всій поезії геніального Кобзаря".

У Калуші широко відзначалося 100-річчя від дня народ­ження Маркіяна Шашкевича — члена славетної "Руської Трійці", співавтора знаменитого альманаху "Русалка Дніст-

Хор і оркестра читальні "Рання Зоря" в Калуші. 1894 рік. Світлина із зб. І. Решетиловича

ровая". Свято почалося походом місцевих товариств "Січ" та "Сокіл" в супроводі великої хвилі народу до церкви Св. Михаїла. Після Соборної служби і панахиди присутні ру­шили до Народного Дому. Урочиста академія відкрилася спі­вом гімну "Ще не вмерла Україна", після чого відомий гро­мадський діяч Михайло Козоріс виголосив блискучу промову. На яскравих прикладах він розповів про поетичну музу Шашкевича, його безсмертну діяльність як керівника "Русь­кої Трійці". У концерті брали участь декламатори, під ору­дою диригента Юрченка місцевий хор співав пісні на славу Маркіяна Шашкевича.

Ювілеї Т. Шевченка і М. Шашкевича сприяли піднесен­ню національної самосвідомості калушан.