З глибини віків
СЛІДАМИ ПЕРЕДІСТОРИЧНИХ ЧАСІВ
Кожний населений пункт України має свій початок, коли на його території з'явилася людина, роди, племена, які поступово освоювали землі з-під лісу і творили матеріальну й духовну культуру. На жаль, визначити витоки тої чи іншої оселі, міста важко через брак джерел, якщо вони загубилися в плині часу. Коли ще не було писемності, назви урочищ передавалися усно.
Це стосується і Калуша. Коли тут осіла людина - невідомо. Дещо ми довідуємося з археологічних пам'яток міста. Так, з праісторичних часів на властивій території сучасного Калуша археологами виявлено три об'єкти, що розповідають про життя пракалушан. Це насамперед курганний могильник в урочищі Струпкова гора, ґрунтовий могильник, виявлений на території Калуша, біля колишнього села Підгірки. Там простежуються сліди поселення часів комарівської культури, яка датується 15—12 століттями до нашої ери. Вона отримала свою назву від села Комарів Галицького району Івано-Франківської області. Це археологічна культура середнього та пізнього періодів бронзової доби, пам'ятники якої були поширені у Верхньому та Середньому Придністров'ї. їх відкрили в 20—30-х роках XX століття. При розкопках виявлено знаряддя праці, зброю (кам'яні зернотерки, просвердлені сокири, кам'яні клиновидні сокирки, скребки, ножі, серпи,
кістяні шила, глиняні грузила, пряслиця, бронзові наконечники списів, бойові сокири, мечі), посуд (тюльпаноподібні слоїки, миски, вази з двома ручками, черпаки, келихи тощо) та прикраси (бронзові шпильки, браслети, каблучки). Посуд був оздоблений прокресленими лініями у вигляді овалів, трикутників, канелюрами тощо [1].
Зразки кераміки комарівської культури
Носії Комарівської культури в основному займалися скотарством та землеробством, у них був патріархальний родовий лад.
Археологи, які досліджували ці поселення, виділяють кілька етапів розвитку племенних родів, що заселяли і територію Калущини.
В урочищі Залісся також виявлено кам'яні знаряддя праці, а в передмісті Підгірки — поховання доби бронзи.
Загалом на території Калуського району, в сучасних його межах, археологи Б. П. Томенчук, Б. А. Василенко, І. К. Свєшніков у семи населених пунктах виявили 11 пам'яток матеріальної культури з праісторичних часів. Це чотири курганні могильники, п'ять поселень і слов'янське городище. На західній окраїні села Негівці біля Калуша виявлено курганний могильник культури шнурової кераміки (назва походить від заглиблених ліній, якими прикрашали глиняний посуд).
Подібний курганний могильник виявлений в урочищі Дубина на віддалі 1 км на південний захід від села Томашівці. Під час розкопок могильників культури шнурової кераміки виявлено поховання з трупоспаленням і трупопокладанням, а також поховання в кам'яних скринях.
Люди жили в напівземлянкових і наземних житлах. Глиняний посуд оздоблювали шнуровим врізним орнаментом. Це були горшки, миски, кулясті амфори. Знайдено знаряддя праці (кам'яні шліфовані сокири, ножі, скребки), прикраси (пряжки, намиста, підвіски), численні металеві вироби (ножі, кинджали, сокири).
Основним заняттям племен культури шнурової кераміки було землеробство і скотарство. Значного розвитку набула на той час обробка каменя. Пам'ятки цієї культури датуються 3-тім — серединою 2-го тисячоліття до нашої ери [2].
Курганний могильник також виявлено в урочищі Татарські могили в селі Цвітова (нсвизначеної культурної приналежності) .
Ґрунтовий могильник бронзового віку простежується на західній окраїні Сівки Войнилівської, поселення виявлене в урочищі Біла глина у селі Цвітова. Поселення голіградської культури виявлені в селі Голині. В тому ж селі виявлено пам'ятки культури карпатських курганів, що датуються 2—6 століттями нашої ери. Це вже був період, коли виникали східнослов'янські племена. В розкопаних курганах знайдено залишки зерен пшениці, жита, вівса, ячменю, проса і сільськогосподароькі знаряддя праці (залізні мотики).
У селі Войнилові (за 17 км від Калуша) в урочищах Біла Церква, Центр села, За липами, в селі Голині (8 км від міста) та в селі Новиця археологи виявили городища і поселення періоду давньої Русі (IX—XI ст.). Ці археологічні пам'ятки переконують нас, що як на території самого Калуша, так і в його близьких околицях проживало населення княжого часу. Можна припустити, що східнослов'янські городища-укріплення існували на території Калуша і в період союзу слов'янських племен V—VIII століть, і в часи Київської України-Русі IX—XI ст., і в епоху Галицько-Волинської української держави XII—XIII ст.
Не викликає сумніву, що територія Калуша і його околиці, багаті на солеварні промисли, були заселені в прадавні часи. Можливо, що сам Калуш міг бути одним із центрів окремого племінного союзу, коли тут, за даними письмових, а точніше, літописних джерел, могло проживати одно із племен білих хорватів чи тиверців. Не випадково саме Калуш залишався головним центром волосного управління не лише в княжі часи, а навіть і за часів панування польської Корони.
Сліди праісторичних поселень на території Калуша археологи помітили ще в другій половині XIX століття, наприклад, на пасовищі або міській толоці, званій Могилки, ще в минулому столітті археологи натрапили на ряд старовинних курганів, які на той час уже були знищені. Так, у 1874 р. при копанні рова біля урочища Струковати був виявлений меч, тоді ж розкопано давній цвинтар (антропологічний аналіз кісток указував на дуже давнє їх походження). Наприкінці XIX століття в кабінеті археології Краківської Академії Красних Мистецтв зберігалася гарно вигладжена керамічна сокира, що була передана сюди з Калуша для цього польського музею [3].
Зразки кераміки з поселення культури
карпатських курганів біля Калуша
(III — VI ст.)
Професор Маркіян Смішко розповідав авторові ще в 70-х роках, що біля Калуша простежуються пам'ятки культури карпатських курганів, подібних до яких так багато є біля Коломиї. Вчений, який досліджував ці пам'ятки, діqшов висновку, що первісне населення культури капатських курганів асимілювалося зі східними слов'янськими племенами. М. Смішко вважав, що носіями культури карпатських курганів були скотароько-землеробські племена білих хорватів, які згадуються в "Повісті минулих літ". Можна припустити, що ці мешканці як частина білих хорватів могли брати участь у походах київського князя Олега на Візантію 907 року та його наступника Ігоря — 945 р., як про це згадується в Несторівському літописі [4].
КОЛИ ВИНИК КАЛУШ, ЗВІДКИ ПІШЛА ЙОГО НАЗВА
Питання виникнення того чи іншого населеного пункту України, в тому числі і на Прикарпатті, дуже складне, насамперед через брак першоджерел. Є лише невелика група сіл і міст України, які мають точну дату свого виникнення, та й відносяться вони до пізнього середньовіччя.
Виникнення окремих прикарпатських поселень сягас здебільшого доісторичних часів, а тому точно визначити їх хронологію майже неможливо. В історичній літературі це викликає постійні дискусії між краєзнавцями і навіть професійними дослідниками.
Виходячи з такого стану справ, як у світовій, так і в українській історичній науці прийнято вважати першу письмову згадку про населений пункт за вихідну дату народження того чи іншого села, містечка тощо.
Зрозуміло, нам потрібно визначити час першої письмової згадки про Калуш. В історичній літературі з цього приводу є дві думки.
Деякі дослідники вважали, що перша письмова згадка про Калуш датується 1241 роком, тобто Калуш виник 755 років тому [5]. У своєму твердженні дослідники спираються на згадку невідомого автора Галицько-Волинського літопису, де він під 1242 роком писав: "Данило тим часом, прагнучи встановити порядок у (Галицькій) землі, поїхав до (городів) Бакоти і Каліуса, а Василько поїхав у Володимир" [6].
По-перше, виїзд князя Данила Галицького відбувся не в 1241 році, а навесні 1242 року, як це переконливо довів Леонід Махновець у своєму перекладі Галицько-Волинського літопису на сучасну українську мову [7]. По-друге, на нашу думку, ця дата першої письмової згадки про Калуш є сумнівною.
У Галицько-Волинському літописі йдеться не про наш прикарпатський Калуш, а про Каліус на Поділлі. В самому літописі іде мова про напрям шляху Данила Романовича в сторону Пониззя, як тоді називали Поділля, де й були два найбільші подільські гради — Бакота і Каліус.
Можливо, що й у княжий час могло існувати (і, напевно, існувало) таке поселення на території властивого Калуша, але воно ще письмово не усталилося, хоч картографи й фіксують його на мапах Галицько-Волинського князівства XII—XIII століть.
Залишається стверджувати, що перша письмова згадка про прикарпатський Калуш припадає на 1437 рік, як чітко зафіксовано в 12 томі Галицьких гродських книг. Ця перша письмова згадка про Калуш пов'язана з "королівським чоловіком Мітком Драгушом із Калуша" — шляхтичем. Йдеться про якісь судові позови.
"1437 р., 27 травня.
Надзвичайний суд відбувся найближчого вівтірка після Трійці року Господнього 1437 за участю підсудка Стіборія, коморія Ніколая, Возуша, Вільчека, Сестринича воєводи, Павла Свистельницького, Антонія з Комрохлі, Стратоновича Андрія, Медуського Стефана.
Драгуш проти Митька. Драгуш, королівський підданий з Калуша, у справі, яку має, та позовах, які матиме з шляхетним Митьком з Куроша, дістав позов шляхетного прокурора, воєводи Галицького Сестринича.
Текст із першою письмовою згадкою про Калуш. (27 травня 1437 р)
Той самий Драгуш пообіцяв дотримати обіцянки та заплатити, якщо б прокурор повів справу та виніс рішення назавжди щодо вищеназваних та на користь когось з вищеназваних" [8].
Звідси починається літопис Калуша за вірогідними джерелами спочатку як села, що потім, у XVI столітті, перетворилося на містечко і отримало статус магдебурзького права.
Від цього часу, а саме від 1437 року, на сторінках гродських і земських судових книг назва цього населеного пункту з'являється частіше. Уже 1438 року в записах йдеться про Мартина — управителя із Калуша. Можливо, це український шляхтич, який від імені галицького старости заправляв королівським Калушем.
Під 1447 роком в актах Калуш згадується разом із солеварнею, тобто вперше в письмових джерелах згадується місцева солеварня (Саіизга сит Згира — Калуш із жупою) [9].
Документ був записаний в актову книгу на Св. Івана 24 червня 1447 року. Він цікавий ще й тим, що тут згадуються вперше навколишні села Незавизів, Зараби, Братківці, Угринів, Довге. Все це зафіксовано в Галичі у гродському суді в присутності багатих панів: Теодора з Бучача, Каменецько-го Івана з Княгинина, Михайла Мужили з Бучача — Сня-тинського і Коломийського старости (капітана), Петра з Голів, Івана з Комарова та інших.
Калуш згадується в галицьких актах і під 21 червнем: "21 червня 1447 року акта складені в Галичі в день Св. апостолів Пилипа і Якова". Іде мова про "Ігната із Кутиш, суддю, Стріборія з Васючина — підсуддю територіального поділу Галицького. Стверджуємо, яким способом пан Микола Порава з Любліна галицької дільниці отримав спадок після знатного роду пані Анни, доньки Петра Влодковича з Харбіновича — двісті по 60 грош із батьківських дібр і 60 грош з материнських маєтків. У користанні його появилися також фільварки, які підпали під громадські закони Галича, Коростович, Бовшева, Хоросткова, Дубівців, Залукви і Ямниці".
Під 1475 роком у галицьких тройських книгах серед різних сіл згадуються оселі Рожнів, Довге, Ісаків, Боднарів, Лютатичі, Тужилів і Підгірки біля Калуша.
Отже, перша письмова згадка про Калуш на сторінках старовинних актів з'являється у 1437 році.
Не менш актуальним і цікавим є питання про походження назви Калуш. Звичайно, це не легко з'ясувати, бо немає точного пояснення в письмових актах. На сьогодні існує декілька гіпотез, які тут наводимо.
Один із перших дослідників, галицький історик Антін Петрушевич, у своїй джерелознавчій праці виводив назву Калуша від слова "колесо". "Назва міста Калуша,— писав він ще в 1887 році,— пройшла від слова Калуш (тобто колеса Кепгасі — звідси походить слово каратники), яким витягається із соляних криниць солянку, суровицю. В старинних польських записах читається: "На Сівці тягнуть росіль колюшем. Сівка — потік, над яким лежить місто" . Гіпотеза Антона Петрушевича надто довільна і не переконлива. Ця, так би мовити, колесова гіпотеза не може бути прийнята хоча би тому, що кератники як ремісники при солеварних
банях забезпечували солеварню соровицею, яку тягли з солеварних криниць, використовуючи для цього коней.
Другий відомий знавець історії, Мирон Кордуба, у своїй відомій праці "Що кажуть нам назви осель?" виводить назву "Калуш" від слова "каль", що означає, на його думку, чорний. Це він мотивував такими словами: "Найстарший гурт з поміж цих осель творять оселі із прикметниковим закінченням на "ь", про що свідчить вже сама старинність цієї граматичної форми, тепер уже невживаної, бо її місце засіла присвійна форма на "ів". Сюди належить... Калуш — (із каль — чорний)" . Така етимологія теж нас не переконує.
Пізніші дослідники топонімів, у тому числі назв населених пунктів, також висловлюють свої міркування щодо походження назви Калуш.
Так, М. Т. Янко вважає, що назва міста Калуш походить від татарcького слова "каляш", що означає "табір" . Юрій Кругляк погоджується із своїм попередником і також стверджує, що назва міста Калуш "походить від татарського слова Калин, що в перекладі означає "табір", "стоянка" . А далі нагадує, що дехто виводить назву Калуш з давнього "кал" у значенні "чорний", тобто має на увазі проф. М. Кордубу.
Усі наведені гіпотези дослідників малопереконливі і надто суперечливі. Більш прийнятною є думка, що назва Калуш походить від гідрографічних ознак свого місцерозташування.
Назва міста Калуша наближена до подібних назв населених пунктів, які є на Поділлі під назвою Каліш. Дослідники пояснюють, що назва "Каліш" означає мешканців Каліша (або, як зафіксовано в Галицько-Волинському літописі, "Каліюш"), тобто населення болотистих низовин. Така назва трапляється не лише на Поділлі — відомо біля десятка подібних осель на території Польщі .
Прихильники цієї гіпотези аргументують свої міркування тим, що назва Каліш свідчить про слов'янське походження. Вона, на їхню думку, могла піти від того, що східнослов'янські городища, гради лежали на узбережжях болотистих місцевостей, які забезпечували від нападів ворогів. Про це твердили в XV—XVI ст. такі відомі польські хроністи, як Ян
Длугош, Мартин Кромер, Мартин Бєльський, Стрийковський. Подібно деякі прикарпатські населені пункти (Заболотів, Заболоття, на якому локалізувалося в 60-х роках XVII ст. місто Станіславів) отримали свої назви від болотистих територій — у буквальному розумінні "поселення серед калюж".
Так могло бути і з поселенням "Калуш", тобто поселення серед калюж. У тлумачному словнику української мови записано, що калюжа — це невелике заглиблення в грунті з дощовою або ґрунтовою водою. В польсько-українському словнику також засвідчено калюжу як болотисту територію.
З цього приводу сьогоднішній мер Калуша Роман Сушко поставив резонне запитання, чому подібну назву не отримали сотні інших населених пунктів, що виникали та існували на заболочених територіях?
І сам на нього відповів: бо йдеться не про звичайні калюжі, а про природні соляні джерела, які з праісторичних часів існували на території теперішнього міста і які називалися "калюжами", у місцевій вимові — "калюшами". В період середньовіччя і пізніше тут функціонувала одна з найбільших солеварень Галичини.
Оселя Калуш зростала рівночасно із місцевою солеварнею, і не випадково Калуська жупа, або баня, як уже сказано раніше, згадується разом з першою письмовою згадкою про Калуш (1447 р.)
ПІД ПОЛЬСЬКОЮ КОРОНОЮ
(1387-1772 рр.)
ВІД СЕЛА ДО МІСТЕЧКА НА МАГДЕБУРЗЬКОМУ ПРАВІ
Калуш протягом тисячолітньої історії вписав яскраві сторінки до літопису Прикарпаття. На жаль, майже не збереглось першоджерел до історії оселі з періоду Київської України-Руси IX—XI століть та Галицько-Волинського князівства часів династії Ростиславичів (1054—1199) і Романовичів (1199—1340).
Але на основі історії подібних княжих осель можемо стверджувати, що на території Калуша у названі хронологічні періоди проживали люди, які займалися мисливством і землеробством. З праісторичних часів жителі оселі продукували сіль і реалізували її на місцевому ринку, а можливо, й вивозили поза межі Калущини.
У княжий період Калуш, правдоподібно, як князівська оселя входив до складу Галицької волості, якою управляв боярин. Можливо, що прибутки із тодішніх калуських солеварень, подібно до коломийських, були князівськими і йшли на утримання князівського двору чи князівського війська. На все це, напевно, з часом дадуть відповідь археологічні розкопки як на території самого Калуша, так і в його околицях.
Із захопленням Галичини польською Короною після горезвісної Кревської унії (1385) княже село Калуш увійшло
до складу новоствореного Галицького староства (1387), тобто королівщини, і залишалось у його складі до 50-х років XVI століття, коли за спеціальним окремим декретом Варшавського сейму відокремилось і перейшло у відання окремого Калуського староства, яким управляв польський коронний гетьман і воєвода Руський Микола Сенявський. Це сталося в 1552 році [І].
Які соціально-економічні процеси відбувалися в селі Калуші в XIV — середині XVI століття, довідуємося з небагатьох першоджерел. У галицьких актах зафіксовано, що в 1437 році власником села був Мітко Драгуш, як записано в акті, "королівський чоловік із Калуша". Треба розуміти, що це був довірений галицького старости, а за походженням, як видно із імені, був українського роду, можливо, з дрібних колишніх бояр, як це ми спостерігаємо по інших тогочасних селах Галицького староства.
Через рік у тих же гродських актах значиться інший правитель села — якийсь Мартинус — "управитель (прокуратор) із Калуша" [2]. Минуло десять років, і в 1447 році від імені Галицького староства селом заправляє вже інший правитель [3]. Цікаво, що село Калуш тоді згадується в актах поряд із місцевою солеварнею (жупою).
Протягом XIV — середини XVI століття в селі проживало понад 40 селянських сімей. Згідно з категоріями вони ділилися на вільних і невільних. До вільних, або свобідних, селян входили сільський старшина — тіун, що стояв на чолі громади, корчмар, сільські ремісники — боднар, ткач, швець, кушнір, коваль, зварич і кератник, які обробляли місцеву сіль. Це були, як записано в актах, "королівські люди". З невеличких актових звісток довідуємося, що вони володіли окремими дворищами, земельними ділянками і могли виходити з села.
До другої групи входили несвобідні, або невільні, селяни. З появою панського фільварку, а він згадується в актах 1447 р. [4], вони були закріпачені панським двором. Від княжих часів калушани користувалися староруським (староукраїнським) правом, коли сільські старці правили селом, користувалися копним судом. Поступово в XV—XVI ст. польське старостинське управління перевело руське населення на
польське, або, як тоді називали, німецьке, право і підкорило кожне господарство панському дворові, фільваркові.
У XIII—XIV ст. головне руське (українське) право було досить поширене на Прикарпатті, в тому числі і в селі Калуші.
У XV — на початку XVI ст. заміна на польське і німецьке право була дуже вигідна для польських феодалів. Це давало останнім можливість зміцнити свос панування, послідовно ліквідувати старовинні руські (українські) порядки і все підкорити дворові. Королівські і сеймові постанови польської Корони чимраз більше і більше урізали права калуських селян, а головне — позбавляли їх старих українських правових традицій. Іван Франко не випадково писав, що старе українське право "де в чому було кориснедля людності, бо давало в громаді з начну самоуправу, і вона сама вибирала собі голову, тіуна або отамана, сама розділяла землю між поодинокими членами громади, сама (вічем, а не через вибраних урядників) розсуджувала чвари між своїми членами і разом відповідала за кожного свого члена перед посторонніми панами та перед властями. Для того руська людність не хотіла покидати руського права" [5].
Усе це, як у дзеркалі, відбито і на становищі калуської української громади XV—XVII століття. 1435 року в Галичині повсюди було насильно запроваджено польське право, дуже вигідне для панів-окупантів. Вони готували грунт до закріпачення селян. З приводу цього Іван франко писав:" Від 1435 року, коли в Червоній Русі заведене польське право і польські суди, до кінця XV віку пропали невеликі рештки староруського вічового порядку по селах і... запанувало обіч панщизняних тягарів також (домініяльне) суддівство. Від того часу доля наших селян була тяжка, одностайна" [6].
До 1549 року Калуш залишався селом, що входило до Галицького староства, як визначалося в актах, іп bona Kalusza — добра калуські [7]. Це означало, що Калуш з околицями здавна творив волость, або ключ, який належав спочатку до Галицького староства. Очевидно, Калуська волость сягає своїми початками княжих часів. Це підтверджується тим, що біля 1460 року і до 1634 року Калушем і його навколишніми земельними посілостями володіла родина Ходечів з Ходеча [8], давнього українського походження. Це право володіння потвердили їм свого часу польські королі.
Село Калуш переростає в містечко. Худ. М. Гаталевич
Калуш як давня волость, до якої належали навколишні села, входив до складу Галицького староства. В 1549 році польський король Сигизмунд Ав'густ уповноважує Белзького воєводу, коронного гетьмана і Галицького старосту Миколу Сенявського заложити (заснувати) місто Калуш, зобов'язуючи його мешканців виконувати річні обов'язки з домів, сплачувати річний грошовий чинш розміром ЗО грош, давати данину по 2 каплуни і 12 яєць. Крім того, під час жнив калушани зобов'язувались два дні укладати сіно в стоги, а на третій — іти пилувата.
За цим королівським привілеєм новоосілі . міщани звільнялися на 10 років від сплати грошових чиншів та інших повинностей, а ті, що давніше осіли в новозаснованому місті, звільнялися від обов'язків на 2 роки. До того ж усі міщани, як давні, так і ті, що тільки-но оселилися в місті, протягом 15 років звільнялись від податку на основі німецького права. Було дозволено торгувати кожної п'ятниці і надано право на два річні ярмарки — на Св. Прокопа і Св. Мартина [9].
Отже, 1549 року Калуш отримав статус міста на магдебурзькому праві і відповідну юрисдикцію на самоврядування. Він стає "вільним містом" . Крім того, Калуш стає центром негродового староства, яке виділялося із складу Галицького староства з групою близьких сіл.
Які зміни відбулися в адміністративно-судовому управлінні після надання Калушеві магдебурзького права? Згідно з магдебурзьким правом, за прикладом інших міст Прикарпаття — Галича, Снятина, Коломиї, Долини, був утворений міський магістрат, або міська рада. її очолював, за загальноміськими виборами, бургомістр, якого обирали у визначений час із польсько-католицького середовища разом із радниками (райцями). їх тоді називали консулами і обирали раз на рік.
Міське судочинство здійснював у Калуші лантвійт, призначений калуським старостою. Він залишався головним у судовій системі міста із спадковим правом на свою владу і спільно з лавниками судив усіх, хто порушував міські права. Цікаво, що в Калуші, за даними королівської люстрації, у 1565—1566 роках лантвійтом був Іван. Ілько був возним, а міським слугою — Паско . Очевидно, всі були українського походження. Вони звільнялися від усяких повинностей.
Магдебурзьке право у Калуші, як і в інших містах Галичини, мало обмежений характер, оскільки міську раду і лаву узурпували іноземні католицькі патриції. Вони домінували в цеховому ремеслі і торгівлі, посідали земельні ділянки за містом. Але це буде потім, а до середини XVI ст. ще переважали в управлінні міста представники з українського патриціанського середовища.
ТАТАРСЬКІ НАПАДИ НА КАЛУШ У XV—XVII СТ.
Татароьке лихоліття — сумнозвісні сторінки історії України XIV—XVII століть. Починаючи з Батиєвого погрому і занепаду Золотої Орди, в Криму з колишнього татароького центру утворилося Кримське ханство, яке у 70-х роках XV ст. визнало васальну залежність від Туреччини.
Від того часу кримські орди постійно нападали на Україну. Вони виробили свої страшні ординські шляхи — Кучманський, Чорний. Один із них називався волоським, або молдавським,— із Молдавії він прямував на Покуття, а далі на Львівщину, Стрийщину.
Від кінця XV ст. на Галичину, в т. ч. на Прикарпаття, постійно, рік за роком або й декілька разів на рік нападали татари і полонили багато люду, спалювали села і міста. Першим і найважчим для прикарпатців став 1498 рік, коли, за даними джерел, орда "людей же о сто тисяч в плен поведе и розпродав татарам и туркам". У Львівському літописі під 1498 роком записано: "Татари провіднії" , — тобто йде мова про татар, котрі напали на українські землі на Провідну неділю, яка того року припала на 22 квітня. В іншому джерелі записано, що восени цього ж року (1498) напали турки "около Галича, Жидачова, Дрогобича, огнем и мечем поплениша" .
На напади татар на Покуття наприкінці XV ст. звернув увагу Михайло Грушсвський. В "Історії України-Руси" він писав, що в 1498 році на Поділля й Галичину впала татарська орда, у цей рік "під зиму прибули знову великі маси турків — 70 тисяч, як рахує сучасник, і страшно спустошили околиці Галича й Підгір'я" . Зазнав знищення цього злощасного року і Калуш.
Чим можна пояснити ворожі напади татарської орди? Розшматована сусідніми державами, Україна в XV ст. була кинута завойовниками на поталу туркам і татарам. Влучно з цього приводу писав М. Грушевський: "Трудно собі навіть представити всю глибину нещастя, в яке впали українські землі і всю соромотність безрадности державних чиновників супроти нього. Вся Україна з виїмками хиба зайнятої Москвою північної Чернігівщини стала театром страшних спустошень татарських, турецьких, волоських. Періодично, майже щорічно набігали на них більшими або меншими відділами татари, забирали, що могли понести їх коні, і забираючи або нищачи решту. Перешкоди їм в тім ніколи не було" .
Калуш теж став жертвою татарського лихоліття, одним із об'єктів постійних нападів татарви. Ось конкретні історичні факти. У Львівському літописі під 1524 роком хроніст записав: "Турки Рогатин достали" . Це був напад на Прикарпаття загону турків у кількості 12000 осіб, серед них було 4 000 білогородських та інших татар. Від татарського нападу тоді потерпів і Калуш.
У XV — на початку XVI ст. було спалено і знищено 33 населених пункти Прикарпаття. Ординці руйнували міста по декілька разів: Рогатин — 3, Калуш — 4, Войнилів — 5, Тисменицю — 6, Коломию — 8, Снятин — 10 разів .
Особливо активізувалися татарські напади на Прикарпаття наприкінці XVI — на початку XVII століття. Вийшовши із сторони Молдавії, татарські орди вдиралися в Покутський край. Вони розбігалися з Молдавського, чи золотого, шляху, який прямував на Снятин — Коломию — Тисменицю — Галич — Рогатин, і нищили, палили все на своєму шляху, полонили населення. Тоді вкотре потерпів від ординців Калуш і його околиці. У Львівському літописі під 1590 роком записано: "Татари Галич спалили", а під 1594 роком зафіксовано: "Татари вийшли були і Галич спалили, шкоди много учинили" . Про цей напад татар на Покуття, коли був знищений і Калуш, докладно розповідається у польській хроніці Мартина Бєльського. Тоді татари вийшли з Волощини на Покуття, вчинили там багато шкоди, потім пішли на Самбір, спалили Снятин, Жуків, Тлумач, Тисменицю, Галич та багато інших міст, в тому числі і Калуш .
1617 року татарський напад на Покуття приніс одне з найбільших знищень Калуша. Його було дощенту спалено, в полон потрапило багато калушан. Внаслідок цього розорення міщани не в змозі були сплатити королівські податки. Виходячи з цього, власниця Калуської волості Ядвіга Потоцька звернулася до короля з проханням звільнити міщан Калуша і селян староства від державних податків. На це польський король спеціальним привілеєм звільнив мешканців Калуша і навколишніх сіл від сплати податків на 4 роки .
Через рік, а точніше в 1618 році, татари знову здійснили напад на Прикарпаття. За даними джерел, у липні того ж року ординці "розпустили свої загони в той же край поза Дністер в напрямі Калуша, Стрия і Дрогобича". Про це повідомляв у своєму листі від 19 липня 1618 року великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський до Белзького підкоморія Матвія Лесньовського. Про цю татарську навалу писав також у своїй реляції-донесенні від 17 липня 1618 року галицький підкоморій Ян Стоїнський. Під час цього нападу в Калуші було спалено багато будинків, над містом довго розлягалися дими від пожежі.
Очевидці цих розорень покутських міст і сіл, у тому числі і Калуша, з тривогою писали, що "покутські і подільські краї через вогонь і меч в ніщо обернулися" . Деякі села після татарських нападів зовсім зникли. Так, в Черніїві з цілого села залишилося ледве 15 осіб, в селі Хотимирові татари всіх селян побрали в неволю.
З погромом польських військ під Цецорою 1620 р. турецько-татарські загони здійснили найбільший напад на Покуття, спалили сотні сіл навколо Коломиї, Галича, Калуша, Теребовлі, Львова, Стрия, Самбора, Дрогобича і Перемишля . З тривогою вчитуємося в тодішні урядові повідомлення про масове знищення сіл і міст Прикарпаття, серед яких зазнало відчутного знищення і місто Калуш.
У 1620—1621 рр. татари поновили свої напади на Покуття. 1620 року відбувся один із найбільших татарських наїздів на Прикарпаття; через рік тільки в Галицькій землі було знищено 20 міст і містечок. Як записано в галицькій гродській книзі, в Галицькому повіті були знищені татарами такі села і міста: Хотимир, Горожанка, Калуш, Мартинів, Підгайці, Семаківці, Тисмениця, Устє Зелене і Васючин. У нещасливому 1621 році серед 24 міських осад, які найбільше потерпіли від нападу татар, були Снятин, Підгайці, Стрий і Калуш .
Загалом Калуш зазнав за період від 1605 до 1633 р. вісім ординських нападів, а в 1617—1618, 1620—1621 роках містечко постраждало найбільше. Як твердить польський дослідник М. Горн, "мешканці Калуша внаслідок цілковитого руйнування в роках 1616, 1620, 1621 через напади татар, а також внаслідок випадкової пожежі міста не заплатили жодних податків. Коли ж "нове поселення теперішнього містечка Калуша з його площами ще не забудоване, лібертація, яка їм дана вельможним паном старостою, не закінчилась і має ще 6 років тривати" .
У 1616 році ремісники Калуша отримали королівський привілей на право осісти в місті після татарських нападів.
Татарський ясир з Покуття. З угорського літопису XV ст.
Але оскільки перебудова міста ще не була закінчена, за описом Калуського староства 1629 року, то калуські ремісники мали сплачувати грошовий чинш, згідно з давніми звичаями, тільки коли містечко буде заселене .
З цього видно, якими важкими для калушан були наслідки татарщини. Коли в 1661 році королівські люстратори, описуючи Калуське староство, вимагали від міщан подати королівські письмові привілеї для потвердження їхніх прав, то привілеїв не виявилося. Королівські люстратори пояснили це так: " Викликані перед нами калуські міщани, щоб свої права показали, відповіли (реферували) про те, що ті привілеї, які вони мали надані з ласки його королівської милості, то всі вони через татарські напади втрачені, про що в люстрації, складеній у 1628 році, вони мали атестацію" , тобто вже говорили про це.
Татарські напади були несподіваними і руйнівними. Як записано в спогадах очевидців, ординці, розділившись на окремі ватаги, підступно підходили до села чи міста і непоміт-
но, з великим криком "аллах", "аллах", підпалювали крайні будинки. Коли зчинявся переполох, нападали, як вовки, на людей, вбивали старих і немовлят, ловили на аркан молодих і полонили їх в ясир. Сучасник писав у XV столітті: "Ми бачили, як людей вбивали, стинали їм голови, жорстокий ворог кидав у вогонь їх тремтячі серця, виривав легені". Полонених хлопців вишколювали в яничарських школах або використовували як невільників на галерах, а молодих дівчат завозили у турецьку фортецю Кафу в Криму, де продавали туркам і татарам у гареми .
Шляхи, якими проходила орда по Прикарпаттю, освічувалися пожежами, вкривалися трупами вбитих і замордованих. Пам'ять про це страшне лихоліття збереглася в народних піснях, які кобзарі співали по всій Україні:
Зажурилась Україна, що ніде прожити: Витоптала орда кіньми маленькії діти, Малих потоптала, старих порубала, А молодшим й середульшим назад руки Пов'язала, під хана погнала.
Саме в цей тяжкий період була схоплена в Рогатині Настя Лісовська, яку продали до султанського гарему в Істамбулі. Своєю красою, ніжністю Настя-Роксолана завоювала серце султана Сулеймана II Пишного.
Татарське лихоліття було гіршим від одноразового Батиєвого погрому 1240 року. За висловом М. Грушевського, "вся Україна, саме повітро її наповнилося невільницьким плачем, який ще нині бринить і плаче в наших піснях на протязі кількох століть" .
За річкою вогні горять, Там татари полон ділять, Село наше запалили І богатство розграбили, Стару неньку зарубали, А миленьку в полон взяли. А в долині бубни гудуть, Бо на заріз людей ведуть: Коло шиї аркан в'ється, А на ногах ланцюг б'ється
Шляхта галицька в час набігів татар ховалася із своїми скарбами по замках, фортецях, селяни ж залишалися беззахисними. Народ рятувався, як лиш міг. Ще й досі у народі, в тому числі і на Калущині, зберігаються перекази про "татарські звори" — урочища, де ховалися люди: по лісах, болотах. Показують і сьогодні "віхи" по селах, на яких селяни вартували перед татарською небезпекою. Антін Петрушевич записав у "Сводній літописі" історичний факт, як у час турецько-татарської навали 1676 року татари- спалили замок у селі Перегінську, а місцеві селяни заховалися в гіроьких зворах і оборонялися в урочищі, званім "Чута". Ці відомості історик почерпнув із старої хроніки, де було записано, що Львівський єпископ Йосиф Шумлянський, складаючи інвентар церковного маєтку села Перегінська, записав ці події ще в кінці XVII ст., тобто по свіжих слідах: "За Перегінськом в горах,— писав він,— є місце, назване "Чута" (етимологія цієї назви не з'ясована), яка стала за найкращу фортецю, величиною на милю, там є будинки, де оборонялися від турків, немалої сили під час Журавінської війни" .
На Прикарпатті, в т. ч. на Калущині, були справжні борці проти татарської навали. Яскравим прикладом є народний проводир Гнат Височан (батько славнозвісного Семена Височана, народного полководця часів Хмельниччини), який захищав селян Калущини від гніту місцевої шляхти і від татар. Як видно з джерел, Гнат Височан, маючи "спосібних і багато людей, на це приспособлених", організовував часті напади на татарські загони, що поверталися після наїздів "на загальних тамтешніх бондарівських посполитих шляхах" , які прямували на Калуш. Височан звільняв бранців, відбирав від татар здобич, стаючи популярним у народі. Це відбувалося в 1620—1625 роках на шляху, який вів із Тисмениці на Калуш.
КАЛУШ У СЕРЕДИНІ XVI СТОЛІТТЯ
Про життя Калуша в середині XVI ст. ми довідуємося в основному із опису королівської люстрації 1565—1566 рр., різних тогочасних скарг селян, шляхти, які заносились до галицьких гродських актів і які пунктуально записували гродські писарі.
За описом королівської люстрації, місто "лежало під горами над рікою Сівкою і другою рікою Чечвою". З отриманням магдебурзького права Калуш виділився з Галицького староства і став центром окремого староства, в якому у солеварних жупах продукувалася сіль. Колишнє село, Калуш із отриманням статусу міста після 1549 року, поступово набував міського вигляду. В середмісті була побудована спочатку дерев'яна ратуша з ринковою площею. 20 квітня 1632 р. король Сигизмунд III Ваза (1587—1632) відновив мешканцям Калуша привілеї, дані ще королем Сигизмундом Августом II (1548—1572), про спорудження міської ратуші "для вигідності і прикраси міста". На жаль, через брак джерел важко визначити, де стояла ратуша в XVI — першій половині XVII століття. Восени 1648 р., в період Хмельниччини, вона згоріла.
У ратуші засідав калуський магістрат. По чотирьох сторонах ринкова площа забудовувалася різними торговельними крамничками (ятками), де реалізувалися на тижневих торгах продовольчі товари і збувались ремісничі вироби. Тут стояли будинки міського поспільства, патриціату, тобто багатих торгівців, і ремісників-бюргерів — середньозаможного міщанства. В 1569 р. у Калуші, в середмісті, стояли два будинки, в одному з яких жив місцевий війт, а в другому замешкував возний. Вони, як вищі міські чиновники, до ніяких повинностей не зобов'язувалися, бо залишались на міській послузі. Тут був також дім калуського старости, з якого платили грошового чиншу річно 2 флорини .
Калуського замку на 1565—1566 рр., очевидно, ще не було, позаяк, за описом Галицького староства, калуські міщани тоді зобов'язувались "кожний зокрема завезти по два вози дерева на будову галицького замку" .
За люстрацією Галицького староства, в Калуші у міському магістраті урядували, як було сказано, чиновники — лантвійт Іван, возний Ілько та міський слуга Паско. Хоча тоді в Калуші ще не працювали гродські і земські суди, але наявність у міському самоврядуванні посади возного свідчить про те, що останній роз'їжджав по селах Калуського староства у судових та цивільних справах і заносив їх у місцеві або галицькі гродські судові книги.
Щодо категорій міського населення, то тут у 1565— 1566 роках надибаємо міщан, які в актах називалися "господарями" та "підсусідами", "підсадками". В люстрації Галицького староства в 1565 — 1566 роках перелічуються імена і прізвища калуських міщан. Оскільки вони виступають під своїми справжніми прізвищами вперше, то ми наведемо їх: Іван Занчович, Лючко Ковальович, Власін, Ігнат Когут, Хведір Ткач, Іван Заволода, Дмитро Ячкович, Сидор Глебкович, Лаур Поперча, Петро Ганевич, Бляско, Лучка Матійович, Тимко Свєч, Васко Коваль, Олекса Пісчельник, Павло Бод-нар, Сем'ят Манєч, Хуедорич, Лаврін Вороб'єтов, Кондрат Косомаков, Ігнат Тетчерич, Андруско, Микита Вітнічкі, Андрей Елюбович, Петрова, Гарасим, Данило, Зонєч, Неєло, Хведіна Логінов, Андрей Петриків, Хведон Ігнатів, Тимко Калинів, Сен Вороб'єїв, Піп Павло Дикий, Іван Босий, Василь Бернаріс, Іван Петриків, Іван Горбатий, Михайло, Борис Матвійович, Василь Броневич, Сімко Ленартович, Міско Бубович, Ячко Клубович, Ячко Борискович, Петро Логінович, Донєч Міхалкович, Хведор Іваскевич, Омелян Гричевич, Ігнат Занчевич — всього налічувалось 56 калуських господарів .
Перелік надзвичайно цікавий під оглядом імен та прізвищ перших калуських газдів. З нього ми переконуємося, що це були в основному українці. За прізвищами можна встановити їх ремісничі професії — ковалі, блоничі ( виготовляли блони на вікна, що заміняло скло), пекарі, шевці.
Щодо повинностей, то кожний калуський господар платив грошового чиншу річно ЗО грош; натуральних данин давали по 2 курки (вартістю по 1 грошу) та 12 яєць. Згадувався в люстраціях Станіслав Швець, який з панського дому давав чиншу 2 злотих.
Крім цього, кожний із них мав привезти 2 фіри дерева на будову галицького замку і по 1 трамові доставити до тартакового млина. До того ж до повинностей входило: косити 2 дні на рік і все скошене громадити та складати в стоги, 2 дні жати. Хто з міщанських газдів мав бджоли, мусив давати 1 вулик .
У 1565 р. у Калуші проживала група міщан, званих "підсадками". Вони, за даними опису, "робили що їм наказали, а деякі з них відкуплювались від роботи грошовим чиншом — Барвєтка платив 3 злотих, Іван Микулик — 3 злотих, Лаург, Сен Кузич давали по 1 гривні, також Лавринич ткач і Станіслав слюсар платили по гривні. Ще інші ремісники сплачували по 1 гривні кожний зокрема" . Працювало тоді в Калуші 11 ремісників — ковалі, бондарі, шевці, кушнірі, блонарі, ткачі, слюсарі, які обслуговували міщан і панський двір.
У місті в 1567 році було ще 4 комірників, які не мали своєї хати, а винаймали комірчини у багатих, від чого й пішла назва цієї категорії міщан. Вони осіли в місті і платили чиншу по 15 грош, а 2 з них давали по флорину. В актах записано, що ці комірники "роблять те, що їм накажуть" .
У Калуші у 1565 році працювала панська солодівня. Кожний, хто робив у ній солод, давав по 4 гроші й півмірки солоду, що на рік виносило прибутку 66 злотих 20 грош. Міщани брали з млина панські солоди. У місті існував окремий бровар, і, коли хто робив пиво, давав відвару 3 гроші.
Була в місті різницька ятка, з якої за оренду на рік давали 43 злотих і 2 камені лою несмальцованого, кожний з яких виносив 24 гроші, що в цілому річно складало прибутку 43 злоті 48 грош.
У Калуші здавна існували солеварні. В 1565 році продукували сіль у 3-х банях із 4-ма вежами, які виорендовували тоді два місцеві міщани. Одна належала старості, а одна — костьолові. Річна сума прибутку з цих солеварень виносила 229 злотих .
У місті збирали мито від солі, солоду і бровару та бджільну десятину .
1565 року у визначні дні у Калуші, як і в Галичі, різали худобу — в часі від Великодня до м'ясопусту, що називалося
по-місцевому "сохачки". Різники давали від більшої штуки худоби по 1 грошу, а від меншої худоби — по шелягу, що на рік складало прибутку 10 злотих.
У середині XVI століття була в Калуші "горілчана корш-ма". На річці Чечві діяв млин, де працювали 2 мучних кола, а 3-тє було ступне. Всі 3 мучні кола щороку виорсндовував за 310 злотих жид.
У Калуші в цей період існував панський двір, який був забудований житловими будинками, стайнями, шпіхлірами. Сюди міщани постійно доставляли данину: збіжжя, худобу. Всі калуські міщани і селяни із старостинських сіл зобов'язані були давати 20-го вепра, коли жер зародить, від рогатої худоби здавали данину, звану "поволовщина", тобто кожного сьомого року кожний господар давав штуку худоби. У 1565 р. старостинський двір вибрав 60 волів на суму 240 злотих.
При калуському старостинському дворі була панська пасіка, з якої лише в 1565 році "набито меду більше півбочки" вартістю 8 злотих .
Разом у Калуші 1565 року проживало 53 господарі, 11 ремісничих родин, не враховуючи сюди чиновників з міського магістрату, католицьких і православних духівників, різних людей на обробітку солі. Загалом налічувалося понад 100 калуських родин, а коли додати ще й мешканців передмість — Львівського, Галицького, Долинського,— то все населення на середину XVI століття складало понад 1000 осіб.
За іншими даними, в 1569 році в Калуші з 55 міщанських родин сплачувався грошовий чинш, бралося річно з кожного двору 1 флорин, 2 курки і 12 яєць. У містечку були вулиці Панська, Замкова, Костельна, Галицька , Під валом, За валом, на Греблі, Біля пивоварного заводу ( завод діяв на окраїні міста). Загір'я залишалося фактично передмістям Калуша. Міська баня мала тоді 3 соляні вежі — одна з них належала староству, друга — костьолові, а третьою володіла адміністрація міста.
Дещо змінився Калуш на початку XVII століття. Місто перетерпіло два лиха: його спалили татари, а інша частина, переважно передмістя, знищена була пожежею. Внаслідок цього за королівськими привілеями міщани отримали право на
відбудову міської ратуші, організацію воскобійні, столярні і встановлення метрології — власної калуської ваги.
Калуш після пожеж відбудовувався як в середмісті, так і на передмістях. У 1627 році міщани по двох сторонах міста будували мости і постановили знімати "мостове" — від кожного купецького воза по 1 грошу. Гроші ці призначалися на оборону міста.
Весь міський прибуток на той час належав замкові. У зв'язку з відбудовою в Калуші з'явилося чимало нових будинків, міщани були звільнені від податку на 6 років. Передбачалося, що після того, як закінчаться пільгові роки, вони зобов'язані будуть платити чинш з кожного будинку по 1 флоринові; ремісники будуть зобов'язані платити, згідно зі старими звичаями, також відповідні грошові чинші .
ТАЄМНИЦІ КАЛУСЬКОГО ЗАМКУ
І ОБОРОННИХ СПОРУД
СЕРЕДНЬОВІЧНОГО МІСТА
(XVI—XVIII ст.)
Мало хто сьогодні з калушан знає, що в місті існував середньовічний замок, який в актах називали старостинським, оскільки тут у 1549 — 1778 рр. було управління Калуського негродового староства.
Від дерев'яних чи кам'яних замкових споруд не збереглося жодного сліду. На початку австрійського панування калузький замок був знесений, стародавня будівля розвалилася. В кінці XVIII — на початку XIX ст. каміння частково використав міський магістрат, а частково міщани для своїх потреб. На жаль, тогочасні архітектори, художники, австрійські правителі не залишили нам будь-яких планів, схем, малюнків замку.
Каміль Баранські висловив припущення, що в Калуші оборонний замок існував уже в XIII столітті, коли тут з'яви-
Калуський ста рости 11ський замок.
За мапою другої половини XVII ст.
Худ. М. Гаталевич
лися як фахівці гірники — угорці. Від того часу, вважає він, передмістя називалося Банею, а місто отримало в своєму гербі угорський хрест над топкою солі . Здогад автора досить цікавий, але, на жаль, ця гіпотеза не підтверджена джерельними матеріалами.
До надання Калушеві в 1549 році статусу містечка на магдебурзькому праві говорити про наявність тут замку не доводиться. Це пояснюється, по-перше, тим, що в люстрації Галицького староства 6 років після надання Калушеві статусу міста калуський замок ще не згадується, хоч і йдеться про виділення Калуського староства. В люстрації 1565 — 1566 років записано, що калуські міщани тоді "повинні були завезти кожний зокрема по дві фіри дерева на будову галицького замку" .
Правдоподібно, із розбудовою міста, після 1549 року, калуський староста розпочав будівництво королівського замку. Воно затягнулося у зв'язку з нападом татар і пожежею в місті. Калуський замок міг з'явитися в ЗО—40-х роках XVII століття. В період Хмельниччини, коли восени 1648 року в Калуші був організований український уряд, про нього ще не згадується.
Уперше натрапляємо на достовірний опис Калуського замку в королівській люстрації 1661 року . В ній записано, що в замку є в'їзд до міста, де замкова брама, в якій розміщена кімнатка, що являє собою їдальню з буфетною коморою. Далі розміщувалися 8 покоїв з кімнатами. У виході із замку до волоського саду також було розміщено кілька кімнаток.
Під волоським садом, очевидно, розуміється сад, де росли дерева волоського горіха. Близько садової брами стояла стайня з коморою і кухнею. На озброєнні калуського замку була армада — арсенал, який складали великі спіжові гармати і кілька залізних гарматок. Крім того, тут було 10 гаківниць .
Більш повне уявлення про калуський замок дає інвентарний опис Калуського староства від 22 вересня 1771 року : замок від сходу сонця був обнесений оборонним валом, на якому були встановлені дерев'яні паркани. Брама від міста з ринку була мурована, вкрита ґонтовим дахом. Вона мала подвійні ворота, зроблені з ялинових зрубів, які були окуті залізними штабами.
По лівій стороні від входу був мурований будинок для жовнірів замкової залоги (гарнізону). По правій стороні розміщувався мурований скарбник, до якого вели двері з дитинця — основної частини замку.
Далі у перекопаному валі була ново вимурувана брама від фільварку з подвійними окутими дверима. Нагорі цієї брами була резиденція старостинського управління, а внизу, під нею,— вимурована з цегли пивниця. На дитинці на фундаментах стояв будинок під ґонтовим дахом.
На другій стороні від брами, до в'їзду у фільварок, стояв будинок з ґанком, збудований з квадратного каменю. На даху будинку височіли два великі комини. Далі була офіцина,
покрита ґонтами. Вона мала 3 муровані пивниці, вхід до яких був з дитинця. Недалеко містилася офіцина для економа і писаря. Три паркани від костьольного цвинтаря (від валу, із сходу на захід) були покриті ґонтовим дахом. Біля шпихліра стояла замкова стайня — коло церковного цвинтаря, напроти офіцини. На замковому дитинці був розташований старий будинок — вище офіцини, по лівій стороні від виходу з костьольного цвинтаря .
Тут була також невелика стайня, а біля виходу — великий шпихлір. Великий сад, який називався "Зслніле", був за фільварком. У ньому росли фруктові дерева: яблуні, груші, сливи тощо.
За іншими даними, калуський замок від сходу був оточений валами. На них стояли дерев'яні паркани, які в 1767 р. були попалені. На західній стороні паркани були споруджені на мурованих фундаментах. На південь від цвинтаря стояли плоти — огорожа з хащів, на півночі замок був оточений парканом, накритим ґонтами.
Одна брама була мурована, в ній була кімната для жовнірів, призначених до скарбових послуг.
Друга брама, новозбудована, була розміщена від фільварку, нагорі містилася резиденція з ґаночками навкруги. В центрі дитинця була споруджена стара дерев'яна офіцина, а далі офіцина економії, за нею — стайня .
Отже, калуський замок являв собою комплексну забудову, розташовану при вул. Замковій (Поштовій), яка в давнину називалася Панською. Із цих будинків до початку XX ст. збереглись 3 (за Австрії і Польщі, тут було староство, лісова дирекція і контроль за збором земельних податків).
Калуський замок стояв приблизно на тому місці, де згодом побудовано школу. В'їзд був зі сторони вулиці Замкової. В замковому саду ще до першої світової війни збереглися руїни, серед яких виділялися рештки якогось великого кам'яного будинку. На думку деяких дослідників, це були уламки однієї із замкових споруд; за міркуванням інших, там стояв дитячий будинок для калуських сиріт, збудований ще королем Яном Собєським. Замкові руїни були розібрані в 1895 році. Поряд стояв панський будинок, який поляки перебудували на тюрму. Його було розібрано лише в 1918 р.
Калуський королівський замок XVII—XVIII ст.
Реконструкція за описом джерел акад. В. Ґрабовецького.
Худ. М. Гаталевич
Всі замкові будівлі були пов'язані між собою підземними ходами, залишки яких існували ще до початку XX століття. На тому місці, де за Австрією і Польщі була пошта, стояв колись королівський мисливський дворик. У час окупації Австрії він був пристосований на приміщення пошти, а в 1911 році його розібрали. В тому дворику жив король Ян Собсський, коли приїжджав на полювання. В замковім саді росло багатовікове каштанове дерево.
З наведених описів видно, що на 1767 — 1771 рр. калуський замок зберігав пристойний вигляд і залишався основним центром старостинського управління. За описом джерел художник Мирослав Гаталевич зробив малюнок калуського замку станом на 1771 рік, який найбільш достовірно відтворює вигляд колишнього середньовічного замку.
Як зазначалося, із скасуванням Калуського староства австрійськими властями були знесені замкові мури, розібрані будинки, офіцини, розкидані брами і дерев'яні огорожі, а оборонні вали в більшості збурені. Ось чому наприкінці XIX століття дослідники писали, що від калуського замку і його валів не залишилось ніякого сліду. Лише пам'ять калушан зберегла і досі старі назви: "На валах", " Під замком", "За брамою".
Крім старостинського замку, в Калуші в часи середньовіччя мали існувати якісь оборонні споруди, що захищали місто від ворожих нападів — татар і турків. Можливо, це була фортеця, як галицька чи коломийська. Деякі дослідники вважали, що в XVI—XVIII століттях Калуш залишався оборонним містом і був оточений валами й брамами. Хоч із розбудовою міста в XIX—XX ст. всі середньовічні оборонні споруди Калуша зникли, все ж ще на початку нашого століття, за даними дослідників, простежувалися останки давніх ровів. На той час вони були між домами, що належали родині Таницької, і будинком, як тоді називали, "На курячій лапці" — Гершберга. Пам'ять про вали, які мали два під'їзди — Львівський і Галицький — і башти, які називались Контова (Кутова), Костьольна, Наріжна тощо, довго ще зберігалась серед калушан.
КАЛУШ У ЧАСИ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ
Західноукраїнські землі багаті на історичні події. Однією з найбільш яскравих сторінок історії України середини XVII ст. була національно-визвольна війна українського народу під проводом видатного державного діяча і полководця Богдана Хмельницького в 1648—1657 роках.
Найстаріша козацька печатка
гетьмана Григорія Лободи з 1595 р.
Вперше виявлена у 1964 р.
акад. В. Грабовеуьким в архівах Львова
Розшматована ще в XIV столітті сусідніми державами, розп’ята Річчю Посполитою після горезвісної Люблінської унії (1569 р.), Україна опинилася в нестерпному становищі. Стогнали всі верстви українського народу — селянство, міщанство, духівництво, реєстрове і нереєстрове козацтво, дрібна українська шляхта.
І саме в час, коли Україна конала після невдалих козацько-селянських повстань, задзвонили дзвони з Чигирина. Чигиринський сотник, писар генеральної старшини реєстрового козацтва Богдан-Зеновій Хмельницький підняв на священну війну весь український народ.
Переслідуваний польською окупаційною шляхтою на Україні, Богдан Хмельницький відступає в запорізькі степи, де козацтво оголошує його гетьманом України. Своїм першим універсалом він закликав селян, міщан і козацтво до боротьби. Оволодівши Січчю, Б. Хмельницький в трьох перших битвах ( під Жовтими Водами 6 травня, Корсунем 16 травня, Пилявцями 23 вересня) розбив основні сили польсько-шляхетських військ Речі Посполитої і здійснив знаменитий визвольний рейд у напрямку Зборова, Львова, Замостя.
Уся Україна, від Дону по Карпат, покозачилася. Народ повстав проти іноземного гніту, палали замки і фортеці, перелякані окупанти втікали на захід у коронні польські землі. Виникали великі вогнища повстань на Волині, Поділлі, Правобережжі і Лівобережжі, які очолювали такі легендарні сподвижники гетьмана, як Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Михайло Кричсвський, Філон Джеджалій, Станіслав Морозовицький (Морозенко, оспіваний в українській думі), Ганджа та інші. Україна палала у вогні, все піднялося на боротьбу за визволення українських земель .
Коли визвольні козацько-селянські війська Богдана Хмельницького стояли під львівською фортецею, у всій Галичині, у Прикарпатському краї, відбулося одне з найбільших повстань, яке очолив легендарний народний полководець Семен Височан. Шляхта називала його "перший вождь", а історики називають "Хмельницьким Галицької землі" .
Він об'єднав під своїм керівництвом окремі селянсько-міщанські загони,що стихійно виникли на Покутті. У цих загонах, як їх називали поляки, "купах", брали участь міщани, селяни, дрібна українська шляхта, нижче православне духовенство. Вони масово покозачувалися, здобували міста і села, громили шляхетські замки і фортеці, запроваджували козацьке самоврядування, обирали за козацьким зразком свою старшину — полковників, сотників, осаулів, створювали збройні загони. Повсталі забезпечувалися зброєю переважно трофейною, захопленою у шляхетських дворах і замках.
Семен Височан здобув Отинію і обрав її за головний опорний пункт повстання, галицької козаччини. Він здобув пнівську фортецю — одну з найбільших на Покутті перед виникненням станіславської фортеці — і за прикладом Богдана Хмельницького розіслав окремі полки на чолі з полковниками і сотниками у різні регіони. У Тлумацькому старостві діяв загін під проводом полковника Поповича, в Заболотові — полковника Кравця. В околицях Обсртина загони очолювали священик Грига і його син, у Делятинському окрузі діяв із своїми повстанцями Андрій.
В умовах стихійності селянсько-міщанського руху Семен Височан зумів об'єднати розрізнені повстанські загони в 15-тисячне військо, яке звільнило від польського панування майже ціле Покуття. У визволених містах Галичини, в т. ч. Прикарпаття, утворилося українське самоврядування .
У національно-визвольній боротьбі народних мас Галичини велику роль відіграло повстання на Калущині восени 1648 року. Воно стало дуже відомим, його події були відбиті в багатьох документах. Польські історики просто вимушені були згадати повстання у своїх працях. Так, А. Прохаска і О. Чоловський намагалися зобразити цей рух у негативному плані , що спростовується в світлі архівних матеріалів.
Повстання на Калущині розпочалося у вересні 1648 року і тривало протягом жовтня, листопада і грудня. Воно охопило майже всі села Калуського староства. Найактивніше відгукнулись мешканці Грабівки, Сівки, Мостиськ, Пійла, Каменя, Кадовбної, Перелог, Довгого, Ясеня, Небилова, Лжаного, Угринова, Копанки, Підмихайля, Добровлян, Вістової. Поступово у народний рух включалися громади з багатьох сіл До-линщини. Повстання очолив священик Іван із Грабівки , який у всіх виступах керував повсталими, очолював їх у антикріпосницьких походах проти шляхти. В одній із шляхетських скарг його називали "попом Грабівським" (від назви села Грабівки, звідки він походив). Тому ми маємо всі підстави називати його Іваном Грабівським .
А що священик Іван Грабівський сам був головним керівником повстання на Калущині, свідчать очевидці. Шляхта у своїм скаргах писала, що Іван Грабівський був "першим визначним і найбільшим провідником у загонах повсталих". В іншому місці про нього говориться як про "першого серед
Керівник повстання на Калуїцині священик Іван Грабівський
закликає українських міщан до боротьби за визволення
Калуша і Долини від панської неволі.
Худ. І. Деркач
всіх повсталих автора і рушителя". Коли і де народився Іван Грабівський — невідомо. З початком повстання він очолив рух на Калущині, до якого включалося 20 сіл староства.
І. Грабівський зумів організувати штаб повстання, куди входили: Гнат Лисий, Тимко Мельник, Іван Лавер, Василь Кравець, Петро Качкодан, священик Дунець, Гриць Воликович — бургомістр новообраного українського уряду в Калуші, Іван Овсяник — радник (райця), Федір Кравець, Юрко Кобелік, Михайло Різник, священик Костик, Лесь Орищак, Федько та Матвій Швець, Петро Козак, Малецький та інші мешканці Калуша і навколишніх сіл. До керівництва повстанням входило в основному 3 особи. Найближчим помічником і соратником Грабівського був Іван Бережницький, який, як записано в акті, " був осаулою у попа Грабівського", тобто його правою рукою, першим помічником.
Керівництво повстання опиралося на ватажків із сіл. Ними були сільські війти, священики. Шляхта називала їх
"принципалами" (керівниками), а учасників їх загонів — "помічниками". Керівна роль калуських міщан і православного духівництва пояснюється й тим, що вони зуміли зорієнтуватися в тогочасній політичній ситуації і змогли об'єднати навколо себе стихійну масу незадоволених шляхетським суспільно-економічним ладом .
Завдяки наполегливій і активній діяльності ватажка Івана Грабівського та його соратників протягом короткого періоду була організована повстанська армія. За вірогідними даними, вона налічувала спочатку три, а потім чотири і "більше" тисяч учасників . За підрахунками, зробленими на основі шляхетських скарг, у період найактивнішого піднесення повстання, у жовтні й листопаді 1648 р., число повстанців досягло 5000 осіб.
Основну їх масу, близько 85 відсотків, становили селяни. В реєстрах збитків, які потім складала шляхта перед урядом, вони перелічуються поіменно. Характерно, що в повстанні селяни брали участь громадами, цілими сім'ями, батьки з синами й братами, зятями. 15 відсотків повстанців становили міщани Калуша й Долини, 10 відсотків — православні священики .
Армія Івана Грабівського була озброєна гарматами, гаківницями, кобилками, ручною зброєю — рушницями, а також рогатинами, ножами, вилами, косами. В бій із шляхтою повсталі йшли під прапорами й з музикою, їх не ділили на сотні чи десятки, як це було на Покутті.
Повсталі, скинувши старий католицький міський уряд, встановили свій, український, і зробили Калуш опорним центром своєї діяльності, столицею. Не випадково шляхта зі злобою називала Калуш "столицею всіх лотрів, гультяїв і бунтівників". У місті проводилися наради, йшла підготовка до подальших походів. Активну роль у здобутті Калуша відіграв православний священик із передміської церкви Микола Дунець, організувавши міщан проти міських патриціїв і допомігши козацькому загонові, який сюди прибув.
Здобувши Калуш і організувавши там міцний кількатисячний загін, Іван Грабівський вирушив у похід проти шляхти. Повстанці з "пекельною ненавистю" розпочали розправу над своїм гнобителями у Калуському старостві. В с. Рівні во-
Фотокопія листа підчашого коронного Миколи Остророга
до нсвстаиовленого адресата від 19 грудня 1648 р.,
в якому говориться про грізне народне повстання на Покутті
в часи Хмельниччини.
(ЛНБ НАН України, відділ рукописів.- Ф. Оссолінських.-
N 225/П.- С. 197.)
ни напали на двір пані Косаковської. Не знайшовши господині, знищили маєток, а потім спалили панський маєток у Сваричеві. Звідтіля повстанці Грабівського пішли на панський замок у Рожнятові. Шляхта з найціннішим майном утікала, але в лісах, неподалік від с. Велжина, її перехопили повстанці .
Очистивши від шляхти майже всю Калущину, повстанці під проводом Івана Грабівського перейшли в Долинське староство. Це викликало тривогу серед панівного класу Долини. Старостинський і міський уряди, пани-католики почали готувати місто до оборони, посилили репресії проти українського населення. Частина долинських міщан "для безпеки поховалася по лісах", а коли підійшли повстанці з Калущини, повернулася. В місті почалося заворушення українських міщан. Долинський бургомістр Вовжинець Анулочинець, опинившись у такому замішанні і бачачи "непослух" міщан, "мусив скласти з себе свій уряд".
У центрі міста Долини почало групуватися українське міщанство, а коли керівник міської сторожі сотник Ян Пєньковський наказав міщанам виходити на сторожу, один із них, Федько Слепков, вирвався із натовпу і "кинувся із зброєю в руках" на шляхтича, щоб убити його. Він з обуренням кричав: "Докіль ще хочете нами керувати, досить того було". За розпорядженням бургомістра цього міщанина хотіли ув'язнити, проте, боячись "дальших розрахунків", Федька Слепкова не чіпали, і він далі погрожував шляхтичеві . Повсталі калушани спільно із козацьким загоном підійшли до Долини, де на них уже чекали українські міщани. Вони урочисто зустріли козаків та своїх сусідів — побратимів по боротьбі. Долинський православний священик "вийшов із своїми парафіянами зустрічати козаків". У четвер, 8 жовтня, "козаки в'їхали" до Долини.
Вони зупинилися в українського міщанина Федора Квасного. З "ними були калуські міщани": повстанці Ясько, який "служив" у Моня Логоновича в Калуші, Гнат — зять Мельників та ін. Про те, як дисципліновано поводилися козаки під час свого перебування в Долині, свідчить зізнання на шляхетському суді Федька Кадильникова. Він говорив: " Отже, я у четвер дуже пізно з лісу прийшов до міста і довідався про перебування козаків у домі Федора Квасного. Я пішов туди, бажаючи подивитися, як вони обходяться в хаті. Застав їх, коли вони їли і мене до себе просили. Я не пішов і застав у тому будинку міщан..." .
За допомогою козаків повстанці під проводом Івана Грабівського знищили майже всі шляхетські двори, замки в Калуському й Долинському староствах. Народні повстанці Калущини підтримували бойові зв'язки з повстанцями Покуття, якими керував Семен Височан. Відомо, що при оволодінні шляхетським замком у с. Студійка повсталі Калущини покликали на допомогу загони Височана, які перебували тоді під пнівською фортецею .
Без сумніву, в організації загонів повсталих Калущини й Долинщини важливу роль відіграли козаки Хмельницького, які тут перебували. їм повстанці повністю підлягали. Козаки перебували і в Калуші і тут мали розмову з українським міським урядом, гостили в хаті українського бургомістра Гриця Воликовича, розмовляли з його радниками, керівником повстання Іваном Грабівським та його помічником Іваном Бережницьким.
Калуш у часи Хмельниччини нагадував військовий табір, куди сходилися повсталі і міщани із старостинських сіл і Долинщини. Звідси розходилися накази, посланці повідомляли про становище в селах. В українських церквах, як у місті, так і на передмістях відправлялися богослуження на честь Хмельницького і його війська. Відомо, що посланці від Калуського міського уряду їхали до Хмельницького, який тоді стояв під Львовом, і запрошували його до Калуша. Із джерел про повстання селян на Калущині восени 1648 року довідуємося, що переважну більшість у різних загонах — "купах" або "громадах" — становили селяни. Ось характерний приклад. Шляхтич Войцех Сваричевський у 1649 р. скаржився, що у народному повстанні на Калущині восени 1648 р. брав участь 251 його підданий. Серед них було 230 селян (91,2 відсотка), сім міщан, п'ять священиків, п'ять сільських отаманів, п'ять побережників, два мельники .
Повстання з центром у Калуші тривало до початку грудня 1648 року. Але після відступу визвольної армії Богдана Хмельницького з Галичини і Холмщини, коли з-під Замостя гетьман повернувся до Києва, шляхетська Річ Посполита почала "вогнем і мечем" утихомирювати галицьку Хмельниччину. Це був період нечуваного терору, розправи над селянами, міщанами, яких розлючені шляхетські війська масово ув'язнювали, мучили на тортурах, а потім нелюдськи страчували, вішали, стинали голови, садили на палі. Галицька шляхта постановила в крові потопити народне повстання і передусім розгромити його на Калущині. Ще в червні 1648 р. галицький сеймик з метою утихомирення руху, що наростав, установив податок на повітові хоругви, які мали вести боротьбу з повсталими. Зокрема, на Калущину була виділена шляхетська хоругва на чолі з полковником Михай-
лом Куропатвою, багатим землевласником з Прикарпаття .
Але поки цей керівник збирав шляхту, повстання Хмельницького поширювалося. Прихід козацьких військ у Галичину фактично паралізував діяльність каральної експедиції. З Калуського староства і Калуша частина шляхти, за винятком старостинського лісничого Данила Маковського, втекла. В час народного руху він переховувався і лише після відступу козаків з Калуша постановив виступити проти повстанців. До Калущини підходили дві шляхетські хоругви на чолі з брацлавським старостою Цетнером, які за наказом шляхетського уряду мали "знести і зрівняти" опорний центр повстання — Калуш та його околиці. Лісничий Данило Маковський із загоном калуських лісничих і вцілілою шляхтою, використавши замішання серед повсталих, несподівано захопив Калуш і ув'язнив керівників повстання на чолі з Іваном Грабівським.
Спираючись на групу тієї шляхти і міщан, яка зрадила повстаня, він відновив стару шляхетсько-патриціанську владу в місті, а керівників повстання, закованих у кайдани, посадив у замкову фортецю. Це відбулося близько 28—29 грудня 1648 року. У нагороду за розправу над повсталими міська польська влада Калуша звільнила масток Маковського від податків, а згодом надала йому й частину міської землі.
Польський історик Антоні Прохаска всіляко вихваляє "діяльність" і "поблажливий поступок" Маковського щодо мешканців Калуша і гуманність щодо повстанців. Але ці тенденційні твердження спростовуються даними з інших джерел. Із "реєстру підданих" Калуського староства, складеного після козаччини самим же Данилом Маковським, видно, як страшно мстилася шляхта повстанцям. Понад 200 селян-повстанців із 10 сіл Калуського староства було страчено. Як записано в реєстрі, "шляхтою було стято" повстанців: в Мостиськах — три, Пійлі — чотири, Сівці — чотири, Кадобно-му — чотири, Лзаному — чотири, одного повішено, в Небилові — п'ять, Берлогах — 24, в Камені — 54 .
Масову участь у повстанні брали селяни Берлог і Каменя, тому шляхта карала не тільки учасників повстання, але й вбивала їхніх дітей, грабувала майно. Так, у Берлогах було
Посаджешія на палю шляхтою керівника народного повстання
на Калу типі Івана Грабівського у м. Калуші 29 грудня 1648 р.
Худ. М. Гаталевіїч
"стято" 24 селян і спалено 18 будинків, у Млині — восьмеро дітей убито і забрано 900 голів худоби. В камені під час "утихомирення" шляхта вбила 54 селян, решта "померла в тюрмі" у Калуші, селян убивали цілими сім'ями разом з жінками й маленькими дітьми. У вказаному реєстрі записано, що в Камені Тимка Крехова "стято з жінкою", Івана Мазурика "стято з двома синами і дочкою", Романа Кожика "стято з жінкою і дітьми", Мацка Котовича "також з дітьми і жінкою", Гриця Жидика "стято, а дітей спалено в стодолі", Михайла Ількова "стято з трьома синами, з жінкою і дрібними дітьми".
Крім того, "ЗО дітей у вогні згоріло", спалено 36 сільських хат, 80 гумнищ, захоплено 1100 голів худоби, 500 пасік і пограбовано "всі" домашні речі. Шляхетські вояки "під містом
Калушем стяли 12 знатних міщан" і "передмістя та всі гумна попалили". В с. Сівці 10 селян було вбито, забрано 500 голів худоби, 9 коней і 150 вуликів, а загалом завдано селянським господарствам шкоди на 800 злотих.
Особливо жоротоко розправилася шляхта "зараз по відступі козаків" над 13 керівниками повсталих Калущини. "На паль вбито полковника" Івана Грабівського, бургомістра нового українського уряду Гриця Воликовича, райцю Івана Овсяникова, Федора Кравця, Юрка Кобеліка, Процка "четвертовано". Піп Костик, Лесь Орищак, Федько Швець, Матвій Швець, міщанин Малсцький "на тортурах загинули", Петра Козака — міщанина "розстріляно" .
Далі з цього страшного за своїм змістом реєстру назвемо імена не лише тих повсталих селян, які піднялися на визволення народу, але і тих ні в чому не винних людей, яких розлючена шляхта карала смертю, вішала, стинала і палила. Жахом віє, коли вчитуєшся в цей пожовклий від 350-річної давності документ. Ось імена тих, що загинули: із села Камінь — Князь, керівник громади на волоському праві Андрус, Стець Головчак, Ярема Оребчич, Стефан Прашин, Мірко Просинсч, Івашко Колтиняш, Василь Сирочніздик, Галько Протасів, Василь Протасів, Петро Маркочус, Ян Кочеренко, Іван Тобіч, Андрій Радило, Теодор Чичикало, Хома Кубарич, Василь Іванів, Міхал, Федько Даннович, Максим Дуди-шин, Федір Дудишин, Кузь Чичикалів, Яким Чичикалів, Іван Верик,Тимко Похович, Роман Кожик, Андрей Тресимак; з села Берлоги — Теодор Копіщак, Дем'ян Якімки, Іван Гринь, Гриць Співак, Іван Іваників, Олекса Пурха, Іван Черпаків, Петро Середич, Микита Крецілів, Гриць Кожечилів, Андрій Радимко, Кундрат Кабарич. Всі ці люди "стяті шляхтою". Крім того, шляхта стинала голови, вішала в цих селах цілі родини. Наприклад, в реєстрі записано, що із села Каменя Ярема Оребчич загинув у Калуській в'язниці, Семка Оребчича повішено. Іван Попович стятий із синами,' у Стефана Боховича двох синів і дочку стято, Гриць Сенків з двома синами стятий. У селі Берлогах, також зафіксовано в цьому реєстрі, Петро Пилипович з жінкою і дітьми стятий, Тим-ко Крехона з жінкою стятий, Іван — Мазуріва син — стятий 167].
Художньо-меморіальна таблиця,
встановлена в Калуші з нагоди 400-річчя
від дня народження Б. Хмельницького
на будинку по вул. Б. Хмельницького.
Відкрита 24 серпня 1995 р.
Загалом тільки в цих селах, Камені і Берлогах, шляхта стяла близько 70 селян.
Так калуські міщани і селяни з навколишніх сіл розплатилися за свою боротьбу за волю, та у цій боротьбі вони виявили найвищий героїзм.
З ЛІТОПИСУ КАЛУСЬКИХ СОЛЕВАРЕНЬ XV—XVIII СТ.
Як місто Калуш, так і його околиці з давніх часів були відомі у всій Україні як територія, багата на соляні джерела. Продукція з калуських солеварень розвозилася далеко за межі Калущини. Виготовлена тут сіль, як коломийська, мажами розвозилась на Поділля, Київщину, в Білорусь і навіть у Литву.
Перша письмова згадка про калуську солеварню, або жупу, датується 1447 роком . Виходячи з цього, помилковим виявилося твердження галицького історика XIX ст. Антона Петрушевича, що вперше калуська солеварня згадується 5 квітня 1464 року, коли король Казимир Ягайлончик надав право латинському костьолові брати прибутки з двох солеварних черенів . Цей же дослідник намагався пояснити етимологію слова "сіль" .
Вдруге історичну відомість про калуську сіль зустрічаємо в актах під 1464 роком, коли король Казимир Ягайлончик 5 квітня дав право місцевому костьолові розпоряджатись однією солеварнею з двома черенами і малими панвами, про що йшлося вище .
На 1565—1566 рр. солеварне виробництво на Калущині значно розширюється. Королівський люстратор в описі Калуського староства вказує, що "там же недалеко міста (Калуша) є соляна баня", при якій є дві соляні криниці, з них 2 добрі, а 3-тя недобра. При одному соляному вікні функціонувало 3 вежі, з яких 2 орендували міщани Ігнат і Лаврів за 84 злотих, а на третій соляній вежі "сіль роблять на пана старосту", і її, за висловом люстратора, "беруть до фільварків, як Галицького, так і Калуського староств". Четверта вежа належала католицькій плебанії-костьолу. В люстрації відзначено, що "при других соляних вікнах люди мають свої вежі. Це міщани Калуша. З них вони платять, коли хтось віз солі заготовить, щоби 4 воли могли потягнути: тоді платять по 3 гроші, а від менших возів також дають оплату звиклим звичаєм — тобто давнім. Уся сума з цієї калуської соляної бані складає на рік 229 злотих" .
У люстраціях Калуського староства за 1569 і 1627 рр. було записано, що "в містечку Калуші діють 3 солеварні бані, або жупи, при одній керниці, або вікні, є 3 вежі, де виварюють сіль" .
У королівській люстрації за 1571 рік, яка зберігається в давніх коронних архівах у Варшаві, згадано про існування в Калуші 3-х солеварень з трьома свердловинами, що містяться на міських урочищах, званих Могила і Шипілка .
Свердловина спочатку була на невеликій глибині, соровицю черпали поверхнево. З часом, із збільшенням видобування соляного росолу, свердловини поглиблено на 75 см, була більша ж її частина біля основи криниці. Свердловини прокладали від півдня до півночі по правому березі р. Сівки, де соляні джерела були мало віддалені одне від одного. З тих старих поверхневих свердловин збереглася до XIX століття лише одна солянка — Св. Варвари .
Пізніше, із зростанням виробництва солі, свердловини з метою видобутку соровиці поглиблювалися, виникали криниці з росолом . Поступово калуські солеварні збільшували свою продуктивність, про що засвідчують записи в королівській люстрації Калуського староства 1661 року. За даними люстратора, в 1661 році на території міста Калуша були 2 королівські солеварні, або жупи, які виорендовував пан Верни. Калуська сіль мала давати пану старості прибутки, проте на той час соровиця не була такою, як в інших старо-ствах. Спочатку ця соровиця крушилась і повинна була м'якнути, отже, сіль робили кілька тижнів. Через нестачу соровиці на кілька тижнів мусили припиняти роботу, поки криниця не наповниться росолом.
У цій же люстрації за 1661 рік було записано, що в Калуських солеварнях можна було продукувати на рік півтори тисячі бочок солі. Рахуючи одну бочку по злотому, разом на рік виходило 2500 флоринів прибутку. Оскільки солеварна продукція "не відходила на Україну", то сіль таксувалася дуже дешево.
Люстратор зауважив: якщо калуську сіль можна буде вивозити на Україну, то й ціна її може бути більшою, але при цьому треба буде взяти до уваги витрати коштів на знаряддя виробництва .
У XVII столітті калуська солеварня входила до складу так званих руських, тобто галицьких жуп, до яких належали соляні копальні Коломийщини, Самбірщини і Долинщини .
Через 100 років, на 23 березня 1771 року, калуська солеварня (жупа), за описом королівського люстратора, була на Львівському передмісті за рікою Сівкою. Там стояла велика бочкова вежа, споруджена з ялинового дерева. В ній розміщувалися 4 панви для виварювання солі та сушарня для її просушування. Тут стояли 4 гускові вежі, в кожній з яких були черени для виварювання дрібної солі. Далі розташувалися юрби і соровичне вікно, зване "Горішнє", на 20 ліктів глибоке, споруджене з ялинового дерева та накрите ґонтами. Тут були 2 коші з линвою, карат з колами для витягування соровиці з криниці. Крім того, тут було нововикопане водяне вікно глибиною 90 ліктів, підземна штола на 50 ліктів. Це вікно було з'єднане із соровичним горішнім вікном. У кружці соляна вода через штолу вимокує росіл, і в такий спосіб вода ставала можливою до виварювання солі. Нижче, в урочищі Могила, містилося соровичне вікно глибиною 90 ліктів. Воно було також споруджене з ялинового дерева, під дахом, а в ньому встановлені коші з линвою, карат з колом для витягування соровиці.
З вікном на Могилі поєднувалося інше водяне вікно, копер (молот-палебійник) під дахом, на стовпах, без стінок, 90 ліктів глибини, підземна штола на 70 ліктів .
При жупі був будинок писаря з фірами, які відправлялися із сіллю у Литву, 2 сади, 2 городики на ярину, будинок соляного писаря, стайня для скарбових коней, хлів, будинок писаря, який скуповував дерево. Була ще кімната шафажа до відпуску дрібної солі, кімната шафажа до відпуску бочкової солі, корчма, броварок. При солеварні перебували 33 осілих ремісники.
У калуській солеварні, як і у всіх жупах Прикарпаття в XIV—XVIII ст., неглибоких джерел ринвами соровиця текла до спеціальних будинків, званих вежами . Для видобування солі з глибоких джерел копали криниці, які називалися тоді соровичними вікнами. Деякі з вікон були такі глибокі, що для їх будівництва треба було спроваджувати
На калуській солеварні. За описом джерел. Худ М. Гаталевич
гірників. Соровицю добували з вікон, тобто з криниці, за допомогою коша з лозини, обтягненого воловою шкірою. Коші з соровицею витягали з криничної глибини кератом, який обертався за допомогою коня. Видобуту соровицю, або росіл, розливачі вливали до залізних котлів, які називалися панвами. Панви приміщували в окремих будинках — вежах. У котлах, підвішених на ланцюгах над вогнищем, варили сіль, за якою наглядав зварич. Процес тривав аж до випаровування, внаслідок чого одержували сіль у твердому стані . У такий спосіб у великій кількості продукували дрібну сіль, призначену переважно на вивіз за межі Калуша: на Поділля, Наддніпрянщину, Білорусію і Литву. Топкову сіль одержували через виварювання соровиці, росолу в чере-нах . У таких солеварнях працювали гірники, що витягали соровицю з глибини. Рубачі рубали готову сіль; набивачі — набивали бочки сіллю; возовичі — розвозили сіль; кератники слідкували за витягуванням росолу із криниць; паличі розпалювали вогонь під котлами; бондарі робили тару, тобто бочки; ковалі — виготовляли панви і черени.
Це були переважно наймані кваліфіковані робітники, які за певну плату працювали постійно. Крім того, старости використовували на цих роботах панщинно залежних селян. Із усіх солеварень найбільше продукції, як уже сказано, видавала Калуська жупа, з якої річно видобували 2500 бочок солі вартістю 2500 злотих .
■
КАЛУШ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ.
Старостою Калуської королівщини залишався на той час магнат Ян Замойський — Сандомирський восвода, польський генерал, який за привілеєм короля Владислава IV від ЗО березня 1637 року змінив свого попередника Томаша Замойського.
У люстрації 1661 р. Калуш називається вже містом, а не містечком, як раніше. Це свідчить про економічне зростання міста, хоча на його піднесенні значно відбилася татарщина. Коли прибулі з Варшави люстратори вимагали від калуських міщан "подати їм привілеї на свої права", то останні заявили королівській комісії, що вони їх не мають, бо ці документи "внаслідок нападу татар згинули". Міщани лише ствердили, що місто мало надане йому 1549 року магдебурзьке право, потверджене іншими документами .
Хоч у люстрації Калуського староства 1661 р. не названі імена і прізвища калуських міщан, як це було у люстрації 1565—1566 рр., зате вказано, до яких повинностей вони були зобов'язані. Кожний калуський міщанин із своєї посілості платив на рік 1 злотий грошового чиншу, що виносило 150 злотих прибутку. До інших даних вони не зобов'язувалися "згідно давнього звичаю" .
З данин калушани давали "поволовщину", тобто кожного сьомого року здавали вола — в 1661 році взято 32 воли. Весь прибуток з міста Калуша в 1661 р. склав 246 злотих.
На відміну від інших міст Прикарпаття, калуські міщани зобов'язані були, як записано в люстрації, відряджати із сво-
Мапа Гійома Левассера де Боплана "Покуття" (1650 р.). На ній позначене м. Калуш із його околицями
го середовища в загальне ополчення кілька гайдуків із своїм риштунком. "Ми запитали калуського міщанина,— зазначав люстратор,— коли ж на загальне ополчення відправляють, то аби квіти показали, проте вони жодної атестації не подали. В зв'язку з таким станом відповідно до права і інструкції нашої, за звичаєм інших міст, нагадуємо, щоб на кожне загальне ополчення відправляли пару гайдуків одягнутих, з добрими риштунками і мушкетами до війська його королівської милості".
Слід відзначити, що акт надання Калушеві привілеїв на магдебурзькому праві та юрисдикції, який місто отримало в 1549 р. від польського короля Сигизмунда Августа, пропав у пожежі під час нападу татар. Цей акт привілею наступний король, Сигизмунд III, замінив новим — у Варшаві 20 квітня 1632 року. Закон гласив: "Усі мешканці Калуша за різні злочини підлягають судові, який складається із міських коро-
Фрагмент мапи з другої половини XVII ст. із позначенням м. Калуша, його оборонних споруд
лавських суддів і калуського королівського старости, а у вищих інстанціях належать суду короля і його заступників. Раніше жителі Калуша підлягали юрисдикції воєвод, старост, орендаторів, графів і різних чиновників".
У люстрації коротко йшлося про Калуський замок, подано його короткий опис, тобто сказано, що в ньому містилися кімнати, комори, брами і невеликий гарнізонний арсенал .
Оскільки в XVII ст. в Калуші з тих чи інших причин зменшилось населення, то король для піднесення як міста, так і всієї волості спеціальним привілеєм дозволив заселяти його людьми з містечок і сіл.
Українські священики в 1661 прибули перед королівську комісію і просили, щоб їх залишили при привілеях, вироблених українським гетьманом Іваном Виговським 1658 року відповідно до Гадяцької угоди між українським гетьманським урядом і польською Короною щодо звільнення їх від різних повинностей. Вони також просили прирівняти їх до католицького духовенства.
У XVII ст. в Калуші, як і 100 років тому, діяла солеварня, що продукувала сіль, яку вивозили на гетьманську Україну
і в Литву. Міський магістрат здійснював адміністративну владу в місті, працювали різні ремісничі цехи, торгували на тижневих ринках і річних ярмарках, діяла солодовня, і значно більше заселялися калуські передмістя. Жиди щораз більше і більше прибирали до своїх рук корчми, оренди млинів, володіли різницькими ятками.
СТАН РЕМІСНИЧОГО ВИРОБНИЦТВА
Як і по всіх містах Галицької землі, в Калуші протягом всього середньовіччя і нового часу розвивалося ремісництво. Це закономірно, бо ремесло було матеріальною основою і невід'ємною частиною міського життя тих часів. Історія міста — це історія ремесла і торгівлі. Місто тільки тоді є справжнім містом, коли воно відокремлюється від села, коли починається товарообмін між містом і селом. Цей процес відбувся у Калуші в середині XVI століття.
У першоджерелах ми не знаходимо повних відомостей про міське ремесло в Калуші. Лише випадково трапляються згадки в галицьких гродських і земських актах, а також у королівських старостинських люстраціях, в описі міста Калуша.
Уперше про калуських ремісників довідуємося з люстрації Галицького староства за 1565—1566 роки. Тоді в переліку калуських міщан надибаємо вже таких ремісників — Грицька коваля, Бросковича блонаря, Тимка шевця, Васка коваля, Павла і Василя бондарів. А про Станіслава шевця записано в люстрації як про такого, що проживає в панському домі (мається на увазі старостинське управління в замку) і платить грошового чиншу 2 злотих. Окремі калуські ремісники були звільнені від оплати чиншів, наприклад, Гаврило кушнір, який замість данини "послуговував своїм ремеслом", Блоско блонар — "тому, що робив до двору, що треба, то ніщо не давав". А такі, як Сен Кушнір, Лаврінсч ткач, Станіслав шлюсар сплачували по 1 гривні кожний .
Безперечно, калуські ремісники займалися своїми ремеслами і тоді, коли Калуш був ще селом, тобто в XV — першій половині XVI ст.
Окремі види ремесла в Калуші згадуються в першоджерелах за групами: харчово-текстильно-одягові, шкіряні, металообробні, деревообробні, керамічні і побутові.
Із групи "металообробних" ремесел в актах згадуються ковалі. За своєю професією вони були зайняті в місцевій солеварні, де виготовляли, ремонтували панви, черени, знаряддя для зваричів, залізні обручі для бочок. Ковалі в основному перебували в штольнях жуп та отримували певну плату.
Крім ковалів, у Калуші, за даними джерел, працювали в XVI—XVIII ст. слюсарі . Згадані ковалі виготовляли також залізні знаряддя праці для обробітку землі, які продавалися на місцевих тижневих торгах і річних ярмарках. Станом на 1569 рік у містечку Калуші із ремісничого люду згадується 1 кушнір, 1 блонар. В актах записано, що вони не платили жодного чиншу, "лише роблять, кілько потреба" .
У середині XVI століття в Калуші були також різники. В документах сказано, що вони 1569 року посідали 3 ятки і давали річно чиншу 4 флорини, а кожний з них платив по 24 гроші .
До групи металообробного ремесла належали золотарі, їх причисляли до міського патриціату, вони входили до складу міської ради, володіли великими коштами і грошовими ресурсами. Калуські золотарі, як і коломийські та галицькі, виконували замовлення переважно багатших міщан, міської верхівки, старостинської управи, костьолів: виготовляли столові сервізи, таці, світильники тощо. В калуському замку, місцевому костьолі зберігалась коштовна зброя, люстри, посуд, золоті чаші, які були виготовлені в різний час місцевими золотарями.
Із джерел відомо, що в Калуші працювало п'ять котлярів , які виробляли різні казани з міді і бляхи, цинкові баняки, пляшки, котли для винокурень, броварень і воскобоєнь. Такі замовлення зросли після Хмельниччини і турецької навали 1676 року.
Калуський бондар за виготовленням солеварних бочок. Худ. М. Гаталевич
З найдавніших часів у Калуші працювало багато бондарів. Наявність їх значеної кількості пояснюється зайнятістю цих ремісників на солеварнях. Вони забезпечували солеварні як у самому Калуші, так і в його околицях тарою, виготовляли масово бочки для пакування солі. Так, за даними королівської люстрації, лише 1661 року було виготовлено чотири тисячі бочок . У відомій солеварні в Петранці була побудована спеціальна дерев'яна майстерня — бондарня, де працювали постійно 4 бондарі. Подібна бондарня діяла також на Краснянській жупі .
Проте самостійного цеху калуські бондарі не мали. Один такий бондарський цех був у Коломиї. Калуські бондарі, крім бочок для солі, виготовляли цебри, балії для прання, кадки, діжки, коновки, ванни, їх вироби використовувались у винокурнях.
До цієї галузі ремесла належали також столярі, токарі, колодії і стельмахи. В місті кількість їх була помітною, бо вони виготовляли багато чумацьких возів (маж) для розвезення солі не лише по всій Калущині, Долинщині, але й по всій Галицькій землі і Великій Україні.
У Калуші, як і по всіх містах і містечках Прикарпаття, працювали шклярі. В XVII ст. шклярством займалися переважно єврейські ремісники, вони шклили вікна.
Із розбудовою міста Калуша пов'язане гончарство. Тут гончарі здавна виготовляли звичайний глиняний і полив'яний посуд — кахлі, дахівку, ставили печі у міщанських будинках та місцевому замку. Гончарні вироби виготовлялись із місцевої глини, добре випалювалися. Попит на кахлі значно зріс після нападів татар та восн середини другої половини XVII століття.
Однією з найбільш поширених галузей виробництва було ткацтво й одягове ремесло. Сюди належали ткачі, кравці, постригачі, фолюшники, суконники, коберники, рушникарі, вишивальники, поворозники. В джерелах надибаємо таких ловорозників у Калуші і Більшівцях. Вони плели шнури, вуздечки, посторонки і линви — переважно для солеварень .
З ремісників, які виготовляли одяг із шкіри, у Калуші, як і в Галичі, Коломиї, Снятині, Станіславові, були кушнірі. Вони поділялися на дві групи: одні шили вироби з гіршої шкіри — для міських низів, переважно з Калуських передмість, інші — дорогі хутра для калуських міщан, приміської шляхти (юридиків) і міських та старостинських властей.
У Калуші в люстрації 1661 року згадуються рідкісні ремісничі професії—папірники і друкарі, що дає підставу вважати, що в Калуші існувала середньовічна друкарня. На жаль, щось більше сказати про неї неможливо через брак джерел .
В описі Калуського староства за 1771 рік у Калуші згадуються ремісники, які проживали у затильних домах від га-
лицької брами: Борух Ніло — пекар, Мотьо, Лейдор, Зельман — кравці, Якоб, Зейлик, Міхієль — котлярі, Янхель — крамар, Янкіль — різник, Шевель — роп'яник (ремісник з обробки солі). Ці калуські ремісники, як видно з імен і прізвищ, були жиди. З українських ремісників у люстрації йдеться про Михайла і Лукаша — слюсарів, які проживали на вулиці, що вела з ринку до Львівської брами.
На передмісті, за Львівською брамою, проживали також два малярі — Івась і Андрусь, а третій, Василь, проживав на валах. Тут мешкали і ремісники з жидівських родин: Абрамко — шкляр, Лейба — котляр, Хаїм — різник .
Усього у місті, а точніше, на передмісті, на середину XVIII століття проживало 19 ремісничих родин. Переважна більшість з них були жиди (15 осіб) і тільки 4 походили з українських і польських передміщан.
З усіх ремісників найбільше було котлярів (5 осіб), за ними йшли кравці (3), пекарі (2), різники (2), малярі (2), слюсарі (2); працював 1 крамар, 1 роп'єник, і шкляр.
У Калуші, як і в більшості містечок Галицької землі, ремесло не було цілковито відділене від землеробства. Місцеві ремісники посідали власні земельні наділи, що свідчить про слабкий поділ праці .
Зрозуміло, що у Калуші протягом XV—XVIII століть спостерігаємо не таку велику диференціацію ремісничих професій, як у літописних містах Галичі, Коломиї, Терсбовлі, Рогатині. Та ці ремісники обслуговували не лише міщан, але й селян усього Калуського староства. їхня продукція реалізувалась на місцевих торгах, здебільшого збувалась на різних ярмарках.
Польська дослідниця Ельжбєта Горнова на основі джерел у своїй праці називає таких калуських ремісників, як ковалі, бондарі, мулярі, теслі, шклярі, кравці, кушнірі, шевці, римарі, крупарі, різники і музиканти — всього 13 міщан. Зокрема, авторка, посилаючись на королівську люстрацію 1570 року, говорить, що, наприклад, блонар "жодного чиншу не дає, тільки робить до двору", вказує на кравців — Івана, Василя, Смерека, Лавера, Грицька (1648), одного кушніра, "що робить до двору", Яремка — кушнірового сина і Романа (1648) .
У більших королівських містах — Галичі, Коломиї, Теребовлі, Снятині, Рогатині, Калуші — ремісники користувалися ширшими свободами, ніж в інших містечках Прикарпатського краю. Тут вони трактувалися як міські громадяни, брали участь у самоврядуванні і не зобов'язувалися до пан-щизняних повинностей. Ось чому протягом XVI—XVIII століть із близьких старостинських сіл сільські ремісники втікали до Калуша від кріпосних повинностей. Спочатку вони осідали на калуських передмістях, а потім проникали навіть у середмістя. Ці українські ремісники брали активну участь у калуському повстанні 1648 року, за що під час придушення цього руху заплатили своїм життям.
З джерел відомо, що ремісничі цехи існували переважно у таких великих містах Прикарпаття, як Галич, Коломия, Рогатин, Снятин. Менші містечка цехів не мали, бо не вистачало ремісників, щоб організуватись в окремий цех. До них належав і Калуш.
КАЛУШ У СИСТЕМІ
ТОРГОВЕЛЬНОГО ЖИТТЯ
XVI—XVIII СТ.
Поглиблення суспільства поділу праці, спеціалізація промислового і кустарного виробництва, зростання податків, розшарування міщан, підвищення питомої ваги міського не землеробського населення, виробництво різних товарів — все це зумовило активізацію як внутрішніх торгів у Калуші, так і вивозу продукції за межі міста в напрямку Поділля, Наддніпрянщини. Калуські солеторгівці доходили й до Білорусії і Литви.
Процес розвитку Калуша, як і інших міст Галицької землі (Галича, Коломиї, Снятина, Тисмениці), був процесом зосередження ремесла і торгівлі, процесом утворення ремісничо-торговельного центру. Калуське міське ремесло, промисли, розширені майстерні були пов'язані з виробництвом на місцевий ринок.
Господарство нових осель у XV—XVIII століттях як у приватних маєтках Калущини, так і в Калуському старостві зберігало натуральний характер. Попри це поряд із ремісничою продукцією на калуський внутрішній ринок надходили продукти з шляхетських і дрібних селянських господарств. Продукована у великій кількості на калуській солеварні і соляних жупах сіль надходила на міські торги і розвозилася за межі міста. Протягом середньовіччя і нового часу це активізувало торговельний обіг як у самому місті, так і поза ним.
Вихід на зовнішній ринок ремісничої продукції, в т. ч. і солі, сприяв розвиткові сухопутних і річкових шляхів. Із Львівською землею Калуш підтримував зв'язки сухопутним шляхом, який прямував з Калуша і Долини [100] у бік Львова. В народі його називали "соляним трактом". Цей шлях поєднував Калуш з Великою Україною, Наддніпрянщиною. В системі торговельного життя Калуш із своїми околицями, як і Коломийщина і Долинщина, відігравав важливу роль, особливо в реалізації солі.
Піднесенню торгівлі у Калуші сприяло те, що король Си-гизмунд Август у 1549 році надав містові привілей, який згодом, 20 квітня 1632 року, потвердив Сигизмунд III у Варшаві. Це був привілей на право проведення в місті двох річних ярмарків, що відбувалися тижнево, і торгів кожної п'ятниці. З цього можна зробити висновок, що Калуш на той час був одним із досить значних торгових центрів. До того ж у тих королівських привілеях сказано, що на ярмарках можуть торгувати різні люди, обмінювати різні товари, укладати контракти і договори, а всім приїжджим купцям гарантувалася безпека, за винятком тих, хто був позбавлений прав. У місті Калуші дозволялося, згідно з давнім правом, брати мостовий податок. Вислів "згідно з давнім правом" свідчить про торгівлю в Калуші і тоді, коли він був ще селом.
Калуська міська торгівля зосереджувалася в середмісті, а точніше, на ринковій площі, навколо міської ратуші. Саме тут, як і в інших містах Прикарпаття, відбувалася в середньовіччі торгівля різними промисловими і продовольчими товарами, що продавалися в крамничках і ятках. Калуський магістрат, на вимогу багатої частини торгівців, у своїх привілеях і постановах неодноразово забороняв торги на калуських передмістях, суворо вказуючи на те, що міська торгівля повинна відбуватися тільки в ринкових крамницях.
Калуш був відомий і своїми річними ярмарками. Тут найбільше збувалося солі, худоби із старостинських фільварків, місцевих гончарних виробів. У ярмаркові дні дозволялось у Калуші торгувати в приватних будинках і навіть на вулицях. У місті на початок XVIII ст. було понад ЗО крамничок, а про реалізацію худоби і м'ясних виробів йдеться ще з XVI століття. Так, 1569 року в Калуші, за описом люстра-
На калуському середньовічному ярмарку. За описом джерел. Худ. М. Гаталевич
тора, брали так звані "сохачки" — восени від худоби в торгові дні і кожного року місто мало дати вепра; різник сплачував від торгівлі свининою по 15 грош [101].
Як уже сказано, протягом XVI — першої половини XVII століття сіль із Калуського староства вивозили великими мажами на Наддніпрянщину, в Білорусію і Литву. В другій половині XVII ст. у зв'язку з постійними війнами на Наддніпрянщині на деякий час припинився процес чумакування в ці сторони [102], хоч пізніше, в кінці XVII — протягом першої половини наступного століття, досить часто з калуських солеварень виїжджали місцеві люди на Поділля, Україну і в Литву і продавали топкову сіль у містах і навіть селах.
На початку XVIII століття на території Галицького повіту відбулося 43 ярмарки, в т. ч. кілька в місті Калуші, Войнилові. Ярмарки відбувалися переважно в дні свят грецького обряду. У Войнилові біля Калуша ярмарки відбувалися в день святого Юра. Калуські ярмарки були багатотисячними. В основному в них брали участь селяни навколишніх сіл, які збували свою сільськогосподарську продукцію і за отримані гроші купували ремісничі товари. Поширеними товарами на калуських ярмарках були ткацькі, шкіряні, залізні, дерев'яні вироби, сільсько-
Чумак з Наддніпрянщини в дорозі із сіллю з Калуша на Велику Україну. Малюнок XVIII ет.
господароька продукція, а також полотно, взуття, металеві вироби (серпи, коси, ножі, плуги). Але найбільше в Калуші все ж торгували сіллю. Калуські і долинські солеварні мали тісні зв'язки з українськими ринками. Калусько-жидачівським шляхом проходило "дуже багато возів солі, по кілька сотень". За даними джерел, протягом лише XVII століття цим шляхом перевезли близько ЗО тисяч возів солі, а мито з них становило 1000 злотих [103].
Львів як значний торговельний центр Руського воєводства (Галичини) в XVI—XIX ст. притягав увагу купців із різних міст, у тому числі й Калуша. На львівські торги привозили свої вироби і калуські ремісники, найбільше вони торгували, як зазначалося, сіллю. Із львівських ринкових книг і реєстрів ми довідуємося, що протягом 1698—1764 років із Калуша до Львова їздили зі своїми товарами єврейські купці. Деяку частину товарів із калуських складів купці перевозили до Польщі.
На торгівлю Калуша, як і Галича, впливала митна система. В королівській люстрації за 1565—1566 рр. щодо мита в Калуші записано: "Там мито здавна беруть від великого воза із сіллю, якого можуть 4 воли тягнути, по 30 грош, а від малого воза, який тягне 1 кінь, беруть мита півтора гроша.
Також від своїх міщан, які привозять сіль з Долини, беруть митники по 1 грошу" [104].
На місцевих тижневих торгах і річних ярмарках збіжжя: жито, пшеницю, ячмінь, овес — продавали тодішніми метрологічними мірками, т. зв. "мацами". Одна з них в середині XVI століття, як записано в акті, "згідно з загальним торгом" оцінювалась від жита — 12 грош, від пшениці, як і в Галичі,— 20 грош. Маленька маца — 9 грош, вівса — 6 грош, татарки — 8 грош, проса — 18 грош, гороху — 15 грош [105].
В описі Калуського староства за 1565—1566 роки, де йдеться про грошові прибутки королівщини, можна довідатися про ціни, які були на місцевих тижневих торгах і річних ярмарках. Курка оцінювалась в 1 грош, 1 вулик — 20 грош, 1 півмарка солоду — 18 грош, камінь лою — 24 гроші, 1 віл — 4 злотих; в селі Загір'я маца вівса оцінювалась у 6 грош, хміль —
16 грош, курка — 1 грош, 1 вулик — 20 грош [106]. Приблизно такі ціни на збіжжя, худобу, домашню птицю утримувалися протягом другої половини XVI—XVII століття, і лише у XVIII ст. вони зросли у зв'язку із війнами, природними стихіями.
Починаючи від XV століття, торгівля в містах, в т. ч. і в Калуші, розширюється. Це свого часу відзначала польська дослідниця Е. Горн. На основі першоджерел, почерпнутих у галицьких гродських книгах, вона встановила, що у Галицькій землі збільшувалися з кожним століттям річні і тижневі торги. Число міст, які посідали привілей на ярмарки, зростало. Якщо в XV столітті на такі ярмарки мали право лише Галич, Тисмениця, Рогатин, то в кінці XVI — першій половині XVII ст. тільки в Галицькому повіті вже існувало
17 таких міст: Бариш, Бучач, Букачівці, Галич, Мартинів, Монастириська, Підгороддя, Підгайці, Золотий Потік, Рогатин, Товмач, Тустань, Тисмениця, Устє Зелене, Васючин, Войнилів і Калуш. Отже, Калуш на той час належав до мережі торговельного життя більших міст Прикарпатського краю. Характерно, що Калуш, як і інші міста, був центром торговельного життя для поблизького регіону. Деякі види продукції, наприклад, сіль, ставали основним товаром у системі торгівлі (Коломиї, Галича і Калуша) [107].
На противагу іншим містам Прикарпаття не надибаємо будь-яких даних про торговельні угоди калуських купців
у період панування польської Корони. Щодо митних комор, то крім головної, у Снятині, вони існували також у Галичі. Подібні прикоморки, виключно для продажу солі — основного прикарпатського товару,— існували у Коломиї, Тисмениці й інших містах. Спеціальну оплату від продажу і перевезення солі брали в Галичі, Коломиї, Теребовлі, Рогатині, Товмачі, Тисмсниці і Калуші [108].
Незважаючи на те, що про середньовічну торгівлю в Калуші письмових першоджерел збереглося надто мало, все ж наведені факти свідчать, що місто над Сівкою посідало помітне місце в системі прикарпатської торгівлі. На місцевий ринок завозилися як східні, так і південно-західні товари — особливо арабські коні, східні приправи, розчини, риба — переважно з-над Дунаю, молдавські і грецькі вина, срібло, золото, порох, сукна. Вивозили з Калуша купці мед, топкову сіль, поташ, віск; із старостинських сіл вивозили великі партії худоби [109].
Найбільше торгівля пожвавлювалася під час річних ярмарків і тижневих торгів. У Калуші здавна, за наданими королівськими привілеями, відбувалися на рік два відомі ярмарки: на Св. Прокопа і Св. Мартина [110]. Такі ярмарки тривали протягом тижня, а міські торги відбувалися переважно два дні на тиждень — у четвер і п'ятницю, рідше у вівторок і суботу.
Торгівля, як зазначалося, в основному зосереджувалася на ринковій площі довкіл Калуської ратуші, в крамничках і так званих "ринкових клітках", ятках. У середньовіччі купців з міста і навколишніх сіл можна було зустріти у будні дні, а в ярмарковий час сюди заїжджали покупці і гості з Поділля, Великої України, Молдавії, Польщі, Угорщини, Греції і навіть Криму й Туреччини. Найбільше на калуських торгах продавалися місцева сіль, ремісничі вироби, худоба.
З товарів знімалось мито. Податок від солі, званий прасолкою, вибирано в шести містах Галицької землі: Галичі, Теребовлі, Рогатині, Товмачі, Тисмениці, Калуші. Крім мита, брали з купців ще й торговий податок.
РОЗСЕЛЕННЯ У КАЛУШІ В XVI—XVIII ст.
Вивчаючи історію Калуша, необхідно звернути увагу на локалізацію, або розселення, міщан і передміщан по певних дільницях і вулицях, кварталах. Це був тривалий, багатовіковий процес, який змінювався через ті чи інші економічні, політичні обставини чи навіть стихійні природні умови. Частково питання розселення висвітлені в королівських люстраціях 1565—1566, 1627, 1661—1662 і 1771 років.
У королівській люстрації 1565 року записано, що "містечко Калуш лежить під горами над рікою Сівкою і другою (річкою) Чечвою" [111]. Це перше, найдавніше топографічне визначення Калуша.
Про розташування міських дільниць у люстрації не говориться, за винятком того, що "там є солеварня (баня) недалеко від міста" [112]. Ця згадка відповідає дійсності, оскільки ще 1447 року в письмових актах зафіксовано оселю "Калуш із жупою" [113] — тобто солеварнею. Крім цього, в люстрації 1565 р. також згадується "горілчана корчма і млин на ріці Чечві", "при дворі велика пасіка" [114]. Де розташовувався, в територіальному розумінні, старостинський звір і фільварок, інші міські будівлі, квартали,— невідомо.
Первісне розташування Калуша важко визначити через брак джерел. В актах йдеться про перебудову містечка на початку XVII століття. З давніх актів довідуємося, що Калуш після найбільшого розорення його татарами в 1617, 1620, 1621 роках та великої пожежі перебудовувався "в нову осаду" — тобто в місто. В люстрації Калуського староства сказано, що в той час "не всі площі були побудовані".
Процес перебудови Калуша тривав від 1616 до 1630 року, тоді місто набрало нового вигляду. Середмістя з бічними кварталами і вузькими вуличками входило до фортифікованої частини. В центрі була утворена прямокутна площа, в середині якої споруджено дерев'яну ратушу, яку в середині XVII століття було замінено на кам'яну. Протягом середньо-
Одна з вулиць ссредмістя Калуша. З світлини малюнок М. Гаталевича
віччя в ній зосереджувалися виконавчі адміністративні установи — міський магістрат, яким заправляв бургомістр із своїми радниками (райцями). Тут же діяла міська судова лава на чолі із спадковим всевладним війтом, що призначався калуським старостою.
Ратушу зі всіх сторін оточували різні крамнички, де продавали свої товари гончарі, кушнірі, кравці, шевці, пекарі та інші ремісники. Найбільше тут торгували різники та солеторгівці. У зв'язку з розбудовою міста в 1616 році (після руйнівного татарського нападу і пожежі) калуські ремісники отримали королівські привілеї на звільнення від податків. Вони мали сплачувати грошові чинші тільки після відбудови нового Калуша та його належного заселення [115].
За фортифікованим передмістям були розташовані калуські передмістя: з середини XVII століття їх називали Галицьким, Львівським і Долинським. Тут були такі вулиці, як Панська, Замкова, Костьольна, Галицька, Під валом, За валом, На греблі. Пивоварний завод містився на окраїні міста, а Загір'я було тоді приміським селом. Калуська солеварня мала 3 соляні вежі, із яких одна була королівською, друга належала польському католицькому костьолу, а третьою відала адміністрація міста.
Таку топографію Калуша спостерігаємо до XVIII століття. За даними королівської люстрації 1771 року, у фортифіковану систему міста входив старостинський замок із згаданими будівлями, брамами, валами та фільварком.
У середмісті, як і раніше, височіла ратуша, а навколо неї була ринкова площа, на якій вирувало торговельне життя. В міському магістраті здійснювали свої адміністративно-судові функції бургомістр з радниками та спадковий війт з лавниками. В королівській люстрації 1771 року згадується вулиця, яка прямувала з ринку зліва до Львівської брами, друга вулиця провадила також із середмістя до Галицької брами.
У цій люстрації сказано, що калуський бровар містився на Галицькому передмісті над рікою Чечвою. На Львівському передмісті згадувалася соляна жупа — калуська солеварня — за рікою Сівкою (із своїми приміщеннями — вежами, вікнами, черенами, кератами).
З люстрації 1771 року згадуються затильні доми в напрямку від Львівської брами, де мешкали жидівські ремісники, будиночки на валах, будинки за міською церквою, під замком, затильні будиночки, які тягнулися від Галицької брами до католицького костьолу.
Королівський люстратор відзначив в описі забудови на всіх передмістях Калуша за Львівською і Галицькою брамами. Тут у 1771 році проживали передміщани, переважно ремісничі сім'ї. Церковні споруди були як в середмісті, так і на передмістях. Католицький костьол — фара — стояв при замку у місті. Він був споруджений із смерекового дерева і накритий ґонтами. Головна українська церква, Св. Михайла, стояла з іншого боку замку. Друга українська церква була за брамою на Львівському передмісті [116].
У другій половині XVIII століття, із знесенням оборонної міської огорожі, були ліквідовані міські брами, засипані вали. Тоді ж занепав і замок, який з часом зовсім зник з топографії міста.
КАЛУСЬКЕ НЕГРОДОВЕ СТАРОСТВО ТА ЙОГО ФУНКЦІЇ
У середньовічній Польщі важливу роль відігравали староства, які від імені короля заправляли земельними маєтками в регіонах. Вони виникали наприкінці XIV століття, за короля Вацлава II, як представництва і намісники короля на місцях у Малопольщі, Великопольщі та Куявському краї. Пізніше, за династії Пястів, староства занепали. Повернулися до них із захопленням Польщею, українських земель, у тому числі і Галичини [117].
Функції староств полягали у виконанні королівських доручень, утриманні політичної влади, здійсненні карного і частково цивільного судочинства, управлінні королівськими маєтками. Староства були гродові, судові і негродові, так звані тенути [118], які спадково, в оренду, отримували королівські маєтки.
Замком, або гродом, із суміжними повітами управляли гродові староства. В Руському воєводстві (Галичині) їх налічувалося 91, з яких тільки на Прикарпатті було 8 (Долинське, Калуське, Солотвинське, Галицьке, Снятинське, Коломийське, Рогатинське староства), не враховуючи королівського маєтку — Кути [119].
Калуське негродове староство виділилося із Галицького староства. Останнє було одним із найстаріших у Галицькій землі, бо виникло ще 1378 року, за панування проугороьких правителів. Воно утворилося на колишніх княжих волостях, а від XVI століття функціонувало з правом земського володіння. До нього входила Калуська волость, а центр староства був у Галичі.
В'їзд старости до Калуського королівського замку. Худ. М. Гаталевич
Калуське негродове староство виділилось в окреме із Галицького 1553 року, що було стверджено королівською комісією в 1565—1566 роках, коли вона приїхала описувати Галицьке староство. У люстрації Галицького староства записано: "Містечко і села, які відійшли від Галицького староства, Калуш із своїми прилеглостями, які здавна належали Галицькому староству, їх королівською милістю пана короля, дано було в тимчасове користування його милостивому пану Миколі з Сеняви (Сенявському), руському воєводі і гетьману, а вже декретом Варшавського сейму це право упало і дано на ревізію, тому ті добра (калуські) є ревізовані тим способом" [121]. Це означало, що від 1565 року Калуське староство описувалося не як волость Галицького староства, а як окрема адміністративна одиниця.
Першим самостійним Калуським старостою став магнат Микола Сенявський. Його замінив у 1615 році Л. Жолкевський, пізніше старостою став Олександр Чарторийський, а від 1645 року — Ян Замойський [122], який називав себе в той час "власним паном на Калуші" або "калуським паном". Після того Калуське староство отримує Ян Собеський, що також посідав титул "Калуський староста". Останнім старостою був (у 1771—1772 рр.) маршалок, великий коронний князь Станіслав Любомирський.
Історія містечка Калуша пов'язана із навколишніми селами, бо деякі із них економічно складали Калуську волость. Пізніше, із процесом колонізації та виникненням нових сіл на грунтах старих осель, Калуське староство поповнилось новими осадами. При описі Калуського староства ретельно фіксувались прибутки цієї королівщини, що спостерігається в 1616, 1627, 1661, 1767 роках.
На основі цих люстрацій, інших актових документів можна назвати роки перших письмових згадок про оселі, що належали до Калуського староства у XVI — середині XVIII століть.
Так, у XIV—XVIII століттях вперше згадуються в джерелах такі населені пункти Калущини: Новиця (1367), Берлоги (1387), Довге (1387), Прибилів (1390), Завій (1406), Підгірки (1408), Загір'я (1418), Сливки (1420), Камінь (1622), Підмихайля (1422), Угринів (1440), Добровляни (1442), Пійло (1454), Довпотів (1470), Небилів (1548), Роксани (1550), Мостище (1551), Ясінь (1597), Красне (1598), Петранка (1605), Середній Угринів (1605), Мислів (1631), Рип'янка (1638), Майдан (1665) [123].
У королівській люстрації 1565 р. вказується, що наприкінці 40-х — на початку 50-х років XVI століття виникли нові села. Калущина була досить густо заселена.
Уважно аналізуючи першоджерела, таку активну колонізацію Калуського краю можна пояснити об'єктивними факторами. По-перше, багаті на ліси і соляні джерела підгірські та гірські околиці давали можливість новосельцям працювати на соляних та деревообробних промислах.
По-друге, поступово, з появою панських фільварків на Калущині (в Калуші, Копанках, Пусталучках) старостинська управа в гонитві за прибутками незаконно захоплювала селянські землі, чим обезземелювала кріпаків, до того ж збільшуючи феодальні повинності, зокрема, панщину. Це свосю чергою змушувало селян відходити в підгірські і навіть гіроькі околиці і там освоювати незаймані землі.
По-третє, самі старости були зацікавлені у зростанні кількості сіл. Вони змушували селян до різних повинностсй, адже потрібно було вирощувати щораз більше хліба на продаж у Західну Європу.
По-четверте, із збільшенням сімейних родів окремі родини виділялися і осідали на інших сільських грунтах, тобто покидали старий осередок і селилися в лісах, на полянах (як тоді називали, "на сирому корені", "дикому полі"). Вони освоювали нову землю, випалювали та викорчовували лісові масиви і давали початок оселям. Внаслідок цього змінювалися назви сіл, наприклад, Угринова. Так, у люстрації Калуського староства за 1565 рік записано: "Угринів — сільце, яке їх милостивий пан руський воєвода два роки тому почав заселяти при старому селі Новиці в дуброві, над рікою Березницею" [124]. Це сталося 1554 року. Пройшло 100 років, і з первісного осередку витворилося аж три оселі. І вже в люстрації Калуського староства 1661 року згадуються Угринів Старий, тобто первісний осередок села, Середній Угринів і Угринів-Свобода (на кілька років новозасноване село було вільним від різних феодальних повинностей). Перша письмова згадка про Середній Угринів значиться під 1605 роком [125].
Інший приклад. У тій же люстрації під 1565 роком читаємо: "Небивало, або Ломниця, село, над потоком Ломницею, є осіла від 10 років (1555) на сирому корені, правом волоським. У ній засіли кметі, яких ще не обкладено жодними даними, бо мають ще 3 роки свободи з тієї причини, що у великих лісах засіли" [126]. Подібно сказано в люстрації про Нове Село (майбутній Бурштин): "Містечко Нове Село, що почало осідати в 1554 році на ріці Липа, яке також їх королівська милість вирішив дати з Конюшками і з іншими прилеглостями на вічно милостивому пану Миколі з Сеняви
восводі Руському" [127]. Про село Ротани говориться: "Ро-тане село, яке його милостивий пан восвода руський почав 15 років тому оселювати на сирому корені на грунті Галицького староства над рікою Ломницею у великих лісах між полонинами" [128].
Колонізація Калуського староства в XVI—XVII століттях приводила до того, що деколи зменшувалися лісові масиви сусідніх шляхтичів. Вони протестували і вимагали від коронного сейму прийняти закон про заборону збитків іншим власникам, зокрема, щодо лісових угідь. Так виникла справа, яку підняв власник села Бсрежниці на Калущині Щесни Ясінський. Він поставив це питання на черговому засіданні Галицького сеймику 1652 року. Сеймик прийняв ухвалу, щоб галицькі посли порушили його на засіданні коронного сейму. Останній прийняв ухвалу, "щоб новоосілі села Калуського староства" [129] не заважали власникові села Бережниці в його володіннях лісових масивів.
Проблематичним є дослідження назв населених пунктів Калуського староства XV—XVIII ст. Це цікаве і важливе питання можна приблизно розв'язати спільними зусиллями істориків, лінгвістів, етнографів.
Назви деяких сіл і міст Калущини, як і всієї Галичини, пояснюються історичними та економічними умовами їх виникнення, характером території, природи, рельєфу тощо. Низка населених пунктів отримала свої назви від найменувань, старовинних урочищ, на яких осідали первісні поселенці, окремі назви означають певну прикмету, властиву тій чи іншій оселі, яка відрізняє її від інших, наприклад, села Довга і Нове місто. Назви сіл Загір'я, Підгірки, Копанки, Камінь, Рип'янка носять у собі територіальні ознаки, назва села Пійло пояснюється гідрографічною ознакою, а села Підмихайле — походить від власного імені. Ознаки рослинного світу простежуються в назвах Дубровиця, Ясень, Сливки, Грабівка.
Назви таких сіл, як Сівка, Ротани, Вістова, Лукв'яни, Угринів, Новиця, Небилів, Красне, Лзане, Завій, Мислів, Присліп, Долпотів з'ясувати важко, можливо, вони пов'язані із старовинними назвами урочищ, річок. Гадаємо, що село Кадобне називається так тому, що тут була криничка у пні
старого дерева, а Берлоги, мабуть, отримали свою назву від "барлога", тобто місця зимівлі диких тварин.
На Калущині побутує багато легенд і переказів про походження тих чи інших осель. Вони цікаві своїми художніми домислами, але потребують доказового потвердження лінгвістичними та історичними джерелами.
Кількість родин у старостинських селах Калущини цілковито визначити, внаслідок браку джерел, важко. Лише на основі вибіркових даних із люстрації за 1565 рік довідуємося, що в селі Загір'ї проживала 31 селянська родина, Пійлі — ЗО, Довгім — 7, Лукв'янах — 2, Новому Селі — 10, Угринові — 8, Небилові — 8, Сівці — 6, Конюшках — 14, Ротанах — 9, Дубровлянах — 16, Вістовій — 24. Через 100років, заданими люстрації 1661 року, проживало селянських родин у Підмихайлі — 7, Сливках — 12, Красній — 16, Старому Угринові — 8, Середньому Угринові — 18, Угринові Свободі — 46, Дубровлянах — 12, Лзанім — 12, Камені — 27, Грабівці — 14, Рип'янці — 16 Конюшках — 13, Долпотові — 13 [130].
Отже, села Калуського староства в XVI—XVII століттях були заселені невеликим числом родин — від 8 до ЗО. Воно мінялося залежно від економічних, політичних факторів, стихійних явищ природи. В деяких селах за період від 1565 до 1661 року кількість селянських родин помітно зросла. Наприклад, у с. Довгім, або Мостищах, 1565 року проживало 7 родин, а в 1661 році їх стало 27, в с. Небилові, або Ломниці, із 8 родин у 1565 році кількість їх зросла на 1661 рік вже до 30. Зрозуміло, що збільшилось родин і в Угринові, оскільки від 1565 до 1661 року із старовинного осередку села на його грунтах виділилося аж три окремі оселі: Старий Угринів, Середній Угринів, Угринів-Свобода.
Щодо громадського устрою в селах Калущини відзначимо, що селяни, як видно з люстрації 1565 року, сиділи на пів-дворищах. Михайло Грушевський пояснює: "Дворище представляє собою комплекс, без якоїсь певної міри грунтів до ужитку господарського, і на тих на поділених грунтах сидить група господарів, зв'язаних між собою зв'язком, що переходить з рода в рід. В середині XVI в. виступає воно вже в стані упадку, близько до зникнення, але ще не стратило цілком свого значення...".
Такий дворищний старовинний український устрій сіл, відомий із письмових джерел ще з XIV століття, не влаштовував польських панів-землевласників, бо, як підкреслює М. Грушевський, це дворище "з своєю неоднорідною величиною, а нераз комбінованим поділом на господарства з їх ідеальними участками, становили певні трудності для якогось регулярного і однорідного оподаткування".
До того ж дворищна система оберігала деякий елемент громадського самоврядування. Шляхті і старостинському управлінню це було невигідним, адже вони намагалися підкорити окремому панському дворові поодинокі селянські господарства з метою легшого обкладання феодальними повинностями. Цього вони домагались, запроваджуючи насильно в XV—XVI ст. польське, або німецьке, право, ліквідовуючи тим самим існуючий устрій громадського селянського життя. Влучно писав Іван Франко: "Від 1435 року, коли в Червоній Русі заведено польське право і польські суди, до кінця XV віку... пропали невеликі рештки староруського вічового порядку по селах, і запанувало обіч панщизняних тягарів також панське (домініальне) судівство. Від того часу доля наших селян була тяжка, одностайна" [131].
Стосовно категорій селян можна сказати, що (з люстрації 1565 р.) за наявністю землі і тягла їх називали "півдворищними", "кметями", "підсадками" (Вістова, Загір'я, Довге, Сівка).
Дворище в земельнім вимірі дорівнювало 1 лану, тобто 22 га франконського виміру, тому цих селян можна назвати ще "лановими" і "півлановими", бо вони посідали один або півлану землі. Підсадки — це малоземельні селяни, а огородники — це малоземельні селяни, які посідали тільки клаптики землі — огороди. В Конюшках у цей час надибаємо категорію селян під назвою "комірники", тобто селяни, що не мали своєї хати, а тільки винаймали комірчини у багатших селян. Звідси вони і отримали свою назву. Такі категорії з другої половини XVI століття збільшуються внаслідок зростання у Калуському старостві фільварків, що було вигідно землевласникам.
Це вже були невільні селяни на противагу вільним, тобто більш упревілейованим категоріям селян, до яких належала
старшина — отамани, війти (на польському праві), князі, крайники (на волоському праві). Сюди ж входили корчмарі, млинарі, сільські ремісники.
У XV столітті у своїх старостинських мастках на Калущині загніздилася шляхта, обвелася дворами, замками. В цей час вона підкорила собі селянські двори поодиночно і змушувала підданих до тяжких феодальних повинностей — грошових чиншів, різних данин, відробітків, які із заведенням фільварків постійно зростали.
Про повинності селян Калущини досить чітко сказав Михайло Грушевський: "Села Калуської держави — писав він,— характеризуються передо всім подвійним чиншом; окрім чиншу 12 '/2 гр. на Св. Мартина дають тут ще 6 гр. на Св. Юрія (Юрівщина); натуральні датки складаються з 8 мац вівса — 48 гр. (в Загір'ю 12 мац), 1 маца хмелю, дрібних датків (2 курки, 12 яєць, 3 лікті прядива) на 6 гр., десятини від волів, свиней і пчіл, і ще — характеристична подробиця — дають по 2 порожні улі до пасіки й у четверох одного воза, що староста обертає на роботу коло ставів або продає. Сей тип повинностей в цілосте виступає в селах Загір'є, Пуйло, Довге, Підмихайлє — в околиці Калюша, і в Копанках — на північ від Калюша. Иньші села Калюської держави мають деякі датки аналогічні — так в Сівці, Дубровлянах і Довпотові (на північ від Калюша) знаходимо вівсяну дань з 8-м мац, даваннє возів в Дубровлянах, але при тім виступають і ріжні відміни в чиншах і данинах (2 маци жита в Довпотові, в Дубровлянах 1 м хмелю, в Сівці лише овес)" [132].
"Характерний факт щодо оподаткування,— пише далі М. Грушевський,— знаходимо в сій Калуській державі з двадцятиною свинячою: взагалі в старостві ся двадцятина давалась за право пасти свиней в лісах, "як жер зродить", і так се держалось з Калюської волосте в Загір'ю; але в декотрих селах се перейшло в регулярний даток, і то навіть, що давали й ті, що не мали свиней зовсім; так в Пійлі: "Селяни мають таку постанову, що кождий з дворища (розумій — з господаротва, бо сидить на півдворищах, і число тих, що дають сю дань відповідає чиншу півдворищ) дає річно одного кабана, а то за право пасти у великих лісах, але як би
котрий свиней не держав або котрі мають їх дуже мало, тоді упрощують, що з них беруть лише 15 гр. (менше половини, бо кабан рахується по 36 гр.). Те саме знаходимо в Довгім, і можна думати — подібна практика була й по иньших селах, де практикувалось регулярне даване кабана з господарства (а то в иньших селах, вище згаданих, і ще у Вістовій та Луквянах" [133].
"В кількох селах держави Калюської робота викупається грошима, так в Довпотові давали ріж мої данини, грошової й натуральної, на 94 '/2 гр., окрім десятин (і кабана), "а робили кожного дня" (правдоподібно, се треба розуміти, як пояснює люстрація Теребовльська, "роблять кожного дня півдня або цілих три дні на тиждень".— С 120), "а тепер від кількох років, викупаючи роботу й иньші датки, дає кожний з них чиншу річного по 6 зл. і по одному кабану доброму, ціною на 36 гр., а роблять тільки 12 днів річно. В с. Вістовій селяни давали 6 гр. чиншу, кабана, кури і яйця, "а робили, що їм казали — ґонту і всяку роботу до двору Калюського і їздили з підводами, але від трьох років, викупаючи роботу й підводи, дає кожний з них річного чиншу по 6 зл., по 2 курей, ціною (за тисячу) по 15 гр. і по кабану, ціною за 36 гр." [134] — відзначав М. Грушевський.
Як виглядали повинності селян Калуського староства, можна проілюструвати на прикладі села Загір'я, яке вже 1565 року злилося з містом Калушем. У люстрації 1565 р. записано: "Село Загір'я при Калуші над рікою Чечвою". Отже, на той час у селі було 26 "осілих на півдворищах" селян. Кожний з них платив чинш у визначений час, давав данину вівсом, хмелем, до того ж приносив до фільварку у Калуші 2 курей і 12 яєць, що у грошах складало 97 злотих 15 грош. У селі проживало 4 підсадки — малоземельні селяни, які, за словами актів, "нічого не дають, тільки роблять, що їм прикажуть". Півдворищні селяни давали десятини від вуликів, свиней, рогатої худоби. Була й "возова данина", про що в королівській люстрації записано: "Там кожного року складають чотири кметі один віз пану і так складе возів 6 '/2. і ті вози в ті часи призначено до роботи ставів, а коли біля ставів не роблять, то тоді їх дають на допомогу зваричам". За кожний віз виходило 12 грош, що разом складало 2 злоті
18 грош. У загальному сума з грошових чиншів і данин виносила в с. Загір'ї 191 злотих і 11 грош. На 1565 р. загірські селяни відробляли панщини 3 дні на тиждень. Крім того, вони мали справляти гать у млині [135].
Недалеко села Загір'я, на р. Чечві, працював так званий Загіроький млин, у якому було 2 мучних, а третє ступне коло. В 1565 році було змелено жита 60 мац, 8 мац проса, що давало прибутку в грошах 47 злотих і 60 грош.
Через століття, у 1661 р., селяни Загір'я повинні були кожного тижня 3 дні робити на панщині вже з четвертини лану (6 га землі) — "яку роботу їм накажуть". До орання
Г2-х четвертин селянського наділу мав бути 1 плуг. Зросли і позапанщизняні роботи: кожний селянин 1 день витрачав на зажинки і обжинки, 1 день на закоси і обкоси, а 1 день на заорки і оборки. Крім того, кріпаків зобов'язували згрібати сіно, це вже понад панщину, складати його в стоги, огороджувати і везти до гумна, "коли їм двір накаже". Раз на рік селяни "мали городити з дерева", зобов'язувалися садити, поливати і сікти капусту, а також прясти (6 горсток конопляного прядива розміром 4 прути), мусили здавати до двору 12 яєць [136].
Незважаючи на інтенсивне запровадження польськими панами німецького права, яке давало змогу шляхті посилено експлуатувати своїх підданих, у Калуському старостві ще в другій половині XVII ст. натрапляємо на низку сіл, селяни яких жили на волоському праві, і навіть були села, де збереглися рештки старовинного руського (українського) права.
Про соціально-економічне становище в селах, де селяни користувались волоським правом, написано чимало праць. У цих селах селяни (в народі їх називали волохами) переважно відгодовували худобу. Двічі на рік вони збиралися на збори. Очолював громаду і управляв нею князь з таким же правом, як руський отаман або солтис. Якщо в королівській люстрації Калуського староства в 1565 році згадується князь тільки в Угринові ("осілих 8 кметів з князем"), то в люстрації за 1661 рік таких волоських князів, що сиділи на кількох ланах, зустрічаємо у 8 селах. Так, князь був у с. Ясені, щоправда люстраторам він "права не показав"; у с. Красному князь сидів на двох ланах, але теж "права не показав".
В с. Угринові-Свободі під князями було 9 четвертин, на які "права не показали"; в с. Угринові Середньому князь сидів на півтора четвертинах; в с. Лзаному князі сиділи на ланах, але права на це також не показали. Те саме було в Камені: князі сиділи на ланах, але права на це не показали; в с. Кадобне князь сидів на лані, та права не показав. В с. Завій князь раніше сидів на 4 ланах, а в 1661 році володів лише половиною з них [137].
Як видно із наявності землі, князі у волоських селах належали до привілейованого стану і були забезпечені землею від 1 до 4 ланів. Вони несли військову службу та виконували сільські адміністративні функції. Кілька таких осад творили країну на чолі з крайником. Виходячи з тваринницького характеру господарства, у волоських селах майже не було панщини, повинності селян зводились до сплати чиншу на користь старости чи керівників волоських сіл. З огляду на легше становище селян у "волоських селах", масова колонізація на Калущині в XV—XVII ст. в основному проходила на волоському праві. Як уже було сказано, з люстрацій королівщини XVI—XVII ст. досить добре видно, як осадчі заселяли цю волость "на сирому корені", "на новому корені", "на полонинах", "у лісах" [138].
У XVI ст. в Речі Посполитій фільварково-панщизняна система досягла високого розвитку. Польський лицар перетворився на землероба, завів господаротво і спрямував свої зусилля на те, щоб збільшити грошовий прибуток. Відповідно і на Прикарпатті нове господаротво розвивалося дуже інтенсивно. Тільки на Калущині, за даними люстрації 1565, 1566 рр. було три фільварки — в самому Калуші, Ігнашкові, Пустолючках. У люстрації про них записано: "Фільварки, які належали до того маєтку".
Як виглядав старостинський фільварок, які сільськогосподарські культури продукували там, хто обслуговував господаротво,— можна проілюструвати на прикладі старостинського "фільварку, який був при містечку Калуші". У документі сказано, що в Калуському фільварку озимого збіжжя не сіяли — тільки яре, яке засівали навесні. В 1564 році на гумна збіжжя було завезено понад 250 кіп, пшениці — 275, ячменю — 79, вівса — 794. У панських хлівах стояло 20 дійних корів, 18 річників, 4 воли, 3 ялівки, 14 річних телят, 140 овець, 60 свиней, 12 гусок. Цей старостинський фільварок обслуговувало 6 осіб челяді — 2 урядовці, 2 дівки, 2 пастухи і 1 хлопчик-пастушок. Весь прибуток від худоби (разом із вовною) складав річно 66 злотих і 6 грош [138].
В Ігнашківському фільварку в 1564 році завезено було до гумна 100 кіп пшениці, 40 — жита, 60 — ячменю, 100 — вівса, 25 — татарки і 14 проса. Про фільваркову челядь не згадується. Про Пустолюцький фільварок в люстрації записано, що "є там досить поля, яке виорюють міщани з Нового села і дають 10-ту копу, внаслідок чого дісталося 40 кіп озимого жита. Там і дворові сіють, вівса уродилося 60 кіп, 30 проса, 1 стіг ячменю і пшениці, в яких вміщується 16 кіп" [140].
Згідно з галицьким торгом, у згаданих фільварках загальний урожай жита складав 1050 кіп і ЗО снопів. Згідно з врожаєм, за поданням двірникових писарів, 11 кіп дають 10 мац — у той спосіб буде 915 мац. Рахуючи кожну мацу, згідно з загальним торгом, по 15 грош, вийде прибутку 380 злотих. Пшениці з тих же фільварків за рік надійшло на суму 239 злотих; ячменю — 392 копи, що винесло 132 злотих 9 грош; овес з 1763 кіп приніс прибутку 440 злотих 23 гроші; татарка з 244 кіп — 433 злотих 10 грош. Дохід від проса (із 33 кіп) складав 123 злотих 7 грош, з гороху, від 15 мац,— 7 1/2 злотих [141].
Загалом із гумна фільварків у Калуському старостві грошовий прибуток дорівнював 1257 злотих 28 грош. З цієї суми п'ята частина йшла на потреби челяді — на начиння і поживу. Отже, чистий прибуток становив 1006 злотих і 15 грош [142].
У Калуському на Новосільському маєтках надходив також прибуток від сіножатей. На луці біля міста Калуша міщани накосили сіна 8 стогів; кожний стіг складався з 8 копиць. Прибуток з кожного стога виносив 7 злотих. У Загір'ї сіножать була на луці, званій Довга. Тут складено 8 стогів сіна, кожний з яких "містить 6 копиць". У грошах кожний стіг оцінювався в 5 злотих.
На сіножаті, де стартували сіно піддані з Пійла, Довгого і Сівки, було заготовлено 13 стогів, кожний на 8 копиць.
Праця на старостимському фільварку. Дереворит. 1655 р.
В Підмихайлі було складено 5 стогів сіна, кожний з яких містив 8 копиць.
У загальному всі прибутки у Калуській і Новосільській волостях складали 3811 злотих 16 грош, за винятком жировизни, всяких вин, вихідного, поємщини [143].
Наявність у гірських селах Калуського староства, як і в рівнинних околицях міста Калуша, великих лісів і полонин сприяла, подібно до Коломийщини, а точніше Гуцуль-щини, розвиткові полонинського господарства в окремих селах. Усе це визначало спільні колоритно-побутові риси в організації відгонного тваринництва. Про калуські полонини і випас на них худоби, переважно овець, говориться в королівських люстраціях XVI—XVIII століть.
У люстрації Калуського староства 1565 року записано: "Там, у тій (Калуській) волості, є великі ліси і полонини, так і на рівнинах, недалеко Калуша. Там також у горах є букові і смерекові ліси, на полонинах збираються люди зі своїми вівцями. Так у тій всій волості (Калуській), як із шляхетських сіл, дають гроші, баранів, сирів, попруги і деякі гуні
та ягнята звичаєм інших старосте, оплачуючи від стада, тобто 100 овець; і кошари там собі будують для утримання худоби. З того велика користь буває в деяких роках, бо то сама річ і велич даної країни, що видно в сьогоднішньому 1564 році" [144].
Управління Калуського староства збагачувалося і різними грошовими прибутками, що надходили від порушень побутових умов як калушанами, так і мешканцями старостинських сіл. Із королівської люстрації 1565 року довідуємося, що існували грошові штрафи, так звані "вини", які бралися "за непослух і зухвальство". Наприклад, "коли трапиться, що хтось когось ранить, тоді дає вини 2 злотих, чого в містах й селах отамани пильнували". За одруження платилась "поємщина", якщо дівчина виходила заміж до іншої держави; якщо ж у своїй волості, то оплата давалась звичайним способом, тобто як було прийнято в Калуському старостві. "Вихідне" платилося тоді, коли якийсь чоловік хотів вийти із села до міста Калуша або кудись інде. Його вільно відпускали, коли він дав "вихідне" за давнім звичаєм. У люстрації записано, що за розлучення "між Руссю" (українцями) платилося "вину". Той, хто починав цю справу, повинен був заплатити 6 злотих. Гроші брали і за інші подібні дії "як є звичай в тій країні. Деякі тоді говорили, що ці оплати можуть виносити 30 злотих" [145].
Слід відзначити, що в Калуському краї такі оплати — "вини" — "поємщина", "виходи" і "розлучення" сягали своїми витоками, як і на Коломийщині, давніх часів, можливо, княжого й доісторичного періоду.
Крім названих прибутків, до староства надходили гроші за виробництво поташу. В люстрації 1661 року королівська комісія записала: "Маючи на те в нашій інструкції право довідатися, ми пильно питали, в якому старостві роблять поташ. Ми довідалися, що в тому старостві протягом 2-х років, під час оренди пана Берного, поташ палено. Тоді ми хотіли пильно вивідати, як багато прибутку з того прийшло. Проте, не маючи можливості отримати останню інформацію, точно знаємо, що поташ роблено в Калуських лісах. Як багато вироблено протягом двох років, по чому рахувати бочку поташу і як багато витрачено на це коштів — треба доручити
(дослідити) коронній прокуратурі і домогтися королівського правосуддя".
У калуських лісах виробляли поташ у період володіння староством Яна Собсського, пізніше польського короля. Він спроваджував поташ рікою Віслою до Гданська, в Західну Європу, про що довідуємося із повіреного листа, даного дозорцю 1668 року на право транспорту поташу. В ньому писалося: "Я на Золочеві і Жовкві, Ян Собєський, великий мар-шалок і гетьман польської корони, Яворівський, Стрийський, Калуський староста, посилаю з лісів моїх Грабівських і інших 21 бочку поташу своїми підводами до берегів, а потім Віслою до Гданська, при яких слугу і дозорцю тих же поташів шляхтича Станіслава Михайловського виправив. Тому прошу, щоб при тім листі моїм відкритим і гродовим правом дане нами, мали би вірити і до жодних мит при переїздах, переправах так публично не був зупинений, а радше всюди згідно прав і наших вільностей шляхетських вільно з тим правом був пропущений, через що для повної віри при звичайній печатці і ствердженим моїм підписом. Ян Собсський".
Поташ випалювали за певну оплату ремісники із Калуша і селяни старостинських сіл.
Із даних люстрації Калуського староства 1661 року стає відомо, що прибуток із сіл цієї королівщини складав річно понад 130 флоринів [146]. А загалом уся сума прибутку для Калуського староства із міста Калуша і старостинських сіл (оренди, млини, корчми, фільварки, солеварні) складала за 1661 рік 4890 флоринів 13 1/2 гроша [147]. Значну суму прибутків королівським староствам Галичини приносили солеварні. Вони складали річно 25 тис. злотих. Найбільше грошей приносили солеварні бані у Калуському старостві — 8 тисяч злотих.
З року в рік Калуське староство збагачувалося. Старости мінялись, а прибуток зростав. За даними 1770 року, до Калуського негродового староства належали місто Калуш і 34 королівських села — Берлоги, Добровляни, Довге, Гра-бівка, Яворівка, Ясень, Красне, Камінь, Кадовбне, Капанки, Кропивники, Лзане, Майдан, Мостиська, Мислів, Небилів, Новиця, Петранка, Підмихайлє, Прислуп, Пійло, Рівне, Рип'янка, Слобода Небилівська і Рівнянська, Сливки, Сівка,
Топільське, Угринів Старий, Угринів Середній, Вістова, Загір'я і Завій. У цьому році калуським старостою був великий коронний маршалок магнат Станіслав Любомироький, який разом із своєю дружиною Ізабеллою з князів Чорторийських мав ті ж, що й раніше грошові прибутки, за винятком того, що оплачував кварту — оплату за постої шляхетських військ (25 981 злотих і 16 грош) і за гіберну (934 злотих З гроші) [148].
За наказом комісара генерального суду Калуського староства від 29 жовтня 1794 року економом Юзефом Корчинським і панським лісничим Антоном Неслуховським були проведені межі Калуша згідно зі станом на 1755 рік. Ці межі порівняти з нинішніми неможливо, оскільки в описі є такі назви, як Висневщизна, Новодвірщизна, Набиречизна, Кругулечизна, Баранівка, Реписка, Татарські огороди та інші, що сьогодні зовсім невідомі в місцевій топоніміці.
ТАТАРО-ТУРЕЦЬКА НАВАЛА В 70-х РОКАХ XVII СТ.
Після відомих руйнівних татарських нападів в XV — на початку XVII століття на Прикарпаття на деякий час ординські наступи припинилися. Це було зумовлено змінами в Бахчисарайському ханському дворі і приходом до влади партії Іслама Гірея, якому підкорялися Перекопські і Бахчисарайські кочові орди. Деякі зміни відбувалися на той час у взаєминах Кримського ханства і султанської Туреччини. Кримський хан на васальних правах підкорявся турецькому султанові. В період Хмельниччини він, як відомо, допомагав українському гетьманові в затяжних боях з польською шляхетчиною.
З початком 70-х років XVII століття взаємини Речі Посполитої і Порти загострилися, внаслідок чого в 1772 р. турецька армія почала агресію. Цей рік відомий тим, що турецько-татароька навала під проводом султана Магомета IV
розбила польське військо на Поділлі, захопивши фортецю Кам'янець-Подільський. Зазнавши поразки, польська Корона уклала з Туреччиною в Бучачі тяжкий для себе договір.
Від того часу татаро-турсцькі загони розлились по Галичині і проникали на Прикарпаття, де палили села і міста, полонили багато народу. Історик Антін Петрушевич наводить звістку з 1672 року. На основі записки Добромильського монастиря він писав: "Турки Кам'янець-Подільський взяли. Татари опустошили край по саму Вислу и людей множество в неволю забрали" [149]. Далі він зазначав: "Били татаре в Польше, розпустили свои загони аж по над Бескидн и людей в неволю брали".
Цей же дослідник, посилаючись на друковану церковну книгу "Общей минеи в церкві села Иванкова", говорив: "Року Божого ахов (1672) о святой Покрові била орда татарове с турками в Польші, которіи по самий Бескид границю Венгерсу людей молодих брали в неволю, старих стинали, села некоторня палили" [150]. Тоді і Калуш з навколишніми селами зазнав знищення від татарської орди.
Проти орди виступили польські коронні війська під проводом маршалка і великого коронного гетьмана Яна Собєського. 14 жовтня 1672 року під Калушем польські війська догнали татарську орду хана Селіма Гірея і в одноденному бою розбили її. У цьому бою загинуло кілька тисяч татар, було полонено багато ординців. Водночас було визволено 20 тисяч полоненого люду, в тому числі із Калуського староства. Самих тільки дітей визволено більше тисячі, які в історії Калуша були названі "калуськими сирітками". Король Ян Собєський побудував для них у Калуші притулок.
Того ж дня, після перемоги, коронний гетьман Ян Собсський надіслав лист до польського короля Яна Казимира, в якому писав про перебіг цієї битви під Калушем. Про цю битву писали дослідники [151], а польський поет Владислав Хоментовський оспівав її у своїй поезії [152].
У розгромі татар допомогли тоді мешканці близьких сіл. У лісах, якими втікали татари, вони підрізали дерева, що їх потім кидали на втікачів. У нагороду за допомогу і хоробрість багатьох таких людей король іменував шляхтичами (боярами) і прийняв їх у свій герб. Звідси беруть початок багато-
Розгром турецько-татарської орди під Калушем 14 жовтня 1672 р.
польським коронним гетьманом Яном Собсським.
Худ. М. Гаталевич
чисельні дрібні бояри, які трапляються у низці сіл біля Калуша.
1675 року під Калушем були розбиті татарські орди вдруге польськими військами під проводом київського воєводи Андрія Потоцького [153] — засновника міста Станіславова.
Того ж року, за королівським універсалом Калуське староство було передано на три роки в оренду капітанової польської гвардії у зв'язку з частими нападами ворогів — татар. Капітан мав організувати самооборону як Калуша, так і сіл староства і відбивати набіги татар й турків [154].
Такі заходи були не даремними, бо вже у 1676 році турецька армія за участю татарських загонів під проводом 16-рагіма Шайтана Баші переправилась через Дністер і напала
на Прикарпаття. Було знищено багато міст і сіл в околицях Галича, Калуша, Тисмениці, Богородчан.
Гетьман Ян Собеський писав з цього приводу, що турки і татари "пішли за Дністер руйнувати Єзупіль, Галич, Тисменицю і інші села, добувати Станіславів" [155]. Попереду турків йшли татари, "які на кілька миль звідси вже дива наробили і все поза Дністром і біля Стрия попалили". Внаслідок цього наступу була спалена Тисмениця і все навколо Станіславова, Галича і Калуша. В одному з тогочасних донесень писалося, що татари і турки вогнем і мечем староства Галицьке, Калуське і Стрийське "аж по Самбірщину знищили" [156].
Під час битви поляків із загонами Ібрагіма Шайтана Баші у вересні 1676 року дуже потерпіли околиці Галича і Калуша. У церковній книзі "Тріодь" у церкві Перегінська в 1676 р. було записано: "Журавенска. В той час Скит згорів. Война под Журавном дня 6 місяця Сентсмбря. Короля Іоанна III облягли турци учинили приміре... В тое время сожегли татаре замок в селі Перегінске и народ из окрестностей со-бравшійся в горокія ущелія оборонилея на місті, названном Чута, на потоці тогоже имени, впадающем в ріку Ломницу" [157].
Ворогом було здобуто і знищено Солотвину, Скит Манявський, Пнів. За підрахунками А. Прохаски, на Поділлі і Покутті в той час знищено татарами 300 сіл [158]. Галицький сеймик в 1667 році повідомляв, що на Прикарпатті після нападу татар "дуже багато крові християнської і людей різного стану свіжо забрано і поганською шаблею замордовано. Батьки з синами, матері з дочками з коренем забрані у вічну неволю босурманську, яких тільки плач і стогін небо пробиває" [159]. Дуже постраждав і Калуш з околицями.
Особливо важким тягарем для міщан і селян як Калуша, так і старостинських сіл були постої шляхетських військ і пов'язані з цим численні реквізиції. Протягом XVI — середини XVII століття лише в самому Калуші понад 20 разів квартирували коронні війська. На цих постоях вони, порушуючи коронні військові статути, наносили міщанам, особливо передміщанам, значні збитки, забирали їх майно, чинили різні насильства, а то й вбивали невинних людей.
У реєстрах шкод, які заніс у галицькі гродські книги міський магістрат, надибаємо, що свавільні вояки тих чи інших хоругов "чинили безчинства", "насильно забирали майно", "ув'язнювали", "били до смерті". Ці факти говорять самі за себе. Наприклад, у Калуському старостві три шляхетські хоругви, які перебували тут від жовтня 1698 до липня 1699 року, завдали селянам шкоди на 126 818 злотих 16 грош. До того ж було спалено хат на суму 6 тисяч злотих [160].
Непоправної шкоди калушанам наносили стихійні лиха. Так, у 1768 році внаслідок пожежі згоріла частина міста, особливо потерпіли Галицьке і Львівське передмістя.
1770 року в усьому Прикарпатті спалахнула епідемія, від якої на Калущині загинуло багато міщан. Ще й досі показують по селах: братські могили, де в той час було поховано багато людей, померлих під час епідемії. Тільки в Калуші і на його передмістях тоді загинула від "мору" майже половина калушан. Жахом віє, коли читаємо, як масово гинули люди. Трупи розкладалися по хатах, валялися по дорогах. Лише частину померлих звозили за місто і засипали землею. "Тільки крик вороння із стогоном і плачем ще живих зливались в один сумний голос. Дзвони замовкли, і всюди конали умираючі в муках",— писав очевидець цих подій.
КУЛЬТУРА КАЛУША
(ХУ-ХУШ ст.)
ОСВІТА ТА МИСТЕЦТВО
Про стан освіти в Калуші в XV—XVIII ст. за браком джерел говорити важко. Можна тільки здогадуватися, що вміли читати і писати старостинська обслуга та службовці з міського магістрату, а також лантвійт Іван, возний Ілько, які згадуються в люстрації Калуського староства у 1565—1566 рр.
Основною мовою здавна була українська. З люстрації видно, що і в магістраті нею розмовляв лантвійт Іван та возний Ілько [1], оскільки в малих містечках у місцевих урядах здебільшого урядовцями були люди українського походження. Вони отримали освіту в місцевій школі, як і місцевий український священик та дяки, що вміли читати, співати церковні пісні.
Будівництво замків, костьолів, церков та інших міських споруд вимагало висококваліфікованих будівничих і малярів. Такі будівничі і малярі працювали і в Калуші. Вони згадуються в люстрації Калуського староства за 1661 рік [2].
Калуські малярі розписували будинки багатих міщан, малювали картини, портрети, образи, ілюстрували рукописні книги, переважно костьольні і церковні. На жаль, з плином часу ці твори мистецтва не збереглися.
У королівській люстрації Калуського староства 1771 року згадується в Калуші маляр Андрусь, який проживав на Калуському передмісті за Львівською брамою [3]. Він розмальовував інтер'єри будинків міських патриціїв, писав картини в калуському замку, а також розмальовував місцеві церкви.
В інвентарі 1659 року в Калуші згадується ремісник — папірник і друкарі. Це наводить на думку, що тут існувала середньовічна друкарня та заклад виготовлення паперу — папірня [4]. На жаль, щось більше про це сказати важко через брак першоджерел.
З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКИХ ЦЕРКОВ У КАЛУШІ XVI—XVIII СТ.
У селі, а потім у містечку Калуші здавна існували українські церкви. їх було кілька. Вперше в письмових джерелах в 1565—1566 роках згадується український священик Іван Дикий. Він, як і міщани, платив на рік ЗО грош грошового чиншу. Крім цього, здавав до старокостянтинівського двору півколоди вівса, що складало 8 мац, кожна з якої оцінювалась в 6 грош.
Усе це виносило на рік 22 злоті і 18 грош [6].
Старовинна церква Різдва Христового своїми початками сягала XV століття. Навколо неї в середньовіччі гуртувалися українські міщани — ремісники, купці, простий люд з передмість Калуша. На початку XVII ст. вони організували церковне братство. Правдоподібно, місцевий дяк навчав дітей читати Святе Письмо, писати та рахувати.
Українські церкви і священики були у всіх селах Калущини. Так, у люстрації Калуського староства 1565 року в с. Загір'я згадується український священик, який річно платив панському дворові 30 грош, давав 8 мац вівса. У с. Пійло священик платив 30 грош чиншу і давав панові 16 мац вівса. У с. Конюшках священик сплачував чиншу 30 грош і давав вівса 4 маци; в с. Вістовій священик давав чиншу на рік 30 грош та "ліску" — не визначену данину.
До подібних повинностсй були зобов'язані українські священики в селах Довгім або Мостиськах, Насташині [7].
Через 100 років, зокрема в 1661 році, за даними королівської люстрації, у Калуші були 2 священики. В селах староства — в Ясені, Підмихайлі, Пійлі, Сівці, Небилові, Лзані — священослужителі платили чиншу по 2 флорини, а в інших селах — Угринові-Слободі, Старому Угринові, Кадовбні — вони були вільні від будь-яких чиншів і данин [8].
Цікаво, що коли 1661 року прибула до Калуша королівська комісія для опису і ревізії прибутків Калуського староства, то місцеві українські священики просили вислухати їхні пропозиції. Вони вимагали від королівської комісії зберегти їх при пунктах козацьких, запорізьких, "які їм на минулому королівському сеймі згідно Гадяцького договору було надано". Йшлося про умови Гадяцького договору, укладеного між гетьманом України Іваном Виговським і Річчю Посполитою, за яким всі православні священики звільнялися від усяких феодальних повинностей, данин, чиншів і відробітків [9]. Королівські люстратори відповіли калуським священикам, що їх прохання будуть розглядати на наступному коронному сеймі.
Заторкнуті питання свідчили, що калуські священики слідкували за політичними подіями на Гетьманській Україні і солідаризувалися з Гадяцькими угодами. Можливо, в 50— 60-х роках XVII ст. були якісь зв'язки калуських священиків із священослужителями Наддніпрянщини.
У королівській люстрації 1661 року була записана претензія на 2 четвертини поля у с. Загір'ї біля Калуша. Спір йшов між шляхтичем Данилом Маковським, калуським лісничим, катом, який придушував калуську козаччину в грудні 1648 року, та українським священиком названого села.
В описі Калуського староства 1661 року згаданий калуський лісничий Данило Маковський подав королівській комісії письмову атестацію за потвердженням місцевого старости від ЗО червня 1655 року на право володіння 2 четвертинами поля в приміському селі Загір'ї.
Але українські священики запротестували проти цієї претензії, вказуючи, що ця земля належала до місцевої церкви І її десятиліттями тримав місцевий священик. Оскільки до-
Галицький священик. Гравюра кінця XVII сто.
кументального потвердження сільський священик не міг подати королівським люстраторам, "старші люди" села потвердили своїми свідченнями, що дійсно він "держав" це поле, з якого платив чинш, хоч земля ця належала не церкві, а селу .
На основі церковної візитації з Львівської Святоюроької єпархії середини XVIII століття можемо прослідкувати стан калуських українських церков, їхню архітектуру, наявність
старовинних книгодруків та пам'яток образотворчого мистецтва .
Матірна церква Різдва Христового, за описом візитатора, стояла з другої сторони замку в самому місті на грунті, давно посвяченому. При ній була дзвіниця з чотирма дзвонами. Біля церкви був огороджений дерев'яним плотом старовинний цвинтар. Із стародруків у церкві збереглися церковні книги: друковане Євангеліє і виданий у друкарні Львівського Ставропігійського братства служебник. Тут ще були два Требники, один з них був виданий в Унівській друкарні. Крім цих видань, у церкві зберігалися інші стародруки: 2 Тріоді, Трифолій, Октоїх, Часослов і три Бого-служебники.
Із малярських творів на увагу заслуговували образи, перенесені із старої церкви, як записано у візитації, "пристойної роботи", тобто виконані високохудожньо. На той час священиком цієї церкви у Калуші був Григор Лущинський, що рівночасно від 1730 року був деканом на всі церкви і приходи Калущини. До церкви Різдва Христового належало 27 парохіян. При церкві існувало братство, яке проводило культурно-освітню роботу, зберігало старовинні українські традиції в релігії та освіті .
Єпархіяльний візитатор дав опис і другої церкви, що стояла на Львівському передмісті, за брамою. Вона була споруджена з дерева і накрита ґонтами. В описі церкву названо "давньою", тобто з першої половини XVIII ст., а, можливо, з XVII чи XVI ст. її було перебудовано і посвячено в 1740 році. В церкві зберігалися дві розкішні Євангелія, одне з яких було обтягнуте червоним оксамитом, а друге — зеленим.
З церковних книг тут зберігалося 8 стародруків: 2 Требники (один старий), 2 Тріоді, Псалтир. При церкві стояла дерев'яна дзвіниця під ґонтами, на якій було 4 дзвони. До церкви належало 20 парохіян. Образи в цій церкві також, за словами візитатора, "були старовинні і пристойні" — високохудожньо виконані невідомими майстрами. Парохом у середині XVIII ст. був Симсон Мединський, який від 1733 р. був і Рожнятівським деканом. Біля церкви розміщався огороджений парканом старий цвинтар.
Похорон у місті. Дереворит Івана Глинського 1682 р. (Требник, 16857 - С. 193)
Третя церква, Христа Спасителя, стояла на передмісті, за Галицькою брамою. Вона була дерев'яна і дуже старовинна — збудована і посвячена ще перед Хмельниччиною — в 1640 році. На 1754 рік церква вже занепала, струхлявіла. Біля неї стояла стара дзвіниця з 4 дзвонами, поруч був цвинтар.
У цій старовинній церкві зберігалося 10 книг-стародруків: одне друковане Євангеліє, Служебники Львівського друку, дві Тріоді, один з них Желіборський, другий Львівського друку, Октоїх, Псалтир і Часослови. Всі намісні образи та образи іконостасу дуже давні, намальовані на дошках. У церкві були 4 хоругви, намальовані на полотні. Отцем служив тоді Ян Острович, висвячений 1732 року. Церква мала орного поля на 3 дні орання. Парохіян до цієї церкви належало 40 .
З описів калуських церков простежуємо церковну дерев'яну архітектуру, високохудожні твори образотворчого мистецтва, що було свідченням вікової і високої національної міської культури.
КАТОЛИЦЬКИЙ КЛІР ТА ЙОГО КОСТЬОЛИ
Поляки почали прибувати до Калуша від кінця XIV століття, слідом за військом. Хоча в XV—XVII ст. їх було небагато, польський король Казимир Ягайлончик 5 квітня 1464 року надав їм фундацію на побудову латинського парафіяльного католицького костьолу Св. Валентина , не дивлячись на те, що у 1450 році в Калуші вже існував римо-католицький костьол. А ще раніше, в 1464 році, той же польський король Казимир Ягайлончик надав костьолові у Калуші право на використання вивару солі однієї панви. Це соляне право зберігалося костьолом до 1680 року, коли місцевий католицький пробощ зрезиґнував із цієї солеварні і продав її за 1000 злотих .
Костьол св. Валентина був спочатку споруджений з дерева, в ньому були дерев'яні скульптури святих апостолів і пророків. Ксьондза було спроваджено зі Львова , і він відправляв Богослужіння щонеділі. Орган, який супроводжував костьольні відправи, був завезений до Калуша із Кракова ще 1475 року. До костьола ходили не лише місцеві поляки, але й католики із сусідніх сіл.
Ця парафія була великою, її провадили пробощ і 8 ксьондзів, які тоді називалися "вівтаристами" (від слова "вівтар"). При церкві у XVI—XVIII ст. діяла школа і лікарня. Невідомо, хто навчав і скільки учнів навчалося в цій католицькій школі, хто були лікарі. Гроші на витрати костьолу, лікарні і школи надходили із "костьольного фонду", який складали для цієї мети прибутки із ділянок землі і пожертвування за Богослуження. На жаль, про місце первісного костьолу не залишилось будь-яких свідчень. Можливо, він містився там, де в 1842 році був побудований новий костьол, який зберігся до нашого часу.
Під час нападів татар костьол кілька разів горів, особливого пошкодження зазнав він у 1565 році. Це стало відомо польському королеві Стефанові Баторію, і його стараннями костьол св. Валентина в 1578 році було відновлено. В 1770 році цей фарний костьол був збудований наново
із смерекового дерева. В люстрації 1771 року записано: "Фарний костьол при замку в місті новозбудований із смерекового дерева і покритий гонтою" . І лише в 40-х роках XIX століття католицька святиня була вимурована і у 1842 р. посвячена Львівським єпископом . В костьолі зберігалися унікальні католицькі стародруки, чудові срібні свічники, золоті келихи, позолочені шати ксьондзів.
Крім костьола св. Валентина, в Калуші була каплиця св. Анни, збудована колишнім орендарем Калуського староства і його дружиною Анною з Потока. Вона була зруйнована більшовиками. В 1996 р. на її місці збудована нова.
СЕРЕДНЬОВІЧНА СИМВОЛІКА КАЛУША
Міська символіка Калуша зародилася і розвивалася із отриманням статусу містечка. Невідомо, коли виникла перша міська печатка, якою потверджувалися автентичні документи міського магістрату. Правдоподібно, вона з'явилася 1552 року, коли оселя була переведена на права містечка.
Уперше міську печатку бачимо у XVIII ст. (зображена на обкладинці книги). Вона дає конкретне уявлення про композицію символіки того часу. Ця печатка має овальну форму. На блакитному тлі у композиційному колі вгорі із зображенням корони вміщена буква "К", що означає скорочену назву міста Калуша. Під нею зображені три топки солі , які символізують основу місцевого виробництва — солеваріння.
Наукруги, по колу, латинськими буквами написано: "Sigillvm consulum oppudi Kalussiensis", що в перекладі звучить: "Печатка консуляту (магістрату) міста Калуша". Нею стверджувалися всі ділові документи, які виходили із міського уряду. Це й була основна міська печатка XVIII— початку XX століття. Під буквою "К" вміщено місяць, звернутий рогами догори.
Деякі дослідники вважали, що з моменту отримання магдебурзького права і власної традиції Калуш мав титул "королівського вільного міста" і посідав герб. На гербі на червоному тлі містилися три пірамідки солі у верхній частині, а внизу була буква "К", під якою був зображений півмісяць. Герб був овальної форми, спирався на підставку, оточену лавром, прикрашений королівською короною, також обведеною лавром. Правдоподібно, з цього зразка міського середньовічного герба і була зроблена вказана печатка, як це здійснювалось у Львові, Станіславові та інших містах Галичини XV—XVIII століть.
Існував ще інший середньовічний герб Калуша: на диску, на червоному полі, зображені 2 шаблі, звернені руків'ями догори і вістрям лез до себе; всередині — золота стрічка, спереду з'єднана, зверху містилися 5 страусячих білих пір'їн і шабля, розташована скісно вліво, кінцем догори. Цей герб вживали в середньовіччі родини Калуських і Кондрах у Галичині .
КАЛУШ У ЧАСИ АВСТРО-УГОРЩИНИ
(1772-1918 рр.)
ПОЧАТОК ОКУПАЦІЇ
Після 435-річного панування шляхетської Польщі Галичину захопила Австрійська монархія. Це сталося 1772 року внаслідок першого поділу Речі Посполитої. Іван Франко писав, що "в 1772 році Польщу розібрано, хоч на разі ще не всю: Австрія, Росія і Прусія взяли по доброму куснику краю, решту полишено польському королеві. Австрія дістала Галичину майже в такім об'ємі, як тепер" [1].
За наказом імператриці Марії Терези австрійські генерали Естергазі та Гадік зі своїми корпусами перейшли кордон і зайняли основні міста Галицького краю: Перемишль, Львів, Станіслав, Галич, Калуш та інші населені пункти Руського воєводства.
Ще до приходу австрійських військ до Калуша перші віденські чиновники, на диво — з місцевими польськими патриціями — зібрали поспільство біля магістрату. Тут вони зачитали цісарський патент про перехід влади у Калуші до Австрійської монархії. У польському костьолі на честь цієї події було відправлено Богослуження. Калуш, як і інші міста Східної Галичини, увійшов до складу земель, що тоді називалися "Королівство Галіції і Лодомерії" з великим князівством Краківським і князівствами Освснцімським і Заторським" [2]. Східна Галичина, де проживало в основному етнічно українське населення, складала 60 відсотків території названого Королівства [3].
25 вересня 1772 року вдруге зібрано калуськс міське поспільство біля костьолу і зачитано універсал цісаревої Марії Терези, виданий 11 вересня. "Всім і кожному зокрема,— гласив документ,— кому про це треба знати або належало довідатися, ми з імператрицею Російською і королем Пруського двору з'єдналися, вчинили раду, зокрема, про те, щодо деяких королівських провінцій, які здавна належали по праву нам, які ми повинні повернути, і саме тепер ми їх відібрали. Ми цей край (Галичину.— Г. В.), як частину нашого права, наказали нашому війську обняти. Край входив у такі границі — правий берег Вісли від Сілезького князівства, вище Сандомира. Звідтам іде границя через Франполе до Замостя і Рубешова аж до ріки Буг, а потім поза Бугом, біля властивих границь Червоної Русі, в напрямі на Волинь і Поділля аж до границі Збаража. Звідтам границя прямує до Збруча, а звідтам до Дністра з частиною Поділля до потоку Побоча, що впадає в Дністер, і накінець до границі Покуття, яке відділяє цей край від Молдавії" [4].
29 грудня 1772 року по всій Галичині, в тому числі і в Калуші, місцеві мешканці складали присягу вірності імператриці Марії Терезі. Вони повторювали слова австрійського чиновника: "Слюбуємо і складаємо тілесну присягу Всемогучому Богові, найяснішій імператорській княгині і пані Марії Терезі з ласки Божої цісаревій римській, як тепер найласкавішій нашій королеві, як і не менше їх дідичам згідно устави, як і обом князям дідичну честь віддати, а також слюбуємо, що кожного часу будемо вірними і послушними підлеглими" [5].
Так урочисто австрійські завойовники скуповували Галицький край.
Як виглядав Калуш із околицями за австрійських часів, досить повно змальовують сучасники. Один із них так подає топографічну і соціально-економічну характеристику Калуша кінця XIX ст.: "Місто се, як сказано, в 16 столітю р. 1553 побудоване и обдарене гетьманом коронним Сенявським пра-
Копія урядового патенту австрійської імператриці Марії Терези від 11 вересня 1772 року про приєднання Галичини Австрією
вом магдебурзьким, котрим з-під юрисдикції королівской виняте зістало, лежить на горбку к полудню сонця оберненім, при головнім гостинци підкарпатським, ведучім из Кракова через Стрий до Станиславова и Черновець. Винявши кілька мурованих одноповерхових будинків, котрі около четверобічного болотнистого ринку по більшій части возноситься, на котрім щопонеділка и п'ятниці торг відбувається, не має Калуш инших, тілько дерев'яні, соломою накриті забудовання. Властиве місто замешкане скрізь жидами, а руські (українські) міщани, котрих ще нерідко в шовковій ферезії в одежах староруського крою зобачити можна, замешкують передмістя" [6]. Отже, Калуш на той час залишався непоказним містечком, з дерев'яними, соломою критими будинками, в середмісті якого переважно проживали жиди, а по передмістях були розселені українські передміщани, які зберігали свій старомодний одяг.
Складання присяги калуськими міщанами імператриці Марії Тсрсзі
на вірність австрійській владі 29 грудня 1772 року.
Худ. М. Гатпалевич
Цей же сучасник характеризує географічне і демографічне становище Калуша наприкінці XIX ст.: "На широкій, плодоносній рівнині,— зазначає він,— тягнучійся в північно-восточній стороні помеже поєдинчими пасмами гір карпатських від жерел Лімниці аж під мури стародавнього нашого Галича, котру кришталева Лімниця повздовж перетинає, лежить багато сіл, замешканих коренним руским (українським) народом, а межи тими і два міста: Рожнітов і Калуш. Оба сі міста нині повітові, були в 16 віці ще селами, а нині лічить Рожнітов 2015, а Калуш 6160 жителів ріжної віри, а по більшій частині й синів Ізраїля, осівших у нас вже за часів польського правління. О минувшости Рожнітова мало що поминають ту краєві літописі; но а Калуш стався меж читаючов публіков більше значним задля битви, сточеної тутка межи турками і поляками за пановання Івана III Собєського" [7].
ВІД СЕРЕДНЬОВЧІНОГО
МІСЬКОГО МАГІСТРАТУ
ДО ПОВІТОВОГО ЦЕНТРУ
За деякими даними, австрійський уряд зайняв Калуш тільки 1 травня 1782 року, тобто 10 років після окупації Галичини Габсбурзькою монархією. Це не зовсім відповідає дійсності, бо перші австрійські чиновники вступили в місто одночасно із захопленням краю і загніздилися вже у всіх галицьких містах.
Проте слід нагадати, що міста Галичини, в тому числі Галич, Станіславів, Стрий, Коломия і Калуш, які відійшли до Австрії, на перших порах зберігали власну юрисдикцію і частково адміністрацію. Колишні вільні королівські міста, серед них і Калуш, які могли самостійно утримувати урядовців, мали право на свої магістрати. Ці міста з урегульованими магістратами називалися муніципальними.
Калуш як менше місто мав свій уряд, що складався з бургомістра, його заступника, секретаря, канцеляриста, ревізора, поліції, касира, контролера, лікаря і акушера. їм допомагали допоміжні служби [9].
Бургомістром Калуського магістрату в 1871 році був Едвард Кумперт, його заступником став Фрідрих Дзіковський, секретарював Вінценз Пшестольський. Посади консула і ревізора були вільними. Обов'язки контролера виконував Вінценз Фальтинський. До складу міського магістрату входило п'ять делегатів із передмість.
Калуська жандармерія 1871 року складалася з 10 осіб — капрала поліції і дев'ятьох поліціянтів. Було чотири польових і два ліхтарники, які обслуговували міські вуличні ліхтарі, та один конвоїр, що відправляв етапним порядком ув'язнених .
Бургомістр Калуша, як і всіх міст Галичини, обирався комітетом на 4 роки, а з початку XIX століття — на ціле життя. Він затверджувався, присягав цісареві, отримував платню від держави і почувався більше державним чиновником, ніж службовцем.
З шематизмів видно, що в Калуші (так практикувалося і по інших галицьких містах) чиновниками магістратського та інших управлінь обирались німці або поляки. Це стосується й Калуського повітового управління. Наприклад, 1918 року бургомістром Калуша був австрієць д-р Бурста, старостою — поляк Струсінський . Від кінця XVIII до початку XX століття вони мінялися. Українці дуже рідко входили до складу магістратського управління, і то як делегати з обмеженим правом голосу.
У 1805 році відбулося чергове обмеження самоврядування міст, в тому числі і Калуша, згідно з яким міські комітети позбавлялися права обирати урядовців магістрату. На всі посади треба було складати екзамени. Львівське та Стрийське губернаторства, а потім Станіславівське окружне управління призначало на посаду бургомістра своїх депутатів.
Калуський магістрат мав три сенати, до яких входило по декілька магістратських радників — цивільний, карний і політичний. Два перші сенати під керівництвом міського синдика здійснювали судові функції, третій — відав міським майном і справами міської адміністрації. Члени цивільного і карного сенатів призначалися апеляційним судом, а політичний — губернаторським управлінням.
Поряд з магістратом у Калуші від кінця XVIII ст. існував міський комітет, що мав контролювати діяльність магістрату у господарських справах, укладати кошторис, обирати урядовців. Члени цього комітету обиралися мешканцями міста.
До міської ради міг бути обраний кожний, хто користувався правом голосу, тобто осілий калушанин або той, хто з добрими успіхами закінчив нормальну школу. В міській раді було від 12 до 40 осіб. Однак насправді міське самоврядування зосереджувалося в руках Калуського магістрату, а міський комітет тільки спостерігав за його діяльністю, оскільки це стосувалося життя міста .
Судівництво і місцева адміністрація Калуського магістрату не мали характеру самоврядування. Це стосується і міського господарства, оскільки воно підлягало контролю з боку державних органів влади і потребувало в кожному важливому випадку їх уповноваження.
Місто Калуш, як і сусідній Галич, належало до провінційних міст. Воно підлягало розпорядженням в адміністративних і фінансових справах Стрийському округові (цирку-лові), до якого належало від кінця XVIII століття. Від 1811 року Калуш входив до Станіславівського округу. Калуський міський уряд (гміна) в основі своїй не змінився до кінця австрійського панування. До його складу і надалі входили бургомістр, заступник бургомістра, секретар, консул, ревізор, контролер, делегати з передмість і міська поліція, яка складалася з 10—15 осіб. їм допомагали допоміжні служби адміністрації, судочинства та економічного укладу.
У Калуші в 1876 році засновано Народний банк . У 1820 році в місті були міська лазня, військові кошари, фільварок, міське пасовище над кругом від потока, а далі, в урочищі, званому "На болотах" , розкинулися сіножаті. Раніше, ще 1807 року, у місті було вище лісове управління, управління солеварні, два штатні управління і народний комісаріат . Здавна дороги з Калуша вели до Підгірок, Новиці, Долини, Мостища і солеварні.
У прибутках Калуського маєтку у 1880 році активний стан складав 399 577 злотих, пасивний — 906 злотих. Прибуток з міста Калуша у 1881 р. становив 17442 злоті.
Більша частина земельної власності, як тоді відзначалося, належала урядові, що посідав 31 морг орного поля, 66 моргів лук та городів, 15 моргів пасовищ. Менша земельна власність належала калуським міщанам і передміщанам, які посідали тут свої господарства. Калушани тримали 2583 морги орної землі, 1904 морги лук та городів, 1550 моргів лісу . Лісові масиви в основному належали урядові.
Усі урядові управління, від магістрату до Народного банку, містилися в спеціальних приміщеннях. Сучасник подає основні будівлі Калуша станом на 1884 рік. "До значніших будинків Калуша,— пише він,— належать без сумніння слідуючі: 1) дім, в котрім уряд повітовий й поборчий поміщені, відзначаючійся своєв будовов, власність камери; 2) дім давнійшої фервальтерії (управління), а теперішнього (камеральної господарської служби) [3]; дім д-ра Диковського; 4) магазин фервальтерії (управління); 5) палата поштмайстра Кумперта, котра дуже густовно з де-
Загальний вигляд м. Калуша. Малюнок М. Гаталевича з світлини середини XIX ст.
рева збудована, посідателя багато грошей коштувала, і ще кілька інших" .
У середині XIX століття Калуш був подібний до інших повітових міст Галичини. Він віддалений на 100 км від Львова — центру галицького австрійського губернаторства, або намісництва. У період Австро-Угорщини місто мало такий вигляд: на північний схід від Калуша лежали селища Новий Калуш і село Баня (солеварня) — окремі на той час гміни (сільські адміністративні одиниці), які спільно з містом належали до одного кадастрального управління, підлягали спільному оподаткуванню. Ці три гміни були об'єднані в одне ціле.
На північ лежали села Мостиська і Копанки, на північний схід — Долпотів, на південь — Хотінь, а на південний захід — Пійло і Сівка. На південний схід лежали передмістя Домна, на південь — Загір'я, на південний захід — Конюха, або Сладек, і присілок Баня. Територія лежала в поріччі Дністра. На південь від міста пливла Солона ріка — рамено ріки Чечви. На північ від неї протікала річка Сівка, до якої з правого берега стікав потічок. Усі ці передмістя злилися згодом в одне місто, а колишні річки і потічки з розбудовою Калуша висохли і сьогодні ледве простежуються .
На 1854 рік Калуський повіт з центром у Калуші, як згадано раніше, належав до Стрийського округу. Його населення складало 38 801 особу із загальними земельними посілостями . Через ЗО років кількість населення Калуського староства збільшилося майже наполовину: в 69 селах (61 гмінах) проживало у 1884 році 62 328 осіб. У старостві діяли два повітові суди — в Калуші і Войнилові .
До урядової структури Калуського староства входили староста, адвокат, секретар, хірург. Були відділи — будівельний, дорожний, податковий. У 1884 році старостою був Якуб Кульчицький, його ад'юнктами — Мартин Бакурівський і Леон Скровачевський. Секретарював Ян Прасхіль, лікарем-хірургом працював Фридрик Дзіковський. На той час будівельний відділ очолював інженер Фридрик Векс, йому допомагав будівельник-практикант Томаш Адвентовський, дорогами в Калуші відав Теодор Гаусер. Податковим відділом керував інженер та ад'юнкт. Це був податковий уряд
II класу, куди входило 6 осіб — поборца, контролер, 3 ад'юнкти і 1 практикант .
В останні роки панування Речі Посполитої, а точніше в 1772 році, Калуське староство очолював великий коронний гетьман.
У 1880 році до складу Калуського повіту входило 67 сільських гмін, 49 двірських територій (разом 97 адміністративних одиниць). Існували два міста — Войнилів і Калуш. 65 сільських управ підлягали окружному повітовому судові. За статистичним переписом 1880 року, на території Калуського повіту проживало 62 545 осіб, з них чоловічої статі — 32 289, жіночої — 32 800. За віровизнанням у повіті в 1881 р. налічувалось греко-католиків 52 072, римо-католиків — 4227, свангелистів — 989, юдеїв — 7 704, віруючих інших віровизнань — 95. Основне населення становили українці .
На той час освіту у Калуському повіті отримали 5386 осіб.
3 них вміли читати і писати 3 405 чоловіків (7,58 %) і 1529 жінок. Тих, хто вмів лише читати, налічувалося 1671 (2, 27 %), а тих, хто не вмів ні читати, ні писати — 58 484.
У Калуському повіті працювали ґуральня, бровари, млини, цегельні, тартаки. Тут діяли 52 народні школи, з них у самому Калуші були 4-класова статова чоловіча і 2-класо-ва жіноча школи. У Войнилові діяла 2-класова статова школа .
У всьому повіті працювали 6 лікарів (2 доктори медицини,
4 хірурги (з них 3 в Калуші). Були 2 аптеки — у Калуші і Войнилові .
Наприкінці XIX століття Калуш був місцем перебування податкового і повітового урядів, підрахункової повітової ради, окружної шкільної ради як Калуського, так і Долинського повітів, тут діяли управління солеварні, лісів, домен, була пошта і телеграф. У 1895 році Калуський повіт був поділений на 69 політичних і 62 кадастральні гміни з населенням 77 875 осіб.
"ВЕСНА НАРОДІВ" 1848 РОКУ В КАЛУШІ
В австрійський період у Галичині формувався процес національного відродження як серед українців, так і поляків та жидів. Це спостерігалося передусім у більших галицьких містах.
"Руська трійця", до якої входили Маркіян Шашксвич, Іван Вагилсвич, Яків Головацький, їхня славнозвісна "Русалка Дністровая" започаткувала національне відродження у Галичині, збудила любов до рідної мови, вікових українських традицій. Відчувалося, що наростає дух народу до волі, прагнення звільнитися від пут кріпосницької системи, яка панувала у багатонаціональній чиновницько-бюрократичній Австрійській монархії .
У першій половині XIX століття в Калуші почалась діяльність низки патріотів, які оранізувалися через таемні революційні зв'язки. З них виділявся Адольф Давид, урядник Калуської солеварні, член таємної спілки. За політичні переконання його було ув'язнено; у в'язниці він учинив самогубство.
У 1835 році в Калуші діяло таємне товариство польського народу (зв'язок вуглярів), відомим діячем якого став Адольф Лео. Він походив із міста, за фахом був правником. За політичну роботу Адольфа Лео засудили до смертної кари, але через вибух революції 1848 року вироку не було виконано. Тоді ж за політичну діяльність австрійське судочинство винесло вирок смерті Францішкові Смольці, польському революціонерові 1849 року, який з часом став головним проводирем польських політиків XIX століття в Східній Галичині. Щасливою долею революційного 1848 року він піднявся до становища президента Австрійської державної Ради. Уродженець с. Підгірок, що біля Калуша, він став засновником народно-демократичного товариства в Східній Галичині і рівночасно був обраний послом до Галицького сейму .
Національна самосвідомість зростала і серед українців. Українські міщани гуртувалися при церкві Св. Михаїла. Ще у XVIII столітті вони утворили церковне братство, організували парафіяльну школу, зберігали релігійно-народні тради-
ції. Серед калуських українців, які посіяли зерна національної самосвідомості, були священики Михаїл Коблянський і Павел Кушлик — перші просвітителі української громади Калуша. Своїми недільними проповідями, спираючись на християнські засади, вони готували народ до розуміння національної свідомості. З вибухом революції в Європі 1848 року калушани ще більше активізували свою діяльність.
"Весною народів" назвали бурхливий 1848 рік, коли революційні події у Франції перекинулися в монархічну Австрію і докотилися до багатостраждальної Галичини. Головним центром народного заворушення став Львів. Звідси відлуння дійшло до Калуша. Калуські дзвони сповістили міщан про весняний подих народного і національного відродження. В церкві Св. Михаїла, у всіх святинях калуського передмістя і навколишніх сіл на честь пам'ятної події — скасування панщини — відправлялись Богослуження, відбувалися сходи — віча.
2 травня 1848 року у Львові було утворено постійнодіючий орган — Головну Руську Раду, яка мала представляти українське населення Галичини перед центральним австрійським урядом. У друкованому органі Головної Руської Ради, "Зорі Галицькій", яка почала виходити у Львові, заговорили про єднання Галичини з наддніпрянцями. "Ми русини галицькі,— писалося у цій першій українській народній газеті,— належали до великого руського (українського) народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку заселяє" . На сторінках газети протягом 1848—1851 років опубліковано декілька цікавих дописів з Калущини.
Відповідно до розпорядження Головної Руської Ради, у всіх 50-ти окружних і міських Радах Галичини мали обиратися до місцевих філій представники — від міщан, селян, шляхтичів. Представників мали обирати також від інтелігенції, серед яких мало бути 10 священиків, оскільки стара церковно-деканатська мережа стала основою політичної організації .
5 червня 1848 року стало пам'ятною датою в історії Калуша. Біля церкви Св. Михаїла на заклик дзвонів зібралося, після урочистого Богослуження, багато українців-міщан, передміщан, селян з навколишніх сіл. Віче відкрив калуський просвітитель отець-декан Михаїл Коблянський. Він розповів про скасування панщини, створення у Львові Головної Руської Ради і закликав міщан обирати із свого середовища членів філії — осередку Львівської Ради. Після інших виступів одностайно був обраний осередок — менша Калуська Руська Рада. її головою обрано Михаїла Коблянського, а секретарем Павла Кушлика.
Калуська Руська Рада розгорнула культурно-просвітницьку діяльність. На "Радах руського народного Калуського
Віче українських калушан 5 червня 1848 року, на якому було обрано філію Калуської Руської Ради.
Худ. М. Гаталевич
деканату" ставилися питання про захист прав не лише міщан, але й селян, всієї Калущини, виносилися ухвали — звернення до Львівської Головної Руської Ради, ставилися питання перед Львівським намісництвом і Надвірною Віденською канцелярією та першим австрійським парламентом (райхстагом), що засідав у Відні від 23 липня до 25 серпня 1848 року. Про це переконливо свідчить письмове звернення Калуської філії до Львівської Головної Руської Ради від 7 червня 1848 р.— лист Руської Ради в м. Калуші до Головної Руської Ради з проектом вимог і пропозицій, які повинні висунути східногалицькі депутати у Віденському парламенті. Звернення складалося з 9 пунктів. У першому з них Калуська Рада дякувала імператорові за звільнення від панщини і зрівняння міщан і селян "з іншими обивателями краю", тобто вільними громадянами. В другому — йшла мова, щоб пани не порушували обов'язків селян згідно з імператорським указом і щоб селяни не відробляли роботи за використання лісів і пасовищ. Третій пункт стосувався того, щоб пани "самовладно і ґвалтом" не відбирали самочинно у передміщан Калуша і селян з навколишніх сіл орні грунти, лани та пасовища, як це спостерігалося в селах Вістовій, Мислові, Рип'янці, Завої, Грабівці, Пстранці, Красні, Лдзаному, Студійці, Бабині, Слобідці, Войнилові, Долпотові, Перевізці. В наступних, четвертому та п'ятому, пунктах вимагалося повернення домінісю грунтів громаді в с. Студійці і створення комісії для розгляду кривд, учинених селянам. Шостий пункт стосувався громади с. Хотина на право користуватися підгорецькими лісами. В сьомому, восьмому і дев'ятому пунктах йшлося про надання права селянам в Берлозі і Вістові рибалити, брати соровицю на своїх грунтах, подавати громадам скарги до уряду.
Щоб наблизити читача до тих часів, ми наводимо повний текст відозви Калуської Руської Ради до Львівської Головної Руської Ради :
"Від ради русько-народної деканату Калуського
До ради Головної русько-народної Львівської
Всечеснішії браття русини!
Ми, члени ради русько-народної деканату Калуського, всі купно на представлення нам від громад тутейшого округу слідуючі пункти, в'яществом голосів за згоднії з добром общим узнанії, вашему благородію предлагаємо з тим желанієм, дабисьте сії депутатам сеймовим у Відні предложити ізволили.
1. Всі піддані, в деканаті Калуськім жиющії, складають найусерднішеє благодареніє єго величеству благородному імператору Фердинанду І за ласку тую, що проізволив нас освободити від панщини і винести на степень рівний з іншими обивателями краю, по сему обіцяють і поновлюють вірність і прихильність к пресвітлому єго трону і, даби щастя іх заблисле ім і на потім було забезпечено і усталено, покорно благають.
2. Даби (понеже по ухилені панщини существующі на грунтах панських служебності мають остоятися недотикальними, а піддані, котрі желають уживати служебність на панських грунтах, суть обов'язані платити за його сорозмірну заплату) ім, тим способом, єще більша не вложене недоля, як була сама панщина, которої сліди уже на тепер постерігатися дають, гди пани за сам ліс і пасовисько від громади нелічебної по 300 і більше днів роботизни вимаготь.
3. Даби (понеже многим грмадм пани і ломінія так приватнії, як і камеральнії, самовладно і ґвалтом пред-поміром в року 1820 і потім грунти орнії і лази відібрали і собі на пасовиська і ліси пообертали, а громади надаремно до циркулів і губернії ся удавали і всі тії грунти і доселі під панами зостаються, а на тепер громада за свої власнії пасовиська і ліси, котрії перед тим їх лазами були, мають панам чинші платити) не помір з року 1820 за підставу посядлості взятий був, токмо помір Йосифін-ський, через помір з року 1820 громади всюди дуже великії кривди понесли. А гди помір Йосифінський за підставу почитається, в той час більша справедливість вкажеться, а громади, позискавши свої грунти і лази назад, не іміють потреби з панами утяжливіші єще, як може панщина була, робити загоди. А так поміром з року 1820 в сем окрузі слідуючі громади кривди великії понесли: камеральнії села Вістова, Мислів, Рип'янка, Завій, Гра-бівка, Петранка, Красна, Лдзіне, Кадобне, Копанки, Калуш, приватнії — Хотінь, Студійка, Бабич**, Слобідка, Войнилів, Долпотів, Перевозець. Всім тим громадам позабирали домінії грунти і лази і яко свою власність уживають, а піддані оплачують уобаріальний податок від тих.
4. Самовладно і ґвалтом позаби(ра)ли пани грунти підданчії добрії, а надано ім в заміну злії, мокрії і не в такій многості, як забранії, як то в Студинці зроблено, через которую заміну, громада зубожіла, которая заміна рівно фундамент єсть в поміру з року 1820.
5. Даби установлена була комісія для розпознанія тих відібраних грунтів і лазів підданчих, которая би разом і вглянути могла в розмаїтії і незлічнії кривди громади, которії поносили доселі від своїх панів і которих ток правний не могли доселі єще укінчити.
6. Іннії громади, яко то з Хотіня, мали право врубу по лісах підгорецьких на опал і будівлю, з которим село давно єдно панство робили, але їм від недавна заперечено є тоє право і нині жодного опалення не побирають.
7. Громадам з Берлог і Вістови заперечила від недав-них літ домінія камеральна калуська риболовство в волі, которая плине через іх грунти, і упрашають, даби тоє назад возмогли.
8. Всі громади купно желаніє своє оказали, даби тан-ша була сіль і вільна ім так звана суровиця на власних грунтах, гди ж сіль варена їм за дорога і при їх убожестві їм тяжко такую купувати.
9. Всі накінець громади упрашають, даби принаймі просьби свої без штампелів до урядів вільно ім було подавати.
З ради русько-народної деканату Калуського Михаїл Ковблянський, предсідатель Павел Кушлик, секретар" .
Руська Рада у м. Калуші організувала свої відділи — міського управління, сільських справ, фінансів і шкільництва. Це була демократична за своїм складом Рада. Вона ретельно збиралася на свої збори, які калушани називали сеймами, і розв'язувала багато актуальних питань, що стосувалися не лише життя українців Калуша, але й всіх селян колишнього Калуського староства.
На калуських українських сеймиках керівники відповідних відділів періодично звітувалися за свою роботу, розробляли заходи з тих чи інших питань і, найголовніше, захищали міщан від порушення їхніх прав міським магістратом. Особливо бурхливо відбувалися сейми з обговорення становища селян у селах Калущини. Уповноважені приносили повідомлення про порушення домініями селянських прав, про обмеження панами в окремих селах права користуватися лісами, пасовищами, заборону ловити риби у річках, про те, що відповідно до селянського поміру 1820 року пани замінювали кращі селянські землі гіршими угіддями або просто чинили своїм підданим всякого роду безчинства. Такі скарги надходили до Калуської Руської Ради.
Крім панщизняних податків, на калуських сеймах осередок Руської Ради порушував питання фінансів і шкільництва. Було постановлено організувати державні українські рідні школи, вимагати від окружних урядів грошової допомоги.
Усе це не подобалося панам, і вони всіляко перешкоджали послам від громад відправлятися на сейми до Калуша. Наприклад, Креховецька домінія під загрозою смертної кари заборонила послам від громади Тужилова Іоанові Ковальчукові та Михаїлові Багряновському відправлятися у Калуш на засідання народного сейму, яке мало відбутися 9 червня 1849 року. Про це беззаконня домінії Калуська Рада повідомляла у Львів, про що свідчить письмове звернення Калуської Руської Ради, яке наводимо повністю:
"До Головної народної ради Львівської
від народової ради руської
деканату Калуського
На сеймі нашої ради 9-го червня 1848 (р.) виступили межи іншими членами нашої ради також послані від громади Тужилівської Іоан Ковальчук та й Михаїл Баграновський, повідаючи, яко домініум Креховицька созвала війтів і членів нашої ради із Тужилова, Брошнева і Голиня до себе і запретила їм під казнею темничною входити на ради руської деканату Калуського.
А понеже мнозі члени нашої ради подобнії випадки
голосили і єдногласно постановили, аби таковоє посту-
повання урядів політичних яко перепони нашої руської
справи можними ередствіями усунути, тим же просим
вас, Головна руська радо, о братерську в тім пораду.
Михаїл Ковблянський,
предсідатель ради руської Калуської
Павел Кушлик, секретар" .
ВІД РЕМІСНИЧОГО ВИРОБНИЦТВА
ДО ПІДПРИЄМСТВ ФАБРИЧНОГО ТИПУ ТА ТОРГІВЛІ
У промисловому відношенні Калуш, як і інші міста Прикарпаття, не виділявся більшими підприємствами, що спрстерігалося у Львові, Бродах чи Перемишлі. У місті продовжували існувати середньовічні ремесла, вироби ремісників збувалися переважно на місцевому ринку, а головним покупцем на ньому були місцеві міщани, передміщани та селяни Калуського повіту.
Виняток у цьому відношенні становили солеварне і броварне виробництво, які, незважаючи на державні обмеження, все-таки розвивалися. Топкова сіль, калійна сіль, поташ та пивоварна продукція вироблялися у великій кількості, були досить відомі і поширювались далеко за межами Калуша.
Після першого поділу Польщі і приєднання Галичини до Австрії Калуська солеварня, як і всі інші давні "покутські бані", або жупи, перейшла у державну власність, і її передали під Делятинське управління (інтендантство), що перебувало в місті Надвірній. На той час у Калуші існували 3 соляні шахти: "Могила" і "Варвара" з соровичною глибиною 76 м та нова шахта глибиною 50 м, в якій відкрито ще й поклади каїніту . Ця копальня солі стала основою промислового розвитку Калуша.
На підставі окремого розпорядження Міністерства фінансів Австрії від 15 лютого 1877 року управа солеварень у Калуші почала діяльність 1 березня 1877 року . Від того часу калуська сіль продукувалася більш організовано. Калуська солеварня та її соровичні шахти глибиною 160 метрів, довжиною 710 метрів і шириною 350 метрів ділилися на три головні горизонтальні розрізи і були з'єднані з двома денними шибами (№ 4, 5). Вона творила цілий промисловий комплекс, досить відомий у прикарпатському солеварному виробництві.
Калуська сіль містила в собі поклади камінної солі, яка утворювала верхні шари. Під ними формувався шар властиво кухонної солі, що містив її понад 60 відсотків. Міс-
Будинок для зберігання солі в Калуші. З світлини XIX ст. малював М. Гаталевич. З експозиції Львівського історичного музею
цями в самому мулі знаходилися гнізда або великі булки чистої солі. Багаті поклади солі використовувалися від 1869 до 1876 року.
Карналіт, виявлений у Калуші в меншій кількості, мав майже ті ж властивості, що і канаїт. Калуські солеварні мали в розпорядженні дві парові машини потужністю 6 і 10 кінських сил, копальняну парову помпу, соляні збірники місткістю понад 1000 гектолітрів, порохівницю і необхідну кількість житлових будинків для урядників і доглядачів. Тут були крамниці, склади, кузні, столярні, механічні верстати, мала ливарня металу. Це була свого роду фабрика. Калуська солеварня в XIX — на початку XX століття являла собою велику будівлю з дерева, мала дві великі залізні памви, в яких продукувалося протягом року 3 800 000 кг солі. Сіль формувалася в топки по 1 кг, а потім висушувалася в двох сушарнях. Тут було 6 магазинів солі .
З Калушем пов'язана калійно-добривна промисловість. Калійну сіль було відкрито у 1804 році. Протягом XIX — початку XX століття видобування солі бурхливо розвивалося. Сильваніт, каїніт були поширені на Прикарпатті в смузі довжиною на 100 км від Дрогобича до Калуша, головними родовищами стали Калусько-Голинське і Стебнівське .
Копальняний комбінат "Тесп" у Калуші. Поштова листівка із зб. І. Ставничого
Якщо калуська калійна промисловість почала розвиватися від середини XIX ст., то наприкінці того століття, а особливо на початку XX століття, випуск її продукції значно збільшився. Щорічно видобувалося по 10—15 тисяч тон калійної солі. Цікаво, що коли в 1913 році її видобуток складав 14 тисяч тон, то у 1926 році — 208 тисяч тон, а в 1938 році ще більше — 267 тис. тон .
У 1907 році австрійським урядом було створено акціонерну спілку "Калі", яка володіла калійним промислом, що містився на трьох гектарах землі. У 1912 році на видобуванні і переробці калійних солей працювало 415 робітників. Директором спілки "Калі" у 1907—1914 рр. був
С Маєвський .
Крім солеварної та калійної промисловості, в Калуші у XIX — на початку XX ст. високого розвитку набрала броварно-пивоварна і горілчана промисловість. її витоками були солодовні і бровар, які існували ще в середньовічному Калуші. Калуська пивоварня була заснована 1870 року на базі давнього бровару. Із введенням парової машини вона переросла у відомий пивоварний завод, власниками якого в кінці XIX — на початку XX століття стали Мільштейн, Шпідень і Вайсман — знатні промисловці міста . Вони удоскона-
Калуська пивоварня. Заснована 1870 р.
Етикетка на пляшках калуського пива кінця XIX — початку XX ст.
лили устаткування на паровому механізмі і значно збільшили випуск продукції. На пивоварному заводі працювало біля 200 робітників із місцевих міщан, передміщан та приміських селян — жителів сіл Загір'я, Підгірок.
За статистичними даними, щорічно продукувалось понад ЗО тисяч гектолітрів доброякісного пива. Воно набуло слави не лише у самому Калуші, але й по всій Галичині. Його експортували до Польщі, Угорщини, Франції, куди пиво відправляли у спеціальній тарі. "Цісарське калуське пиво", як його тоді називали, конкурувало з баварським, чеським і навіть львівським пивом. Про нього ходили легенди. В одній із них розповідається, що гальба калуського пива надавала споживачеві сили й енергії на цілий день. Говорили про найсмачніший аромат цього пива. Кажуть, що емігранти, вихідці із Калущини, в далекій Канаді намагалися ще в кінці XIX ст. виробляти напій на зразок калуського пива, але не могли йому дорівняти.
Крім пивоварні, у місті наприкінці XIX століття існував спирто-очищувальний завод та фабрика рому і лікеру. Ця продукція також була широко відома в прикарпатському краї, її радо купували не лише мешканці Калуша, але й Рожнятова і Станіславова. Збереглася унікальна віньєтка-реклама з кінця XIX століття, видрукувана власниками калуської пивоварні; на віньєтці з лівої сторони зображено пивоварний завод з написом німецькою мовою — "Парова пивоварня, заснована 1870 року", з правої сторони — споруди спиртоочищувального заводу та фабрики рому й лікеру. Внизу вказано на склад цієї продукції під відкритим небом та другий склад у селі Пійлі біля Калуша. Тут подано адреси цих підприємств. Рекламна віньєтка гарно художньо оформлена, на ній вказані прізвища власників підприємств. На всі пляшки пива приклеювали етикетки, на яких було зображено півбочки пива з написом польською мовою: "Пиво цісарське калуське з бровару".
Мукомельна промисловість зосереджувалась у млинах. У Францисканській метриці згадуються у 1820 році кілька млинів у Калуші і в навколишніх селах .
У місті розвивалося гончарне виробництво. В XIX столітті глиняний посуд виготовляли 17 майстрів, які щорічно випа-
Спиртоочищувальний завод та фабрика виготовлення рому і лікеру
лювали близько 15 тисяч одиниць гончарних виробів — горняток, глечиків, збанків — загальною вартістю 12 тис. злотих . На гарбарському промислі в кінці XIX століття спеціалізувалися 3 гарбарі, які щорічно виправляли 500 штук якісних шкір .
У Калуші працювали дрібні кустарні ремісники — шевці, кравці, кушнірі, суконники, що виготовляли грубе сукно, бондарі, ковалі, слюсарі та інші, які обслуговували міщан та селян Калуського повіту.
Діяли у цей час і такі дрібніші підприємства Калуша, як миловарня, фабрика хімікатів, гарбарня, 3 цегольні. В XIX — на початку XX століття почалися пошуки нафти, яку було відкрито в селі Небилові біля Калуша . В Майдані працював цинколиварний завод, званий гутою, у Войнилові була копальня вапна, в селі Середньому видобували гіпс. У 1880 році гончарну глину видобували в Медині,
Рекламний листок ливарні дзвонів братів Фельчинських. Із часопису "Нива" 1930 р.
Войнилові і Сівці. В с. Небилові експлуатувався торф , а в місцевих тартаках заготовлялася деревина.
Відомою у Калуші була ливарня дзвонів, якою володіли брати Людвик і Михайло Фельчинські . їхня продукція користувалася доброю славою по цілій Галичині. Ще й сьогодні дзвони, виготовлені у Калуші початку XIX століття, скликають віруючих на Богослуження в багатьох селах нашого краю.
Наведений перелік промислових підприємств Калуша далеко не повний. Не можна погодитися із твердженнями польського дослідника С Гродзіського про те, що за часів австрійського панування Галичина не мала промислових галузей. На його думку, тільки такі міста, як "Замость, Краків, Тарнів, Перемишль і Кросно заслуговують на деяку увагу, а всі інші не варті жодної згадки" . Промисловий стан Калуша часів Австрії спростовує надмірне і необ'єктивне твердження цього історика.
Починаючи із середньовіччя, мала давні традиції в Калуші і торгівля. В австрійський час вона дещо видозмінювалась, хоч основними товарами залишалися сіль, пиво, алкогольні напої.
Місцева торгівля в XIX — на початку XX ст. здебільшого зосереджувалась у руках жидів. Саме вони торгували збіжжям, шкірами, грубим сукном, кожухами, полотном, одягом, м'ясом і деревиною.
У XIX — на початку XX століття в Калуші щопонеділка і щоп'ятниці відбувались досить великі міські торги, особливо влітку, коли на ринку найбільше було товарів із гірських сіл Калуського повіту і навіть Долинщини, Рожнятівщини, Селяни збували свої товари і на передмістях — переважно бриндзу, сир і сметану.
Найбільше пожвавлювалася торгівля в ярмаркові дні, а таких ярмарків в Калуші було на рік 12. Здавна вони відбувалися в такі дні кожного місяця: 18 січня, 11 лютого, 17 березня, 20 квітня, 16 травня, 6 червня, 12 липня, 27 серпня, 28 вересня, 1 жовтня, 18 листопада, 10 грудня . Один із сучасників писав: "Здається, немає на Україні такого містечка, як Калуш, де повсякденно торгують всім і особливо в ярмаркові дні, коли місто перетворюється в справжнє мурависько різних гендлярів, купців. Що тут тільки немає, мабуть, цим торгом і ярмарком міг би позавидувати Станіславів і навіть Галич і Снятин".
Починаючи від XVIII століття, в австрійський період міська торгівля перемістилася в основному з ринкової площі на калуські передмістя. На території, званій Знесіння, відбувалися ярмарки, де торгували здебільшого худобою, яку переважно продавали жиди. Сучасник досить чітко говорив про
це в 1884 році: "На передмістях (Калуша) находяться обширні торговиці, на котрих річно кілька ярмарків відбувається. Межи ними є ярмарок "на Знесінє" задля великого попиту на худобу найславніший. Уряд громадський утримує задля удержання публичного порядку, особливо під час ярмарків, кілька поліціянтів. Весь гандель міста, по більшій часті збіжжем, шкірами і іншими артикулами, спочиває в руках жидів, котрі всіх своїх побратимів з поблизьких менших міст спекуляційним духом, шахраціев, хитростев перевисщают і правдивов плягов руських непросвічених селян стаются. їх властиве мешканє "на Затилках" (передмістях) робить на зайшовшого там сторонського через свій смрід и т. д. неприємне вражіне".
У 1880 р. з Калущини до Німеччини і Росії відправлялося тартакове дерево, а ґонти, платви збувалися по всій Галичині.
ДЕМОГРАФІЧНИЙ СТАН КАЛУША В XVI—XIX СТ.
В історії Калуша, як і інших міст Прикарпаття, викликає зацікавленість динамічне зростання населення протягом століть. З невеличкої оселі Калуш поступово виріс у містечко і протягом середньовіччя відповідно до соціального і економічного розвитку збільшувалося число його мешканців.
Через брак джерел визначити демографічний стан міста в XVI—XVII століттях важко. В австрійський час, із статистичним переписом від кінця XVIII і особливо в XIX — на початку XX століття, ми моємо можливість більш-менш точно визначити загальну кількість населення Калуша за віровизнаннями.
Професор Степан Копчак на основі середньовічних актів і австрійської статистики XIX століття подає загальну кількість населення Калуша XVI—XIX століть. За його даними, у 1578 році в місті налічувалося 210 осіб. Це, здається, заменшене число. За даними королівської люстрації 1565— 1566 рр., у місті і на передмістях існувало приблизно 100 будинків. Якщо в той час на сім'ю припадало 5—6 осіб, то це дає підставу говорити, що в Калуші в середині XVI століття проживало 500—600 мешканців. За даними С Копчака, у 1781 році в місті мешкало 1403 жителів, у 1843 році — 4959, а 1851 року вже налічувалося 6174 осіб. Через 6 років кількість мешканців зросла до 6690 осіб, а в 1869 р. у Калуші проживало 8326 осіб.
Демографічний стан Калуша можна уявити собі на основі статистичних даних за кількавіковий період існування міста.
Динаміка зростання населення Калуша від 1578 до 1914 року .
Роки
|
загальна кількість будинків
|
загальна кількість населення
|
3них за віровизнаннями
|
|
|
|
греко-католиків
|
римо-католиків
|
інших віровизнань
|
юдейського віровизнання
|
1578
|
__
|
210
|
__
|
_
|
—
|
__
|
1785
|
382
|
2244
|
15
|
46
|
__
|
__
|
1820
|
558
|
3228
|
__
|
__
|
__
|
__
|
1838
|
__
|
5935
|
1660
|
254
|
51
|
3700
|
1880
|
__
|
7220
|
2012
|
895
|
37
|
4266
|
1882
|
__
|
7210
|
2012
|
805
|
37
|
4266
|
1900
|
909
|
7829
|
2439
|
1040
|
27
|
4323
|
1895
|
__
|
7526
|
2861
|
994
|
607
|
4241 1
|
1914
|
—
|
8675
|
2790
|
1518
|
2 євангелісти
|
4363
|
Як видно з таблиці, протягом близько 400 років населення Калуша змінювалося у бік збільшення. Це пояснюється соціально-економічними змінами, розвитком солеварного і пивоварного промислу, зростанням міського ремесла, яке базувалося на мануфактурній основі з чітким поділом праці.
Якщо в XV—XVII століттях через постійні татарські напади, епідемії кількість мешканців Калуша зменшувалась, то від кінця XVIII століття спостерігаємо різке збільшення міського населення. Вже 1785 року у 382 будинках міста проживало 2 244 міщан, а на початку XIX століття, точніше в 1820 р., у 558 будинках Калуша проживало 3 228 осіб.
Цікаво виглядає демографія Калуша в другій половині XIX — на початку XX століття. Статистичні дані урядових переписів населення і цифрові дані шематизмів дають повне уявлення про зростання міського населення. Якщо на 1858 рік у Калуші проживало 5 935 осіб , то перед першою світовою війною населення міста складало 8 675 осіб . За віровизнанням переважало жидівське населення — воно із 3 700 у 1858 році зросло у 1914 році до 4 363 осіб. Греко-католиків у Калуші проживало від 1 660 осіб (1858 р.) до 2 790 осіб в 1914 році. Значно менше було представників ри-мо-католицького та інших віровизнань. Хоча кількість їх зростала, але все ж була порівняно невелика — не перевищувала півтори тисячі осіб. Це були поляки, німці. Саме ця меншість керувала містом, в її руках зосереджувалася адміністративно-судова влада, вони мали вплив на всі ділянки життя міста, відали промислами, торгівлею, зосереджували у своїх руках значне майно, посідали великі, землі. З ними конкурували жиди.
Демографія Калуша в 1880 і 1892 роках виглядала так: калуська громада складала 7 200 мешканців, з них греко-католиків було 2 012, римо-католиків — понад вісімсот, інших віровизнань — 37, жидів — 4 266 осіб .
На території Калуської солеварні тоді проживало 668 міщан. Це був переважно ремісничий люд, що обслуговував місцеву соляну баню. На двірській території проживало 67 мешканців, у Новому Калуші замешкувало 577 осіб .
На початку XX століття, у 1900 р., із 7 829 мешканців Калуша було 3 789 чоловіків і 4 140 жінок. Цікаво, що із цієї кількості населення 5 259 осіб уважали рідною мовою польську, а 2 394 мешканців визнавали за рідну українську мову.
Напередодні першої світової війни в місті налічувалося 8 657 мешканців, з них українців було 2 790, жидів — 4 363, інших віровизнань — 2 особи .
Згадаємо про населення всього Калуського повіту, який був створений в середині XIX ст. Якщо за статистичними даними, в 1869 р. всього населення у повіті налічувалося 62 545 осіб, то у 1880 році тут проживало 65 083 особи. З них
чоловічої статі — 32 283, жіночої — 32 800. Щодо віровизнання, то греко-католиків, тобто українців, було 52 072, римо-католиків — 4 227, юдейської віри — 7 704, євангелистів — 989, інших вірувань — 95 осіб . Із статистичних даних можна зробити висновок, що основне населення повіту складали українці, менше було людей інших національностей. Зрозуміло, що в Калуші іншомовного населення було більше, перевага українського населення в повіті створювалася за рахунок українських селян.
НАРОДНОСТІ КАЛУША XV—XIX ст.
Традиційно Калуш заселяло місцеве автохтонне населення. Українські селяни проживали тут від початку виникнення поселення. В першій письмовій згадці про Калуш йдеться про "Драгуша, королівського чоловіка із Калуша" . Безперечно, він був за походженням із українців. Драгуш керував громадою в 1437 році. Назву "королівський чоловік" він отримав у зв'язку з тим, що село належало до Галицького староства на правах королівщини. Драгуш представляв сільську старшину типу колишнього княжого тіуна — голови сільської громади.
До отримання статусу міста тут мешкали українські селяни. Зі становленням міста і окупацією прикарпатського краю Польщею до Калуша почали прибувати польські колоністи. Вони захопили ключові позиції в управлінні. 5 квітня 1469 року королівський уряд надав окупантам право на створення римо-католицького приходства у Калуші. Цю дату можна вважати вихідною у колонізації міста польськими пришельцями.
Дуже скоро в місті був побудований католицький костьол, з'явилися польські ксьондзи. Завдяки щедрим привілеям польських королів, зокрема Стефана Баторія — від 3 грудня 1478 року, упривілейовані верстви польського поспільства міцно загніздилися в місцевому магістраті, а згодом старостинському замку. Вони осіли в середмісті Калуша і здійснювали всі адміністративно-судові функції. Протягом середньовіччя, нового і новітнього періодів число польських колонізаторів значно збільшилося.
Як видно з наведеної статистичної таблиці, у XVI— XVIII ст. представників польської народності в Калуші було не так уже й багато — до трьохсот осіб. Це число дещо збільшилося у другій половині XIX — на початку XX ст., і напередодні першої світової війни воно становило 1518 осіб. В австрійський період поляки зберігали свій сплив у міській і повітовій адміністрації, промислах, зокрема в солеварнях, калійних і поташових управліннях.
Невелику кількість мешканців Калуша і Калуського повіту складали німецькі поселенці. Після захоплення Галичини Австрією у Калуші і його околицях поселилися німецькі колоністи. У 1783 році у Калуші виникли дві німецькі колонії — Ландестер та Угортечель. Під Калушем, у Новому Калуші і в селі Бані, німецькі поселенці жили від 1800 року. Німецькі колоністи провадили зразкове господаротво. Згодом вони спорудили євангелистські кірхи, суворо дотримувалися прабатьківських традицій, виховували молодь у високоморальному дусі. В селі Сівка біля Калуша проживало 161 німецьких колоністів .
Німецькі колоністи підтримували тісні зв'язки з місцевим українським населенням, спілкувалися у господарських справах.
Велику групу населення складали жиди. Вони також вписали цікаві сторінки в літопис Калуша. В XV — першій половині XVI ст. економічним життям Калуша заправляли в основному українці і поляки. Від другої половини XVI ст. місто поступово заселюють жидівські родини, які починають активно впливати на місцеву торгівлю.
У королівській люстрації за 1565—1566 рр. зафіксовано, що калуський млин, який стояв на ріці Чечві, де мололи два мучні і одне ступне коло, виорендував жид за 310 злотих .
У 1650 році калуські жиди домоглися для своєї громади утворення окремого управління — кагалу на чолі з жидівською старшиною . Калуський жидівський кагал управляв громадою до початку XX століття.
Загальний вигляд на вул. Костельну.
Світлина поч. XX ет.
(М. ЕШпдет. КаІшН - Оиг ИаИье Тоюп.- 1980 р.)
Жидів підтримував королівський уряд Яна Собєського. В 1686 р. у Калуському старостинському замку побувала польська королева Марисенька, яка 1 серпня того ж року спільно з коронним канцлером Андрієм Хризастом Залуським брала участь у комісарському суді над жидами. Суд був спричинений тим, що на місцевих жидів була подана скарга за те, що останні закупили у християн багато будинків із землями і незаконно користувалися ними. За вироком суду за калуськими жидами залишались закуплені ними будинки і земля. Але їх було зобов'язано платити
за ці будинки і землі податки в такому розмірі, як платили попередні власники. У вироку було зафіксовано, що калуським жидам забороняється купувати будинки і землі, а християнам — продавати їх. Контори мали приймати для затвердження такого роду контракти під загрозою штрафу 50 гривень.
Одночасно всім калуським жидам було дано розпорядження зберігати чистоту під загрозою штрафу 50 гривень. Щоб прибуток від торгівлі не потрапляв до жидів, їм заборонялося приводити купців і продавців до своїх будинків.
У 1765 р. із усіх 393 будинків у місті на жидів припадало 62 великих і 73 малих будинки. Це свідчить про досить велику кількість жидівських родин у Калуші.
Ще більше довідуємося про розселення жидівських ремісників із королівської люстрації 1771 року. З неї видно, що в центрі міста, на ринковій площі, було 6 великих і 40 малих жидівських будинків. Далі від Львівської брами стояло 52 затильних будинки. Крім 2 будинків, де мешкали люди інших народностей, тут проживали жиди. На передмісті, за брамою, проживала жидівська родина Завійського. За Галицькою брамою серед українського і польського населення проживали жиди-ремісники: Міхієль, Іцків, Жисьо Вістовський, Берко Галицький, Абрамко — скляр, Лейба — котляр, Хаїм — різник. Усі вони мешкали на валах.
У затильних домах від Галицької брами проживали: Бо-рук — пекар, Мотьо — кравець, Якоб — котляр, Зейлик — котляр, Лейзар — кравець, Янись — крамар, Шевель — роп'єтник (витягав із криниці соровицю до соляної бані), Зельман — кравець, Міхієль — котляр, Янкель — різник, Ніло — скляр, родом налічувалося 96 жидівських ремісників, що свідчить про те, що ремісничі професії в другій половині XVIII ст. зосереджувалися в руках місцевих жидів .
Крім ремісництва, багаті жиди були орендарями збору податків, броварів, солодовень, млинів .
Значно зросло жидівське населення у Калуші в XIX — на початку XX ст. За шематизмами і статистичними даними, у 1858 році у місті налічувалося 3 700 чоловік жидів, в 1880— 1882 рр.— 4 266, в 1900 р.— 4 323, а напередодні першої
Кам'яна надмогильна плита на жидівському цвинтарі (М. ЕШпдег. Каїикк -
Оиг ИаШе Тогоп.- 1980 р.)
світової війни їх було 4 363. Фактично це була основна маса жителів Калуша. Зрозуміло, що переважно в їхніх руках перебували оренди, промисли і торгівля.
Калуський жидівський кагал мав вплив не лише на економіку міста. Багаті жиди посідали місця у магістраті. Наприклад, наприкінці XIX ст. мером Калуша був багатий і впливовий жид, власник багатьох оренд Мойше Маєр. У місті його називали "правителем Калуша". Побутувала легенда, що він міг закупити ціле місто.
У 1825 році жиди побудували в Калуші синагогу , де проводили обрядові відправи та наради. Перед першою світовою війною вони заснували свою промислову школу Бет Якоб , де їхні діти навчалися промислів, торгівлі. В роки першої світової війни жиди Калуша потерпіли від воєнної стихії. У 1919 році була організована жидівська поліція для охорони народності перед ворожими нападами. Комендантом було призначено Ландемана .
Джерела з історії жидівської народності послужили основним матеріалом до підготовки досить обширної праці "Історія жидів у Калуші", яка вийшла за кордоном.
Свою частку в економічний і культурний розвиток Калуша внесли всі народності, які проживали на території міста.
КАЛУШ У ПЕРІОД ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
На початку першої світової війни, з приходом російських військ, Калуш зазнав багато лиха. Михайло Грушевський писав, як російські окупаційні війська нищили і забороняли все, що нагадувало їм українське: "Під час, коли українське життя в Росії штучно руйнувало ся, спиняло ся, заморожувало ся всіми отсими способами, галицьке нищило ся ще більш грубо, насильно і варвароько. Через кілька тижнів по тім, як узято Львів, з осени 1914 р. мова російська адміністрація тутешня, з гр. Бобрінським на чолі, стала розвивати свою програму ліквідації всіх здобутків українського культжиття в Галичині. Припинено українські часописи, позакривано книгарні, просвітні, а далі взагалі висилки до Росії "небезпечних" і "підозрілих" українських діячів. Урядоване українською мовою і научаннє нею припинено. Почали робити ся заходи для заміни унії російським православієм. Де не було на місці українського, уніатського священика — вивезено його чи сам виїхав,— туди посилано православного, а де були священики на місцях, їх намовлювано, щоб переходили на православіє, або щоб селянські громади виносили постанови, або їм дано православного священика" .
Уже на початку війни в Калуші було знищено 1414 будинків і 976 окремих господарств — 15 відсотків міського житла.
Російськими військами тільки в самому місті було спалено 200 жидівських будинків, загинули і їхні архіви. В липні 1917 р. російські війська, відходячи з Калуша, вдруге спалили багато будинків.
Перебування росіян, насильство та грабіжницькі акції описано в реєстрі церковної книги того часу, де міщани просили церкву засвідчити безчинства російських солдатів:
"Ксенія Григорович Максим'як, муж — Гринь (господар на війні), 4 дітей. Забрали русскєє войско 5 фір сіна на 50 руб., 5 колеса до возів (17 руб.).
Давид Нухима Блейберг, купець блаватними товарами. Женатий, отець трох дітей. Я удержую матір, брата з женов і дітьми, зятя з женов і дітьми, сина з женов і дітьми. Розбили завіси, забрали товари всі на проводи: сукно, шовки, дивани, ковдри, перкаль, бархат до 20000 руб. Я без способу жити сам, ані родина.
Шміль Йосифа Гартель. Жонатий, має 8 дітей. Извозчик, фіякер. Возив сіль. Русскії солдати забрали лошадь, як я віз соль. Соль забрали і кожух вартости 600 руб. Побили мене, лежав 9 днів.
Юлія Вальнюк, жена Николая. Жебрак. Має хатчину. Забрали і все знищили русскєє войско.
Долина Марусяк, вдова, жебрачка. Без способу життя. Русскіє войско забрало бульбу, капусту" [66а].
У цих записах значаться також скривджені Йосиф Дроздовський — співвласник фабрики виробу цегли, Аронь Яков Ґанґер — гендляр, Євдокія Бигар — рільник, Яков Борух Туртельтавб — купець, гендляр, та інші.
Під час відступу російські окупанти знищували у Галичині міста і села, насильно вивозили населення на схід, у глибину Росії. Гнані галичани масово гинули по дорозі туди. "Українська Галичина була дійсно знищена на той рік російської окупації 1914/5,— писав М. Грушевський.— Коли весною того року німці повели свій натиск на Підкарпаттю, і російським військам прийшлось уступитися, російські вла-сти кидаючи край, ще на прощаннє вивозили цілими партіями, кого запопали. Виїздили також усі, хто боявся повороту польської адміністрації, німецьких і угороьких військ, що не розбираючися в місцевих відносинах, не вміючи від-ріжнити місцевого Русина від ворожого — Росіянина, поводилися на Галицькій Україні чисто як у ворожій стороні, їхали й ті що злакомились на обіцянки росийських демагогів, які обіцяли їм землю й гроші в Росії і звабили тим десятки
тисяч галицьких селян. Потім, коли німецьке військо присунулося до росийської границі, прийшла біда на пограничні українські землі Росії — Холмщину, Підляше, Волинь, Поділе. Воєнна власть росийська заходила ся силомиць, збройною погрозою виселяти українську людність у глибину Росії. Страшна й неймовірна була ся руїна, якої Вкраїна не знала, здасться, від руїнного "Згону" 1670 рр.
Люди йшли й гинули дорогою, гинула їх худоба й достаток. Не питаючися, сажали їх в поїзди, набиваючи до безтями вагони, й везли кудись до Казани або за Урал" .
КАЛУШАНИ В УСС ТА УГА
"Україна завжди змагала до волі",— так висловився про національно-визвольні змагання українського народу видатний французький письменник Вольтер .
Початок XX століття знаменний для Галичини тим, що 5 травня 1900 року в селі Заваллі на Снятинщині відомий український громадський діяч, адвокат із Коломиї д-р Кирило Трильовський заснував перше руханкове протипожежне товариство "Січ". Багато "Січей" з'явилося і на Калушині.
Перше велике січове свято відбулося в червні 1902 року в Коломиї. Подібні свята проводилися згодом в Коломиї (1904, 1909, 1910 рр.), Станіславові (1911), Снятині (1912), Львові (1914).
Січові товариства стали зародками славного Українського Січового Стрілецтва. Із створенням Центральної Бойової Управи за дозволом австрійського уряду в час першої світової війни був сформований легіон Українських Січових Стрільців. Добровольцями зголосилося багато калушан, але зараховано до полку УССусів було лише невелику їх кількість. З поіменного списку бойових відділів першого полку Українських Січових Стрільців від 1 червня 1916 року, складеного на основі урядового списку, згадуються 15 січових стрільців з Калуша і Калуського повіту .
Із Калуша були: підхорунжий 1-ї сотні Володимир Лісковецький (1896 року народження), стрілець 3-ї сотні Іван Мандрик (1895 р. н.)> стрілець 5-ї сотні Дмитро Максим'як (1897 р. н.). Із Калуського повіту в цьому полку служили в 2-їй сотні старший стрілець Василь Сопель (1896 р. н.) з Бо-лохова, стрілець Микола Ванчета (1892 р. н.) з с. Красна, стрілець з Болохова Фель Васильків (1896 р. н.) стрілець з Болохова Василь Когут (1897 р. н.); в 3-ій сотні вістун Петро Белей (1894 р. н.) з Войнилова, стрілець з с. Прислопа Михайло Блискуп (1897 р. н.), стрілець з Бережниці Іван Суслик (1895 р. н.); в 5-ій сотні вістун з с. Майдану Микола Шуцький (1893 р. н.); у 6-ій сотні старший стрілець Михайло Хом'як (1894 р. н.), стрілець з Верхні Василь Хом'як (1998), у 8-ій сотні старший стрілець із с. Пійла Михайло Любка (1897 р. н.), в технічній сотні Гриць Богусевич (1889 р. н.), із с. Підмихайля .
Ці калушани брали участь у легендарних боях на Маківці, Лисоні та у визвольних походах у період Західно-Української Народної Республіки у складі Української Галицької Армії проти поляків армії Галлера, а після переходу на Велику Україну боролись за Українську державу проти денікінців та більшовицьких орд. Частина їх полягла в боях, інші загинули в таборах смерті Польщі та більшовицької імперії після горезвісного "золотого вересня" 1939 року.
У легендарному легіоні Українського стрілецтва, крім згаданих, брали участь й інші калушани. На жаль, не всіх ми сьогодні знаємо. Калуські січовики пройшли славний шлях у пам'ятних визвольних змаганнях 1916—1920 рр. Авторові була передана фотографія трьох січовиків — Володимира Рубчака, Григорія Микульського і Григорія Сімківа. З пожовтілої світлини дивляться молоді патріоти з Калуша. Розповімо про одного з них — Григорія Микульського за спогадами сучасника, добровольці-січовики зібралися в калуській греко-католицькій церкві Св. Михаіла, де служив місцевий парох Володимир Тисовський. Після служби священник звернувся до січовиків і благословив їх хрестом на боротьбу за визволення України. Всі січовики склали присягу на вірність України. Мати Григорія Микульського повісила на груди синові ланцюжок із медальйоном Матері Божої і побажала
Українські Січові Стрільці з м. Калуша.
Зліва направо: Володимир Рубчак,
Григорій Микульський,
Григорій Сімків
синові щасливого повернення. Григорій Микульський брав участь у стрілецьких походах 1916—1918 років, у боях під Галичем, Львовом, Стриєм. Після навали польської армії Галлера Григорій Микульський вже в складі Української Галицької Армії перейшов на Велику Україну і брав участь у боях за визволення Києва, був учасником проголошення Соборності українських земель на Софіївському майдані в Києві 22 січня 1919 року. Після визвольних походів, повернувшись до Калуша, стрілець не присягнув польській владі. Згодом він працював писарем в місцевому суді, мріяв про вільну Україну. Помер у 1982 році на 88-му році життя. Це лише один штрих до біографії калуського Січовика. Подібні долі були у багатьох УССусів.
КАЛУШ У ЛИСТОПАДОВОМУ ЗРИВІ
У 1917 році розвалювалася Російська імперія. На Україні у ході національно-визвольних змагань була створена Українська Центральна Рада, яка своїм Ш-ім Універсалом проголосила Українську Народну Республіку.
У Галичі під час розпаду Австро-Угорської імперії наприкінці вересня 1918 року з числа українських старшин був створений Центральний Військовий Комітет. 18 жовтня Українська парламентська репрезентація, згідно з цісароьким маніфестом від 16 жовтня 1918 року, проголосила себе Українською Національною Радою, яку очолив Євген Петрушевич. 19 жовтня Центральна Рада проголосила утворення Української Держави. Австро-Угорська імперія розпалася швидкими темпами, виникла небезпека захоплення Галичини поляками. Зважаючи на такі обставини, Українська Національна Рада постановила взяти владу в свої руки.
Вночі на 1 листопада українські частини 15-го полку крайової оборони, 50-го вартового № 41-го супровідного куренів раптово захопили і роззброїли польські загони, оволоділи найважливішими об'єктами міста Львова.
На Львівській ратуші замайорів синьо-жовтий прапор, що сповістив галичан про утворення Української держави. 1 листопада Національна Рада звернулася "До населення цілої держави". В зверненні говорилося: "Український народе! Голосимо тобі вість про Твоє визволення звіковічної неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави... Український народе! Доля Української Держави у Твоїх руках. Ти станеш, як непобідний мур при Українській Національній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу. Заки будуть установлені органи державної влади в законнім порядку, українські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні краєві і громадські уряди, в імени Української Національної Ради виконувати власть" .
Після відомих листопадових подій хвиля встановлення української влади в Галичині. В повітових центрах Прикар-
Засідання українського повітового Народного Комітету
21 жовтня 1918 р. з підготовкі листопадового зриву в Калуші.
Худ. М. Гаталевич
патського краю — Коломиї, Станіславові, Снятині, Надвірні, Калуші — українці брали владу в свої руки.
Богдан Лучаківський у статті "Калуш і Калущина в листопадові дні 1918 року", яка була опублікована спочатку у книзі "Українська Галицька Армія", а пізніше в "Альманасі Станіславівської землі", докладно описав перебіг листопадового зриву у Калуші .
Ми, спираючись на цю статтю, мовою дослідника подаємо події пам'ятного 1918 року у Калуші і на Калущині. Богдан Лучаківський пише, що в час листопадових подій у Львові, у Калуші, як і в інших повітах Галичини, був створений повітовий Народний Комітет, очолений адвокатом Миколою Желехівським. До Комітету входили найбільш активні українські патріоти Калуша і Калуського повіту. Це були міщани і передміщани, вчителі, греко-католицькі священики: адвокат Микола Желехівський, о. Павло Джулинський, начальник повітової торговельної спілки Осип Ткачук, робітник із солеварні Семен Захней, суддя Юліан Білинський, міщанин Добрянський, учитель Дометій Попович, отці Андрій
Таємна нарада організаторів листопадового зриву у м. Калуші
на жидівському цвинтарі в ніч з 1 на 2 листопада 1918 р.
Худ. М. Гаталевич
Бандера (батько Степана Банд ери) з Угринова, Наконечний з Рівні, Микола Янович з Хотиня, директор Підмихайлівської школи Гладзінський. Ця група ентузіастів створювала українські уряди.
Б. Лучаківський писав, що це 21 жовтня 1918 року отець П. Джулинський за порадою посла Галицького сейму, уродженця Калуша Івана Курівця, який був лікарем митрополита Андрея Шептицького, і секретаря Української Національної Ради посла д-ра Степана Барана прибув до Калуша, де був створений Комітет для підготовки листопадового зриву. До нього увійшли той же о. П. Джулинський, Осип Ткачук і Степан Захней. До Львова виїхав голова Калуського Комітету Микола Желехівський, що брав участь у листопадовому зриві у Львові 1 листопада.
Із приголошенням Західно-Української Народної Республіки із Львова роз'їхалися посланці по містах створювати провінційні військові осередки, щоб перебрати владу. Такий кур'єр — студент Львівської Богословської семінарії Яців, родом з с. Тужилова, прибув 1 листопада до Калуша. Він привіз письмовий наказ сотника Українського Січового Стрілецтва Дмитра Вітовського, військового коменданта м. Львова, взяти владу у місті Калуші в руки українців .
З першого на друге листопада почалася акція підготовки. Було дано наказ навколишнім селянам збиратися під Калушем. Місцеві українці активізували свої дії. У с. Голині було роззброєно місцевий жандармський пост, і за сигналом (запаленої копиці сіна) місцеві селяни рушили на допомогу ка-лушанам.
За дорученням Осипа Ткачука міщани Петро Цимба-лістий роздобув у Калуші 12 старих крісів і трохи амуніції. Організатори зриву зібралися біля півночі в кількості 20 осіб на жидівському цвинтарі. Серед них були два підстаршини Українських Січових Стрільців — Микола Лешій та Дмитро Максим'як, міщани Петро Цимбалістий, Семен Захней, Василь Нечай, Михайло Іваницький .
У порозумінні з о. Джулинським команду перебрав О. Ткачук. Спочатку роззброїли станицю державної жандармерії у Калуші. Операція була детально продумана. Під вікнами стояв Михайло Іваницький, вхід обсадив з кількома людьми М. Лещій. До будинку увійшли Михайло Іваницький, Семен Захней і Василь Нечай. Вони роззброїли, насамперед коменданта станиці, а потім і всю залогу. Забезпечившись зброєю, патріоти пішли на військову станційну Команду. Роззброєння станиці прискорилося тим, що о. П. Джулинський ще до цього акту встиг переконати канцеляриста фельдфобеля із цієї команди, що цісар Карло вирішив передати владу в Галичині українцям, а тому немає потреби чинити опір. Пізніш Семен Захней з міщанами зайняв поштовий і телеграфний уряди .
Отець П. Джулинський зайняв повітовий центр державної адміністрації Калуського староства. Йому допомагав у цьому гімназійний вчитель Дометій Попович.
На той час інші учасники виступу заарештували старосту Калуського повіту поляка Струсінського і відвезли його на станцію жандармерії. На вимогу о. П. Джулинського без опору здав свої уповноваження і підписав формальний документ, у якому йшлося, що він передає свій уряд в руки української влади. Після того старосту було відпущено додому.
Отець П. Джулинський за допомогою озброєних калушан захопив на віддалі 2 км від міста залізничний двірець, де була військова залога із мадярських вояків .
Було обеззброєно мадяроьку військову частину, яка розміщалася на території місцевого бровару фірми Мільштайна і Шпіделя і складала залогу Калуша. Дещо складнішим виявилося зайняття копальні солі, т. зв. "Саліни", на якій працювало тисяча робітників. Активісти очікували опору поляків, але організатори, зненацька наступили і зайняли солеварню безкровно. Легко було зайняті податковий уряд, повітовий суд, міський магістрат, шпиталь та інші міські установи .
На всіх вулицях Калуша, що вели до центру міста, було розставлено варту.
Кур'єри від українського калуського уряду роз'їжджали на конях і повідомляли села, де були станиці державної жандармерії, які необхідно було негайно роззброювати. Це було селянами здійснено.
2 листопада 1918 року, в суботу, зранку до Калуша підійшли селяни навколишніх сіл, із своїми провідниками, священиками, отцями Миколою Яковичем, Андрієм Бандерою, Ка-ролем та ін. Вулицями йшов радісний похід — у зразковому порядку із співами національних пісень, з усіх кінців надходили люди. Міщани разом із селянами шикувалися перед будинком староства.
Тут розпочалося всенародне віче. Під звуки січових пісень і гомін церковних дзвонів до зібраних звернувся від імені Української держави д-р Осип Дудикевич. У своїй промові він говорив, що відбувається урочиста подія, коли український народ, замучений тяжкою неволею австрійсько-польських панів, скинув із себе кайдани неволі і може тепер будувати свою державність, вільно розвивати свою культуру, творити свої збройні сили. Промова супроводжувалася бурхливими
оплесками і вигуками "Слава Україні!", "Слава борцям за волю і свободу!". "Цей урочистий день нагадував Великдень, у Калуші дзвони дзвонили у всіх церквах, синьо-жовті прапори майоріли над ратушею, на будинках, народ гомонів, на очах в багатьох з радості стояли сльози, все веселилося, а деякі клякали і підіймали руки до неба, дякуючи Всевишньому, що воскресив знедолену Україну",— згадував ініціатор та організатор листопадового зриву у Калуші отець Павло Джулинський.
"Перейняття влади в Калуші і повіті відбулося справно, спокійно, без насильства, без заколочєння публічного спокою",— писав про ці події Б. Лучаківський. Він описав, як у Калуші після пам'ятного 2 листопада 1918 р. був сформований український уряд. З його слів довідуємося, що щасливі події у Калуші відбувалися завдяки 20 відважним патріотам. Близько 10 години 2 листопада Калуш опинився в руках українців. По всіх найвіддаленіших селах Калущини сповіщалося, що цісарсько-австрійська влада перестала існувати, а на її місці стоятиме український уряд .
Із взяттям влади негайно почали функціонувати всі урядові установи, якими керували українці Калуша. Головою повітової адміністрації став о. Павло Джулинський, згодом д-р Микола Желехівський.
Староство було переіменовано в Повітовий Державний Секретаріат, який очолив колишній урядовець староства, секретар Сторож. Начальником поштового і телеграфного уряду призначався Теодозій Левицький, який до того часу був поштовим урядовцем у Калуші. Керівниками повітового суду призначено суддю Юліяна Білинського, скарбового суду — Мартинця, його заступником став Ортинський. Всі вони раніше урядували у вказаних установах, Харчовим урядом (установа створена ще австріяками на час війни) керував колишній директор повітової шадниці і кооперативний довоєнний діяч Тимко Бариш. Директором повітової кооперації Централі став колишній управитель повітової Будівельної Спілки Осип Ткачук .
Калуською солеварнею тимчасово заправляв активний діяч перевороту Семен Захней — колишній старший робітник цього промислу. Згодом його замінив гірничий інженер Мар'ян Козакевич. Управу державних лісів у Канаді передаємо абсольвентові Віденської лісової Академії Остапові Бо-бикевичу. Директором Виділової школи в Калуші було призначено Івана Сандуроького, вчителя усієї школи. Приватну гімназію, що діяла в Калуші, очолив вчитель гімназії Доме-тій Попович. Уряд державного землеміра залишився в руках українця інженера М. Чорніти, який виконував цю функцію і за австрійських часів.
Нотаріальну канцелярію провадив Мирон Мосора. Санітарну опіку над містом і повітом передано лікареві, підполковникові австрійської воєнної флотилії д-рові Маркілеві Рожанковському, який одночасно ніс лікарську службу і для місцевої залоги. Він також перебрав управу повітового шпиталя.
Посадником міста обрано міщанина Михайла Дідошова, що заступив поляка — лікаря Вурста. Військові посади обійняли ті старшини — українці, які повернулися з фронту. Ко-мандантом створеної повітової військової команди призначено хорунжого австрійської армії юриста д-ра Осипа Дудике-вича, який вже першого дня після повернення добровільно зголосився на службу Української Держави. Він був сином відомого громадського діяча о. Корнила Дудикевича — паро-ха села Кропивники. Секретарем тієї ж команди став Антін Бойкович, калушанин, колишній урядовець Судової Табулі, підстаршина австрійської армії. Військову Стаційну Команду перебрав чотар Олександр Крижанівський, який у перших днях листопада повернувся з італійського фронту .
Військову команду залізничного двірця передало хорунжому Левкові Крижанівському, що повернувся з албанського фронту. На допомогу йому виділено хорунжого Осипа Бай-дуника, родом з Долини. Обидва брати Крижанівські були синами о. Івана Крижанівського, пароха села Берлоги. Третій брат, Антін, підхорунжий, відразу зголосився до фронтової служби.
Команду над Запасною сотнею, організованою для вишколу добровольців, перейняв чотар Стах Левкович, син урядовця калуського магістрату. Сотня налічувала 80 стрільців. Згодом при ній було сформовано вишкіл скорострілів під командою зразкового старшини, чотаря Петра Миговича, сина сільського діяча із с. Небилова .
Робота військових команд у Калуші координувалася Централею ЗУНР. У військовому відношенні територію ЗУНР була поділена на три військові області: Львівську, Тернопільську, Станіславську. Кожна з цих областей ділилась на 4 військові округи. Таким чином, вся територія ЗУНР була поділена на 12 військових округів. Одним із них був Стрийський округ, куди входило і місто Калуш. Зберігся документ, який підтверджує це. Це звіт уповноваженого представника Стрийської повітової Ради, відомого галицького композитора Остапа Нижанківського, до Української Національної Ради у Львові про військове становище у Стрийському регіоні. У звіті, зокрема, сказано: "Дня 13, сього місяця (1918) Національної Української Команди (Львівської) обняв Команду Військового округу: Стрий, Сколє, Николаїв, Жидачів, Журавно, Долина, Калуш полковник Григорій Коссак, якого на предложеню повновластей представив Директоріат зборови офіціальному, якого стан виносить около 40 осіб" .
З документу видно, що легендарний полковник Українських Січових Стрільців Гриць Коссак обійняв військову команду Стрийського округу із старшиною новоствореної Української Галицької Армії. Під його команду підлягали військові підрозділи Калуша. За деякими даними, полковник Гриць Коссак та Остап Нижанківський, якого пізніше розстріляли поляки, у листопадові дні приїжджали до Калуша.
До організації в Калуші державної жандармерії тут була ще Військова Вартівня для військово-поліційних потреб. Комендантом призначено підхорунжого Романа Бариша. Чотар Ілько Перейма очолив Команду повітової державної жандармерії. Після нього її перебрав фаховий вахмістр австрійської жандармерії Яхніцький.
Деякий час у Калуші діяла обласна жидівська міліція, завданням якої було охороняти адміністративну дільницю, звану "Підвалля"), де в основному мешкало бідне жидівське населення. За австрійського панування тут лютувала епідемія холери, яку під час морозів вдалося ліквідувати українській владі. Комендантом жидівської поліції став поручник Леон Ляндеман, син власника калуського готелю.
З метою інформування цивільного населення за редакцією журналіста Михайла Струтинського почав виходити
тижневик "Голос Калуша" — орган державного комісаріату .
"Молода українська адміністрація,— стверджує дослідник Богдан Дучаківський,— складена наспіх, станула зараз же в обличчі важних завдань, а саме: удержання й запевнення публічної безпеки і спокою серед населення, виведеного з рейок розпадом дотеперішньої, технічно-доброї, справної австрійської адміністрації, закріплення нової, рідної на місцях, наладнення впливу подактів,—заосмотрення населення в ліки, харчі, мануфактуру, опал для міста), яких при кінці війни вже недоставало, зокрема ж, у нафту і свічки, (або по селах не було взагалі чим світити. В самому Калуші треба було за всяку ціну зліквідувати пошесть холєри, а в повітах треба було запобігти поширенню заразних хвороб, як червоний тиф, червінки і грипи" .
У 1919 р. добровольці з Калуша брали участь у формуванні Української Галицької Армії.
З метою втримання української влади у Калуші, як і по всій Галичині, необхідно було створити власні збройні сили. Це виявилося дуже нелегкою справою. Богдан Лучаківський писав, що, створивши свій український уряд у Калуші і на Калущині, "треба було перевести бранку до війська, бо добровольці після перших днів національного піднесення зголошувалися мало. Колишні вояки, які повернулися після чотирирічної війни, не зголошувались до війська".
Після відходу Української Галицької Армії з-під Львова в травні 1919 р., перед навалою польської армії Галл ера, добровольці почали поступово зголошуватись. З перших днів української влади у Калуші до рідного війська вступали старшини, підстаршини та юнаки. Деякі з них відправлялися боронити Львів. Уродженці Калуша вступали до Української Галицької Армії. З Калуша були: підполковник лікар д-р Маркил Рожанківський, поручник д-р Олександр Черненко, адвокат поручник д-р Тарас Коритовський, чотар Василь Коротовський, чотар Степан Гладишовський, чотар Єв-стахій Левкович, підхорунжий Роман Бариш. Із колишніх січових стрільців зголосилися на військову службу Василь Решетилович, підстаршини Василь Дідошак, Іван Мандрик, Андрій Рубчак, Гумінолович та Василь Гачак — разом за
Віче українських калушан,
які урочисто вітали проголошення злуки УНР і ЗУНР
в єдину Соборну Українську Самостійну Державу 22 січня 1919 р.
З світлини змалював М. Гаталевич
визволення України стали до зброї 15 вояків. Поручник Павло Дурбан з Войнилова був інтендантом при Начальній Команді УГА. В канцелярії повітової військової команди працювали Василь Данилів і Василь Гачак. В УГА польовим капеланом в 1-й бригаді УССусів служив о. Михайло Кравчук
із села Довга Войнилівська. В українському війську служили парох Микола Янович з с. Хотиня, о. д-р Карло Ермі із с. Берлоги, о. Андрій Бандсра — парох с. Старий Угринів.
Матеріали дослідника Богдана Лучанківського про листопадовий зрив у Калуші, формування української влади як у місті, так і в селах Калущини, яскраво відтворюють славну історію участі калушан у тогочасних визвольних змаганнях.
Здається, в жодному місті Прикарпаття, в т. ч. в Коломиї, Станіславові та Галичі, так старанно не працювала українська влада у вікопомні листопадові дні 1918 року, як у Калуші. Визвольні традиції калушан XX ст. нагадують події Калуської Хмельниччини пам'ятної осені 1648 року. Хоч недовго існував український уряд у жовтні—листопаді 1648 року і в листопаді—грудні 1918 року, та героїзм калушан у двох великих зривах свідчить про незгасність їхніх національно-патріотичних почуттів.
КУЛЬТУРА КАЛУША
(XIX-початок XX ст.)
Як і в інших містах Прикарпаття, в Калуші протягом XIX — на початку XX століття розвивалась культура. Тут виникали школи, розбудовувалось місто, виростали кам'яні будівлі. В культових спорудах проявлялася своєрідна архітектура. Певний поступ був у медицині: збільшується кількість лікарів, відкриваються аптеки.
Особливо пожвавлюється процес зростання національної самосвідомості серед українського населення міста, якому сприяли осередок "Просвіти", куди горнулися всі свідомі калушани, Народний дім, філія "Рідної школи", культурно-освітні товариства "Сокіл", "Рання Зоря", добродійні фонди. Поряд з українською розвивалася й польська та жидівська культури. Калуш і Калущина дали відомих політичних діячів та визначних діячів культури і науки.
ОСВІТА
У XIX — на початку XX ст. в місті виникає низка шкіл, послідовно зростає кількість класів, вчителів та учнів. Відомо, що від 1786 року почала діяти місцева школа з навчанням німецькою мовою [1]. 1807 року в Калуші згадується нормальна школа [2]. З браку джерел говорити про неї дуже важко.
На основі цісарсько-королівського указу в 1811 році в місті було відкрито 2-класову народну школу. В ній навчалося 50 учнів. Учитель — німець Фридрих Проттнунґ учив учнів до кінця 20-х років XIX ст. У 1823 р. ця школа виступає в документах як тривіальна [3]. Назва її походить від латинського ігіуішп, що означає "навчати дітей трьох предметів — читати, писати і рахувати".
1832 року в Калуші, крім народної тривіальної школи, заснованої державою, існувала парафіяльна школа при церкві Св. Михаїла (як записано в джерелах ще 1782 року) [4].
Минули роки, і вже 1874 року в Калуші працювали 4-класова хлоп'яча і 1-класова дівоча школи [5]. В хлоп'ячій школі дітей навчали 5 вчителів: директор — учитель Ян Громадко, священик-катехит і троє вчителів — Аманд Карпінсь-кий, Юліян Нітман і Ян Староміський. У дівочій школі навчали дітей священик-катехит і вчителька Марселя Яворська [6].
Зрозуміло, що із збільшенням кількості дітей шкільного віку зростало число класів та вчителів.
У 1880 році в Калуші функціонували 4-класова хлоп'яча і 2-класова дівоча школи [7]. В цьому ж році калуські школи були з'єднані з шкільною округою в Долині [8]. В 1882 році Калуська окружна шкільна рада обслуговувала 2 повіти: Ка-луський і Долинський [9].
1895 року у Калуші діяли вже 6-класова хлоп'яча і 6-кла-сова дівоча школа, в яких працювало 7 вчителів; дітей навчалося 150 .
Крім Калуша, народні школи поступово відкривалися в цілому Калуському повіті. За статистичними даними, в 1897 навчальному році в Калуському шкільному окрузі ходило до школи 7 217 дітей шкільного віку , а в 1899 році було 8 416 учнів . У 1900 році в Калуському шкільному окрузі існувало 54 народних школи . Крім того, в 1900 році у Калуші діяла 6-класова виділова школа .
У XIX ст. всі народні школи Калуша працювали за державною програмою, навчання провадилось в основному німецькою і польською мовами. Українською мовою викладалася лише релігія, якої навчали греко-католицькі священики. Оскільки українські діти складали більшість учнів в порівнянні з польськими і жидівськими, то українська громадськість Калуша, як і в інших містах Галичини, боролась за відкриття українських шкіл. Передові прогресивні діячі Калуша, спираючись на місцеву українську інтелігенцію і поважних калушан, складали петиції до урядових установ, ставили це питання перед окружною шкільною радою. Українські посли від Калуша неодноразово піднімали це питання у Галицькому краєвому сеймі і надсилали свої прохання не тільки до Львівського намісництва, а й до Надвірної Віденської канцелярії та Державної Ради.
Австрійський уряд, з огляду на всі ці заходи, змушений був дати дозвіл на відкриття в місті, крім німецько-польських, й української школи. Калуська цісарсько-королівська шкільна рада дозволила відкрити ч Калуші 4-класову хлоп'ячу і 4-класову дівочу українські школи . Це була велика перемога української інтелігенції. Всіляко перешкоджали відкриттю українських шкіл поляки.
Перед першою світовою війною в Калуші діяли 4 школи, з них 6-класова чоловіча і 6-класова дівоча німецько-польські школи, 4-класова хлоп'яча і 4-класова дівоча українські школи .
Раніше, наприкінці XIX ст., в Калуші була відкрита гімназія, якою у 1911 році керував П. Палюшинський .
"РІДНА ШКОЛА" В КАЛУШІ
У наш час, коли відроджуються традиції української національної школи, приклад роботи колишньої "Рідної Школи" в умовах галицького краю є вельми повчальним і дає зразки цінного починання в цьому напрямі.
У часи австро-угороького і польського панування "Рідна Школа" зуміла виховати кілька поколінь української молоді в дусі національної свідомості. З вихованців школи виходили видатні представники науки, освіти, культури, політичні діячі, борці за волю і незалежність України, свідомі робітники і селяни.
У першій половині 1881 року у Львові зійшлися 13 впливових діячів, створили тимчасовий комітет, склали проект статуту нової організації під назвою "Руське Товариство Педагогічне" на чолі з першим головою радником д-ром Амброзієм Яновським. 6 серпня 1881 року Львівське австрійське намісництво затвердило статут цього Товариства. Так народилася перша ластівка "Рідної Школи". Комітет складався із поважних професорів, редакторів впливових українських газет, авторитетних українських священиків.
Провісниками "Рідної Школи", членами цього освітянського Товариства були відомі діячі політичного життя, науки і культури: В. Ільницький, О.Партицький, Р. Заклинський. Почесними членами були обрані Ю. Романчук, В. Барвінський, К. Левицький, В. Шухевич, А. Шептицький та інші. Саме вони, славні будителі уярмленої Галичини, стояли біля колиски "Рідної Школи", добре розуміючи, що через це Товариство можна виховати національно свідому українську молодь .
Перед новим Товариством були поставлені такі завдання (цитую за тодішнім правописом):
"а) Промишляти над потребами руського народа на полі шкіл народних, середніх, вищих, займатися основанєм руських (українських) шкіл і підтверджувати всякі справи виховання публичного і домашнього на основі матерного языка;
б) подавати членам поміч так моральну, яко і матеріальну".
Роботу "Рідної Школи" можна поділити на 4 етапи.
На першому етапі, що охоплює 1881—1906 рр., Товариство працювало над матеріальними справами вчительства, допомоговим фондом ("Взаємною Поміччю"), буртами, заходами включення жіноцтва в навчально-виховний процес для виховання свідомої української молоді. Під час святкування 25-річного ювілею Товариства, який відзначено 29 червня 1907 року у Львові, сказано: "В її ("Рідної Школи".— Г. В.) молодечих 25 років пізнано, що справа заснування і утримання приватних шкіл стала розвитком національної ідеї і свідомості що раз більше пекучою, актуальною і конечною, це знов було одним дальшим доказом, що народ поступає і кладе тривкі підвалини для свого власного життя".
На другому етапі роботи (1907—1914) "Руське Товариство Педагогічне" створювало свої філії, пропагувало свою діяльність на сторінках газет "Учитель", "Дзвінок". У 1912 році на вимогу української громадськості було змінено статут і переіменовано "Руське Товариство Педагогічне" на "Українське педагогічне товариство" (УПТ), яке посилило шкільну та освітньо-виховну діяльність, займалось пожертвуваннями, буртами та іншими корисними справами.
У 1910 році оформився Краєвий Шкільний Союз з центром у Львові.
На третьому етапі, що охоплював 1914—1919 роки, почався занепад Українського Педагогічного Товариства, викликаний воєнними подіями.
Останній етап роботи УПТ — 1920—1939 роки — був насичений різними нелегкими випробуваннями в умовах польської окупації галицьких земель. Перш за все затверджено офіційну назву "Рідна Школа". При шкільній секції УПТ існував відділ "Рідна Школа", який набув у народі широкої популярності. На загальних зборах Товариства в 1923 році змінено назву "Українське Педагогічне Товариство" на "Рідна Школа", яку, за наполегливою вимогою народу, офіційно 5 квітня 1926 року затвердило Львівське воєводське управління. "Рідна Школа" з кожним роком набувала популярності серед української громади, а назва "Українське Педагогічне товариство" фіксувалася лише в офіційному справочинстві.
"Рідна Школа" в Калуші бере свій початок від перших років XX ст. У Народному Домі міста відомі громадські діячі зібралися на перші установчі збори для створення осередку "Руського Товариства Педагогічного" в Калуші. Із словом виступив відомий письменник Михайло Козоріс, який указав на значення такого осередку для розвитку української національної школи. Учасники зборів підтримали ідею Львівського Товариства Педагогічного і одночасно висловилися за створення в Калуші філії Руського Товариства Педагогічного. Головою філії було обрано ініціаторів цього заходу — Михайла Козоріса та політичного й громадського діяча Івана Куровця.
Був створений оргкомітет філії, який розробив заходи розвитку української національної освіти, починаючи від дітей
дошкільного віку і закінчуючи навчанням у середніх школах. Члени філії Товариства домоглися відкриття в Калуші для дітей дошкільного віку спеціальних виховних осередків — "Захоронки", а також заснування учительської семінарії з метою підготовки учительських кадрів. Силами гімназійного вчительства планувалося домогтися приміщення для 4-х класів хлоп'ячої школи, видавати друком книги з історії України. Шляхетні заходи здебільшого не були реалізовані внаслідок перешкод, які чинили австрійсько-польські чиновники.
Великими зусиллями голові філії Товариства все-таки вдалося в 1908 р. відкрити курси, які потім переросли в учительську семінарію, а також заснувати бурсу і влаштувати курси для неписьменних калушан .
АРХІТЕКТУРА
Із знесенням Калуського старостинського замку, ліквідацією середмістя з дерев'яними будинками середньовічний Калуш занепав. Починаючи від кінця XVIII століття, в центрі міста будувалися нові кам'яні житлові та культові споруди.
Дерев'яні будівлі зберігалися тільки на колишніх передмістях і в приміських селах.
Загальний вид на соляні копальні у Калуші. Світлина із зб. І. Ставничого
Греко-католицька церква св. Михаїла у Калуші. Споруджена у 1912 р.
На початку XX століття були споруджені кам'яні будинки, частина яких збереглась до нашого часу, наприклад, будинок т.зв. "червоної школи", в якому сьогодні розміщена середня школа І—III ступеня. Було зведено урядовий будинок калійного комбінату, ратушу, споруджено будинок сьогоднішнього училища культури. Рік за роком будувалися
Католицький костьол св. Валентина у Калуші. Світлина 1996 р.
житлові кам'яниці, які перед першою світовою війною належали переважно жидам.
У цей час перебудовувались або споруджувались нові католицькі костьоли та греко-католицькі церкви. Ще в 1792 році була споруджена українська церква Св. Андрія на Загір'ї. Пізніше відновлено церкву в Підгірках. Наприкінці XIX ст.
Будівництво водотягу в Калуші. 90-ті роки XIX ет.
про стан храмів Калуша писали сучасники. Зокрема, про українську церкву Св. Михаїла в Калуші очевидці свідчили: "Руська (українська) церква Св. архистратига Михаїла дерев'яна, поверховно не показна, лежить близько мурованого гостинця. Середина єї красно вималювана, має красний іконостас з образами на блясі і мальованими з Монахіюм спровадженими" .
Пізніше церкву цю збудували з цегли, і в такому стані вона збереглася до нашого часу. У 1938 р. художником П. Ковжуном та О. Осінчуком зроблено розпис стін в українському візантійському стилі. Нині храм Св. Михаїла — головна парафіяльна церква у місті.
У 1884 р. сучасник писав про калуський костьол: "На північ від руської (української) церкви возноситься на незначно підвищенім горбі латинський костел року 1830 за панщини руськими людьми в готичнім стилю з цегол збудований. При будуваню єго положено злі фундаменти, крім того попукані дві стіни нави костельної, зіставляючи широку щелину, у котру і руку упхати можно. Обі фронтові муровані вежі, котрі в собі дзвіницю містили, мусили бути для щоденного грозячого подання перед двома літами знесені, а на місцю їх встановлено дві спічасті, нсфоремні бляхові покриті дерев'яні вежі, котрі костелові якісно дивно смішний вид надають. До костела стоїть помешканє лат. "пробоща", до котрого кілька сот латино-русинів належать. Кромі того находяться на території міської дві латинські каплиці: одна менша при улиці проводячої на калуські "сількі жупи, над рікою Сівкою, Св. Йвана Непомука і Св. Антонія Подевського на роздоріжу за Калушем, новійшими часами ревністю викарія відбудована друга" .
Усі будівлі, як у місті, так і на передмістях, будувалися в кінці XIX—на початку XX століття. Це змінило не лише старовинну загальну панораму Калуша, але й вигляд вулиць, які були в більшості забруковані. На головних вулицях стояли газові лампи.
МЕДИЧНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ І ДОБРОЧИННІ ЗАКЛАДИ
У XIX—на початку ХХст. незавидно виглядало в Калуші медичне обслуговування. На кількатисячне міське населення припадало кілька акушерок і лікарів. Так, за даними джерел, у місті в 1857 році було 2 акушерки . Через рік, у 1858 р., на 3 983 осіб всього Калуського повіту згадуються 2 лікарі , 2 акушерки.
За даними тематизму, у 1874 році на весь Калуський повіт теж було 2 акушерки і 4 лікарі . Цифри свідчать про явну недостатність медичної обслуги. Під 1877 роком згадується в Калуші одна аптека , у 1884 р. в цілому повіті була аптека і 4 акушерки . Під кінець XIX століття, а точніше в 1895 р., в Калуському повіті налічувалося 18 акушерок . Дослідник Тадеуш Пілат на основі статистичних даних пише, що в 1910 році у загальній лікарні міста Калуша на 40 ліжок лікувалося 1 398 хворих, багато з них померло від недуг .
У 1913 році в Калуші значаться 2 аптеки, а в період першої світової війни, внаслідок воєнної розрухи, залишилася тільки
одна . В 1914 році в місті була 1 аптека і 5 лікарів, а в цілому Калуському повіті в цьому році налічувалося 15 окружних акушерок і 10 вільних акушерок-практикантів .
У Калуші, як і в інших містах Прикарпаття, в кінці XIX— на початку XX століття виникають ощадні каси, товариства взаємної допомоги, різні добродійні фонди. Вперше повітова ощадна каса з центром у Калуші була заснована в 1882 році . Урядово вона була затверджена Галицьким намісництвом 29 грудня 1882 року. Крім неї, існувала ще й міська ощадна каса .
У вересні 1905 року у м. Калуші був заснований окружний відділ товариства взаємної допомоги українського вчительства . Це добродійне товариство значно допомагало українським вчителям у полегшенні їхнього матеріального становища, сприяло працевлаштуванню. Розповідають, що активісти товариства своїми особистими грішми допомагали безробітним вчителям.
У 80-х роках XIX століття відомими громадськими діячами в Калуші були польський ксьондз Матвій Красуцкі, який заснував фонд убогих з основним капіталом 1 149 злотих ринських, та католицький ксьондз Антоній Кардасевич. Він організував Дім калік з річним прибутком 409 злотих .
З ІСТОРІЇ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОГО РУХУ
Культурно-освітню роботу в Калуші в другій половині XIX—на початку XX століття проводили поляки, жиди та українці. Польська громадськість згуртувалась у товаристві "Сокіл", українці розгортали культурно-освітній рух в основному через "Просвіти" як філії Головного Львівського Товариства "Просвіта", що виникло ще в 60-х роках XIX століття .
Калуська філія "Просвіти" особливо активно розгорнула свою діяльність на початку XX століття. Великий архівний
Український Народний Дім у Калуші. Побудований на початку XX ет.
фонд Галицької "Просвіти" зберігається у Львові. Саме до Львівської Централі надсилали щорічні звіти керівники філій з різних округів, повітів, міст і сіл. Звіти Калуської філії "Просвіти" зберігаються у фонді "Просвіти" Центрального державного історичного архіву м. Львова. В них відображена значна культурно-освітня робота.
При калуській "Просвіті" організовувались різні українські товариства — "Січ", "Сокіл", "Рідна Школа", гуртки — драматичні, хорові . Калуська "Просвіта" стала на початку XX століття основною цитаделлю національного руху. Із побудовою "Народного Дому" (1905 р.) тут гартувалася вся свідома українська громадськість.
Калуська філія "Просвіти" стала координаційним центром просвітницьких осередків у селах Калуського повіту. Головну роль у них відігравали читальні "Просвіти" з багатими бібліотечними фондами. Внаслідок великої роботи калуської філії "Просвіти" у 1906 році в Калуському повіті налічувалось близько 50 читалень із бібліотечним фондом 15 тисяч примірників книг і різних видань, які надходили зі Львова, Станіславова, а особливо багато з Коломиї. Сільські читальні "Просвіти" існували майже у всіх селах Калущини. Вони стали основою у формуванні національної самосвідомості селян. Тут селяни читали газети, сільські аматори ставили вистави, проводили концерти, відзначали національні свята і ювілеї славетних синів України — Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, Івана Франка. Сільські просвітителі щороку 15 травня відзначали чергові річниці знесення панщини, ставили на честь цієї події пам'ятні хрести, обсаджували їх дубами, тополями. В час тоталітарного режиму більшовицько-партійної диктатури ці пам'ятки були ганебно зруйновані, і лише деякі з них збереглись до наших днів.
За період 1905—1914 рр. в сільських читальнях "Просвіти" на Калущині відбулося 600 вистав українських класичних драматичних творів, опер. Деколи селяни проводили вистави просто у стодолах.
У культурно-освітньому русі на Калущині провід вела філія "Просвіти" м. Калуша. Філією керували голова, заступник голови, секретар, бібліотекар, завідувач Народного Дому. Грошовими коштами, які нагромаджувалися з добровільних пожертвувань, розпоряджалася вибрана контрольна комісія і мужі довір'я.
У 1908—1910 роках до Калуської "Просвіти" входило 175 українських громадян. Всі просвітянські питання, в тому числі і вибору керівництва філії, розв'язувалися на загальних зборах "Просвіти".
Товариство "Сокіл" у Калуші.
У другому ряді справа керівник хору Тимко Пітулей.
Світлина до 19Ц р.
Слід відзначити, що як передові українці, так і поляки та жиди намагалися надавати добродійну допомогу своїм одновірцям. Поляки чинили це за допомогою міської адміністрації. Допомозі убогим жидам передмістя сприяв їх кагал.
При калуській "Просвіті" працювало засноване в 1907 році товариство "Жіноча громада", яке в 1917 році змінило свою назву на "Союз Українок". "Союз Українок", філія товариства "Зоря" виявили активну політичну діяльність у часи польської окупації (1919—1939 рр.).
У 1909 році в Калуші було відкрито кінотеатр. Великою популярністю в місті користувався організований в 1890 році хор і оркестр читальні "Рання зоря". В ньому співали і грали на духових інструментах 21 особа. Вони виступали на всіх міських концертах, виїжджали в села Калущини, бурхливими оплесками їх зустрічали у багатьох містах Прикарпаття і навіть на львівській сцені. Сучасники згадували, що артисти за активну музично-хорову діяльність отримали найвищу нагороду — "Почесну музичну трубу". Збереглося фото цієї групи калуських музикантів і хористів.
Відомим було на початку XX століття молодіжне товариство "Сокіл". Ще більшою славою вкрило себе руханково-протипожежне товариство "Січ". Воно було організоване на зразок Завалівського (Снятинщина) 5 травня 1900 р. Калуські січовики носили малинову стрічку, а на ній жовтою волічкою було вишито слова "Січ міста Калуша". Кожний січовик мав ще топірець. Вони збиралися в приміщенні "Просвіти", проводили тут збори, навчання для неписьменних, лекції з історії України. Калуські січовики організували своє січове свято спочатку у Калуші (1910), а потім брали участь у січових здвигах у Станіславові (1911), Львові (в 1914 році з нагоди 100-річчя уродин Тараса Шевченка). Багато січовиків із Калуша вступили до лав легендарного Легіону Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії.
З ініціативи і за редакцією відомого калуського громадського діяча Івана Куровця 1 січня 1912 року вийшов місцевий часопис "Калуський листок". У довоєнний час у ньому публікувалися цікаві статті з історії і культури Калуша і Калущини. В часописі були дописи з етнографії, літератури, архітектури та образотворчого мистецтва.
Хор читальні "Просвіти" м. Калуша. Світлина початку XX ет.
"Геній українського народу Тарас Шевченко та будитель національної української самосвідомості в Галичині Маркіян Шашксвич — славні велети духовного відродження України. Своїми творами вони дали священну метрику нашому народові. Для належної оцінки визначних постатей минулого завжди потрібна історична перспектива, відстань осмислення. Значення і заслуги діячів минулого постають на віддалі часу окресленіше. А ще виразніше їх феномен освітлюється в добу переходову, періоду спалаху духовності, національного злету.
Так перед нами велично зринає постать Маркіяна Шашкевича, від змагань якого пробилося джерело нашого культурного і літературного відродження, національного пробудження Галичини. Т. Шевченко на Великій Україні, а М. Шашкевич в Західній Україні виконали дане їм долею і Богом призначення докластись до самоусвідомлення народу, вияву його духовного єства, української душі" .
На початку XX століття, в 1911 і 1914 р., народ України, як і вся громадськість світу, широко відзначив соті роковини уродин цих світочів української нації. Повсюди в Галичині свята були дуже величними. Проводилися урочисті академії, влаштовувалися концерти, встановлювалися художньо-меморіальні дошки, погруддя, пам'ятники Маркіянові Шашкевичу і Тарасові Шевченкові.
У цьому національному піднесенні — вшануванні пам'яті Кобзаря і Маркіяна Шашкевича — активну участь взяли українці Калуша і Калущини.
Ім'я славетного українського поета Тараса Шевченка вже в перших роках після його смерті широко вшановувалося галичанами. Його безсмертний "Кобзар" увійшов у кожний дім, ним зачитувалися разом з молитвою, в серцях пробуджувалася любов до України, до її героїчного минулого.
Шевченкова муза знаходила гаряче захоплення серед калушан. Від 1882 року вони майже щорічно відзначали день народження і смерті Кобзаря. В пам'ятному 1911 р. калушани відзначали 50-річчя від дня смерті Тараса Шевченка. З допису газети "Діло" довідуємося, що відзначення цієї сумної дати відбулося в Калуші 25 березня 1911 року. Понад тисячу українських міщан і селян з навколишніх сіл зібра-
Філія товариства "Зоря" в Калуші. Світлина початку XX ет.
лися перед скульптурним погруддям Т. Шевченка роботи М. Гаврилка. Після патріотичної бесіди про життя і геніальну творчість Кобзаря був організований урочистий концерт. Газета "Діло" писала: "На кінець виступили на естраду малі шкільні діти і відіграли сценічний образ "Вінок на могилу Шевченка". Духовному піднесенню учасників не було кінця, а серце раділо, дивлячись на радісні, одухотворенні обличчя селян, котрі прибули з далеких сіл до Калуша і були зігріті красою цього світа" .
Подібні святкування, присвячені 51-ій річниці від дня смерті Т. Шевченка, повторилися у Калуші через рік.
Газета "Діло" знову повідомляла про Шевченкове свято. На урочистостях був присутній повітовий староста Вайдановський із своїми урядовцями. З доповіддю виступив відомий калуський громадський діяч Михайло Козоріс. Після неї відбувся святковий концерт. Хор міської читальні "Просвіти" виконав низку пісень на слова Т. Шевченка, вірші Кобзаря декламували діти. На святі були зібрані грошові пожертвування на Народний Дім і читальню "Просвіти", на інші потреби.
Ще через рік, у 1913 р., калушани відзначали 99-ту річницю від дня народження Шевченка. Після святкової промови про життя і поезію Кобзаря місцевий хор виконав пісні на слова поета.
Особливо широко відзначалося 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. В Народному Домі зібралися на святочну академію багато калушан, селян із навколишніх сіл. Місцевий хор виконав "Заповіт" Кобзаря, відбувся величний концерт. Після концерту учасники святкування пройшли походом по головних вулицях Калуша до церкви Св. Михаїла, де місцевий парох відправив Богослуження і виголосив промову, в якій підкреслив, що Господнє провидіння дало українцям такого великого генія, який у своїй пророчій поезії з великою любов'ю відобразив святе письмо, Ісуса Христа, Богородицю і святих Апостолів. "Боже слово,— говорив отець,— пройшло канвою по всій поезії геніального Кобзаря".
У Калуші широко відзначалося 100-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича — члена славетної "Руської Трійці", співавтора знаменитого альманаху "Русалка Дніст-
Хор і оркестра читальні "Рання Зоря" в Калуші. 1894 рік. Світлина із зб. І. Решетиловича
ровая". Свято почалося походом місцевих товариств "Січ" та "Сокіл" в супроводі великої хвилі народу до церкви Св. Михаїла. Після Соборної служби і панахиди присутні рушили до Народного Дому. Урочиста академія відкрилася співом гімну "Ще не вмерла Україна", після чого відомий громадський діяч Михайло Козоріс виголосив блискучу промову. На яскравих прикладах він розповів про поетичну музу Шашкевича, його безсмертну діяльність як керівника "Руської Трійці". У концерті брали участь декламатори, під орудою диригента Юрченка місцевий хор співав пісні на славу Маркіяна Шашкевича.
Ювілеї Т. Шевченка і М. Шашкевича сприяли піднесенню національної самосвідомості калушан.